Білий замок на Чорній скелі

13. «Кухарчук Раді»

Слідом за мовчазним капітаном Реєм Рамир спустився до кімнати під мансардою. Вони перевдягнулися у якусь робітничу уніформу. Капітан пообіцяв, що його речі негайно доправлять до готелю. За наполяганням Рея Рамир мусив разом із одягом залишити й чекову книжку та перстень, щоб ці речі не викрили їх у випадку провалу. Залишивши будинок, вони порожніми у цей час вузькими завулками вийшли до новісінької критої брезентом вантажівки, припаркованої під глухою цегляною стіною. Утім, порожнім місто здавалося лише на перший погляд — та сама довготелеса фігура простежила за ними від пабу та нечутно пірнула під брезент машини. Капітан сів за кермо, вказавши Рамирові на місце поряд. Рушили.

За деякий час під'їхали до господарських воріт замку. За першим негучним сигналом клаксона брама нечутно відчинилася. Рей показав два посвідчення охоронцеві. Інші двоє ледь зазирнули до кузова, і машина опинилася у внутрішньому дворі. Рамир відчув дивне поєднання запахів: кухні, гаража, стайні, а ще чомусь — водоростей. Він лише тепер збагнув, наскільки нервується — з дитинства від хвилювання у нього загострювався нюх. Заднім бортом машина стала до високого ганку. Ворота зачинилися.

— Слухай! — прошепотів капітан. — Двоє служників зараз вивантажуватимуть фрукти та овочі з кузова. Йди їм допоможи. Постарайся викликати симпатію. Однак не перестарайся. Та й свого справжнього імені називати не варто. Коли закінчите, попроси щось вкинути до рота — мовляв, з ранку нічого не їв. Хтось із них поведе тебе усередину.

— А що далі?

— Далі — моя справа. Головне — повертайся до кабіни, щойно почуєш сигнал. Але без надмірного поспіху, щоб не викликати підозри!

Рамир вистрибнув назовні. Там двоє чоловіків уже підняли тент вантажівки і, крехчучи, перекинули перший важкий мішок на ганок.

— Допіру ж привозили, — сердито заговорив до парубка старший.

— Наша справа маленька: сказано везіть — веземо, — відповів Рамир. — Я допоможу, — він перескочив борт та почав подавати вантажникам клунки. Робота пішла швидше.

— Оце діло! — підбадьорив його молодший. — Ти новенький?

— Так, — Рамир вдав, що мішок вислизає з його рук, і вантажник мусив припинити розпитування, щоб підхопити клунок.

— А звуть тебе як? — поцікавився старший служник.

— Ярс, — на мить завагавшись, Рамир назвав перше-ліпше гирлонське ім'я, яке спало на думку. — Дасте шось перехопити? Сьогодні стільки роботи, що й пообідати не встиг, — скористався він нагодою виконати доручення капітана. — Ми вже закінчуємо, — він зняв останній мішок з дерев'яної лави під стінкою кабіни, накритої мішковиною.

— Ходімо до кухні, — запропонував старший. — Саме спекли хліб до завтрашнього сніданку.

— Там і паштет мав залишитися, — доброзичливо додав молодший, опускаючи тент.

— Йди за мною, — старший першим рушив до кухні.

Рамир уже переступав поріг, коли почув голос капітана Рея:

— Ти куди це, Рамире?

— Та з'їсти щось хочу, — озвався парубок, не надавши значення почутому.

— Гаразд, і мені принеси! Я тим часом розвернуся, — Рей зачинив дверцята кабіни.

Старший вантажник був уже в приміщенні, тому не почув цієї короткої розмови.

Проте її чув молодший. Він на мить напружився, а тоді хутко зістрибнув з ганку та натиснув дзвінок на важких металевих дверях напівпідвалу. Двері миттю відчинилися, за ними майнула форма охоронця, і вантажник боком прослизнув усередину. Задоволено спостерігаючи за цим, капітан завів двигун. Вантажівка, розвертаючись, майже затулила темне вікно на першому поверсі. Воно прочинилося. Машина спинилася лише на кілька секунд, і дебела молодиця у плащі з каптуром, що закривав обличчя, допомогла перебратися з широкого підвіконня до кузова тендітному парубкові у робітничій робі, з трохи завеликим картузом на голові. Легкий стукіт у задню стінку кабіни дав зрозуміти капітанові, що його цінний пасажир уже зайняв своє місце, і він злегка торкнув клаксон.

Рамир з пакунком бутербродів з'явився не одразу — мусів чекати, поки добра куховарка намастить їх паштетом. Коли парубок був у кабіні, вантажівка неквапно поїхала до воріт, які вже наполовину прочинилися перед машиною.

Раптом у вікнах нижнього поверху спалахнуло світло. Між стінами двору заколотилася луна сирени — у замку вдарили на сполох. Стулки воріт почали сходитися. Охоронці кинулися навперейми вантажівці. Про зброю вони згадали запізно, та й командир не наважився віддати наказ стріляти — не тренували гвардійців на випадок такої нештатної ситуації у цілком безпечному Гирлоні.

— Тримайтеся! — гукнув через плече капітан у сподіванні, що Ерада почує його у кузові.

Машина рвонула до воріт. Ще мить, і їх би встигли зачинити. Капітан ризикнув. Вантажівка, розбивши ліву фару, проскочила назовні і помчала вулицею, набираючи швидкість. Підстрибуючи на бруківці, звернула до провулку, ледве протиснулась якимось підворіттям і опинилася у глухому кам'яному колодязі. Позаду лунали поліцейські сирени. Рей і Рамир кинулися до кузова. Ерада вже сповзала з-під тенту додолу. Чоловіки вчасно встигли підхопити її. Картуз упав з голови дівчини, відкривши сплетену у тугу косу та вкладену «бубликом» зачіску.

— Вдягніть, ваша ясновельможносте, — прошепотів капітан, подаючи князівні головний убір.

— Забудьте про титули, Клирте! — Ерада припасувала картуз на голові. — Дуже рада Вас бачити, Рамире! — вона простягла парубкові руку для потиску. Від доторку ніжної теплої долоні в того аж дрижаки пішли усім тілом — заледве опанував себе.

— Не барімося. Нам сюди, — капітан вказав у куток, де стояли притулені до стіни старі дошки.

За ними були двері, які без жодного звуку прочинилися від обережного поштовху — хтось їх добре змастив. Гурт опинився у темному коридорі. Присвічуючи ліхтарем, Рей повів молодих людей кудись униз. Тут Рамир, нарешті, мав змогу зібратися з думками. Коли Ерада сміливо попросила чоловіків на хвилину лишити її саму у бетонній ніші коридора, парубок як міг спокійно запитав у капітана, чиє обличчя ледь біліло у відблисках опущеного вниз ліхтаря:

— Як слід розуміти цю Вашу підставу з іменем?! Лишень не кажіть, що це сталося випадково, бо такі, як Ви, не припускаються настільки елементарних проколів.

— Скажу лише, що це частина плану операції. Вдала частина, — промінь капітанового ліхтаря ледь ворухнувся на підлозі.

— Ви використали мене втемну, а тепер не бажаєте пояснити?! — нервувався Рамир.

— Не бажаю, — трохи підвищив голос капітан. — От Нод на Вашому місці не ставив би питань командиру, бо знає, що таке військова дисципліна. Чи я помиляюся?

Рамир раптом збагнув, що в Управлянні розвідки та спецоперацій Князівства Гирлон про них із Нодом можуть знати значно більше, ніж вони собі уявляли.

З темряви майже нечутно виникла Ерада. Рушили далі. За кілька хвилин довелося спускатися іржавою драбиною. Виявилося — у каналізаційний колектор, де у бетонному рівчаку спливали густі стоки. Попід слизькими стінами пролягав неширокий похилий виступ. Ним вони й просувалися. Смерділо нестерпно. Рамир навіть здивувався, як Еда витримує таку жахливу атмосферу. На щастя, колектором віяв доволі відчутний протяг. Позаду пролунав легкий стукіт, немов хтось причинив двері, а тоді знову запала тиша, яку порушував лише огидний хлюпіт.

— Знаєте, — сказала Ерада, яка йшла попереду Рамира, — мені здалося, що у кузові, крім мене, ще хтось був.

— Це неможливо, — відповів їй через плече капітан. — Ліпше пильнуйте, аби не послизнутися.

Йти довелося мало не під половиною міста. Час від часу їм траплялися вертикальні колодязі для стікання дощової води, зараз, на щастя, сухі. Зо два рази втікачі чули, як вулицею над ними мчали машини із сиренами. Години за дві вони, нарешті, дісталися потрібного капітанові колодязя, зі стіни якого стирчали металеві скоби. Рей поліз першим. Він зсунув металевий люк, і на підлогу впало холодне світло Ріна. У цілковитій тиші інші також піднялися нагору — спочатку Еда, тоді Рамир. Виявилося, що колодязь знаходиться під ґратчастим парканом дальньої сторони парку, який князь роздав заможним підданим для облаштування персональних альтанок. Паркан спускався стрімким схилом до берега і на кілька метрів занурювався у нерухому воду. У місячному світлі унизу чорнів силует човна, прив'язаного до металевого прута огорожі. Тримаючись за паркан, троє втікачів дісталися води.

— Наразі усе за планом, — підбадьорив молодих людей капітан. — Ерадо, Вам доведеться лягти на дно.

Дівчина слухняно виконала прохання. Рамир без слів зрозумів, що має сісти на весла — звук мотора міг привернути небажану увагу. Капітан сів на кормі.

Море, на щастя, залишалося спокійним, однак йти човном довелося мало не до світанку. Нарешті попереду виник темний силует вантажного судна. За ним оддалік бовванів неодмінний сторожовик з ланодської ескадри. Капітан намагався кермувати човном так, щоб суховантаж затуляв їх від військового корабля. Вони підійшли до борту ваговоза, звідки вже скинули драбинчастий металевий трап. Капітан піднімався першим, Ерада за ним, а Рамир ще мав потопити човен. Зачепившись ногами за нижню поперечину драбини, він зависнув униз головою, і вхопившись за ніс човна, перекинув його так, щоб зачерпнути якнайбільше води. Човен пішов на дно. Висячи сторч головою, хлопець зауважив якийсь темний силует неподалік судна. Майнула навіть неадекватна думка про крега, яку він миттю відкинув. Напруживши м'язи пресу, Рамир вхопився за драбину і видерся на облавок корабля.

Їх зустрів мовчазний чоловік у формі капітана цивільного флоту. Його акуратна сива борода різко контрастувала з обвітреним, засмаглим обличчям, яке освітлював корабельний ліхтар. Ледь привітавшись, він ковзнув поглядом по картузу, якого Еда низько насунула на брови, та повів утікачів кудись униз. Дорогою їм не трапився жоден член команди. У трюмі капітан сховав своїх гостей у вузькому закапелку, який затуляли тюки бавовни. За кілька хвилин завібрувала підлога — корабель рушив. Утікачі спробували заснути.

Горанг у нічній розмові з Нодом зауважив, що також не схвалює того, що беручка директриса в один день перебрала на себе керівництво всією операцією, проте визнав, що наразі на це немає ради. Побідкавшись непевністю обставин та розповівши, що становище королеви Ауранії викликає дедалі серйозніше занепокоєння, він вже збирався дати парубкові спокій, проте раптом пригадав, що хотів розповісти про несподівану шляхетність та відвагу колишнього кухарчука, який нині ходив у фаворитах королеви.

— Уявляєш? Здавалося, що воно геть ніяке — таке собі задоволення для ліжка. Та коли королеві стала загрожувати справжня небезпека, Ідар зумів організувати відданих їй гвардійців, забезпечив цілодобову охорону королівських покоїв, сам контролює приготування для неї їжі та питва і потай передає її таємні вказівки вірним людям.

— Гадаю, його можливостей вистачить ненадовго. Он у Гирлоні вже навіть канцлер за Імперію руку тягне, — зауважив Нод.

— Така вже вдача у царедворців — вчасно перебігти на бік сильнішого, — компетентно пробурчав король. — А кухарчука справді приберуть, щойно заколотники впораються зі своїми нагальнішими завданнями, бо у глибокому особистому горі Ауранія стане зовсім вразливою.

Нод та Самус поснідали у готельному дворі. Поводилися гамірно. Барон повсякчас підганяв обслугу, голосно наголошуючи, що вони квапляться у далеку путь. Нод замовив їжі із собою. На шістьох. Лишаючи чайові, мимохідь пояснив кельнерам, що крім водія і камердинера, з ними поїдуть одна вельми вибаглива до харчів молода особа та знайомий службовцям готелю Рамир.

За цим метушливим сніданком спостерігали, сидячи у сусідньому шатрі за кавою, двоє молодших членів дипломатичної делегації Межимор'я. Вони бачили, як камердинер з водієм вантажили валізи у місткий багажник баронського лімузину, як Самус та Нод сіли до машини і та, зробивши широкий розворот, велично випливла з двору.

Лімузин поїхав угору неширокою вулицею, яка вливалася до жвавої автостради, що вела із Князівства на північний захід до столиці Ланоду — Аріода. За кілька хвилин швидкого руху друзі опинилися у тунелі, що виводив шосе на рівнину, бачену позавчора Нодом та Рамиром з даху Історичного музею. Вже коли було видно Північний міст через Ардану з прапорами над прикордонним пунктом на середині, Самус раптом наказав водієві різко звернути ліворуч, на нешироку дорогу, що йшла вздовж річки на південь і ховалася у гаєчку.

За півгодини машина зупинилася на узліссі. Там Планс із подивом вислухав наказ барона їхати самому через прикордонний пункт у Арді та приготувати усе для їх із Нодом прибуття до маєтку сьогодні пізнього вечора. Машина рушила вказаним напрямком.

— А ми підемо до «Зоряної вежі» морем, — пояснив Самус Нодові. — Знаєш, без документів перетинати прикордонний пункт усе ж небезпечно, а твоя клубна картка Банку тут не підійде — це тобі не готель.

— Хіба тебе перевірятимуть прикордонники?

— Звісно, ні! Перехід кордону без догляду — це привілей титулу. Проте на тебе він не поширюється, бо ти в нас ще підпільний герцог. Принаймні, до часу.

Вони пішли униз за течією Ардани і за двадцять хвилин дісталися виїзду на ґрунтову дорогу. Там на узбіччі чекав пошарпаний та бруднуватий мікроавтобус. Поряд — двоє чоловіків.

— Знайомтесь, — Самус потис їм руки, — це Фрей та Стаф. Вони доправлять нас до «Вежі» морем.

У неговірких сьогодні чоловіках Нод відразу впізнав рибалок, чию розмову про крега він мимоволі підслухав у прибережній кав'ярні. Мікроавтобус неспішно поторохтів звивистим шляхом угору і за півгодини вибрався на невеликий вигін, з якого відкривалося море. Там Стаф висадив їх із Фреєм, а сам повів бусика до Арда. Крутою стежиною, з якої повсякчас зривалися кам'яні осипи, вони утрьох спустилися на пляж і опинилися зовсім неподалік місця «вікопомної» кораблетрощі — з іншого боку скелі, з якої нещодавнім ранком Нод з Рамиром дивилися на маяк над Ардом. У сотні метрів від берега на двох якорях стояв баркас. Море завмерло у штилі. На половині висоти прибережного обриву прямо з каменя било джерельце, скидаючись на берег двома цівками водограю, який лишився непоміченим хлопцями під час першої появи на цьому узбережжі. Великий уламок сірого діабазу приховував вхід до непримітного гроту, де подорожнім належало перечекати денну спеку. Там було прохолодно і вогко, але водночас затишно. У закутку, так, щоб не було видно з берега, стояв сторчма невеликий човник. Нод подумки пошкодував, що вони з Рамиром тоді не обстежили берег — мали б кращий прихисток на ніч і не потерпали б від спраги зранку.

— Човник потрібний, щоб ми могли доправитись до баркасу, — пояснив Фрей.

Самус запропонував скупатися, поки повернеться Стаф, і вони з Нодом, недовго думаючи, поскидали із себе одяг і шубовснули у теплу воду. Влаштували заплив наввипередки — виявилося, що Самус плаває швидше.

— А крегів не боїтеся? — гукнув Фрей, який з невдоволенням спостерігав за їх веселим борюканням вже оддалік від берега.

— Нехай припливають — заощадимо на експедиції, — безтурботно відповів на те барон, проте Нод раптом відчув острах, навіть поглянув у глибоку воду під собою — чи не випливає знизу тінь страшного хижака.

Приємно втомлені, вони вибралися на берег обсихати. Прибережною стежкою поміж скелями прийшов Стаф. Він одразу зауважив, що Нод із Самусом обгоріли на полуденному сонці під легким вітерцем, і нагнав їх у затінок. Рибалки розвели багаття та засмажили на ньому тут-таки наловлених Фреєм бичків. Сіли підобідати.

— Скажіть, будь ласка, пане бароне... — заговорив Стаф.

— Просто Самус, — перервав його той.

— Пане Самусе, — не наважився на більшу безцеремонність молодший рибалка, — чи Ви вже визначилися, куди саме ми підемо у пошуках крега?

— І коли? — підтримав його цікавість Фрей.

— Найменше на Деолі вивчено акваторію, що виникла на місці, де колись був острів Ратхан. Припускаю, що сучасна популяція крегів саме там могла знайти сприятливі умови для парування та розмноження замість вод Архіпелагу. Ймовірно, через збільшення чисельності креги почали з'являтися і у наших водах. До сезону штормів цього року перетнути океан ми вже не встигнемо, тож експедиція стартує наступної весни.

— Шкода, що так довго доведеться чекати, — зітхнув нетерплячий Стаф.

— Проте у нас стане часу для ліпшої підготовки, бо експедиція буде непроста, — відповів на те Самус.

— Надто, коли ми хочемо впіймати крега живцем, — додав Фрей.

Надвечір море розхвилювалося, тому до баркасу довелося добиратися двома ходками човника, аби він не потонув через низьку посадку. Вибравши якорі і закріпивши човник на палубі баркасу, нарешті рушили.

Тінь від берега довшала та густішала. По правому борту у синіючих сутінках засвітилися вогні Арда, де вже починалися вечірні гулянки — до баркасу долинала музика і навіть пахощі з ресторанів на набережній. Потужний струмінь впадіння Ардани відхилив баркас на південь. Міст над річкою світився ланцюжком різнокольорових ліхтарів. Посередині у бінокль можна було розгледіти прапори над прикордонним постом. Стаф зробив у його бік непристойний жест. Коли це помітив Нод, рибалка, не чекаючи питань, пояснив, що це така рибальська традиція — «на талан».

— Це вже Ланод, — Самус вказав на вогні, які з'явилися ще за півгодини ходу.

— Так, пане бароне, до Вашого маєтку лишилося години зо три ходу, — підтвердив його слова Фрей. — Підемо попід берегом — там нас прикордонники точно не злапають. Ми вже у територіальних водах Королівства.

Баркас змінив курс, увійшовши до широкої затоки зі стрімким скелястим берегом. Попереду на мисі спалахнув маяк. Море тут було спокійніше, проте жодного судна або човна видно не було. Хоча вже геть смеркло, бортових вогнів вони не засвічували. Швидкість стишили до самої малої. За мисом відкрилася ще одна затока — менша, з пологими берегами та просторими пляжами. За нею зорі у небі ховалися в розмитій плямі жовтавого світла.

— То вже вогні Тасаава, — пояснив Ноду Фрей, повертаючи стерно, аби залишатися у тіні берега.

Промінь маяка ковзнув по баркасу, на мить засліпивши усіх на палубі.

— Вже майже удома, — Самус, прокліпавшись від світлових «зайчиків», взяв у Фрея бінокль. — Ноде, поглянь. Бачиш освітлену вежу на узвишші? Це мій маєток! Повний уперед!

Цієї миті баркас раптом освітив промінь потужного прожектора. Зовсім неподалік заревів двигун — у тіні мису ховався прикордонний катер. Він за кілька хвилин наздогнав їх. З гучномовця пролунала команда лягти у дрейф. Іншого виходу не було, тож баркас завмер.

Підполковник Буртак саме відкоркував пляшку полинівки, коли його викликали з дому до резиденції дуумвірів. Під несхвальним поглядом дружини він встиг перехилити лише другу чарку «для заспокоєння нервів». Автомобіль доправив стривоженого контррозвідника до непримітної хвіртки в монументальній огорожі палацу, що вела до саду. Там його мовчки зустрів незнайомий чоловік у цивільному і повів до службового корпусу, де містився кабінет Дета Дута. Острах Буртака посилювався, бо новин про Юса і Кинава він не мав жодних, а у резиденції панувала якась напружена атмосфера. Вони саме проминали заснулий у темряві став, коли їх перестрів ад'ютант Дета Дута.

— Чекайте тут, підполковнику! — наказав він. — А ви за мною! — звернувся він до незнайомця.

— Що трапилося? — наважився на запитання Буртак.

— Чекайте, вам сказано! — гримнув зазвичай улесливий ад'ютант.

Буртак мусив підкоритися. Пройшовши вздовж ставка, він знайшов улюблену лаву Дета Дута та вмостився на ній. Звідси було видно житловий корпус резиденції, поділений на дві симетричні частини з окремими входами для кожної родини дуумвірів. Біля під'їзду Сатів стояли з десяток людей, чулися їх стривожені голоси. Усі вікна цього крила споруди яскраво світилися. З боку ж Дугів тьмяне світло можна було помітити лише у трьох вікнах другого поверху.

Зі ставка тягло вогкістю. Сонно крякали качки, які дрімали у теплій воді. Ледь шелестіло листя над головою. Дія полинівки вже минула, залишивши по собі неприємно-гіркий присмак у роті та важке гупання серця. Буртак вкляк на лаві. Минуло більше години. Люди від під'їзду Сата Сата розійшлися — пригнічені та неговіркі. Майже усі вікна згасли. Ад'ютант наблизився нечутно. Підполковник аж підскочив від несподіваного звуку його голосу:

— Ступайте за мною!

Вони пройшли до входу, який був призначений для прислуги, та піднялися крутими гвинтовими сходами на другий поверх житлового корпусу. Буртаку вперше довелося опинитися у особистому помешканні дуумвіра. Ад'ютант відчинив вузькі двері, і вони увійшли до затемненої зали, яка, вочевидь, правила за їдальню: величезний стіл, поставлений каре посередині, крісла довкола нього, під стінами буфети, різьблені з мореного дубу, зі срібним, кришталевим та порцеляновим посудом на них. Стіни наступної кімнати прикрашали антикварні гобелени, попід ними стояли кілька різьблених стільців з високими спинками та інкрустованих дорогоцінним камінням столиків. Там мовчки стовбичили двоє охоронців, які жодним порухом не відреагували на їх появу.

— Це приймальня, — пошепки пояснив ад'ютант. — Вам сюди, — він вказав на ледь прочинені двері, з яких по підлозі пролягала тонка смужка світла.

Буртак з острахом переступив поріг, піймавши себе на думці, що прихована розкіш, у якій живуть дуумвіри, свідчить про їх ницу примітивність. Аж злякався очевидності цієї думки.

— Дозвольте? — неголосно промовив до Дета Дута, який стоячи схилявся над робочим столом, заваленим численними теками та стосами паперів.

— Заходьте, — стомлено відповів дуумвір. Однак Буртакові здалося, що у інтонації правителя чуються нотки вдоволення. — Цього вечора Сата Сата шляк трафив, — важко зітхнув господар, вказуючи на двері, аби підполковник зачинив їх. — Це дуже сумно, — він замовк, чекаючи, доки Буртак виконає мовчазну вказівку. — Сідайте он туди, — помах руки у напрямку двох крісел біля столика поруч із секретером у кутку кабінету.

Дет Дут закрив теку, папери у якій проглядав перед тим, і теж пішов у куток. Відчинивши секретер, який виявився баром, повним пляшок, узяв звідти шампанське.

— Це «Залізне ігристе». Відкорковуйте! — співправитель дістав також конусоподібні срібні келихи. — Ви, Буртаку, мабуть, і не чули про таке. Його привозять з Конфедерації. Гемоглобін, кажуть, підвищує. Відзначимо?

— Що? — контррозвідник відразу збагнув усю недоречність цього свого запитання.

— Прикидаєшся? — гострий погляд дуумвіра припнув підполковника до підлоги.

— Даруйте, мимоволі вирвалося.

— Ото ж бо. Слухайте сюди, Буртаку. Стан здоров'я Сата Сата є стабільно важким. Він у комі. Вашим завданням є знайти лікарів, які тримали б його у ній якомога довше, не даючи прийти до тями, але водночас і померти. Нашим штатним ескулапам у мене мало віри. Ще очуняє мій співправитель!

— Розумію...

— Обставини подарували Вам шанс перескочити через кілька сходинок у кар'єрі. Допоки я одноосібно правитиму Республікою, нам слід нишком перебрати усі важелі управління, щоб коли оберуть наступника Сата, той уже ні на що не впливав.

— Але ж про хворобу Сата Сата знають багато людей. Я сам бачив, скільки їх стовбичило біля його помешкання. Коли про інсульт стане відомо люду, усім буде зрозуміло, що лише Ви правите країною.

— То усе його посіпаки та родичі. Я наказав, щоб вони тримали язики за зубами, надавши інформації про хворобу Сата статус державної таємниці. Вони мовчатимуть, не сумнівайтеся, бо поки він живий, вони годуються з моєї руки. Але Ви, Буртаку, — диктатор перейшов на шепіт, — самі забезпечите поширення найрізноманітніших чуток про хворобу та причини, які її викликали — від застарілого сифілісу до алкоголізму чи інших дискредитуючих обставин.

— ?! — мимоволі витріщився Буртак, розливаючи коричневу шипучку.

— Ми звинуватимо у поширенні цих наклепів тих, хто нам заважатиме, передусім близьких до Сата високопоставлених партійців, чиновників, військових, контррозвідників.

— І відправимо їх на перевиховання до трудових таборів!

— Правильно! — Дет Дут голосно сьорбнув із келиха. — Призначимо на їх місця своїх людей, а тоді вже оберемо нового дуумвіра. Ви пийте, пийте.

— Дякую, — Буртак ковтнув шампанського, яке справді мало металевий присмак.

— Сподобалося?

— Дуже...

— А мені, підполковнику, дуже не подобається, що Ви досі не знайшли Юса з Кинавом. Потреба у грошах Кунстада виникла, як бачите, швидше, ніж я на те розраховував.

— Вибачте, будь ласка, але ж тепер у Вашому цілковитому розпорядженні уся державна скарбниця...

— Порожня вона, щоб ти знав!

На палубу баркаса скинули трап, і по ньому збіг невисокий, але доладний офіцер, а за ним двоє озброєних автоматами матросів.

— Ані руш! — крикнув офіцер, тримаючи руку із пістолетом при боці. — Ви незаконно увійшли у територіальні води Королівства Ланод. Судно буде оглянуте. Вас також обшукають... Бароне Дорг! — спантеличено вигукнув він, коли промінь з катера розвіяв тінь від рубки, у якій завмер Самус. — Всі вважали, що Ви...

— Ви маєте добру фізіономічну пам'ять, старший лейтенанте, — Самус виступив наперед, затуляючи інших собою. — З ким маю честь?

— Віконт Аркалан Бейзан, старший лейтенант Флоту Її Величності. До ваших послуг.

— О, віконт Бейзан, син графа Сомантара. А я гадав, що нащадки аристократичних родин уже давно забули традицію військової служби, віддаючи перевагу придворній або дипломатичній кар'єрі.

— А чи просто розважаються на батьківські гроші, — підтримав розмову віконт. — Проте мене батько ще у п'ятнадцять років віддав до військово-морського корпусу у Тасаві. Далі було училище, стажування у північній ескадрі, а нині вже рік командую тут сторожовиком.

— З боку капітана досить необачно особисто спускатися на облавок невідомого судна.

— Те ж говорить і мій боцман, бароне. Даруйте, але як слід розуміти Ваше перебування на цій посудині?

— Відійдімо, віконте...

Залишивши Нода з рибалками під вартою мовчазних матросів, Самус відвів офіцера на корму. Говорили вони недовго. Коли, нарешті, повернулися, чимось замислений капітан наказав матросам піднятися на катер. Самус тим часом віддав Фреєві та Стафові по купюрі аж у сто дукатів.

— Ми із Нодом далі підемо на сторожовику, — пояснив він рибалкам. — Вас проведемо до нейтральних вод, а звідти ви безпечно повернетеся до Арда. Капітан сказав, що прогноз погоди цілком сприятливий. За кілька місяців я зв'яжуся з вами щодо експедиції. Якщо почуєте щось нове про крегів, неодмінно телефонуйте!

— Буде зроблено, Ваша гоноровосте, — відповів за обох задоволений Стаф, ховаючи гроші, сума яких вдвічі перевищувала обумовлену платню.

Попрощавшись із рибаками, Нод із Самусом зійшли на катер. Освітлюючи шлях баркасові, сторожовик тихим ходом повів його до нейтральних вод. Години за півтори трьома спалахами носового прожектора рибалкам дали зрозуміти, що вони у безпеці. На баркасі засвітили вогні, і він прямим курсом рушив на Ард. Катер розвернувся у напрямку яскраво освітленої зубчатої вежі, що височіла над темним берегом.

Увесь цей час Нод, на прохання Самуса, провів на самоті у кубрику матросів, які перебували на вахті. Туди «спадковому адміралу Ланодського королівського флоту» подали і простий підвечірок — варену картоплю з рибною консервою. Барон з віконтом про щось говорили у капітанській каюті. Нод спробував трохи поспати, аби проконсультуватися з Горангом, але сон не прийшов — заважали думки про Рамира та Ераду, а тоді про Юса та Кинава.

До пірсу маєтку швартувалися вже глупої ночі. Перед трапом віконт тепло попрощався з Самусом і доброзичливо — з Нодом. «Порушники кордону» зійшли на пристань, де чекав схвильований тривалою затримкою їх прибуття Планс.

В ошатному палаццо, що стояв серед парку, світилося кілька вікон на першому поверсі.

— Їдальня та вітальня, — пояснив Самус.

Над деревами здіймалася освітлена ліхтарями вежа-обсерваторія. Зблизька вона виявилася масивною та високою спорудою — справжнім замком. З пристані до особняка вели стрімкі сходи, обсаджені трояндовими кущами, однак барон запропонував скористатися ліфтом. Розповів, що торік він одним з перших у Ланоді спорудив підйомник між пристанню та берегом. Ліфт доправив їх до холу на першому поверсі палаццо. Там цілком зберігся дух старовинних розкошів — мозаїчний пальмовий паркет найвитонченішої роботи, шовкові шпалери ручної роботи, розписний плафон стелі.

— Плансе, покажіть панові Ноду його апартаменти, — наказав Самус. — Вечеряємо за півгодини.

— Я не голодний — погодували на катері, — зауважив Нод.

— А ми з Аркаланом лише чаю попили за розмовою, тому не барися — хутко у душ, і до столу!

Апартаменти, відведені Нодові, містилися на другому поверсі — три кімнати та санвузол, що блищав світло-синім мармуром і позолотою. Вікна передпокою виходили на море, яким пролягла срібна доріжка від Рела. У шафах Планс розклав та розвісив речі. На столі стояв графин із холодною водою, на буфеті — якийсь алкоголь. Під балконом у спальні було видно сонний став, обсаджений кипарисами, заплетеними квітучими ліанами. Посеред ставка дзюрчав фонтан, зроблений у формі скляного, підсвіченого зсередини снопа з кільканадцяти квітів мальви. Кімната, що, ймовірно, мала правити за кабінет (у ній були чималий письмовий стіл, кілька крісел, столик з газетами за минулий тиждень та шафа з книжками), виходила еркером на кам'янистий обрив, що закінчувався нешироким піщаним пляжем. Звідти долинало хлюпотіння хвиль.

Прийнявши душ та перевдягнувшись, Нод спустився до їдальні. Самус уже був там. Він за обидві щоки наминав салат з лангустами, запиваючи лимонним соком, змішаним з білим сухим вином. Поряд лежали кілька розкритих конвертів з листами.

— Сідай, — ледь прожувавши, сказав барон. — Скуштуй!

Не встиг Нод підсунути свій стілець, як Планс уже поставив перед ним тарілку та келих, одразу наповнивши їх. Смакувало чудово.

— Дякую, Плансе, — барон витер серветкою підборіддя. — Ми самі впораємося. Відпочивайте.

— Як накажете, Ваше гоноровосте, — камердинер вийшов.

— Щось важливе? — Нод вказав на листи.

— Цей, може бути, — Самус дістав з-під споду паперів ще один, невідкритий конверт. — Тут, як бачиш, немає зворотної адреси. — Він розрізав конверт та вийняв з нього аркуш, відразу поглянувши на підпис. — «Кухарчук Раді»?! Не знаю такого.

— А що пише?

— Дурисвітство якесь. Ось послухай! Ні тобі доброго дня, ні іншого вітання. Просто одразу: «Пательня геть розжарена. На кухні в Аріоді хазяйнують бруднорукі. Жодної страви не здатні приготувати. Те, що подають, їсти небезпечно! Нехай Хтар виїсть їх печінки! Рибу купують у брудній лавці старого Пакануса, що у провулку Сапукарів...»

— Хто такі Сапукари? — запитав Нод.

— Колись була у Аріоді така сумновідома родина шахраїв. Вони торгували підробками. Замість хутра білої лисиці — котячим, замість делікатесного м'яса диких муфлонів — домашньою старою бараниною, замість антикварних...

— Гаразд, зрозуміло. Що далі у тому листі?

— На ось, поглянь, — Самус передав аркуш.

— Так... «у провулку Сапукарів, — читав Нод. — Аж тричі на тиждень — у понеділок, середу та суботу. Зранку, ще до відкриття...» А коли зазвичай відчиняються шахрайські крамниці?

— Тих шахраїв, мабуть, вже давно немає. Кого вислали зі столиці, а хто і на каторзі сконав. Зараз там звичайні харчові крамниці та пекарні. А коли вони відчиняються, запитай у Планса. І що тобі з того?

— Хіба досі не зрозумів? Прочитай підпис у зворотному напрямку. — Нод повернув лист.

— «Кухарчук Раді». Та це ж від Ідара!

— Завтра який день тижня?

— Середа! Плансе! — барон натиснув кнопку електричного дзвінка.

— Ваша гоноровосте, — миттєво, ніби чекав за дверима, з'явився камердинер.

— О котрій годині в Аріоді зазвичай відчиняються продуктові крамниці?

— Це залежить від того, де саме вони знаходяться, — звів очі догори камердинер. — У Тасавському передмісті...

— У провулку Сапукарів! — нетерпляче перервав Самус.

— Там о десятій. Однак ми не купуємо там харчів для Вашого столу.

— Не про те мова, Плансе. Ми з паном Нодом виїдемо о шостій. Нехай підготують «Фурію».

— Яку саме, пане бароне? — камердинер знову намагався не виказувати подив.

— Ммм... жовту... Ні, чорну!

— Що воно за фурії? — запитав Нод.

— Ранком побачиш. Зараз спати, бо день сьогодні був важкий, а завтрашній буде не легший.

Щойно Нод на широкому ліжку, під темно-синім шовковим балдахіном торкнувся скронею подушки, його повіки зімкнулися самі собою. У прочинене вікно долинало Дзюрчання скляного водограю, яке непомітно змінилося бурчанням короля Горанга:

— Бачу, ти вже дістався резиденції нещасного Брийома. Як тобі у пам'ятному маєтку Азборанів? Утім, ліпше скажи, чи немає звісток від Еради?

— Та звідки їм узятися, Ваша величносте! Ми ж лише добу тому попрощалися з Рамиром! Чи не могли б Ви приходити уві сні до нього, як оце до мене?

— Розумієш, я привид Королівського палацу — резиденції Престолу Ланоду. Твого престолу у майбутньому...

— Та пам'ятаю я! Скільки можна нагадувати?!

— Ми з тобою родичі, хоч і дуже далекі, — тоном викладача далі говорив король. — Тому до тебе я маю змогу дістатися уві сні, а до Рамира — ніяк.

— Шкода! — засмутився Нод. — Скажіть, а Престол Ланоду справді концентрує якусь «сакральність»? Мені днями про це розповів один жрець у Гирлоні. Втім, я вважаю, що то якась маячня забобонна для марновірних, словом, вигадка жерців.

— Я колись теж так думав, — ностальгічно зітхнув Горанг, — та коли опинився у потойбіччі, зрозумів, що жерці не такі вже й фантазери, бо тепер я існую завдяки енергетиці Престолу.

— То виходить, Престол — такий собі акумулятор живлення привидів?

— Ні!!! — енергійно заперечив Горанг. — Престол наділяв сакральною силою усіх королів з династії Вепрів. Позаяк я останнім з них посідав трон, мене ця енергетика живить і у потойбіччі.

— А якщо я таки посяду трон, ця сила перейде до мене? — запитав заінтригований Нод.

— От як посядеш, тоді побачимо! — відповів привид. — Щоб тобі було відомо, пані Загра, одна з керманичів секти ратхарів, байдуже, що вчена, а намагалася інкогніто звернутися до жерців Зорі, аби з'ясувати, чи правда це, про енергетику Престолу.

— Гадаєте, вона, вчена дама, може серйозно вірити у таке? — знизав плечима Нод, і від цього мимовільного руху прокинувся.

А Рамир прокинувся від задухи. Над головою гупали матроські черевики та лунала багатоголоса і багатоповерхова лайка. У напівтемряві трюму на тлі білого тюка бавовни виднів силует Клирта Рея. Хлопець збагнув, що допоки вони з Едою спали, капітан не стулив повіки. Дівчина звабливо розкинулася уві сні майже поруч. Її тонка рука звісилася із тюка, мало не торкаючись Рамира. Йому подумалося, що князівна, мабуть, вперше у житті почиває на такому малопридатному для сну августіших осіб ложі. Раптом захотілося ніжно перенести її на справжнє ліжко.

Від цієї невчасної фантазії парубка відволікли чиїсь обережні кроки. З-за тюка блимнув промінь ліхтарика, а за ним з'явилася червона мармиза, яка одразу видавала фаховий статус її власника — боцман. І люлька при ньому, і боцманський свисток, і вислі сивіючі вуса.

— Капітан переказує, що ми минули прикордонний контроль, — хрипко сказав він, — і тепер ви можете перейти до зручнішого приміщення. Йдіть за мною, лишень мовчки.

Еда, прокинувшись, не одразу збагнула, де вона знаходиться, однак швидко прийшла до тями. Вона поквапилася прикрити капелюхом обличчя від спостережливих очей моряка і разом з Рамиром та Клиртом рушила слідом за боцманом. З вантажного трюму вони піднялися на нижню палубу, звідти — на верхню і зрештою опинилися у чотиримісній каюті, де на них чекав сніданок. До ілюмінатора пробивалися червонясті промені світанку.

— Капітан наказує вам не виходити звідси до самого кінця подорожі, — розкотився бас боцмана. — Ні в якому разі. Сьогодні уночі ми виявили «зайця». Він якось проліз на облавок у порту. Принаймні, так каже. Гальюн он там, — моряк вказав на двері у кутку і залишив каюту, уникаючи відповідати на питання про нелегального пасажира, яке вже зібрався поставити Клирт.

Зовні клацнув замок, а капітан зачинив двері з внутрішнього боку на цілком надійний засув. Утікачі, нарешті, відчули себе у певній безпеці. Клирт, який не спав уже другу добу, одразу засопів на своїй койці.

Молоді люди лишилися майже сам на сам. Рамир, як міг, ховав очі, щоб не виказати своїх жадань поглядом, але це майже не вдавалося. Однієї миті, коли Ерада відвернулася до ілюмінатора, він задивився на її акуратну голівку, опустив погляд на плечі, тоді на груди... І тут дівчина несподівано обернулася та поглянула йому прямо в очі. Від того Рамира аж дрижаки взяли, тому він не помітив, як Ерада також раптом зашарілася...