Артеміс Фаул. Розум проти чарів

Розділ 2 Переклад

Досі ви вже, певне, здогадалися, що задля досягнення своєї мети Артеміс Фаул ладен був зайти вельми далеко — себто не просто залетіти на край світу, а й зважитися на щонайвідчайдушніші витівки. Але що ж то за така мета була в нього? Який химерний задум міг змусити його гайнути на протилежний край землі, аби напосістися на стареньку п’яничку-фею? Відповідь вкладалася в одне слово: золото.

Артемісові пошуки розпочалися ще за два роки до змальованих вище подій, а саме, коли він уперше захопився мандрівками по Інтернету. Він швидко знайшов там найтаємничіші сайти, присвячені викраданню людей інопланетянами, зустрічам з НЛО та взагалі всьому надприродному. Але найдужче його зацікавили повідомлення про існування Чарівної Раси.

Перебігаючи очима гігабайти даних, він знаходив сотні посилань на фей, ельфів, спрайтів тощо — відомості чи не з усіх країн світу. В кожній мові існувала своя власна назва для Чарівного Народу, але Артеміс нітрохи не сумнівався: йдеться про одну й ту ж саму загадкову расу. В кількох бувальщинах згадувалася й Книга, яку повинен був носити кожен представник цього таємничого племені. То була мовби їхня Біблія, що, здогадно, викладала історію їхньої раси й перелічувала заповіді, якими ці створіння мали керуватися у своїх тривалих життях. Звісно, написана була Книга гном’ячою мовою, то був чарівний, зачарований текст, і тому ніхто з людей ніколи не зміг би «розкусити» її зміст.

Артеміс, однак, гадав, що за допомогою сучасних комп’ютерних технологій Книгу все-таки можна перекласти. А вже як буде в його руках пЬреклад, відразу можна буде й скористатися тайнами цілої нової групи істот. «Пізнай ворога свого» — отаке було Артемісове гасло. Тож він з головою поринув у вивчення проблеми, аж поки склав величезну енциклопедію всякого ельфо-, гномо— та феєзнавства. Але цього виявилося не досить. І тоді Артеміс умістив у Міжнародній Мережі оголошення: «Ірландський підприємець заплатить велику суму в доларах СШ А за зустріч із ельфом, спрайтом, лепреконом, піксі чи з будь-яким іншим представником Чарівного Племені». І посипалися пропозиції — спочатку все фальшивки, аж поки, нарешті, інформація з міста Хошіміна відшкодувала всі розчарування.

І, либонь, Артеміс був єдиним з усього людства, хто міг максимально скористатися з цього свого здобутку. По-перше, він усе ще плекав дитячу віру в чари, а по-друге, цю його віру підкріплювала доросла рішучість їх використати. Якщо хтось із людей і міг позбавити Чарівний Народ частини його магічного золота, то цим кимось був тільки Артеміс Фаул-другий.

Благословлялося на світ, коли Артеміс із Лаккеєм добулися до дублінського маєтку Фаул-Менор. Артемісові ой як кортіло мерщій сісти за комп’ютер та швидше «розкусити» код Книги, але він вирішив насамперед провідати матір.

Ангеліна Фаул була прикута хворобою до ліжка. А занедужала вона відразу після зникнення її чоловіка. «Нервове перенапруження, — пояснювали лікарі. — Допомогти ж їй можуть лише спокій та снодійні пігулки». Хворіла Артемісова мама вже майже рік…

На нижній сходинці сходів, що вели до покоїв матері, сиділа Лаккеєва менша сестра Джульєтта і свердлила очима стіну. Навіть блискуча туш для він не зм’якшувала похмурого виразу її обличчя. Артеміс уже бачив у неї цей вираз — якраз перед тим моментом, коли Джульєтта суплексувала одного особливо нахабного хлопчину, рознощика піци. «Суплекс», «суплексувати», наскільки збагнув Артеміс, — це якийсь такий прийом спортивної боротьби. Незвичайне захоплення як для дівчинки-підлітка. Але ж, зрештою, хіба не з Лаккеїв вона родом?

— Щось сталося, Джульєтто?

Джульєтта схопилася на рівні ноги.

— Це я винна в усьому, Артемісе! Певне, я нещільно зсунула гардини, й тому пані Фаул ніяк не могла заснути.

— Гмм, — гмукнув Артеміс, неквапливо, нога за ногою, підіймаючись по дубових сходинках.

Стан матері дуже його непокоїв. Ось уже хтозна-скільки часу вона не покидала спальні, не бачила денного світла й не спілкувалася зі світом. Але, з другого боку, якби вона чудесним чином ураз одужала й вернулася зі спальні до повноцінного життя, це означало б край дивовижній Артемісовій волі. Знову довелося б пхатися в школу й забувай, хлопче, про всілякі там карколомні та протизаконні затії.

Він тихенько постукав у двостулкові двері, що вгорі округлялися аркою.

— Мамо? Ти не спиш?

По той бік дверей щось брязнуло, розтрощившись на друзки. Звук підказав: щось вельми коштовне.

— Та звісно, що не сплю! Як можна заснути, коли це світло просто очі сліпить?

Артеміс набрався мужності й переступив поріг. Крізь щілину між оксамитовими гардинами соталася бліда смужка світла, змушуючи старовинне ліжко на чотирьох ніжках і з пологом відкидати кручені тіні. Ангеліна Фаул сиділа на ліжку, обхопивши коліна блідими руками, що біліли в мороку.

— Артемісе, любий, де ж це ти був?

Артеміс зітхнув. Мати впізнала його! Добрий знак…

— Шкільна екскурсія, мамо. Каталися на лижах в Австрії.

— Ах, на лижах… — протягла Ангеліна. — З якою насолодою і я б покаталася! Та хай уже як батько повернеться…

Артеміс відчув, як давкий клубок підкотив йому під горло. І сам йому вельми здивувався: таке на нього не схоже.

— Авжеж! Хай тільки повернеться батько.

— Любий, чи не міг би ти закрити оту кляту дірку між гардинами? Це світло так і ріже очі.

— Залюбки, мамо.

Артеміс навпомацки пішов через кімнату, пильнуючи, як би то не перечепитися через котру-небудь присадкувату скриню з одежею, а скринь тих багато було розкидано по підлозі. Ось нарешті його пальці торкнулися м’якої оксамитової матерії. На мить він відчув гостру спокусу шарпнути гардини, аби море світла ринуло в покій… але тільки зітхнув і закрив щілину.

— Дякую, любий. І, до речі, нам треба якось позбутися тієї дівки-покоївки. Таке ледащо — не здатна ні на що.

Артеміс прикусив язика, аби не сказати того, що думав. Джульєтта ось уже три роки вірою і правдою служила Фаулам, працюючи в їхньому маєтку. Що ж, скористаємося з материної забудькуватості…

— Звісно, твоя правда, мамо. Я й сам уже давно хотів це зробити. У Лаккея є сестра — гадаю, вона чудово впорається з цією роботою. Здається, я тобі вже розповідав про неї. Звати її Джульєтта.

— Джульєтта? — насупилася Ангеліна. — Так— так, ім’я начебто знайоме. Ну та будь-хто краще впорається за те дурнувате дівча, що нам оце служить. Коли вона зможе взятися до виконання своїх обов’язків?

— Та негайно. Зараз скажу Лаккеєві, щоб привів її з їхнього будиночка сюди.

— Ти такий добрий хлопчик, Артемісе. А зараз ходи поцілуй свою мамусю.

Артеміс ступив у тінь просторого материного халата. Від неї пахло такими невловними парфумами, ніби квіткові пелюстки, які допіру впали на плесо ставка. А руки материні були холодні й слабкі.

— Ой, любий… — прошепотіла вона, й від цього шепоту Артеміса морозом дернуло по спині. — Я чую їх. Ночами. Вони повзуть по подушках, заповзають мені у вуха…

Артемісові знов підступив гіркий клубок до горла.

— Може, нам усе-таки розсунути гардини, мамо?

— Ні-ні! — Мати розплакалась і випустила сина з обіймів. — Ні! Бо тоді я їх ще й побачу.

— Прошу тебе, мамо…

Та все було дарма. Хвороба надто міцно тримала матір у своїх лабетах. Анґеліна забилася в найдальший куток ліжка й натягла ковдру під саме підборіддя.

— Нехай же прийде сюди та нова дівчина.

— Добре, мамо.

— Хай вона принесе нарізаного огірка й води.

— Так, мамо.

Ангеліна блиснула на нього підозріливим поглядом.

— І годі тобі називати мене мамою! Не відаю, хто ти такий, але вже ж точно не мій маленький Арті.

Артеміс заморгав, стримуючи навалу непроханих сліз.

— Ну звісно. Перепрошую, ма… Перепрошую.

— Гм. І не смій приходити сюди знову, а то я скажу чоловікові, щоб зайнявся тобою. Знаєш, він дуже важлива особа.

— Дуже добре, пані Фаул. Більше ви мене не побачите.

— От і чудово. — Ангеліна раптом заклякла. — О, ось! Ти чуєш їх?

Артеміс похитав головою.

— Ні, я не чую ніяких…

— Вони прийшли по мене! Вони скрізь!

У пошуках рятунку Ангеліна з головою пірнула під ковдру. Збігаючи вниз по східцях, Артеміс усе чув позаду її нажахані ридання.

Книга виявилася куди впертішою, ніж Артеміс сподівався. Вона начебто свідомо чинила йому опір, та ще й як затято! Через які тільки програми він її не пропускав, а комп’ютер усе видавав нульовий результат.

Артеміс роздрукував кожну сторінку й порозвішував аркуші по стінах свого кабінету. Іноді, буває, виведеш на папір — і краще розпізнаєш проблему. Такого письма він зроду ще не бачив, і все ж таки ці літери мали напрочуд знайомий вигляд. Текст — явна суміш символів і знакової абетки — блукав по сторінці ніби навмання, без жодного очевидного порядку.

Комп’ютерній програмі необхідна була якась система відліку, потрібен був вихідний пункт, від якого можна було б відштовхнутися, щоб вибудувати розшифрування. Артеміс брав кожен знак окремо й порівнював з англійською, китайською, грецькою, арабською та кириличною абетками, дійшов навіть до давньо-кельтського, огамічного письма. Безрезультатно.

Роздратувавшись від невдач, Артеміс прогнав Джульєтту, що принесла бутерброди й тим самим відірвала його від роботи, — і перейшов до символів. Найчастіше трапдялася піктограма, яка зображала чоловічу фігурку. Це так він припустив, що чоловічу, але ж, коли зважити на його обмежене знання анатомії Чарівного Народу, фігурка цілком могла виявитись і жіночою. Враз йому сяйнула ідея. У програмі «Надпотужний перекладач» він відкрив теку під назвою «Стародавні мови» й вибрав єгипетську.

Нарешті! Збіглось! Символ «чоловіча фігурка» дуже скидався на символічне зображення бога Анубіса, знайдене на внутрішніх стінах гробниці Тутанхамона. Це узгоджувалося й з іншими його знахідками. Пам’ятки найдавніших писемностей розповідали про ельфів та фей, припускаючи, що їхня цивілізація передувала людській. Схоже було, ніби давні єгиптяни просто взяли якесь письмо, що існувало до них, і пристосували його до своїх потреб.

Траплялися й інші подібні риси. Одначе гном’ячі та єгипетські знаки все ж настільки різнилися між собою, що комп’ютерна програма не вловлювала схожості між ними. Тож не лишалося нічого іншого, як виконати всю роботу вручну. Кожен знак гном’ячого письма довелося збільшувати, роздруковувати на принтері, а тоді вже зіставляти з ієрогліфами.

Від передчуття успіху шалено калатало в грудях серце. Чи не кожному чарівному знакові, чи не кожній піктограмі знаходився свій ієрогліфічний, єгипетський відповідник. Більшість з-поміж них мала універсальний характер, скажімо, сонце чи птах. Але декотрі здавалися вкрай неприродними, тож доводилося потрудитися над ними, щоб до чогось припасувати. От, наприклад, фігурка Анубіса. Тут вона аж ніяк не могла означати бога-пса, й Артеміс надав їй значення короля Чарівного Народу.

Ще й годинник не вибив опівночі, як Артеміс нарешті завантажив усі здобутки своїх пошуків у «макінтош». Тепер йому лишалося тільки дати команду: «Розшифрувати». Що він і зробив. І дістав — купу сторінок безглуздої нісенітниці.

Нормальна дитина давно б уже махнула рукою на таке безпросвітне завдання. Пересічна доросла людина, либонь, гахнула б кулаком по клавіатурі. Але Артеміс був не такий. Книга просто випробовувала, чого він вартий, тож хлопець не міг дозволити собі їй програти.

Знаки ототожнено правильно, в цьому він ніскілечки не сумнівався. Отже, щось негаразд із їх послідовністю. Протерши очі (щоб витрусити з них сонливість), Артеміс люто — вкотре! — втупився у сторінки. Текст складався з частин, відділених одна від одної жирними лініями. Такі лінії могли означати кінець абзацу чи розділу, але ж написане годі було прочитати у звичний спосіб, «ідучи» зліва направо й від верхнього рядка до найнижчого.

Артеміс заходився експериментувати. Спробував читати «по-арабському»: справа наліво — та «по-китайському»: стовпчиками, згори донизу. Нічого не вийшло. Тоді він звернув увагу на одну спільну рису всіх сторінок: кожна мала центральний сектор. Інші піктограми були розташовані довкруж центральної частини так, ніби вона правила за вісь, а вони крутилися довкола неї. То, може, цей центр і є точкою відліку? Так — але в який бік тоді рухатися? Артеміс укотре заходився гортати сторінки, вишукуючи ще якихось спільних рис. Ага, є! За кілька хвилин знайшов: на кожній сторінці в кутику кожного сектора була намальована стрілочка, мов крихітне вістря списа. Що, коли це такий «дороговказ», вказівка на напрям, скажімо: «Читай туди»? Тож теоретично виходило так, що починати належить із середини, а тоді читати за спіраллю, як указували стрілки.

Комп’ютерна програма не була розрахована на подібні «спіральні» завдання, тож Артемісові довелося поімпровізувати. Озброївшись ножем для розрізання паперу та лінійкою, він поділив першу сторінку Книги на смужки й склав їх у традиційному для західних мов порядку: паралельними рядками, щоб читати зліва направо. Тоді заново відсканував сторінку й запустив її в модифіковану програму перекладу з єгипетської.

Комп’ютер загудів, загурчав, переробляючи задану йому інформацію на двоїстий код. Час від часу він зупинявся й просив підтвердження перекладу котрого-небудь знака чи символу. Одначе, в міру того як машина все краще опановувала нову мову, ці перепитування траплялися дедалі рідше. Аж ось нарешті на екрані спалахнули два слова: Файл перетворено.

Пальцями, що тремтіли від виснаження й хвилювання, Артеміс натис на кнопку «Роздрук». Із лазерного принтера виповзла одна-єдина сторіночка. Тепер вона вже була надрукована англійською мовою. Ну, подекуди траплялися помилки, дещо треба було ще підігнати-підчистити, але головне — текст зовсім легко читався. І, що ще важливіше, він був цілком логічний і зрозумілий.

Цілковито усвідомлюючи, що це ж він, Артеміс, перший з людей і вперше за кілька тисяч літ розшифрував цю чарівну мову, увімкнув настільну лампу й почав читати.

Артемісові кров зашуміла у вухах. Нарешті! Ці істоти — в його руках! Вони будуть мов мурахи під його ногами. Його, Артеміса, розум плюс сила технологій розкриють усі їхні секрети. Зненацька страшна втома, накопичена за стільки часу безперервної напруженої роботи, навалилася на нього, й він безсило відкинувся на спинку крісла. Тут іще стільки праці» щоб дійти до якогось кінця! А для початку — перекласти решту, сорок три сторінки.

Він натис кнопку селектора.

— Лаккею, бери Джульєтту й катайте обоє сюди нагору. Тут у мене е для вас кілька крутиголовок, поскладайте.

Либонь, саме в цьому місці слід зробити невеличкий екскурс до родинної історії Фаулів.

Так от, Фаули й справді були легендою злочинного світу. Багато поколінь Фаулів брали участь у таємній війні проти сил закону й правопорядку, аж поки накопичили досить засобів, щоб вийти на світло й узаконитися. Одначе, як і слід було сподіватися, яскраве світло законності не припало їм до вподоби, тож Фаули хутенько знов скотилися на дно злочинності.

Наприкінці двадцятого віку родинний набуток Фаулів опинився під загрозою, і спричинився до того не хто інший, як сам Артеміс Перший, батечко нашого героя. Після розпаду російської комуністичної імперії Артеміс-старший надумався вкласти більшу частину фаулівських капіталів у заснування нових пароплавних ліній до того неосяжного євразійського простору. Новим споживачам, розміркував собі він, знадобляться нові споживчі товари. Звісно, що російським «хрещеним батькам» зовсім не сподобалися зусилля західного ділка, який, розштовхуючи їх ліктями, рвався на їхній ринок, і вони вирішили послати йому невеличкий від себе «привітик». «Привітик» набув вигляду ракети «стінгер» — краденої, а як же ще, — котрою пальнули по «Фаул-зорі», коли ця пропливала повз Мурманськ. Артеміс-старший власного персоною перебував на борту корабля разом із Лаккеєвим дядечком та 250 тисячами бляшанок кока-коли. Гарно рвонуло…

Ні-ні, Фаули не пішли по світу з торбами, боронь Боже! Але зі статусом мільярдерів розпрощалися. І тоді Артеміс Другий заприсягся виправити цю несправедливість. Він поновить родинне багатство. І зробить це у свій власний, неповторний спосіб.

Переклад Книги швидко наближався до завершення. Тепер Артеміс міг серйозно взятися до розробки подальшого плану дій. А що остаточну мету він собі визначив уже давненько, йому лишалося тільки помізкувати, як її, цієї мети, досягти.

Само собою зрозуміло, що метою Артемісабуло золото. Заволодіти купою золота. Наскільки хлопцеві було відомо, Чарівний Народ любив цей коштовний метал чи не так само, як і люди. Кожен ельф, кожнісінька фея мали собі по горнятку власного золота… Але постривайте, не так воно буде, хай-но тільки Артеміс доможеться свого. Принаймні хтось один із Чарівного Народу скоро, дуже скоро зостанеться з порожніми кишенями…

Після вісімнадцяти годин міцного сну й легкого, але поживного сніданку Артеміс піднявся по східцях до кабінету, що дістався йому в спадок від батька. Це була досить традиційна кімната: вся обшита темним дубом і заставлена книжковими полицями від підлоги до самої стелі — але Артеміс осучаснив її тим, що напхав найновішими досягненнями комп’ютерної техніки. По кутках гули об’єднані в єдину мережу комп’ютери «Епл-Макінтош». Один із них проектував сайт Сі-ен-ен на протилежну стіну, де мелькали збільшені картини щонайсвіжіших новин з усього світу.

Лаккей був уже там, налагоджуючи роботу машинерії.

— Повимикай усю цю техніку, — звелів Артеміс, переступивши через поріг. — Лиши тільки той комп’ютер, що займається Книгою. Для цієї роботи мені потрібна тиша.

Слуга приголомшено закляк. Сайт Сі-ен-ен працював безперервно ось уже чи не рік. Артеміс був певен, що не сьогодні-завтра таки надійдуть вісті про чудесний порятунок його батька. Наказ вимкнути сайт новин означав тільки одне: нарешті син змирився з тим, що сталось.

— Вимкнути усі?

На кілька миттєвостей Артеміс задивився на віддаленішу стіну.

— Так, — відповів він нарешті. — Всі вимкнути.

Лаккей дозволив собі деяке панібратство: обережно поплескав господаря по плечу, а тоді повернувся до роботи. Артеміс хрупнув суглобами пальців. Час і пора! Час і пора братися до того, що в нього виходило найліпше, — до виковування підступних планів.