Артеміс Фаул. Розум проти чарів

Розділ 5 Пропала безвісти

Командувач Корч посмоктував сигару, зроблену з якогось винятково отруйного гриба. Від її «духу» кілька бійців Швидкого реагування мало не помліли в шатлі. Порівняно з сигарним димом навіть сморід від скутого кайданами троля здавався не таким уже й задушливим. Звісно, ніхто не посмів протестувати, адже їхній бос був дражливіший за найлихіший фурункул.

А от О’Гир навпаки — дуже тішився всякою нагодою подратувати начальство.

— Я не потерплю тут цих ваших смердючих сигар, командувачу! — скандально заіржав він, щойно Корч переступив поріг оперативного центру. — Комп’ютери абсолютно не зносять диму!

Корч насупився, маючи недобру підозру, що О’Гир усе це просто вигадує. І все ж таки командувач зовсім не хотів, щоб комп’ютери вийшли з ладу саме в момент бойової тривоги, тому й загасив сигару в кавовій чашці якогось гремліна, що саме проходив мимо.

— Ну ж бо, О’Гиряко, що за так звану «бойову тривогу» ти тут підняв? Сподіваюсь, цього разу ти маєш переконливі підстави?

Кентавр мав схильність через кожну абищицю впадати в істерику. Якось він був проголосив бойову тривогу другого ступеня тільки через те, що зненацька відімкнулися його «скопи», розташовані на людських супутниках.

— Маю, і то щонайпереконливіші, — запевнив О’Гир. — Чи краще сказати: «щонайгірші»? Еге ж, дуже погані справи.

Корч відчув, як вулканічно закипає в шйунку його рідна виразка.

— Що скоїлось?

О’Гир вивів на екран передаване з Євросупутни— ка зображення Ірландії.

— Ми втратили контакт із капітаном Куць.

— Ох, і чом це мене не дивує? — простогнав Корч, затуляючи обличчя долонями.

— Ми стежили за нею всю дорогу, аж за Альпи.

— За Альпи? Вона летіла понад землею?

О’Гир кивнув головою:

— Авжеж, знаю, це проти правил. Але всі так роблять.

Командувач хоч-не-хоч погодився. Бо й хто б вистояв перед спокусою помилуватися альпійськими краєвидами? Та й сам він, ще як був новобранцем, дістав догану за достеменно таке самісіньке пору— шенНя.

— Гаразд. Катай далі. Коли ж саме ми її втратили?

О’Гир відкрив на екрані віконце, куди вивів запис із відеокамери.

— Це зображення з міні-камери, встановленої в Холліному шоломі. Ось ми над паризьким Діснейлендом…

Кентавр натис на кнопку швидкого перемотування.

— Ну тут дельфіни, ля-ля-ля… Узбережжя Ірландії. Поки що все спокійно. Гляньте, увімкнувся її пеленгатор. Капітан Куць розшукує активні виходи чарівної сили. Ділянка номер п’ятдесят сім засвітилася червоним, тож Холлі туди й попрямувала.

— А чом не до Тари?

— До Тари? — форкнув О’Гир. — У таку повню, як сьогодні, туди, до Ліа Фаїл, зберуться всі хіпуваті чарівні істоти. Пісні, танці, музики і все таке. Уявляєте, скільки там буде захисних полів? Виглядатиме, немовби вся місцевість ураз опинилася під водою.

— Гаразд, я розумію, — процідив крізь зціплені зуби Корч. — Продовжуй, та не розтягуй!

— Добре. Тільки не зав’язуйте вузлом вух. — О’Гир прокрутив ще кілька хвилин записів. — Ага, ось тут найцікавіше. Плавна, гарна посадка. Холлі чіпляє крила на гілку. Скидає шолом…

— Знову порушення правил! — не втерпів Корч. — Поліціянти Корпусу не повинні скидати….

— Поліціянти Корпусу ні в якому разі не повинні скидати шолом на землі, за винятком тих випадків, коли шолом несправний, — договорив за нього О’Гир. — Так, командувачу, всі ми знаємо, що велить статут. Але невже ви почнете запевняти мене, що ніколи не спокушалися ковточком свіжого повітря після кількох годин польоту в небі?

— Не почну, — запевнив Корч. — Але хто ти, власне, такий, що все заступаєшся за неї? Її хрещена мама-фея? Переходь до найголовнішого!

Прикрившись долонею, О’Гир усміхнувся. Він завжди тішився можливістю побавитися Корчевим кров’яним тиском. Крім кентавра, більш ніхто не зважувався на таке. А все тому, що будь-кого іншого можна замінити. О’Гир же — незамінний. Він вибудував усю цю систему з нуля, і коли б хтось інший спробував хоча б увімкнути її без нього, О’Гира, то прихований вірус ураз зруйнував би систему, й вона звалилася б їм на їхні гостроверхі вуха, і все б тоді пропало.

— Ось вам і найголовніше. Подивіться. Несподівано Холлі випускає шолома з рук. Мабуть, він падає об’єктивом униз, бо картинка зникає. Але звук усе ще лишається, тож я зроблю голосніше.

О’Гир підсилив звуковий сигнал, відфільтрувавши фонові шуми.

— Якість звуку не дуже… Бо мікрофон у відеокамері, а вона ж зарилася носом у землю.

— Гарненький пугач, — промовив чийсь голос. Достеменно людський! І низький. А низький голос свідчить зазвичай про великі розміри його власника.

Корч запитливо звів брови вгору:

— Пугач?

— Так на жаргоні називають пістолет.

— Он воно що… — І тут нарешті до нього дійшла важливість цього простого твердження. — Вона вихопила зброю!

— Стривайте лишень. Далі буде гірше.

— Схоже, що здатися без опору ви не бажаєте? — запитав другий голос. Від самого його звучання командувача мов морозом продерло по спині. — Таки не бажаєте, — продовжив той самий голос.

— Це дуже погано, — насилу вимовив Корч, обличчя якого зробилося незвично блідим. — Страх як погано! Здається, капітан Куць потрапила в пастку. Ці двоє зарізяк піджидали її в засідці. Але як це стало можливо? Звідки вони довідались?

З мікрофона знову долинув Холлін голос, у ньому дзвенів метал — дівчина сміливо дивилася небезпеці в обличчя. Командувач зітхнув. Добре, хоч відомо, що вона жива. Одначе далі становище знов погіршилося: сторони обмінялися погрозами, і другий з тих двох багнощів несподівано виявив надзвичайну обізнаність із чарівними справами.

— Йому відомо про Ритуал!

— А зараз буде найгірше.

У Корча одвисла щелепа.

— Ще гірше?

Знову голос Холлі. Цього разу вже з гіпнотичними нотками.

— Ну, тепер вони у неї в руках! — зрадів Корч.

Але він помилився. Гіпнотичні чари ніяк не подіяли на загадкову парочку — бандюги тільки потішилися.

— Оце й усі відомості про Холлі, — мовив О’Гир. — Далі котрийсь із багноїдів поколупався в камері, після чого зображення та звук зникли.

Корч спробував розгладити глибокі зморшки на переніссі.

— І за що ж нам тут зачепитися? Ми не бачили нікого й навіть імен їхніх не знаємо. Як по правді, то ми не можемо бути на всі сто відсотків певними, що у нас така критична ситуація.

— Вам потрібні докази? — спитав О’Гир, перекручуючи плівку назад. — Зараз я вам їх надам.

Кентавр знов увімкнув відеозапис.

— Ану дивіться уважно! Я прокручу її у сповільненому темпі. Один кадр за секунду.

Командувач Корч нахилився так близько до екрана, що мало не вперся у нього носом.

— Ось капітан Куць знижується. Скидає свого шолома. Нахиляється, ймовірно для того, щоб узяти жолудя, і… ось!

О Тир тицьнув пальцем у клавішу «Пауза», зупинивши рух зображення.

— Невже не бачите нічого незвичайного?

Виразка командувачева враз закипіла з новою силою. У правому горішньому куточку екрана завиднів якийсь предмет. На перший погляд — ніби промінчик світла, але звідкіля це світло чй від чого воно відбивалося?

— Можеш збільшити оте?

— Без проблем.

О’Гир вирізнив потрібну ділянку й збільшив її в чотириста разів. «Промінчик» зайняв весь екран.

— О ні! — видихнув Корч.

На моніторі перед ними завмер шприц-дротик. Сумнівів більше не лишалося. Так, капітан Куць пропала безвісти під час виконання бойового завдання. Швидше за все загинула. Але існувала й невеличка ймовірність того, що ворожі сили захопили її в полон.

— Але ж у нас лишився ще пеленгатор?

— Так. Є сильний сигнал. Рухається у північному напрямку зі швидкістю близько вісімдесяти кланів на годину.

Командувач помовчав хвильку, гарячково складаючи план дій.

— Оголоси повну бойову готовність! Підніми Швидке реагування з койок і давай їх сюди. Підготуй загін до підйому на поверхню. Підуть усі тактичні сили плюс кілька інженерів. І ти, О’Гире, теж піднімешся. Можливо, нам доведеться зупиняти час.

— Зрозумів вас, командувачу. Хочете залучити й Корпус?

— Безперечно, — кивнув головою Корч.

— Я викличу капітана Жилу. Він перший номер у таких справах.

— Ні-ні! — заперечив командувач. — Для такої справи, як ця, нам потрібний буде наш найкращий спеціаліст. А найкращий — це я. Хоч і не відпочивши, я повертаюся в стрій!

О’Гира так ошелешила командувачева самопожертва, що він не міг придумати, як би дотепно це прокоментувати.

— Ви… Ви…

— Так, О’Гире. І не зображай такого подиву. Я маю за плечима більше успішних спецоперацій, ніж будь-який інший офіцер за всю нашу історію. До того ж основний курс навчання я проходив в Ірландії. Ще за часів капелюхів-циліндрів та кийків.

— Так, пане, але ж то було п’ятсот років тому, і ви вже тоді, м’яко кажучи, не були весняною брунькою.

— Ти не турбуйся, О’Гирчику, — розплився у погрозливій посмішці командувач. — Я все ще сповнений бойового запалу. А свій вік я компенсую чимбільшим пістолетом. Тож приготуй капсулу. Я лечу з найближчим викидом магми.

О’Гир кинув сперечатися й мовчки заходився виконувати наказ. Коли очі командувачеві спалахують отаким вогнем, треба витягнутися в струнку й замкнути роток на замок. Але для О’Гирового мовчазного послуху була ще й інша причина. Тільки тепер він по-справжньому збагнув, що, напевне, Холлі загрожує справжня небезпека. У кентаврів узагалі не буває надто багато друзів, і О’Гир захвилювався, коли б не втратити одного з цих небагатьох.

Артеміс, звісно, здогадувався, що в дечому техніка Чарівного Народу далеко обігнала людську, але він навіть уявити не міг нічого подібного до того скарбу, що таївся у спорядженні їхньої бранки, а тепер лежав на панелі автомобіля.

— Справляє враження, — промимрив він. — Навіть коли б наш план зірвався уже на цьому етапі, ми б могли заробити купу грошей на самих лише патентах.

Артеміс провів портативним сканером понад приладом, надягнутим на зап’ястя непритомної ельфині. Після чого скинув відскановані ельфійські символи у програму-перекладач свого ноутбука.

— Це якийсь пеленгатор. Безперечно, товариші нашої полонянки стежать нині за нами.

Лаккей проковтнув давкий клубок.

— Прямо в цю хвилину, пане?

— Гадаю, що так. Чи принаймні стежать за цим приладом…

Артеміс затнувся посеред речення, погляд його втратив зосередженість: у його мозку проскочила іскра, народивши нову шалену ідею.

— Чуєш, Лаккею?

Серце слуги забилося частіше. Він добре знав. цей тон. Щось назрівало…

— Артемісе?

— Отой японський китобій, що його арештували портові власті, — він усе ще в доці?

— Здається, так, — кивнув головою Лаккей.

Артеміс накрутив ремінець пеленгатора собі на вказівний палець.

— Чудово. Вези нас туди. Саме час показати нашим дрібненьким друзям, із ким вони мають справу.

Корч напрочуд швидко пройшов усі формальності й повернувся до строю. Таке було чимось винятковим для вищого ешелону командування. Як правило, на це йшли місяці, й треба було висидіти на багатьох нудних, згубних для інтелекту нарадах, аби дістати дозвіл на зарахування до спецзагону. На щастя, Корч мав сякий-такий вплив на Головного командувача.

Як приємно було знов надягти на себе польову уніформу! Корч навіть зумів переконати самого себе, що комбінезон обтягує його в поясі аніскілечки не тісніше, ніж колись. А «гарбузик», що випинався спереду, — тож, мовляв, через усе це нове спорядження, яким напхали форму. Щоправда, на ознайомлення з технічними новинками у Корча не було часу. Єдине, що цікавило командувача, — це крила за плечима й трицівковий багатофазовий бластер із водяним охолодженням, який звисав на ремені біля стегна, — найпотужніша ручна зброя, що будь-коли з’являлася під землею. Старенький бластер, ніде правди діти, але він уже добрий десяток разів виручав Корча в боях, і з ним командувач знову почувся справжнім бойовим командиром.

Найближчою до місця, де перебувала тепер Холлі, була шахта Е1, що під Тарою. Аж ніяк не ідеальне місце для секретної операції, але, оскільки вони мали тільки дві години, поки повня не почала щербитися, часу на надземні перельоти просто не лишалося. Аби покінчити з усім цим неподобством до схід сонця, треба було діяти винятково швидко. Тож командувач Корч звелів звільнити шахту Е1 для своєї команди, через що довелося відтіснити набік гурт туристів, які вистояли в черзі не менше двох років.

— Термінове завдання, — прогарчав Корч на обурені протести представниці туристичної агенції. — І, до того ж, за моїм наказом скасовуються всі звичайні рейси на поверхню, поки не минеться нинішня криза.

— І коли ж вона минеться? — верескнула розлючена гномиця, вимахуючи блокнотом, от ніби збиралася написати скаргу.

Корч виплюнув недокурок сигари й розчавив його каблуком. Той жест був такий промовистий, що далі нікуди.

— Мадам! — гаркнув командувач. — Шахти відкриємо тоді, коли я переконаюся, що це можна зробити. А зараз, якщо ви з вашою ядучою уніформою не заберетеся з моїх очей, я відберу у вас ліцензію туроператора й накажу кинути вас у камеру за вчинення перепон виконанню офіцером спецкорпусу бойового завдання!

Бідолашна представниця турагенції враз зів'яла й зашилася в чергу своїх туристів, проклинаючи свій костюм за те, що виявився таким надто блискучим та рожевим.

О’Гир уже чекав на командувача біля капсули. Попри всю серйозність моменту, він не втерпів і знущально заіржав, позираючи на Корчів животик, що й під щільним комбінезоном усе ж таки досить помітно колихався.

— Командувачу! А ви певні, що ви один? Є ж правило: одна капсула — один пасажир!

— Ти про що це? — вишкірився Корч. — Я тільки один…

І тут він перехопив кентаврів промовистий погляд, що вперся в його живіт.

— Ах, он воно що. Ха-ха. Дуже кумедно. Але облиш веселощі, О’Гиряко. Знаєш, навіть моєму терпцю є край.

Марна погроза! І кентавр, і командувач добре це знали. О’Гир не лише вибудував з нічого всю їхню систему підземних комунікацій, а ще й краще за всіх умів передбачати викиди магми. Коли б не він, людська техніка завиграшки наздогнала б (і перегнала), хитромудрощі Чарівного Народу.

Корч вліз у капсулу й прив’язався реміняччям. Звісно, командувачеві елітних підрозділів не підсунули якогось там вікового розтрісканого та латаного-перелатаного корита, а подали найкраще з ельфійської технології. Це ж була просто лялечка — щойно зі складального конвеєра. Така вже срібляста, осяйна, з новаторськими зазубленими хвостовими стабілізаторами, які, здогадно, мали автоматично пристосовуватися до мінливостей магматичних потоків. Теж винахід О’Гира, само собою зрозуміло. Вже протягом доброго сторіччя він у своїх дизайнах капсул схилявся до футуристичного стилю — щоб чимбільше було неону та всякої гуми. Щоправда, останнім часом кентаврові стало дедалі більше смакувати ретро: лискучі— блискучі поверхні замінювалися панелями «під горіх» та шкіряними оббивками. Корчеві такий декор у стилі ретро чомусь припав до смаку.

Вхопившись за важелі управління, командувач раптом усвідомив, як давно він уже не літав по шахтах на потоках магми. О’Гир завважив Корчеве збентеження.

— Не турбуйтеся, шефе, — заспокоїв кентавр — цього разу щиро, без глузування. — Це все одно, що кататися на однорогові. Раз навчившись, уже не розучишся.

На відповідь Корч щось непевно буркнув.

— Та виводь уже цю колясу на дорогу! — нарешті промимрив він. — Поки я не передумав.

О’Гир зачинив дверцята капсули, й ущільнювальне кільце засичало, надійно загерметизувавши вхід. Кентавр бачив крізь кварцеве скло, як Корчеве обличчя набуло зеленкуватого відтінку. Тепер командувач не виглядав таким уже страшним. Швидше навпаки.

Артемісові довелося у польових умовах проробляти вельми складну операцію над ельфійським пеленгатором. Це ж просто подвиг: переробити такий прилад, не зруйнувавши при цьому його тонкого механізму. Застосована в тому пристрої технологія була просто незбагненна. Одне слово, Артеміс почувався мовби хірургом, що мусить робити операцію на серці за допомогою ковальського молота.

Навіть відкрити оту трикляту штуковину — це вже проблема. Голівки мініатюрних гвинтиків не піддавалися ні пласким, ні хрестоподібним викруткам. Навіть з-поміж чималого Артемісового набору торцевих ключів не знайшлося такого, котрий би підійшов до тих украй тонесеньких пазів. «Міркуй з позицій майбутнього! — звелів собі Артеміс. — Дивися з погляду найпередовіших технологій!»

І через кілька секунд мовчазного розмірковування йому сяйнуло. Магнітні гвинтики! Це ж так очевидно. Але як створити обертове магнітне поле на задньому сидінні автомобіля? Неможливо. Тільки й лишалося: спробувати відкручувати гвинтики вручну за допомогою звичайного магнітика.

Артеміс виколупав невеличкого магнітика з кишеньки в коробці з інструментами і приклав до мініатюрних гвинтиків — спочатку одним полюсом, тоді другим. Негативний полюс трохи розворушив їх. Цього Артемісові цілком вистачило, щоб ухопити головки тонкими щипчиками, і незабаром панель пеленгатора пощастило зняти.

Мініатюрна проводка. І жодних тобі слідів паяння. Певне, Чарівний Народ використовує якийсь інший тип зв’язувального матеріалу. Мав би Артеміс час, то, можливо, й зміг би розгадати принцип дії приладу, але обставини вимагали негайно вдатися до якоїсь імпровізації. Доведеться поставити на неуважливість супротивника. І якщо підземне плем’я хоч у чомусь подібне до людей, то воно побачить тільки те, що хоче побачити.

Артеміс підніс зняту горішню панельку до лампочки, що горіла в салоні. Досить прозора, підійде. Трохи розпливчасте, але загалом досить виразне зображення. Тоді юний умілець повернувся до розкритого пеленгатора, обережно відвів убік жмут тонюсіньких блискотливих провідків і вставив на звільнене місце мініатюрну відеокамеру. Краплею силікону приклеїв мікрофончик завбільшки з горошинку. Грубо склепано, але надійно. Є сподівання, що все це спрацює.

Без відповідних інструментів магнітні гвинтики ніяк не хотіли повертатися на місце, тож Артемісові довелося поприклеювати і їх. Неохайно, але зійде, та й навряд чи пеленгатор розглядатимуть дуже пильно. А якщо все ж таки пильно? Ну, тоді він, Артеміс, просто втратить ту перевагу, на яку й так не дуже розраховував.

Лаккей вимкнув фари далекого світла — вони вже опинилися в межах міста.

— Артемісе, незабаром будуть доки, — кинув слуга через плече. — Десь тут має бути митниця, вона ж і пункт акцизних і всяких зборів.

Артеміс кивнув головою. Що правда, то правда. Порт — це ж справжня артерія кипучої нелегальної діяльності. Понад п’ятдесят відсотків контрабанди потрапляє до країни через цей невеликий, завдовжки з півмилі, відтинок узбережжя.

— Ну то, Лаккею, готуйся здійснити маневр на відвернення уваги. Мені треба дві хвилини, не більше.

Слуга задумано кивнув головою:

— Як завжди?

— А чом би й ні? Повправляйся — чи то повправляй декому руки-ноги.

Артеміс сказав — і розгублено закліпав. Чого це він розжартувався? Вже вдруге, протягом такого короткого проміжку часу, жартує! Причому це вже вголос. Обачнішим треба бути. Не час для легковажних витівок.

Докери стояли й крутили собі «козячі ніжки». Та й нелегка ж це робота, коли твої пальці завбільшки з олов’яні виливанці! Але у них таки виходило. Ну, а якщо кілька крихт коричневого тютюну й впало на грубо обтесані плити-кругляки, то й що з того? У маленького чоловічка, що метається по доках після того, як не подбав про сплату державі податків, тютюнцю повно, а ціна сміховинна.

Лаккей підійшов до роботяг. Очі його були прикриті козирком кепки.

— Холодний вечір! — сказав замість привітання до гурту.

Ніхто йому не відповів. Поліціянти нині бувають які хочеш — може, й цей здоровило в цивільному також «коп»?

А здоровезний незнайомець не хотів відчепитися.

— Та вже краще попрацювати, ніж ковтати дрижаки на такому холоді, — заявив він.

Котрийсь із роботяг, мабуть, пришелепкуватий трохи, не втримався й відповів згідливим кивком голови. І заробив від товариша стусана ліктем піц ребра.

— Але шкода, дівчатка, — здвигнув незнайомець плечима. — Видно, що ви й дня не попрацювали як слід у своєму житті.

І знову жодної відповіді. Але цього разу тому, що докери приголомшено пороззявляли роти.

— Гай-гай, та ви ж просто гурт нікчемних волоцюг, я бачу, — весело провадив Лаккей. — У важкі часи на вас, може, й дивилися б як на чоловіків, але за сучасними мірками… ви просто купка тюхтіїв у робах.

— Гр-р-р! — вихопилося в котрогось із докерів.

І це було все, на що він спромігся.

Лаккей підвів брову:

— Гр-р-р? Зворушливо, хоч і невиразно. Мила артикуляція. Мами, либонь, дуже пишаються вами.

Ну, цей нахаба уже явно переступив межу дозволеного. Згадав їхніх матерів! Тепер ніщо не врятує його від доброї прочуханки, навіть той факт, що він — простак. Так, простак, хоч і з добре підвішеним язиком. Але в бійці все вирішує не язик, а кулак.

Роботяги затоптали свої недокурки й поволі обступили кривдника півколом. Шестеро на одного. Шкода їх, та й годі. Але Лаккей ще не все сказав.

— Так, мої леді, поки ще не почали, домовимось: не дряпатись, не плюватись і не скаржитися потім мамусям.

Це вже була остання крапля. Роботяги заревли і як один накинулися на зухвальця. Коли б вони хоч трохи уважніше придивилися до свого супротивника в останній момент перед сутичкою, то могли б спостерегти, що він саме в цю мить трохи присів, змістивши свій центр ваги донизу. А ще вони могли б помітити, що долоні, які він дістав із кишень, і формою, й розмірами надто вже нагадують лопати. Але ж ніхто на нього й не звертав уваги — кожен був заклопотаний тим, що стежив за товаришами, не бажаючи опинитися з супротивником сам на сам.

У чому завдання цього маневру? А в тому, що він мусить відвертати увагу. Сутичка має бути масовою і галасливою. Таке було зовсім не в Лаккеєвому стилі. Як на нього, то куди краще було б підстрелити цих джентльменів з відстані в п’ятсот метрів дротиками зі снодійним. Ну, а якщо не це, якщо вже сутички не уникнути, то він завдав би кілька ударів великим пальцем у нервовий вузол на шиї — тихо-тихо, і комарик носа не підточить. Але тоді весь задум звівся б нанівець.

Ось чому Лаккей викинув із голови всю свою бійцівську науку і, завивши, мов демон, удався до найвульгарніших засобів, які тільки використовуються у вуличних бійках. А втім, вульгарні — це ще зовсім не означає неефективні. Можливо, який-небудь шаоліньський чернець і зумів би розгледіти за цими перебільшеними випадами щось витонченіше, але ж цих чолов’яг навряд чи хто коли тренував. А як по правді, то вони були ще й не зовсім тверезі.

Першого нападника Лаккей звалив дужим ударом знизу. Двох інших стукнув лобами — геть як у дешевому бойовику. А четвертого — ох, довічні сором і ганьба на Лаккеєву голову за вишуканість прийому! — збив ударом ноги в розвороті. Але найпоказовіший спосіб дістався останній парі. Слуга-охоронець ухопив обох докерів за широкі коміри роб і, перекотившись на спину, щосили жбурнув їх у воду. Гучні виляски, а потім люті зойки. Якраз те, що треба.

Дві автомобільні фари виринули з-під чорної тіні вантажного контейнера, й велика, офіційного вигляду машина помчала, завиваючи, причалом. Як і слід було сподіватися, митниця вийшла на нічне полювання, стривожена незвичним галасом. Лаккей посміхнувся з похмурою втіхою і шаснув за ріг. Його вже й слід прохолов, коли митники, вимахуючи своїми значками, почали розпитувати потерпілих. Та й небагато ж вони випитали. «Здоровенний, як будинок!» Навряд чи за таким описом удасться знайти нічного розбишаку.

Коли Лаккей добувся до машини, Артеміс уже сидів у ній. Хазяїн також виконав те, що собі задумав.

— Добра робота, друзяко, — похвалив він. — Хоча я певен: твій навчитель бойових мистецтв перевернувся у своїй труні. Ногою в розвороті! Та як ти міг?

Лаккей прикусив язика й дав задній хід, виводячи машину з дерев’яного помосту. Проїжджаючи по естакаді, він не втерпів і все-таки визирнув у вікно на скоєне ним неподобство. Митники якраз витягали мокрого як хлющ докера із брудних портових вод.

Цікаво: і для чого була потрібна Артемісові вся ця шамотня? Але хоч питай, хоч не питай, відповіді від хазяїна не дістанеш. Поки що. Своїми планами Артеміс не ділився ні з ким — до слушної, на його думку, миті. А коли вважав, що слушна мить наспіла, то так воно зазвичай і бувало.

Корч весь трусився і насилу виліз із капсули. Щоб таке та траплялося в його часи? Хоча, сказати правду, тоді воно було, либонь, куди гірше. В добу циліндрів та кийків не існувало ні зручного полімерного реміняччя, ні автоматичних стабілізаторів, не кажучи вже про монітори, через які можна стежити за власним польотом. Покладатися доводилось хіба що на шосте чуття та на якісь чари. У певному розумінні Корч волів, щоб усе лишалось, як було колись. Адже наука виганяла чари з усього, за що тільки бралася.

Спотикаючись, він рушив тунелем, що вів до терміналу. Оскільки Тара вважалася своєрідною туристичною Меккою, цю станцію обладнали відповідно: тут була щонайсучасніша почекальня. З однієї тільки Гавані сюди прибувало по шість шатлів на тиждень. Звісно, що не на викидах магми. Туристи, які платять великі гроші, не люблять, щоб їх трясло та підкидало, і ладні зносити подібну стусанину тільки в одному-єдиному випадку — під час нелегальних проривів до Діснейленду.

Чарівний пагорб був напхом напханий різноплемінним натовпом — усі вони поверталися зі Свята Повні й нарікали на затримку рейсів додому. Спрайтиня-касирка ховалась за своїм столом, бо її узяли в облогу розлючені гремліни.

— Я ж ні в чому не винна! — пищала, виправдовуючись, касирка. — І не треба мене чарувати! Он іде ельф, який за все це відповідає, до нього і звертайтесь.

І тремким зеленим пальцем показала на командувача, що саме наближався. Розлючені гремліни обернулися були до Корча, але, вздрівши на його стегні трицівкового бластера, визнали за краще відвернутися, мовби нікого й не бачили.

Корч схопив зі столу мікрофон, витягши його на всю довжину дроту.

— А зараз вислухайте мене! — гаркнув він, і його рипучий голос залунав по всіх куточках вокзалу. — Я командувач Корч із Корпусу. На поверхні виникла надзвичайна ситуація, і я був би вдячний усім цивільним особам за розуміння й співпрацю. По-перше, я хотів би, щоб ви всі перестали дзяволіти, а то я не чую власних думок!

Тут Корч зробив паузу, щоб переконатися, чи його перше побажання сприйнято з належною повагою. Ага, сприйнято.

— По-друге: я хотів би, щоб ви всі, у тім числі й оті писклята, посідали чемно на лавках і сиділи, поки я вийду звідси. А тоді можете скільки завгодно перекривляти мене. Чи робити, що цивільним до вподоби.

Ніхто й ніколи не зміг би закинути Корчеві надмірну чемність. Хай би тільки посмів!

— І, по-третє, хай підійде сюди той, хто тут за все відповідає. Негайно!

Корч жбурнув мікрофон на стіл. Від пронизливого вереску в гучномовцях у всіх, хто перебував у залі, мало не полопалися барабанні перетинки. Зате протягом якоїсь частки секунди з’явився захеканий ельфо-гоблінський гібрид — мов з-під землі виріс біля командувачевого ліктя.

— Чим ми можемо допомогти, командувачу?

Корч кивнув головою, запихаючи в дірку під носом товсту сигару.

— Прокладіть мені тунель крізь це стовпище, щоб я перейшов залу! — процідив крізь щілину, в ротовому отворі. — І жодних мені митниць, жодних іміграційних служб. А як еюди прибудуть мої хлопці, відразу починайте скидати юрбу вниз.

Директор станції «Тара» ледве не вдавився клубком у горлі.

— Як, усіх до одного?

— Так. Включно з персоналом станції. І заберіть усе, що зможете піднести. Повна евакуація. — Командувач помовчав, люто втупившись у бузкові очі директора. — І це не навчальна тривога.

— Ви хочете сказати…

— Так, — підтвердив невисловлене Корч на ходу, вже спускаючись пологою площиною. — Багноїди вдалися відносно нас до відверто ворожих дій. Ніхто не знає, до чого це призведе.

Ельфогоблін задумано дивився вслід Корчеві, аж поки той зник у хмарі сигарного диму. Відверто ворожі дії? Це могло означати і війну. Він набрав на мобільному телефоні номер свого бухгалтера.

— Луб? Ага, це я. Я хочу, щоб ти продав усі мої акції поверхневого сполучення. Так, усі. Маю підозру, що їх вартість от-от різко впаде.

Капітан Холлі Куць мала таке відчуття, ніби якась гігантська п’явка висмоктує її мозок через вуха. Силкувалася збагнути, що ж могло викликати цей жахливий біль, але розум ніяк не міг догукатися пам’яті. Просто лежати й дихати — оце чи не все, на що вона була здатна.

Пора спробувати вимовити хоч якесь слово. Щось коротке й просте. Наприклад, «допоможіть». Холлі уривчасто вдихнула і відкрила рота.

— Помоміть! — насилу вимовили її неслухняні губи.

Нікуди не годиться. Навіть п’яний гном висловлюється зрозуміліше.

І що ж це з нею відбувається? Чому вона лежить на спині, а сил у неї не більше, ніж у перетлілого корінчика? Що могло спричинити таку немічність? Холлі зосередилась, намагаючись обманути вогнище засліпливого болю.

Троль? Це він її потрощив? Невже троль так покалічив її в тому ресторані? Ніби й правдоподібне пояснення. Але ж ні. В голові замрів якийсь спогад про древній край. Ага, там мав відбутися її Ритуал… І щось так муляє в кісточку…

— Привіт!

Голос. Але не її власний. І навіть не ельф’ячий.

— То ви прокинулись?

Котрась із європейських мов. Латина. Ні, це англійська. То що, вона опинилася в Англії?

— А я вже думала, дротик вас убив. У прибульців нутрощі не такі, як у нас. Я надивилася про це по телику.

Нісенітниця якась. Прибульці, нутрощі? Що воно меле, це створіння?

— А ви міцненька на вигляд. Наче Мучачо Марія — знаєте, це карлиця-борець із Мексики.

Холлі застогнала. Щось геть незрозуміле. Чи це підводить її хист до мов? Пора б уже з’ясувати, що воно за божевілля чіпляється тут до неї. Зібравши докупи всю свою волю, Холлі насилу розплющила одне око. Й відразу ж його заплющила. Тому що згори на неї дивилася велетенська муха-альбінос.

— Не лякайтесь, — промовила муха. — Це ж окуляри від сонця.

Цього разу Холлі розплющила обидва ока одночасно. Створіння постукало пальцем по сріблястому оку. Ні, то не око. То скельце. Створіння носило дзеркальні сонцезахисні окуляри. Такі самі окуляри, що й ті двоє носили… Навальною хвилею наринули спогади, враз заповнивши зяйливий провал у її пам’яті. От ніби клацнув кодовий замок, і відчинилися дверцята. Так: вона була вирушила, щоб виконати Ритуал, а двоє людей її викрали. Двоє людей, що напрочуд багато знали про Чарівний Народ…

Холлі знову спробувала заговорити.

— Де… де я?

Людська особина захоплено захихотіла й заплескала в долоні. Холлі звернула увагу на її нігті: довгі й пофарбовані.

— То ви розмовляєте по-англійському? І що ж це за вимова у вас така чудна? Схожа на всі акценти відразу!

Холлі поморщилася. Голос дівчини вганявся свердлом у її болючу голову. Підняла до очей праву руку. Немає пеленгатора!

— Де мої речі?

Дівчина погрозила їй пальцем, мов неслухняній дитині.

— Артемісові довелося забрати вашого пістолетика та й усі інші цяцьки. Аби ви часом не поранилися.

— Артеміс?

— Так, Артеміс Фаул! Це ж він усе придумав. Бо він у нас завжди все придумує.

Холлі здригнулася. Артеміс Фаул. Чомусь від самого цього імені її мов морозом обсипало. Погана прикмета. Ельфійська інтуїція ніколи її не підводила.

— Знайте: по мене прийдуть, — видавила вона. Слова з хрипом зривалися з її пересохлих губів. — Ви самі не тямите, що накоїли.

Дівчина насупилася.

— Авжеж, ваша правда. Я й справді не тямлю, що воно діється. Тож і не сподівайтеся хоч щось випитати в мене хитрощами.

Насупилася й Холлі. Либонь, що й справді так: безглуздо затівати хоч якісь розумові ігри з цією людською особиною. Ельфиня могла сподіватися хіба на свої гіпнотичні чари, але ж очі дівчини надійно захищено дзеркальними окулярами. Хай їм дідько, цим багноїдам! Звідки, звідки вони могли все вивідати? Та про це можна подумати згодом. Поки що капітан Куць мала куди нагальніше завдання: придумати спосіб змусити це дівчисько розлучитися з її дзеркальними окулярами від сонця.

— А ви гарненька, — мовила Холлі голосом, що аж млів від медових лестощів.

— Гм, дякую вам…

— Холлі.

— Дякую вам, Холлі. Якось мій портрет були видрукували в місцевій газетці. Я перемогла на конкурсі «Міс Ярмарок цукрових буряків-1999».

— Я так і знала. Бо у вас природна краса. Б’юсь об заклад: у вас надзвичайні очі.

— Всі мені це говорять, — кивнула головою Джульєтта. — Вії мов стрілки на годиннику.

— Як жаль, що їх не видно за окулярами, — з удаваним сумом зітхнула Холлі. — Хоч би краєчком ока побачити…

— А чом би й ні? — Джульєттині пальці вже взялись за дужки окулярів, але раптом дівчина завагалася. — Хоча, здається, я не повинна цього робити.

— Чом ні? Лиш на одну мить!

— Не знаю. Артеміс суворо наказав нізашо їх не скидати.

— Він же не дізнається.

Джульєтта показала пальцем на прикріплену до стіни відеокамеру.

— О, ще й як дізнається! Артеміс про все завжди довідується. — Дівчина нахилилася ближче до ельфині. — Часом мені здається, що він навіть читає мої думки.

Холлі набурмосилась. Знов нічого не виходить через цього всюдисущого Артеміса!

— Та ну що ви! Це ж тільки на секундочку. Скинете, а потім знов надягнете. Яка може бути від цього біда?

Джульєтта удала, нібито обмірковує слова ельфині.

— Біди, напевне, ніякої, — промовила вона нарешті. — Якщо тільки ви не хочете мене загіпнотизувати. — І вже грізним тоном: — Та що я вам — дурепа?

— А я придумала дещо інше, — вже сердитим голосом мовила Холлі. — Ось хай-но я встану, то як дам тобі по пиці та й зніму з тебе ті дурнуваті окуляри!

Джульєтта зареготала — так весело, мовби нічого смішнішого в житті не чула.

— Ой гарно сказано, ельфине!

— Я серйозна як смерть, людино.

— Ну, коли серйозно, — зітхнула Джульєтта й, просунувши під окуляри мізинця, втерла сльозу, — то є дві причини, чому в тебе це не вийде. По-перше, Артеміс сказав, що ви, чарівне плем’я, коли потрапляєте в людську оселю, повинні слухатися всіх наших наказів. А я наказую тобі залишатися в ліжку.

Холлі заплющила очі. Знову гірка правда. І про це їм відомо! Звідки? Звідкіля вони все це вивідали?

— І по-друге, — Джульєтта знов усміхнулась, але зуби її блиснули хижо: таки братова сестричка! — Я пройшла такий самий курс навчання, що й мій брат, з яким ти вже познайомилася. І, до речі, мені страх як кортить відпрацювати на кому-небудь мій улюблений кидок через голову. «Ну, це ми ще побачимо, людинко, хто на кому буде відпрацьовувати кидки», — подумала Холлі. Але спочатку капітанові Куць треба відновити форму на всі сто відсотків. А ще ж ота штучка в черевику, яка муляє їй в кісточку… Холлі здогадувалася, що воно таке! І, якщо її здогади правильні… саме з того «камінчика» й має зародитися план її визволення.

Сигнал із Холліного пеленгатора надходив просто на внутрішній екран командувачевого шолома. А от шлях до Дубліна забрав куди більше часу, ніж сподівався Корч. Сучасні моделі крил виявилися набагато складнішими за звичні колишні, а командувач, як на те, ще й нехтував курсами підвищення кваліфікації (він називав це «кваліфікція»). На потрібній висоті йому майже пощастило звести карту, що світилася в нього на заборолі, з вулицями реального Дубліна, що простирався внизу. Майже — бо в око впадали й кричущі невідповідності.

— О’Гире, ти, надута кентаврюко! — гаркнув Корч у мікрофон.

— Проблеми, босе? — прогугнявив невиразний голос.

— Проблеми? У мене? Це в тебе проблеми! Ти коли востаннє обновляв дублінські файли?

Вуха Корчеві наповнились якимись хрумкотливо— чавкотливими звучками. О’Гир чи не підобідував у цю хвилину.

— Даруйте, командувачу. Ось я дожую цю морквинку. Ням-ням, нум-нум… Дивимося… Дублін… Ага, в сімдесят п’ятому. Себто в тисяча вісімсот сімдесят п’ятому році.

— Я так і знав! Місто невпізнанно змінилося. Люди примудрилися змінити навіть обриси берегової лінії.

О’Гир хвильку помовчав. Корч просто відчував, як кентавр силкується розв’язати проблему: він терпіти не міг, коли йому закидали, буцім у його системі щось десь там застаріло.

— Гаразд, — нарешті подав кентавр голос. — Ось що я зроблю. У нас на одному з телесупутників установлено телескоп, націлений на Ірландію.

— Розумію, — буркнув Корч, хоч і знав, що бреше.

— Та й «скину» зображення просто у ваш шолом. На щастя, у нових шоломах є відеокарта.

— Еге ж, на щастя…

— Найтяжче буде скоординувати маршрут вашого польоту з відеокартинкою, адже…

Корчів терпець урвався:

— Як скоро це буде, О’Гиряко ти сякий-такий?

— Гмм… Хвилини дві. Туди-сюди…

— Що — «туди-сюди»?

— Ну, років на десять раніше поженете мене з роботи, якщо я помилюся в моїх розрахунках.

— То краще не помиляйся! А я тим часом зависну на місці.

Минуло рівно сто двадцять чотири секунди, й чорно-білі риси стародавньої схеми замінило кольорове фото — зображення Дубліна при денному світлі. Корч переміщався над містом — мінялося відповідно й зображення, а ще рухалася цятка сигналу, що його передавав Холлін пеленгатор.

— Вражає! — не втримався й похвалив Корч.

— Як, як ви сказали, командире?

— Я сказав: «Вражає!» — крикнув Корч. — Не треба й голову сушити.

Командувач почув дружний регіт усього персоналу оперативного центру й збагнув, що О’Гир вивів його голос на загальний динамік. Це ж усі почули, як він, командувач Корч, похвалив працю кентавра О’Гира! Тепер щонайменше місяць неможливо буде нормально порозумітися з цим кентаврякою-огирякою. Але й похвалити було за що. Відеозображення, яке йому посилали, було дуже точне. Навіть якщо капітана Куць тримають у чотирьох стінах, комп’ютер зможе моментально видати командувачеві зображення будівлі у тривимірній проекції. Абсолютно надійно. От тільки…

— О’Гире, що діється? Джерело сигналу віддаляється від берега!

— Ну, то вона, здогадно, на човні чи на кораблі, пане.

Корч вилаяв себе за нетямущість: сам міг би додуматись! Либонь, вони там, у центрі, боки рвуть від сміху. Ну звісно ж, Холлі на кораблі. Корч знизився метрів на триста, і в тумані під ним забовваніли невиразні обриси корабля. З вигляду неначе китобій. Можливо, за декілька останніх сторіч людська техніка зайшла хтозна-як далеко, але все одно для вбивства найбільшого на світі ссавця люди так і не придумали нічого кращого за гарпун.

— О’Гире! Капітан Куць перебуває десь там під палубою. В трюмі. Чим ти можеш мені підсобити?

— Нічим, пане. Постійної прописки в цього китобоя немає. Поки ми з’ясуємо, на кого він тепер зареєстрований… Одне слово, буде, мабуть, уже запізно.

— А як щодо інфрачервоного зображення?

— Ніяк, командуваче. Цьому кориту років чи не п’ятдесят. Украй високий вміст свинцю. Нам годі проникнути навіть крізь зовнішню оболонку. Певне, вам лишається діяти на свій страх і ризик.

— І це після того, як ми вгатили стільки мільярдів у твоє відомство… — Корч похитав головою. — Коли я повернуся, нагадай мені, щоб я підкоротив ваш бюджет.

— Добре, пане, — долинув ураз скислий голос О’Гира. Ох і не любив кентавр жартів на тему бюджету!

— Тримай Швидке реагування в бойовій готовності. Вони можуть знадобитися мені в будь-який момент.

— Слухаюсь, пане.

— Слухайся мені! Кінець зв’язку.

Корч залишився з проблемою сам на сам. Ну що ж — так воно навіть краще. Без науки. Без зухвалого кентавра, що ірже тобі просто в вухо. Тільки власні сили, власна кмітливість та ще, може, крихта чарів.

Корч ледь змінив кут нахилу крил і полетів попід туманом. В обачності не було жодної потреби, адже під захистом екрана ельф у чині командувача став невидимий для людських очей. Навіть на високочутливому радарі він виглядав усього лише ледь помітною перешкодою. Командувач спустився над саму палубу. Огидне видовище… Дух смерті й страждання стояв над залитим кров’ю кораблем. Стільки благородних істот сконало на ньому — тут вони помирали, й тут-таки їх розтинали, аби переробити на кілька брусків мила та на мізерну кількість тваринного жиру. Корч похитав головою: люди — справжнісінькі варвари!

Тепер Холлін маячок спалахував яскравіше. Вона десь тут поблизу. Зовсім близько. У радіусі метрів двохсот, не більше. І жива — принаймні на це сподівався командувач. Але без технічної допомоги, без плану корабля перед очима Корчеві доведеться попобігати по численних трюмах.

Корч легко приземлився на палубу. Підошви його черевиків ледь прилипали до сталевої поверхні, вкритої сумішшю висохлого мила й китового жиру. Скидалося на те, що команда покинула корабель. Ні вахтового біля трапу, ні боцмана на містку, й ніде ніякого світла. І все одно не варто втрачати пильність. Із власного гіркого досвіду Корч знав, що людські істоти можуть з’являтися, коли ти найменше їх сподіваєшся. Одного разу, коли він допомагав хлопцям зі Швидкого реагування зішкрібати з тунельної стіни рештки розбитої капсули, їх заскочила група людей, що досліджують печери й називаються у них спелеологами. Що тоді зчинилося! Масова істерія, карколомна гонитва, стирання тій групі людей пам’яті. Одне слово, повний комплект. Корч здригнувся. В такі ночі старієш на цілі десятки років.

Звівши повний захисний екран, командувач зачохлив крила й покрадьки рушив палубою. Прилади не вловлювали довкола жодних ознак життя, але ж, як сказав О’Гир, відсоток вмісту свинцю в корпусі корабля був дуже високий, ба навіть фарба, якою тут усе помальовано, зроблена на основі свинцю! Вся ця посудина була суцільним плавучим викликом екології. Хоча найголовніше тут було те, що під палубою міг ховатися цілий батальйон штурмовиків, а пеленгатор на шоломі нічого такого й не висвітить. Обнадійливо, що й казати. Навіть імпульси Холліного маячка на кілька поділок не дотягували до норми, а її ж пеленгатор працював від ядерного міні-реактора. Корчеві це не подобалося. Ох і не подобалось! «Зберігай спокій! — умовляв він сам себе з гірким гумором. — Ти захищений екраном. І жодна людська істота не може тебе побачити!»

Корч відкинув ляду першого люка. Піддалася вона досить легко. Командувач принюхався. Ці багноїди навіть завіси змащували китовим жиром. Невже їхній зіпсутості немає краю?

Коридор, куди спустився Корч, тонув у непроглядній липкій пітьмі, тож командувач увімкнув інфрачервоний фільтр. Що ж, іноді нова техніка теж буває корисна, але він нізащо не скаже того О’Гирові. Неприродно червоне світло враз показало лабіринт із труб та ґрат. Однак уже через дві-три хвилини Корч пожалкував, що навіть подумки похвалив ці витвори кентаврячої технічної думки. О’Гирівський інфрачервоний фільтр спотворював відстань, і командувач двічі гупнувся головою об вигини труб, Що виступали аж до середини проходу.

І все так само жодних ознак життя, людського чи ельфійського… Зате повно дрібних тварин. Здебільшого гризунів. А коли твого зросту лише трохи більше метра, то чималий пацюк може скласти реальну загрозу, тим більше що пацюки належать до тих кількох видів, які здатні бачити крізь чарівний екран. Корч зняв бластера з пояса й установив на третю поділку, себто на «середню просмаженість м’яса», як жартували ельфи з Корпусу. Потім підпалив одному особливо нахабному пацюкові хвоста — не смертельно, але щоб боялися і цей, і його товариші та не косували оком на ельфа, що поспішає у своїх справах.

Корч пішов швидше. Просто ідеальне місце для засідки. Адже він ішов фактично наосліп і спиною до єдиного, виходу звідси. Чистий кошмар для оперативника. Хай би хто-небудь з його підлеглих утнув фокус такої безоглядно-дурної сміливості, то Корч власноручно зірвав би з нього нашивки. Але критичні ситуації вимагають зваженого ризику. Командир тим і відрізняється від рядового, що може назвати власну безоглядно-дурну сміливість «зваженим ризиком».

Він так поспішав на сигнал пеленгатора, що минув кілька дверей, які траплялися йому то з одного, то з другого боку, навіть не подумавши туди зазирнути. Лишилося десять метрів. Ось коридор і закінчився — сталевими дверима, а за ними, отже, була капітан Куць… Чи тільки її труп?

Корч штовхнув двері плечем. Вони відчинилися. Не замкнені? Зле! Коли когось живого тримають у полоні, то двері, як правило, замикають. Командувач підняв рівень потужності бластера до п’ятої поділки і ввійшов. Його зброя тихо гула. Тепер енергії бластера вистачило б, щоб єдиним пострілом перетворити слона на хмарку пари.

Жодної ознаки Холлі. Й взагалі жодних слідів. Командувач Корч роззирнувся надовкола. Все тут свідчило про те, що він потрапив до холодильної камери. Блискотливі сталактити звисали з плутанини вкритих інеєм труб. Кожен командувачів віддих створював клуби пари. Цікаво, чим би це здалося людині? Диханням чогось безтілесного?

— А-а, — пролунав чийсь дивно знайомий голос. — До нас завітав гість!

Корч упав на одне коліно, націлившись бластером у напрямі джерела звуку.

— Певне, ви прийшли порятувати вашого офіцера, що пропав безвісти?

Командувач зморгнув з він краплину поту. Поту? За такої температури?

— Ну, то я мушу вас засмутити: ви прийшли не туди.

Голос якийсь наче бляшаний. Штучний. І підсилений динаміком. Корч перевірив показання приладу, але знову не виявив жодних ознак життя. Принаймні нічого живого немає в цій камері. Але за ним якось хтось стежить. Можливо, десь угорі, серед плетива труб, заховано камеру, яка здатна бачити крізь чарівний захисний екран?

— Де ти? Покажись!

Невидима людина засміялася. Сміх неприродною луною розкотився по просторій камері.

— О ні. Ще рано, мій чарівний друже. Але незабаром я покажуся. І, повірте, ви не раді будете.

Корч пішов на голос. «Говори ж, говори, не замовкай!»

— Чого тобі треба?

— Гмм… Чого мені треба? Повторюю: про це ви незабаром дізнаєтеся.

Посеред камери стояв невисокий ящик, а на ньому лежав «дипломат». Відкритий «дипломат».

— Нащо ти мене сюди привів?

Корч тицьнув у валізку дулом. Нічого не сталося.

— Я привів вас сюди, щоб дещо продемонструвати.

Командувач нахилився над відкритою валізкою. Всередині, на гарненькій підкладці з пінопласту, лежав плаский пакетик у вакуумній упаковці, а поруч — високочастотний передавач. А на всьому тому лежав Холлін пеленгатор. Корч застогнав. Не могла Хбллі доброхіть розлучитися зі своїм спорядженням! Жоден офіцер Корпусу цього не зробить…

— Що продемонструвати, ти, божевільна химеро?

Знову холодний сміх.

— Продемонструвати абсолютну серйозність моїх намірів.

Тут би Корчеві подбати про власну безпеку, але він надто вже потерпав за Холлі.

— Якщо ти завдав шкоди бодай кінчикові вуха мого офіцера…

— Вашого офіцера? Ого, нас вшанувало своїм візитом високе начальство! Яка честь! Ну то що ж — тим краще до вас дійде сенс мого послання.

У Корчевій голові зателенькав дзвіночок тривоги.

— Якого ще послання?

Голос, що долинав з алюмінієвої, решітки динаміка, лунав суворо, мов ядерна зима.

— Ось воно: ви, мій чарівний чоловічку, повинні затямити, що мене слід сприймати серйозно. А зараз будьте ласкаві придивитися уважніше до пакета.

Командувач уважно придивився. Ну, звичайний собі пакет. Плаский, всередині речовина, схожа на замазку — чи на… О ні!

Під оболонкою моргав червоний вогник.

— А зараз тікай, лети, мій маленький ельфе! — промовив голос. — І перекажи своїм друзям привіт від Артеміса Фаула-другого.

Поруч із червоним вогником замиготіли, ритмічно поклацуючи, ще й якісь зелені значки. Корч розпізнав їх: вони вивчали такі закарлючки в Академії на уроках людинознавства. То були… цифри! І миготіли вони у зворотному порядку. Зворотний відлік!

— Д’Арвіт! — лайнувся Корч. (Перекладати це слово немає сенсу, бо воно нецензурне, а отже, його все одно викреслить цензура).

Він крутнувся на каблуках і кинувся геть: у двері, тоді коридором… А вслід йому по металевому тунелю летів глузливий голос Артеміса Фаула, відлічуючи:

— Три… Два…

— Д’Арвіт! — повторив Корч.

Зворотний шлях видався командувачеві куди довшим. Та ось, нарешті, крізь отвір відчинених дверей зарябів шмат зоряного неба. Корч увімкнув крила. Ой-ой-ой, і як тут пролетіти вузьким корабельним коридором, щоб не зачепитись за стіни! Розмах крил «Колібрі» був лиш на кілька сантиметрів вужчий.

— Один.

Одне крило таки зачепило краєм виступ труби, викресавши сніп іскор. Командувача закрутило-завертіло, але він якось зумів вирівняти політ.

— Нуль… — вимовив голос. — Ба-бах!

Усередині герметично запечатаного пакета спрацював детонатор, увіткнутий у кілограм чистого «семтексу», пластикової вибухівки. За якусь частку секунди пекельна реакція поглинула весь кисень трюму, після чого хвиля розпеченого до білини полум’я ринула шляхом найменшого опору — звісно ж, по п’ятах за командувачем Корчем.

Командувач опустив забороло й витис повний хід. До дверей лишалось якихось кілька метрів. От тільки питання: хто долетить до них перший — Корч чи вогняна куля?

Він, він долетів таки перший! Ледве встиг. Виконуючи мертву петлю, відчув, як від ударної хвилі завібрувало, заходило ходором усе його тіло. Язики полум’я лизали йому комбінезон, хапали за п’яти, але Корч летів і летів, аж поки плюснувся просто в крижану воду. Вивергаючи прокляття, випірнув на поверхню.

Над ним нависав китобій, весь охоплений стіною нищівного вогню.

— Пане командире! — пролунав у навушниках голос О’Гира. Зв’язок поновився. — Командувачу! Яка у вас там ситуація?

Корч вирвався з обіймів мокрої стихії й піднявся в небо.

— Ситуація, О’Гире, викликає у мене крайнє роздратування. Ану берись за свої комп’ютери! Я хочу знати все-все, що тільки можна довідатися, про такого собі Артеміса Фаула. Я хочу знати це негайно — принаймні ще до мого повернення на базу.

— Так, пане командувачу. Зараз зберем інформацію.

О’Гир не відпустив жодного жарту. Навіть кентавр зрозумів: не час.

Піднявшись на висоту трьохсот метрів, Корч завис у повітрі. До китобоя, що палав смолоскипом, зусібіч мчали, мов нічні метелики на світло, рятувальні катери. Командувач струснув з ліктів волокна обгорілої тканини. «Ми ще поквитаємося з цим Артемісом Фаулом! — подумки заприсягся він. — Він від нас не втече».