Астальдо

— Саме так, — підтвердив Фіндекано, — але Турко[94] і Курво[95] не полишають улюбленої забави — полювання, а моя сестра теж є одною з найкращих учениць Ороме. Туракано вирішив, що непризвоїто князівні Attea Nosse гасати лісами з двома Феанаріонами, один з яких майже одружений…

— Але Арельде здається більше подобався Турко, — хмикнув Фінарато, — що ж до Куруфінве, то я щиро співчуваю діві, котра мала нещастя закохатися в цю зменшену подобу вуя Феанаро. Недарма пані Нерданель назвала його Атарінке[96] ще в дитинстві.

— Туракано, — зітхнув Нолофінвіон, — не бажає бачити поруч з нашою сестрою будь-кого з семи Феанаріонів.

Фінарато дивився на приятеля зі звичним лагідним усміхом.

— Ось поглянь, — сказав, — скоряючись загальній пошесті, я створив собі власного герба. На майбутнє… Такого скромного і мальовничого без отих вогняних знаків, що вже намуляли око всім добрим Нолдор Тіріону.

Юнак розгорнув шматок шовку і урочисто показав Фіндекано герб, вигаптуваний на ньому — арфа та смолоскип на зеленому тлі.

— Музика, — сказав лагідно, — пробуджує душі, а світло розганяє тьму. Вигаптувала його мені сестричка Артаніс, бажаючи подражнити старшого брата за зайву миролюбність.

— Так хто придумав герба? — засміявся Фіндекано, — ти, чи Артаніс?

— Він мені приснився, — мовив Фінарато, — а вірніше привидівся… Це було аpacen, милий брате… Я намагатимусь опікуватися тими, кому найбільше потрібна музика серця та живий вогонь душі.

— А тобі не привиділось часом, — спитав Нолофінвіон, — коли закінчиться оця війна кольорів та гербів?

— О, — вимовив Фінарато якимось зболеним голосом, — декого не спинить навіть своя та чужа погибель… Аби ж тільки своя… Я бачив власну смерть, вона чаїлася у тьмі і забирала любих мені nildor[97], перш ніж кинутись мені до горла… Але ми гинули не за візерунки на тканині, милий брате…

Фіндекано поблід. Його родич дивився вдалечінь тим відчуженим поглядом, який часом з’являється у ясновидців.

— Загибель у щасливому Валінорі? — спитав Нолофінвіон, силячись на усмішку, — ні, toron… Мовчи… Не говори, бо слово, як і музика, часом обростає плоттю…

— Так, забудемо, — труснув головою Фінарато, і в голосі його знову задзвеніло срібло, — до речі, я створив і родовий знак для всього Nelya Nosse… Не все ж Першому Дому зі спокревеними пишатися зірками на плащах — нехай і ми прикрасимо всіх вірних нашою відзнакою. Я навіть вже зробив собі персня з цим знаком і сьогодні вперше вдягнув його на палець…

Юнак витягнув лівицю, і Фіндекано побачив на його вказівному пальці чудової роботи золотого персня. Дві змійки з очима зі смарагдів переплелися на ньому під вінцем з золотих квітів. Одна зі змій пожирала вінець, друга захищала… Принаймні, Фіндекано так зрозумів значення персня. А може… Може, вони боролися за вінець.

— Власне, змій має бути три, — сказав Фінарато тим голосом провидця, від якого Фіндекано завжди ставало трохи моторошно, — три змії на одну корону… Однак наш рід завжди є осторонь… Залишаються дві… Я можу подарувати тобі і задум, і персня…

Він потягнув персня з пальця. Повільно, як уві сні.

— Ні, - прошепотів Фіндекано, — не треба, Інголдо!

Вперше в житті він назвав брата у перших його аmilesse, яким Фінарато звали лише рідні брати з сестрою. Бо злякався. Не його слів навіть — самого персня. На хвилину йому здалося, що кров застигла на тільцях золотих змійок…

— Сьогодні поганий день, — сказав Нолофінвіон врешті, стиснувши руками долоню родича, — і ти, і я в лихому гуморі, а все через оті багряні з чорним накидки на нечемних особах. Залиш персня собі, toron, цей знак не годиться для того, щоб прикрашати ним вбрання. Та й хто насмілиться сперечатися за вінець Великого Князя Нолдор?

— Не за вінець, — лагідно мовив Фінарато, — за місце в серці князя Фінве. Мій батько є мудрим — він знає, що його місце завжди третє — і не бажає більшого. А також не слухає солодких речей певного Вали, котрий занадто часто відвідує і садибу під знаком Восьмипроменевої Зорі, і садибу під знаком Коловрату.

— Я не хочу про це говорити, — різко сказав Фіндекано.

— О, крига в голосі… - озвався його родич — Пробач… Забудь мої слова, милий брате. До речі, як там Нельяфінве? Я так давно його не бачив…

— Про це я теж не хочу говорити, — сказав Фіндекано, — Вибач.

Арафінвіон мовчки схилив голову на знак згоди.

— Забудемо, — озвався він, коли Фіндекано вже підвівся з лави, щоб іти, — і закінчимо розмову як мелодію — нехай бринить надія… Ти будеш присутнім на Великих Змаганнях через три кола світла?

— Я прийду, — мовив Нолофінвіон протягло, намагаючись вибачитись за різкість попередніх слів музикою голосу, — говорять, що ти, як співець, виборюватимеш першість у Мinya Nosse?

— Так, Макалауре є Золотим Голосом Тіріону, — сказав Фінарато без насмішки, він просто стверджував давно всім відому істину, — але й срібло часом має свою ціну, хіба ні?

— Якщо це твоє срібло, милий брате, — мовив Фіндекано щиро, — то воно часом буває дорожчим від золота.

— А чому ти не записався на змагання співців? — спитав Фінарато, — твій голос, і твоя арфа…

— Опісля вас двох звучатимуть дуже слабко, — всміхнувся Нолофінвіон, — я краще заграю тятивою лука, бо там у мене є надія переграти цього хвалька Туркафінве на радість батькові й братам…

— А що скаже Арельде? — спитав лукаво Фінарато.

— О, вона вболіватиме за мене, — сказав Фіндекано, підіймаючись з лави, — я певен…

Розмова з Арафінвіоном привела душу Фіндекано якщо не до гармонійного стану, який намагалися підтримувати в своїх душах Ельдар, то, принаймні, трохи заспокоїла. Однак і стривожила теж. Фінарато, з його чутливістю, провидів якісь біди для Нолдор, набагато більші за чиюсь загибель на поєдинку. Нолофінвіон знав, що батько приятеля, князь Арафінве був трохи не єдиним в Тіріоні, хто рішуче замкнув двері своєї садиби перед Валою Мелькором. Однак і в його родині не було гармонії — Артаресто, його другий син, ніяк не міг позбутися якихось непевних страхів, що їх, за чутками, навів на нього в дитинстві Мелькор. Айканаро та Ангарато, добрі приятелі Фіндекано, прихитрялися одночасно товаришувати і з Туркафінве та з Куруфінве — молодшим, ганяючи з ними верхи по лісах Аману в складі почту Великого Ороме. Фіндекано сприймав це як належне, а от Турукано з Аракано весь час намагалися перетягти молодших Арафінвіонів на бік Attea Nosse, і страшно на них ображалися, коли юнаки все ж таки не наважувалися залишити своїх приятелів з дому Феанаро. Їхня ж сестра Артаніс, ніби виправдовуючи своє amilesse Нервен, встигла зіпсувати стосунки з самим вуєм Феанаро. Подейкували, що, для якоїсь нагальної роботи, вую потрібно було мати перед очима певний колір — суміш золотого сяйва Лауреліну та срібного сяйва Тельперіону. Саме таке волосся було у Артаніс, як бо говорила вона сама — золото від Ваніяр, срібло від Телері. Князь Феанаро, з властивою йому самовпевненістю, попрохав у племінниці пасемце волосся як зразок. На що Нервен відповіла, холоднокровно дивлячись просто в очі Вогняному Духові: «Я не можу допустити, щоб один з князів Нолдор і мій шановний родич захворів від огиди, дивлячись на успадковане від Телері та Ваніяр, котрі, за його ж словами, негідні зватися Ельдар.»

Фіндекано мимоволі посміхнувся, згадавши подружку дитячих літ… О, ця Артаніс… Однак, її відповідь втягнула Третій Дім у ворожнечу двох старших сімей, і може цим пояснювалося те, що Лауральдо та Наренділь насмілилися зачепити Фінарато. Зазвичай Інголемо завжди стояв осторонь від подібних суперечок, і намагався вгамувати пристрасті лагідним словом. Його слухали майже завжди — провидців Ельдар шанували трохи не нарівні з князями. І от нині…

Він, Фіндекано, теж добрий — так нечемно говорити з родичем… Але ж Фінарато, сам того не бажаючи, доторкнувся до відкритої рани. Інголемо, як більшість тих, хто володів аpacen, провидів майбутнє, але часом не помічав теперішнього.

Майтімо Руссандола Фіндекано не бачив вже довгий час. Приходити до нього він не міг з відомих причин, а Майтімо було незручно перед князем Нолофінве, котрий обдаровував старшого сина Феанаро крижаною ввічливістю, від якої ставало холодно серцю. Якийсь час оtorni зустрічалися в умовлених заздалегідь місцях, щоб поговорити, і вправлятися зі зброєю, але потім… Фіндекано не пам’ятав, хто першим не прийшов на зустріч… Може і він сам з якогось важливого приводу… Однак, опісля кількох марних очікувань, юнак почав вважати, що Руссандол теж піддався оцій «війні гербів та кольорів» і вирішив розірвати узи побратимства.

Фіндекано уважно дослухався до всіх чуток про колишнього друга, хоча сварив себе подумки за відсутність гордости. Майтімо не бився на поєдинках — його, першого мечника Тіріону, просто боялися зачіпати. Високий, стрункий, мов тополина, Нолдо носив свій мідний обруч на рудому волоссі наче князівський вінець. Дівчата — Ельдаріе всіх Трьох Домів крадькома заглядалися на нього, однак юнак був надто заглибленим в себе, і в свою працю. Останнім часом він захопився ювелірною справою, як Макалауре, і — здається — сам Феанаро. Феанаро все ще доробляв якусь загадкову прикрасу, розпочату їм у ті часи, коли його сини намагалися втекти в Ендоре. В проміжках невтомний князь Міnya Nosse вдосконалив буквицю Руміла, сотворив світильники, котрі сяяли зоряним світлом, і скляний прилад в формі кулі, котрий в кільканадцять разів посилював оsanwе.

Буквицю тепер називали — tengwanda[98] Феанаро… Світильники звалися «лампами Феанаро». Передавачу думок Феанаро дав назву «палантир» і, за чутками, зробив їх декілька. Цілком певні особи запевняли, що за їхньою допомогою можна розмовляти на великій відстані, дивлячись в обличчя співбесідника і особливо не напружуючись.

Але Феанаро лише відмахувався від хвали та лестощів. Він запевняв, що творить щось таке, що прославить його до кінця часів Арди на мільйони кіл світла.

Майтімо старанно допомагав батькові, і несподівано взявся вивчати обробку дорогоцінного каміння. Власне тому Фіндекано і вирішив, що творіння вуя Феанаро є прикрасою.

До садиби юнак дібрався без пригод. Вдома він застав Туракано, котрий ще оклигував від поранення. Середульший Нолофінвіон був злим, мов лиха сила, бо рана не давала йому змоги приймати участь в змаганнях мечників, а чи лучників. Аракано співчував братові від серця, але сам крадькома від нього рихтував меча, бо записався на змагання два кола світла тому. Арельде теж мала приймати участь у змаганнях вершників, і Туракано прогнав з очей улюблену сестру, через яку він мав іти на змагання просто глядачем.

Фіндекано зробив все, що належало зробити старшому брату — потішив Туракано, якому найбільше боліло, що певна панна Еленве з Ваніяр не побачить його звитяг, а також вийшов з Аракано до саду і перевірив його володіння зброєю, сказавши при тому, що, якщо йому пощастить, і він не потрапить у пару до Майтімо Високого, то перемогу Аttea Nosse вславлятимуть у піснях до наступних змагань.

Аракано, котрий вже був вищим на зріст за старшого брата, незадоволено пирхнув:

— Руссандол Непереможний, аякже… Ще побачимо, чиє буде зверху — занадто високе дерево ламається від вітру.

— Майтімо є незламним, — мовив Фіндекано ніби жартома.

— Я не розумію тебе, старший брате, — наїжився Аракано, — син Феанаро стоптав під ноги вашу дружбу, а ти вихваляєш його перед власним родом…

— Майтімо не топтав їхньої дружби — озвалася з галереї будинку Арельде, — просто так склалися обставини. І Фіндекано правий: Нельяфінве є першим мечником Тіріону, і зламати його — ой не просто.

— Я думав, — підкусив Аракано, котрий не міг довго сердитися ні на кого, — що Білій Панні Нолдор більше до пари певний витончений юнак зі світлим волоссям, а не рудий шаленець, який є його старшим братом…

Білою Панною, або ж Ар-Фейніель, Арельде прозвали за її пристрасть до білого вбрання. Ось і зараз вона гордовито оправила на собі білу сукню для їзди верхи і мовила напівжартома, напівсерйозно:

— Витонченою у Тієлкормо є тільки його дівоча талія. Я з задоволенням проміняла б цього великого мисливця з язиком змії і таким же норовом, на його рудоволосого родича. Від Турко скоро втече навіть його пес Гуан — бідолашний вовкодав є добрим з натури на відміну від господаря. А Руссандол є шляхетним, знов-таки на відміну від меншого братця.

— Аби Турко це чув! — засміявся Аракано, — певний Нолдо з язиком змії оповідав декому, що варто йому лише запропонувати одній діві у білому заручного персня, і вона…

— Не діжде! — відтяла Арельде зі справжнім гнівом у голосі, - я ціную його та Атарінке як вправних мисливців, але не більше. Однак, якби подібне запропонував Рудий…

— О, який жах! — закотив очі Аракано, — Майтімо напевне захоче, аби ти народила йому сімох малюків, як ясна пані Нерданель його вельмишановному батькові… І всі вони будуть рудими, сестричко…

— Майтімо мені ще нічого не пропонував! — відтяла Арельде, — але я не буду питати твоєї поради, Аракано, коли вибиратиму собі пару… Досить уже цих розмов, я маю йти вправлятися…

Біла Панна гордовито віддалилася у напрямку конюшень. Фіндекано, все ще усміхаючись, подався до зброярні за своїм луком. Трохи повправлятися не завадить і йому… Однак… Синьоока вродливиця Арельде, за якою зітхає так багато осіб — і Рудий Майтімо… Є шляхетним… Так говорить сестра, котра розуміється на порухах душі… Що ж, Руссандоле, на змаганнях ми це перевіримо. Твою шляхетність — і мою відвагу… Не відвагу мечника, о ні… Іншу відвагу — відвагу духу.

Великі Змагання у ріжних вміннях мали відбуватися на широкому полі поміж пагорбом Туни та Валмаром. На них зібралися бажаючі з усіх трьох народів Ельдар, прийшли також Маяр, вірні помічники Валарів, очікувалося прибуття й самих Вишніх, про що з радістю прокричали оповісники.

Великий Князь Фінве трохи непокоївся — вперше від існування Аману Ельдар мали показувати свою вправність у володіння мечами. Тим паче, що більшість мечників були Нолдор. Імена кількох Телері, які було занесено до списку учасників змагань на мечах, не могли приховати того, що саме народ Фінве раптово полюбив цю сувору забаву. Ясновельможний Фінве оголосив, що мечі для змагань мають бути затупленими, і за цим пильно стежили його охоронці з Пробуджених.

Змагання мали відбутися за освяченим віками звичаєм. Зазвичай Вишні благословляли витвори рук Ельдар, які ті виставляли на їхній розсуд. Потім відбувалися змагання дівчат-танцівниць, опісля ж — перегони вершників. Вершниками могли бути особи обох статей, бо nissi[99], жінки — Ельде, часом приймали участь в небезпечних забавах нарівні з чоловіками.

Опісля перегонів раніше змагалися лучники, але тепер мали бути ще й змагання мечників. І завершувало свято змагання співців.

Велике коло оточували розташовані уступами мармурові лави, котрі ледве вміщали глядачів. Фіндекано тримався біля свого батька, чиє місце було у першому ряді. Він неквапно роздивлявся довкола, відшукуючи очима знайомих.

Ось срібноволосі моряки з Альквалонде, і князь Ольве підводить руку у вітанні. Йому відповідає вуй Арафінве, котрий розташувався з родиною і спокревеними поруч з Телерійськими гостями. Ось поволі розсаджуються Ваніяр, котрі прибули з Валмару, їхнє золоте волосся виблискує в світлі Лауреліни… Туракано, котрий прийшов таки, незважаючи на поранену руку, підводиться, відшукуючи когось серед світлих дівочих голівок… Знайшов, просяяв усміхом… Отже, його панна тут…

А ось тихий шемріт пронісся поміж рядами глядачів, і безліч облич розквітло усмішками. На сходинках поміж лавами стоять двоє — золотоволоса Ваніе і золотоволосий же Нолдо в блакитній накидці з золотою квіткою… Вони дивляться один одному в очі і не бачать нічого довкола себе. На них не наштовхуються, їх обходять, намагаючись не зачепити, не потривожити кохання, що виникло так раптово…

— Фінарато, melindo[100], - чує Фіндекано, котрий якраз вийшов на сходи, аби краще роздивитися довкола.

Коли ж вони встигли познайомитися — Інголемо, котрий не підводить голови від книжок, і ця ніжна особа…

— Амаріе, — срібний голос Фінарато тремтить як струна арфи, — меlde[101]…

Отже діву-Ваніе звуть Амаріе… Здається він, Фіндекано, десь чув це ім’я… А, ну напевне… Про неї оповідав Туракано… Красуня Амаріе, подруга Еленве… Найкраща танцівниця Валмару… З тих, що танцюють перед очима самого Манве Сулімо та інших Валар…

А глядачів тим часом прибуває… Лави, де сидять Нолдор, переливаються кольорами Трьох Домів. Багряні накидки з восьмикутною зорею… Сині, гаптовані срібними зірками… Блакитні з золотими квітами… Герби на плащах спокревених…

Міняться кольори… Жодного стороннього вкраплення… Міnya Nosse онде — навпроти Другого Дому. З одного боку вони відділені місцями, приготованими для Валар та Маяр, з іншого — гостями з Валмару. Третій Дім неподалік, поруч з гостями з Альквалонде. Краще було б навпаки, бо нині, для того, щоб виконати свій задум, Фіндекано доведеться йти через поле для змагань на очах у всіх.

Юнак позирає на батька з ненькою. Князь Нолофінве є сумовито-задумливим, і таким же сумним є лице мами Анайре, котра вболіває за свого чоловіка. Час від часу він поглядає вбік, на порожні ще місця Великого Князя та Княгині. Про що думає татко? Хтозна… Хоч би не про старшого брата, котрий, незважаючи на важкий норов, все ж таки більше любий серцю Ясновельможного Фінве.

А онде і Вельможний Феанаро з пані Нерданель та синами. Як же виросли малі близнята-Амбаруссар… Ніжні юні підлітки-Ельдар… Такі ж рудоволосі, як і старший брат, котрий в дитинстві звав їх лисенятами. Сіроокий красень Макалауре з незмінною арфою… Шалена Трійця — вже не підлітки, юнаки… Туркафінве, губитель дівочих серденьок, поправляє заплетене в коси світле попелясте волосся, успадковане ним від пані Міріель. Позирає туди, де зібрався гурток дівчат-вершниць… Не дочекаєшся, приятелю, Арельде не для тебе… Куруфінве-молодший веде під руку чорняву Нолде в багряній сукні… Ой, діво-Ельде, ти любиш багряне — не згори на цьому вогні… Моріфінве, похмурий і чимось незадоволений, чорне волосся з рудуватим відливом вкриває його плечі ще одним плащем, чорні брови зведені на переніссі.

А ось і старший княжич… припізнився трошки. З уклоном передає батькові скринечку з різьбленого дерева. В таких скринечках зазвичай майстри підносять Вишнім вироби під благословення. Цікаво, що там… Може, ота прикраса, про яку стільки шепотілися у Тіріоні.

Фіндекано раптом зрозумів, чому спізнився Руссандол. Князь Феанаро мусив прийти на свято беззбройним, як і всі Ельдар. Зброя для змагань була віднесена розпорядникам ще вчора, і окрім того ніхто не мав брати з собою навіть бойового ножа. Це також було розпорядження Великого Князя Фінве, можливо і доцільне, якщо зважати на нинішні обставини…

Тож вуй Феанаро не міг вийти на люди озброєним. Однак, оту скринечку приніс Майтімо під охороною озброєних Нолдор з Міnya Nosse. Онде вони подалися геть, забравши з собою й меча Руссандола… Та що ж там може бути, у тій скринечці, якщо вуй вважає, що її потрібно нести Тіріоном у супроводі загону воїнів під проводом першого мечника Нолдор…

А ось тепер час рушати… Фіндекано рішуче спускається по сходах і іде навпростець через поле. При цьому він благає подумки ще неприсутніх тут Валар, аби татко Нолофінве не здумав його гукнути, або покликати назад.

Вишні тілько-но починають являтися. Іншим разом Фіндекано не відводив би очей з почесних місць, призначених для опікунів… Ось у яскравому спалаху явилися обіруч Ауле-коваль та Яванна, опікунка рослин… Ось Ороме-мисливець з жоною Ваною, схожою на ніжний квіт Берегинею Юних… Ось сам великий воїн Тулкас, переможець Мелькора, зі своєю подругою Нессою, покровителькою тварин…

А Мелькор уже тут, скромно примостився в куточку. Фіндекано, котрий лише поглядав час від часу в бік Валар, не встиг помітити, коли той явився. Поруч з ним — порожні місця, видно Вишні Боги не дуже полюбляють провинного брата, незважаючи на все його каяття та запевнення у вічному мирі… Ні, ось просто до нього іде сумовита Валіе в чорній сукні та білому запиналі. Це Ніенна Феантурі, Душа Скорботи, сестра Намо, Судді Мертвих та Ірмо, Володаря Снів. Вона сідає поруч з ізгоєм, і кладе йому на чорний рукав сорочки свою білу руку.

Фіндекано вирішує про себе, що Скорботна Ніенна є відважною. Якби ж то Мелькор був гідним її сміливого вчинку… Ельдар вже звикли до його присутньости у Валінорі, навіть князь Нолофінве приймає Мелькора в своїй садибі з ввічливістю та шанобою, однак Фіндекано ніяк не може позбутися своєї давньої дитячої неприязні до колишнього Хазяїна Urqui.

Але нема коли роздивлятися Вишніх — часу обмаль, змагання ось-ось розпочнуться, а сам Фіндекано вже поруч з місцями, де розташувалися Міnya Nosse.

— Мої вітання князю і родичу Феанаро, — вклоняється Фіндекано до вуя, котрий аж заціпенів від такого нахабства. Князь Феанаро та князь Нолофінве не віталися вже багато кіл світла опісля якоїсь чергової сварки.

Гомін довкола них затих, і в цій зловісній тиші Фіндекано продовжив, намагаючись не втратити погідну співучість голосу:

— … і ясній пані, княгині Нерданель.

Перед княгинею — належний уклін. Зелені очі доньки Магтана поломеніють захватом і насмішкою одночасно. Вельможна пані, здається, зрозуміла його наміри. Вона гідно зводиться з місця і простягає до Фіндекано ніжну ручку, до якої той і доторкається вустами зі всією шанобою, на яку тільки здатен.

Тиша змінюється шемрітом — вуй Феанаро ледь схиляє темноволосу голову, увінчану зачіскою з переплетених кіс і вимовляє крізь зуби щось схоже на привітання.

— Я хотів би сказати кілька слів, — продовжує Фіндекано, — вашому старшому сину, коли на те буде ваша згода.

Нолофінвіон чує, як на ряд вище Туркафінве та Куруфінве-молодший б’ються об заклад на новий лук, що Фіндекано прийшов викликати Руссандола на двобій, аби помститися за пораненого ними Туракано. Вуй Феанаро схиляє голову на знак згоди, а пані Нерданель, думки якої вочевидь є протилежними словам її менших синів, говорить лагідно:

— Майтімо, любий, поговори з приятелем…

Майтімо поволі спускається донизу. Він вбраний у ріжні відтінки багряного — помаранчева гаптована золотом сорочка, бронзового кольору штани, такий же тонкий каптан… Червоний плащ з Зорею Феанаро перекинуто через плече. Мідний обруч на голові підтримує волосся, що сягає стану… Розгубленість в зелених очах.

— Вітаю, Фіндекано… Ти щось хотів мені сказати?

Нагорі Моріфінве запевняє своїх братів, що двобій відбудеться сьогодні ж, одразу опісля змагань, і що Майтімо переможе однозначно. Фіндекано знову просяє посмішкою, хоча душа його дзвенить натягненою тятивою. Руссандол напевне і очікує чогось такого… Образи… Виклику… Він готовий на це відповісти… Але як він відповість на добре слово й простягнену руку перед очима братів та спокревених… Перед батьковими очима… Чого доброго, ще назве боягузом, котрий не бажає мститися за брата, і прожене геть…

— Я хотів сказати, що давно не бачив тебе, оtorno, — спокійно говорить Фіндекано, — багато кіл світла. Чому б нам не сісти поруч — онде, біля Ваніяр, я бачу два вільних місця, і не подивитися змагання разом?

Він простягає руку, дивлячись просто в очі побратима. І з полегшенням бачить в тих очах тихий захват і давню братерську ніжність.

— Астальдо, — говорить Майтімо з таким знайомим усміхом, — мій Астальдо… Я дійсно давно тебе не бачив. Моя провина — мав багато роботи. Але тепер татко закінчив свою велику справу, і ми будемо зустрічатися частіше.

Руссандол стискає приятелю руку, а потім не витримує і пригортає до себе під гнівним батьковим поглядом. Фіндекано крадькома позирає вгору. Шалена Трійця Феанаріонів має такий вигляд, наче під їхніми ногами розверзлося провалля. А от Макалауре усміхається ледь помітно… Поруч з ним заціпеніли близнята з однаково розгубленим виразом на ніжних личках.

— Ходімо, оtorno, — продовжує Майтімо, — там дійсно є два місця, і досить зручних, як на мій погляд…

Вони відходять трохи вбік, і вмощуються на мармуровій лаві поміж Ваніяр. Фіндекано тепер має змогу поглянути на другий бік поля. Його гострий зір Ельда відшукує батькове лице. Вираз обличчя князя Нолофінве не віщує нічого доброго — це лик крижаної статуї.

— О, між вогнем та кригою, — співуче говорить Руссандол, — нам доведеться тяжко, милий брате…

— Але ж вона варта цього, наша оtornasse?

— Варта, побратиме, — всміхнувся Майтімо, — звісно ж варта… Ну, оповідай… Де ти змагаєшся нині?

— Стріляю з лука. А ти? Звісно на мечах?

— Атож… А що ти приніс під благословення Валар?

— Татко покладе разом з іншими виробами Аttea Nosse зроблену мною пектораль з червоного золота. Два соколи Ороме розкинули на ній крила, а очі їхні сяють зеленими смарагдами… Це дар…

— Кому?

— О, ну не діві ж дарувати зображення бойових соколів, — засміявся Фіндекано, — це прикраса для воїна-Нолдо. Здогадайся, кому личитиме червінь та смарагд?

— Ти робив її, - сказав Майтімо розчулено, — коли вважав, що я відкинув наше побратимство на догоду батькові і роду… Що ж за душа у тебе, Астальдо?

— О, не хвали мене занадто, — засміявся Нолофінвіон, — я вже збирався покинути прикрасу недоробленою, або й розплавити її у тиглі, але мене утримав від такого нерозважного вчинку Фінарато.

— Я сказав Лауральдо та цьому дурнику Наренділеві, - мовив Майтімо з несмаком, — що за кожне образливе слово, яке вони скажуть Інголемо, вони відповідатимуть особисто переді мною. Як же багато нині нестриманих осіб серед юних Ельдар, котрі вже змалечку приміряють на себе багряні плащі. Але від Лауральдо я не очікував подібного…

— Лауральдо більше мовчав, — сказав Фіндекано, — але і не спинив свого приятеля.

— Для цього теж треба бути Астальдо, — сказав Руссандол похмуро, — щоб спинити того, чиїми вустами говорить більшість. Ти навіть не уявляєш, скільки нині божевільців, подібних до Наренділя, серед Першого Дому…

— О, серед Другого не менше, — зітхнув Нолофівіон, — не сподівайся… Однак, не будемо про зле, тим більше, що всі Вишні вже явилися, а Фінве, Великий Князь Нолдор, зайняв своє місце поруч з ясновельможними Інгве та Ольве. Але що ти приніс на розгляд Вишніх?

— О, мені не було часу на власну роботу, — мовив Майтімо, — бо я весь час був при батькові. Він довіряв тільки мені, тож моя допомога…

— А виріб твого батька — це…

— О, ти побачиш… Це неймовірно… Uqetima[102]… Ти побачиш… Мій батько — неперевершений… О, можливо він в чомусь занадто… Занадто палкий… Але він… він — Митець. Митець, рівний Богам.

Пролунав голос срібної сурми. Це Мая Еонве, оповісник Манве Сулімо, подав знак до початку свята. Поки побратими були зайняті розмовою, Вишні явилися всі — навіть Володар Морів Ульмо, котрий відвідував не кожне свято. Сам Манве, Володар Вітрів та його жона, Повелителька Зірок, Варда Елентарі, теж зайняли свої місця, як і Ірмо, Володар Снів, зі своєю подругою, Есте-Цілителькою. Останнім явився Суддя Намо, вбраний в усе чорне, як Мелькор, і від того трохи зловісний. За ним сірою тінню майнула Валіе Вайре — Ткаля Долі.

Зроблені Ельдар речі урочисто виносили перед очі Вишніх, і багато хто з глядачів-Ельдар покинули свої місця, щоб придивитися уважніше Роботи були найрізноманітніші — пан Руміл подав до розгляду новий твір, в якому розглядалися протиріччя між fea та hrоа, князь Ольве Альквалондський та його мореплавці піднесли макет нового корабля, оригінал якого стояв нині у водах Лебединої Гавані, жони-Ваніе розгорнули сувої з чудовими тканинами, котрі мерехтіли всіма відтінками кольорів, а їхні чоловіки пишалися кошиками з плодами та золотим зерном, яке звалося Зерном Яванни. Нолдор виставили на довгі столи виготовлені ними прикраси та статуетки… Трохи далі митці від усіх трьох народів Ельдар розвісили свої малювання на найріжноманітніші теми.

Майтімо та Фіндекано теж вийшли на поле, бо Руссандол пожалівся сумовито, що на ньому вже тліє сорочка від батькового погляду. Вони покуштували Ваніярських яблук та слив, обдивилися з усіх боків макет корабля, побазікавши при тому з срібноволосим Телеро, котрий запевняв, що доходив на своєму кораблі до берегів Ендоре. Телеро, котрого звали Тіндоме, запевняв, що в Ендоре йде війна поміж Синдар та urqui, і що блукаючі Квенді-Аварі, котрі звуть себе Нандор, рушили до Егладору, під захист Ельве Сінголло.

— Ясна пані Меліян, — оповідав Тіндоме, — оточила Доріатський ліс захисними чарами. Вона ж Майе, і тому… Лихі сили останнім часом стають все нахабнішими, irch[103] супроводжують gauri[104], тож Князь Тінгол, так бо звуть його Синдар, потоваришував з Наугрім[105], і ті кують йому зброю, а також навчають цьому мистецтву тих з Синдар, хто бажає…

— Наугрім? — зацікавився Фіндекано, — говорять, що це власноручний витвір Вишнього Ауле… Ніби він вклав в них fеа, а Всевишній Еру розгнівався за це на Батька Ковалів…

— Так говорять, — погодився Тіндоме, — а ще говорять, що ці істоти нічого не роблять задарма, і ладні вдавитися від жадібності за оброблений самоцвіт…

Ельдар, які роздаровували свої вироби з радістю, котра дорівнювала радості від їхнього створення, засміялися здивовано.

— Однак, — оповідав Тіндоме, — вони створили для князя Тінгола цілий палац в камінному пагорбі. Зветься він Менегрот — Палац Тисячі Печер. Говорять, що Синдар і досі докінчують оздоблення цього палацу…

Обидва молодих Нолдо перезирнулись, згадавши свої дитячі мрії побувати в Ендоре. Зоставивши всезнаючого Тіндоме біля макету корабля, юнаки пішли далі, дивитись на прикраси, викладені на столах. Біля них якраз велично стояла сама Варда Елентарі, доторкаючись до намист, перснів, браслетів…

— Я оце подумав, — мовив Майтімо неголосно, — що Вишнім Валар доцільно було б створити рушення з Нолдор, і відправити всіх бажаючих на війну в Ендоре. І тих, хто в багряних плащах, і тих, хто в сріблясто-синіх, а чи в блакитних з золотим. Нам добре тут, у Валінорі, але — на добро, чи на лихо — серед Ельдар є воїни за станом духу. Полювання у почті Великого Ороме вже перестало їх приваблювати — вони прагнуть справжніх небезпек і справжніх битв. Якщо цього не станеться — боюся, що Судді Намо додасться роботи. Рано чи пізно, а оті двобої на незатуплених мечах закінчаться втратою hrоа… Потім розпочнеться кревна помста, і ми, Нолдор, переб’ємо один одного…

— Вишні не дозволять… — почав Фіндекано.

— Заки Вишні надумають втрутитися, — зітхнув Майтімо, — може трапитись всяке. О, оце твоя пектораль?

Варда Елентарі якраз тримала в руках виріб Фіндекано. Вона обернулась на голос і мовила лагідно:

— Ти вклав сюди частку душі, сину Нолофінве…

Фіндекано завжди чудувався оцій здатності Вишніх пам’ятати в обличчя кожного з Ельдар. Він поштиво вклонився Повелительці Зірок, і вона віддала йому пектораль.

— Моя душа хай буде з тобою, оtorno, — звернувся юнак до Майтімо, і застебнув прикрасу у нього на шиї. Той усміхнувся ледь розгублено…

— О, навіть не віддарувати… Однак, не відмов мені, друже…

Руссандол зняв з руки простенького браслета, кільця якого мали вигляд золотих язичків полум’я.

— Робота не нова, пробач… Але я робив її з душею.

Фіндекано застебнув браслета на зап’ястку. Не прийняти дар означало кревно образити того, хто дарує. І яке мало значення, новою, чи старою є прикраса, зроблена руками друга…

На полі почувся якийсь дивний гомін. Поміж Ельдар, котрі розступалися мов хвилі в бурю перед носом корабля, крокував князь Феанаро в супроводі синів і почту. Фіндекано запитливо позирнув на Руссандола, і той здвигнув плечима:

— Я не думаю, брате, що це через нас. Просто татко несе свій останній виріб, аби його поблагословила Елентарі…

Феанаро дійсно тримав в руках ту саму скринечку. Підійшовши до Валіе, котра з видимим зацікавленням споглядала на його прибуття, князь Міnya Nosse схилився перед нею, рвучко випростався і відкинув кришку.

Зі скринечки ринуло сяйво. Живе та миготливе, воно пульсувало, забарвлюючи все довкола в безліч відтінків. Феанаро обережно вийняв назовні вінець з чорненого срібла. Обруч вінця був наче зі сплетеного листя, а спереду пишалися три срібні ж квітки, в середині яких і палало це дивне світло.

Світло випромінювали три дорогоцінні камені, котрі й були осердям срібного квіту. Сяйво їхнє нагадувало ту благословенну годину, коли світло Тельперіону тьмяніло, а Лауреліну — лише розгорялося. Розміром камені були з горіх, і здавалися заважкими для срібного вінця.

Феанаро обережно вдягнув на голову вінець і схилив коліно перед Елентарі. Поміж ельдар знову пробіг шемріт — ще ніколи не траплялося, щоб Нолдо не дав свій виріб до рук Володарки Зірок. Князь явно хотів, щоб вона доторкнулася до каменів, не знімаючи вінця з його голови.

Валіе, однак, не сприйняла це за нечемність. Навпаки, вона милостиво доторкнулася до схиленої голови митця, і камені у його вінці заблискотіли, немов зраділи цьому доторку.

— Підведися, великий майстре, — мовила вона, — і дай усім намилуватися твоїм витвором. Ніхто досі не творив такого дива.

Феанаро підвівся. Світло сяяло на його обличчі, і він був нині схожий як не на Валу, то, принаймні, на Мая. Гордий і величний… Майтімо стиснув приятелеві руку і прошепотів:

— Він прекрасний, неправда ж?

Фіндекано кивнув, тамуючи неспокій. Камені дійсно були чимось незвичайним. Учень Ірмо відчував, що вони були живими…. Як Лауреліна та Тельперіон… Ні, юнак зовсім не хотів сказати, що річ, наповнена світлом Двох Дерев є лихою, чи небезпечною. Але сам він тричі б подумав, перш ніж носити на собі прикрасу, котра є майже розумною…

— Нехай, — говорила тим часом Варда Елентарі, - не доторкнуться до них жодні нечисті руки… Нехай не втримає їх той, хто чинив зло…

— Вона говорить про руки, — почув раптом Фіндекано знайомий солодкавий голос, — але ж князь Нолдор носить це диво на чолі, як коштовність свого вінця… О, моїй любій родичці потрібно точніше вимовляти заклинання…

Неподалік від обох юних Нолдор стояв Мелькор, котрий не зводив очей з вінця Феанаро.

— Ці камені, - продовжував Чорний Вала, — найбільша коштовність нашого світу, найбільша окраса Арди…

— Sinarua umbar[106]! — почувся ще один голос, глибокий, мов дзвін.

— Намо промовив! — прошепотів Майтімо, — ти чув, оtorno? Витвір мого батька стане судьбою для всього світу…

— О, аби ж не лихою! — вирвалося у Фіндекано. Майтімо позирнув на нього з докором і знову прикипів очима до каменів в батьковому вінці, як більшість присутніх.

— Ти ж бачив їх удома, — прошепотів Нолофінвіон до приятеля.

- І досі не можу надивитися, — мовив Руссандол, — хіба ж така краса може стати лихою долею?

— Краса часом несе загибель, — прошелестів поруч з ним голос Валіе Вайре. Ткаля Долі дивилася на двох юнаків з жалістю.

— Хіба не прекрасно бути вірним присязі, - прошепотіла дружина Намо, — хіба не прекрасно вірити побратиму? Тебе, сину Феанаро, погубить Обітниця, а тебе, сину Нолофінве, погубить віра. О, розімкніть руки, розійдіться по ріжні боки світу, і тоді лиха доля наздожене лише одного з вас…

— Я не покину свого оtorno, Вишня Валіе, — чемно але твердо сказав Фіндекано, коли трохи оговтався від розуміння, що він вперше в житті почув не тільки голос самого Судді, про якого ходило стільки чуток, але і його жони, — навіть якщо мені судилася смерть від його руки.

— Гордий Нолдо, — похитала головою Валіе, — колись за тобою заплаче Ніенна… Але Намо не розчулять її сльози, як і будь чиї, бо він — Суддя. А тобі, Рудоволосий, я скажу лише одне, що мені ще дозволено вимовити — ніколи не давай обітниць…

Двоє приятелів отямилися лише тоді, коли дібралися до своїх місць поміж Ваніярських гостей. Сорочка на Фіндекано промокла від поту. Майтімо задумливо накручував на палець руде пасмо.

— Ніхто й ніколи, — мовив він врешті, - не чув голосу Вайре-ткалі. Якщо Суддя час від часу вирікав своє слово, як-то на суді над Мелькором, про що оповідали Пробуджені, то Вайре зволила заговорити з Ельдар лише сьогодні. І чомусь саме з нами…

— Просто ми стояли найближче, — спромігся на жарт Фіндекано, — не люблю я ці пророцтва та видіння… Бідолашний Інголемо побачив щось лихе у майбутньому, і нині ходить сам не свій. Хвала Вишнім, що трапилася панна, котра змусила його забути про власне аpacen.

— Панна? — спитав Майтімо, одразу ж розвеселившись, — у Фінарато? Б’юся об заклад, що це срібноволоса Телере з Альквалонде.

- І ти його програв, — сказав Фіндекано з усміхом, — панна родом з Валмару, і я покажу її тобі, коли почнуться танці.

Танці розпочалися невдовзі, і всі лихі пророцтва разом вилетіли у приятелів з голови. Вони від серця насолоджувались виглядом красунь, і сперечалися про те, хто танцює краще — Ваніе, Нолдіе, чи Телеріе. Фіндекано показав другу Амаріе, і Руссандол мовив, що хитрий Інголемо лише прикидається тихим книжником, а насправді…

За танцями відбулися перегони, на яких обидва приятелі вболівали за Арельде. Сестра Фіндекано неслася попереду всіх на вороному коні, що, здавалося, міг обігнати й Нагара, верхівця Великого Ороме. Однак, у князівни Аttea Nosse була гідна суперниця — Артаніс, білий огир якої наздогнав вороного в останню хвилину змагу. Великий Ороме, до котрого звернулися обидві князівни, таки присудив перемогу Арельде. Артаніс же пирхнула і мовила голосно:

— Я візьму своє у змаганнях мечників…

— Боги мої, - сказав Майтімо, позираючи в той бік, де сиділи Валар, — нехай моєю судьбою не буде поєдинок з дівчиськом…

Він підвівся з місця і рушив туди, де герцівники мали кидати жереб. Нолофінвіон запримітив серед бійців Аракано. Брат теж його побачив і несхвально похитав головою. Фіндекано знизав плечима. Про наслідки свого вчинку він намагався не думати. Як і про дивні слова Вайре.

Поєдинки мечників були новою забавою, і тому привернули загальну увагу. Суддею був сам Вала Тулкас, котрий супроводжував кожен вдалий удар голосним сміхом. До Руссандола доля була милостивою, принаймні цього дня — він не потрапив у пару до Артаніс, і не був змушений битися з Аракано, якого щадив би мимоволі з поваги до його брата. Суперником Майтімо був його давній знайомець Еркассе, друг дитинства, а нині — чудовий мечник, який до того ж, бувши з родини Пробуджених, тримався осторонь від сутичок поміж Нолдор.

Аракано пощастило менше — він потрапив у пару до Моріфінве. З Феанаріонів змагалися на мечах двоє — Майтімо та Моріфінве, бо Куруфінве-молодший, який був теж записався до мечників, нині сидів біля своєї панни тихо — Турукано встиг відплатити за свою рану, зачепивши одного з супротивників.

І от тепер доля звела в поєдинку сина Феанаро та сина Нолофінве. Ясна річ, що Фіндекано бажав успіху брату, але не хотів, щоб будь-чия перемога стала приводом до нової сварки.

От кому не пощастило — так це Наренділю… Доля, через посередництво жеребкування, повеліла йому битися з сестрою Фінарато. Навіть не з братом, хоча серед мечників пишався Ангарато, котрий вважався одним із кращих. Всього ж пар було двадцять, і, серед сорока бійців — тридцять і шість Нолдор. Четверо позосталих Ельдар прибули з Альквалонде. Дівчина серед бійців була лише одна — все та ж Артаніс.

Фіндекано не встигав переводити очі з однієї пари на іншу. Він вболівав за брата й побратима, та від усього серця бажав перемоги Артаніс і Ангарато. Окрім того серед мечників був знайомий йому Телеро Тіндоме. Тендітному морякові дістався за суперника високий міцний Нолдо з Міnya Nosse, і Нолофінвіон, піддавшись таки родовій ворожнечі, бажав, аби альквалондець добре провчив спокревеного з Першим Домом воїна.

Зрештою, на полі зосталося лише два десятки розпашілих від бою Ельдар. Майтімо знаходився серед переможців. — його руде волосся було видно здалеку, наче стяг. Аракано стояв поруч цілком задоволений собою — він переміг Моріфінве опісля довгого і тяжкого поєдинку. Ангарато програв, і не кому іншому а Лауральдо, зате на полі зосталася Артаніс. Тіндоме теж був з ними — з чотирьох Телері вдалося виграти лише йому.

Вала Тулкас, котрий давно вже покинув своє місце, і походжав поміж переможців, маючи вигляд білявого здорованя, на голову вищого від усіх присутніх, запропонував продовжити забаву.

— Діти мої, - гуркотів він, — я покажу вам справжню битву. Поділіться на два загони…

Ельдар охоче погодилися, і загони було поділено жеребкуванням. Фіндекано зітхнув з полегшенням, коли побачив, що Майтімо та Аракано не є супротивниками. Жеребок же вказав і cаno,[107] Руссандола та Лауральдо. Артаніс опинилася під проводом Лауральдо, а Тіндоме — у Майтімо.

— Битва, діти мої, - повчав Вала-воїн, — не зводиться до поєдинків… В справжньому бою спершу треба вибивати старших за чином і званням. Для цього надаються лучники… А коли лучників немає — потрібно намагатися вбити cаno, або захопити його в полон. Оце і буде вашим завданням. Переможе те військо, котре першим захопить ворожого командира.

Опісля такого напутнього слова на полі почалося щось неймовірне. Билися всі проти всіх. Майтімо, однак, вдалося вишикувати свій загін клином, і його воїни рушили пробоєм, змітаючи всіх на своєму шляху. Ударів та синців вже ніхто не рахував, окрім Тулкаса, котрий вів рахунок «пораненим» та «убитим». Артаніс, в бойовому шаленстві, прорвалася до Майтімо і накинула йому на голову плаща. Тут таки на рудоволосому воєводі повисло ще троє «ворогів». Фіндекано піймав себе на тому, що скочив на ноги і кричить на весь голос ім’я приятеля. На допомогу Майтімо пробивався Аракано, та першим біля командира опинився Тіндоме, який зісмикнув з нього тканину і відволік на себе одного з супротивників, геройські при тому «загинувши». Майтімо вивернувся від позосталих двох, і знову кинувся до бою.

Тулкас, посміюючись, витягав зі сутички тих, кого вважав «убитими». Врешті, Лауральдо, втративши шістьох воїнів, таки притис до загорожі Руссандола, який зостався сам. Останнім, біля ніг свого керманича, «поліг» Аракано.

— Здавайтесь, княжичу, — сказав молодий Нолдо, розтираючи плече, по якому ковзнув затуплений клинок старшого Феанаріона, — мене поранено, але маю ще трьох здорових бійців…

— А у тебе — дві важкі рани, сину Феанаро, — прогуркотів Тулкас, — отже, гру скінчено. В справжній битві у тебе не було б іншого виходу…

— О, вихід завжди є — зелені очі Руссандола спалахнули хижим блиском, — до Мандосу…

Перш, ніж Лауральдо встиг йому завадити, Майтімо обернув проти свого серця затуплений клинок, вхопившись руками за лезо.

— Шлях мій на Захід хай буде легким, — сказав він з усміхом і доволі вірогідно сповз по загорожі на землю.

— О, лиха сила! — вигукнув Лауральдо, ще в гарячці бою, — самогубство вважається за втечу!

— Якби замість тебе з приятелями, любий друже, — озвався з землі «небіжчик», — переді мною стояло четверо urqui, то я бажав би, щоб вони зжерли моє бідолашне hrоа вже опісля того, як fеа вирушить на побачення з Вишнім Суддею… Спитай-но у Вишнього Тулкаса, він-бо на власні очі бачив таких потвор, які нам і не снилися.

— О так, дійсно, — пробурчав Вала, — я бачив в Утумно, що оті потвори виробляли з бідолашними Квенді, яких… Не хочу навіть згадувати… А вони ж не були воїнами, ті Квенді, і не приймали участи у битвах. Рудоволосий правий — іноді це вихід… А перемога твоя, Лауральдо — ти розгромив ворожий загін.

Майтімо підвівся з землі, кинув кілька підбадьорливих слів своїм «загиблим», посміхнувся до Артаніс, котра примудрилася «зостатися в живих» і тепер стояла поруч Лауральдо з переможним виглядом, і пішов, ледь накульгуючи, до свого місця.

- І чого я не змінив лука на меча, — сказав Фіндекано, коли доволі пошарпаний приятель впав на лаву поруч з ним, — ці твої «воїни» не змогли навіть прикрити тобі спину…

— О, це корисна вправа, незважаючи на її сумний кінець, — відповів Руссандол аж ніяк не сумно, — нехай Нолдор відчують, що війна не є поєдинком до першої крові…

— Але ти таки зоставив Лауральдо без головного призу, — мовив Нолофінвіон, радий вже з того, що поразка не зіпсувала побратиму погідний настрій, — ну і вираз обличчя у нього був, коли ти упав…

— Щоб Нельяфінве Феанаріон та здався? — засміявся Майтімо, — не дочекаються… Та ще кому — трьом друзям дитинства і дівчиську Артаніс…

Тим часом на полі лаштували мішені для лучників, і Фіндекано підвівся з місця.

— Сподіватимусь на твою перемогу, — напутив його Руссандол.

Оскільки луки були більш звичною розвагою Ельдар, то серед тих, хто змагався за першість, було багацько Телері і навіть кілька Ваніяр. Судив змагання Вишній Ороме, який і визначив нарешті трьох кращих — Фіндекано, Туркафінве та невідомого юнакові Ельда з народу Телері.

Трійця переможців тепер мала довести свою вправність в стрільбі по більш складним мішеням — підвішеним на мотузі кільцям. Вони мусили пронизати стрілами кільця наскрізь, по черзі, перше з них було досить велике, а останнє ледве пропускало стрілу. Принаймні, стріла Вишнього Ороме, котрий перевіряв мішені, застрягла в ній, і Мая-мисливець, помічник Вали, тут таки приніс інше.

Фіндекано був найкращим стрільцем Тіріону, як Майтімо був найкращим мечником. Лук він обожнював, знаходячи в цій грізній зброї певну красу. Мечі здавалися йому необхідними в битві, але загрубими, рани від них мали бути огидними і спричиняти страждання живій істоті. Вправний же лучник мав як позбавити страждань звіра на полюванні, так і не завдавати зайвих мук ворожим воїнам.

Юнак не вперше виходив на змагання перед очима Вишніх. Звання Першого Лучника у нього не раз намагалися відібрати Туркафінве з Куруфінве-молодшим, а також брат Фінарато, юний Айканаро. Та Куруфінве-молодший нині змагатися не міг, а Айканаро вибув на першому етапі. Зате серед кращих з’явився незнайомий Ельда, від якого можна було очікувати чого завгодно. Фіндекано крадькома поглядав на срібноволосого моряка — як тримає лук, як накладає стрілу… Турко, котрий стояв поруч, злісно шипів щось про «цих Телері», яким краще не з лука стріляти, а вилежуватися на теплім пісочку. Нолофінвіон знизав плечима і стиха заговорив з альквалондцем в очікуванні команди стріляти.

Телеро звався Беріоном і був кращим приятелем мечника Тіндоме. Він з захопленням згадував останню сутичку-змагання під керівництвом Тулкаса.

— Наче справжня битва, — говорив він стиха, — Ельдар з Тіріону — чудові мечники.

— Тіндоме теж добре тримався, — щиро мовив Фіндекано, — якби не він, то мій друг вибув би зі змагань набагато раніше…

— О, рудоволосий cano — ваш друг, княжичу? — засміявся альквалондець, — ну і жарт він утяв наостанку… Зіпсував супернику таку перемогу! Ні, я давно говорив всім, хто бажає слухати, що нам теж потрібно вчитися володіти зброєю. Не поодиноким особам — а всім мореплавцям. Часом на островах трапляється таке, що вам й не уявити…

— Чого ж, — мовив Фіндекано, згадавши лилика з багряними очима, — уявляю…

Беріон недовірливо глянув на співбесідника, але не став розпитувати.

— Луком у нас володіє майже кожен, — продовжив він, — а от мечі… Часом кораблі відносить до берегів Ендоре, а там нині неспокійно… Я довго блукав по морях, бував і на тому березі… Довго розповідати…

— Якось навідай мене в садибі Нолофінве, — запросив Фіндекано, — гарна оповідь — як гарна книга.

Беріон позирнув на нього якось дивно, і мовив, усміхнувшись:

— Зайду. Обов’язково… Хвала Вишнім, що деякі чутки є неправдивими. А то я лише нещодавно повернувся до Благословенної Землі, і дехто оповів мені, що Нолдор нині стали такими гордими та пишними, що зневажають свою Телерійську рідню.

— Деякі нерозумні особи, — лагідно сказав Фіндекано, — можливо… Але більшість Нолдор ніколи не скаржилася на нестачу розуму.

Він розумів, що Туркафінве його чудово чує, і вже очікував якоїсь витівки з боку шаленого Феанаріона, але тут Вишній Ороме подав знак стріляти.

Кілець було сім, і Туркафінве вибув на п’ятому, а моряк промахнувся по шостому. В сьоме кільце до цього дня не міг влучити ніхто. Фіндекано зостався сам, і тому міг би вважатися переможцем, але вибити сьоме кільце було для нього справою чести. Тим більше, що за ним спостерігали нині з обох боків поля. Руссандол аж з місця підвівся, і якраз вимовляв щось розлюченому Туркафінве. На тому боці, де сиділи Нолдор з Аttea Nosse, більшість давно вже придивлялася дійству стоячи, намагаючись при тому зберігати спокійний вигляд.

Вишній Ороме сказав з усміхом:

— Я можу полегшити тобі завдання, сину Нолофінве…

Мая-мисливець виніс на поле клітку з соколом. Птах не був майже розумною істотою, вік якої дорівнював віку Ельдар. Напевне, Ороме привіз його з Ендоре — Вала-Мисливець бо часом бував в Доріаті, і не тільки там.

Мая підкинув сокола вгору, і той, очманілий від незвичного світла, змив у небо.

— Стріляй, — сказав Ороме, — це твоє полювання…

Фіндекано не належав до почту Ороме, і ніколи не захоплювався мисливством. Ні, він звісно знав, що нерозумні тварини Аману, не маючи ворога, розплодяться так, що від них не буде проходу. Однак, участи в полюванні, яке час від часу влаштовував Вала-Мисливець, юнак не приймав, хіба що його дуже прохав про це Майтімо. Нерозумні звірята Аману були довірливими і лагідними, вбивати їх просто не підіймалася рука. А цей птах, звиклий до сяйва зірок, засліплений світлом… Красивий птах… Шкода…

Юнак натягнув тятиву, але націлився не в сокола, а в ледве помітне кільце мішені. Птах затривожено кричав над головою.

— Не туди…, - неголосно мовив Ороме, але стріла вже зірвалася з тятиви.

— Вибив! — дзвінкий голос Майтімо перекрив гамір, — вибив сьоме!

— Ти переможець, — сказав Вала-мисливець, підійшовши до Фіндекано, котрий аж тремтів від напруги, — однак, чому не вистрелив у птаха?

— Бо він гарний, — відповів Нолофінвіон, — я можу забрати його собі?

— Це птах з Ендоре — він помре через кілька кіл часу.

— Отже, так йому судилося… Однак…

— Забирай…

Мая-помічник підманув птаха особливим скриком, і накинув йому на голову чорного каптурчика. Коли Фіндекано взяв його на руку, то одразу ж отримав кілька подряпин. Юнак послав заспокійливу хвилю osanwe, і сокіл, хоч і був нерозумним, затих і перестав опиратися.

— Це хижак, — сказав Ороме, — він не знає жалості. Нерозумно жаліти хижака, Нолдо-лучник.

- Іноді погибель є красивою, — озвався юнак задумливо, — як сокіл…

— Це мої слова, — раптом озвався зі свого місця Мелькор, і голос його пролунав у головах присутніх, — це мої слова, любий Ороме… Адже ти й сам чиясь красива погибель…

Фіндекано поспішно вклонився спохмурнілому Мисливцю і повернувся на своє місце з соколом на руці. Вперше в житті він не радів перемозі — зробити щось, що прийшлося до вподоби Мелькору, юнаку не хотілося аж ніяк.

Але й в сокола він стріляти не хотів…

— Він таки й справді гарний, — потішав Майтімо, — а що ти з ним робитимеш?

— Відпущу у лісі, - сказав Фіндекано, — нехай доживе своє при світлі. У нього короткий вік.

На завершення довгого дійства, яка принесло щире задоволення глядачам, на поле вийшло двоє співців. Макалауре, прозваний Золотим Голосом Тіріону, вбраний у багряну одіж і такий же плащ з восьмикутною зорею, ніс свою арфу урочисто, як бойовий трофей. З протилежного боку з’явився Фінарато, теж з арфою. На ньому був не плащ в кольорах Арафінвіонів, а проста зелена накидка без гербів і знаків.

— Я — за Макалауре! — виголосив Руссандол, — Інголемо — добрий співець, але йому далеко до мого Канафінве. І, зрештою, має ж хоч один син Феанаро вибороти першість… Сьогодні вдома і так буде гаряче — Морьо програв двобій на мечах, і кому — молодшому Нолофінвіону, Турко промахнувся по п’ятому кільцю, в той час, як Телеро вибув на шостому, а ти… Мовчу… Мовчу… Я вже не говорю про те, що Лауральдо розгромив мене вдрузки, і мені довелося рятуватись в Мандосі.

— Тоді я теж за твого брата, — засміявся Фіндекано, — а взагалі — вирішувати Вишнім…

Макалауре взяв акорд, другий… Запала тиша — Феанаріон був дійсно неперевершеним співцем. Хоча всі Ельдар обожнювали співи, і співали трохи не кожної вільної години, подібних до Макалауре було дуже мало, а радше — не було зовсім.

Всім Ельдар було відомо, що Айнур, або ж Валар, творили світ музикою. Пісня стала душею Арди, душею землі, котра була живою.

Пісні Валар мали силу вкладати душу в мертву матерію, тим самим оживляючи її. Ельдар, як втілені істоти, не мали такої змоги, однак їм було дано зоставляти відблиск своєї душі у власних виробах та піснях.

Макалауре мав особливий хист — його голос звучав одночасно в явному світі і в примарному світі оsanwe, проникаючи в найзагадковіші глибини духу. Дещо подібне було дано цілителькам-Ельдаріе, їхні наспіви допомагали fеа заживити рани hrоа. Але голос молодого Феанаріона не зціляв, а тривожив душу, змушуючи її бриніти в лад своїй пісні.

Юний Нолдо співав славу Валар-опікунам, перелічуючи заслуги кожного, і слухачі бачили в своїй уяві мистецькі витвори Ауле, квітнучі дерева Яванни, тварин, що горнулися до Несси, юну Вану у дівочім вінку, Ороме у силі і славі, яким він явився Квенді в Ендоре, відважного Тулкаса на чолі війська, ніжну цілительку Есте, яка схилилася над хворим, огорнених таємницею Феантурі… Манве та Варда, як творці та володарі світу, вдостоїлися найбільшої хвали і почестей, зрештою — цілком заслужених, і Макалауре закінчив славня, взявши останній акорд.

— О, ну як можна заспівати краще? — втішався Майтімо, — подивись, як радіють наші опікуни й охоронці світу… Догодити Вишнім не так просто, особливо — в мистецтві співу. Адже Айнур там, вгорі, чули голоси зірок… Фінарато не варто було взагалі виходити на ці змагання.

Інголемо тим часом холоднокровно налаштовував арфу. Фіндекано про себе почудувався його витримці,тоді згадав щось і мовив до Майтімо стиха:

— Твій брат оспівав заслуги усіх Валар — окрім одного… А цей один, здається, є вашим частим гостем…

— О, лиха сила! — мовив Руссандол докірливо, — ну як ти можеш навіть згадувати… Нам намагаються не оповідати про ті заслуги, але ж я на власні вуха чув від Великого Коваля, що саме Мелькор знищив Іллуїн та Ормал — величні Свічада Світла півночі і півдня. Якби не це, то Квенді Ендоре тішилися б зараз їхнім сяйвом. Я знаю, що ти маєш на увазі, але не думай, що князь Феанаро занадто довіряє Чорному Валі. Він спілкується з ним, що так, то так, але віри йому не йме. Як і твій татко, напевне…

Фіндекано згадав, як зо два кола світла тому прийшов додому від Арафінвіонів і побачив на галереї свого батька з цим немилим гостем. Мелькор крутив в руках якусь металеву заготовку, з поблажливим виглядом давав розумні поради. Потім юнакові почулося ім’я Феанаро, і він поспішно пройшов в дім, щоб його присутність не скидалася на підслухування. Князь Нолофінве опісля того, як провів гостя і порадника, довго сидів в саду на кріселку, і на обличчі його застиг вираз не страждання навіть — болісного нерозуміння. А вуй Феанаро, чомусь Фіндекано був певний у тому, напевне спалахував як скіпка від кожного слова Мелькора… Не йме віри… Ой, Майтімо, якби ж це було так…

Роздуми Нолофінвіона обірвав чистий срібний голос. Фінарато вийшов на змагання недарма — він домігся того самого, що й Макалауре. Срібний голос молодого Нолдо пронизував сутінки підсвідомості як промінь. Якщо, слухаючи Канафінве, Фіндекано уявляв собі золотий дзвін, від якого ширилося сяйво, то Фінарато наче тримав у руці срібного меча, готуючись до битви… ген там, за морем…

«Там за морем, — лився чистий голос юного Ельда, — там Арда спить у сутінках… Там співають у сяйві зірок наші родичі… Там чаїться зло в темних проваллях… Там мають прокинутись істоти, яким потрібна буде допомога тих Ельдар, які народилися й виросли у світлі Двох Дерев… Ми мусимо навчити їх краси та гармонії світу, бо для того нас було призначено від початку музики Часів. Ми не маємо права втішатися світлом, витрачаючи час на розваги… Ми — діти Арди, ми — втілене відчуття чарівливості світу… Невже ми покинемо слабших від себе на забавку тим, хто вміє лише руйнувати… Невже дозволимо їм відчути той страх, який відчули Пробуджені Квенді… Страх, що його несе погибель з багряними очима… Там за морем… Наша доля — там за морем…»

По рядах пробіг шемріт чи-то незадоволення, чи-то нерозуміння. Фіндекано і сам не все втямив зі срібного павутиння образів співця. Зрозумів він, лишень, що Інголемо все ще рветься в Ендоре, допомагати навіть не Квенді-Відмовникам, а якимось істотам, слабшим за Ельдар і тілом і духом, але розумним і однаково здатним як до творчості, так і до руйнування. Нолофінвіон поглянув туди, де сиділи Валар. Вони зберігали спокій. Обидва співці підвелися зі своїх місць і підійшли поближче.

Теплий вітерець пронісся над полем. На його легеньких крилах погойдувався шитий золотом білий шарф переможця. Шарф опустився на плечі Макалауре, і глядачі розпогодилися. Зрештою, так і мало бути.

Фінарато ні на хвильку не втратив погідного вигляду. Він усміхнувся з виразом звичної задуми на ніжному обличчі, і першим підійшов привітати Макалауре з перемогою. Канафінве, задоволений і щасливий, поблажливо обійняв родича.

— Підійди, ясновидцю, — прошелестів жіночий голос. Фінарато потис руку Макалауре і рушив туди, де сиділи Валар.

— Дива кояться на цьому святі, - вимовив Руссандол, — це ж мовить Ніенна… Говорять, що коли промовляють Феантурі — очікуй якихось змін.

Вічно смутна Валіе простягнула тонку білу руку і щось вклала в долоню Арафінвіона.

— Сили твоєму духу, співець, — прошепотіла вона, і її шепіт озвався в головах присутніх.

— Вишня Ніенна завжди робить все не так, як усі Валар, — сказав Майтімо трошки ревниво, — а втім, дійсно, мала ж вона потішити того, хто програв. Хоча Артафінде забрався на такі висоти духу, що нам його і не розгледіти. Ти хоч щось втямив з його пісні?

— Йому тут тісно, і він хоче в Ендоре, — мовив Фіндекано, намагаючись перевести все на жарт, — там він буде навчати urqui почуттям краси й гармонії світу, і вони, врешті, знову стануть милими невинними мавпочками, на зразок тих, що Телері привозять з далеких островів.

Руссандол пирснув сміхом і обійняв приятеля за плечі.

— Час прощатись, оtorno… Піду отримувати вогняну купіль. Сподіваюся лишень, що, задля перемоги Макалауре, вона не буде дуже гарячою. Зустрінемося через два кола світла на нашому старому місці біля озера Ілін.

Майтімо котячим звинним рухом перескочив невеличку мармурову огорожу, що відділяла їхні місця від поля і за хвилину обіймався з Макалауре, на якому вже повисли близнята, а також Турко і Морьо. Куруфінве — молодший покинув свою панну і теж спустився донизу, відчутно накульгуючи. Князь Феанаро, однак, не виявляв особливої радості. Він теж спустився донизу, і стояв, склавши на грудях руки. Камені в його вінці мінилися зоряним сяйвом, і Фіндекано зловив себе на тому, що довго не може відірвати від них очей. Позирнувши потім на дружну сімку княжих синів, він помітив, що Макалауре навмисне не відпускає від себе Майтімо, прикриваючи його від батькового гніву, Шалена Трійця затулила провинного княжича спинами, а близнята пригорнулися до старшого брата, заштовхнувши його в середину цього «родинного кола». Сподіваючись, що Руссандолу всі сьогоднішні витівки зійдуть плазом, Фіндекано рушив туди, де вже зводились зі своїх місць Нолдор з Attea Nosse, щоб отримати своє від батька та родичів.

Князь Нолофінве ніколи не підвищував голос на своїх дітей. Однак, від його гніву у винуватого вистигала в жилах кров. Фіндекано не допоміг навіть приз зі стрільби з лука — сокіл з Ендоре, на якого він намагався відволікти увагу батька й Туракано. Його брати не були такими одностайними, як шестеро Феанаріонів, котрим могло не подобатися те, що робив їхній Старший Рудий, але, однак, вони завжди були готові його захистити. Туракано був повністю на батьковому боці, а докори його були б ще більш їдкими, якби поруч не стояла красуня-Ваніе Еленве. Аракано помовчував собі, а Арельде як завжди не було поруч — вони з Артаніс гарцювали на своїх верхівцях на іншому краю поля.

— Я не бажаю, — тихо, але твердо говорив Нолофінве, — щоб ти мав щось спільне з цією родиною… Тим більше — зі спадкоємцем Феанаро. Не говори мені про оtornasse — побратимство зв’язує дорослих осіб, а ви звали себе оtorni ледь вибравшись з пелюшок. Досить вже цих іграшок. Для чого ти зганьбив себе, сину, першим простягнувши руку цій зарозумілій особі на очах у Нолдор та гостей з усього Аману?

— Власне, — відповів Фіндекано так само тихо, — я не сварився з Майтімо Руссандолом, і тому нічим себе не зганьбив, першим привітавшись з ним. А щодо нашого побратимства, то все зостанеться як є…Вибачте, татку, але я бажаю мати в Тіріоні більше друзів, аніж ворогів.

— Якщо я ще побачу вас разом, — сказав Нолофінве все тим же тоном, — то наслідки можуть бути лихими. Я не кидаю слів на вітер, синку…

Фіндекано мовчки схилив голову. На відміну від гарячкуватих Феанаріонів, Ельдар з Другого Дому зберігали крижаний спокій за будь-яких обставин. Юнак був правдивим сином свого батька, і тому не став йому суперечити — знав, що марно. Він не ображався на татка, бо передбачав подібні наслідки своєї витівки. Ну, а про умовлену зустріч на озері Ілін він просто промовчить, не осквернивши вуста неправдою. Це теж зле, однак… Обставини…

***

Обставини дійсно складалися не на користь обох побратимів. Ворожнеча між двома родами на припинялася, поєдинків ставало все більше, і Фіндекано щодня очікував першої сумної звістки про чиюсь загибель. Сам він твердо дотримувався все тієї ж поведінки невтручання, і навіть перестав носити при боці меча. З родини його розуміла хіба що Арельде, котра так і не полишила почту Ороме, незважаючи на батьків гнів, і продовжувала спілкуватися з молодшими братами Руссандола.

Дивно, але протистояння поміж молодшими паростками княжих родин спершу було значно меншим, аніж поміж родами та родоначальниками. Всі, кому це було потрібно, зустрічались, спілкувались і старанно робили вигляд, що нічого особливого не відбувається.

Князь Першого Дому поблагословив злюб свого сина Куруфінве-молодшого з панною Лехте. На вказівному пальці Атарінке заблищало золоте колечко, а його молода жона пишалася витворним намистом роботи Феанаро. Пліткарі Тіріону говорили, що варто було б одружитися з сином Митця лише задля цього давнього звичаю — батько нареченого приносить дар своїй новій родичці. На що інші єхидно відповідали, що, не зважаючи на подібний звичай, панночки Тіріону не поспішають заміж за синів Вогняного Духа, і Атарінке просто пощастило — панна Лехте була з тих молодих Нолдор Minya Nosse, котрі обожнювали свого князя і його родину. Навіть її вибір злі язики приписували тому, що юна Лехте, не маючи змоги поклонятися зблизька самому Феанаро, обрала того з його семи синів, хто був найбільше на нього схожим.

Трохи не одночасно князь Нолофінве благословив на злюб свого другого сина, і панна Еленве перебралася до Тіріону. Нолофінве збудував для середнього сина чудовий дім в глибині маєтку, батькові допомагали його сини, і Фіндекано, зайнятий роботою, не мав часу задумуватися над майбутнім.

Умовленої години юнак щезав з дому і вирушав до озера Ілін. Там він завжди заставав свого побратима — самого, разом з Макалауре, або з близнятами Амбаруссами. Часом біля озера з’являвся і Фінарато, аби поспілкуватись з Золотим Голосом Тіріону. Макалауре піддражнював його несподіваною приязню таємничої Валіе Ніенни — подарунок Скорботної Феантуріе виявився перснем з діамантом — чудовою потіхою для того, хто програв. Інголемо носив його на лівиці, поруч з перстеником власної роботи зі сплетеними змійками. Приятелі вели дружні розмови, обмінювались дарунками, обговорювали одруження братів і майбутні заручини Фінарато. Його Амаріе виявилася вередливою панночкою і, незважаючи на палкість почуттів, ніяк не могла наважитись на цей важливий крок. Молодий Ельда вже зробив для неї срібного заручного персня, і очікував лише слушної миті. Перстень був в Телерійському звичаї — у вигляді лебедя, ще один, такий же, Фінарато мав носити сам.

Минув необхідний для того час, і Фіндекано з Майтімо отримали ще одну тему для розмов — вигляд, колір оченят, та вираз личок своїх нових родичів. Сина Куруфінве назвали Тельперінкваро, а доньку Туракано, котра народилася незабаром — Ітарільде. Поява дитини в родині Ельдар завжди є святом, тому Майтімо, звиклий вовтузитися з дітлашнею, нині не спускав небожа з рук, а Фіндекано з трепетом придивлявся до ніжної істотки на руках у Еленве.

Туракано та Еленве обожнювали одне одного. А от поміж Атарінке та Лехте миру не було. Пані Нерданель разом з Руссандолом надаремно намагалися привести до ладу цей загадковий злюб. Куруфінве-молодший як і раніше носився з братами верхи, не пропускав жодного полювання, приятелював з Арельде, чисто по братерському, звісно, але молодій жоні це було не до смаку, і взагалі поводився так, наче й не був одружений.

Та час минав, і молодь Трьох Домів почала зустрічатися все рідше і рідше. Шалена Трійця вже не їздила на полювання, юні Феанаріони нині були завжди вдома, поруч з батьком, оберігаючи скарбницю, в якій він заховав свого вінця з Сильмарилами. Одягав Феанаро свою коштовність лише на великі свята, змушуючи синів вартувати довкола збройно, нібито хтось міг зірвати вінець з його голови. Майтімо батько тримав біля себе, як тілоохоронця, і все частіше біля озера Ілін з’являвся хлопчик-паж на ім’я Тірон, котрий приносив для Фіндекано якийсь виріб з золота, а чи срібла, або невеличке малювання і записку з вибаченнями. Нолофінвіон, з зітханням, читав записку, написану твердим почерком приятеля, віддавав Тірону для Майтімо дар у відповідь і прикладав пальця до вуст. Хлопчина, врадуваний довірою княжичів, щезав поміж деревами, а Фіндекано сідав біля води і довго дивився в її глибини, розмірковуючи над життям та його дивними поворотами.

Малюнки Руссандола юнак зберігав в шухлядці столу. Це були види довкілля, намальовані водяними фарбами. Фіндекано пізнавав багато з них, вони з другом часто блукали там разом, але на папері ці види мали якийсь тривожний вигляд. Неначе хтось дивився на них прощальним поглядом, перед тим, як податися в далеку мандрівку.

Якось Фіндекано застав біля Іліну Фінарато в супроводі двох молодших братів. Ангарато та Айканаро були неймовірно збуджені, і навперебій щось доводили старшому брату.

— Але ж вони праві! — гарячився Айканаро, — гаразд, ми билися з ними на двобої, і виграли, до речі! Однак, не спинити поговору…

— Що сталося? — спитав Фіндекано, присаджуючись поруч.

— О, нічого, про що можна було б скласти пісню, — відповів Інголемо зі звичним усміхом, — мої брати билися на двобої з двома молодиками з Першого Дому. Один — мій старий знайомець Наренділь, а другий…

— Охтарон[108], - пирхнув Айканаро, — він отримав своє, незважаючи на войовниче ім’я… Але ж вони праві…

— В чому? — зацікавлено спитав Фіндекано.

— В тому, що нас тримають в Амані як у клітці. Ми — іграшки Валар, може трохи розумніші за орлів Манве та собак Ороме. В той час, як в Ендоре ми могли б бути володарями… Вільними володарями і творцями.

Більш спокійний Ангарато знизав плечима:

— Цим двом з Міnya Nosse ненька лише нещодавно перестала заплітати волосся. Що вони можуть знати?

— Але ж вони говорили про firi[109] якими Валар мріють заселити Ендоре! — вигукнув Айканаро, — Тільки не говоріть, що ви про це не чули, адже Фінарато передбачив подібне, і виспівав вголос на минулих змаганнях. Звісно, Валар не відзначили його — їм більше до вподоби славослів’я Макалауре.

— Я закликав до Ендоре не княжити — навчати! — різко мовив Фінарато, — це ріжні речі, милий брате…

— Говорять, що firi — пирхнув Айканаро, — не мають власного розуму, і стануть воском в руках Богів. І, нібито, аби надолужити свій скороминущий вік, вони плодитимуться, мов кролики, і витіснять з Ендоре тих Квенді, котрі нині там мешкають.

- І хто ж таке говорить? — поцікавився Фінарато крижаним голосом, — ти не задумувався, хто вкладає в голови цим дітям подібні думки?

— Про це говорить сам Феанаро! — вигукнув Айканаро, — говорить всім, хто його хоче слухати.

— А ще він говорить, — сказав Фінарато, — ніби князь Нолофінве та його сини вступили в змову, щоб відібрати владу над Тіріоном у Великого Князя Фінве, а рід Феанаро вигнати з міста, і все це, нібито, зі згоди Валар, котрі тільки те й роблять, що полюють за його коштовностями. Отими Срібносяйними Каменями — Сильмарилами, які князь Феанаро носить в своєму вінці. Хай пробачать мені Вишні неповагу до старшого вуя, але князь Феанаро є божевільним, і тільки сліпий цього не бачить.

— О, як цікаво! — засміявся Айканаро, — Фіндекано, це правда? Ви з батьком насправді хочете виселити Міnya Nosse з Тіріону?

— О, не робіть цього, — з робленим жахом попрохав Ангарато, — на кому ми тоді будемо відточувати свої здібності мечників?

— Фіндекано, а свого рудого побратима ти теж виженеш геть? — спитав Айканаро, удаючи переляканого, — о, тоді вуй Феанаро нарешті матиме спокій хоч у чомусь. Говорять, що він ніяк не може переконати старшого сина, що найлютішим його ворогом є ти…

— Мовчи, Гостра Шпичко, — сказав Фіндекано, називаючи родича дитячим прізвиськом, — не край мені серця, воно і так болить. Мій батько не розмовляє зі мною вже десять кіл світла, бо він вимагав, щоб я при всіх родичах відмовився від свого побратимства з сином Феанаро, а я…

— Ти терпиш крижану лють свого татка, — мовив Фінарато стиха, — а Руссандол горить у вогні, бо вуй Феанаро нині є занадто важким на вдачу. Майтімо не зміг прислати до тебе хлопчика — за ним стежать. Тому він ткнув записку мені, ніби випадково наштовхнувшись на вулиці. Ще й висварив мене при тому — в Тіріоні вважають, що наш двобій є неминучим.

— От лиха сила, — мовив Фіндекано безпомічно, — я вже думаю, може нехай хоч він відмовиться… Треба йому написати…

— Не смій! — вимовив Фінарато, — не смій писати гордому Нолдо, щоб той вчинив підлість задля власного спокою. Не смій ображати Нельяфінве, йому і так зле…

Фіндекано розгорнув записку і вп’явся очима в рядки, написані знайомою рукою:

«Мій побратиме, в садибі мого батька нині нема чим дихати від погроз і зненависті… Це — наче хвороба, і вона є заразною, мій Астальдо. Я думаю з жахом про те, що я можу теж піддатися цьому впливу — батька, чи Каменів, а чи… Не знаю. Татко муштрує молодь Першого Дому як військо, вони окликали його навіть не князем — вождем. Можливо він хоче вирушити в Ендоре всупереч волі Валар, а можливо… Застережи князя Нолофінве, нехай на наступній нараді у Великого Князя буде обережним у висловах. Може трапитись лихо. Твій оtorno — щоб не сталося… Руссандол»

— О, ні, - мовив юнак, — цього лише не вистачало. Нараду призначено через два кола світла, і татко саме хотів виголосити промову проти отих закликів свого брата… Вуй Феанаро дійсно говорить про звільнення Нолдор з рабства у Амані трохи не на кожному перехресті, і мій батько… Батько хоче сказати промову, в якій засуджує подібні негідні слова…

— В такому разі, - сказав Айканаро вже без жартів, — нехай князь Нолофінве озброїть своїх вірних і озброїться сам.

— Нехай твій батько прийде на раду без зброї, як у добрі часи, — мовив Фінарато, — і ви не беріть мечів… Краще погибель, аніж усобна різанина. Я не братиму меча, як і князь Арафінве, і забороню озброюватись братам і Артаніс.

- Інголдо, — зітхнув Ангарато, — так і бажає нашої ганьби… Уяви собі, Фіндекано, я буду змушений битися навкулачки… От зрадіє Наренділь, якого я поранив в чеснім двобої… А битися напевне доведеться — нічим добрим ота нарада не закінчиться.

— Ми двоє — проти Шаленої Трійці, - хихикнув Айканаро, — вони з мечами — ми голіруч… Але онуки Індіс завжди за Аttea Nosse… Синці і рани лікуватимемо опісля. Інголемо заспіває нам замовляння, і…

— О, нерозумні діти, — голос Фінарато задзвенів перетягненою струною, — та чи вам не зрозуміло, що майже всі Ельдар у Тіріоні таки є рабами… Тільки не Валар — Вали… Одного!

Він рвучко підхопився на ноги — золотоволосий красень, в погляді якого змішалися туга з силою, а твердість з ніжністю. Фіндекано ще ніколи не бачив родича таким розхвильованим — зазвичай непробивний спокій Інголемо не можна було порушити ні словом, ні дією.

— Кожен, — вимовив Арафінвіон, — кожен, хто зведе руку на родича, є його рабом! Не Великий Князь Фінве — Мелькор править нині в Тіріоні! А ви жартуєте, діти… Діти, чиє золоте волосся змішається з кров’ю і попелом там, куди ви прагнете нині… Погибель буде вашим князівством, і лише одна потіха, Нолдор, — загибель вашу співці оплакуватимуть століттями! Бо ви нищитимете не Ельдар, але ворожу силу…

Брати його теж піднялися на ноги. Жартувати їм перехотілося. Фіндекано дивився на їхнього старшого брата з жалістю — на тендітних плечах родича спочивала страшна вага аpacen, знання майбутнього.

— О, не лякай менших, Фінарато, — сказав він стиха, — поки жива Арда — живі Ельдар… А відважна загибель є заслугою перед Суддею…

Фінарато вже заспокоївся і усміхнувся — погідно й сумовито.

— Однак, — сказав, — загибель в усобній сутичці Суддя Намо оцінить цілком протилежно. Подумай над цим, Фіндекано… Подумай — і залиш вдома зброю.

Коли блакитні з золотим накидки Арафінвіонів зникли за деревами, Фіндекано подався додому, роздумуючи над запискою. Оскільки з батьком він був у сварці, то вирушив за порадою до Туракано, котрий був улюбленцем князя Нолофінве.

Брат мав погідний настрій — він спочивав у садочку опісля трудів у майстерні і грався з маленькою Ітарільде. Дівчинка прудко бігала по саду і щебетала, немов пташка, приносячи батькові то фрукти, то якісь іграшки.

— Нарада? — сказав Туракано, уважно вислухавши старшого брата, — а звідки ти знаєш, що там будуть якісь заворушення?

— Фінарато мав видіння, — ухилився від прямої відповіді старший княжич, — він переконує Nelya Nosse не брати зброї до Високого Дому. Можливо це єдиний розумний вихід — Нолдор ще не настільки збожеволіли, щоб вбивати беззбройних. Інакше — може початись бійня. Один невірний рух, неправильно витлумачене слово… Вуй Феанаро тепер зветься вождем — його обожнює молодь з Першого Дому… Такі нерозумні ще особи як Наренділь… Та що там — першими до бою стануть його власні сини, чия вірність вождю є й вірністю голові роду.

— Все дбаєш про свого Рудого? — звів брови Туракано.

— Я дбаю про свого батька, — відрізав Фіндекано, — і про всіх нас. Я не хочу убивати Ельдар. Навіть, якщо поміж синів Феанаро і не було б мого otorno, я все одно не хотів би підняти на них зброю.

— Я поговорю з князем, — сказав Туракано, — зараз у нього вуй Арафінве, який, певне, порадить йому те саме… Нехай Феанаріони вимахують собі мечами — зброї й справді не місце у високому зібранні.

— Турондо, — вимовив Фіндекано, — я тобі вдячний…

— Дивний ти, старший брате, — мовив Туракано раптово злагіднілим голосом, — ти не називав мене іменем з нашого дитинства вже дуже давно. Часом мені здавалося, що ти взагалі не від цього світу… І оце твоє оtornasse… У кожного є приятелі, що так, то так — ось у мене їх з десяток і в Тіріоні, і у Валмарі… Глорфіндейл, Аранве, Ектеліон, Егалмот… Але ж чомусь я не потоваришував з жодним з сімох княжичів Першого Дому… І жодного разу не накликав на себе батькового гніву. Навіть Арельде вже вгамувалась, і перестала спілкуватися з тим шаленцем Туркафінве та його скаженим братцем, який, за чутками, кривдить свою жону.

— Побратимство розпадається лише через підлість або зраду одного з побратимів, — відповів Фіндекано з усміхом, — я не є підлим, і зрадником також не є. Тим більше не здатен на подібне Руссандол.

Юнак підморгнув молодшому брату, котрий марно намагався зберегти вигляд розсудливої і серйозної особи старшого віку, і подався через сад до своїх покоїв.

Власне кажучи, Фіндекано і сам не пам’ятав з чого почалася давня приязнь старших княжичів Двох Домів. Він був від Майтімо молодшим, за віком йому швидше надавався у приятелі Макалауре, а то і Туркафінве, третій з братів. Часом Фіндекано пригадував дорогу поміж виноградниками, тяжке зелене листя, і те, як він погойдувався в колисці надійних рук рудоволосого підлітка-Ельда. Малий Нолофінвіон пошкодив ногу в якійсь дитячій мандрівці, і Руссандол тягнув його на руках весь довгий шлях до садиби Нолофінве, а потім ще й покаянно вислуховував докори мами Анайре. Найсмішнішим було те, що малий Фіндекано, змучений болем і дорогою, заснув на руках у приятеля, затиснувши в кулаці довге руде пасмо його волосся, і ніяк не міг прокинутися, щоб визволити друга. Оце тоді, здається, хтось з дорослих і назвав їх otorni… Чи не сам вуй Феанаро, тоді ще спокійний і витриманий, який охоче давав малому Фіндекано погратися зі зробленою ним «музикою вітру». Ця річ, що видавала ніжний срібний дзвін при кожнім подмухові вітерцю, висіла над дверима садиби князя Міnya Nosse, довкола якої тоді не було стіни…

— Як все це сумно…, - пробурмотів княжич Другого Дому, заходячи до своєї робочої кімнати. В кімнаті було велике вікно, трохи не на всю стіну — тут Фіндекано малював.

Малюванням захоплювалося небагацько Нолдор. Народ Фінве породив пречудових скульпторів, майстрів по сріблу та золоту, по залізу та дереву, митців в обробці дорогоцінного каміння та в створенні прикрас, а от живописців серед них було небагато. Причину якось назвав Фінарато — чудовий скульптор і майстер по металу. «Папір і тканина, — сказав він, — недовговічні… Як тінь…»

Однак, Руссандол малював, і малював добре. Себе Фіндекано не вважав рівним йому, але все ж таки…

Юнак передивився малюнки побратима, вже вкотре подивувався їхньому аvanyarima[110], тоді заховав їх знову і, зітхнувши, поклав до тієї ж шухлядки дар приятелеві, який йому сьогодні не вдалося передати.

То було невеличке малювання в круглій рамці — кленова гілка, листя на якій було не зеленим, а багряно-золотим. Така собі митецька витребенька, однак… Вона навівала тихий смуток і спокій, і те і інше було необхідним для погідності духу.

Посеред кімнати стояв мольберт. Фіндекано підійшов до нього і відкинув запинало. Ця робота йому вдалася, бо була незримим опором темряві, що згущувалася над Тіріоном.

Вони стояли поруч — він та його побратим. З-за їх плечей лилося м’яке тихе світло… Вбрання Майтімо було його улюбленого кольору бронзи, себе ж Фіндекано вбрав в брунатну з зеленкуватим відтінком куртку. Подібної у нього не було ніколи, але на малюванні її колір відтіняв одіж Руссандола. Двійник молодого Ельда на малюванні мав вигляд особи, котра приготувалася до звитяги в останній битві. Або — до звитяжної загибелі.

Руки складені на руків’ї меча, отже до битви ще далеко. А палкий Феанаріон вже потягнув меча з піхов. Руде волосся має на вітрі, зливається чи-то з відблиском пожежі, чи-то з багряним світлом, якого не побачиш в Тіріоні. Ні, це не відблиск вогню… Це щось інше, чому немає назви.

Ці двоє, на малюванні, ясна річ були в Ендоре. Ген там, за морем… Усміх на вустах Майтімо неначе говорив — «ну, хто проти першого мечника Тіріону»… А намальований Фіндекано твердо дивився вперед, наче оцінюючи ворожу силу.

— Лише там, — мовив Фіндекано вголос, — лише там Ельдар мусять виймати зброю…

Він відійшов подалі, щоб оцінити майже готову роботу і трохи не зіштовхнувся з батьком.

Князь Нолофінве мовчки роздивлявся малювання вже не першу мить. На його обличчі не було жодного виразу окрім звичного вже для сина крижаного спокою. Він підійшов поближче, і Фіндекано відхилився, пропускаючи батька. Майнула думка — може князь полагіднішає, побачивши втілену мрію сина-воїна.

Нолофінве ще трохи постояв мовчки, а тоді поволі вийняв ножа з піхов на поясі і швидким рухом розтяв картину навкіс.

Фіндекано не встиг йому завадити. Він намагався вдихнути, але не міг. Біль був жахливим — юнак не знав навіть, що болить у нього більше: тіло, чи душа.

— Завтра, — мовив князь, ховаючи зброю, — я йду на нараду до садиби мого батька. Ви, як старший син і спадкоємець, будете мене супроводжувати, маючи при собі меча та лука.

Нолофінве повернувся і рушив до дверей. Княжич зрозумів, що умовляння вуя Арафінве та Турондо лише розлютили татка, а він, Фіндекано, потрапив розгніваному князеві під гарячу руку. Боліти від цього не стало менше, але юнак, принаймні, спромігся на слово.

— Насмілюся нагадати вельможному батькові, - мовив він не менш офіційно, — що в кожному творінні наших рук живе частинка нас самих. Сьогодні якась частинка мене зникла без сліду. Це зле, але я це переживу. Однак, завтра я не візьму з собою до садиби свого вельможного діда навіть ножичка для чищення яблук. Якщо трапиться те, чого ви остерігаєтесь, я стану вам живим щитом, але не зведу ні на кого зброї. І ще… Досі я знав лише одну особу, котра нищила створене руками інших. Це Вала Мелькор… Йому буде до вподоби ваш сьогоднішній вчинок.

З хвилину вони дивилися одне на одного, і раптом Фіндекано побачив в сірих батькових очах вже знайомий вираз страждання, розгубленості і нерозуміння. Нібито його мудрий, виважений, спокійний татко весь час жив в якомусь сні і прокидався на кілька хвилин, щоб знову впасти в заціпеніння.

Нолофінве хотів щось сказати. Підняв руку — чи-то обійняти сина, чи-то відштовхнути. Потім повернувся і вийшов з майстерні, незручно зачепившись за завісу на дверях.

Фіндекано присів на кріселко. Воно було його роботи, всі меблі для майстерні юнак виробляв сам, відчуваючи від цього насолоду. Кріселко, що зберігало тепло його рук, нині співчувало господарю. В його м’яких обіймах хотілося заснути і не прокидатися. А потім отямитися в садах Ірмо, куди родичі приносили хворих від туги Ельдар, отямитися, коли оце все закінчиться. А може й не отямитися — пішла ж до Мандосу княгиня Міріель, мати Феанаро, зоставивши чоловіка й маленького сина плакати над її бездушним hrоа. Можливо, якби вона переборола тугу, вуй Феанаро був зовсім іншою особою…

— Але тоді б не було нас…, - пробурмотів Фіндекано, — нас, нащадків Індіс…

Він звівся на ноги і випростався… Судьба… Слабкість одної Ельде дала життя Аttea та Nelya Nosse. Що ж тоді може дати сила?

— Перемогу, — відповів він сам собі вголос, — або, принаймні, звитяжну загибель. І те, і інше до вподоби Судді.

Юнак зняв з мольберту понівечене полотно. Він знав, що не зможе його відтворити, ніколи не повторить цього м’якого світла, і дивного багряного відсвіту поза спинами обох друзів.

— Це повторити не в змозі, - мовив він, обережно скручуючи обидва уривки, — але я зроблю щось інше, і зроблю краще.

Уривки відправилися вглиб різьбленої скрині, куди Фіндекано складав ті свої праці, які вважав невдалими. Рятувати картину він не намагався — все одно буде видно слід удару. Ніж розтяв полотно навкіс, відділивши друзів одне від одного. Кому покажеш цю жертву суперечки поміж родами? Юнак не хотів, щоб його жаліли, і не хотів, щоб над ним насміхались.

Нолофінвіон взяв маленьку арфу, і почав награвати на ній мелодію, котра бриніла в його серці. Мелодія була спершу сумною, тоді задумливою, тоді раптом спалахнула, мов пожежа над містом. В неї вплівся голос молодого княжича… Фіндекано співав про холодний вітер, який кружляє над білим містом Нолдор, про вітер з Ендоре, який несе на крилах кров і попіл, про Синдар, воїнів сутінків, котрі змушені постійно тримати напоготові луки…

Пісня урвалася, бо юнак не хотів її закінчити тим, що вони, Ельдар Валінору, витрачають свій вік в усобицях та нерозумних сутичках поміж родами та народами… Він відклав арфу, не помітивши батька, котрий слухав сина, стоячи в дверях. Збурений духом Фіндекано не відчув його присутньости, а Нолофінве зник раніше, аніж син встиг його побачити.

Нараду у Великого Князя було призначено на час сяйва Лауреліни. Фіндекано вбрав свою найкращу білу сорочку, гаптовану мамою Анаріе в сріблясті квіти, темно-сині штани, таку ж куртку в срібні зірочки… Чепурився так, ніби в садибі Великого Князя Фінве мав відбутися звичаєвий баль з танцями, співами, та гарнесенькими дівчатами-Ельде, як Нолдіе, так і гостями з Валмару та Альквалонде.

Юнак твердо вирішив, що в разі якогось заворушення він просто прикриє батька собою. Це буде гідний і відважний вихід — ніхто не насмілиться звинуватити його у боягузтві, але ніхто й не вимагатиме, щоб він витяг з піхов зброю, або першим рушив до усобної сутички.

Фіндекано очікував, що у дворі зберуться юнаки зі спокревених, приятелі Турондо та Аракано, всі при зброї і сповнені бажання поквитатися з Мinya Nosse. Власне, недолюблювати Перший Дім було за що — одна лишень Шалена Трійця Феанаріонів виходила на двобої може з сотню разів, і дуже часто ті двобої закінчувалися перемогою братів Майтімо.

Меч самого Фіндекано зостався на стіні в його маленькій зброярні. Там же, де спочивали лук і стріли. Княжич вийшов зі своїх покоїв і пройшов на галерею, щоб спуститись до саду.

Внизу стояли його батьки. Нолофінве обійняв Анайре за плечі однією рукою, і щось говорив їй стиха. В другій руці він тримав згорненого сувоя. Більше не було нікого. Навіть Турукано з Аракано.

І при батьковому поясі не було меча…

Фіндекано збіг сходами вниз і зупинився перед батьком та ненькою. Анайре звела на сина засмучені очі:

— Yondiсe[111]! Твій батько збирається йти на нараду сам і неозброєним, в той час, як його старший брат… Нас попереджають усі — мені прислала листа навіть Нерданель, хоча донька Магтана ніколи не втручалася у справи свого чоловіка. І говориться в тому листі, що Феанаро явиться на нараду трохи не з військом….

— Я б теж міг зібрати вірних, — спокійно відповів князь Аttea Nosse, — але мені не потрібна бійня на вулицях Тіріону. Якщо комусь судилося загинути — нехай це буду я, і тільки.

Анайре подивилася на старшого сина, чиї очі спалахнули похмурим, але схвальним вогнем, і, не промовивши ні слова, пішла до альтанки в глибині саду, де на неї очікували принишклі дівчата зі спокревених родин, яких вона навчала гаптуванню, і засмучена Еленве з малою Ітарільде на руках.

Вийшовши з садиби, Нолофінве зупинився, на когось очікуючи.

— Хтось має підійти? — спитав Фіндекано неголосно.

— Князь Nelya Nosse зі старшим сином, — відповів Нолофінве, — я вирішив послухати його поради. Тим більше — ти теж цього хотів.

— А мої брати?

— Я наказав Турондо сидіти вдома. Разом з Аракано. З моїх трьох синів лише ти успадкував від мене холодний розум.

Фіндекано відзначив дружній тон звертання і зрозумів, скількох тяжких роздумів коштувало батькові його рішення. Вчорашня кривда не зменшилась, але згорнулася клубочком і зачаїлася на самому дні душі юнака. Він усміхнувся, побачивши вуя Арафінве, за яким поспішав Фінарато. Обоє князів обійнялися, а брати у перших зімкнули руки у вітанні і одночасно позирнули один на одного. Не побачивши мечів — пирснули сміхом, незважаючи на невизначеність майбутнього.

— Навкулачки…, - прошепотів Фіндекано, а Інголемо усміхнувся, згадавши минулу розмову, — я беру на себе Тієлкормо, чи то пак Туркафінве. В дитинстві я його ганяв добряче…

— Ми з Макалауре, — засміявся Фінарато, — влаштуємо ще одне змагання співців… Не хвилюйся, toron, все буде гаразд…

Садиба Великого Князя знаходилася біля самої Вежі Інгве, і була добре знайома обом онукам Індіс, теперішньої жони Фінве. Фіндекано, йдучи за батьком раптом подумав, а чи добре живеться в цій пишній оселі, де у великій залі висить велике малювання з матері Феанаро, Індіс-Ваніе. Пані Індіс дуже любила своїх юних родичів, була з ними привітною, ніжною і смутною водночас. Феанаро ж її не терпів, а з його синів лише Майтімо виявляв приязнь до названої родички.

Через завжди розчинену ґратчасту браму вони пройшли до саду, а звідти всміхнені пажі провели родичів до великої зали садиби, тієї самої, з портретом Міріель на стіні, з гарнесенькими різьбленими столиками для напоїв, зі зручними кріселками та статуями в стінних нішах. Одна з тих статуй, дівчина з кетягом винограду, чимось нагадувала Фіндекано Амаріе, подругу Фінарато. Він подивився на приятеля і помітив на вказівному пальці його правиці срібного перстеника у вигляді лебедя.

— О, нарешті…, - мовив стиха, — ці горді діви-Ваніе… Довго ж мучила тебе жорстока панна…

— У неї є приятелька, — так само тихо озвався Фінарато, — яка є також і приятелькою Еленве… Дівчина просто таки мріє перебратися до Тіріону… Якщо ми виберемося, скажімо до моря — я, ти, Турондо і ці троє юних лебедиць, то, можливо, і ти матимеш невдовзі заручного перстеника.

— Варто задуматись, — відгукнувся Фіндекано, — о, тихше… Скоро розпочнеться.

Вельможі Великого Князя Фінве майже всі були з Пробуджених Квенді, як і він сам. З них усіх Фіндекано близько знав Руміла, у якого навчався писанням любомудрів, пана Магтана — батька княгині Нерданель, та Галатіра — батька Еркассе, одного з тих Ельдар, з якими Фіндекано намагався потрапити на східний берег моря. Пробуджені стояли осторонь від суперечок дітей Фінве, та й взагалі від буйного життя молодих Ельдар. Іноді Нолофінвіону здавалося, що вони потай тужать за краєм, який покинули, сподіваючись на щастя для своїх родин. А іноді Фіндекано думав, що старші родичі давно забули як воно — там за морем, і прагнуть тільки спокою. Недарма серед них було стільки книжників та поетів. Коваль Магтан зі своїм родом вважався серед Пробуджених швидше винятком, ніж правилом, а його пристрасть до цього ремесла Великого Ауле увійшла в примовку. Вуй Арафінве, до речі, дуже нагадував Пробудженого оцим нічим не засмученим спокоєм, якого так не вистачало обом його старшим братам.

Двоє Фінвіонів розташувалися в кріселках поруч, а їхні юні сини поштиво стали за їхніми спинами. Ще одне крісло неподалік було порожнім — Феанаро не з’явився на нараду.

Пролунала тиха музика, і до зали увійшов Великий Князь. Він поволі обдивився присутніх, котрі звелися на ноги при його появі, і опустився в крісло на підвищенні. Фіндекано раптом зрозумів, що відсутній нині вуй Феанаро та князь Нолофінве схожі на батька, наче влиті. Обидва вони були темноволосими та сіроокими, обидва мали гордовиті, наче різьблені лиця, навіть волосся зачісували однаково — по будням забирали у хвіст, по святах робили хитромудру зачіску з косичок. Їх можна було б прийняти за двійнят з трохи ріжними рисами… Вуй Арафінве, золотоволосий та синьоокий, був схожим на княгиню Індіс. Однак, Феанаро ставився до нього принаймні байдуже, в той час, коли Нолофінве князь Першого Дому ненавидів від серця. Може, якраз за те, що син другої батькової жони насмілився бути схожим на батька.

Поки Фіндекано віддавався цим невеселим думкам, князь Нолофінве вже розпочав свою промову. Він вийшов наперед, і тепер стояв перед високим зібранням, гордо відкинувши голову, увінчану парадною зачіскою.

— Мій батьку і князю, — говорив він голосно, — чи не слід вам втрутитися і трохи вгамувати старшого сина вашого Куруфінве, недаремно прозваного Вогняним Духом. Вже не вперше він промовляє від імені всіх Нолдор, наче сам є Великим Князем. Він говорить, що ми, Ельдар, є рабами Вишніх, іграшками Валар і закликає нас покинути Валінор. Адже це ви, мій вельможний батьку, там, за морем, промовляли до Квенді, та умовляли їх погодитись вирушити до Аману. Саме ви були проводирем Нолдор у довгій небезпечній дорозі від Середзем’я до світла Ельдамару[112]. І більшість присутніх тут були тому свідками. Хіба ви жалкуєте нині про те? Принаймні, двоє з ваших синів гідно цінують ваші слова…

Вельможний Фінве слухав свого сина, сидячи в своєму кріселку, непорушний, мов одна з тих статуй, що прикрашали його залу. Золотий княжий вінець м’яко світився на його чолі. Важке довге вбрання — пристрасть Пробуджених до пишної одежі була відома всім — робило його постать непорушною. Золотава тяжка накидка, золота пектораль … Фіндекано пам’ятав цю прикрасу — вельможний родич не раз брав його в дитинстві на руки, аби малий Ельда роздивився ближче зображені на ній фігурки не бачених у Амані тварин. Юнаку раптом стало шкода гордого вельможу — Великий Князь мусив нині засудити свого улюбленця. Ну так, якби його батько мав вибирати поміж ним та Турондо. Втім, у князя Нолофінве пестунчиків не було — всім трьом княжичам завжди перепадало однаково, або в залежності від ступеня провини.

Галас та дзвін зброї перервав виважену промову князя Аttea Nosse. До зали сягнистим кроком увійшов князь Феанаро, вбраний як до битви. Старший син Фінве не тільки мав при боці меча — голову його вінчав шолом з багряним плюмажем, а з-під розстебнутої довгої чорної куртки виднілася тонка кольчуга. За Феанаро йшов Майтімо в такому ж вбранні. Руде волосся старшого княжича Першого Дому було зібране в косу і спадало йому на груди. Юнак не підводив очей. З двору чулися ще чиїсь збуджені голоси.

Фіндекано зрозумів, що рішення князя Нолофінве, яке далося йому так важко, було єдиним правильним виходом. Феанаро сподівався на сутичку, він прагнув її. А замість озброєного ворога побачив братів, вбраних як на свято, вичепурених Пробуджених і — нікого більше.

«Якби тільки, — подумав юнак, дивлячись на лице старшого вуя, де затятість змагалася з розчаруванням, — цей наш правильний вихід не став відходом до палацу Судді… Князь Феанаро спіймав облизня, його гордощі вражено… Ще б пак — йшов на війну, а прийшов на нараду.»

— А, — протягнув Феанаро, вдивляючись в лице князя Нолофінве і просто таки пропікаючи його поглядом, — мій брат-напівкровка і тут випередив мене. Він першим прийшов на нараду, неправда ж? Хочеш мати й перше місце у батьковому серці, чи не так?

— Я виголосив промову і вже закінчив її, - холодно звернувся Нолофінве не до брата — до князя Фінве, і Фіндекано відчув гордість за свого крижаного татка. Витримати погляд Феанаро досі не міг ніхто. Татко витримав. І холоднокровно повернувся спиною до розлюченого брата, аби подати Великому Князеві писаний текст своєї доповіді.

Феанаро потягнув меча з піхов. Його брат навіть не обернувся, а з шанобою схилився перед Великим Князем, котрий одрухово взяв сувій з його руки. Фіндекано ковзнув з-за крісла на середину зали, ладний стати поміж братами живим щитом. З-за спини Феанаро виступив Майтімо, блідий, мов піна на морських хвилях. Випадково, чи ні, але він завадив князю Першого Дому кинутись вперед з оголеним мечем і проткнути чи-то груди Фіндекано, чи-то безборонну братову спину.

Нолофінве випростався, повернувся і рушив до виходу, кивнувши сину, аби той йшов за ним. Краєм ока Фіндекано побачив, як зі свого місця підхопився князь Арафінве, а його випередив Фінарато. Ці нащадки Індіс можливо і були мудрецями «не від цього світу», як-то про них пліткували в Тіріоні, але боягузами не були ні в якому разі.

У дворі аж роїлося від озброєних Ельдар в багряних накидках. Нолофінве рушив просто у натовп, і спокревені Першого Дому мимоволі розступилися перед ним. Фіндекано тримався трохи ззаду. Арафінве з сином марно намагалися наздогнати їх — воїни в багряних накидках одразу зімкнулися за спинами начільників Аttea Nossе.

На площі зібралося ще більше Нолдор, і — хвала Богам — не всі вони були в багряних плащах. Фіндекано був вражений до глибини серця — пройшовши крізь стрій озброєних воїнів Феанаро, він не пізнав жодного обличчя. Неначе Тіріон було взято на меч якимось незнаним ворогом. Він не розрізнив в багряному вихорі навіть Макалауре та інших синів Вогняного Духа. Але найстрашнішим було лице Руссандола, наче витесане з мармуру. Майтімо ще не затягнув цей багряний смерч, але протистояти йому було важко. Фіндекано, учень Ірмо, відчував, як душі Нолдор, творців та мислителів, нині відблискували лише одним — щастям, що вони є коліщатками страшного, але могутнього механізму.

— Вождь! — кричали Ельдар в багряному, — Вождь! Вождь!

Феанаро раптом опинився зовсім поруч. Вони були вже біля брами садиби Фінве, біля виходу на площу. Спокревені розступилися, утворюючи коло. Та що ж це…

— Сину, відійди, — тихо мовив Нолофінве, а коли Фіндекано вперто мотнув головою, повторив лагідно, — будь ласка, синку…

Феанаро вже обігнав брата і повернувся до нього лицем. Оголений меч так і зостався в його руці. Вістря торкнулося грудей Нолофінве. Фіндекано шарпнувся вперед, його схопили за руки…

— Знаєш, напівкровний брате, — сказав Феанаро з якимось страхітливо знайомим усміхом, — оце гостре лезо напевне є гострішим від твого зміїного язика. Зроби ще хоч одну спробу захопити місце в Тіріоні, належне мені по праву, та батькову любов — і мій клинок звільнить Нолдор від особи, котра прагне володарювати над рабами!

Нолофінве з хвилину роздивлявся клинок біля своїх грудей, тоді гидливим порухом руки відвів сяюче лезо і обминув брата, як неживу річ. Фіндекано мимоволі усміхнувся. Цієї миті він обожнював татка, він ладен був пробачити йому і знищене малювання, і навіть власну загибель… О, не тільки Перший Дім є втіленням гордості Ельдар — сьогодні крига виявилася сильнішою від вогню.

Його і досі тримали чиїсь руки, стрічки повилітали з кіс, і волосся заважало дивитись. Фіндекано трусонув головою і мовив неголосно:

— Відпустіть мене, Нолдор. Досить цього божевілля.

— Справді, досить, — почувся знайомий голос, — Облиш його, Охтароне, я наказую…

Накази воїни Першого Дому нині виконували без суперечок. Охтарон, Фіндекано згадав, що саме з ним бився на двобої котрийсь з братів Фінарато, відпустив свого полоненого, і те саме зробив ще один молодий Нолдо, як же його… а… Наренділь.

Нолофінвіон мовчки зібрав волосся у хвіст, зав’язав його єдиною стрічкою, яку йому вдалося віднайти поміж чорних пасем, і пішов за батьком, навіть не глянувши на свого визволителя.

На площі, біля князя Нолофінве вже стояли його молодший брат, та Фінарато. Останній якраз повернувся та рушив назад до княжого двору.

- Ішов, — мовив, побачивши родича, — тебе відбивати… Та Руссандол встиг раніше. Він гукнув на тих двох не дуже розумних Ельдар — наче у сурму просурмив. Хвала Богам, обійшлося… У мене дух перехопило, коли я побачив, як князь Феанаро намірився на твого татка мечем…

— О, він би не наважився, — вимовив Фіндекано, який зовсім не був цього певен, — зрештою, як і всі вони… Хоча видовище було дійсно огидним…

Лише вдома юнак дав собі волю. Він плакав так, ніби хтось близький відійшов у володіння Судді Намо, і ніколи звідти не повернеться. Молодому Ельда було шкода батька, себе, Майтімо і навіть вуя Феанаро. Останнього, власне, найбільше — Фіндекано нарешті зрозумів, кого нагадував йому вбраний в чорне родич… І хто усміхався його вустами…

«Лялька, — прийшло до голови порівняння, — іграшка… Фінарато правий — володарем Тіріону є Мелькор, вправно граючи на любові та зненависті нерозумних Ельдар…»

Коли світло Лауреліни пригасло, юнак заснув одягненим на своєму ложі, і вже крізь сон відчув поцілунок на своєму чолі, і почув тихий батьків голос, що вже не дзвенів кригою:

— Вибач мені, yondo[113]… Оте малювання… Я дійсно зробив зле…

Фіндекано, що вже плив кудись на кораблі-лебеді сновидінь, ледь ворухнувся і поклав долоню на батькову руку.

— Забудьмо, — прошепотів, — любий…

— Мій Астальдо, — мовив ніжно голос Нолофінве, але Фіндекано вже спав.

***

Заворушення в Тіріоні закінчилося так само раптово, як і почалося.

Скарзі князя Нолофінве було дано хід. Фіндекано сумнівався, щоб Великий Князь сам вирішив звернутися до Валар, швидше за все, свою волю виявили вельможі з Пробуджених, і Фінве мусив поступитися. Обох братів Фінвіонів попрохали з’явитися до Валмару, туди, де різьбленими камінними сидіннями було означене коло, прозване «Колом Судьби».

Фіндекано не був на цьому суді — а як інакше можна назвати збори у присутньости Валар, на яких головував грізний Намо… Був там князь Арафінве, був Фінарато — як свідки сутички у дворі садиби, були Пробуджені з ради Великого Князя… І Майтімо теж, напевне, був — стояв, схиливши рудоволосу голову і слухав вирок, винесений його батькові: дванадцять років вигнання — не з Аману, з Тіріону.

Князь Нолофінве повернувся з Валмару засмучений до краю. Намо виголосив, що справу буде забуто, якщо скривджені Феанаро особи вибачать йому…

— Я сказав, що я його пробачив, — оповідав Нолофінве стиха не менш засмученій Анайре, яка дуже близько брала до серця колотнечу між родами, — однак… Брат вважає винним не себе — мене. Я не хотів подібного — Намо розтяв душу мого брата мов мечем. Для Феанаро це було — страшно й принизливо, зрозуміти, що він став іграшкою в руках Мелькора.

— Можливо, це й на краще, — вимовила Анайре, — якщо він зрозумів…

— Хоч і зрозумів, та не покаявся, — сказав Нолофінве, — але ж не тільки Феанаро слухав солодкі обіцянки Чорного Вали… Я теж… Теж приймав Мелькора в своїй садибі і вірив всьому, що він говорив про Куруфінве… Я міг би зупинити брата, якби сам не потрапив в ті самі тенета…

— Якщо його не зміг зупинити сам Фінве, — сказала княгиня, — то ти… Тим більше не зміг би. Я не люблю твого старшого брата, мій мужу, бо він-то не вважає тебе братом. Говориш, Вала Мелькор оповідав про нього лжу? Але ж весь Тіріон чув, як Феанаро називав тебе то напівбратом, то напівНолдо…

— Хіба ображаються на правду? — гіркувато посміхнувся князь Аttea Nosse.

— Все залежить від того, як її вимовити, цю правду, — мовила Анайре, — Куруфінве ненавидить синів Індіс, і я не радила б своєму вельможному мужу забувати про це.

Фіндекано слухав їхню тиху розмову зі скам’янілим лицем. Він думав про вигнаного з Тіріону Феанаро… Ні, князь не покинув місто сам — всі семеро синів поїхали за батьком, а також більшість спокревених Першого Дому, отих молодиків в багряних накидках, котрі так добре виконували накази… Окрім того, на північ Валінору за родичами і коханими відбули майже всі жони і діви Minya Nosse.

Така одностайність говорила про те, що Перший Дім — проти рішення Валар і вироку Судді. Більш того — вслід за сином збирався виїхати і Великий Князь Фінве.

Це рішення Великого Князя викликало безліч поголосок, частина з яких дійшла до вух Фіндекано. Оскільки пліткували в основному прихильники Нолофінве, то поговір зводився ось до чого: «Молодець наш князь, перехитрував шаленого Феанаро… Тепер йому правити в Тіріоні. Великий Князь Фінве втомився життям ще від відходу до Мандосу першої дружини. Тепер нехай відпочиває від клопотів, а нашим правителем буде вельможний Нолофінве».

Супротивники ж відповідали так: «Нічим добрим не закінчиться правління сина Індіс, котрий прихитрився одним ударом позбутися і батька, і брата… Нехай-но повернеться Феанаро, і все стане на свої місця.»

Князь Нолофінве витратив чимало часу, умовляючи батька не їхати. Але спокійний духом Пробуджений, чию холоднокровну вдачу успадкував його другий син, не збирався звертати з раз обраного шляху. Він урочисто призначив Нолофінве своїм намісником і, з невеличким обозом, вирушив на північ.

Княгиня Нерданель залишилася в Тіріоні. Як і Велика Княгиня Індіс… Щодо останньої, то ніхто й не сумнівався, що вона не побажає мати нічого спільного з вигнанцем, який відкрито зневажив її улюбленця Нолофінве. Чому зосталася Нерданель — не знав ніхто. Дочка Магтана перебувала в садибі сама — її невістка поїхала за Атарінке, прихопивши з собою малого Тельперінкваро. Біля княгині зосталося лише кілька дів з Магтанового роду, та, власне, Нерданель і не бажала ні співчуття, ні спілкування, хоча і Анайре, і Еарвен час від часу навідували спорожнілу садибу Феанаро.

Фіндекано давно вже не бував в тій садибі, часи, коли син Нолофінве був бажаним гостем цього дому, давно відійшли у минуле. Однак, певного дня він опинився біля її кованої брами, запевняючи себе, що просто вийшов прогулятися. Скажімо — до озера Ілін.

Браму з восьмипроменевою зорею було розчинено навстіж. Фіндекано уявив собі, як нею промчало восьмеро вершників — найдорожче, що було у рудоволосої княгині, слідом прогуркотів обоз… Чому зосталася мама Майтімо, яку побратим звав своєю мудрою ненькою? Чому не поїхала за синами та коханим, адже навіть Лехте помчала вслід Атарінке, котрий кривдив її?

Він і незчувся, як вже заходив у браму покинутої садиби… Де поділися квітники пані Нерданель? Плац для навчання війська знаходився просто перед будинком… «Вождь» — згадав Фіндекано. Він не пішов зі своїм батьком до Валмару, бо не хотів свідчити проти батька Майтімо. А тепер прийшов до його матері.

— Вельможна Нерданель…

Княгиня стояла на знайомій галереї. Тільки квітів у вазонах там уже давно не було.

— Заходь, синку…

Фіндекано відітхнув. Він боявся, що жона Феанаро вижене геть старшого княжича Другого Дому.

— Заходь, дівчата зготують нам напій із трав…

Quenilas звався напій, напій бесіди… Фіндекано обережно присів за маленький столик. Колись він сидів тут, слухаючи дует арфи та віоли, а пані Нерданель пригощала його виноградом… Нині вона сиділа проти нього, і з сумним усміхом розливала quenilas, принесений такою ж сумовитою дівою-Нолде.

— Я прийшов, — почав Фіндекано, — віддати вам шану, і…

— Він залишив тобі дещо, Астальдо, — мовила княгиня лагідно, — я передам…

— Чому ви не поїхали з ними? — вихопилося у Фіндекано, перш, ніж він зрозумів, що запитанням своїм перейшов межі пристойності.

— Бо не хотіла знову опинитися у військовому таборі, - прямо й різко відповіла донька Магтана, — бо мені набридли мечі, списи та луки. Там, за морем, це було б до речі, але не в Амані. І до того ж…

Вона позирнула на Фіндекано зовсім як Майтімо — трохи схиливши голову набік.

— Там за морем, — сказала вона, — ми мусили відбиватися від ріжної нечисті… Я народилася під свист стріл і блиск списів. Моєю першою іграшкою став бойовий ніж — його мені дали, щоб я звикала до зброї. Еleni rilma! Зорі сяяли на наших клинках! Ні Феанаро, ні Семеро не знають, що це таке — ховати рідних, розтерзаних ngauri на шмаття… Не знають, як це — прийти до сусіднього городища і побачити попіл та обгризені тіла. Urqui жерли наших мертвих, Астальдо, і не тільки мертвих. Рівно, як і вовкулаки… Я була в лісі під зорями, я шукала цілющих трав… Я подумала спершу, що він — Квендо, Квендо в чорному, але коли його постать почала змінюватись — зрозуміла і кинулася геть. Він наздогнав би мене — погибель з багряними очима, але я вибігла просто на наших вартових, і вони почали стріляти… Вони прошили страховисько стрілами наскрізь, а воно все неслося вперед, та йому на дорозі став князь Фінве, тоді ще просто воїн Фінве. Він прийняв потвору на спис… Еleni rilma!. Того дня, я, мала Ельде, відчула, що спроможна полюбити лише схожого на нього…

Фіндекано заворожено слухав. У Нерданель змінився навіть голос, настільки вона заглибилася у спогади.

— О, Пробуджені не люблять згадувати про це, — продовжила вона стиха, — і ніколи не оповідають про жахи з пітьми. Зрештою — і там було щастя. Там буяло життя, авжеж, і діви проводжали коханих на вартування не знаючи, чи дочекаються вони їх назад. І тим більшим було щастя, коли всі поверталися живими. Еleni rilma — я пам’ятаю годину, коли urqui лізли на нашу загорожу з паколів, а я носила лучникам стріли з батькової кузні, оберемки стріл…

Юнак давно відставив чашечку з вихололим напоєм. Княгиня раптом посміхнулася йому:

— О, спогади… Це було давно, Астальдо. Але з тих часів я запам’ятала одне — витвори Чорного Вали та його поплічників могли вигравати оті сутички лише числом та раптовістю. З того часу, коли життя навчило нас воювати і до того, як ми почули ріг Великого Ороме, тварі Мелькорa не могли здолати загонів озброєних Квенді. Urqui та ngauri ненавидять не тільки нас, але й одне одного. Наші воїни були свідками, як вони люто чубились поміж собою, а вже про те, щоб битися пліч опліч, або рятувати своїх поранених не було і мови. Тому нині Синдар і справляються з ними, тим більше, що тварей таки поменшало опісля Війни Стихій.

Нерданель глянула в бік тренувального майданчика, де з землі стирчав забутий кимось спис і знизила голос, хоча поруч нікого й не було.

— Мені здається, — вимовила вона, — що Мелькор давно хотів мати інше військо. Військо, яке воює пліч опліч, яке виносить з битви поранених і ховає мертвих. Військо, здатне діяти злагоджено… як одна особа. Військо, вірне… вождю. А вождя можна націлити, мов ловчого птаха… Спершу на брата, котрий є несправжнім Нолдо, потім — на Синдар, які є несправжніми Ельдар…

— Ви думаєте — для цього? — сказав Фіндекано розгублено, — думаєте, що Мелькор через мимовільне посередництво князя Феанаро муштрує військо для себе?

— Авжеж, а для чого ще? Він могутній Вала, все так, говорили навіть, що один з наймогутніших. Але могутність Айнур там, між зірками. Тут світ, зодягнений в плоть, і вони змушені коритись законам плоті. В Амані, синку, все трохи не так, як в Середзем’ї… Тут не опадає листя, тут довго живуть тварини, які в Ендоре згоряють за короткий час, навіть якщо не потрапили хижаку на зуби… Валар створили цей Благословенний край, щоб зостатись безтілесними, але вони напевне не в стані зробити подібне з усією Ардою, бо це буде проти законів плоті. А якщо Стихія в усій силі і славі ступить на тверду землю — земля спалахне у полум’ї, а моря вийдуть з берегів. Ми відчували, як тремтіла і ламалась твердь, коли по ній пройшли Валар штурмувати Утумно[114], а ревіння моря було таким жахливим, що його чули аж за горами. І це говорить про одне, любе моє дитя — Стихії, наші опікуни, не можуть виявити всю свою силу, поки вони є в Арді. А значить — цього не може і Мелькор, якщо він є одержимим мрією про hrоа… Там, за морем, він буде могутнім, але не всемогутнім. А отже — потребуватиме війська. Маяр з ним не так і багато, принаймні я знаю про це зі слів Великого Ауле, а urqui — всього лишень мавпи з краплиною злого розуму. Мелькор не хоче руйнувати Арду — де б він тоді володарював, якщо говорять, що Всевишній заборонив йому жити там, між зірками. Тому він воюватиме чужими руками, принаймні, доки не воплотиться остаточно.