Астальдо

— А тут воно з’являлось?

— Тут — ні… Нещодавно кінь приніс сюди вивідача з Дортоніону… І сам валінорський огир, і Ельда мали такий вигляд, ніби вирятувались з пожежі. Кінь впав… Воїна ми відправили до Ейтель-Сіріону, затамувавши біль цілющим сном. Але, його було понівечено настільки, що він, певне, і досі є непритомним.

— Як думаєш, Нарамакіле, що це може бути?

— Ми вже думали, — мовив воїн, — можливо це loce… Дракон…

— Тварь зі страшної казки, — пробурмотів Фіндекано, — але ж дракон, здається, має літати?

- Є чотири види драконів, — пролунав співучий голос Еріен, — аngaloce, lingwiloce, ramaloce, uruloce… Земля, вода, повітря, вогонь…

— Дракони — це казка, але не страшна, — мовив Алмареа, — вони добрі і живуть в морі… Ховаються на дні.

— Це lingwiloce — морські дракони, — сказала nerwen, — вони принесли присягу Володарю Глибин… Великий Ульмо прихистив їх у морі, коли вони втекли від Мелькора ще до Війни Стихій. Решта loci служили Мелькору — і крилаті і безкрилі. Частина їх дихала вогнем, спалюючи все довкола. У війні Стихій всіх їх було винищено…

— Видно — не всіх, — мовив Фіндекано і мимоволі звів очі до нічного неба, — однак, якщо можна знайти сліди, то тварь не є крилатою — вона рухається по землі. Де бачили її сліди востаннє?

— Неподалік, — вимовив Нарамакіл, і Фіндекано зрозумів, чого цей Ельда є занадто спокійним. Застава очікувала нападу і, можливо, загибелі.

— Завтра, — сказав він, — мій загін виїде в степ… Пошукаємо слідів.

— Небезпечно, — сказав Нарамакіл, — тварь не боїться світла Анари…

— Добре, що воно хоч не літає, - обережно мовив Мірімон, — атака з повітря не додасть мені певності духу… Дракон… Це ж треба! Драконів не існує — всі це знають. А про Війну Стихій оповідали стільки байок… Ніхто з Ельдар не був свідком взяття Утумно і Ангамандо…

— Дракони існують! — вперто сказала Еріен, — кожен моряк-Телеро скаже вам про це!

— О, ці Телері… Вони бачать морського змія в кожному плаванні…

— О, ці Нолдор, — аж прошипіла nerwen, — ваша гординя заважає вам бачити очевидні речі.

— Досить, — владно вимовив Фіндекано, — зайві розмови — геть!

— Слухаємось, cano! — в один голос вимовили Мірімон та Еріен.

— Виходимо з того, що це істота, схожа на аngaloce — дракона землі. Тобто — не має крил, але дихає вогнем. Отже — її потрібно вражати стрілами на відстані. Якщо вона з’явилася нещодавно, то є ще зовсім юною, і є можливість пробити їй шкуру, або потрапити в око. Зброєносцю, як розмножуються дракони?

— Виходять з яйця, cano, — сказала впевнено Еріен, — і яйця ці можуть зберігатися століттями. Та пробудити дракона до життя може лише драконів вогонь. Навіть lingwiloce народжуються на суші, і дракониці зігрівають яйця, жуючи вогняний камінь і вивергаючи полум’я…

— Неправдоподібно, — знову підкинув Мірімон, — і що, скажіть будь ласка, було раніше — дракон, чи його яйце? Якщо Морінготто якимось дивом зберіг яйце loce, то хто його зігрівав?

— Валарауко, — пирхнув хтось із воїнів, і Ельдар захихотіли, уявивши собі балрога, котрий ніжно дихає вогнем на яйце дракона.

Фіндекано усміхнувся теж. Він дозволив цю суперечку, щоб трохи підняти бойовий дух воїнів. Страх найсильніший, коли не знаєш, чого боїшся. А коли небезпека обрітає плоть — то нехай вона буде і драконом — проб’ємося.

Зранку загін рушив на північ, залишивши позаду заставу з прибадьореними порубіжниками. Трави Ард-Галену шепотіли їм вітання, ліворуч синіло пасмо Еред-Ветріну, вкрите хмарами. Поволі пливла по небу лодія Анари, і Ельдар часом зводили очі до неба, мружачись від світла, намагаючись розчути пісню Вогняної Діви.

— Tira, Ельдар!

Страховисько вигулькнуло з-за пагорба, де, напевне, чаїлося, зливаючись з камінням. Воно було брунатно-зеленого кольору і нагадувало велетенську розжирілу ящірку. Бігло воно, однак прудко — майже так, як кінь…

— До скель, Ельдар! — крикнув Фіндекано, і кіннотники понеслись мов вихор, до пасма скель.

Тварь відстежувала свою здобич на відкритому місці — це Фіндекано зрозумів ще до розмови з батьком. Він хотів заманити її в скелі, де камені давали б можливість укритися від вогню.

Ззаду тремтіла земля — чудовисько гупотіло слідом. Вогнем воно не дихало, напевне ще було задалеко… Але ні — повітря позаду раптово стало гарячим…

— Ай-я! — вигукнув Мірімон, — виноси ж, конику! Будь ласка!

— Драконів не існує? — крикнула Еріен. — базіко-Нолдо, ти віриш нині власним очам?

— Я більше вірю власній спині, на якій вже одяг починає тліти!

Ось відроги Еред-Ветріну… Близько… Дуже близько. Тварь відстала — валінорські коні вже вкотре врятували своїх господарів.

— А якщо вона не піде за нами? — спитав Алмареа, коли вони увірвалися в ущелину, і коні трохи стишили біг.

— Піде, — сказав Фіндекано, — коней — вглиб ущелини, лучники — укритись за камінням.

Він почекав, доки його наказ буде виконано, і повернув назад.

Тварь дійсно зупинилась і роздумувала, б’ючи землю довгим хвостом. Жовті її очиці палахкотіли люттю і злобою.

«К-кве-н… Кве-ен…»

Голос у розумі… Тварь вміє тримати оsanwe… Як Торондор, як Моретінде…

«Я Глаурунг, кве-ен… Я батько драконів, я перший…»

«Ти дитя, ящірко… Дитя загиблого роду… Дитя, виховане для злоби і люті…»

«Не смій звати мене дитям, квен… Істота, створена для ланцюгів і рабства…»

«Нас створено для битви, дитя дракона, а для чого створено тебе?»

Фіндекано встиг ухилитись від гарячого вітру. Вогонь сюди не доставав, але від Глаурунга вже пашіло, як від печі в кузні.

«Ти хочеш битись зі мною, квен?»

«Я хочу знищити зло, поки воно не вбилося в силу…»

Ящір кинувся вперед. Моретінде зреагував раніше, ніж Фіндекано, вірний кінь вже мчав ущелиною. Ущелиною, завузькою для драконової туші…

— Лучники! — задзвенів зі скелі жіночий голос, — стріляй!

— Еріен, зарано… — пробурмотів Фіндекано, зістрибуючи з коня трохи не на усьому скаку. Він втрапив на камінь, і хутко подерся вгору, там, де за скелями чипіли його воїни.

— Стріляй!

Фіндекано обережно визирнув з-за прискалку. Глаурунг, очманілий від люті і болю, намагався видертися вгору. Він бив хвостом, розмелюючи на порох каміння. З його боків і шиї стирчали стріли, і Ельдар водно спускали тятиви, намагаючись потрапити в прикриті кістяними щитками очі.

Нолофінвіон наготував свого лука, старанно прицілився… Не вийшло… Голова тварі була невразливою, стріли відскакували від могутнього черепа… Хтось здогадався стріляти нижче, в горло, там шкура ще була тонкою, з одним шаром луски — і молодий дракон заревів від болю.

Так не мало бути — його навчали, що квени є невільниками і згодовували йому бранців, котрі плакали від страху, або кусали в розпуці вуста… Йому подобалося полювати в степу, подобався страх квенів, коли він раптово з’являвся перед ними. Йому подобалося спричинювати біль, а нині боляче було йому самому. Дракончик заревів і кинувся навтьоки, бажаючи заховатися в знайомих печерах і позбутися докучливих жал, котрі розривали його плоть…

— За ним, Ельдар! — вигукнув Фіндекано, свистом підкликаючи Моретінде, — треба його добити!

Вони гнали ящера кілька днів і ночей вздовж гірського пасма трохи не до самого Ангбанду. Зрештою тварь шугнула в якусь печеру, зранена, заюшена чорною кров’ю і щезла у пітьмі.

Фіндекано пізнав це місце — звідси було добре видно Тангородрім, той його схил, на якому колись страждав Руссандол. Князь Дор-Ломіну зрозумів, що надто захопився погонею — зранений Глаурунг міг викликати назовні цілу орочу зграю.

— Назад, — звелів він, — вертаємось, Ельдар…

Фіндекано вважав, що його вилазка закінчилася невдачею. Він думав, що ящір знесилиться швидше, і тоді можна буде прикінчити його мечами. Але тварь утекла — і хтозна, коли з’явиться знову. Можливо, через сотню років, сильнішою і сповненою ще більшої люті.

Однак, в Барад-Ейтель йому віншували, як переможцю. Ельдар, котрі боялися невідомої небезпеки, зітхнули з полегшенням — вона, та небезпека, сама утікала перед стрілами лучників князя Дор-Ломіну.

Фіндекано повернувся до Ломіону через кілька літ… Він не вперше проводив на порубіжжі довгий час, то на прохання батька, то за власним бажанням. Глаурунг більше не з’являвся в Ард-Галені, видимо — достатньо наляканий. Знову відновився ланцюг застав, і зрештою Нолофінвіон відбув додому з батькового дозволу.

В Ломіоні його очікувала приємна несподіванка — приїхав Руссандол.

— Я ж не говорив, що повернуся, — сміявся Фіндекано, згадуючи їхню останню бесіду по палантиру Барад-Ейтель, — як ти здогадався…

— О, серцем, тільки серцем — посміхався Майтімо, обіймаючи приятеля, — серце підказало мені… Пані Еріен… О, ці відважні жони! Артаніс заздрить вам — навіть в Доріаті стало відомо, що велетенський ящір утікав від ваших стріл, щоб заховатись під плащем Морінготто.

Еріен піднялася навшпиньки і поцілувала Руссандола в щоку.

— Моя друга найулюбленіша сестро, — сказав той розчулено, — до речі, пані Галадріель, вона ж Артаніс, народила чудову дівчинку, яку назвали Келебріан. В колиску доньці вона напевне поклала меча…

— Як це чудово, — мовила Еріен, — я, звісно, маю на увазі доньку, а не меч.

— Я привіз тобі дар, оtorno, — сказав Майтімо опісля святкового бенкету, — якраз для переможця дракона…

— Що за дар?

— Дивись-но…

Руссандол видобув з шкіряної торбини шолом роботи Кгазад з металевою маскою для захисту обличчя. Навершя шолома закінчувалось подобою голови ящера. Річ була зроблена вміло, але Фіндекано вона чомусь не сподобалась.

— Не до вподоби? — чуйно спитав Майтімо, — а я думав, що потішу тебе…

— Де ти це взяв, побратиме?

— Пам’ятаєш Азаггала та його дядечка?

— Ще б пак, таке забути… Особливо отой запальний танок…

— Ця гідна родина розплатилася цим шоломом за порятунок — коли орки прорвалися в Східний Белеріанд під час Дагор Аглареб, я врятував життя молодшого Науга. Азаггал нині володар Белегосту — його батько потрапив під обвал під час підземних робіт. Платня, як бачиш, трохи спізнилася, однак…

— О, як зле — брати плату за рятунок.

— У Кгазад, побратиме, все має свою ціну. Порятунок теж. Якби я не взяв шолома, то образив би Азаггала.

Фіндекано з усміхом взяв шолома, вдягнув його… Обладунок був дуже важким — князь звик до озброєння з магтанової сталі, котре майже не мало ваги. Зсунув маску на обличчя… Подивився на себе в люстро.

— Чудова річ, — мовив з усміхом, — але навряд чи я це вбиратиму до битви…

— Тато страшний, — сказав малий Ерейніон, котрий пробрався до зали, бажаючи побачити подарунок, а також срібну руку гостя, про якого начувся змалечку. — а у вас є щось для мене, вую Майтімо?

— Оцей ось ніж, — лагідно мовив Руссандол, — його зробив мій батько, yonni… Нині мало зосталося такої зброї, і коштує вона дорожче за золото, а власне — є безцінною.

— О, Майтімо, він ще малий, — запротестувала Еріен.

— Нехай звикає до зброї. Він — нащадок володарів і воїнів.

— Родичу Майтімо, — спитав нащадок воїнів, роздивляючись ножа, — тут на лезі щось написано…

— Феанаро… — поволі вимовив Руссандол.

— Це ім’я вашого тата? А яким він був? Таким як князь Фінголфін?

— Я любив його, — сказав Майтімо, — тому не можу оповісти тобі, яким він був… Я просто його любив…

— Це добре, — сказав серйозно малий Ельда, — я теж люблю тата. Просто люблю… І вдячний вам за дар.

Драконів шолом зостався в Ломіоні. Фіндекано примістив його на почесне місце і час від часу милувався роботою умільців-Кгазад, однак шолом так і залишився тільки прикрасою його бенкетної зали.

Мирні дні і роки минали, текли, немов вода в ріках Белеріанду… Фіндекано навідував родичів, писав вірші, закінчив облаштовувати замковий сад, привівши нарешті до ладу водограйчики і скульптури… У нього вже була власна книгозбірня — менша, ніж у Нарготронді, але все ж таки… На березі Хіселіну з’явився мисливський будиночок, а радше — невеличкий літній палац. Будували його і прикрашали лучники-Нолдор на чолі з Алмареа, які охоче згадували про приваби творчої праці в годину миру.

Єдиною тривогою останніх років було зникнення Арельде… Князя Дор-Ломіну викликав до палантиру затривожений Туракано. Він оповів, що сестрі таки набридло жити в потаєному місті, і вона захотіла відвідати Гітлум…

— Однак, — похмуро оповідав Турондо, — дорогою вона змінила задум, і захотіла навідати цього красунчика Туркафінве… От не думав, що вона і досі тужить за ним…

— Вона — його посестра, — нагадав князь Дор-Ломіну.

— Словом, вона намагалася проїхати через Доріат — її не впустила варта… Як прокляту Нолде… Як огидно — вони вказали їй шлях через Еред-Горгорат, де навіть вістові-Нолдор їздити бояться. Охоронці з її супроводу говорять, що на них напали якісь страхіття… В тих краях могло статися всяке, ясна річ. Арельде зникла — супровід загубив її.

Фіндекано говорив щось про сподівання, про еstel, потішав Туракано як міг, але той понуро дивився перед собою.

— Вона, — сказав, — єдине, що зосталося від моєї родини. Ви з батьком зреклися мене.

— Я ніколи не зрікався тебе, Турондо, — лагідно мовив Фіндекано.

— Це лише слова.

— Ні, це правда, брате…

— А батько… Батько…

— Крижаний гнів довго тане… Терпи і вір…

— Вам дійсно… не надто тяжко…без мене і моїх воїнів?

— Ми протримаємося, Турондо.

— Як твоя жона? А син?

— Всі здорові… Я маю ще одне дитя…

— Щасливий… Сповісти мене, якщо дізнаєшся щось про Арельде. Я поставлю сторожу біля палантиру.

З того часу Туракано почав хоч зрідка, а спілкуватись зі старшим братом. Фіндекано не нагадав йому про жорстокі слова, кинуті колись у Віньямарі. Хоча не забув тих слів, як нічого не забував. Не забув, але зміг вибачити молодшому його жорстокість і байдужість до справи рушення. Тим більше, що подібна байдужість поволі огортала всіх — Нолдор обжилися на новому місці, і всі, окрім порубіжників, були впевнені, що так буде завжди. Лише князь Нолофінве прагнув не вичікування — наступу, але підтримували його тільки відважні дортоніонці: Ангарато та Айканаро. Руссандол теж був за війну, однак його брати трохи розледачіли душею, і багряний вогонь, успадкований від Феанаро, вже не палав, а потиху тлів в їхніх серцях. Вже не пекла їх Обітниця — адже до кінця світу було так далеко, а життя в Ендоре таким привабливим… Сам же Великий Князь, хоча і бажав війни, однак розрахував, що для неї потрібно значно більше війська, а діти у Ельдар народжувались нечасто і росли та мужніли дуже повільно.

Якось Майтімо, під час чергової розмови по палантиру в годину заходу Анари, оповів Фіндекано цікаву новину. Фінарато нарешті зустрів отих загадкових firi — Смертних, про яких поміж Ельдар ходило стільки пліток та чуток.

— Можеш заспокоїтися, мій Астальдо, — посміювався Руссандол кутиком рота, — вони — не орки, принаймні з виду. Я їздив до Східного Белеріанду дивитися на цих істот — поміж них трапляються доволі симпатичні особи… І треба ж, що пощастило саме Фінарато — ми якраз полювали втрьох: він, я та Макалауре, і наш Інголемо відбився від нашого загону…

— Він і досі полює на вовків? — спитав Фіндекано.

— Виключно, побратиме… То з ножем, то голіруч… В його нарготрондській спочивальні вся підлога встелена вовчими шкурами. А цього разу йому набридло ганяти з нами по лісі, і він помандрував сам… Бідолашним firi пощастило — Фінарато є красенем, та ще й розумником, вони одразу ж прийняли його за божество лісу… Уяви собі, що б було, якби їх віднайшов рудий…

— …насмішник Майтімо, — продовжив Фіндекано, сміючись, — принаймні, ти розвинув би у них почуття гумору…

— О, так, ну а Фінарато хоче розвинути їхній розум. Він просто у захваті — наш Інголемо.

— Але на що ж вони схожі?

— Схожі? Трохи на нас, а трохи на Наугрім — принаймні у багатьох чоловіків є бороди, або якісь інші прикраси з волосся на обличчі. Юнаків же часто можна відріжнити від нас лише за формою вух.

— Вуха?

— Авжеж… У firi вони округлі. Це трохи незвично, але у панночок навіть вражає. Статури firi бувають ріжної — трапляються і високі красені, і окоренкуваті черевані, схожі на Наугрім. Того я і говорю, що вони нагадують обидві раси… У них є вожді, є подоба війська… Є оповіді про те, як вони прокинулися десь на сході в годину, коли Анара зійшла на небо… Вони звуть її Сонцем і поклоняються, як божеству. А втім — розпитай Фінарато, він зараз захоплено вивчає їхні легенди.

— Ну, а ти що можеш сказати про цих істот?

Майтімо звів брови, хотів, напевне, віджартуватись, але потім мовив серйозно:

— Знаєш, я не в захваті… Звичайно вони можуть стати союзниками, і непоганими союзниками, однак… В них є щось і від… Від третьої раси…

— Від орків? Але ти говорив…

— Не ззовні… Щось в глибинах духу… Я це відчуваю, можливо відчуває і Фінарато, тільки наш мудрець впевнений в тому, що здатний це зітерти. Але я сам затаврований Прокляттям і Обітницею… і ще Ангбандом, побратиме, це тавро на мені теж… до кінця світу, як і два інших. Рудий насмішник Майтімо, все так — але ночами мені сниться Залізне Пекло, і я прошу когось з братів лягти поруч, і тримаю родича за руку, і лише так можу заснути. А коли вся рідня на Порубіжжі — то дивлюсь на малювання з тебе, я зробив його вже давно, мій Астальдо, і розмовляю з тобою до ранку.

— О, Майтімо, — безпомічно сказав Фіндекано, — але ж є палантир… В будь-який час…

— Щоб я будив тебе щоразу, коли мені присниться поганий сон? І хто ж опісля цього назве мене розумним Нолдо? Та я відволікся… Словом, оці firi йшли через Оссиріанд, а деякі хотіли там зостатись… Землі там незміряно — вистачило б на всіх. Та спротивились Лаіквенді, я говорив з їхніми посланниками. Еldrim Оссиріанду говорять, що прибульці не люблять лісу, бояться його, псують дерева і водойми, і схожі більше на орків, аніж на гідних довіри осіб… Я поговорив з Фінарато, але той лише мовив, що смертним є де поселитися і окрім Оссиріанду. Тоді я пішов до цих істот, і кілька місяців блукав від табору до табору, слухаючи і придивляючись… Лаіквенді, може, щось і перебільшили — але в цих особах дійсно є зло, воно впечатане в їхні душі. Їхнє ставлення до підлеглих, до жінок, до дітей… Довго оповідати — потрібно побачити і відчути…

Оскільки Гітлум був далеченько, то Фіндекано ще довго не бачив firi, котрі селилися у східному Белеріанді, і потроху просувалися до Дортоніону та на захід, у землі Фінарато, якому принесли присягу вірності. Князь Нолофінве вже давно послав до Аданів, як прозвали новоприбулих, гінців з вітаннями та пропозиціями дружби, однак рушення firi розтікалося Белеріандом дуже поволі. Частина їх повернула на північний схід і осіла в Таргеліоні, на землях Карністіро. Фіндекано вже подумував, чи не з’їздити йому самому подивитись на Аданів, і, можливо, умовити частину рушення оселитися в Гітлумі задля військового союзу, однак, він згадував слова Майтімо і утримувався від цього кроку.

***

Руссандол нині навідувався до Ломіону частіше, ніж раніше. Фіндекано розумів його — брати змужніли, необхідність в суворому нагляді за ними поволі зникала… Навіть Тьєлпе згадав про свій синівський обов’язок і переселився до Аглонової Твердині. Майтімо, котрий звик почувати себе головою великої родини, відчув самотність. Він любив про когось піклуватись, а тепер зостався у Гімрінгу сам…

Ерейніон очікував приїзду вуя з нетерпінням — з Майтімо було цікаво. Руссандол навчав малого Ельда володіти зброєю і гострим словом, навчав ганяти верхи на відчай душі, навчав ковальській справі, щедро віддаючи онуку давнього суперника Феанаро секрети Вогняного Роду… До Рудого тулилася й Ерніс — донька Фіндекано росла розбишакуватою Нолде на тиху радість батька і легке незадоволення Еріен.

Якось, повернувшись з кінної прогулянки, побратими застали у замку гостя.

Еріен вийшла їм назустріч — попередити. Вона обдивилася сина, котрий гордо сидів попереду Руссандола на валінорському огирі, впевнилася, що на дитині не додалося подряпин та синців від вправ у бойових мистецтвах (Ерейніон не дуже зважав на ці відзнаки — адже його навчав перший мечник Ендоре) і мовила стиха:

— У нас гість, Еldrim… Він з Аданів.

— Адан! — зрадів Ерейніон, — як цікаво! А на що він схожий?

— Ні на що, а на кого, — мовила Еріен незадоволено, — вельможний Маедросе, я тільки прошу — без отих ваших жартиків. Наш гість — добра особа, але ранима і чутлива.

— Атож, вони чутливі, немов Кгазад, — бадьоро озвався Руссандол, передаючи Фіндекано сина і стрибаючи з коня на плити двору, — тому Майтімо буде, як завжди, рудим та ще й пухнастим…

— Мов білочка! — захоплено вимовив Ерейніон, — Майтімо-вивірка…

— Еге ж, таким я і є…

В бенкетній залі за накритим столом Фіндекано очікували його звичні співтрапезники — четвірка тіло охоронців з жонами та дітьми, та Ант Доронінг… Окрім них за столом, незручно поклавши засмаглі руки на білу скатертину, сидів білявий здоровань, вбраний в зелену куртку та штани, пошиті з тканини, яку виробляли Ельдар Західного Белеріанду.

Волосся гість збирав у хвіст на маківці голови, у вусі носив золоту сережку, а на лівому зап’ястку — тяжкий металевий браслет: швидше як зброю, аніж як прикрасу. З-під носа у нього звисали довгі жмути волосся, підборіддя ж було ретельно вискоблене чимось гострим. Світлі блакитні очі обдивлялися залу, присутніх, тих, хто зайшов… Чоловік явно ніяковів, але намагався триматися гідно. Ніяковів він від того, що видавався громіздким і величезним, порівняно з Ельдар, які хоч і були високими на зріст, але мали тендітну статуру. Двозуба виделочка, яку він крутив у руці від розгубленості, майже щезла в його кулаці.

— Князь Дор-Ломіну, — неголосно мовив Ант на синдарині. Здоровань підхопився з місця, разом змахнувши на підлогу порцелянову тарілочку, філіжанку, та впустивши виделку.

— О, не хвилюйтеся, — сказав Фіндекано, зі співчуттям дивлячись, як лице гостя побагряніло немов захід Анари, — нічого страшного не сталося. Вам не треба так соромитись, шановний… Анте, поклич помічників з кухні.

Поки чергові по кухні воїни з занадто серйозними обличчями прибирали зроблену шкоду, Адан нарешті вибрався з-за столу і відрекомендувався низьким але мелодійним голосом:

— Мене звати Малах, вельможний князю Фінгоне… Малах, син Мараха, одного з вождів рушення. Я привіз вам листа від вельможного Фінрода, князя Нарготронду.

Фіндекано взяв листа. Майтімо тим часом кивнув Малаху, немов давньому знайомому, і той побагрянів ще більше.

— Вельможний князь Гімрінгу, — мовив неголосно, — для мене честь бачити вас знову.

— А я — Ерейніон, — заявив малий княжич, виглядаючи з-за спини Руссандола, — а у вас насправді округлі вуха?

— О, сину… — докірливо мовила Еріен, а гість подивився на підлітка трохи перелякано.

— Ну, звісно, — мовив, — а це що — зле?

— Ерейніон, — сказала княгиня, побачивши, що синок хоче продовжити цікаву розмову, — за стіл, будь-ласка. І краще помовчи… Не говори.

Княжич випнув вустонька, але покірливо сів поруч з сестричкою. Фіндекано хапливо пробігав очима рядки, написані витворним почерком Інголемо. Фінарато рекомендував Малаха як гідну довіри особу і висловлював надію, що йому, та бажаючим з народу його батька дадуть можливість жити у Гітлумі, або в Дор-Ломіні.

— Про справи, — мовив Фіндекано з усміхом, — поговоримо опісля. Сідайте біля мене, друже Малах.

Заграла тиха музика — за давнім звичаєм Ельдар на балкончику зали грав невеличкий оркестрик з вибраних осіб. І хазяїн замку, і його наближені обходилися фруктами та стравами з ягід, але перед гостем, котрий розгублено роздивлявся витворні вазочки з солодощами, незворушний Кінгарон поставив таріль з засмаженою тетеркою. Побачивши знайому страву, Малах з полегшеним зітханням вхопився за ножичка з виделкою і трохи не змахнув таріль на підлогу.

Фіндекано подумки пообіцяв Кінгаронові додаткове вартування. Він-то знав, що його вояки нині підглядають з балкончика і душаться від сміху. Князь Дор-Ломіну розламав пташину руками, поклав Малаху на тарілочку ніжку, крильце зоставив собі і почав його обгризати. Малах охоче взяв з нього приклад, і швидко від пташини зосталися самі кісточки.

По обіді Фіндекано запросив гостя прогулятися по саду. Адан з зацікавленням роздивлявся статуї з мармуру, та альтаночки, кожна з яких неначе була живою та виросла в цьому саду, однак, особливого захоплення не виявляв. Розмова точилася неквапом — Малах оповідав за свого батька, за тих з його підданих, які бажали поселитись з південного боку Еред-Ветріну, за ті роди, які він міг привести жити до Гітлуму, якщо на те буде дозвіл князя Фінгона, та його вельможного батька Фінголфіна…

— Наші люди, — оповідав Адан на ламаному синдарині, - не дуже-то хочуть йти на північ… Вони рвуться на захід, наші відуни говорять, що там — вирай, де живуть Боги… На півночі ж причаїлось зло, говорять, що там — лігво Чорнобога, від якого достатньо натерпілись наші пращури.

— На заході, - поволі мовив Фіндекано, — справді живуть Боги. Але від Світлого Валінору нас відділяє море, і шляхи до нього губляться в тумані. Щодо лігва Чорнобога — теж щира правда, але де ваші пращури могли зустрітися з ним? Адже ви йдете зі сходу…

Малах задумався.

— Я — воїн, а не відун, — мовив зрештою, — вам би краще поговорити з ними, або з відаючими жонами… Я тільки ось що чув… Ніби явився нашим предкам там, на сході, дехто в чорному, прекрасний ликом, і крилатий і мовив їм: «Я — Бог ваш, не будете мати Бога іншого, окрім мене». І пращури поклонилися йому, окрім кількох родів, які провадили жриці Матері Землі та жерці Володаря Вод… Ці відуни й відунки запевняли, що чули голоси Богів в тремтінні землі і в шелесті води… Однак, Крилатий мовив, що вони говорять лжу, бо ніхто не бачив інших Богів, а він ось, тут перед усіма, творитиме багато див… І дива ті були страшними — тих відунів з їхніми вірними проковтнула вогняна тріщина, що розверзлася під їхніми ногами. І багато подібних див творив Крилатий, руйнуючи скелі, убиваючи порухом руки, і страх поселився в серцях пращурів наших. І деякі роди почали служити Темному, а він наказав їм іти до лісу і винищувати істот, схожих на вас, з якими пращури до того жили у дружбі та мирі, і навчались від них співів та мови, а полонених віддавати до рук або йому, або грізним духам, також крилатим, і вогняним, і ті люди робили так…

Фіндекано дивився в світлі безхитрісні очі Адана і з жахом розумів, що той говорить щиру правду… Чесний воїн нічого не приховував — він спокійно оповідав, як його родичі служили Морінготто, винищуючи злощасних Аварі, яких лиха доля занесла на схід…

— А Крилатий тим часом пророкував, — продовжував Малах завчену колись в дитинстві оповідь, — що є на заході земля, що тече молоком і медом, але там живуть гостровухі тварі, злобні і хижі, ще гірші за тих, що в лісі…

Він раптово замовк і позирнув на гостре вушко Фіндекано.

— Говоріть, — озвався князь Дор-Ломіну.

- І очі їхні палають зловісним вогнем, — пробурмотів Малах, — достоту, як ваші, вельможний…

— Я є таким страшним? — спитав Фіндекано без усмішки.

— О, зовсім ні… Ні ви, ні інші… З нами говорив вельможний Фінрод, ми плакали від звуків його арфи…

— А чим же закінчилась оповідка?

— Ті відуни і жони відаючі, котрим вдалося врятуватися, зібрали три роди, з яких ми й походимо, і мовили так: Крилатий говорить, що він Бог, і немає Бога окрім нього, але він з’являється лише вночі, яко злодій, а отже боїться Сонця Великого. І нам потрібно іти з місць його панування геть, за світлом сонячним… А позаяк перший раз воно зійшло на Заході, пройшло на Схід і повернулося назад, то й нам, вірним, потрібно йти на Захід — там бо є справжні Боги. І спитали вірні — а як же нам пройти на Захід повз тварей з вогняними очима? І відповіли відунки — той, хто співом привітає вас, той стане вам другом, не бійтеся тьми. І предки рушили в похід, і сильно гнівався Крилатий, і послав їм навздогін чудовисько з вогняним батогом, але відуни благали Батька Вод, і той змилостивився — з ріки, вздовж якої йшли пращури, піднялася хвиля велика, і потворі прийшов кінець. Кілька поколінь змінилося в дорозі — аж прибули роди наші до місцевості вельми чудної і почули співи, але нікого не побачили. І завагалося рушення, згадавши про тих загадкових істот з очима вогняними. А рід Балана, котрий зветься нині Беором, вирушив вперед і заночував у лісі. Співець же, один з Баланових родичів, заснув поруч зі своєю арфою. Коли ж прокинувся — то почув музику вельми дивну, і побачив істоту, що грала на арфі його і співала голосом, сповненим любові… І тоді зрозуміли люди з Баланового роду — виповнилося пророцтво. І назвали Крилатого Чорнобогом, і Князем Лжі, за те, що він лихословив про синів землі цієї — Ельфами нами прозваних.

Малах зупинився, і витер з обличчя піт.

— Оце, — мовив, — все, що дозволено знати воїнам. Більше знають відуни та жони відаючі…

— А є серед вас, — спитав Фіндекано, — особи, котрі пам’ятають ті часи?

Малах подивився на нього розгублено:

— Люди стільки не живуть, вельможний Ельфе… З тих часів минуло більш, як триста літ…

Фіндекано перехопило дух. Він подивився на здорованя, котрий стояв перед ним, зовсім іншим поглядом.

Триста літ… Всього лишень… Він пам’ятає все, що сталося тоді, немовби це трапилось вчора. Поява нового світила… Князь Нолофінве з оголеним мечем біля брами Ангбанду… Озеро Мітрім… Розпачливе лице Макалауре… Коса з рудого закривавленого волосся… Похід на північ… Майтімо, прикутий до скелі… Торондор…

Всі ті, хто йшов тоді повз Ангбанд в сонячному світлі, живі і досі — за винятком полеглих у боях. А перед ним стояла істота, для якої схід Анари — це перекази давнини, такі, як для самого Фіндекано оповіді про пробудження Квенді біля озера Куівінен.

Але Пробуджені і нині живуть серед Квенді — знов таки, ті, хто не загинув від лихої сили. Він, Фіндекано — онук Пробудженого, але князь Фінве жив би і досі, якби не злоба Морінготто.

— Скільки ж живуть люди, друже Малах?

— Сто літ — щонайбільше… І то такий довгий вік даровано лише відунам, по знанням їх… Звичайна ж людина живе сім десятків літ… Шість… А то і менше, як на те буде воля Богів.

- І її душа покидає тіло не тільки під час битви?

— Ні, вельможний Фінгоне… Ми просто вмираємо… Коли тіло зноситься і прийде строк… А то — від хвороби, а чи пошесті…

Шість десятків літ… За цей час новонароджений Ельда навіть не встигне стати підлітком…

— Може вам це й дивно, — мовив Малах стиха, — от і вельможний Фінрод розпитував нас… Але ми якось… Ми про це не думаємо… Звикли, чи що… Видимої смерти боїмося — від меча, або від мору… А тієї, що наприкінці — не те, що не боїмося, просто не думаємо про неї. Бо якщо думати — з головою стане негаразд.

— Друже Малах, — сказав Фіндекано лагідно, — я пропоную вам залишитись в Ломіоні на кілька…

Він трохи не сказав літ… Тоді згадав, що для Малаха кілька літ — це велика частка відведеного йому життя.

— На кілька місяців, або тижнів… Погостюєте, подивитесь… Я, та мій батько, Великий Князь Фінголфін, дозволяємо Аданам вільно селитися у Гітлумі, Дор-Ломіні та Неврасті.

— У мене є ще лист і до Великого Князя, — сказав Малах, задоволений тим, що розмова зійшла з високих речей на знайомий троп, — тож я обов’язково мушу навідати Барад-Ейтель.

— Навідаєте… Я дам вам провідників і супровід.

— Я вдячний вам, пане княже — Малах притиснув руку до серця і схилив голову.

Вночі Фіндекано довго не міг заснути. Він крутився на ложі, прислухаючись до дихання сплячої Еріен, тоді встав, накинув халат і вийшов зі спочивальні.

Книгозбірня була його надійним притулком в часи безсоння. Однак, не встиг він вмоститися у кріслі з книгою, як в голові наче батогом хльоснуло розпачливе:

«Мій Астальдо!»

Майтімо одразу ж урвав оsanwe, ніби відсікши його мечем, але Фіндекано таки рушив до його спочивальні. Руссандол залишив світло — кімната була залита м’яким сяйвом лампи Феанаро. Сам він лежав на ложі скулившись, захищаючи голову рукою. Фіндекано здригнувся — так лежав колись на камінні колишній бранець Ферен, ніби намагаючись затулитись від удару.

Нолофінвіон присів на край ложа, обережно торкнув побратима за плече — і відлетів трохи не до протилежної стіни. Майтімо ударив не рукою навіть — всім тілом, розвернувшись як пружина.

— Хто тут? — мовив він хрипко, — Хто?

— Майтімо, — вимовив Фіндекано, підіймаючись, — це ж тільки я… Ти кликав мене?

Руссандол поволі сів.

— О, ні… - сказав, — от ганьба… Ти таки почув…

— Тобі щось снилось? Оте?

— Забудьмо… Тобі боляче? Я не хотів, віриш?

— Вірю, — мовив Фіндекано, знову присаджуючись поруч, — не бійся нічого — я поруч. Не соромся мене — я ніколи не зраджу. Тебе обступає пітьма — поклич мене, Руссандоле…

Майтімо тремтів, як в пропасниці. Пальці його лівиці вп’ялися в плече друга. Руссандол намагався вирівняти дихання, зрештою це йому вдалося.

— Ти ляж, — сказав Фіндекано лагідно, — ляж, укрийся… Я триматиму тебе за руку, як ще один твій брат.

— Мама говорила про тебе — «восьмий син», — прошепотів Майтімо, — не йди, прошу.

Він ліг, не випускаючи руки побратима. Зітхнув полегшено.

— Казна що наснилося… Розпроклятий Ангбанд… І ти… Ніби вони тебе схопили, як Морінготто і хотів… Це мій найжахливіший сон, віриш? Ніби тварі вводять мене в оту Сауронову кімнату… для розваг, а там ти… В ланцюгах… І лице у тебе таке винувате — не зміг, мовляв… Не врятував… А Саурон, ніби, каже з отим своїм труп’ячим усміхом…

— Майтімо, не говори… — сказав Фіндекано, відчувши, як судомно стислися братові пальці, - мовчи, милий.

— Це ж треба, — сказав Руссандол вже спокійніше, — так налякати Рудого, що триста років отямитись не можу. Коли нічого, а коли як приверзеться щось… То, ніби вони схопили Макалауре — пообіцяли quentaro, що обміняють нас: мене на нього. І обдурили, ясна річ… То, ніби вони якось захопили моїх лисенят, обох… І випалили очі Амбарто… Я тоді весь замок розбудив, здається, так закричав уві сні… Потім заснути не міг: змусив малих лягти поруч, вони тоді ще жили в Гімрінгу, і цілу ніч прокидався, перевіряв — чи тут вони, чи все гаразд.

— Морінготто заплатить, Рудий, — мовив Фіндекано з холодною люттю, — він за все заплатить…

— Говори зі мною… Оповідай щось… Будь ласка…

— Сьогодні розмовляв з цим Аданом, — почав Фіндекано, — вельми цікава особа.

— Цікава, — погодився Майтімо, — вони всі — цікаві. Ти помітив, що він знає мене?

— Атож…

— Я блукав їхніми поселеннями. Вони добрі і щирі… Частково.

— Як?

— Мій батько говорив колись, що firi — це щось середнє між нами і орками.

— Я пам’ятаю…

— Так от — він правий був, князь Феанаро.

— Не розумію…

Майтімо повернув голову. Смарагдові його очі блиснули небезпечним вогнем.

— Яка у тебе в душі, - спитав, — найбільша рана?

— Альквалонде… — відповів Фіндекано не задумуючись.

— Убивство родичів, — сказав Майтімо, — за це нас прокляли і покинули напризволяще Вишні… А я тобі оповім, що я бачив у Аданів. Частина їх поселилася в Таргеліоні, на землях Карністіро. Той побурчав трохи — спершу Наугрім, мовляв, а тепер ще й це… Але селитися дозволив, і навіть допомагає, чим може. І от потрапив я в одне з селищ на якесь свято. Що вони святкують — так і не втямив, ті Адани, що в Таргеліоні, говорять ще незрозуміліше, ніж оцей Малах.

Але свято гарне було — дівчата у віночках, в білесеньких сорочечках… Танці, співи… Майже як у нас. Я сидів на почесному місці, поряд зі старійшинами… Це такі особи з довгими бородами, досить страшнуватого вигляду. Ти ще не бачив старих?

— Ні…

— Жахіття… Вони мають такий вигляд, немов зморщене яблуко, спечене на сонці. І чоловіки, і жони. Ну і за столом всіх обносили якимось хмільним напоєм. Я куштував його — по краплі на вуста, а решта цмулила те диво навіть не кухликами — черпаками. Мені вділяли багато уваги, звали Князем Лісів і видимо, трохи побоювались. Однак, потроху вони забули про мою присутність, і веселощі ще більш пожвавішали.

На тім святі було чи-то кілька родів, чи-то ріжні племена… Так одразу і не скажеш… Я так і не зрозумів, що було причиною сварки, але чоловіки схопилися за зброю. Хоча у них, зазвичай, на свято приходять неозброєними, однак, тут гості були здалеку, чи що…

Вийшло — прийшов на гуляння, потрапив на битву. Я спершу вважав, що вони б’ються до першої крові. Потім дивлюся — щось воно не те… Почав їх зупиняти… Словом, загинуло десь близько десятка — з обох боків.

Жони голосять, чоловіки поділились на два табори і трохи що зубами не клацають від люті. Старійшини, і ще якісь їхні вельможі починають щось на зразок суду. Зрештою все закінчилось виплатою віри і похованням загиблих. На ранок наступного дня розпочалася тризна, що небагато чим відріжнялася від свята. І оті різноплемінні воїни, які вчора пожерти одне одного ладні були, сиділи, обійнявшись, співали і плакали…

— Тобто, — мовив Фіндекано, — убивство родичів не є для них аж таким великим злочином…

— Зовсім ні… Вони оповідали як там, на сході, воювали з іншими племенами людей. Ті племена ріжнилися від них ну… як ми від Телері. Там не сутички були — справжні битви. Однак… Ніхто їх за те не проклинав.

— Малах оповів мені, що до предків Аданів, опісля того, як вони прокинулись і уздріли світло Анари, приходив Морінготто…

— А, це те, про що я говорив. Вони мічені… Це відчувається… Ще в одному селищі я був присутнім на суді. Судив ватаг, поруч сиділо кілька старих — зморшкуваті особи жіночої статі, відунки. І ось гурт Аданів ставить перед суддями юнака. З подальшого з’ясувалося, що молодик поєднався насильно тілами з молодою ж Аданет…

— Н-не може бути, — вимовив Фіндекано вражено, — може ти щось не так зрозумів?

— Ні, все так… Хлопця засуджують на смерть… Одна з відунок, однак, велить спитати діву, чи згодна та вийти заміж за свого кривдника — опісля всього. Приводять панну, чи як там вони звуться у Аданів, вона ридає, затуляється рукавом… і погоджується.

— Так може, союз був по згоді? Ти ж сам говорив, що погано розумієш їхню говірку.

— Фіндекано, я не став би говорити про те, чого не зрозумів. Я розпитував отих старих жон, опісля. Насильство мало місце, однак, діва не тільки не померла від наруги, а і забажала зостатися зі своїм кривдником до кінця життя.

— Найстрашніше, — вимовив Нолофінвіон, — що вони це можуть робити… Я чув від певного Пробудженого, що орки…

— А я не тільки чув — я бачив… Бранця в клітці вони не соромилися. Потерпіла була лише орчихою, однак, видовище… Це оті безволосі орки, про яких ми колись говорили… Вони схожі на Аданів з вигляду… Схожі навіть більше, ніж ми… Але продовжую… Це вже в Східному Белеріанді… Знову суд — цього разу над крадієм. Чоловік взяв чужу річ — здається щось з одежі. Ткана одежа донедавна була для них великою цінністю — як для всякого рушення. Його прив’язують до стовпа, один з одноплеменців бере батіг…

— О, яка гидота…

— Я не витримав — пішов. І виїхав з селища цього ж дня.

— Огидно те, що вони здатні взяти чуже… Але кара є ще огиднішою.

Майтімо пирхнув, щось згадавши:

— Фінарато, — мовив, — у захваті від Аданів. На всі мої застереження він відповідав, що добрий приклад і виховання творять дива. Однак, я сотні літ виховував Шалену Трійцю — і де воно, те диво?

— Принаймні, - посміхнувся Фіндекано, — твоїх братів вже можна терпіти на проханому обіді…

— Ти маєш на увазі, що вони не побились ні з ким на твоєму весіллі? — спитав Майтімо вже сонним голосом, — то була випадковість…

Руссандол заснув. Він дихав рівно і глибоко, лампа Феанаро освітлювала його обличчя, сповнене спокою, вуста, вигнуті в усмішці… Тепер йому снилося щось добре і чисте… Можливо — садиба в Тіріоні-на-Туні і пані Нерданель.

Фіндекано зостався з ним до ранку. Він сидів, тримаючи брата за руку, і міркував, на добро чи на лихо прийшли Адани до Белеріанду. Союзники… Чи не буде від подібних союзників більше зла, аніж користі…

«Нам потрібно втричі більше війська, — наче в яві почув князь Дор-Ломіну батьків голос, — для штурму Ангбанду нам потрібні воїни…»

Малах цей ніби добрий воїн, і чемна особа… Однак…

Однак Малах нічим не заплямував себе. Він прогостював в Ломіоні доволі довго, пильно приглядаючись до озброєння Ельдар та ковальської справи, а тоді відбув до Барад-Ейтель, та там і зостався. Майтімо, котрий невдовзі теж відбув до Гімрінгу, мовив, що цей Адан — один із кращих. Фіндекано повірив побратимові на слово, бо йому не було з ким порівнювати.

Фіндекано часом бачив Адана, коли приїздив до батька на свято осені. Життя поміж Ельдар зробило з Малаха особу впевнену в собі, холоднокровну і виважену. Він уже добре вивчив синдарин, трохи говорив на квенья, а воїни князя Нолофінве прозвали його Араданом — шляхетним чоловіком. Від трохи незграбного молодика не зосталося нічого — Малах навчався швидко і військовій справі, і чемній поведінці, і шляхетності… Однак, Фіндекано помічав при кожному своєму приїзді, як на обличчі воїна з’являються зморшки, як в світлому волоссі додається сріблястих ниток… Він знав уже — це ознака старіння. Арадан згоряв на очах у Ельдар, які часом ледве приховували жах і жалість.

Родина Малаха зосталася в Белеріанді. Сини його часом приїздили в Барад-Ейтель до батька — двоє юнаків: Магор та Імлах… Потім вони перестали бути юнаками, а потім перестали з’являтись… Фіндекано чув лишень, що Магор зі своїм родом так і живе на південному боці Еред-Ветріну, чи-то не бажаючи, чи-то остерігаючись просунутися далі на північ, а Імлах повернувся до Східного Белеріанду, в землі, які прибулі назвали Естоладом.

Про онука Арадана, Амлаха Фіндекано часом чув від Руссандола. В Східному Белеріанді раптом спалахнув заколот — Берег з роду Беора та оцей Амлах почали підбурювати людність проти ельфійських, як вони говорили, володарів. Берег закликав Аданів покинути Белеріанд, говорячи про те, що відуни помилялися — Богів люди на Заході не віднайшли, натомість віднайшли Ельфів, мудрих, але нещадних. Ельфи, мовляв, мали бажання втягнути людей в свою нескінченну війну з Чорнобогом, який і так зробив предкам Аданів чимало зла. Потрібно було тікати звідси якнайдалі — життя людей є закоротким для війни поміж Безсмертними.

Амлах якраз і підтримував цього Берега та найзавзятіше поносив Ельфів. Як же були вражені люди Естоладу, коли на зібранні раптом з’явився справжній Амлах, а його двійник щез у хмарі диму… Віче гуло ще кілька днів, Берег таки набрав собі загін і подався кудись на південний схід зворотнім шляхом, а кровно ображений Амлах прокляв Князя Лжі, котрий осоромив його рід перед Людьми Естоладу, і подався до Гімрінгу, де й став на службу до «Маедроса Високого».

— Майтімо, — говорив Фіндекано до приятеля, котрий дивився на нього з палантиру зі звичною усмішкою, — обережніше з тим Амлахом… Пам’ятай про прищепу… Можливо…

— Ні, з хлопцем все гаразд, — посміхався Майтімо, — він став переді мною, мов свічечка, і перше що промовив: «Я — справжній Амлах, син Імлаха, онук Арадана. Перевірте мене, вельможний Маедросе, я згоден навіть на випробування вогнем…».

— Але Майтімо…

— Ти думаєш, я не відчую ангбандську тварь? Мені доводилося бачити Квенді з прищепою — я таке на відстані чую, віриш? Я його перевірив, Амлаха…

— Вогнем? — спитав Фіндекано з непідробним жахом. Він чув, що у Аданів є такий звичай — щоб довести свою невинність, потрібно взяти до рук або жарину, або розпечене залізо.

— О, я ж не скам’янів серцем аж настільки… Я просто дав юнаку показовий бій…

— Краще б ти дав йому жарину, — сказав Нолофінвіон зітхнувши, — скільки бідолаха відлежувався опісля цього?

— Та недовго… Однак, яке вперте дитя — він не випустив меча, навіть коли впав від знесилення. А коли цілительки лікували йому синці та рани, то потиху обстежили його fеа… До речі — ще одна цікавинка: у Аданів нема аvanire…

— Це зле, — мовив Фіндекано, — варто комусь потрапити в полон, і всі таємниці…

— У них нема і оsanwe… Хоча душа є, без сумніву… На відміну від орків.

— Але як же…

— Не знаю. Мої відаючі жони в легкому заціпенінні. З одного боку — нічим незахищений дух, а з другого — неможливість проникнути в нього. Таке собі зачароване коло. Їх важко зціляти — Аданів, наші цілющі співи майже не діють, доводиться просто зупиняти кров, і заліковувати рани силою цілителя, а не тіла самого пораненого.

— О, це недобре — цілитель може знесилитись і тоді…

— Отожбо… Але хлопчина чистий — без прищепи. В душу Адана не пролізти і Морінготто, а зверху на ньому нічого нема.

— Однак, їхні перекази говорять, що Морінготто таки заволодів деякими з них.

— Тут те саме, що вимагали від мене, — зітхнув Майтімо, — угода тільки по власній волі…

— Тобто, Адан може допустити лиху силу в душу лише по згоді?

— Саме так… Їм і легше і тяжче… Нам треба лише тримати аvanire і терпіти біль, а Адан має ще й відріжняти добро від зла. Морінготто великий майстер робити з білого чорне і навпаки… Пам’ятаєш, я говорив тобі про зло, що ніби впечатане в їхні душі? Багато з цього зла вони вважають добром, а дещо — хочуть вважати добром, виправдовуючи себе. Це від того, напевне, що Морінготто віднайшов їх раніше за Валар і заморочив бідолахам голови. А може їх так створено від початку — вирішувати щодо кожної справи: добра вона чи лиха.

— Я просто не можу, — зітхнув Фіндекано, — гідно оцінити те, що почув.

— Нехай в ці премудрості вникає Фінарато, — озвався Руссандол бадьоро, — на те він і мудрець.

Малах-Арадан з часом змушений був покинути службу порубіжника і поселився в Ломіоні, в садибі, яку йому збудував сам Фіндекано зі своїми воїнами. Люди поволі прибували і до Гітлуму, і до Дор-Ломіну, своїм князем вони звали Гатола, ще одного Араданового онука. Селились Адани окремо, хуторами та селищами, однак, деякі осіли і в Ломіоні, і швидко по тому Фіндекано мав уже кілька загонів добірних бійців, яких навчали cano з Ельдар.

Ант Доронінг, щоправда, бурчав, що це дурна витрата часу.

— Я навчаюся триста літ, — говорив він, — і моє володіння мечем ще є далеким від досконалості. А який сенс навчати Адана, який через якихось тридцять літ вже не зможе втримати зброю…

Фіндекано помітив, однак, що строк життя Аданів, котрі поселилися поруч з Безсмертними, трохи збільшився. Принаймні, Малах добував вже свій дев’ятий десяток, дочекався правнуків, однак, життя його перетворилося на животіння. Колись сильний високий здоровань нині ходив зігнутим, спирався на ціпок, і ледве втримував в руках флейту, на якій навчився грати під час свого побуту в Ейтель-Сіріоні. Перше покоління тих Аданів, що прийшли до Белеріанду, вже давно «помандрувало на Захід прямим шляхом» — помер Беор, про що з щирим жалем сповістив Фінарато, в Естоладі помер батько Малаха — Марах, померли і брати та сестри Мараха, котрі зосталися у Белеріанді… Арадан розумів, що надходить і його час, і, як не дивно, навіть очікував смерти.

— Краще б я загинув у битві, - якось мовив він до Фіндекано, котрий заїхав його провідати, — чим оце скніти старістю… Воїн мусить помирати з мечем у руках, а не на ложі.

І якось до княжого замку примчався на коні світловолосий хлопчина, один з правнуків Арадана.

— Вельможний Ельфе! — випалив він, з обожнюванням дивлячись на князя Дор-Ломіну, — дідо кажуть, що настала їхня година… Йти на Захід… Дідо проститись хочуть…

Брама садиби Арадана була розчинена навстіж. У дворі товпилися люди — родичі, сусіди, кілька зморшкуватих бабусь, котрі мали обряджати небіжчика в останню путь… Арадан був ще живим — Фіндекано почув ще з передпокою, як він навчає правнуків.

— Я прибув сюди, — шамкав Адан беззубим ротом, — грубим войовником, котрий понад усе цінив силу… Я думав, роде мій, що вміння володіти зброєю достатньо для шляхетного воїна. Ельдар навчили мене бачити красу землі, на якій вам жити… Вони навчили мене слухати музику флейти і музику вітру… І чути музику зірок… Якщо Адан лише добрий воїн, то він може служити будь-кому, і залишатися добрим воїном. Та якщо Адан відчуває бриніння цієї землі, чує голоси джерел і дихання дерев, то він покладе за неї життя — і лише тоді буде добрим воїном. Ельдар живуть з цією землею одним життям, вони з нею — одне ціле. Вони, Безсмертні, прибули сюди, щоб її захистити, гинули за неї, і може гинутимуть не раз. Для роду Арадана має бути честю битися поруч з ними проти Пітьми з Півночі, проти Руйнівника Арди…

— Князь Дор-Ломіну — сповістив хлопчак, — дідо, вони приїхали…

Фіндекано зайшов до спочивальні ледь тамуючи розчулення. Він вже навчився не помічати різкого, майже тваринного запаху людського тіла, і того недоброго духу, що збирався в кімнаті немічної особи. Навчився за зморшкуватою маскою бачити юну ще душу воїна, котрий увібрав в себе мудрість Ельдар, і міг би жити і навчатись, якби не оця немічна плоть, що аж звисала з кощавих рук умирущого. Несправедливість цього вражала — Ельда опустив голову, щоб давній приятель не побачив його сліз.

— Хвала Богам, вдалося побачити наостанку, — прошамкав Арадан, — хоч вас… Вашого вельможного батька так і не вдалося, не було у мене сили востаннє вибратися до Ейтель-Сіріону… Чотирнадцять літ служив під його рукою — таки немало. Віншуйте від мене Великому Князю…

— Я передам…

— Князю Фінгоне…

— Що, друже?

— Ви, от з Богами зналися, і самого Суддю бачили напевне? Феантуро…

Фіндекано раптом згадав берег Араману і чорну постать на урвиську, що віщувала їм смерть від зброї, тортур і горя…

— Бачив, — мовив він нарешті, - бачив не раз…

— Як іду я нині, - мовив Арадан, — на суд Божий, то трохи мені лячно, авжеж… Хоч і не робив я великого зла, але без плями темної лише Всевишній Еру… Який він, Суддя? Лихий, чи добрий?

— Не добрий… І не лихий… Справедливий…

— Справедливий, це звісно… — зітхнув Арадан, явно не заспокоєний, — в юності я зробив зле — убив чоловіка, через дівчину, що стала потім моєю жоною… І жони вже давно нема — померла пологами, і віру виплатив я роду загиблого, але зараз якось моторошно мені: раптом Суддя поставить це в вину, і не дасть виправдатись…

— Виправдатись дасть, — мовив Фіндекано заспокійливо, — напевне…

— Той чоловік був лихим, і домагався її насильно… Суддя мусить зрозуміти… Мусить повірити…

— Намо повірить тобі, друже…

— Князю Фінгоне, а чи не чули ви, що буде далі… з душами Аданів? Про Безсмертних оповідають, що Суддя наділить вас новими тілами, і продовжиться життя ваше, а куди ж ми подінемося з Туманних Чертогів?

— Арадане, — зітхнув Фіндекано, — коли я мав змогу говорити з Вишніми, то був ще зовсім юним Ельда, і зовсім не переймався долею Наступників. Я не знаю, що станеться з вами далі… Я сказав правду…

— О, Безсмертні не говорять лжі, - зітхнув старий, — а жаль…

Арадан помер за годину, тримаючись за руку Ельфа, в оточенні численної рідні. Помер спокійно — лише Фіндекано помітив, як зупинилося дихання, і тіло покинула та пелюстка світла, що зветься душею.

Ця, так звана натуральна смерть, приголомшила Фіндекано. Звиклий до смертей на полі битви, коли зранене тіло просто не могло втримати душу, він розумів, як це жахливо для духу — відчувати, як тіло в’яне рік за роком, всихає, ніби хворе деревце. І знати, що кінець — один для всіх. Якщо Ельда, при бажанні, міг уникати ситуацій, котрі загрожували втратою hrоа, і знати, що є надія на повернення в разі загибелі, то Адани навіть не відали, що буде з ними опісля відпочинку в чертогах Судді.

Загибель… Смерть… Не встиг князь Дор-Ломіну отямитися від споглядання відходу Арадана, як отримав жахливу звістку — на Захід прямим шляхом вирушила Арельде.

Туракано озивався зрідка, і Фіндекано не очікував від нього вістей. Про долю Арельде він намагався дізнатися через Майтімо, і оtorno з’ясував, що сестра таки дібралася до Аглонової Твердині в Гімладі, але не застала там Тієлкормо, котрий з братом якраз майнув в гості до Карністіро, в Таргеліон. Арельде прожила в Гімладі рік, оточена шанобою і повагою, але не покинула своєї звички носитися лісами на валінорському огирі, полюючи з улюбленим соколом — як у Валінорі. З однієї такої вилазки Арельде не повернулась.

Її слід загубився у Нан-Ельмоті, таємничому прадавньому лісі на півдні Гімладу. Ельдар туди не заходили — в тих краях відчувалися якісь прадавні чари, невідомо — лихі чи добрі. Арельде шукали — і Тієлкормо, і Куруфінве з сином Тьєлпе, який і приймав свою тітоньку з почестями у батьковій фортеці, але Нан-Ельмот не видавав своїх таємниць.

Майтімо подався у Гімлад сам, але теж не зміг здолати чарів загадкового лісу. Він кружляв там багато часу, і говорив опісля, що на лісі дійсно лежить печатка чийогось могутнього розуму, але то не є породження Ангбанду. Він радив не втрачати надії, і Фіндекано зберігав estel…

Арельде повернулася до Гондоліну якраз того дня, коли Фіндекано сидів над помираючим Араданом. Повернулася не сама — з похмурим чорнооким юнаком-Еdel, якого звала своїм сином.

— Цей Синда прийшов опісля Арельде з сином, — говорив Туракано, а його брат дивився застиглим поглядом на світляну кулю палантиру, — назвався Еолом, далеким родичем Ельве Сінголло… Я говорив з Руссандолом — цього Еола добре знають Наугрім з Белегосту. Знають під прізвиськом Моріквендо, як доброго коваля і майстра…

— Чому Моріквендо — зазвичай Синдар не терплять цього прізвиська?

— Не знаю, — Туракано з розпачем махнув рукою, — власне, Нельяфінве вже дізнався, де знаходиться Арельде. Через Карністіро та його приятелів з Белегосту та Ногроду. Цей Еол був в гостях у Ногроді і дуже хвалився красунею-жоною, яку він заманив до своєї пущі. Говорив, що вона ніколи не знайде дороги назад і приречена жити в лісі… Та тільки Арельде все ж таки утекла. Зі своїм сином… від цього Еола.

— Як звуть мого племінника? — тихо спитав Фіндекано.

— Еsse — Маеглін, аmilesse — Ломіон Фінгол…

— Дитя Сутінків, — мовив Фіндекано поволі, - я назвав так своє місто.

— Еол йшов по її сліду, — оповідав Туракано, — дібрався до Аглонової Твердині, бо Арельде сказала слугам, що поїхала туди — навідати родичів. Туркафінве зробив вигляд, що нічого не бачив і не чув, але Куруфінве — ось кого терпіти не можу — вказав йому шлях, яким вирушила від них Арельде. І цьому Еолу пощастило — він наздогнав Арельде, яка не дуже й поспішала. Наша сестра не відає страху… Не відала…

— Його не пропускали до міста?

— Навпаки… Я оголосив, що кожен еdel, котрий випадково потрапить до Гондоліну, тут і залишиться. Власне тому Гондолін і є потаєним містом — про Нарготронд Фінарато знають навіть ворони. Я прийняв Еола з почестями, простягнув руку, назвав родичем, і сподівався, що йому сподобається у Гондоліні. Я зрозумів, що він посварився з Арельде, але думав, що все владнається.

— Він не згодився зостатись?

— Він кричав на мене, ніби Моргот на свого раба. Обізвав завойовником, заявив, що це ми довели Синдар та Телері до війни з Північною Твердинею та неспокою. А руку відсмикнув з такою огидою, неначе я був залляним кров’ю його одноплеменців. Тут я розгнівався, ясна річ…

Фіндекано кивнув. Він не став нагадувати брату, як той кричав на нього і говорив, що руки його в крові.

— …а він тоді повернувся до сина, і став вимагати, щоб той покинув разом з ним дім його ворогів і вбивць його родичів. Інакше, мовляв, він його прокляне. Бідолашний юнак застиг на місці, не знаючи що й робити — перед цим татко його мовив, що зрікається жони.

— Атож, не розірватись надвоє… - пробурмотів старший брат.

— Я намагався умовити того Еола, — провадив далі Туракано, змахуючи сльози з довгих вій, — говорив про північний рубіж, про захист від Ангбанду, про блукаючих Синдар, які не є нині рабами Моргота лише завдяки нолдорським мечам. Він не хотів мене і слухати, і врешті я сказав, що вони з сином мають єдиний вибір — жити тут, або померти тут…

- І він вирішив померти? — спитав Фіндекано стиха.

- І потягнути за собою сина, авжеж… Він метнув в юнака дротик, дротик, який ховав під плащем. Арельде… Наша Біла Панна… Вона закрила сина собою, рятуючи від смерти. Дротик пробив їй плече, рана ніби не була важкою. Охорона оголила мечі, і зарубала б Еола на місці, але я наказав ув’язнити божевільця, бо за нього прохали і сама Арельде, і Ітарільде… Ці добрі жони і діви… «Ах, Турондо… Ах, тату… Бідолашний Еол в розпачі, він не звик до життя в потаєному граді… Він отямиться, ми благаємо пробачення…» А до ранку Арельде згоріла мов свічечка… Не допомогли ні трави, ні цілительки.

— Отруєне лезо?

— Незнана отрута… Я запитував його про протиотруту — цей Еол поводився так, ніби він на допиті в Ангбанді. Мовчанка і ненависний погляд. Я не міг наказати його допитати… не міг стати тварью, та що там — я не знайшов би тих, хто виконав би мій наказ. Арельде гинула, а цей Моріквендо усміхався мені в обличчя. Вранці, коли тіло її захололо, я наказав воїнам вивести його на скелю і зіштовхнути звідтіля.

— О, жорстоко… — вимовив Фіндекано. Смертного вироку щодо Квендо ще не було виголошено жодним князем Ельдар.

— Якби він зізнався, чим змазав лезо, — сказав Туракано понуро, — я пощадив би його…

— А цей юнак, Маеглін?

— Зостався, ясна річ. Ним опікується Ітарільде. Навіть, якби я випустив його з граду, що неможливо, куди йому йти?

— Батько знає?

— Ні… Скажи йому сам.

Князь Нолофінве, з яким Фіндекано переговорив опісля, сприйняв тяжку звістку зі звичним холодним спокоєм. Його старший син знав, однак, що батько добре вміє тамувати біль і приховувати свої почуття, але у серці…

— Ось ми і залишилися з тобою самі, найстарший… — сказав Великий Князь рівним голосом.

— Татку, — не витримав Фіндекано, — у вас двоє синів!

— Моїм сином є ти… І був Аракано. Я не є батьком боягузів.

— Туракано не боягуз… Він тільки.

— Мовчи, мій Астальдо. Не говори…

Знову поплинув час… Гітлум та Дор-Ломін вже було заселено Аданами, як Дортоніон та Західний Белеріанд. З Таргеліону, щоправда, Адани пішли через раптовий напад орків, котрі пробралися в землі Моріфінве обхідним шляхом, через гори Еред-Ліндон.

— Карністіро кипів від люті, - оповідав Майтімо, котрий знайшов час приїхати погостювати на радість Ерейніона, котрий з підлітка став струнким юнаком і нагадував обом побратимам їхню щасливу валінорську юність. — він давно пропонував цим Аданам союз, але вони воліли жити хуторами, і не мати над собою володаря. Від орків вони б ніколи не врятувалися, хоча опиралися мужньо… Уяви, ці хуторяни звели укріплення в місці, де Аскар впадає в Геліон, і тиждень відбивалися від тварей мечами, мотиками, ціпами… Але за підмогою не посилали… Карністіро дізнався про неподобство від своїх вивідачів і тут таки повів на південь кінноту. Наші посікли орків на капусту…

— Який цікавий вираз, — всміхнувся Фіндекано.

— Набрався подібних від Аданів, — незворушно відповів Майтімо, — ну, і Карністіро очікував як не подяки, так, принаймні, прийняття пропозиції союзу в обороні Таргеліону. До нього виходить жона — виявляється, це вона очолювала оборону опісля загибелі батька і брата. Морьо розквітає усміхом — войовничі панни є його слабкістю — віддає в її розпорядження обоз з провіантом, і пропонує йти на північ Таргеліону, де й жити під його покровительством. А панна дивиться на нього орком і заявляє, що її народ ніякого захисту не потребує, і вони вирушають геть з цього гірського закутка. Карністіро від такої неввічливості побагрянів, але вчасно згадав, що перед ним діва, сів на коня і звелів трубити збір. Діва ж мовить незворушно: «Стривайте, а обоз? Ми не стали до вас на службу, а отже не беремо і платні.» Карністіро, хвала Богам, таки не забув, що перед ним Аданет, і відповів з крижаною ввічливістю, гідною дому Нолофінве, а не Феанаро: «Ми, Ельдар, не беремо назад дароване…» І рушив чвалом з місця — аж земля задрижала.

— Так це коли було?

— Доволі давно. Панни вже немає серед живих, а її піддані, народ Галет, живуть нині в Бретільському лісі.

— Це її звали Галет?

- Її…

— Несправедливо…

— Ніяк не можеш звикнути? — зітхнув Майтімо, — я теж… Амлаха вже нема… Бідолаха захворів на гарячку. Не врятували… Вони такі крихкі, ці адани… Тільки починаєш звикати до котрогось — а його fеа вже мандрує до Судді прямим шляхом.

При Ломіонському дворі нині вивчав науку воїна-Квендо один з правнуків Арадана, Гадор. Цього юнака вже можна було відріжнити від Еdel лише за формою вух — таким досконалим було його тіло і лице. Золотаве волосся його відсвічувало сяйвом, властивим раніше лише Ельдар, нагадуючи Фіндекано про золотоволосих Арафінвіонів. Княжі лучники, котрі вже давно перестали підсміюватись зі своїх союзників, вражені їхньою жадобою до знань і коротким віком, так і прозвали хлопчину Лоріндолом — Золотоволосим. Фіндекано збирався найближчим часом представити юнака до двору Великого Князя в Ейтель-Сіріоні. Він боявся і думати, що через два десятки літ в цьому золотому чубі з’являться срібні нитки, а ще через два десятки вродливе лице стане подібним до зморщеного плоду. Лоріндол розмовляв лише на витворному синдарині, чудово знав квенья — Фіндекано було дивно чути мову Валінору з вуст юнака, котрий потрапить на Захід лише безтілесним духом — писав вірші, грав на арфі та на флейті і чудово малював. Його молодший брат Гатар переймав від князя Дор-Ломіну мистецтво скульптора, а ще кілька нащадків Арадана присвятили себе ковальству та будівництву.

Князь Нолофінве охоче прийняв Гадора в Ейтель-Сіріоні. Фіндекано передав йому вітання від Руссандола, котрий помчав до свого Гімрінгу, стривожений чутками, переданими по палантиру. Орочі загони блукали порубіжжям, ніби випробовуючи оборону на міцність. Заходилося на яку-то велику неприємність — порубіжники, маючи сотні років досвіду, відчували це чудово.

— Нам не відсидітися в обороні, - говорив Нолофінве сину, — нас врятує лише наступ. З аданів вже можна формувати військо, їхні вожді віддані нам. Принаймні — Фінарато ручається за Беорінгів, а я впевнений в нащадках Арадана. Потрібен наступ, сину — тільки взяття Ангбанду врятує нас…

Фіндекано погоджувався з батьком, але знав, що не всі Нолдор думають так… Майтімо, не в змозі забути приниження і муки, рвався до бою, але його брати не підтримували його. Шалена Трійця вважала, що з них досить і того, що вони тримають порубіжжя, Амбаруссар пречудово жилося серед Лаіквенді, Макалауре ж складав пісні про приваби земель Ендоре, про пори року, про красуню-Синде, котра нарешті вдягнула на руку золотого персня, зробленого ним власноручно — і не думав ні про війну, ні про страшну Обітницю.

Про Сильмарили вже ніхто й не згадував — срібносяйні камені, один з приводів рушення, поволі ставали легендою. Майтімо пам’ятав — але він втрачав владу над братами, так само, як Великий Князь втрачав владу над усіма Нолдор.

Фіндекано вважав, що занепад почався з відходу Туракано до потаєного граду. Саме тоді Феанаріони зрозуміли, що Нолофінве, якого вони все ж таки вважали неприятелем свого батька, не в змозі зупинити дезертирство власного сина. Фінарато зостався вірним Другому Дому — його брати, котрі стерегли Дортоніон, могли багато чого оповісти про недобрі ознаки з півночі. Однак, Великому Князю не вдавалося навіть зібрати раду князів — сини Феанаро вже не слухали і Руссандола, котрий мав нині при собі лише сьому частину війська Першого Дому. В Гімрінгу було небагато Аданів, Майтімо зформував з них невеликий загін, але то були всі сили, що він мав.

Час тік, мов пісок між пальцями. Красень Гадор Лоріндол був уже зрілим мужем, батьком двох світловолосих же синів. І Галдор, і Гундор прагнули служити у війську Ельдар, здобуваючи собі чести, а князеві слави. Князь Нолофінве, бажаючи закріпити союз Ельдар та Аданів, запропонував Фіндекано перебратися до нього, в Ейтель-Сіріон, а Ломіон, разом з титулом князя Дор-Ломіну, подарувати Гадору — в ознаменування майбутніх заслуг.

— Жодна людина, — говорив Нолофінве сину під час чергового приїзду Фіндекано до Ейтель-Сіріону на свято Осені, - ще не мала титулу, рівного з князями Ельдар. Це потішить їхнє самолюбство — деякі Адани і досі вважають, що ми зневажаємо їх чи-то за короткий вік, чи-то за відсутність витончености…

— А що скажуть Квенді? — спитав Фіндекано ледь заскочено, — я маю на увазі Квенді Дор-Ломіну… Адже в цьому випадку до Дор-Ломіну потягнуться всі Адани Гітлуму. Чи захочуть Квенді жити під владою князя-Адана і поміж Людьми?

— О, хто не захоче, той завжди може переселитися до Мітріму, а чи до Неврасту… Місця у Гітлумі вистачить, а Невраст так і не заселено як слід.

— Ваша воля, мій батьку і князю…

Нолофінве довго дивився на струнку постать свого первістка, тоді мовив сумовито:

— Тільки що я лишив тебе князівського титулу і вигнав з власного дому… І жодного слова докору… Мій Астальдо, як мені віддячити тобі за оцю спокійну відданість? Ти — єдина моя опора, утіха мого серця…

— Пробачте Турондо, — мовив Фіндекано з усміхом, що міг би розчулити навіть Суддю Намо, — за це я ладен віддати не тільки Дор-Ломін…

Великий Князь підійшов до сина і довго дивився йому в очі — та Фіндекано не відвів погляду. Крижана воля зіштовхнулася з тихим спокоєм передгрозового неба, спроможного, однак, вибухнути блискавицями.

— Турондо, — зрештою сказав Нолофінве, — сидить в своїх горах, пишається титулом і насолоджується спокоєм. Він погубив Арельде — не з її гордим духом відчувати себе замкненою в гірській долині. Та все таємне колись стане явним — я давно вже вирахував, де є отой його Гондолін, і те саме зробить і Моргот, хіба що покровительство Вишнього Ульмо прикриє град і затримає погибель. Він все одно загине — твій брат, загине даремне, може — загине останнім, але таки загине. В той час, коли ми могли б перемогти — усі разом.

— Але ж тату…

Крижаний князь невміло притягнув сина до себе.

— Заспокойся, — мовив, торкаючись вустами його скроні, - я не збираюся його проклинати, а чи відмовляти у спадку… Якщо нас розіб’ють — йому нічого буде успадковувати. Я жорстокий, все так, крижане чудовисько… Я не вмію пробачати. Це лише твій оtornо ладен вибачити все своїм недоладним братам задля відчуття кровного зв’язку. Для мене найголовніше — обов’язок. А тоді вже — узи крови. Для тебе теж, тому ти і є моїм улюбленим дитям.

— А моє оtornasse? — спитав Фіндекано, насолоджуючись хвилиною ласки, якої йому часто не вистачало.

— О, Нельяфінве, — зітхнув Великий Князь, — його рідня — його погибель. Навіть не Сильмарили і не Обітниця. Але він теж є особою, що над усе цінує обов’язок. Тримайся його, дитя моє. Його і Фінарато… Коли мене не стане…

— Тату! — вигукнув Фіндекано заскочено.

— Якщо мене не стане, — вимовив Нолофінве, — часи тривожні, трапитися може всяке.

Наслідком цієї розмови стало те, що Фіндекано почав готуватися до від’їзду.

Йому було трохи шкода Ломіону, в якому він провів стільки щасливих і болісних днів і літ, шкода саду і статуй, шкода замку, збудованого власноручно, шкода озера Хіселін, на березі якого було зачато Ерейніона…

Еріен теж не дуже хотілось їхати на північ. Але маленька Телере не бажала розлучатися з коханим ні на мить. Ерейніон аж палав бажанням побачити справжнє порубіжжя, і того ж самого бажала Ерніс. Вони збиралися з радістю і відважно дивилися у невідоме.

Фіндекано ознаймив Лоріндола з рішенням Великого Князя, з усміхом спостеріг, як просяяло горде лице, вже мічене зморшками — початком згасання, і ввів його в свій замок на правах господаря.

— А як же ви? — спитав Гадор опісля першого захоплення, — Чому…

Адан помовчав з хвильку і раптом випалив зовсім по-юнацьки:

— Це що — немилість? Стосовно вас… Мені не потрібен ваш дім і титул! Я мушу поговорити з Великим Князем… Я…

— Гадоре, заспокойся, — всміхнувся Фіндекано, — це всього лишень дар твоїй родині. І предкам і нащадкам славного Арадана. Не думай, що цей дар знедолить мене, краще подумай про те, що князь Дор-Ломіну має бути завжди попереду в січі…

— Я буду… — сказав Лоріндол, — ми будемо… За Арду Оновлену, мій князю… Ви завжди залишитесь для мене князем, аran nin…

— Аranen, — виправив Фіндекано з усміхом, — княжич Фінгон Астальдо. Це мій титул, друже Гадор. Бережіть мій сад… Я любив його.

Гадор кивнув головою. Вони стояли у великій залі, і погляд Адана впав на шолом з драконовою головою, дарунок Руссандола.

— Драконів шолом Дор-Ломіну, — мовив Фіндекано, — чудова ознака влади… Приміряй…

— Я навіть мріяти не міг, — пробурмотів Гадор, — шолом роботи Наугрім… Але мені соромно буде його носити: це ж ви перемогли дракона. Про це оповідали ваші лучники — перемогли задовго до мого народження.

— Я не переміг дракона, — сказав Фіндекано, — тварь утекла, і хтозна, де з’явиться знову. Дракони теж живуть довго, можливо нам доведеться зустрітися з ним.

Гадор вдягнув шолома. Опустив маску… Фіндекано усміхнувся — Адан пишався дарунком як дитя. Що ж, нехай тішиться… Щоправда, Майтімо може образитись — адже це його дар. Та він все пояснить Руссандолу: так треба. Тепер Лоріндол буде вірний Другому Дому аж до смерти, і заповість те саме своїм синам і онукам. Адани були ласі на титули і почесті набагато більше за Ельдар. Фіндекано не зневажав їх за те — він просто стверджував існуючий порядок речей. А Гадор був найкращим з Аданів, яких Нолофінвіон знав, за винятком хіба що Арадана.

Люди дійсно потяглися до Дор-Ломіну. Частина Квенді, бажаючи жити окремо, перебралася північніше, частина — до Мітріму. Жити поміж людей зосталися лише ті Нолдор, котрим ще не набридли замки і садиби, вибудувані власноручно. Не те, щоб Ельдар зневажали прибульців, однак потиху вважали, що навіть найкращі поміж Аданів є галасливими і нестриманими особами. Як виняток називали того ж Гадора та ще двох-трьох чоловік з його оточення. Ельдар охоче воювали опліч з людьми, однак вважали їх нездатними опанувати гармонію світу, відому кожному Квенді. Щоправда тут таки додавалося, що виною цьому є короткий людський вік, за який ту гармонію відчути просто неможливо, хоча найкращі з Аданів і намагалися це зробити.

Прощальний бенкет в Ломіоні удався на славу. Фіндекано навмисне розсадив наближених Гадора поміж своїми лучниками, які були навчителями їх у військовій справі. Розмови велися становчі, з цитуванням відомих поетів та трактатів про зброю. А потім Фіндекано, здавшись на численні прохання, взяв до рук арфу.

Вогонь палав у комині, за вікнами зали падав сніжок гітлумської зими, і слухали принишклі Адани чистий нелюдський голос, котрий оспівував оту гармонію світу, яку вони прагнули осягти за свій короткий вік:

— Білявий день втомився і притих, І з глибини блакитного спокою Прямує сонце тихою ходою До роздоріжжя вечорів смутних. Не довгий час спиняється у них, Поломеніє пізньою красою, Немов на обрій зводить за собою Примари мрій криваво-золотих. І дня нема. Та променисто-ніжний На ясне небо, на простір надсніжний Розлився світ і не пускає тьми; Лиш місяць срібний тихше і смутніше Ті ж візерунки темно-сині пише На білих шатах пишної зими.

***

Барад-Ейтель, що став з прикордонної фортеці княжою твердинею, нині захищав з півночі ланцюг укріплень, невеличких фортець, в яких постійно перебували залоги. Порубіжникам вже не потрібно було чаїтися в камінні, а чи у високих травах — фортеці Нолдор давали їм і прихисток і надійний захист.

Переселившись до Ейтель-Сіріону, Фіндекано забажав отримати під свою руку одну з таких твердинь, і князь Нолофінве дав на те свій дозвіл. Ельдар сприйняли приїзд княжича зовсім інакше, ніж Адани: весь Гітлум був упевнений в особливій милості Нолофінве до свого первістка. Незважаючи на те, що перемовини про спільний напад на Ангбанд поки що ні до чого не приводили, гітлумці вірили, що час цей близький і мріяли про битву. Бойовий настрій порубіжників Гітлуму підтримували сусіди-дортоніонці. А вже поява на порубіжжі Астальдо спричинила безліч чуток про близькість вирішального штурму.

Фортецю, в якій нині перебував Фіндекано, було вибудовано поруч з отією Кам’яною Могилою, де раніше була постійна застава. Разом з Астальдо до твердині перебралися всі його лучники, разом з жонами та дітьми. Останніх воїни довго умовляли залишитись в Ейтель-Сіріоні, та nissi-Нолдіе, і не тільки Нолдіе, завжди були впертими: Еріен не відходила від свого меldanya ні на крок, а ніжна Ласселанте, ранячи свої білі рученята, вчилася натягувати лука. Діти ж — в більшости своїй юні Ельдар у тому віці, коли Квенді вже не є малими, але ще й не є зрілими особами — лише раділи присмаку небезпеки, який з’явився в їхньому житті.

Фіндекано хотів, щоправда, відправити до Барад-Ейтель хоча б жінок-Телеріе і молодих дівчат. Обурення було настільки сильним, що княжич тільки зітхнув, і відклав свої плани до слушного часу. Сам він вважав, що обозу в твердині нема чого робити, однак… Дійсно, войовничість була в крові у Нолдор, і нею надихались навіть наймиролюбніші істоти. Однак, Астальдо оголосив, що байдикувати на прикордонні не буде ніхто і детально розписав обов’язки кожної особи на випадок раптового нападу.

В ці літа він робив все, що мав робити начільник оборони твердині — висилав вивідачів, організовував в Ард-Галені табори вершників, котрі мали стежити за степом і Тангородрімом, постійно підтримував в стані готовності вежі вогняного зв’язку, якими мав сповістити про напад Ейтель-Сіріон… До батька навідувався часто — Фіндекано звик до палантиру, котрий зостався в Ломіоні, і нудьгував без спілкування з Майтімо та Фінарато.

Великий князь найчастіше розмовляв на відстані з Дортоніоном — Ангарато з Айканаро доповідали йому про стан справ у Ард-Галені, а також з Гімрінгом, радячись з Руссандолом щодо майбутньої війни. Нолофінве, котрий прикрасив свою тронну залу самоцвітами, аби справити враження на союзників-Наугрім, був дуже невибагливий у побуті. Нехитре господарство Великого Князя Нолдор вела його сестра Іріме-Лалвенде, яку Фіндекано дуже любив: вуйна нагадувала йому далеке дитинство, садибу князя Фінве, світло Двох Дерев — все те, про що нолдор не могли згадувати без розчулених сліз.

Астальдо тривожило лише одне — несподіване пом’якшення крижаної батькової натури. Звісно, він радів, не міг не радіти з того, що татко є з ним ласкавим, що він часом пестить дорослого сина так, як ніколи не пестив малого Фіндекано, однак тривога не вщухала. Іріме вважала, що на брата вплинула загибель Арельде, але княжич лише хитав головою. Він не міг позбутися думки, що батько щось задумав, і це щось настільки самовбивче, що Крижаний Князь намагається віддати синові ту гарячу іскорку, котра палає в глибинах цього потужного духу.

Фіндекано дійшов до того, що потиху розпитував батькового зброєносця. Ним був Синда Глірдан, котрий виконував також обов’язки вістового і наближеного до княжої особи співця та музики. Вибір цей здавався дивним не одному Фіндекано — Глірдан давно вийшов з віку зброєносця. Простосердий Синда не розумівся на цих тонкощах і не вважав, що його обійшли підвищенням. На обережні розпити Фіндекано, Еdel відповів, що Великий Князь багато вільного часу проводить за якимись розрахунками, а папери або одразу спалює, або ховає в скриньці зі складним замком.

Дивний вибір найближчої особи став зрозумілим — Синда, котрий вмів читати лише руни Даерона, не зміг би розібрати написане тенгвою Феанаро, і написане на квенья, навіть якщо, спонукуваний цікавістю, спільною для всіх Квенді, наважився подивитися одним оком на княжі папери. Ант Доронінг зрозумів би, але не цей лагідний юнак з флейтою, котрий награвав грізному Нолдо мелодії белеріандських лісів.

Батьків задум від цього не став більш зрозумілим. Фіндекано вирішив, що в таємничій скриньці приховано військові плани, однак це не пояснювало раптову зміну в батьковому характері — війна нависала над Нолдор завжди, навіть у мирні літа.

Ще одну цікаву річ оповіла Лаурендіе — Великий Князь в останні двісті літ захопився вироблянням зброї. Нолофінве не виходив з кузні днями — він кував мечі. Мечі ці були настільки досконалими, що Ельдар, винагородженні ними, говорили, що ніколи не зможуть взяти до рук іншої зброї. Однак Нолофінве продовжував вдосконалювати свою вправність, ніби намагаючись перевершити свого давно полеглого брата у майстерності. Він купував у Наугрім якусь особливу руду, сам плавив метал за допомогою тих же Кгазад і, нарешті, Наугрім привезли особисто для Великого Князя оплавлену глибу, яка, нібито, впала з неба.

Меч, зроблений Нолофінве опісля, перевершував всю, знану досі, холодну зброю. Говорили, що він може розрубати навіть клинок роботи Феанаро, говорили, що він не тільки пронизує плоть, але й випиває душу… Лаурендіе не знала, що з цього правда, а що — оповідки охочих до пліток Квенді Ейтель-Сіріону, однак меч існував… Великий Князь навіть дав йому ім’я, чого взагалі-то не водилось поміж Квенді.

Рінгілом звався меч — Крижаним клинком назвав його Крижаний Князь… Ще відкував Нолофінве подібне ж лезо для списа, назвавши свій виріб Аеглос, Сніжне Вістря. Цілителька завважила, що князь ніби вагається у виборі і вправляється то з мечем, то зі списом.

Меч з небесного металу… Такий же спис… Зброя, наготована проти Вали?

Жага помсти за батька не вистигла в серці Нолофінве, котрий мріяв про взяття Ангбанду. І — про поєдинок з Чорнобогом, не більше, не менше. Морінготто був володарем пекельного вогню підземель — з металоносної породи, що мандрувала поміж зірками у вічному холоді викував свій клинок Ельда, дух якого не поступався в міці небесному металу.

Однак, навіть при найкращому перебігу подій подібний двобій міг закінчитися загибеллю воїна-Нолдо. Цим могло пояснюватись все — таємничі розрахунки, можливо, міці сталі, невмілі спроби виявити батьківську любов…

Фіндекано не говорив батькові, що напевне розгадав його таємницю. Він вважав, що під час штурму Твердині Півночі знайдуться сміливці, які прикриють свого князя під час поєдинку… Та, власне, а чи буде він, той поєдинок? Морінготто і чесний двобій… Смішно… Тим більше, якщо нинішнє втілення Чорного Вали є велетенським на зріст. Як там говорив Майтімо — наполовину вищим від Ельда. Якщо така сутичка і відбудеться — то буде так, як з балрогом: хмари стріл і списів, те, про що оповідала колись пані Лаурендіе: бджоли, котрі закусали до смерти ngauro, не викликали вовкулаку на бій.

— Просто убивали… — вимовив вголос Фіндекано закінчення своєї думки, — коштом власних життів…

Меч звався Рінгілом, і рінгаре звався останній місяць року… Чотириста п’ятдесят п’ять сонячних літ від рушення відзначили Нолдор цього літа… Тиша нависла над Ард-Галеном, степ заснув, дрімали сухі трави, розсіявши насіння, ждучи пробудження. Вивідачі Ельдар тислися ближче до твердинь, знаючи, що холодної пори року навіть блукаючі ватаги орків сидять по сховкам, очікуючи весни.

Фіндекано повернувся з Ейтель-Сіріону до своєї порубіжної твердині і потрапив якраз на свято Зимового Стояння Анари, або, за звичаєм Аданів — Зимового Сонцестояння. В дворі фортеці яскраво палали вогнища, а біля них виспівували Ельдар. В коминній залі воїни з Дор-Ломіну на чолі з Гундором, молодшим сином Лоріндола споживали ритуальну вечерю на честь Сонця, бережно зачерпуючи ложками солодку кашу зі спільної миски. Почуття тривоги не покинуло душу Астальдо — лише заховалося десь глибоко на дні серця, там, де він ховав те, чого не міг змінити.

Княжич привітався з Алмареа, котрий притулився біля комину з книгою в руках, підсів до дор-ломінців, які охоче вділили йому поминальної, як вони сказали, страви… Фіндекано згадав всіх милих серцю загиблих, починаючи з князя Фінве, покуштував кашу, перекинувся з Гундором кількома словами і подався до вежі, де були його покої.

Там теж тріскотів вогонь у коминку, біля вогню порався Ант Доронінг, лаштуючи блискучий чайничок, Ерейніон та Ерніс роздивлялися дари, прислані з Гімрінгу, а Еріен стояла біля ледь прочиненого віконця і дивилася в темряву, кутаючись в довгий шалик з торочками.

— Тобі тут має бути сумно, — сказав Фіндекано винувато, — але ж я…

— Мовчи, — мовила Еріен лагідно, — не говори, коханий… З мене дійсно погана порубіжниця. Я люблю море, подих волі і зелень лісів, а тут лише каміння і свинцеві хмари, що клубочаться на півночі. Алмареа, щоправда, прихитрився і тут розвести сад, весною він пахне, немов твоє волосся, але зими в степу важкі.

— В Барад-Ейтель… — почав було Фіндекано.

— О, так, двір Великого Князя, бали і танці до ранку…

— А також гості з Дортоніону — Квенді і Адани…

— О, так, нові обличчя… Та я волію залишатися тут. Ти не образишся, милий, якщо я скажу, що й досі побоююсь твого батька? Він є одержимим, а його очі сяють як лезо його страшного меча. Він любить мене, я знаю, однак весь час думаю, якою ж може бути зненависть такої істоти… Його любов замкнула нас в цій фортеці, а куди б привела нелюбов?

— Ти таки нудьгуєш за Ломіоном, мила… Влітку ми помандруємо туди, задля відпочинку… А потім поїдемо до Артаресто, в Мінас-Тіріт. Або до Східного Белеріанду — умовимося там зустрітись з Фінарато та Майтімо.

— Злостивий і лютий Руссандол, — засміялася Еріен, — знову прислав купу подарунків… Скажи мені, милий, чому він весь час насміхається над Ельве Сінголло та його вельмишановною жоною?

— Мені здається, — озвався Фіндекано ледь заскочено, — що це вже застаріло років на двісті…

— О, ні, - озвався Ерейніон, котрий захоплено роздивлявся не ніж уже — меч, на лезі якого золотом виведені тенгва складалися в ім’я Феанаро, — це зовсім не застаріло, навпаки… Чого не можна вийняти з-за поясу?

— Сину, це нечемно, — дорікнула Еріен, а Ерніс, котра якраз приміряла прислане Майтімо намисто з самоцвітів, захихотіла і ледь не впустила люстерко.

— Оповідають, — мовила юна Ельде, — що бідолашний Даерон щороку на день Рівнодення пропонує доріатській князівні вийти за нього заміж, а та незмінно відповідає, що їй нікуди поспішати.

— Зле сміятися над Даероном, — мовив Фіндекано докірливо, — така вірність заслуговує лише пошани… Вам, дівам, не зрозуміти, що означає для Ельда покохати без взаємності.

— Хіба не кохають без взаємності діви? — спитала Еріен з усміхом.

— О, для них завжди залишається можливість вибору, в той час, як ми…

— Ніякого вибору, — прошепотіла Еріен, і притулилась до коханого, — ніякого вибору, meldo…

— Quenilas, — мовив Ант від комину, ставлячи чайничок на решітку, — quenilas з Гімрінгу. Високий вважає, що трави з його краю є найдухмянішими.

— О, задля свята… — почав Фіндекано і застиг.

Кімната освітилася так, ніби раптово зійшло сонце… Люте багряне сонце, що народилося не в Валінорі, а в чорних підземеллях Ангбанду. Зі стогоном здригнулась земля.

— Тангородрім пробудився! — вимовив Фіндекано, і кинувся до виходу. Ерейніон мимоволі схопився за дарованого меча, а Ерніс пискнула і вчепилася брату в руку. Еріен зникла в шафарні, і за хвилю звідти з’явився воїн в чоловічому вбранні, котрий і гукнув до Анта:

— Допоможи мені, Доронінгу!

Ант, котрий давно вже пересердився на свою княгиню і був з нею в найкращих стосунках, швидко почав помагати Еріен вбиратись для битви.

— Мамо, я з вами! — крикнув Ерейніон.

— Ти сидітимеш тут і охоронятимеш сестру, — озвалася nerwen, — Анте, візьми озброєння аraneni…

— Слухаю, вельможна…

— Чуєш сурму? Це Алмареа… Швидше, Анте, друже…

Лучники Фіндекано вже вишикувались у дворі, позираючи на багряне зарево. З замку поспішно вибігали люди Гундора, в самих полотнянках, несучи в руках свою зброю.

— Що це, cano? — розгублено спитав Мірімон. Фіндекано не відповів, він побіг до східців, що вели на стіну. За ним кинулося четверо тіло охоронців, і вже на стіні їх наздогнали Ант та Еріен.

— Це горить Ард-Гален, — мовив Фіндекано врешті, - це горять сухі трави степу… Готуйтесь до нападу…

Наступного ранку сонце не зійшло…

Небо було чорним від диму, дим різав очі, проникав у груди… До фортеці прибуло два десятки зранених вершників — все, що залишилося від передових застав. Ті, хто таборував в степу, прийняли на себе перший удар і полягли майже всі. Вітер гнав вогонь вбік застав Дортоніону, Фіндекано боявся навіть думати, що нині коїться там. Вцілілі порубіжники говорили в один голос — йде орда…

— З ними балроги, — шепотів зранений Нарамакіл, якому пощастило врятуватися з вогню, — і до нас прибилося кілька порубіжників з Дортоніону, так ось вони бачили дракона… Велетенську тварь, котра випалювала все довкола себе… Вони говорили — тварь рушила на схід…

На схід… Можливо — Дортоніон…А якщо далі — Аглонів прохід… Гімрінг… Майтімо…

— Гінця до Барад-Ейтель… Сповістити Гімрінг і Дортоніон.

— Дортоніон у вогняному кільці, - вишептав Нарамакіл, — Ард-Гален у вогні… О, цьому степу вже не розквітнути навесні… Він помирає, як помираємо ми…

— Ми вистоїмо, Нарамакіле…

— О, еstel… — ледь всміхнувся порубіжник і знепритомнів.

Орда підійшла до фортеці через дві доби. Поперед орків крокувало двоє Валараукар. На той час горіло довкола все — ліси на схилах гір, сама земля… Арда стогнала від болю як жона, котра зазнала наруги. З півночі котилися потоки вогняної лави, гнані страшною волею вищої істоти. Моргот не просто хотів знищити Ельдар — він нівечив землю, яку вони обожнювали.

Люди Гундора вперше побачили балрогів і очманіли від несподіванки. Хоча Фіндекано і оповідав їм про те, що може виригнути з себе Ангбанд, воїни Дор-Ломіну розгубилися і подалися назад.

— Стояти на стінах! — кричав Астальдо, кричав так, що голос його віддавався трохи не дзвоном в кожному розумі, - стояти, воїни! Лучникам — стріляти безперестанку! Стояти, нащадки Арадана! Не посоромте пращурів — їхні душі з вираю зрять на вас!

— Стояти! — кричав, зриваючи голос, Гундор, — не осоромимо перед Безсмертними рід свій! Мертвим не соромно, навіть, коли переможець пройде до фортеці по їхніх тілах! Стояти, наказую!

І вони стояли, стріляючи безперестанку. На вежах тим часом Ельдар натягали тятиви велетенських самострілів. Колись подібні винайшов Феанаро для захисту Форменосу.

— Цільно, Ельдар! — командував Алмареа своїми лучниками, — наводь, Кінгароне… Цілься тварі в голову… Поверни ще трохи… Відпускаємо…

Велетенська стріла, більша за спис, вдарила в голову одному з балрогів, і той закрутився на місці, впустивши булаву та батіг.

— Все, що має плоть, можна вбити! — знову пролунав голос Фіндекано, — Лише дух є безсмертним! Бийтеся, воїни! Арда! За її рани!

Побачивши, що один з балрогів вибув з битви, прибадьорились не лише воїни-люди. Запальні Нолдор увірували в те, що їхня відвага переможе будь-що. На голови оркам, котрі намагалися тараном вибити браму, сипалося заготовлене заздалегідь каміння, зі стін летіли списи та стріли. Фіндекано вкотре віншував собі, що тримав залогу в повній бойовій готовності, не даючи розслабитись. Однак, його запаси зброї не були невичерпними. Якщо з Барад-Ейтель не прийде підмога…

Другий балрог тим часом заповзявся ламати стіну булавою. До брами підійти він не міг — саме туди було націлено самостріли Ельдар. Захисники становиська полягли в безнадійній спробі зупинити тварь. Алмареа, згадуючи вголос лиху силу, намагався розвернути свою зброю — не виходило. Громіздкий самостріл мав одну, але велику ваду — невеликий кут обстрілу.

— Він таки її проламає, стіну, — сказав Гундор хрипко, — що маємо робити, аranen?

— Знімати самостріли з другої та четвертої вежі, - наказав Фіндекано, — встановити внизу…

— Слухаюсь…

Смертний страх часом творить дива… Люди тягли важезні самостріли нарівні з Ельдар, не відчуваючи тягаря. Стіна тим часом вже пішла тріщинами — камінь не витримував натиску Валарауко. Його голова вивищувалась над зубцями, крила маяли за спиною, немов плащ… Довкола вились язики вогню, здавалося горить повітря… Фіндекано сам взяв приціл, біля другого ж самострілу став Ант Доронінг.

— Відпускай! — крикнув Нандо першим, і його помічники відпустили корбу.

Стріла-спис черкнула об камінь вежі…

— Лівіше! Лівіше треба!

— Перший самостріл — натягуй корбу, другий — відпускай!

Радісний крик почувся зі становиськ — велетенська стріла потрапила чудовиську просто межи очі…

— Вони смертні! — кричав Гундор, — не бійтеся тьми! Всі до стіни…

Понівечену стіну укріплювали дошками, возами, всім, що впадало в око. Барикада росла, затуляючи тріщини. Фіндекано, однак, розумів — саме на це слабке нині місце впаде удар. А зброярні буде спустошено за кілька днів подібного бою.

Орки, опісля того, як другий балрог перетворився на вогняний стовп, втративши плоть, відступили з вереском. Однак, фортецю було оточено щільним кільцем. А на сході палав Ард-Гален, і серце Фіндекано стискалося від болю: якщо Ангарато з Айканаро за своїм звичаєм таборували в степу, то, можливо…

— Квени, виходьте! — горлали тим часом орки, — той, хто складе зброю — житиме!

— О, вони таки навчилися зв’язно говорити, — до княжича, котрий сидів біля зубця стіни і поглядав вниз, підійшов, хитаючись, Алмареа. Лице сурмача було чорним від кіптяви, а волосся — білим від попелу, котрий сипався з неба, — це ж треба… Чи може Морінготто склав для них розмовника з готовими реченнями?

— О, тільки не говори мені, що вони навчилися читати, — озвався вкрай вимучений Синьагіл, зранені руки якого перев’язувала Ласселанте, — уяви собі — у кожного орка за халявою розмовник…

— З перекладом речень на квенья, — підкинув Мірімон, і Гундор, котрий сидів тут-таки, ледве живий від утоми, здивовано звів брови, почувши дзвінкий сміх Безсмертних.

— Настане день, і вони наступатимуть під звуки музики…

— Коли одіб’ємося — попрохаємо Макалауре, щоб він написав для орків кілька маршів…

— О, ти не розумієш, що говориш — Феанаріони проклянуть нас за нешанобливе ставлення до великого співця…

— Люди, виходьте! — тим часом надсаджувався орк внизу, — видайте нам квенів з Заходу і будете вільними! За кожного живого квена матимете ще й винагороду! В’яжіть їх, і виходьте… Хазяїн щедрий — він заплатить!

— От же гнида, — мовив Гундор, котрий від такого нахабства забув про те, що він має бути витонченим і ввічливим, — от же паскуда волохата… Де я подів свого лука…

— Він у вас за спиною, княжичу Гундоре, — лагідно мовив Алмареа, сміючись лише очима, — ви збираєтесь в’язати мене тятивою?

Та Гундор гнівно пирхнув і докірливо глянув на Ельда:

— Вельмишановний Алмареа, це зовсім не смішно. Ця волохата нечисть ображає весь рід Аданів. Я зараз підстрелю сучого сина, щоб він подавився власними словами.

Гундор обережно визирнув з бійниці і хмикнув задоволено:

— Ондечки воно… Іч, навіть чоботи взуло, мавп’яче поріддя… Ну, зараз я тебе…

Адан старанно націлився і спустив тятиву. Влучив він не зовсім цільно — орк повалився на землю, і заверещав від болю. На допомогу йому ніхто не квапився, тож вояк допоміг собі сам — вужакою поповз поміж вбитими, затуляючись від наступного пострілу.

Гундор лаявся вже не стримуючись, згадуючи Морока, балрогів і стонадцять орків одразу. Фіндекано заспокійливо поклав йому руку на плече.

— Ти просто втомився, — мовив, — відпочинь…

— Рука здригнулась, — виправдовувався Адан, — уповзло таки, поріддя Чорнобога. Щоб його зжерли його ж одноплеменці… Отаке запропонувати воїнам Дор-Ломіну…

Наступного дня вони відбили ще один штурм… Тоді ще…

Найгіршим був четвертий день, коли скінчилися стріли… Коли тварі лізли на стіни по неоковирних драбинах, коли до битви рушили жони та підлітки, в тому числі і Ерейніон з Ерніс… Загін Гундора поліг майже весь — відпорність Людей до поранень і подразнень завжди була низькою. Зранені Ельдар сяк-так зупиняли собі кров і знову йшли до битви, бо не було коли занурюватись в цілющий сон, і вони бились до втрати hrоа, і відходили на Захід прямим шляхом.

Крик срібних сурем видався змученому Фіндекано найсолодшою піснею — до фортеці йшло військо під блакитними стягами з срібними зорями. Військо з Барад-Ейтель, остання надія обложених. Провадили його сам Нолофінве та Гадор Лоріндол.

Облогу було прорвано, але Великий Князь вирішив, що надалі обороняти напівзруйновану фортецю немає сенсу. Захисникам твердині біля Кам’яної Могили було наказано відходити до Барад-Ейтель. Фіндекано зібрав свій поріділий загін, те саме зробив Гундор, обидва керманичі спорядили обоз з пораненими, жонами та дітьми і вирушили до княжого граду в складі війська Нолофінве.

Біля самої твердині їх наздогнала ще одна ороча зграя — свіжі, відпочилі тварі… Воїни Нолофінве, котрі біля Кам’яної Могили вступили до бою просто з маршу, ледве трималися на ногах від утоми. Що вже було говорити про захисників порубіжної фортеці… Але вони зупинились і прийняли бій, щоб дати обозу можливість увійти до Барад-Ейтель.

Фіндекано з лучниками йшов у прикритті, разом з воїнами Лоріндола. Гадор уже був далеко не юнак, і волосся його блищало сріблом, а не золотом, однак, бився він відчайдушно. Гундор, зустрівшись з батьком, став під його руку зі жменькою зацілілих вояків свого загону.

Вони відступали поволі, стримуючи натиск, даючи можливість вціліти війську і обозу. Гадор сіяв довкола себе смерть, його шолом з драконом було видно здалеку, і орки, видимо, прийняли Адана за самого Нолофінве, бо лице Лоріндола було закрите маскою гномівського шолому. Гадора оточило зо два десятки тварей, і Гундор, котрий кинувся батькові на підмогу, поліг від чорних стріл. Фіндекано ледве вдалося видерти зраненого Лоріндола з орочих лап, і Ельдар винесли старого Адана та помираючого вже Гундора з поля битви. Брама Барад-Ейтель замкнулася за ними, і тварі вили біля стін від лютої злоби.

Галдор, старший син Лоріндола, прибіг до шпиталю, коли вже майже все було скінчено. Гундор помер, так і не прийшовши до тями. Фіндекано навіть не вдалося попрощатися з відважним Аданом, котрий став його приятелем в страшні дні облоги. Гадор був ще живим, він пізнав свого спадкоємця і спитав його про долю Гундора. Дізнавшись про смерть молодшого сина, старий войовник зітхнув тихо, і мовив:

— Тепер… ти… останній… з Араданів… Галдор, князь Дор-Ломіну… Шолом… та меч… тобі… День ще настане…

З цим заповітом на вустах помер князь Аданів, якого Ельдар вважали рівним собі, а цього визнання домогтися було дуже важко. Галдор плакав, не соромлячись сліз, плакав на плечі у Фіндекано, якого вважав покровителем роду свого. А втерши сльози, підняв голову до хмарного неба, і заприсягнув помсту Мороку і всьому його поріддю.

Втрати були жахливими — з ланцюга оборонних твердинь заціліли лише гірські фортеці. Палантир Дортоніону німував, мовчав і палантир Гімрінгу. Відгукнувся на виклик десь через місяць лише Мінас-Тіріт — Артаресто, знервований до краю, мовив, що Фінарато повів нарготрондців на допомогу братам до Дортоніону, але про нього немає жодних вістей.

Військо Гітлуму не могло прийти на допомогу дортоніонцям — Барад-Ейтель і досі був в облозі. Облога тяглася ще з місяць, доки князь Нолофінве вдалою вилазкою не розсіяв тварей. І цього ж дня озвався Гімрінг…

Фіндекано добіг до покоїку з палантиром раніше за батька. В кулі Феанаро він побачив Руссандола, але як же не схожим був цей грізний Ельда на його ласкавого насмішкуватого оtorno. Дух його палав таким жаром і жагою битви, що просвічував крізь hrоа багряним відблиском. Майтімо був оточений цим червонястим сяйвом, зелені очі світились на закіптюженому обличчі несвітським вогнем. В лівиці він тримав меча, меча батькової роботи — магтанова сталь наче теж нетямилась від люті, на лезі, що відсвічувало синім полум’ям, виднілися золоті тенгви — Феанаро, забризкані чорним слизом.

— Ненадовго, — прошипів він, — вибачте… Знову зірвав голос… Доповідаю Великому Князю — справи погані, але могло бути гірше… Аглонів прохід я втратив — Тієлкормо з Атарінке відступили з боями на південний захід вздовж кордону Доріату… Цей чистюля Сінголло не впустив біженців-Нолдор, навіть жінок та дітей — останній гонець від братів сказав, що вони будуть пробиватися до Нарготронду з усім цим обозом. Про їхню подальшу долю мені невідомо. Макалауре вибили з його земель, він зараз у мене з рештою війська. Таргеліону кінець — туди дістався дракон, попередньо знищивши Маглорову фортецю. Ох і тварь… Що з Карністіро не знаю — може його вже немає з нами… Немає вістей і від Амбаруссар… Але я сподіваюсь… Що чути у вас? Що з Дортоніоном? Як Фінарато?

Нолофінве, котрий якраз підійшов до палантиру, мовив спокійно:

— Ми тримаємо оборону. Вглиб Гітлуму тварі не пройшли. Дортоніон… Там пекло…

— Я чув, — прохрипів Майтімо, — від біженців… І Сінголло не відкрив кордон хоча б для того, щоб пропустити цих нещасних. Частина порубіжників, тих, кому вдалося врятуватись, нині в Гімрінгу, Ельдар і Адани, з жонами та дітьми, а Гімрінг в облозі, частина ж рушила до Гітлуму, але Гітлум теж в небезпеці…

— Що з Ангарато та Айканаро?

— Не знаю, — вимовив Майтімо, — але серед біженців їх нема. І майже немає тих воїнів-порубіжників, які були в їхніх дружинах. А є вісті з Нарготронду?

— Тільки з Мінас-Тіріту. Фінарато вирушив з військом до Сіріонового проходу.

— Ще одна біда, — зморщився Майтімо, — там ота Серехська трясовина… Хоч би на нього не навалились в цьому болоті… Я ще раз прошу вибачення, але вістовий говорить, що тварі знову лізуть на стіни… Хвала Валар за їхні маленькі милості, хоч ви всі живі, а то я все вболівав за Фіндекано… Не здавайтесь, Нолдор!

Куля згасла. Фіндекано витер спітніле чоло. Вісті були лихими, але Майтімо утримав Гімрінг… Чи утримує, відбиваючи атаку за атакою… І ще й дракон… Бідолашний Карністіро…

Нолофінве тим часом стояв, схиливши голову, і щось обдумував. Потім ледь усміхнувся і рушив до зброярні, де останнім часом трохи що не ночував, доводячи до досконалості Рінгіл.

Пожежі припинилися лише наприкінці зими. Ард-Гален став чорною пусткою: Ельдар, сумуючи, назвали загиблий степ Анфаугліт — Задушлива Курява. Вже стало зрозумілим, що Ангарато та Айканаро, горді соколи порубіжжя, полягли у вогняному кільці разом зі своїми воїнами, хоча ніхто не прийшов, щоб оповісти про це, або скласти пісню. Фінарато не зміг пройти через Серехову твань — його військо кілька днів тримало там оборону проти переважаючої ворожої сили, і Інголемо загинув би, якби йому на допомогу не прийшов загін Аданів з Дортоніону. Біженці, які просочувались до Гітлуму через ворожі застави, називали ім’я рятівника — Барагір з роду Беора.

І в ці дні, коли небезпека поволі ставала вже не такою страхітливою, князь Нолофінве потай виїхав з Ейтель-Сіріону на своєму валінорському огирі Рогаллорі маючи при собі меч Рінгіл.

Княжич не знав нічого про батькові наміри. Еріен, котра завжди прокидалася від найменшого шереху, оповіла опісля, що князь Нолофінве заходив вночі до спочивальні сина і довго дивився в лице сонного Фіндекано. Тоді зробив такий рух, ніби хотів нахилитись і поцілувати сплячого, але утримався — певне, щоб не розбудити — і вийшов.

Спершу Фіндекано майже не хвилювався — батько часто об’їжджав фортеці в супроводі кількох охоронців. Нині у порубіжників зосталися лише укріплення у передгір’ї — тим важливіше було тримати їх в порядку. Однак, минуло кілька днів, а Нолофінве не повертався.

Від вартових, котрі охороняли браму того ранку, Астальдо з тривогою, що все зростала, дізнався, що Великий Князь виїхав з Барад-Ейтель сам-один, і помчав просто у випалений степ, в бік Кам’яної Могили. На північ…

Не ті часи були нині, щоб мандрувати Анфауглітом самому… Загиблий степ було засипано попелом, в руїнах покинутих твердинь могли чаїтися орки… Нолофінве зоставив в Ейтель-Сіріоні навіть Глірдана — вістовий з’явився наступного ранку і стверджував, що Великий Князь послав його до найближчого постерунку з дорученням до начільника варти. Фіндекано метався по замку, не знаючи, що діяти, і, врешті, звелів сурмити своїм лучникам збір.

Він зоставив Галдора начільником оборони Ейтель-Сіріону. Гідний Адан захвилювався — зникнення Нолофінве, якого він обожнював, не додало йому духу, а тут на безвість їде аranen, і, в разі якогось клопоту йому, Галдору, доведеться командувати Безсмертними… Фіндекано запевнив Адана, що той впорається, і раптом застиг від думки, котра раптово прийшла йому до голови.

Двері до зброярні вони з Галдором виламали, зірвавши замки. В Ейтель-Сіріоні замикали хіба-що зовнішню браму, але зброярню Великого Князя було таки замкнено, і Фіндекано довелося добряче поморочитись з тими засувами. Увірвавшись до зброярні, Астальдо одразу ж кинув погляд на два дерев’яних стояки — для меча і для списа — котрі знаходилися на почесному місці.

Спис, Аеглос, спочивав в своєму гніздечку… Рінгілу не було…

За півгодини Фіндекано на чолі своєї кінноти мчав на північ. Він ще не вірив, не хотів вірити… Він хотів побачити батька, почути його голос. Хотів відмовити від самовбивчого наміру, який може і добрим був би у битві, коли переможне військо висадить браму Ангбанду, але нині… Покластися на почуття чести у істоти, котра наказала підвісити полоненика за руку на гірському схилі, котра хотіла, щоб брат дивився на муки брата, котра брехала скрізь і завжди… Двобій… Який може бути двобій — батька просто виморять боєм, як Руссандола, а тоді схоплять, і…

Вони мчали майже без перепочинку, спочиваючи всього дві години на добу. Ось і Кам’яна Могила… Руїни фортеці, що була Фіндекано домом кілька десятків літ… Обвуглені дерева саду Алмареа…

— Еlа, Ельдар!

Ледь помітна цятка високо в небі знижувалась, росла… Тінь велетенського птаха накрила загін…

— Торондор… — прошепотів Фіндекано, — Торондор…

Орел опустився на вершечок Кам’яної Могили, огорнувши її велетенськими крильми. Фіндекано зіскочив з коня і кинувся до нього, вже знаючи, що почує… Якась невиразна еstel ще стриміла у серці крижаною голкою — нехай зранений, нехай у полоні… Ублагаю… Торондор допоможе… один раз вдалося… врятую…

Птах схилив до нього голову… Золотаве блискуче око дивилося з жалем на тендітну постать Ельда.

— Твій батько загинув, Астальдо, — віддалося у голові, і Фіндекано поволі опустився на камінь. Теплі крила затулили його від решти воїнів.

— Поплач, — озвався орел, — нам, пернатим, цього не дано, а ви маєте від цього полегкість.

Плакати Фіндекано не міг. Замість того спитав безмовно:

— Як? Ти бачив, Торондоре?

— Показати… Але тобі буде боляче…

— Покажи, Торондоре, милий…

Спогад велетенського птаха проник в розум Ельда, розмотуючись, наче нитка.

«Вершник в сяючих обладунках мчить випаленим степом… Сріблом сяє його кольчуга з того ж зоряного металу, що й Рінгіл, холодним вогнем горять гірські кристали, вправлені в щит…

Вершник трубить в ріг, і рев того рогу є схожим на голос Валароми, рогу Великого Мисливця, винищувача тварей… Жодна Морготова тварь не наважилася заступити шлях цій срібній іскрі посеред чорного степу…

Брама Ангбанду… Тварі на вежах не насмілюються стріляти в того, хто вдарив в цю браму мечем. Вірний кінь тривожно ірже позаду — його друг і господар тільки-но наказав йому відійти подалі і очікувати.

— Чорний Вала! Морок і погибель! Виходь, боягузе! Володарю рабів, спробуй здолати істоту, створену для волі і битви! Ти затулився від чесного бою вогнем і зіпсутими тобою тваринами, — виходь же, погань, інакше всі твої підлабузники зрозуміють, що служать тремтячій тварі, яка боїться не лише Валар і сонячного світла, але й Ельда з мечем!

Поволі відчиняється чорна брама, і тремтить земля в смертній судомі…

Велет у чорних обладунках… Правду говорив Руссандол — найвищий серед Ельдар ледве дістане головою до стегна цього останнього страшного втілення Морінготто. Знаючи, що втілення — це плата за життя в Арді, Мелькор принаймні постарався обрати вигляд якомога жахливіший, уособлення міці і сили.

Мов грозова хмара навис він над відважним Ельда, і у вінці Морока розпачливо спалахнули вогнем Сильмарили, ніби таємничі камені вміли відчувати і прагнути визволення.

Не мечем був озброєний Чорний Вала — бойовим молотом, що мав ім’я Гронд… Та лише зневажливо усміхнувся Нолофінве, вихопивши з піхов свій крижаний клинок.

— О, старий приятелю, — пролунав низький вкрадливий голос, — невже це ти добиваєшся силою до брами мого замку? Хіба не можна було прибути сюди гостем, а не розбійником? Адже ти приймав мене у своїй садибі, в Тіріоні.

— Мій небіж уже гостював у вас, Морінготто, — сказав Нолофінве спокійно, — он на тому схилі… Не треба намагатись заморочити мені голову — на мене давно не діють чари вашого голосу.

— Звісно, — мовив Мелькорі з жалем, — що може подіяти на істоту, у якої немає ні душі, ні серця… Тебе ненавидять усі, Нолофінве, — брат, що нині у Мандосі, небожі, власні діти…

— Мій Астальдо, — не мовив, прошепотів крижаний князь, — нехай твоє ім’я буде моїм гаслом…

— Твій Астальдо тільки і очікує твоєї смерти, — сказав Морінготто з жалем, — Ти все життя заважав йому. Він ненавидить тебе з того часу, коли ти розтяв ножем певне малювання з зображенням двох приятелів… Мені шкода тебе, давній друже.

— Першим загинете ви, — мовив Нолофінве холодно, — я про це подбаю. Готуйтеся зустрітись з Суддею Намо — це ще один ваш давній приятель, який гостинно приймав вас в Туманних Чертогах опісля Війни Стихій…

Неначе удар грому впав на місце, де тільки-но стояв Нолофінве, та Гронд лише вибив глибоку яму в землі, і звідти вирвався вогонь та повалив дим. Метнувся вбік Ельда, уникнувши удару, і сам вдарив мечем по нозі супротивника.

Як небесна блискавиця сяйнув Рінгіл, розтинаючи страхітливу плоть, і не крик — жахливе виття розляглося над рівниною. Самий доторк небесного металу завдавав велетенській істоті страшних мук. Мелькор бив молотом по сяючій постаті, котра продовжувала наносити йому рани, не влучав, вив від безсилля і люті, і від цього виття тремтіли орки за брамою фортеці, і зловтішно шкірився чоловік з труп’ячим лицем, до якого тислися налякані ngaurі.

Та врешті Мороку вдалося зачепити супротивника краєчком свого щита, і Нолофінве впав, але знову підхопився на ноги… За другим ударом розлетівся вдрузки щит Ельда, і впав на коліна князь Нолдор, і звівся знову… Ліва рука його висіла непорушно, але правиця стискала Рінгіл і продовжувала наносити удари.

Та ось, кружляючи довкола ворога свого, потрапив Ельда ногою до ями, вибитої Грондом, і впав навзнак, а Морінготто зробив один широкий крок і поставив ногу на груди поверженому супротивникові… І, вже вмираючи, з останнім ударом розчавленого серця, всадив крижаний князь свій Рінгіл в ступню Чорного Вали, неначе бджола, яка жалить ворога, спричиняючи біль коштом своєї погибелі.

Бурхнула зі страшної рани чорна кров, заливаючи поверженого, заповнюючи ями, вибиті Грондом. І знову пролунав зойк, від якого орки впали ницьма, і довго не насмілювались піднятись.

Чорний Вала, знемагаючи від болю і зненависті, підняв знівечене тіло супротивника, здер з нього сяючу кольчугу і крикнув люто:

— Де твої вовкулаки, Сауроне? Вони заслужили на обід!

І тут з небес на нього впала крилата тінь…»

Фіндекано не плакав. Він тремтів всім тілом і аж закричав, коли урвалося оsanwe…

— Дитя, — озвалося у розумі, - ти нетямишся від болю… Спробуй заспокоїтись…

Ельда звівся на коліна і зарився лицем в тепле пір’я на грудях птаха.

— Князь Лжі і говорив лжу, — озвався подумки через кільканадцять тяжких хвилин, — я любив свого батька… Навіть коли він робив мені боляче… Любив…

— Я відчуваю, — озвався Торондор, — оsanwe не знає неправди.

— Його тіло… розтерзали тварі?

— Ні, - почулося у розумі, - я… я не витримав… Я впав на Чорного каменем і вчепився кігтями йому в обличчя… Нині Мелькор не є вже таким красенем, як був — шрами зостануться надовго. Він випустив тіло зі своїх лап, і я підхопив мертвого і змив угору… Орки стріляли в мене, але не влучили…

— О, якби трохи раніше, — простогнав Фіндекано вголос, не з докором — з тяжким болем.

— Я не мав права втручатися, — стиха продзвеніла відповідь, — я взагалі не мав права… Великий Манве дивився моїми очима… Я дозволив собі непослух, але мій володар ласкаво пробачив мене…

— Де зараз … батькове тіло… Поховання…

— Поховання здійснить твій брат… Я відніс мертвого в гори, до отої його долини.

— Туракано… знає?

— Так.

— Навіть не проститись, — сказав Фіндекано стиха, — брат урядить поховання, брат, який виявив непослух і відмовився від обов’язку… О, як би я хотів побачити… Востаннє…

— Я не можу віднести тебе туди, — озвався орел з жалем, — я і так порушив наказ…

— Я вдячний, Торондоре, милий, за те, що ти зробив, — відповів Астальдо, — я все розумію… Скажи мені лише одне — Великий Манве дивився на двобій твоїми очима… Що він сказав? Чи це таємниця?

— Що князем Нолофінве рухали гнів і відчай, — озвався Торондор, — що він зробив це з розпачу.

— То передай, будь ласка Вишнім, Торондоре, — сказав Астальдо вголос, і орел аж смикнув головою, почувши знайомий відгук крижаного дзвону, — що князь Нолофінве завжди робить усе спокійно і виважено, з холодним розрахунком. І нічого — від гніву, розпачу, або відчаю.

— Ти дійсно любив його, Відважний, — озвалось у розумі зітханням, — я передам…