17. Її Палаюча Мудрість

Нод незчувся, як заснув. Горанг не навідав його і цього разу. Ранок увірвався у його спальню разом із веселим господарем будинку в Тасавському передмісті столиці. Самус притягнув із собою три газети.

— Ну, тепер ти в нас знаменитість! — сміявся барон. — Сьогодні Йайд розповість про тебе Загрі, а вона, швидше за все, вже знатиме про твою знамениту особу з газет. Неодмінно зацікавиться.

Нод вихопив у барона газету. Уся друга сторінка була присвячена репортажу про їх прибуття до палацу. Серед кількох світлин був навіть крупний план Тява. Підпис під фото: «Ще одна загадкова особа, яка супроводжує його гоноровість барона Самуса Дорга». Текст статті виявився цілком нейтральним. Приїхав барон. Давно його не бачили у столиці. З бароном загадковий молодий чоловік. Обох прийняла королева, їх плани невідомі, проте політологи пов'язують раптове повернення «блудного сина» з намірами Імперії домогтися проголошення наступником престолу імперського принца Ліруда.

Інше, ділове видання повідомляло, що Нод може бути спеціальним кур'єром чи то з Гирлону, а чи з Архепелагу, який, можливо, уповноважений передати королеві пропозиції щодо союзу проти Імперії. І лише жовтий листок «Світські подробиці» цитував Кетрю Собачу, котра натякала на те, що має у своєму розпорядженні факти, що могли б бути цікаві читачеві, проте міркування пристойності не дозволяють їх оприлюднити...

— Я чекав гіршого, — зізнався Нод. — Коли вже я став відомим, то, може, це якось допоможе Юсу і Кинаву знайти мене. Звісно, якщо їм вдалося здійснити наш план їх втечі з Республіки. Сподіваюся на це дуже, та щось важко мені на душі.

— А як ви домовлялися знайти один одного? — Самус всівся на розстелене ліжко.

— Кинав із Юсом мали б здатися прикордонникам Конфедерації та показати їм стародавні бузкові перли Азборанів, повідомивши, що ці коштовності є частиною давно втраченого спадку, який тепер належить короні Ланоду, і вони бажають повернути їх законним власникам.

— А далі що? — Самус не виказував подиву щодо слабкості цієї ідеї, бо здогадувався, хто її автор.

— За таку сенсацію — «знайдено давно втрачені історичні коштовності, і втікачі з Республіки мають намір добровільно та безкоштовно повернути їх короні Ланоду» — ухопилася б преса, і про Юса з Кинавом написали б в усіх газетах. Таким чином я мав їх знайти.

— У Республіці усі такі, як би то сказати, наївні? Чи, може, це в Азборанів спадкове? — Самус таки не втримався, щоб не висловити усе, що думає про такий план...

Дет Дут знову говорив із Буртаком над ліжком Сата Сата, що перебував у надійно глибокій комі. І знову дуумвір слухав доповідь підполковника «потилицею».

— Речей із ординарцем Юсом не було. Лише паспорт та військова посвідка, — пошепки повідомив Буртак.

— А гроші?

— Теж ні. Ми обшукали все довкола, і ніяких речей не знайшли.

— А слідів того другого, студента?

Буртак увесь захолов, проте наважився відповісти. Подумки він подякував звичці дуумвіра стояти спиною до доповідача — в очі не наважився б збрехати.

— Слідів Кинава не відшукали...

— Як таке може бути?

— Ми переслідували втікачів із собаками! Виявилося, що Юс заховався у вітроломі. Його собаки вистежили, але тоді внюхали лігво дикої свині з виводком і кинулися до неї. Свиня їх на смерть порвала, вояки навіть добігти не встигли до місця сутички. Командир наказав оточити вітролом та шукати у ньому, а сам викликав підмогу. Знайшли ординарця майже під ранок — добре вміє маскуватися. Підмога тим часом обшукувала прилеглу місцевість, але там усі сліди, якщо вони були, знищила ранкова злива.

Про те, що насправді під великим валуном знайшли мокрий наплічник з частиною речей Юса та ознаки залягання там Кинава, підполковник змовчав — інтуїція досвідченого контррозвідника підказувала, що саме час починати власну гру, бо стількох провалів Дет Дут йому не пробачить. За його наказом про знахідку мали мовчати і командири двох загонів. Навіть між собою їм було заборонено про неї говорити.

— Того Юса допитали? — дуумвір різко крутнувся на підборах, повертаючись до співрозмовника.

— Так, але наразі без тортур.

— Коли його привезуть? — допитливий погляд дуумвіра свідчив про наявність у нього якогось плану.

— Завтра над вечір.

— Ніяких допитів. Посадіть до камери самого. Нехай його нормально годують, виводять гуляти, дають спати вісім годин. Загалом нехай з ним поводяться добре, але відповідно до режиму утримання. І жодних допитів. Днів три-чотири, а тоді я сам із ним говоритиму.

— Мені з ним теж не слід зустрічатися? — удав байдужість Буртак, якому дуже кортіло першим переговорити з ординарцем.

— Ні, — відрубав дуумвір. — Перебалакайте з новим лікарем про стан бідолашного Сата Сата. Доповісте мені про це після обіду, — Дет Дут пішов.


Парк принца Альсанда розкинувся на лівому березі Лосмуру, десь на половині шляху від Тасавського передмістя до Університету, між набережною та площею перед королівським палацом. Пам'ятник, біля якого Самус на шосту вечора призначив зустріч Йайду, стояв у кінці алеї, густо обсадженої липами, що змикали свої крони угорі. Монумент Альсанда являв собою реалістичну, виразну бронзову скульптуру у натуральний зріст. Принц у мисливському костюмі з рушницею на плечі тримав у правій руці за хвіст нещасну лисичку, яка вже оберталася, вишкіривши зуби, щоб завдати його високості фатального укусу.

— Це в нас так застерігають від полювання на рідкісних тварин, — пояснив барон символіку пам'ятника.

— Добридень, — пролунало у них за спинами. Нагодився товстун.

— І тобі, Йайде, — буркнув Самус. — Ну?

— Пані Загра призначила йому зустріч, — Йайд вказав на Нода. — Сьогодні, за годину, у «Ла-ла-ла-ла».

— Це геть не годиться! — розсердився Самус. — Вона легко може дізнатися, що ти там учора зустрічався з детективом та з нами! Навіть випадково може!

— Її Палаюча Мудрість сама назвала цей заклад, — розгубився Йайд. — Я маю лише переказати Вам, точніше, Нодові час та місце. Другий стіл ліворуч від дверей. Жінка у коричневій сукні.

— Справді дивний збіг, що Загра призначила зустріч у тому ж пабі, де-ми говорили з нашим агентом у її секті, — зауважив Нод. — З іншого боку, з газет вона вже знає, що ми з тобою, Самусе, приятелюємо. Отже, проблема лише у тому, чи відомо їй, хто такий добропорядний Бобошко і яка його роль у цій справі.

— Невідомо! — впевнено заперечив Йайд. — І те, що я досі тут з вами, це підтверджує.

— Тоді я не бачу великого ризику у тому, щоб зустрітися із професоркою у «Ла-ла-ла-ла», — сказав Нод.

— Вам, Ноде, час вирушати, — вказав Йайд на свій годинник.

— А ну покажи! — Самус перехопив його руку.

— Такі вручають кожному ланковому, — пояснив товстун, вивільняючи зап'ястя. — Дорогу знайдете, Ноде?

— Звісно. Я пішов.

— Удачі тобі, — Самус потис йому руку й обернувся до Йайда. — Нод учора питав тебе, чому ти пішов до секти. То чому?..

— Ну, вони там пояснюють, як усе на світі влаштовано, і який у тому сенс...

— От лишень не впарюй мені тієї вогняної маячні, — визвірився Самус. — Давай розповідай правду!

— А чого без діла вулицями вештатися? У секті і заробити можна, і потрібні знайомства завести. Вони своїх не кидають напризволяще.

— Зрозуміло — усе те саме: кар'єра і гроші, — барон швидко пішов.


Вбрані у ті самі сірі бурнуси та у щось подібне до білих плахт, які закривали нижню частину обличчя, голову й плечі, Ерада з Рамиром під проводом капітана Клирта Рея у передранкових сутінках дісталися базарної площі. Одним своїм краєм вона межувала з портом. Туди прибували пороми з інших островів Архіпелагу, доправляючи до столиці крам та харчі. Ще темне небо час від часу спалахувало від променів маяків. Розташовані симетрично на кінцях рогів «півмісяця», вони посилали сигнали у напрямку відкритого моря. Крамниці ще не відчинялися, перехожих було мало — переважно ті, хто квапився до порту.

Йти довелося рибними рядами. Від їх запаху дівчина мало не зомліла. У Рамира теж паморочилося у голові. На щастя, незабаром вони опинилися на причалі, де сморід розвіював ранковий бриз. Багаж трьох утікачів містився у незручному баулі, який по черзі несли Рамир та Клирт. Капітан так розрахував час їх походу вуличками Харрадабада, щоб прийти саме до відправлення першого ранкового порому на Прай — найбільший острів Архіпелагу, розташований на південний схід від столиці. Сонце ледь відчепило свій край від обрію, коли матроси на поромі прибрали трап і почали вибирати швартові.

Ерада задрімала у затінку рубки на баулі, а Рамир з Клиртом посідали поруч просто на палубі.

— Прай хоч і великий, але мало залюднений, — півголосом розповідав капітан. — Люди живуть переважно у єдиному великому місті на півночі острова. Зветься воно Прайалабадом — це порт нашого прибуття. Також є дрібні поселення вздовж усієї смуги північного узбережжя, бо там гарні умови для рибальства та ростуть гаї славнозвісного прайського горіха. Припливи, буває, підхоплюють ті горіхи, і Прайська течія несе їх аж до Ланоду...

— Про це я чув, — перервав Рамир. — А що за гаями?

— За гаями починається смуга чагарників, далі на південь — степ. Він переходить у передгір'я Прайського хребта. Там теж є кілька аулів. Та нашою метою є місцевість Бунстан — півострів, відгороджений гірським пасмом. Там лише кілька селищ, одне з яких — портове. Весь Бунстан включно з акваторією здавна є мисливським заповідником султанів. Люди, які там живуть, хоча й не бідують завдяки щедрості природи, однак не мають права обробляти земельні ділянки, крім присадибних, а також розбивати великі сади, полювати та вести рибний промисел, окрім кількох днів на рік. Натомість султан виплачує їм значну грошову допомогу. От туди ми й вирушимо. Туристи у ті краї добираються вкрай рідко, хіба що затяті любителі природи. Проте вони нікому не завдають шкоди, тож бунстанці ставляться до таких диваків цілком поблажливо і допомагають їм, чим можуть. Єгерям султан наказав також не чіпати їх. Там ми виглядатимемо природно і будемо у певній безпеці. Головне ж, що у Бунстані майже немає зв'язку з іншими територіями країни, а зі Світом і поготів.

— А чому ми не вирушимо до Бунстану морем замість того, щоб йти степом, а тоді через гори?

— Тому, що судноплавні рейси туди здійснюються раз на місяць і лише для постійних мешканців тієї місцевості. Існують винятки, але таких пасажирів ретельно перевіряють та заносять до спеціального реєстру. Є великий ризик привернути до себе увагу.

— Може, якось спробуємо у нелегальний спосіб?..

— Ні — лише зацікавимо поліцію. Підемо запланованим маршрутом. Так безпечніше.

— Скажи-но, капітане, — далі допитувався Рамир, — хіба на усій планеті не знайшлося ближчого до Гирлону місця для схованки?..

— Уяви, ні! — відрубав Клирт. — Імперія давно накрила своєю розвідувальною мережею усі країни, крім вашої Республіки, а от султанський заповідник, наскільки ми знаємо, їх уваги досі не привернув. Наша контора колись давно заховала там одного проваленого агента, і відтоді ця місцина нам не зовсім чужа.

— Сказав би одразу, що ви звили там таємне кубло для своїх шпигунських потреб та сподіваєтеся, що про нього не знають інші, — пробурчав Рамир.


Нод чомусь уявляв собі «її Палаючу Мудрість» професорку Загру Пом стрункою, високою, довгокосою, звабливою. Та за вказаним Йайдом столом сиділа трохи розповніла, невисока, коротко стрижена шатенка із вже сивими скронями, у простій коричневій сукні, що закривала коліна і шию до підборіддя. На обличчі жінки майже не було макіяжу, а на ній самій — жодної прикраси, крім срібної каблучки з жовто-коричневим напівкоштовним овальним каменем.

Горіхові очі коротко ковзнули по Нодові, лише на мить спалахнувши вогниками зацікавленості, а тоді одразу вкрилися поволокою відстороненості.

— Сідай, Ноде, — верховний адепт різким помахом вказала на стілець навпроти.

Нод проігнорував його, обравши інший — під стіною, так, щоб жінка опинилася праворуч. Він перебував у затінку і міг бачити усе приміщення, тоді як її обличчя освітлювалося канделябром над дверима. Загрі, вочевидь, не сподобалася обрана Нодом позиція, проте вона змовчала. Нод бачив за її спиною у протилежному кутку за столом трьох чоловіків у костюмах, які мовчки попивали каву. Мовчазна поведінка трійці, їх костюми та кава увечері виглядали зовсім неприродно на тлі веселої безтурботності молоді, яка вже наповнювала паб реготом та дзеленчанням пивних кухлів. Нод, розглядаючи цих трьох, не відразу зміг вирішити, чи то Загра навмисне демонструє йому наявність у неї охорони, чи справді непокоїться за свою безпеку.

— Отже, ти друг бастарда королеви, — голос керманички сектантів виявився низьким і сиплим.

— Друг не дозволив би називати друга бастардом. Утім... — Нод підвів свої зелені очі на Загру і з подивом відчув, що їй ледь вдалося витримати його погляд.

— Йайд розповідав, що ти цікавишся нашим вченням...

— А що ним цікавитися? — байдуже кинув Нод. — Ви — звичайні психопати з ознаками садизму та манії величі. Та з прагненням до світового панування, саме собою.

Загра отетеріла від почутого, але швидко оговталася й запитала:

— Чого ж тоді ти шукав зустрічі зі мною?

— Бо мені треба того, що й вам — влади і грошей.

— А ще слави, — з посміхом додала Загра. — Які ж примітивні та однакові бажання у чоловіків!

— Коли судити з того, чим займаєтеся Ви, мадам, то й жінки не цураються такого примітивізму у своїх потаємних прагненнях.

— Доладно балакаєш, однак помиляєшся. Щодо мене, принаймні.

— І які ж цілі у Вас?

— Служіння Ратху, спасіння людських душ і загальне благоденство! — з її тону важко було зрозуміти, чи говорить вона серйозно.

— Про служіння якось іншим разом, мадам,.. — іронічно всміхнувся Нод.

— Якщо маєш для нас значущу пропозицію, кажи! Інакше начувайся! — Загара намагалася вдавати з себе грізну та небезпечну, але, знову-таки на його подив, виглядало це непереконливо.

— Що вам відомо про енергетику Ланодського престолу? — ще не закінчивши фразу, Нод відчув, що поцілив у десятку. Очі Загри спалахнули жовто-коричневими іскрами, рука сіпнулася у мимовільному жесті. Вона глибоко вдихнула, відкидаючись на стільці.

— Звідки ти довідався, що я цим цікавлюся?

— Не тут, мадам, — посміхнувся хлопець. Його веселила думка, що він називає керманичку таємничої секти, професорку так, ніби вона — господиня у борделі, де він нещодавно ошукав Лара із Преном. — Чи не варто нам прогулятися?

Не чекаючи її згоди, парубок підвівся та рушив до виходу, демонстративно не турбуючись, чи піде вона за ним. Обернувся лише на крутих сходах, недбало подаючи руку, аби Загра, що таки подибала до виходу, не перечепилася. Охоронці прямували слідом. Пристосовуючи свою ходу до коротких кроків вченої сектантки, Нод повів її порожньою алеєю університетського парку та, трохи помовчавши, почав свою розповідь:

— Я цікавлюся історією ратхарів. Не містичною маячнею вашого вчення, а тим, що сталося із другим континентом, якою була його цивілізація, матеріальними артефактами, що від неї лишилися, — він зупинився під ліхтарем, який щойно засвітився, та одним точним рухом дістав із внутрішньої кишені куртки стилет у чорних піхвах з біло-жовтавим різьбленим руків'ям. — Такими от, наприклад. — Нод двома руками тримав кинджал перед обличчям Загри, стискаючи його вказівними пальцями за вістря та руків'я. — Вам часом не доводилося чути про вісім таких ножиків, що колись їх повстромлювали у графа-садиста? Легендарна історія.

Загра помітним зусиллям змусила себе оговтатися від побаченого і просипіла:

— Невже справжній?! Ніколи не могла зрозуміти, чому наші тоді не забрали кинджали, адже вони становлять величезну сакральну цінність.

— І не лише сакральну, — докинув Нод, озирнувшись на охоронців жінки, які стояли так, що не могли чути їх розмову. — Тоді вбивць злякали графські гайдуки. Кинджал оригінальний. Наскільки я знаю, інші сім зберігаються у імператорській скарбниці.

— Так. А цей де ти взяв? У королівському палаці?

— Ні, мадам. Походження кинджалу банальне — його викупили у гайдука, який поцупив артефакт з місця вбивства.

— Хто викупив?

— Це давня історія. Повернімося до енергетичних властивостей місцевого Престолу. Яка фізична природа цього явища, на Вашу наукову думку? — Нод сховав кинджал, всміхаючись до Загри очима — вона відвела погляд, але буркнула:

— Чому я маю тобі це пояснювати?

— Ну, я Вам теж багато у чому можу бути корисний. Гадаю, посадити на трон Ланоду Ліруда — не головна Ваша особиста мета, мадам. Та й тріумвірат у секті Вас, гадаю, вже обтяжує. Куди ефективніше було б, якби Ви одноосібно керували нею...

— Тихіше ти! — вона пересмикнула плечима під поглядами охоронців, які спостерігали за ними оддалік. — Гаразд, слухай! Вивчаючи магнітне поле Деоли, ми зауважили, що у Аріоді наявна його постійна аномалія.

— Себто?

— Взагалі напруженість магнітного поля планети не вельми коливається. Винятки становлять райони покладів, наприклад, залізних руд. А у цьому місті спостерігається аномальна напруженість, — Загра рушила далі алеєю, Нод — поряд. — При цьому від околиці до палацу напруженість зростає рівномірно, досягаючи максимально значення в акурат у Королівському палаці, точніше — у Тронній залі. Вам, сподіваюся, відома та обставина, що трон Ланоду являє собою уламок метеорита?

— Звісно, відома, однак повернімося до напруженості того поля.

— Ареал сталого зростання напруженості поля овальний, а у його геометричному центрі розташований трон, — тепер Загра говорила не так збуджено — ймовірно, її заспокоєнню сприяв «науковий» характер розмови.

— Чим це явище пояснюють вчені? — Нод зробив спробу скористатися з її настрою, щоб довідатися, що саме відомо сектантам.

— Ймовірно, там перебуває якийсь генератор поля. І я припускаю, що він є рукотворним, а не природним.

— Цілком може бути, мадам. Гадаєте, королі Ланоду знають його таємницю?

— Знають?! — у якомусь азарті відповіла «Її Палаюча Мудрість». — Я певна, що за допомогою генератора поля ще Ваш тезка король Нод Перший зумів примусити до покори повстанців, вплинувши його випроміненням на свідомість бунтівників.

— Цікаво! — Нод не подав виду, що збагнув мету, якою одержима співрозмовниця. — Що ж, я спробую допомогти Вам більше дізнатися про властивості генератора.

— В обмін на що? — Загра знову зупинилася.

— В обмін на гроші. Ну, і слави трохи. І ще дещо...

— Я подумаю над цим. Побачимося завтра, у той самий час, під оцим ліхтарем, — вона вказала на ліхтар, біля якого вони стали, та різко повернувшись, почимчикувала до виходу з університетського містечка. Трійця у костюмах — мовчки за нею.

Нод, не криючись, уже відомим від учора маршрутом попрямував до Самусового особняка. У тому, що за ним стежать, він не мав жодного сумніву, але не хотів показувати цього нишпоркам. Зрештою, про те, що він мешкає у барона, відомо усім, хто має бажання це знати.

Вдома Планс повідомив, що «пан барон ще не повернулися, але якщо пан Нод бажають вечеряти, то усе готове». Нод попросив подати чай з бубликами у його кімнату і узявся до книжки. З першого ж прочитаного речення з'ясувалося, що подорожній Марко, опікуватися яким отаман доручив Ількові, також саме трапезує.


Виявилося, що смачний червоний суп зі сметаною, який слід було заїдати пухкими пшеничними булочками, политими часниковою підливою, називається «борщ», а булочки — «пампушками». Маркові це пояснив схожий на барса парубок, який за дорученням Ілька привів його до їдальні. Вона містилася на першому поверсі споруди під зеленим дахом, прибудованої до замкового муру, і являла собою прямокутну велику залу з рядами довгих столів місць десь на триста. Зараз у ній було геть порожньо, лише кілька людей прибирали зі столів — вочевидь, обід недавно завершився.

«Барса» звали Юрком. Марко знову подивувався подібності імен, що йому доводилося тут зустрічати, до його власного. Було помітно, що Юрко трохи нудиться обов'язком супроводжувати гостя. Тим часом Маркові було зовсім не до нудьги. Трохи втамувавши голод, він раптом збагнув, що зовсім нічого не знає ані про цю дивовижну місцину, ні про людей, які оселилися у ній, ні про казковий замок у тумані над озером. Вийшло так, що розпитували лише його, а він сам не поставив жодного питання. Тому він з майже дитячою безпосередністю спробував розпитати Юрка, але той туманно відповів, що «складні засади світобудови» ліпше зможе пояснити хтось із кращих за нього знавців тих непростих матерій, і такий знавець Маркові неодмінно трапиться. Пізній обід завершився дерунами та узваром — стравами, цілком невідомими Маркові до сьогодні.

Поки мовчазний подавальник, теж у камуфляжному однострої і теж здивований появою стороннього у замку, прибирав посуд, Юрко пояснив, що помешкання Маркові відвели тут-таки, на другому поверсі. Гість може там умитися, відпочити, а тоді пан отаман запросить його до себе.

Раптом до їдальні забіг Ілько.

— Юрку! — гукнув він, переводячи дух. — Маємо ще одного гостя. Влаштуєш Марка, а тоді одразу — до пана отамана.

— Тю! — дуже здивувався «барс» услід Ількові. — Двоє приблуд за один день! Щось дивне коїться... Ходімо хутчіш, покажу тобі, де мешкатимеш.

Кімната, що її відвели для Марка, виявилася вузькою, але з вікном майже на усю стіну. З нього було видно споруду, схожу на храм Зорі. Вона відкидала довгу вечірню тінь на замковий двір, де саме зібралась на шикування із сотня чоловіків. Незважаючи на однакові однострої, зачіски у них були геть різні — то чуби як у Ілька, то кучері, то довгі «конячі хвости», дехто мав вуса чи бороду. Упритул до підвіконня стояло ліжко, застелене чистою постіллю, що пахла сухими травами. Козак, нашвидкуруч показавши гостеві шафи, де можна було повісити одяг, та санвузол, поспішив до отамана.

Маркові вперше довелося користуватися таким «міським» душем. Він мало не обпікся, відкривши спочатку лише гарячу воду. І тут прямо у повітрі над білим порцеляновим умивальником з'явилася хмаринка, яка відбилася у дзеркалі мінливим сірувато-рудим маревом. За мить із неї виникла якась симпатична тваринка. Вона була схожа на кота без хвоста, проте з великими очима, облямованими темними колами, маленькими округлими вушками та лапками, що більше нагадували дитячі ручки та ніжки.

— Даруйте, що потурбував Вас, пане Марку, — заговорило звірятко. — Я називаюся Лахудрик Пенатій, старокиївський домовик з вулиці Костьольної. Це на планеті Земля, ось...

— Звідки?! Де? — голий Марко вхопив рушник та обмотав ним стегна.

— Ще раз вибачайте, — істота трохи наблизилася до обличчя юнака, — я не з того почав. Так вже склалося, що у нас, домовиків, є інстинкт допомагати людям у побутових проблемах, от я й наважився з'явитися із невидимості, коли побачив, що Вам важко впоратися з цим приладдям, ось — домовик вказав на душ, — Дозвольте, я допоможу Вам розібратися...

Він заходився регулювати воду, показав, як користуватися рідкими милом, де у шафці лежать халат та капці. Поміж тим пояснював, що він є «магістром езотерики і сутністю світу невидимого» з міста Києва на планеті Земля. Далі розповів, що тут, у Замку, створено осідок потойбічних та позапланетних сил — небесних та безтілесних... Усе це здивованому та втомленому Маркові вже геть несила було зрозуміти, тож коли домовик, врешті-решт, сказав, що подорожньому час лягати відпочивати, перед тим прочинивши кватирку, щоб ліпше спалося на свіжому повітрі, юнак миттю пірнув у ліжко й заснув.

Коли він прокинувся, було вже темно. Пригадавши розмову із домовиком, подумав, що то був дивний, хоча й дуже виразний сон. Навіть коли побачив свій випраний та випрасуваний одяг, акуратно складений на стільці поряд, подумав, що то про нього подбали козаки. Та коли той самий Лахудрик знову «з'явився із невидимості», Марко таки мусив повірити у справжність розмови із домовиком. А той просив його негайно йти до отамана Михайла...


Нодові знову, як колись на баркасі під час втечі з Республіки, пригадався напис на листівці, що залишилася на дідовому столі у його тіапулатській квартирі. Виявляється, кудлата істота на плечі у чубатого парубка Ілька теж була героєм книги — літаючим та балакаючим «магістром езотерики» Лахудриком Пенатієм...

Його міркування перервав Самус, який з'явився у спальні, захеканий та спітнілий.

— Бобошко узявся за Планса, — прошепотів він, щільно причинивши двері. — Ох і непростий тип мій камердинер!

— Хто б міг подумати! — іронічно зауважив Нод, відкладаючи книжку.

— Розслідування лише почалося. Добропорядний повідомить, коли матиме вагомий результат, або, принаймні, близький до вагомого. Розповідай про зустріч із Загрою.

— Контакт лише розпочався. Розповім, коли матиму значущий результат. Або, принаймні, близький до значущого, — на противагу збудженому Самусу, Нод говорив якомога спокійніше.

— Ти, що дражнишся?! — барон схопив книжку і тріснув нею Нода по лобі, а той, своєю чергою, пожбурив у друга подушкою з крісла.

— Даруйте, — у дверях постав Планс. — Пане бароне, до вас статс-секретар Ворган.

— А йому що треба? — серйозність миттю повернулася до Самуса.

— Йди дізнайся. Ворган, вочевидь, захоче говорити з тобою сам-на-сам.

Самус, опорядивши одяг, пішов до вітальні. Нод, відчувши, що бубликами не наївся, пішов із Плансом на кухню перехопити чогось поживнішого.


Капітан Рей вирішив ні на день не зупинятися у портовому містечку. Винайнявши старенький кабріолет з водієм, троє втікачів відразу вирушили до сезонного поселення пастухів на межі чагарників і степу. Звідти на південь пролягав давній караванний шлях до селища під промовистою назвою Перевалка, яке розташувалося вже у передгір'ях Прайського хребта. Від стану пастухів подорож довелося продовжувати вже з валкою верблюдів, бо далі, аж до південного узбережжя Бундстану не було жодної заправки. Передгір'я дісталися по обіді третього дня.

Перевалка виявилася геть маленьким селищем — базар та дві вулички, що звивалися вгору від майдану, оточеного одно-двоповерховими спорудами, серед яких вирізнялися сільська управа з прапором на високій щоглі, а також храм Зорі з неодмінним круглим куполом. Караван-сарай та базар поруч із ним розташувалися окремо, нижче майдану, на березі озерця. Торгові ряди від нього піднімалися трьома ярусами, з'єднаними зручними пандусами.

Серед споруд на майдані вирізнявся двоповерховий будиночок з непропорційно великою вивіскою над ганком: «Готель». Туди, розрахувавшись із головним погоничем валки, Клирт Рей і повів своїх підопічних. Скороспечені «дауншифтери» були приємно здивовані тим, що для Еради знайшлася окрема чиста кімната, а господар виявився високим мовчазним сивим дядьком, який, привітавшись та для годиться поглянувши на їх паспорти, навіть не запитав, що вони шукають у цій глушині. На питання ж Клирта про те, як дістатися заповідного Бунстану, готельєр відповів, що найближча група відправиться туди днів за п'ять, але вище у горах є аул чабанів, які можуть виділити їм провідника хоч завтра.

Вечерю замовили у кімнаті, де оселилися Клирт з Рамиром. Помешкання мало два вікна, одне з яких виходило на майдан, а інше у провулок, що відділяв готель від селищної управи. Між вікнами у кутку стояв круглий стіл, куди господар подав джерельну воду, теплий хліб, сир та в'ялену баранину. Проста їжа добре смакувала після виснажливої подорожі.

Швидко запала темрява. Повіяло холодком. Ерада пересмикнула плечима, поглядом шукаючи плед. Рамир підвівся, щоб зачинити вікно, що виходило у провулок. Його погляд впав униз, і парубок прожогом вискочив з кімнати. Клирт і собі визирнув у вікно, але нічого не побачив. Лише почув, що хтось побіг провулком униз, до караван-сараю.

— Може, Вам слід з'ясувати, що сталося? — схвильовано запитала дівчина у капітана.

— Я не можу залишити Вас, князівно. Зачекаємо, допоки Рамир повернеться.

— А раптом йому загрожуватиме небезпека?

— Ви так гадаєте? — Рей уважно поглянув на дівчину. — Тоді йдіть до себе і замкніться.

— Гаразд...

Однак цього не знадобилося. Унизу знову почувся шум. Визирнувши у вікно, Ерада із Клиртом побачили, що Рамир тягне за шкірку до готелю рудого худорлявого юнака, який не дуже й опирається.

— Ось, знайомтесь, це Ярс, — сказав борець, заштовхуючи рудого до кімнати. — Ще від самого театру за нами стежить.

— Ану сідай сюди, — помітно занепокоєний капітан Рей встав зі своєї табуретки, вказавши на неї Ярсові. — Розповідай усе. Брехатимеш — утоплю он у тому озері, — капітан лютився на себе за те, що не помітив нишпорки-аматора.

— А що розказувати? — юнак вмостився і оглянув присутніх з ледь прихованою веселістю. — Прийшов я до театру, аби позирити на Вашу, Ваша ясновельможносте, інвеституру, — рудань злегка вклонився Ераді. — Коли дивлюся: після вистави пан барон з друзями кудись пішака подалися. Ну, пішов я за ними поглянути, куди це вони проти ночі. Бачу — до якогось підвалу зайшли. Зачекаю, думаю. З годину чекав. Вже хотів вшиватися, аж з пабу вийшов оцей от, — підліток вказав на Рамира. — Він обіцяв мене взяти з собою... Ти ж... Ви ж не забули? Тоді одразу з'явилися і Ви, — тепер Ярс говорив до капітана. — Не знаю, як Вас звати-величати.

— Мене звуть Клиртом, — коротко відрекомендувався Рей. — Далі.

— Далі, поки ви заводили той фургон, я заліз під тент, бо дивно було, чому це Рамир вбрався робітником, і куди ви їдете. Я зачаївся під лавкою біля кабіни, накрився рядном і став чекати. А коли до кузова пробралася князівна, я зрозумів, що коїться щось цікаве...

— Ти зразу знав, що це саме Ерада, себто Її вельможність? — Рей виправив недоречну у присутності стороннього фамільярність.

— Ні, зрозуміло! Це я зрозумів, вже коли йшов за вами у тому лайнопроводі. З ваших розмов.

— Це ти був зайцем на суховантажі? — здогадався Рамир.

— Схоже, що він, — вперше втрутилася у розмову мовчазна Ерада. — А як Ви, Ярсе, потрапили на судно?

— І навіщо?! — додав капітан.

— У парку будівельники тримають кілька човнів — після роботи рибалять. Ми з пацанами одним з них теж користуємося — ключ до замка підібрали. От я за вами тихцем на човнику і поплив.

— На човнах не плавають, а ходять, — виправив його рибалка з діда-прадіда Рамир. — То якого Ратха ти усе це робив? Я тебе питаю!

— Я ж кажу, Ви обіцяли взяти мене в експедицію за крегами... — шморгнув носом Ярс.

— То ти вирішив, що ми вночі вирушили у наукову подорож? — не повірив рудому авантюрнику Клирт.

— Саме так. Я думав, що князівна потай іде з вами, а барон чекає на яхті.

— Що воно за креги? — запитав у рудого капітан.

— Згодом розповім, — відповів замість Ярса Рамир. — Як ти, пацан, на облавок суховантажа потрапив?

— Та, як і ти, — Ярс вхопив зі столу шматок в'яленої баранини.

— Ви їжте, — Ерада посунула до юнака сир і м'ясо.

— Дякую Вашій ясновельможності. То я плив, тобто йшов човном за вами, старався триматися у темряві і не хлюпати веслом. Бачив, як ти, лобур, потопив свій човен. Корабель стояв, трап висів над водою, то я й піднявся за вами.

— А свій човен потопив? — Рей простягнув Ярсові виделку, щоб той не їв руками.

— Ні. На воді лишив. Я сховався у шлюпці на кормі, але мене на ранок помітили. Примусили драяти палубу аж до Султанату, але у поліцію не здали, спасибі. Висадили на березі. Я думав, що загубив вас у тому Харрадабаді. Найнявся працювати на базарі, щоб заробити грошей на квиток додому або дочекатися якоїсь оказії, щоб повернутися. Батькам дав телеграму, щоб не хвилювалися...

— Про нас у телеграмі не згадував? — запитав Рей.

— Та де? Написав три слова: живий, повернуся незабаром. На більше грошей не було.

— А як ти нас знову знайшов?

— Побачив на базарі, як ви ранком до порому йшли. Грошей в мене вже трохи було...

— Звідки? — поцікавився Рамир.

— Не скажу, — чомусь почервонів юнак.

— Стирив, — чи то ствердив, чи запитав Рей.

— Не скажу...

— Не присікуйтеся до людини, — мовила Ерада. — Розповідайте далі, Ярсе.

— Купив квиток і, намагаючись не потрапити вам на очі, дістався до Праю. Бачив, як ви винайняли машину у порту. Розпитав у адміністраторки орендної контори, куди ви прямуєте. Тоді зайшов до харчевні. Там дізнався про те, як дістатися до того стану пастухів. Виявилося, що ввечері туди вирушала вантажівка з племінними телятами. Мене взяли до кузова. Ох і смерділо там!

— А як ти дістався сюди? — запитав Рей.

— Та разом із тією валкою, що й ви. Тільки ви їхали по-панському на верблюдах, а я йшов пішки. Ось, — Ярс вказав на свої геть збиті черевики.

— Я ж тебе бачив, — згадав Рамир. — Ще був подумав: хто такий у хвості каравану плентається?

— Кажи, лишень чесно: тобі справді ніхто не допомагав вистежувати нас? — запитав бранця роздратований на себе Рей. — Не вірю, що ти сам зміг це усе утнути!

— Зорею присягаюся, що я сам-однісінький... — побожився Ярс.

— Годі Вам, пане капітане, — сказала Ерада. — Ну, ніяк Ярс не схожий на того, кому можна було доручити стежити за нами. Я йому вірю.

— Впав ти на наші голови! — далі сердився Рей. — Моя б воля, я б тебе втопив-таки у тій калюжі, — він глянув у вікно. — Що із ним робити? — капітан поглянув на Рамира і князівну.

— У поліцію здайте, — зблиснув посмішкою Ярс.

— От зараза! Знаєш, що тут поліцейська дільниця аж у порту! — замахнувся на нього Рамир, але опустив руку під поглядом Еди.

— І мені чомусь здається, що вам із поліцією не вельми бажано зустрічатися, — білозуба усмішка Ярса знову сяйнула у бік капітана.


Похмурий Самус з'явився у кімнаті Нода майже вночі — статс-секретар Ворган відібрав у барона весь вечір. Нод запитально поглянув на друга.

— Ворган твердить, що І дар зрадник, — з порога відповів на той погляд барон.

— Мабуть, і докази наводить. Неспростовні, — знизав плечима Нод.

— Еге ж, — невесело всміхнувся Самус. — Послухаєш?

— Доведеться, бо нам слід знати, звідки вони вдарять по Ідарові, а отже, і по королеві.

— Тоді слухай. Ворган сказав, що Ідар ніби звернувся до маркіза Будлейвіца з пропозицією в обмін на маєток і титул від майбутнього короля вмовити королеву зректися престолу на користь принца Ліруда.

— Якісь деталі? — уточнив Нод.

— Який ти, однак, незворушний!

— А чого б мені перейматися? Я Ідарові вірю. Та й Горанг казав, що він цілком відданий твоїй матусі...

— Знову ти з тим привидом Пришелепуватого! — скривився барон.

— Зрештою, Самусе, ми ж з тобою чули розмову Воргана з Будлейвіцом у зеленому лабіринті, тож і без привида можемо бути певні у щирості Ідара. А от яку гру з тобою починає статс-секретар, а швидше, сам віце-канцлер, треба зрозуміти.

— Саме маркіз, бо Ворган прийшов за його дорученням. Він сказав, що сьогодні надвечір, коли королева відпочивала, Ідар прийшов до маркіза з пропозицією умовити її зректися на користь Ліруда. Наш кухарчук нібито ще вимагає безпеки для матері після того, як вона залишить трон, та забезпечення її достатніми коштами.

— Це навмисно згадана деталь, щоб додати вірогідності наклепу на Ідара, — зауважив Нод. — Що ж, пропоную підтримати цю гру.

— А у нас стане сил, щоб грати водночас і з ратхарами, і зі змовниками у палаці?

— Доведеться об'єднати обидві гри. Бачиш, тепер зрозуміло, кого тоді у лабіринті мав на увазі маркіз, коли говорив Ворганові, що вони використають проти королеви несподіваного союзника, — Нод відчув, як розрізнені факти складаються у єдину картину.

— Кого?

— Тебе, Самусе!

— Я ж кажу, герцог, що ти від природи здатний до розплутування і створення політичних інтриг — не відкрутися тобі від трону!

— Іди ти, бароне,.. Добраніч, одне слово.

— Привіт пришелепкуватому привиду, — Самус вийшов.

Нод пригадав, що вже скучив за Горангом, який чомусь перестав приходити у його сни. Порада пришелепуватого суверена була б зараз особливо доречна, подумав Нод, вкриваючись ковдрою.

І без того наляканий переслідувачами, Кинав увесь захолов у своїй схованці під валуном, коли почув неподалік рохкання дикої свині. Десь біля неї повискував чималий виводок поросяток. У цей час свиноматки люті — якщо спірве, то покалічить не гірше за вовка. Вочевидь, свиню, яка залягла з дитинчатами на ночівлю, наполохали вояки, які переслідували їх із Юсом.

Раптом нижче схилом почувся гавкіт собак. Вони наближалися. Кинав і не зчувся, коли між свиноматкою і псами зчинилася жахлива бійка. Парубок збагнув — це шанс. Він навпомацки вийняв з Юсового наплічника та поклав до свого гроші, коштовності й папери, а тоді вислизнув зі сховку. У темряві дістався гребеня пагорба і покотився протилежним його схилом униз, в глибоку долину, яку прорізала стрімка річка — кордон між Республікою і Конфедерацією. Звуки бійки між свинею і собаками змінилися жалісним скавчанням, стало чутно сердиту лайку солдатів. Стовбури дерев освітилися променями ліхтарів. З почутого Кинав зрозумів, що командир наказує бійцям не стріляти навмання у свиню, яка, роздерши собак, зникла разом з виводком у нічному лісі, а продовжувати пошуки у вітроломі. Гонитви за парубком не було.

Вздовж річки тягнувся колючий дріт. Час від часу у темряві на далекій прикордонній вежі спалахував прожектор, але його промінь, ковзаючи верхівками дерев, не досягав глибокого вибалку, де причаївся втікач. Берегом пролягала стежина, якою, мабуть, ходили патрулі з собаками. Кинав розумів, що сьогодні патрулювання посилять, тому часу у нього обмаль. Густий колючий дріт був іржавий, з накладеними подекуди латками новішого. Проте огорожа все одно являла собою серйозну перешкоду, бо з негучного гудіння стало зрозуміло, що дріт був під напругою. Хлопець рушив угору за течією річки, сподіваючись надибати якусь лазівку. Марно.

Заспівали перші пташки. Небо на сході взялося темно-рожевою барвою. На протилежному березі вже було чути півнів — там, попереду, розкинулося чимале село. Кинав зголоднів. Діставши шмат ковбаси, прихоплений учора завбачливим Юсом, він швидко його прожував разом зі шкіркою та заїв окрайцем уже підсохлого хліба. Не встиг закінчити сніданок, як почув попереду короткий гавкіт — патруль. З боку Конфедерації багатоголосо відповіли сільські собаки. Хлопець кинувся схилом угору, шукаючи, де б заховатися. На його нещастя, ліс тут був рідкий, а перші сонячні промені вже добре освітлювали широкі галявини. Довелося просто залягти у кропиві за товстелезним старим дубом. Патруль пройшов у кількох десятках метрів. Собака виявляв занепокоєність, але прикордонник, який тримав його на повідку, вирішив, що то через псів у селищі.

Ще якийсь час перечекавши, Кинав піднявся зі свого сховку. На щастя, кропива обпекла йому лише руки. Він рушив далі берегом у пошуках місця, де можна було б перелізти через дріт, та на нього чекало розчарування — огорожа навпроти селища виявилася вищою та новішою, на кожному її стовпі горіло по ліхтарю. Утім, коли цілком розвиднілося, вони згасли. Річка різко повертала, і попереду, униз за течією стало видно міст. Судячи з прапорів на його середині, там був прикордонний контрольний пункт, тож і посилена охорона. Становище дедалі ускладнювалося. Кинав повернувся до дерева, де ховався від патруля. Він не знав, що робити далі.

Налетів вітер. Ранкове небо швидко затягувало низькими, сизо-синіми хмарами, почався дощик. Кинав роззирнувся, шукаючи, де б від нього сховатися, і побачив майже над стежиною похилений дуб, у коренях якого видніло схоже на печеру дупло. Там і сховався, невидимий зі стежини. Чорним маревом поволі насунувся відчай безвиході. Хлопець і незчувся, як його зморив сон.

Загрузка...