Білий замок на Чорній скелі

23. Зубата беретка

Наступного дня Нод прокинувся від співу пташок — виявилося, що у парку Азборанів їх сила-силенна. Сонце ніжно-малинового світанкового кольору ледь піднялося над Аріодом, однак за дверима спальні вже чулися звуки обережної метушні прислуги. Хлопець поквапився до ванної — прийняв душ, примудрився поголитися так, щоб не порізатися, і зачесав коротку чуприну. Дивлячись на себе у дзеркало, він якось аж не вірив, що місяць тому ще був курсантом Академії Сили, а сьогодні має прийняти корону цілої держави. Згадалися чомусь Прен із Ларсом, та їх одразу заступили Юс, Кинав, тоді Рамир з Ерадою... Ще раз поглянувши на своє чисто виголене обличчя у дзеркало, Нод обкрутив рушник довкола стегон та вийшов з ванної до спальні.

Там сидів Самус, закинувши ноги у смішних смугастих шкарпетках на бильце широкого ліжка. Побачивши Нода, віце-канцлер підхопився, та роблячи вигляд, що заплутався у довгих полах тонкого атласного халату, схилився у пародії на вишуканий уклін.

— Вітаю, Ваша Ланодська величносте, — з ентузіазмом промовив барон.

— Не блазнюй, — сумно всміхнувся Нод. — Мені якось не по собі.

— Я теж на твоєму місці почувався б непевно, — визнав Самус.

— От ти і підклав це місце мені!

— Не я, а твоє походження!

— Годі, Самусе, я вже не нарікаю. Ти у халаті поїдеш на коронацію?

— Мені вже доправили фрак. Уряд на чолі з канцлером одразу після параду зустріне тебе, себто Вашу Ланодську величність біля входу до головного храму. Ти, між іншим, вранці проспав звернення матусі по радіо до народу. Вона ще до сніданку в малій аудієнц-залі за присутності уряду, генералітету, а також вищих чинів двору підписала акт свого зречення та оголошення тебе сувереном. Документ передано на зберігання державному архіваріусу. Тоді мама у прямому ефірі оголосила підданцям, що полишає престол. Побажала тобі доброго царювання та попросила народ в усьому підтримувати починання нового суверена. Тож початок свого правління ти проспав. Зоря тобі у поміч. Я маю їхати.

— Ти мене кидаєш?!

— Самотність суверена, звикай, — Самус фамільярно поплескав монарха по вологому плечу і пішов.

Ледь Нод устиг накинути халат, як з'явився камердинер з чотирма асистентами. Вони внесли срібну тацю зі сніданком, ідеально випрасуваний камуфляж та начищені до блиску легкі берці, що цілком пасували до нього, а також приладдя для гоління. Перукар, який увійшов останнім, був вельми розчарований, що його послуг вже не потребують. Проковтнувши яєчню та чай, Нод із задоволенням вдягнув свій однострій. Це якось одразу додало впевненості. Придворний костюмер наполіг, щоб його вбрання неодмінно доповнили білі рукавички, які, втім, не зіпсували загальний вигляд однострою, а також пілотка, що за кольором майже не відрізнялася від камуфляжу. Щоб вона не злетіла під час виїзду, її довелося зі споду прищепити до волосся двома непомітними заколками. У костюмера ще виникали ідеї щодо аксельбантів та інших парадних причандалів, від яких Нод твердо відмовився.

З головного ганку він побачив, що двоє конюших біля сходів тримають під вудила вже знайомого від учора темно-гнідого коня. Його звали Громом. Попри грізний «позивний», той мав добрий норов, був розумним, чутливим до поруху повода та рухався дуже плавно та велично водночас. Нод легко опанував спосіб їзди на ньому. Ніхто, крім Самуса, не знав, що порозумітися з Громом Нодові допоміг привид. Горанг якимись потойбічними способами примудрився позитивно вплинути на настрій коня, переконавши його слухатися незнайомого вершника.

Кавалерійський ескорт чекав за ворітьми. З ганку було видно, що тротуар на протилежному боці вулиці вщерть заповнив пістрявий натовп — людям кортіло бачити перший королівський виїзд. Як його вчора навчали, Нод вскочив у сідло. Один з конюших притримав йому праве стремено. Ворота відчинилися. Пролунала команда на караул, і Грім гордовитим кроком рушив уперед. Кінь ад'ютанта за ним. Одразу за ворітьми зупинилися. Командир ескорту віддав рапорт Нодові та відсалютував шпагою. Приклавши у відповідь відкриту долоню до чола, Нод пустив Грома риссю. Натовп аплодував у захваті, лунали вітальні вигуки. Злагоджений стукіт копит бруківкою додавав впевненості. Хвилювання геть зникло. Горанг час від часу нагадував, щоб Нод не забував вітати «милостивим помахом правиці» підданців та стримано їм посміхатися. До плацу дісталися за хвилин п'ятнадцять, без пригод.

За якоюсь із численних традицій, коронаційний парад належало приймати, ставши конем на розкішний килим, розстелений перед плацом на спеціальному підвищенні. Розумний Грім аж на хвильку зам'явся перед тим, як ступити на килим, але таки послухався легкого стискування коліньми його корпусу. За спиною Нода височіла трибуна, на яку зійшли найвищі військові чини — усі при парадних мундирах, в орденах та стрічках, а також військові аташе Конфедерації, Гирлону та Султанату. Нод краєм ока зауважив, що єдиною цивільною особою на трибуні був вбраний у білий бурнус рухливий підліток з трохи завеликою темно-синьою чалмою на голові — принц Фелім. Попри всі зусилля військово-морського аташе Султанату, якому, вочевидь, довірили опікуватися спадкоємцем, того годі було вгамувати. Проте щойно пролунали литаври, Фелім застиг, спостерігаючи, як до Нода верхи на вороному коні наближається командувач параду — начальник столичного гарнізону. Після його рапорту пролунали фанфари, і під звуки литаврів почався урочистий марш. Першими проїхали кінні каре гвардійців у червоних мундирах, за ними пройшла піхота у одностроях, подібних до Нодового камуфляжу, тоді прокрокували військові моряки. Останнім на плацу з'явився оркестр, який завершив парад виконанням державного гімну.

За планом після параду Нодові слід було пройти до штабу гвардії, де віконт Бейзан мав представити йому командувачів родів військ та інших військових начальників. Нод зійшов з коня й раптом зрозумів, що не зможе поважною, повільною ходою пройти до штабу, бо в нього сильно затекли ноги. Щоб це не кинулося у вічі, він спочатку певний час гладив морду і гриву Грому, дякуючи йому за «співпрацю», а тоді підкликав ад'ютанта і попросив його постояти навпроти, імітуючи коротку розмову, під час якої Нод перекочувався з п'ят на пальці, розганяючи у такий спосіб кров. У цей час поліція зняла один зі своїх кордонів, давши можливість досить впорядкованому натовпу заповнити частину плацу, щоб люди могли ближче бачити майже вже короля. Щойно це пересування завершилося, над площею пролунав неприємно знайомий Нодові голос:

— Курсанте Кунстад!

Нод поглянув у напрямку, звідки почув вигук, але не зміг розгледіти, хто його гукав. Лише по тому, як четверо поліцейських миттю зосередилися в одному місці, він збагнув, де може бути той, хто його покликав. Виникла думка використати поле сакральності, щоб убезпечити себе та інших від ймовірного замаху, але він ще не дуже розумів, як саме це можна зробити. Горанг, наразі, твердив, що не відчуває жодних загроз. Нод, знаком вказавши ад'ютантові йти за ним, на подив натовпу і військових чинів, рушив до скупчення поліцейських. За їх спинами він майже відразу побачив схудлого та змарнілого... підполковника Буртака, до якого вже діставалися агенти у цивільному. Утім, підполковник не виказував наміру тікати. На мить завагавшись, Нод порухом руки усе ж підкликав до себе одного з офіцерів поліції, які опинилися напоготові поряд, та наказав йому опікуватися чоловіком у натовпі, передавши його міністру внутрішніх справ. Горанг похвалив Нода, який вже повагом ішов до штабу гвардії, за швидко прийняте рішення.

Виявилося, що новопризначений міністр оборони, капітан-лейтенант, віконт Аркалан Бейзан почувається ніяково серед генералів та адміралів, для яких він раптом виявився безпосереднім начальником. Рухаючись на крок позаду Нода, він не дуже впевненим голосом називав ім'я та звання військових, які вишикувалися в шеренгу. Нод навіть був змушений, обернувшись, непомітно підморгнути Аркаланові, аби підбадьорити. Зрештою, непроста для міністра процедура завершилася. Віконт провів нового головнокомандувача до машини — трохи видовженої чорної лакованої «Фурії» з відкритим верхом, яка мала везти його далі за коронаційним маршрутом.

На виході сталася невелика затримка. Серед групи дипломатів, які на сходах штабу чекали появи Нода, перебувала й делегація Султану, а з нею принц Фелім. Його так зацікавила «Фурія», що він голосно вимагав дати йому змогу зблизька роздивитися її та потриматися за кермо. Тут саме на ганок вийшов майбутній король із почтом, що змусило принца невдоволено замовкнути. Почувши останні слова підлітка, Нод підійшов до нього та пообіцяв, що після церемонії він матиме змогу досхочу пограти з авто. Принц миттю заспокоївся. Усі полегшено зітхнули.

У супроводі того ж кінного ескорту «Фурія» неспішно повезла Нода, під вітальні вигуки натовпу на вщерть заповнених тротуарах, до головного столичного Храму Зорі. Там біля входу на нього чекали канцлер Гааз Арондар та уряд у повному складі. Міністр оборони та вищі військові чини встигли прибути зі штабу гвардії раніше за королівське авто, що поволі їхало повз радісні натовпи на вулицях. Тут вже були й принц Фелім та весь дипломатичний корпус. Неочікувано для присутніх порушивши церемоніальний протокол, Нод підійшов до канцлера, привітавшись із ним за руку, та до Феліма, сказавши йому щось таке, від чого обличчя хлопця розплилося у непідробному захваті. Посол Султанату та інші особи із почту принца миттю вдягли на свої офіційні писки запопадливо-схвальні вирази, схиливши голови.

Перед тим, як увійти під склепіння досить невеликого, але дуже давнього Храму, Нод зняв пілотку, непомітно сховавши у неї заколки, що кріпили її до чуприни, та віддав одному з камергерів. Урядовці на чолі з канцлером, а тоді й дипломати увійшли за ним, розташувавшись ліворуч. Канцлер став на нижчу сходинку вівтаря. Праворуч, на верхній сходинці стояла велична і зосереджена королева Ауранія у білій, гаптованій срібною ниткою сукні, уся облита коштовностями. Замість дванадцятизубої корони суверенів, її голову прикрашала мала королівська корона — діамантова діадема з білого золота. Поряд з королевою розташувалися статс-дами, а за їх спинами далеко під стіною біліло обличчя Ідара. Члени палати перів стояли праворуч, зайнявши місця відповідно до титулів та старовинності роду — від сходів вівтаря до головного входу у храм. Щойно Нод став на стертий кам'яний поріг, з хорів полився спів багатоголосого хору. Чим ближче Нод підступав до вівтаря, звучання наростало, а мелодія ускладнювалася. Коли він опинився точно під найвищою точкою храмового купола, вівтарна завіса розсунулася, відкриваючи кількох жерців у довгих хламидах, грубо витканих з льону, та у сандаліях...

Сама церемонія, за винятком одного моменту, запам'яталася Ноду так, ніби він спостерігав за всім десь збоку. Ось, піднявшись сходами, він стоїть перед головним жерцем. Той говорить:

— Зоря безмежна!

— У мудрості своїй, — відповідає Нод.

— Зоря безмежна, — знову вигукує жрець.

— У милосерді своєму, — мовить Нод і продовжує. — Зоря безмежна!

— У справедливості своїй, — лунає відповідь жерця.

— Зоря безмежна! — востаннє промовляє Нод.

— У силі своїй, — жрець схиляється перед Нодом, а тоді, випроставшись, промовляє: — Хай живе король!

— Хай живе король! — відповідають усі, хто є у храмі.

Тоді він повертається обличчям до дверей храму та, приклавши руку до серця, виголошує слова присяги. Двоє жерців накидають йому на плечі золотаву мантію — таку саму, як на пам'ятному портреті Горанга III, а головний жрець подає на оксамитовій подушці дванадцятизубу корону Ланоду, яку Нод має вдягнути собі на голову. Щойно він це робить, Ауранія ще раз голосно проголошує:

— Хай живе король!

Усі тричі з ентузіазмом повторюють цей вигук. Здається, у багатоголоссі чути й іронічний баритон Горанга.

З цієї миті колишній курсант стає Нодом Третім — королем і сувереном держави Ланод, головнокомандувачем її Збройних сил, Верховним суддею та Охоронителем національно-культурного надбання. І тут канцлер вкладає йому в праву руку скіпетр — той самий, із синьо-зеленим каменем у навершші. Час ніби зупиняється — все довкола застигає. Нод усвідомлює, що водночас перебуває у двох місцях — у вівтарі Храму Зорі, але також під балдахіном у Тронній залі королівського палацу. Його мантія спадає на мозаїку підлоги вівтаря і так само — на трон з метеоритного заліза. Крізь усе тіло від берців до корони проходить хвиля тремтіння — складається враження, що вібрує кожна клітина. Звідкись приходить розуміння, що тепер йому підвладні усі можливості поля сакральності престолу — навіть ті, які ще не виявили себе. Скільки триває таке роздвоєння, збагнути важко, та ось воно поволі зникає — Нод знову лише у Храмі. Короткий коментар Горанга: «Тепер ти розумієш, що означає зійти на престол Ланоду».

Останнім актом коронації була коротка промова Нода, де він подякував підданцям за теплі вітання зі сходженням на престол, запевнив, що правитиме у згоді з парламентом, відповідно до суспільних потреб, а насамкінець повідомив, що своїм першим едиктом, за рекомендацією палати перів та уряду, залишає за Ауранією почесний титул королеви та усі привілеї, за законом належні дружинам спочилих королів. Храмом прокотилися схвальні перешіптування присутніх. Направду, Нод сам ініціював ту «рекомендацію» палати та уряду під час учорашньої вечері з графом Ротаном Сомантаром та канцлером Гаазом Арондаром.

З Храму довгий кортеж автомобілів повільно дістався королівського палацу — тепер вже головної резиденції короля Нода III. Тут парубок недовго перепочив у покоях, де колись жив Горанг III. Тим часом усі, кому належало, розташувалися у тронній залі, куди згодом у супроводі пишного почту урочисто вийшов щойно коронований король — у камуфляжі, короні та мантії, яку несли четверо пажів. Він піднявся сходами до трону, де під балдахіном двоє ветеранів останньої війни з дуумвірами оперезали його широким паском, до якого було прикріплено Державний меч. Він знову чекав якогось роздвоєння дійсності, але нічого подібного не сталося — було лише відчуття якоїсь знайомої та підвладної йому сили.

Нод сів на оксамитове сидіння, що вкривало залізо трону. До престолу підійшов принц Фелім у супроводі посла Султанату. Юнак, збиваючись, привітав Нода — офіційно, так, як його навчили. Проте насамкінець раптом спробував непомітно, на його думку, підморгнути суверену, озирнувшись на Самуса, що стояв поряд із канцлером ліворуч трону. Це викликало посмішку Ауранії — єдиної з присутніх, хто сидів у присутності суверена. Її крісло встановили на одну сходинку нижче трону. Посол поспішив відвести принца на визначене для його делегації місце. За ними вітання проголосили посли Гирлону та Конфедерації. На тому і ця церемонія, нарешті, закінчилася.

Урочистий державний банкет проминув під музику струнного оркестру. Обстановка за величезним столом була трохи офіційно-прохолодною, хоча насамкінець таки потеплішала — вина, а тоді коньяки посприяли цьому. Ось тут Ауранія вирішила виголосити тост:

— Ваша Королівська Величносте, — почала вона, звернувшись до Нода. — Як Ваша піддана, я щиро вдячна за те, що Ви, врятувавши Королівство від заколоту, взяли на себе обов'язок правити нашою чудовою країною. Я дуже сподіваюся, що у Вас це вийде ліпше ніж у мене, та водночас співчуваю тій халепі, у яку Вас кинув обов'язок походження. Ваше Величносте! У цій країні змішано стільки конфліктів, дивних традицій, забобонів, а також інших явищ, які повсякчас урізноманітнюють життя її монарха, що я дуже рада спекатися проблем, пов'язаних із правлінням нею...

Деякі присутні з подивом перезиралися, а ті, хто знав про вплив коньяку на політ думок королеви, опускали очі долу. Ідар спробував непомітно наблизитися до коханої, але вчасно зрозумів, що тим лише погіршить її становище. Нод збагнув, що час рятувати ситуацію. Він підвівся. Усі за столом так само встали. Король зробив напівуклін у бік королеви на пенсії та підніс свій келих.

— За здоров'я і многая літа Її величності королеви! — голосно сказав він. — За здоров'я усіх присутніх!

Згадані «усі присутні» як один піднесли келихи, вітаючи короля Нода III. На тому вечеря закінчилася. Розпорядники запросили її учасників на балкони, щоб за кілька хвилин помилуватися грандіозним феєрверком. Принц Фелім, вислизнувши з-під опіки посла, опинився поряд з королем.

— Так-так, Ваша високосте, — пригадав Нод їх коротку розмову перед виїздом зі штабу до храму. — Сподіваюся, пан барон не відмовить у нашому спільному проханні. Тим паче, що він тепер головний дипломат Королівства. Де він, до речі? — Нод виразно відчував, що придворні завмерли, дослухаючись їх розмови, а хтось вже кинувся розшукувати Самуса.

Проте замість віце-канцлера у закордонних справах знайшовся віце-канцлер у справах внутрішніх — добропорядний Пилип Бобошко. Він мав конфіденційне повідомлення для Нода, однак наразі не було жодної можливості переговорити сам-на-сам. Тим часом посол Султанату таки знайшов принца та заходився переконувати його йти вже дивитися на феєрверк. На це принц логічно відповів, що без короля не почнуть, тому він воліє залишатися у компанії свого нового друга — Його величності. Послові залишалося лише поглядом вибачитися перед королем.

До Нода потроху приходило розуміння, що при дворі усе, переважно, залежить від його особи. Інколи це було приємно, однак вже трохи дошкуляло. Нарешті, прийшов Самус. Нод без тіні зловтіхи «усемилостиво» повідомив барону, що Його високість принц Фелім має бажання навчитися кермувати «Фурією».

— Тому ми доручаємо Вам, пане віце-канцлере, заопікуватися Його високістю, почавши уроки завтра зранку.

— Як буде завгодно Вашій величності! — вишкірився Самус у подобі люб'язної посмішки.

— Дякую Вам за згоду. Ходімо дивитися феєрверк! — Нод, ховаючи посмішку, рушив до балкону. Усі за ним. Коли виходили, Пилипові таки вдалося прошепотіти кілька слів на вухо суверену.

Коли після салюту Нод, Самус та Ідар усамітнилися у Горіховій їдальні, у них ще дзвеніло у вухах від залпів салютних установок та вітальних криків громадян. Лише тепер мешканці Аріоду, та й усього Королівства усвідомили, що країна щойно уникла страшної біди — окупації та поглинання Імперією. Людей охопила ейфорія — містом розгулювали компанії молоді, яка вигукувала роялістські гасла та співала народних пісень. Доросліші громадяни святкували у ресторанах або просто у дворах своїх будинків.

До компанії молодих чоловіків у Горіховій їдальні не приєдналася Ауранія — її вдалося переконати піти відпочивати після такого насиченого дня. Позбувшись тягарів та клопотів правління, королева швидко позбулася також нервовості, тому легко дала себе умовити лягти у ліжко. Не без додаткової чарочки, зрозуміло. Горанг з невидимості повідомив, що привиди теж мають право на відпочинок, і також зник десь у потойбічних закапелках палацу.

Король із друзями чекали на добропорядного міністра внутрішніх справ та на чоловіка, якого він обіцяв привести з собою. Самус палив запашну сигару, Ідар дозволив собі келих червоного сухого. Нод, повагавшись, теж зробив кілька ковтків.

Нарешті, на порозі виник ад'ютант з повідомленням про прихід добропорядного. Нод рвучко підхопився і у два кроки опинився біля дверей. За спиною Пилипа він побачив Юса, який тупцював у кабінеті, що межував з їдальнею. На подив гвардійця, король міцно обійняв старого, ледь стримуючи сльози. Самус та Ідар, які вже знали, на кого так чекає щойно коронований суверен, тактовно відвели очі. Ординарець теж дуже хвилювався. Нод відпустив ад'ютанта. Пилип зачинив за ним двері.

Роззнайомилися швидко. Ідар запропонував Юсові вина, але ординарець, трохи прийшовши до тями, попросив горілки. Віднайшовся лише коньяк. Нод заходився розпитувати про те, що сталося з Юсом від часу, коли вони востаннє бачилися біля входу на кладовище у Тіапулаті, намагаючись дізнатись про все і одразу. Дуже зрадів, коли почув, що Буртак натякав ординарцеві на ймовірність успішної втечі Кинава до Конфедерації. Одразу ж попросив Самуса завтра ж зробити неофіційний запит про ймовірного втікача з Республіки. Барон обіцяв взяти до виконання цю вказівку, а тоді долив старому трохи коньяку та попросив його переповідати події так, як вони відбувалися, одна за одною, а Його величність — не збивати Юса з думки своїми емоційними, але непослідовними запитаннями. Перехиливши чарку одним махом, ординарець повів далі.

— Було так, — говорив він. — Той підполковник Буртак сказав мені, що якщо я правильно поводитимуся, він визволить мене з в'язниці та переправить до Ланоду. Я мав сказати Дету Дуту, що ти, Ноде, перед втечею обіцяв надіслати до мене зв'язкового. Буртак вигадав легенду, що нібито твою втечу було підготовано розвідкою Ланоду...

— Цілком логічно, — втрутився Пилип. — Я й сам не одразу повірив, що Вашій величності вдалося це зробити без допомоги фахівців, — віце-канцлер вклонився королю. — То яким був зміст легенди для дуумвіра? — звернувся він до Юса.

— Із зв'язковим ланодської розвідки я нібито мав зустрітися у Кунстаді, — відповів ординарець. — Підполковник переконав Дета Дута відпустити мене під його контролем до селища. Та до Кунстада ми не доїхали. Буртак відправив трьох спецагентів, які нас супроводжували, на узбережжя, доручивши заарештувати та допитати місцевого старосту разом з його племінником. Підполковник сказав агентам, що ті двоє — шпигуни Ланоду. Саме вони організували втечу Нода, тому їх слід нейтралізувати, допоки прибуде сам резидент королівської розвідки, аби староста з племінником не попередили його про те, що мене використовують як приманку. Ми ж з Буртаком на півдорозі до Кунстада звернули на захід у напрямку кордону з Ланодом. Виявилося, що там у глухій місцині є підземний хід, що веде до Королівства під прикордонними загорожами. Його колись давно збудували контрабандисти. Пізніше контррозвідка законсервувала ту лазівку, маючи намір засилати через неї особливо важливих агентів, але, за словами Буртака, її так ніколи й не використали, бо не були певні, що ланодці не стежать за нею. Далі все було просто. Ми дісталися входу до тунелю, замаскованого у гаєчку, та пройшли ним кілька кілометрів. Опинившись у Ланоді, дісталися найближчого поліцейського відділку. Там Буртак назвав себе. Нас одразу передали до спецслужби вашої країни.

— Нашої країни? — перервав його Нод.

— Так, Ваша...величносте, — ординарець вперше спробував вимовити це незвичне звертання до парубка, якого знав з пелюшок.

— Облиш, Юсе! — відразу припинив цю недоречність Нод. — Розповідай далі!

— Спецслужба оселила нас із Буртаком на конспіративній квартирі, але наступного дня почався цей заколот. Двох агентів, які нас охороняли, кудись відкликали. З новин по радіо ми дізналися про намір королеви зректися трону та про нового короля. Я аж не повірив, що ти наважишся прийняти трон, а Буртак дуже зрадів. Однак він занепокоївся, що спецслужби Королівства можуть почати якусь свою гру з молодим королем, використовуючи нас, тому наполіг, що нам слід повідомити про себе безпосередньо тебе, Ноде. Ми вирішили зачаїтися, не нагадуючи про себе нашим опікунам, і чекати слушної нагоди.

— Ну, це навряд, щоб спецслужба вела оперативні ігри з сувереном, — образився добропорядний за королівських лицарів плащу з кинджалом.

— Це на твою думку, — підтримав ординарця Нод. — А для Буртака зрада присяги, як бачиш, річ звичайна. Що було далі, Юсе?

— Нас не замкнули у квартирі, навіть дали гроші на кишенькові витрати, але дістатися до тебе, Ноде, виявилося складно, тож довелося дочекатися коронації.

— Далі ми все знаємо, пане Юсе, — Самус долив чарку ординарця.

— Даруйте, я маю ще сказати одну річ, — старий узяв чарку, але пити не став. — Коли ми йшли підземним ходом, Буртак (він ішов попереду, підсвічуючи нам ліхтарем) раптом обернувся і сказав, що залишив для Дета Дута один сюрприз, який невдовзі спрацює.

— Цікаво, дуже цікаво, — пожвавішав добропорядний. — Ми побалакаємо з підполковником. Його вже повернули під надійну варту.

— А ти, Юсе, мешкатимеш у палаці, — підвівся Нод. — Ці апартаменти залишаться за королевою, я ж оселюся у іншому крилі. Ти поряд. Твої кімнати вже мають бути готові. Що ж, панове, добраніч.

Про підготовку приватних апартаментів для короля в останній день свого правління подбала королева. Мабуть, вона інтуїтивно здогадалася, що саме буде до вподоби Нодові. Його житло містилося на третьому поверсі, у колишніх кімнатах для прислуги. Їх вмеблювали по-сучасному — просто та зручно. Ліфт та сходи вели на другий поверх, де розташовувалися офіційні — парадні королівські покої, що в них колись жив сам Горанг III. Це він підказав відвести ці розкішні кімнати та зали для офіційних королівських заходів. Вони зручно сполучалися з Тронним залом, малим та великим аудієнц-залами, Кришталевою їдальнею, галереєю, бібліотекою та спортзалом, на який переробили кабінет для паління, на першому поверсі. Юс зітхнув, що генерал Кунстад не може бачити, у які «великі люди» вивело походження його онука.

Дет Дут, важко опершись рукою на спинку порожнього лікарняного ліжка, присів на зібгану синю ковдру. Офіцер контррозвідки, який замінив зрадника Буртака, та начальник госпіталю завмерли біля дверей реанімаційної палати, намагаючись ані звуком не привернути до себе увагу дуумвіра. За відчиненим вікном панувало світле надвечір'я літа, але притаманні цій порі звуки тонули у сиренах патрульних машин — минала друга доба, як у столиці запровадили комендантську годину. Офіційною підставою для цього Дет Дут оголосив «зухвале та підступне викрадення ворогами Республіки хворого дуумвіра Сата Сата».

— То його хвороба була суцільною симуляцією? — майже прохрипів Дет Дут до головного лікаря. — Не вірю!

— Не зовсім, — високий худорлявий чоловік у білому халаті знехотя ступив півтора кроки до ліжка. — У дуумвіра Сата Сата того вечора справді стався гіпертонічний напад, але інсульту, як ми тепер розуміємо, не було.

— Прикидався, паскуда! — дуумвір ляснув себе по колінах обома долонями. — Прикидався! А як Ви цього не розпізнали? — примружився він на лікаря.

— Перед досвідченими невропатологами симулювати інсульт неможливо, — обережно докинув від дверей офіцер, віддано дивлячись в обличчя дуумвіру.

— Так, — приречено погодився медик. — Але від моменту госпіталізації Сата Сата і до самого його зникнення позавчора вранці з ним перебували лише його особистий довірений лікар та дві медсестри. Навіть консиліум ми мусили провести за симптомами, які той лікар переповів нашим фахівцям. Їх не допустили до огляду хворого.

— Хто наказав так вчинити? — гаркнув Дет Дут.

— Підполковник Буртак, — лікар трохи затнувся з переляку. — Він прибув до нас одразу після госпіталізації Сата Сата і віддав таке розпорядження... м-м-м... від Вашого імені. Сказав, що незабаром прибудуть лікарі з якогось надсекретного медичного центру і неодмінно врятують дуумвіра, а нам до нього заборонено підступатися. Особистий медик Сата Сата тоді додав, що стан пацієнта стабільний, і потреби у екстрених заходах немає.

— Йдіть геть, — гримнув Дет Дут на начальника госпіталю, і той миттю вивітрився з палати. — Отже, Буртак спланував зраду ще до того, як Сат Сат прикинувся, що його розбив удар. Не виключено, що вони діяли спільно, а мене Буртак використав утемну, як він це добре вміє. Навмисне приводив до палати, щоб у госпіталі бачили, що я в курсі того, як лікують Сата Сата!

Дуумвір поволі підвівся, узявшись за руку доладного і вправного, але низькорослого офіцера.

— Що показала на допитах дружина Буртака? — Дет Дут підійшов до вікна та обома долонями сперся на підвіконня.

— Сказала, що десь зо два тижні тому її чоловік повідомив, що їде на виконання завдання і дасть про себе знати, щойно буде змога, — відповів контррозвідник. — Він так завжди чинив, коли відбував у відрядження.

— Відпускайте її з буцегарні, — махнув рукою Дед Дут. — Навряд чи Буртак посвячував ту дурепу у свої наміри, але якщо вона буде вдома, є маленький шанс, що він з якихось міркувань вийде з нею на зв'язок. Чим Ратх не жартує!

У двері обережно постукали. На прозі з'явився особистий ад'ютант Дета Дута — кирпатий білявий бевзь з великими й тупими водянисто-сірими очима. Він передав дуумвіру запечатаний конверт і за помахом його руки миттю зник.

— Однією загадкою менше! — прохрипів Дет Дут, проглядаючи отриманий рукописний лист. — Паскудний Сат Сат дав про себе знати! Ультиматум оголошує. Пише, що перебуває у надійному місці, під захистом надійних партійців. Вимагає, щоб я добровільно зізнався у скоєних злочинах проти Республіки та постав перед Народним трибуналом! Не здогадуєтеся, де він може бути?

— Насмілюся доповісти, — офіцер помітно зблід. Він не чекав, що доля, яка після втечі Буртака наблизила його до вершини владної піраміди, вже наступної миті примусить вибирати між двома владоможцями, з яких невідомо хто сильніший. — Припускаю, що Сат Сат може переховуватися на території Академії Сили. Начальник Академії — його односелець.

— Начальник має величезні зв'язки у армії — його випускниками є мало не увесь генералітет, — у словах Дета Дута було виразно чути розпач. — Хутчіш ходімо звідси!

Попри насичений, важкий день, спати Нодові не хотілося — нервове збудження не втамувало й вино, щойно випите з друзями. Тому він узявся до книжки, яку разом з його напівпорожньою валізою вже перевезли з особняка Самуса.

Головний герой роману Марко саме опинився перед непростим вибором. Отаман Михайло викликав його для розмови. Юнак мав сам визначити свою подальшу долю — лишитися у анклаві чи повернутися до свого світу. Складність рішення полягала у тому, що після повернення Маркові буде дуже непросто жити зі знанням про існування усього, що він тут побачив і про що дізнався. Він не зможе розповісти про цю пригоду жодній людині, бо його просто вважатимуть божевільним, і тоді життя складеться зовсім кепсько — він прирече себе на злидні та зневагу більшості тих, хто знатиме його. Та якщо він залишиться тут, то не зможе приходити до своєї рідні — для них він назавжди зникне безвісти. У анклаві йому доведеться багато вчитися і працювати, щоб не бути зайвим членом цієї дивовижної спільноти потойбічних сутностей та людей.

— Не журися, козаче, — поплескав Марка по плечу Ілько, який теж був присутній при розмові. — Колись і мені довелося з мого першого сторіччя перебратися аж у двадцять перше, а зрештою і до Білого замку аж на іншому краю галактики разом з друзями дістатися. Вони прикольні, сам скоро побачиш.

— Я не вимагаю від тебе негайної відповіді, — говорив Михайло. — Маєш аж три дні на роздуми.

— Щось я думаю, що ти лишишся із нами. Правда ж, Лахудрику? — запитав кудись у повітря Ілько, але домовик не відгукнувся. — Це він на мене дується, бо ми заклалися, й весь із себе «магістр езотерики» програв.

— А про що була суперечка? — поцікавився Марко. Він хотів більше знати про взаємини у анклаві, бо про себе вже вирішив залишатися тут.

— Та ось, — Ілько дістав цупкий блискучий прямокутний шматок чогось подібного до паперу та подав Маркові.

На папері, мов живі, були намальовані Ілько та Лахудрик, за ними видніло знайоме озеро, над яким клубочилося помаранчево-сіре марево.

— Це що? — Михайло взяв невеликий аркуш та прочитав на звороті: — «На добру пам'ять від Лахудрика Пенатія та Ілька!» От хвалько мале! Це він, мабуть, для колег-домовиків у Києві. — А хто знімав?

— Так Рамир, — відповів Ілько. — Ми посперечалися з Лахудриком, чи завжди він не відображається на світлинах. Якщо його знімати на смартфон чи інший цифровий прилад, то, як тобі, Михайле, відомо, на світлині його геть не видно. Та я взяв старий поляроїд. Це фотоапарат такий, що відразу видає світлину, — пояснив він Маркові. — І вийшло, як бачите. Лахудрику фотка дуже сподобалася. Він її одразу підписав, щоб подарувати комусь на Землі. Навіть відбиток своєї долоні приклав. А я її забрав. Допоки він не виконає умови парі, не віддам.

— А умови які? — засміявся Михайло.

— Щоб домовичок подав нам на обід місцевий деольський делікатес — ікру риби гирлони. Дуже, кажуть, вона смакує із білим вином. І не лише для нас, а для усього батальйону!

— А що на те пан магістр езотерики? — запитав невисокий кремезний парубок у сірому бурнусі, заходячи до кабінету. Його Марко бачив уперше.

— Тебе, Рамире, ще й перевдягнути не встигли! — Михайло із докором поглянув на Ілька. — Ну, ще б пак! Були ж важливіші справи — закладатися одне з одним на ікру! Знайомся, Марку, це Рамир. Він прийшов до нас тим самим шляхом, що й ти.

— Так ось кого шукали мешканці аулу! — здогадався Рамир.

Нодові аж не по собі стало від збігу імені нового персонажу роману з іменем його друга. Він на хвильку відклав книжку, намагаючись впіймати себе на якійсь думці, але зосередитися було важко. Тож він читав далі.

— Ми, Рамире, саме вирішуємо, як далі бути з Марком — лишити тут чи повернути додому, — Ілько спробував відволікти увагу отамана від їх із домовиком недогляду. — А ти, мабуть, захочеш повернутися назад, до своїх супутників?

— Звісно! Можу і Марка з собою прихопити, коли треба, — охоче запропонував Рамир.

— Я маю три дні на роздуми! — поквапився нагадати Марко, розглядаючи світлину. Настільки справжнього зображення йому бачити ще ніколи не доводилося. — А можна, ця світлина в мене поки побуде? — попросив він, мов дитина.

— Можна, — замість Ілька відповів отаман. — Бо я його знаю — знову дражнитиме Лахудрика!

— Дякую, — Марко хутчіш заховав світлину до нагрудної кишені картатої сорочки, яку йому разом із штанами та кросівками підібрав Лахудрик.

Нод відчув, що його нарешті зморює сон. Він поклав книжку на тумбу біля ліжка та загасив світло.