Білий замок на Чорній скелі

6. «Вас вітає місто Ард»

— Схоже, що Кунстад втопився. Разом зі ще одним парубком із селища, — доповідав підполковник Буртак потилиці Дета Дута. — Пішов купатися і зник. Сьогодні вранці їх речі знайшли на пляжі...

— Як Ви могли таке допустити? — майже не розтуляючи губ, процідив дуумвір, розглядаючи сад за вікном.

Там поміж яблуневих крон, які садівники розпластали на спеціальних садових ґратах, зробивши їх майже пласкими, бовваніла дивна скульптурна композиція. На постаменті з казенно-сірого діабазу встановлено три постаті, дуже реалістично вирізьблені з білого з синюватими жилками мармуру: двоє дуумвірів, один з яких тримає на піднятих руках дівчинку років п'яти, а інший пухкими губами тягнеться до її животика. Невідомий скульптор не забув навіть про нерівні зуби у роті можновладця, який хоче поцілувати дитину. Дівчинка дивиться кудись у небо, тому вираз її обличчя не можна побачити, але вся її постать випромінює страх та огиду. Композиція, всупереч неодмінному правилу у Республіці, не мала таблички із пояснювальним підписом, але якби вона була, то, мабуть, сповіщала б про любов дуумвірів до діточок.

З почервонілої шиї та вух Дета Дута підполковник розумів, що той переповнений люттю, і лише виняткова утаємниченість цієї операції рятує його від негайного арешту, а тоді й трибуналу. Нод був козирем не лише у геополітичній грі дуумвірів, а й у їх прихованому суперництві між собою. Інший дуумвір, Сат Сат, старший за віком за Дета Дута, хоча і не користувався повагою серед генералітету, але спирався на підтримку партійної верхівки. Він давно вже виявляв ознаки занепокоєння зростаючим впливом співправителя. Сатові Сатові звідкись стало відомо про справжнє походження родини Кунстадів, і він вимагав тримати його в курсі спецоперації контррозвідки. Загибель такого коштовного (у прямому розумінні) хлопця може бути поставлено у провину Дету Дуту, і це дасть Сатові Сатові змогу перебрати контроль над контррозвідкою.

— Ми не виключаємо версії втечі, — підполковник поквапився «заспокоїти» Дета Дута, — бо тіл не знайшли, проте у селищі зник баркас.

— Якою була погода?

— Доброю, але поблизу селища проходить непередбачувана холодна течія. Траплялися випадки, що вона затягала плавців, і ті гинули. А ще ми дізналися, що три дні тому Нода Кунстада спробували пограбувати місцеві волоцюги. Він відбився від них за допомогою двох студентів, також мешканців селища. Один з них, на ім'я Рамир, зник разом із Кунстадом...

— А другий?

— Кинав. Він твердить, що бачив зниклих надвечір. Ті саме купалися. Якщо припустити, що Кунстад утік, то, можливо, цей Кинав їх спільник і щось знає.

— Допитали? — обернув червону пику Дет Дут.

— Так, я наказав місцевим поліцаям обережно розпитати його, але так, щоб не сполохати. Простежимо за ним. Якщо Нод із Рамиром втекли, не виключено, що вони домовилися із Кинавом про канал зв'язку.

— Стежте за тим Кинавом і шукайте тіла!

Нод закашлявся. Його знудило солонуватою водою. Рамир тримав потопельника животом на своєму коліні, нахиливши головою донизу.

— О! А я вже гадав, що Ланод залишиться без свого короля, — Рамир поплескав його долонею по спині.

— Ти про що? — не одразу зрозумів Нод сенс почутого.

— Треба сховатися, — Рамир підхопив Нодів наплічник. — Уставай, чого розлігся? — він подав руку, аби допомогти другові підвестися. — Он туди, під скелю.

Дощ періщив нещадно. Обриси скелі виринали з темряви лише у коротких спалахах блискавок. Мандрівники забилися у невеликий виямок, куди дощ майже не заливав. Там було досить тепло, чомусь навіть парко.

— На, ковтни, — Рамир дістав з кишені металеву фляжку з полинівкою.

Нод відпив гіркуватого напою. По жилах відразу потекло приємне тепло. Рамир також добряче приклався до фляжки, а потім дістав з кишені штанів шмат мокрого м'яса, що вціліло у кораблетрощі, роздер його навпіл і віддав половину Нодові.

— Поїмо і спати!

— Давай ще потроху, — запропонував швидко захмелілий Нод.

— Не варто, — якось мляво заперечив Рамир. — Нам ще слід пильнувати!

— Та де?! Ми вирвалися з тобою, вирвалися!! Давай за нашу свободу!

— Ну, давай, твоя величносте, — Рамир, якого теж попускала напруга останньої доби, трохи дражнив друга.

— Та йди ти! Краще розкажи, як тобі вдалося нас врятувати? — Нод відгриз жорсткий кусень м'яса. — Я геть нічого не пам'ятаю.

— Будьмо! — Рамир простягнув йому фляжку, а тоді й сам хильнув з неї. — Вочевидь, ми зачепили носом підводну скелю. Такого потужного удару обшивка не могла витримати. Вода хлинула до трюму, і баркас миттю пішов носом на дно. На наше щастя, воронка у шторм не утворилася, бо інакше баркас затяг би нас за собою. Тебе накрило хвилею, але торба не дала відразу потонути. Я тоді якимось дивом ухопив рятувальний круг і випхав тебе на нього. Сам тримався за леєр. Добре, що був прилив, і хвиля викинула нас високо на берег. Давай ще по ковтку. Дощ, здається, вщухає.

— Давай! За життя! — радів Нод.

— Дивись-но! Нам ще головного болю з похмелюги бракувало! — відказав Рамир, приклавшись, однак, до фляги і передавши її Нодові.

За тією балачкою щасливі втікачі й не вчулися, як допили полинівку та поснули.

Цього разу Горанг довго не хотів балакати до нього. Уві сні Нод ні в сих, ні в тих стояв перед портретом у світлій залі, але портрет лишався нерухомим. Холодні водянисті очі пришелепкуватого короля дивилися кудись над головою парубка.

— Тю на Вас! — образився він. — Тоді я піду.

— Я із п'яними не розмовляю, — ледь ворухнув губами король. — Ти зараз мов чіп!

— Та облиште! Мені що, слід було замерзнути? Краще скажіть, що воно за така загрозлива хмара суне на цивілізований світ?

— Іншим разом, бо у мене сьогодні таки кепський настрій, — визнав король. — Ауранія геть пустилася берега зі своїм кухарчуком. Усіляку пристойність забули. Пиячать прямісінько у ліжку. Вона вже перетворилася на посміховисько для всього королівства. Анекдоти про неї розповідають, пісеньки сороміцькі співають.

— Заспіваєте?

— Знущаєшся з п'яних очей? Утім, анекдот розповім. Придворні, знаючи про любов королеви до коньяку, на денному рауті пропонують їй пригубити чарочку. А вона відмовляється раптом! І раз відмовляється, і вдруге, і втретє! Придворні кидаються до коханця Ауранії, колишнього кухарчука: що, мовляв, сталося, Ідаре? Чому їх величність відмовляється від любої чарчини? А той відповідає: «Застав нас на кінній прогулянці дощ. Змокли. Повернулися до палацу, залізли у теплу ванну, а тоді до ліжка. Її величність під ковдрою цілу пляшку коньяку всмоктали». «То й що? Звична для неї справа», — знизують плечима царедворці. «А те, що прокидаюся я серед ночі від холоду — ні ковдри на мені, ні королеви поряд». — «І куди їх величність поділися?» — удавано непокояться придворні. «Подейкують, — ніяковіє Ідар, — що тієї ночі містяни бачили привид вельможної дами з ковдрою, накинутою на плечі, наче мантія. Примара вешталася сумнівними шинками столиці та пропонувала відвідувачам показати цицьки за келишок лікеру „Сивий Тасав“. Словом, королева страшенно картаються і зареклися пити коньяк... десь аж до вечора».

Нод прокинувся від сміху і холоду. Виявилося, він спав, обійнявши мокрий армійський мішок, до якого начіплялося чимало латаття. Рамира поряд не було. Дощ зовсім припинився, але повітря залишалося вогким. Небо вкривали суцільні хмари, крізь які ледь пробивалося ранкове світло. Хлопець вибрався з виямку. Скеля, під якою вони знайшли собі прихисток уночі, являла собою східний край бухти. Її західний край затуляв ранковий туман. Виямок, де вони так добре спали, виявився природним уловлювачем усілякого морського сміття — підсохлого латаття, дощок та уламків від товарних упаковок. А ще там було повно пташиного посліду. Відтак їх одяг, що за ніч майже висох, геть забруднився і смердів.

Нод півголосом покликав Рамира. У відповідь десь із гори почув тихий посвист. Виявилося, Рамир зійшов на вершок скелі — оглянути місцевість. Нод приєднався до нього.

— Гирлон там, — Рамир махнув рукою у напрямку сонця, що вгадувалося за хмарами геть низько над обрієм.

Зі скелі було видно ще одну бухту. До неї прямувала дорога, якою проїжджали поодинокі машини, зникаючи у лісі, що вкривав похилий пагорб. За ним повітря виглядало якимось ніби щільнішим.

— Звідки знаєш, що саме там? — запитав Нод.

— Марево за лісом бачиш? Міський смог Гирлона.

— Зрозуміло. А ця місцина здається геть глухою.

— Ні. Поглянь туди, — Рамир кивнув у протилежний бік.

Там, на західному краю бухти, на берег якої їх викинув шторм, у тумані, що саме почав розсіюватися, ледь виднілося селище з кількох акуратних будинків. Над ним на скелі височіла кругла біла вежа — мабуть, покинутий маяк, бо інакше уночі вони побачили б його світло. Вершина старезної споруди ще ховалася у тумані.

— Шкода, що бінокль не вберегли, — зітхнув Нод. — Людей ніби не видно.

— У тебе є у що перевдягнутися? — Рамир критично оглянув їх брудний та подертий одяг.

— Є курсантський камуфляж на самому дні речмішка, якщо він не намок. А цим берцам, — він вказав на свої ноги, — зносу немає.

— Ото місцеві здивуються! Ще подумають, що ти диверсант від дуумвірів, — усміхнувся Рамир, окинувши його поглядом.

— Ні, я ще вдома познімав усі розпізнавальні знаки. Хіба за рибалку вважатимуть. Та й фартовий він у мене.

— Хто?

— Кажу ж — камок!

— Чим?

— Не скажу! — Нод спробував «загадково» усміхнутися, та несподівано почервонів. — Пити дуже хочеться, — поквапився перевести розмову на інше. — Не треба було вчора усю полинівку допивати.

— Води — хіба з моря, — невесело пожартував так само спраглий і голодний Рамир. — А направду доведеться йти просити води і їжі у селищі.

— Не треба з моря. І просити не будемо, бо є в мене НЗ невеличкий. Ходімо! Слава Зорі, що врятували мішок, тож жебракувати не доведеться. Лишень щоб облігації не розмокли, бо ж старі вони дуже.

— А ти, Ноде, сподіваєшся, що у такому маленькому селищі може бути відділення банку?

— Гадаю, ми бачимо лише частину селища. Якщо судити з отої дороги, воно може виявитися чималим. Ходімо поїмо, а тоді виперемо і покладемо сушитися одяг, бо не годиться вештатися, мов кікімори морські, навіть при грошах. Здається, туман розвіюється.

Спустившись зі скелі, Нод довгенько розв'язував армійський мішок, бо розмоклі мотузки не піддавалися. На щастя, виявилося, що через дірку від осколка до мішка потрапило зовсім мало води, і вміст брезентового пакунка майже не намокнув. Проте пачка облігацій Гирлонського банку до половини була пробита осколком, тож частина цінних паперів розмокла уздовж розриву, але зі зворотного боку все ж знайшлося кілька цілих і майже сухих.

Втамувавши спрагу водою з лимоном та розділивши на двох плитку шоколаду, узялися приводити до ладу одяг. Нод зняв мокрі берці, аби дати подихати ногам та підсушити взуття. Тоді вдягнув камуфляжний однострій, який виявився у цілком пристойному стані. Одяг, у якому вони спали, довелося випрати у морі та розкласти на камінні сушитися. Можна було рушати, однак лише Нодові, бо Рамирові не було у чому. Умовилися, що якщо Нода раптом злапає поліція, він оголосить себе політичним утікачем та приведе поліцейських до місця кораблетрощі. А Рамир має сховати наплічник у надійному місці, щоб по нього можна було повернутися, коли їх відпустять.

— Ну й видон у твоєї величності, — сказав Рамир, прискіпливо оглядаючи друга з голови до ніг. — Волосся — мов корова лизала, мармиза подряпана, на щоці синець. А може, то засос від русалоньки зеленоокої? Он і на шиї теж.

— Вмієш ти додати впевненості, — пробурчав Нод, присівши, щоб зашнурувати трохи підсохлі берці. На мить промайнула думка: «А що, коли більше не побачимось?», але він прогнав її, побачивши щиру посмішку Рамира. — Бувай, — міцно потиснув руку «капітана».

Нод дістався траси. Виявилося, що повздовж неї прокладено доріжку для велосипедів. Йти нею було цілком зручно. Спочатку він рухався швидким кроком, а тоді перейшов на легкий біг. Позаду пролунав мелодійний сигнал. Нод відстрибнув на узбіччя, і повз нього проїхав велосипедист у рожевому спортивному костюмі, білих кросівках, великих темних окулярах і шоломі. Порівнявшись з Нодом, він привітно помахав рукою.

За кілометр з'явився вказівник. «Вас вітає місто Ард» — значилося на ньому. Дорога пішла похилим узвозом, відкрився вид на містечко. Воно спускалося трьома терасами до моря, і справді виявившись чималим, акуратно розпланованим та зеленим. Поміж котеджів здіймалося кілька круглих куполів. Храми, — здогадався Нод, згадавши лекції в Академії, де їм розповідали про «релігійний морок, що поглинув свідомість відсталих та забобонних людей на Заході». Середня тераса містила чималий майдан, а на ньому — споруду з годинниковою вежею.

— А ти, здається, не тутешній, — почув він за спиною.

Виявилося, що розглядаючи краєвид Арду, Нод не помітив за кущем щойно баченого велосипедиста, котрий зупинився перепочити. Точніше, велосипедистки. Це була літня жінка. Вона, знявши шолом, присіла на траву. Велосипед лежав поряд.

— Так, нетутешній, — відповів Нод. — Тут завше так порожньо?

— Сьогодні ж свято — День Рела. От усі й відсипаються перед вечірками.

— Не чув про таке свято, — прохопився Нод.

— О, тоді ти дуже здалеку. І вимова дивна. Невже аж із Конфедерації?

Нод усміхнувся і розвів руками, що можна було тлумачити як ствердну відповідь. Зауважив, що привітна бабуся не звернула жодної уваги на його вигляд. «Ото фарт, — всміхнувся до себе. — Таки зійшов у камуфляжі за туриста». Він поквапився поставити наступне запитання:

— То на честь чого свято?

— Від сьогодні Рел починає віддалятися від Деоли. Денні дощі слабшатимуть, а тоді зовсім припиняться. У нас цей день відзначають карнавалом, увечері виставляють просто неба столи з наїдками й напоями, — радо пояснювала бабця, — феєрверки запускають.

— То сьогодні в Арді ніхто не працює?

— Ні, звичайно!

— А Банк?

— Щоб ти знав, відділення Князівського банку працює завжди. А тобі що, до Банку треба?

— Так.

— Тоді йди он до ратуші, — вона вказала на башту з годинником. — Праворуч від неї через провулок буде Банк.

— У такому вигляді мене туди, мабуть, не пустять, — він поглянув на ще мокрі берці, на які пристала пилюка та вже проступали розводи від солі.

— Туди пускають у будь-якому вигляді — були б гроші. А де твої речі? Де ти спинився? У самому Гирлоні? Де саме?

— Так, у таверні «Тод і Нод», — згадав Нод єдину назву, яку знав у Князівстві, окрім власне Банку.

— Чула про неї. Кажуть, респектабельний заклад.

— А крамниці сьогодні працюватимуть?

— Еге, але до півдня. Ну, бувай, — вдягнувши шолом, бабуся хвацько покотила далі.

Керуючись її настановами, Нод дістався до Банку. Нечисленні перехожі з подивом (утім, не надмірним) позирали на нього і квапилися у своїх справах. Сам Нод витріщався на вітрини ще зачинених крамниць. Такого розмаїття харчів та одягу він не міг собі навіть уявити.

Банк саме відчинив свої масивні парадні двері. Над ними висів бронзовий щит, увінчаний князівською короною, а на ньому була викарбувана відкрита мушля з перлиною всередині — герб Князівства Гирлон. Немолодий охоронець у вестибюлі чемно поцікавився, що йому потрібно, і почувши, що Нод хоче обміняти облігації на пред'явника, вказав на вхід до касової зали. Там було порожньо, не рахуючи ще двох оманливо розслаблених охоронців, які підпирали стіну під портретом у визолоченій рамі. На портреті був зображений огрядний червонолиций чоловік у князівській короні, синій мантії, білому мундирі з перламутрово-синьою стрічкою через праве плече та восьмикутною орденською зіркою.

Молоденька касирка взяла у Нода облігацію, покрутила її у руках, сховала під стіл і з погано прихованою цікавістю поглянула на відвідувача. Тоді, попросивши зачекати хвильку, вийшла у сусіднє приміщення. Нод почувався непевно. Острах, який більш-менш вдавалося тамувати до цього, раптом дався взнаки тремтінням усього тіла. Аби приховати свій стан, юнак зробив кілька кроків залою, підійшов до портрету, розглядаючи його ніби знічев'я. «Авур IX — Суверенний Князь Гирлону», — прочитав на табличці унизу рами. Касирка, нарешті, повернулася та чемно покликала Нода до віконця. Пояснила, що за такою значною сумою мусила спуститися до сховища. Виявилося, що п'ятсот гирлонських дукатів — це доволі багато. Нод не показав виду, що здивований цим. Розклавши отримані гроші по кишенях однострою, він вийшов на вулицю.

Від ратуші пішохідний бульвар спускався до бухти. Набережна облямовувала її підковою. Море було цілком спокійне, хоча й непривітного свинцевого кольору. Західний край набережної закінчувався мостом, під яким у бухту вливалася стрімка річка. Ардана, а за нею вже Ланод — визначив Нод за двома прапорами на середині мосту — гирлонським та ланодським. На набережній було чимало ошатних крамниць і заквітчаних кав'ярень. Останні вже відчинилися. Нод замовив собі яєчню з беконом та каву. Молодій офіціантці, яка поспівчувала його пошарпаному вигляду, він впевнено виклав версію, що є студентом-туристом з Конфедерації і подорожує на канікулах. А подряпався, бо необачно спробував вилізти на прибережну скелю тут неподалік. Очікуючи на страви, розпитав у дівчини, де можна купити новий одяг. Отримав пораду йти у східний кінець набережної до пристані, де є добрий спортивний магазин. Звідти ж ходять і рейсові кораблики до столиці Князівства.

Хлопець вже збирався рушити до вказаного магазину, коли за сусідній столик сіли двоє чоловіків середнього віку. Обвітрені обличчя та великі натруджені руки свідчили, що вони рибалки.

— Я сам бачив, — говорив той, що сидів спиною до Нода. — Метрів двадцять. Паща така, що людина на повний зріст у ній стане.

— Продай цю історію у газету, Стафе, — пробурчав інший. — Лишень у якусь бульварну, бо солідна такого не друкуватиме. Креги вимерли ще сто тисяч років тому. Це ж кожному школяреві відомо!

— Ти мені, бачу, не дуже віриш, Фрею.

— Може, ти його з чимось переплутав? З великою бичачою акулою, наприклад.

— Та якою акулою? Я достеменно знаю, що це крег!

— Не кажи нікому, Стафе, бо на кпини візьмуть.

— А що ти на це скажеш? — завовтузився на стільці моряк, щось дістаючи з-під куртки.

— Зуб! Не викопний! Свіжий! Де взяв? — аж скрикнув Фрей.

— Ти ж знаєш, моя посудина дерев'яна. Застряг у корпусі, коли крег — той, який вимер сто тисяч років тому — кусав мій борт.

— От якби його вполювати!

— А, то таки повірив!

Нод мовчки вказав офіціантці на порожнє горнятко, замовляючи ще кави, аби виправдати свою присутність за столом, і знову прислухався.

— Тушу крега можна дуже дорого продати, але де взяти грошей на експедицію? — зітхнув власник зуба.

— Я знаю, хто може її профінансувати. Навідується до Гирлону один молодий багатій. Ще той авантюрник! Дуже він крегами цікавиться. Сьогодні ж йому зателефоную...

Чоловіки підвелися, і Нод не втримався, щоб поглянути на зуб, доки моряк не сховав його. Такі зуби він бачив лише учора. Перехопивши його погляд, Стаф непривітно зиркнув у відповідь та поквапився вийти з кав'ярні. Фрей, поклавши гроші на стіл, пішов за ним.

Поснідавши, Нод придбав для себе та Рамира зручний спортивний одяг, взуття, навіть про гребінці не забув. Купив також харчів і води. Спакував усе у новенький туристичний наплічник з яскраво-кислотними кольоровими вставками, про які у Республіці хіба легенди ходили, і вже за годину добре втомлений повернувся до місця, де вони отаборилися.

— Хвоста не було за тобою? — перше, що запитав майже оголений Рамир, допомагаючи вивантажувати принесене.

— Та я жодного поліцейського у Арді не бачив.

— А бандитів? — Рамир вже наминав принесені Нодом пухкі круасани, мало не ковтаючи їх по одному за раз.

— Не траплялися і бандити. Ти чого у самих лише трусах вишиваєш? Ще згориш на сонці!

— А ти глянь на наш одяг — геть твердий від солі! — Рамир вказав на їх справді зашкарублі штани та сорочки.

— Зрозуміло. Скажи, ти часом не знаєш, що таке крег?

— Викопна хижа звірюка.

— Не викопна!

Поки Рамир доїдав круасани, Нод переповів йому розмову двох рибалок, почуту у кав'ярні. «Капітан» підтримав його думку, що саме та «викопна» тварюка з'їла учора на їх очах бичачу акулу.

Вдягнувши спортивні костюми і зручні кросівки, вони склали непридатний більше свій старий одяг разом з великим каменем до трофейного армійського речового мішка і викинули зі скелі в море. Проте фартовий камуфляж Нод знову старанно спакував на дні нового наплічника разом з брезентовим пакунком спадку. Тут він зрозумів, що у його речах чогось не вистачає. Виявилося, що у нічній веремії загубилася та дивна книженція «Білий замок на Чорній скелі». Йому аж сумно стало від тієї втрати. Пригадав подарунковий напис на першій сторінці якомусь Самусові від якоїсь Кетрі і дірку від тонкого гострого леза. Хотів був пошукати книжку на березі, та вони не мали на те часу — слід було рушати, поки їх не виявили прикордонники.

Шлях до міста у зручному взутті і сухому одязі, та ще й не з порожніми шлунками виявився значно приємнішим і зовсім коротким. На вулицях Арду вже побільшало людей. Вони вітали одне одного — знайомих і незнайомих — зі святом. Нод з Рамиром спочатку просто відповідали на привітання, а тоді, зауваживши, що молодші першими вітають старших, почали чинити так само. Крамниці вже зачинялися. На набережній грав невеликий оркестр. Кораблик, що прийшов із Гирлону, висадив цілу юрму пасажирів. Вони прибули на свято Рела зі столиці. У зворотній рейс морський трамвайчик відбував майже порожній. На облавок піднялися лише кілька чоловіків ділового вигляду, молода компанія з двох дівчат і двох хлопців та Нод із Рамиром.

Відкрите море зустріло їх чималими хвилями, проте кораблик вони розхитували недовго — обігнувши мис, він пройшов повз знайомі втікачам скелі, які минулої ночі вкоротили вік їх баркасу, і за деякий час опинився у великій відкритій бухті.