Азартні ігри з долею

Розділ 11

оли ввечері Франко мостився в ліжко, він навіть не здогадувався, що вже завтра рано-вранці абсолютно змінить рішення. Тільки-но він прокинувся та поснідав, одразу ж пішов на свою прогулянку. Він купив газету, пройшов повз парк Градец на Боніново, там здійснив увесь свій узвичаєний ритуал, а коли сів на кам’яну лаву, першим заголовком, який він побачив у газеті, був: «Пакрацький випадок військового злочину розкрито?». І знак питання наприкінці, який ясно висловлював сумнів у висловленому твердженні. А під ним починався текст:

Тюдора найбільше вразило те, що було написано про Ану Немчич. Він не повірив у припущення про вбивство з метою пограбування, він знав добре, хто і за що це зробив з нею. Коли загинув Башич, його це особливо не вразило; тоді він взагалі не був впевнений, що перерізані гальмівні троси були причиною нещастя. Та й Шантекова смерть його не особливо дійняла; зрештою він добровільно прибув сюди, аби вручити Дуду в руки правосуддя. Він загинув, до того ж, у чомусь на кшталт рівноправного двобою, де на кону було хто кого, і в якому він витяг коротку соломинку. Проте так само вчинити з цим неймовірним створінням, Аною, яке нікому не заподіяло ніякого зла, може лише звір у людській подобі. До того ж, цей злочин було скоєно без будь-якої причини, оскільки вона повністю відмовилась від будь-яких дій, які б могли загрожувати Дуді. За це Дуда мусить заплатити.

Тюдорові вже не було важливим ні парі з Бонетті, ні вкладені гроші. Він подумав, що мусить зіграти в якусь свою гру і завдяки їй витягти Дуду з нори, в якій він переховується. Для нього це ще й можливість раз і назавжди, принаймні для самого себе, вирішити питання, яке мучить його все життя: чи відбуваються речі в житті за якимось принципом, чи підпорядковуються випадку. Тоді, якщо усім світом володіє якийсь мудрий порядок, хай називається він логосом чи долею, і якщо на його принципах грунтуються стосунки між людьми, у Дуди не вийде уникнути рук правосуддя. Якщо йому вдасться це довести, то Франко більше не займатиметься пошуком; він вважатиме, що віднайшов ідеал філософа — атараксію чи душевний спокій — якого прагнули всі старі грецькі мислителі. Якщо станеться протилежне, якщо Дуді вдасться знову вислизнути, то це означитиме, що цей світ — це лише хаотична маса випадковостей, а істина — лише певний вид людської помсти, око за око, зуб за зуб, яка ні в чому не має переваги над злочином, ба більше, і Дуда має право на існування, незважаючи на все, що він заподіяв іншим. У такому разі Франко не матиме причин перебувати в цьому позбавленому сенсу середовищі, в якому він є лише спорадичною шишкою, яка іноді несподівано десь виникає, наче гриб, і так само зникає.

З газетної статті ясно випливало, що хтось навколо всієї історії навмисне створив хаос, аби з неї не можна було вирізнити б хоча б щось інформативно-позитивне. Той Петар Дувляк, якщо він взагалі існує, абсолютно точно не є Дудою. До того ж, Дуда в Дубровнику, на це все вказує, що тут до сьогодні відбулося. А саме цей вир подій газети найбільше намагаються приховати. Очевидно, в цьому зацікавлена ціла мережа тих, що віддають накази, і виконавців злочину, які, захищаючи Дуду, захищають і себе. І оскільки справа дійшла до того, що її цілковито замовчують всі керівні органи, то, найімовірніше, велика кількість таких людей замішана в це. А як же інакше, коли нова влада переймається тільки собою, і її носії лише лаються через те, який шмат влади хто із них одержить. Для цього й потрібний судовий процес, який здійснюють як виставу для європейських спостерігачів, люди, які знають і хто винний, і що було скоєно, проте тупцяють на місці, і ще ніхто ні за що не був покараний.

Тому Франко вирішив діяти самотужки. Він не залучатиме ще когось; в такому випадку його б навіть успіх не задовольнив, адже це не дало б відповіді на його запитання. Це було б те саме, ніби він виграв у покер через те, що хтось з-за спини гравця-супротивника знаками показував його карти. А тим паче, не шукатиме допомоги поліції; бо це могло б дати навіть цілком протилежний ефект. Дуда мусить бути заведений у таку ситуацію, що сам себе викриє, а разом із собою і всіх тих, хто безпосередньо — прямо чи побіжно — вплутані в злочин. Тому що правда повинна сама торувати собі дорогу, незважаючи на поліцію, якщо все відбувається за неухильним законом логоса, як кажуть стоїки.

Він спробував подумки впорядкувати вчорашні події; а раптом знайдеться щаблик, з чого він зможе почати: Ретель спершу відмовляється від співпраці, а тоді погоджується працювати коло басейну. Шантек, обідаючи, бачить Дуду, одягненого офіціантом, який втік через вхід до котельні. Дідович, дізнавшись про це, посилає людей на кухню і до басейну, оминаючи увагою котельню, а його самого відсилає додому. Після того Шантека, який збирався прийти до басейну, було отруєно і нікого з кухарів та офіціантів не можна в цьому звинуватити. І врешті-решт, присутність отця Луки, який з’являється безпосередньо перед цими подіями. На перший погляд, немає нічого, що могло б пов’язувати всі епізоди. Куди не кинь — всюди клин. Раптом йому здалося, що всередині цього лабіринту він побачив дороговказ, який міг би привести його до мети. Хоча це більше скидалось на припущення, аніж на точну здогадку, він вирішив спробувати і подивитися, що з цього вийде. Навіть якщо наприкінці темного коридора на нього чекала б сокира, яка відрубає йому голову. Він вирішив цього разу зіграти у справді ризиковану гру, яка його здавна приваблювала, у якій головною ставкою буде його ж життя. Так само, як і тоді, коли він прогулювався Страдуном під артилерійськими снарядами. Існує однакова ймовірність того, що станеться одна з чотирьох речей:

1. Він виграє гру, проте втратить життя.

2. Програє гру, але збереже життя.

3. Виграє гру та збереже життя.

4. Програє і гру, і життя.

Справжнісіньке балансування на краю між буттям і порожнечею — ласощі, про які він завжди мріяв. Якщо все відбуватиметься з логічною послідовністю причин і наслідків, тоді за всіма законами вищого мудрого порядку, станеться найбільш можливий варіант. А якщо у це втрутиться непередбачуваний випадок, то може статися один з гірших варіантів, чи навіть найгірший.

Він згадав, як колись у покері мав на руках дві сімки, а супротивник саме підняв ставки, поставивши на кін просто колосальну суму; тоді він мусив або вчинити так само, або відступитися. Нема такого гравця, який би в такій ситуації не вчинив друге, оскільки значно більшою є можливість, що супротивник має якісь старші карти, ніж що він блефує. Проте для Тюдора, скептика, який ймовірності не ділив на більші та менші, це не було достатньою причиною, аби здатися. Йому не вистачало лише ставки, якою він міг би відповісти супротивникові, адже тоді він змушений буде викласти карти на стіл; у цьому випадку треба теж щось знайти, аби питання, хто ж Дуда насправді й хто його керівники, за логікою неминучості вирішилося саме собою. Він довго над цим думав, а тоді раптово (після того, як усі недавні події знову обміркував та розставив міжособистісні зв’язки) усвідомив: це щось він зможе знайти лише в отця Луки. Вхід у гру починався для нього відразу у дверях церкви. Через це він від Бонінова ж попрямував до церкви св. Якова, бо був той час, коли, за його підрахунками, меса саме мала закінчитися. І справді, він не помилився; коли він прибув, люди якраз виходили з церкви. Він пішов одразу до ризниці й застав отця Луку, який саме скидав з себе обрядовий одяг, вішав його у шафу та вдягав звичайний цивільний. Священик аніскілечки не здивувався, коли його побачив.

— Ого! — зронив він трохи іронічно. — Ви, професоре, очевидно знову до мене з того самого питання. Проте це марна праця у вас. Як і в того нового слідчого, який мене вчора допитував. Я вам не можу нічого більше додати до раніше сказаного.

— І не треба. Я прийшов сюди не питати. Я хотів поділитися з тобою, що знаю, хто насправді є Дудою.

— Блефуєте, професоре. Та я нічого вам не казатиму. Не настільки наївний. Я майже стовідсотково впевнений, що крім мене, Дуди і Всевишнього, тут у місті цього ніхто не може знати.

— І мене, отче Луко, цього разу і мене.

— І який ви мені доказ на підтвердження цього можете надати?

— Я міг би тобі навіть назвати, хто то є, проте не буду, бо добре знаю, що ти б мені цього ані підтвердив, ані спростував. Ти б знову усе звів до тієї своєї дурної таємниці сповіді. Через це я скажу тобі таке: Шантек перед смертю бачив його в готелі, одягненого офіціантом. Можливо, Дуда сподівався, що його неможливо впізнати, — справді багато усього змінилося. Проте Шантек його впізнав. І не лише це... — саме тут Тюдор вирішив блефувати і майже впритул наблизившись до отця Луки, додав багатозначним голосом. — Я тоді був з Шантеком і теж бачив Дуду.

Було видно, що отця Луку це змусило трохи завагатися, бо він замовк і задумався, а тоді суворо запитав:

— Що ви від мене хочете? У мене зв’язані руки, я вам вже це казав.

Для здійснення задуму, Франко вирішив грати роль циніка, для якого найважливішим є грошовий виграш.

— Я очікую дещицю, яка тобі нічого не коштуватиме. Якщо тебе твій чудовий підзахисний про все інформує, він точно тобі казав і про парі між мною та Бонетті. Сто тисяч кун — не дрібничка. Я б не хотів програти, а це зі мною неминуче станеться, якщо Дуда втече. Проте я також не хотів би стати нашіптувачем. Тому перекажи йому мою пропозицію. Я даю йому п’ять днів, щоб він з’явився з повинною. Це для нього буде направду пом’якшувальною обставиною. Всю справу в Пакраці організував Бензол, якого послав хтось з державної верхівки. Це мені Шантек розповів. Я це готовий особисто і на суді засвідчити, якщо потрібно. Можливо, його навіть виправдають.

— Проте його звинуватять у вбивстві тих трьох свідків...

— Не звинуватять, якщо ніхто цього не зможе довести. У всіх трьох випадках ніхто нічого не бачив. А він за кожне з них напевне вже має переконливе алібі.

— А якщо він не погодиться?

— Тоді мені не залишатиметься нічого іншого, як вчинити те, до чого я відчуваю неймовірну відразу. Тих 100 тисяч кун — це все, що маю. Якщо я програю, то стану на жебрацьку стежку. Ось це все, чого я очікую від тебе. Перекажи йому мою пропозицію.

— А чому ви самі цього не зробите, якщо знаєте, хто це?

— Я не впевнений в тому, як він буде реагувати. Доля тих трьох нещасних для мене гарна наука. До того ж, я не сумніваюся, що ти, як його духовний пастир, радитимеш йому, як треба вчинити відповідно до Божих заповідей. А це й для тебе добре. Окрім того, мені не варто тобі казати, що значить знати, але нічого не робити, байдуже в якій ситуації. Якщо людина не відповість за це на земному суді, то відповість перед Божим.

Виходячи від отця Луки, Тюдор думав про те, що Дуда може зробити за ці п’ять днів. Професор був майже впевнений, що той не дослухається поради і не прийде з повинною; — він би так ніколи не вчинив. Через це злочинець обере одну з двох можливостей, що йому залишалися: втекти з міста та розчинитись серед людей чи спробувати вбити його, єдиного свідка, який, ще може бути для нього небезпечним. Якщо він зробить все згідно з першим варіантом, то цим одразу ж себе викриє. А якщо й ні, то, принаймні, всі знатимуть, хто він є, і одного разу, у кращі часи, до нього навіть може дістатися рука правосуддя, ба й до всіх інших, хто пов’язаний з ним. А якщо Дуда все ж вирішить використати другу можливість та вбити його, тоді, без сумніву, він спробує зробити замах, де йому це вчинити найлегше, на останній зупинці його прогулянки, на Бонінову, коли він стоятиме на краю провалля. І зробить він це під час вечірньої прогулянки, коли його ніхто не побачить. Професор може також з впевненістю розраховувати на те, що Дуда не використовуватиме ніякої зброї, скажімо, не стрілятиме в нього з пістолета. Це абсолютно очевидно показало б, що мова йде про вбивство, а він не може знати, чи раптом Франко не залишив після себе якогось листа, у якому зазначено: «У разі моєї насильницької смерті, я заявляю, що винуватцем цього і того є...». Тоді йому залишається вибрати якийсь менш ризикований спосіб для вбивства Тюдора.

Проте Франко все ж таки вирішив не надавати йому такої можливості, доки не збіжить термін. Коли протягом п’яти днів до нього не дійде чутка, що хтось зник і не залишив після себе ніяких слідів, буде ясно, який варіант Дуда обрав для гри. Через це Тюдор увесь той час не виходитиме на прогулянку, а піде на неї лише надвечір п’ятого дня; тоді він буде точно знати, що Дуда, сховавшись, чекає на Бонінову поблизу того місця, з наміром, аби сприятливої миті скинути допитливого свідка вниз у прірву, аби все виглядало як нещасний випадок. Було чимало людей, які знали про Тюдорове балансування на краю провалля, тож це не виглядало б підозрілим. Говорилося б таке: «Професор занадто випробовував долю, тож і сталося так, що він однієї миті втратив рівновагу і через це зірвався вниз». Дуді легко вдалося б втекти, навіть якби той лист справді існував. Проте Тюдор вже придумав, як можна зруйнувати плани нападника. Між краєм провалля, на якому він зазвичай стояв, і чагарником, у якому Дуда може сховатися, є з десяток метрів. Якщо він вирішив його вбити, муситиме ту відстань миттєво подолати. Тож саме там на нього очікуватиме пастка; як тільки він почує позаду себе, що Дуда почав рухатися, то Франко так само миттєво відступить убік, і він замість професора полетить донизу.

Однак, може статися й так, що він спробує тихо та нечутно наблизитися до жертви, а тоді застане зненацька чи оглушить ударом якогось великого каменя по голові. У тому випадку треба підпустити його на відстань від трьох до чотирьох метрів; Тюдор мав надзвичайно тонкий слух і в нічній тиші зможе почути будь-який, навіть найтихіший, шелест, тож йому неважко буде зауважити його кроки. А коли він вирішить, що підпустив Дуду достатньо близько до себе, то рвучко обернеться і постане перед ним tete-a-tete. І саме тоді починається повна невідомість, як події далі розвиватимуться, оскільки тут можливий будь-який із чотирьох варіантів.

Можливо, Тюдорів погляд зовсім паралізує Дуду, тож він не наважиться щось зробити. Врешті-решт, потрібно мати достатньо відваги, аби зробити це з людиною, яка пильно дивиться на тебе, а позаду себе має глибоку прірву; що, як він схопиться за тебе і потягне за собою донизу?! Якщо таке станеться, то Дуда легко міг би відступитися від усього, просто розвернутися і піти геть. А це означитиме, що Тюдор виграв гру; Дуді тоді не залишатиметься нічого іншого, аніж втекти та зникнути, чим він врешті розвіє флер таємниці над цим випадком. Проте можливий і обернений розвиток подій, особливо якщо Дуда має страх від того, що його розкриють, сильніший за інстинкт самозбереження. Він може поцілити в нього каменем. Він може навіть набратися сміливості, аби наблизитися до нього, і, оскільки він сильніший за Тюдора, відтягне його від прірви, а тоді оглушить кулаком і скине вниз. Він має тисячу способів, якими може скористатися; аби обставити речі так, що здаватиметься, наче Тюдор сам собі заподіяв смерть.

Проте це все інший бік на терезах долі; низка комбінацій, які протистоять тим виграшним, які разом з ними утворюють рівновагу сприятливих та несприятливих можливостей, те, що Тюдора завжди найбільше приваблювало.

П’ять днів Франко намагався якомога менше вештатися містом. Він лише відвідував свої сеанси гри в покер і відразу з них йшов додому. У готелі він більше не з’являвся; хоча, й зустрічався з Бонетті за вечірніми картярськими посиденьками і від нього дізнавався, наскільки просунулося слідство у справі Шантекового вбивства. Як і очікувалося, все зайшло у глухий кут, із якого ніяк не могло просунутися вперед. А Дудина ідентифікація надалі залишалася таємницею, а старання поліції слабшають і все йшло до того, що цю справу врешті-решт скерують ad acta, як нерозкриту.

Оскільки всі п’ять днів у місті не було нічого чутно про чиєсь зникнення, то п’ятого дня, після вечірньої партії у покер, Франко попрямував на свою звичайну прогулянку, знаючи, що цього разу вона може стати для нього останньою. Він намагався зробити все для того, аби це виглядало так само, як і завжди; він йшов такими самими легкими кроками і зупинявся на тих самих місцях. Він не озирався, щоб подивитися, чи не стежить за ним хтось, зрештою, він знав: Дуда вже мусить бути там. Так він дійшов до входу до парку Градац, зайшов у нього і далі рухався таким самим темпом, як і раніше, спершу берегом, потім повз лікарняний комплекс, а тоді стежкою до Бонінова. Хоча на вершині гори не було жодного ліхтаря, тут і не було цілковитої темряви; небо було достатньо ясне, щоб частково розрізняти обриси дерев, зарості чагарників та камінний виступ над прірвою. Як і звичайно, Тюдор спершу зупинився поряд зі скелею та глянув у відкрите море. Цього разу він не медитував, бо всіма своїми помислами зосередився на тому, хто ховався у чагарниках і підстерігав зручного моменту, щоб напасти на Тюдора, хоча й знав, що цієї миті ще нічого не може вчинити.

Тоді Франко вирішив зробити останній, вирішальний крок, який для обох значив бути чи не бути. Він дійшов до місця, де був цей схил і став на самісінький його краєчок. Вітер потужно дув з моря; це, з одного боку, було сприятливою обставиною, оскільки давало йому більше стійкості, але з іншого боку, й поганою, бо заважало йому чітко розрізняти шум позаду себе. Він заспокоївся і встановив рівновагу, як і щоразу, і почав чекати. Чекати... лише з тою відмінністю, що тепер він був увесь напружений та зосереджений на тому, що позаду нього могло статися. Проте, на його здивування, нічого не відбувалося.

«Він точно зараз обдумує можливі варіанти, — почав міркувати професор, — вагається, що для нього було б найкраще зробити. Дуда розумний і очевидно розглянув варіанти, які й передбачив я, просто вирішує, який для нього найвдаліший. Цілком можливо, він знає, що і я знаю, що він тут. Отже, якщо він стрімголов кинеться, він усвідомлює, що тоді останньої миті я міг би ухилитися. Він зараз роздумує про те, чи в такому випадку він буде достатньо спритним, аби вчасно зупинитися, щоб не зісковзнути донизу у прірву. Цілком імовірно, він роздумує і над другою можливістю, яка передбачає тихо підкрастися до мене з-за спини. І до того ж, він також бачить ймовірну небезпеку; він прорахував, що я останньої миті встигну обернутися та зможу дати здачі, тож він вимірює свою силу, чи буде сам достатньо швидким і схопить мене за руку, аби завадити мені це зробити. Можливо, він вже знайшов замашний камінь, а тепер приміряється, чи зможе поцілити в мене з відстані десяти метрів».

Він довго так дослухався, але ніякого руху позаду не було. «Він, мабуть, боїться, — дійшов висновку Франко, — а може думає, що я маю при собі якусь зброю? Та ні, наскільки я його відчуваю, його це абсолютно не хвилює!»

Час минав; нічого не відбувалося; він чув лише шум вітру у кронах дерев. Так наблизився і кінець Тюдорового звичного відпочинку на тому місці — це було рівно десять хвилин. Він мигцем глянув на годинника; флуоресцентні стрілки показали йому, що в нього залишилася ще одна хвилина. Він знав, що було б неправильно залишатися тут бодай на хвильку довше; Дуда вочевидь добре вивчив усі його звички, тож точно помітив би це, і тоді був би переконаний, що це зупинка навмисна. Тому, коли ця хвилина сплила, Тюдор відступив крок назад на стабільну поверхню і пішов — нога за ногою — далі. Ніде нікого; лише голі чагарники, чиї гілки колихалися на вітрі. І ніякого підозрілого звуку чи шуму. Тюдор знав, що Дуда мусить бути в кущах, бо в цьому місці та цієї миті вирішувалася його доля.

Професорові залишалося зробити те, що він в таких випадках регулярно робив після балансування над проваллям: сісти на камінь у вигляді лави, відпочити там кілька хвилин, а тоді повертати. Якщо й тепер нічого не станеться, йому не залишиться нічого іншого, як відступитись від усього цього. Погроза, яку він озвучив отцеві Луці, була звичайнісіньким блефом; в його голові не було навіть тіні думки, щоб своїми міркуваннями поділитися з поліцією чи з кимось іншим, тим паче, що він не був впевнений у тому, що перебуває на правильному шляху. В такому разі пакрацький злочин та вбивство трьох свідків назавжди залишаться приховані вуаллю таємниці. Можливо, що Дуда знає й це; він достатньо розумний, аби міг легко зробити такий висновок, якщо достатньо глибоко дослідив і пізнав професора Тюдора, тому нічого й не робить. Однієї миті він подумав, що, можливо, усі його комбінації — це дірка від бублика. А якщо там у кущах немає нікого і якщо нікого не було там увесь цей час? Та мить наштовхнула його на думку зробити ще останню спробу. Якщо й це не вдасться, то він підніметься з лави й повернеться у місто. Біс із тим Дудою! Він зізнається Бонетті, що програв та віддасть йому гроші із сейфа. А тоді спробує змиритися з тим, що цим світом владарює безумство і забуде про те, що Дуда та пакрацький злочин взагалі колись існували. Якщо, звичайно, матиме достатньо сили, щоб з усвідомленням цього жити спокійно далі.

Саме коли збіг час, який він зазвичай проводив на лаві, він вирішив скористатися останньою можливістю. Раптом голосно, так, аби його в нічній тиші здалеку можна було почути, сказав:

— Чи не було б розумніше сісти тут поруч зі мною, замість того, аби там сидіти причаївшись, як перепілочка? У нас було б багато про що поговорити.

Гілки в кущах зненацька затріпотіли, почувся шум, а тоді з гущавини виринула тінь людини, яка попрямувала до нього. Франко не виказував ні найменшого страху чи напруження; він сидів спокійно, поклавши ногу на ногу, наче й справді чекав, що Дуда складе йому компанію заради приємної бесіди. Коли чоловік підійшов до нього впритул, так що він його міг, осяяного місяцем, ясно бачити, Тюдор упізнав — Серафіна Ретеля. Франко лише тріумфально подумав, що аніскілечки цим не здивований.

— До біса! — сказав Ретель, сідаючи поруч з ним. — Ви маєте очі, які бачать крізь кущі вночі?

— Для деяких речей, Серафіне, мені не потрібні очі, аби бачити. Значить, це все ж таки ти!!!

— Дуда, власною персоною. Так, як ви із самого початку здогадалися.

— І що тепер робитимемо? Сподіваюся, що тобі отець Лука переказав мою пропозицію. То, що ти вирішив?

— Отець Лука? Пропозицію?! Про що ви говорите, професоре? Я його не бачив відтоді, як він мені таку свиню підсунув. Я з ним більше не спілкуюся.

Тюдор закляк, як спаралізований, і роззявивши рота дивився на нього. Він усього очікував, крім оцього. Його комбінаторика, його страхи, сподівання — все це було намарне. Він одразу ж зрозумів, що речі відбувалися зовсім іншими шляхами, ніж він придумав, і пройшли повз його припущення та передбачення. Він ледве зміг вичавити з себе:

— Тобто, ти хочеш сказати, що тобі ніхто нічого не переказував, тож ти прийшов сюди лише...

— Тільки за власним бажанням, якщо ви про це подумали. Чи, можливо, за покликом долі, хто його знає. Проте справжньої, тієї, яку ви називаєте логосом, а не тієї, яка мене до цього часу заводила на криву стежку. Я чекаю на вас тут щодня відтоді, як прочитав все про Ану. Вранці та ввечері. Я не хотів вас відволікати, поки ви робили свої вправи, аби ви не втратили рівноваги, тож до цього часу я ховався, докладаючи всіх зусиль поводитися якомога тихіше.

— То ти, виходить, не маєш наміру вбити таку небезпечну людину, як я?

— Що це вам спало на думку, на Бога! Навпаки. Мені вкрай потрібна ваша допомога. Чи пригадуєте ви, як я вас у готелі питав, чи майбутнє наперед визначене?

— Як не пам’ятати! Тоді я подумав, що ти збираєшся заподіяти Ані якесь зло.

— Боже збав! Тоді я навіть не знав, що вона в готелі. Навпаки, коли я прочитав у газетах, що мене розшукують як військового злочинця, я запитав себе: якщо все те, що відбувалося у Пакраці, було продиктовано вищою волею, чи не є моїм обов’язком прийти з повинною та все чесно розказати? Проте тоді ви розплющили мені очі... відкрили мені, що це логос. І що насправді значить підпорядковуватися йому. Я зрозумів, що не був тоді ніяким знаряддям долі, як я раніш думав, а був знаряддям начальників, які з-за моєї спини доводили свою любов до батьківщини. А тепер знову з-за моєї спини схотіли продемонструвати свою демократичність. Це навіть ті самі люди. Тому я відмовився від свого задуму. Все, що б я не сказав, було б використане проти мене, як бумеранг.

— Наскільки пригадую, тоді ж я сказав тобі, що логос — це й найбільший моральний закон. Можливо, ти все ж таки мусив це зробити, незважаючи на те, що б на тебе чекало.

— Я лише тепер це повністю усвідомив, після усіх останніх подій. І абсолютно точно вирішив це зробити. Проте перед цим я хотів поговорити з вами. Я мушу у якийсь спосіб переконатися, що справа не піде хибним шляхом.

— Здогадуюся чому. Бензол наступає тобі на п’яти.

— Знаєте про нього? Тоді вам усе ясно. Не заперечуватиму, і на мені лежить частина вини. Після тієї нашої розмови я зателефонував йому і почав вимагати, аби він сказав мені правду про пакрацьку різню... звідси все й почалося. Я й уявити не міг, що цим відкрив скриньку Пандори. Він відразу ж з’явився тут, у місті, і мені стало ясно навіщо: він прибув ліквідувати мене. Він обов’язково виконав би це, якби я не сповістив йому, що в моєму розпорядженні є деякі документи, які здатні пролити світло і на його участь у цій справі. І наскільки добре ці аргументи сховані.

— Ах, ось як! Тепер я ясніше можу побачити деякі речі. Він, значить, був на кораблі, коли Ана піднімалася на борт. Тепер я зрозумів, як йому вдалося до неї дістатися.

— Я не можу вам передати, що я тоді пережив. Ми з Аною мали великі плани. Ми домовилися, що не будемо тут пробувати щось робити; ми знали: тут би нам це не вдалося. Через це ми — після одруження у Рієці — планували поїхати за кордон і розповісти про всі ці злочини комусь... Amnesty International... Гаазькому суду... якимось газетам. Він передбачив це, тому й хотів заскочити нас зненацька на кораблі. Проте, на наше нещастя, втрутився отець Лука цим обманом з дядьком, і через це Ана стала жертвою. Власне, якби я був там, усе закінчилося б інакше...

— Отець Лука був заодно з ним?

— Не зовсім так, Бензол його не знав. Зате отець Лука знав усе про нього. Це знову ж таки моя помилка. Я довірився йому до кінця і відкрив всі свої наміри. А він тоді оповістив про це анонімним листом Бензола. Божевільний фанатик... він думав, що цим рятує образ Хорватії. При цьому він хотів мене витягти, Ану ж віддати йому і подивитись, помилує він її чи ні. Я не кажу, що він хотів, аби вона загинула; можливо, він був упевнений в тому, що Бензол тільки відбере в неї документи. Проте саме в цьому він неймовірно, страшенно помилився. Я дав їй копії; оригінали залишилися у мене. Коли я усвідомив, що похорон дядька — це чистісінька фікція, тієї ж миті для мене усе прояснилося. Я тоді всіма своїми силами намагався встигнути на корабель...

— Не мусиш мені про це розповідати. Мені відомо про всі твої пересування того дня.

— Якби я тоді прибув вчасно, я б їх на смерть прибив з тим мерзотником, якби вони спробували бодай волосину з її голови зачепити. Я й сьогодні проклинаю Лендича, бо він мене не зупинив, побачивши, що я почав пити, він міг би мене навіть п’яного посадити в автобус, дорогою до Спліта я встиг би протверезіти. Я любив Ану. І ви навіть не усвідомлюєте, наскільки сильно, професоре. Ще з першої нашої зустрічі. Думаю, що я тоді був спроможний навіть і життя за неї віддати.

— А де ж тоді, врешті-решт, відбулася ваша перша зустріч? У Пакраці чи в Осієку?

— Я ніколи не був в Осієку, професоре. Ана мені порадила сказати, начебто я там був із нею, інакше б виникли неприємності. А пізніше, коли мене заарештували, Бензол тієї ж миті зробив так, щоб звідти прибув факс на підтвердження цього. Він це вчинив із страху за власну шкуру, а не через мене.

— Звідки ж у нього така влада, що йому вдалося це провернути?

— Не будьте смішні, професоре! Ви не можете собі уявити, де такі, як він, пустили своє коріння.

— А навіщо ти тоді Ані в Пакраці дав ляпаса і розбив фотоапарата, коли вона спробувала сфотографувати те, що відбувалось?

— Аби її захистити. Повірте мені, професоре, тільки для того, щоб її захистити. Якби їй вдалося щось сфотографувати, Бензол тієї ж миті її б застрелив. Він стояв замаскований за два метри від нас з автоматом Калашникова. Вона цього тоді не зрозуміла і вважала мене звіром, але мені не залишалося нічого іншого. Там, на місці, я не зміг їй цього пояснити, бо вона відразу ж втекла з Пакраца. Тільки коли я зустрів її у Цавтаті, мені це нарешті вдалося зробити, і все знову поміж нами стало, як і колись.

На мить запанувала тиша; очевидно, Ретель глибоко в собі заново переживав Анину смерть. А тоді Тюдор озвався:

— Не розумію. Ніяк не можу зрозуміти одного. Як ти, продемонструвавши стільки відваги в обороні Дубровника, там зміг потрапити під вплив і дозволити маніпулювати собою у такий спосіб? Навіть змусити себе змінити ім’я?

— Це довга історія, професоре. Коли мене звідси відправили у МОРХ (Міністерство оборони Республіки Хорватія. — Прим, перекладача), я відразу ж був відкомандирований під його керівництво. Перше, про що він мене запитав, було: чи маю я родичів на території, що тепер під сербами. Я доповів, що маю у Моску коло Требіня маму й сестру, якщо ще маю. Тоді він почав умовляти мене, що заради їхнього порятунку я мушу тимчасово взяти собі інше ім’я, оскільки на мене в Пакраці чекають завдання, через які вони можуть постраждати. Звичайно, я погодився, навіть не здогадуючись, якими будуть ті завдання. Так і з’явився Младен Кандулич з прізвиськом Дуда; я отримав фальшиві документи та досьє. Лише коли він особисто з’явився у Пакраці, почавши складати той фатальний список, я врешті зрозумів, навіщо йому це було потрібно.

— Все ж таки мені ніяк не вкладається у голові, як ти, такий, яким я тебе знаю, зміг так спокійно вбити стількох невинних людей!

— Тихше! Ви навіть не маєте гадки, як я цьому опирався. Та, зрештою, він переконав мене, наївного, що йдеться про справді небезпечних злочинців. Я повірив, що це все в інтересах Хорватії... прагнення миті, що мені так долею призначено. Врешті-решт я погодився, вимагаючи, аби ми розділили відповідальність... аби кожен взяв на свою душу по одній людині... Він не хотів на це погоджуватися. Всіляко опирався. Говорив, що про мене ніхто нічого не знає і буде логічно, якщо саме я це зроблю. Вочевидь мені наперед була відведена роль виконавця, на той випадок, якщо комусь доведеться за це відповідати. Тому він і наполягав, щоб саме я був без маски.

— І все ж таки, як ти збирався стріляти в Башича, коли він відмовився наслідувати твій приклад і ліквідувати арештанта?

— Я не збирався його вбивати, повірте мені; це була лише погроза. З тих же причин, як і у випадку з Аною. Вашим, бідолаха, тоді й не підозрював, що на нас з ним наставлений автомат Бензола. До того ж, я справді розлютився. Коли нам вже долею визначено вчинити ницість, то кожен мусить виконати свою частину роботи. А не так, що я свою совість замараю, а він, пан, свою збереже. Я вбивця, а він великий гуманіст. Це настільки засіло у моїй свідомості, що я вирішив завадити йому втекти, стріляючи по джипу. Після його втечі я й сам не хотів далі в цьому брати участь. Кинув зброю, і нехай буде те, що має бути. Я думав, що мене Бензол уб’є, аж ні. Вочевидь він побоявся, що інші бійці візьмуть вчинок Башича за приклад, тож інших арештантів він ліквідував власноруч. Проте мені це нічим не допомогло; все одно пакрацьку страту приписали мені, як про це наперед і було домовлено. Після того я поїхав у МОРХ і сказав, що не бажаю більше в тому брати участь, тож мене забрали звідти. Не знаю, чому мене так просто відпустили; ймовірно, хтось зрозумів, що в такий спосіб буде важче сховати кінці у воду. Ось вам, професоре, уся правда. Знаю, що мене це не виправдовує. Як не крути, я вчинив вбивство і навіть у думках не можу від цього звільнитися. Я б хотів колись скинути цей тягар зі себе; мої нерви вже на грані.

— А чи знаєш ти, що тебе Башич вже першого дня побачив у готелі та впізнав?

— Як не знати. І я його бачив. Більше того, я дав йому таємний знак, аби він вийшов за мною. Я хотів йому все пояснити. А він страшенно перелякався і втік від мене, як божевільний. Вочевидь, подумав, що я збираюся його вбивати. Він, дурень, не усвідомлював, що саме цим він собі й викопав могилу. Бензол був поблизу і з його поведінки я зрозумів, що він мене бачив і впізнав.

— Як же сталося, що Башич його не впізнав, коли той прийшов до нього начебто оглянути автомобіль?

— А як би він його міг упізнати, якщо ніколи його не бачив?! Бензол всього два чи три рази приїжджав до Пакраца. І контактував тільки з нами, людьми з найближчого кола. А на місці подій він постійно віддавав накази під маскою, так що здавалося, ніби це я керую цією акцією.

— А хто його ще, крім тебе, там у Пакраці знав?

— Тільки Шантек, як мій заступник. Тому для Бензола він був найнебезпечнішим. Шантек знав не лише те, як він виглядав, а й те, хто був головним організатором. Хоча не знав його справжнього імені.

— А яке його справжнє ім’я? Чи я колись мав можливість побачити його чи зустріти?

— Не питайте мене нічого про нього, професоре, я вам не відповім. У ваших же інтересах не знати, хто це, повірте мені. Це безмірно хитра людина. Будь-який необдуманий жест чи нерозважливий вчинок коштуватиме вам голови.

Знову на деякий час запанувала мовчанка, оскільки обидва замислилися, а тоді Тюдор порушив її:

— Що зараз робитимемо, Серафіне?

— Я вже казав: я збираюся підкоритися логосові в його моральному сенсі, як ви мені радили. Мені набридло ховатись, тікати, тож нехай доля вирішує. Я усвідомлюю, що перед винесенням ухвали в суді може статися все, що завгодно... скажімо, знайдуть мене повішеним у камері й оголосять, що йдеться про самогубство... чи дійде до отруєння їжею, як у Шантека. Через це я хочу ті документи, за якими полює Бензол, віддати вам, аби ви їх зберегли до суду. А якщо зі мною до цього станеться якесь нещастя, то ви просто передасте їх якомусь адвокатові, щоб він дав хід цій справі. Чи незалежному виданню, щоб воно їх надрукувало, тоді правда вийде на поверхню.

— Що ж то за документи?

Тут Ретель сягнув рукою до кишені й витяг документи.

— Ось! Це список жертв у Пакраці, який написав Бензол своєю рукою. Не турбуйтеся, що він підписався псевдонімом. Ще залишилися люди, які знають, хто ховається за цим прізвиськом. І почерк його виказує... А ось — тут Ретель показав інший документ, — це фотокопія. Я зробив її нашвидкуруч, коли на хвильку Бензол вийшов з кабінету. Тим документом він хотів схилити мене до послуху, коли бачив, що я противлюся. Аби довести мені, що він лише передає наказ вищих інстанцій... що він лише ланка в гігантському ланцюзі. Весь текст склала особа, яка донині має високе посаду в державі.

— Шкода, що підпис нечіткий, — сказав Тюдор, кинувши мимохідь погляд на документ.

— При світлі дня ви його впізнаєте. І нетямитиметеся з подиву. Зрозумієте, що ці люди ніколи не залишаються без влади, оскільки завжди в них виходить свою риторику пристосувати до будь-якої ситуації.

У цих напівсутінках Тюдор спробував розібрати текст документа, проте марно. Та все ж таки, йому вдалося прочитати цілих два речення, які автор очевидно вважав найважливішими, тож їх було надруковано великими і жирними літерами. Вони сповіщали: Хорватський народ врешті-решт має історичну можливість бути своїм на своєму. Через це всі хворобливі нарости на його національній сутності, які його руйнують, мусять бути видалені хірургічним скальпелем без усілякого жалю...

— Гаразд, Серафіне! — сказав Тюдор, не намагаючись читати далі. — Я візьму це. Але мені здається, що ти затіяв гру, яка перевищує твої можливості. Якщо з тобою у в’язниці й не станеться того, чого ти так боїшся, як гадаєш, що буде на суді? Ці документи не допоможуть тобі уникнути кари, врешті-решт все знову ляже на твої плечі. Навіть і ці три останні вбивства. Їм потрібне жертвенне ягня, яке їм допоможе перед Європою отримати незаплямований образ, а завдяки тобі їм це буде якнайлегше зробити.

— Що з того?! Так, я ризикую. Принаймні ви могли б це зрозуміти. Ви робите це ж саме двічі на день, стоячи над прірвою.

— Не зовсім так само. Я лише пробую дійти до розуміння певних істин і не прагну змагатися з силами, до яких не доріс.

— Мушу визнати, професоре, що я ніколи цього вашого вчинку не міг втямити. Що вас змушує так випробовувати долю? Можливо, вам не вистачає воєнних днів, коли ви спокійно гуляли під градом гранат? Чи вам просто приносить задоволення ось так, без будь-яких причин, ризикувати життям?

— Це не просто пояснити. Я бачу це місце як точку дотику буття та небуття. Ти бодай колись запитував себе про те, що є поміж ними? Це може, на перший погляд, виглядати дурницею. Що може бути поміж бути і не бути? Коли ти є, отже, існуєш, а коли тебе нема — не існуєш, та й по всьому, але це не так. Pantha rei, як казав Геракліт. Усе тече. Ти не можеш двічі доторкнутися до однієї й тієї самої речі. Двічі увійти в одну ріку. А це значить, що існування — це процес постійного народжування й умирання, буття й небуття. Через це поміж буттям та небуттям мусить існувати щось... як тобі пояснити... думаю, якась сила, якій усе підпорядковується... яка дає ритм цьому існуванню. Отож я цей ритм пробую зрозуміти, коли стою там, на самісінькому краєчку поміж них двох... Ні, я не можу сказати, що я його знайшов, проте мені здається, що він пульсує десь у мені. Наче мене ті дві рухомі сили ділять навпіл.

— То, виходить, ви таки вірите в існування долі, як і стоїки?

— Не знаю, чи це доля чи якась множина випадковостей, які нам видаються хаотичними, бо ми не спроможні зрозуміти їхньої несистематичності. Проте щось (не знаю що) змінює буття і небуття, встановлюючи між ними рівновагу. І це не лише в матеріальному плані, а й на метафізичному рівні... коли під питанням добро і зло, кара і злочин. Спробуй-но уявити добро без зла чи кару без злочину? Що б це взагалі було? Лише перше з другим чи перше після другого уможливлює їх існування... Та облишмо це! Ходімо зі мною додому, і там гарненько за вечерею та напоями обдумаємо, що варто зробити з тим, що є в нашому розпорядженні. Пошукаємо найкращого виходу.

— Можна. Але перед цим я б хотів випробувати той ваш рецепт. Можливо, й мене та рушійна сила, про яку ви говорите, надихне; підкаже, що мені треба робити.

— Я б тобі цього не радив. Я це практикую день у день і знаю кожен квадратний сантиметр, на який ступаю ногою. А ти легко можеш помилитися.

— Ну то й що? Якщо таке й станеться, то це значитиме, що в нашій дилемі доля прийняла рішення... чи що в цьому ритмі змін дійшла черга до руйнівного випадку. Врешті-решт, хтозна. Можливо, моя недосвідченість буде для мене навіть перевагою. Адже ж недарма кажуть, що Бог охороняє дітей, п’яниць і дурних.

І не чекаючи, що відповість Тюдор, Ретель попрямував до скелі й почав потроху наближатися до прірви. Тюдор відчув потребу дати йому пораду, застерегти:

— Пильнуй! Не йди до самісінького краю, а зупинись принаймні за крок до нього!

Підійшовши зовсім близько до урвища, Ретель почав переміщуватися краєчком мало-помалу, намацуючи ногою твердий ґрунт, перш ніж ступити вперед. Проте йому пощастило; небо очистилося, тож місячне сяйво освітлювало простір, він ясно міг все бачити. Він послухався Тюдора і не пішов до краю; десь за п’ять сантиметрів від нього він врешті спинився. Серафін був напружений і заціпенілий; вдивлявся у те місце, де зупинилися його ноги.

— Ось, професоре, я тут! Що тепер?

— Не дивись униз!! Скеруй погляд у якусь точку на небі, щоб з поля твого зору зникло усе, і під тобою, і навколо тебе.

Ретель підняв голову, тримаючись і надалі напружено, як новобранець на рапорті в генерала.

— Я це зробив!

— А тепер заплющ очі й повністю розпружся! Не думай ні про що з того, що тебе мучить. Повністю звільни голову від усіх проблем, які мають бодай найменший зв’язок з тобою і світом навколо тебе. А тоді прислухайся...

— Я вже це роблю. Я чую шум хвиль і вітру у кронах дерев.

— Ні, ні, не те! Спробуй подумки абстрагуватися від усіх матеріальних звуків і спробуй вловити те, що ховається за ними!

Серафін в усьому слухався професора. Він стояв на місці, не рухаючи жодною клітинкою тіла й перестав бути настільки напруженим і заціпенілим, як спочатку. Це тривало довго, а коли минув час, який він зазвичай проводив там, Тюдор запитав:

— Тепер мені скажи, чи відчуваєш ти шум?

— Відчуваю... не знаю, як мені це пояснити... наче я стою перед чимось, порівняно з чим усе, що я досі бачив... все, про що я роздумував, безмежно дрібне й неважливе.

— Це воно і є, Серафіне. Ти відчув дотик вічності. Мабуть, цього достатньо для початку. Тепер відступай поступово назад!

Ретель ступив крок назад, аж тоді сталося дещо, чого ніхто не очікував. З чагарників позаду нього раптово з’явилася гігантська людська фігура, неясна, майже невидна; вона скидалася на тінь. Вона кинулася до Ретеля з випростаними уперед руками, очевидно збираючись зіштовхнути його у прірву. Проте Ретель вчасно це помітив і миттєво обернувся, так що руки нападника схопили його за груди, замість плечей чи спини. Тієї ж миті Ретель і сам ухопив супротивника, і почалася боротьба над прірвою. Ця сутичка тривала недовго; сталося так, що, осліплені полум’ям ненависті, і один, і другий перестали звертати увагу на те, по чому ходять і, не встигнувши й оком змигнути, обоє послизнулися та стрімголов полетіли в безодню. Лише коротко пролунали два розпачливих зойки; а тоді знов запанувала цілковита тиша. «Бензол! — зробив висновок Тюдор. — Хтозна, скільки часу він стояв там, зачаївшись, можливо, він навіть чув усю нашу розмову!». Тюдор дійшов до безпечного місця, звідки міг перегнутися через край і побачити, що внизу. Місячне сяйво освітило два трупи, що, геть скривавлені, непорушно лежали на гострих каменях на дні прірви. Жоден з них не показував ознак життя. В тому іншому, хто лежав поруч з Регелем, Тюдор впізнав Дідовича.

Деякий час Франко стояв, глибоко вражений тим, що сталося. Тепер, коли Дуда постав перед ним у зовсім іншому світлі, він зрозумів, що в цій грі, яку започаткував сам, зазнав цілковитого фіаско. Ця розв’язка була для нього наче грім серед ясного неба. В жодному з варіантів, які він так детально розробляв, такого навіть приблизно не передбачав, лише бажав цього. На перший погляд, можна було сказати, що він переміг: істина сама собі проторувала стежку; так доля винесла свій присуд і Дуді, і Дідовичу. Проте йому так не здавалося; він мав стійке відчуття, що доля з нього жорстоко посміялася. Спершу наштовхнула на думку, що це він керує грою, а тоді одним порухом відкрила, що увесь цей час він перебував повністю під її владою. І не лише це. Він несвідомо ще й допомагав таким, як Дідович. Він нарешті зрозумів, чому насправді слугувала ця пастка поліції; вона була призначена Шантекові, а не Дуді. І чому Дідович в аперитив-барі на його очах телефоном посилав своїх людей до басейну, а його самого додому. Він добре знав, що Франко його не послухається, а вчинить навпаки, і піде до басейну. А саме це злочинцеві й було потрібно, щоб професор опинився якомога далі від справжнього осередку подій.

І тепер усьому настав кінець. Всі головні винуватці, керівники операції та ініціатори злочинів, більше ніяк не зможуть понести відповідальність за скоєне. Вони залишаються надалі огорнуті флером таємниці, з «чистим сумлінням» проживати життя у твердій впевненості, що мертві вуста, як то кажуть, не заговорять. Вони виступатимуть в образі зразкових, порядних політичних діячів, і нікому навіть не спаде на думку, що вони могли б мати бодай якийсь стосунок до низки злочинів.

І ще в дечому він переживав цілковиту поразку: він більше не матиме змоги дізнатися, що в усьому цьому справді мусило статися, а що було лише непередбаченою випадковістю? Йому навіть спало на гадку, що такої плутанини, такого хаосу у стосунках, як в оцих двох, він ще ніколи не бачив. Чому Ретель саме в найгіршу можливу мить для себе мусив йти прислухатися до ритму долі? І чому йому не вдалося врятуватись, хоча б застосувавши силу, адже він міг? Якби йому це вдалось, то Дідович мусив би шукати нової можливості, і хто знає, де б він її знайшов. І зрештою, що було б, якби водієві з Чіліпів не пробило колеса? Чи якби запасне в нього було годяще? Якби Ретель не напився у Лендича та встиг на автобус? Чи якби отець Лука не перекрутив повідомлення отця Влахи? Хоча кожній з тих речей можна було знайти причину, через яку вона сталася, вона так само могла і не статися. А якби принаймні одна-єдина з них не сталася, то справа не дійшла б до цього невтішного кінця.

Раптом позаду себе Франко почув кроки. Він обернувся і побачив чудернацьку фігуру, одягнену в старі зношені штани й латану-перелатану сорочку, з великою розкуйовдженою сивою бородою та облисілою головою, з якої де-не-де звисало довге біле волосся. Тюдор впізнав у ньому жебрака, який день у день сидів поряд з джерелом святого Онуфрія, збираючи милостиню в перевернутий засмальцьований та обтріпаний картуз. Він був чимось на зразок міського дивака, якого всі звали Оплою Джілдо. Це прізвисько він одержав через те, що за десять кун був готовий, вигукуючи ці слова, станцювати щось схоже на лінджо і розвеселити тим численних перехожих. Тюдорові пригадалося, що десь на початку стежки, якою він прямує на Боніново, Опла має якусь хижку, побудована з листкового заліза та дощок, трошки більшу за собачу будку. У ній прохолодними ночами він мав за звичку ночувати, а харчувався залишками їжі, яку викидали з кухонь ресторанів разом із сміттям.

— Пане Франко! — сказав Опла Джілдо, наближаючись. — Що це було? Мене розбудив крик.

— Ось, поглянь! — відповів йому Тюдор, показуючи вниз.

— Ай, ай, ай, ай! — вигукнув Опла Джілдо, зігнувшись та побачивши на дні провалля криваву картину. — Такого я ще до сьогодні не бачив. Відразу двоє! Одночасно! Завжди був один чи одна. Ну, іноді й пари, хлопець і дівчина, у давні часи, нещасливе кохання, бо вони не могли бути разом. Проте два чоловіки — ніколи.

— Ну, що поробиш! Все колись відбувається вперше.

— А вони самі це зробили, зі своєї волі, чи їх хтось до цього змусив?

— Ні те, ні інше. Доля, мій любий Опло Джілдо.

— На Бога, що ви таке говорите, пане? Яка доля?! Хто її бодай колись бачив?! Ось, подивіться на мене. Я в житті мав можливість стати ким завгодно, а завжди був і залишаюсь таким, як тепер. Чи це мене доля до цього змусила? Дідька лисого!! Я сам це вибрав, пане, бо мені так найкраще. Я не маю ніяких тривог і хвилювань. Доля в нас у кожного тут, у голові, мій пане... Ось, їх вже вісім від початку року. Нехай змилується над ними Господь. Подумайте над цим, пане Франко, і спокійної вам ночі.

Знову залишившись на самоті, Тюдор ще раз поглянув на ті трупи внизу, а тоді замислився над словами Опли Джілдо. Справді, люди зі скромними розумовими здібностями іноді можуть побачити дещо, що залишилося поза увагою найбільших мудреців, як він одного разу й сказав Бонетті. Можливо, він усе своє життя полював за привидами, чимось, чого насправді немає і що існувало лише в його голові? Як це йому ніколи раніше не спадало на думку, що логос, доля, неминучість, випадок, ритм буття і небуття, правди і кривди, і все інше, що він робив, могли бути лише сукупністю фікцій; проекцією його думок на світ, які він помилково сприймав як щось дійсне саме собою? А дійсність — це зовсім інше і не має ніякого зв’язку з тими вигадками. Можливо, доля — це не щось, що владарює над нами, а звичайнісінький сліпий, бездумний і непередбачуваний рух? І може, це не він керує усіма нами, а ми ним, даючи йому відповідно до власних бажань і вигляд, і напрямок, і мету?! Ідеї, ідеї, з них все з’являється, навіть доля. Незважаючи на те, чи вони геніальні чи параноїдальні, благородні чи цілком егоїстичні. І це не лише стосовно долі окремої людини, а й стосовно доль цілих мас людей.

Він відвернувся від скривавлених тіл, картини, яка наштовхувала його на тяжкі роздуми, а тоді попрямував додому. Він повертався легкими кроками, як робив це щодня, проте цього разу його гнітили думки, які збурив у ньому звичайний жебрак. Він запитував себе: «Чи це я своїми ідеями вплинув на чиюсь долю? Можливо, я спричинив усі ці смерті? Невже це я першими підозрами до Ретеля та парі з Бонетті спричинив низку подій, розвиток яких спершу призвів до загибелі Ани, а тоді й усіх інших, закінчуючи цими двома? Я думав, що розшукую сутність логоса, невідворотність та випадковість, а насправді позаду себе сіяв смерть. І чим же я тепер узагалі відрізняюся від тих ідейних ініціаторів, які маніпулювали такими, як Дідович? Можливо, що й автор цього документа, чий підпис нерозбірливий, також вірив у те, що чинить щось важливе, що торує дорогу свободі та достатку в майбутньому, не підозрюючи, що тим він урухомлює механізм, який нищитиме людські життя? Було те, що було, і в цій гігантській мережі злочинів я сплів принаймні невелику її частину». Тоді, не притишуючи кроку, він почав шматувати обидва документи на дрібні клапті, пустив їх за вітром, який за мить розніс їх навсібіч.

Врешті-решт, що б тепер із ними було? Зло вже настільки глибоко пустило коріння, що ти вже більше не можеш бути впевнений у тому, що ти, може, навіть і служиш злу, коли намагаєшся йому протистояти.

Потім його думки перекинулися на те, що буде з ним, особливо в світлі того, що відбулося? Поліція його розпитуватиме, чи він щось бачив; вони знають, що в той час, коли загинули ці двоє, він мав звичку тинятися на тому місці. Що б він міг їм сказати? Правду?! Зізнатися, що і він у цьому винен? Найменше, чого можна сподіватись, те, що з нього просто посміються. Оголосять його старим божевільним, чиї фантазії абсолютно відірвані від реальності. Ні, цього він ніяк не може дозволити! Ні їм, ні собі! А що стосується Бонетті, то він муситиме визнати свою поразку в грі та віддати гроші з сейфа йому, оскільки Дуду не було викрито і ніколи не буде. А не буде викрито через те, що Дуда насправді не існує, та й ніколи не існував. Існував лише образ з тим іменем в одній виставі, яку майстерно режисерував хтось з високого державного поста, роль якого аматорськи та без справжнього таланту зіграв звичайний добродушний офіціант, який не знав ні про те, що він насправді грає, ні що криється під вершиною величезного айсберга. Оскільки це він почав, то він зробить таке...