Азартні ігри з долею

Розділ 4

скільки зміна офіціантів тривала 24 години, після чого добу вони були вільні, то Ретель мусив працювати і завтра зранку, аж до обіду. Через це Франко зрання був у готелі, коли лише почали накривати на стіл до сніданку. Гості зазвичай брали їжу зі шведського столу, щоб офіціанти не дуже були зайняті. Серед гостей Тюдор помітив і Ану, що взяла їжу та сіла за вільний стіл. Коли вона миттю пізніше зрозуміла, що стала об’єктом чиєїсь уваги, то підвела голову і подивилась йому у вічі. Тюдор їй по-джентльменськи вклонився, а вона відповіла на його привітання люб’язною усмішкою. За цей час Ретель тричі пройшов повз неї і ніхто — ні вона йому, ні він їй — не надали якоїсь уваги. Тюдор усвідомив, що тут, під час сніданку, серед гостей, які стовбичили біля столу чи пересувалися залою з тарілками в руках, немає можливості для реалізації того, чого він очікує, незважаючи на те, чи вони впізнали вже одне одного чи ні, тож він вирішив відійти до шинквасу в аперитив-барі та випити кави.

Несподівано з-за його спини пролунав дуже знайомий голос:

— Професоре, ви тут! Яка приємна несподіванка! Ну, хіба ж це не диво? Що ви тут робите?

Це був Ретель, який, імовірно, вже закінчив свою роботу в залі:

— Цими днями маю справи з твоїм директором, тож його чекаю. А він зараз, мабуть, ще зайнятий?

— О, так! Дубровник — відкрите місто! Не сумніваюся, що це він вас на те підмовив. Ось лише не знаю, хто дає кошти на таку, вже пробачте на слові, дурню?

— Як хто? Спонсори та меценати, Серафіне. В місті знайшлися люди, які вирішили, що й хорватські туристи матимуть змогу спробувати бодай частину тих зручностей, що дозволяють собі іноземці.

— Краще б їм було того ніколи не куштувати. Адже після цього їх гнітитиме власна бідність.

— Бачиш, ти б тут як офіціант, міг би відіграти важливу роль. Доки сервіруватимеш стіл, розповідай їм про стоїків! Так зможеш їм пояснити, що все було передбачено для них долею, і вони не мають жодних причин бути нещасними.

— Знаю, що ви жартуєте... проте, раз вже мова про це зайшла... вибачте, не хочу вас гнівити, але мені здається, що ми не закінчили нашої недавньої розмови з цієї теми. Я пам’ятаю ваші заняття, то було давно, тож багато речей могли вивітритися з моєї пам’яті.

— Ти не міг нічого забути, бо ніколи нічого не знав.

— Дарма ви так! Ось зараз, хочете я вам усе розповім? — Ретель став у позу учня, який приготувався, як у класі, відповідати вивчений урок.

— Ні, ні, не дай Боже! — Тюдор поспішно його перервав. — Мені за сорок років викладання це набридло до оскоми. Краще скажи прямо й коротко, що тебе цікавить?

— Я хотів вас запитати.. Якщо, за стоїками, — всім на цьому світі керує та володіє... чекайте, як же воно зветься... на кінчику язика крутиться... щось як пневматика...

— Пневма[20], шановний, пневма! Душа усього світу. Природа й Бог водночас. Все відбувається так, як хоче вона, і нічого не відбувається без неї. Хто їй підкоряється, живе спокійно й вільно, а хто чинить їй супротив — робить це на шкоду собі.

— Е, тому я й замислився... Якщо все відбувається так, як хоче ця... все одно, як її звати... чи випливає з цього, що наше майбутнє наперед передбачене й розписане?

— За логікою речей це можливо. Бо в такому разі все, що відбувається, — це відповідний та закономірний наслідок низки причин, які йдуть від цієї миті назад, аж від самого початку світу. Божий закон, як казав Зенон. Єдине, в чому я доволі-таки сильно сумніваюся, — це те, що речі відбуваються за якимось сталим, незмінним порядком.

— Знаєте, про що вас питаю! Відчуваю, що я мусив те зробити, але мене мучать докори сумління, чи воно справді було настільки необхідним з точки зору майбутнього. І знову, коли трошки більше над цим подумаю, здається мені, що все й насправді так, як ви оце щойно сказали... відповідні, очікувані наслідки усього того, що відбувалося раніше... умови, в яких я був і яких не мав сили змінити... І що я попросту мусив так вчинити, бо не мав іншого виходу. То було щось на кшталт приборкування долі. Що ви скажете на це?

— А що сталось? Що ти вчинив? Звільнився від Бонетті?

— Ет, того не можу вам сказати.

— Тоді і я не можу сказати, що думаю з цього приводу.

— Але теоретично... що думаєте взагалі — про це? Які висновки ви зробите?

— Що маю тобі казати? Блискучий висновок, гідний самого Зенона. Лише ти дещо залишив без уваги... або ніколи не знав. Те, що ти називаєш пневматикою або, якщо хочеш, доля, фатум — у вченні стоїків звалося логос. А чи знаєш ти, що таке логос? Найвищий, найблискучіший розум. Моральна та духовна досконалість. І твої вчинки, теперішні чи майбутні, розглядаються лише по тому, наскільки вони були у згоді з логосом. То для тебе значить підкорятися долі. Зате, якщо ти намагатимешся зробити щось наперекір, змінити хід речей, як тобі хочеться, впадеш у безумство і станеш рабом найвищих пристрастей. «Безжалісними, грубими й жорстокими є ті, що жадають робити все можливе задля власної користі, і водночас залишаються глухими й сліпими до всеохопного закону Божого», — каже Клеанф у «Гімні Зевсу». Тож, тепер задумайся, у що може вилитись те, що ти збираєшся вчинити!

Після цих слів він відійшов від Ретеля і залишив його, як йому здалося, у глибокій задумі. «Ах ти, голубе мій, — подумав Тюдор. — Вочевидь, ти до чогось готуєшся, бо щось замислив! І через те намагаєшся знайти тому виправдання у вченні стоїків». За мить він сахнувся і закляк: а що, як Серафін має намір заподіяти Ані якесь зло? Вочевидь, він гадає, що у всьому, що він зробив, він лише знаряддя долі, і, відповідно, у тому, що готується вчинити, бачить себе так само. Бо, інакше, навіщо він стільки набридав із тим, чи призначила йому доля те, що він планує зробити, його майбутній вчинок? У Тюдора аж мурашки по тілу побігли. Якщо Ретелю вдасться втекти, скоївши новий злочин, біс із тими втраченими грошима, набагато важчим для нього було б жити з думкою, що він міг стати причиною. Але тепер він тішився тим, що доки Ана перебуває в готелі, вона у безпеці, оскільки тут усюди повно туристів, і Серафін буде не зможе щось їй заподіяти. Окрім цього, все ж залишається така ймовірність, що Ретель — це не Дуда, тож і всі його питання стосувались чогось зовсім іншого. Отак подумавши, професор вирішив, що, про всяк випадок, треба якось попередити Ану про можливу загрозу. Усвідомлював, що він порушує правила гри, але оскільки він чинить це собі на шкоду, а не на користь, то нема за що докоряти собі.

У той час він загубив Ану з очей, тож почав прогулюватися різноманітними приміщеннями готелю, якраз тоді йому спало на думку, що її поселили на віллі «Ореола». Зазирнув туди, і дійсно! Побачив її на терасі, де вона сиділа на самоті в кутку, там було доволі темно. Перед нею на столі стояв маленький ноутбук і вона щось поспіхом друкувала, з головою поринувши в роботу.

— Невже ви за такий короткий час вже зібрали матеріал для репортажу? — запитав він її, заходячи на терасу.

— О, це ви! — вона підвела погляд і, наче ледь дочекалась, щоб її хтось відволік, з полегшенням вимкнула ноутбук та запросила Тюдора сісти. — Якраз мені не завадить маленька перерва.

— Наскільки знаю, ваш симпозіум лише в четвер, а ви вже вирішили надіслати статтю до редакції. Про що? Про приготування?

— Знаєте, мене не посилали висвітлювати події на симпозіумі. Я прибула сюди з власної ініціативи. Я подам заявку на участь у симпозіумі з короткою доповіддю, яку зараз готую.

— Ви з власної ініціативи прагнете брати участь у міжнародному симпозіумі з прав людини? Навіщо? Невже вас чи когось з ваших рідних, можливо, обмежили в правах чи щось відібрали?

— Ні, ні, мова не про мене, а... Варто лише, щоб сьогодні один-єдиний випадок пригноблення та обмеження у правах не було покарано, і завтра це може вже заторкнути будь-кого з нас.

— О, та ви великий ідеаліст! Дорога пані Ано, а вам не спадало на гадку, скільки таких порушень в останній десяток років залишилось нерозслідуваними та безкарними, і через те нікому не боліла голова?

— Знаю. Але існує дещо, що називається моральною відповідальністю. Я б могла погодитися з вашою точкою зору, якби мова йшла про те, з чим я не стикалася особисто. Проте оскільки я бачила це на власні очі...

— Ви щось бачили? Пробачте мені мою, можливо, надмірну цікавість...

— Та ні, ні, нічого, все нормально. Я охоче вам усе розповім. Ви розумна людина. Філософ, наскільки я чула. Можливо, ви зможете мені щось і порадити. Як молода журналістка зі щойно отриманим дипломом, я опинилась 1993 року в зоні бойових дій поблизу Пакраца. Я сама цього хотіла, хоча всі мене від того відмовляли. Для мене то було щось на кшталт випробування, іспиту перед самою собою. І я не розкаялася. Навпаки. Що більше я заглиблювалась у роботу, то більше вона мене приваблювала, так, що врешті я зовсім перестала зважати на небезпеку. Особливо мене захопило те, як зовсім юні хлопці оборонялися від набагато сильнішого супротивника. Особливо їхній командир. Він діяв так, як бог Марс... довершений організатор... завжди опинявся там, де було найтяжче та йшли найжорстокіші бої. Справжнісіньким чудом є те, що його нічого — ні куля, ні осколки гранати — не зачепило і не поранило, хоча він постійно наражався на небезпеку. Людина могла б подумати, що його саме небо захищало. І знали б ви, як він тим юнакам розповідав про мораль. Я спостерігала за ним і, якщо можна так сказати, потрошку й закохалась у нього...

— Ого, це виглядає зав’язкою до розповіді про маленький воєнний роман!

— Можливо, він міг би трапитися, якби все одної миті не зіпсувалося настільки, що одна згадка про нього змушує мене наскрізь здригнутись. Ворог постійно бомбував місто. І завжди точно вгадував життєво важливі об’єкти в ньому. Ніби мав справжні, точні координати. Тоді звідкись згори, не знаю точно звідки, але з найвищої законодавчої інстанції, надійшов лист з інструкцією, що ворог у місті має шпигунів-інформаторів і що їх треба знайти та нейтралізувати. У цій ситуації люди зовсім втратили голову. Вони почали будувати найнеймовірніші припущення: це може бути цей, це може бути той. Без будь-якого конкретного приводу, лише на базі попередніх, хибних припущень. І не знадобилося багато цих припущень і багато часу, знайшлися люди, що розшукали «шпигунів» і склали список цих сумнівних осіб. Може, це навіть були самі мешканці міста, їхні сусіди й учорашні приятелі. А командир, замість того, щоб це ігнорувати чи зупинити, звичайно ж...

— Зачекайте! Якщо я не помиляюся, то читав щось таке в газеті. Там йшлося... Додо... Дадо...?

— Дуда. Так його звали. Хоча ніхто не знав його справжнього імені, і я теж; а те ім’я, під яким він був внесений у документи, виявилося хибним...

— А ви не можете пригадати те ім’я?

— Чекайте... Младен... ні, прізвища, на жаль, не запам’ятала. Це ім’я взагалі нечасто згадувалося. Він бажав, щоб його всі звали Дудою. Я відразу схотіла завадити його задуму, тож поспішила відразу до нього. До того випадку він завжди мене приймав більш ніж приязно... — люб’язно. З кожною зустріччю я щораз більше закохувалась у той образ, який бачила в ньому. Але того разу він мене здивував, все було інакше. Коли я прийшла, Дуда витурив мене геть з якимось звірячим виразом в очах. Наче він ним хотів посіяти навколо себе пробираючий до кісток страх. Але на цьому я не припинила своїх спроб. Коли вже повели тих десятьох людей, я пішла за ними, аби вже на місці страти зафільмувати все, що там відбуватиметься. Дуда помітив це, відібрав в мене камеру, розбив її на друзки, а тоді дав мені такого ляпаса, що я впала на землю. І пригрозив: якщо я десь прохоплюсь про цих десятьох, то помандрую їхніми шляхами. Мені не залишалося нічого іншого, окрім того, щоб непомітно зникнути з Пакраца та попросити керівництво, щоб скерували мене працювати деінде. Так я опинилась в Осієку, коли його найдужче бомбували.

— І ви більше нічого не намагались зробити?

— Як же не намагалась! Відразу ж надіслала листа до Міністерства оборони республіки Хорватія та написала статтю до усіх друкованих видань. Але ніхто з них не захотів її надрукувати. А в Міністерстві оборони мені постійно говорили, що не мають ніякої інформації про Дуду... що особи, про яку я кажу, не існує. Вони ставились до мене так, наче я сама це вигадала.

— Проте тепер, дякувати Богові, хоч і по стількох роках, все вийшло на поверхню.

— Так, але боюсь, що й цього разу нічого не вийде, як кажуть, з цього дива не буде пива. На багатьох посадах у поліції, так само як і в Міністерстві оборони, ще сидять ті самі люди чи хтось, хто знайомий з ними. А наша нова влада веде подвійну гру: намагається виправдатися перед усім іноземним світом, але одночасно не хоче розплутувати цієї справи. Боїться зачепити когось з високих посадовців. Ви ж бачите, скільки є таких, хто починає відразу ж волати, коли — десь, хтось — згадують, що й хорватська сторона могла скоїти злочин? Єдиний шанс — це те, що міжнародна спільнота трохи притисне їм яйця. Тому я й вирішила взяти в цьому участь.

— Ну що ж, мені здається, що ми почали цю розмову, бо ви хотіли отримати якусь пораду від мене. Що ж, прошу, я до ваших послуг!

— Знаєте, іноді я себе питаю: чи є в цьому хоча б трохи сенсу. Що буде, як я знайду Дуду і він постане перед судом? Все це може перетворитися на звичайнісінький суддівський фарс: ніхто нічого не встигне чи не зможе довести. Він же завжди може боронитися, що то не він стріляв, захищатиме своє праведне ім’я. Через це я почала його боятися. Ця людина готова на все...

— А чому ви так впевнені, що той Дуда взагалі ще живий? Якщо він понад десять років тому замів усі сліди?

— Я не впевнена. Але все одно, куди б я не пішла... у яке б місто... повсюди натикаюсь на осіб, які за схожістю облич могли бути ним... на базарах, у ресторанах, на вокзалах...

— Може, і тут, в готелі?

— Кажу ж вам, усюди. Я усвідомлюю, що це може бути моя одержимість... То що ви мені порадите? Чи йти мені на той симпозіум, чи ні?

Франко подумав, що настала дуже делікатна мить. Якщо він порадить їй діяти і надалі в тому напрямку, в якому вона вже почала рухатись, то відправить дівчину у самісіньку пащу ворога. До того ж, цим вчинком він гнатиме воду на свій млин, що буде нечесно до Бонетті. Ніхто не може передбачити, як Ретель поводитиметься, якщо він насправді Дуда і якщо він дізнається, що вона тут робить. Обміркувавши це, Тюдор вирішив вчинити справедливо і до Бонетті, і до неї.

— Я б сказав, що ця конференція, на яку ви збираєтесь, це ніби атака на вітряк. Як ви думаєте, що вчинить міжнародна спільнота? Можливо, це б стало розслідуванням та процесом у Гаазькому суді, проте, як мені здається, він не виявляє особливого зацікавлення до такої дрібної риби, як Дуда. Я б на вашому місці дозволив усьому йти своїм порядком. Кримінальне провадження відкрито, поліція заворушилась. Якщо справа дійде до суду і вас покличуть свідчити, то розповісте тоді, що бачили. Цього вам буде достатньо, аби мати чисте сумління. За те, що могло б статись далі, ви не несете жодної відповідальності. А те, що ви збираєтесь вчинити зараз — це зайве загравання з власною долею.

— Дякую Вам! — відповіла вона Тюдорові, піднімаючись та стискаючи йому руку. — Ви порадили мені саме те, про що я й сама іноді замислювалась. Це мені допоможе прийняти правильне рішення.

— І будьте уважні, пані Ано! Коли ви в кімнаті самі, надійно замикайтесь. І не виходьте з готелю без особливої на те потреби.

— Чому? Ви думаєте, тут я в небезпеці?

— Ніколи це не відомо напевне. Є багато людей, для яких ви становите загрозу собою і тим, що знаєте та збираєтесь зробити.