Азартні ігри з долею

Розділ 5

аступного дня Тюдор прийшов до готелю лише після вранішнього покера, в той час, коли, за його розрахунками, у Ретеля мала б вже початися нова зміна. Він приніс із собою і десять тисяч кун, які віддав портьє, щоб той поклав їх у сейф; внесок Бонетті вже лежав там. Дуже скоро він усвідомив, що марно прийшов до готелю; за обідом було обмаль гостей, а в залі не було видно ні Ани, ні Ретеля. Першої миті він трошки занепокоївся, що гра закінчилася ще навіть не розпочавшись, і в такий спосіб, якого він найбільше боявся, тож вирішив негайно поговорити з Бонетті, аби поділитися своїми сумнівами. Він частково заспокоївся, коли дізнався від Іво, що Ана поїхала на екскурсію до Цавтата[21] на весь день з групою іноземних туристів.

— А Ретель? Де він? Я не бачив його в залі.

— Не знаю. Можливо, виконує якусь іншу роботу. Сьогодні в нас небагато людей.

— А ти впевнений, що він не міг теж поїхати у Цавтат?

— На Бога, звісно ж, впевнений. Я сам посадив їх в автобус, Ретеля там не було.

Франко вважав, що має ознайомити Бонетті з тими розмовами, які він вчора вів із Аною та Ретелем. Зрештою, до цього його змушувала й картярська етика, принаймні, він так її розумів. Він би не почувався добре, якби потім постійно докоряв собі, що діяв за спиною у Бонетті чи користувався якимись прихованими козирями, особливо якщо гра закінчиться на його користь. Саме з цієї причини він слово в слово переказав Бонетті все, що почув і від Ретеля, і від Ани.

— І що з того? — спитав Бонетті, не особливо вражений почутим. — Що це доводить?

— Може й нічого, а може — це наша зачіпка, яка дасть нам можливість просунутись далі, хоча на перший погляд тобі так і не здається.

— Не знаю. Може, ми просунемось уперед, а може, й ні. Того, що ти мені розповів, недостатньо, аби мене переконати. Ретель і раніше любив помудрувати, а та панянка прибула в готель вже з проблемою, яка її мучила.

— Але все вказує на те, що вона тут побачила когось чи щось, що змусило її сумніватися в тих намірах, з якими вона сюди прибула. А той факт, що скрізь, де вона буває, і тут у готелі зокрема, у неї перед очима миготить Дуда... я тобі кажу: вона дійсно його тут бачила, але ще не впевнена до кінця, що то був він. Це істина. Ти маєш рацію: Ретель любить просторікувати. Проте його питання стосовно долі, спричинені страхом того, що на нього чекає. Крім того, цілком очевидно, він щось замислив зробити, і через це його мучить якась дилема. Його слова це ясно дали зрозуміти.

— Гм! Все це лише купа припущень. А справжньою причиною і його, і її поведінки може бути щось зовсім десяте, про що ти й не підозрюєш. До того ж, розвиток подій може призвести до абсолютно непередбачуваних наслідків.

— Не заперечуватиму, може бути й так. Але це лише додає грі особливого смаку. Поряд з двома ймовірними фіналами гри з’являється й третій: немає ні переможця, ні переможеного. Нічия, як у преферансі. Підводимо риску, і граємо далі, подвоївши внески.

— Лише без жодного козиря в руці й з доволі великими шансами, що хтось нанесе контрудар! — іронічно додав Бонетті.

Оскільки Тюдорові було нічим займатись у готелі, він вирішив пройтися Страдуном. Як тільки він повернув від брами Плоча до міської кав’ярні, побачив там на літній веранді Ретеля, що сидів у товаристві отця Луки Грмоя, парафіяльного священика у церкві св. Якова в місті Плоче і також колишнього Тюдорового учня. Йому відразу ж полегшало, — тепер він був упевнений, що цієї миті Ані ніщо не загрожує. Отець Лука був молодим священиком, який лише п’ять чи шість років тому закінчив семінарію, з різкими й невиразними рисами обличчя, чимось схожими на ті, які колись були в інквізиторів. Мабуть, вони щось бурхливо обговорювали з Ретелем, оскільки обоє відчайдушно жестикулювали, розмахуючи руками. Проте, як тільки Франко підійшов ближче, суперечка припинилась, а Ретель піднявся з-за столу з явним наміром піти геть.

— Вибачте, професоре — досить розмовляти — не зрозумійте мене хибно. Я б радо залишився ще, особливо тепер, коли до нас приєдналися ви, проте, на жаль, не можу. За п’ять хвилин відходить мій корабель.

— А куди прямуєш, Серафіне?

— До Цавтата. Маю там важливі справи.

Проказавши це, він зі швидкістю вітру помчав геть.

Тюдор просто впав на стілець, наче щось його враз підкосило; його пройняв холодний від при думки, що з Аною може щось трапитись. Тепер він не мав жодних сумнівів, що саме Ану Ретель впізнав у готелі і саме по неї женеться до Цавтата. А як завтра пошириться звістка, що Ану знайдено мертвою, а ніхто не бачив і не знає, як це могло трапитись? Тоді абсолютно неважливим постане питання, хто виграв у грі: він, бо винуватця було впізнано, чи Бонетті, бо Ретель виказав себе. Йому спало на думку, що він просто мусить щось зробити, ось лише що? Припинити гру і про все повідомити поліцію? Але що він їм скаже? Що офіціант Ретель збирається в місті Цавтат вбити гостю готелю, в якому сам працює? Він мусить надати непохитні докази, а в його розпорядженні нічого, окрім голих сумнівів, які, він і сам розумів, занадто хитке підґрунтя. Не буде жодного, хто б не посміявся з нього. А якщо після всього ще й виявиться, що Ретель — ніякий не Дуда, а до Цавтата поїхав із службової необхідності, щоб там прислужувати гостям готелю? Тоді ж сорому не оберешся! Завтра вранці все місто густиме, як вулик, шепочучись про його провал. Ці думки промайнули в голові Тюдора за кілька секунд, і зрештою перемогло оте його: треба дозволити всьому йти так, як воно має йти. Адже з цієї ситуації можливі різні виходи; і шанси на те, чи станеться щось, чи ні, абсолютно однакові. Зрештою, якщо Ретель і є Дуда, і він Ану впізнав, то що з нею може статись, адже вона зусібіч оточена іноземними туристами?

— Про що ви так замислились, професоре? — озвався до нього отець Лука.

— Про що ви так дебатували з Ретелем?

— Про той нещасний пакрацький випадок. Він постійно торочив мені про якусь долю. Начебто той Дуда взагалі не знав, що робить, начебто діяв як знаряддя якоїсь вищої сили...так здається... Пневма, як він її називає. Звичайнісінька дурниця.

— А що ти про це думаєш?

— Що я маю думати, якщо стоїть питання, чи там взагалі бодай щось сталось. Ось, подивіться на сьогоднішній випуск «Далмації»! Пакрацький парафіяльний священик взагалі божиться, що не було ніякого злочину. І що той Дуда був винятково віруючою людиною. Щоранку, перш ніж заступити на службу чи вирушити на передову, він приходив до священика на сповідь та причастя.

— А ти не читав минулого числа «Опсерватора»? Є п’ять свідків, які на власні очі бачили, що він вбив десятеро невинних.

— Серби та комуністи невинні?! Побійтесь Господа, професоре, що ви мовите! Якщо він справді це зробив, то вчинив богоугодну справу.

— Бачиш, бачиш! Невже Бог не має бути одним для всіх?

— То вже просто інтелектуальна беззмістовна нісенітниця. Бог — це не філософська абстракція. Аж ніяк. Він живий. Матеріальний. Переймається справами вірних. Він може бути лише чиїмось Богом. Оскільки мій народ обрав його, щоб нас вести, він Бог мого народу. Це означає, що і Він обрав мій народ. Тому все, що робиться в Його Ім’я, богоугодне.

Тюдор був шокований не так словами, як фанатичним блиском, що промайнув в очах отця Луки, поки той говорив. Згадав, як бачив його під час війни, коли він благословляв військо на війну. «Очевидно, у нас Бог сприймається як племінний тотем, — подумав, — шкода, що й церква цього не оминула.»

А тоді повів далі:

— А чи це, отче, трішки не застаріло? Датується середньовіччям, коли хрестоносці, у скривавленій від убитих сарацинських воїнів одежі, падали ниць перед Гробом Господнім у фанатичному екстазі? Гадаєте, Ісус схвалив би, що вони так ідуть до Нього?

— А чому б і ні? Що для Нього хтось, хто не вірить у Його божественне походження і не визнає Його вчення?

Зрозумівши, що має справу з божевільним фанатиком, Тюдор заплатив за каву, вибачився і пішов геть. Надвечір, у час, коли екскурсанти вже мали повернутись, Тюдор поспішив до готелю. Він опинився перед входом до готелю якраз тої миті, коли там зупинився екскурсійний автобус, тож Тюдор почав уважно спостерігати за всіма, хто виходив з нього. Із зростаючим занепокоєнням він переконався, що Ани серед них немає. Він спробував розпитати про неї водія, але той не мав ані найменшої гадки, хто то є. Вже дуже стривожений він підійшов до групи англійців і детально описав їм дівчину. Вони згадали, що вона сіла разом з ними в автобус і що деякий час перебувала разом з групою, але де і коли вона загубилась, про те ніхто нічого не знав. Він розпитував їх також про офіціанта Ретеля; його вони взагалі навіть не бачили. Усвідомивши, що ситуація більш ніж серйозна, він одразу ж почав шукати Бонетті. Оскільки його не було в готелі, Тюдор зателефонував йому додому і попросив негайно прийти. Бонетті примчав за п’ять хвилин. Тюдор коротко розповів йому, у чому проблема, а наприкінці сказав:

— Послухай, Бонетті! Думаю, що ці наші азартні ігри з долею стають небезпечними. Виглядає так, що до нашої гри приєднався гравець, якого ми не очікували тут побачити — смерть.

— Для тебе, принаймні, не є дивною азартна гра з цією кістлявою панною.

— Ні, коли ставкою в грі є моє життя. Проте ніколи мені не спадало на гадку ставити на кін чуже. Треба негайно повідомити в поліцію. В тебе не вистачає одного гостя в готелі, чоловіче!

— Згоден, проте не треба поспішати. Дозволь мені розслідувати цю справу. Насамперед треба дізнатись, що там з Ретелем.

Бонетті попрохав його зачекати, а сам почав ходити готелем, усім телефонувати та розмовляти з тими, хто того дня працював, від шефа зали і поодиноких офіціантів аж до портьє. Після того, як він опитав усіх, хто міг бодай щось знати, він повернувся до Тюдора.

— Ретель справді поїхав сьогодні до Цавтата, але не з власної волі. Його послала шефиня рецепції, оскільки гостеві зі Швейцарії надійшла термінова телеграма, яку треба було негайно доставити. Мабуть, його досі нема вдома, бо до телефону ніхто не підходить, та й мобільний його вимкнуто. Ходімо пошукаємо того швейцарця.

Оскільки гості в ресторані вже сіли вечеряти, його було неважко знайти. Він підтвердив їм, що офіціант віддав йому телеграму й подякував керівництву готелю за таку турботу; проте нічого іншого не зміг їм сказати; ні куди Ретель пішов після того, ні як Ана відстала від групи. Тоді врешті й у Бонетті згас останній промінь надії та оптимізму, тож і він почав ставитись до події серйозно й навіть вирішив повідомити у поліцію. Домовились, що поки не згадуватимуть ні про Дуду, ні про те, що Ана — свідок у пакрацькій справі; адже спершу треба дізнатись про те, що ж насправді сталося. Вирішили їм розповісти лише те, що одна гостя готелю на екскурсії безслідно зникла, дати опис та всі необхідні дані й попросити їх зв’язатися з поліцією у місті Цавтат та дізнатися, що з нею. І саме тоді, коли Бонетті вже почав набирати номер телефону, вони раптом обидва підскочили для несподіванки. Біля входу в готель з’явилися Ретель та Ана. Обоє були в напрочуд веселому настрої, тримали одне одного в обіймах, наче закохана пара чи принаймні дуже хороші приятелі.

— Вибачте, пане директоре, — першою заговорила Ана, — якщо своїм запізненням завдала вам клопоту. Не могла навіть уявити, що у вашому готелі працює мій давній приятель воєнних днів, чий слід я давно загубила. А коли ми зустрілись у Цавтаті, я неймовірно зраділа. Розговорились, ось так і вийшло.

— Точно, точно! — додав, сміючись, Ретель. — Сьогодні я лише давній приятель! А свого часу вона присягалась мені, що я її єдине кохання.

— Не мели дурниць! — засоромилась Ана, ляснувши його легенько по руці. — Не вводь панів в оману.

— Чи це... із Пакраца? — обережно спитав Тюдор, ще не в змозі отямитись.

— Ні, з Осієка, — відповіла Ана. — Розповідала вам, що прибула туди, коли тікала від того божевільного Дуди. Ми з Серафіном працювали разом в одній будівлі, за кілька кроків один від одного. В сусідніх кімнатах. Він в офіцерській, я в кімнаті журналістів. Якби ви лишень знали, скільки разів ми дивились смерті в очі!

— А що я вам казав, професоре! — додав Ретель, весь сяючи від радості. — Доля. Я саме збирався додому, побачивши, що не маю роботи, коли мене шефиня послала до Цавтата з телеграмою. Якби я на секунду раніше вийшов з готелю, вона послала б туди будь-кого, і я в наших лабіринтах міг би взагалі не зустріти Ани. Ймовірно, більше ніколи б у житті її не зустрів. Тієї секунди мене могла зупинити лише світова душа... пневма. А це значить, що й своєю поїздкою до Цавтата я їй завдячую.

Після того Ретель, який цієї миті взагалі поводився не як працівник готелю, а радше як кавалер, взяв на рецепції ключа від Аниного номера і пішов з нею, залишивши позаду Бонетті й Тюдора, які розгублено дивились їм услід.

— Ну що ж, пане Франко, тепер? — спитав Бонетті, коли за якийсь час до них знову повернувся дар мови. — Заберемо із сейфу кожен своє, чи підемо до мене, щоб зіграти одну партію в брішкулу тет-а-тет за все, що лежить у сейфі?

— Полегше! Нехай то лежить у сейфі й надалі. Треба найперше зрозуміти, що криється за цією романтичною драмою.

— Тут криється твоя божевільна голова, ось що! Чи ти не розумієш, що ми все будували на твоїх припущеннях? Ретель не має ніякого зв’язку з тим Дудою та ніколи не був у Пакраці. Облишмо ці дитячі ігри, і повернімось до нашого старого доброго покера. Тут ти принаймні знаєш напевне, що тебе чекає у фіналі: виграш чи програш. А тут... граєш, але не знаєш, що тебе очікує далі... А що ми робитимемо з іншими переможцями з «Дубровник — відкрите місто»? Не можемо їм тепер відмовити. Було б правильним, якби ти виплатив їм моральну компенсацію, оскільки це ти все затіяв.

— Як швидко ти приймаєш рішення! Все те, що ти бачиш, легко може виявитись звичайною стратегічною брехнею. Чому б не надати перевагу такому розвиткові подій: вона побачила в готелі офіціанта, який був схожий на Дуду, і її охопила паніка. Загалом, про це можна зробити висновок із нашої короткої вчорашньої бесіди, яку я тобі вже переповів. Тоді вона бачить, що готель організовує екскурсію до Цавтата для іноземців і вирішує зголоситись. Це для неї єдина можливість звідси непомітно зникнути. А далі, хтозна, що вона думала робити далі, можливо, навіть хотіла взагалі не повертатись. Проте там Дуда — зненацька — вигулькнув перед нею. Що ж їй тоді лишалося, окрім того, щоб розігрувати зустріч з давнім бойовим товаришем? А може, й з колишнім коханцем; і це було між ними, як я з її слів вчора зміг розібрати.

— Якщо це справді так, тоді знову все вказує на те, що я виграв. Бо з того, що ми побачили, виходить, що вона не збирається щось робити; а це значить, що Ретель, принаймні у першому раунді, вийшов сухим із води.

— Цього ми ще не знаємо. Це її зараз страх жене та змушує до такої поведінки. Вона для Дуди є справжньою великою загрозою; це вона мені відкрито сказала. А що станеться, коли знайдуться переконливі докази, і далі залишається зрозумілим. Гра триває, мій дорогий пане Бонетті.

Наступні дні Франко повністю присвятив тому, щоб крадькома спостерігати за розвитком стосунків, які виникли між Аною та Ретелем. Намагався віднайти чи побачити хоч дрібну деталь, яка дасть підґрунтя його припущенням. Проте нічого з того не вийшло; все між ними виглядало ідилічно і не було ані натяку на якийсь обман. Ретель до Ани був винятково уважним. У ресторані завжди розташовував її там, де сам прислужував, частував її такими стравами, яких взагалі навіть не було в меню. Через неї він понаднормово залишався у готелі, щоб після обіду чи вечері вони могли переміститись в аперитив-бар і там ще довго тихенько про щось перемовлятись. А коли Ана поверталась до себе в номер, він постійно її супроводжував, і після того його годинами не було видно. Судячи з усього, і вона так само до нього прикипіла серцем; декілька разів Тюдор бачив, як вона чекає закінчення зміни Серафіна, щоб вони могли разом піти в місто. Інакше кажучи, вони не розлучалися цілісінькими днями, а іноді, коли це виходило, то навіть й уночі. У четвер, коли конференція вже почалася, Тюдор зустрів їх на Страдуні, коли вони ходили базаром і скуповувалися. Він ретельно розіграв начебто випадкову зустріч з ними: коли пара виходила з однієї крамнички, він прикинувся, що сам туди прямує, тож вони замалим не зіштовхнулися у дверях. Після звичних вітань, Франко начебто випадково висловив подив.

— Ого! Що це значить, пані Ано? Симпозіум вже почався, а ви тут прогулюєтесь.

— Я дослухалась до вашої поради й утрималась від участі. До того ж, і Серафін думає, це не мало б ніякого сенсу.

— Справді? — здивовано спитав Тюдор, обертаючись до нього. — А можна поцікавитись, з якої причини ти так вважаєш?

— Ви знаєте, професоре. Той Дуда чинив те, що доля тоді від нього вимагала. З ним мало статися те, що йому приготувала доля; ніхто нічого не може змінити. Хіба не ви казали, що є найвищий розум... як він називається... логос[22]... який все поставить на свої місця? Тож йому треба підкоритися і не плутатись у нього під ногами.

— Так, проте не забувай, що підкоритися логосу — не означає залишатися пасивним та бездіяльним, а якраз навпаки, діяти у згоді з тим, чого він від тебе вимагає.

— Маємо, що маємо, — перебила професора Ана. — Я вирішила відступитись від цього. Навіщо я взагалі займалась таким маргінальним явищем, як той Дуда, якщо в цій справі замішано багато більших рибин? Ті, хто це задумали й підписали наказ. Дійсно, то справжні злочинці, а, якщо ми говоримо про них, то тут, на жаль, я абсолютно безсила.

— Чи означає це, що ви не збираєтесь виступити на суді як свідок?

— Так, звичайно. Від мене б там вимагали свідчень про те, що я бачила, а насправді я ж нічого не бачила. Лише те, що якісь люди когось кудись вели. Справу закрили б за недостатньою кількістю доказів, вовк з’їв ягня. А на мені б лишилося тавро сорому.

Коли пізніше Франко зустрівся з Бонетті й переповів йому розмову, той ще більш переконався, що в останні дні Аниного відпочинку не станеться нічого нового. Іво навіть почав поводитись, як переможець, взагалі перестав розпитувати про цих двох і лише чекав, коли формально добіжить кінця час гри, аби забрати всі гроші з сейфа. Тюдор, однак, був зовсім інакшої думки. Був певен, що плетиво речей, хоч називай його закономірними чи конче необхідними наслідками якихось подій або збігом обставин; щось, чиє значення в нашому існуванні ми не можемо усвідомити, і яке далі розвивається якимись несподіваними обертами, можна змінити якимось іншим чином, хоч як мало на те надії. Через те він вирішив не опускати рук. Він приходив до готелю під приводом, що має залагодити справи з Бонетті й намагався якомога непомітніше спостерігати за Аною та Ретелем. Проте це було марним; не сталось нічого такого, що могло б дати новий виток подій, новий поворот у цій справі. Відпочинок Ани, який почався у неділю 21 травня, тривав без будь-яких змін, і швидко тиждень добіг кінця. Коли скінчився її відпочинок, 28 травня, у неділю вранці, вони виїхали з готелю і поїхали у Груж, аби сісти на корабель, який о 10 годині відходив у напрямку Рієки. Проводжали її у тому ж складі, що й зустрічали. Оскільки Ретеля там не було, Тюдор напівжартома зауважив:

— Що це значить? Давнього бойового товариша сьогодні підвів транспорт?

— Не підвів, — відповіла вона. — Вранці він мусив кудись піти через важливі сімейні зобов’язання, але повинен прибути з хвилини на хвилину.

Ніхто далі ні про що її не розпитував, тож прощання протікало в сердечній атмосфері, і коли корабель відійшов від берега, Ана усім довго махала, і рукою посилала повітряні цілунки. Проте доки вона те робила, обличчя в неї було засмучене, і вона постійно кружляла поглядом по берегу, вочевидь, шукаючи Ретеля, якого там не було.

— Ну що? — запитав Бонетті, коли вони залишилися на самоті. — Чи тепер врешті перша партія за мною? Чи ти досі не визнаєш своєї поразки?

— Ще нічого не сталось, любий мій Бонетті. Оскільки лише тепер починається справжня гра, бо Ані більше не загрожує небезпека.

— Постривай-но...ох, що я хотів сказати! Хіба ти не бачив, як вона його нетерпляче чекала? І яка була засмучена, коли він так і не з’явився?

— То нічого не значить. Все це могла бути тільки хороша акторська гра. На випадок, якщо він десь поблизу і спостерігає за нею із схованки. Треба подивитись, що вона робитиме, коли повернеться до Рієки.

— Та хай йому грець! — Бонетті почав потроху вже лютувати. — Ми так не домовлялися. Гра триває лише до того часу, поки гість не поїхав. А ти б хотів, щоб ми до судного дня чекали, що вона робитиме. І ще одне: а якщо вона взагалі не збирається нічого робити? Як ми про те дізнаємось?

— Можемо обрати якісь розумні часові рамки! Це, скажімо, наприклад, місяць після того, як вона повернулась до Рієки. Якщо за той час вона нічого не зробить, я визнаю, що ти переміг.

— Ми не маємо стільки часу. Вже на другому тижні червня прибуде до нас другий гість, це станеться за десять днів. Вчора я саме отримав телеграму того Зденка Башича зі Спліта. Приїжджає на своєму авто... Ні, ні, Франко, пробач, але цей раунд за мною, а новий, якщо ти після цього всього і далі його бажаєш, можемо почати з Башичем.

— Звичайно, я хочу. Ти й сам це добре знаєш! Думаю, що в цій нашій грі є деякі слабкі місця, про які ми повинні добряче поміркувати. Ми недостатньо продумали оці раунди. Треба було б усіх свідків опитати, а вже наприкінці підбити підсумки, аж тоді, коли останній з них поїде. За умови, звичайно, що до того часу справа не вирішиться. Проте залишити умову, що ми щоразу вкладаємо новий внесок за гру в розмірі 10 000 кун.

— Не заперечую. От тільки, хто оплачуватиме їхнє перебування у готелі, якщо протягом усього часу ми не знатимемо, хто з нас переміг? Якщо прийде до нас несподівана ревізія і встановить, що якісь постояльці жили тут безкоштовно, я опинюсь по вуха в лайні.

— Ну що ж! Перебування їм усім оплачуватиму я, як організатор акції «Дубровник — відкрите місто». Звичайно, зі своєї кишені. Вже завтра матимеш всі кошти за Ану. Але якщо в кінці я виявлюсь переможцем, то ти мені ці витрати компенсуєш.

— Гаразд, погоджуюсь. І лише через те, що я на 99 відсотків впевнений, що не програю. Всі знаки вказують на те, що Ретель взагалі не той Дуда. Якщо хочеш, можемо того Башича відразу, як він прибуде, познайомити з ним.

— Це навіть не будемо обговорювати та брати до уваги. У чому ж тоді привабливість такої гри? Мене взагалі навіть не хвилює, чи виграю я, чи програю. Я власне більше граю сам з собою, ніж з тобою, я хочу відкрити між фактами певний причиново-наслідковий зв’язок, а потім подивитись, чи все це закінчиться так, як за логікою речей мусило. Я хочу проникнути в серцевину того, що керує усіма випадками, бо впевнений, що у всьому, що трапляється, і в тому, що можна передбачити і в чомусь неочікуваному, мусить існувати систематичність, яка від нас надійно прихована.

— Якби вона існувала, то її б уже давно відкрили люди, набагато розумніші від нас з тобою.

— Не погоджуся. Іноді хтось зі скромними розумовими здібностями може помітити дрібницю, яку пропустили мудреці через надзвичайно велике почуття собівартості. І якщо цей механізм — цілковита таємниця, то існує велика ймовірність, що хтось — хай навіть напівідіот — все роблячи навздогад і навіть не бажаючи цього, натрапить на ту стежку, яка веде до розгадки.