Азартні ігри з долею

Розділ З

ерше, що цілком захопило увагу Тюдора, після того, як пішов Ретель, було: чому саме йому Серафін поставив всі ті запитання? У школі він ніколи не виказував якогось зацікавлення до філософії, і важко уявити, що він пізніше мав можливість зацікавитися, оскільки не продовжив навчання у вищому навчальному закладі, а відразу ж після випускних іспитів у гімназії почав працювати офіціантом. Його батьки, бідні селяни з околиць Требінья[16], ледве-ледве, з горем навпіл, змогли дати йому освіту в гімназії, до того ж йому щодня доводилося автобусом їздити на заняття, тож для нього всі предмети були настільки незрозумілими, як море вночі, а особливо — філософія. А тут він сам несподівано зацікавився якраз нею, хоча його ніхто не змушує. Та ще й стоїками! І ще: вчення стоїків, що доля керує усіма та всім, у голові Серафіна набуло якихось дивних обрисів, наче ним він хотів виправдати щось, що сам вчинив, чи те, що збирався зробити. Безперечно, це все безпосередньо пов’язане з прочитаною статтею.

Він ще раз дуже уважно поглянув на фотографію того Дуди. На перший погляд, не було взагалі ніякої схожості з Ретелем, проте якби зробити йому іншу стрижку, а його виснажене обличчя зробити повнішим, забрати тіні та бруд з фотокартки... у загальних рисах обличчя та постаті можна було знайти багато спільного.

Незважаючи на те, що ця справа мало його стосувалась, він вирішив, однак, це перевірити, із простої цікавості, як і в багатьох інших, схожих ситуаціях, коли за всіма логічними показниками щось мусило статися, але наперекір усьому, хоч і мало можливість статись, проте так і не відбулося. І не сподіваючись, що вийде щось путнє, він почав шукати. Найперше він вирішив дізнатись, чи Серафін Ретель під час війни 1993 року взагалі міг бути в Пакраці. Наскільки Тюдор Франко пригадував, постійно його бачив у Дубровнику, задіяного в обороні міста, і, до того ж, Серафін мав репутацію одного з незамінних організаторів. До інформації про нього міг дістатися легко; щодня він зустрічався на покері з Томом Бельом, який тепер був редактором «Дубровчанки», а тоді, під час війни, був командиром Ретеля. Вирішив витягти всі відомості з нього, але обережно, щоб Том не запідозрив, з якою метою насправді Тюдор питає. Коли вони наступного дня зустрілися за картярським столом, Тюдор, наче мимохідь, граючи та не виказуючи особливої зацікавленості, почав з Бельом розмову:

— Знаєш, Томе, вчора ввечері я зустрів свого колишнього учня, і твого колишнього підлеглого, Серафіна Ретеля. Виглядає так, наче він цілком пристосувався до умов життя. Він не страждає від посттравматичного синдрому.

— Так, я теж це помітив. Проте це справді рідкість серед тих, хто пройшов через ті випробування, крізь які пройшов він.

— Чи правду говорять, що він має великі заслуги в обороні міста?

— Чи великі? Вирішальні! Якби не він, то місто б не встояло. Ворог з дуже численними силами підійшов зовсім близько до Срджа, не далі, аніж за 500 метрів. Кожен, хто був би на його місці за умов, в яких опинився він, відступив би. Але він вперто стріляв і стріляв, не зупиняючись, врешті-решт вони відступили.

— І що, увесь час протягом війни він був тут, на дубровницьких територіях?

— Переважно.

— Що це значить — «переважно»? Так це було чи ні?

Бельо на хвилинку припинив гру й замислився.

— Ну... настільки я пригадую, він був відсутній якийсь час... недовго, десь приблизно два місяці. Міністерство оборони республіки Хорватія розшукувало когось обдарованого для оборонної та захисної діяльності в горах на півночі, не знаю точно де, тож послали його.

— А чи не можеш ти хоча б приблизно пригадати, коли то було?

— Десь приблизно взимку 92-93 року. Гадаю, що десь з середини грудня до середини лютого. А чого ти так цим цікавишся?

Тюдор дуже швидко підвищив ставку в грі, щоб уникнути відповіді; загалом же, йому було достатньо того, що він оце щойно почув. Згідно з цими даними, існувала певна ймовірність того, що Ретель і Дуда — одна й та сама особа. Тепер ця справа почала ще більше його цікавити, тож він вирішив поновити розшук, і цього разу безпосередньо в Пакраці. Там вже багато років міським інженером працював син його покійної сестри, Маріо Кожуль, тож він вирішив зателефонувати йому, аби зіставити те, що йому розповів Бельо з тим, що Маріо розповість про Дуду. Як тільки Тюдор дійшов додому, він одразу ж зателефонував небожу, але почавши розмову, спершу говорив з ним про якісь побутові дрібниці, оскільки хотів приховати справжню мету свого дзвінка. Розпитував його про різних близьких та далеких родичів, з якими він давно не бачився, про те, що він тепер робить, і як йому ведеться на роботі, аж доки не заторкнув теми, які справді його цікавили.

— Послухай-но, небоже! Як у вас просувається розслідування у справі військових злочинців? Хто взагалі той Дуда?

— Та того, любий мій дядечку, ніхто не знає. Але одну річ знають усі: він врятував місто. Якби його не було, четники[17] нас би всіх поклали.

— Коли то все відбулося?

— Приблизно взимку, у час, коли Дуда був тут... а якщо бути точним, то десь між 10 і 15 лютого 93 року.

— І що, ніхто не знає ні звідки він, ні як його звуть?

— То насправді ніяка не дивина. Тоді ніхто про це його не питав. Для всіх він був просто Дуда. Люди з його військової частини згадували яке ім’я та прізвище... не можу згадати...

— Може, Серафін Ретель?

— Ні, ні, якесь інше. Але це, чесно кажучи, неважливо, бо тепер, коли почався його розшук, виявилося, що такої людини не існує. Очевидно, ім’я було несправжнім. Я сам розмовляв з ним кілька разів. За вимовою, по тому, як він говорив, він міг бути звідкись з вашого краю. Та й поводився він так, як мешканці Дубровника.

— Гаразд, а ти міг би його впізнати, якби побачив?

— Навряд. То були дуже короткі зустрічі, тож я не встиг запам’ятати його обличчя. А воно, мабуть, змінилося.

— А як люди в Пакраці дивляться на гонитву за ним та розшук сьогодні?

— Хто як. Більшість славить його, як героя, і тому дуже цим невдоволена. Але є й достатньо таких, кого кидає в холодний піт від того, що він зробив. Жертви були мирними громадянами. Їм нічим не можна докорити чи щось поставити у вину. Серед них були немічні старі, які просто були вже нездатні на будь-які дії на користь ворога.

— А тепер скажи мені відверто: що ти сам про це думаєш?

— Я дотримуюсь думки, що Дуда, незважаючи на його заслуги, мусить відповісти за скоєне. І я сам був знайомий з убитими. Вони жили за законами Божими, не кривдячи нікого та не роблячи зла.

— Гаразд, а чи віриш ти свідкам?

— Цілком і повністю. Знайомий з ними. З одним навіть приятелюємо.

— Тож, може, знаєш, хто ховається за ініціаторством розголосу цієї справи у друкованих виданнях?

— Ну звісно ж знаю. Тут про це кожен знає.

Тюдор на мить зупинився; сяйнула йому якась ідея, істина, ще не до кінця зрозуміла, проте вся ця справа була схожою на своєрідну азартну гру, набагато цікавішу за його щоденний і вже трохи обридлий покер. Проте після паузи він повів далі:

— Дуже тебе прошу, продиктуй мені імена і все, що знаєш про цих людей. Тільки говори повагом, щоб я встиг записати.

— А навіщо тобі це?

— Не питай! Не можу тобі зараз відповісти. Зможу те відкрити лише коли прийде час, коли я розгадаю цю загадку.

— Та добре! Отже, К. Ш. — це Крешимір Шантек, мій друг та колега з роботи. Він був Дудиною правою рукою доти, поки все не сталося. Тоді він відокремився від нього і взагалі тримав дистанцію.

М. Л. — це Младен Лацкович, військовослужбовець на пенсії, який намагався стати на заваді Дуді, коли він витягав тих нещасних із схованок.

3. Б. — це Зденко Башич, юнак, зовсім ще хлопчина, доброволець, який відмовився вбивати їх. Дуда ледь і його не вбив.

С. В. — це Степан Вучич, селянин з околиць, який працював у полі та ненароком став свідком страти. Завдячуючи йому, вдалося відшукати останки жертв.

І, нарешті, А. Н. — це Ана Немчич, журналістка, яка знала про все, але лише тепер, не знати чому, зважилась заговорити.

— Чи всі вони й досі в Пакраці?

— Лише Лацкович та Вучич. Мій колега Шантек працює у загребському «Конструкторі». Башич у Спліті. Тепер, здається, він тренер гандбольного клубу. А Немчич у Рієці, нині вона журналістка рієцького «Новог ліста».

— Дякую тобі, Маріо! Ти мені дуже допоміг. Про результати цього розслідування ти зможеш дізнатися з газет.

Хоча він і сказав Кожулю, що займається цією справою і потребує тих даних та свідчень лише для того, щоб дізнатися правду, для Тюдора це була радше відмовка, аніж справжня причина. Як відомо, життя плине за якимось невблаганним законом чи є якоюсь низкою випадковостей, і в ньому порівну, тісно-тісно переплелися правда та брехня, і час до часу то одна, то інша вимагають свого податку. Доля і тій, і тій дає рівномірні, однакові шанси. Скільки злочинів у світі залишились непокараними, а скільки невинних страждало через те, чого вони не скоїли! Особливо під час війни, чиї мірила правди та брехні завжди виправдовують переможця, тож ті дії, які легко сходять з рук одній стороні, для другої можуть стати приводом для судового вироку та клейма «злочинця». То як взагалі можна говорити про якусь правду? І яку взагалі користь, скажімо, у цьому випадку, вона може принести? Цих невинних жертв її здійснення не можна повернути до життя, а втіха, яку можуть відчути родичі загиблих, є дуже сумнівним моральним вчинком, особливо забарвленим кольорами помсти.

Але не можна сказати, що Франко був абсолютно байдужий до того, чи понесе злочинець відповідальність за скоєне; він вірив, що, наперекір усьому, у справу може втрутитися вища сила, і, незважаючи ні на що, скаже своє вагоме слово, щось на кшталт недосяжного вершителя правосуддя. Ось чому він не стільки хотів втручатися у справу, скільки поставити все на кін, поки справу не вирішить доля або випадок. Врешті-решт, хто зна, може, випадково називаємо саме наше нерозуміння велетенського механізму випадком, як каже Борхес? Чи залишиться все так само, як зараз, чи нема можливості, що Дуда колись понесе відповідальність за все, що накоїв, і що з часом цей випадок кане в небуття. Треба, принаймні, зсунути цю справу з мертвої точки і треба вчинити так, щоб правда теж стала учасницею гри, дати можливість самій про себе говорити та боротись, але одночасно можна стикнутися і з тим, що є така ж сама можливість перемоги зла. Це знову буде якийсь його експеримент з долею: пошуки відповіді на запитання, чи існує у світі якась планомірність, систематичність чи методичність у понять злочину й кари, чи все підпорядковується якомусь випадковому збігові обставин; це була одна з тих забав, які найбільше цікавили Тюдора.

Одне слово, він міг би зробити таке в цій справі: влаштувати очну ставку Ретеля зі свідками і вже тоді подивитись, що з цього вийде. Можливо, вони його не впізнають і все лишиться так само, як і було. Чи його впізнають, а він встигне довести, що він не той, кого шукають, і на цьому все скінчиться; адже багато що могло змінитися за стільки років. А може, справа дійде до очної ставки та поновлення розгляду справи у поліції, і після подальшого розслідування виявиться, що врешті-решт знайшли насправді винного. Всі ці можливості можуть статися, все залежить від того, яке слово промовить певна вища сила, якщо втрутиться.

Навіть така гра Франко не була дуже цікавою, бо в ній не було іншого учасника та ставок, як у покері. Але він і з цим швидко впорався, оскільки для такого виду розваг мав ідеального партнера, таку ж схильну до ризику людину, як і він сам. Це був також один із постійних відвідувачів картярського будинку, Іво Бонетті, директор готелю «Аргентина», у якому Ретель працював колись офіціантом. Він відібрав його, з-поміж усіх інших, через те, що замолоду Бонетті також спокушав долю, хоча й трошки в інший спосіб, ніж Тюдор. Часто Іво бився об заклад, де мав коїти різноманітні небезпечні вчинки, наприклад, стрибнути в море з тераси фортеці Ловрієнац[18] чи скотитися на роликових ковзанах по зовнішньому боку міського оборонного укріплення, завширшки заледве півметра. В подальшому, коли з роками ті безрозсудства минулися, а пристрасть до азартних ігор та парі залишилась, він знайшов змогу задовольняти її в розумних межах та не в такий безрозсудний спосіб: грою в лото та спортивними прогнозами. Зрештою, пристрасть є пристрасть, і коли якась із них заволодіває людиною, дуже важко її побороти; зміни можуть настати, коли людина буде у зрілому віці.

Розраховуючи саме на це, Тюдор зустрівся з Іво, розповів йому цю історію, представивши факти, які вказували на те, що Ретель міг би бути Дудою, на якого нещодавно розпочалось полювання. Відразу ж дійшли згоди, що вжити відкритих заходів, скажімо, заявити на нього в поліцію, було б занадто банально і, врешті-решт, негідним їх двох. Але також погодилися в тому, що вони не можуть бути пасивними та залишатися осторонь, вони повинні, хоча б у якийсь обережний спосіб, який їх не компрометуватиме, прочинити дверцята закону. Врешті, Бонетті було небайдуже, чи ховається поміж його персоналу злочинець. Між тим, коли Франко виклав йому думки, яких він дійшов, Бонетті поводився доволі стримано.

— Не знаю, що тобі й відповісти. Це не кінні перегони, щоб ми робили ставки на те, яка з тварин прийде першою. Мова йде про те, чи злочинець отримає заслужену кару, чи йому вдасться її уникнути.

— Розгляньмо саме ту імовірність, що його покарають, — відповів Тюдор, щоб розпалити Іво. — У певний спосіб ми виконаємо свій громадянський обов’язок, і знову наша совість зможе бути спокійна, бо ми не скористалися якимись нечесними, протизаконними засобами.

— Не скажу, що справа нецікава, — Бонетті завагався. — Проте як ти собі уявляєш цю гру? Ми будемо водити Ретеля від одного свідка на іншого, і робитимемо ставку на те, що, можливо, хтось з них таки його впізнає?

— Ні, навіть навпаки. Кожного свідка окремо і, незалежно один від одного, приводимо на деякий час у готель і далі даємо можливість ситуації розвиватися самій собою.

— Привести? Як привести?! Піти по свідка і притягти його на ланцюгу сюди?!

— Про те, як це зробити, поговоримо пізніше. Є ідея. Насамперед я маю знати, чи ти братимеш у цьому участь.

— А якщо Ретель взагалі не той Дуда?

— Оскільки результат невідомий, то й гра цікава. І не лише цікавим є те, чи Ретель настільки змінився, що його буде важко впізнати навіть тим, хто десять років знав його дуже близько. Порівняй, як він виглядав тоді, а як виглядає тепер? Погладшав, полисів, посивів і, до того ж, відпустив вуса. Я мусив довго і ретельно роздивлятись, перш ніж помітив схожість.

— Гаразд, гаразд! А як ти собі взагалі уявляєш хід гри? Хто на що закладається?

— Пропозиція така: якщо хтось із свідків під час перебування у готелі впізнає в Ретелі Дуду, і він після цього постане перед судом, то я переміг.

— Хвилинку! А як я можу бути впевненим у тому, що ти не маєш якогось прихованого козиря, на який ти розраховуєш, а я про це не знаю?

— Що ж! Напевно, ми вже достатньо довго знаємо один одного, щоб мої слова могли слугувати для тебе гарантією. Я не маю ніяких козирів. Навіть більше, саме ти як директор готелю, можеш не встояти перед спокусою влаштувати якусь зустріч чи очну ставку між Ретелем і свідком.

— Ні, це просто чарівно! Від мене ти вимагаєш довіри, а сам мені не довіряєш!

— Ти неправильно мене зрозумів. Якби я не довіряв, то не запропонував би тобі участь у цій справі. Я кажу саме про спокусу. А перед нею, як ти знаєш, мало яка людина може встояти.

— Ти перемагаєш, якщо Ретелеві після від’їзду свідків нічого не станеться і він не отримає кари. Немає значення, чому. Чи Дуда він, чи ні.

— Як я можу бути впевненим, що ти не піддасися спокусі, аби повернути ситуацію на свою користь, як, наприклад, відтягти Ретеля якомога далі від свідків?

— Як я можу це зробити, якщо з тобою пов’язаний справою? Окрім того, якби я свідомо вирішив вчинити так, це було б те ж саме, ніби шахрайство у грі в покер, а ти добре знаєш, що для мене це немислимо. А взагалі, якщо ти мені не довіряєш, то поміняймось! Ти поставиш на моє, а я на твоє.

— Та ні, ні, все в порядку! Нехай буде так, як ти запропонував! Звичайно ж, за умови, що дійдемо згоди щодо всього іншого.

Врешті-решт головне було зроблено — вони уклали угоду. П’ять свідків — п’ять ігор. Як ставку кожен з них повинен був дати десять тисяч кун, які обидва мали покласти в сейф на рецепції, де вони лежатимуть доти, доки свідок не полишить готелю. Було також домовлено, що гра може закінчитися раніше, якщо Ретеля впізнають і його заарештують та посадять під варту. Залишилося ще поговорити про спосіб, у який вони зможуть приводити свідків, одного за одним, щоб це не виглядало непевним і щоб ніхто, навіть вони самі, не могли нічого в тому запідозрити.

Тюдор коротко переповів йому свій план: Бонетті в газетах та на телебаченні мусить дати оголошення, що готель «Аргентина» з метою пропаганди організовує щось на кшталт лотереї. Той громадянин республіки Хорватія, чий ідентифікаційний номер буде витягнуто з лотерейного барабана, отримує право на тиждень безоплатного проживання в готелі, до того ж — у його найрозкішніший частині, відомій як вілла «Ореола». Котрого тижня вони схочуть тут пожити, зможуть обрати самі. Тим часом Франко зробить усе можливе, аби дізнатися адреси та ідентифікаційні номери всіх п’яти свідків, щоб обставити саме так, що вони справді і є ті п’ять щасливих переможців. Хоч Бонетті не міг приховати, що загалом ідея йому подобається, проте з роками він став бережливішим і розсудливішим, аніж Тюдор очікував, тож коли він це йому запропонував, директор готелю схопився за голову.

— Та ти здурів! Збожеволів! Як тільки я щось таке оголошу, на мене налетять журналісти, як мухи на мед. Що б я їм сказав? Як би я їм пояснив таке починання?

— Пропагандою сімейного туризму в Дубровнику.

— Як би не так! Вони ще й насміхатимуться! Як ця акція зможе спонукати сімейних туристів до відпочинку в готелі «Аргентина»? Адже кожний знає, що це надто дороге задоволення.

— Гаразд, гаразд! Лотерею не висвітлюватимемо в ЗМІ. Та й її взагалі не мусить бути. Можна просто надіслати свідкам циркулярні листи з меморандумом готелю «Аргентина» і твоїм підписом, у яких їм повідомлятиметься, що їхній ідентифікаційний номер витягли з лотерейного барабана як виграшну комбінацію. Хто там перевірятиме, була лотерея чи ні?

— Що година, то новий клопіт. А що буде, якщо наші прибулі, покажуть цього циркулярного листа якомусь офіціантові чи комусь з персоналу готелю? Ще й доведеться відповідати за шахрайське... ненавмисне розбазарювання коштів. А якщо ще хтось дізнається, що всі вони також свідки в пакрацькій справі, мною може і поліція зацікавитися. Ти хочеш, аби я опинився за ґратами?

— Тоді зробімо так! Я візьму все на себе. Я засную і акуратно зареєструю Товариство громадян, яке проводить благодійну акцію під гаслом... от, скажімо, нехай буде «Дубровник — відкрите місто»...

— Що це значить? Коли це ми для кого зачиняли двері?

— Ми завжди були зачиненими, та ще й — щонайменше — для 90 відсотків населення. Завдячуючи таким, як ти, здирникам астрономічних цін за готельний бізнес. А ця акція мала на меті, щоб наші люди з середньостатичною зарплатнею отримали змогу насолодитися радістю туризму, яка перевищує їхні фінансові можливості. Це, по-перше, не приверне прискіпливої уваги журналістів. Опріч того, циркулярні листи матимуть меморандум товариства і підпис буде мій. Так ти не матимеш ніякого стосунку до цього, лише розмістиш у своєму готелі свідків.

— О Боже! Тобі це здається несуттєвим. А чи знаєш ти, скільки коштує лише сон у віллі «Ореола» на одну ніч? Ти справді вважаєш, що це хороша задумка, щоб якісь гості користувалися усіма послугами безкоштовно?

— Не турбуйся, матимеш чим покрити видатки. Всі витрати візьме на себе товариство. Звичайно, лише формально, на папері. Всі витрати будуть покриті начебто коштами спонсорів. А насправді за це платитиме той, хто програє, і це на додачу до тих коштів, які були внесені як ставка. Отже, готель не буде в мінусі ані на ліпу[19].

— Е, так то вже зовсім інша річ! — у душі Бонетті врешті почала перемагати його колишня жага до азартних ігор над його відповідальністю директора. — Але хочу, щоб ти знав! Якщо до чогось дійде, я нічого не знаю, ні в чому не замішаний, ні за що не відповідаю. Я лише надавав послуги, які замовляло та оплачувало твоє товариство.

Розвіявши всі сумніви та все з’ясувавши, Тюдор одразу ж перейшов до справи. Насамперед він залучив кількох своїх колег-пенсіонерів, щоб з ними заснувати товариство, яке б можна було зареєструвати в міському управлінні. Вони надали свої підписи більше через його прохання та на його честь, аніж через те, що їх взагалі хоч якось це зацікавило. А що стосується уваги ЗМІ, Тюдор, як виявилося, мав рацію: на акцію «Дубровник — відкрите місто» зреагувало лише кілька місцевих журналістів і про те було написано небагато рядків у «Віснику Дубровника» та мимохідь згадано про неї в ефірі радіостанції «Дубровник», все відбулося практично непоміченим. Після того Франко розпочав роздобувати свідчення та дані. Від Кожуля він дізнався усе, що було потрібно, про Лацковича та Вучича. Що ж стосується інших трьох, йому не залишалося нічого іншого, як поїхати до Спліту, Рієки та Загреба і в кожному з тих міст в управлінні поліції він зіграв роль їхнього дядька. Він представлявся заможним емігрантом, який після багатьох років повернувся на батьківщину, і тепер у пошуках своїх племінників, бо вже давно загубив усілякий зв’язок із ними; а за старою адресою у Пакраці начебто їх не знайшов. В жодному з міст не було ніяких перешкод, щоб такому вишуканому літньому панові допомогти в його пошуках і надати необхідну інформацію, тож за нетривалий час усе було готове і можна було розпочати гру.

Незабаром кожен із п’яти свідків отримав листа із товариства за підписом Тюдора, у якому розповідалося про основні положення та мету акції «Дубровник — відкрите місто», а вже далі, наприкінці, повідомлялося, що їхній ідентифікаційний номер виграв у лотереї. Автор листа просив, якщо вони схочуть скористатися своїм призом, то перш ніж їхати в готель «Аргентина», повідомити про те, у який саме час вони планують це зробити. Перша відповідь не забарилася. Відгукнулася журналістка Ана Немчич з Рієки та виявила бажання скористатися цією можливістю протягом третього тижня травня, бо саме тоді в Дубровнику відбудеться міжнародний симпозіум щодо прав людини, який організовує Хорватський Гельсінський Комітет (ХГК), на якому вона, як журналістка, все одно мусить бути, отож було б чудово поєднати роботу із задоволенням. Згідно з домовленістю, Бонетті надіслав їй відповідь факсом, номер якого був у листі. Він повідомив, що для неї все зарезервовано і попрохав надати точну дату і годину приїзду, так само, як і засіб пересування, яким вона прибуде, щоб вони знали, коли її чекати. Тож, коли третій тиждень травня був не за горами, Бонетті отримав телеграму: «Прибуваю кораблем з Рієки в неділю о 16 годині. Ана Немчич».

Точно у визначений час Бонетті й Тюдор прибули у Груж для зустрічі корабля. А щоб усе виглядало достовірніше, з ними була начальниця рецепції із службовою готельною автівкою.

Обидва гравці попередньо домовилися про все, обговорили усілякі можливі ситуації і вирішили непомітно стежити за учасниками гри. У разі, якщо раптом свідки розмовляють з кимось із них при нагоді, першої миті виникла суперечка; кожен боявся, що тим супротивник може надати собі якусь перевагу. Проте коли вони глибше розглянули це питання, то дійшли згоди, що уникання будь-яких контактів виглядатиме дуже підозріло, так само, як і їхнє форсування, тож, зрештою, домовилися: якщо ці розмови відбуватимуться, то вони мають здаватися спонтанними й ненавмисними. Гарантією дотримання умов порядної та чесної гри було слово, яке вони дали один одному, оскільки вони все ж мали велику довіру між собою. Бо, знову-таки, вони були відомі як люди, для яких неписаний кодекс азартних гравців став святинею. Загалом і цей засіб перестороги був насправді непотрібний; для одного, як і для іншого будь-яке втручання на свою користь зробило б ті виграні гроші заплямованими, брудним, нечесними, і то б повністю зіпсувало всю насолоду та задоволення від гри.

Коли прибув корабель і подорожні почали сходити на берег, вони відразу ж побачили молоду жінку тридцяти років, із коротко стриженим світлим волоссям, спортивно зодягнену, із наплічником на спині та фотокамерою на плечі, до неї без роздумів попрямували. І вони не помилились; то була журналістка Ана Немчич. Франко першим привітав її з приїздом, і відразу ж отримав коротку і змістовно-наповнену тираду про те, як у туризмі треба вести справи та рахунки, аби готелі категорії «люкс» стали доступними кожному нашому пересічному громадянинові. Потім познайомив її з рештою; Бонетті представив як винятково обдарованого фахівця в галузі готельного бізнесу, що продемонстрував дуже глибоке розуміння акції «Дубровник — відкрите місто», при цьому Іво стояв, скам’янілий від страху й тривоги, що Тюдор скаже щось, що може його скомпрометувати. Після того вони відвезли журналістку до готелю.

Вже наприкінці того дня, під час вечері, коли Ана сіла за столик, який був для неї зарезервований, Тюдор розташувався у сусідньому аперитив-барі, звідки крізь скляні двері мав чудову можливість оглядати ту частину ресторану, де вона була. Ретель того вечора обслуговував столики у зовсім іншій частині зали, проте, якби йому знадобилося потрапити в ту частину зали, він мусив би проходити якраз поряд із її столиком. Нею ж опікувався зовсім інший офіціант. Дуже швидко до Тюдора приєднався Бонетті, і ця пара почала мовчки разом очікувати розвитку подій. Ресторан був переповнений гостями-іноземцями: німцями, англійцями, американцями, тому офіціанти безупинно снували туди-сюди, несучи на тацях нові страви чи забираючи брудний посуд. Так і Ретель того вечора щонайменше двадцять разів пройшов поруч із Аною, проте ні з її боку, ні з його не було жодного знаку, який вказував би на те, що вони впізнали одне одного.

— Все виглядає так, що ми марно гайнуємо час, — врешті після довгої мовчанки озвався Бонетті. — Якщо до цього моменту нічого не сталося, то й не станеться.

— А чого ти чекав? Що вони побачать одне одного, розкинуть руки і кинуться в обійми?

— Та ні, проте я розраховував хоча б на погляд. А так мені здається, за цей час вони взагалі не звернули уваги на існування одне одного.

— Звідси це важко оцінити.

— Важко? Принести тобі бінокля? Чи ти бачив, скільки разів він пройшов поруч із нею? Чи вона бодай раз удостоїла його хоча б поглядом?

— Добре, насправді — ні. Принаймні ми звідси цього не бачили. Але не було жодного іншого офіціанта, окрім того, що її обслуговує... Зажди хвилину! Ось, щойно, на одну мить його погляд ковзнув і затримався на ній. Наче вона запала йому у вічі.

— Е, і я те помітив. То й що?

— Як що? Це означає, що гра розпочалась.

— Ти робиш занадто поспішні висновки. Мені здається (а я старий лис у таких справах) у тому погляді не було нічого більшого за звичайну цікавість, цілком природної для офіціанта, коли якась молода жінка вперше з’являється у залі.

— А я тобі кажу, що він її впізнав, просто прикидається, щоб вона не звернула на нього уваги.

— Не вірю. Я не зауважив нічого такого, хоча я маю на це око. Він подивився на неї як на цілком незнайому людину. А це значить, старий, що зіграли ми хибними картами. Ретель — це взагалі не Дуда.

— Згідно з усіма відомими про нього свідченнями, логіка показує, що це мусить бути він. Взагалі, ти ж сам із цим погодився.

— Але ж ти зачинатель теорії, за якою все може, за логікою речей, вказувати на одне, а вийде щось зовсім інше. Чи не може й тут бути так само?

— Може, не заперечуватиму. Проте тебе це мусить турбувати якнайменше, адже в цьому випадку переможцем станеш ти. Це немаленька річ — отримати 50 тисяч кун, якщо всі п’ять свідків його не впізнають.