Артеміс Фаул. Розум проти чарів

Розділ 9 Туз у рукаві

Артеміс узявся за ручку дверей і враз відсмикнув руку, заробивши собі, до всіх інших прикрощів, ще й опік долоні. Двері приварено до одвірка. Певне, ельфиня приварила своєю зброєю. Вельми передбачливо. Менше на одне невідоме у складному рівнянні. Він би й сам учинив так само.

Хлопець не став марнувати час на спроби вибити двері. Зроблено їх із броньованої криці, а йому ж усього дванадцять років. Йому з тими дверима ніяк не впоратися — щоб це зрозуміти, Артемісові зовсім не треба було напружувати свої геніальні мізки. Змирившись із таким становищем, єдиний нащадок родини Фаулів повернувся до своїх моніторів і почав стежити за розвитком подій.

Він відразу збагнув, що затіяли ельфи-лепрекони. Загнати в будинок троля, дочекатися, поки хтось із мешканців зарепетує «Рятуйте!» чи «Пробі!», витлумачити ті крики-зойки як запрошення… А тоді не встигне Артеміс Фаул навіть оком кліпнути, як бригада гоблінів-штурмовиків Захопить маєток. Розумно. І до того ж непередбачувано! Це ще вдруге він недооцінив супротивника. Але хай там як, а третього такого разу не буде.

Спочатку він переживав непідробний жах, спостерігаючи через відеокамери, як розгортається драма в передпокої, але потім його переповнило почуття гордості. Лаккей усе-таки впорався з чудовиськом. Охоронець переміг троля, й жоден заклик про допомогу не злетів з його вуст. Це чи не вперше Артеміс належно поцінував таланти родини Лаккеїв. І що б робили Фаули без них?

Хлопець увімкнув тридіапазонний радіопередавач.

— Командувачу Корче! Гадаю, ви прослуховуєте всі канали…

Протягом кількох секунд із мікрофонів долинав тільки тріскіт радіоперешкод, а тоді Артеміс почув, як десь там різко тслацнула кнопка мікрофона.

— Я чую тебе, людино. Чим можу тобі допомогти?

— Я розмовляю з командувачем?

Із темної сітки мікрофона долинув якийсь звук. От ніби кінь заіржав.

— Ні. Це О’Гир, кентавр. А я розмовляю з людинкою, підлим викрадачем?

За якусь мить Артеміс усвідомив, що цб не просто жарт, а його по-справжньому ображають.

— Пане… е… О’Гире. Ви, певне, й не заглядали до підручників із психології. Не варто викликати почуття озлобленості у викрадача. Бо що, коли у мене нестійка психіка?

— Що, коли? Щодо нестійкості твоєї психіки не може бути жодного сумніву. Хоча це нічого й не важить. Дуже скоро ти станеш просто хмаркою радіоактивних молекул.

— Ось тут ви помиляєтеся, мій чотириногий друже, — засміявся Артеміс. — Коли вибухне та біо— бомба, мене в полі зупиненого часу давно вже не буде.

Тепер настала О’Гирова черга сміятися.

— Ти блефуєш, людинко. Якби існував спосіб утекти з цього поля, я б сам його вже давно знайшов. Я певен, ти просто забалакуєш нам…

На щастя, цієї миті мікрофон у кентавра вихопив Корч.

— Фауле? Говорить командувач Корч. Чого тобі треба?

— Я просто хотів поінформувати вас, командувачу, що, незважаючи на вашу зраду, я все ще готовий продовжувати переговори.

— Троль не має до мене жодного відношення, — заперечив Корч. — Його закинули до вас всупереч моєму бажанню.

— Але троль був, це факт, і зробив це ваш Легіон. Ми втратили до вас усяку довіру. Тож вислухайте мій ультиматум. Ви маєте тридцять хвилин на те, щоб надіслати сюди золото, інакше я не відпущу капітана Куць. До того ж я не візьму її з собою, коли покидатиму часове поле, і ваша біобомба зробить із неї купку радіоактивного пороху.

— Не клей дурня, багноїде. Ти сам себе обманюєш. Людська техніка відстає від нашої на багато віків. Не існує способу втечі з поля зупиненого часу.

Артеміс нахилився до самого мікрофона, вишкірившись своєю вовчою посмішкою.

— Що ж, є один спосіб це перевірити. Ви ладні поставити на карту життя капітана Куць, командувачу Корче?

Тривале потріскування й сичання перешкод у динаміку досить переконливо свідчило про вагання командувача. Коли ж Корч нарешті відповів, у голосі його звучала награна покірливість.

— Ні, — зітхнув він. — Не ладен. Ти одержиш своє золото, Фауле. Тонну. Двадцятичотирикаратного. «А цей Корч непогано корчить із себе актора», — криво посміхнувся Артеміс.

— Даю вам тридцять хвилин, командувачу. Лічіть секунди, якщо ваш годинник стоїть. Я чекаю. Але чекатиму не довше зазначеного часу.

Артеміс відімкнув зв’язок і відкинувся на спинку обертового крісла. Здається, вони заковтнули наживку. Можна не сумніватися: експерти Легіону вже виявили його «випадкову» обмовку, що її можна витлумачити як запрошення. І чарівне плем’ячко заплатить, адже вони твердо впевнені, що золото все одно повернеться до них — коли він, Артеміс, загине, випарується від вибуху біобомби. От тільки цього, звісно, не станеться. Теоретично. А насправді?..

Лаккей випустив в одвірок три довгі черги. Самі двері були крицеві, й від них кулі відлетіли б рикошетом просто в Лаккея. Але ж одвірки складено з того самого пористого каменю, що й весь особняк. І кришився цей камінь, мов крейда. Вельми серйозний прорахунок у системі безпеки, треба буде виправити його згодом, коли буде покінчено з цією справою.

Пан Артеміс холоднокровно чекав у своєму кріслі біля стійки з моніторами.

— Хороша робота, Лаккею.

Дякую, Артемісе. Якусь мить нам було непереливки. Коли б не капітан…

— Так, я бачив, — кивнув головою юний господар. — Вона тебе зцілила, чарівне плем’я це вміє. От тільки ніяк не збагну, навіщо вона це зробила?

— І я не збагну… — тихо відказав Лаккей. — Ми цього аж ніяк не заслужили.

Артеміс кольнув слугу гострим поглядом.

— Не втрачай віри, друзяко, — підбадьорив він. — Кінець близько, вже видно край.

Лаккей кивнув головою, навіть спробував усміхнутися. В тій усмішці зблиснули чи не всі його зуби, але їй бракувало щирості.

— Менше ніж за годину капітан Куць повернеться до свого народу, а ми дістанемо досить коштів, аби зайнятися достойнішими справами.

— Звісно, пане. Просто…

Артемісові не треба було перепитувати. Він і так добре розумів, що відчуває Лаккей. Ельфиня врятувала обом їм життя, а він, Артеміс, і далі тримає її заручницею, аби одержати за неї викуп. Для такої людини честі, як Лаккей, це було нестерпно.

— Переговори скінчилися. Так чи інак вона повернеться до своїх. Нічого лихого з нею не станеться. Даю тобі слово.

— А Джульєтта?

— Що — Джульєтта?

— Моїй сестрі загрожує небезпека?

— Ні, жодної небезпеки. Незабаром вона прийде до тями.

— І що ж, ельфи й справді віддадуть нам те золото і не чіпатимуть нас більше?

— Ну, все буде не зовсім так… — Артеміс тихенько пирхнув. — Хай-но капітан Куць опиниться на волі, як вони зразу ж скинуть на Фаул-Менор біобомбу.

Лаккей набрав у груди повітря, щоб іще щось запитати, але завагався. Напевне відомий йому план має якесь продовження, і пан Фаул поділиться ним, коли вважатиме за потрібне. Тож замість докучати хазяїнові розпитуваннями, він просто сказав:

— Я довіряю вам, Артемісе.

— Так, — відповів хлопець, і тягар тієї довіри проорав зморшку між його бровами. — Я знаю.

А Дрюк тим часом займався тим, що у політиків виходить найкраще: намагався уникнути відповідальності.

— Ваш офіцер допоміг багноїдам! — випалив він, намагаючись зобразити якомога більше обурення. — Вся операція ішла точно за планом, поки та ваша дамочка не атакувала нашого представника.

— Представника? — форкнув О’Гир. — Ти ба, троль уже став їхнім представником!

— Саме так! Він виступав нашим представником. А той чолов’яга зробив з нього фарш. Уся кризова ситуація вже давно б вичерпалася, коли б не некомпетентність твого, Корче, підрозділу.

Якогось іншого дня Корч, почувши таке, неодмінно вибухнув би, але наразі він знав: Дрюк у відчаї шукає, за яку б соломинку вчепитися, аби тільки врятувати свою кар’єру. Тож командувач відповів колишньому другові лише посмішкою.

— Чуєш, О’Гире? — звернувся він до кентавра.

— Ну що, командувачу?

— Ми ж записали тролеву атаку на диск?

Кентавр дуже драматично зітхнув.

— Ні, пане командувачу! Якраз перед тим, коли троль потрапив до будинку, в нас закінчилися диски.

— Дуже жаль.

— Просто ганьба.

— Такі диски могли б стати неоціненною підпорою для Дрюка, Тимчасово Виконуючого Обов’язки Командувача, коли трибунал розглядатиме його справу.

Всю Дрюкову самовпевненість мов вітром здуло.

— Зараз же віддай мені ті диски, Джуліусе! Я знаю, вони в апаратурі! Ти чиниш перепони — це кричуща обструкція з твого боку!

— Дрюку! Ти, тільки ти один з усіх тут присутніх чиниш справжню обструкцію. Саме ти надумався використати цю справу, аби зробити собі блискавичну кар’єру.

Тепер Дрюкове обличчя за кольором могло би позмагатися з буряковою пикою самого Корча. Ситуація виходила з-під його контролю, і він це добре розумів. Навіть Кур Пустомол та інші спрайти, що стояли за спиною свого командира, почали роззиратися, подумуючи, як би його непомітно десь ушитися.

— Я все ще тут командувач, Джуліусе, тож віддай мені ті диски, а то я накажу тебе арештувати!

— Та невже? І хто ж мене арештовуватиме? Ти сам?

Ще секунду Дрюк зухвало дивився колишньому другові у вічі, а тоді озирнувся й з’ясував, що за спиною в нього майже нікого не лишилося.

— І правильно зробили, що розбіглися, — в’їдливо прокоментував О’Гир. — Бо ви більш не є Тимчасово Виконуючим Обов’язки Командувача. Знизу надійшов наказ. Вас викликають до Ради і, гадаю, зовсім не на те, щоб запропонувати вам посісти там крісло.

Через те О’Гирове в’їдливе хихотіння Дрюк геть розгубив своє самовладання.

— Віддай диски! — заволав він, притискаючи кентавра до борту шатла.

Корч якусь мить боровся зі спокусою дозволити цим двом трохи поколошматити одне одного. Але він ніяк не міг дозволити собі таку розкіш — часу, вважай, не лишалося зовсім.

— Ну, ну, вгамуйся! — прикрикнув він на Дрюка, цілячись у нього вказівним пальцем. — Нікому, крім мене, не дозволено чіпати О’Гира.

— Обережніше з тим пальцем! — зблід О’Гир. — На ньому ж все ще…

Але Корчів великий палець уже, цілком випадково, зачепив суглоб вказівного, внаслідок чого відкрився крихітний газовий клапан. Вивільнений газ викинув голку зі снодійним, вона легко прошила латекс на пучці й влучила — Дрюкові в шию. Тимчасово Виконуючий Обов’язки Командувача, якому судилося ось-ось стати рядовим, мов підтятий упав на землю.

— Влучний постріл, командувачу, — похвалив О’Гир, тручи собі шию, немовби влучили у нього.

— Та яка там влучність? Це проста випадковість. Я геть-чисто забув про того накладного пальця. Здається, подібні випадки вже траплялися.

— Траплялися, ще й скільки! Не поталанило Дрюкові, кілька годин проваляється без тями. Поки він прочумається, все найцікавіше вже й скінчиться.

— Ганьба. — Корч дозволив собі на мить осміхнутися, а тоді швидко перейшов на діловий тон. — Чи золото вже тут?

— Атож, щойно приставили.

— Добре. — І, обернувшись до Дрюкових підлеглих, що нагадували отару наляканих овець, наказав: — Вантажте золото на’ візок із повітряною подушкою й завозьте в будинок. А як не туди завезете чи погубите дорогою, я згодую вам ваші власні крильця. Дотумкали?

Ніхто йому не відповів, але видно було, що «дотумкали». Можна було й не сумніватися.

— Добре. А зараз до роботи, гайда!

Корч відвернувся і зник у шатлі. Кентавр поцокав копитами слідом за ним.

— Бомбу заряджено? — спитав командувач, щільно причинивши за собою двері.

Кентавр понатискав на якісь кнопки на головному пульті управління.

— Так, уже.

— Треба запустити її якнайшвидше. — Корч визирнув в ілюмінатор із віддзеркалювального скла, здатного витримати навіть пряме влучання з бластера. — Нам лишилися лічені хвилини. Подекуди вже пробиваються сонячні промені.

— Чарівна сила от-от не зможе тримати поле. — О’Гир заклопотано схилився над апаратурою. — Через п’ятнадцять хвилин ми опинимося посеред білого наземного дня. Нейтринні потоки втрачають свою цілісність.

— Розумію, — мовив Корч, укотре брешучи за звичкою, а тоді похопився й вирішив признатись. — Гаразд, не все розумію. Але про п’ятнадцять хвилин збагнув. Отже, даю трбі десять хвилин на те, щоб витягти звідти капітана Куць. А тоді хутенько забираємося звідси, аби нас часом не побачив, за допомогою кінокамер, увесь людський світ.

О’Гир увімкнув ще одну відеокамеру, встановлену на повітряній платформі. На спробу легенько торкнув якийсь невеличкий важіль на пульті управління. Платформа різко рвонулася вперед, трохи не стесавши голови Курові Пустомолу.

— Гарно ж ти керуєш нею, — іронічно пробурмотів Корч. — А по східцях вона піде?

— Автоматичний ліфтинг з півтораметровим люфтом. Проблем не буде, — відказав О’Гир, не відриваючись від своєї електроніки.

— Тобі, либонь, дуже до вподоби знущатися з мене, еге ж? — лихим поглядом пропік його Корч.

— Ну то й що, коли так? — здвигнув плечима О Тир.

— Тоді вважай, тобі поталанило, що в мене більш не лишилося заряджених пальців. Натяк допетрав?

— Так, пане.

— Чудово. А зараз нумо визволяти капітана Куць із неволі!

Холлі ширяла попід склепінням. Густа синява уже була посмугована жовтогарячим сонячним промінням. Поле зупиненого часу розривалося на шматки. Це означало, що буквально через кілька хвилин Корч «прополоще» весь будинок.

— Усе гаразд, капітане Куць, — задзинчав у навушниках голос О’Гира. — Золото вже їде в будинок. Готуйся забиратися звідти.

— А ми ж не торгуємося з викрадачами, — здивувалася Холлі. — Що відбувається?

— Нічого такого, — недбало відказав О’Гир. — Просто чесний обмін. Золото — туди, а ти — сюди. А тоді ми запускаємо біобомбу. Велике блакитне «ба-бах», і по всьому.

— А Фаул знає про біобомбу?

— Знає. Йому все відомо. Він стверджує, нібито знайшов спосіб покинути поле зупиненого часу.

— Але ж це неможливо!

— Згоден.

— І всі вони загинуть!

— Велике діло! — форкнув О’Гир, і Холлі майже побачила, як кентавр здвигнув плечима. — Ніхто ж не примушував їх зв’язуватися із Чарівним Народом.

Ельфиню роздирали суперечливі почуття. Безперечно, юний Фаул являв собою справжню небезпеку для всього цивілізованого підземного світу, й мало хто проллє сльозу над його могилою. Але ж та дівчина, Джульєтта, вона ні в чому не винна! Вона заслуговує на порятунок.

Холлі спустилася на висоту двох метрів, тобто на рівень Лаккеєвої голови. Люди про щось радилися посеред зруйнованого передпокою. Між ними явно зайшла якась незгода. Холлі Куць, офіцер Легіону, такі речі серцем чула.

Ельфиня пропекла Артеміса звинувачувальним поглядом.

— Ти їм розповів?

— Розповів їм про що? — перепитав Артеміс, відповівши не менш жорстким позирком.

— Атож, ельфине, розповів про що? — войовниче зажадала й Джульєтта. Дівчина все ще трохи сердилася на Холлі через чари, що та на неї наслала.

— Не вдавай наївнятка, Фауле. Ти добре знаєш, що я маю на увазі.

Артеміс ніколи не вмів довго вдавати наївнятка.

— Так, капітане Куць, — сказав він. — Я все їм розповів. І про біобомбу теж. Ваша турбота була б іще зворушливішою, коли б поширювалась і на мене також. І все ж таки ви не потерпайте за нас. Усе йде за планом.

— За планом?! — Холлі мало не задихнулася від обурення, обводячи рукою довколишню руйнацію. — Що, і це входило до твого плану? А те, що Лаккея мало не вбили, — також частина плану?

— Ні, — признався Артеміс. — Троль належить до числа непередбачених обставин — втім, не надто поважних. На загальний задум він не міг вплинути.

Холлі насилу втрималася від спокуси ще раз заїхати в ту бліду пику. Натомість вона обернулася до Лаккея.

— Заради всього святого, послухайте голосу розуму. Вам не втекти з поля зупиненого часу. Ще нікому не вдавалось це зробити.

Лаккеєве обличчя здавалося викарбуваним із каменю.

— Якщо Артеміс каже, що це можливо, значить, так воно і є.

— Але ж ваша сестра! Невже ви, зберігаючи вірність цьому малолітньому злочинцеві, ладні важити і її життям?

— Артеміс не злочинець, панночко, він — геній. А тепер, прошу вас, не заступайте мені лінії вогню. Я тримаю під прицілом парадний вхід.

Холлі злетіла вгору метрів на шість.

— Ви побожеволіли. Всі до одного! Через п’ять хвилин ви всі обернетеся на порох. Невже не розумієте?

— Ви вислухали нашу відповідь, капітане, — зітхнув Артеміс. — А тепер будьте ласкаві не заважати — починається найделікатніший етап операції.

— Операції? Чом не сказати «викрадення»? Майте хоч мужність називати речі своїми іменами!

Артемісів терпець почав уриватися.

— Лаккею, у нас лишилися ще дротики зі снодійним?

Велет-охоронець кивнув головою, але вголос не сказав нічого. Цієї хвилини він і сам не знав, як би вчинив, коли б дістав наказ пустити в дію зброю проти його рятівниці. Чи зміг би він підняти руку? Але, на щастя, увагу Артеміса привернув якийсь рух на головній алеї.

— Ага, здається, Легіон таки капітулював. Лаккею! Простеж за доставкою товару. Але пильнуй! Наші чарівні друзі не соромляться йти на всілякі витівки.

— Хто б уже казав… — буркнула Холлі.

Лаккей заквапився до зруйнованих дверей, перевіряючи на ходу свого вірного дев’ятиміліметрового «Зігзауера». Він був майже радий цій нагоді віддатися якимось військовим діям, аби тільки чимдалі від тієї страшної моральної дилеми: стріляти чи не стріляти у свою рятівницю. Ну, а в таких бойових ситуаціях гору бере вишкіл. Тут не місце сантиментам.

У повітрі все ще висіла запона найдрібнішого пилу. Лаккей примружився, щоб розгледіти алею. Ельфійські фільтри на його очах свідчили, що сюди не наближаються живі тіла, які б випромінювали тепло. Зате до парадного входу немовби сама собою рухалася велика платформа: вона пливла на подушці мерехкого повітря. Пан Артеміс, звісно, відразу збагнув би фізичний принцип її дії, але Лаккея непокоїло тільки одне: чи зможе він, у разі якогось непередбаченого підступу, вивести цю штуку з ладу.

Платформа буцнулася в нижню ганкову сходинку й зупинилася.

— І це у вас називається «автоматичний ліфтинг»? — в’їдливо пирхнув Корч.

— Так-так-так! — зацокотів О’Гир. — Зараз я все налагоджу.

— Це викуп! — крикнув Лаккей.

Зусиллям волі Артеміс змусив своє серце битися спокійно. Тільки цього ще бракувало в таку хвилину — щоб емоції вивели його з рівноваги.

— Перевір, чи немає там вибухових пристроїв.

Лаккей обережно ступив на ганок. Під його ногами валялися уламки розтрощеної горгульї, що раніше сиділа над парадним входом.

— Нічого підозрілого. Схоже, що це якийсь самохідний механізм.

Сіпаючись і розгойдуючись, платформа подерлася східцями на ґанок.

— Не знаю, хто керує цією самохідкою, але йому не завадило б трохи підучитися.

Лаккей нахилився й оглянув спід платформи.

— Ніяких вибухових пристроїв не видно.

Охоронець дістав із кишені портативного сканера й висунув телескопічну антену.

— І «жучків» немає. Принаймні я поки що не виявив нічого підозрілого… О, а це що таке?

— А хай тобі всячина! — лайнувся О’Гир.

— Та це ж відеокамера!

Лаккей простяг руку й за провідок вийняв мініатюрний об’єктив, схожий на риб’яче око.

— На добраніч, джентльмени.

Лаккей легенько підштовхнув платформу, й вона напрочуд слухняно скорилася його наказові. Попри весь тяжкий вантаж, вона плавно ковзнула через поріг і зупинилася у передпокої. Самохідний механізм тихо дзижчав, от ніби чекав, поки. з… нього знімуть вантаж.

Тепер, коли нарешті прийшов такий довгожданий момент успіху, Артеміс неначе боявся ним скористатися. Аж не вірилося, що після всіх цих довгих місяців планувань та готувань увесь його лихий задум от-от здійсниться. За якусь хвилинку. Хоча ця остання хвилинка була найважливіша — і найнебезпечніша.

— Зніми брезент, — вимовив він нарешті, сам дивуючись: чого це тремтить його голос?

Цей момент притяг до себе всіх, мов магніт притягує залізо. Джульєтта обережно, з широко розплющеними очима підступила до платформи. Навіть Холлі зменшила оберти двигунчика свого «Колібрі» й повільно спускалася додолу, аж поки її ноги торкнулися мармурових плит підлоги. Лаккей розщібнув замок-«блискавку» й скинув з вантажу чорний брезент.

Ніхто не вимовив ні слова. Артемісові причулося, ніби десь оркестр заграв увертюру «1812 рік». Золото лежало охайно складеними осяйними рядами. Здавалося, ніби його оточувала якась аура, огортало особливе тепло, але й відчувалося також, що за ними криється таємна небезпека. Багато, багато хто ладен був пожертвувати життям, і власним, і чужим, аби тільки заволодіти тим неймовірним багатством, що його могло принести це золото.

Холлі прикипіла поглядом до шляхетного металу, мов загіпнотизована. Чарівне плем’я взагалі небайдуже до різних мінералів, бо й саме воно породжене землею. Але золото ельфи та феї люблять найдужче. Воно — найбільша розкіш, найневідпорніша зваба…

— Вони все-таки заплатили, — видихнула вона. — Мені просто не віриться.

— І мені, — пробурмотів Артеміс. — Лаккею, а воно справжнє?

Лаккей узяв один зливок і кінчиком свого ножа зняв з нього тонесеньку стружку.

— Щире, щире золото, пане, — сказав він, підносячи стружку до світла. — Принаймні цей зливок.

— Добре, дуже добре. Починай розвантажувати, будь ласка. Назад на цій платформі поїде капітан Куць.

Звучання власного імені вивело Холлі із золотого трансу.

— Артемісе! Відмовтеся краще від нього. Ще жодній людині не пощастило присвоїти ельфійське золото. А скільки було тих спроб, зі сторіччя в сторіччя! Легіон Піде на все, аби — захистити свою власність.

Артеміс зачудовано похитав головою:

— Я ж казав уже вам…

Холлі схопила його за плечі, струснула:

— Вам не втекти! Як же ти не розумієш?

Підліток холодно зустрів її погляд:

— Я зможу втекти, Холлі. Подивіться мені у вічі й самі скажіть, зможу я втекти чи ні.

Так вона й зробила. Капітан Холлі Куць зазирнула в сині очі свого викрадача й побачила там правду. І на коротку мить повірила хлопцеві.

— Ще є час, — у відчаї заблагала ельфиня. — Має бути хоч якийсь вихід! Я маю чарівну силу….

Хлопець роздратовано насупився.

— Мені прикро розчаровувати вас, капітане, але більш нічого придумати не можна.

Артеміс замовк і на мить спрямував погляд угору, до мансарди. «А що, коли?… — подумалось йому. Хіба й справді мені так уже потрібна вся ця купа золота? І хіба не гризуть мене гризоти, позбавляючи довгождану перемогу такої любої насолоди?..» Він струснув головою, примовляючи подумки: «Триматися плану. Триматися плану. Жодних емоцій».

На плече Артемісові лягла знайома тверда рука.

— Усе гаразд, пане?

— Так, Лаккею. Продовжуй розвантажувати. Хай і Джульєтта допоможе тобі. А мені треба перемовитися з капітаном Куць.

— Ви певні, що все в нормі, пане?

— Ні, друзяко, я не певен, — зітхнув хлопець. — Але вже запізно що-небудь міняти.

Лаккей кивнув головою і знов повернувся до своєї роботи. Джульєтта слухняно подріботіла за ним.

— Послухайте, капітане. Стосовно ваших чарів…

— Ну, і що ж стосовно моїх чарів? — підозріливо перепитала Холлі.

— Я маю одне бажання. Що я повинен зробити, аби ви його виконали?

— Ну, це залежить від того, чого ти бажаєш. — Холлі кинула погляд на платформу. — І від того, чим можеш заплатити.

Сказати, що нерви командувача Корча були напружені, означало б нічого не сказати. Дедалі ширші пасмуги жовтого сонячного світла пробивалися крізь синяву часового поля. Спливали останні хвилини. Останні хвилини. Голова йому розколювалася від болю. А від ядучої сигари, що отруювала його організм токсинами, той біль ставав ще нестерпніший.

— Чи евакуйовано весь зайвий персонал?

— Хіба що хтось потай прослизнув туди відтоді, коли ви питали мене про це востаннє.

— Не час для жартиків, О’Гире. Повір мені: аж ніяк не час. Є сигнал від капітана Куць?

— Жодних сигналів. Відеозв’язок ми втратили з нею ще під час здибанки з тролем. Либонь, батарейка не витримала. Швидше б зірвати з неї шолома, а то радіація спалить їй мозок. Шкода буде, якщо після всіх цих зусиль…

О’Гир повернувся до свого пульта. Там ледь помітно заморгала червона лампочка.

— Стривайте, це ж датчик руху. Перед головним входом помітно якусь діяльність.

Корч підбіг до моніторів.

— Можеш збільшити картинку?

— Без проблем. — О’Гир увів координати й довів збільшення до чотирьохсот відсотків.

Корч упав на найближчий стілець.

— Невже я бачу це все на власні очі? Чи мені ввижається?

— Та достеменно бачите, командувачу, — потішено заіржав О’Гир. — Це навіть ефектніше за той герць у рицарському обладунку.

Холлі їхала на платформі. Ще й із золотом.

За якусь частку секунди на неї накинулись рятувальники.

— Дозвольте вивести вас, капітане, із небезпечної зони, — наполягав молодий спрайт, підхоплюючи Холлі під ліктик.

А інший уже водив радіаційним лічильником над її шоломом.

— Тут у Вас, капітане, пошкоджене джерело енергії. Необхідно негайно обробити вам голову спреєм.

Холлі тільки розтулила рота, щоб запротестувати, як його тут-таки заповнив струмінь антирадіаційної піни.

— А що, з цим не можна було зачекати? — відпльовуючись, обурилася капітан Куць.

— Даруйте, капітане, але наразі дорога кожна секунда. Командувач хоче почути ваш звіт до того, як ми підірвемо бомбу.

І визволену заручницю бігцем потягли до пересувного командного пункту, так що вона ледве встигала перебирати ногами. Зачищувачі зі Швидкого реагування квапливо усували всякі сліди облоги. Техніки демонтували тарілки зв’язку й готувалися від’єднати кабелі. Платформу відвели до часового порталу. Необхідно було все-все прибрати у безпечне місце, щоб не тинятися по радіоактивному маєтку після вибуху біобомби.

Корч чекав на східцях.

— Холлі! — розчулено бовкнув командувач. — Ну… я хотів сказати, капітан Куць. Ти чудово впоралася.

— Так, пане. Дякую, пане.

— Ще й золото повернула. Це справжній подвиг — гідне вивершення всіх твоїх подвигів.

— Ну, золото не все, командувачу. Десь близько половини.

— Та не переймайся цим, — махнув рукою Корч. — Ми хутенько повернемо й решту.

Рукавом Холлі витерла антирадіаційну піну з чола.

— Я вже думала про це, пане. І придумала невеличкий план, що дозволить уникнути нікому не потрібних жертв. Хлопчисько Фаул припустився ще однієї помилки. Він мені так і не заборонив повертатися до його дому, а те, що він мене викрав і ввіз у свою оселю, можна тлумачити лиш як запрошення. Отже, його запрошення досі дійсне. Тож я можу безперешкодно проникнути в будинок і стерти пам’ять в усіх його мешканців. Золото ми заховаємо десь у будинку, а завтра вночі ще раз зупинимо час і…

— Ні, капітане.

— Але ж, пане…

Подобріле на мить Корчеве обличчя знов стало мов витесане з каменю.

— Ні, капітане. Рада не піде ні на які затримки задля якогось там багноїда-викрадача. Ні, інші варіанти зовсім не проходять. Я маю на руках наказ — повір мені, категоричний наказ: знищити.

І, крутнувшись, зайшов у шатл. Але Холлі не відставала від командира.

— Але ж та дівчина, пане! Вона ні в чому не винна!

— Це, сказати б, відходи виробництва. На всякій війні трапляються безневинні жертви. Та й вона сама вибрала свою долю — тим, що опинилася не на тому боці. Її вже ніяк не врятувати.

Холлі не вірила своїм вухам.

— Відходи виробництва? Та як ви можете таке казати? Всяке життя — це життя, воно недоторканне!

Корч різко обернувся до неї й схопив її за Плечі.

— Ти, Холлі, зробила, що могла, — мовив він. — Ніхто не зробив би краще чи більше. Ти навіть повернула більшу частину викупу. Але ти нині переживаєш те, що люди називають «стокгольмським синдромом»: ти перейнялася симпатією до своїх викрадачів. Не хвилюйся, це минеться. Річ у тім, що ці люди в будинку знають. Знають про нас. І ніщо їх уже не врятує.

— Це не зовсім так, — докинув свої п’ять копійок О’Гир, відірвавшись від розрахунків. — Із технічної точки зору. До речі, Холлі, з поверненням тебе!

Холлі так гарячково вхопилась за кентаврові слова, що їй забракло навіть секунди, щоб подякувати йому за привітання:

— Що ти маєш на увазі? Що означає «не зовсім так»?

— О, я чудово почуваюся, спасибі, що запитала!

— О’Гире! — в один голос вигукнули Холлі й Корч.

— Ну, ви ж знаєте, як сказано в Книзі:

Отож, якщо цей хлопчисько виживе, перемога лишиться за ним. Ось так просто. І навіть Рада не піде супроти Книги.

Корч пошкріб підборіддя.

— То мені є чого хвилюватися?

— Та ні, — невесело засміявся О’Гир. — Ці хлоп’ята вже вважай що мертві.

— Вважай що мертві — не те саме, що мертві насправді.

— Це наказ?

— Саме так, солдате.

— Я не солдат, — відказав О’Гир і натиснув на кнопку.

Лаккей був неабияк здивований.

— І ви віддали їй золото?

— Близько половини, — кивнув головою Артеміс. — Але нам лишилось і так велике багатство. Близько п’ятнадцяти мільйонів доларів, відповідно до нинішніх ринкових цін на золото.

Зазвичай Лаккей не вдавався до розпитувань. Але цього разу він мав підстави це робити.

— Але чому, Артемісе? Ви можете сказати мені?

— Гадаю, що можу, — усміхнувся хлопець. — Я подумав, що ми заборгували капітанові дещицю. За надані нам послуги.

— І це все?

Артеміс знову кивнув. Не варто — поки що — розповідати про своє бажання. Адже це могли б розцінити як вияв слабкості.

— Гм-м, — гмукнув Лаккей. Видно було, він зробив якісь свої висновки.

— Ну, а зараз нам годилося б відсвяткувати нашу перемогу, — ентузіастично заявив Артеміс. — Вип’ємо шампанського, чи що.

І заквапився до кухні, уникаючи проникливого Лаккеєвого погляду.

Коли Лаккей із Джульєттою приєдналися до хлопця, він уже встиг наповнити три келихи шампанським «Дом Періньйон».

— Знаю, що я ще замалий для таких напоїв, але певен, що мама не стала б мене за це лаяти. Один келишок не завадить.

Лаккей відчув, що юний господар щось приховує. Однак він без жодного слова узяв поданий йому високий кришталевий келих.

Джульєтта запитливо подивилася на старшого брата:

— І мені можна?

— Гадаю, що так. — І, зробивши глибокий вдих, додав: — Ти ж знаєш, сестричко, як я люблю тебе.

Джульєтта набурмосилася — місцеві лобуряки вважали цю її звичку дуже звабливою — і ляснула брата по плечу.

— Ти, братику, надто емоційний як на тілоохоронця!

— Ви хочете, щоб ми це випили, пане Артемісе? — запитав Лаккей, дивлячись хазяїнові просто у вічі.

— Так, Лаккею, хочу, — твердим голосом відказав хлопчина, не відводячи погляду.

Не вимовивши більше ні слова, Лаккей одним духом вихилив свій келих. Джульєтта наслідувала його приклад. Слуга відразу відчув присмак снодійного, однак, хоч і мав предосить часу, щоб перебити Артемісові Фаулу шию, він цього не зробив. Просто не хотів, щоб Джульєтта пережила жах в останні миті свого життя.

Артеміс дивився, як брат, а за ним відразу й сестра опустилися на підлогу. Шкода, що довелося ошукати їх. Та коли б він поділився з ними своїм планом, вони б занепокоїлись, і транквілізатор; не подіяв би. Хлопець задивився на бульбашки, що грали в його келиху. Час і йому зробити найсміливіший крок у всьому цьому задумі. Його турбував лиш легесенький натяк на сумнів, коливін випивав своє змішане зі снодійним шампанське.

І тоді Артеміс Фаул став спокійно чекати, коли снодійне подіє на його організм. Довго дожидатися не довелось, бо кожна доза була розрахована на вагу тіла. Коли в голові почали плутатися думки, він раптом припустив, що, можливо, уже більш ніколи не прокинеться. «Запізнілі сумніви!» — дорікнув сам собі й знепритомнів.

— Бомбу запущено, — мовив О’Гир, відкидаючись на спинку крісла. — Я вже не заверну її назад, хоч би й захотів.

Крізь ілюмінатори вони стежили за польотом бомби. Хоч би що там заперечували, а «полоскалка» — це справді надзвичайна зброя. Невеликої ваги, а отже, вибух можна обмежити точно визначеним радіусом дії. Використовуваний у цій бомбі радіоактивний елемент, соліній-2, має період напіврозпаду всього чотирнадцять секунд. А це означало, що О’Гир міг налаштувати біобомбу так, щоб вона «прополоскала» тільки Фаул-Менор, не зачепивши жодної зайвої травинки. До того ж будівля мала звільнитися від радіації менше ніж за хвилину. Ну, а на той випадок;, коли якась частина солінію вирветься за окреслені межі, є ж часове поле — воно не пустить радіації в людський світ. Одне слово, максимально полегшений спосіб убивства.

— Траєкторію польоту запрограмовано точно, — став пояснювати О’Гир, хоча його співрозмовники, мов поглухли, не звертали ніякісінької уваги на його слова. — «Полоскалка» залетить у передпокій і там вибухне. Оболонку й сам вибуховий механізм зроблено із пластику, тож від них не зостанеться й сліду. Чисто — як посвист вітру в полі.

Командувач Корч і капітан Куць провели очима бомбу. Як обіцяно, вона влетіла точно в отвір знищених дверей, навіть не черкнувши ніде кам’яного одвірка. Холлі перевела погляд на зображення, яке передавала відеокамера, встановлена на носі бомби. На моніторі мелькнув просторий передпокій будинку, де ще так недавно її, Холлі, тримали в полоні. Передпокій був порожній. Нікого з людей не видно. «Може, й справді…» — подумала Холлі з надією. «Може, й справді…» — і більш нічого. А тоді додивилася на О’Гира та всю хитромудру машинерію, що безвідмовно слухалася його команд. І зрозуміла, що ці люди загинули. Чи «вважай що» загинули?

Біобомба вибухнула. Куля згущеного сліпучо-блакитного світла тріскотіла й розросталася на всі боки, заповнюючи кожен куточок замку своїм смертоносним промінням. Квіти в’янули, комахи скорчувалися, рибки гинули в акваріумах. Жоден кубічний міліметр цього замкненого простору не уник своєї лихої долі. Ні, Артеміс Фаул зі своїми помічниками ніяк не міг урятуватися. Неможливо — це неможливо.

Холлі зітхнула і відвернулася від блакитного туману, що вже й почав танути. Артеміс Фаул з усіма його величними задумами виявився зрещтою найзвичайнісінькою смертною людиною. І чомусь їй стало так жаль, що цей хлопчина загинув.

А от Корч сприйняв усе це куди прагматичніше.

— Гаразд, капітане. Одягайся. У повний захисний костюм, — наказав командувач.

— Навіщо? — здивувався О’Гир. — Там уже абсолютно безпечно. Ви що, були двієчником у школі?

Але командувач тільки пирхнув зневажливо:

— Я довіряв би цій твоїй науці, якби замість себе міг послати туди тебе, О’Гире. Радіація має звичку виявлятися там, де, як запевнили нас певні науковці, вона давно вже розсіялася. Одне слово, без захисного костюма ніхто звідсіля не вийде. Крім тебе — бо захисних костюмів для чотириногих у нас немає. Тож сиди мені на моніторах, ну, на випадок… «На випадок чого?» — подумки здивувався О’Гир. Але промовчав. Краще вже згодом сказати щось на взірець: «А я вам що казав?»

Корч обернувся до Холлі:

— Ви готові, капітане?

Знову йти в той будинок. Щоб розпізнати три трупи. Таке їй зовсім було не до вподоби. Але Холлі розуміла, що це її обов’язок. Вона єдина з усіх добре знала планування будинку.

— Слухаюсь, пане. Вже йду.

Холлі вибрала на полиці захисного костюма й натягла поверх свого комбінезона. Як на навчаннях, перевірила датчик тиску, перш ніж надягти броньованого каптура. Падіння тиску свідчило б про розгерметизацію костюма, а це могло виявитися фатальним.

На межі небезпечної зони Корч вишикував інспекційну команду. Решткам першого загону «швидких» страх як не хотілося знову повертатися в той будинок — вже краще б пожонглювати атлантидськими кулями-смердючками. Краще що завгодно, тільки не це!

— Пане командувачу, а ви певні, що з тим чолов’ягою покінчено?

— Певен, капітане Келпе. Покінчено так чи інак.

Але Клопіт усе ще сумнівався.

— Бо, знаєте, цей багноїд такий підступний! Мабуть, він володіє якимись особливими чарами.

Капрал Хроб захихотів і тут-таки дістав у вухо. Тоді пробурмотів щось про те, що все розкаже мамі, й хутко надяг шолом.

Корч відчув, як обличчя йому наливається кров’ю.

— Ану ворушіться! Наше завдання — знайти й повернути решту золота. І стережіться мін-пасток. Я не довіряв тому Фаулові, коли він був живий, і ще менше довіряю йому тепер, після його смерті.

Згадка про міні-пастки всіх дуже зацікавила. Самої думки про те, що протипіхотну міну «Стрибуча Бетті» запрограмовано вибухати на рівні голови, вистачило, щоб рештки бравади Швидкого реагування (чи ЗПОПу) мов вітром здуло. Ніхто на світі не виробляв жорстокішої зброї, ніж підступні багноїди.

Капітан Холлі Куць повела клин за собою. І хоча вважалося, що живого супротивника в будинку не лишилося, вона піймала себе на тому, що її рука мимоволі тягнеться до «Нейтрино-2000».

У будівлі панувала моторошна, потойбічна тиша, яку лиш часом порушувало сичання останніх спалахів солінію. І ще тут відчувався дух смерті. Родове гніздо Фаулів стало притулком Костомахи. За цими середньовічними стінами лежали тепер мільйони мертвих комах, а під підлогою холонули трупики павуків та мишей.

Обережно наблизилися до парадного входу. Сканером Холлі перевірила плити біля ганку. Під ними не виявилося нічого, крім землі й гнізда мертвих земляних павучків.

— Тут чисто, — повідомила в мікрофон. — Я заходжу досередини. О’Гире, ти надяг свої навушники?

— Я з тобою, дорогенька, — відгукнувся кентавр; — Але тільки доти, доки ти не наступиш на міну. Тоді я знов опинюся далеко від тебе — на цьому командному пункті.

— Ти фіксуєш які-небудь джерела тепла в будинку?

— Їх нема — як і не повинно бути після «полоскалки». Хоча сліди залишкового тепла спостерігаються то тут, то там. Але це просто спалахи залишків солінію. Ще днів зо два будинок світитиметься.

— Але радіації вже нема, це правда?

— Абсолютна правда.

Позад капітана недовірливо пирхнув командувач. У навушниках це прозвучало, неначе чхнув слон.

— Чи не доведеться нам просто обнишпорити весь будинок, як робили це споконвіку?

— Але покваптесь! — застеріг О’Гир. — За моїми оцінками, максимум через п’ять хвилин маєток Фаулів повернеться у звичайний час і знову з’єднається з рештою світу.

Холлі ступила в діру, де ще донедавна стояли парадні двері. Люстра, яку була розгойдала вибухова сила бомби, досі легенько погойдувалася туди-сюди. А все інше лишалося начебто таким, яким Холлі його запам’ятала.

— Золото у підвалі. В моїй камері.

Ніхто їй не відповів. Принаймні — словами. Зате хтось виблював — просто в мікрофон. Холлі різко обернулася. Клопіт зігнувся дугою, схопившись руками за живіт.

— Щось мені недобре… — простогнав він. Але він міг би й не виправдуватися, бо все пояснювала калюжа блювоти, що розтікалася біля його черевиків.

Капрал Хроб набрав у груди повітря — чи не для того, либонь, щоб укотре згадати про маму. Але видав тільки потужний струмінь жовчі. На лихо, капрал не встиг завчасу підняти забороло. Одне слово, видовище було не з приємних.

— Ох! — вимовила Холлі й натиснула на капраловому шоломі кнопку, що підіймає забороло. Цунамі з напівперетравленого сніданку ринуло на Хробів захисний костюм.

— Ой, заради всього святого! — пробурмотів Корч, ліктями розштовхуючи виведених з ладу братів.

Але командувач не зайшов далеко. Ледве він переступив поріг, як і з нього також зафонтанувало.

Холлі націлилася відеокамерою на виведених з ладу офіцерів.

— Що за чортівня коїться тут, О’Гире? — запитала вона.

— Веду пошук. Лишайся на зв’язку.

Холлі почула навіть шалене вистукування кентаврових пальців по клавіатурі комп’ютера.

— Знайшов… Так-так… Раптове блювання. Морська хвороба… О ні!

— Ну що? — перепитала Холлі.

Але вона вже й так знала. Певне, від самого початку здогадувалася…

— Це чари подіяли! — Від хвилювання О’Гир так невиразно вимовляв слова, що Холлі насилу їх розбирала. — Вони не можуть увійти в будинок, поки не помре Фаул. Це схоже на гостру алергічну реакцію. Неймовірно! Але це означає… це означає, що… — … що в нього все вийшло, — договорила за кентавра Холлі. — Він лишився живий. Артеміс Фаул не загинув.

— Д’Арвіт! — простогнав Корч і виблював чергову порцію на теракотові плити.

Далі Холлі рушила сама-одна. Вона повинна переконатися, побачити все на власні очі. Якщо Артеміс загинув, тіло його слід шукати тільки біля золота.

Усе ті самі родинні портрети витріщалися на неї згори, але тепер мальовані обличчя здавалися не так суворими, як самовдоволеними. Ельфині дуже кортіло смальнути в них раз-другий зі свого «Нейтрино-2000». Але це було б порушенням правил. Якщо Артеміс Фаул їх переміг, то вже так тому й бути. Жодних нових спроб якось перемогти його Чарівний Народ більше не робитиме.

Униз по сходах. Ось і її колишня камера. Двері досі погойдувалися на завісах — наслідки вибуху. Спалах солінію безконечним рикошетом шугав по кімнаті, «мов блакитна блискавка, що потрапила в полон. Холлі переступила через поріг, побоюючись, чи не побачить там чогось такого…

В камері нікого не було. Принаймні жодних мертвих тіл вона не виявила. Тільки золото. Близько двохсот зливків. Вони були складені охайними стосиками на матраці її ліжка, по-військовому чіткими рядами. Добряга Лаккей… Єдиний з людей, хто став на герць із тролем і переміг.

— Командувачу? Ви на зв’язку? Прийом.

— Я на зв’язку, капітане. Скільки тіл?

— Щодо тіл відповідь негативна, пане. Зате я знайшла решту викупу.

Запала тривала мовчанка.

— Залиш золото, Холлі. Ти ж знаєш правила. Ми відходимо.

— Але ж, пане… Мусить бути якийсь спосіб…

— Жодних «але», капітане! — втрутився в розмову О’Гир. — Я тут уже рахую секунди — буквально секунди лишилися до кінця дії часового поля. А тоді настане полудень, і, чого доброго, доведеться нам пробігтися під пекучим сонечком.

Холлі зітхнула. Кентавр таки має слушність. Треба забиратися геть, поки, часове поле не розпалося. Але їй просто нестерпно було, що їх, Чарівний Народ, перемогла людина. І хоч би дорослий чоловік, а то ж хлопчисько, підліток!

Вона востаннє обвела поглядом свою колишню камеру. Так, саме тут, у цій камері, в душі у Холлі зріс тугий клубок ненависті, й ця ненависть раніше чи пізніше знайде собі вихід назовні. Капітан Куць рішуче запхнула свого пістолета в кобуру. Чи ж не зарані? Справді, з цієї сутички Артеміс Фаул вийшов переможцем, але він надто невгамовний, щоб довго спочивати на лаврах. Незабаром він знову заявить про себе, прийде, щоб іще в який-небудь спосіб урвати грошенят у Чарівного Народу. І коли той Фаул з’явиться, Холлі Куць чекатиме на нього. З великим пістолетом у руці й усмішкою на обличчі.

Біля периметра часового поля земля була м’якша. Півтисячі років та відсутність нормального дренажу — все перетворило землю біля фундаменту середньовічних мурів на справжнє болото. То&к саме тут Мульч і вирішив вигулькнути на поверхню.

Втім, м’який ґрунт не був єдиною причиною такого вибору. Другою причиною став запах. Справжній тунельний гном здатен уловити дух золота крізь півкілометрову товщу гранітної скелі. А Мульч Копач, володів одним із найкращих носів за всю історію гном’ячого роду й тунельної професії.

Платформа на повітряній подушці висіла в повітрі, а біля неї практично не було охорони. Двоє з найкращих бійців Швидкого реагування (ЗПОПу), приставлених охороняти повернуте золото, наразі жваво обговорювали пригоду, яка спіткала їхнього командувача на порозі Фаулового будинку.

— Та що ти кажеш, Куре! Невже його так і вивернуло?

Кур кивнув і ще раз зобразив, як саме «векав» Корч.

Курова пантоміма стала ідеальним прикриттям для крадіжки, яку замислив Мульч. Цього разу, перш ніж вилізти з тунелю, гном-клептоман старанно прочистив свої «труби». Йому зовсім не хотілося, щоб раптовий викид газів сповістив лепреконів про його присутність. Хоча й не було особливої потреби так уже потерпати. Він міг би кинути хробака-смердюху просто в обличчя Курові Пустомолу, й спрайт нічого не завважив би.

За кілька секунд Мульч переніс до тунелю двадцять чотири зливки. Це була найлегша крадіжка з усіх, які тільки він здійснював у житті. Гном ледве потамував сміх, коли кидав два останні зливки у нору. Ну, Джуліусе! Добру ж послугу зробив ти гномові-клептоману, втягши його до цієї справи. Годі було навіть уявити більш вдалий збіг обставин. Він, Мульч, став вільний, мов птах, ураз розбагатів і, що найголовніше, вважався загиблим. А до того часу, коли ельфи виявлять зникнення двадцяти чотирьох зливків (якщо взагалі це виявлять), Мульч Копач опиниться по той бік Європейського континенту. Тобто шукайте вітра в полі!

Гном шаснув під землю. Щоб перенести скарб, який зненацька впав на нього з чистого неба, доведеться Мульчеві кілька разів пройтися туди-сюди, але затримка варта того. Із такими грошенятами він може відразу піти на заслужений відпочинок. Звісно, гном Мульч Копач муситиме зникнути повністю, але це зовсім не складно: в його винахідливій голові вже визрівав план.

Деякий час він поживе на поверхні. Замаскується під чоловічка, просто дуже невеликого зросту й з відразою до денного світла. Купить собі пентхаус із щільними гардинами десь на Мангеттені чи в Монте-Карло. Декому це, можливо, й видасться дивним: карлик, що ховається від світла. Але, з другого боку, він же буде до непристойності багатий карлик. А люди ладні повірити будь-якій казці, навіть геть неправдоподібній, коли при цьому їм дещо перепадає. Особливо щось таке зелененьке й шелестке.

Артеміс розчув чийсь голос — хтось кликав його на ім’я. За голосом було й чиєсь обличчя, але воно розпливалося, мов у тумані, годі було розрізнити його риси.

— Тато?

Якось дивно прозвучало це слово — Артемісові уста неначе відвикли його вимовляти. Якесь це слово ніби заіржавіле. Хлопець остаточно розплющив очі.

Над ним нависав Лаккей.

— Артемісе, ви прокинулись?

— А, Лаккею, це ти.

Артеміс зіп’явся на ноги, й від цього зусилля запаморочилась голова. Він сподівався, що Лаккей відразу підхопить його під руку, щоб підтримати. Але слуга чомусь не підтримав. Джульєтта лежала на шезлонгу, пускаючи слину в подушки. Видно було, що вона й досі перебуває під впливом сильного снодійного.

— Лаккею, це було просто снодійне. Нічого небезпечного.

— Ви повинні все це пояснити! — Очі слуги погрозливо блищали.

— Згодом, Лаккею. — Артеміс потер очі. — Я почуваюся не зовсім…

Лаккей заступив йому дорогу.

— Артемісе, моя сестра лежить он на тій кушетці, отруєна якимось небезпечним наркотиком. Вона мало не померла. Тож поясніть усе негайно!

Артеміс зрозумів, що це наказ. Поміркував трохи, чи не варто йому образитися, але вирішив, що Лаккей, мабуть, таки має право вимагати пояснень. Задалеко він, Артеміс, зайшов.

— Коли б я розповів вам про снодійне, ви б, цілком природно, розхвилювались, і воно могло б не подіяти на вас. А для мого плану було вкрай важливо, аби всі ми негайно позасинали.

— Для вашого плану?

Артеміс плюхнувся у зручне крісло.

— Часове поле — ось ключ до всієї справи. Це такий собі туз, що Легіон підземної політики ховав у рукаві. Саме завдяки накиданню часового поля ніхто й не міг їх перемогти протягом усіх цих років. Будь-яку сутичку можна легко врегулювати зупиненням часу. Часове поле плюс біобомба — годі вигадати грізніше поєднання.

— Але чому нам довелося приймати снодійне?

Артеміс усміхнувся.

— Поглянь у вікно. Невже ти нічого не помітив? Вони пішли собі. Все скінчилося.

Лаккей глянув крізь тюлеві гардини. За вікном сяяло чисте, яскраве сонце. Синява часового поля де й поділася — мовби й не було нічого такого. Одначе слуга лишився незворушний.

— Просто вони тимчасово відступили. А ввечері знову повернуться, запевняю вас.

— Ні. Це супроти правил. Ми їх перемогли. І гра скінчилася.

Лаккей підвів брову.

— Ну, а до чого тут снодійне, Артемісе? — не відступався він.

— Бачу, тебе не так уже й легко забалакати.

Відповіддю йому стала невблаганна Лаккеєва мовчанка.

— Отже, снодійне. Гаразд, я розповім. Розумієш, для мого плану треба було придумати, як вийти з їхнього часового поля. Я уважно перечитав усю Книгу, але нічого такого не вичитав. Ключа, підказки там не було. Навіть саме чарівне плем’я ще не придумало способу перехитрувати часове поле. Тож я звернувся до їхнього Давнього Заповіту, себто до тих часів, коли наше життя перепліталося з життям ельфів і фей. Ти знаєш ці казки: про ельфів, що ночами латають нам черевики, про домовиків, які роблять лад у хаті. Тоді ми з ними ще до певної міри якось співіснували. Ми не чіпали їхніх чарівних пагорбів, а вони нам за це робили певні чарівні послуги. І правив чарівним плем’ям за тих часів, звісно, Санта Клаус.

Лаккеєві брови підстрибнули мало не вище лоба.

— Санта Юіаус?

— Знаю, знаю, — застережливо виставив долоні Артеміс. — Я й сам спочатку ставився до всього цього дуже скептично. Але, очевидно, образ нашого Санта Клауса пішов не від якогось там турецького святого, а насправді від Сан Д’Класа, третього короля із династії Фронда Ельфійського. У них він відомий під ім’ям Сан Самодур.

— Не надто почесний титул.

— Згоден з тобою. Д’Клас гадав, що «багноїдів», себто нас, земних людей, можна зробити не такими жадібними за допомогою щедрих дарів. Раз на рік він скликав до себе всіх великих чарівників, і вони за його велінням зупиняли час над нашими містами й селами. Після чого, поки люди спали, зграї спрайтів розносили всім людям подарунки. Звісно ж, із його затії нічого не вийшло. Людській жадібності неможливо зарадити нічим — і вже ж не подарунками.

— Але що, коли люди… тобто ми… — насупився Лаккей. — Що, коли б ми раптом прокинулися?

— Ах так! Чудове запитання. У цьому й суть усієї справи. Ми б нізащо не прокинулись. Така властивість зупиненого часу. В якому стані — сну чи пильнування — ти в нього потрапив, у такому стані ти й залишишся. Якщо спав — не прокинешся, а пильнував — то вже не заснеш. Ти, певне, й сам завважив, що ми цілу ніч були на ногах, наші тіла наприкінці дуже потомились, а мозок не давав нам заснути.

Лаккей кивнув головою. Загальний задум потроху окреслювався, хоча все ще лишався складним.

— І тому я висунув теорію: єдиний спосіб вирватися з часового поля — це просто взяти й заснути. Наша власна свідомість — тільки вона тримає нас у часовому полі, неначе в’язнів, а більш нічого.

— Ви, Артемісе, жахливо ризикували, поставивши на таку теорію.

— А це була не просто теорія. Її випробувано на досвіді конкретної людини.

— Якої? Ах так, Ангеліни.

— Саме так: на досвіді моєї матері. Оскільки вона заснула, під впливом снодійного, то й лишилася в реальному часі, часове поле її не захопило. Коли б цей експеримент не вийшов, я б просто здався поліціянтам-лепреконам і добровільно прийняв би їхню процедуру стирання пам’яті.

Лаккей пирхнув. Він у такому дуже й дуже сумнівався.

— І тому, оскільки ми не могли заснути, у природний спосіб, я просто «прописав» кожному з нас по чималій дозі маминого снодійного. От і все.

— Однак ви дали його нам буквально в останню мить. Ще б хвилина, і…

— Згоден. — Хлопець кивнув головою. — Наприкінці все вирішувалося дуже швидко. Це було необхідно, аби двічі обвести лепреконів кругом пальця. — Артеміс зробив паузу, даючи Лаккеєві час перетравити інформацію. — Ну, то що, я прощений?

Лаккей зітхнув. Джульєтта хропіла в шезлонгу, мов п’яний матрос. Несподівано охоронець усміхнувся.

— Так, Артемісе. Все прощено. Тільки одне…

— Що саме?

— Щоб такого — більш ніколи. Надто вже ці ельфи… схожі на нас, людей.

— Твоя правда, — погодився Артеміс, і зморщечки в кутиках його очей ще поглибшали. — Більш ніколи. Відтепер ми будем обмежуватися шляхетнішими авантюрами. Хоча не можу обіцяти, що вони не виходитимуть за рамки закону.

Лаккей згідливо кивнув головою. Не зовсім те, але все ж таки…

— А зараз, паничу, чи не слід нам піднятися нагору, поглянути, як там ваша матінка?

Бліде Артемісове обличчя зблідло ще дужче, якщо таке взагалі було можливе. Що, коли капітан Куць не дотримала своєї обіцянки? Повинна була дотримати…

— Авжеж. Либонь, саме так ми й зробимо. А Джульєтта нехай ще трохи відпочине. Вона це заслужила.

Артеміс підвів голову й задивився на сходи, що вели нагору. Чи не занадто він поклався на обіцяйку ельфині? Зрештою, він захопив її в полон і тримав заручницею супроти її волі. Подумки вилаяв себе. Уявити тільки: віддав їй купу золота, вартого мільйонів, за саму лиш обіцянку виконати його бажання. Ну й дурість…

І тут двері мансарди несподівано відчинилися.

Лаккей тут-таки вихопив пістолета.

— Артемісе, за мою спину! Ворог проник…

Однак хлопець помахом руки звелів охоронцю відійти вбік.

— Ні, Лаккею. Гадаю, це хтось інший.

Серце гучно закалатало йому в скроні, кров запульсувала в пучках пальців. Невже? Чи ж це можливо? На сходах з’явилася якась постать. Закутана в махровий халат і тим схожа на привида, мокрі після душу коси…

— Арті? — покликала вона. — Арті, ти там?

Артеміс хотів радісно закричати у відповідь, прожогом, із розпростертими рукави, кинутися нагору: Але не зміг. Голос, руки, ноги — всё відмовлялося коритися йому.

Ангеліна Фаул спускалася, легенько торкаючись рукою поруччя. Артеміс уже встиг забути, яка вродлива й зграбна його мама. Її босі ноги швидко ступали по застелених. килимовою доріжкою сходах… Ось вона й стала перед сином.

— Доброго раночку, любий, — весело мовила вона, от ніби це був. звичайний день, один із багатьох таких самих звичайних днів.

— М-мамо… — затинаючись, видавив Артеміс.

— Ну, обніми мене.

Артеміс ступив крок в материні обійми. Ці обійми були теплі й дужі. Від матері віяло парфумами. Він знову відчув себе маленьким хлопчиком — а ким іще, власне, він, міг бути?

— Пробач, — прошепотіла вона йому на вухо.

— Пробачити — за що?

— За все. За ті останні кілька місяців, коли я не була самою собою. Але тепер усе зміниться. Що було, те загуло, й пора розпрощатися з минулим.

Артеміс несподівано відчув на щоці сльозу. Але чию? Годі було розпізнати.

— А ще пробач, що я не маю для тебе подарунка.

— Подарунку? — зчудувався Артеміс.

— Атож! — проспівала мати й закружляла сина довкола себе. — Хіба ти не знаєш, який сьогодні день?

— Який сьогодні день?

— Сьогодні Різдво, дурненький. Різдво! А на Різдво заведено дарувати подарунки! «Саме так, — подумав Артеміс. — Заведено. Подарунки. Сан Д’Клас».

— І ти тільки поглянь на цей дім! Похмурий, мов мавзолей. Лаккею!

Слуга квапливо запхнув «Зігзауера» до кишені.

— Так, пані?

— Зателефонуй Брауну Томасу. Номер на платиновій картці. Відкрий мені заново рахунок. Скажи Гелені, що я хочу відремонтувати будинок. Усе тут переробити.

— Слухаюсь, пані. Все переробимо.

— Так, і розбуди Джульєтту. Нехай перенесе мої речі до великої спальні. Мансарда надто запилюжена.

— Так, пані. Зараз же зробимо, пані.

Ангеліна Фаул узяла сина під руку.

— А зараз, Арті, я хочу про все-все дізнатися. Признавайся, що тут скоїлося?

— Ми тут дещо міняли, мамо, — відповів Артеміс. — Старі двері були геть пожолобилися від сирості.

Ангеліна насупилась — син її аж ніяк не переконав.

— Зрозуміло. А як твоя школа? Ти вже вибрав собі фах? І ким же ти вирішив стати?

Губи машинально відповідали на ці такі звичайні мамині запитання, а в голові гарячково крутилися розгублені думки. Як бути? Це ж він знову став маленьким хлопчиком, і його життя круто зміниться. Відтепер доведеться вигадувати куди хитромудріші плани, аби мама часом чогось не запідозрила. Але справа того варта.

А щодо подарунка Ангеліна Фаул помилилася. Вона таки зробила йому подарунок — справжній, різдвяний.