9. Спадок Азборанів

Прокинувшись майже опівдні та постукавши до Рамира, Нод виявив, що того немає у його покоях. Тоді він піднявся на терасу, гадаючи, що друг насолоджується краєвидом, однак знайшов там лише Самуса. Рудань був одягнений у сірий твідовий костюм, білу сорочку та шовкову шийну хустку кольору гирлонських перлин. Доповнювали ансамбль сірий фетровий капелюх та елегантна тростина зі срібним руків'ям. Барон тримав її у правій руці, на безіменному пальці якої виблискував золотий перстень у формі щита, де на зелено-чорному емалевому тлі було вміщено рельєфне срібне зображення вежі та зірок над нею.

Барон здивовано поглянув на одяг Нода, у якому той був учора, проте змовчав. Хлопець сам збагнув, що гардероб пожильця «Мажора» мав налічувати більше, ніж один костюм.

— Привіт, — Самус смачно потягнувся. — Кави хочеш? — він вказав на столик, де стояв кавовий набір з трьома горнятками. — Планс щойно приніс.

— Давай, — Нод зауважив, що барон поглянув на його перстень, який він знову забув перевернути донизу. — Ти Рамира не бачив?

— Ні.

— Даруйте, — раніше не помічений Нодом камердинер подав йому каву. — Пан Рамир спілкується на рецепції з працівницею готелю.

— Он воно що! — всміхнувся барон. — Даси поглянути? — вказав він на Нодів перстень.

— Ну, поглянь, — Нод, не знайшовши приводу відмовити, простягнув каблучку.

— Фальшивий, хм, — Самус крізь рубін поглянув на сонце. — Знаєш, ти його краще нікому не показуй.

— ?

— Занадто філігранна підробка, — барон знехотя повернув перстень. — Звідки?

— Ходімо снідати, — запропонував Нод, аби швидше перервати цю розмову.

— Слушна думка.

У холі вони здибали старанно причепуреного Рамира. Він, інтенсивно жестикулюючи, щось розповідав дівчині, перед якою пихато задавався учора. Молоденька адміністраторка помітно шарілася, але намагалася чемно і стримано відповідати балакучому клієнтові. Нод зауважив, що дівчина з-під опущених вій кидає на його друга зацікавлені, у чомусь навіть ніжні погляди. Вони з бароном ледь умовили Рамира приєднатися до них за сніданком. Той нізащо не погодився б, та до готелю саме прибули туристи з Султанату, і адміністраторка мусила клопотатися з ними.

— Її звуть Еда... — говорив Рамир за столом. — Ви бачили, які у неї очі!

— Сині, — знизав гренадерськими плечима Самус.

— Сині, — замріяно повторив борець.

— Все із тобою зрозуміло, — зітхнув Нод. — Закохався!

— Вперше, — довершив діагноз барон.

— Не твоя справа! — огризнувся Рамир.

— Не ображайся, але... — всміхнувся Самус.

— І кому ото треба на тебе, рудого, ображатися? — борцеві не сподобалося, що його так легко викрили.

— Я не про те, — відмахнувся барон. — Вам слід подбати про гардероб. Тут не заведено ходити щодня у тому самому...

— Панські витребеньки! — пробурчав борець.

— А ви хіба не пани? — примружився Самус, утім, одразу перевів на інше. — Мені скоро час рушати на зустріч з рибалками — вони обіцяли прийти своїм баркасом до Малого причалу. Це під парком, де моя альтанка. Як повернуся, поведу вас по крамницях одягу. Бувайте, панове,.. не панове.

Закінчивши пізній сніданок, Нод із Рамиром забрали з сейфа шкіряний портфель та попросили Еду викликати таксі, щоб дістатися до Банку. На Рамирів жаль, автівка прибула швидко.

У вестибюлі їм також не довелося чекати й півхвилини, коли до них вийшов уже знайомий банківський клерк. Чемно, проте без зайвої запопадливості з'ясувавши, що власником кодових рахунків та вмісту банківських сейфів є лише Нод, він твердо наполіг, щоб Рамир цього разу їх залишив. Борець із полегшенням погодився.

У кімнаті без вікон, лише з двома стільцями та столом, яка трохи нагадала Нодові ту, шістдесят дев'яту у штабі на полігоні, він назвав клеркові номери рахунків, а тоді паролі до кожного з них. Усього рахунків було одинадцять. Паролі являли собою прості слова. Одним з них було «Тод». Усе записавши, клерк сказав, що йому знадобиться ціла година, щоб усе перевірити, бо судячи з номерів, ці рахунки відкрито дуже давно.

Нод попросив, щоб тимчасом йому надали змогу оглянути вміст сейфів. Він продиктував клеркові номери восьми сейфів, а той визначив, яким з них відповідають усі вісім ключів з Нодового згортка. Затим інший клерк, викликаний першим, повів його до сховища. Йшли довго, спускаючись кудись до самих нижніх ярусів банківського підвалу. Нарешті опинилися перед важкими дверима, на яких тьмяніло знайоме зображення атакуючого вовка з альбатросом над ним — вочевидь, Азборани здавна мали тут персональне сховище. Приміщення за дверима виявилося круглим. Попід стіною на рівній відстані один від одного стояли сейфи — залізні скрині різних розмірів. Службовець дістав вісім банківських ключів, повернув кожний із них у замках сейфів і залишив Нода самого.

Парубок дістав свої ключі та продовжив процедуру, відчинивши перший сейф. Нічого цікавого. Звісно, не як на курсанта-сироту, а як на спадкоємця трону, який спілкується з привидом короля. Золоті зливки, монети, перли... Другий сейф — необроблене коштовне каміння. Третій — кольє, каблучки, браслети та інші жіночі прикраси, все у оксамитових футлярах. Четвертий — чаші, кубки, таці — усе золоте, інкрустоване камінням. П'ятий — те ж саме. Шостий — видовжений та приземкуватий. Тут уже цікавіше — кинджали, мечі, шаблі, рапіри, а в окремих футлярах — кілька дорогоцінних чоловічих перснів. Сьомий — готівка: ланодська, імперська, гирлонська, султанатська. Банкноти старезні, але цілком придатні для розрахунків. Восьмий — папери. Багато. Старі манускрипти, новіші документи — угоди, купчі, протоколи якихось нарад та щоденники кількох представників, а більше представниць роду Азборанів. У самому низу — потерта картонна тека з написом «Ратх». Нод сховав її до свого портфеля.

Трохи поміркувавши, він вирішив сховати у сейф привезені з Республіки артефакти зі спадку Азборанів — не хотів ними більше ризикувати, бо вже одного разу мало не втратив під час загибелі баркаса. Передусім поклав до архіву документів заповіт герцога та свою посвідку курсанта, а тоді — й печатку Азборанів. Кортик спадкових адміралів Королівського флоту Ланоду так само залишив у цьому надійному сховищі, натомість із собою прихопив тонкий стилет у шкіряних чорних піхвах з біло-жовтавим, незвичної фактури кістяним руків'ям, вкритим складним різьбленням. Стилет видавався дуже зручним, щоб його непомітно сховати у одязі та миттю вихопити у разі потреби. Перстень, що викликав надмірну цікавість Самуса, Нод додав до колекції чоловічих каблучок своїх пращурів, а звідти прихопив інший, менш впізнаваний, відлитий із платини і з чималим діамантом. Замкнувши усі замки, він постукав у двері. Миттю з'явився супроводжувач, дозамкнув сейфи банківськими ключами та, зачинивши сховище, провів Нода нагору. Там уже чекав знайомий службовець, а з ним — повновидий чоловік у класичному синьому костюмі з мініатюрним золотим значком корони на лацкані.

— Дозвольте рекомендувати Вам пана Іста Зайра — голову правління Банку, — звернувся клерк до Нода. — Пан вкладник бажає зберігати інкогніто, — мовив він до шефа.

— Дуже приємно, пане вкладнику! — Зайр шанобливо простягнув Нодові спітнілу долоню. — Правила нашого Банку гарантують анонімність усім клієнтам, які того забажають. Проте Ваші рахунки відкрито дуже давно, так само анонімно. Умовно анонімно, як ви розумієте, — голова правління усміхнувся самими лише очима. — Тоді загальна сума становила півмільйона дукатів. Складний депозитний відсоток примножив первинний капітал більше, ніж у сто двадцять разів. Таким чином, у Вашому розпорядженні зараз шістдесят три мільйони вісімсот двадцять шість тисяч триста дванадцять дукатів. Після статків князівської родини це другий капітал у Гирлоні.

— Даруйте, я правильно розумію, що мене визнано власником цих грошей? — про всяк випадок перепитав Нод.

— Безумовно...

— Банк може гарантувати мені збереження таємниці рахунків?

— Так. Звісно, так, — твердо відповів голова правління.

— Але ймовірно, що коли я раптом забажаю отримати усі ці гроші одразу, можуть виникнути складності?

— Бачте, наш Банк ще жодного разу за усю його історію...

— Не відмовляв у задоволенні запита клієнта, — завершив замість нього Нод.

— Саме так, — Іст Зайр витер лисину білосніжною хусткою.

— І я не маю наміру випробовувати його надійність, — заспокоїв голову правління Нод. — Наразі давайте оформимо на мене чековий рахунок, припустімо, у мільйон дукатів. Ще один, такий самий, на мого друга Рамира. У випадку, якщо мені знадобляться більші кошти, я намагатимуся попереджати заздалегідь.

— Чудово! — полегшено зітхнув Іст Зайр. — Ми оформимо на Вас та на Вашого друга анонімні чекові книжки загальною сумою по мільйону кожна. Чеки нашого Банку приймають по усій Деолі! Вам пояснять, як їх правильно заповнювати. Нам знадобляться зразки ваших підписів...


У кав'ярні на набережній Рамир розглядав свою чекову книжку — видовжену за горизонталлю, світло-фіолетову з перламутровим полиском та золотим рельєфним зображенням князівського гербу.

— Схожа на залікову, як у нашому інституті! Лишень товща, набагато! Виходить, я тепер мільйонер? — запитав у друга.

— Справжнісінький! Щоправда, анонімний! — Нод відкусив шматочок канапки з ікрою. — Як на мене, то на смак нічого особливого. Не знаю, чому цю ікру так вихваляють.

— А мені подобається! — Рамир проковтнув повну чайну ложку ікри, зачерпнувши її з кришталевої розетки, що стояла на підставці з льоду.

— Це також тобі, — Нод дістав перстень. — Він не такий примітний, як той, зі знаменитим рубіном, а тобі ж подобається носити такі речі.

— Ну, нічого собі! — борець начепив каблучку на середній палець лівої руки. — Як виграє! У житті нічого красивішого не бачив. Де узяв?

— Це зі спадку Азборанів...

— Забери назад, — Рамир зняв каблучку і поклав на стіл. — Хто тобі дозволив родинні коштовності дарувати? Не встиг отримати спадщину, а вже тринькаєш!

— Це не з родинних, — Нод силоміць вклав перстень у руку Рамира. — Заначку у Гирлонському банку Азборани створювали на випадок вигнання. Там, гадаю, зберігаються не історичні артефакти, пов'язані з якимись пам'ятними подіями чи видатними особами, а просто дуже коштовні речі, які можна легко і тихо продати. Бери, не комизись!

У напівтемряві банківського підвалу Нод не розгледів перстень як слід, а тут, на світлі, й сам замилувався. Основним кольором восьмикутного прозорого каменя, покладеного у затінок, був ледь зеленавий, а на сонці грані діаманта спалахували усіма барвами веселки. На смаглявій руці Рамира він виглядав трохи масивним, проте якимось навіть природним. Борець, помилувавшись подарунком, сумно запитав:

— Що тепер? Їдемо до Ланоду?

— Так, — Нод удав, що не помічає настрою друга. — Однак треба ще якісь посвідчення особи роздобути. Навряд чи клубні картки Банку дають право перетинати кордон.

— А коли просто тихцем перебратися? — запропонував Рамир. — Не думаю, що тут суворіший прикордонний контроль, ніж у Республіці.

— У будь-якому разі слід легалізуватися. Ми скоро привернемо до себе увагу, і нами зацікавиться поліція, а може, і розвідка...

— Будь певен, Ноде, вже зацікавилися. Не повірю, що у місцевої розвідки немає своїх агентів у Банку.

— Тим паче слід поквапитися, — зауважив молодий Азборан.

— Ноде, а може, з переїздом нам рудий барон допоможе? О! Чекай, а що ти йому вчора про королівське походження говорив? Він мало вино не перекинув.

— Я саме збирався розповісти тобі про одного свого нічного співрозмовника, коли на нас звалився Самус. Так от, щоразу, коли я засинаю, до мене уві сні з'являється такий собі Горанг III Пришелепуватий...

Нод переповів дещо зі своїх розмов з покійним королем Ланоду.

— А цієї ночі про що говорили? — Рамир поставився до віщих снів друга цілком буденно — чекова книжка на мільйон дукатів та платиновий перстень на пальці зайвий раз переконали його, що найфантастичніші речі стають реальністю, коли вони відбуваються з Нодом.

— Сьогодні Горанг повідав мені про релігійні вірування, що поширені у країнах Альянсу. Не знаю, як вам у політехнічному, а нам на політичних заняттях розповідали, що на Заході панують суцільні клерикальні забобони. Направду це не так. У Ланоді, Залізних Горах, Гирлоні та Межимор'ї переважає віра у Зорю Безмежжя. Це радше традиція, ніж релігія. Основу віровчення складає набір з п'яти постулатів. Перший — що спочатку не було нічого. Ані часу, ані простору. Відповідно, не було й матерії. Існувало лише Ніщо, а позаяк воно було нічим, то не існувало.

— Маячня якась!

— У наш час — так, а колись такі просторікування видавалися за глибокодумну філософію. Другий постулат: у Нічому раптом виникла Вічна Зоря. І щойно вона виникла, з'явилася Вічність...

— Але ж на те вона й вічність, щоб бути завжди, — Рамир проковтнув ще ложку ікри.

— Так отож! Виникнення Вічності скасувало перший постулат. Тобто Вічність знищила Ніщо, ніби його й не було ніколи. Третій постулат: Вічність — неосяжність часу, і вона спричинила безмежність простору, бо для того, щоб осягнути неосяжне, потрібен нескінченний час. Осягнення неосяжного неможливе, бо ніколи не закінчиться. Нескінченність простору і часу визначили Безмежжя. Четвертий: позаяк Зоря, що виникла у Нічому, спричинила появу Безмежжя, її стали називати Зорею Безмежжя. Вона є джерелом усього — матерії, яка існує у часі і сама є часом, а також духу, який походить від матерії і водночас створює й перетворює її. Отже, він, своєю чергою — джерело матерії. Дух здатен усвідомлювати плин часу, звідки виникає розум...

— Трохи плутано, але нічим не гірше за будь-яку іншу спробу відповісти на питання, звідки усе взялося. До речі, а звідки, усе ж, виникла Зоря, яка у другому постулаті була Зорею Вічності, а у четвертому вже — Зорею Безмежжя?

— Це останній, п'ятий постулат: ставити питання, звідки і як виникла Зоря...

— Заборонено! — здогадався Рамир.

— Саме так. Звісно, сучасні люди ставляться до цього наївного стародавнього вчення з певною поблажливістю, але водночас і з повагою.

— Прикольні у тебе сни, — засміявся Рамир. — Релігійно-філософські балачки з привидами!

— До речі, Горанг, хоч і привид, і сам критично ставиться до релігійних забобонів. Він дотримується мало не наукової версії про існування якоїсь субстанції, що пронизує усе існуюче. Вона здатна впливати на усю матерію, що є в природі, цілеспрямовано змінювати її і змінювати себе. Я хотів був детальніше його про це розпитати, але король сказав, що в мене і так буде досить клопотів, щоб ще й цим морочити собі голову. Він вважає, що мені слід добре знати саме релігійну ситуацію у світі. Отож, віра у Зорю Безмежжя з незначними відмінностями поширена по усьому континенту. У Ланоді та Гирлоні вона за традицією вважається державною релігією, і її публічну критику заборонено. У Конфедерації усі релігії визнані рівними. У Султанаті вірування у Зорю доповнює культ Рела. Кілька сторіч тому ці особливості спричиняли релігійні війни, але те у минулому.

— А у Імперії?

— Ще донедавна віра у Зорю Безмежжя була державною релігією у Межимор'ї. Проте три роки тому старезний імператор Лайсут VI незадовго до своєї смерті раптом видав едикт про рівність усіх віровизнань. Хоча імператорська родина і двір формально залишаються послідовниками традиційної релігії, проте у Імперії шириться ось ця секта, — Нод дістав з портфеля старезну тонку теку з написом «Ратх» на ній.

— Де ти це узяв?

— У Банку зберігалася. Це з архіву Азборанів.

У теці виявилося лише зо два десятки аркушів. Першою була доповідна записка посла Ланоду у Конфедерації до міністра закордонних справ Королівства маркіза Доса Азборана, двохсотрічної давнини. У записці йшлося про те, що у Конфедерації з'явилися біженці із загиблого величезного острова на Заході — Ратхана. Їх врятувалося зовсім небагато — менше чотирьох десятків. Прибули вони на плотах, голодні та обідрані. Гуманна влада Конфедерації виділила біженцям землю для заснування власного селища, допомогла звести будівлі, надала домашній скарб на перший час. Ратхари, як самі себе називали біженці, з вдячністю усе прийняли. Виявилися вони працьовитими, вправними механіками та гончарами. Проте трималися відособлено, сторонніх до свого селища старалися не допускати. У пам'ять про загиблий острів, який прибульці вважали другим континентом планети, те селище назвали Ратханом. У ньому звели гостроверхий дерев'яний храм досить зловісного вигляду — над його входом висів зліплений з глини та розмальований череп якоїсь невідомої хижої істоти з рогами.

Над текстом доповідної розгонистим почерком міністра кількома рядками було сформульовано вказівку службовцям міністерства підготувати лист послові з дорученням з'ясувати, чи не володіють прибульці якимись корисними технологіями чи невідомими досі пристосуваннями. Можливо, вони привезли насіння якихось корисних рослин чи ще щось... Дочитавши доповідну, Нод передав її Рамирові.

Ще один документ був складений кількома десятками років пізніше, вже на ім'я керівника королівської розвідки, також з роду Азборанів, за підписом ланодського резидента у Конфедерації. Він повідомляв про те, що ратхари проповідують свою віру мешканцям країни. Їх селищ уже кілька, і послідовники вчення про Ратха мають певну політичну вагу. З сотні членів парламенту Конфедерації восьмеро — сектанти. Селища ратхарів вимагають надання їм права на релігійно-комунальну автономію. Резолюція шефа розвідки на цьому дописі вимагала з'ясувати основи того віровчення.

Їх було викладено у наступному тексті того ж автора. Нічого незвичного: служіння Ратхові полягає у підтриманні горіння вогню у храмах. Вогонь за цим віруванням є початком і кінцем — первинним джерелом усього сущого — з нього усе почалося і ним усе закінчиться. При цьому у віровченні постулювалися цілком соціально корисні погляди: культ чесної праці і родини, нормоване споживання без надміру розкошів та поглинання природних ресурсів. Також повідомлялося, що вищі служителі культу передають з покоління у покоління якесь сакральне знання, яке ревно оберігають від усіх невтаємничених. Насамкінець резидент згадував, що у давнину, ще на Ратхані, паливом для священного вогню слугували живі морські молюски, дуже отруйні. Їх отрута являла собою легкозаймисту сполуку, яка горіла ні з чим не порівнянним синьо-зеленим полум'ям. Раз на рік на цьому полум'ї спалювали обрану за жеребом незайману дівчину. Втім, це варварство давно у минулому. У Конфедерації молюсків з успіхом замінили сушені гриби, змішані з висушеними та перетертими на порох болотяними равликами.

Однак складовою того культу була ще й віра у «Дні очищення». До часу ця обставина не викликала занепокоєння у влади, та згодом виявилося, що ті «Дні» визначаються вищими служителями, які керуються при цьому отими своїми спадковими сакральними знаннями. Настання «Днів» означає, що замість молюсків слід знову спалювати людей. Щодня. При цьому жертва має бути добровільною. Фанатики вважали, що саме відмова приносити людські жертви призвела до загибелі квітучого Ратхану.

У інших паперах повідомлялося, що через доведений факт людського жертвоприношення секту Ратха у Конфедерації заборонено, автономію ліквідовано, а найактивніших адептів засуджено та ув'язнено. Сотня фанатиків спробувала заснувати свою колонію у Ланоді. Тут-таки була копія королівського рескрипту про заборону секти, а також аналогічні копії з Султанату та Гирлону. А в останньому документі йшлося про те, що граф Вульснер, магнат і водночас садист-сексоман з Імперії, спокусившись запропонованими йому лідером сектантів трьома незайманими красунями-дівчатами, надав для заснування поселення ратхарів свою землю. Імператорська влада легковажно закрила на це очі. На цьому тексті стояла резолюція самого короля Горанга III про необхідність довічної заборони сектантам в'їзду до Ланоду.

— Цікаво, чому ця тека опинилася у Банку? — запитав Рамир, повертаючи останній аркуш Нодові. — Здається, її місце у архіві Королівства.

— Ймовірно, щось тут становило для останнього герцога неабиякий інтерес, — припустив Нод. — Час їхати до Самуса.

Барон чекав за накритим на трьох столом у шатрі, де вчора пиячила дипломатична делегація з Межимор'я. Рамир, звісно, спершу подався до рецепції, попередньо сховавши перстень до кишені, аби уникнути запитань Еди, та виявилося, що її зміна вже закінчилася. Здивованому такою короткою тривалістю робочого дня борцеві довелося повертатися до шатра ні з чим. За обідом Самус пояснив, що у Гирлоні надлишок робочої сили, і безробіття долають шляхом зменшення часу роботи, а також дванадцятирічним строком навчання у середній школі та обов'язковістю вищої освіти.

— Ось що я сьогодні придбав, — барон уже за десертом розкрив чималий згорток з вощеного паперу, який лежав на стільці поряд, та поклав на стіл зуб — видовжений, сантиметрів у двадцять, а завширшки — близько п'яти.

— Скільки дав? — Рамир зважив ікло на руці. — Яке воно важке!

— Це, щоб ти знав, найміцніший на Деолі матеріал біологічного походження. Сто дукатів.

— Чи не забагато?! — прагматично здивувався Рамир.

— Трохи, може, але з рибалками, які мені його продали, я планую наступної весни піти в експедицію, тому хочу мати з ними добрі стосунки.

— Десь мені доводилося бачити таку фактуру кістки, — Нод узяв зуб.

— Навряд, — заперечив Самус. — Фактура іклів крега унікальна. Хіба, може, у вашій Республіці у музеях експонуються списи первісних людей з цих зубів чи прикраси.

— Ні, не експонуються. Чому ти вирішив, що ми з Республіки? — Нод незворушно повернув артефакт баронові, ніби не надавши великого значення тому, що Самус викрив місце їх походження.

— А звідки ж іще, коли не з Республіки? Я вже переконався, що ви не гирлонці, бо не знаєте місцевих звичаїв, не з Імперії, бо вчора дипломатів у цьому шатрі співвітчизниками не називали! Мешканці султанату смагляві та чорняві...

— А Конфедерація? — запропонував версію Рамир.

— Ви слухали мою оповідь про крегів, немов уперше, а у Залізних Горах найкращі музейні колекції палеонтологічних артефактів. Їх показують усім школярам, розповідаючи про життя викопних тварин. Це частина обов'язкової освітньої програми. На записних двійочників ви якось не схожі, хоча прогалини в освіті маєте. Отже, ви не з Конфедерації.

— Прогалини, може, і є, однак візерунок я точно бачив, — Нод дістав зі свого портфеля стилет, взятий у банківському сейфі. — Ось тут.

— Овва! — Рамир першим заволодів зброєю.

— Дай поглянути, — Самус постукав нігтем по руків'ю. — Так його зроблено із зуба крега! І чому я вже геть вам не дивуюся? — запитав він сам у себе. — Технологію обробки цього матеріалу давно втрачено. Зуб дуже міцний, але коли різьбяр прикладає надмірні зусилля, або зуб, або різець ламається. Секрет обробки знали у секті ратхарів. Нині ж викопні зуби майже не трапляються, тому й технологію забули, — барон зняв піхви з кинджала. — Так і є! Це один з восьми кинджалів графа Вульснера, — він тицьнув у вигравіюване на лезі зображення рогатого черепа.

— Хто такий Вульснер? — Нод удав, що нічого не знає про садиста.

— Був колись у імперії такий маніяк. Йому зрадила молода дружина, він убив її і від того збожеволів. Сподобалося графу мучити юних дівчат. Лише відчуття їх мук збуджувало у ньому сексуальний потяг. Спочатку влада дивилися на його злочини крізь пальці, бо мучив він лише своїх селянок. Та зрештою селяни повстали. Маніяк ледь утік зі свого приморського патіо на північ, у гірський замок. Там...

Він надав землю для поселення ратхарам, які за це віддали йому на муки трьох незайманих красунь, — завершив історію Рамир.

— Чекай! — втрутився Нод. — Нехай Самус завершить.

— О, ви про це теж чули, — барон знову не здивувався їх обізнаності. — Граф поселив у своїх горах ратхарів, а вони, коли набрали сили, вбили свого, так би мовити, мецената. Вже пристарілого. Під час чергової садистської оргії. Вісьмома унікальними кинджалами з руків'ями із зубів крега. Гайдуки графа збіглися на його крики, але знайшли його бездиханне тіло, простромлене у восьми нервових вузлах — люто сконав. Ритуальне то було вбивство, а за кинджалами, подейкують, ратханари й понині полюють — повернути собі прагнуть. Вульснер помер бездітним, тому маєтності його перейшли до імперської корони, а ритуальні стилети попервах привласнили гайдуки. Однак імператор швидко оголосив їх державною власністю та наказав конфіскувати з певним фінансовим відшкодуванням. Конфіскували сім. Нині вони у імператорській скарбниці, а восьмий викупив у гайдука...

— Мабуть, що котрийсь із герцогів Азборанів, — підказав Нод. — Гаразд, бароне, усе одно ніде тебе подіти. Слухай нашу правдиву історію...


Закінчення Нодової оповіді Самус слухав у лімузині. Цього разу він кермував сам — щоб водій не почув зайвого. Найбільший сумнів у барона викликало те, що військові у Республіці, як виявляється, спекулюють пальним! Неймовірні ж обставини продовження роду Азборанів він сприйняв лише з легким подивом, одразу беззастережно повіривши, що русявий зеленоокий парубок на передньому сидінні справді є сімдесятим герцогом Азборанським. Втім, пропозиції поглянути при нагоді на оригінал герцогського заповіту він не відхилив.

Самус пояснив, що відповідно до традиції успадкування аристократичних титулів, після оприлюднення історії, викладеної у листі старого рибалки Яната, вона має бути визнана королевою та парламентом. У такому разі шістдесят шостим герцогом буде вважатися Брийом, шістдесят дев'ятим, відповідно, Нодів батько, а Нод — рівно сімдесятим. За правом народження Нод, поза всяким сумнівом, має право на цей титул. Більше того, той факт, що Банк визнав його спадкоємцем статків Азборанів, означає непряме визнання прав Нода і владою Князівства. Можна не сумніватися, що Авуру IX вже повідомили про появу нового Азборана, і він, напевне, міркує, як використати несподіваного «джокера» у складній дипломатичній грі.

Однак визнання Нода вродженим герцогом у Ланоді, швидше за все, неможливе. По-перше, короні тоді доведеться провернути величезний майорат Азборанів, який після «уривання» роду успадкувала корона. А по-друге, і це головне — усе династичне право у королівстві з часу регентства королеви Сафітії ґрунтується на тому факті, що рід-дублер, який мав посісти престол у випадку уривання династії Вепрів, вже не існує. Визнання Нода герцогом Азбораном означатиме незаконність царювання усіх наступників Горанга III, адже після його смерті Сафітія правила як регентша, а престол вважався вакантним, допоки у Гирлоні у племінниці Горанга III та другого сина правлячого князя не народився хлопчик, якого і проголосили спадкоємцем трону Ланоду. Щоб підкреслити наступність, його назвали Горангом. Правив він під ім'ям Горанга IV, а підданцям запам'ятався тим, що заборонив полювання на рідкісних тварин, перш за все, на білу лисицю. Він і є засновником нині правлячої Гирлонської династії на троні Ланоду. Ці обставини дають Нодові вкрай мало шансів бути визнаним як герцог Азборан — принаймні, у Ланоді. На звертання до себе як до герцога він, вочевидь, має право, та чи довго із тим правом проживе, якщо про нього стане відомо тим, хто вже давно накинув оком на хиткий трон його, Самусової, матусі?

Вислухавши усе це, Нод вирішив до часу не перевантажувати свідомість Самуса ще й розповіддю про свої «сонні» розмови з Горангом III.


Під компетентним керівництвом Самуса на купівлю одягу та аксесуарного причандалля вони витратили лише години зо три. Усе придбали в одному магазині у старому місті — клубному закладі, куди допускали лише обмежене коло клієнтів. Барон був членом клубу. Магазин розташувався у непримітному провулку і зовні виглядав зовсім маленьким, проте всередині виявився велетенським — містився у природній печері. Їх супроводжував сам управитель. Спакувавши шість валіз різноманітного одягу, взуття, пасків, парфумів, запонок, краваток тощо, він аж сам зніяковів від названої загальної вартості усього придбаного, та побачивши у руках молодих покупців чекові книжки, вмить позбувся раптового нападу докорів сумління.

Рамир відвів управителя вбік і зашепотів щось до нього. Той шанобливо вислухав, а тоді, доручивши продавцям винести валізи до лімузину, повів парубка кудись углиб крамниці. Нод із Самусом чекали на нього у машині. Борець підійшов аж за півгодини. Сяяв, мов новий дукат, а з кишені у нього виглядав червоний сап'яновий футляр.

— Ну, покажи, покажи, що ти там придбав для Еди? — виявив безпосередню цікавість барон.

— Ось, — Рамир відкрив футляр.

— Хм! Цілком пристойно, — Самус зважив у руці браслет з невеликих, але однакового бузкового відтінку перлин. — Я, відверто кажучи, непокоївся, що ти вибереш якусь дорогу і кричущу річ. Маєш смак, — він увімкнув двигун.

— Ато! — посміхнувся Нод. — Послухай, Самусе, а чому ти відкладаєш експедицію у пошуках крега аж на весну? Той екземпляр, що трапився нам із Рамиром, може піти геть із цих вод, і шукай його тоді по усіх морях.

— До початку сезону штормів не встигнемо підготуватися як слід.

— А що там готуватися? — здивувався Нод. — Сіли на яхту та й вийшли у море.

— Та ні, — заперечив Рамир. — Треба замовити водолазне спорядження, засоби лову. Та й саме судно має бути спеціально обладнане, бо Самус, напевне, захоче взяти крега живим.

— Звісно, живим! До штормів вийдемо у море просто так, навмання. Туди, де ви та рибалки зустріли крега, — барон натиснув на газ. — Серйозну ж експедицію доведеться розпочати наступного року. Та й Ви, ясновельможний герцог Азборан, — Самус хитнув головою у Нодів бік, — звалилися на голову усьому вільному світові зі своїми династичними правами. Якось це все треба встигнути розгребти.

— Маєш пропозиції, із чого почати розгрібати? — запитав Рамир.

— Міркую, наразі...

На подвір'ї таверни вони наразилися на делегацію межиморських дипломатів. Сьогодні ті були збуджено-веселі, хоча цілком тверезі.

Того дня хлопці вирішили вечеряти у маяку. Так і вчинили. Планс допоміг кельнерам розставити салати та сушене м'ясо на столі, який встановили на терасі, відкоркував керамічну карафу султанського та, нещільно причинивши двері, вийшов. Самус розлив вино.

— Слухай, бароне, — Нод зробив ковток жовтаво-коричневого терпкого напою, — ти часом не знаєш, що там за проблеми довкола княжича-спадкоємця?

— Княжичеві двадцять два роки, його давно вже мали б представити народу, але князівська родина досі зволікає. Підданці вже непокояться, — відповів барон.

— А чутки якісь? — запитав Нод.

— При дворі моєї матінки подейкували, що княжич може бути маніяком, якого тримають під замком. Якось я запитав про це прямо, але королева суворо заборонила надалі торкатися цієї теми.

— Якщо Авур-молодший не зможе правити, що тоді буде, Самусе? — запитав Рамир.

— У князівстві такого ніколи не траплялося. Якщо княжича визнають недієздатним, єдиною спадкоємицею трону лишається князівна Ерада...

— А її сватають за того принца з Межимор'я, який водночас претендує на трон Ланоду, — підсумував Нод.

— Ось вони, два зайці для Імперії — Ланод і Гирлон, — збагнув Рамир. — Саме про це говорили межиморські дипломати за вечерею у шатрі.

— Здоров'я князя викликає дедалі більше занепокоєння, — вів далі Самус. — Місяць тому він не з'явився на святкуванні власного ювілею. Хоча я чув, що сьогодні Авур мав прийняти голову делегації з Імперії.

— Недарма ми оце зустріли дипломатів такими задоволеними, — зітхнув Нод. — До чогось, може, вже домовилися.

Ледь чутно рипнули двері, і терасою прокотився легкий протяг. Самус підвівся з-за столу, щоб зачинити їх. За дверима на сходах, що вели з холу на терасу, Планс трьома нечутними кроками зіскочив униз і заховався так, щоб його не було видно згори. Барон, визирнув на сходи, переконався, що там нікого немає, та, зачинивши двері, повернувся до столу.

— Твоя гоноровосте, — Рамир витяг з кишені перстень та передав Самусові, — а що ти скажеш про цю каблучку?

У великих пальцях барона перстень не виглядав масивним. Діамант світився рівним внутрішнім світлом, проте спалахував від кожного руху.

— Рідкісний камінь! Дивно, що я ніколи не чув про нього, — барон поглянув крізь діамант на небо. — Це ніби не підробка. Камінь схожого розміру і кольору є центральним у тіарі імператриці, але він має вади — неправильну овальну форму та внутрішню тріщинку, а цей виглядає ідеальним. Де узяв, Рамире?

— Герцог,.. як там його,.. сяйновельможний... сьогодні подарував.

— Ясновельможний! — Самус віддав коштовність Рамирові. — Ноде! От ти й зробив свій перший королівський подарунок.

— Справді королівський, — борець вдягнув каблучку на палець.

— Та відчепіться ви із цим слівцем! — розсердився Нод. — Королівський! Не король я!

— Ясно-красно, що не король. Ще, — підначив барон. — Не надто, Рамире, хизуйся каблучкою, особливо у непевних районах — відірвуть разом з рукою. Давайте за щедрість правителів, — Самус долив усім вина. — Сьогодні я не ночуватиму тут, побачимося вранці...


Нод трохи непокоївся перед неминучою зустріччю з Горангом уночі. Він хотів розпитати у короля про перші ознаки божевілля та чи є шанси вилікувати маніяка, однак співрозмовник випередив його своїми запитаннями. Горанга знову цікавило, що робить у Гирлоні імперська делегація. Довідавшись про намір Імперії поглинути Гирлон та Ланод водночас за допомогою династичного шлюбу, він зі смутком мовив, що передбачав це. Трохи поліпшила королівський настрій звістка про те, що Самус, всупереч репутації егоїстичного гультяя та бабія, узяв близько до серця небезпеку королівству і сам заходився допомагати парубкам.

За тим виникла суперечка: король-привид наполягав, щоб молоді люди утрьох якомога швидше від'їжджали до Ланоду, а Нод відповідав, що у Гирлоні їм слід бодай спробувати зашкодити весіллю князівни з межиморським принцем. Горанг назвав ім'я принца — Ліруд, та повідомив, що королева Ауранія таки має намір проголосити його спадкоємцем престолу Ланоду. Знехотя король погодився з Нодовою пропозицією. Уві сні Нод піймав себе на думці, що звістка про відкладення від'їзду з Князівства має сподобатися Рамирові.

Про ознаки ж та розвиток у нього божевілля король спокійно повідомив, що це генетична хвороба ланодських аристократів, яка проявляється раптово у будь-якому віці лише у чоловіків, а факти зцілення від неї за життя хворого йому невідомі.

Загрузка...