Азартні ігри з долею

Розділ 7

а кілька днів з’явився новий гість, Зденко Башич, тренер гандбольного клубу зі Спліта. Бонетті відразу ж про те оповістив Тюдора, який тієї ж миті поспішив до готелю. Він застав їх обох у салоні біля рецепції. Вашим виявився молодим чоловіком з атлетичною статурою і жвавими рухами. Він якраз цікавився можливістю спортивної активності в готелі: гімнастичною залою, басейном, тенісними кортами та іншим, а Бонетті йому казав, що все це в його розпорядженні без будь-якої додаткової оплати. Вони намагатимуться виконати також й інші його бажання у межах можливого, оскільки гості, які мали щастя стати переможцями акції «Дубровник — відкрите місто», мають тут більше привілеїв, аніж навіть іноземні туристи. Тюдора він йому представив як засновника акції та очільника товариства, яке її організовує.

Дуже скоро поновилась та сама гра, що й з Аною. Франко весь свій вільний час блукав готелем, стежачи за ситуацією. До того ж, він мав для цього вдосталь часу; врешті-решт, він був пенсіонером. Між тим, йому ніяк не випадала нагода трошки більше поговорити з Башичем, оскільки той постійно кудись поспішав. Коли він обідав, йшов у басейн чи на тренування у спортивну залу, Франко не міг там спостерігати за ним, бо там його присутність, з огляду на його літа, була б взагалі нелогічною, а отже, підозрілою. А після вечері Зденко відразу ж лягав спати. Час до часу Ретель прислужував у залі ресторану в той час, коли Башич сидів у ній, але, як на зло, щоразу далеко від його столу, тож Тюдор не встигав помітити нічого, що дало б йому змогу зробити висновок, чи хтось із них двох взагалі звернув увагу на іншого. Іноді й Бонетті спостерігав за ситуацією разом з Тюдором. Минув деякий час; виявивши, що нічого не відбувається і немає ані найменшого натяку, що щось-таки станеться, Бонетті почав:

— Ось, бачиш, я тобі казав! Ніде нічого! Звичайно, адже Ретель прислужує на іншому кінці зали. Він не проходить біля нього.

— Тому цінною була моя пропозиція зіштовхнути їх. Я можу поговорити з шефом зали, нехай відправить Ретеля обслуговувати Башича. Не розумію, чого ти від цього відмовляєшся? Адже все це може зашкодити лише мені, якщо станеться так, як думаєш ти.

— І мови бути не може! Речі мають відбуватися без будь-якого втручання. А якщо ми вчинимо так, як ти хочеш, то це принизить нас, а не наблизить до перемоги.

— Гаразд, хай буде так. Нехай буде так, як ти хочеш!

Незважаючи на свою впертість, і Франко потроху почав втрачати надію, тим паче, що розпорядок дня їхнього гостя залишався незмінним, тож посеред тижня він вирішив скоротити кількість своїх чергувань у готелі, а оскільки в четвер він саме погано почувався через застуду з нежитем, то вирішив взагалі нікуди не йти, навіть на свою регулярну — ритуальну — прогулянку. І саме того дня, приблизно о 10 годині ранку (він ще лежав у ліжку) несподівано задзвонив телефон. На тому кінці проводу був Бонетті.

— Послухай! Не питай мене ні про що, а просто негайно біжи сюди! Сталося дещо, що могло б покласти край нашій грі. Виглядає так, наче ти таки мав рацію. Я чекаю на тебе у своєму кабінеті.

Тюдорові не залишалося нічого, як із застудою та підвищеною температурою, швидко одягтися та негайно поспішити до готелю. Коли він увійшов до кабінету Бонетті, то був неабияк здивований. Адже поруч з Іво сидів Башич. В обох були потемнілі обличчя. Тільки-но Франко сів, Бонетті відразу ж почав говорити:

— Ось, пане Башич, мій колега несе за все відповідальність, як і я, тож прошу вас переповісти йому те, що ви розповіли мені.

— Не знаю, наскільки пан обізнаний з військовим злочином, скоєним у місті Пакрац 1993 року... — почав Башич.

— Обізнаний настільки, наскільки про це писали в газетах, — відповів Тюдор. — Якщо мені не зраджує пам’ять, все це приписують якомусь Дуді.

— Я — один із свідків — власне, очевидців — злочину, і добре знаю Дуду. Звичайно, якщо під цим мати на увазі його зовнішній вигляд, оскільки якихось інших відомостей про нього не знаю і я. Я був тоді під його командуванням і, соромно мені тепер про це згадувати й казати, я брав участь, замаскувавшись, у поневоленні цих невинних жертв. Коли в місті оголосили надзвичайний стан, більшість з них сиділа у сховищах, а ми їх звідти витягали і відводили просто до штабу. Лише двох з них ми знайшли в квартирах; вони були настільки старими й немічними, що не могли перебувати у вологих підвалах. Тоді я навіть не підозрював, що Дуда насправді збирається зробити з ними. Полуда з моїх очей спала лише тоді, коли ми привели їх на галявину, і Дуда наказав їм копати яму. Коли вона була готова, він схопив одного із старих, підвів до ями, а тоді стратив пострілом у потилицю і скинув униз. Я й тепер здригаюсь, згадуючи це. Після того він простягнув пістолета мені і сказав: «А зараз ти вибери когось і поріши!». Між нами від самого початку встановились особливі стосунки, тож, мабуть, через це він саме мене виділяв. «Ні, Дудо, я цього не робитиму!», — сказав йому я рішуче. «Тож я поставлю тебе до них, щоб ти склав їм компанію», — пригрозив він мені, — «оскільки ти, очевидно, і сам перебував з ними у злочинному зв’язку». Потім наказав іншим: «Роззбройте його!» На щастя, я мав при собі «калашникова», тож я його перезарядив і націлив йому в серце. «Лишень хтось до мене наблизиться, і ти труп», — застеріг його я. — «Мене не лякає моя загибель, але, присягаю богами, я потягну й тебе за собою». Побачивши, що мене наче чорт підмінив, всі заціпеніли зі страху, ніхто не насмілився навіть пустити пару з уст. Я скористався цим, відступив до джипа, поблизу припаркованого, сів у нього й помчав геть. Досі не перестаю дивуватись, як вони дали мені втекти, — услід мені не випустили жодної кулі. Я відразу ж опісля пішов у головний штаб з вимогою, аби мене негайно відправили кудись подалі, де Макар телят не пас. Ніхто мене багато не питав, з якої причини я цього хочу; судячи з усього, вони вже знали, що сталося. Ймовірно, їм здалось найправильнішим вирішити все так, аби задовольнити моє прохання, тож мене відразу скерували в зону бойових дій на півдні.

— Жахіття! — сказав Франко задля того, аби здаватись більш враженим, аніж він був насправді.

— А тепер настає найважливіше, — вліз у розмову Бонетті. — Навіщо пан Башич усе те нам розповів?

— Річ у тому, пане Тюдор, що я вчора бачив Дуду. Тут, у готелі. І, судячи з усього, він тут працює.

— Ким працює?! Як гадаєте, він міг би бути офіціантом?

— Не знаю, чи офіціантом, але він пересувався готелем з упевненістю людини, яка має тут постійну роботу.

— А чому ви такі впевнені, що він не гість?

— Насамперед те, як він був одягнений. Костюм, краватка, черевики... так туристи не одягаються у цей час доби, а тим паче іноземці. Окрім того, я бачив, як він виходив з приміщення для персоналу, і що розмовляв з офіціантами та портьє як з колегами.

Тюдор згадав, що Ретель і влітку, в найспекотніший час, носив костюм з краваткою, навіть поза роботою.

— Чи ви питали когось з них, як його звуть?

— Ні, не питав. Тільки-но я його впізнав, я відразу ж сховався, аби він мене не побачив.

— Може, ви лише бачили когось схожого на нього?

— Аж ніяк! Я маю чудову пам’ять на обличчя. Звичайно, минуло чимало часу і він змінився. Когось би це могло ввести в оману чи в нього закралися б сумніви, але тільки не в мене. Незліченну кількість разів я стояв перед ним, обличчям до обличчя.

— І що ви плануєте робити тепер, пане Башич? — запитав Бонетті.

— Думаю, треба негайно повідомити у поліцію. Ви ж знаєте — було підписано ордер на його арешт.

— Стривайте! — почав переживати Бонетті. — Тут потрібна обережність! Арешт поліцією в готелі, на очах в іноземців-туристів, не беремо до уваги. То б нам страшенно зіпсувало репутацію. Інакше кажучи, це нам не підходить. Звичайно, найліпшим варіантом було б, якби ви його спершу ідентифікували, а тоді б поліція його заарештувала, після закінчення зміни, дорогою додому...

— І як по-вашому я маю його ідентифікувати?!

— Дуже просто. Це можемо влаштувати хоч цієї миті. Знаєте, з опису, який ви нам дали і з особистих даних, які є в нас про людей... де хто був під час війни і тому подібне... ми вже маємо деякі здогади, про кого може йти мова. Але оскільки ми ще не зовсім впевнені, ви б нам могли допомогти у перевірці наших припущень... Ми маємо розробити чіткий план, як це непомітно влаштувати... — тут Бонетті надовго замислився, а тоді раптово, наче щось йому спало на думку, повів далі, звертаючись до Тюдора:

— Франко, ти залишайся тут з паном Башичем, а я відійду на хвильку подивитись, де сьогодні працює... знаєш, про кого я говорю... і тоді зможемо домовитись про деталі плану.

Бонетті пішов, проте швидко повернувся і сказав:

— Ще не прийшов. Він почне працювати лише з обіду. Сьогодні прислужує в залі. Ми мусимо почекати лиш півгодини. А тоді ми втрьох прогуляємось рестораном, наче пана Башича ознайомлюємо з готельними приміщеннями, це не виглядатиме підозріло. При цьому ви, пане Башич, уважно оглянете всіх офіціантів; коли ви його побачите, непомітно нам на нього вкажете, а ми тоді домовимось з поліцією, що робити далі.

— Треба це зробити якомога непомітніше, — Башич виказував ознаки стурбованості. — Знаєте, мені не хотілося б, щоб він зрозумів, що це я його викрив. Ви собі не уявляєте, що він тоді зі мною зробить. Згадайте, як він позбувся журналістки, яка була тут до мене.

— Ту, що зникла? Ви думаєте, він якось з цим пов’язаний?

— Коли я сам його тут побачив, у цьому тепер більше, ніж впевнений. Так чи так, подивіться, скільки часу минуло, а про неї ні слуху ні духу.

— Про те я маю свою теорію, але припустімо. Ваша гіпотеза зовсім не має під собою підґрунтя. Пан Тюдор і я проводжали її, коли вона відплила. Трап опустили, і подорожні почали підніматись на борт задовго до нашого приходу на причал. І навіть якщо він був поміж них, ми його не помітили.

— О, пане директоре, є тисяча способів пройти на корабель так, що ніхто цього не помітить, навіть екіпаж корабля. Особливо, коли йдеться про таку людину, як Дуда. Він просочився на борт, перш ніж ви прибули. Дівчина мертва, будьте певні. Вона його упізнала; а він побачив, що вона його впізнала. Якщо він ще й мене тут побачить, а, ще більше, якщо зрозуміє, що і я його побачив та впізнав, моє життя опиниться у великій небезпеці. А ви зараз збираєтесь це перевірити! Ви не смієте вагатися ні миті! Ви мусите негайно викликати поліцію і віддати у її руки того, у кому сумніваєтесь.

— Так, коли б тут ще не було тисячі «якщо»! А якщо то взагалі все він?! А якщо дівчина сама десь висадилася?! А якщо... Чекайте! Принаймні, з кораблем це все легко перевірити... чи міг він бути на ньому чи ні... — з цими словами Бонетті потягнувся по телефон і зателефонував, а тоді почав говорити у слухавку. — Говорить директор. Дай мені шефа зали... Послухай, Медені, негайно зайди до мене й принеси книгу робочого графіку в залі за весь минулий місяць.

Скоро в кабінеті з’явився огрядний чоловік у чорному піджаку та краватці-метелику, адже саме так одягалися шефи зали в усіх елітних готелях, тримаючи під рукою величезний талмуд. Бонетті без будь-яких пояснень взяв книгу в товстуна та почав швидко-швидко гортати її, а тоді на одній сторінці зупинився і ткнув у неї вказівним пальцем.

— Що це тут? — запитав він, не згадуючи імені. — З 28 до 31 травня його не було на робочому місці.

— Я пам’ятаю, що 27 числа він взяв три дні вихідних, — пояснив Медені. — Нещасний випадок у сім’ї.

— Ось як! Дякую, шефе, можеш йти! А ну ж подивімось... — Іво почав говорити тільки після того, як Медені вийшов. — Якщо він пробрався на борт «Славії» 28 травня, тоді 29 числа рано-вранці прибув до Рієки...

— Навіщо ж йому було пливти до Рієки? — перебив його Башич. — Якщо все було виконано ще до Корчули? Цього висновку можна дійти навіть з тієї писанини в газетах.

— Не вірю, що це сталося, перш ніж вони досягли Спліта. Подорож до Спліта була вдень, і це б усі побачили. Лише після Спліта смерклося. Отож, гадаю, саме тоді він міг щось зробити... Йдімо далі! Вранці з Рієки їде прямий автобус на Дубровник, тож він міг прибути назад вже 29 травня ввечері. Один день йому, скажімо, потрібний був для перепочинку, а вже 31 числа він з’явився на роботі. О, бачить Бог, все сходиться! Може виявитися, що ви маєте рацію, пане Башич.

— Однак виглядає так, ніби він має якесь алібі, хоча воно й має багато білих плям, — втрутився Тюдор. — Начебто напередодні він дістав звістку, що помер його дядько, і 28 травня вранці він поїхав у Чіліпи. Й отець Лука це підтвердив. Проте, коли він прибув туди, якісь люди сказали, що сталась помилка і непорозуміння, тож він одразу поспішив назад, аби встигнути на корабель. Але, за його словами, так і не встиг.

— Якісь люди! Якісь люди! Хотілося б дізнатися, що ж то були за люди.

— Я його питав, проте він мені так і не відповів. Посилався на те, що він їх не знає. Або навмисне їх приховує, як козирний туз у рукаві, на випадок, якщо до чогось дійде.

— А чому ж він тоді, якщо, за його словами, це була хибна тривога, вже того самого дня, 28 травня чи хай навіть 29, не вийшов на роботу? Де ж він був тих три дні?

— Треба дізнатися, о котрій годині він був у Чіліпах і, спираючись на це, підрахувати, чи міг він встигнути на корабель раніше від нас.

— Боже, як все заплутано! Все можливо. І що був на кораблі, і в Чіліпах, і в обох місцях в один день, і хтозна, де ще. А бачили його там якісь люди! І тільки Господь знає, скільки таких «якихось людей» він ще тримає в рукаві! Божевільня. Ні, пане Башич, ви все ж таки мусите його впізнати, щоб ми хоча б у чомусь були впевнені.

— Вам не спадає на думку, пане директоре, що мене навіть Бог не порятує, якщо він дізнається, що в цьому замішаний я? Ясно, він нічого не зробить, доки я тут, у готелі, проте будь-якої миті, як я звідси поїду, зі мною може статися все, що завгодно.

— Не переживайте, будете в порядку. Ми зробимо все обережно, як ви й просили.

— Чому було не покликати одразу поліцію...

— Так, але що ми їм скажемо? А якщо наш підозрюваний, взагалі не той, кого ви бачили?! Поліція обшукає всі приміщення, перегорне догори дриґом кімнати гостей... А завтра вдень готель вже стоятиме абсолютно порожнім!

Врешті-решт чоловіки домовились, що таки приймуть пропозицію Бонетті, проте вирішили, що мусять бути взагалі непомітними. І не варто розгулювати рестораном, а краще всім трьом розміститись в аперитив-барі, звідки можна без підозр оглядати увесь ресторан. Бонетті розпорядиться, що в барі приглушать верхнє світло, аби ще більше приховати їх від сторонніх поглядів гостей із зали. І коли здавалося, що вже про все домовлено, Башич знову почав турбуватись й виказувати явні ознаки паніки.

— Прошу вас, пане директоре! Може, все-таки якось можна цього уникнути...

— Ніяк не можна! — Бонетті був непохитний. — Як я зможу викликати поліцію, якщо я не певен, про кого йдеться і кого потрібно арештувати? Ви можете бути абсолютно спокійні, пане Башич. Все відбуватиметься так, що ви його бачитимете, а він вас ні... — Потому звернувся до Тюдора. — Я піду першим, а ти, Франко, з паном потихеньку підете услід. Якщо я подам вам знак, негайно вертайтесь, а якщо ні, то йдіть за мною далі.

Тактика Бонетті виявилася ефективною; рухаючись в такому порядку, вони дісталися аперитив-бару непоміченими, бо гості готелю здебільшого обідали, а офіціанти пильнували свою роботу. В самому барі, окрім бармена, теж нікого не було. Для більшої певності, Бонетті й того відіслав деінде, погасив геть-чисто все світло, а тоді вони втрьох зайняли такі місця, звідки, сховавшись за прозорою завісою, мали можливість бачити всю залу. Офіціанти, як заведено, поспіхом входили й виходили, несучи таці з посудом. І Ретель був поміж них; проходив то ближче, то далі від місця, де сиділа їхня трійця, так, що його можна було цілком ясно побачити. Проте Башич не виказував ніякої реакції ні на нього, ні на когось іншого. Він лише ковзав поглядом по ресторану і єдине, що читалось в його очах, був страх.

— Ну? — не витримав Бонетті за деякий час. — Ви його бачите?

— Нннні! — промовив Башич досить впевнено. — Гадаю, його взагалі тут нема.

— Чи ви добре роздивилися офіціантів?

— Кожного з них, і навіть дуже уважно.

— І жоден з них — не він?

— Жоден.

— Подивіться на отого, що там, праворуч, прислужує тій самотній пані!

Бонетті вказав йому на Ретеля, який якраз повернувся до них обличчям так, що його не можна було б роздивитись краще. Башич уважно його оглянув, проте довгий час мовчав. Франко ніяк не міг второпати, чи це від страху він втратив мову чи прагне якомога уважніше роздивитися Ретеля.

— Ну що ж? — спитав Бонетті. — Це він?

— Ні, не він. Він на нього навіть не схожий.

— Ви певні того, пане Башич?

— Абсолютно. Не міг би бути впевненішим.

— А звідки ж ви тоді знаєте, що той Дуда працівник готелю?

— Я ж вам казав. Я зробив це припущення після побаченого...

— А ви зустріли його хоча б раз після того?

— Ні, ні. Але мушу визнати: після цього я не вештався готелем.

— Тоді це міг бути хтось з міста, хто випадково чи у якійсь справі прийшов до готелю. А це значить, пане Башич, що ми тому Дуді не зможемо насипати солі на хвоста. Ми на абсолютному нулі. Іншими словами, я не збираюсь нічого робити, а ви дійте як побажаєте. Маєте ще три дні оплаченого відпочинку, тож відпочивайте, як ви ще хочете це робити.

Башич нічого не відповів, а лише вибачився, і в абсолютно убитому стані рушив у номер. Бонетті з Тюдором залишилися самі. Довго ніхто з них не казав ні слова, потім першим озвався Бонетті:

— Ну що, чи маєш тепер ще якусь розумну відмовку?

— Не знаю щодо розумної причини, але я й далі спостерігав би, як це все розвиватиметься.

— Якого біса потрібно ще чекати? Якщо до сьогодні й була якась двоїстість, то вже нема: це не він. Не залишається нічого іншого, аніж припинити ці безглузді азартні ігри з долею, піймавши облизня, і забрати кожен своє. Фініта ля комедія, мій дорогий пане Франко.

— А чому ти так вважаєш? Бо Башич його не впізнав? А звідки ти знаєш, що це так?! Я стежив за ним; і по його очах я бачив, що він вмирає від страху. А якщо він не наважився вказати на нього, щоб справа не дійшла до очної ставки та судового процесу? Треба зачекати, аби побачити, що він робитиме, коли віднайде в собі впевненість.

— Так, те ж саме ти казав і про Ану. А що зрештою сталось? А, ось ти ж бачив!

— А я ще нічого не бачив. Може бути як усе, так і нічого. Ще Ана може десь з’явитись і покласти край нашій суперечці.

— Може. Якщо їй вдасться піднятися з морського дна.

— Ого! Ти змінив платівку? Ти вже не такий впевнений, що вона вештається вулицями від готелю до готелю, полюючи на коханців?

— Звичайно. Тепер, коли я знаю, що десь тут поблизу крутиться якийсь хитрий злочинець, на слід якого ніхто не може вийти, я все більше схиляюсь до думки, що вона справді стала жертвою.

— Не роби занадто поспішних висновків!

— Ми знаємо те, що вона зникла, а де й чому, залишається й надалі таємницею.

— Але принаймні з того, що після її зникнення минуло вже 10 днів, можна зробити певні висновки.

— Є достатньо й таких, що були зниклими безвісти й по 10 років, але врешті-решт знаходилися.

— Не знаю. Хай буде як буде, я більше не граю. Я маю підозру, що хтось увесь час за нами спостерігає, а ми не маємо й найменшої гадки, хто б це міг бути. Він помічає кожен наш промах і повертає його на свою користь. І цей хтось — не Дуда.

— Ти не можеш впевнено це казати. Ти забув, що ми ще не дізнались, де він був ті три дні.

— Але я не можу кидати людей на заклання. Завтра я всім іншим свідкам повідомлю, щоб не прибували через...треба придумати, через що.

— Прошу тебе, потерпи ще трошечки! Лише доти, доки не побачимо, що Башич робитиме... ось, скажімо, протягом десяти днів після його від’їзду. Якщо за цей час нічого не станеться, тоді вирішуй, що робити далі.

— Що ти розумієш під тим «якщо нічого не станеться»?

— Якщо Башич залишиться живий-здоровий і не вживатиме ніяких заходів. Якщо так станеться, то це значитиме, що тут немає ніякої бійні, і що гра може продовжитись. Звичайно, як ти матимеш бажання її продовжити.

Бонетті на мить замислився, було видно його вагання, а тоді, врешті-решт, видав рішення.

— Загалом, чому б і ні? Мені від того не буде шкоди. Але за умови, якщо ми вирішимо одне важливе питання, яке поступово перетворюється на проблему. Ти, очевидно, вже зрозумів, що Дуда тут, у місті, і має вільний доступ до готелю. Але ти, судячи з усього, помилився з людиною. Що будемо робити, якщо врешті-решт знайдемо Дуду, але встановимо, що це не Ретель, а хтось інший? Хто тоді буде переможцем? Ми ж закладалися на Ретеля.

— Нехай у тому випадку переможцем будеш ти. Це справедливо. Якщо Ретель — це не той, хто стоїть за всіма злочинами, я не маю права ні на що розраховувати.

— Чудово, згода! А ти як слід запам’ятай те, що сказав!

Незважаючи на висловлені сподівання, Франко вже й сам у них не вірив. Тому наступного дня він узагалі не з’явився у готелі: він хотів повернутися до ігор, дещо полишених без належної уваги через цю веремію з Дудою та свідками, тож після ранкової прогулянки він завернув на партію покера. На зборах було геть усе давнє-добре товариство, окрім Бонетті. Це професора не особливо засмутило, оскільки Бонетті й раніше не був постійним учасником цих вранішніх зустрічей через обов’язки, які він мав виконувати у готелі. Коли ж він не з’явився і після полудня, то для Тюдора це вже було сигналом, що сталося щось непередбачуване, адже пообідні сеанси Іво не пропускав; незалежно від того, скільки б не тривала їхня гра. Утім Франко нічого не перевірив, а відразу ж після партії й вечірньої прогулянки, пішов прямісінько додому спати. Тільки він устиг роздягтися і впасти на ліжко, коли хтось нетерпляче задзвонив у двері. Це вже віщувало щось серйозне і важливе, — було близько першої години ночі, а в такий час до нього не приходили ніколи навіть ті залишки його колишнього товариства. Коли ж він відчинив двері й побачив за ними Бонетті, то був впевнений, що передчуття його не підвело.

— Катастрофа! — простогнав Бонетті убитим голосом і протиснувся поперед господаря в оселю. — Жах! Не знаю, як тобі й сказати. Башич мертвий. Умисне вбивство. Цілісінький день я мав купу справ з поліцією. Вони прибули до мене до готелю... мене викликали на рецепцію. Божевілля. Я знімаю капелюха, старий! Ти мав рацію.

— Чекай-но! Що ти оце говориш?! Яке вбивство?! На Бога, що сталося?

Бонетті почав озиратися навколо себе, щоб знайти собі місце сісти, проте довкола нічого не було вільного, тож вирішив говорити стоячи:

— Вранці, коли я прибув до готелю, я застав Башича, який складав валізи в багажник автомобіля. Він сказав, що йому раптово повідомили про змагання, у яких має брати участь його клуб, тому він змушений негайно перервати відпустку. Я відразу ж по ньому побачив, що то не справжня причина. Він був засмучений і доволі сильно наляканий. Він поїхав близько восьмої, а вже опівдні до мене прийшла поліція. Поблизу Стона, на хтозна-якому схилі він не зміг вписатися в поворот, звалився у прірву і загинув на місці. Слідство виявило, що в авті були несправні гальма; хтось їх напрочуд професійно зіпсував перед його від’їздом. Оскільки автомобіль увесь час простояв на готельному парковищі, то найперше прийшли до мене заради розслідування.

— І що ти їм сказав?

— А що я міг сказати?! Сталося те, чого я найбільше боявся. Саме те! Вони не могли не помітити, що з двома гостями готелю з оплаченим відпочинком один за другим сталося нещастя, коли вони верталися додому. І це при тому, що обидва були свідками у справі пакрацького злочину. Тоді в мене вже не залишалося іншого виходу. Я мусив розповісти їм усе, що знаю. Найперше, про ті сумніви та підозри, які ти вклав мені в голову, а тоді й про наше парі. Не бійся, вони не розізлилися на нас! Мабуть, через те, що ми їм вказали на ймовірного злочинця. Ретеля відразу ж покликали до мене в кабінет і там його добряче притисли питаннями. А він поводився чудернацько. Спершу він жартував, а потім почав давати досить плутані пояснення, ними він лише посилював підозру до себе.

— Які пояснення?

— Найперше, було доведено, що з того часу, коли, за його словами, він був у Чіліпах, він мав тисячу можливостей встигнути на корабель, аж цілу годину по його приїзді. Коли йому те довели, він почав бубоніти щось про перст долі... Загалом, він не визнав своєї провини у зникненні Ани, та вперто стверджував, що не відає, що з нею. До того ж, він не зміг ніяк пояснити, де був ті три дні. Спершу він казав, що не може згадати, а пізніше почав стверджувати, що хворий лежав у себе вдома. І, врешті-решт, як корона всьому, виявилося, що в гаманці він мав автобусний квиток Рієка-Дубровник, датований 31 травня. І ще дещо: Ретель, як хобі, займається автомобільним ремонтом.

— То що, він все ж таки визнав, що він і є Дуда?

— Якби ж то! Вперто відхрещувався, що він не Дуда; що тих два місяці в 92-93 роках він перебув в Осієку. А Пакраца і в очі не бачив.

— Принаймні, це можна легко перевірити.

— Це відразу ж і зробили, в моєму кабінеті. Поліція зв’язалася з тамтешньою військовою частиною. Там ніхто про нього нічого не знав. Хоча, справедливості ради варто зазначити, що він і називав якісь імена, проте ніхто про них там не чув.

— Він і після того не визнав своєї вини?

— Навіть не подумав! І далі стоїть на своєму. Осієк та й Осієк.

— Що тепер з ним?

— А що могло б бути? Наділи кайданки та взяли під арешт. Сидітиме доти, поки не визнає своєї вини. Одне слово, ти виграв. Ось, я приніс тобі гроші з сейфа.

З цими словами, Бонетті витягнув дві паки грошей, де було по 20 тисяч кун у кожній, і поклав їх на стіл перед Тюдором, проте той на них навіть не глянув. Він встав і почав ходити кімнатою, заглибившись у думки, а тоді раптом зупинився перед Бонетті.

— Знаєш що! — сказав. — Забери гроші з собою і поклади назад туди, звідки ти їх узяв.

— Що це значить? Ти виграв, людино добра!

— Нічого я ще не виграв, бо ще багато чого висить у повітрі.

— Як це висить? Усі твої підозри та сумніви підтвердились.

— Так, на перший погляд, здається саме так. Проте залишився сумнів, який мене щораз більше турбує, і я ніяк його не можу позбутися, але, гадаю, що серед усіх інших він найважливіший. То сумнів у самих моїх підозрах. На мій смак, забагато з них підтвердилися. Все це має надто багато збігів, аби було істиною.

— Е, та під три чорти воно! — підхопився неабияк розлючений Бонетті. — Що ти зараз намагаєшся зробити, забираєш свої слова назад? Намагаєшся переконати мене у відсутності того, що ще вчора, коли ми говорили, існувало?!

— Я нічого не намагаюся довести. Я лише кажу тобі про існування ймовірності, яка тепер перетворилась на певність. І тут, бачиш, я зробив помилку. На противагу сукупності тих імовірностей я зовсім забув взяти до уваги один супротивний чинник. А потрібно було і одне, і друге порівну поставити на терези. Лише так істина може вийти назовні.

— А яка є супротивна імовірність, поряд з тими, які для нас вже відомі або очевидні?

— Йдімо по порядку! Існує вірогідність, що Ретель був в Осієку, але про те ніхто нічого не знає. Це може бути спричинено тим, що регулярний склад військової частини там повністю змінено; врешті-решт, минуло вже десять років. Хоча може статися так, що й нині є ті, хто його тоді знав, проте тієї хвилини вони просто цього не згадали. По-друге, існує можливість, що він з якихось причин справді не встиг прибути на корабеля, незважаючи на те, що теоретично це виглядає можливим. Далі. Може бути й так, що з розпачу від спізнення на корабель, він напився, і не просихав три дні чи просто лежав у лихоманці. А також, і це можливо, що він поїхав за Аною до Рієки, а коли там не зміг її розшукати, то повернувся автобусом назад. І, нарешті, існує імовірність, що хоч він і захоплюється ремонтом автомобілів, але це не він зіпсував гальма, а хтось зовсім інший.

— Ти ще скажи, що існує така імовірність, що Дуда взагалі не існує.

— Ну, цього теж не можна повністю заперечити, тому що відтоді ніхто його не бачив. Можливо, відразу після подій у Пакраці він десь загинув.

— А хто б тоді в цьому випадку, згідно з твоєю теорією, міг вбити Башича, а можливо, й Ану?

— О, маю численні варіанти. Скажімо, фанатик, який вважає, що моральна чистота Вітчизняної війни мусить бути захищена. Чи хтось, чиє ім’я не згадується, але волею випадку, під час розслідування, могло випливти на поверхню. І, можливо, є й багато таких, які організували стеження за свідками, а коли вони сюди прибули, то використали першу-ліпшу можливість для того, аби їх позбутися.

— Все це лише можливі варіанти. Так ми взагалі можемо дійти до того, що й ти — це лише один із можливих варіантів самого себе.

— Браво! Нарешті з усього, що ти нині ввечері сказав, є щось, в чому не може бути ні найменшого сумніву.

— Та йдіть до біса і ти, і твоя гра заразом! З мене досить того твого інтелектуального ексгібіціонізму.

Бонетті розлючено відмахнувся рукою, як людина, чаша терпіння якої переповнилась, взяв лише своїх 20 тисяч і подався геть. Проте Франко не демонстрував ніякого інтелектуального ексгібіціонізму, як думав Бонетті; йому справді бракувало балансування між двома окремими, абсолютно протилежними, ймовірностями, як це траплялося і в інших життєвих ситуаціях, якими він найбільш насолоджувався. Доки він сам перебував у невідомості й намагався прояснити, чи його припущення точні, то про це взагалі не думав, зате тепер, коли вони справдилися, Тюдор усвідомив, що подарував геть усю свою увагу лише одному боку медалі, зашкодивши іншому. Все це наприкінці склалося б одне з іншим, і вся картина речей була б врешті настільки правильною й ясною, що він навіть усвідомив би, яким буде остаточний результат. Тому в нього і з’явилася ця потреба — зараз же випробувати можливість заперечення того, що йому раніше видавалося абсолютно логічним.

Рано-вранці наступного дня він поїхав до Чіліп шукати людей, з якими Ретель розмовляв 28 травня. Це виявилось набагато легшим, ніж він очікував. Неподалік від автобусної зупинки була сільська корчма, перед якою декілька місцевих жителів сиділи, випиваючи та граючи в карти. Тюдор підійшов до них і (після вітань) запитав: «Хтось із вас останнім часом бачив тут Серафіна Ретеля?», відразу ж до нього обізвалося двоє людей. Ретель настільки рідко приїжджав провідати родичів, що це в такому невеличкому містечку не могло не залишитися непоміченим. Тому Тюдор відразу ж міг почати своє розслідування.

— Ви в той його приїзд розмовляли з ним?

— Звичайно, тільки-но він приїхав, пане, — відповів один із них. — Він не встиг зійти з автобуса, а вже запитав, — ми досі в шоці від запитання, — коли буде похорон його дядька? А дядько й не думав збиратися на той світ: живий-живісінький. Щоправда, він трохи поранився, бо впав з маслини, тож його навіть відвезли в місто на огляд, однак нічого серйозного. Ми все це йому розповіли, а він нам ніяк не вірив. Ще й розлютився і накричав на нас: мовляв, ми дуримо йому голову! А тоді пішов до отця Влахи, парохіяного священика, аби від нього почути, що тут сталось.

— А ви бачили його опісля?

— Ну звісно ж. Він повернувся за якихось п’ять хвилин і почав розпитувати, коли буде наступний автобус на Груж. Він був весь знервований, сказати б, навіть в паніці. Ми йому відповіли, що наступний буде о пів на десяту, а він занепав духом. Усе повторював, що мусить прибути туди до десятої, бо о 10 годині якраз відходить корабель до Рієки. І для нього встигнути на той корабель — питання життя і смерті.

— А як він вирішував це питання?

— Він почав шукати таксі. А його не було. Тоді він почав благати всіх нас, хто має автомобіль, його підвезти. І пообіцяв заплатити стільки, скільки б йому сказали.

— Знайшовся хтось охочий?

— Я йому й допоміг, — озвався другий. — Не взяв з нього ні копійки. Чому б не зробити послугу своїй людині? Проте шляхом туди з нами сталася прикрість. Трохи не доїжджаючи до Гружа, десь за 5-6 кілометрів від нього, в моєї автівки спустило колесо. А я не зміг його поміняти, оскільки й запасне було діряве.

— І що ж ви тоді зробили?

— Я нічого. Ми хотіли зупинити якусь автівку, але, як на зло, дорога була порожньою. За півгодини ніде нікого. Ви ж знаєте, як це буває, ранок неділі, рух на автомобільних дорогах млявий. Тоді він зі мною попрощався і побіг у напрямку Гружа. Не знаю, чи на шляху туди хтось його підібрав і підвіз, і чи встиг він на корабель.

На цей момент для Тюдора цього було достатньо; вже перший доказ проти Ретеля, що той міг встигнути на корабель задовго до його відплиття, було переведено в категорію припущень. Тепер потрібно рушати далі слід у слід, як рухався Ретель. Часу після поломки автомобіля в Серафіна залишалося зовсім мало; до того ж, можливо, навіть якщо він і встиг близько десятої години у Груж, проте це могло бути лише на якусь мить до чи після того, як корабель відійшов від пристані. Проте перший варіант можна відразу ж відкинути — якби він встиг на якусь мить раніше, його б точно побачила Ана чи хтось із них. А його таємна та незаконна посадка на корабель останньої миті, якщо брати до уваги їхню присутність на пристані та натовп на березі, взагалі не може бути правдою. Тоді залишається лише другий варіант: він прибув тоді, коли корабель вже відійшов. Значить, його хтось із робітників пристані легко міг помітити та запам’ятати. Тому Тюдор попрощався зі співрозмовниками, дочекався автобуса, який відходить о пів на десяту, і поїхав ним до Гружа.

Він прибув туди задовго після десятої години; корабель, який того дня відпливав до Рієки, вже відчалив. На пристані було декілька працівників, які розташувалися в холодку і саме полуднували. Це справді були ті люди, що працювали на відбутті корабля, а тепер, скінчивши роботу, відпочивали перед прибуттям іншого. Тюдор одразу ж підійшов до них і спитав:

— Чи знає хтось із вас Серафіна Ретеля?

Деякий час присутні мовчали. Деякі з них стенули плечими, хтось почав між собою шепотітися про те, хто б це міг бути, доки врешті-решт один з них здогадався:

— Чи це, пане, не той офіціант із «Аргентини»?

— Саме той.

— А, справді! Як не пам’ятати! — озвалося відразу ж ще кілька голосів, проте слово знову взяв той перший робітник. — Виглядає так, мій пане, наче в нього не всі вдома. За десять днів до цього він нам тут цілий цирк влаштував. Він хотів встигнути на корабель, проте запізнився на цілих дві хвилини. Корабель вже був на відстані 200 метрів від берега. Якби ви бачили, що він тут робив! Поводився так, наче в нього всі кораблі потонули. Він рвав на собі волосся, бив себе кулаками по голові, говорив, що сам себе занапастив, а тоді почав проклинати якогось дядька, який, за його словами, був у всьому винен. Я йому люб’язно порадив: «Пане, все ще можна виправити. Якщо поїдете автобусом у Спліт, то прибудете туди набагато раніше за корабля, тож ще зможете встигнути на нього».

— І що він вам на те?

— А, божевільний! Якби подумав головою, то й сам міг би це зметикувати. А він лише поклонився мені до землі, наче я йому не знаю що відкрив, і відразу ж побіг. Я впевнений, що на вокзал, аби встигнути на автобус.

Тюдор подякував чоловікові та рушив далі. Оскільки сьогодні слід вивів його на вокзал, поїхав туди, хоча ймовірність знайти когось, хто тоді бачив Ретеля і запам’ятав, була практично нульовою. Там подорожні постійно змінюються, а касири й не дивляться на тих, кому продають квитки. Отож, Тюдор навіть не розпитував про Серафіна, а замість того звернувся відразу в довідкове бюро.

— Коли від’їжджає перший автобус на Спліт?

— Рівно о 13-й годині.

— А після того?

— Ще є рейс о 17:15.

Тоді Тюдор почав рахувати: до Спліта автобусом треба їхати від 4 до 5 годин, а корабель прибув туди близько 7-ї години вечора. Виходить, що лише автобусом, який від’їжджає о 13-й, Ретель міг прибути раніше за корабля і піднятися на його борт. Припустімо, що він відразу ж після пристані прибіг на вокзал і придбав квиток саме на той автобус. Але тоді в нього залишалося ще три години до від’їзду. Де він міг би провести той час? Звичайно, не тут, мирно сидячи у вокзальній залі очікувань; це не вписувалось у те, як він поводився увесь день. Чесно кажучи, він міг, наприклад, повернутися до міста, аби взяти якийсь багаж чи залагодити справи перед дорогою, проте людина в такому знервованому, напруженому стані і в такій паніці, в якій він тоді був, зазвичай не думає про такі речі. Вірогідніше, що Серафін знайшов якусь місцину, де б для нього швидко проминув час. Тюдор пробігся поглядом по будівлях, розташованих біля вокзалу. Єдиним місцем, яке могло слугувати таким прихистком, був маленький винний підвальчик з вивіскою «У веселого рибалки». Тюдор вирішив найперше перевірити там, особливо ні на що не сподіваючись. Він увійшов, але ледве переступив поріг, як почув від шинквасу веселий голос:

— Професоре, це справді можливо? Ви тут! От будь-кого я очікував тут побачити, та не вас.

Побачивши мовця, Тюдор вже знав, що він взяв правильний слід. То був Мар’ян Лендич, його колишній учень та Ретелів однокласник. Професор так само здивувався, побачивши Мар’яна, який тут барменував; знав-бо його як чудового учня і студента, який закінчив історичний факультет.

— Це саме можу і я сказати, — в тон відповів йому Тюдор. — От кого я не очікував побачити тут за шинквасом, то це тебе, Лендичу.

— Що вдієш, професоре! Я ніде не міг знайти роботи, тож вирішив взятися за ресторанний бізнес і винайняв цю локацію. Звісно, він ще не приносить мені значного прибутку, але дає мені звести кінці з кінцями. Мені навіть трохи легше, я був колись юристом... Що ж, будь ласка, сідайте! Чим я можу вам прислужитися? Лиш скажіть, фірма частує.

Тюдор зрозумів, що буде виглядати непристойно, якщо відразу візьме бика за роги й почне говорити про причину свого візиту, тож навмисне почав здалеку; зрештою, за час його напруженої вранішньої біганини від одного місця до іншого, він вже трохи зморився і раптово зрозумів, що голодний. Лендич одразу ж сів поруч з ним, розповідаючи про купу своїх проблем і гору планів на майбутнє. Він розказував, що маючи трьох дітей, двоє з яких вже навчаються у вищих навчальних закладах, мусить через те працювати з ранку до ночі. Але, між тим, він встиг, казав Лендич, продати клапоть землі в Конавле і на ті гроші зміг купити собі ділянку на Мокошиці, де збирається побудувати пансіон, щоб під час сезону трошки підзаробити. Вже навіть фундамент там залив. Тюдор дозволив Мар’янові вичерпати всі теми до кінця, які він мав, і лише коли настала пауза, запитав:

— Чи бачив ти останнім часом Серафіна Ретеля?

— Ой, благаю вас, не нагадуйте мені про нього, професоре! Десять днів тому він ледь не звів мене з розуму. Спочатку він прийшов мене просити про щось геть неможливе: щоб я йому допоміг наздогнати «Славію», яка вже відплила. Він сказав, що має квиток на автобус до Спліта, але той рушає лише о першій годині. Я зауважив, що ним цілком можна наздогнати «Славію», адже вона зупиняється у Спліті, а він почав торочити зовсім божевільні речі: що для нього є цінною кожна хвилина, що доля його залежатиме, чи встигне він якомога швидше потрапити на корабель. Якщо встигне туди за півгодини-годину, то наче заново на світ народиться. Звичайно, я нічим не міг йому зарадити. Тоді він почав безперервно телефонувати комусь мобільним телефоном. Іноді йому вдавалося зловити зв’язок, іноді — ні. Я не чув його слів, проте щоразу, коли пропадав зв’язок, він лаявся так, що всі святі, почувши його, на землю попадали б з неба! Він ставав усе знервованішим, тож почав глушити коньяк чарка за чаркою. І було так: зателефонує, вип’є дві-три чарки коньяку. А ви ж знаєте, як воно йде: перехиляєш чарку, за нею другу; і навіть не встигаєш помітити, як ти вже валишся з ніг. Коли настав час йти на автобус, він не зміг піднятися. Я подумував про те, чи відвести його на автобус і посадити, чи ні, проте мені здалося, що для Серафіна було б краще трошки поспати, і потім поїхати чимось іншим. Я міркував так: він ще зможе десь після Спліта наздогнати корабель. Я нагорі маю кімнатку для відпочинку, тож я відвів його туди і вклав у ліжко.

— А він пізніше поїхав далі?

— Якби ж то! Він проспав до наступного ранку. Скраєчку ліжка я залишив йому ключа... я маю, знаєте, дублікат... і цидулку, аби замкнув локацію, коли йтиме. Але коли я вранці відчинив кімнату, він ще був там. Він якраз розмовляв з кимось по мобільному. Я почув, як він панічно гукав: «Що?! Ще не тут? А коли мала прибути?!». Не знаю, що йому відповідали на тому кінці дроту, але після того він враз посірів, збляк, і виглядав повністю зломленим. Він почав бідкатися, жалітися, казав, що пропащий, що втратив шанс, подарований йому долею. Я питав його, що сталося, яка муха його вкусила, та він ігнорував мої запитання, не відповідав. Аж раптом запитав: «Коли їде автобус на Рієку?». Я сказав, що не маю ні найменшого уявлення, може, й взагалі сьогодні немає рейсу, а він у відповідь на те підхопився вихором, вибіг із ресторації, не прощаючись... Відтоді я його не бачив.

Ця бесіда прояснила Тюдорові багато речей, але загальна картина в його уяві ще більше заплуталась, бо замість тих двоїстостей, які були в нього до сьогодні, натомість з’явилися нові. Єдине, у чому тепер він був абсолютно певним: Ретель ніяк не міг опинитись на кораблі, коли зникла Ана. Але нічого більше. Цей його відчай од спізнення, його вперте видзвонювання когось мобільним телефоном, пияцтво і врешті-решт слова про те, що він втратив свою долю, й надалі залишали забагато місця сумнівам та підозрам. Якщо Ана справді була шансом на нове життя, він не мав ніяких причин для такої журби; він міг тисячею способів виправити те, що не встиг прибути вчасно. Така модель поведінки більше пасує людині, в якої зникла остання можливість порятунку. Але тоді як і чому зникла Ана? Є одне прийнятне пояснення: Ретель має помічника, який, у разі запізнення Серафіна, мав пробратися на корабель і позбутися цього вкрай небажаного свідка. Тому Ретель, побачивши, що не може нічого вдіяти, почав йому безперервно телефонувати; бо хотів перевірити, чи все йде за домовленим планом. А оскільки він з тим асистентом ніяк не міг зв’язатися, то подумав, що той теж запізнився, бо наступного дня вранці не знайшов його там, де планував знайти. Тоді не залишалося нічого іншого, ніж їхати до Рієки, щоб там самому закінчити роботу. Звичайно, марно, оскільки вже все було скінчено — наречений так і не дочекався Ани. Одне слово, і далі актуальна можливість, що Ретель — це Дуда і він якось опосередковано несе відповідальність за зникнення Ани. І потім, може статись, що саме він і Башича послав на вірну смерть, зіпсувавши гальма в його автомобілі.

Незважаючи на таку своєрідну невдачу, Франко — окрилений тим одним-єдиним відкриттям, яке допомогло заповнити деякі прогалини, вирішив вперто просуватись далі. За тим, що він до цього моменту знайшов, поліція ні в чому не може звинуватити Ретеля. Що ж стосується Аниного зникнення, тут він має цілком надійне алібі, ба навіть свідка, Лендича, який може присягнути перед Богом, що Серафін не міг бути на судні, і що приїхав до Рієки, коли корабель уже прибув. Отже, розслідування поліції може йти двома напрямами: влаштувати очну ставку з тими жителями Пакраца, які були добре знайомі з Дудою; і дізнатися, чи під час Башичевого відпочинку в «Аргентині» офіціант заходив у гараж. Від першого варіанта не буде ніякої користі; оскільки в Пакраці ніхто не знає Дудиного справжнього імені, а десять років зробили своє з його зовнішністю, він може з легкістю заперечувати те, що він є Дуда, і ніхто нічим не зможе довести протилежне. Готельний гараж — це інша справа; його цілодобово охороняли, і вдень, і вночі, і якщо хтось, не маючи повноважень, не маючи автомобіля, а особливо — хтось із готельного обслуговування, приходив сюди, то охоронці (хоч один) мусили б це помітити. Через це поліція — імовірно — вже спрямувала розслідування на те, щоб їх допитати. Може, вже й допитала. Втім, це може бути абсолютно марним гайнуванням часу. Приміром, Ретеля побачили, коли він заходив у гараж, хай навіть з інструментами в руках. Це не значить, що він тепер абсолютно точно замішаний у смерті Башича; цілком можливо, що іноземний гість попросив його щось відремонтувати у своїй автівці. Якщо ж його ніхто там не бачив, то й це ще не означитиме, що він не міг проробити оту смертоносну процедуру з гальмами Башичевої автівки. Ретель чудово знав, як усе там влаштоване і був надто розумним, аби швендяти любісінько перед очима охорони. То було б те ж саме, якби він на місці злочину залишив corpus delicti[26]. Він однозначно здатен придумати тисячу способів, як непомітно зайти в гараж.

Але всупереч усьому, Тюдор вирішив (незважаючи на те, чи вдалось поліції «витягти» інформацію чи ні) і собі допитати охоронців на готельному парковищі; аби переконатися, що більше там нічого не можна дізнатися. Після цього він займеться тим, що може дати результат: поїхати в Осієк. Оскільки Ретель там був, Тюдор мусить знайти когось, хто може це підтвердити: солдати, з якими він дружив, офіціант у ресторані, де він харчувався, продавець, в якого він купував цигарки та газети, будь-хто. Серафін же не міг перекинутись невидимкою. Одне слово, він не зупиниться, доки між даними, які він дізнається, не зможе встановити рівноваги між усіма «за» і «проти».

Оскільки професор сьогодні вже натомився, то попрощався з Лендичем і поїхав автобусом до Дубровника, а звідти — відразу додому, бо вирішив: перш ніж далі розслідувати, спершу треба добряче відпочити. Доплентавшись до квартири, він одразу ж впав на ліжко, навіть не роздягнувшись, і поринув у роздуми. Він запитував себе: чому він настільки глибоко переймається Ретелем? І чому для нього настільки важливо встановити рівновагу між звинувачуванням і виправданням? Чесно кажучи, він переконав себе в тому, що об’єктивна істина зможе випливти на поверхню, а разом з нею і правда, якщо весь наш світ влаштований за певним розумним принципом. Але чи було це справжньою причиною? І чи, стверджуючи так, він не лицемірить перед самим собою? Звичайно, він набагато більше сумнівався, аніж вірив у те, що таке начало взагалі існує; а досвід його навчив, що в таких схожих ситуаціях, які траплялися з ним у минулому, ніколи не закінчувалося так, як він очікував. Кажучи відверто, він постійно після ознайомлення із законом Юма (який стверджував: що за тих самих обставин мільйон разів нічого не станеться, проте це не могло бути гарантією, що вже завтра щось трапиться) над ним задумувався, але тепер йому це здавалося абсолютно раціональною конструкцією, якою сам перед собою намагався приховати те, що його насправді цікавило і що він дійсно хотів дізнатися. А це значить, що насправді він хотів звільнити Ретеля; хотів, щоб той не виявився винним. Коли людина опинається наодинці із супротивником, вона не може бути абсолютно нейтральною; мусить бути машиною, але аж ніяк не людиною. Нейтралітет — це щось таке, у чому ми невпинно намагаємось себе переконати, ніяк не бажаючи змиритися з тим, що кожна людина, хай і підсвідомо, вже поставлена на чийсь бік, хоча ми самі собі в цьому не хочемо зізнатися. Можливо, це є тією причиною, через яку істинна природа речей від нас завжди прихована.

Його роздуми перервав несподіваний різкий дзвінок у двері. На хвильку він весь здригнувся; у такий пізній час навіть ніхто з приїжджих здалеку родичів не подзвонив би у двері. Виходить, це або поліція, або хтось, хто приніс йому приголомшливу звістку. І справді, відчинивши двері, він заціпенів від несподіванки. Одягнутий у штормівку і спортивні штани, з дорожньою сумкою в руці, перед ним стояв не хто-небудь, а сам Ретель. Першої миті Франко злякався, подумавши, що той спромігся утекти з буцегарні і прийшов поквитатися з ним, адже це з його вини він там опинився. З внутрішнім трепетом Тюдор очікував, що будь-якої миті Ретель витягне звідкись пістолета і всадить у нього всю обойму. Проте Ретель лише стояв і радісно йому усміхався, а тоді дивним тоном, як і у всіх інших випадках, звернувся:

— Вибачте, я вас потурбував, професоре... Чи можу зайти?

— Прошу, прошу, Серафіне! — трошки осмілів Тюдор. — Мені прикро, але в мене, бачиш, гармидер...

— Це абсолютно неважливо, — сказав Ретель, увійшовши. — Я прийшов трохи з вами поговорити перед від’їздом.

— Почекай, то ти не... — Тюдор не договорив речення, бо решта слів просто застрягли йому в горлі.

— Ні! — засміявся Ретель. — Я не втік, якщо ви про це подумали. Мене випустили. В Осієку знайшлися люди, які засвідчили, що я справді там жив у той період, коли сумнозвісний Дуда був у Пакраці. Ці відомості прибули факсом у поліцію незадовго після мого арешту. Можете перевірити телефоном, якщо не вірите.

Тюдорові відлягло від серця; адже не станеться того, чого він так боявся. Окрім того, він почувався людиною, яка прагнула дістатися далекої та невідомої мети, готувалася до того, що їй потрібно подолати довгий, тернистий шлях, коли несподівано виявилося, що вже туди прибула й мети досягла. Всі його двоїстості й неточності одної миті склалися і більше не було нічого, що лишило б йому бодай трохи місця для сумнівів. Незважаючи на те, що він мав причини бути незадоволеним усім цим, бо вже було цілком ясно, що він не тільки безповоротно зіпсував гру, а й його розслідуванню настав кінець; йому ж, навпаки, було дуже приємно, що все саме так закінчилось. Він напрочуд тонко відчував: Ретель навіть перебуваючи під підозрою, був з якоїсь причини йому симпатичний; хоч він і сам не відав, чому. Через це відразу ж з якоюсь веселістю він поскидав з одного стільця на підлогу брудні речі й запросив Ретеля сісти. Якийсь час ніхто з них нічого не казав; Ретель аж ніби трошки зніяковів, не знаючи, з чого можна розпочати, а Франко, оскільки відчував перед ним провину, шукав слова-вибачення, які чомусь ніяк не знаходилися. Врешті-решт, він вирішив зайти здалеку:

— Насамперед я хочу сказати, що неймовірно радий, що з тебе знято всі підозри. Тепер ми зможемо вільно розмовляти про щось інше...

— Я приблизно знаю, що вас цікавить. Але спочатку дозвольте мені дещо у вас запитати. Через це я, власне, й прийшов. Вважаю, що маю на це право, оскільки, як я зрозумів, все це почалося з вашої легкої руки. Я знаю, бо директор Бонетті розповів поліції, звідки в нього з’явилася ця ідея, що я можу виявитися Дудою. І про ваше парі усе розповів. Тож я дуже прошу вас сказати, що вас підштовхнуло до того, аби підозрювати мене? Це щось настільки сильне, раз ви пішли так далеко, що навіть побилися об заклад.

— По-перше, час, коли ти був відсутній у нашій військовій частині. Про це мені розповів Бельо. А це повністю збігалося в часі з появою і перебуванням у Пакраці Дуди.

— А Бельо розповів вам, що не лише мене тоді відправив на завдання? Було ще четверо хлопців з нашого підрозділу.

— Але тільки ти міг бути Дудою.

— Помиляєтесь. Я знаю, куди кожного з них послано. Жодного не направили до Пакраца. Окрім того, послано було достатньо бійців і з інших підрозділів. Тоді тут настало затишшя, а там розпалилися бої з новою силою, тож багатьох скерували туди.

— Далі! Ти запевняв мене, що вбити когось під час війни — це не злочин, а щось, що посилає нам доля! І це безпосередньо після того, як прочитав статтю про Дуду...

— Мене це питання турбувало не щодо Дуди, а щодо себе. Під час боїв коло Осієка я був снайпером і знищив багато ворогів. До того ж, тоді, коли нам це ніякої особливої користі не приносило. Людина мирно обідає, а я беру його на приціл і... з Богом! Без будь-якої причини чи передумов. Я отримав такий наказ і цілком йому підкорявся. А міг би ці душі не відправляти на той світ чи принаймні лише ранити їх; ніхто б цього не дізнався. Ось через це я усі десять років не можу спокійно спати.

— А чому ти так поводився, коли запізнився на корабель? Лендич згадував, які коники ти викидав, коли того ранку прийшов до нього. Ти не мав для того об’єктивних причин. Звичайно, вона була трохи розчарована, коли ти не з’явився, і я це бачив. Але вона знала, що ти маєш якісь проблеми в сім’ї, через які можеш спізнитися.

— Я мав причини... Вірите, коли ми зустрілися у Цавтаті, у нас знову воскресла давня любов із Осієка. Навіть з більшою силою, ніж тоді; у той час нас постійно відволікали якісь бомбування... атаки...завдання... ми не могли бути разом стільки часу, скільки хотіли. Тепер ми це навіть з надлишком надолужили; розумієте, взагалі... Ми мали грандіозні плани. По прибутті до Рієки вона б розірвала заручини з нареченим, ми побралися б, а тоді б поїхали у весільну подорож за кордон. Все вже було вирішено; я мав їхати з нею, і навіть купив квитка та забронював каюту на кораблі, коли дістав ту звістку про дядька...

— Чому ж ви не відклали поїздки? Ти міг узяти її з собою у Чіліпи, а потім ви поїхали б якимось іншим транспортом.

— Не було змоги. Похорон мусив бути в другій половині дня, а вона з деяких причин мала вранці бути в Рієці. Через це вона вмовляла мене не їхати в Чіліпи, а вирушити з нею. Коли я їй сказав, що відразу ж після похорону поїду автобусом до Рієки і навіть встигну туди раніше за неї, навіть не захотіла чути це. Ми трохи полаялись, і вона поставила мені ультиматум: якщо не буду завтра вранці на кораблі, то можу взагалі потім не їхати до неї, оскільки, з її слів, мушу просто забути про її існування. Тоді я знайшов рішення: поїхати у Чіліпи лиш для того, аби висловити співчуття родині дядька, а тоді відразу ж мчати на корабель, проте, як ви знаєте, не встиг.

— Серафіне, ти не договорюєш усієї правди. Якщо це була настільки велика любов, як ти мені її описуєш, це непорозуміння — не катастрофа, якої не можна було б виправити. Окрім того, похорон дядька — не така вже й буденна річ. Ана ж, наскільки я її знаю, не видається мені настільки егоцентричною особою, яка б цього не зрозуміла.

Ретель на мить замислився. Було видно, що він потрапив у складне становище; і не знав, що йому казати. Тоді раптово, наче скидаючи тягар з себе, промовив:

— Буду щирим, професоре. Ваша правда; річ не в цьому. Ми домовились: якщо встигну — добре, якщо ні — побачимось вже в Рієці. Але я останньої миті зрозумів, що їй загрожує велика небезпека, якщо вона сама попливе на кораблі. Я зробив усе, аби встигнути на борт до того, як судно рушить від берега. Я хотів забрати її з корабля, а тоді б ми разом поїхали на чомусь іншому.

— Якої це останньої миті? Коли ти приїхав у Чіліпи?

— Так. Коли я зрозумів, що звістка про смерть дядька — це не звичайне непорозуміння, а навмисна дезінформація.

— Думаєш, це справа рук Дуди?

— Не знаю. Може, він, може, хтось інший. У будь-якому разі, зроблено все можливе, щоб вона опинилась на кораблі сама, без мене.

— З усього сказаного я роблю висновок: Ана мала при собі щось потенційно небезпечне для тієї людини?

— Він думав, що мала. Біда в тому. Ми лише пішли на той нещасливий симпозіум, де вона поспілкувалась з якимось іноземцем, а той все побачив. Та не розпитуйте мене далі про це, професоре, прошу вас, бо все одно я не зможу розповісти вам докладніше. Я дав слово, що буду німим, як могила. До того ж, це й мене може поставити у скрутне становище.

— Добре, не наполягатиму. А кому ти так вперто дзвонив на мобільний в Лендича?

— Спершу їй на мобільний. Мені не вдавалось додзвонитись, бо телефон постійно був вимкнений. Це лише підтвердило мої страхи, тож я почав телефонувати своїм друзям і приятелям... одному, що працює в «Атласі», аби він допоміг мені глісером наздогнати «Славію». Він сказав, що не може на це піти без дозволу директора, а того якраз нема на робочому місці. Тоді я почав телефонувати іншому другові, аби він позичив ягуара. До півдня я б встиг в Оребич і зміг би сісти в Корчулі на корабель. Знов не вийшло. У конторі з оренди автомобілів мені сказали, що немає жодної вільної автівки. Я з відчаю почав пити. Наступного дня вранці я став телефонувати до редакції «Новог ліста». Мені відповіли, що Ана ще не прибула, але її ждуть з хвилини на хвилину. Мені урвався терпець; тож я побіг і сів на перший же автобус до Рієки. Але там мені не вдалось її знайти. Тоді-то я й усвідомив, що вона взагалі туди не дісталась.

— Так, розумію! Це збігається з тим, що я вже знав раніше. І пояснює твою відсутність ці три дні, так само, як і квиток на автобус у гаманці. Гадаєш, вона дійсно може виявитись мертвою?

— Не знаю, професоре. Я сподіваюсь, що ні. Ще сподіваюсь. Можливо, вона усвідомила, що їй загрожує небезпека, і вийшла десь раніше Рієки, а тепер переховується.

— Переховується? Навіщо їй переховуватися?! Чи не логічніше було б звернутися до поліції?

— Знаєте, у поліції є багато таких, які... Я не знаю, як вам це пояснити... Можна наскочити на міну... якщо ви здогадуєтесь, що я тим хочу вам сказати. Тому спочатку треба уважно розпитати людей, кому вона довіряла і в кого могла попросити прихистку... Саме тому я взяв вихідні в готелі, аби обійти всі місця, де я зможу дізнатися бодай якусь інформацію про неї. Може, Ана зараз на Хварі, у когось зі своїх друзів, про них вона мені розповідала. Може, у сплітському відділенні «Новог ліста» щось знають... У будь-якому разі я вірю, що принаймні вона хоч десь залишила мені якийсь умовний знак, якщо вона ще жива.

— Ще одне, Серафіне. Коли ми перед Цавтатом у готелі розмовляли про те, чи майбутнє вже визначене нам наперед нашою долею, я мав здогад: ти щось вкрай важливе та серйозне збираєшся зробити, але до кінця не зважився, ще вагаєшся.

— Так і було...

— Ти заздалегідь відчув, хто може бути Дудою?

— Ні, ні, точно не це. Та й як я міг, адже я не мав ні найменшого уявлення, що він може бути тут, у місті. Я думав про свою конфіденційну проблему... Я відчував, що маю обов’язок щось зробити, проте не був впевнений, чи це мені призначено долею... і особливо те, які наслідки для мене це може мати. Тому й розпочав ту розмову з вами.

— То врешті-решт ти наважився чи ні?

— Ні. І це завдячуючи саме вам. Ви дали мені хорошу пораду. Ви сказали: доля — це логос, вищий розум... і що підкорятися йому — це значить чинити мудро. З того я дійшов висновку, що для мене правильним буде відступитися, бо все так проблематично й сумнівно.

— А про що йшла мова?

— Ні, ні, не можу вам цього сказати. Ніяк не можу. Ні вам, ні комусь іншому.

— Принаймні, має це якийсь стосунок до Аниного зникнення?

— Немає ніякого. Коли я вас про те питав, я навіть не знав, що вона в готелі. До того ж, це настільки абсурдно, що я... та неважливо... Я спізнююсь на автобус. До побачення, професоре!

З цими словами Серафін вилетів з квартири, як вихор, і швидко збіг сходами вниз.

«Ось тепер це справді finite la commedia,» — подумав Франко і знову ліг, цього разу геть спустошений і без будь-яких думок у голові. Нарешті розібравшись з цим випадком, особливо з тим, що стосувалося його сумнівів і підозр та врешті вважаючи його абсолютно завершеною справою, професор вирішив взагалі більше не займатися Дудою ні в який спосіб. Зрештою, тепер це могло б спричинити небажані наслідки. Доки Ретель перебував під підозрою, Тюдор мав сяке-таке виправдання своєї участі в парі. Але тепер, коли було розставлено всі крапки над «і» й стало зрозумілим, що мова йде про когось, чию особистість ще не встановлено, усе подальше розслідування та участь у ньому могли б породити в Тюдорові сумніви, що він це робить в ім’я чогось і заради якоїсь високої мети. Врешті, тут вже більше не йдеться про воєнний злочин десятирічної давнини, а й про два свіжих випадки, на розслідуванні яких поліція (особливо тепер, коли Ретеля було випущено з-під варти) зосереджує свою увагу. «Нехай чорти забирають того Дуду, хай буде хто буде, — подумав він, — найкраще для нього буде припинити заняття усім цим і повернутися до свого усталеного способу життя, прогулянок містом та гри в карти!»