Артеміс Фаул. Розум проти чарів

Розділ 8 Троль

— Мульче! — нахилившись уперед, ревнув у мікрофон Корч. — Що сталось? Доповідай про обстановку!

О’Гир тим часом із шаленою швидкістю вистукував по клавіатурі.

— Ми втратили звуковий зв’язок. І картинку теж.

— Мульче! Відповідай, чорти б тебе забрали!

— Я перевіряю його життєво важливі органи… Ого!

— Що? Що там таке?

— Його серце калатає, мов ошаліле. Стукоче часто-часто, як у кроля…

— У кроля?

— Та ні, стривай! Воно вже й…

— Що? — видихнув командувач, дуже боячись почути те, про що й сам уже здогадався.

— Воно зупинилось. — О’Гир відкинувся на спинку стільця. — Серцебиття немає.

— А ти певен?

— Монітори не брешуть. За допомогою цієї відеокамери можна зчитувати показання всіх життєво важливих органів. Жодного сигналу. Він загинув.

Корч ніяк не міг повірити у те, що сталося. Мульч Копач — це ж одна з постійних складових його життя. І він загинув? Та бути цього не може!

— А знаєш, О’Гире, він своє завдання виконав. Вилучив у них копію Книги й підтвердив, що капітан Куць жива-здорова.

— Одне лиш «але»… — Кентавр на мить насупив своє широке чоло.

— Яке «але»? — перепитав Корч. У ньому вмить прокинулася підозра.

— Ну, перед самим кінцем, протягом кількох секунд, його серцебиття було ненормально швидким.

— Прилади забарахлили?

— Та навряд чи. — Кентавра не так просто було збити з пантелику. — В моїх жучків не буває бліх.

— А як же ще можна все це пояснити? Зображення все ще надходить?

— Авжеж. Передача все так само йде, але через мертве око, тут сумніву немає. У мозку немає електрики, не проскакує жодна іскрина. Камера працює від власної батарейки.

— Ну що ж, Мульч загинув. Інших пояснень немає.

— Воно-то й схоже на правду, — кивнув головою О’Гир. — Якщо тільки не… Втім, це було б надто вже фантастично.

— А хіба не про Мульча Копача ми з тобою говоримо? Від нього можна сподіватись яких завгодно фантастичних витівок.

О’Гир тільки був розтулив рота, щоб викласти свою неймовірну теорію, як двері за їхніми спинами широко розчахнулись.

— Ми спіймали його! — вигукнув чийсь тріумфальний голос.

— Так! — підтвердив другий голос. — Фаул припустився помилки.

Корч крутнувся разом зі своїм кріслом. До них завітали Аргон і Кумулус, так звані психоаналітики поведінки.

— Ага, наші психи все-таки вирішили відпрацювати ті гроші, що їм платить держава?

Але тепер професорів не так легко було збити з пантелику. Обох об’єднувало радісне збудження. Кумулус навіть не звернув уваги на Корчів сарказм. І це переконало командувача: вчені прийшли зі справжнім відкриттям. Він випростався в кріслі й наготувався слухати.

Аргон протиснувся повз О’Гира й вставив у щілину лазерний диск. На екрані з’явилось обличчя Артеміса Фаула, зняте відеокамерою, що була захована в оці командувача Корча.

— Ми ще законтактуємо з вами, — вимовив записаний на плівку командувачів голос. — Не турбуйтесь, я сам знайду дорогу назад.

Обличчя Фаула зникло на мить — це Корч підвівся з-за столу. А потім знову з’явилося, і пролунала його холоднокровна заява:

— Як собі хочете. Але затямте ще одне: поки я живий, нікому з вашого племені не дозволено переступати поріг цього дому.

— Ось, бачите? — Аргон переможно натис на кнопку паузи.

— Що — ось? Що я маю побачити? — Корчеве обличчя побуряковіло просто вкрай.

Кумулус прицмокнув язиком і докірливо похитав головою, от ніби їм, славетним ученим, доводилося мати справу з розумово відсталою дитиною. Така його поведінка виявилася прикрою помилкою. Бо командувач спритним рухом схопив ученого мужа за клинцювату борідку.

— Ну, а тепер, — удавано миролюбно мовив він, — пригадайте, що у нас зовсім мало часу, й викладіть мені, що ви там відкрили, якнайпростішою мовою, без образливих натяків і коментарів.

— Той людський хлопчисько сказав, що ми не можемо увійти в його дім, поки він живий, — пропищав Кумулус.

— Ну то й що це означає?

— Це означає, — підхопив Аргон, — що ми все-таки можемо увійти, коли він стане…

— Коли він стане трупом?! — одним духом випалив Корч.

Кумулус та Аргон розцвіли усмішками.

— Саме так! — в один голос підтвердили вчені мужі.

— Ну, не знаю, — задумано почухав підборіддя Корч. — Із правової точки зору тут ми ступили б на хисткий ґрунт.

— Зовсім ні! — заперечив Кумулус. — Це ж елементарна логіка. Цей людський хлопчисько особливо наголосив на тому, що входити нам заборонено, поки він живий. А це рівнозначне запрошенню увійти, коли він помре.

— Воно наче й так, — усе ще сумнівався командувач. — Але тут, у кращому разі, можна добачити хіба натяк на запрошення.

— Таж ці психи мають абсолютну слушність! — урвав його О’Гир. — Тут і комарик носа не підточить. Як тільки Фаул помирає, вхід до маєтку вільний. Він же сам це сказав.

— Можливо.

— Яке там «можливо»! — розпалився О’Гир. — Заради всього святого, Джуліусе, що ще вам потрібно? Дозволю собі нагадати вам, якщо ви забули: у нас тут відчайдушне становище.

— Ти слушно кажеш — це раз, — повільно кивнув головою Корч. — Я скористаюся цією нагодою — два. Ви, двоє, добре попрацювали — три. І четверте: якщо ти, О’Гиряко, ще хоч раз назвеш мене Джуліусом, я примушу тебе зжерти твої власні копита. А зараз з’єднай мене з Радою. Мені потрібен дозвіл на видачу того золота.

— Негайно з’єдную, командувачу Корче, ваша святосте! — осміхнувся О’Гир, пускаючи повз вуха погрозу стосовно копит. — Але це винятково задля порятунку Холлі Куць.

— Отже, ми надсилаємо Фаулові золото, — бурмотів Корч, міркуючи вголос. — Він випускає Холлі, ми «прополощемо» цю місцину, після чого зайдемо в будинок і заберемо викуп назад. Простіше бути не може.

— Це просто блискуча простота! — аж пирскав ентузіазмом Аргон. — Ми, психоаналітики, здійснили тут справжній прорив — чи не правда, докторе Кумулусе?

А Кумулусові аж голова паморочилася від тих можливостей, що відкривалися.

— Поїздки з лекціями, угоди на книги! Самі тільки права на екранізацію принесуть нам ціле багатство…

— І соціологам ми заткнемо рота. Цей випадок каменя на камені не лишає від їхнього твердження, буцім асоціальна поведінка характерна тільки для знедолених верств населення. Цей Фаул ніколи в житті не зазнавав ні голоду, ні спраги.

— Існує чимало різновидів спраги чи то прагнення, — зауважив Арґон.

— Свята правда! Прагнення успіху. Прагнення влади. Прагнення…

— Ану вшивайтеся! — гаркнув Корч. — Вшивайтеся, поки я вас не передушив тут обох! І хай тільки в сьогоднішньому вечірньому ток-шоу я почую хоч слово про ці події, доведеться вкоротити декому довгого язика.

Консультанти обачно пішли собі геть, подумки вирішивши не телефонувати своїм агентам, поки не опиняться поза межами Корчевого слуху.

— Не знаю, чи погодиться Рада на таке, — знов засумнівався Корч, коли аналітики зникли. — Це ж ціла купа золота.

— Скільки саме? — О’Гир відірвав очі від комп’ютера.

— Оце стільки. — Командувач підштовхнув до кентавра аркушик паперу.

— Справді купа! — аж свиснув О Тир. — Тонна. В маленьких зливках без маркірування. І неодмінно двадцятичотирикаратне. Добре, хоч вага кругла…

— Дякую, що втішив. Неодмінно наведу цей аргумент перед Радою. Ти вже з’єднався з нею?

У відповідь кентавр щось миркнув, причому явно несхвально. Яке нахабство — так відповідати старшому офіцерові! Наразі Корч не мав сил приструнчити зухвальця, але в пам’яті своїй закарбував: коли все це скінчиться, урізати кентаврові платню на кілька десятків років. Потер натомлені очі. Зупинення часу почало даватися взнаки. Мозок усе одно не дозволив би йому заснути, бо на момент зупинення часу він не спав, але тіло аж стогнало, вимагаючи відпочинку.

Він підвівся зі стільця й широко розчахнув двері, аби впустити в шатл хоч трохи повітря. Атмосфера була затхла. В зоні зупиненого часу завжди затхле повітря. Навіть молекулам зась вирватися з часового поля — де вже там якомусь людському хлопчиськові!

А там, біля порталу, відбувалася якась шамотня. Ще й яка бурхлива! У повітрі, в оточенні поліціянтів, ширяла велика клітка. Очолював процесію Дрюк, і все це шестя прямувало якраз до шатла. Корч ступив крок їм назустріч.

— Це ще що таке? — поцікавився він не надто приязно. — До нас приїхав цирк?

Дрюкове обличчя було бліде, але рішуче.

— Ні, Джуліусе. Це кінець вашому циркові.

— Так-так, — кивнув Корч головою. — Значить, ти ведеш циркачів?

Із дверей виткнулася О’Гирова голова:

— Даруйте, що уриваю вашу нескінченну циркову метафору, але що це за чортівня?

— Атож, майоре, — підхопив Корч, киваючи на клітку, що пливла у повітрі, — що це за чортівня?

Дрюк зробив кілька глибоких вдихів — щоб набратися сміливості.

— Я вирішив діяти за твоєю схемою, Джуліусе.

— Справді?

— Так. Ти послав до маєтку пропаще створіння. Щось подібне зроблю зараз я.

Корч погрозливо осміхнувся:

— Ти, майоре, й кроку не ступиш без мого дозволу.

Дрюк мимоволі позадкував.

— Я був у Раді, Джуліусе. І домігся повної їхньої підтримки.

Корч обернувся до О’Гира:

— Це правда?

— Либонь, що так. Допіру по зовнішній лінії прийшло повідомлення. Бал править нині Дрюк. Він доповів Раді про вимогу викупу й про те, що ви випустили з в’язниці пана Копача. Ви ж знаєте, як наші старійшини не люблять розлучатися з золотом.

Корч схрестив руки на грудях.

— А знаєш, Дрюку, мене застерігали щодо тебе. Казали, що ти здатен завдати удар у спину. Але я не вірив. Такий був дурний.

— Річ тут не в нас, Джуліусе. Річ у нашому завданні, в нашій місії. Те, що сидить у цій клітці, — єдиний наш шанс на успіх.

— То й що ж воно сидить у цій твоїй клітці? Втім, можеш не казати, я й сам здогадуюсь. Там друга, після Мульча, підземна істота, котра не володіє чарівною силою. Це перший троль, якого нам пощастило взяти живцем за добру сотню літ.

— Саме так. Ця істота ідеально. підходить для знищення нашого супротивника.

Корчеві щоки аж розпашілися від ледве стримуваного гніву.

— Я не вірю, що нормальний ельф міг додуматися до такого.

— Поглянь правді в обличчя, Джуліусе. В принципі ця ідея не відрізняється від твоєї.

— Ні, таки відрізняється. Мульч Копач сам зробив свій вибір. Він розумів, чим ризикує.

— Копач загинув?

Корч знову потер очі.

— Так. Нібито загинув. Обвал тунелю.

— Це зайвий раз підтверджує мою слушність. Із тролем їм не впоратися так легко.

— Чи ти не знаєш, що троль — тупа, дика тварина? Гадаєш, вона слухатиметься твоїх вказівок?

Дрюк посміхнувся — якась упевненість прозирнула крізь його страхи.

— Яких іще вказівок? Ми просто впхнемо його в будинок, а самі розбіжимося хто куди. Даю тобі гарантію, за кілька хвилин ті багноїди вже благатимуть у нас порятунку.

— А що буде з моїм офіцером?

— Ще задовго до того, як життя капітана Куць опиниться під загрозою, ми зуміємо посадити троля назад під замок.

— Ти навіть це можеш гарантувати?

Дрюк на мить зам’явся.

— Я ладен… тобто Рада ладна піти на такий ризик.

— Політика, — зневажливо кинув Корч. — Для тебе це все політика, Дрюче. Ще одне гарне перо до твого капелюха, ще одна сходинка на шляху до крісла в Раді. Знаєш, мене від тебе нудить.

— Хай там як, а ми не відступимося від цього плану. Рішенням Ради мене призначено Тимчасово Виконуючим Обов’язки Командувача. Тож, якщо ти так уже вчепився в історію нашої дружби, зійди з дороги.

Корч ступив крок убік.

— Не турбуйтеся, командувачу. Я не хочу мати нічого спільного з цією різаниною. Всі лаври дістануться тільки вам.

— Джуліусе, — тут Дрюк спробував зобразити якнайщиріше обличчя, — хоч би що ти взяв собі в голову, повір: я дбаю тільки про благо нашого Народу.

— Але особливо про благо одного його представника, — пирхнув Корч.

Дрюк вирішив бути вище всіх завданих йому образ.

— Мені ніколи стояти отут і вислуховувати твої теревені. Кожна секунда розмови з тобою — це час, викинутий на вітер.

Корч подивився йому просто в вічі.

— Якщо скласти докупи, то виходить, ми з тобою згаяли близько шестисот літ на дружбу — чи не так, колишній друже!

Дрюк нічого не відповів. Та й що він міг сказати? Шанолюбство має свою ціну, і такою ціною стала дружба.

Свіжоспечений командувач обернувся до свого загону — гурту, що складався з добірних спрайтів, які були вірні тільки йому одному.

— Віднесіть клітку до головної алеї, — наказав він. — Без мого розпорядження операції не починати!

Дрюк пройшов повз Корча, намагаючись дивитися куди завгодно, тільки б не на колишнього друга. Але О’Гир не втерпів, докинув у це з’ясування стосунків і свої п’ять копійок.

— Гей, Дрюче!

Тимчасово Виконуючий Обов’язки Командувача Корпусу ніяк не міг допустити такого фамільярного поводження, надто в перший день свого перебування на цій посаді.

— Загнуздай свого язика, О’Гире! Навіть кентаври не є незамінними.

— Свята правда! — захихотів кентавр. — Але ось що зле в політиці: ти маєш лиш один постріл.

Дрюк мимоволі зацікавився і сповільнив ходу.

— Був би я на твоєму місці й мені випадав шанс, один-єдиний шанс, забронювати для своїх сідниць місце в Раді, то вже б я ні за що в світі не довірив мого майбутнього дурній і свавільній тварюці — тролеві.

Всю удавану самовпевненість Дрюка мов язиком злизало. Він зблід, утер піт із чола й заквапився слідом за кліткою, що пливла собі вперед.

— Побачимося завтра! — гукнув навздогін йому О’Гир. — Коли прийдеш виносити мого сміттєвого кошика.

Корч засміявся. Це чи не вперше у житті його розсмішив кентаврів дотеп.

— Молодець, О’Гирчику! — зареготав командувач. — Ти шпигонув Дрюка в найболючіше місце — в самісіньке його честолюбство.

— Дякую, Джуліусе.

Корчева посмішка щезла швидше, ніж зникають у поліціянтських шлунках добре просмажені земляні слимаки, що їх подають у їдальні Легіону.

— Я вже неодноразово застерігав тебе, О’Гире, від оцього твого фамільярного звертання «Джуліусе»! Це востаннє. А зараз дай-но мені ще раз зовнішню лінію. Треба, щоб те золото було в мене напохваті, коли Дрюків план лусне мильною бульбашкою. Зв’яжися з усіма моїми прихильниками в Раді. Я цілковито певен, що Скік на моєму боці, й Кагартес також, і ще, можливо, Віняя. Вона завжди задивлялася на мене, бо я ж таки з біса вродливий.

— Ви, звісно, жартуєте?

— Про такі речі я ніколи не жартую, — відрізав Корч із найщирішим виразом обличчя.

Холлі виплекала в голові щось подібне до плану дій. Невидима за захисним екраном, вона обнишпорить будинок, знайде щось зі зброї, відібраної у Швидкого реагування, а тоді вчинить тут такий шарварок, що хлопчисько Фаул просто муситиме відпустити її. Ну, а якщо при цьому ще й буде пошкоджено майно на декілька мільйонів ірландських фунтів, то це просто невеличка компенсація за все, чого вона через Фаула натерпілася.

Ельфиня вже й не пам’ятала, коли, в якому році почувалася так чудово. Очі її променилися енергією, аж яріли, кожен сантиметр шкіри був просякнутий іскристими зарядами. Вона вже встигла була забути, як це приємно — володіти повним припасом чарівної сили.

Тепер вона, капітан Куць, почувалася господарем ситуації, тепер вона стала мисливцем, а її кривдники опинилися у становищі дичини. Бо ж саме цього її, власне, й учили — мистецтва полювання. Коли почалися всі ці події, перевага була на боці баг— ноїдів. Але відтоді становище докорінно змінилося. Тепер мисливці й дичина помінялися місцями.

Холлі піднялася парадними сходами, все роззираючись, коли б не зіткнутися з велетом-охоронцем. Із тим типом вона нізащо не хотіла мати справу. Якщо ті його товстелезні пальці стиснуть їй голову, капітан Холлі Куць відразу відійде у небуття, і ніякий захисний шолом не порятує. До речі, його ще треба знайти…

Нині просторий будинок більше нагадував мавзолей: у склепінчастих залах — жодної ознаки життя. Тільки зі стін витріщалися на ельфиню моторошні портрети, підозріливо поблискуючи очима їхнього нащадка, хлопчиська Фаула. Хай-но Холлі візьме знову свого «Нейтрино-2000» в руки, вона відразу оберне всі ці картини на попіл. Помста? Ну то й що? Помста цілковито виправдана, зважаючи на те, що їй, Холлі Куць, довелося пережити через цього негідника Артеміса Фаула.

Ельфиня швидко здолала сходи, що плавною дугою вивели її на горішній майданчик. Із-під дверей у кінці коридору сочилося трохи блідого світла. Холлі приклала руку до дерева і вловила легку вібрацію. За дверима щось діялося. Крики, хода. Ось затупотіло в Холліному напрямку.

Ельфиня відскочила від дверей і притислася до оксамитових на дотик шпалер. І дуже вчасно це зробила. Бо з кімнати вискочила величезна постать і помчала коридором, лишаючи після себе справжній вихор повітряних потоків.

— Джульєтто! — вигукнув Лаккей.

Ім’я його сестри відлунювало в коридорі ще довго після того, як він, збігши додолу сходами, зник унизу. «Не хвилюйся, Лаккею, з твоєю сестрою все гаразд, — подумки усміхнулася Холлі. — Тепер вона як ніколи насолоджується життям, піймана в ілюзію змагань з вільної боротьби». Але відчинена кімната ніби вабила ельфиню. Скориставшись нагодою, Холлі прослизнула туди, поки автоматичний засув ще не встиг зачинити двері.

А там на неї вже чекав Артеміс Фаул. Хлопець дивився на ельфиню крізь темні окуляри, обладнані фільтрами, що дозволяли бачити крізь захисний екран.

— Доброго вечора, капітане Куць, — із незмінною впевненістю (чи то так тільки здавалося?) заговорив він. — Ризикуючи прозвучати банально, все ж таки скажу: я чекав на вас…

Холлі не відповіла й навіть не глянула своєму викрадачеві й тюремникові у вічі. Натомість вона натренованим оком озирнула кімнату, ненадовго затримуючись поглядом на кожному предметові.

— … Звісно, ви й досі зв’язані обіцянками, що їх дали раніше…

Але Холлі його не слухала, бо в цей час кинулась якраз до стола з нержавіючої сталі, прикрученого до дальшої стіни.

— … Ось чому в принципі становище не змінилося. Ви як були, так і лишаєтеся моєю заручницею.

— Так, так, так… — бурмотіла Холлі, перебираючи пальцями купу конфіскованого чарівного спорядження.

Нарешті вона вибрала шолома з віддзеркалювальним покриттям і насадила його на свої гострі вушка. Пневматичні присоски щільно обхопили її голову. Отепер вона в безпеці. Фаул більше вже не зможе наказувати їй, забороло надійно її захистить. Дійсними лишаються тільки ті накази, що Фаул віддавав їй раніше… Але дарма — незабаром він їх забере назад. Автоматично до губів підтягся мікрофон. І моментально відбувся контакт — Холлі почула знайомий голос:

— … передачу на всіх частотах. Веду передачу на всіх частотах. Холлі, якщо ти мене чуєш, негайно ховайся в укриття.

О’Гир, його голос! Як добре почути щось знайоме в цій божевільній ситуації!

— Повторюю: ховайся в укриття! Дрюк посилає в будинок…

— Там щось таке, що я маю знати? — запитав Артеміс.

— Цить! — просичала на нього Холлі, занепокоєна тривожним тоном легковажного зазвичай О’Гира.

— Повторюю: вони посилають в будинок троля — щоб швидше тебе звільнити.

Холлі здригнулася. Отже, тепер Дрюк командує парадом… Кепська новина!

— А знаєте, це нечемно — не звертати уваги на свого господаря, — знов урвав її думки Фаул.

— Ну, з мене вже досить! — хижо ощирилася Холлі й відвела назад зціпленого кулака.

А Артеміс навіть не відхилився. Навіщо? Лаккей завжди встигав відводити від нього всі удари. Але тут його увагу привернув монітор відеокамери, встановленої на другому поверсі. Там хтось величезний щодуху мчав униз сходами. То був Лаккей.

— Катюзі по заслузі, — в’їдливо прокоментувала Холлі. — Тепер ти полишений на самого себе, багатенький хлопчику.

І не встиг Артеміс навіть оком кліпнути, як Холлі, вклавши в удар усі свої сили, заїхала своєму викрадачеві просто в ніс.

— Уф! — тільки й вимовив він, приземляючись на м’яке місце.

— Так тобі й треба! Хоч душу відвела…

Тепер Холлі змогла зосередитися на голосі, що й далі дзижчав їй на вухо:

— … ми замкнули зовнішні камери у відеозашморг, так щоб люди нічого не побачили на головній алеї. Але троля вже підвозять, можеш мені вірити! Ти мене чуєш? Прийом!

— Так, О’Гире, чую, чую!

— Холлі! Невже це ти?

— Тая ж, власною персоною. О’Гире, ніякого зашморгу немає. Я бачу все, що діється біля будинку.

— От малий хитрюга! Певне, знову перезавантажив систему.

А на центральній алеї кипіла жвава діяльність. Дрюк стояв, пихато роздаючи накази на всі боки. А посередині всієї цієї метушні пливла платформа на повітряній подушці, й на тій подушці височіла велика, п’ятиметрової висоти клітка. Ось клітку підвели до самого парадного входу, й техніки хутко заходились установлювати між нею та дверима спеціальну перемичку. Всередині ту перемичку начинено вибухівкою, небавом пролунає команда, спрацює запал, відбудеться спрямований вибух, і вхідні двері рознесе буквально на порох. Коли ж той порох осяде, перед розлюченим тролем відкриється один-єдиний шлях «на волю» — просто в будинок.

Холлі перевірила інші екрани. Лаккеєві пощастило витягти Джульєтту з камери. Вони вже піднялися з підвалу й саме перетинали хол. Тобто опинилися на самісінькій лінії вогню.

— Д’Арвіт! — лайнулася ельфиня, кидаючись до столу.

Спираючись на лікті, Артеміс силкувався підвестися.

— Ви мене вдарили, — вражено вимовив він.

— Бо було за що, — кинула Холлі, налягаючи на плечі набір крил «Колібрі». — Можу й ще наклепати. Отож будь хорошим хлопчиком і сиди там, де сидиш, то, може, все якось обійдеться для тебе.

Уперше в житті Артеміс не знайшов гострого слівця для відсічі. Він відкрив рота, сподіваючись, що мозок видасть підхожу для цієї прикрої ситуації відповідь. Але нічого не дочекався.

Холлі запхнула «Нейтрино-2000» в кобуру.

— А таки було за що, багноїдний хлопчику. Ігри скінчилися. До роботи тепер беруться професіонали. Якщо поводитимешся добре, я тобі принесу льодяника на паличці, коли повернуся.

І вилетіла в двері, а тоді пурхнула під самі дубові сволоки коридору. Аж тоді Артеміс вимовив услід ельфині:

— Я не люблю льодяників.

Вийшла нікчемна, зовсім не гідна його, Артеміса Фаула, відповідь. Він аж жахнувся своєї жалюгідності. Так жалібно прозвучало: «Я не люблю льодяників». Справжній геній злочинного світу, — такий, що має повагу до самого себе, — радше помре, ніж навіть вимовить саме слово «льодяник». Треба буде завести в комп’ютері теку дотепних відповідей для подібних випадків.

Можливо, що Артеміс ще довго просидів би отак, цілковито відгородившись глибокою задумою від довколишніх подій, але тут парадні двері вибухнули, й весь будинок струснувся до самих своїх підвалин. А таке хоч кого приведе до тями.

— Перемичку встановлено, пане!

Перед Тимчасово Виконуючим Обов’язки Командувача приземлився один з його спрайтів.

Дрюк кивнув головою.

— А ви певні щодо її надійності, капітане? Дуже не хотілося б, щоб троль вискочив не в той бік.

— Не хвилюйтеся, пане. Там надійно, мов у гоблінському гаманці. Жодна повітряна бульбашка не проникне крізь надщільну упаковку. Щільніше, ніж у черв’яка-смердюка…

— Дуже добре, капітане, — поквапливо урвав його Дрюк, аби спрайт не докінчив свого порівняння.

Біля них так труснуло клітку, що вона трохи не злетіла з платформи.

— Пора вже, пане командувачу, випускати нашого смоктунця. Бо, як не випустимо зараз, доведеться моїм хлопцям цілий тиждень відшкрібати…

— Гаразд, капітане, гаразд уже. Підривайте. Підривайте, заради всіх богів!

І Дрюк поспішив заховатися від вибухової хвилі за надійним щитом, а тоді ввів у свій міні-ноутбук такий запис: «Нагадати спрайтам, щоб стежили за своєю мовою. Адже я тепер Командувач».

Схильний до грубих виразів капітан спрайтів обернувся до водія платформи на повітряній подушці.

— Ану, Куре, підривай ті задрипані двері! Зривай їх із завісів до бісової матері!

— Слухаюсь, пане. Зриваю до бісової матері. Все допетрав.

Дрюк скривився. Завтра ж скликати загальні збори. З самого ранку. До того часу він уже буде не Тимчасово Виконуючим Обов’язки, а повноправним Командувачем Корпусу, зі справжніми нашивками командувача. Навіть спрайтові перехочеться лаятися, коли побачить на грудях свого командира три жолуді на емблемі.

Хоча перемичка була надійно захищена кварцевим екраном, Кур не пропустив нагоди похизуватися й гордо начепив на ніс спеціальні протишрапнельні окуляри. Окуляри були справжній клас. Дівчатам подобалися. Чи принаймні Курові так здавалося. Сам собі він уявлявся відважним воїном із суворим обличчям, таким зухом, що й самому дияволу кине виклик. Отакі вони, спрайти. Дай такому пару крил, і вже уявить себе янголом Божим, справжнім подарунком для найгарнішої красуні. А втім, амурні розчарування Кура Пустомола — це вже буде зовсім інша історія. Бо в цій повісті він нам тільки на те й потрібен, щоб мелодраматично натиснуги кнопку на пульті, без чого ніяк не відбувся б вибух. Що він і зробив, причому з великою пихою.

Двадцять чотири керовані заряди вибухнули у своїх камерах і виштовхнули куди слід двадцять чотири циліндри з особливих сплавів, надавши їм швидкості руху понад тисячу миль за годину. При зіткненні з перепоною кожен із тих циліндрів розтрощив на порох зону безпосереднього контакту плюс п’ятнадцять сантиметрів довкола. Внаслідок чого «задрипані двері» враз злетіли зі своїх завісів, за словами капітана, «до бісової матері».

Ще й курява не осіла, як декілька техніків кинулися до невеликої лебідки. Піднявши перегородку, що відділяла клітку від вільного тепер дверного отвору, вони заходилися торохкати кийками по стінках, виганяючи троля в будинок.

Дрюк визирнув з-за свого противибухового щита.

— Все чисто, капітане?

— Одну секундочку, пане командувачу. Куре! Як там у нас справи?

Кур подивився на монітор.

— Він рухається. Гамір виганяє його. Ага, ось уже показалися кігті. Ой, який великий екземпляр! Не хотів би я опинитися на місці тієї дівчини, що ми визволяємо, якщо вона попадеться йому в лабети.

Дрюк відчув на мить якісь гризоти в душі, але тут-таки й розвіяв їх, заповнивши уяву любою йому картинкою: як він, Дрюк, опускається в бежеве оксамитове крісло Ради.

Клітка заходила ходором, мало не скинувши Кура з його сидіння. Та він втримався — о, Кур Пустомол справжній ковбой!

— Ото! Малий пішов. Повна бойова готовність, хлопці. Маю таке відчуття, що за хвильку дехто зарепетує, кличучи на допомогу.

Дрюк готуватися до бою не став. Навіщо? Цю брудну роботу хай виконує рядовий склад. А Тимчасово Виконуючий Обов’язки Командувача — надто поважна персона, аби піддавати себе непотрібному ризикові в такій непевній ситуації. Ні, він повинен пам’ятати про важливість власної особи для блага народу, а отже, залишатися поза межами зони бойових дій.

Лаккей біг, перестрибуючи через чотири сходинки за раз. Це, мабуть, уперше слуга покинув свого пана в такій скруті. Хоча інакше він і не міг вчинити, бо Джульєтта — рідна його сестра, і вона явно потрапила в халепу. Та підступна ельфиня сказала їй щось, якось її зачарувала, й тепер Джульєтта сидить собі у підвалі та все чогось хихоче. Тож Лаккей побоювався найгіршого. Як йому жити далі, коли щось лихе скоїться із Джульєтгою?

З його виголеної голови дзюрками лився піт. Уся ситуація розвивалася в якихось незбагненних напрямках, виходячи з-під контролю. Маєток обложили спецвійська чарівного племені, час зупинено за допомогою якихось чарів, а тепер ще й заручниця вирвалася на волю, намагається порядкувати в будинку. Ну як йому, Лаккеєві, з усім оцим впоратися? Та найнікчемнішого політика охороняє команда як мінімум із чотирьох душ, а тут від нього сподіваються, що він сам-один зарадить усій біді.

Слуга спринтерським кидком пролетів по коридору до кімнати, яка допіру правила за в’язничну камеру для капітана Холлі Куць. Джульєтта лежала на ліжку й захопленим поглядом свердлила бетонну стіну.

— Ти що це тут робиш? — захекано видихнув він, натренованим рухом вихопивши свого «Зіґзауера» дев’ятиміліметрового калібру.

— Тихіше, ти, горила-говорила. — Сестра ледве удостоїла його поглядом. — Виступає сам Луї Машина Кохання. Виявляється, він не такий уже й справний… Я б його й сама на лопатки…

Лаккей спантеличено закліпав очима. Що вона меле? Не інакше як ельфиня нагодувала його сестру наркотиками.

— Ходім! Артеміс чекає на нас у командному пункті.

Джульєтта тицьнула наманікюреним пальцем у стіну.

— Артеміс хай зачекає. Тут іде міжконтинентальний чемпіонат. Якраз відбувається принципова зустріч. Луї згамав улюблене порося Свинмана, і той на нього ой злий!

Лаккей ще раз уважно подивився на стіну. Таки чиста-чистісінька стіна, самий бетон і більш нічого. Ні, він не має часу на такі дурниці.

— Ну досить уже, ходімо, — буркнув він і закинув сестричку собі на широке плече.

— Н-ні-і! Ти, розбишака! — запротестувала Джульєтта, молотячи старшого брата по спині крихітними кулачками. — Тільки не тепер! Свинман! Свинма-а-ан!

Не звертаючи уваги на її зойки, Лаккей великими стрибками припустив геть із кімнати. Що воно в дідька ще за Свинман такий? Чи не котрийсь з її шкільних дружків? Доведеться звертати пильнішу увагу на тих, хто телефонує їм додому…

— Лаккею? Візьми слухавку! — долинув раптом із рації голос Артеміса.

Лаккей пересунув сестру ближче до шиї, щоб дотягтися до пояса.

— Льодяники! — гаркнув його господар.

— Повторіть, будь ласка? Мені причулося, ніби ви сказали…

— Е-е… Я хотів сказати — негайно забирайся звідти. В укриття! В укриття, Лаккею!

В укриття? Цей військовий термін якось не дуже звучав з вуст пана Артеміса. Ніби копійчана брошка в шкатулці з фамільними коштовностями.

— Мені — в укриття?

— Так, Лаккею. Я гадав, що примітивними виразами швидше достукаюсь до твоїх мислительних функцій. Але, певне, помилився.

Ну, це вже більше схоже на пана Артеміса. Лаккей обвів поглядом передпокій у пошуках чогось хоч віддалено подібного до укриття. Вибір був невеликий. За прихисток могли правити хіба що середньовічні рицарські обладунки, розставлені в нішах по всьому периметру стін. Слуга хутко шаснув у нішу за спину рицаря. чотирнадцятого віку, озброєного списом та булавою.

— Гадаєш, ти найкрутіший? — Джульєтта постукала пальцем по бронзовому нагруднику. — Та я б тебе однією лівою…

— Тихо! — просичав Лаккей.

Затамувавши подих, він прислухався. Щось наближалося до парадних дверей. Чути було: щось велике. Лаккей виткнувся з ніші, щоб хоч краєчком ока роздивитися, що діється…

І тоді двері буквально вибухнули. Хоча це просте дієслово навряд чи задовільно змальовує те, що сталося. Ні, двері не вибухнули, а розпорошилися — розсипалися на щонайдрібніші часточки. Лаккей вже бачив якось щось подібне, коли землетрус силою в сім балів зруйнував маєток одного колумбійського наркобарона за декілька секунд до того, як він, Лаккей, мав його підірвати. Але помітна й деяка різниця. Цей вибух був локальним, точним. І дуже професійним. Класична тактика боротьби з терористами. Спочатку завдається точковий удар, де головне, щоб чимбільше було гуркоту й диму, а тоді, коли супротивника збито з пантелику, починається штурм. Нічого доброго сподіватися не випадало, в цьому Лаккей був певен. І слушність його лихого передчуття підтвердилася з абсолютною точністю.

Ось клуби пилюки помалу осіли на туніський килим, надавши йому мишачого відтінку. Ох і розлютилася б мадам Фаул, якби визирнула зі своїх дверей у мансарді й побачила таке неподобство. Всі інстинкти підказували Лаккеєві: пора забиратися звідсіля. Зигзагом по першому поверху, потім вихопитися на другий. Пригинаючись якомога нижче, аби не стати легкою мішенню. Якраз підхожий момент для цього маневру, поки не вляглася пилюка. Тепер будь-котрої миті з дверного отвору міг зі свистом сипонути град куль, а Лаккеєві зовсім не хотілося застрягнути на першому поверсі.

Коли б ситуація склалася трохи інакше, Лаккей уже й побіг би. Він би досі вже досяг середини сходів, а його мозок тимчасом працював би над подальшим планом дій. Але тепер на Лаккеєвому плечі висіла й плела якісь нісенітниці його менша сестра. Ні, що завгодно, тільки не підставити її під шквал смертоносного вогню. Джульєтта перебувала в такому стані, що залюбки могла викликати ельфійський загін на змагання з вільної боротьби. Заяви сестричка виголошувала дуже грізні, але ж вона, по суті, ще дитя. Де вже їй боротися з натренованими ельфійськими солдатами… Тож Лаккей присів навпочіпки, притулив Джульєтту до гобелена, що висів на стіні позад залізного рицаря, й перевірив запобіжник пістолета. Знято. Добре. Ну, де ви там, хлопці чарівного племені? Спробуйте мене взяти!

У тій пиловій імлі щось заворушилося. І Лаккей відразу збагнув: ні, то не людина. Тобто не ельф. Лаккей у своєму жилі вполював стільки всяких звірів, що навчився непомильно відрізняти звички тварини від поведінки розумної істоти. Хода… Чия ж то хода? Либонь, мавпяча? Будова верхньої частини тулуба як у мавпи, але таких величезних приматів йому зроду не доводилося бачити. Що ж, якщо це велика людиноподібна мавпа, то від пістолета тут буде небагато пуття. В череп самця горили можна вгатити п’ять куль, одну за одною, і все одно ця тварюка встигне зжерти тебе швидше, ніж її мозок усвідомить: вона — мертва.

Але ні, це не людиноподібна мавпа. Мавпи не бачать у темряві. А ця істота бачить. Палючі червоні очиці, напівсховані за пелехатими бровами. А ще ікла, чи то навіть бивні, але зовсім не такі, як у слона. Ледь загнуті догори, із зазубреними краями, щоб випускати тельбухи жертві. Лаккей відчув холодок у шлунку. Колись він уже мав подібні відчуття — свого першого дня в ізраїльській академії. То був страх.

Істота нарешті вийшла з куряви. Лаккей охнув, знов же таки вперше після академії. Із таким супротивником йому ще не доводилося стикатися. Аж тепер охоронець збагнув, що задумало чарівне плем’я. Воно послало поперед себе первісного мисливця. Створіння, котрому начхати на хоч би які там чари чи правила. Воно просто вб’є всякого, хто трапиться йому на дорозі, незалежно від видової приналежності. Ідеальний хижак. Щоб це зрозуміти, досить було глянути на його гострі зуби, призначені для роздирання м’яса, на засохлу під лазурями кров та на невтомну ненависть, що пирскала з палючих очей.

Троль почовгав уперед, люто мружачись на яскраве світло люстр. Жовтаві кігті дряпали мармур плит, викрешуючи іскри. Та ось він завмер, став принюхуватися, дивно при цьому порохкуючи й нахиливши морду до плеча. Лаккей вже бачив подібну поведінку: так поводили мордами голодні пітбулі за мить до того, як російські псарі випускали їх на ведмедів.

Та ось пелехата голова завмерла, морда повернулася точно в бік Лаккеєвої схованки. Це не могло бути випадковим збігом обставин. Охоронець краєчком ока визирав у щілину між пальцями кольчужної рукавиці. Зараз звірюка почне обережно підкрадатися. Вловивши запах жертви, хижак, як правило, починає наближатися — тихо, безшелесно, — а тоді завдає блискавичного удару.

Але троль напевне не читав підручників, як слід поводитися хижакам, бо не став завдавати собі клопоту всякими там обережними підкраданнями, а перейшов безпосередньо до завершального етапу.

Рухався ж він куди швидше, ніж міг припустити Лаккей: одним стрибком троль перетнув передпокій і відкинув середньовічні лати з такою легкістю, ніби то був пластмасовий манекен.

— Ох! — вигукнула Джульєтта, кліпаючи очима. — Та це ж Боб Снігова Людина! Канадський чемпіон тисяча дев’ятсот дев’яносто восьмого року. А я думала, ти в Андах, розшукуєш там свою рідню.

Лаккей не став переконувати її, що вона помиляється. Джульєтгин розум іще не очистився від навіяних химер. Що ж, принаймні сестра хоч помре щасливою. Поки Лаккеєва голова розробляла цей цвинтарний варіант розвитку подій, його рука, що стискала пістолет, мов сама собою злетіла вгору.

Він став натискати на спусковий гачок із такою швидкістю, яку тільки дозволяв механізм «Зігзауера». Дві кулі в груди, три — межи очі. Принаймні такий був його задум. Дві в груди звірюці він устиг всадити, але троль не став чекати ще трьох пострілів. Своїми гострющими іклами він легко розпанахав Лаккеєву куртку підвищеної міцності — от ніби бритва розтяла аркуш паперу.

Одне із зазублених ікол тварюки пронизало Лак— кеєві груди, й тіло відразу скував холодний біль. Охоронець відразу зрозумів: рана смертельна. Віддих надсадно виривався з рота. Одну легеню пробито. Потоки крові заливали хутро троля. Потоки його, Лаккеєвої, крові. Після такої втрати крові ніхто не виживає. І все-таки біль одразу змінився якоюсь чудною ейфорією. Щось подібне до природного наркотику потрапило Лаккеєві в кров через канали в тролячих іклах. І це «щось» було небезпечніше за найсмертельнішу отруту. За хвилину Лаккей не тільки перестане чинити опір, а з радісним сміхом, мов залоскотаний, сам піде до своєї могили.

Охоронець боровся з дією наркотику в своєму організмі, люто силкувався розчепити тролеві лабети. Але все було даремно. Він програв цей бій, ще його як слід і не розпочавши.

Троль ревнув і перекинув ослабле людське тіло через голову. Масивний Лаккеїв тулуб ударився в стіну з такою силою, на яку людські кістки зовсім не розраховані. Цегляне мурування тріснуло від стелі до підлоги. Тріснув і Лаккеїв хребет. Тепер він невідворотно мав сконати — як не від втрати крові, то від паралічу.

А Джульєтта й досі нічого не розуміла, все ще перебуваючи під владою гіпнотичних чарів.

— Уставай, братику! Підводься з татамі. Всі ж ми знаємо, що ти прикидаєшся.

Тут троль загальмував, бо така відсутність страху розбудила його природну допитливість. Він, можливо, й запідозрив би якийсь підступ, якби був здатен сформулювати настільки складну думку. Але врешті-решт апетит переміг. Ця істота пахла плоттю. Свіжою, ніжною. Свіжа плоть, що виросла на поверхні землі, має особливий дух. Вона просякла невідомими ароматами. Хто хоч раз скуштував м’ясо, вирощене на відкритому повітрі, той вже ніколи не повернеться до колишньої своєї їжі. Троль облизав свої передні різці й підняв пелехату лапу…

Холлі пригасла крила «Колібрі» щільно до тулуба Й спікірувала додолу. Вона ковзнула по поруччю й вилетіла в портик, над яким нависало вітражне склепіння. Неприродне світло зупиненого часу падало крізь кольорове скло широкими лазуровими смугами. «Світло…» — подумала Холлі. Ось і план готовий у голові. Якщо увімкнуться прожектори на шоломі — а чого б їм, власне, й не ввімкнутися?.. Щоправда, чоловікові допомогти вже запізно, він перетворився на міх потрощених кісток. А от дівчина… у неї ще є кілька секунд, перш ніж троль розпанахає їй тіло.

По спіралі вона летіла крізь те неприродне світло додолу, мацаючи пальцями, де ж та кнопка «Соніксу». «Сонікс» зазвичай застосовували для відлякування собак, але і в цьому випадку він міг допомогти — відволікти на якусь хвильку тролеву увагу. А капітанові Куць тієї хвильки вистачить, щоб спуститися на перший поверх.

Троль саме тягся лапою до Джульєттиної пахви. Таким способом ці тварюки розправляються із беззахисними жертвами. Пазурі заходять під ребра, видираючи живе серце. Плоті завдається мінімальна шкода, й жертва помирає майже без болю, а отже, й без напруження останньої хвилини боротьби за життя — напруження, від якого м’ясо робиться жорстке.

Холлі увімкнула «Сонікс», і… нічого не сталося. Кепсько. Зазвичай тролі не зносять надвисоких звуків. Але цей екземпляр навіть не труснув своєю патлатою довбешкою. Одна з двох причин: або шолом не функціонує, або ж троль глухий, як тетерук. На жаль, справжньої причини Холлі не могла визначити — звуки такої висоти не чутні навіть для її гострих вушок.

Хай там як, а ця відмова «Соніксу» змусила Холлі вдатися до такої стратегії, вдаватися до якої їй зовсім не хотілося. Вона пішла на безпосереднє зіткнення. І все це — подумати тільки, — аби врятувати життя людині Безперечно, вона геть із глузду з’їхала.

Холлі сіпнула важіль, перемкнувши четверту швидкість відразу на задній хід. Звісно, так можна й розладнати коробку передач. Від механіків буде їй за це добрячий прочухан — у тому неймовірному випадку, якщо вона все-таки вціліє після всього цього нескінченного кошмару. Завдяки цьому маневрові, такому шкідливому для обладнання, вона обкрутнулася в повітрі, так що каблуки її черевиків націлилися просто тролеві в голову. Холлі скривилася. Це ж буде вже другий її бій із тим самим чудовиськом, після Італії. Неймовірно.

Її закаблуки таки влучили точно в маківку тролевої голови. Завдяки швидкості, яку ельфиня зуміла розвинути, на тролячу голову звалилась вага близько півтонни. Тільки вшита в Холлін комбінезон арматура врятувала її ноги від переломів. І все ж таки вона почула, як колінна чашечка з хрускотом вискочила із суглоба. Біль гострим пазуром пронизав їй мозок. Але найгірше було те, що це завадило їй здійснити задуманий маневр відходу. Замість злетіти знову на безпечну висоту Холлі скотилася на тролеву спину й відразу ж заплуталася в густому мотуззі його вовни.

Троль розлютився не на жарт. І таки було від чого: згори щось невідоме падає йому на голову і не тільки заважає йому пообідати, а ще й поселяється в його хутрі разом із слимаками-чистильниками! Чудовисько випросталось і спробувало дотягтися пазуристою лапою до спини. Криві пазурі зашкрябали по Холліному шоломові, лишаючи паралельні борозни в прозорому сплаві заборола. Небезпеку від Джульєтта на хвильку відведено, зате ж Холлі посіла її місце в списку претендентів на передчасну смерть.

Троль іще дужче стис пальці, якимось дивом йому пощастило втримати в пазурах шолом, хоча О’Гир і запевняв, нібито вхопитись за ту гладесеньку антифрикційну поверхню просто неможливо. Доведеться добре висварити кентавра за таку ненадійність. Якщо не в цьому житті, то бодай у наступному.

Капітан Холлі Куць відчула, що злітає у повітря, й ось вона опинилася лицем до морди зі своїм давнім ворогом. Долаючи біль і розгубленість, ельфиня силкувалась зосередитись. Нога її теліпалася, неначе маятник, а тролів смердючий віддих хвилями бив їй у ніс.

План, вона ж мала якийсь план! Не на те ж летіла вона вниз, аби скрутитися калачиком і померти. Мала бути якась тактика чи стратегія. Не може бути, Щоб за всі довгі роки в Академії вона нічого не навчилася! То міг бути й пречудесний план, але він ніяк не спливав на поверхню її свідомості. Біль і шок плутали думки, не дозволяли пригадати. Не спливав — і край!

— Світло, Холлі…

В голові їй лунав голос. Що це? Вона розмовляє сама з собою? Отже, схибнулася? Ха-ха. Не забути б розповісти про це О’Гирові… О’Гир?

— Увімкни прожектори, Холлі! Якщо він пустить у дію свої ікла, ти загинеш так швидко, що ніяка чарівна сила не встигне тебе врятувати.

— О’Гире? Це ти?

Чи вона вимовила ці слова вголос? А чи тільки проказала їх подумки? Холлі й сама не знала…

— Увімкни тунельні прожектори, капітане! — Це вже інший голос, не такий лагідний. — Зараз же натисни на кнопку! Це наказ!

Отакої! Та це ж Корч. Знову вона провалює завдання. Спочатку Гамбург, потім Мартіна-Франка, а тепер оце.

— Слухаюсь, пане, — промимрила вона, намагаючись надати голосові професійного звучання.

— Тисни, кажу тобі! Зараз же, капітане Куць!

Холлі подивилася тролеві просто в його безжальні очиська й натисла на кнопку. Дуже мелодраматична сценка. Точніше, вона була б такою, коли б світло спалахнуло. На лихо, в поспіху капітан Куць схопила один із тих шоломів, які встиг попсувати Артеміс Фаул. А тому не працювали ні «Сонікс», ні фільтри, ні прожектори. Галогенні лампи лишилися на місці, але провідки, завдяки невгамовній допитливості Артеміса, виявилися від’єднаними.

— О боги! — видихнула Холлі.

— О боги? — перепитав Корч. — І що це має означати?

— Прожектори не підключені, — пояснила Холлі.

— О… — протяг Корч і замовк. А що ще міг він сказати?

Примруживши очі, Холлі подивилася на троля. Коли б вона не знала, які тролі тупі, безсловесні тварини, то могла б заприсягтися, що звірюка сміється з неї! Стоїть тут, кров цебенить із кількох ран у грудях, а він вишкіряється. Капітан Куць терпіти не могла, коли на неї отак вишкіряються.

— Смієшся? То на тобі! — вигукнула вона і вгатила йому в морду єдиною зброєю, що мала, — власною головою у шоломі.

Вчинок доблесний, що й казати, але пуття з нього було не більше, ніж коли б вона спробувала зрубати дерево пір’їною. Однак, на щастя, цей її нерозважливий удар спричинив інший ефект. На якусь частку секунди два кінці одного проводу з’єднались, і потік електричного струму ринув до одного з двох тунельних прожекторів, установлених на її шоломі. Яскраво-біле світло напругою в чотириста ват удерлося в червоні тролеві очиці, нестерпно-болючою стрілою протяло йому мізки.

— Хе-хе, — промимрила Холлі за мить до того, як троль судомно сіпнувся.

А наступної миті вона вже летіла геть, із запаморочливою швидкістю ковзала по підлозі; ушкоджена нога торохтіла по паркету.

Стіна наближалася жах як швидко. «Можливо, — з надією подумала Холлі, — це буде одне із тих зіткнень, коли біль відчувається не відразу, а згодом». «О ні, — заперечила песимістична частинка її «я», — боюсь, що тут ти помиляєшся…» Холлі бухнулася в гобелен, і вся епохальна картина норманського нашестя звалилася згори на неї. Біль, жахливий біль відразу пройняв усе її єство.

О-ох, — простогнав О’Гир. — Я так і знав. Відеокамери полетіли к бісу. Всі датчики болю зашкалило. Легені твої, капітане, геть вийшли з ладу. Ми втратимо з тобою зв’язок — але ненадовго. Ти тільки не хвилюйся, Холлі: твоя чарівна сила, певне, вже почала тебе зцілювати.

Ельфиня відчула, як чарівні блакитні струминки, пощипуючи-поколюючи, потекли до її численних ран. «Дякую вам, боги, за те, що на світі є жолуді…» Але все-таки трішечки запізно прийшла допомога. Біль набагато перевищував поріг її витривалості. За мить до того, як Холлі знепритомніла, її рука випорснула з-піц гобелена, впавши на оголений зап’ясток Лаккеєвої руки. Чудеса! Цей чолов’яга був усе ще живий. Внутрішня помпа вперто гнала кров по розбитому тілу. «Зцілися!» — звеліла Холлі. Й чарівна сила дзюрком потекла з її пальців на його шкіру.

Перед тролем постала складна проблема: котру з двох дамочок зжерти першою? Ох, цей вибір, вибір… І як тут вирішити, коли пелехату голову роздирає біль, а в грудях пече жменя куль, що застрягла в жировому прошарку між шкірою та грудною кліткою? Зрештою троль вирішив віддати перевагу тій жертві, котра виросла на земній поверхні. Ніжне людське м’ясце. Не те що начинена сухожиллями жорстка ельфійська мускулатура, об яку можна й зуби поламати.

Чудовисько присіло навпочіпки й жовтавим пазуром підняло підборіддя дівчини. Яремна вена, пульсуючи, ліниво вилася уздовж шиї. «Серце чи шия? — знову задумався троль. — Краще шия, бо ближче». Приклав гострий, ріжучий край пазура до ніжної людської плоті. Один швидкий надріз — і серце дівчини само пожене кров з її тіла.

Лаккей прочнувся, що само по собі було вкрай дивно. І збагнув відразу, що він живий, бо кожний кубічний сантиметр його тіла був наповнений гострим болем. Однак гірше було інше… Хай йому поталанило зостатися живим, але ж шия його була вивернута на всі сто вісімдесят градусів. А отже, він не те що не врятує зараз рідної сестри, а й навіть собаки більш ніколи не зможе вигуляти.

Охоронець поворушив пальцями. Біль пекельний— але добре, що пальці хоч якось рухаються. Дивовижно, що він узагалі зберіг бодай якісь рухові функції, зважаючи на ту страшну травму, якої зазнав його хребет. Пальці на ногах ніби теж ворушаться, хоча, можливо, це тільки фантомні відчуття, це тільки йому здається, адже він їх не може бачити.

І рана на грудях ніби теж перестала кровоточити, в голові проясніло. Загалом він почувався куди краще, ніж мав би після того, що його спіткало. Сили небесні, що ж це тут відбувається?

Тут Лаккей помітив щось незвичайне. Скрізь по його тілу витанцьовували якісь блакитні іскринки. Це, либонь, у нього такі галюцинації, це його уява малює всілякі приємні картинки, аби відволікти розум від думок про невідворотний кінець. Гм, тільки, слід сказати, якісь надто вже реалістичні галюцинації.

Іскри скупчувалися на пошкоджених місцях, просочувалися під шкіру. Лаккей здригнувся. Ні, ніяка це не галюцинація. Тут діється щось надзвичайне. Якісь чари…

Чари? В його черепній коробці, хтозна-яким дивом уцілілій (чи відновленій?), це слово з’єдналося з іншим словом, і вийшло: чари… плем’я… Чарівне плем’я! Так, щось зцілювало йому рани. Він повернув голову й скривився від рипіння хребців, що терлися один об одного. На його зап’ясті лежала чиясь долоня. Іскри стікали з тонких пальчиків ельфині й прямували, мов знали куди треба, до ран, переломів та синців. Пошкоджень було більш ніж досить, але ті крихітні іскринки давали їм раду швидко й дієво. От ніби військо якихось казкових бобрів усувало заподіяну бурею шкоду.

Лаккей по-справжньому відчував, як зростаються його кістки й розсмоктується закипіла на ранах кров. Ось голова його мимоволі сіпнулася — це поставали на місце шийні хребці. А коли чари відновили три літри крові, що вилилася з рани в грудях, він відчув, як колишня сила могутнім потоком ринула назад у його тіло.

Лаккей скочив на ноги — справді скочив. Він знову став самим собою. Ні, не так. Він став таким дужим, яким ніколи досі ще не бував. Досить дужим, аби знову кинутися на чудовисько, що схилилося над його сестричкою.

Омолоджене серце стукотіло, мов підвісний двигун. «Заспокойся! — звелів сам собі Лаккей. — Надмірна пристрасть може зіпсувати всю справу». Але будь ти хоч тричі спокійний, а становище було просто відчайдушне. Ця звірюка вже раз була його практично доконала, а тепер він не має навіть улюбленого свого «Зігзауера». Його бойова майстерність, звісно, нікуди не ділася, але й зброя не завадила б. Щось таке важкеньке б у руку. Піц його черевиком дзенькнув метал; то було розкидане тролем оснащення середньовічного рицаря. Лаккей опустив погляд… Чудово!

На екрані так густо сніжило, що більш нічого не було видно.

— Ну ж бо! — підганяв Корч. — Ворушись!

О’Гир мусив удатися до ліктів, аби пропхатися повз начальство.

— От коли б ви не стояли між мною і панелями управління, то я б щось і налагодив…

Корч, невдоволено буркочучи, почовгав убік. Пхе! Ніби він винен, що потрібні О’Гирові панелі опинилися в нього за спиною. Кентаврова голова повністю зникла в електронній плутанині.

— Ну, є що-небудь?

— Та нічого. Ті самі перешкоди.

Корч ляснув долонею по екрану. Не найкраща ідея. По-перше, не було навіть одного шансу з мільйона, щоб ляпас допоміг апаратурі, ну, а по-друге, ці плазмові екрани надто вже перегріваються, коли довго працюють.

— Д’Арвіт!

— Відчепіться, до речі, від того екрана!

— Ой ха-ха! Знайшов час для жартиків.

— Та я й не жартував. Бачите щось? «Сніг» погустішав, набувши впізнаваних форм.

— Так, так, щось бачу. Є сигнал!

— Я увімкнув допоміжну відеокамеру. Проста стара відюшка, коли не помиляюсь, але згодиться тим часом.

Корч нічого не відповів. Він прикипів до екрана. Що це? Кіно якесь? Випадково під’єдналися до якогось телебачення? Бо такого не може бути насправжки!

— То що ж там відбувається? Щось цікавеньке?

Корч спробував відповісти, але в його армійському лексиконі не знайшлося підхожих вищих ступенів порівняння.

— Ну, то що ж воно таке? Що там?

— Це… Ну… — почав був пояснювати командувач. — Там чоловік… Я ніколи не… Краще, О’Гире, подивися сам!

Холлі спостерігала другий раунд двобою між людиною та тролем крізь дірку в гобеленових бганках. Коли б не бачила на власні очі, то й не повірила б, що таке може бути. Як по правді, то вона остаточно повірила, що це не було її передсмертним маренням, аж тоді, коли, складаючи звіт, переглянула відеозапис. До речі, цій відеоплівці судилося стати майже легендою. Спочатку її крутили по кабельному телебаченню у рубриці «Домашнє любительське кіно», а потім як навчальний фільм в Академії підземної поліції.

Сюжет там був такий: напочатку чоловік на ім’я Лаккей вбирався у середньовічний рицарський обладунок. Хоч як неймовірно, але він вочевидь збирався битися з тролем врукопаш. Холлі хотіла застерегти багноїда, що з глузду з’їхав, спробувала видати бодай якийсь звук, але чарівна сила ще не встигла відновити її ушкоджені легені.

Лаккей опустив забороло й потряс важезною булавою.

— А зараз, — проскреготав він крізь решітку шолома, — я покажу тобі, що буває тому, хто посміє зазіхнути на мою сестру.

Він закрутив тим булавищем, мов диригент паличкою, і щосили вгатив тролеві поміж лопаток. Цей удар, звісно, не став для чудовиська смертельним, але принаймні відволік його увагу від тієї, котру воно обрало за жертву.

Потім Лаккей, упершись ногою тролеві в стегно, висмикнув зброю з тіла чудовиська. Булава вискочила з якимсь нудотно-болотним прицмоком. Охоронець відскочив назад і зайняв оборонну позицію.

Троль обернувся до нього й випустив усі свої десять пазурів на повну їх довжину. На кінчиках його зазублених ікол блищали краплини отрути. Ігри скінчилися. Але цього разу троль уже й не думав кидатися в блискавичну атаку. Чудовисько стало обережним, йому тепер скрізь боліло. До цього супротивника воно виявляло таку саму повагу, що й до будь-якого іншого троля-самця. Із погляду троля, тепер на його територію зазіхали. Існував же тільки один спосіб вирішити цю суперечку. Той самий спосіб, яким тролі залагоджували всі суперечки…

— Мушу тебе застерегти, — переконливо заговорив Лаккей. — Я озброєний і в разі необхідності ладен піти до самого кінця.

Холлі напевне застогнала б, якби тільки могла. Ну що за хвалько! Цей чоловік викликів троля на герць — знайшов час корчити з себе супермена! Але капітан Куць тут-таки й збагнула свою помилку. Тут важили не так слова, як тон: упевнений, заспокійливий, приборкувальний. Десь таким тоном промовляє дресирувальник, коли укоськує розлюченого однорога.

— Відійди від тієї жінки. Повільно, обережно.

Надувши щоки, троль гучно заревів. Тактика залякування. Перевірка супротивника на «слабинки». Але Лаккей не здригнувся.

— Так-так. Ти дуже страшний. А зараз виходь он у ті двері, щоб не довелося мені сікти тебе на капусту.

Троль збентежено пирхнув. Як це супротивник не злякався його реву? Всі створіння, що гніздяться в підземних тунелях, досі втікали світ за очі, зачувши його рев.

— Ну ж бо, давай, ступай, крок за кроком. Помаленьку, потихеньку, ти, вайло.

В очах троля промайнув сумнів. Невже ця людська істота…

І тут Лаккей завдав удару. Легко пританцьовуючи, він проскочив попід іклами й завдав нищівного аперкоту своєю середньовічною зброєю. Троль сахнувся, заточившись, люто замахав пазуристими лапами — але запізно: Лаккей опинився вже поза межами досяжності, прожогом відбіг у протилежний кінець передпокою.

Похитуючись і випльовуючи вибиті зуби, троль рушив слідом за ним. А Лаккей упав навколішки й поковзом, мов фігурист на льоду, помчав по натертій підлозі. Зробивши зграбний пірует, він знов обернувся до свого переслідувача обличчям.

— А вгадай, що я знайшов? — крикнув він, підіймаючи «Зігзауера» з підлоги.

Цього разу він не став витрачати набої на постріли в груди. Всі кулі, що ще лишалися в обоймі, Лаккей випустив у десятисантиметрову ділянку між тролевими очима. На жаль, охоронець не знав, що тролі протягом тисячоліть билися лобами й тому над їхнім переніссям розвинувся грубий кістяний гребінь. Кулі з тефлоновим покриттям лягли в самісіньке «яблучко», але, гай-гай, черепа так і не пробили.

Однак десять куль типу «Руйнівник» — це досить вагомий аргумент хоч би для якого створіння на планеті, навіть для троля. Хоча, можна сказати, відбувся він досить легко, заробивши тільки струс мозку. Звір відсахнувся, ляскаючи себе лапами по лобі. Лаккей моментально скористався цим: кинувся вперед і колючками своєї булави приколов одну пелехату лапу до підлоги.

Тепер троль мав струс мозку, осліп від кровотечі з лоба та ще й окривів. Нормальна людина відчула б уже якісь гризоти, змилувалася б над бідолашною твариною, але не Лаккей. Адже поранений звір найнебезпечніший. Не раз і не два він бачив, як люди гинули на полюваннях від недобитої звірини. Це був переламний момент. Не час виказувати милосердя, пора закінчувати бій, але діючи з якнайбільшою обачністю.

Холлі ніяк не могла втрутитися — їй лишалося тільки безпомічно дивитись. А чолов’яга діяв обачливо й планомірно, завдаючи удару за ударом приголомшеному чудовиську. Спочатку він підрубав тролеві сухожилля, і той упав на коліна. Потім Лаккей відкинув булаву геть і заходився обробляти чудовисько кулаками в залізних рукавицях, і ці удари виявилися ще небезпечнішими за булаву. Аж жаль було дивитись, як троль безпорадно відмахується лапами. Іноді звірові навіть щастило зачепити супротивника, але пазурі тільки ковзали по латах, не завдаючи Лаккеєві шкоди. Тимчасом як охоронець працював із точністю хірурга. Цілком логічно припустивши, що люди й тролі збудовані десь однаково, він засипав німе чудовисько градом ударів і за кілька секунд перетворив троля на купу хутра, що тремтіло й сіпалося. Жалюгідне видовисько. Але слузі й цього було мало. Він здер з рук закривавлені рукавиці й заклав у пістолет свіжу обойму.

— А зараз перевірмо, наскільки грубі в тебе кістки під підборіддям…

— Ні! — видихнула Холлі, до якої нарешті повернулася здатність дихати. — Не треба!

Не звертаючи на неї уваги, Лаккей запхнув дуло пістолета тролеві під спідню щелепу.

— Не роби цього… Ти тепер мій боржник.

Лаккей завмер. Це правда, Джульєтга жива. Схибнуга трохи, але жива. Він поклав пальця на спусковий гачок. Кожна клітина в його мозку кричала: натисни! Але факт лишався фактом: Джульєтта — жива.

— Ти в боргу переді мною, людино.

Лаккей зітхнув. Він іще пожалкує про це своє рішення…

— Гаразд, капітане. Хай чудовисько ще поживе — й ще побешкетує. Йому пощастило: у мене сьогодні добрий настрій.

Холлі видала чудний звук. Щось середнє між схлипуванням і хихотінням.

— А зараз позбудьмося нашого пелехатого друга.

Лаккей звалив непритомне чудовисько на візок з-під обладунків, підвіз до чорної дірки, де колись були двері. Напруживши всі свої сили, він викинув троля в призупинену ніч.

— І щоб духу твого більше тут не було! — крикнув навздогін.

— Разюче! — вимовив Корч.

— Що й казати, — погодився О’Гир.