Азартні ігри з долею

Розділ 8

ранко повністю відновив давні звички та навіть майже забув про парі, коли за кілька днів, саме коли він збирався на прогулянку, у квартирі задзвонив телефон. То був Бонетті.

— Чому ти не приходиш до мене? Наче наша гра вже більше не продовжується...

— Не знаю, з якого дива маю й далі приходити. Я визнаю, що програв і віддам тобі ті двадцять тисяч, які винен, якщо ти про це натякаєш.

— Мова не про це. Не сумніваюсь, що ти хочеш їх повернути. Проте гра ще не добігла кінця, чоловіче.

— Як на мене, то якраз навпаки. Особливо тепер, коли ти все розповів поліції.

— З’явилися деякі нові обставини, через них гра триває, та вже за іншими правилами. Зрештою, я не можу розповідати тобі про це телефоном. У мене тут сидять люди, які хочуть з тобою поговорити. Тому приходь сюди якомога швидше!

Тюдорові не залишалося нічого іншого, як відкласти свою прогулянку, взяти двадцять тисяч, які завинив Бонетті, і піти до готелю. Коли він зайшов у кабінет директора, там, окрім самого Бонетті, сиділо ще двоє. Одного з них він знав з вигляду. То був молодик міцної статури, елегантно вдягнений і коротко підстрижений, і все, що Франко знав про нього — те, що він працівник поліції, де був якоюсь великою шишкою. Другий, взагалі незнайомий, був старший, років п’ятдесяти, посивілий, високий, зі шляхетними манерами, які більше пасували дипломатам, а не поліціянтам. Бонетті, не зволікаючи, представив їх йому:

— Франко, це пани з поліції. Тутешнього начальника, пана Жміре, ти знаєш, а це пан Дідович, помічник державного прокурора в Загребі, керує розслідуванням у справі пакрацького злочину. Сідай і слухай!

— Пане Тюдор! — почав розмову цей самий Дідович. — Я вже вашому колезі, в принципі, пояснив суть справи, а тепер поясню вам. Для нас винятково важливо розслідувати цей випадок та закрити всі питання. Аби нас Європа прийняла до себе, мусимо їй продемонструвати своє демократичне обличчя. А це значить добитися розкриття усіх воєнних злочинів, а отже, і цього. Однак, тут ми певним чином зайшли в глухий кут, тому що досі нічого не знаємо про винуватця злочину. Два останніх випадки цілком ясно показують, що він у Дубровнику. А ви нам дуже допомогли б у з’ясуванні його особи та в розкритті злочину.

— Ми?! Звідки у вас взялася ця ідея? Ми в очі не бачили Дуди! Ви маєте в Пакраці людей, які його бачили так, як я оце вас. Я вже не кажу про тих, що служили в його підрозділі.

— Не ображайтесь, пане Тюдор, здається, ви справді необізнані в цих питаннях. Якби ті люди почали з’являтися у Дубровнику, то Дуда зрозумів би, що поліція йде за ним по п’ятах, і вмить розчинився б у повітрі. Ситуація мусить розвиватися, як і зазвичай...

— В якому сенсі «як і зазвичай»?

— Розумієте, почувши про вашу гру, назвімо її так, першої миті мені це видалося дуже підозрілим. Я подумав, йдеться про якусь каверзу, підставу, за допомогою якої Дуда намагається вийти сухим із води. Я навіть хотів викликати вас до себе для допиту. Але пан Жміре розповів мені докладно про вас... і про ваш оригінальний стиль життя... тож у нас з’явився абсолютно новий задум. Однак, хай він сам пояснить.

— Панове! — заговорив Жміре. — Ясно, що Дуда замішаний у тому, що тут відбувається. Але повсякчас у готелі він не перебуває. Ми перевірили працівників, які підходять йому за віком і з упевненістю повідомляємо, що жоден з них не перебуває під підозрою. Проте, він якимось чином пов’язаний з готелем. Тому ви мені, пане Бонетті, скажіть: хто, окрім працівників, занадто часто тут з’являється?

— Хм... приходить багато хто... — Бонетті намагався пригадати. — Деякі лише на каву. Це здебільшого люди похилого віку. Між іншим, є доволі багато таких, хто з’являється тут з інших причин. Це отець Лука Грмоя, тутешній священик. У готелі є маленька капличка, де він часом служить месу для іноземців. Ще є численні майстри різноманітних спеціальностей. Знаєте, у готелі щось потребує заміни... ремонту...

— Можете нам їх не перелічувати. Ми не плануємо проводити перевірку, нам би це не дало результату. Тим паче, це призведе до того, що Дуда буде завжди напоготові. Потрібно обрати інший шлях: поводитися так, наче нічого не змінилося. Тут я подумав про вас двох.

— І що б це значило на практиці? Що граємо далі? — запитав Тюдор.

— Саме це. Розумієте, ви у своїй грі були дуже необережними... складали гроші у сейф на очах у портьє... стежили за тим, чи Ретель помітить гостя чи гість його побачить... ви голосно це обговорювали... Все це Дуда дізнавався із якогось джерела чи інакше отримував інформацію, проте саме завдяки вам у нього з’явилась ідея, як він зможе позбутися усіх п’ятьох свідків. Не думайте, що я вам докоряю чи вас у чомусь звинувачую. Навпаки. Ця ваша необережність тут і зараз нам може принести безцінну користь. Вам треба лише далі стежити за свідками так само... необережно та необдумано, як ви й робили досі. Але це було б прикриттям, маскою. Насправді у свідків буде ще й інша, непомітна, невидима охорона — ми. І, звичайно, наш повний захист. Від миті, коли їхатимуть сюди і до миті, коли повернуться додому, а за потреби й після того. Одне слово, треба Дуді влаштувати пастку і піймати його на гарячому.

— Я не впевнений, що це принесе якісь плоди. Адже Дуда до цього моменту ніколи не пробував вчинити замах тут, у нас на очах.

— Ви не зовсім мене зрозуміли, пане Тюдор. Звичайно, він не робитиме цього в готелі. Готель — це куліса, яка мусить створити ілюзію постійного, незмінного дійства. Це необхідно для того, аби спокусити його щось вчинити, коли гість вийде за межі готелю. А тут вже ми на нього чекатимемо.

— Цікава ж поліційна логіка! Дуда живе десь у місті, знає усіх і кожного, а не зможе впізнати поліціянтів, які сіли йому на хвоста!

Було видно, що Тюдорові постійні зауваження почали діяти на нерви Жміре, і він би з радістю на нього накинувся, але, як не дивно, він стримався і лише безпомічно стенув плечима, дивлячись на Дідовича.

— Ні, ні, пан Тюдор має знати ці речі, коли вже бере в цьому участь — примирливо сказав пан Дідович. — Поліціянти — охоронці свідків — не будуть місцевими. Тільки вам ми можемо це сказати.

— А звідки ви знаєте, що свідки погодяться виконувати роль приманки? Особливо, якщо вони вже дізналися про те, яка доля спіткала тих двох.

— Це питання залиште нам, — втрутився Дідович. — У будь-якому разі, нічого не робитиметься без їхньої згоди. Якщо вони погодяться, то добре, а якщо ні, то придумаємо щось інше.

— Є одна невелика проблема, — озвався Бонетті. — Наскільки я зрозумів, ми повинні поводитися так, як поводились досі. Це означає, що в цю нашу... назвімо її так, авантюру, потрібно залучити й Ретеля. Але він саме поїхав у відпустку.

— Це неважливо, хай так і буде. Він не настільки потрібний. Важлива загальна картина... Дуда має повірити, що гра триває. До того ж, ми ще не знаємо, чи хтось із решти свідків погодиться приїхати. Ми говоримо, що на цьому етапі є лише ймовірністю, можливою акцією... Отже, ми можемо покладатися на вас, панове?

— Що стосується мене, то я не заперечую... — обізвався Бонетті.

— А ви, пане Тюдор?

— Чесно кажучи, я не знаю, що б ми в такому випадку конкретно мусили зробити?

— Направду, нічого. Єдине, коли свідок прибуде... точніше, якщо прибуде... все мусить відбуватись за усталеним звичаєм: святкова зустріч, вітальні промови і, доки він буде тут, щоб ви і пан Бонетті — кожний окремо чи разом — час до часу прогулювались готельними приміщеннями і розмовляли з ним... але так, щоб усі вас бачили. Ви не мусите навіть перейматися, щоб за чимось стежити. Ми триматимемо все під пильним наглядом. Тож?

Франко ненадовго замислився. Такий поворот справи йому аніскілечки не подобався; він у кожній грі в своєму житті завжди виступав головним актором, і ніколи — чиїмось інструментом. Інакше кажучи, це значить, що він візьме на свої плечі тягар відповідальності, бо, зрештою, він, якщо по правді, і розпочав усе. Якби колись не він конкретно заварив цю кашу, то тепер воно не розрослось би до таких масштабів. Тому він подумав, якщо все почалось з його легкої руки, то він, принаймні через свої стійкі моральні принципи та зобов’язання, мусить погодитись на участь у цьому і розділити небезпеку з іншими, хто також братиме участь. Тому він відповів:

— Визнаю: мене ігри, у яких лише створюють видимість гри, анітрохи не приваблюють. Проте мені не важко спробувати себе і в цьому. Одне мене турбує: щоб і ми (як зовнішні співробітники) також мали якусь дієву охорону.

— Про це не турбуйтесь. Вас охоронятимуть цілодобово, як зіницю ока... Ну що ж, панове, я радий, що ми з вами домовилися!

З цими словами Дідович і Жміре підвелися, що для решти було знаком, що розмову закінчено. Бонетті також встав, очевидно, з наміром супроводжувати їх до виходу, та Дідович його зупинив:

— Немає потреби в тому, аби ви йшли з нами. Це може впасти у вічі. Ми знаємо дорогу: ліфтом униз до пральні, а звідти чорним виходом.

Коли поліціянти пішли, то надовго запанувала тиша. У Тюдора не зникало відчуття, що в почутому сьогодні, є деталь, якої не вистачає. Справа видавалась йому марним, даремним фарсом, який Дуда, якщо він справді стежить за кожним їхнім кроком, з легкістю викриє. І йому не подобалась, до того ж, така гра без гри.

— Не знаю, як вони це все замислили, — промовив він врешті. — Проте, якщо той Дуда — хто б він не був — замішаний в усьому, що тут відбувається, тоді він знає, що ми підозрювали Ретеля... і настільки сильно, що його навіть взяли під варту. Серафіна відпустили, тож тепер з нього знято всі звинувачення. Дуді буде неважко скласти два і два та зрозуміти, що ми його розігруємо.

— Помиляєшся. Він мусить бути просто неймовірним генієм, аби все це зрозуміти. Із самісінького початку (відколи поліція вперше у мене з’явилась) я дотримувався, оскільки вони вимагали цього від мене, найбільш можливої конфіденційності та нерозголошення, особливо щодо іноземних туристів. Ось, ти ж і сам це щойно чув; як вони приходять до мене і як вони йдуть звідси. Так само вони й Серафіна забирали, коли арештовували. А відпустили його того ж дня, ще перед моїм нічним приходом до тебе, я тоді не знав цього. Ніхто, крім нас двох і Ретеля, не знає анічогісінько про те, що ми маємо бодай якісь контакти з поліцією.

— Все одно. Я й далі не бачу причини цієї оборудки.

— Як це не бачиш? Ця затія має всі надії на успіх. Якби ми були далекосяжними, то ми б уже давно самі щось вигадали. І це твоя вина, що цього досі не сталося. Завдяки твоїм підозрам, ми зосередилися на Ретелі: бачив він свідка чи ні. І це замість того, аби стежити за свідком... хто за ним спостерігає, з ким він розмовляє, хто в нього викликає якісь підозри... Тепер цим опікуватиметься поліція, а ми своєю грою даємо їй можливість зробити все непомітно та конфіденційно. Як ти не бачиш?!

— Я розумію й бачу, просто не можу збагнути доцільності цього. До того ж, це нудно, брате. Ми не граємо в гру, а лиш вдаємо, що граємо... — тут Франко на мить замовк, а тоді зненацька, наче йому сяйнула несподівана ідея, сказав. — Постривай-но! А якби ми й цього разу перетворили все на справжню гру зі ставками?

— Ти це серйозно запропонував?

— Якнайсерйозніше. Якщо вже ми робимо ставки, то принаймні робімо із якимось особистим мотивом.

— На що б ми тоді закладалися?

— Чи, врешті-решт, наприкінці цієї вистави Дуду буде викрито чи ні.

— Гм? Непогано... — задумався Бонетті; було видно, що тепер і в його очах, як у старого картяра, ця пропозиція починає виглядати привабливою. — Яким внеском ми цього разу розпочинатимемо гру?

— Я готовий робити це з максимальним. Вкласти все, чим цієї миті володію.

— О, на Бога, ні. По-перше, я не можу в цьому підтримати тебе. У мене не водиться стільки грошей, як у тебе. І, до того ж, все залежить від того, на що закладешся: на «станеться» чи «не відбудеться».

— В цьому питанні я надаю тобі право вибору. Вибери собі щось з цих двох: «станеться» чи не «відбудеться», мені все одно. І роби таку ставку, яку забажаєш. Я закладусь на те, що залишиться і поставлю на кін таку ж суму, як і ти.

— Ти великодушний. Гаразд. Якщо так, то я закладаюсь на те, що його не буде викрито, і ставлю на це 100 тисяч кун.

— Ха, ха! Ти трохи лицемірний, друже. Ти щойно з повною впевненістю захищав цю авантюру поліції переді мною, а сам не віриш у її успіх. Нічого, нехай буде так! Я беру те, що ти мені залишив: його викриють. Хоча я вірю в це ще менше за тебе. І ставлю на це таку ж суму, як і ти.

— Мені жаль, що так сталось... ми стартуємо з нерівних позицій, але ж ти сам так схотів.

— Хай тебе те не турбує. Наша з тобою віра — це одне, а все, що станеться, — зовсім інше. У світі постійно відбуваються неймовірні речі, а найбільш імовірні виявляються ілюзією чи містифікацією. Загалом, якщо присутнє можливе, а не точне, то завжди є лише 50% імовірності, що це станеться. Або ні. Люди зазвичай вважають можливим те, що, на їхню думку, є більш імовірним припущенням. Але ніхто ніколи не бачить усіх варіантів і не знає усіх гіпотез, аби точно передбачити, який із них справдиться. Славетний Девід Юм мав рацію, сказавши, що зв’язок причин і наслідків ми взагалі не помічаємо. Людина, вперше побачивши воду, не може лише з її якостей зрозуміти, чи вона точно потоне, якщо вирішить у ній втопитись.

— Я не хочу вдаватися з тобою у філософію. Заклад набув сили, кладемо у сейф знову кожен по 100 тисяч і чекаємо. Хто його знає, може, ще нічого й не буде, якщо жоден із тих трьох свідків, що залишилися, не погодиться бути приманкою.

На цьому вони й попрощалися.

Збігав час, та нічого нового не відбувалося. Обоє поклали у сейф гроші, але їм вже починало здаватися намарне. Ніхто з поліції до них не приходив і ніхто з тих трьох свідків не виявляв бажання погостювати. Так минуло цілих п’ятнадцять днів.

Франко повернувся до узвичаєного плину життя. Утім його не переставав муляти здогад, який з’явився після того, як він почув задум поліціянтів, що у загальній картині чогось не вистачає; наче треба вставити лише один камінчик у мозаїку, аби панно стало цілісним. Він довго намагався пригадати, що б то могло бути, а тоді йому сяйнуло, і то зовсім випадково, під час покера, коли один із гравців встав і сказав, що мусить їхати в Чіліпи на аеродром, аби когось зустріти. Ось воно що! «Це священик у Чіліпах, — вигукнув його внутрішній голос.» З ним він ще не спілкувався. Йому згадалося, що саме від нього Ретель дізнався про смерть дядька і тільки по приїзді туди виявив, що все виявилося непорозумінням. Тут щось не збігається. Як може сільський священик плести настільки хитромудрі інтриги? І знову ж таки, як він міг повідомити Ретелеві страшну звістку, якщо, згідно з почутим від місцевих, всі у Чіліпах напевно знали, що насправді сталося? Ось та остання деталь, якої бракувало в мозаїці; щілина в мурі, крізь яку промінь підозр падає на Ретеля. Хоча він і вирішив більше нічого не розслідувати, проте Тюдор не встояв перед спокусою знайти відповідь і на це єдине запитання, яке з якоїсь причини досі його турбувало.

Наступного дня, не гаючись, він знову поїхав у Чіліпи, щоб поговорити з тим священиком, отцем Влахом, наскільки він пам’ятав. Він знайшов його, коли той обкопував сад поряд із церковним подвір’ям. То був старий чоловік, повністю сивий і трохи згорблений. Тюдор представився, а тоді попросив його трохи уваги, оскільки має до нього кілька запитань. Отець Влахо здався йому дуже гостинним і привітним; відразу повів його на церковне подвір’я, присунув йому крісло, а економка поставила перед ними на стіл пляшку домашньої ракії і кошик сушеного інжиру. Спершу Тюдор, аби завоювати прихильність отця Влахи, розповів йому трохи про себе; про те, що тривалий час був професором у гімназії і що тепер на пенсії, мимохідь згадав і Серафіна як свого колишнього учня. Здається, і Тюдор отцю Власі сподобався, йому хотілося з кимось поговорити; він почав йому жалітися на біль у кістках і старість; і врешті сказав, що зовсім скоро він піде на той світ. Тільки коли в його тираді настала перерва, Тюдор перейшов до діла:

— Отче, чи пам’ятаєте ви, як Серафін прийшов до вас, думаючи, що його дядько помер і цього дня його ховатимуть?

— Як не пам’ятати! Це мене тоді страшенно здивувало. Не знаю, як він взагалі до цього додумався.

— То, виходить, не ви його сповістили?

— Боже збав! Я послав звістку, але не ту, що дядько мертвий. Я просто розповів, як воно все було: що він знепритомнів, коли падав, і що його відвезли в дубровницьку лікарню. Я подумав: було б добре, якби небіж його навідав.

— А чи був хтось, хто подумав би, що старий Ретель мертвий і почав всюди поширювати таку плітку?

— Ніхто не міг подумати. Ще менш ймовірно, що хтось почав би ширити таку плітку, старий-бо майже одразу після падіння отямився.

— Ви ту звістку послали Серафінові особисто?

— Ні, не особисто. Я навіть не знав, як можу з ним зв’язатися. Натомість я зателефонував тамтешньому священику, отцеві Луці Грмої, аби він йому те оповів.

— Ви сказали йому лише те, що його дядько в лікарні? Нічого більше?

— Та Бог з вами, що б я ще міг йому іншого сказати?

— Здається, отець Лука неправильно вас зрозумів. Дякую вам, отче, це все, про що я хотів дізнатися.

Тепер, коли його очам відкрилась ще одна таємниця, Тюдор вирішив розслідувати цю історію доти, поки не дізнається геть усе. Після Влахи, він вирішив поїхати до Плоче, хоч не був певен, що зможе застати отця Луку там. У Плоче була каплиця святого Якова, у якій він служив меси, а жив далеко звідти, десь у Лападі. Оскільки від Чіліп було ближче до Плоче, то він вирішив спершу поїхати туди.

Церква була відчинена, проте абсолютно порожня. Вона навіть була більше схожою на якусь сімейну каплицю, ніж на парохіальну церкву; мала лише один вівтар і в неї не могло поміститися понад сто людей. Дуже швидко з ризниці з’явився старий чоловік, який був весь зігнутий від ішіасу. На Тюдорове запитання, чи тут отець Лука, він відповів, тяжко дихаючи від астми, що через півгодини почнеться служба, тож він, якщо хоче, може його почекати. Тюдор сів на одну з лав, а оскільки дорога його вже доволі сильно втомила, він притулив руки й голову на спинку лави перед собою, тож збоку здавалося, наче він молиться.

— Що я бачу, професоре? — за деякий час він почув голос над собою. — Відомий скептик молиться. До кого ж ви звертаєтесь, якщо не вірите в існування Бога?

Над ним стояв отець Лука.

— Я не молюсь і ні до кого не звертаюсь, — сказав Тюдор, піднімаючись. — Але якби й робив це, то це не суперечило б моєму скептицизмові.

— Наскільки я пам’ятаю з ваших занять, скептик не може ні у що вірити.

— Проте може вважати все і можливим, і неможливим. І відчувати на собі наслідки від того, якої сторони він дотримуватиметься.

— Це значить, що ви нічого не вирішуєте. Ви нічого не берете за взірець істини. Одне слово, ви на роздоріжжі... Професоре, професоре! Ви, мабуть, страшенно нещасливі. Ви живете у великій порожнечі.

— Якраз навпаки, отче. Всі ці запропоновані нам істини вельми сумнівні. Якщо ми обираємо одну з них, нівелюємо можливість вибору серед усіх інших; проте все одно вагаємось, чи гарний ми зробили вибір. Однак єдине правильне рішення: нічого не обирати і нічого не відкидати. Стояти поміж них, на відстані від усього, це найближче до загальної істини, якщо така взагалі існує. Відмова від вибору — це найбільше багатство. Все у певний спосіб належить вибору. Хай і малою часткою. Я навіть не згадую про те, як його здійснення може вплинути на внутрішній світ. Мені здається, зберігання дистанції від вибору, відмова від нього — це єдина річ, що не може зашкодити.

— А притча про Буріданового віслюка? Я вперше почув її саме від вас.

— Суто схоластичний лжеприйом. Віслюк не помре з голоду, якщо ти це хотів сказати.

— Мусив би, що ж іще з ним станеться, коли перед ним дві ідентичні копиці сіна, на однаковій відстані від нього і які однаково йому подобаються.

— Все одно не помре. Навіть в тому випадку, якщо він не має власної волі, а є просто керованим сіном. Навіть тоді б все залежало від іншого, набагато сильнішого гравця... це його голод. Тож, замість того, щоб помирати з голоду, він врешті вибере якусь із копиць сіна. А, можливо, й обидві, якщо він справді зголодніє. Спершу одну, а тоді іншу.

— Але ж перед тим він принаймні мусив вирішити, з якої почати, з лівої чи правої. А оскільки вони обидві однакові...

— Він почне з тієї, яка йому першою впаде в око, якщо немає ніякої іншої причини для вибору... Проте я прийшов до тебе не задля цієї дискусії. Я хотів поставити тобі кілька запитань.

— Я саме так і подумав. Прошу вас до ризниці.

Отець Лука провів його через усю церкву до вівтаря, де були приховані вузькі двері, закриті завісою і завів його до ризниці. То була тісна кімнатка з потинькованими стінами, на яких висіло кілька ікон та велике розп’яття. Умеблювання було скромне: стілець, лава і шафа з одягом для служби. Отець Лука запросив Тюдора присісти, а тоді почав чекати, що він йому скаже.

— Отче Луко! — заговорив Тюдор, пильно на нього подивившись. — Скажи мені чесно, по совісті: чому ти переказав Серафінові, що його дядько мертвий, коли тобі отець Влаха сповістив, що там сталося насправді?

Це питання прозвучало для отця Луки, як грім серед ясного неба. Було видно, що він абсолютно не очікував, що Тюдор може це знати, він кілька хвилин стояв, як спаралізований, а тоді тихо мовив охриплим голосом:

— Я мав для цього серйозну причину. Це все було для його ж добра.

— Існує лише одна причина, через яку ти міг так вчинити. Ти хотів, щоб він запізнився на той корабель, яким поїхала Ана Немчич? Доведи мені, що це не так!

— А якщо й так?!!

— Якщо так, то з цього випливає невідворотний висновок: ти знав про те, що з нею станеться на тому кораблі.

Замість відповіді, отець Лука дістав із шухляди записку і показав її Тюдорові. На ній буквами, вирізаними з газет і наклеєними на папір, було викладено: «Завадьте Ретелеві поїхати кораблем з Аною Немчич, інакше його життя опиниться під загрозою».

— Ось це я знайшов у ризниці за два дні до того, як вони мусили вдвох плисти кораблем.

— А ти цю записку показав поліції?

— Ні. Я боявся, що її там неправильно зрозуміють.

— Чому ж ти тоді не показав її Ретелеві, замість обманювати його?

— Я вже достатньо довго його знаю, щоб бути впевненим у тому, що він її проігнорує. Він не тікає від небезпеки, а прагне зустрітися з нею один на один.

— Може, це й так. Та в цьому випадку щось залишилось поза увагою. Чи, може, ти саме на це й розраховував. Це його кохання до Ани. Якби він і ризикував своїм життям, то точно не став би підводити під удар її. Він поїхав би з нею автобусом чи в якийсь інший спосіб. А це було б саме те, чого ти так не хотів.

— А от і ні. Серафін чистий, як Божа сльоза. А це все ятрить йому душу... тягне його в прірву.

— Тепер подивімось трохи на цю ситуацію з іншого боку! В цьому є дещо, що йде врозріз з будь-якою логікою. Якби був хтось, хто задумав би зробити з нею... байдуже, що... і хотів позбутися Ретеля, чи надсилав би він тобі анонімну записку? Він не міг бути впевненим у тому, як ти вчиниш. Можливо, ти їх обох попередиш. Можливо, ти відразу ж підеш із цією запискою в поліцію...

— Що ви хочете цим сказати? — запитав отець Лука трохи налякано.

— Ти цю записку не знайшов, а радше сам ці букви повирізав з газети і наклеїв, щоб потім мати чим виправдовуватись перед Ретелем за свій вчинок.

— А якщо й так?! — запитав отець Лука, явно опинившись у важкому становищі. — Я лише хотів зруйнувати їхні стосунки. Та жінка аж ніяк не для нього. Ця комуністка... атеїстка... І воїн... захисник.

— Знову ти чогось не договорюєш, отче. Невже ти настільки наївний, що думав таким способом зруйнувати їхні стосунки? Що може вдіяти одне запізнення на корабель, якщо любов щира і взаємна? Вони б зустрілися знову, коли б тільки побажали... хоч і наступного дня. А це наштовхує мене на те, про що й подумати навіть страшно: ти знав про те, що Ана може не дістатися своєї точки призначення. І ще дещо: ти знав, хто буде на тому кораблі.

— Я нічого напевне не знав... лише передчував... неспокій...

— Все одно. У будь-якому разі ти хотів його захистити, а з нею будь-що буде.

— А чого б я взагалі мусив турбуватися про ту суку? Друковані видання володіють народом. Вони показують наших героїв ворогами Батьківщини. Хоч би що з нею не сталося, вона це заслужила.

— Навіть якщо її було вбито? Що ж, таке бажання справді в християнському дусі!

Отець Лука нічого не відповів, а лише зовсім занепав духом. Довго тривала тиша, під час якої він лише беззвучно ворушив губами, а руки склав так, наче молився подумки. Зрозумівши, що натрапив на слабке місце, Тюдор повів далі:

— Я зараз питаю тебе, отче Луко, перед святим розп’яттям. Якщо ти віриш у Нього, в чому я не сумніваюся, мусиш мені відкрити правду. Ти знаєш, хто такий Дуда і де він є?

Довго-довго отець Лука вагався, не знаючи, що сказати, а тоді врешті-решт вирішив, з великими зусиллями вичавивши з себе:

— Знаю.

— І ти весь час про це мовчиш! Покриваєш злочинця перед правосуддям? А ще священик!

— Ви знаєте, якої я думки про той його так званий злочин. Я вже вам казав.

— Ти розповів мені те, що думаєш про Пакрац. Це я ще здатний зрозуміти; є багато таких, хто думає так само, як і ти. Була війна, під час якої питання злочину повністю стерлося, хоч я й не поділяю такої точки зору. Проте нині не війна. Мова йде про два можливих умисних вбивства, і ті з суто суб’єктивних особистих причин. Чи, можливо, ти й це схвалюєш?

— Звичайно, ні, я не схвалюю цього. Та я нічого не міг зробити. Я мав зв’язані руки.

— Що ж тобі завадило піти в поліцію та розповісти все?

— Таємниця сповіді. Якби я так вчинив, я порушив би її.

— Ну що ж, ти залишився вірним своїй професії, зате повністю заглушив голос совісті. Чи знаєш ти, що твою мовчанку, незважаючи на обставини, можна трактувати як своєрідну співучасть у злочині?

— Ви не мусите мені нічого казати, професоре! Я сам це пречудово знаю. Цілими днями я вимолюю в Бога прощення.

— Мені починає здаватися, що притча про Буріданового віслюка має під собою підґрунтя. Бути ось так на роздоріжжі поміж двома вкрай важливими принципами і нічого не робити?! Це може призвести до того, що ти потонеш, захлинувшись у муках власного сумління.

Франко раптом зрозумів, що під час розмови був дещо легковажний. Він мусив поводитися так, начебто й далі підозрює Ретеля, а він постійно говорив про Дуду, як про якусь третю — нікому невідому — особу. Якщо отець Лука переповість Дуді зміст бесіди, чи якщо, не дай Боже, він сам є Дудою, то це могло б добряче нашкодити плану, узгодженому з поліцією, і зробити так, що Дуда буде насторожі. Тож він, перш ніж піти, спробував виправити це своїми новими запитаннями.

— Отче Луко! Чи Серафін того дня, після того, як поїхав у Чіліпи, встиг дістатися корабля і піднятися на борт?

— Ні, ні, не встиг! Це я знаю абсолютно точно.

— Я вважаю, що він це легко міг зробити. Адже мав цілу годину перед відплиттям корабля. Він міг непоміченим пробратися на корабель і зробити щось із Аною.

— Проте він цього не чинив. Я можу вам присягнути перед вівтарем і святим розп’яттям.

— А чи можеш ти присягнути і про те, що він не Дуда?!

— Як ви не розумієте, мені присяга забороняє вам про це сказати. Якщо це дійсно він — я порушу її! А якщо це не він, то я знову її порушу, тому що зменшу вам кількість підозрюваних, і тим допоможу вам дістатися справжнього винуватця.

— Я розумію. Я більш не докучатиму тобі. До побачення, отче Луко.