Астальдо

— Це страшно, пані Нерданель, — мовив юнак, усвідомивши собі весь жах того, що коїлося в Ельдамарі, - ми — союзники urqui та ngauri… Тобто не ми — Міnya Nosse, але все одно…

— Останнім часом, — сказала Нерданель, — дещо змінилося… Я вже не боюся називати лихо його ім’ям, і весь цей час пробувала пробитись до душі Феанаро. Він же не є злом, синку, він дуже схожий на свого батька, тому рудоволоса Нерданель так довго очікувала своєї долі. Він був Митцем, і він стане ним знову. А до Мелькорa мій муж помітно охолов, бо підозрює його в нездоровій цікавості до отих своїх Каменів. Власне, він усіх підозрює у намірах загарбати Камені і довіряє лише синам та батькові Фінве. А Мелькорa він підозрює трохи не найбільше, бо той дійсно дивиться на Сильмарили як ngaurо на здобич. Можливо, північні вітри трохи вистудять мого Вогняного Духа, і він згадає, що має жону і дім.

Княгиня плавно підвелася зі свого стільчика.

— Ходімо, дитя моє… Я завжди любила тебе, як восьмого сина, побратиме мого Майтімо… Я віддам тобі його записку, він прохав мене про це, перш, ніж кінь виніс мого Руссандола за браму рідного дому.

В покоях Майтімо Фіндекано не був вже дуже давно. І тому з цікавістю розглядався по його робітні, доки пані Нерданель шукала щось в шухлядках столика. Одна стіна увішана зброєю — онук Магтана вдосконалився як зброяр. На столику стоїть недокінчена невеличка статуетка з мармуру — двоє закоханих зімкнули руки чи-то в танку, чи-то в любовному горінні. Обличчя… Та це ж…

— Він хотів подарувати це старшому Арафінвіону, — озвалася Нерданель, — але не встиг закінчити. У закоханих їхні лиця — Артафінде та Амаріе.

На столику для ювелірних робіт були розкидані недороблені прикраси. Зверху лежав срібний обруч для волосся, з одним, великим сапфіром посередині. Візерунок, що вився по обручу було теж покинуто на половині роботи.

— Мав бути дар тобі, - озвалася Нерданель, — але чи багато напрацюєш за військовою муштрою і постійними вартуваннями над отими каменями…

— Вуй Феанаро, — Фіндекано затнувся, — він… Він не кривдив його? Через мене?

— Бувало всякого, — зітхнула княгиня, — але ж мій муж як вогонь — швидко спалахує, швидко прогоряє. При сяйві Тельперіону він кричить на старшого сина, лає його покидьком і зрадником роду, а розгориться Лауреліна — називає своєю надією і утіхою. Тобі з князем Нолофінве важче, авжеж?

— О, крига обпалює…, - вимовив Фіндекано, — але я звик, і не ображаюся.

— Ось, Фіндекано, — жінка тримала в руці згорнутий трубкою і перев’язаний шнуром аркуш, — я не знаю, що тут. Він ткнув його мені до рук, коли поцілував востаннє, нахилившись з коня. Він єдиний з семи поцілував мене на прощання. Всі понеслися за Феанаро, навіть не махнувши рукою. Навіть Амбаруссар, найменшенькі. Він поцілував…

— О, пані Нерданель, — розгублено мовив Фіндекано, дивлячись, як сльози повзуть по обличчю незламної доньки Магтана, — будьте відважною… Вони повернуться…

— Я боюся, що вони ніколи не повернуться… колишніми, — тихо мовила Нерданель, — тими, якими були до оцього божевілля. Ти от — не змінився, Нолофінве це зачепило лише краєчком, а Арафінве та його роду не торкнулося зовсім… Феанаро… Сини… Але не будемо… Пробач, сину Нолофінве, я змушена покинути тебе…

Фіндекано вклонився господині і забрався з садиби так швидко, як це дозволяла пристойність. Юнак був певен, що ніхто ще не бачив і більш не побачить сліз на очах жони Феанаро. Перед ним вона трохи послабила панцир на душі, бо вважала його…

— Братом Майтімо, — пробурмотів Фіндекано, — восьмим сином…

Він добрів до берегів Іліну, сів на знайомому місці, біля похилої верби і розгорнув сувоя.

Це був малюнок, не записка. Малюнок, зроблений чорним олівцем і в поспіху. На ньому було зображено Квендо з Ендоре, явно бранця, бо руки його було прикуто до стіни ланцюгом. Довге, розмаяне волосся майже затуляло лице, але в усій постаті було стільки болю і незломлених ще гордощів, що Фіндекано здригнувся. А над прикутим нависала чорна крилата тінь…

Юнак довго роздивлявся малюнок. Знаючи свого оtorno, він одразу зрозумів мову малюнку. «Моя душа в полоні, - аж кричали різкі ламані лінії, - батько говорить, що Валар забороняють нам вільно творити, але я вже довгий час не тримав у руці ні різця, ні пензля… Нічого, окрім зброї. І ти, побратиме, знаєш, хто в цьому винен…»

— Авжеж, — пробурмотів Фіндекано, згадавши, що серед пліток про Чорного Валу була й така, що його втілення в Ендоре було крилатим.

Він довго сидів на березі, а коли вирушив додому, то заховав аркуш на грудях, під одежею.

Минали кола світла, і тиша панувала в Тіріоні. Забіяки з Другого та Третього Домів аж шкодували про відсутність суперників. Цілительки, котрі їздили на північ за травами оповідали, що опальний князь з синами та вірними вибудували собі цілу фортецю, названу Феанаро Форменос — Північною. Що військо Феанаро продовжує муштруватися, але Чорного Вали з ними нема. Опісля суду у Валмарі Мелькор зник з Ельдамару, бо Тулкас-воїн, котрий люто ненавидів колишнього володаря Утумно за гидоти, яких надивився в його фортеці в Ендоре, вимагав негайного покарання підбурювачу Ельдар і був навіть проти висилки Феанаро. Тулкас вважав його нездатним протистояти впливу Мелькора, і вказував на те, що Чорний переманив на свій бік навіть кільканадцять Маяр, котрі чули Музику Світу, а що вже говорити про Ельдар, які, незважаючи на мудрість між родом своїм, є все ж таки дітьми для опікунів-Валар.

Фіндекано, слухаючи це, думав, що Феанаро напевне якраз найбільше образили ці слова Великого Воїна. Простосердий Тулкас, Стихія Чесного Бою, вимовив вголос те, про що Валар чемно мовчали. Ельдар були для них мов діти, та власне — а чому тут дивуватись? І для чого ображатися на правду, як любив говорити князь Нолофінве.

Та малюнок Майтімо продовжував тривожити душу сина князя Аttea Nosse, і Фіндекано вирішив ще раз навідати княгиню Нерданель.

Княгиня прийняла його ласкаво, але — як чужого. Не як названого сина. Фіндекано зрозумів, що вона соромиться власних сліз, і тому не став затягувати гостювання.

— Я їду на північ, — мовив він, — на полювання. Можливо, буду неподалік Форменосу. Чи не бажаєте ви передати рідним листа, або дари?

— Власне, я так чомусь і думала, що тобі раптом захочеться пополювати на півночі Аману, — мовила повеселіла Нерданель і знову позирнула на нього отим до болю знайомим поглядом, — я передам для синів і Феанаро нові плащі… Ти зачекаєш?

Фіндекано кивнув. Він сидів на знайомій галереї, за знайомим столиком, дивився на втоптаний порожній двір і міркував, як йому пробратися до Форменосу. Чомусь він сумнівався, що вуй так просто запросить його погостювати.

— Все готово, — почув він голос Нерданелі, - ти приїхав верхи?

— Так, ясна пані…

— Мої дівчата нав’ючать сакви на твого коня. А ти ходи зі мною…

Фіндекано, сповнений цікавості, пройшов за княгинею до внутрішнього дворику садиби. Дворик цей був майстернею скульптора, не просто собі талановитого скульптора — великого майстра. Попід стінами стояли статуї з білого мармуру, в яких юнак пізнавав знайомих Ельдар… Ось Великий Князь Фінве схилився над тілом непорушної Міріель, і в його обличчі стільки ж болю, скільки спокою в обличчі тієї, котра вирушила до чертогів Судді, зоставивши мужу порожню оболонку… А ось троє хлопчаків — старший трохи зверхнім жестом обійняв за плечі молодшого, а малюка посадовив собі на згин ліктя другої руки…

— Троє Фінвіонів, — стиха мовила Нерданель.

Юнак тільки головою покрутив… Отже татко говорив правду — в їхньому дитинстві не було пітьми. Ну, можливо майже не було — в юному Куруфінве вже проглядався той дорослий непоступливий Нолдо, якого знав Фіндекано — але брати й не ворогували.

Ще одна статуя… Княгиня Індіс. Ніжна і вродлива діва — Ваніе…

— Я знала її з дитинства, — озвалася Нерданель, — як і її брата Інгве… Ми і досі спілкуємося, незважаючи на… на все це.

Фіндекано поволі йшов по колу… Ось Амбарусси, ще пухкенькі немовлята, один дрімає на моріжку, другий ловить метелика… Ось сам Феанаро, не такий як нині, закоханий юнак з розпущеним волоссям…

— Я блукала берегом моря, — сказала княгиня, — я любила мандрувати самотою, бо моє дитинство пройшло в городищах, а у лісах Ендоре на самоті блукали тільки ngauri… І там, на морському березі, я зустріла його… Ми були знайомі віддавна, навіть намагалися втекти разом в Середзем’я… Всі троє Фінвіонів, я… Ще дехто. Мене взяли як знавця urqui та ngauri — адже я навіть намагалася приручити дитинча urсо, яке випадково потрапило до рук наших воїнів…

- І вам вдалося? — спитав Фіндекано зацікавлено.

— О, ні, - всміхнулась Нерданель, — довелося вигнати його геть, коли ця істота стала надто небезпечна. Але я не про це… Я не красуня, моїм дитячим прізвиськом було — Руда Нерданель… Мене взяли в подорож тільки тому, що я запевняла, що знаю той берег. Ми туди так і не потрапили, і опісля того я довго не бачила Феанаро. А там, на морському березі він подивився на мене так, неначе побачив вперше, і мовив розгублено: «Я думав, що знаю всіх дів Тіріону, але вас не бачив ніколи. Хто ви?» І подивився отак, як на тій скульптурі.

— А хто цей великий майстер? — спитав Фіндекано шанобливо, — я маю на увазі творця цих дивовижних постатей з каменю?

— Це мої роботи, — просто сказала княгиня, — мої…

Юнак застиг посеред двору. Робота скульптора не те щоб була привілеєм чоловіків-Нолдор, але вимагала великої сили удару і точності різця. Тендітна пані Нерданель і тесаний мармур… Неймовірно…

— О, я ж дочка Магтана, — засміялася Нерданель, тішачись його зачудуванням, — я вмію навіть кувати мечі… А ось моя остання робота — дивись-но…

Княгиня зісмикнула біле покривало з скульптури посеред двору, і зачарований Фіндекано побачив… себе. Ну, так, обличчя, коси з вплетеними стрічками, лук за плечима. Поруч же стояв Руссандол, ледь схилившись до друга, і ніби щось оповідав — веселе і задерикувате. А він, Фіндекано, з усіх сил намагався не засміятись, тільки кутики вуст вже піднялися вгору.

— До мене дійшли чутки, — мовила Нерданель ледь винувато, — про певну картину, яка постраждала від батьківського гніву. Коли все це закінчиться, я подарую тобі цю роботу, як відшкодування.

— Я вдячний, — щиро вимовив юнак, — ви — неймовірні, ясна пані…

— А це, — княгиня вийняла з гаптованої торбинки якийсь круглий предмет, — відвезеш Руссандолу. Я зробила цю річ для нього — подібне я завжди роблю крадькома, бо Феанаро вважає, що дружина займається дурницями, негідними подруги Великого Митця.

Фіндекано обережно взяв до рук невеличку скляну кулю. В ній спочивала троянда. Червоно-чорна, невідомо з чого зроблена. Схожа на справжню навіть більше, ніж справжня квітка.

— Потруси нею, — мовила Нерданель.

Нолофінвіон струсонув кулю, і в ній раптово знялася біла завірюха…

— Це сніг, — прошепотіла княгиня, — тут його не буває, а там, за морем…

Білі сніжинки поволі осідали на пелюстки троянди… Фіндекано обережно заховав витвір в гаптовану торбинку, простягнену йому пані Нерданель, і подався з дворика геть, сповнений захоплення і суму.

На полювання він виїхав наступного ж кола світла. Не дбаючи про те, наскільки йому повірили родичі. Втім, князь Нолофінве останнім часом перестав непокоїтись синовим приятелюванням. Князю Другого Дому було шкода і брата, і батька, а головне — виходило так, ніби він, подаючи оту скаргу, з самого початку прорахував всі ходи на шляху до влади. Нолофінве відпустив сина без зайвих слів, і навіть сказав стиха:

— Зустрінеш там… випадково… свого приятеля, поговори з ним. Нехай якось спробує вплинути на Феанаро, щоб той полишив свої образи. Мені не потрібен трон Тіріону, повернеться батько Фінве, я знову займу своє місце біля нього. Своє друге місце… Потім повернеться й Куруфінве. Я дійсно не тримаю на нього зла. Хіба Феанаро винен, що вся таткова любов дісталася йому…

— Я цього не уявляю, — щиро мовив Фіндекано, — ви любите нас трьох однаково, а Арельде — як нас трьох… Такі дивні ревнощі… Вибачте…

— У вас — одна ненька, — коротко сказав Нолофінве, — забудемо, синку. Їдь, але будь обережним. Якби тебе не привітали стрілою зі стіни отого їхнього Форменосу.

Коня Фіндекано звали Тінде — Спалах. Хоча княжич і не захоплювався блуканням по лісі з луком та стрілами, і не мав свого місця у супроводі Ороме, однак привабив до себе одного з нащадків Нагара — коня Вали-мисливця. Ці тварини були напіврозумними і самі вибирали собі господаря. Тінде був вороним жеребцем, чорним, мов небо під зорями, за що Фіндекано жартома називав його Моретінде — Чорним Спалахом.

Звістку про мандрівку на північ Моретінде сприйняв не дуже прихильно. Напіврозумні і розумні тварини і птахи Валінору не терпіли Чорного Валу, а, за чутками, він чи-то переховувався в самому Форменосі, чи-то просто перебував десь поряд з фортецею Першого Дому. Однак нащадок Нагара і не суперечив. Оsanwe з ним нагадувало розмову з вередливим, але добрим малюком, але принаймні Фіндекано не відчував себе дорогою самотнім.

Північ Аману була майже незаселеною. Тут мешкали самотою мудреці з Ваніяр та Нолдіе-цілительки, котрі відточували свої знання трав, тут майже завжди було прохолодно, бо з Ендоре віяли холодні вітри, які приносили на крилах дивні запахи, а часом і дивне насіння незнаних в Амані рослин. Пагорби поросли вереском, поміж ними чаїлися лісисті долини, а світло дерев тут було завжди тьмяним, і в часи зміни кіл світла зоряне небо було майже таким, як в Ендоре.

Форменос Фіндекано побачив раптово. Він цілковито поклався на свого Моретінде, котрий відчував житло на відстані, і не помилився. Однак, побачити таке юнак не сподівався.

Він думав, що Феанаро з ближніми збудували собі невеличке тимчасове містечко, яке пишномовно назвали фортецею, адже дванадцять літ — це не такий уже й великий проміжок часу, навіть якщо це дванадцять валінорських літ. Час в блаженному Амані, як-то стверджували мудрі, плинув повільніше, ніж в Ендоре. Але все колись закінчується, хіба ні?

Та очам Фіндекано відкрилося небачене ним досі видовисько — на вершині пагорбу височенні стіни з сірого тесаного каменю, квадратні зубчаті сторожові вежі по краях, ще одна вежа зметнулася вгору всередині муру… І, на довершення всього — другий пояс стін внизу, перед ним повний води рів та підйомний міст перед брамою.

Скільки ж сил витратили Нолдор Першого Дому, аби побудувати це… страхіття. Фіндекано навіть думати про це боявся. Від кого Феанаро відгородився стіною? Від Валар та Маяр, які рознесли на друзки Утумно, а там, за чутками, були не просто собі стіни, а якийсь особливий витвір Мелькора?… Від самого Мелькора? Але ж хіба Чорний Вала не приятелює з Феанаро? До того ж Фіндекано сумнівався, що Мелькора стримають брама і два пояси стін… Від інших Ельдар? Але ж ніхто не збирався посягати на прихисток Вогняного Духа… Тоді — навіщо? Для чого? Невже права пані Нерданель, і Феанаро муштрує своїх воїнів для походу в Ендоре… Там їм дійсно знадобляться такі фортеці… Рови і мури… Однак, як же потрапити туди?

Оскільки син Нолофінве завжди був упевнений, що прямий шлях є найлегшим, він зняв з поясу мисливський ріг окутий сріблом, який випрохав свого часу у Арельде, і приклав його до вуст. Голосний чистий звук прорізав повітря.

Він повторив заклик вдруге, втретє… Зрештою з вежички понад брамою почувся голос вартового:

— Назвіть себе!

— Я — Фіндекано Нолофінвіон, — мовив юнак голосно, — у мене доручення з Тіріону до вельможного Феанаро. Можу я бачити князя Мinya Nosse?

Фіндекано вважав, що викликати княжичів на розмову через голову батька буде непристойно. Пані Нерданель нічого не переказувала для свого мужа, але передала дарунки своїм синам. Тож цілком призвоїто буде звернутися до самого вождя за дозволом їх передати… А потім уже — як вийде. Незважаючи на ворожнечу, вуй не мав вигнати його геть, не давши, принаймні, перемовитися з Феанаріонами.

На стіні тим часом запанувала тиша. Фіндекано терпляче очікував. Прохолодний вітер шарпав його плащем, а Моретінде нетерпляче переступав ногами і оповідав своєму вершнику по оsanwe, що він, чесний нащадок Нагара, думає про осіб, котрі змушують очікувати на холоді Ельда та його вірного коня.

Зрештою з вежі почувся знайомий сильний голос Феанаро:

— Що тобі треба, Фіндекано Нолофінвіон?

— Я привіз дари з дому для ваших синів, — ввічливо відповів Фіндекано, — тому прошу дозволу переговорити зі старшим княжичем, або будь з ким з них по вашому вибору.

— Я бачу, ти маєш з собою лука, — озвався Феанаро, — де твій меч, Нолофінвіоне?

— Я вибрався на полювання, — лагідно мовив Фіндекано, — тому і взяв з собою лук та стріли. Щодо меча — то я не у ворожому краю, а на полюванні він мені не потрібен.

— Отакі вони всі хоробрі, - сказав Феанаро комусь за зубцем вежички, — вони ніколи не мають зброї… Боягузи… Воістину боягузи! Знають, як уникнути бою. Але нічого… Ти маєш два мечі, тож вийди, і покажи цьому нащадку Індіс як приїздити сюди з дорученням з Тіріону, та ще й прикриватися іменем моєї дружини!

Зарипіли ланцюги, почав опускатися міст… Однак… Фіндекано зістрибнув з коня, майже певен в тому, кого зараз побачить. Двома мечами одразу серед Феанаріонів міг битись лише Майтімо. Шалена Трійця ніяк не могла опанувати це складне мистецтво, і безмежно заздрила старшому брату, про що він сам оповідав, сміючись, здається так недавно.

Майтімо вийшов з прочиненої брами як тільки міст ліг на своє місце. Він був зодягнений в чорне, і багряний плащ метлявся за його спиною. Мечі він ніс в руках.

— Вітаю, Руссандоле, — сказав Фіндекано неголосно, коли старший Феанаріон підійшов до нього. Майтімо мовчки пхнув до руки приятеля один з мечів і витягнув з піхов свого.

— Майтімо, — мовив Фіндекано, силячись на жарт, — якщо ти насправді бажаєш показати мені чого навчився за цей час, то зовсім не обов’язково робити з цього видовисько для всього Мinya Nosse. Давай, хоча б спустимося донизу, до он того лісочка.

В лісочку пахло глицею і спокоєм. Моретінде лишився на узліссі щипати травку, а приятелі пройшли трохи далі і зупинились на галявині.

— Поговоримо, — сказав Фіндекано, — тільки не мечами… Словами. Що тут у вас коїться?

— Тебе прислали дізнатись, — промовив Майтімо своїм сріблястим голосом з явною загрозою, — прислали з Тіріону… А може з Валмару? А, Фіндекано? Спочатку він, тоді ти…

— Хто — він? Руссандоле…

— Виймай зброю, сину Нолофінве, інакше я проткну тебе наскрізь…

Слова Майтімо супроводжував дією, і Фіндекано ледве встиг затулитись від удару своїм мечем у піхвах. Далі він тільки те й робив, що ухилявся від клинка Руссандола, закриваючись то мечем, то луком, який зірвав з плеча, але так і не оголив своєї зброї.

— Послухай же, Майтімо! Та вислухай же мене… Мене ніхто не присилав, і доручення у мене одне — від пані Нерданель! Я вам від неї плащі привіз, вони в дорожніх саквах… Та припини врешті це божевілля, мені нині не до вправ…

— Це бій, а не вправа, — сказав Майтімо зло, — ти — боягуз, Фіндекано. Ти боїшся видобути меча з піхов, знаючи, що є під захистом звичаю — не нападати на беззбройних.

Меч Фіндекано вилетів з піхов одрухово. Лук відлетів набік. Юнак не хотів бою, але нині у нього луснув терпець. Клинок задзвенів о клинок, і разом з цим прийшло розуміння, що це не гра, і навіть не двобій до першої крові. Руссандол бився на смерть.

— Майтімо, зачекай… Май…

— Ти теж прийшов за ними… Ти теж…

— Та стривай же! Руссандоле!

Фіндекано відчув удар в груди, і гарячу вологу під сорочкою. Болю ще не було — він прийшов пізніше. Як і розуміння того, що трапилося — Майтімо блискавично змінив руку і вдарив з лівої.

Фіндекано подивився на свою куртку, по якій розповзалася темна пляма, і похитнувся. Меч випав з ослаблих пальців. Молодий Ельда поволі опустився на траву. В голові було порожньо, йому все здавалося, що це сон… Зараз він прокинеться, Майтімо стисне йому руку і почне розпитувати про Тіріон…

— Я тут привіз, — сказав Фіндекано, відчуваючи в роті солону вологу, — тобі… Від пані Нерданель… Ти забери цю річ, Руссандоле… Вона така втішна… На квітці… сніг…

У нього ще вистачило сил видобути скляну кулю з причепленої до поясу сумочки.

— Треба тільки потрусити, — мовив юнак, — і біла заметіль… Всередині…

Майтімо підійшов до нього все ще з мечем напереваги. Він мав вигляд особи, котра не спала кільканадцять кіл світла. Куля з трояндою вислизнула з ослаблих пальців Фіндекано і покотилася під ноги сину Феанаро. Той одрухово підняв її і затис в долоні.

Фіндекано відкинувся на спину з почуттям виконаного обов’язку. Він не хотів думати — так було легше. А потім біль накрив його з головою, немов морська хвиля.

Отямився він від грюкоту. Хтось тримав його на руках, а ногою гамселив в щось дерев’яне. Юнак повернув голову і просто перед собою побачив двері… Різьблені дверцята з округлим верхом.

— Я чую, — жіночий голос, — я вже йду…

— Пані Лаурендіе! Я — Нельяфінве Феанаріон… Зі мною поранений… Та швидше, будь ласка…

Дверцята були низькими — Руссандолу довелось нагнутись. Фіндекано втямив, що приятель, чи радше — колишній приятель приніс його не до фортеці, а до якоїсь хатинки у лісі. Пані Лаурендіе, юнак навіть не роздивився, яка вона з себе, мовила тоном наказу:

— Сюди… Сюди… Ось на це ложе… Клади його… ай-я… Твоя робота, сину Феанаро?

— Пані Лаурендіе!

— Мовчи… Не говори… Що ви не поділили — дівчину? Цей Ельда вже стоїть на прямій дорозі до чертогів Судді. Шалені сини шаленого батька, чи ви коли вгамуєтесь? Клади його, і забирайся геть.

Фіндекано вже не міг дихати, кожен вдих спричиняв страшенний біль. Таких пошкоджень він не отримував ніколи. Зупинити собі кров з невеличкого подразнення міг трохи не кожен Ельда, але ця рана була заважкою для його hrоа. Майтімо стояв біля ложа на колінах, і дивився на пораненого безтямним поглядом. А потім в руці Руссандола з’явився ніж… В правій руці. Дивлячись на Фіндекано все тими ж скляними очима, він поволі розтяв собі лезом лівицю від зап’ястка до ліктя…

— О, пресвітлі Валар! — вигукнула поруч жінка, — тільки цього мені не вистачало! Нельяфінве Феанаріон, ти думаєш, що йому стане легше, якщо ти скалічиш собі руку? Вийди, і зупини собі кров, доки я займатимусь твоїм супротивником.

Фіндекано заплющив очі… Довкола клубочився білий туман, а потім юнак і справді побачив дорогу. Вона губилася в білому мареві… Вона вела… Ні, краще не думати… Просто йти…

— О, воїне з роду Квенді, - почувся десь поруч глибокий жіночий голос, — ще можна тобі зупинитись… Ще можна тобі зостатись… У світі, де зорі сяють… Ще можна тримати зброю… Ще треба її тримати… Я кров твою замовляю, і тіло затягне рану… Ти тільки зостанься з нами… Ти дуже хочеш зостатись… У світі, де зорі сяють…

Фіндекано хотів був вимовити, що він зовсім не хоче залишатись в світі, де побратим звів на нього руку, але голос, низький грудний голос жінки, обплітав його душу, заворожував, наказував зійти з дороги у білому тумані.

— Тут пахне солоним вітер… Тут листя шумлять тривожно… Тут можеш торкнутись вустами терпкого із трав напою… Тут діви схожі на квіти, а квіти сяють красою… Цього не побачиш в тумані, цього не відчуєш без hrоа… Зійди з тієї дороги, я кличу тебе додому…

Юнак не міг згадати, коли голос зник. Напевне — разом з білим туманом в очах. Повернувшись на бік, Фіндекано побачив простору світлицю, засклене кольоровими скельцями вікно, біля нього — скриню… Посеред світлиці стояв столик, накритий гаптованою скатертиною, а біля нього, на стільці з прямою спинкою, боком до ложа, сиділа вродлива Нолде в довгій білій сукні, гаптованій по широким рукавам та подолу якимось дивним візерунком. Перевівши погляд собі на груди, Фіндекано побачив довгий білий шрам, наче від старої рани.

— Отямився? — спитала жінка не повертаючись.

Нолофінвіон зрозумів, що йому пощастило як ніколи… Ця пані… як же її… Лауре… Щось золоте в імені… Ця пані — цілителька рідкісної міці, яка до того ж знається на бойових ранах. Пробуджена, напевне… Фіндекано слухав наспіви валіе Есте, жони Володаря снів, трохи міг зціляти сам, але подібного замовляння не чув. Зазвичай цілительки піснею закликали Вишню Есте на допомогу, аби вона вділила хворому, або пораненому сили. Ця жона співала так, ніби не знала про існування ні Есте, ні інших Валар.

Нолде поволі підвелася і підійшла до ложа. Присіла поруч. Фіндекано ще раз впевнився, що цілителька є з Пробуджених — сірозелені очі вродливиці були мудрі і холодні мов сніги далекого Ендоре.

— Як звешся, воїне?

— Фіндекано…, - юнак обережно втягнув в себе повітря. Болю не було, і він усміхнувся суворій жоні, - Нолофінвіон…

— Здається мені, - сказала жінка так само суворо, — що ви з Феанаріоном не за дівчину сперечалися, а за колір плаща… Ти їхав сюди за погибеллю з самого Тіріону, сину Нолофінве?

— Якби я насправді бажав поєдинку, — не втримався юнак, — ще невідомо, кого б з нас довелося рятувати.

Жінка звела брови з непередаваним виразом холодної зневаги, тоді підвелася, майнувши рукавами. Юнак встиг розгледіти візерунок — плетиво багряних ниток зображувало фігурки, схожі на жіночі, зі зведеними догори руками.

— Він, — спитав не втримавшись, — повернувся до Форменосу?

— Він, — ущипливо мовила жінка, — третю добу сидить на моєму порозі. Не їсть, не п’є, не зупиняє кров з тієї рани, яку, через відсутність розуму, заподіяв собі сам. Думаю, що аби в двобої пощастило тобі, то нині на порозі сидів би ти, Фіндекано Нолофінвіон… І хто вас назве мудрими, молоді Нолдор?

— Покличте його, — мовив юнак затривожено, — будь ласка…

Пані цілителька здвигнула плечима і пішла до дверей. Вийшла… За кілька хвилин у дверях з’явився Майтімо, схудлий, змучений. Руку в скривавленій пов’язці він тримав біля грудей.

— Ти живий, — вимовив він хрипко, — ти… живий.

— Не твоїми стараннями, — сказав Фіндекано ущипливіше, ніж хотів би, — може хоч зараз поясниш мені, Нельяфінве, чого ти накинувся на мене зі зброєю?

— Я…, - сказав Майтімо, — мені нічого пояснювати. Я радий, що ти вижив, Нолофінвіоне. Пані Лаурендіе сказала, що ти в безпеці. Я повертаюся до Форменосу. Твій кінь тут, біля хатини, а шлях вільний.

Він ще з хвилину постояв, не підводячи очей, а тоді повернувся і пішов до дверей. Забувся, що треба схилити голову, вдарився чолом об одвірок, та так і застиг.

— Майтімо, — вимовив Фіндекано, якому при вигляді цього гордовитого каяття перехотілося мучити приятеля, — Майтімо, стривай…

Пряма спина Руссандола ледь здригнулася, але він не обернувся.

— Майтімо, оtorno, — лагідно вимовив Фіндекано, — давай, милий брате, ти дозволиш цій гідній пані полікувати тобі руку, а потім ми будемо пити quenilas і розмовляти. Довго розмовляти, адже ми давно не бачились. Я нудьгував за тобою… Я дійсно привіз вітання від пані Нерданель тобі і твоїм братам… Трапилася якась помилка, авжеж? Ти ж не хотів мене вбивати…

— Хотів, — сказав Майтімо до дверей, — тоді — хотів… Зараз я дав би розірвати себе на шмаття за кожну краплину твоєї крові… Але тоді — хотів…

— Тим більше, — мовив Фіндекано, — я маю дізнатись… Адже все закінчилось….

— Закінчилось, — мовив Руссандол, — я розрубав мечем найдорожче, що у мене залишилося від дитячих літ. Наше оtornasse… Для чого слова — вони не допоможуть.

— Майтімо Руссандоле, — сказав Фіндекано різко, — ти говориш нерозумні речі! Я зовсім не збираюся наступати ногою тобі на душу — ти і так звівся нанівець від жалю і болю. Але ж мушу я знати, чому трохи не опинився в Мандосі. Я маю на це право, чи не так?

Феанаріон обернувся. Лице його було мокрим, наче юнак потрапив під дощ. Майтімо зробив такий рух, наче хотів затулити обличчя, але передумав, і здвигнув плечима.

— Однією ганьбою більше, — сказав тихо, — не дивись…

— Поклич цілительку, — сказав Фіндекано, — я не можу дивитись, як ти терпиш біль. Мені від цього не легше — тяжче. Бо ти мій оtorno, частка душі, а отже мені болять твої рани…

— Як і мені твої, - вимовив Майтімо, — краще б я кинувся на меч перед очима батька і всього Першого Дому…

— Забудьмо, — сказав Фіндекано лагідно, — я очікую твого одужання. І не тягни з цим, а то я таки помру — від цікавості.

Важка розмова виморила Нолофінвіона, і він задрімав знову. Крізь сон він чув голос Лаурендіе, яка за щось сварила Руссандола, тоді цілителька заспівала все тим же дивним голосом… Коли юнак розплющив очі, то побачив, що приятель міцно спить сидячи, схиливши рудоволосу голову на стіл. Цілителька кинула до кошика скривавлене полотно пов’язки і мовила:

— Нехай відпочине… Я так розумію — ти йому пробачив?

— Я ще не втямив, що трапилось, — щиро відповів Фіндекано, — я ж зовсім не за тим сюди їхав, щоб побачити дорогу до Мандосу і спричиняти вам клопіт. Ви тут давно живете? Що тут коїться, у Форменосі?

— Менш за все мене цікавить Вогняний Дух та його фортеця, — хмикнула жінка, — хоча тут стало мешкати забагато певних осіб, частина яких не відзначається особливим розумом. А живу я тут давно — з того часу, як повернулася звідти, куди ти трохи не потрапив.

— Ви… були в Мандосі? — очманіло спитав Нолофінвіон.

— Я загинула в Ендоре багато кіл світла тому, — спокійно відповіла цілителька, — urqui лізли на наші укріплення немов черва, і наші воїни, перед тим, як полягти, подарували гідну смерть своїм подругам і своїм дітям. Ніхто з нас не хотів потрапити в Утумно, а чи в Ангамандо, хоча до воріт приходив умовляти нас здатись Мая, Мая у вигляді красеня-Квендо з солодким голосом. Однак, ніхто з нас не захотів вижити і опинитись в цитаделі Мелькора… на ланцюгу, або піти на харч тварям. Власне, ми могли б вистояти, але цей Мая… Наші дерев’яні вежі спалахнули одночасно, мов скіпки, а потім впала брама, і urqui …

Фіндекано подивився на Лаурендіе з такою повагою, що вона засміялася:

— Ви, юнаки, вважаєте, що ми, Перші, якісь особливі істоти… Зовсім ні… Але часом трапляється так, що треба затиснути волю в долоні і стати відважним. Я мовила тоді своєму meldanya[115] — покажи мені дорогу до зірок. До того, як Квенді побачили Ороме, ми вірили, що душі наші танцюють між зорями… І милий поцілував мене, і одночасно вдарив ножем у серце. Я ще встигла побачити, як він обернувся до ворога лицем і крикнув — Еleni rilma!

— Ви тут живете… сама? — обережно спитав Фіндекано.

— О, щовечора я застеляю ложе — не це, де лежиш ти, юний Нолдо, ложе в спочивальні… Я застеляю його чистим полотном і чекаю… І я дочекаюся свого wео, свого мужа… Його дух відпочине в Мандосі, і Суддя запише його в списки живих.

— Якими нерозумними ми є у ваших очах, — мовив Нолофінвіон, зітхнувши, — повернувшись з чертогів Судді, ви маєте няньчити двох хлопчаків, які надумали помахати мечами без жодного приводу.

— О, я і мій meldo не мали дітей — не встигли, — відповіла жінка з сумовитим усміхом, — мені дуже хотілося мати синів…

За столом ворухнувся Майтімо. Підвів розкошлану голову, сів.

— Я заварю вам quenilas, — сказала Лаурендіе, — і піду, подбаю про твого чудового коня, Фіндекано Нолофінвіон.

Майтімо влаштувався на краєчку ложа і присунув ближче невеличкий столик. Коли цілителька поставила на той столик напій, і делікатно вийшла, Фіндекано взяв філіжанку до рук і мовив:

— Оповідай…

— Це заразливе, — сказав Руссандол, — ти навіть уявити собі не можеш… Почалося все ще в Тіріоні. Оці вояцькі ігрища… Ні, спершу мені навіть сподобалося, хоча я і не розумів, для чого це батькові — тут. Однак, опісля… Татко ставав все більш непримиренним. Говорив, що ми раби Валар, і вони не дають нам вільно творити. Татко… Він є таким промовцем, що йому віриш мимоволі…

На обличчі Фіндекано мабуть з’явився недовірливий вираз, бо Майтімо усміхнувся:

— Ти просто не чув його промов. Ти вважаєш, що він завжди говорить так, ніби дарує золотого персня… Якби ти чув, як він промовляє перед озброєними Нолдор, ти сам ухопив би меча і став до лави.

Фіндекано дійсно не уявляв суворого Феанаро палким промовцем. А втім…

— Він — Великий Митець, — тихо мовив Нолофінвіон, щось згадавши, — в усьому. Так ти говорив в дитинстві…

— Дійсно так, — зітхнув Майтімо, — ну, а я — його старший син, його права рука… Я муштрував вояків, я кував зброю, я стежив за тим, щоб всі були вбрані однаково, принаймні на заняттях. Чорна сорочка, багряний плащ… Красиве сполучення кольорів… А потім одного разу я отямився посеред своєї робітні, де припадали пилом незакінчені прикраси й статуетки, де біля мольберту лежала палітра з засохлими фарбами і вперше задумався над тим, що таке — творити вільно. Я взяв до рук запилюжену віолу, і згадав, що Макалауре нині складає марші для флейти й барабану…

— Макалауре? — вигукнув Нолофінвіон і засміявся, — марші? Ти жартуєш, брате…

— О, ні… Марші виходять гарні. Тільки його арфа давно вже не дзвеніла золотими струнами…

Майтімо взяв до рук філіжанку з напоєм, відпив трохи. Він не усміхався.

— Я побачив, — продовжив він, — що подібне життя подобається Шаленій Трійці. Що Атарінке занедбав і свою майстерню, і свою родину. Що Тієлкормо з Карністіро вже не їздять у почті Ороме, і теж покинули працювати. Що моїх лисенят, моїх Амбаруссар почала приваблювати ота пошесть двобоїв, і вони вдвох тиняються Тіріоном і зачіпають молодиків з Другого та Третього Домів, ризикуючи втратити hrоа… Але я не знав, як це зупинити… А потім…

Він подивився на Фіндекано з-під пасем рудого волосся.

— Ти дуже образишся, — спитав, — коли я скажу, що вважаю твого батька неправим? Він не мав подавати Великому Князю отієї скарги.

— Ти ж сам говорив — це треба зупинити, — озвався Фіндекано стиха.

— Але навіщо було вплутувати Вишніх? Той суд… Це було жахливо… Не дивись так, це був саме суд, і Великий Намо роз’яснив батькові, що він, Куруфінве Феанаро Фінвіон, лише дурне дитя, яке намагається вибратися з пелюшок. Я шаную Валар, але ж, Фіндекано, ти говорив з пані Лаурeндіе? Вона схожа на дитину в пелюшках? А вона прийняла погибель до того, як Ороме покликав Квенді за собою!

— Порівняно з нею, — зітхнув Фіндекано, — ми дійсно є нерозумними дітьми.

— Це лише доводить, — не здавався Майтімо, — що визріти душею ми можемо тільки в Ендоре. І батько це розуміє, а його ткнули носом в його промахи, а потім поставили в куток. Тобто — вислали на північ.

— Я не знаю, — мовив Фіндекано, — чому радники Фінве вирішили передати батькову скаргу до Валмару. Не будемо судити батьків, їм і так несолодко.

— Гаразд, — Майтімо ковтнув з філіжанки, — отже, ми прибули сюди… Ми працювали, як навіжені, я, скульптор, тесав каміння для стін. Воно мені вже почало снитись, це сіре каміння. Батько… Він дуже боїться за оті свої дорогоцінності. Він перестав носити вінець, потім вийняв з нього Сильмарили і поклав у кришталеву скринечку, цю скринечку вклав у скриньку з дерева, а дерев’яну — у скриньку з кованого заліза. Тобі цікаво, для чого потрібен Форменос? Охороняти Сильмарили. Це ще одна скринька — камінна.

— Фортеця вражає, - обережно мовив Фіндекано, — але від кого ви намагаєтесь затулитись мурами? Ельдар не збираються іти на вас війною. Ні з Тіріону, ні з Валмару, ні з Альквалонде. А думати, що Форменос захистить вас від гнівних Стихій…

— Я не можу пояснити це таткові, - сказав Майтімо, — він мене просто не чує. Він вважає, що всі у Валінорі полюють за отими його дорогоцінностями. Він годинами сидить у скарбниці і пестить Сильмарили… До речі — я його розумію. На них хочеться дивитись і дивитись. А тепер — про головне. До тебе у нас був ще один гість…

— Вала Мелькор, — мовив Фіндекано упевнено.

— Батько не впустив його до фортеці, - сказав Майтімо з похмурою повагою, — не впустив Валу, розумієш? Він розмовляв з ним на мосту, а ми стояли на вежі над брамою, і тримали напоготові луки. Я розумію, що це звучить смішно, авжеж, але пані Лаурендіе оповідала мені, що воїни-Квенді навчилися битись так, що навіть втілені Маяр зоставались без свого hrоа, і мандрували до Мандосу, на суд, ще в ті часи, коли Квенді й не чули про Суддю Намо. Розпитай її, вона не є мовчазною, на відміну від Пробуджених Тіріону — і вона оповість про Втілений Вогонь, страшних тварей з вогняними батогами, про велетенських лиликів, котрі оберталися на прекрасних дів і манили за собою воїнів, про Князя Вовкулаків Саурона, котрий мчав лісом верхи на чорному коні, на чолі Дикого Полювання… Думаєш чого загін під проводом Фінве перелякався Вишнього Ороме на його Нагарі? Вони подумали, що бачать істоту, ще сильнішу і страшнішу від Великого Ngauro…

— Я охоче поговорю з цією гідною пані, - мовив Фіндекано, — але далі, будь ласка…

— Я чув їхню розмову до останнього слова, — продовжив Майтімо, — Чорний Вала був таким солодким, ніби скупався у патоці. Він і співчував таткові, і лестив йому. А потім запропонував похід в Ендоре, і себе як провідника. «Я — Вала, — сказав він, — сильніший за тих, хто сидить у Валмарі, і я завжди був другом Нолдор, найвправнішого і найвідважнішого народу Арди»

— Ми звали його — Князь Лжі, - пролунав від дверей співучий голос цілительки, — я не заважаю вам, діти мої?

— О, ні в якому разі, - обернувся до неї Майтімо, — я не говорю нічого такого, що мав би тримати в таємниці.

Жінка підійшла до столу і опустилася на стілець. Руссандол заговорив знову:

— Батько майже погодився, я це відчував…

— Пані Нерданель, — перебив його Фіндекано, — впевнена, що Мелькор створює для себе військо з Ельдар… Що urqui, мовляв, занадто тупі, а ось Квенді…

— Я бачила втікачів з Утумно, — мовила Лаурендіе від столу, — їм пропонували службу і всілякі пільги… Вони воліли витримати муки, про які я не буду оповідати юним Нолдор…

— Але тут, — сказав Майтімо, ніяк не відгукнувшись на їхні слова, — Мелькор заговорив про Сильмарили. Він сказав, що Форменос не врятує їх, якщо каменями захочуть заволодіти Валар… Власне, татко і сам це знав, однак… І тут Чорний Вала зрадив себе… Принаймні, батько оповідав опісля, що мав з ним оsanwe, і відчув, що Мелькор тільки і мріє заволодіти його дорогоцінностями. Князь Феанаро… Мій відважний татко, він випростався, закинув голову, бо Мелькор прибрав вигляд, в якому був набагато вищим від нього, і сказав холодно і спокійно: «Сильмарилів тобі не бачити, доки й життя мого. Забирайся геть від моєї брами, тюремний вороне Судді Намо!»

— Ай-я…, - тільки й вимовив Фіндекано. Він не уявляв собі, як можна говорити так з Валою, нехай навіть з ізгоєм, і не боятись.

- І він забрався, — в голосі Майтімо звучала гордість, — забрався, навіть не спромігшись на слово.

— О, Князь Лжі завжди повертається, — озвалася цілителька, — я говорила Фінве, щоб він послав гінця до Валмару, і він зробив це, незважаючи на спротив сина. Тепер Великий Манве знає, де блукає Чорний, і знають це також Ороме і Тулкас. Форменос триматимуть під наглядом, принаймні — деякий час.

— Але князь Феанаро, — зітхнув Майтімо, — розгнівався на свого батька за цей вчинок. І, хоча він нічого не сказав князю Фінве, але оголосив у фортеці військовий стан, бо був певен — Валар, під виглядом допомоги, захочуть відняти у нього камені. І тут до брами під’їжджає син Нолофінве, голосно трубить в ріг, як завойовник, і говорить, що у нього доручення з Тіріону… Татко одразу мовив, що це пастка, і ти прибув, щоб проникнути до фортеці, увійти в довіру і вкрасти Сильмарили.

— Майтімо, і ти повірив? — спитав Фіндекано розгублено.

— Брате, якщо ти ще дозволиш себе так називати, — сказав сумно Руссандол, — ти не жив у Форменосі серед постійної муштри, озлоблення і страху. Я вже говорив — воно заразливе… Я маю на увазі бажання мати ворога. Я повірив… Пробач, якщо можеш… Я повірив, і пішов тебе убивати…

— Майтімо, — вимовив Фіндекано опісля недовгої мовчанки, — нам варто про це просто забути… І ніколи не згадувати. Гаразд?

Він побачив, як лице приятеля наче освітилося зсередини, і стало схожим на обличчя колишнього веселого рудоволосого Ельда, якого прозвали Руссандолом.

— Хотів би я мати твою душу, — мовив Майтімо трохи повеселілим голосом, — я от не вмію пробачати. Принаймні, так швидко, і так безоглядно. Певне, я вдався в неньку — вона теж дуже довго пам’ятає кривди… До речі — тебе врятувала її троянда. Коли я побачив цей витвір, в мене з очей наче полуда спала. Я підхопив тебе на руки, і помчав сюди… На щастя пані Лаурендіе була вдома…

— Але такого щастя могло і не трапитися, — ущипливо мовила цілителька, — я не сиджу цілими днями під дахом…

Фіндекано відбув до Тіріону наступного дня. Приятелі домовилися листуватися через пані Лаурендіе, і час від часу зустрічатись в її хатині. Настрій у Майтімо поліпшився, він уже не боявся зустрітись з Фіндекано очима, а на запитання, що він оповість у Форменосі, сказав, сміючись:

— Щиру правду — билися як шалені, і я трохи тебе не вбив…

— Не забувай, — лагідно відмовив Фіндекано, — що я тебе поранив в руку… А то моя слава непоганого мечника розвіється, мов дим.

По прибутті до Тіріону Фіндекано дізнався, що попередження з Форменосу прибуло запізно. Мелькор пронісся чорною хмарою повз пагорб Туну, ковзнув до побережжя проходом Калакір’я і щезнув у напрямку пустищ Араману. Останніми його бачили Телері з Альквалонде, коли темна тінь накрила місто, затьмарюючи світло Двох Дерев. На тлі цих подій мандрівка молодого Нолдо лишилася непоміченою, з чого він лише втішився.

***

Свято врожаю цього літа мало бути як завжди бучним та пишним. Власне, в Амані не було зміни пір року, і про багряний лист на деревах молоді Нолдор могли дізнатися лише зі слів тих Ельдар, хто бував там, за морем. Однак, по милості Валіе Яванни плоди земні визрівали у призначений час та у певний строк.

Фіндекано любив це свято, бо відбувалося воно в чертогах Манве Сулімо, на горі Танікветіль. Того дня могутні Стихії, аби розважитись, приймали вигляд Ельдар і насолоджувалися танцями, співами та смаком їжі. Того дня найвродливіші діви-Ельде танцювали перед Богами-опікунами, а Ваніяр співали радісно і злагоджено. Того дня можна було почути хор з Маяр, чиї голоси звучали так, наче вони і досі жили поміж зірками… Багато юнаків-Ельдар саме на цьому святі радісно помічали в пишному натовпі ту, одну Ельде — єдину і кохану, якій судилося пробудити пристрасть в їхньому серці. Принаймні, Туракано познайомився зі своєю жоною Еленве саме на Святі врожаю, про що завжди згадував з благоговінням. Нині він збирався показати чертоги Манве маленькій Ітарільде, і дівчинка цілий ранок то стрибала від радості, то приміряла сукенки.

Фіндекано, окрім цілком зрозумілих надій на щасливу зустріч з майбутнім коханням, сподівався також побачитись зі своїм побратимом. Від батька йому було відомо, що Манве Сулімо наказав також прийти і Феанаро, а вождя, ясна річ, мусив супроводжувати численний почет. Тепер, коли Мелькор забрався з Аману геть, всі в Тіріоні сподівалися на мир поміж родами та на майбутній спокій.

Словом, в садибі Нолофінве панував вже трохи забутий радісний настрій. Княгиня Анайре одягла білу сукню з блакитним гаптуванням, Арельде, за своїм звичаєм, вбралася в сніжно-біле, і її начебто проста сукня вправляла у заздрість дівчат — помічниць княгині. Турукано з Еленве вже давно приготували собі вбрання з синього оксамиту, а відчайдух Аракано — з бузкового. Сам князь Нолофінве та його спадкоємець традиційно мали на собі одяг родових кольорів — синій, з сріблястою облямівкою.

До Валмару вони дібрались верхи, зоставили коней у батьків Еленве і вирушили до чертогів Манве славетними крученими сходами, з кожної площадки яких відкривався чудовий вид на гори довкола.

Зелений схил та майдан перед палацом Володаря Вітрів був заповнений святково вбраними Ельдар. Десь уже дзвеніла арфа, і Фіндекано згадав Макалауре. Він видивлявся у натовпі багряні накидки з зорею Феанаро, або такі ж стяги Першого Дому, але корогви Нолдор довкола майдану переливалися всіма відтинками синяви та блакиті, поруч майоріли золоті стяги Ваніяр, і одна-єдина темно-синя корогва з білим кораблем-лебедем. Телері бо лічили час по своєму, а очі їхні були завжди звернені до моря. Нолдор підсміювалися над родичами, говорячи, що, аби змусити альквалондця прогулятися вглиб суходолу, потрібно перенести океан на Танікветіль. Ось і тепер мореплавці, певне, виспівували собі на теплім пісочку, мало дбаючи про пори року, тривожні часи, та тінь, що промайнула над Валінором. А гідно представляти своїх байдужих до пишноти підданих мав князь Ольве з родом своїм, що він і робив, прогулюючись майданом у супроводі синів та онуків.

Раптом поміж Ельдар мов вітер пронеслося одне ім’я. Обернувшись, Фіндекано побачив вуя Феанаро, самотнього, і вбраного в усе чорне. Князь Першого Дому не вдягнув жодної прикраси, не вбрав княжого вінця, на його тонких пальцях не було жодного персня, а розпущене волосся вільно сягало стану. Всім своїм виглядом Феанаро ніби говорив — «я лише підкоряюсь силі».

Вже почали являтись Вишні, прогулюючись схилом у вигляді Ельдар. Фіндекано підійшов вклонитися Володарю Снів, вислухав догану за те, що занедбав заняття і пообіцяв виправитись. Срібний голос сурми прорізав гомін — це Мая Еонве сповіщав про появу Манве та Варди Елентарі, котрі зайняли свої місця на троні володарів, встановленому посеред галявини.

— О, — мовив Вишній Ірмо з несмаком, побачивши біля трону Феанаро, — цей Ельда зовсім не вміє тримати свого духа в спокої. Якщо він хотів бути темною плямою в святковий день — він свого домігся.

— Князю Феанаро, — лагідно озвалася Варда до похмурого митця, — чому ти сам? Де твій батько, Великий Князь Фінве?

— Мій батько, — вимовив Феанаро з деякою зловтіхою, — сказав, що доки над його старшим сином тяжіє присуд вигнанця, і йому невільно вступати до Тіріону, доти він вважатиме себе позбавленим влади і не з’явиться перед своїм народом.

— Що ж, таким є його вибір, — почувся тихий, але владний голос Манве Сулімо, — однак, де ж всі інші Нолдор Першого Дому?

— Ви наказали, Вишній Манве, явитися тільки мені, - холоднокровно відповів Феанаро, — але не всьому Міnya Nosse.

Фіндекано позирнув на свого навчителя, але той, замість обуритись, насмішкувато приглядався до набундюченого Феанаро.

— О, нерозумна особа, — сказав Володар Снів, — дивись уважно, Фіндекано Нолофінвіон, яким не мусить бути правитель. Твій старший родич вже прихитрився зіпсувати Свято Врожаю своїм близьким, зоставивши їх у Форменосі, а тепер намагається роздратувати Повелителя Валар… Справжній правитель мусить вміти і наказувати, і підкорятись, розуміти і бажання нижчих, і волю вищих. Феанаро ж Фінвіон нині розуміє лише себе, і вважає, що його тяжко скривджено. Він не хоче коритись, він хоче тільки наказувати. Від цього може статися біда, і то велика…

— Ми не наказували тобі, князю Феанаро, — знову заговорила Елентарі, - але ми бажаємо примирення між Нолдор. Тут твої брати, з якими ти маєш жити у мирі та згоді. Принаймні — вони цього бажають від серця.

Фіндекано побачив, як до трону, де сиділо подружжя Валар, йде князь Нолофінве, а трохи позаду нього — князь Арафінве. Князь Другого Дому вклонився божественній парі і мовив виразно:

— Я вже пообіцяв примиритись з братом і не міняю свого слова. Я пробачив тобі, Куруфінве, те, що ти загрожував мені зброєю, і не триматиму на тебе зла.

З цими словами Нолофінве простягнув руку. В тиші, що запала над майданом, Феанаро, опісля миттєвого вагання, таки стиснув долоню брата, і на його обличчі з’явилася подоба усміху. Більше того, Фіндекано побачив, що його вуй має трохи присоромлений вигляд — майже такий, як Майтімо останнього дня перед їхньою розлукою.

— Я твій напівбрат, — ледь всміхнувся Нолофінве, — але я хочу стати тобі рідним по духу. Хіба ми не заслужили на мир і спокій? Що нам ділити — ти старший, веди — я ітиму слідом. І нехай жодна біда не роз’єднає нас!

— Я почув тебе, — озвався Феанаро ледь чутно, і в голосі його промайнула тінь ніжності, що збереглася від дитячих літ, — хай станеться так…

Фіндекано на все життя запам’ятав цю сцену… Володарі Арди на пишному троні, перед ними — двоє братів, усміхнені, майже щасливі… Арафінве трохи збоку, третій, завжди третій і ніби зайвий, але сповнений погідного спокою. Змішане світло Лауреліни та Тельперіону огортає своїм сяйвом спорожнілий Валмар біля підніжжя Танікветілю, осяває гору ясним сріблясто-золотим сяйвом… Палац Манве виблискує мармуром, святково вбраний натовп, десь лунає спів… Остання хвилина спокою для Нолдор… Останній зблиск дерев…

Темрява впала на Валінор…

Ельдар, пробуджені під світлом зір, та їхні нащадки, прекрасно бачать у темряві. Вони не знають страху перед тьмою, бо їхні очі, пристосовані для життя у сутінках, розріжняють в темряві кольори і, власне кажучи, не потребують світла. Але ця Тьма не була темрявою вічної ночі при блиску зірок. Вона була живою і злобною істотою… І вона була голодна…

Десь у натовпі скрикнула дівчина, заплакала дитина… І тут Фіндекано побачив, як зметнулись до чорного провалля неба сяючі стовпи світла… Почув, як гуком велетенського рогу Валароми збирав своїх мисливців-Маяр Ороме, скоряючись волі буревію, і ім’я буревію було — Манве Сулімо. Як зоряний вузький, мов лезо, промінь, що звався Вардою Елентарі, ковзав гірськими схилами, щось вишукуючи… І знайшов, і спалахнув яскравіше, а поруч закрутився смерч, вказуючи напрям Ороме, який уже осідлав Нагара, його Маяр, та Тулкасу, чий меч палав багряним вогнем… Задвигтіла земля під копитами коней, які несли на собі істот, зовсім не схожих на Ельдар, та, власне, і коні ті вже не були конями… Не землею — повітрям мчали вони, і зблиск підків на хвилю вихоплював з темряви лиця заціпенілих Нолдор та Ваніяр. І грізний рев Валароми лунав над землею Валінору, а в чорному небі не було видно навіть зірок.

Ірмо зник тоді, коли запала темрява. Фіндекано намагався розшукати поглядом рідних, але його нічний зір чомусь не діяв в цій незвичній тьмі. Все далі й далі ревіла Валарома, і раптом замовкла, неначе захлинувшись, і тиша, що настала по тому, була страшнішою за темряву.

— Фіндекано, — голос брата Турондо був хрипким і напруженим, — Фіндекано, це ти?

— Я, брате…

— Що сталося?

— Не знаю… Біда…

— Ти не бачив Еленве з малою? Я тільки відійшов взяти для них напою на терасі палацу…

— Ні, брате… Але не хвилюйся — ніхто не постраждав…

— Можу посперечатися, що все це — жарти Чорного Вали, — мовив чийсь незнайомий голос зовсім поруч, — чи ви чули, Нолдор, що присутній тут князь Феанаро прогнав його з Форменосу, неподобно висваривши?

— Якщо він це зробив, — ще хтось, — то мусить мати від Валар ще й винагороду. Не розумію, як можна було взагалі дозволити цій особі вільно ходити Валінором…

— Але що трапилося? Що?

— Дерева… Лауреліна та Тельперіон…

— Дерева… То він — дерева?!

— Невідомо… Почекаємо…

Поволі на чорному небі з’являлися зорі… Їхнє світло заспокоїло розтривожених Ельдар. Ота дивна жахлива Тьма промайнула, і вони могли спокійно обдивитися довкола, знайти загублених у веремії близьких і трохи отямитись від переляку.

Нолофінве зібрав довкола себе рідних, а юнаки зі спокревених оточили їх колом, як варта. Феанаро стояв поруч з братом, і його рука мимоволі лягла на плече молодшого Фінвіона, ніби говорячи — не бійся, я з тобою. Тієї миті Фіндекано від усього серця повірив у мир поміж родами.

Поміж нашорошених Ельдар до братів пробрався Арафінве у супроводі своїх чотирьох синів та Артаніс. Від Фіндекано не укрилася смертельна блідість Артаресто, якого бережно підтримував старший брат. Ангарато та Айканаро все шукали зброї біля пасів, забувши, що до чертогів Манве не беруть мечів.

— Роде мій, всі тут? — неголосно спитав Нолофінве.

Йому відповіли врізнобій, але відповіли усі. Анайре стояла поруч з ним, Турукано відшукав дружину та доньку, Аракано привів Арельде, котра одразу ж кинулася до Артаніс. Поволі вони рушили до сходів, якими спускалися донизу гості Володаря Вітрів. Спускалися потиху, сходи бо були крутими та крученими, і будь-яка паніка могла спричинити погибель.

— Обережно, — час від часу дзвінко говорив Нолофінве, — обережно, Ельдар… Все добре… Ми можемо бачити… Обережно…

Ось і Валмар, Місто Богів та Ваніяр, в якому чертоги Вишніх було оточено садибами Ельдар-Ваніяр… Похід змією тягнувся по вуличкам, доки не вийшов на головну площу, де височів палац Ороме… Фіндекано мимоволі здригнувся, згадавши, як захлинувся рев Валароми… Що сталося з Великим Мисливцем? Що зробив Мелькор, щоб змусити замовкнути ріг Впокорювача Тварей?

Західна брама… Хтось попереду заволав від жаху. Передні подались назад, а з гори все ще спускався живий ланцюг. Почалася тиснява.

— Спокій! — вигукнув Нолофінве, — тиша і спокій! Відваги, Ельдар! Ви бачите видиму небезпеку?

Кільканадцять голосів промовило, що, ніби, ні…

— Пропустіть нас вперед… Пропустіть князів Нолдор!

Це вже задзвенів сурмою голос Феанаро. В голосі цьому звучала така владність, що Ельдар мимоволі подалися в ріжні боки, ще більше стиснувшись, і троє Фінвіонів проштовхалися наперед. За ними встигли прослизнути Фіндекано з Фінарато.

Видовище дійсно було жахливим. Видимої небезпеки не спостерігалося — поле за брамою було порожнім. Просто перед Ельдар стояли камінні трони Кола Судьби, а над ними височів курган Короллайре, темний та моторошний. Дві покорчені тіні стриміли на його вершині, а весь схил кургану було залито смердючим зеленим слизом.

— О, ні…, - прошепотів Фінарато, — Поглянь, Фіндекано… Ні…

Згусток світла промайнув над головами Ельдар, та опустився на вершину Короллайре. Зі світла зіткалася жіноча постать.

— О, Яванна, — почулися голоси Ельдар, — мати Яванна…

Як мати загиблих дітей обіймала Богиня Тельперіон з Лауреліною, кликала їх по іменам та ніжним назвиськам, звала Сильпіоном та Малінандою, Нінквелоте та Кулуріеною. І голосінню її відгукувався пісенний плач Ваніяр, а Нолдор роззиралися за ворогом, і більшість з них все шукала при пасах відсутньої нині зброї.

У спалахах світла почали являтися Валар в Колі Судьби. Останніми прибули Тулкас з Ороме. Великий Воїн, гнівний та присоромлений, підтримував Мисливця, котрий ледве рухався, а сяйво, з якого складалося його тіло, розпливалося і ніяк не хотіло згущуватися.

— Як би він був Ельда, — прошепотів хтось у натовпі, - то я б сказав, що його важко поранено… Але як можна поранити еаla, безтілесного?

З кургану донісся голос Яванни, який віддався в розумі усіх присутніх:

— О, світло дерев… Життєдайне світло Валінору загинуло!

Стогін прокотився між Ельдар, і понуро мовчали Стихії на камінних тронах.

— Навіть наймогутніші з нас, — мовила далі Яванна, — деякі творіння здатні втілити лише один-єдиний раз. Я породила світло Дерев, та не повторити мені цього вдруге, принаймні — в цьому Всесвіті.

— Валінору прийшов кінець, — приречено мовив Арафінве, — Благословенна Земля стане схожою на ліси і пустища Ендоре, де рай лише нічним тварям…

— Та частка світла цього, — пронісся голос Валіе над принишклими Ельдар, — зосталася в Каменях, створених Феанаро. Якби я мала бодай дещицю того світла, то змогла б відродити дерева, бо коріння їхнє ще живе… Тоді Мелькор не пишався б скоєним вбивством…

Феанаро затремтів, наче в пропасниці. Обидва брати, забувши колишні кривди, спробували його обійняти, але він скинув їхні руки і так застиг.

Тепер заговорив Манве, і голос його був схожим на подих бурі, що затихає в гілках дерев:

— Чи почув ти, Куруфінве Феанаро Фінвіон, слова Яванни? Чи виконаєш її прохання?

Вигнанець в чорному схилив голову. Лице його затулила тяжка завіса волосся. Мовчанка стала до того нестерпною, що Тулкас облишив свої спроби привести до тями Ороме, який безсило поник на своєму сидінні з каменю, і був схожим на видіння з білого туману, і гукнув грізно:

— Відповідай, Нолдо, так, або ні! Чи ти наважишся відмовити Яванні, котра створила світло для твоїх Каменів?

— Не поспішай, — прогуркотів низький голос Ауле, — послухай-но мене, Воїне, бо і я є Творцем… Ми просимо більшого, ніж ти можеш собі уявити. Тож дай Феанаро поміркувати в спокої.

Феанаро різко випростався. Лице його викривилось, наче в смертній судомі.

— Це своє діяння, Сильмарили, — сказав він люто, — я, нікчемний Ельда, теж зміг звершити тільки раз. В них — частина моєї душі, моє серце! Я можу розімкнути коштовності, але не зможу повторити свій труд! Якщо ви змусите мене це зробити, то я, перший з Ельдар Аману, помру наглою смертю.

— Аva minya[116], - сказав зі свого місця Намо, наче ударив в дзвін.

— О, ні, - прошепотів Фінарато до Фіндекано, — невже щось у Форменосі?

Фіндекано теж одразу подумав про північну фортецю Першого Дому. Адже майже всі Ельдар були присутні на святі, і хвала Богам, всі були цілі і здорові, хоч і вражені несподіваним лихом. Лишався Форменос… і Альквалонде, авжеж, однак Фіндекано одразу згадав слова Майтімо про те, що Мелькор кружить довкола Сильмарилів як вовкулака довкола здобичі. Якщо Чорний Вала запопав десь союзника, який здатний був знищити дерева, народжені Яванною, то вони, напевне, майнули не до Лебединої Гавані. Юнак навіть думати боявся, що могло зоставити такий слід на схилі Короллайре…

— Я не вчиню цього по власній волі, - вигукнув Феанаро, певне, в запалі, не зрозумівши натяку Судді — А якщо Валар змусять мене, тоді я знатиму напевне, що Вала Мелькор одного з ними роду!

— Ти висловив свою волю, — прошелестів повів вітру, — і ми її зрозуміли…

На кургані м’яко світилися вже дві постаті, і до жалобної пісні Яванни додалося тихе голосіння Ніенни.

Цокіт копит пролунав несподівано гучно. Просто до Кола Судьби з північного боку неслося троє вершників. Вони зупинили коней перед тронами Валар: двоє чорнявих Нолдор, один — світловолосий, майже як Телеро, його розкуйовджені коси відблискували в темряві срібним вогнем.

— Вишні Валар! — вигукнув світловолосий, зістрибнувши на землю, — ми, сини Феанаро, бачимо тут велике лихо, але звістка, яку ми принесли, є теж страшною! На Форменос вчинено напад, над фортецею згустилася Тьма, що не має назви, і тінь велетенського павука нависла над нашим домом. Наші воїни впали непритомними на своїх становиськах, не встигнувши навіть натягнути тятиви. І маючи за спиною цей жах, Вала Мелькор увійшов до Форменосу, спустився до скарбниці, і побачив єдиного, хто не зомлів — Великого Князя Фінве. Великий Князь на той час милувався Сильмарилами і саме перебував у підземеллі. Зразком відваги бувши, наш вельможний родич заступив дорогу Чорному Валі, і намірився на нього списом… І Чорний убив князя Фінве, і забрав Сильмарили, і все, що було в скарбниці. А окрім Великого Князя загинули дружинники Першого Дому, котрі були того часу на стінах, бо Тьма у вигляді павука випила з них життя і зсушила hrоа. Врятувалися лише ті, хто був під захистом стін і льохів. Ми, троє, вижили дивом, і те саме можемо сказати про інших Нолдор Міnya Nosse!

— Він привів сюди Унголіанту, — не вимовив, простогнав Ороме, — він привів сюди Тварь з Порожнечі… Життям і світлом харчується вона, і ніколи не насичується, і завжди голодна… Я намагався дістати її списом, але вона трохи не знищила мене…

Феанаро виступив вперед. Троє його синів кинулися до нього, але він відтрутив їх і здійняв руку до зірок.

— Перед обличчям Манве Сулімо, — вимовив князь Мinya Nosse, — я нарікаю брата його Мелькора «Морінготто» — Чорним Ворогом Світу… Будь же він проклятий віднині і довіку, і хай проклята буде та година, коли я підкорився наказу Валар та прибув на це свято… О, якби я був там, то батько не загинув…

— Може сталося б так, — сказав смертельно блідий Нолофінве, — що ми нині оплакували б вас обох… Феанаро, та як же це… Я не вірю…

Феанаро не озирнувся на братів (Арафінве стояв тут таки, стиснувши руку князя Аttea Nosse). Він кинувся до коней, на яких приїхали його сини, скочив на одного з них і гукнув до юнаків:

— За мною!

Тієлкормо, котрий зостався пішим, стрибнув за спину брата Карністіро, який вже сидів верхи, і троє Феанаріонів помчали вслід за батьком, зоставивши вбитих горем родичів оплакувати втрату.

Поволі Нолдор потягнулися у напрямку пагорба Туни, стиха обговорюючи те, що трапилося. Князь Нолофінве з братом вирішили їхати до Форменосу, на похорон, взявши з собою весь рід та княгиню Індіс. Нолофінве не кляв ні долю, ні Валар, ні себе — крижаний правитель Attea Nosse замкнувся в своєму горі, як в панцирі. Арафінве ж переконував і брата, і себе в тому, що загибель для Ельдар є лише довгою розлукою, і що зустріч є неминучою — спершу в Мандосі, тоді — на землі.

Фіндекано слухав вуя, втираючи непрохані сльози. Йому шкода було вельможного родича, який був живим оберегом роду Фінвіонів. Чомусь юнак згадав цілительку, котра очікувала коханого з чертогів Судді, і щовечора стелила йому ложе… Довга розлука? Можливо й так… Занадто довга розлука. Бідолашна пані Індіс… Їй буде боляче подвійно — там, в Мандосі, Фінве зустріне Міріель…

Потім думки юнака перекинулися на загиблих вартових, і ще один біль торкнувся серця, але Фіндекано переконав себе в тому, що Тієлкормо не втаїв би від батька ще одну втрату. Швидше за все, Майтімо зостався за старшого в зруйнованій фортеці, відрядивши братів сповістити батька та Валар.

Ззаду тихо гомоніли Арафінвіони. Артаніс, голосом, ще тремтячим від горя та розчулення, переконувала братів, що вуй Феанаро повівся неподобно, відмовивши Яванні в допомозі.

— Я не можу його засуджувати, — відповів їй Фінарато.

— А що б зробив ти, бувши творцем Сильмарилів? — спитала виклично Артаніс

— Віддав би Камені Яванні, і помер би від розпуки, — спокійно відповів старший брат, — однак нині ці розмови ні до чого, люба сестро. Сильмарилів нема, ними милується Вала Мелькор…

— Назвисько Морінготто йому підходить більше, — мовила дівчина люто.

- І через них, — закінчив Фінарато, — загинув наш вельможний родич, якого обожнювали всі Три Доми. Треба забути про наші незгоди задля його пам’яті…

Відлік часу ніби спинився — і це відчуття було одним з найжахливіших. Ельдар так звикли відлічувати час за колами світла Двох Дерев, що нині просто таки губилися у часі та просторі. Хоча всі вони прекрасно бачили в темряві, в Тіріоні то тут, то там спалахували смолоскипи, що ними намагалися розігнати пітьму. Рід Фінве зібрався швидко, до притихлої садиби Великого Князя зійшлися всі родичі загиблого, а останньою прийшла Нерданель. Вона сказала, що її батько Магтан та інші Пробуджені вже виїхали, тож можна рушати і їм.

Вирушили князі з родинами в оточенні озброєних Ельдар Другого та Третього Домів. Фіндекано вважав, однак, що Мелькор не став би довго вештатись по Аману з такою союзницею за спиною. Байки про Унголіанту, Павучиху З Порожнечі, втілення Безодень Всесвіту, юні Ельдар чули змалечку, як страшну казку. Завжди голодна, тварь трохи не знищила самого Ороме, то що б їй завадило напасти й на свого союзника, адже він теж був силою, та ще й якою… Хіба що не світлою, що є то є.

— Там на півдні, в Аватарі, - бурмотів юнак, похитуючись в сідлі, - тіні найчорніші в світі… Під покровом таємниці там живе Унголіанта… І ніхто не знає, звідки виповзло поріддя пітьми… Світловбивця… Тварь з безодні…

Нині казка стала страшною правдою і вбила родича Фінве та інших Нолдор. А вони намагаються налякати її луками та мечами…

— Однак, — мовив Фіндекано сам до себе, — битва, навіть безнадійна, може прославити…

В тому, що зустріч з Мелькором та Унголіантою стане смертельною для них усіх, юнак не сумнівався. Сподівався він лише на те, що спільники втекли за море і там перегризлися за здобич.

В Форменосі приїжджих зустрів Майтімо. Голова у Руссандола була обв’язана скривавленим полотном: юнак додумався пальнути по Мелькору з велетенського самострілу — чергового винаходу Феанаро, укріпленого на надбрамній вежі. Чорний Вала висадив обидві брами фортеці трохи не порухом руки, стріли Майтімо, кожна з яких була розміром зі спис, не завдали йому ніякої шкоди, а сам молодий Нолдо, коли руйнувалася вежа, дивом не розбився, і не був завалений камінням. Обминула його і жадібність Унголіанти, а від двох молодих воїнів, разом з якими Руссандол натягував тятиву своєї зброї, залишилися тільки порожні оболонки-hrоа.

— Я, напевне, щасливчик, — смутно посміхався він, обіймаючи Фіндекано, — а ось бідолашний родич Фінве…

— Як твій батько? — спитав Нолофінвіон.

— Зле, — зітхнув Майтімо, і на очах його заблищали сльози, — весь час кляне то Морінготто, то себе, то… то твого батька за оту скаргу, яка привела його на заслання. Хоча, якщо Мелькор вирішив вбити Дерева, і захопити камені, то він добрався би до них і в Тіріоні… От тільки Князь Фінве тоді б вцілів, це певне…

— Але міг би загинути хтось іще, — мовив Фіндекано сумно, — все це так боляче, не дай Боги.

Тіло Великого Князя лежало на столі, у головній залі фортеці. Довкола панував розгардіяш, стіни пішли тріщинами, в підлозі зяяли розколини. Мертвого обрядили в його найкращий одяг, але тканина не могла приховати того, як страхітливо було понівечено небіжчика. Те, що зосталося від гарного лику, ніжного та мудрого водночас, було прикрито гаптованою хустиною.

— Він наче побував у вогні, - шепотів Майтімо, давлячись слізьми, — а обличчя… Обличчя… Я не пізнав його, коли побачив… Хвала Богам, що хоч братів в цей час не було в Форменосі, вони полювали в Зелених Пагорбах. Всі шестеро, навіть Макалауре. Власне, це я вигнав їх прогулятися, бо малі геть виснажились оцим безкінечним пантруванням…

Руссандол і досі звав братів «малими», як в дитинстві. Фіндекано дивився на мертвого родича, на Феанаро, котрий застиг біля столу, наче втілення скорботи, і кусав вуста, щоб не розридатись вголос.

— Малі, - шепотів Майтімо, — теж трохи не загинули… Коли світло Дерев згасло, вони кинулися додому, і трохи не потрапили на зуби отому…отій… Руміл говорить, що то Унголіанта… Тварь зі страшної казки… Форменос огорнула пітьма, коні братів злякалися і скинули вершників. Вони лежали, мої малі, а оте… оті двоє промайнули повз них, і брати осліпли. Коли зір повернувся до них, вони одразу ж кинулися до Форменосу, бо ще до того, як побачили оте, бачили вогняний відблиск і чули крик… крик Ельда. Наш родич помер не одразу… Йому довелося страждати, Фіндекано…

— Такі рани, — вимовив Нолофінвіон, — такий біль… А як тебе обминуло лихо?

— О, Чорний поспішав забрати камені, і тому не звернув уваги на рудого Нолдо, який валявся непритомним біля поруйнованої брами. Якби цей тричі проклятий Морінготто мав hrоа — його б уже й закопали, бо ми влучили йому в голову, або в те, що нам здалося головою… Лаірасул і Тауренділь полягли — тварь, що була з Морінготто, висмоктала з них життя. А мене врятувало те, що я одразу зомлів, і отямився лише тоді, коли все закінчилося. Макалауре ридав наді мною, тож я й опритомнів — не захотів потрапити у пісню передчасно…

Майтімо ледь посміхнувся і винувато кліпнув вологими очима:

— Я ще можу усміхатися… Дивно… Великий Князь нині в чертогах Судді, Сильмарили викрадено, а Рудий Майтімо Феанаріон ще може жартувати…

— Може, це твій рятунок, — вимовив Фіндекано, — мені страшно дивитись на твого батька — він не панує над собою…

— Камені, - вимовив Майтімо самими вустами, — це все Камені… Я потішаю себе тим, що ми є ilfirin, і що князь Фінве повернеться від Судді через деякий час, у визначений строк, як то співає цілителька з лісу. Звичайно важко це уявити, дивлячись на понівечене тіло того, кого любиш… Однак… Батько переживає втрату Каменів майже так само, як загибель родича… А я… Віриш — я майже радий, що вони зникли. З ними в наше життя прийшло лихо і розбрат. Однак, мені боляче те, що Сильмарили в лапах Морінготто, боляче за ці прекрасні Камені, як за родича, котрий страждає у полоні. Я щось не те говорю, оtorno?

— Та ні, я тебе розумію, — мовив Фіндекано заспокійливо, — князь Феанаро вклав у свій витвір забагато від свого духу, і знати, що якась його частинка… дійсно навіть не в руках, в лапах… Але тримайся, друже. Ти старший син Феанаро, його надія і опора…

— О, так, Нельяфінве[117], але тепер уже не третій з роду, — зітхнув Майтімо, — ходімо, зараз виноситимуть тіло, а я мушу стати четвертим біля тих страшних нош.

Загиблого Фінве поклали на зв’язані зі списів ноші. Пробуджений Ельда, воїн з Середзем’я, він і відходив як воїн, під тужний крик срібних сурем. Ноші несли троє його синів та Майтімо Руссандол. Цілителька Лаурендіе очолила жалобний похід, розсипаючи квіти з плетеного кошика. Одразу за ношами йшла, вся в білому, княгиня Індіс, застигле обличчя гідної Ваніе було наче виточене з каменю. Її оточували троє дочок — Фаніель, Фіндіс та Іріме, теж вбрані в біле, і невістки — Нерданель, Анайре й Еарвен. За жонами потяглися молодші родичі та Пробуджені. Серед останніх Фіндекано побачив князя Ваніяр Інгве та Ольве Альквалондського, князя Телері. Давні друзі загиблого віддавали йому останню шану, сподіваючись на милосердя Судді і на швидку зустріч. За ними Нолдор Мinya Nosse несли ще шість нош, засипаних квітами. Вслід за Великим Князем відходили воїни Першого Дому, котрі не відступили перед жахом з пітьми. Серед них були оті двоє приятелів Майтімо, про яких він оповідав Фіндекано.

За поруйнованим Форменосом на галявині, там, де починався ліс, а з другого боку височіли Зелені Пагорби, воїни-Нолдор склали дрова для семи поховальних вогнищ. Шість вогнищ — в коло, одне — в середині. Для Великого Князя.

Коли свиснули палаючі стріли, і вогонь поволі почав розповзатись по дереву, Феанаро різко обернувся і пішов геть. На тризні він не був, і не вийшов провести приїжджих. Замість нього обов’язки господаря виконував незвично тихий і спокійний Майтімо. Він чемно провів родичів лісовою дорогою, поцілував холодні пальці княгині Індіс, обійняв Фіндекано і довго махав йому вслід рукою.

«Ці біди не останні, - подумав Фіндекано, озирнувшись ще раз на закрут дороги, за яким щез рудоволосий вершник, — можливо нам дійсно варто вступити в борню з Тьмою, доки вона не накрила нас тут, у Валінорі? Наш ворог невимовної міці, що так, то так, але сидячи тут, в Амані, і плачучи за загиблими, ми нічого не виправимо, і нічого не доможемося. Плаче слабкий, страждає жертва — мій дух не є слабким, і я не хочу бути жертвою. Там, за морем, єдине місце, де ми можемо стати сильними, ми, Нолдор, про гордість яких склали примовку. А загинемо — що ж, Намо судитиме воїнів, а не страждальців, хоч і безвинних. Але все це лише мрії — у нас немає володаря, який зміг би підняти Нолдор на рушення.»

«Феанаро» — шепнув голос з глибин свідомості, і юнак зітхнув. Феанаро був, звісно, «вождь», але лише для Міnya Nosse. Всі Нолдор ніколи б не вирушили на безвість за багряними плащами Першого Дому. Хоча б тому, що знали Великого Митця як нестриманого шаленця, котрий не щадив задля своєї мети ні себе, ні рідних, ні чужих.

Юнак підвів очі до зірок, знайшов там зорю, названу Елентарі, на честь Повелительки Зірок, і усміхнувся до неї, намагаючись зітерти з пам’яті розгромлений Форменос, понівечене тіло під сріблястим плащем і полум’я семи вогнищ.

***

Тіріон тонув в туманній імлі…

Тумани з моря просочувалися через Калакір’ю, огортаючи білі вежі міста Нолдор, і ледве можна було побачити в імлі відблиск свічада на Mindon Eldaliewa.

Нолдор тужили за світлом. Смолоскипи в руках перехожих, або на стінах будинків, стали звичним явищем, і багато воску диких бджіл пішло на високі свічі, якими Ельдар стали освітлювати свої оселі. Тому обережні розмови про те, що Вишні безсилі проти зла, заподіяного Мелькором, стали спершу менш обережними, а тоді і відкритими.

Ельдар Аttea та Nelya Nosse почали поговорювати про похід до Ендоре, на битву з лихою силою. Власне, подібні настрої серед молодих Нолдор існували завжди, час від часу хтось намагався втекти за море, але подібні мандрівки завжди закінчувалися невдало. І, хоча ніхто з втікачів-невдах не загинув, Тіріоном поповзли чутки, що Ельдар таки тримають в Амані насильно.

Нолофінве та Арафінве не підтримували подібних настроїв і намагалися заспокоїти розхвильованих Нолдор. Та якоїсь години — години в Тіріоні нині рахували з допомогою ріжних пристроїв — піскових, водяних, механічних, і весь час плуталися у відліку — вулицями міста промчали вершники в багряних плащах.

— Нолдор! — кричали вони, — хто є сміливцем, хто не є боягузом, хто зберіг хоча б краплину гордості, збирайтесь на вершині Туни, біля садиби Фінве! Згадайте, що вашого Великого Князя вбив Морінготто!

Фіндекано прийшов до Вежі Інгве разом з батьком та братами. Браму садиби Фінве було замкнено, але майдан поступово заповнювали Нолдор — чоловіки в ріжнокольорових накидках. Де-не-де виднілися дівочі сукні та довгі плащі Пробуджених. Миготливим світлом палали смолоскипи, розганяючи темряву й туман. На східцях Міндону непорушно стояв Феанаро, вбраний в багряне, і семеро його синів. Вогонь смолоскипів танцював на їхніх обличчях.

- Їм не дозволяли повертатися, — шепотілися у натовпі, - Феанаро не пробачено, він свідомо пішов проти волі Валар…

— Дивіться, онде Нолофінве з синами…

— О, Нолофінве… Якби не він…

— Якби не він, то в Тіріоні давно б відбулася битва між Нолдор.

— Нолофінве…

— Феанаро…

— А що думає Арафінве?

— Він добре думає, авжеж, однак діяти…

— Слухайте, Нолдор! — продзвенів над майданом глибокий голос quentaro Макалауре, — слухайте, князь промовлятиме…

— Народе Нолдор! — вимовив Феанаро, і Фіндекано мимоволі здригнувся. До цього він не чув промов вождя, але тепер зрозумів, від кого юний Макалауре Феанаріон, переможець у змаганнях співців, успадкував свій голос, схожий на золотий дзвін. Митець… Митець в усьому. Феанаро ніколи не співав навіть для близьких, принаймні, Майтімо не оповідав про таке. Однак, якби князь Мinya Nosse заспівав, то перевершив би власного сина, якого прозвали Золотим Голосом Тіріону.

— Чому ми мусимо, — говорив вигнанець, а голос його віддавався в душах присутніх подзвіном по загиблим, — служити заздрісним Богам, котрі не можуть захистити нас від небезпеки? О, можливо їм байдуже до нас, але вони не в змозі вберегти від Ворога навіть власні володіння! Морінготто тепер є їхнім недругом, авжеж, але чи не вони дозволили йому ходити вільно Валінором? Хіба не одного вони роду? Хіба Манве Сулімо не є його братом? Помста палить мені груди, та навіть, якби я був в змозі від неї відмовитись, то не залишився б в одному краї з родичами вбивці і злодія!

— О, ні…, - вимовив Нолофінве з несмаком, — подібні промови не додають чести синам загиблого Фінве…

— Не тільки я втратив батька, — промовляв далі Феанаро, — ви всі втратили верховного правителя! Що вас тримає тут? Світло, яким Валар звабили колись сюди Нолдор, Ваніяр та Телері? Нині темрява зрівняла всіх — Ельдар і Аварі! Ця смужка землі поміж горами та морем? Це клітка, Ельдар, і вас в ній замкнено, мов чудернацьких звірят, які вміють говорити і виробляти блискучі іграшки!

— Мабуть тому Перший Дім останнім часом виробляє лише мечі, - сказав Арафінве, але його заглушив схвальний гомін.

— То що ми робитимемо? — Феанаро підвищив голос, перекриваючи гомін натовпу, — будемо тужити тут доки й нашого віку, та мешкати в імлі, проливаючи сльози в море? А чи повернемося додому, Нолдор? До озера Куівінен з його солодкими водами! Або кудись інде — там, за морем лежать розлогі землі, які тільки й очікують на прибуття вільного народу!

— А ще на тих землях проживають Синдар і Нандор, — різко мовив Нолофінве, виступивши вперед і обернувшись до Нолдор лицем, — ми попрохаємо родичів потіснитися, чи не так? Я не говорю вже про те, що ми не будемо походжати там вільно, як може дехто думає собі! Там іде війна, князь Ольве Альквалондський отримав звістки від брата. Була битва у Белеріанді, urqui напали на Егладор! Вони відрізали Егладор від Егларесту, де править князь заморських Телері Кірдан Корабельник, і відтіснили Кірдана до самого краю моря. Князь Ельве Сінголло зібрав військо і закликав на поміч князя Нандор Даінтаро, якого в Ендоре звали Денетором, та військо з Наугрім. Вони виграли цю битву, Ельдар, коштом життя князя Даінтаро та його дружини. І мають спокій лише завдяки жоні князя Ельве, Мая Меліян, котра оточила Егладор, названий нині Доріатом, поясом захисних чар!

— Це старі новини, відомі всім! — почулося з натовпу, — ми хочемо слухати Феанаро!

— Нас не налякаєш! Нехай там іде війна — ми допоможемо Сінголло!

— Синдар та Нандор воюють, а Нолдор відсиджуються в безпеці!

— Нехай боягузи стережуть це місто, а хоробрі рушають в Ендоре!

Фіндекано бачив, що розумні батькові доводи не діють на розтривожених Ельдар. Власне він і сам в глибині душі бажав сповнення давніх дитячих мрій. Війна під зорями, бої з urqui, срібноволоса Синде, котра дарує вінок переможцю… Можливо — загибель, але загибель зі славою, яку золотий голос Макалауре переплавить в пісню.

— Ви чули всі, - всміхнувся Феанаро хижо, — там воюють! Воюють наші родичі, розчищаючи місце для firi — смертних істот, незнаних нам досі. Істоти ці є чимось середнім поміж нами та urqui, принаймні так про це оповідають мудрі. Вони є не дуже розумними, зате є дуже плодовитими і заполонять Ендоре, коли Синдар Тінголло поляжуть у нескінченних битвах!

Майдан загудів. Про firi, які мали нібито стати наступниками Ельдар, багато хто почув вперше.

— Що це за істоти, скажіть будь ласка?

— Згадайте, Нолдор, як на позаминулих змаганнях програв Фінарато Арафінвіон! Він якраз і співав про оцих істот, яких ми, нібито, маємо навчати відріжняти праву руку від лівої!

— Зле, Ельдар, говорити лихі слова про осіб, яких ми не знаємо. Можливо це — наші майбутні союзники у битвах!

— О, союзники… Метелик не союзник орлу, хоча обидва є крилатими…

— Firi! Одноденки…

- І ми маємо віддати їм Ендоре?

— Слухайте князя, Нолдор! — знову продзвенів голос Макалауре, — слухайте наступника Фінве!

Коли Нолдор замовкли, Феанаро підвів руку до зоряного неба.

— Ось наш вінець! — крикнув він, — попрощайтеся з рабством, Ельдар! Але попрощайтеся й зі спокоєм! Відкиньте слабкість! Зоставте тут надбані скарби та мистецькі творіння! Беріть з собою лише зброю — ми завоюємо світ під зорями і створимо кращі речі, ніж ті, що залишили тут! Ми гнатимемо Морінготто до краю світу, далі, ніж Ороме, битимемось краще за Тулкаса, ми ніколи не відступимось від гонитви! На Чорного Ворога чекає війна та наша невмируща зненависть! Та коли ми переможемо і повернемо Сильмарили, то ми — і тільки ми — володітимемо світлом і красою Арди Оновленої! І ніхто не витіснить нас звідти — ні urqui, ні Наугрім, ні якісь незнані firi!

Схвальний гук покотився майданом. Нолофінве мовив голосно:

— Мій брате Феанаро, я зрозумів, що Камені, створені тобою, дорожчі тобі від убитого батька! Принаймні, про помсту за нього ти не говорив з таким запалом. Чи не закликаєш ти Нолдор на смертовбивчу війну задля трьох сяючих дорогоцінностей, красивих, авжеж, але не вартих крови цілого народу?

— Сильмарили, — вигукнув Феанаро, — варті навіть вічної погибелі! А щоб ви не боялися, що вам доведеться їх добувати, о тремтячі бадилинки з Другого та Третього Домів, я даю Обітницю, таку, яку не давав ще жоден Ельда. Якщо мої сини не боягузи, то вони присягнуть разом зі мною.

Багряним вогнем палали смолоскипи, багряними були накидки синів Феанаро… Багряним у миготливому світлі здавалося волосся Майтімо та двох його улюбленців Амбаруссар. Багряний відсвіт танцював на обличчі Макалауре, висвічував затяті обличчя Тієлкормо, Атарінке та Карністіро. Всі семеро оголили мечі, і сяючі леза з особливого сплаву, винахід Великого Митця, теж здавалися багряними.

Феанаро теж видобув зброю. Він стояв на сходах вежі Інгве, в лівиці тримав смолоскипа, а меча простягнув до мечів синів, і сталь скреготнула, зіштовхнувшись.

— Нехай, — заговорив Феанаро повільно і розмірено, а семеро синів повторювали за ним, зупиняючись опісля кожної фрази, — ця особа буде нам ворогом, чи другом,

служитиме Тьмі, чи Світлу,

виявиться поріддям Морінготто,

чи творінням Світлого Вали,

Мая, Ельда, або тим, хто прийде за нами,

ще не пробудженою смертною істотою,

мають знати вони,

що ні закон, ні любов, ні побратимство,

ні видимий жах, ні небезпека, ні сама Судьба

не захистить від Феанаро та його синів

того, хто зберігатиме Сильмарили в потаємному схроні, у власному домі,

а чи просто триматиме в руках.

Ми присягаємо родом усім,

що до кінця своїх днів ми нестимемо йому погибель,

і переслідуватимемо його до кінця світу.

Наше слово чує нині Всевишній Еру

і Предвічна Тьма, що візьме душу клятвопорушника.

Свідками ж Обітниці є священна гора Танікветіль,

і Манве Сулімо та Варда Елентарі!

Фіндекано застиг на місці, слухаючи ці страшні слова, що падали, немов камені в безодню. Його оtorno, його милий брат, присягав нині, беручи в свідки Світло і Пітьму, що знищить кожного, хто доторкнеться до Сильмарилів. Його, Фіндекано, теж — адже побратимство їхнє згоріло у вогнянім диханні цієї Обітниці. І татко Нолофінве був правий — в страхітливій присязі не було жодного слова про помсту за Великого Князя Фінве.

— Ви чули, Нолдор, — пролунав над майданом холодний голос князя Другого Дому, — божевілець присягнув сам знищити кожного, хто доторкнеться до тих клятих Каменів, і синів своїх змусив дати цю страшну Обітницю! Хіба дозволили б ви повторити подібні слова своїм синам? Князь Феанаро з’їхав з глузду, і це видно не тільки при світлі смолоскипів, але і при світлі зірок!

— Мої сини дали Обітницю по власній волі, - сказав Феанаро з недобрим усміхом, — а щодо тебе, напівбрате, то я бачу, що ти нині при зброї… Жоден озброєний Нолдо не насмілиться назвати мене божевільцем.

— То добувай меча! — сказав Нолофінве, наче в дзвін ударив, — ти потягнув за собою у Пітьму своїх дітей, але я не дам зробити це з усім народом Нолдор!

Феанаро давно тримав меча в руці, і почав спускатися зі сходів з дійсно шаленчим виразом на обличчі. Феанаріони розімкнулися перед ним і стали лицем до натовпу, теж тримаючи напоготові зброю, на якій присягали. Поруч з Нолофінве одразу ж виник Турукано з мечем напоготові.

— Фіндекано! — гукнув молодий Нолофінвіон, — Аракано! Станьте біля батька! А ви, старший вую, дійсно є шаленцем! І шаленцями є ваші сини, якщо наважилися задля творіння ваших рук потоптати і любов, і дружбу. Онде стоїть мій старший брат — його побратим нині мусить убити його, якщо той візьме до рук ваші прокляті Сильмарили! І ви ще наважуєтесь загрожувати нам мечем?

Поміж двома старшими Фінвіонами, котрі люто дивилися один на одного, став Арафінве.

— Зупиніться! — крикнув він, — задля нашого батька Фінве! Ви зібралися пролити братню кров біля брами його дому! Нолофінве, та будь же поміркованішим, не можна звати божевільцем того, хто нетямиться від горя! Феанаро, князь Фінве був і нашим батьком, але ти постраждав подвійно, втративши і батька, і справу всього життя свого. Та це не дає тобі права йти на брата збройно, і підіймати Нолдор на повстання. Як ми можемо покинути Тіріон, ми, котрі тут народились і виросли? Аман є нашою вітчизною, а не незнане Ендоре! Я певен, жоден з княжичів Другого та Третього Домів не бажає мандрувати на безвість!

Феанаро тим часом трохи заспокоївся, і поклав руку на плече Арафінве.

— Найменшенький, — сказав лагідно, — ти завжди був миротворцем. За що я тебе і люблю. Не хвилюйся, я не зачеплю твого брата, у якого серце давно замінилося на крижинку. А от щодо княжичів ти трохи помиляєшся, братику… Ніхто з них, говориш? Фіндекано Нолофінвіоне, ти ще не забув, як орли розшукували вас по всій протоці? І ти не хочеш в Середзем’я? А ти, другий сину Нолофінве, що так люто дивишся на мене, хіба ти не бажаєш випробувати свого меча? А ось ти, провидцю Фінарато, чи не ти мріяв виховувати отих метеликів-firi? Я не забув твою пісню! А двоє твоїх братів, я знаю від Тієлкормо, що вони просто таки прагнуть побувати за морем. Здається з усіх вас не бажає нікуди йти лише княжич Артаресто.

— Я дійсно хочу залишитись в Тіріоні, - неголосно мовив другий син Арафінве, — і не бажаю ніяких воєн. Однак, якщо Фінарато вирішить іти…

— Отже, всі, - підсумував Феанаро, — чи майже всі… Принаймні, я не почув ні від кого слова «ні». Навіть Артаресто, котрий боїться всього на світі, говорить, що піде за старшим братом. Більше того, я певен, що обидві мої прекрасні племінниці теж вирушать з Тіріону. Чи не так, Артаніс? Нема чого дивитися на мене з холодною зневагою — ти теж хочеш мати своє князівство, Нервен… Володарювати на розлогих просторах Ендоре… Бути повелителькою, чиє слово є законом! Арельде, я думаю, ти не відстанеш від приятельки… Я закликав вас в дорогу, Нолдор, радьтесь, думайте — і наважуйтесь!

Ельдар заговорили всі разом, кожний переконував приятелів в тому, в чому був упевнений сам. Нолофінве зібрав біля себе рідних Другого та Третього Дому. Князь обдивився синів, небожів, пониклого Арафінве і сказав неголосно:

— Всі чули промову Феанаро… Ви що, і правда бажаєте покинути Валінор?

— О, я бажаю, любий вую! — мовила Артаніс палко, — ви знаєте, що я не терплю вуя Феанаро, а серед моїх родичів ви найбільше любі моєму серцю! Але я хочу туди, де під зорями очікують на нас розлогі простори! Eleni rilma! Зорі сяють у наших серцях!

— Хіба тобі нині не досить зоряного світла, доню? — сумно спитав князь Арафінве.

— Мені здається, — відповіла дівчина, — що разом з деревами помер Валінор. Ні, я не докоряю Богам, здолати Чорного Валу вельми не просто. Але одна пані з Пробуджених якось оповіла мені про зграю диких бджіл, які спричинилися до смерти ngauro…

— Я з тобою, мила подруго! — вигукнула Арельде.

— Мій старший сину, — мовив Нолофінве, — невже й у тебе збереглося ще оте дитяче бажання побувати за морем?

— Мій батьку і князю, — спромігся на слово Фіндекано, — вже давно я маю еpesse Астальдо, але мені соромно відгукуватися на нього, бо я нічим не довів своєї відваги! О, не тільки про розлогі землі Ендоре мрію я, але й про звитяжні битви… Я хочу заслужити своє наймення, б’ючись проти лихої сили, яка колись знівечила Арду, а нині спотворила й Валінор. Нехай Боги знову запалять нам світло, але ж чи не встидно буде Ельдар дивитися одне на одного, і на опікунів своїх, якщо ми нічого не зробимо для покарання Морінготто? Я прагну жити в Оновленій Арді, Арді без Зла…

— Фіндекано правий! — озвався Айканаро, і Ангарато схвально похитав головою, — ми мусимо вирушити на війну! Я говорю, звісно, про тих, хто бажає подвигів і слави — про молодих Ельдар. Старші нехай зостаються в Тіріоні і очікують від нас звісток.

— Або очікують вас з Мандосу, — мовив Артаресто докірливо, — зупиніться браття мої! Фінарато, скажи що небудь, ти ж бо ніколи не любив оті вояцькі забави…

— Моя судьба ген там за морем, — відповів провидець стиха, — якщо Нолдор вирішать вирушати, я піду з ними, милий брате.

— Я, власне, — заговорив Туракано, — не дуже то й бажаю цього походу, хоча б тому, що не зможу покинути тут Еленве з донькою. Моя жона вирушить зі мною, наражаючи на небезпеку себе і дитя. Але я згоден з Фінарато — не можна суперечити судьбі…

— А я просто таки мрію про цей похід! — засміявся Аракано, — я так ображався тоді на нашого Астальдо за те, що він не взяв мене з собою у їхню з Майтімо виправу!

— Нолофінве! — сказав Арафінве розгублено, — та скажи ж що небудь! Зрештою — заборони їм!

— О, наші діти вже є дорослими, милий брате, — стиха озвався князь Аttea Nosse, — хоча і дуже юними, авжеж… Можливо, це не зовсім згідно моєї волі, але я не покину свій рід на поталу своєму шаленому… напівбрату. Мій старший син бажає подвигів і слави — хіба я можу стати йому на заваді… Мої сини прагнуть виконати своє призначення — у мене теж є призначення: не дати їм загинути передчасно. Я вирушу з ними, і оберігатиму, наскільки буду в змозі…

Арафінве приречено зітхнув:

— Я теж не покину своїх дітей… Але Боги мої… Фінарато, ти ж розумна особа, а не мечник, яких забагато розвелося в Тіріоні… Умов зостатися хоча б Артаресто — ну, який з нього воїн?

Артаресто вперто стис вуста. Він був золотоволосим вродливцем, таким же, як троє його братів, однак в глибині блакитних очей юного Нолдо зачаївся давній жах, пробуджений поглядом Мелькора. Від того лице Артаресто часом здавалося навіть негарним. Та зараз його очі горіли гарячковим похмурим вогнем.

— Я боюся, — сказав він, — я боюся замкнених приміщень і зоряного неба… Я боюся світла і тьми… Страх… Він пожирає моє fea, і я живу лише завдяки тому, що поруч зі мною завжди є хтось з рідних. Я не хочу воювати, я не бажаю ризикувати, але я розумію одне — я не зможу зостатись тут сам. І, можливо, там за морем, я побачу свій жах у яві, і переможу його, або поляжу… Тату, прошу тебе, не спиняй нас!

Феанаро тим часом підвів руку, закликаючи до тиші.

— Що вирішили, Нолдор? — спитав він, — скажіть своє слово!

— Рушення! — крикнув хтось, і світло смолоскипів заметалося по стінам Міндону, — Рушення, Ельдар! Рушення!

— Веди нас, Феанаро! — закричали Нолдор з Мinya Nosse.

— Вождь! — розляглося над майданом, — Вождь!

— Слава завжди з хоробрими!

— Слава вождю! Слава!

— Тож збираймося! — вигукнув Феанаро, — за колишні два кола світла виступаємо! У всіх є вдома прилади для виміру часу?

- Є!

— Тож пильнуйте їх, Нолдор, і приєднуйтесь до походу!

Садиба Нолофінве, опісля повернення туди князя з родиною, нагадувала розтривожений мурашник. Одразу помарніла лицем Анайре марно намагалася зібрати в дорогу дітей та чоловіка, але у княгині все падало з рук.

— Мамо, — умовляла Арельде, — рушаймо з нами! Як же ви будете жити самотою… Дивіться, навіть Еленве іде за Турондо!

— Я не зможу, — прошепотіла княгиня, — не страх тримає мене тут — але слабкість hrоа. Довга дорога пішки, переправа через море… Я цього не перетриваю. Але ж донечко… Зостанься хоч ти на втіху матері!

До двору швидко увійшла вбрана по-чоловічому усміхнена Нолде, схожа з обличчя на Нолофінве, але без тої крижаної суворості, що скувала риси князя Другого Дому.

— Рушаємо? — спитала вона, сміючись, — О, а це що за солона вода, подруго Анайре! Подивись, я вже зібралася, і готова до бою!

— Вуйна Іріме! — радісно мовила Арельде, — мамо, подивіться! Навіть татова сестра іде з нами!

— О, так, — засміялася Іріме, — я просто не маю бажання переселятися до Валмару, а саме цього бажає матуся Індіс та мої сестри. Уявіть собі — вічність співати в хорі! Ні, я люблю Маяр, і шаную Валар, але ж — вічність! Я стільки не витримаю!

— О, Лалвенде — мовила Анайре докірливо, — не можна насміхатися над Вишніми, і… і як ти взагалі можеш сміятися опісля того, що сталося?

Іріме, здавна прозвана Лалвенде, споважніла.

— Люба подруго, — мовила вона, — я любила свого батька Фінве може і більше за його синів. Брати Фінвіони дуже рано вийшли з батькового дому і почали вести своє життя. Фіндіс та Фаніель були ближчими до матері… А я… Я завжди була татовою донькою. Я слухала, як промовляв Феанаро і чула лише одне — Сильмарили. З сина Міріель гарний винахідник та майстер, але поганий князь для Нолдор. Я, Іріме, донька Великого Князя Фінве, рушаю мстити за батькову смерть, і нікому мене не спинити! Та коритися я буду лише моєму брату Нолофінве, який тільки і здатний очолити рушення. До речі, так говорить більшість Ельдар Тіріону.

Фіндекано, котрий поспішно, але методично збирався, прислухався до цих розмов краєм вуха. Його вразило, що ненька не йде з ними — княгиня зоставалася сама в спорожнілій садибі. Жаль торкнувся серця юнака, але він потішав себе тим, що мине час, і вони зроблять Середзем’я безпечним, та заберуть туди, в Оновлену Арду, всіх позосталих.

Сакви юнак нав’ючив на Моретінде. Напіврозумна тварина нервувалася — чотириногому приятелеві Фіндекано не подобалися ці поспішні збори. На його іржання заспокійливо відповідав Рогаллор, білий огир князя Нолофінве.

Фіндекано взяв у дорогу лише найнеобхідніше. Він ще не уявляв, як вони будуть переправлятися, але вважав, що про це має подбати Феанаро — на те він і вождь. Власне, було два шляхи — обхідний, через далеку північ та замерзлий пролив Гелькараске, і другий, коротший, через пустища Араману до того місця, де пролив поміж Ендоре та Аманом звужувався так, що було видно протилежний берег. Однак, для переправи потрібні були кораблі, отже Феанаро мав умовити князя Ольве перевезти рушення Нолдор на той берег. Нолофінвіон хмикнув, уявивши, як бундючний вуй умовляє холоднокровного та розсудливого Ольве Альквалондського допомогти Нолдор… Атож… Можливо у вождя поменшає пихи, і побільшає здорового розуму.

Зрештою, все було готово. Коней було вирішено взяти трьох — для жінок. Іріме обрала Куілуна, коника золотистої масті. На Рогаллора посадовили Еленве з малою Ітарільде, а на Моретінде скочила Арельде. Так вони й рушили на місце збору — Нолофінве та його троє синів, ведучи коней в поводу. Анайре йшла поруч і все намагалася покласти Фіндекано до наплічника ще один згорток з дорожнім хлібом, шматочок якого давав змогу зоставатися ситим зо два кола світла. Юнак взяв згорток і обійняв неньку, нашіптуючи заспокійливі слова, цілуючи заплакане лице. Та Анайре продовжувала плакати.

Біля брами Тіріону вже вирував натовп. Нолофінве звелів розгорнути блакитний стяг зі своїм гербом, і довкола нього почали гуртуватися Нолдор Другого Дому. Неподалік Фінарато збирав таким же чином Нолдор, спокревених з Третім Домом. Князь Арафінве стояв поруч, заглибившись в себе, і не приймаючи участи в шамотанині, яка супроводжувала шикування.

Перший Дім вже вишикувався колонною і очікував сигналу до виступу. Фіндекано відшукав очима Руссандола — Майтімо тримав багряний стяг з Зорею Феанаро. Високий на зріст, він вивищувався над натовпом, і волосся його майоріло, ніби ще одна корогва.

— Тут уже почалися сутички, — мовив Арафінве, котрий підійшов до братового стягу, — більшість Нолдор бажає мати проводирем тебе. Вони не довіряють Феанаро, і це може викликати нові заворушення.

— Перед обличчям Валар, — сухо відказав Нолофінве, — я пообіцяв своєму брату, що йтиму за ним, не домагаючись влади. Однак, своїх Ельдар я вестиму сам, якраз для того, щоб уникнути заворушень. Думаю, що Феанаро це розуміє. А ось, до речі, і він…

Дійсно, Феанаро вийшов наперед, супроводжуваний вітальними вигуками.

— Еарвен зостається, — сказав Арафінве смутно, — бо зостається Нерданель. Анайре?

— Зостається теж, — коротко відповів Нолофінве.

— Я думав, — втрутився Фіндекано, — що дочка Магтана піде за родом своїм…

— О, Феанаро зоставив вдома все зайве, — гірко мовив Арафінве, — навіть свою жону. На відміну від наших ніжних квіток, Нерданель похід по силам, однак наш брат давно приніс її в жертву Сильмарилам. Він не хоче, щоб вона йшла за ним…

— А я чув, — сказав Аракано, підійшовши до них, — що пані Нерданель заборонив іти її батько Магтан під загрозою прокляття. Рід Магтана є улюбленим родом Ауле, і коваль не хоче йти проти волі Валар…

— Воля Валар, — сказав Арафінве гірко, — подивіться, Ельдар, онде Еонве, вісник Великого Манве. Зараз ми почуємо волю Богів!

Мая Еонве став перед рушенням, і мовив глибоким голосом:

— Манве Сулімо радить вам, о нерозумні послідовники Феанаро, — не виступайте! Шлях цей приведе вас до великого лиха! Валар не затримуватимуть вас — вільними ви прийшли сюди, вільними й підете геть, але не очікуйте від них і допомоги. Зостаньтеся в Тіріоні всі, окрім Куруфінве Феанаро Фінвіона, бо його зробила вигнанцем його Обітниця. Ти зрозумієш, Феанаро, що піддався лжі Мелькора, але зрозумієш це запізно! Ти говориш — він є Вала, а ми його родичі? Тоді ти присягав даремно, бо не дано Ельда здолати жодного з Валар, принаймні у цьому світі, навіть якщо Всевишній, чиїм іменем ти присягав, дасть тобі сили втричі більше, ніж ти маєш нині!.

Тишу, що настала опісля цих слів, розтяв голосний сміх Феанаро:

— Відважні Нолдор, невже ви відправите мене, нащадка Фінве, на вигнання разом з родом усім, а самі повернетесь у рабство? Ті, хто йде за мною — слухайте! Нам пророкують лихо? Але ж ми зазнали його тут, в Амані! Зі щасливих ми стали нещасними. Та ми у змозі відшукати у горі радість, або, принаймні, здобути свободу!

Чимало Нолдор схвальними вигуками привітала цю промову. Феанаро обернувся до Еонве:

— О Мая-оповіснику, скажи Манве Сулімо, правителю Арди, що Феанаро, якщо і не здолає Морінготто, то, принаймні не зволікатиме з нападом і не литиме даремних сліз. Всевишній вклав в мене душу палкішу, ніж уявляють Боги! Зрештою я задам Морінготто такої рани, що навіть завсідники Кола Судьби здивуються і вирушать на битву, розпочату мною.

Еонве відступився. Він зі здивуванням дивився на Феанаро — тендітного Ельда, який кинув виклик найбільшому злу знаного світу. Великий Митець Нолдор не перебільшував, він насправді збирався битися з Богом.

І оповісник Манве, Напівбог, який приймав участь у Війні Стихій і знав всю силу і потугу Мелькора, вклонився Вогняному Духу Ельдар так, як вклоняються приреченим, і щез у спалаху світла.

Ельдар під проводом Феанаро рушили вниз з пагорба Туни. Багато хто озирався на покинутий Тіріон, і сум застилав очі учасників походу. Та бажання подвигів і слави було сильнішим. Воно, це бажання, дало змогу зоставити біля брами Тіріону тих, хто не міг, або не хотів вирушати.

Фіндекано довів свою заплакану неньку до того місця, де вже стояли Нерданель та Еарвен. Княгиня Першого Дому, чий дух, здавалося, було викуто зі сталі, охопила руками Майтімо, який зупинився біля матері, віддавши стяг братам. Вона пестила його обличчя, і голосила так, як голосять по милих серцю загиблих.

— Сину мій, — промовляла Нерданель, — дитя моє… Первістку мій, найдорожчий мій… Та скільки ж мені на вас чекати… Та звідки ж мені вас виглядати… Там не ненька вам чесатиме волосся, а холодні вітри… Там не зорі вам блищатимуть, а гострі мечі… Там лісами гуляє смерть, а гори дихають злом… Та залиште ж мені хоч би найменшеньких… Хоч би одного синочка залиште мені…

— О, мамо, — ласкаво говорив Руссандол, — не хвилюйтесь за нас… Я дивитимуся за Амбаруссар… З нами буде все гаразд — ось побачите. Онде поруч обидві вуйни, і жодна з них не голосить, мов за померлими…

— Це тому, сину Феанаро, що у нас вже немає сили голосити, — прошепотіла Еарвен, — ідіть швидше… Веди братів, дай нам виплакатися на самотині.

Фіндекано зоставив княгиню Анайре наодинці з батьком, щоб вони мали змогу попрощатися, і прожогом кинувся вниз по дорозі. Він розумів, що, якщо заголосить і його ненька, то він просто нікуди не піде — не зможе її покинути. Майтімо вже не пішов в голову своєї колони, де маяла на вітрі корогва Першого Дому, а взяв побратима за руку і тримався поруч.

— Як тяжко, — вимовив він врешті, - я не думав, що це так тяжко…

— Руссандоле, — сказав Нолофінвіон стиха, — я чув твою присягу, і я не знаю, чи можу звати тебе братом…

— О, ні… - сказав Майтімо, — Обітниця є Обітницею, а братство братством. Ти ж не ховатимеш від мене Сильмарили, навіть якщо вони й потраплять тобі до рук… Не муч мене, оtorno, бо я зараз і сам почну голосити. Ненька залишається тому, що її батько Магтан пообіцяв її проклясти, в разі, якщо вона піде проти волі Валар, а татко… А татко мовив, що вони давно чужі одне одному… І не залишив їй навіть близнят, які дійсно занадто юні для такого походу.

— То твій батько не захотів, щоб пані Нерданель йшла з вами?

— Не захотів, — мотнув Майтімо своєю рудою гривою, — і це зле… З нами їй було б спокійніше, а небезпек вона не боїться. Мама найбільше переживає за лисенят — їй при їхньому народженні примарилось, що один з них загине юним, і коли її спитали, чи дасть вона двійнятам аmilesse, вона дала їм його — але одне на двох… — Амбаруссар. Я і досі їх так зву. А батькові набридло звати малих Пітьяфінве й Телуфінве, бо офіційними іменами в нашій родині не називали нікого. Ненька ж тоді ходила по садибі, наче втратила щось, і на нове запитання про аmilesse відповіла з серцем: «Одного з них зватимуть Умбарто, а якого — визначить час».

— Умбарто… — пробурмотів Фіндекано, — приречений… Бідолашні лисенята…

— Вона відчула… — криво всміхнувся Руссандол, — татко, однак, зробив вигляд, що не зрозумів, і з того часу звав Пітьяфінве Амбарто, а Телуфінве — Амбаруссо. Один, мовляв, просто Рудий, другий — Високий Рудий. Начебто мало в родині одного високого рудого Нолдо, себто мене.

- Їм дійсно треба було залишитись, — сказав Нолофінвіон з серцем, — князь Феанаро…

— Не будемо… — спинив його Майтімо, — я весь час буду з братами, і вирву їх з пащі судьби… Я піду до своїх, побратиме, але ми ще побачимось, неправда ж? Ти не тримаєш на мене серця? Ну як я міг не присягнути, коли весь мій рід оголив мечі, виголошуючи Обітницю?

— Пам’ятаєш оті змагання, на яких Макалауре переспівав Фінарато? — спитав Фіндекано сумно, — тоді Валіе Вайра мовила тобі — «ніколи не присягай».

— О, я згадав про це, — зітхнув Майтімо, — якраз тоді, коли Обітниця звучала під зоряним небом. Та зробленого не повернеш. Бувай, мій Астальдо…

Вийшовши на берег моря, Нолдор стали табором неподалік Лебединої Гавані. Троє братів Фінвіонів зійшлися на нараду, і вирішено було таки домовитися з князем Ольве щодо кораблів, і перевозу. Арафінве запропонував себе в якості посланника, бо ж був одружений з донькою Ольве, але Феанаро нетерпляче мотнув головою.

— Я піду сам, — сказав, — і умовлю Телері не тільки дати кораблі, але й вирушити з нами.

Його молодші брати вже давно впевнилися в тому, що Великий Митець є нині і Великим Промовцем. Принаймні, Нолдор в Тіріоні зосталася ледве десята частина — всі інші були на побережжі і прагнули перетнути пролив. Тому вони відступили йому честь бути посередником, і Феанаро вирушив до Альквалонде.

Фіндекано тим часом, взоруючись на Перший Дім, також формував зі спокревених військові загони. Для Третього Дому те саме робив Фінарато, і Нолофінвіон мав нагоду ще раз впевнитися, що Інголемо має військовий хист і залізну волю. Княжичі розділили тих, хто вмів вправлятися зі зброєю на три загони від кожного роду. Cano, воєводами, стали княжі сини.

Під час розподілу виявилося, що не лише Нолдор зібралися на пошуки пригод. До Туракано прийшов його приятель, Ваніа Глорфіндейл, який привів з собою цілий гурт світловолосих Ельдар і панну Амаріе, котра оголосила, що не може покинути Фінарато. Інголемо засяяв усміхом, і суму в його обличчі трохи поменшало. Підійшов ще один загін — приятелів і знайомих панни Іріме Фінвіоні, серед яких було багацько Пробуджених, котрі бажали згадати минуле. І Фіндекано з радістю побачив поміж них цілительку Лаурендіе.

— О, юний герцівник, — засміялася жінка, — ти змужнів… Я бачу — ти є cano, гаразд. А де твій рудий приятель, який стріляв по Мороку з самострілу?

— По Мороку? — перепитав Фіндекано.

— О, ну так, по Чорнобогу… Це ми так його назвали, Квенді, коли зрозуміли, яка сила намагається винищити нас.

— Майтімо, — всміхнувся Фіндекано, — вирушив з князем Феанаро до Альквалонде. Вони мають домовитися щодо переправи. А як ви потрапили сюди?

— Звістки летять на крилах, — мовила Лаурендіе, — я привела з собою всіх мудрих жон з півночі. Вам потрібні будуть цілительки, юний воїне.

— А якже ваш meldo? Адже…

Лаурендіе засміялась.

— Таурохтаре, йди-но сюди…

До Фіндекано підійшов стрункий Пробуджений, темноволосий та сіроокий, як більшість Нолдор. Він лагідно усміхався, але Нолофінвіон побачив в його обличчі ту саму причаєну силу, яку йому доводилось бачити в лиці загиблого Великого Князя Фінве.

— Це мій weo, мій meldo, — мовила цілителька гордо, — він повернувся від Судді якраз опісля зруйнування Форменосу. І знову захотів воювати, авжеж… Ми так поспішали, думали, що доведеться наздоганяти вас аж за Араманом.

Фіндекано простягнув руку високому Ельда з вояцьким іменем[118], і той потиснув його долоню, попередньо переклавши списа до лівиці.

— Ми, Перші, більше звикли вправлятися зі списом, — мовила Лаурендіе, — а мечі… Спробуємо навчитись за дорогу.

Таурохтар знову усміхнувся, але промовчав

— Піди подивись, як там облаштувались наші, - попрохала його жона, — і чи всі мають зброю. Якщо не всі — доведеться попрохати в цій Гавані Лебедів хоча б луків та стріл.

Коли Ельда пішов, кивнувши, Фіндекано мовив стиха:

— Він такий мовчазний…

— О, — сказала цілителька, — він ще не може звикнути. Тоді, о, як добре, що мені не довелося бачити цього, тоді, за морем, urqui таки схопили мого meldo живим, і доправили до Ангамандо[119]. Там його допитував сам Князь Вовкулаків, а, оскільки Таурохтар відповідав лише насмішками, то йому відрізали язик. Зараз милий має нове hrоа, але ніяк не звикне до того, що може говорити. Загинув він у страшних муках, тому й відпочивав у Мандосі довше, ніж я.

— Моя пані, - вирвалося у Фіндекано, — і ви наважилися повернутися в Ендоре?

— О, юний Нолдо, — всміхнулась жінка так, що Нолофінвіон аж здригнувся, — ми, Нолдор, горді, і завжди були гордими, і такими й зостанемось. Чи гордим шкодувати тіла, коли дух прагне помсти? Тим більше, нині у Валінорі з Нолдор залишаються лише слабкі тілом, або духом, а ми з моїм meldo є сильними, і користь у поході з нас буде неабияка.

Князь Нолофінве схвалив нововведення старшого сина щодо військового облаштунку. Засумнівався він лише в доцільності прийняття до лав новоствореного війська Ваніар, адже це могло привести до суперечки з Інгве, князем Валмару. Глорфіндейл був улюбленим небожем Інгве, та й решта Ваніар належала до відомих у Валмарі родин. Туракано, який, власне, і завербував своїх валмарських приятелів до війська, гаряче заперечував:

— Мій батьку і князю! — говорив він палко, — адже ми нікого не утримуємо в рушенні насильно! Мої друзі прийшли сюди по власній волі, і князю Інгве нічого буде вам закинути.

Час минав, а звісток з Альквалонде все не було. Хтось мовив, що бачив, як Феанаро повернувся і знову рушив до Гаваней, на цей раз — зі своїми синами, та прибічною дружиною з молодих Нолдор.

Ще через деякий час хтось крикнув схвильовано:

— Тira[120], Ельдар! Вогонь!

В порту дійсно щось горіло, і вогонь добре було видно з табору. Затривожені воїни з Першого Дому не знали, що робити — адже з ними не було їхніх canо. Без вождя і княжичів молоді Ельдар розгубилися, і в таборі зчинився гармидер.

Нолофінве зійшов на великий камінь біля води і звелів сурмити в сурми. Сигнал на шикування заспокоїв воїнів, і вони мимоволі стали до шереги. Поруч вишикувалися новостворені дружини Attea та Nelya Nosse.

— Фіндекано, — звернувся князь до сина, — бери своїх Ельдар, і йдіть, подивіться, що там таке. Коли щось не так — за вами йтиме Фінарато зі своїми воїнами.

— Валар могли влаштувати там пастку! — вигукнув хтось з поміж багряних плащів Першого Дому.

— Йди, сину, — мовив князь Нолофінве, — і будь обережним.

Фіндекано кивнув, і засурмив в мисливський ріг. Його воїни вже встигли вивчити ці простенькі сигнали і зібралися біля свого cano з луками напоготові. Сам чудовий лучник, Фіндекано намагався згуртувати біля себе метких стрільців, і це йому вдалося.

— За мною! — гукнув він, — дотримуйтесь шику!

З берега затоки видавалося, що Альквалонде близько, але обхідна дорога зайняла доволі багато часу. Фіндекано ламав собі голову над тим, що трапилось… Засідка? Яка? Манве Сулімо прислав Маяр, щоб вони зупинили Феанаро? Або, навпаки, вигнали геть, посадовивши на корабель разом з синами? Вогонь у гавані — це заклик на допомогу?… Чи може, Вогняний Дух не поладнав з князем Ольве? Але в такому разі Феанаро, розлючений до неможливості, вже був би у таборі і наказував валити ліс на будівництво кораблів. Юнак не сумнівався, що Великий Митець зладнав би з цим, тим більше, що колись він працював у Гаванях, виготовляючи для Телері ріжні, необхідні в морській справі дрібнички.

Горіли, як виявилося, комори біля причалу, яскраво освітлюючи набережну та територію порту. У відблисках вогню Фіндекано з жахом побачив кілька тіл, що лежали на камінні у тих неприродних позах, які приносить лише загибель.

Срібноволосий юнак — Телеро з луком у руці… Голову йому розрубано ударом меча… Нолдо в багряній накидці… З грудей стирчить стріла, а друга вп’ялася в горло… Фіндекано різко зупинив своїх ледь очманілих від несподіванки лучників і крикнув:

— Слухати cano! Луки до бою!

Він кинувся вперед, тримаючи лука напоготові, ще нічого не розуміючи. Його воїни врешті вирвалися з-поміж рядів портових комор на відкритий простір, і Фіндекано побачив мертвих на причалі, мертвих Нолдор в багряних накидках, і, просто перед собою, пришвартовані кораблі, з яких сипалися стріли.

— Фіндекано!

З поміж непорушних тіл звівся на лікті Майтімо Руссандол

— Фіндекано, ти привів лучників! Стріляй! Задля оtornasse — стріляй!

— Перша лава! — крикнув Нолофінвіон одрухово, — по кораблях! Стріляй!

Свиснули стріли. Фіндекано висмикнув з тула наступну.

— Друга лава — стріляй!

Друга шерега його лучників вистрелила з-за плечей першої. Стрільці на кораблях або загинули, або заховалися, бо залпу у відповідь не було.

— Луки напоготові! — закричав Нолофінвіон, — Нолдор, хто живий, відходьте з причалу! Виносьте поранених!

Дехто з воїнів в багряному заворушився. Майтімо з зусиллям підвівся і підхопив на руки воїна, в якому Фіндекано пізнав Макалауре. Темне волосся quentaro злиплося від крові.