Астальдо

— Перша лава — допоможіть! — гукнув Фіндекано, — друга — кораблі на приціл!

За кілька хвилин Нолдор його загону витягли під захист комор тих Міnya Nosse, хто ще ворушився.

— Майтімо, — сказав Фіндекано ошелешено, — там, на кораблях — Телері! Я бачив, я влучив в одного… Майтімо, що тут коїться?

— Вони почали стріляти! — прошипів Руссандол, — вони почали… Макалауре… Його вбито…

— Ні, твій брат живий! Заспокойся…

Дійсно, співець розплющив очі і намагався спинити кров, що заливала йому очі. До Майтімо підскочили троє молодших братів. Атарінке тримав в руці закривавленого меча, Тієлкормо та Карністіро були забризкані кров’ю, своєю та чужою, з голови до ніг. Брати прийняли пораненого на руки і потягли до безпечного місця.

— Тіra, Нолдор!

Зверху, з міста бігла юрма озброєних Телері. Зброя у них була поганенька — ножі та короткі мечі, зрідка траплявся спис.

— Нолдор, на битву! — гукнув Майтімо на тих своїх дружинників, котрі занишкли попід будівлями, де ховалися від стріл, — Помстимо загиблих!

Стріляти вже було пізно, і Фіндекано вихопив меча.

— Друга лава — кораблі на приціл! Стріляти за необхідністю! Перша лава — за мною!

Нолофінвіон бився виважено, ніби на поєдинку, намагаючись не вбивати, а зранити так, щоб вивести з ладу. Він і досі не втямив, що сталося з лагідними Телері, і з чого почалася сутичка.

Проти нього став високий Телеро з мечем. Сріблясте волосся виблискувало у багряному світлі палаючих будівель порту.

— Тіндоме! — крикнув Фіндекано, пізнавши, — Тіндоме, стривай! Що сталося?

— Злодії! — кричав Телеро під дзвін зброї, - злодії! Вбивці!

— Тіндоме, та що тут…

— Ваші вбили Беріона! Він був моїм оtorno! Ближчим за брата!

Беріон… Змагання стрільців… Один з кращих лучників… Беріон…

— Тіндоме, почекай!

— Злодії! Ви хотіли захопити кораблі силою! Ви створили наших морських лебедів? Ваші жони та діви ткали полотно для вітрил? Ви пішли проти волі Валар, але ми не бажаємо вам помагати! Ваш Феанаро — злодій, і ви всі — злодії!

Фіндекано відбивав удари ошаленілого від горя мореплавця, вже втямивши, нарешті, страшну правду. Князь Феанаро, не зумівши умовити Ольве Альквалондського переправити рушення Нолдор через море, повернувся до табору за дружинниками, і звелів брати кораблі на меч. Він сподівався, певне, що Телері, яких він вважав слабодухами, не будуть опиратися. Але мореплавці боягузами не були. І князь Ольве, опісля розмови з Феанаро, напевне наказав охороняти порт і кораблі… Ось чому Майтімо кричав, що Телері почали стріляти… Ще б пак, адже він їх заатакував…

— Тіндоме, — умовляв юнак супротивника, — я не хочу тебе вбивати! Зупинись… Вже нічого не змінити. Нас більше… Зупинись!

— Зате я хочу тебе вбити! — кричав Тіндоме, — мого оtorno вбив твій рудий побратим! Я уб’ю тебе, Нолдо, і йому буде так само боляче, як і мені!

Фіндекано вибив меча йому з рук і добряче штурхонув, одночасно роздивляючись навсібіч. Бій майже завершився — Телері не змогли встояти перед краще озброєними Нолдор, які, збираючись в Ендоре мали добрі мечі, а багато хто — й кольчуги. Причал було завалено мертвими, і більшість вбитих були підданцями Ольве Альквалондського. Лучники з загону Фіндекано зайняли становиська за гарнесенькими будиночками портових служб і все ще перестрілювались з тими, хто був на кораблях.

Тіндоме лежав на білих каменях причалу і плакав злими ненавидячими слізьми. Фіндекано присів біля нього, і Телеро видушив ненависно:

— Чого дивишся? Добий!

— Я не хочу твоєї смерти, — мовив Астальдо з болем, — не хочу…

— Зате я не хочу жити, — мовив Тіндоме від серця, — за що?… Той рудий cano, ми ще билися разом під керівництвом Тулкаса… на змаганнях… А нині він убив Беріона, убив ударом меча… Краще б він убив мене замість мого брата. Будьте ви всі прокляті, Нолдор, разом зі своїм вождем!

— Зупиніться! — почувся зверху голос Феанаро, — зупиніть битву!

Фіндекано підвів голову. Князь Нолдор стояв на мармурових сходах і тримав меча біля грудей Ольве Альквалондського.

— Зупиніться, — вимовив і Ольве, — зупиніться. Скінчено.

— Звели тим, на кораблях, кинути зброю, — сказав Феанаро, — і ми збережемо життя і тобі, і твоїм лучникам.

Ольве опустив голову, тоді підвів її і крикнув голосно:

— На кораблях! Не стріляти! Наказую — здатися…

— Нолдор, займайте кораблі, - мовив Феанаро, — виводьте з гавані.

Коли з кораблів зійшли Телері-лучники, виносячи поранених і вбитих, Майтімо гукнув до своїх воїнів, і вони рушили виконувати наказ. Ще якийсь гамір розітнув погребову тишу, яка замінила брязкіт мечів. На причал вибігли Нолдор під проводом Фінарато Арафінвіона. Поруч з братом поспішала Артаніс зі мечем у руках.

— Що тут? — спитав Фінарато, розгублено роздивляючись довкола, — що сталося?

Артаніс виявилася меткішою Вона побачила Феанаро, котрий все ще тримав біля себе Ольве, як заручника, і кинулася до нього.

— Це справа ваших рук, князю Феанаро, — закричала вона, — це ви нацькували Нолдор на родичів! Це вам все не до вподоби були Телері! Це так ви починаєте боротьбу з Пітьмою в Ендоре? З братовбивства? Відпустіть зараз же батька моєї матері, інакше я проткну вас наскрізь оцим ось мечем!

— Я не б’юся з жонами, — спокійно сказав Феанаро, однак прибрав меча від грудей князя Телері.

— Забирайтесь геть, Феанаро Фінвіоне! — вигукнула Артаніс, підбігаючи до них, — або бийтеся зі мною, ганьба усіх Нолдор Тіріону!

— Артаніс, — сказав Ольве, — мила… Не треба…

Феанаро зійшов зі сходів і пішов до кораблів, перевірити, як там справи. Пішов спокійно, переступаючи через мертвих, і своїх, і чужих. До Ольве, на сходи, поволі збиралися зранені Телері. Князь Альквалонде сів на мармурову сходинку і охопив голову руками.

— Милий родичу Ольве, — схлипнула Артаніс, — та як же це… Та ми ж…

До них підійшов Фінарато і не опустився, а впав на коліна. Артаніс сіла поруч з родичем, і той поволі підвів руку і погладив улюбленицю по волоссю, яке сяяло давно померхлим світлом Двох Дерев.

— Моя дитино, — мовив Ольве стиха, — мої бідолашні Телері… Мої білі кораблі…

— Я зостанусь з вами, милий родичу, — сказала Артаніс, — я не покину вас…

— Ти — Нолде, — зітхнув мореплавець, — йди зі своїми, Нервен…

— Ви зрікаєтесь нас, дітей Еарвен? — неголосно запитав Фінарато.

— Ні, ясновидцю, — стиха відповів Ольве, — а ось тобі таки варто залишитись, бо тебе вже вбили тут, в Альквалонде… Свій дар, Фінарато, ти успадкував від мене, бо мені відоме аpacen. Моє світле дитя, в страшну годину спогад про братовбивство стане єдиною тріщиною в панцирі твого духу, і Тьма здолає тебе…

— О, лише відплата, — прошепотів Фінарато, — бо я є Нолдо, такою ж мірою як і Телеро, а за вчинене зло відповідають родом усім.

Фіндекано тим часом зібрав свій загін, поранених і вбитих Нолдор звелів покласти на ноші, зроблені з плащів, і відходити до табору. Він відчував тяжке спустошення від причетності до злочину. Думав про те, що скаже батько, а особливо — князь Арафінве, зять Ольве Альквалондського.

Родичі, звісно, не сказали нічого доброго. Ні, князь Нолофінве та його брат не дорікали Фіндекано, котрий одрухово став на бік Нолдор проти Телері. Зате про Феанаро було мовлено багато, і всі ті слова були лихими.

Однак, треба було згортати табір і рушати на північ. Кораблі були в морі — їх гнав попутний вітер. Цей же вітер роздмухував вогонь поховальних вогнищ, на яких ставали попелом тіла Нолдор-лучників з загону Фіндекано. Астальдо думав, що нині, в Альквалонде, теж ховають загиблих… Білі плити причалу, залиті кров’ю… Вони стояли перед очима Фіндекано, варто йому було їх заплющити.

Нолдор рушили одразу ж опісля поховання. Настрій у новоствореного війська був теж поховальний, а жінки з обозу тихо плакали. Подібний початок походу не мав вигляд доброї прикмети.

Швидко розігралася буря, поміж воїнами пішли поголоски, що це Майе Уїнен оплакує загибель Телері. Кораблів, на яких плив Феанаро з частиною свого війська, вже не було видно з берега. Говорили, що Нолдор з Першого Дому не мають досвіду мореплавства, і що, при умові явного Божого гніву, жоден з cirya не врятується від шторму.

Князь Арафінве ледве пересував ноги — так вразила його звістка про битву в Лебединій Гавані. Фінарато йшов, вперто стиснувши вуста, в очах ясновидця був крижаний спокій приреченого. Артаніс пророкувала, що Феанаро зі своїми супутниками таки піде на дно і вголос висловлювала сподівання, що це послужить викупом для морських Божеств. Туракано з Аракано, та молодші Арафінвіони лише знизували плечима — а чого ще можна було очікувати від Вогняного Духа? Вони вважали, що помилкою було саме рішення старших послати Феанаро на перемовини. І мовчки йшов попереду рушення князь Нолофінве, схожий на Феанаро так, як обпікаючий холод схожий на обпікаючий вогонь.

Однак, море заспокоїлося, а вітер ущух. Коли Нолдор ступили на пустельні землі Араману, то побачили, що до берега поволі підходять і кораблі Феанаро. Їх було менше, ніж відпливло з Альквалонде, але втрати, як заявив Феанаро на нараді, виявилися не такими великими, як він думав спочатку.

Молодші брати Фінвіони спробували було докоряти князю Міnya Nosse, але дуже швидко зрозуміли, що всі їхні старання даремні. Феанаро зовсім не каявся у вчиненому, рівно, як і троє його середніх синів. Однак, на Амбаруссар було страшно дивитись — юнаки помарніли і стали схожі на тіні, Макалауре замкнувся в собі і не випускав з рук арфи, струни якої стогнали, мов дерева під буревієм, а Руссандол відгризався від усіх докорів одним — Телері, мовляв, почали стріляти першими.

Кораблі тепер йшли понад самим берегом, і перепочинки були спільними у всього рушення. От під час такого перепочинку і сталося те, про що опісля Нолдор згадували постійно — то з болем, то з каяттям, а то — зі злою насмішкою.

На високій кручі, що стриміла над цим непривітним берегом, раптом виникла в спалаху світла постать, вбрана в чорне, і голос, глибокий, мов дзвін, відгукнувся в головах всього рушення:

— Слухайте, Нолдор! Уважно слухайте!

В обозі заплакали діти, а дорослі заціпеніли, наче скуті кригою. Фіндекано якраз доїдав свою просту вечерю — кашу, зварену на вогнищі, і трохи не впустив казанок.

— Суддя! — мовив у нього за спиною напружений голос Туракано, — брате, це сам Суддя…

— Нерозумні діти, — знову розлігся голос Намо, — незлічені сльози судилося пролити вам, і не почують Боги вашого голосіння та нарікань. Хоч куди б не вирушив рід Феанаро, йому не втекти від Божого гніву! І не уникнути покарання й тим, хто йде за ним. Бо Обітниця веде нині Вогняного Духа, і вестиме й надалі, та все ж не сповнить надій ні його, ні його роду, а буде натомість щоразу вихоплювати з рук жадані скарби. Кожна добра справа їхня обертатиметься лихом, і причиною тому стане ворожнеча між родами і страх перед зрадою. Бути їм вигнанцями довіку, і блукати по світу, мов листю, яке носить вітер!

Фіндекано поволі встав. Вирок належало слухати стоячи. Він був Нолдо, гордий Нолдо, і не бажав плазувати навіть перед Суддею Намо. Стояли вже всі, стояли в суворій мовчанці. Нолофінве склав на грудях руки, і сину навіть здалося, що батько погордливо усміхається.

— Ви пролили братню кров, — продовжував Суддя, — пролили на землю Аману Благословенного. І за цю кров заплатите кров’ю, нерозумні Нолдор, бо жити будете весь час у тіні Смерті! О так, ви є іlfirin, однак згубити вас можна — і ви загинете від зброї, тортур і горя. Говорю князям вашим — небагатьом з вас судився рятунок, а роду Феанаро рятунку не буде! Ваші безпритульні fea прилинуть до Мандосу, і там тужитимуть за тілами, та не сподівайтеся жалю і милосердного вироку. А ті, кому судилося вижити, обтяжені мукою та літами, змарніють і постануть сумовитими тінями перед тими народами, що прийдуть пізніше. Таким є присуд Богів, і таким він залишиться, хіба що я, Суддя, побачу можливість знову правити суд.

Зникла в спалаху чорна тінь, та тиша ще довго панувала над табором. Зрештою, Нолофінве послав зброєносця до Minya Nosse і запросив Феанаро зо старшим сином на нараду.

Шестеро Ельдар розташувалися довкола одного з вогнищ. Арафінве не підводив голови, та в тих швидких поглядах, які він час від часу кидав на Феанаро, палала справжня лють. Нолофінве як завжди був камінно спокійним, а Феанаро, як на диво, навіть веселим.

— Ми дотримаємо Обітниці, - сказав він з усміхом, — я маю на увазі рід свій. А погрози… Це тільки погрози. Перший Дім не зверне зі свого шляху, і я передрікаю, що пісні про наші діяння не змовкнуть до останніх днів Арди.

— Одна з пісень буде про твій вчинок в Альквалонде! — раптом різко мовив Арафінве, — досить красивих слів, старший брате! Я, Арафінве Фінвіон, повертаю назад і кличу за собою всіх бажаючих! Я стану перед Колом Судьби і попрохаю, щоб покарання обминуло позосталих Нолдор і впало на одного мене. Нолофінве, ти зі мною?

Середній брат довго мовчав, тоді вимовив стиха:

— Я обіцяв підтримувати сина Міріель і йти за ним — і я дотримаю слова, нехай я і не закликав в свідки Світло і Тьму. Однак, я не буду затримувати тих Нолдор Аttea Nosse, які захочуть повернутися назад. Я сподіваюся, Арафінве, що ти схилиш Валар до милосердя і прощення. До того ж, Третій Дім не заплямував рук кров’ю Телері, і його не стосується вирок Судді, якщо, звичайно, ви повернете назад просто з цього місця.

— Злякався, найменшенький? — спитав Феанаро все з тою ж злою насмішкою, — добре… Йди! Повзи на колінах до господарів, вони пробачать тебе, пожаліють… Дивись, ще й призначать Великим Князем Нолдор… Тієї жменьки Нолдор, котра нидіє зараз на пагорбі Туни.

— Я йду назад, бо можу не втриматись і вбити тебе, Феанаро, — відповів Арафінве люто і різко підвівся, — я не знаю, як я дивитимуся в очі Ольве, і чи залишиться його донька в садибі Нолдо, але я зроблю все, щоб виправити злодіяння, вчинене тобою.

Троє старших княжичів тим часом обговорювали появу Судді. Майтімо запевняв, що Намо весь час дивився просто на нього, особливо, коли з таким смаком оповідав про біди, які очікують Нолдор.

— Коли ото він говорив про тортури, то вказав на мене, я певен, — здригнувся Руссандол, а Фіндекано, пронизаний раптовим жалем, стиснув йому руку, — оце ускочив Рудий так ускочив, а ще говорять, що рудим щастить. Уявіть собі — мені навіть руки накласти на себе не можна в разі якогось лиха… З одного боку Морінготто, з другого Суддя…

— На полі битви, — стиха мовив Фінарато, — а чи в катівні, гордість — єдине, що нам зосталось, Нолдор.

— Проб’ємося, — сказав Фіндекано, — я певен цього. Але ж Фінарато, Nelya Nosse повертається назад…

— Мій батько повертається, — виправив його Фінарато, — і з ним — усі бажаючі з Трьох Домів. Я йду вперед, і веду Nelya Nosse, як його намісник. Ми вже говорили про це. Татко, ясна річ, не в захваті від мого рішення, але… Нічого не змінити.

— Може тобі краще…, - несміливо почав Фіндекано, згадавши слова Ольве.

— Може і краще, — зітхнув Арафінвіон, — Амаріе напевне повернеться — її так налякали слова Судді, що вона не може ні їсти, ні спати. Але я не можу повернутися — судьба…

Опісля недовгого перепочинку заграли шикування срібні сурми. Феанаро, оточений синами, стояв віддалік, кривлячи вуста в зневажливому усміху, і робив вигляд, що шамотанина в таборі зовсім не стосується Першого Дому. Коли зібралися всі, на покритий мохом валун легко видерся Нолофінве.

— Нолдор, — мовив він, — ми всі чули голос Судді Намо. Ми всі чули його вирок. Я знаю, що у таборі говорять про можливість повернення до Тіріону. Ми, троє князів з роду Фінве, надаємо бажаючим таку можливість. Князь Арафінве повертається назад, і візьме під свою руку всіх, хто стомився від дороги, чи злякався вироку. Шикуйтесь під його корогву — вам ніхто не дорікне, що ви не розрахували свої сили. Передавайте рідним вітання від позосталих і нашу любов.

Табір гомонів довгий час. Зрештою, до стягу з золотою квіткою потяглися ті, хто хотів повернутися. Нолдор йшли з опущеними головами і не підводили очей, та в обличчі Арафінве не було ні сорому, ні страху. Князь робив те, що вважав за потрібне, рятуючи слабших від майбутніх страждань.

Арафінве повертався сам-один, з його рідних в рушенні зостався навіть Артаресто. Фінарато підвів до батька заплакану Амаріе, і попрохав опікуватись ніжною Ваніе до кращих часів. Еленве, незважаючи на умовляння Туракано, зосталася з чоловіком і відмовилася доручити Амаріе малу Ітарільде.

— В таборі залишаються діти, — говорила вона розважливо, — навіть отой шаленець Куруфінве-молодший везе з собою сина, а його Лехте зосталася в Тіріоні… І багато хто з жінок таки залишає з собою дітей. Я вважаю, що навіть Амаріе слід залишитися — бо опісля такого напутнього слова Судді вона ризикує більше не побачити свого meldo. Я згодна і на тортури, і на смерть — аби тільки поруч з Турондо!

Фіндекано думав, що бажаючих повернутися буде багато. Однак, до Арафінве приєдналася зовсім невелика частина рушення. Зосталися всі воїни з загону Фіндекано — його лучники вважали, що в Альквалонде Феанаро «Морінготто попутав», та якщо Суддя виніс їм вирок усім разом — і тим, хто задумав зле, і тим, хто виконував накази, то краще таки йти вперед. Зостався загін Туракано і всі його Ваніар. З загону Аракано пішла лише невеличка частина Ельдар, в основному ті, яких умовили матері, або кохані. З Третього Дому вирішило повернутися більше Ельдар, але в більшости — жони з дітьми, і зовсім мало воїнів. Приєдналися до поверненців і кільканадцять Ельдар Першого Дому — теж жінки. Всі воїни в багряних накидках зосталися вірними вождю.

Сини Індіс обійнялися на прощання, і невеличкий загін Арафінве вирушив у зворотній шлях, несучи з собою записочки, написані на уривках паперу, на шматочках тканини… «Пробач, ненько, ми йдемо вперед… Ми мусимо йти, бо єдине, що у нас залишилось — гордість…»

***

Шлях на північ був тривалим та виснажливим.

Звідкись наповзли липкі тумани, не стало видно зоряного неба, що було святинею для Ельдар. Плащі, зіткані руками нолдіе, і просочені особливою жіночою магією, ще тримали тепло, але підніматися зранку ставало все важче і важче.

Знову спалахнули чвари поміж родами. З того часу, як Арафінве вирушив назад, до Тіріону, протистояння між його старшими братами поглибилось і досягло критичної межі. Феанаро вважав, що він, як старший син, успадкував від батька звання Великого Князя Нолдор, і тому мусить одноосібно керувати рушенням. Нолофінве йому в тому не суперечив, і погоджувався з його правами, однак, на ділі виходило, що вождю, як і раніше, корилися лише Нолдор Першого Дому, а решта слухала тільки накази Нолофінве. Вождь спробував був натиснути на Фінарато, однак онук князя Ольве відповів йому холодно і ввічливо, що, за відсутньости батька він слухатиме поради князя Нолофінве, і коритиметься його наказам, які ніколи не призведуть до братовбивства. Вогняний Дух скипів, однак змушений був погодитися, відчувши в племінникові ту страшну холодну незламність, яка відріжняла нащадків Індіс. Розмова з Нолофінве теж ні до чого не привела — молодший брат знову визнав права Феанаро на титул і владу, однак мовив, що нині, в тяжких умовах походу, він не може позбавити рідних свого опікунства. Вогняний Дух знову відступив, однак затаїв зло і присягнув собі помсту.

Протока все вужчала і вужчала, коли розходився туман, то берег Ендоре можна було побачити неозброєним оком. Феанаро, котрий мав з собою труби, що посилювали зір, а також мапи побережжя, складені колись Телері, і подаровані Великому Митцю в часи їхньої дружби, визначив, що Гелькараске, замерзлий пролив, де колись скипіло і застигло знову море під час Війни Стихій, вже зовсім близько, а отже переправлятися потрібно тут, інакше кораблі не пройдуть поміж крижинами, або і взагалі вмерзнуть в лід. Справившись з мапою, Феанаро визначив, що навпроти рушення мріє затока Дренгіст, яку обрамляє місцевість названа колись Лосгаром.

Брати підрахували кількість кораблів, і визначили, що одразу все рушення переправити неможливо. Вирішили переправлятися по черзі — Перший Дім спочатку, за ним інші.

Однак, дійсно, неначе лиха сила почала псувати всі починання Нолдор. Ельдар Другого Дому, які вже відверто звали себе підданими Нолофінве, забажали переправитися першими, остерігаючись підступу як з боку Валар, так і з боку Феанаро. Їх підтримали Ельдар Третього Дому, і спалахнула колотнеча, під час якої вже зблиснули й мечі.

Хвала Богам, ніхто з заколотників не позбувся hrоа, але Нолофінве попрохав брата переправлятися якнайшвидше, частину Ельдар зоставити в Лосгарі будувати табір, а кораблі відіслати назад за рештою рушення. У Феанаро зблиснули очі, він усміхнувся, кивнув — і погодився.

Як на те — повіяв попутний вітер, і, якось прокинувшись, Ельдар Другого та Третього Домів побачили на місці табору Мinya Nosse лише акуратно засипані піском кола від вогнищ. Феанаро знявся з місця нікого не попередивши, а втім, Нолофінве це й не здивувало — він добре знав брата і вже давно звик до його швидких рішень.

Фіндекано, прокинувшись, знайшов поруч з собою витворну застібку для плаща у вигляді квітучої гілки, де пелюстками квітам служили аметисти, а серцевиною — рожеві перлини і зрозумів, що оtorno прибігав проститись, але не став його будити. Юнак розумів Майтімо — там, в Лосгарі, вони могли висадитись під зливу з ворожих стріл. Фіндекано причепив застібку до свого плаща, погладив квіти, що ніби зберігали тепло долонь свого творця, і пішов робити вже звичний вранішній обхід свого загону.

Туман розвіявся, і білі кораблі було чудово видно на темній воді, під сяючими зорями. Видовище це було настільки гарним, наскільки й сумним, адже всі одразу згадали, якою ціною заплачено за переправу. Час від часу хтось відривався від поточних справ, підходив до берега, і стояв там в глибокій зажурі, спостерігаючи, як вітер надимає вітрила прекрасних творінь Телері.

Переправа пройшла в спокої, і багато хто зітхнув з полегшенням. По табору полетіли чутки, що мовляв, морські Божества пропустили найбільше винних, а отже не зачеплять і позосталих.

Вже видно було, як Ельдар в багряному розвантажують кораблі при відблисках вогнищ. Фіндекано, напруживши нічний зір, роздивився навіть Майтімо, який керував висадкою. Юнак посміхнувся і подався до великого намету-комори, де мусив разом з Фінарато підрахувати запаси їжі.

Інголемо все робив акуратно й методично, як і сам Фіндекано. Щоб не витрачати дорогоцінний нині папір та атрамент, намісник князя Nelya Nosse робив підрахунки вуглинкою на дощечці. Справи йшли непогано — до дорожніх хлібців рушення ще й не доторкалося, споживаючи запаси зерна та сушені фрукти. Коней теж годували зерном, але при необхідності чотириногі приятелі Ельдар могли теж протривати якийсь час на отих хлібцях, котрі підтримували силу hrоа. Невідомо, що очікувало рушення на тому березі, але напевне не можливість одразу ж поповнити запаси їжі.

Обидва приятелі знали, що їм важко буде ступити на кораблі Телері. Вони не говорили про це, щоб не тривожити душу надаремне. Фіндекано було найважче — з його вини палуби кораблів — лебедів залилися кров’ю. Юнак не виправдовував себе, він тільки бажав від серця швидше дібратися до якоїсь лихої сили і видобути меч.

Скінчивши підрахунки, обидва молоді Нолдор ледь усміхнулись одне одному і вийшли з намету. Довкола панувала звична шамотанина — хтось стиха грав на улюбленому інструменті, який взяв з собою в мандри, хтось відкрив скринечку з ювелірним приладдям… Дві похідні кузні обступили бажаючі направити свою зброю. А ось і пані Лаурендіе — оповідає молодим Ельдар про чудовиськ, яких можна зустріти на тому боці.

— Ngauro треба бити лише стрілою в око. Інакше його не здолати. Гірше, коли під виглядом ngauro ховається Мая… Цього не зупинити і стрілою. Лихі Маяр вміють наводити чари, але боятися цього не треба — потрібно лише створити своїй душі панцир з аvanire… Та якщо відкриєшся перед таким — тоді все, пропав. Найнебезпечнішим ворогом є балроги, витвір Морока, втілені духи підземного вогню… Опісля того, як Квенді зустріли Ороме, і зрозуміли, що в цьому світі є Валар, тварей цих стали звати Валараукар — Богоподібні Чудовиська. Однак, діти мої, не забувайте, що все в Ендоре має hrоа. А що має тіло — те можна знищити, тобто розвоплотити, і воно довгий час вже не зможе робити шкоду. Балроги велетенські на зріст, тому бити їх потрібно списом в низ живота, якщо вдасться підійти для ближнього бою. Зазвичай кілька Квенді відволікали на себе потвору, і гинули, а решта наносила тварі тяжкі рани, і балрог втікав з поля битви. Вони є напіврозумними, як-от деякі тварини Валінору, і в цьому наш порятунок, бо, якби цим чудовиськам до їхньої сили ще й розуму… Однак, повеліває ними Мая, котрий прийняв образ балрога. Звуть його Готмог — здолати його не вдалося свого часу навіть коштом сотні життів.

Ельдар захоплено слухали красуню-цілительку, а поруч сидів її мовчазний чоловік, направляв свого списа і ледь посміхався.

— Розкажіть про Дике Полювання, — попросив хтось.

— О, хто його зустрів — не пережив погоні, - протягло мовила жінка, — єдиний вихід — вчасно залізти на дерево, і стріляти, доки не скінчаться стріли. Тоді, принаймні, твоя загибель буде відомщеною. А на відкритому місці — це смерть. Вони з’являються несподівано — красень-Мая на вороному коні і його гончаки-ngauro. Рятунку нема, Хазяїн Вовкулаків або заганяв Квендо на смерть для розваги і на харч своїм тварям, або забирав знесиленого до Ангамандо, або до Утумно, а звідти змогли врятуватись лише одиниці.

— А… А для чого? — почувся тремтячий голос якогось підлітка, — тобто — навіщо?

— Хто знає, - відповіла жінка, — для чого лиха сила робить те, або інше. Я думаю, що Саурону просто подобається споглядати страждання. Принаймні, так оповідав мені meldo, але не питайте його, він не хоче про це говорити.

- Єдина можливість відріжнити зло від страшної помилки, — стиха озвався Таурохтар, — це заглянути собі в серце і перевірити, чи не почало тобі подобатися спричиняти біль. За давніх часів Квенді жили інакше, і не мені судити Ельдар Валінору, але князь Феанаро, незважаючи на весь його розум і силу, здається ледве втримується на цій межі…

На березі, де зазвичай скупчувалися Ельдар, котрі спостерігали за висадкою Першого Дому, раптом знявся гамір.

— Тіrа, Ельдар!

— Дивіться — вогонь!

— Там щось горить!

— Це корабель! Кораблі горять!

Фіндекано кинувся до берега. На тому боці дійсно палахкотіла заграва. Кілька кораблів палало, біля інших метушилися воїни Мinya Nossе, чомусь зі смолоскипами замість цебер з водою.

— На них напали!

— Urqui, напевне!

— А може отой Валарауко, про якого оповідала цілителька!

— Ви бачите ворога?

— Ні, начебто ні!

— Онде сам Феанаро, я бачу, як блищить його вінець!

— Він стоїть на узвишші, як необережно!

— Дивіться, Ельдар, та що ж це!

Фіндекано теж побачив те, що вже розгледіли зіркі очі багатьох Ельдар. Ворога дійсно не було видно, натомість Нолдор в багряному підпалили смолоскипами ще один корабель і подалися до сусіднього.

— Вони палять кораблі, а Феанаро за цим спостерігає…

— Вони роблять це з його наказу!

— Родичі зрадили нас, Нолдор, вони не повернуться за нами!

— Дивіться, онде білявий Феанаріон, як його…

— Туркафінве… І теж зі смолоскипом…

— Феанаро… Проклятий разом з родом…

— А нам що робити нині?

— Де Нолофінве, де наш князь?

Астальдо побачив батька, який йшов своїм летючим кроком з глибини табору. Перед ним розступились. Нолофінве примружився, роздивляючись, потім заплющив очі і судомно зітхнув.

— Мій брат, — мовив опісля довгої мовчанки, — спалив за собою кораблі. Табору вони не розбивали, отже рушають далі невдовзі. Нас покинули тут.

— Але що нам робити, князю? — розпачливо мовив той самий юний Ельда, який питав цілительку для чого зло спричиняє біль.

— Я мушу подумати, — сказав Нолофінве спокійно, — і порадитись з родом своїм. Не хвилюйтесь, Нолдор, ми знайдемо вихід. Я присягаю — знайдемо. Не піддавайтесь розпачу і страху. Заспокойте жінок…

Фіндекано вже не слухав. Батько мусив так говорити, мусив двигати на своїх плечах важкий тягар відповідальності за позостале рушення… Юнак поволі вибрався з натовпу, який став доволі величеньким, і побрів поміж наметами.

З місця, де він зупинився, ще було видно заграву. Кораблі, оплачені кров’ю Телері… Єдина можливість переправи… Туркафінве зі смолоскипом… Майтімо… Майтімо, напевне, теж…

Юнак повалився ницьма на холодний пісок і застиг так, наче втілення скорботи. Скільки пройшло часу — він не знав, кроків теж не почув, відчув лише руку, що лягла йому на плече.

— Ай-я, — почувся знайомий протяглий голос, — молодий cano… Тебе розшукують по всьому табору: має бути нарада в наметі у князя.

— Мила пані Лаурендіе, — ледве вимовив юнак, — будь ласка, облиште мене…

— А ось духом падати не треба, — сказала жінка лагідно, — твоєму батькові нині тяжко, молодий cano, він потребує помічника, а помічник має бути Нолдо, гордим Нолдо, а не слабодухом. Ну, що такого трапилось? Я завжди говорила, що Вогняний Дух погано закінчить, зле тільки, що він тягне за собою своїх хлопців і всіх Мinya Nosse. Якась червоточина була в ньому, я помітила це ще у Форменосі. Хоча він і хоробрий, і умілець перший серед Квенді, а є у ньому щось таке недобре, наче в отих лихих Маяр, яких зіпсував Морок. Може Морок і Феанаро поробив, говорили ж мені певні особи, що вони трохи не попід ручки ходили. А ти вставай, молодий cano, і йди до батька — він чекає.

Фіндекано поволі підвівся. Лаурендіе дивилася на нього спокійно і співчутливо. Так на нього будуть дивитися і родичі, а хтось і посміється — дивіться на нерозумного Ельда, який побратався з сином Вогняного Духа. Де нині оте братство? Де його побратим? Що сказав синам Феанаро, наказавши взяти в руки смолоскип? Певне, нагадав про Обітницю…

Нолофінвіон раптом відчув біль у долоні. Весь цей час він стискав у руці застібку від плаща. Ці аметисти обточували вправні пальці приятеля… Нехай це не Сильмарил, але в прикрасі зосталося щось від рудоволосого Ельда з ледь насмішкуватим поглядом зелених очей і лагідним усміхом…

Юнак розмахнувся, і застібка трохи не полетіла в холодну воду проливу. Не полетіла, бо його руку стиснули тонкі, але сильні пальці цілительки.

— Не поспішай засуджувати, молодий cano… Я от побувала у володіннях Судді Намо, сама не знаючи, куди потраплю… Ніби він справедливий, Суддя. Однак, послухала я, як він прокляв нас усіх нині, і правих і винуватих, та й подумала — зле, коли засуджують не розібравшись. Твій оtorno впертий, як і батько його, але подумай, воїне, чи зможе він встояти проти батькового наказу?

Фіндекано дивився на аметистові квіти в своїй долоні. Довго дивився. Тоді причепив застібку на плащ, і рушив за Лаурендіе.

Родичі вже зібрались, і очікували лише на нього. Фіндекано ще біля шатра почув обурений голос Артаніс і не менш обурений голос брата Туракано. Коли він відкинув полог, всі обернулися до нього, і в батькових очах юнак побачив таку тривогу навпіл з полегшенням, що йому стало соромно.

— Мій батьку і князю, — мовив він стиха, — ви даремне тривожились за мене, я зовсім не поспішаю зустрітися з Суддею опісля отих почесних проводів…

Нолофінве, котрий дійсно потерпав, що старший син може накласти на себе руки, або впасти в оту загадкову тугу, яку могли вилікувати лише сади Ірмо, докірливо похитав головою.

— Серед вас молодих, — сказав, — вже стало поганою звичкою насміхатися над Прокляттям Намо. Я дійсно тривожився за тебе, бо оtornasse рветься з кров’ю, а ти у мене є чутливим, синку.

Фіндекано не відповів і сів поруч з батьком. Ліворуч від нього сидів Туракано, розлючений, мов зграя бджіл. Аракано сприйняв зраду Першого Дому якось легше — його більше цікавило, що їм робити далі. Арельде сиділа, схиливши голову, на очах її блищали сльози, і Астальдо згадав, що вона була посестрою Туркафінве та Куруфінве-молодшого, при чому на їхню приязнь не вплинуло навіть одруження останнього. Дівчина підсміювалася над Туркафінве, ганила Куруфінве за його ставлення до жони, але дружби з ними не поривала. Навпроти, так само засмучені, сиділи Ангарато та Айканаро — їхнє приятелювання з Шаленою Трійцею було відомо всім. Зате Артаніс від обурення аж кипіла і ледве стримувала гнів. Фінарато та Артаресто сиділи тихо — холодний спокій старшого передавався розтривоженій душі молодшого.

— Отже, розпочнемо, — мовив Нолофінве, — що сталося — відомо всім. У нас, діти мої, є лише два виходи на вибір. Перший — повернутися з ганьбою. Якщо Арафінве та його Ельдар напевне матимуть прощення, то з нами складніше, серед нас Фіндекано та його лучники…

Фіндекано заплющив очі. Кров на білих плитах порту… Кров на білих бортах кораблів… Мертві Телері в ріжнобарвних одежах… Мертві Нолдор в багряному… І Майтімо зводиться з поміж мертвих. «Ти привів лучників, Фіндекано! Задля оtornasse — стріляй!»

— Я не думаю, — говорив тим часом Нолофінве, — що Вишні Валар уготують для винних покарання з позбавленням hrоа. Однак, жити в Тіріоні опісля всього, що сталося, буде для більшости достатнім покаранням. Щодо мене, діти мої, то я скажу по правді — я пішов з дому без бажання, пішов за вами, щоб оберігати вас… і ще тому пішов, що дав обітницю Феанаро йти за ним слідом, ще не знаючи, куди він нас поведе. Але тепер я хочу йти вперед. Я хочу подивитися в очі Феанаро і спитати: «Де ти зоставив брата свого?»

— Треба йти, — зло сказала Артаніс, — я не повернуся, навіть якщо все рушення поверне назад.

— Але як іти? — лагідно спитав Фінарато, — шлях зостався один: через Гелькараске, по кризі…

— Я піду, — вимовив Фіндекано, — по кризі… Мені теж буде потрібно декого запитати…

— Вертатися не можна, — понуро сказав Туракано, — ми станемо посміховиськом всього Аману, і ще через сотні зоряних кіл на нас говоритимуть — «це ті самі Нолдор, котрі хотіли здолати Чорного Валу, а самі злякалися проливу під кригою.»

— На нас говоритимуть — це ті самі вбивці, - прошепотів Фіндекано, — і будуть праві.

— Від того, що ми будемо побиватись, нікому не стане краще! — вигукнув Айканаро, — я йтиму вперед!

— Я пропоную, — сказав Фінарато, — на час походу віддати всю владу в одні руки. Князь Нолофінве, як найстарший, буде керувати рушенням. Хоч і говорять, що добра порада — справі не завада, але, мені здається, що князь Феанаро зовсім не хотів слухати нічиїх порад, тому й спалив кораблі за собою. Він звався вождем — у нас теж має бути вождь. Вождь, чиї накази є незаперечними.

— Хто ще підтримує сина Арафінве? — спитав Нолофінве стиха.

— Всі, - першим мовив Туракано, — звісно всі. Якщо Фінарато говорить від імені Nelya Nosse…

— Від всього Третього Дому, — уточнив Інголемо, — і ми, і спокревені, слухатимемося князя Нолофінве, як батька.

— Гаразд, — сказав князь Аttea Nosse, — тоді кличте сурмачів, нехай грають збір.

Зібралися всі, і швидко. Над рушенням висіла тяжка затривоженість, мов чорний дим над протилежним берегом. Кораблі вже догоряли, їхні почорнілі остови з гучним тріском, далеко чутним по тихій воді, розсипалися, вистрілюючи снопами іскор. Багряні накидки все ще майоріли між деревами, але видно було, що Феанаро відводить своє військо з обозом геть від побережжя, вглиб лісу.

— Нолдор, — сказав князь Нолофінве тим особливим голосом, що віддавався у розумі Ельдар, і давав можливість чути його тим, хто стояв віддалік, — ваші князі вирішили — ми рушаємо вперед.

Фіндекано, котрий стояв поруч з батьком, побачив, що більшість дійсно рада такому рішенню. Ельдар мали час подумати і прийшли до того самого рішення, що і їхні cano — йти вперед більш небезпечно, зате менше сорому.

— Ми йдемо, — говорив князь рівно, — обхідним шляхом через пролив Гелькараске. Його скуто кригою, тож пройти там можливо, принаймні про це говорили ті нечисленні мореплавці, які наважувались обстежувати Північ. Під час походу волею княжої ради я очолюю рушення, і рішення приймаю одноосібно. Наказую передивитись вантаж, зоставити все зайве, навіть дороге серцю. З їжі брати лише дорожній хліб, сушені фрукти і трохи зерна для коней. Забороняю залишати зброю, плащі та шатра — в проливі панує холод, а за проливом панує ворог. Те саме стосується й начиння похідних кузень. Що можна — вантажте на коней, верхи не поїде ніхто, на кризі це небезпечно. Фіндекано, твій загін іде зараз вирізати з хмизу жердини, якими передові будуть промацувати шлях. Я сказав!

— Haran nin[121]! — вигукнув хтось, і гомін покотився рушенням, — слава нашому вождю!

Нолофінве обдивився прибадьорених Ельдар, котрі повірили, що їхній крижаний князь проведе їх по снігам та кризі цілими та неушкодженими, всміхнувся сумовито і мовив:

— А останній мій наказ буде — не звати мене вождем.

***

— Підіймайтеся, Нолдор! Підіймайтеся!

Фіндекано ходив поміж своїми воїнами, розштурхуючи поснулих. Короткий відпочинок закінчився. Відпочивати довго не можна було — тут сон швидко міг перейти в погибель.

— Шикування, Ельдар! Вставайте, лучники, рушаємо!

— О, ще хоч мить спокою, — простогнав хтось з-під снігу. Хтось знайомий. Ну, певне… Давній приятель Алмареа, родич, напарник по дитячій втечі за море, чудовий майстер по каменю та будівничий, найкращий лучник Другого Дому опісля самого Фіндекано, а нині — просто змучений Ельда…

— Вставай, Алмареа… Вставай, бо виспишся в Мандосі! Як думаєш, де Суддя відведе тобі місце для відпочинку?

— О, ти нагадав мені про це, і я відповідаю — не дочекається…

Алмареа, відомий насмішник, ледве зводиться з-під кучугури. Вони сплять не в шатрах, шатра — то для жінок та дітей, воїни загортаються в плащі, зіткані руками милих та матерів. Вони поки що тримають тепло, ці плащі, але студений вітер свище проливом, недобрий вітер, сповнений давнього зла.

— Вставай, Мірімоне! — прийнявся вже Алмареа будити свого брата, — вставай, ледацюго! Що тобі сниться — мамині тістечка?

— О, всього лишень філіжанка гарячого quenilas, — промовила сусідня кучугура, — але ти вже розбудив мене, нерозумний Нолдо, і я не встиг її допити.

Фіндекано подався далі, підіймаючи, сварячи, умовляючи… Хвала Богам, його воїни трималися… Ще трималися. На жартах, на насмішках, на гордості… А ось Аракано, котрий вів юних, щоразу не міг добудитися двох, а чи трьох. В застиглих очах покинутих hrоа поволі леденіла крига. Тіла завалювали снігом, і молодший Нолофінвіон, зриваючи голос, кричав команду на шикування…

Не витримували коні, напіврозумні тварини лягали на сніг, і відмовлялися підійматися. Моретінде ще йшов, як і Рогаллор, білий кінь Нолофінве, але коней похід втрачав багато, а отже вантаж лягав на плечі піших.

Не було можливості розікласти вогнище, випити гарячого напою. Вино видавали по ковтку з баклаг, які відігрівали на грудях і пускали в кругову Ковток, лише ковток — всі знали, той, хто вип’є більше, ризикує заснути на ходу, а того, хто упав чи відстав часто не можна було помітити одразу через майже постійну віхолу.

— Шикуйсь, Нолдор… Всі?

Кожен мав місце в шику, кожен мусив подивитись на сусіда… Чи не зостався хтось під білим заметом?

— Всі, cano!

— За мною… Рушай!

Нині легше, нині шлях торують юнаки з Третього Дому. Десь там і Фінарато промацує жердиною сніг, пробує на міцність лід. Кільканадцять Ельдар вже загинуло, випробовуючи дорогу. Тому перші весь час змінюються. І батько там. Батько завжди там… І тут… І скрізь… Його спокійний голос чути по всьому рушенню. Він підіймає змучених, помагає нести дітей, умовляє встати валінорських коней. Татко встигає всюди, і усміх розсвічує обличчя тих, хто бачить його.

— Кляті Феанаріони, — бурчить позаду Алмареа, — незле погрілися біля кораблів. Щоб їм все життя снилася крига та хуртовина.

— От сюди б Вогняного Духа, — хмикає хтось із лучників, — одразу б охолов на льоду.

— Коли ми їх наздоженемо, то притягнемо сюди і змусимо повернутись назад цим же шляхом.

— Особливо гарний вигляд мав би рудий синочок Феанаро.

— Котрий з рудих, їх же троє?

— Старший, ясна річ. Це так красиво — багряне на білому.

— Багряне — це його кров?

— Його волосся, нерозумний Ельда! Уяви собі, як він стирчить з замету — високий же…

Сміх ззаду, хрипкий сміх, мов каркання ворона. Чийсь докірливий голос:

— Нолдор, стуліть роти, бо вас почує cano. Не можна топтати йому душу.

— Не можна сварити Феанаріонів? А що ж іще нас зігріє, скажи будь ласка?

— Свари кого завгодно, хоч і себе самого, що рушив під таку хурдигу з дому, але не чіпай Руссандола.

— Ти що, теж його оtorno?

— Моя совість ще не примерзла до льоду, ось і все. Що не до вподоби — з’ясуємо на тому березі.

— Но-олдор! — гукає Фіндекано не обертаючись, — дурні розмови геть! Заспівуй!

Десь посеред загону засвистіла флейта. Пальці у музиканта замерзли, але він старається, дуже старається. Алмареа, котрий відчуває свою провину, заспівує пісеньку, простеньку пісеньку свята врожаю про смачні плоди Яванни.

— Дарувала… Дарувала дар, назад не прохала…

Але ж це тільки яблучко…

Моя панно, це лише яблучко…

А я вірив, що ти покохала…

— Ось доберемося на той бік, — мріє під пісню Мірімон, — а там панни-Синдаріе. Волосся їхнє сяє в світлі зір…

— А там лава urqui — лучників, — пирхає Алмареа, — і ти вже вітаєш Суддю Намо, не встигнувши навіть привітатися з панною.

— О, ти хочеш моєї погибелі, щоб всі діви Ендоре дивилися тільки на тебе!

— Ні, спершу ми одружимо cano. Наш cano красень писаний — сині очі, чорні брови. Ось на кого дивитимуться діви Ендоре!

— Тож тримаймося, Нолдор, щоб Феанаріони не переманили наших панночок!

— Особливо Туркафінве — ото вже облесник!

— Нолдор, я бачив на власні очі, як Турко підпалив собі волосся смолоскипом. Тепер його покохає лише панна з urqui.

— Ото буде пара — він добрий, і вона гарна…

Сміх, хрипкий сміх з заледенілих вуст. Розумник Алмареа… Смійся сам, сміши Ельдар. Ми дійдемо. Ми мусимо дійти.

Фіндекано зупиняється, і показує Алмареа рукою — проходьте. Він мусить подивитися, що там ззаду. Якщо передні бадьоряться над силу, то там далі — мовчать. Мовчати не можна, той, хто занадто заглиблюється в себе, наступного разу не підніметься з-під снігу.

— Нолдор, не мовчати! Говорити…

— Не маю сили…, - шепоче один з лучників. Він хилитається від утоми, але лук при ньому, і тул зі стрілами, і меч… І круглий щит зі срібними зорями висить за спиною… І кольчуга згорнена в наплічнику, тонесенька кольчуга, витвір зброярів-Ельдар, яка, однак, може витримати удар і стріли, і меча, і списа.

У воїна гарне ім’я — Синьагіл, Вечірня Зоря. Фіндекано знає імена всіх своїх лучників, хоча багатьох з них бачив лише на святах, і спілкувався з ними дуже зрідка.

— Добру зброю маєш, Синьагіле. Сам робив?

— Сам, cano… Звісно, сам…

— Говори зі мною, воїне.

— Про що, cano?

— Говори… Про те, як дійдемо.

— Якщо дійдемо…

— Мусимо дійти. Ми побачимо зелені луги у світлі зір, і духмяні квіти ночі відкриються нам назустріч. Ми впадемо в ці духмяні трави, ми торкнемося вустами джерельної води…

— Нині у мене лише сніг на вустах, cano… Але ви так добре сказали… Я вже бачу ці квіти…

— Не спати! — Фіндекано штурхає лучника у плече, той хилитається, але випростується.

— Я йду, cano… Я йтиму, доки мій дух рухатиме моїм тілом…

— Дивись, Синьагіле! Я зараз повернусь, і хай тільки ти надумаєш відпочити…

Синьагіл посміхається винувато. Фіндекано відмічає собі — за цим Ельда потрібно стежити, він на грані…

Ось врешті його загін весь попереду. З хуртовини виринають постаті — чоловіча та жіноча.

Туракано крокує твердо, тримаючи жону під руку. Малу Ітарільде вони несуть по черзі. Еленве не єдина жінка, котра іде з воїнами, але напевне єдина, яка не розлучається з донькою. Дітей садовлять на коней, примощують на волокуші з шатрової тканини. За ними стежать цілительки, даючи змогу матерям відпочити. Еленве не відходить від чоловіка, і не відпускає від себе дитя. Ніжна білява Ваніе, проклята Богами разом з Нолдор…

— Вітаю, брате, — мовить Фіндекано.

Туракано посміхається йому. Середній Нолофінвіон є суворішим за старшого, і більш запальним, однак нині він полагіднішав — задля Еленве.

— Скільки у тебе не прокинулось сьогодні? — питає Фіндекано стиха.

— Двоє, - так само стиха відповідає Туракано, — всього лише двоє.

— Шлях їхній на Захід хай буде прямим… Мої йдуть усі…

— Хвала Богам, хоч вони і прокляли нас.

— Незабаром потрібно буде змінити Фінарато та його Ельдар…

— Атож… Старший брате, прошу тебе, умов цю вперту nisse повернутись до обозу…

— Нізащо, — голос Еленве з-під каптура плаща є втомленим, але бадьорим, — я витримую швидкість. Ми з Ітарільде гарні воїни, старший cano. Нам би ще стріли та лук…

Фіндекано знизує плечима і вимовно дивиться на брата. Дійсно, діви та жони легше переносять дорогу. З ніжних квітів Валінору жодна ще не втратила hrоа, окрім тих шістьох, котрі щезли разом зі своїми близькими в льодовій тріщині. Жони мовчки підіймаються з заметів, виходять із шатер, жони несуть дітей, бо їхні кохані несуть зброю, жони наділяють замерзлих вояків шматочками дорожнього хліба з наплічників… Жони не сварять Феанаро та його Ельдар, не клянуть, не насміхаються. Жонам не снились геройські подвиги, окрім хіба що Артаніс з Арельде та ще кількох nerwen, вони просто йдуть за тими, без кого не мислять вічності.

— Амаріе, — тим часом мовить Еленве, — зробила велику помилку. Подивіться на Фінарато, на ньому ж лиця немає. Хіба це важкий шлях? Ну, трохи холодно… Але ж у неї навіть немає дитини від Фінарато, немає пам’яті… Як вона могла повернути назад?

Нолдор йдуть на гордості, Еленве рухає кохання. Її блакитні очі звернені лише на Туракано, її руки обіймають доньку, що дрімає під теплим плащем, заплющивши оченята…

— Старший cano, знаєш, що мовила нині моя донечка? Що їй снилося багато білих квітів і між ними — метелики-нічниці. І вона танцювала на галявині, а їй співали зірки. І хтось грав на похідній арфі, напевне це був ти, старший cano, а можливо Фінарато… Ти ще не зоставив арфу в заметі?

— Ні, я несу її, сестро, разом з мечем та луком…

— О, не зоставляй її, не зоставляй в снігу свого серця… Он Туракано покинув флейту… Покинув разом з торбинкою прикрас…

— Я зроблю нову, кохана моя, — намагається вирівняти дихання Туракано, — там, на березі, у лісі, я виріжу її з дерева, співочого дерева. Я попрохаю у нього гілку, і дерево схилиться до мене вітами. І моя флейта заграє для тебе, і для нашої доньки… Я знайду для тебе сяючі камені, я випрохаю у наугрім їхні самоцвіти… Я збудую тобі місто в потаємній долині, біле місто з високою вежею, схожою на Mindon Eldaliewa. Там ти житимеш в тиші і спокої, краще, ніж у Тіріоні.

— О, а як же війна, коханий, адже ми йдемо на битву?

— Я піду на битву, поведу воїнів, а ти чекатимеш на мене на білій вежі…

— О, як це гарно — місто в потаємній долині, заховане від лихого ока. Я вже бачу його, коханий… Я бачу…

Тріск… Страшний тріск під ногами…

— Загону — стояти! — кричить Туракано, — всі — назад!

Тріск… По білому полю під ногами наче повзе чорна змія…

— Назад, Нолдор! Назад!

Зрадлива крижина повертається під ногами, стає дибки. Фіндекано ковзає вниз, і ледве встигає ухопитись руками за гострий край здибленого льоду.

Тіла Ельдар легкі, дуже легкі, але важкий вантаж на молодому cano… Меч, лук, стріли, щит, кольчуга в наплічнику, арфа… Все це тягне донизу… Зараз крижина накриє його…

Чиїсь руки хапають його за плечі, висмикують з пастки… Синьагіл…

— Cano! Тримайтесь, cano!

Де і взялися сили у лучника. Він, та ще один нолдо, закутаний у плащ по самі очі, витягли свого cano з провалля… Крижина ухнула вниз…

Якої ж товщини тут лід, якщо під ним безодня…

— Еленве-е!

Еленве поволі зіслизала в прірву, чіпляючись скривавленими пальцями за сніг.

— Дитину, Турондо!

Туракано підхопив Ітарільде, яку відважна Ваніе штовхнула до нього по снігу. Але поштовх цей коштував жінці життя. Лиш майнуло над краєм провалля біляве волосся, що вибилося з під каптура.

— Namarie, meldo![122]

Туракано сидів на снігу. Каптур плаща впав з його голови, і чорне, всипане снігом волосся, здавалося сивим. На його руках тихо скімлила раптово розбуджена Ітарільде.

— Еленве, — водно повторював він, — meldanya…

Чутка рознеслася помежи рушенням швидко. Прийшов Нолофінве. Доки колона обережно обходила тріщину, що забрала життя Еленве і ще трьох Ельдар з загону Туракано, князь намагався очутити сина. Врешті Туракано встав. Лице його було страшним.

— Уб’ю, — вимовив, — першого ж Феанаріона, який трапиться мені на дорозі. А найліпше, якщо мені трапиться сам… вождь. Якби не він — ми давно б крокували лісом в Лосгарі. І Еленве… Еленве була б жива…

— Вбивством її не повернеш, — мовив Нолофінве, — сину, ти мусиш триматися. Ти відповідаєш за свій загін. Віддай дитину цілителькам.

— Ні! — аж сахнувся Туракано, — я не розлучуся з нею! Якщо судилося і нам навідати Суддю, то нехай ми полинемо до Мандосу разом.

Фіндекано дібрався до передніх лав свого загону якраз перед наступним перепочинком. Очі його злипалися від замерзлих сліз. Еленве… Тендітна ніжна істота, зіткана з любові і світла. Еленве… Сестра… Він так звик до білявої Ваніе, що звав її сестрою, нарівні з Арельде… І ось тепер вона стоїть перед Суддею, світла душа, сповнена кохання, і розважливо говорить: «Милосердний Намо, але ж як я могла вчинити інакше? Мій коханий вирушив в похід, і я не могла зостатися у Валінорі… О, яка ж довга розлука, як довго чекати… Але я дочекаюся, Вишній Суддя…»

— Спочивати, Нолдор… Спочивати… Не домагатись глибокого сну… Дивімося на зорі… Їх не видно в цю завірюху, але вони є таки на небі, Ельдар! Справді є!

Каптур на голову, руки під пахви, щоб втримати тепло… Плащ огортає, гріє, але вже не так, як в перші дні… Невже кляте Гелькараске виморозило з одягу любов тих, хто виткав його для милих серцю…

Холодно, так холодно… Навіть камені тут дихають холодом і болем…

Камені… які камені… Камені підземної темниці… Скуті руки десь над головою… Їх уже не відчуваєш…

«Все опираєшся, Нолдо?»

У того, хто стоїть навпроти, вродливе застигле лице. Лице мерця, якого підвели з домовини.

«Я ж попереджав тебе, що за опір буде покарання… Для чого ти задушив ланцюгом охоронця? Чим тобі завадив бідолашний urko? Вони не тварини, вони теж мають дружин, і діточок, яких ти позбавив годувальника…»

Мовчати… Тільки мовчати… Мовчанка дратує цю особу найбільше… На істоту навпроти не діють ні насмішки, ні прокльони. А ось від його мовчанки красень з труп’ячим лицем аж звіріє….

«Я приніс тобі погану звістку, Нельяфінве Феанаріон…»

Нельяфінве… Це сон… У цьому сні він, Фіндекано, чомусь є Майтімо… Закутим у кайдани, обстриженим, зраненим…

— Твої брати відмовились укласти угоду. А отже прирекли тебе на тортури і повільне вмирання… Повільне — чуєш, Нолдо? У нас попереду вічність.

«Брати… Відмовились… А що вони могли? Обітниця… Мої малі давали Обітницю, і полум’я смолоскипів танцювало на їхніх клинках, і батько промовляв так, що сім сердець билися, мов одне серце… Немає батька, я тут, в кайданах, вони зосталися самі… Макалауре… Золотий голос нашого роду… Забудь мене, бережи менших… Макалауре…»

— Хіба що ти погодишся на пропозицію Повелителя… Це ж треба! Повелитель, сильнішого за якого нема й не буде у Всесвіті, пропонує щось комашці… Хробакові! Пропонує, замість наступити на хробака ногою! Подивись нині на себе, Нолдо, огидний і смердючий напівмрець… Тобі пропонують волю, владу, силу, а ти волієш гнити тут? Ти міг би стати дійсно Великим Князем, порухом руки кидати військо в битву, а воїни б ревіли «Вождь! Вождь!» Ти міг би мати скільки завгодно срібноволосих дівок-Синдаріе… Ти міг би…

«Втілене зло, що ти знаєш про кохання в серці кожного Ельда… Що ти знаєш про те, як ми носимо цей цвіт у грудях, носимо нерозквітлим, як пуп’янок, аж доки не побачимо ту, єдину, задля якої пуп’янок бризне квітом… Ти пропонуєш мені жон для втіхи hrоа, для насильства і ґвалту, а не знаєш того, що жоден Ельда не ділить любов на тіло і душу. Владою і силою нас ще можна звабити, авжеж, але не полонянками-Синдаріе. Ти, і твій Морінготто впевнені, що знаєте нас… Але і ми знаємо вас, встигли дізнатись… Там, у Валінорі, мій батько ще міг помилятись. Тут я не помилюсь…»

— Аби ти знав, рудий Нолдо, як мене втомлює оця твоя усмішечка у відповідь на незаслужено добре ставлення. Гей, хто там? Ирхак? Займися цим… Він придушив твого брата, здається… Я знаю, тобі це байдуже, ти б і сам його придушив, але ти вважаєш, що гостровухий посягнув на твої права, чи не так? Спершу батіг, тоді розпечене залізо… Тільки не нівечити до краю, дурню волохатий… Нехай його тіло опісля затягне рани, і ми почнемо спочатку. У нас попереду вічність, Нельяфінве Феанаріон…

— Вставай, молодий cano… Вставай, бо привітаєшся з Суддею!

Хто це говорить? Жіночий голос… Звідки б тут взялася жінка?

Його трусять мов деревце, тоді удар в лице збиває каптур з його голови. Очі Фіндекано спалахують синім вогнем, він шарпається, намагаючись видертись з чиїхось цупких обіймів.

— О, краще, так краще, — знайомий голос, — добре, молодий cano… Так дивись на ворога!

Лаурендіе стоїть перед ним. А тримає його напевне її meldo, воїн зо списом. Таурохтар.

— Тебе не могли пробудити твої лучники, — говорить вона протягло, — твій брат, той, що втратив жону, і то встав сам… Негоже, Астальдо Нолофінвіон… Ти — cano, ти мусиш дбати про своїх Ельдар. Твій брат іде, мов тіло без душі, тож ти маєш опікуватися і його загоном. Допоможи Туракано, він-то не засне смертним сном, доки з ним дитина, а от про справи військові може забути. І май на увазі, нині ваша черга торувати шлях.

Фіндекано злизує кров з розпухлих вуст і мовить ледве чутно:

— Тільки бити мене більше не треба, пані Лаурендіе. У вас рука важча, ніж у воїна.

— Я навмисне зробила це сама, аби ти не штурхонув когось у відповідь, — спокійнісінько відповідає цілителька, — ти ж Ельда, молодий cano, ти не вдариш nisse навіть напівпритомним. І ти маєш бути мені вдячним — твої підлеглі вже голосили над тобою. Особливо один хлопчик, весь обвішаний зброєю, як його… Синьагіл… Я спершу прогнала їх геть, і тільки потім привела тебе до тями. Так що гонору ти не втратив. Іди до свого загону.

Лучники вже вишикувались рушати. Ельдар старанно роблять вигляд, що нічого не трапилось, просто воєвода десь затримався у справах.

— Всі тут, Нолдор?

— Всі, cano… І нині всі…

— Два десятки — наперед, торувати дорогу. Алмареа, залишаєшся за мене. Синьагіле, підеш зі мною…

— Слухаю, cano.

Синьагіл радісно випростується. Те, що він порятував воєводу, явно пішло на користь юному Нолдо. Загальна увага і повага не дають йому повалитись в сніг від втоми.

— Той другий, що тягнув мене — хто це?

— Мій родич, cano, — відповідає Синьагіл співуче, — Елеммакіл… Ми йшли останніми, і ось… Який жаль, що та прекрасна Ваніе… Ми співчуваємо вашому брату, cano…

— Від слів жалю тепліше застиглому серцю. Я вдячний і тобі, і Елеммакілу. Йдіть за мною обидва, я хочу, щоб ви були поряд.

Елеммакіл, стрункий тендітний Ельда, виморений до неможливості, видимо вважає, що милість cano лише позбавить його тих крихт спокою, які він намагається відвоювати від снігу та льоду. Однак, Синьагіл вже зрозумів, що Фіндекано, у відплату за рятунок, хоче зробити все, щоб вони зосталися в живих, або, принаймні, загинули з честю.

— Ходімо, Елемо, — мовить лучник з усміхом, — ходімо, бо без мене ти таки заснеш на снігу… Ходімо, cano знає, що робить.

Вони йдуть в голову колони. Там Фінарато і його воїни з помітним полегшенням доручають своїй зміні жердини. Фіндекано відповідає на вітання двох однакових привидів в плащах з білої вовни. Це Гвіндор з Гельмиром. Близнюки, як і в дитинстві, схожі однин на одного, мов половинки яблука.

— Вам пощастило, браття, і знаєте чому? — питає Нолофінвіон у старих приятелів.

— Напевне тому, що ми дрижаки ділимо на двох, — знаходиться Гельмир.

— Ні, не вгадав… Тому, що ми не на кораблі, і тут немає хитавиці…

Близнюки переглядаються, тоді заливаються сміхом, схожим на передзвін срібних дзвіночків.

— О, незабутнє плавання… Як ми не здогадалися одразу?

— Ми не можемо навіть вимовити вголос огидні подробиці…

— Дійсно, йти по кризі легше, набагато легше…

— Ось вам жердина, Фіндекано Нолофінвіон, просимо великодушно…

— Легкої дороги, княжичу Другого Дому… А ми зі своїм княжичем будемо відпочивати.

Воїни зчепилися один з одним живим ланцюгом. Клятий лід, клятий і віроломний… Цей пролив то промерз трохи не до самого дна, а зверху під сніжною корою, що теж стала кригою, ховаються тріщини, такі, як та, що проковтнула Еленве. Їх не промацаєш, зосталося покладатися на зрадливу удачу. А є місця, де крига тонка, і темна вода очікує на свої жертви… Принаймні від цього передові рятують рушення. Тут гинуть, і гинуть часто, але наперед ідуть охоче — померти, торуючи шлях чомусь вважається більш почесним, аніж просто навіки заснути в снігу.

Фіндекано поволі просувається вперед. В голові його одно обертається дивний сон… а чи не сон. Цей сон трохи не вбив його — заціпеніння було таким, що лучники перелякалися і побігли за цілителькою.

Майтімо в полоні? Його побратима піддають мукам, вимагаючи, аби він погодився на щось… І що там ще… Макалауре є нині старшим… Немає батька… Майтімо в кайданах… Феанаро загинув?

— Це лише сон, — шепоче Фіндекано, — це сон і тільки. Адже я не є провидцем, як Фінарато. Я думаю про них, про всіх Мinya Nosse… Навіть коли підіймаю воїнів… Навіть коли сам іду над силу… Я думаю про зраду Феанаро, і про те, як всі погодилися зі зрадою, і він погодився, і тому мені сняться жахи на крижаному ложі…

— Що вам сниться, cano? — питає збоку Синьагіл.

— Зграя волохатих urqui, — мовить Нолофінвіон, наслідуючи протяглий голос Алмареа і його спосіб жартувати, — захопила мене в полон, і хотіла змусити одружитись з їхньою кгм… дівчиною… панною.

— Ай-я, — серйозно говорить юнак, — це справді жахливе видиво. Говорять, що їхні панни бридкі, немов обстрижений Ельда… Ні, навіть ще бридкіші… Говорять, ніби вони лисі, але волохаті, і з іклами… Від одного вигляду такої панни на чемного Ельда нападає морська хвороба…

Тріск під ногами… Знайомий страшний тріск…

— Нолдор, назад! Обережно!

Живий ланцюг злагоджено подається назад… Попереду з-під тонкого льоду починає виступати вода.

— Всім стояти… Стояти… Стояти…

Ззаду зупиняється колона. Потім починає поволі відступати від небезпечного місця.

— Що тут, синку?

Нолофінве, татко Нолофінве… Той, що наказав не звати його вождем. Але його все одно звуть haran nin — наш повелитель. Крижаний повелитель на крижаній дорозі…

— Там тонкий лід… Дуже тонкий…

— Треба відшукати обхідну дорогу…

Треба… ніде не дітися… Обхідна дорога — це ще десяток загиблих, які опісля перепочинку не прокинуться від смертної втоми.

Поволі рухається живий ланцюг. Тепер Ельдар розчепили руки і йдуть один за одним, слід в слід. Нолофінве йде першим. Батько не знає втоми… А що у нього в серці — не знає ніхто.

— Як там Туракано?

— З ним Арельде… Трохи краще.

— Як мала?

— Кличе маму… Бідолашне пташеня…

Фіндекано зітхає, і раптом врізається в батькову спину.

— Тату… Що?

— Сину, поглянь-но… Можливо мені ввижається, але це…

— Берег… Це дійсно берег… Його засипано снігом, та я бачу дерева, чорні і покручені… Але це таки дерева, тату.

— Тихо, сину… Не говори голосно, треба зберігати спокій, інакше всі різко подадуться вперед… Лід тонкий, дуже тонкий… Потрібно знайти місце, де він є міцнішим, і вести Ельдар ланцюгом, одного за одним. Невелике задоволення — втопитися поруч з Ендоре…

— О, напевне ніякого, напевне…

— Ти плачеш, синку?

— Тату, ми дійшли… На злість Морінготто, на заздрість Богам… Ми дійшли… Це перемога!

— О, не говори голосно, бо твої лучники вже нашорошили вуха, а дехто і берег побачив. Передай усім — мовчати, не галасувати, шукати прохід, а тоді вести ним інших.

Цей, останній перехід, забрав багато часу, але піднесений настрій рушення допомагав очікувати і пробиратись по тонкій кризі. Берег був пологим, колись тут напевне росли ліси, але Війна Стихій понівечила краєвид, а те, що зосталося — добив мороз.

І все таки це була земля… Поки рушення поволі долало останні кроки, передові вже збирали хмиз, добували з наплічників давно не вживані кресала, або горючі палички Феанаро. Швидко запалали й вогнища, в казанках розтоплювали сніг, в киплячу воду кидали листя quenilas з заповітних вузликів, і змучені обличчя Ельдар розсвітлювало щастя.

— О, Нолдор, я мріяв про це весь довгий шлях… Ковточок цього божественного напою…

— Чи я налию тобі в жмені, Мірімоне? Адже ти, ледаче створіння, викинув навіть кухля, щоб легше було йти.

— Мірімон не сподівався дійти, милий брате Алмареа, і тому думав, що кухоль йому не знадобиться. Але тепер пахощі quenilas затьмарили мені розум, і я ладен напитися навіть зі складених долонь.

— Ось, бери мого кухля, і пий свій напій, нерозумна істото. Справжній воїн ніколи не залишить ворогу три речі: зброю, ложку і казанок… Якщо ти викинув і ложку…

— Ні, ложку я зоставив…

— Ну, хоч на щось вистачило розуму…

Фіндекано слухав, як його лучники сміються дзвінко і заливисто, забувши одразу про свій смертний шлях, і сам усміхався, забувши сни і тривоги. Лише рука його час від часу доторкалася до застібки плаща, ніби перевіряючи — чи не загубив, чи на місці…

Дійшли… Перемогли… Дійшли

***

Опісля короткого спочинку рушення Нолдор двинулося на південь.

Йти тепер стало набагато легше, однак Нолофінве звелів подвоїти пильність. Якщо на льоду Гелькараске вони не зустріли жодної живої істоти, то тут вже було Середзем’я, те саме омріяне Середзем’я, де в розлогих просторах і запашних травах могли перебувати дуже небезпечні істоти.

Щоправда, довкілля поки що не радувало око. Це був суворий північний ліс, над головами перегукувались сови, однак в цьому лісі за допомогою Пробуджених, котрі знали місцеву рослинність, віднайшлися ягоди й гриби, які дуже підживили Нолдор, охлялих на дорожньому хлібі. Нечисленні коні, котрі пережили льодовий похід, щипали травку і гладшали трохи не на очах. На перепочинках горіли вогнища, звеселяючи серця Ельдар та зігріваючи їхні hrоа.

Нолофінве тепер уважно вивчав мапи, залишені Феанаро під час його поспішного відплиття. У Вогняного Духа їх було кілька, і частина зосталася у Нолофінве. Мапи ці були складені дуже приблизно, але по ним можна було визначити шлях, який мав пролягати не по гостинним місцям.

Старі мапи визначали, що шлях на південь лежить через Дор-Даеделот, Землю Жахливої Тіні. Колись, до Війни Стихій там знаходилася фортеця Ангамандо, передовий пост головної твердині Мелькора — Утумно. Начільником її був той самий Мая Саурон, про якого Пробуджені оповідали страхітливі історії, а бідолашний Таурохтар навіть мав можливість скуштувати його гостинності. Оскільки Утумно було зрівняне Валар з землею, то цілком можливо, що Морінготто отаборився саме в менш поруйнованому Ангамандо. Таурохтар оповідав, що Ангамандо це власне не зовсім фортеця, а печерне місто в триглавій горі Тангородрім, котра є не чим іншим, як згаслим вулканом. Головний вхід до цих печер захищала велетенська брама, а природні укриття були доповнені вежами та іншими укріпленнями. Затим мали бути гори Еред-Ветрін, а далі — земля, яку Синдар називали Гітлум[123]…

Обоз Нолдор тепер рухався в оточенні воїнів, і Нолофінве час від часу висилав кінну розвідку. Однак, перший напад все одно стався несподівано — вартові помітили тіні поміж дерев, але витратили дорогоцінні миті на те, щоб роздивитися, що це за істоти. На щастя, хтось побачив, як наконечник його стріли, зроблений з «магтанової сталі», палає синім вогнем. Саме так цей особливий сплав світився при наближені urqui. Ну, а при вигляді страхітливих морд, з лютим напіврозумним, напівтваринячим виразом, воїни Фіндекано, загін якого ніс варту, зрозуміли все, і почали стріляти.

— Перша лава! — кричав Фіндекано, зриваючи голос, — Тримати стрій! Стріляй!!

Смертоносний свист… Вереск з-за дерев… Крик болю десь поруч…

— Там теж є лучники, cano!

— Перша лава — підняти щити! Друга лава — стріляй!

На галявину, просто перед стрій лучників вивалився тлум страховиськ. Схожі мордами на мавп, вони, однак, мали на собі сяке-таке вбрання, та шкуратяні захисні нагрудники. Узброєна ця орда була в неоковирно зроблені криві мечі, ножі та невеличкі луки.

— Друга лава — стріляй!

Свист стріл, щось ударилося в щит Фіндекано. Тварі не зупинялися, вони мали певну хоробрість, а чи байдужість до власного загину, бо перли вперед по трупах своїх вбитих.

— Нолдор, на битву! Мечі з піхов! За світло дерев! За погублене світло!

— Бий поріддя Морінготто!

— Еleni rilma!

Фіндекано вихопив меча — і вчасно. Просто на нього нісся волохатий здоровань, єдиним одягом якого була шкіряна спідничка. Його меч був лише погано відкутою залізною штабою, але при вазі і зрості супротивника отримати такою штабою по голові означало побачити Суддю Намо трохи раніше, ніж бажалося.

Супротивник ревів щось незрозуміле. Фіндекано здалося, що він розібрав кілька калічених синдарських слів, але довго прислухатися було ніколи — urko махнув своєю зброєю, і юнак ледве встиг пригнутися.

— Набік, cano!

Таурохтар зі своїм списом… Затуливши Фіндекано, він вгородив списа здорованеві в груди… Фіндекано подякував йому поглядом і кинувся вперед, в клебовисько сутички, роздаючи удари направо і наліво.

Удар… поворот… Прикритись щитом… Сяюче лезо клинка залилося навіть не кров’ю — чорним слизом. Ще один urko збоку — відбити удар щитом… Вдарити з розвороту, клинок розсікає шкіряний нагрудник страховиська, і входить в живе тіло… Вперше… Все вперше… Він ще не бився на мечах на смерть… Навіть тоді, в Альквалонде — щадив супротивника.

Не згадувати про Альквалонде… Тільки не тут, не під час битви…

— Нолдор, вони тікають! За мною!

— Cano! — поруч виникає Лаурендіе. Меч в руках гідної Пробудженої весь залитий чорним слизом, — тут їхній табір, cano!

— Як ви знаєте?

— По запаху…

Сморід, майже не відчутний на початку бою, дійсно ближчає і стає все нестерпнішим.

— Пані Лаурендіе, там може бути засідка?

— Ні, urqui не настільки розумні. До того ж вони напали двома загонами…

— Двома?

— Там твої брати. Вони зладнають. А ми будемо при твоєму загоні, молодий cano.

Галявина, де urqui стояли табором, дійсно мала жахливий вигляд. Розуму у тварей вистачило для того, щоби поставити сякі-такі намети з тих же шкур, але не для того, щоб облаштувати вбиральню подалі від вогнищ. Короткий бій майже закінчився — Нолдор Фіндекано методично нищили позосталих потвор, незважаючи на досить впертий спротив. Юнак відзначив собі, що urqui опираються до останку і навіть не пробують здатися в полон, незважаючи на явний програш. Він, щоправда, не уявляв, що робив би з такими полоненими, однак подібна поведінка свідчила або про певну хоробрість, або про повну байдужість до власної долі.

— Мій воєводо! Фіндекано!

Кричав Алмареа. Голос у присяжного насмішника Другого Дому був в смерть переляканим, а обличчя зеленим, неначе опісля морської хвороби.

— Дивіться, cano… Дивіться, це ж жах!

Тіла біля одного з вогнищ… Випатрані тіла Квенді… Срібноволосих Квенді, схожих на Телері…

— Вони… Вони жерли їх, cano… Ви це бачите? Вони…

— Алмареа, — вимовив Фіндекано, сам змагаючись з нудотою, — відійди за кущ, і прийди, коли з тобою буде все гаразд.

— Д-добре…

Алмареа до куща не дійшов, його знудило неподалік. Фіндекано втягнув в себе повітря, намагаючись не звертати уваги на сморід. Видихнув поволі… Ще раз… Він — cano, йому не личить показувати слабкість… Тварі… Це таки тварі… Звірі з зачатками розуму… Це тільки звірі…

Від одного з наметів почувся слабкий стогін. Наче хлипала скривджена дитина. Фіндекано підійшов туди, тримаючи зброю напоготові, і побачив підлітка — Квендо в шкіряних путах. Хлопчина був весь в синцях і подряпинах, але живий.

— Це вони так зберігають м’ясо, — сказала Лаурендіе з-за спини воєводи.

— Я не розумію…

— Зрозумієш, cano… Ти, я, ми усі, з нашими надіями, з нашими вміннями, з піснями, віршами, мистецькими творами, є харчем для цих тварей. Їх такими виведено в Утумно — їм згодовували полонених Квенді, і відбирали тих, кому це найбільше було до смаку.

Фіндекано опустився на коліна. Обережно перетяв мечем ремені. Хлопчик скулився і тремтів, наче в пропасниці. Потім розплющив очі, і здивовано витріщився на схиленого над ним Нолдо.

— Ви…, - прошепотів, — ви… А ви хто?

— Все закінчилося, — лагідно мовив Фіндекано на синдарині, - все закінчилося, hinno[124]… Ми свої, розумієш? Ми — Еldrim[125], як і ти.

Він легко підняв хлопчину на руки, і той обережно провів рукою по щоці визволителя, ніби перевіряючи, чи це не примара. Погладив товсту косу, з вплетеними в неї золотистими шнурками, доторкнувся до гострого вушка.

— Еldrim, — прошепотів, — чужі Еldrim… А моя родина… Всі мертві… dangen…

Фіндекано повернувся так, щоб малий Квендо не міг побачити страшних останків. А втім, він же все одно знав…

— Не кидайте мене самого, — прошепотів хлопець, — будь ласка…

— Ніколи й нізащо, — пообіцяв Фіндекано, — я — княжич Другого Дому Нолдор присягаю тобі в цьому.

— Я так і подумав, що ви — аranen[126], - мовив хлопчина, — я служитиму вам, cano… Носитиму за вами зброю…

— Одужай спершу, — всміхнувся йому юнак, і звелів Алмареа, який підійшов до воєводи, соромлячись власної слабкості, сурмити збір.

Коли Ельдар повернулися до місця першої сутички, там теж все вже було скінчено. Жони зносили поранених до обозу, а воїни-Ельдар готували хмиз для поховання своїх загиблих. Вбитих urqui поки що зоставили лежати там, де їх настигла стріла, або меч.

Назустріч Фіндекано йшла Артаніс. Нервен мала такий нещасний зболений вигляд, що в грудях у Фіндекано замлоїло від лихого передчуття.

— Фіндекано, — вимовила дівчина, — братику…

— Хто? — спитав він раптово охриплим голосом, — хто вже не з нами, Артаніс? Фінарато?

— Ні, мої всі живі…

— Тоді Турондо?

Юнак подумав, що брат міг сам шукати погибелі в січі, аби віднайти свою Еленве в чертогах Судді.

— Не Турондо… Аракано…

— О, ні…, - прошепотів Фіндекано, — найменшенький… Мій ласкавий братик…

— Шлях його на Захід хай буде прямим, — сказала Нервен, — він був сміливцем, Фіндекано. Твій брат бився біля стягу і переміг в поєдинку здоровенного urko, який і командував цим збіговиськом. Та доля була до нього немилосердною — Аракано загинув від чорної стріли, пущеної кимось з недобитків вже опісля бою.

— Як там батько? — понуро спитав Фіндекано.

— О, Нолофінве викуто зі сталі, - прошепотіла Артаніс, — наш князь не зронив навіть сльози, і терпить свій біль, наче тортури — мовчки. А тобі потрібно стерегтися, Фіндекано Астальдо.

— Чому — мені? — спитав юнак неуважно. Легеньке тіло врятованого Квендо на його руках наче поважчало, і Фіндекано похитнувся.

— О, який гарний Синда, — нахилилася до них Артаніс, — треба віднести його до обозу, братику… Де ти його знайшов?

— У їхньому таборі. Інші — мертві. І навряд чи це Синдар з Доріату, швидше — просто блукаючі Аварі.

Артаніс м’яко, але рішуче забрала у Фіндекано хлопчика, який ще здивованіше витріщився на високу войовничу красуню з сяючим волоссям.

— Чому мені потрібно стерегтися? — перепитав юнак.

— Дехто з Пробуджених з загону Турондо трохи розуміють говірку urqui. Власне це й говіркою назвати важко — якісь згуки, та понівечені слова Квенді. Однак, ватажок urqui кричав до своїх, і його почули, що треба брати живцем «Воєводу з косами». Аракано бився біля стягу, то ж його визнали за cano, а волосся він заплітав як ти — у дві коси.

— Але чому стерегтися — мені?

— Бо urko, або по-тутешньому — орк, кричав це не на ламаному синдарині — на квенья. «Воєвода з косами»… Фіндекано…

Молодий воїн очманіло покрутив головою.

— Я ще не прославився аж настільки, щоб тварі Середзем’я знали мене на ім’я.

— Стережись, — повторила Артаніс, і пішла своєю нечутною ходою туди, де отаборилися цілительки, несучи на руках підлітка-Квендо так само легко, як це зробив би чоловік-Ельда.

— Мій аranen! — жалібно крикнув хлопчик, — я хочу з вами!

— От підлікуємо рани, одужаєш, — завуркотіла Артаніс заспокійливо, — тоді і повернешся до свого воєводи, авжеж… Хіба ти мене боїшся?

— Ні, - встиг розчути Фіндекано відповідь, — ви прекрасні, аrphen brennil[127].

Іншим разом юнак усміхнувся б вслід сестрі у перших, в яку дійсно можна було закохатися з першого погляду, але нині… Аракано, колись маленький братик, потім палкий войовничий підліток, потім воїн… Аракано, найменшенький, я часто забував про вас з Турондо задля оtornassе, яке скінчилося зрадою… Краще б я б більше уваги приділяв вам, бо нині ми з Турондо не дуже близькі, а ти… А ти стоїш перед Суддею, любий мій хлопчику, і оповідаєш йому про те, що бажав подвигів і слави, і тому вирушив з Тіріону, з цією мрією здолав Гелькараске, а знайшов лише погибель у першій же сутичці… Бився біля стягу… О, так, рушення розгорнуло стяги одразу ж опісля виходу з Гелькараске. Убив ватажка цих тварюк, як їх там на синдарині — орків… І відійшов на Захід опісля звершеного, ніби Суддя проявив милосердя, і ощадив тобі подальших мук і страждань.

Високе вогнище склали для меншого сина Нолофінве безутішні юні воїни з його загону. Сльозами-перлами плакала Арельде, і мовчки стояв біля неї Туракано. Фіндекано обійняв брата і мовив стиха:

— Мій єдиний нині брате, ми перетриваємо і це горе.

— Батько, — сказав Турондо, — навіть сльози не зронив… О, крижане серце…

— Батько, — озвалася Арельде, — страждає чи й не більше від нас усіх. Та ніхто й ніколи не побачить сліз Нолофінве.

Князь Нолофінве сам подав знак лучникам, і вогняні стріли посипалися туди, де на наготованих дровах спочивало тіло Аракано, загорнене в сірий плащ лучника. Та язики вогню раптом поблідли в дивному сріблястому сяйві, і ліс здригнувся від сотень переливчастих голосів, які тремтіли від здивування.

Бо невидане досі світило підіймалося над обрієм. Воно розсявало на всі боки сріблясте сяйво, до болю схоже на сяйво загиблого Тельперіону. Воно пливло небом, затьмарюючи зорі, і Ельдар звели до нього очі, на хвилину забувши про біль від втрат.

— О, що це, — дзвеніли голоси, — що це, Нолдор?

— О, диво з див, що не має наймення…

— Воно прекрасне…

— Ця срібляста ніжність… О, загиблий Тельперіон!

— Як назвати це? Як підібрати слово?

— Це витвір Валар — Боги не забули про нас…

Навіть Нолофінве, котрий не зводив очей з вогняного поховання, врешті підвів голову і замилувався новим світилом. І жалісно схлипнула Арельде поруч з Фіндекано:

— Братик не побачить цього… Дуже довго не побачить…

Рушення двинулося вперед, прагнучи відійти від місця бою, щоб поставити табір для перепочинку. Довгі та густі тіні слалися попереду воїнів, і дзвінко перегукувалися срібні сурми, віддаючи останню шану тим, чиї тіла розсипалися в попіл на безіменній галявині. Фіндекано наздогнав свій загін, котрий йшов попереду, і мовчки став на його чолі. Решта теж мовчала — навіть Алмареа припнув свого язика. Синьагіл та Елеммакіл трималися поруч з воєводою, не знаючи, як його втішити. Врешті, Фіндекано мовив стиха:

— Мій брат вирушив на Захід, Нолдор. Та ми ще не втратили hrоа, тому не йдіть, як приречені. Ви не скривдите мене своїми розмовами — я відчуваю ваш жаль, і я вам за нього вдячний.

— Ми не забудемо Аракано, воєводо, — відповів Алмареа, — ми співатимемо про нього пісень, і Ендоре повторюватиме його ім’я.

На першому ж привалі хтось видобув флейту, знайшлася і віола, її проніс через Гелькараске Мірімон, той самий, який викинув кухля для полегшення ноші, однак залишив власноручно зроблений інструмент. Фіндекано вийняв арфу з чохла, і струни озвалися до нього тихим гудінням. О, Ельдар могли вилити в музику все — кохання, щастя, тихий сум… Тепер вони кували з музики перемогу і погибель, щастя живим і пам’ять загиблим, й ніжні голоси сплелися з передзвоном струн, і заспівала флейта, славлячи переможців, та їй у відповідь тяжко заридала віола, нагадуючи про загиблих і довгу розлуку, і врешті заграв Фіндекано, заграв мелодію, в якій сплелися сила духу, невмируща слава і те сподівання без надії, яке у Ельдар зветься еstel.

В музику вплелася тут таки складена пісня, в якій прославлявся Аракано Нолофінвіон, відважний воїн-Нолдо, і після того, як відзвучав останній акорд, і промовлено було останнє слово, Фіндекано стало трохи легше на душі.

Він перевірив варту, обійшов стоянку і приліг біля вогнища, загорнувшись в плащ. Лучники, користуючись дозволом, тихо гомоніли, намагаючись не тривожити воєводу. Розмовляли про поранених з загону, яких нині доглядали цілительки, про врятованого хлопчика-Квендо, про urqui, яких уже встигли обізвати на синдарський лад — орками. Алмареа стиха сперечався з Елеммакілом щодо того, чи можна назвати орків розумними істотами, а чи вважати їх тваринами, які, з попусту Валар і з волі Мелькора, стали лихом для Квенді.

— О, ну які ж вони розумні, Елемо? Для того, щоби махати залізякою, багато розуму не треба…

— Але ж вони розмовляють, Алмареа… Я чув це.

— Говорять краденими словами. І з чого ти взяв, що вміння говорити — це ознака розуму?

— Це воїни, хоч і погано навчені… У них є командири…

— У тварин теж є ватажки… Лаурендіе оповідала про вовків, так от у них…

— А табір? Вони ставлять намети, носять якусь одежину… Навіть зшиту, як оті шкіряні нагрудники…

— Елемо, вибач за огидні подробиці, але ці істоти гадять там, де їдять. Отже — це тварини, порчені Морінготто.

— До того ж, — втрутився Мірімон, — розумні істоти не їдять подібних собі. Лише хижій тварині байдуже, хто перед нею, аби втамувати голод.

— Спитаємо у пані Лаурендіе… Он якраз вона іде.

— Пані Лаурендіе, розсудіть нас.

Цілителька, дізнавшись про предмет суперечки, мовила своїм низьким голосом:

— У urqui, або, якщо волієте — орків, особливий розум, розум hrоа. Наші мудрі говорили, що у них відсутня душа, принаймні, якщо спробувати увійти з подібним в оsanwe, то спроба закінчиться невдачею. Але тіло цих істот мудре по своєму, воно бажає їсти, спати, а також бажає самку. В цих трьох діях — вся мудрість hrоа

— Отже вони — тварини, — підсумував Алмареа, — бо така мудрість властива кожній нерозумній тварі.

— Однак, — спокійно мовила Лаурендіе, — Морок вклав в цих істот ще дві речі, тваринам не властиві. Це бажання влади, над самкою, а чи над зграєю, а також бажання завдавати страждання живим істотам, щоб потім цими стражданнями милуватись.

— Тварини, — не здавався Алмареа, — теж прагнуть влади над зграєю… У вовчої зграї є ватажок.

— Однак вовки, юний Нолдо, не мучать свої жертви задля розваги. А орки… При чому мучать вони не тільки тіло. Як вважаєш, скільки часу оте дитя-Аварі дивилося на те, як тварі жерли його близьких?

— О, не нагадуйте…, - в голосі Алмареа продзвенів глухою струною жах, — я не пережив би подібного…

— Орки, — мовила цілителька, — знають про існування fеа. І знають, що це є слабким місцем Квенді. Більшість з нас витримає муки, але не піддасться злу, однак дивитись на муки рідних буде найтяжчим катуванням. Тому Таурохтар і вбив мене тоді, коли палало наше городище.

Голос цілительки віддалявся, наче жінка поволі зникала в якомусь проваллі… Тиша… Тільки тиша…

Тиша в залі, велетенській залі… Вона з чорного мармуру, та зала — і стіни, і ряди колон…

Він стоїть босими ногами на мармуровій підлозі. Ноги брудні і закривавлені, рани ще не затягнулися, перед цим його тримали в льосі, де замість підлоги були камінні плити, поставлені на ребро…

Руки в кайданках безсило звисли. Вже немає сили опиратись, весь цей час його забирали на допит лише опісля сутички — в клітці, в льосі, а чи в коридорі-переході. Весь цей час він сподівався, що тварі уб’ють його під час такої бійки, але urqui мали певно суворого наказа — не вбивати.

Голову нахилити не можна — заважає нашийник з шипами… Але так краще… краще… Хоч нестямно болить і зранена спина, і шия… Добре, що не можна схилити голови.

Бо на троні з такого ж чорного мармуру добре знайома особа. Особа ця в кільканадцять разів вища, аніж та, що гуляла колись по Валінору і гостювала в садибі батька Феанаро. Але обличчя те саме, і той же солодкавий усміх…

— Мені говорили, що ти зле поводиш себе, Майтімо Руссандоле…

Ця нечисть зве його материним ім’ям… Ненько Нерданель, добре, що ти не чуєш… Добре, що не бачиш нині свого первістка…

— Стільки заліза на одному слабосилому Нолдо, — продовжує вболівати Мелькор, — Що ж він такого зробив, Сауроне? Я не можу цього бачити, адже це син мого давнього приятеля… Давнього друга, врешті решт, хоча поміж нами і були певні незгоди. Зніміть з юнака всі ці прикраси, і приведіть його до ладу, щоб ми могли поспілкуватися.

Красень з труп’ячим лицем дає знак своїм тварям. Усмішечка на його обличчі не віщує нічого доброго для в’язня.

«Прикраси» знято, розкутого бранця відведено до розкішної кімнати де парує басейн з гарячою водою. У воді добре, можна задрімати, але довго ніжитися йому не дають — якісь жони з такими ж мертвотними лицями, як і у Хазяїна Вовкулаків, з жартами та насмішечками витягують його з води, змащують рани якимись мастями, одягають в довгу шерстяну туніку, саджають за заставлений їжею столик, і змушують відкусити від якогось плоду, схожого на яблуко. Він так звик до постійного голоду, що шлунок відмовляється приймати страву, однак треба поїсти, хоч трохи. Сили будуть потрібні — нічим добрим оте спілкування з «батьковим другом» не закінчиться.

Знову зала, трон, і володар на ньому. Володар в короні — першого разу він чи-то не побачив цей вінець, коли його несподівано витягли з темряви на світло, а чи не повірив власним очам.

Сильмарили… Батькові Камені, справа життя, частка душі Феанаро прикрашають корону Морінготто… Добре, що татко загинув, і не бачить цього…

Камені, бранці Чорного Вали. Вони миготять розпачливо і болісно… «Звільни нас… Ти ж дав Обітницю…»

«Я сам у полоні, милі витвори батькових рук… Я нічого не можу. Тільки мовчати і сподіватися, що за цю мовчанку мене уб’ють…»

— Присаджуйся, Майтімо…

«Навіть кріселко поставили для гостя… Навряд чи погибель твоя буде легкою, Майтімо Руссандоле…»

— У тебе був час обдумати мою пропозицію… Я не хочу від тебе багато, бідолашне дитя, всього лишень такої дружби, якою обдарував мене твій батько. О, так, останнім часом ми не ладнали, але не з моєї вини, повір мені… Загибель князя Фінве… Це трагічне непорозуміння — він став на моїй дорозі зі смолоскипом, бо не мав іншої зброї, спалахнула пожежа… Загибель Феанаро? Я покарав Готмога, він, і його підлеглі поспішили… Але ж це лише Валараукар, як тут ще говорять — балроги… Втілений вогонь, в який я вклав частку розуму. Невелику частку, згоден, але ж мушу я мати якихось помічників. Маяр при мені небагато — Саурон, Тгурінгветіль, той же Готмог, загалом менше десятка. Я звелів Готмогу захопити Феанаро, а не вбивати. Однак бідолаха зовсім озвірів, коли Феанаро розвоплотив його помічника Орлога. Це взагалі-то нечувано — Ельда здолав балрога… Шкода, що Судді Намо дісталася така відважна душа.

«Дай вже спокій моєму батькові… Що б не було між вами — я не служитиму тобі»

— Ти схожий на Феанаро, Майтімо, а в чомусь навіть і кращий — не такий запальний, хоча такий же гордий. Я вже виклав тобі свою пропозицію ще першого дня, пам’ятаєш? Якби ти мав трохи розуму, то не довів би себе до такого оплаканого стану. Але я здогадався, чому ти грубіянив, нещасне дитя… Загибель твоїх воїнів… Там були твої друзі, бідний хлопчику… Але ж я просив, щоб ти прийшов сам…

«Прийшов сам просто в засідку… А може і дійсно краще було б… Принаймні, мої Ельдар нині були б з Макалауре, а не в Мандосі».

— Рятувати тебе не прийде ніхто… Брати твої — у них немає серця. Вони давно зреклися тебе.

«Ти б хотів, щоб моїх малих катували у мене перед очима. Тоді б я був зговірливішим, авжеж…»

— У тебе ще був побратим… Як ви називаєте таких — оtorno…

«Ні, неможливо… Фіндекано зостався в Арамані. Вони всі повернулися, напевне, перемігши сором… Фіндекано нині в Тіріоні, і, певне, відвертається, проходячи повз спорожнілу садибу з восьмикутною зорею на брамі…»

— Вони перейшли Гелькараске, оті ваші Нолдор, і нині йдуть на південь, на свою погибель. Вони не навчені військовій справі як твій рід. Я відрядив загін орків за твоїм оtorno. Ти ж хотів би його побачити, чи не так?

«Цю істоту звуть Князем Лжі… Пам’ятай про це, Рудий… Не вір жодному слову.»

— Я міг би послати за ним когось з Маяр, — слизький голос наче обвивається змією, — але ці жалюгідні комашки ще подумають, що мають якесь значення в цьому світі. Вистачить і орків, тож готуйся до зустрічі.

О, як тремтять вуста… Як зрадливо тремтять… Мовчати… Тільки мовчати… Татко говорив з ним, і сталося лихо… Мовчати… Не піддаватися…

— А щоб тобі краще думалося і чекалося, — голос Морінготто стає ще ласкавішим, — побудеш трохи на свіжому повітрі… Тобі ще не набридли печери, дитя моє? Подихаєш, помилуєшся новим світилом, яке нав’язали цьому світові мої милі братики та сестрички. Ніяк не можу його знищити, що є, то є… Але воно мені не дуже й заважає. І пам’ятай, Майтімо, тобі варто буде лише зняти аvanire, і я зрозумію, що ти згоден. Я почую… А погодишся ти швидко. Можливо навіть до того, як сюди привезуть твого… воєводу з косами. Фіндекано… Я пам’ятаю це дитинча, воно завжди дивилося на мене так, наче цілилося з лука. Цікаво буде поспілкуватися з ним нині… А ще цікавіше — подивитися на тебе, сину Феанаро… Як ти вибиратимеш між муками друга і тим, що ти називаєш безчестям… За оцю твою гру в мовчанку страждатиме він, а ти — ти будеш спостерігати за тим, як твій приятель перетворюється на шматок кривавого м’яса і потаємно радіти, що нині його черга, не твоя…

Тепла краплина повзе по щоці… О, клята слабкість тіла і духу… Як зловтішно посміхається ворог, впевнений у перемозі….

— Варта — забрати цього Нолдо… І зробити все, згідно наказу…

Зорі над головою… Нове світило світиться м’яким сріблястим сяйвом. Воно якесь мінливе — чи-то надщерблене, чи-то так здається… Мінливе світило. Можливо ім’я йому — Рана[128]… Рана Мінливий…

Часу минуло небагато — лучники все ще обговорюють битву, супротивників, та сперечаються вже про те, звідки могли взятися орки. Здогад про те, що це порчені Мороком Квенді, відкидається одразу з превеликим обуренням — занадто огидними є тварі.

— Навіть опісля чародійства Морінготто, — голос Мірімона, — я не покинув би митися при першій же нагоді…

— Можливо, втрата душі впливає на поведінку тіла, — задумливий голос Синьагіла, — якщо у Ельда забрати fеа…

— То дух помандрує до Мандосу, ось і все. А тіло стане прахом, якщо нікому буде розпалити поховальне багаття.

— А якщо душу, скажімо, десь ув’язнити…

— Подібного не можуть навіть Валар. Душа — це витвір Еру, а отже — власність Всевишнього.

— Нерозумні Нолдор, — це вже Алмареа, — про що ви сперечаєтесь? Наша кров багрянить ворожі клинки, а ви, напевне, вже забули, від чого відчищали нині магтанову сталь? Істоти, у яких навіть кров має інший вигляд, не можуть бути нам ріднею.

— Однак, чародійство…

— Дозвольте не погодитись…

Фіндекано поволі сідає, і сперечальники ніяково замовкають.

— Ну ось, — зітхає Алмареа, — розбудили cano… Орки… Орки… Ніби немає приємнішої теми для розмов…

Нолофінвіон не відповідає. Клятий сон розтривожив йому душу. Що ж це могло бути? Зв’язку з Майтімо у нього нема — не відчуває Фіндекано ні поклику брата, ні броню аvanire… А сняться лише жахи, та ще й які… Морінготто в короні з Сильмарилами… Майтімо… Його змучений, але нескорений оtorno… І огидний усміх на обличчі Морока, коли він відправляв бранця «на свіже повітря»…

«Все це — лише сон, — повторює про себе Фіндекано, — Феанаро живий, такі, як старший вуй, не можуть накласти головою в першій же битві… Майтімо не в полоні, а поруч з батьком, як первісток і воєвода… Це все Артаніс, вона стривожила мені душу, оповівши, що ватажок орків знав моє ім’я… Їй причулося, напевне, квенья схоже на синдарин, а тварі не відріжняються чистою вимовою. Звісно — він горлав: «Хапайте воєводу з косами!», бо Аракано бився біля стягу. Та тільки знайшов собі погибель… І Аракано загинув… Братик Аракано. А все інше — то видива стривоженого розуму.

— Піду, — мовив він, підіймаючись, — провідаю свого Аварі. Алмареа, ти за старшого…

— Гаразд, canо…

Цілительки розташувалися посередині табору. Більшість поранених вже спала цілющим сном, очікуючи, коли тіло затягне рани. Подекуди ще лунав заворожуючий наспів жінок, від якого зупинялася кров, стишувався біль, зросталися кістки та судини. У мінливому сяйві нового світила юнак розгледів Артаніс. Дівчина сиділа поруч з малим Аварі, котрий міцно спав, тримаючи її за руку.

— О, добре, що ти прийшов, — мовила Нервен до родича, — це дитя весь час питало про тебе.

— Я бачу — ви вже подружились, — всміхнувся Нолофінвіон.

— О, я зле знаю синдарин, але добре — говірку Телері. Ми порозумілися. Цього милого хлопчика звати Ант, що означає — дар, і він походить з тих Телері, які відокремилися від рушення князя Ольве під час Мандрівки на Захід. Ватажком їхнім був Ленве, я пам’ятаю, батько моєї матері згадував про цю особу. Ленве був дуже незговірливим…

— Як більшість Телері, - зітхнув Фіндекано.

— О, не наважуйся…, - сказала Артаніс різко, — я сама Телере, хоч і наполовину…

— Артаніс, — зітхнув Фіндекано, — у всіх нас ще довго болітиме серце при згадці про народ твоєї матері. Але розкажи мені про нашого юного друга…

— Ленве, — мовила Артаніс вже спокійніше, — зійшов зі Шляху на Захід біля Імлистих гір. З ним вирушило багато таких же впертих осіб, які не бачили сенсу у подорожі до Аману. Згодом Ленве прозвали Ндані, Поверненець, а за сотні літ еpesse змінилося на Дані. Тому родичі нашого Анта звуть себе Народом Дані, а Синдар називають їх Нандор[129], а ту їх частину, що повернулася до цих країв і стала жити осіло, — Лаіквенді, Зелені Еldrim.

— А як родина хлопчика опинилася тут?

— Батько Анта, Дорон перевершив у впертости самого Ленве. Ти чув про війну Синдар з орками?

— О, так…

— Ленве-Дані загинув, коли urqui рушили до Естоладу. Владу над народом Дані перейняв його син Даінтаро…

— Це не отой Нандо Денетор, котрий загинув смертю відважних разом зі своїм загоном?

— Ти чув про це… Ельве Сінголло тоді розгромив орків, але Народ Дані залишився без ватага. Телері взагалі не люблять воювати — Синдар Сінголло є швидше винятком, ніж правилом. Тим більше, князь Ельве надав притулок усім бажаючим, але запровадив в Доріаті одноосібну владу і залізний порядок. Еldrim з Народу Дані ніколи не любили підкорятися. У них навіть Ленве не звався князем, та й Даінтаро був, власне, лише воєводою, хоча його і дуже любили. Кровопролитний бій видався Лаіквенді огидним, а Сінголло, за те, що надав їм прихисток в Оссиріанді[130], на півдні свого тодішнього князівства, вимагав, щоб вони постачали йому воїнів.

— Власне — він був правий, — зауважив Фіндекано, — за захист потрібно платити. Не можна вічно відсиджуватись за чужими щитами.

— Тож частина з отих оссиріандських Квенді махнула рукою на отой захист і подалася, куди очі дивляться. А Дорон зі своєю ріднею не вжився і з цими блукачами, і став мандрувати сам.

— Але чого їх занесло на північ?

— О, тут була своя хитрість. Дорон вважав, що зло, котре пробудилося в Ангамандо, по тутешньому — в Ангбанді, зверне увагу на Белеріанд, а вони тим часом перебудуть лихі часи у північних лісах. Дор-Даеделот вони обминули стороною, і мандрували цими лісами, доки не потрапили до лап оркам… Весь рід Дорона поліг, за винятком шести Еldrim, тіла яких ти бачив у таборі urqui, та самого Анта. Що зробили з полоненими, ти знаєш. Хлопчика зоставили на солодке…

— Не треба, Артаніс…

— Не мені судити родичів, хоч і далеких, — мовили Нервен суворо, — але одне я знаю точно — не можна укритись від буревію. Не можна відсиджуватись у лісі, коли однокровники беруть до рук зброю. Інакше чорний вітер Півночі все одно знайде тебе…

— Сподіваюся, ти не говорила щось таке… йому?

— Фіндекано, — докірливо мовила Артаніс, — хіба я схожа на жорстоку і ницу істоту? Ні, я жодним словом не скривдила це гідне дитя. До речі, хлопчик у захваті від двору Сінголло, при якому йому довелося побувати разом з батьком, котрий був свого часу посланником від Лаіквенді. Дитя тільки і мріяло служити Аrani Dinnu — Князю Сутінок. Він запевняє, що брат батька моєї матері неймовірно велична і горда особа. Однак, «воєвода з косами», схоже сподобався йому ще більше, і хлопчина бажає стати зброєносцем аraneni…

— Я ще в стані носити свою зброю сам, — засміявся Фіндекано.

— О, мій милий брате, — мовила Артаніс ледь ущипливо, — там, у Валінорі, звання Великого Князя Нолдор було лише почесним титулом, і то за нього йшла потаємна борня. А тут князь Нолдор, навіть просто собі князь Нолдор, не повинен поступатися гонором якомусь там Ельве Сінголло, чи, як говорив вуй Феанаро, Тінголло, хоч той Тінголло і є нашим родичем. Доки ми дійдемо до Белеріанду, ми мусимо мати вигляд не волоцюг-Квенді, а князів, котрі прийшли правити і володіти.

— Моя красуне-сестро, — мовив Фіндекано задумливо, — я ось думаю, чому Нолдор так тягне до зброї і влади? І завжди тягнуло. О, так, вбивати огидно, завдавати мук живій істоті ще огидніше, але нині я зізнаюся тобі — мені принесла задоволення навіть не сама битва, а п’янке відчуття небезпеки, яке кружило голову, немов молоде вино. А вую Феанаро кружила голову влада, аж доки це почуття не змусило спалити за собою кораблі. Може, ми якісь неправильні Квенді? Тільки не говори про Ельве Сінголло, адже його змусила до війни і влади видима небезпека, в той час, як ми…

— Напевне, під час пробудження Нолдор біля озера Куівінен, десь, між зірок, звучала музика битви, — мовила дівчина півжартівливо, — дійсно, я теж думала про це… Перший Дім відточував свою військову вправність багато кіл світла, а ти став воєводою за дуже короткий час, мій ласкавий брате… І яким воєводою… Твої брати не поступаються тобі — і Турондо, і Аракано, якого вже немає з нами. А з мого ніжного Фінарато потроху, як метелик з лялечки, виходить повелитель-воїн, сповнений холодного спокою. І Айканаро з Ангарато є чудовими cano. Я певна, що таким же був би й Артаресто, якби не оті його страхи. Однак, він їх успішно долає, мій другий брат. Щодо ж князя Нолофінве — то це Haran, правитель милістю Богів. Знаєш, Астальдо, я думаю, що нас створено для битви зі Злом, як от Тулкаса, якого кличуть Гнівом Божим. Тільки наші опікуни чомусь цього не зрозуміли, і поводяться як орли, яким підкинули у гніздо яйце Дракона Моря. Пам’ятаєш цю казку?

— Атож, — засміявся Фіндекано, — дитя моє, не лізь у воду, це не для пернатих…

— Валар не можуть довго перебувати в Арді — земля руйнується від сили Стихій… Ми мали боронити Арду від Зла з їхнього благословення, а замість того нас відвели в безпечне місце, де ми знудилися надмірною опікою, наробили біди, і були прокляті «орлами», які так і не зрозуміли, що стихія Дракона Моря — вода.

Ант тим часом заворушився і розплющив сріблясто-сірі очі, які одразу ж спалахнули радістю при вигляді рятівника.

— Ви прийшли, аranen… Ви дотримали слова…

— Звісно, дотримав, — мовив Фіндекано заспокійливо, — я заберу тебе до своїх лучників. Будеш моїм зброєносцем, як трохи підростеш, а нині — вістовим. Згоден?

— О, так, аranen… З вами поряд я не бачитиму… не бачитиму оте… Я боявся спати, алe arphen brennil сказала — не бійся, я прожену лихі змори… І ще сказала — залишайся з жонами та дітьми, але я прагну помсти, аranen… Нас було двадцятеро — весь рід Дорона… Я, Ант Доронінг, вбиватиму за кожного з них по сотні тварей! Але я не воїн, тому хочу рости поруч з воїном, навчитись володіти мечем. За те я ладен стати слугою cano, і чистити його одяг…

— О, трохи занадто, — мовив Фіндекано, зітхнувши, — хіба що латати дірки від ворожих мечів… Ходімо зі мною, дитя, і не бійся нічних змор. Я завжди буду поруч.

Алмареа і решта сприйняли появу в загоні нового воїна доброзичливими насмішками.

— Наш воєвода ще не одружився, але вже має срібноволосого сина…

— Дитині вже можна довірити лук і стріли…

— Ходи сюди, Синда, я вчитиму тебе стріляти…

— Він не Синда, він Нандо…

— А, чи не все одно?

— Нерозумний Нолдо, щоб ти сказав, якби тебе назвали Ваніа?

— Сказав би, що той, хто це мовив, не розріжняє кольорів — я найсправжнісінький чорнявий Нолдо.

Ант, котрий напружено вслухався в співуче квенья, намагаючись вловити знайомі слова, лише розгублено посміхався, і вже ладен був заплакати. Фіндекано поклав руку йому на плече.

— Анте, — мовив, — мої Нолдор не лихі істоти. Вони тільки сміються над життям і будуть насміхатися над власною погибеллю. Не думай, що вони зневажають тебе.

— Ви всі такі… високі, - прошепотів хлопчина, — серед Синдар я бачив лише кількох такого зросту… Сам Аran Dinnu, тоді воєводи Белег та Маблунг… Ще Даерон, великий співець… І молодший княжич, Ельмо…

— Брат князя Ельве? — спитав Фіндекано зацікавлено. Про цього родича Ольве Альквалондського він якось чув від Фінарато.

— О, так… У нього є син Галадон, теж великий воїн. Але він трохи менший на зріст, він як… Як ви. Зате його сини, Галатіль та Келеборн, майже такі ж же високі, як Аran Dinnu.

— Галатіль та Келеборн? — засміявся Фінарато, — у нас так називали дерева… Одне, котре росло в Тіріоні, звалося Галатіліон — біле Древо, а його паросток на острові Тол-Ерессеа — Келеборн — срібне Древо.

— Аranen, а ви звідки? — обережно спитав Ант, — невже з самого Аману?

— Звідти, дитя моє.

- І ви бачили Валар?

— Не тільки бачив, але й говорив з ними?

— Вони послали вас нам допомогти, правда ж?

— Ми прийшли самі, - мовив Фіндекано, обминувши слизьке питання, — прийшли битися з тим, кого ви звете Мороком. Чорний Вала, Мелькор, убив нашого родича, і викрав річ, що є справою життя іншого нашого родича. Ми оголосили йому війну.

— То Морок знову в цих землях, — здригнувся хлопчина, — лихо… Ото ж бо і розплодилося ріжної нечисті.

— Зладнаємо, — мовив Фіндекано підбадьорливо, — а нині, юний воїне, маєш перше завдання.

— Почистити вам зброю? — зголосився хлопчина.

— Ні, поїсти і випити гарячого напою. Он, бачиш того веселого Нолдо? Його звуть Алмареа, він тебе і нагодує. І не бійся його — він завзятий насмішник, але має щире серце.

Малий Нандо був дуже голодний, але від дорожнього хліба відкушував по маленькому шматочку, з козубка брав по ягідці, і всіляко показував перед прибульцями з Благословенного Краю свою чемність та вихованість. Мірімон, дивлячись на нього, підсміювався стиха:

— Князь Ельве дійсно привчив своїх воїнів до залізного порядку. Це ж хлопчина явно бере приклад з якогось княжого зброєносця.

- І треба сказати, що він поводиться гідно, — сказав Фіндекано, — я опікун цієї дитини, Нолдор, тому попереджаю — жодних не дуже розумних жартів.

— Тільки розумні жарти, — озвався від вогнища Алмареа, простягаючи хлопчикові кухля з паруючим quenilas, — тільки розумні, cano… Присягаюся Свічадом Міндону!

Коли Нолдор знову рушили вперед, зоставивши далеко позаду свіжий могильний курган, насипаний над попелом загиблих, та ще один курган — з мертвих орків, звалених на купу, поруч з Фіндекано поважно крокував його названий син. Зброю свою молодий воєвода таки зоставив при собі, але хлопчина випрохав у нього арфу, і ніс її в чохлі, на ремені, перекинутому через плече, щасливий, що може хоч чимось допомогти тому, хто вивів його з-під смертної тіні і обіцяв виростити для помсти.

***

Рушення Нолдор під проводом Нолофінве просувалося все далі й далі на південь. Князь особисто зацікавився зброєносцем Фіндекано, і подовгу розмовляв з малим Нандо щодо вибору дороги. Хлопчик умовляв Нолофінве не йти через Дор-Даеделот, а обігнути його побережжям.

— Це гак, дійсно великий гак, — говорив він, на черговому привалі, вдивляючись в мапу, яку розвернув перед ним Нолофінве, — я не все тут розумію, але до Гітлуму та Белеріанду є обхідний шлях, ось він… А в тих горах повно нечисті, Аran Меletyalda[131] Нголфін, там руїни Ангбанду, вся гора Тангородрім пронизана печерами, а в них — орки, а деякі бачили в тих краях навіть балрогів, і тікали звідти пріч.

— Тим більше — ми маємо йти тим шляхом, — мовив князь, — можливо там ми зустрінемо Міnya Nosse, котрі стоять облогою.

— Мій батьку і князю, — мовив Фіндекано, користуючись тим, що вони з батьком радились сам на сам, якщо не зважати на Анта, котрий майже не розумів квенья, — я б порадив вам не зустрічатись нині з Першим Домом. Деякі Ельдар при одному імені старшого вуя хапаються за зброю. Не вистачало ще, аби ми почали усобицю просто перед лігвом орків та балрогів. А може і Морінготто там — куди б він ще подався, як не до насидженого місця?

— Тим краще, — незворушно відповів князь, — а усобицю розпочнемо опісля перемоги, якщо її буде кому розпочати. Ти думав над тим, сину мій Фіндекано, що ми йдемо смертну битву, а не на прогулянку?

— Можливо ліпше буде, — сказав юнак, — обійти ці прокляті гори, а там, в Белеріанді укласти союз з Ельве Сінголло…

— Союз з братом Ольве Альквалондського? — гірко спитав Нолофінве, — ти думаєш, що це можливо?

— Я сам піду на перемовини і скажу, що плачу власним життям за загиблих Телері… Зрештою, серед нас є родичі Ольве…

— Йдемо через Дор-Даеделот, — коротко відмовив князь, — йдемо в бойовому шику зі зброєю напоготові. Якщо там нема ні Міnya Nosse, ні Морінготто — рушаємо далі — на Гітлум та Белеріанд. А там уже діємо за обставинами. До речі — поговори з Фінарато, чи погодиться він бути посланником до свого родича Ельве.

Фінарато юнак віднайшов поміж воїнів Третього Дому. Інголемо сидів на розстеленому плащі і… читав книгу. Поруч вовтузився зі зброєю нерозлучний зі своїм nildo Едрагіль.

— А я-то думав, — вимовив Фіндекано з усміхом, — що в Гелькараске ми зоставили на льоду все зайве. Дехто з моїх воїнів покинув навіть казанки та ложки, і нині вирізає собі посуд з дерева.

— Мудрість ніколи не буває зайвою, — відповів Фінарато, — я теж зоставив на кризі торбинку з дрібничками, які зробив сам… Але книги… Книги залишив. О, яке чудове дитя… Артаніс говорить, що ти усиновив цього Нандо?

— У нього не зосталося нікого, окрім рятівника.

— Як вважаєш, що ми робитимемо далі?

— Себто, що вирішив князь? Йдемо вперед.

— Через Дор-Даеделот?

— О, так… На війну, в Дор-Даеделот.

— Воювати нині хочуть всі, - мовив Фінарато задумливо, — навіть nissi. Ота сутичка в лісі не злякала, а заохотила наших Ельдар. Князем рухає помста — він втратив сина, а ви з Турондо — брата… Але чи є розумним лізти в ті прокляті гори, навіть не з’ясувавши, що там? Руїни Ангбанду, говорить твій зброєносець? А чи руїни? Якщо нас зустріне ороча орда, вишикувана біля брами замку?

— Тим краще, — відповів Фіндекано, — все скінчиться в єдиній битві.

— А якщо вони просто поховаються по норах? Ми не зможемо прочесати всі печери. А якщо там дійсно відновлено укріплення? У нас нема нині засобів, щоб штурмувати фортецю.

— Тоді відходимо до Белеріанду і спробуємо укласти союз з Ельве Сінголло.

— А якщо Феанаро випередив нас?

— Вуй Феанаро, — сказав Фіндекано стиха, — може лише нам нашкодити. Якщо він вестиме перемовини з князем Ельве так, як з його братом…

— Я цього і боюся, — зітхнув Фінарато, — князь Феанаро зневажає Телері, але він не знає, не хоче знати, що Синдар з Ендоре — це не лагідні і байдужі до всього, окрім своїх кораблів, Телері Альквалонде. Тутешні Квенді воюють, відколи й народжені були. Вони мудрі і сильні, нехай і не бачили ніколи світла Двох Дерев. Якщо Феанаро дозволить собі зайве, воїни Сінголло просто розчавлять його дружину. Самою кількістю воїнів, я вже не говорю про їхній вишкіл, і озброєння, виготовлене Наугрім…

— А радіти з цього буде Морінготто, — мовив Фіндекано.

— Отож…

Приятелі помовчали. Едрагіль зітхнув, поклав лука, і погладив по голові Анта, який завжди трохи ніяковів, коли при ньому починали говорити на квенья.

— Мені сняться лихі сни, — озвався Фіндекано стиха, — мені сниться, що вуй Феанаро загинув у битві, а Майтімо… Майтімо…

— Теж загинув? — спитав Фінарато.

— Ні, наче він у полоні… Його катують, а він замкнувся в аvanire, наче в панцир, і мовчить… мовчить…Там, уві сні, я відчував його біль і розпач… Фінарато, адже я не ясновидець, це не може бути правдою.

— Це лише поганий сон, — мовив Арафінвіон заспокійливо, — ти тривожишся за нього, ось тобі і сняться жахи.

— А ти нічого не відчуваєш, провидцю? — спитав Фіндекано напряму.

Фінарато задумався.

— Ні, - відповів зрештою, — як це не дивно, ні… З того часу, як ми ступили на кригу, мене покинув дар ясновидіння. Може, в Ендоре це не діє, може ще не прийшла пора, а може… Яке може бути ясновидіння, милий брате, коли Суддя, володар майбутнього, промовив до нас: «ви помрете, Нолдор, від зброї, тортур і горя…»

— О, мій nildo таки вміє потішити, — озвався Едрагіль, — тільки мене це не злякає, я завжди йтиму за ним, немов за стягом.

- Іноді думаєш, — сказав Фінарато сумно, — чим заслужив ти на відданість? Шукаєш в собі якихось особливих цнот, і їх не знаходиш.

— Хіба друга вибирають за щось особливе? — мовив Едрагіль, — Фіндекано, давній приятелю, про що ти думав, коли вибирав собі оtorno?

— Рудий підліток ніс на руках чорнявого малюка, коли той вивихнув ногу, — сказав Нолофінвіон, — і малюк ні про що не думав, окрім того, як йому зручно, і навіть нога менше болить. А потім, через багато кіл світла, чорнявий юнак стояв на березі проливу, дивився, як горить остання надія Нолдор, і думав… Думав…

— Пробач, — сказав Едрагіль розгублено, — я вдарив по відкритій рані… Але ж ти тривожишся за нього, от я і…

— Щоб не сталося між нами, я б не хотів, щоб він помирав в муках, — коротко відповів Фіндекано, — я не образився, милий Едрагілю. Але я прийшов сюди, Фінарато, не для того, щоб поговорити про сни. Батько питає, чи зможеш ти, в разі необхідності, стати посланником до Ельве Сінголло.

— О, чому б ні…, - сказав Фінарато задумливо, — однак, певні обставини… Між Ольве і його братом, а власне — братами, бо в Доріаті живе ще один брат Ольве — Ельмо, є зв’язок, часом орли приносять листи, і я сам читав деякі з них… Якщо Ельве дізнається про події в Альквалонде, то навряд чи він захоче укласти з нами союз. Але я з радістю стану посередником, якщо, звісно, до того вуй Феанаро не зробить щось таке, що назавжди знищить саму можливість перемовин. Князь Ельве гордий, дуже гордий, в цьому він може перевершити навіть Вогняного Духа. Якщо ці два клинки зітнуться — посиплються іскри, які можуть підпалити Белеріанд.

Заручившись згодою родича, Фіндекано повернувся до свого загону, і покликав Алмареа, який, окрім всього іншого, був сурмачем загону. Опісля Гелькараске Ельдар кликав до шикування вже не зривистий від холоду голос воєводи, а голос срібної сурми, яку Алмареа дбайливо зберігав у наплічнику, і навіть не подумав тоді зоставити на льоду.

«Ми, Нолдор, — думав Фіндекано, дивлячись, як жваво підіймаються його воїни, — таки якісь чудні Квенді… Ми — майстри, зодчі, ювеліри, поети, музики… Ми покинули все в Тіріоні, частину речей, дорогих серцю, зоставили в Арамані, решту кинули на лід, однак зберегли сурми і стяги… Щоправда, Фінарато, доніс свої книги, а я — арфу… Те, що найдорожче серцю… І нехай лучники дражнять Мірімона, що він кинув кухля, але зберіг скрипку… Мій приятель на привалах різьбить собі чашу з дерева, а потім бере скрипку до рук, і наші душі підіймаються до зірок…»

— Лучники, готові?

— Готові, cano…

— Рушай!

Охорону обозу нині подвоєно, жони та діти йдуть всередині кола. Це виправдало себе, коли орки несподівано виникли в лісі, а тепер ліс закінчується, далі почалася пагориста місцевість з якоюсь колючою рослинністю, що, здається, не мала й назви. Воїни перешіптувались, що доведеться знову ламати по шматочку дорожній хліб — ні ягід, ні грибів ця місцина не родила. Нове світило блукало небом, то зменшуючись, то збільшуючись, до його сріблястого сяйва вже звикли, але все ще продовжували милуватись, і складати пісні на його честь.