Артеміс Фаул. Розум проти чарів

Розділ 4 Викрадення

Після прочитання Книги Чарівного Народу перед Артемісом постала інша велика проблема: де знайти хоч якого-небудь лепрекона? Це хитрюще плем’я ельфів та фей Бог знає скільки тисячоліть крутиться довкола людини, і все ж таки досі не існує жодної фотографії, жодного відеокадру з цими істотами. Навіть підробок типу лох-несського чудовиська немає. Не хочуть вони спілкуватися з людьми і край! А хитрющі які! Досі ще жодній людині не пощастило розжитися їхнім чарівним золотом. Але ж і Книгу їхню захопити досі також не таланило нікому. Коли маєш ключа, то всяка крутиголовка стає простою, мов два плюс два — чотири.

Артеміс викликав до свого кабінету Лаккея і Джульєтту. Він стояв за міні-кафедрою, гортаючи Книгу.

— Існують певні ритуали, які має здійснювати кожний представник Чарівного Народу для поповнення запасів своєї чарівної сили, — так він почав своє пояснення.

Лаккей і Джульєтга кивнули головами, ніби слухали якийсь найзвичайнісінький інструктаж.

Артеміс погортав свій роздрук Книги у твердій оправі й знайшов потрібне місце.

Артеміс закрив Книгу.

— Зрозуміли?

Лаккей і Джульєтта знову закивали головами, хоча всім своїм спантеличеним виглядом ніби промовляли: ні, не дуже зрозуміли.

Артеміс зітхнув.

— Усякий лепрекон (чи ельф) неодмінно буває зв’язаний певними ритуалами. Дуже особливими, сказав би я, ритуалами. І нам слід цим скористатися, аби когось із них вистежити.

Джульєтта підняла руку, мов на уроці, хоча віком була на чотири роки старша за Артеміса.

— Ну?

— Річ, Артемісе, в тому, що… — невпевнено почала вона, накручуючи на палець пасмо русявих кіс. Декому з місцевих лобуряк ця її манера здавалася надзвичайно привабливою. — Ну, я про тих неприклонів…

Артеміс насупився. Лихий знак!

— Чи не могла б ти висловитися точніше, Джульєтто?

— Ну, всякі там непри… леприклони, ельфи, гноми… Хіба ж вони існують на світі?

Лаккей поморщився. Це його вина, що правда, то правда. Так і не зібрався ознайомити сестричку з подробицями останньої операції.

Артеміс докірливо зиркнув на нього.

— То Лаккей нічого не розповів тобі про це?

— Ні. А мав розповісти?

— Так, безперечно, мав би. Може, він просто побоювався, що ти візьмеш його на глузи.

Лаккей ніяково зіщулився. Хазяїн точно вгадав його думки. Джульєтта постійно кепкувала з брата, а той не знав, як від неї відборонитися. Вона єдина могла собі це дозволити. А втім, інші люди також могли собі дозволити посміятися з Лаккея. Але тільки один раз. Останній у їхньому житті.

Артеміс прокашлявся.

— Отже, ми будемо виходити з того, що Чарівний Народ реально існує і що я ще не з’їхав з глузду.

Лаккей ледь помітно кивнув головою. Джульєтта лишилася непереконаною.

— Дуже добре. Тож, як я вже говорив, це плем’я повинно виконувати особливий ритуал для відновлення своїх чарівних сил. Якщо я правильно зрозумів текст, ельф чи лепрекон повинен прибути до вікового дуба, що неодмінно має рости біля закруту річки, і знайти там жолудя. Причому робити це слід під час повні — повного місяця.

У Лаккеєвих очах зажевріли вогники розуміння.

— Значить, усе, що нам треба зробити…

— … це підключитися до погодних супутників і з їх допомогою визначити координати потрібних нам місць. Що я вже й зробив. Вірте чи не вірте, а в нашій країні збереглося не так уже й багато вікових дубів, себто таких, яким понад сто літ. Додамо сюди ше одну умову — річковий закрут (а повня скрізь одна й та сама), й дістанемо не більше й не менше, а саме сто двадцять дев’ять місць у нашій країні, за якими треба встановити спостереження.

Слуга посміхнувся. Встановити спостереження… Оце вже нарешті хазяїн заговорив зрозумілою йому, Лаккеєві, мовою.

— І ще ми повинні зробити всі належні приготування до прибуття нашого гостя, — провадив Артеміс, вручаючи Джульєтті аркуш формату А4 з друкованим текстом. — Ось так треба переробити підвал. Організуй це, Джульєтто. Щоб усе було зроблено відповідно до плану, без ніяких відсебеньок.

— Добре, Арті.

Артеміс набурмосився, але зовсім трішечки. З якихось самому йому не зовсім збагненних причин він був не дуже й проти, аби Джульєтта називала його скороченим ім’ям, яке придумала для нього мама.

Лаккей задумливо потер підборіддя. Артеміс це помітив.

— Є запитання, Лаккею?

— Так, Артемісе. Ота знахарка з Хошіміна…

— Розумію, — кйвнув головою Артеміс. — Чом ми не викрали її — було б простіше?

— Атож, пане.

— У «Народному альманасі» сьомого століття Чі Луня, знайденому в загубленому місті Ш’шамо, написано таке: «Хто з Чарівного Народу хоч раз спожив хмільне з багноїдами, — себто з нами, людьми, — той помер навіки для братів своїх і сестер». Тож навряд чи б за ту фею-п’яничку вони дали хоч унцію золота. Ні, друзяко, нам потрібна свіжа кров. Усе зрозуміло?

Лаккей кивнув головою.

— Гаразд. І проглянь оце: тобі доведеться придбати кілька речей для наших веселих прогулянок під місяцем.

Лаккей пробіг очима список: звичайне польове спорядження, декілька чудних витребеньок, та, може, й знадобляться… Але що це?!

— Сонцезахисні окуляри? Вночі?

Артеміс так хижо вишкірився, що слуги не здивувалися б, якби з-під горішньої губи в нього вискочила пара вампірських ікол.

— Авжеж, Лаккею. Сонцезахисні окуляри. Покладися на мене.

Звісно ж, Лаккей покладався на хазяїна. Завжди і в усьому.

Холлі увімкнула обігрівання й піднялася на висоту чотири тисячі метрів. Ні, таки «Колібрі» — це вам не «Бабка»! Де вже «Бабчиним» крилам піднятися так високо! На датчику акумулятора «Колібрі» жевріли чотири червоні смужки — більш ніж досить, щоб хутенько перелетіти через материкову частину Європи й понад Британськими островами. Хоча правила й веліли летіти по змозі над вадою, але капітан Холлі Куць не втрималася й цього разу від спокуси збити по дорозі снігову шапку з найвищої альпійської вершини.

Костюм надійно захищав від погодних крайнощів, але ельфиня все одно відчувала: холод добирається до кісток. Місяць із цієї висоти здавався просто величезним, на його поверхні можна було легко розрізнити кратери. Просто ідеально сферичне тіло. Чарівна повня. Службі іміграції, либонь, ніколи й вгору глянути, бо саме тепер тисячі ельфів, гномів, спрайтів та інших, гнаних ностальгією, пориваються вискочити погуляти на земній поверхні. Чимало їх таки потрапить сюди і, ймовірно, дехто поламає з шалу руки-ноги. Мантія землі вся поточена нелегальними шахтами — поліційних постів усюди не виставиш.

Холлі добулася понад італійським узбережжям до Монако, а звідти перемайнула через Альпи до Франції. Вона любила літати, та й хто з ельфів-лепреконів не любив? І Книга повідомляє, буцім колись чарівні створіння всі мали власні крила, але помалу еволюція позбавила їх цього привілею. Усіх, крім спрайтів. Одна школа історичної думки вважала, що Чарівний Народ пішов від летючих динозаврів. Можливо, від птеродактилів. У будові верхньої частини їхніх скелетів було багато спільного. Ця теорія вдало пояснювала, чому на лопатках ельфів є невеличкі нарости.

На мить ельфині закортіло навіть зазирнути до паризького Діснейленду. Нещодавно Легіон заслав туди кількох своїх оперативників, які переважно працювали в атракціоні під назвою «Білосніжка та семеро гномів». Діснейленд — це одне з небагатьох місць на світі, де чарівні створіння могли бути на видноті й водночас лишатися непоміченими. Але що, коли котрий-небудь турист сфотографує її та й вліпить фото в Інтернеті? Тоді вже Корч неодмінно «викорчує» з м’ясом її поліційного значка. Вона зітхнула з жалем і пролетіла, не знижуючись, понад вогнеграями пістрявих феєрверків.

Опинившись над Ла-Маншем, Холлі спустилася майже до самої води й полетіла, мало не торкаючись ногами білогривих хвиль. Погукала дельфінів, і вони піднялися на поверхню, помчали, вистрибуючи з води, наввипередки з ельфинею. Навіть на дельфінах людина лишила своє тавро — через затруєння морських вод. Сіра дельфіняча шкіра взялася білими плямами, у декого з них на спині червоніли виразки. Холлі усміхалася морським друзям, а серце їй розривалося від болю. Багнощи повинні за багато що відповісти.

Нарешті попереду замрів берег. Древній край! Ейрі— земля, де почався час. Найчарівніше місце на планеті. Саме тут десять тисяч років тому Діти богині Дану, прадавня божественна раса, дали бій демонам-фоморам. Тут силою своїх чарівних ударів вони проклали славетну Дорогу Велетнів. Саме тут стояв Ліа Фаїл, камінь центру всесвіту, де коронували правителів Чарівного Народу, а згодом — і чоловіка на ім’я Ард Рі. І саме тут, на жаль, місцеві багноїди завжди були найдужче схильні сприймати всілякі чари, і їм поталанило більше побачити представників Чарівного Народу, ніж будь-де на планеті. Мало того, що решта світу має ірландців за схибнутих, психів, ще й самі ірландці ніби приймають цю теорію, принаймні нічим її не спростовують. Вони й досі вірять у всякі бабусині казочки. Чогось вони, наприклад, узяли собі в голову, буцім кожне чарівне створіння, хоч би куди прямувало, неодмінно тягне з собою горнятко золота. А правда тут та, що Легіон має певний фонд для викупу своїх службовців (адже праця поліціянтів пов’язана-таки з великим ризиком), хоча й досі ніхто з людей ще не дістав звідтіля ані грама золота. Однак це ніскілечки не заважає мало не всьому населенню Ірландії вештатися довкола веселкових коромисел, сподіваючись на виграш у надприродній лотереї.

Втім, не можна не визнати: якщо Чарівний Народ і почував коли спорідненість із котрою-небудь нацією, то хіба що з ірландцями. Можливо, спричинилася до того препрославлена ірландська дивакуватісгь, можливо, їхня схильність до хвалькуватості, Одне слово, як стверджує інша теорія походження ельфів, спрайгів, гномів та інших незвичайних створінь, якщо Чарівний Народ і справні пов’язаний з людьми якимись кревними зв’язками, то коренів цієї спорідненості слід шукати не деінде, а саме тут, на Смарагдовому острові.

Холлі викликала на пеленгаторі зображення карти й дала команду: пошук ділянок із найкращим чарівним полем. Звісно, найкращим місцем була Тара, це неподалік від Ліа Фаїл, але такої ночі, як оця, всі послідовники стародавніх традицій, маючи в кишені перепустку на поверхню, зберуться саме біля того священного місця, щоб там потанцювати, отож ліпше туди й не потикатися.

Та неподалік виявилась непогана діляночка, трохи перелетіти за південно-східне узбережжя. До неї легко добутися з повітря, а от прикутим до землі людям дістатися туди непросто. Холлі зменшила швидкість і спустилася на висоту вісімдесят метрів. Ковзнувши понад наїжаченим бором, вона вилетіла над залитий місячним сяйвом луг, який розтинала навпіл срібна нитка річки. І там, на лузі, посеред півострівця, гордо височів самітний дуб.

Холлі перевірила пеленгатором околицю, чи немає якихось ознак життя. Нікого й нічого, тільки за два поля звідсіля пасеться корова. Дарма, корова — то не небезпека. Холлі вимкнула свої двигуни й спритно ковзнула під вікове дерево.

Чотири місяці засідок. Навіть Лаккей, до чого вже тертий калач, себто професіонал цієї справи, став побоюватися довгих сирих ночей та кусючої комашні. На щастя, повня буває не щоночі.

Всі засідки повторювали одна одну. Артеміс і Лаккей сиділи навпочіпки у своєму захищеному фольгою наметі й затято мовчали. Лаккей знай перевіряв апаратуру, а Артеміс, не кліпаючи, все дивився в окуляр перископа. У такі ночі тиша, особливо в цьому замкненому просторі, здавалася просто оглушливою. Лаккеєві так хотілось хоч свиснути чи перемовитися словом — та що завгодно, аби тільки порушити цю моторошну мовчанку. Однак Артеміс був зосереджений і абсолютно незворушний. Він не потерпів би ніяких розмов, нічого такого, що відволікало б увагу. Робота є робота.

Цього вечора вони влаштували засідку біля південно-східного узбережжя, у найнеприступнішому місці. Лаккеєві довелося тричі збігати до джипа, щоб «на горбі» перетягти все обладнання: тричі туди й назад, через перелаз, болото і два поля. Його черевики й штани вийшли з ладу раз і назавжди. А тепер сиди в замаскованому наметі й терпи, коли твої штани просякають ґрунтовою водою по самісінькі сідниці. Артеміс же якось примудрився лишитися бездоганно чистеньким.

Конструкція намету була геніально проста, і Фаулам уже надійшло кілька пропозицій (переважно від представників різних військових відомств) про запуск винаходу в промислове виробництво, але Артеміс вирішив продати патент якій-небудь міжнародній компанії — виробникові спорттоварів. Зроблено ж намет з еластичної полімерної фольги, натягнутої на скловолоконний каркас із численними шарнірними кріпленнями. Фольга, подібна до тієї, якою користується НАСА, утримувала тепло всередині, водночас не дозволяючи перегріватись закамуфльованій зовнішній поверхні. Завдяки цьому ті тварини, що зазвичай чутливо реагують на джерела тепла, не могли виявити намет, навіть перебуваючи зовсім поруч нього. Велика кількість шарнірних кріплень дозволяла оболонці мовби переливатись, подібно до рідини, заповнюючи собою будь-яку заглибину, куди поміщали конструкцію. Моментально споруджуване укриття й водночас спостережний пункт. Просто опускаєш торбу з велкройду в яму, сіпаєш за шнур — і маєш готовий намет.

Але найхитромудріші винаходи на світі не спроможні були розвіяти гнітючу атмосферу, що панувала в наметі. Щось непокоїло Артеміса. Про це свідчила павутинка передчасних зморщечок, яка залягла в кутиках його темно-синіх очей.

Після кількох ночей марного пильнування Лак— кей набрався духу, щоб запитати.

— Артемісе… — нерішуче почав він. — Я, звісно, розумію, що це не моя справа, але я відчуваю: щось пішло негаразд. І якщо тільки я хоч чимось можу допомогти…

Кілька довгих митгевостей Артеміс мовчав. І кілька цих миттєвостей Лаккей бачив обличчя просто маленького хлопчика. Хлопчика, яким Артеміс міг би бути.

— Річ у моїй матері, Лаккею, — нарешті мовив він. — Я вже починаю сумніватися, чи вона коли-небудь…

І цієї самої миті спалахнула червона лампочка, сигналізуючи, що поблизу з’явилася жива істота.

Холлі повісила крила на низьку гілку й скинула з голови шолом, аби вуха відчули повітря. Ельфійські вуха дуже ніжні й потребують дбайливого догляду: якихось кілька годин у шоломі — й шкіра починає лупитися. Холлі обережно помасажувала гострі кінчики. Шкіра не пересохла. І все це завдяки тому, що Холлі кожного дня зволожувала свої вушка, — не те що декотрі офіцери чоловічої статі. Вони як скидають свої шоломи, то можна подумати: сніг пішов.

Холлі постояла хвильку, милуючись краєвидом. Ох, який мальовничий це край — Ірландія! Навіть багноїди не спромоглися знищити цю красу. Принаймні поки що. Але дайте-но їм іще пару сторіч…. Річка ніжно звивалася перед нею сріблистою: змійкою, вода тихо плюскотіла по кам’янистому дну. Над головою поважно покректував дуб, рипіло під свіжим вітерцем гілля…

Але до роботи! Красою природи можна буде милуватися хоч цілу ніч, але це потім — спочатку треба знайти жолудя. Так, жолудя. Холлі нахилилася до землі, розгребла сухе листя й гілочки, що вкривали глинистий ґрунт. Ось її пальці намацали гладеньке тільце дубового плоду. От і все, подумала вона, найтрудніше позаду. Лишається тільки посадити жолудя в якому-небудь іншому місці, й знов повернеться, вмить наповнить її чарівна сила.

Лаккей перевірив портативний радар і трохи знизив потужність, аби прилад випадково не виказав їхнього розташування. Червоний промінь повз по екрану так повільно, мовби летаргія переходила в смерть, і тут раптом… спалах! Під деревом стояла постать. Занизька як на дорослу людину, але пропорції свідчили, що й не дитина. Лаккей підніс великі пальці вгору, даючи Артемісові знак. Ніби все збігається.

Артеміс кивнув головою, насаджуючи на очі темні окуляри із дзеркальними скельцями. Лаккей вчинив за прикладом хазяїна, а тоді насадив на цівку своєї рушниці спеціальний оптичний приціл, призначений для полювання при світлі зірок. Це в нього була не проста рушниця, що стріляє дротиками зі снодійним. Її виготовили на замовлення одного мисливця за слоновими іклами, який вирушав на полювання в Кенію, і відзначалася вона дальністю й скорострільністю автомата Калашникова. Цю незвичайну рушницю Лаккей придбав за безцінь в одного урядового чиновника після того, як невдаху-браконьєра стратили.

Із натренованою безшелесністю хазяїн і слуга виповзли в ніч. Невисока фігурка, що стояла перед ними, скинула з пліч якийсь прилад, потім скинула шолома з голови, явно не схожої на людську. Лаккей двічі обмотав ремінь рушниці довкола зап’ястка, приклад уперся в плече. Спалахнув вогник прицілу, й просто посеред спини тієї істоти з’явилася червона цятка. Артеміс кивнув головою. Слуга натис на гачок.

І, хоча ймовірність такого збігу була один до мільйона, саме в цей момент істота раптом нахилилася до землі.

Щось просвистіло, блиснувши яскравою іскрою в зоряному сяйві, понад Холліною головою. Капітан Куць мала досить професійного досвіду, щоб відразу збагнути: в неї хтось стріляє! Вона тут-таки скрутилася клубочком і, вихопивши пістолета, швидко перекотилася під захист вікового стовбура.

Її мозок гарячково перебирав можливі варіанти. Хто міг стріляти в неї? І навіщо?

А під дубом на неї вже чекали. Хтось заввишки з гору — але куди рухливіший!

— Гарненький пугач, — захихотіла гора, зчавлюючи Холлін зап’ясток із пістолетом у кулаці завбільшки з дідову ріпку.

Добре, що Холлі зуміла, за тисячну частку секунди до цього, висмикнути свої пальці, а то б вони тільки хрупнули, мов п’ять ламких макаронин.

— Схоже, що здатися без опору ви не бажаєте? — промовив за її спиною чийсь холодний голос.

Холлі крутнулася, ставши у бойову позицію.

— Таки не бажаєте, — мелодраматично зітхнув голос. Голос хлопчика!

Холлі прибрала найхоробрішого вигляду, на який тільки була здатна.

— Не наближайся, чоловічку! Ти ж навіть не тямиш, із ким маєш справу.

— Не тямить якраз представник Чарівного Народу, — засміявся хлопчик. «Представник Чарівного Народу»? Звідки йому відомо, що вона — з Чарівного Народу?

— Ти, земляний черв’яче! Знай: я маю таку чарівну силу, що вмить перетворю тебе й твою горилу на свиняче лайно!

Хлопчик ступив крок ближче до Холлі.

— Сміливо сказано, панночко. Але сказано брехню. Коли б ви й справді мали чарівну силу, як стверджуєте, то ви б її вже давно застосували. А от я вважаю, що ви занадто довго відкладали свій Ритуал і саме для того й прибули сюди, щоб поповнити запаси цієї самої сили.

Холлі так і заклякла приголомшена. Перед нею стояло це людське дитя й знічев’я розмірковувало про священні таємниці її народу. Це повний провал. Катастрофа. Це може означати кінець мирному житло, яке тривало ось уже стільки поколінь. Якщо люди дізналися про існування цивілізації Чарівного Народу, то неминуче, не сьогодні-завтра, має спалахнути війна між двома видами. Вона, Холлі, повинна негайно чимось зарадити, а в арсеналі у неї зосталася тільки одна-єдина зброя.

Гіпнотичні чари є найнижчим різновидом магії, чарівної сили для них потрібні якісь крапелинки, нікчемні крихти. Навіть дехто з людей має схильність гіпнотично впливати на інших. А що вже казати про Чарівний Народ! Усякий його представник, навіть практично позбавлений чарівної сили, здатен паралізувати волю будь-якої людини.

І Холлі прикликала собі на допомогу останні краплини чарів.

— Людино, — наспівно проворкувала вона, і в її голосі несподівано зазвучали басові нотки, — твоя воля у моїй владі!

Артеміс посміхнувся, надійно захищений дзеркальними лінзами своїх окулярів.

— Сумніваюсь, — відповів він і ледь помітно кивнув головою.

Холлі відчула, як маленький шприц проколов надміцний матеріал її костюма, впорснувши в її плече дозу суміші кураре й снодійного на основі хлориду сукцинілхоліну. Довколишній світ ураз розсипався на безліч пістрявих бульбашок. Сили швидко покидали її, а в голові пульсувала лиш одна думка: звідкіля? Звідки вони довідалися? Холлі поринала в забуття, а та думка знай крутилася в її голові, мов на каруселі. Звідки вони довідалися? Звідки вони довідалися? Звідки вони…

Артеміс спостеріг біль в очах маленької ельфині, коли шприц уп’явся в її тіло, і на мить відчув жаль. Жінка. Цього він не сподівався. Жінка — достоту як Джульєтта чи мама. Але ця мить промайнула, і він знову став самим собою.

— Добрий постріл, — похвалив Лаккеєву роботу, нахиляючись, щоб краще роздивитися полонянку.

Достеменно дівчина. І гарненька. Тільки на «гостровухий» штиб.

— Пане?

— Гмм?

Лаккей показував на шолом, що лежав там, де його кинула ельфиня, напівзасипаний сухим листям. З маківки шолома долинало якесь дзижчання.

Артеміс підняв пристрій за ремінці й став зусібіч його розглядати, шукаючи джерело звуку.

— Ах, ось воно! — Він обережно виколупав із пазу мініатюрну відеокамеру, намагаючись не потрапити в поле зору об’єктива. — Ельфійська технологія… Справляє враження! — пробурмотів він, дістаючи батарейку з її ніші. Камера тихенько вискнула й вимкнулася. — Ядерний міні-реактор, коли не помиляюсь. Будьмо обачні. Не слід недооцінювати наших супротивників.

Лаккей кивнув головою й поклав бранку в здоровенну спортивну торбу. Ще один вантаж, який доведеться тягти через два поля, болото й перелаз.