Азартні ігри з долею

Розділ 10

аступного дня Франко незадовго до полудня рушив на своє постійне чергування. Насамперед він вирішив завітати до Бонетті. Проходячи повз ресторан, він помітив, що Шантек саме сідає за стіл, а офіціант підійшов до нього із записником та ручкою, аби записати замовлення. Шантек його теж побачив і вони привіталися, помахавши одне одному рукою. Коли він прочинив двері до кабінету Бонетті, до його вух долетіла дуже темпераментна суперечка, яка відбувалася поміж Бонетті та Ретелем у присутності Жміре.

— Ні, ні, та ще раз ні! — дратувався Ретель. — Я торік взагалі не скористався своєю відпусткою і маю законне право на місяць відпочинку.

— Серафіне, як ти не розумієш? — вмовляв його Бонетті. — Це все непередбачувані обставини.

— Які там обставини?! Якби в готелі був натовп туристів чи не вистачало б офіціантів, я б ні слова вам не сказав. Але в цьому я не бажаю брати участі! Я завжди готовий ризикувати навіть життям, коли це потрібно на благо Хорватії. Тепер не той випадок! Це полювання на одну-єдину людину. І, що найважливіше, зі мною чи без мене, воно закінчиться однаково. Нічим!

— Серафіне, можна боронити Хорватію не лише на полі бою. Називай це як хочеш, проте тут йде мова про питання національної ваги. Через це пани й вимагають того від нас. Ти потрібний їм, не мені.

— В такому разі перед цим хтось мусив поговорити зі мною і запитати, хочу я, чи ні брати в цьому участь. А не ось так, кликати мене начебто через одне, а тоді, коли я приїжджаю, зненацька мене намовляєте на щось інше.

— Легше, легше! — відразу ж втрутився Жміре. — Ваша правда, пане Ретелю. Ми мусили спершу поговорити з вами. Проте вас не було, а телефоном цього ми вам пояснити не могли. Через це ми ні на чому не наполягаємо та не змушуємо вас. Ви вільні робити так, як вважаєте за потрібне... Одного не знаю: ви вже з’являлися комусь на очі в готелі?

— Так, шефові зали.

— Тоді буде підозрілим, якщо ви відразу кинете роботу. Тому я хочу запропонувати компромісне рішення. Ви працюватимете, але не братимете участі в заході. Пане Бонетті, чи є якесь інше місце, подалі від ресторану, де б він міг прислужувати?

— Хм... є в басейні. Там невеликий буфет... для підкріплення сил відпочивальників.

— Чудово. Це, можливо, виявиться навіть ліпшим рішенням. Дуда знає про ваші підозри щодо Ретеля і про ваше стеження за ним, тож через це міг би уникати ресторану. Тоді можливо, доки пан Шантек обідає, він міг навіть зробити щось, що викриє його... поговорить з ним... погрожуватиме йому... чи схоже на те... Ну що ж, підходить вам такий варіант, пане Ретель?

— Гаразд, хай буде! Але тільки сьогодні. Ви відволікли мене від справи, для мене життєво важливої, яку я мушу довести до кінця.

— Я знаю, ви розшукуєте Ану Немчич. Проте я мушу вам відразу ж сказати — це марно. Ми вже зробили все, що в наших силах, і це не дало ніяких результатів.

— Я маю свій метод, який значно відрізняється від вашого. У Спліті та Задарі я знайшов кількох людей, які мають певні здогади, де б вона зараз могла бути.

— Якби вона кудись поїхала і ще була жива, то вже б із газет дізналась про пошуки і вийшла б із кимось на зв’язок.

— А якщо вона поїхала за кордон?

— Гаразд, шукайте її й далі, якщо хочете. Ми вас від цього не відмовлятимемо і не перешкоджатимемо вам. Лише сьогодні, оскільки ви вже тут, зробіть послугу, про яку ми вас просимо.

Ретель нічого не відповів, лише зміряв Жміре розлюченим поглядом і поспіхом вийшов з кабінету.

— А що робити нам? — поцікавився Бонетті.

— Було б добре, якби і ви уникали ресторану. Спершу побудьте трохи там, аби Дуда вас помітив, а тоді прогуляйтесь деінде. Було б непогано, щоб і ви пішли до басейну.

— Я нікуди не піду! — заявив Франко. — Я ситий цим по горло. Я прогуляюсь готелем, вип’ю кави і потім адьйо вам з китицею! Більше того, я вам не потрібен як статист. Все одно тут не очікується нічого надзвичайного. Наскільки я розумію, ви вважаєте так само, пане Жміре?!

— Ну, загалом так. Проте напевно ніколи не можна знати.

Тюдора й далі турбувало питання тих вчорашніх чоловіків, що за ними стежили. Усупереч запевненням Шантека, він все одно думав, що це цілком могли бути Дудині посіпаки. Тож, коли Бонетті пішов, а він залишився наодинці зі Жміре, він згадав йому про ту четвірку і спосіб, у який вони за ними стежили, для того, аби перевірити, чи все справді так, як виглядає на перший погляд. Жміре після його оповіді щиро сміявся, хоча в тому сміху можна було відчути і пристойну дозу іронії.

— Ось, пане Франко, ви мали нагоду переконатися, що в нас все під контролем. Так, це були наші перевірені агенти, досвідчені у поводженні зі зброєю, які б миттєво зреагували, якби виникла небезпека. І робітник, і п’яниця, і музикант, і моряк. Я навіть не казатиму вам, скільки їх зараз є тут у готелі в різних місцях, навіть у ресторані, між тими, що обідають.

— Ви мене переконали, справді. Але в цьому так само переконався і Дуда, якщо за всім цим спостерігав. Чи ви гадаєте, що він ніколи не дивився шпигунських фільмів?

— Не сподівайтесь, що у вас якась неймовірно пильна увага. Сумніваюсь, що ви б їх побачили, якби вам у цьому не допомогла обізнаність у цій справі. Ось, наприклад, ви, зайшовши до готелю, помітили когось, хто видався вам підозрілим і не був ані туристом, ані персоналом з обслуги?

— Ні, мушу визнати: не помітив. Але ж я й не знаю всього персоналу.

— Так само їх не впізнає і Дуда. Якщо, звичайно, точним було те припущення, що він лише час до часу з’являється у готелі.

— А що з тим, який, за вашими словами, приносить йому вісті з полів? Розхворівся чи помер?

— Вибачте, але що таке важливе він міг сповістити Дуді? Що директор за ці дні найняв кількох нових офіціантів чи покоївок?.. На Бога, не верзіть дурниць! Врешті-решт, я взагалі не розумію, що з вами... Пане Тюдор, якщо ви не бажаєте в цьому брати участь, то просто залиште нас у спокої, щоб ми могли спокійно працювати. Ми свою роботу знаємо.

Тюдор не хотів більше вести ці пустопорожні балачки, тож вийшов з кабінету, роздумуючи, чи зіграти цю — хай і маленьку — роль, яку йому відведено в цій виставі, чи відразу ж піти додому й пообідати. Все ж таки, він хотів перед тим принаймні кинути оком на ресторан. Однак, наблизившись до дверей ресторану, він побачив перед ними Шантека. Було видно, що він відірвався від обіду раптово, оскільки коло коміра ще була пов’язана серветка. Він виглядав дуже наляканим й оглядався навсібіч, як хтось, хто хоче щось зробити, але не знає що. Як тільки він побачив Тюдора, відразу ж підбіг до нього і почав злякано розповідати:

— Швидко! Знайдіть когось з поліції. Як на зло, саме зараз я не бачу нікого з них, кого знаю.

— Що сталося?

— Ох, кілька митей тому я побачив його, одягненого офіціантом. Він вийшов у ці двері. Це вхід на кухню, якщо я не помиляюся. Я відразу ж кинувся за ним, а він мене побачив і побіг. Шмигнув цими сходами, які ведуть десь донизу.

— Вони ведуть до котельної. Тепер там нікого немає, бо ще не сезон.

— Де ті агенти, які, чорт забирай, мусять очей з нас не спускати? Завжди бути поруч? Саме тоді, коли треба, їх і близько немає. Я б пішов за ним сам, проте не наважуюсь... я не знаю приміщень...

— Не турбуйтеся. Ви спокійно закінчуйте обід, а я повідомлю їм те, що ви сказали.

Шантек повернувся за стіл, а Тюдор почав оглядатися навколо, обдумуючи, до кого б йому звернутися. Він не побачив нікого, хто виглядав би переодягненим поліціянтом, тож вирішив повернутися у кабінет Бонетті, де міг бути Жміре, проте спершу він завернув до аперитив-бару. І дійсно, тут побачив Дідовича, який сидів схований завісою на тому самому місці, на якому нещодавно він із Бонетті стежачи за залою разом з Башичем. Це його доволі сильно здивувало, адже звідти він мав змогу спостерігати за всією цією залою, а нічого дивного не бачив.

— Пане Дідович! — звернувся Франко, підійшовши до нього. — Невже ви не бачили, що Шантекові потрібна допомога?

— Я побачив, що він кудись зненацька побіг. І подумав, що в нього виникла потреба, і він пішов до вбиральні.

— Якби ж то! Він побачив Дуду, який виходив з кухні, тож погнався за ним, проте той встиг втекти і заховатися десь внизу в котельні.

— З кухні? Неможливо. За півгодини до цього директор перевірив усіх кухарів та офіціантів. Чужі поміж них не снували.

— Це було не півгодини тому, а півхвилини.

— Офіціант? Мені важко в це повірити.

— Можливо, Жміре переодягнув своїх людей в офіціантів, а Дуда цим скористався? Тоді б поліціянти думали, що він офіціант, а офіціанти — що це поліціянт.

Дідович нічого на це не відповів, лише витягнув мобільного телефона і почав комусь віддавати розпорядження:

— Слухай мене уважно! Він насправді помічений, коли з кухні йшов до котельні. Тепер мусимо перетворити все на відкриту операцію; немає більше причин щось приховувати. Насамперед заблокуй усі виходи, а тоді ретельно обшукай кухню... Ні, не йдіть до котельні. Там ви його, звісно, не знайдете. Краще прямуйте до басейну. За кілька хвилин я приведу туди й Шантека. Як це навіщо до басейну? Дуда знає, що зараз його очікують на всіх виходах. Єдиний вихід для нього втекти морем. Перевдягтися у купальний костюм і змішатися з відпочивальниками в басейні, а звідти він легко може дістатися готельного пляжу!.. Швидко! Не можна гаяти ні хвилини!

Після того він відклав телефона і обернувся до Тюдора.

— Ви, пане Тюдор, й самі бачите, що... стає гаряче. Може дійти навіть до стрілянини. І найкраще було б, якби ви, перш ніж до цього дійде, зникли з готелю.

З тими словами Дідович полишив аперитив-бар і кудись швидко попрямував, а Франко задумався про те, що ж йому зараз робити. З одного боку, він погоджувався, Дідович має рацію: тут стало небезпечно. Проте це здавна було фіналом усього, в чому він прагнув підвести фінальну риску. Врешті-решт сталася одна з таких ситуацій, яка вже давно й неухильно до нього наближалася. Було б доречно, якби Дуда вчинив спробу втекти морським шляхом; для нього це єдиний вихід. Отож, все вказує на те, що його легко можна приманити в пастку. Але знову ж таки, можливими є й низка непередбачуваних фіналів. До того ж, це саме та ситуація, коли випадок і неминучість стикаються обличчям до обличчя, саме так, як він любить! До того ж, там коло басейну є Ретель. У Тюдорі ще гніздився якийсь залишок підозр до нього. До того ж, можливо, що Шантек саме його бачив, коли той біг до котельні; котельня дуже близько від басейну, і звідти він міг легко дістатися туди. Через це професор вирішив не полишати готелю, а піти саме туди, де, на його погляд, має статися щось вирішальне.

Басейн був розміром з половину олімпійського та засклений, аби ним можна було користуватися і взимку. Поряд з ним, з усіх чотирьох боків, були лежаки для плавців, а десь в глибині зали розташовувався буфет, з якого їм прислужували. Вздовж одного краю басейну був балкон, який також використовувався щось на кшталт кав’ярні. Тут також був невеличкий бар, звідки офіціант приносив напої, і низка столів, розставлених на самісінькому краю балкона. Франко вирішив, що йому найкраще розміститися саме тут, за одним із них. Не було б добре розміститися внизу, поряд з басейном, по-перше, він би дуже вирізнявся поміж туристами в купальних костюмах, а, по-друге, саме звідси він чудово бачитиме все, що відбувається внизу, а сам залишатиметься непоміченим. Він бачив, як Ретель постійно виходить з буфету з тацею, прислужує туристам поряд з басейном і знову повертається за стійку, так що він безперервно був у русі. В його поведінці можна було помітити деякі ознаки хвилювання; він постійно озирався навсібіч та щомиті поглядав на годинника. Не знаючи навіщо, Тюдор не випускав його з поля зору; наче передбачаючи, що для подальшого розвитку подій це могло бути дуже важливим. І справді, пізніше саме так усе й сталося. Під час подій, які відбувалися потім, Франко з упевненістю міг стверджувати, що Ретель жодної миті не полишав свого робочого місця.

Час минав, проте ніхто не з’являвся; ні Шантек, ні люди Дідовича. Професор просидів у кав’ярні близько десяти хвилин, несподівано з’явився зморений схвильований Бонетті й тихим, але драматичним голосом сказав:

— Шантека отруїли!

Як громом уражений, Тюдор підхопився зі стільця. Оскільки він знав, що Ретель ніяк не може бути замішаний в це, він зовсім припинив про нього думати, і разом з Бонетті помчав назад до ресторану. Там відбувалась неймовірна колотнеча. Поліціянти більше не ховалися; вони намагалися заспокоїти наляканих туристів і вивести їх з ресторану, закликаючи всіх ні до чого не торкатися. Шантек і далі сидів за своїм столом, але тепер зі схиленою головою, поряд тарілки з їжею, а очі були розплющені; було видно, що він мертвий. В одному кутку ресторану Жміре зібрав кухарів та офіціантів і розпитував їх. Бонетті відразу ж приєднався до нього, аби допомогти, якщо справа дійде до якихось непорозумінь. Другий поліціянт у цивільному, мабуть, експерт-криміналіст, уважно оглядав залишки їжі. За деякий час він підійшов до Жміре й оголосив йому результат:

— В салаті був ціанистий калій.

Після цих слів слідство всю свою увагу звернуло на кухарів, які поводилися перелякано. Проте Жміре говорив з ними дуже коротко; очевидно, йому здавалося нелогічним підозрювати когось з працівників кухні, оскільки вони не могли знати, куди йде яка порція. Через це він питав їх лише, чи мають вони десь на кухні ціанистий калій чи якусь іншу отруту, яку зберігають з якоюсь гігієнічною метою. Вони всіма силами намагалися запевнити його, що немає ніякої, навіть в найменших кількостях, навіть отрути проти мишей, бо це елітний готель. Зрештою, це й Бонетті відразу ж підтвердив. Жміре квапливо відіслав із зали геть і їх, і усіх офіціантів, попередньо наказавши їм не відлучатися з готелю доти, доки триває слідство; він затримав лише одного з них — того офіціанта, який обслуговував Шантека. Той нещасливець поводився абсолютно розгублено; з усього було видно, що все, що сталося, вплинуло на нього сильніше, ніж на когось іншого. Він лише дивився поперед себе, витріщивши очі та безперестанно повторював:

— Я нічого не робив... Я лише носив...

Жміре відразу переконався, що він повністю чистий, ще й Бонетті за нього поручився, тож не ставив йому запитання про отруту, а лише про обставини, у яких він виконував свою роботу.

— Скільки разів ти носив їжу на стіл Шантека?

— Тричі, пане слідчий. Перший раз суп. А тоді те, що він замовив: шніцель з пюре та салатом. І третього разу десерт.

— Чи хтось із кухарів знав, кому ти це носиш?

— Ніхто. Вони не могли знати навіть в якій частині зали я прислужую, не кажучи вже про те, для кого ця страва.

— Хто тебе послав обслуговувати стіл Шантека?

— Ніхто мене не посилав. Кожен з нас обслуговує шість столів, які з дня на день змінюються згідно з розкладом, який наперед склав шеф зали.

— А доки ти носив їжу... особливо головну страву з салатом... чи до тебе хтось наближався... зупиняв тебе... може, перекинувся з тобою словами?

— Наскільки мені пригадується, ні. Та і як міг би? З кухні є спеціальний коридор, прямо до зали, тож ним проходять лише офіціанти. До того ж, з такою швидкістю, що немає ніякого часу на зупинку та розмову.

— Можеш згадати, чи за той час, поки ти носив страви, сталося щось, що ніяк не мало статися?

— Нічого особливого, окрім... — тут офіціант трохи завагався.

— Окрім чого? Кажи вільно!

— Може, це й дурниця, але... Коли я ніс основну страву, в мене розв’язався шнурок на черевику, тож я на мить спинився і поставив тацю на стіл, де стоять серветки, аби його зав’язати. Проте все це тривало усього кілька секунд.

— Чи за той час хтось міг щось підсипати в якусь із страв на таці?

— Не знаю... Ні... Це могло статися лише тоді, доки я стояв зігнувшись і дивився тільки на свої черевики.

— Отож, тієї миті хтось непомітно міг підійти до таці?

— Можливо, хоча я нікого не бачив. Зрештою, це б вам точніше могли сказати ваші люди. Вони саме тоді постійно крутилися коло входу на кухню.

— Чи ти знаєш, хто вони були?

— А звідки ж мені знати, пане? Вони постійно змінювалися... один прийшов, другий пішов... а я робив свою роботу. Я не заглядав їм в обличчя.

— Я думаю, що пан Дідович це має знати, — долучився до розмови Тюдор. — Він наказав своїм людям тут все пильнувати.

Жміре явно не подобалося, що Франко знову втручається, тому він накинувся на нього:

— Не заплутуйте слідства, професоре! Це не ваша робота.

— Я лише хочу допомогти. Шантек мені зізнався, що бачив Дуду, як той ошивається коло кухні, одягнений як офіціант, і я відразу ж переказав це панові Дідовичу.

— Гаразд, перевіримо це, коли він повернеться, — буркнув Жміре, не приховуючи досади від Тюдорового втручання.

— А можна дізнатися, де він зараз?

— Не докучайте мені, професоре! — Жміре майже зірвався на нього. — Якщо вам аж так припекло, то ви можете знайти його в готельній каплиці. Цієї миті він там допитує отця Луку.

Франко виявив бажання відразу ж навідатись до каплиці не стільки через Дідовича, як через ті останні слова, які він почув. Чому зараз отець Лука опинився у центрі уваги? Це не може відбуватися без якогось зв’язку з тим, що сталося. Оскільки він не знав, де каплиця, він запитав портьє, і той його провів коридором на нижньому поверсі до дверей, які нічим не відрізнялися від усіх інших, лише над ними висів маленький хрест. Двері були напіввідчинені, тож Тюдор спинився, аби непоміченим почути, про що говорять всередині. До нього долинув голос Дідовича:

— Превелебний, чи можете ви мені пояснити, як так трапилось, що ви прийшли в готель саме тоді... за декілька хвилин до цього прикрого випадку?

— Може, я тепер підозрюваний? — озвався отець Лука.

— Боже борони! Це рутинне опитування, яке ми мусимо провести з усіма, хто був на той час поблизу. Ми маємо відтворити цілісну картину обставин, які передували злочину.

— Я повинен був сповідати одного старого пана, італійця. Про це було ще вчора домовлено.

— Чи ви знайомі з готельним персоналом?

— Ну... загалом. Я часто тут буваю.

— Чи ви не помітили щось незвичайне... скажімо, когось, хто був одягнений, як працівник готелю... офіціант, кухар... але ви знаєте, що це не так?

— Я, щиро кажучи, не звертав уваги ні на кого, оскільки був зайнятий зовсім іншими речами! А якщо й помітив, то яка користь з того тепер, коли я знаю, що якісь з ваших людей були замасковані під готельний персонал?

— Чи можете ви присягнутись на Святому Письмі, що не бачили нічого, що могло вказувати на те, що сталося якесь нещастя?

— Не знаю, навіщо це потрібно, пане слідчий. Як ви взагалі дійшли думки, що я б щось від вас приховував, якби побачив щось таке?

— Добре, добре! Дайте мені принаймні слово: коли ви що-небудь згадаєте... чи щось іще побачите, скажіть це, — але тільки мені! Запам’ятайте, нікому іншому, тільки мені!

— Чому саме вам?

— Заради певності. Ми ще не знаємо, що за один, той Дуда. І так само не знаємо, хто може бути з ним пов’язаний. Включаючи навіть штат поліції.

Тюдор припинив підслуховувати, оскільки йому з усього, що він почув і побачив, відразу ж у голові почав народжуватися новий здогад. Дещо ще неясно, проте, як підказувала йому інтуїція, він був на порозі до розгадки і треба зробити ще крок, аби для нього все розвиднілось. І цей крок він вже одного разу збирався зробити, але не зважився. Коли Ретель прийшов до нього додому, повідомивши, що з нього знято всі підозри, Тюдор припинив подальше розслідування і не зробив того, що раніше хотів зробити: розпитати охоронців на стоянці. Це б йому, ймовірно, могло допомогти тепер доповнити картину подій.

Через це він одразу ж попрямував на готельну стоянку. Охоронці тут працювали позмінно. Їх було троє; двоє чергували вдень, а один охороняв усе вночі. Тюдор вирішив допитати спершу того, кого там застане. Стоянка розташована навпроти входу до готелю, з другого боку вулиці, і мала лише один вхід, поряд з яким стояла кабіна охоронців і шлагбаум, чиїм підніманням та опусканням керували з неї. Охоронець пускав туди лише тих, хто мав підтвердження, що вони гості готелю, так що ніхто не міг ні зайти, ні вийти, не потрапивши в поле його зору. Тюдор поставив себе на місце того, хто зіпсував Башичу гальма, і почав думати його логікою. Це не вдалося б зробити відразу по прибуттю Башича; Башич під час відпочинку міг скористатися колесами для якоїсь нетривалої поїздки і помітити, що з гальмами не все гаразд. Отож, очевидно, що він це зробив тоді, коли дізнався, що Башич полишає готель. А оскільки Башич несподівано прийняв це рішення, вбивця не мав часу чекати на сприятливий момент; він мусив діяти швидко і ризикнути, адже його міг помітити охоронець.

У будці Тюдор натрапив на літнього чоловіка, якого вже бачив раніше. Колись він працював офіціантом у готелі, та оскільки йому залишалося зовсім трохи до пенсії, йому дали легшу роботу, на якій він би не так сильно втомлювався. Побачивши, що Тюдор прийшов персонально до нього, чоловік здогадався, що той щось хоче від нього, тож вийшов з будки, виявивши готовність зробити послугу.

— Прошу вас, пане Франко, чим можу допомогти?

— Скажи мені, чи пригадуєш, коли в готелі відпочивав той Башич... той, що загинув в автомобільній катастрофі?

— Ви гадаєте, що це йому тут перерізали гальмівні троси? Як же не пам’ятати. Нас, трьох охоронців, мало не звинуватили в тому, що сталося.

— Чи тоді може... ти чи хтось з твоїх колег... у той час, поки він гостював у готелі, стоянкою тинявся хтось, кому тут було зовсім не місце?

— Про це нас вже запитували у поліції. Ні, я нікого не бачив. Ні я, ні хтось з них. І когось такого ми б не пустили всередину.

— Чи тоді на стоянці був якийсь автомобіль з хорватськими номерами?

— І про це нас питали. Не було жодного. Тільки іноземці. І якщо хочете почути мою думку, йому хтось зіпсував авто не тут, а десь дорогою, де він, можливо, зупинявся. Я саме це тоді їм сказав.

— А хто був тут, на посту, того ранку, коли Башич поїхав?

— Я був. Я бачив, як він від’їздив і навіть помахав йому рукою, побажавши щасливої дороги.

— І все тоді відбувалось як зазвичай, як з усіма іншими туристами? Вийшов з готелю, сів в авто, поїхав?

— Ну... як сказати. Спершу він прийшов сюди і поскладав валізи в багажник. Але не поїхав відразу, він наче чогось чекав. Він був дуже знервований і безупинно ходив туди-сюди. Я запитав його, у чому проблема, і він мені відповів. Перед ним зникла журналістка, тому він боявся, що йому в авто хтось підклав бомбу. Тож він вимагав від поліції, щоб до нього прислали фахівця, який би оглянув авто. Саме на нього він і чекав.

— Той фахівець прибув?

— Так, приїхав й обшукав автівку вздовж і впоперек! Це тривало майже двадцять хвилин. І тільки коли він йому сказав, що все чисто, Башич сів в авто й поїхав.

— А можеш пригадати, як виглядав той фахівець?

— Кремезний, високий... не знаю, чи бачив його раніше в місті... Він казав мені, як його звуть, але цього я не можу пригадати. Між іншим, поцікавтесь у поліції. Це ж вони його прислали.

— Обличчя... Обличчя... вік... Ось що мене цікавить.

— Ох, я слабий на очі й не тримаю в голові таких речей. Ну він, я б сказав, середніх років. Був одягнений механіком. Був увесь зморений, його чоло рясно вкрите потом. Начебто він прибув безпосередньо з якоїсь іншої роботи.

— Ти це й у поліції сказав, коли вони тебе допитували?

— Ні, бо мене цього не запитували, а питали лише про попередні дні. А я не знаю, чому мав би казати їм те, що вони і так знають.

— Дякую тобі! Ти мені дуже допоміг.

Після цієї розмови Тюдорові одна річ стала ясною, як білий день: Дуда або має якісь зв’язки в поліції, або навіть сам входить до її складу. Як інакше можна пояснити те, що в готелі він з’явився під виглядом офіціанта, якщо це не його спеціальність, а він був відправлений з цим завданням? І як це так сталося, що на виклик Башича, адресований поліції, прибув саме він? Спершу він подумав довести це до відома Жміре чи Дідовича, проте в нього відразу ж з’явилися сумніви: а якщо вони і так це знають і, до того ж, захищають його? Може, все це організоване розслідування, гонитва за ним насправді лише звичайний фарс із заздалегідь розподіленими ролями, що має на меті радше сховати кінці у воду, аніж відкрити правду? Коли професор вийшов зі стоянки, перед входом до готелю панував хаос; прибула карета швидкої допомоги, а всюди метушилися поліціянти у формі та в цивільному, готельний персонал та допитливі містяни. Санітари в білому саме винесли Шантека та розміщували його в кареті швидкої. «Ні, — вирішив Франко, — нікому нічого не казатиму!» Цим він лише б підштовхнув замараних поліціянтів ще краще його покривати, а, можливо, поставив би під загрозу і себе, і Бонетті. Найкраще, що він може зараз вчинити, — це сказати завтра Бонетті, що припиняє гру; цього й Іво, вірогідно, вже ледь може дочекатися, бо видно, що все це і йому добряче остогидло.