Білий замок на Чорній скелі

15. В околицях Лісопорубату

Оминувши став, вони заглибилися у лабіринт з кущів самшиту. Самус впевнено повів Нода його заплутаними темно-зеленим коридорами. Дорогою розповів, що вирощує та доглядає той лабіринт вже п'яте покоління родини королівських садівників. Попереду вже виднів просвіт виходу, коли праворуч почулися невиразні голоси. Самус вхопив Нода за руку, жестом даючи зрозуміти, щоб той ані звуком не видав їх присутності. Вони зачаїлися за кущами у глухому закутку, прикриті з трьох сторін. Поряд, сусіднім самшитовим коридором походжали двоє. Говорив переважно старший. Твердим тоном він щось оповідав молодшому, який відповідав короткими запопадливими репліками або ставив питання. Нарешті співрозмовники наблизилися настільки, що їх слова можна було розібрати.

— Ліруда змалку готували до сходження на престол Ланоду, — говорив старший.

— Невже Імперія ще тоді планувала операцію зі зміни династії у нашій країні? — запитав молодий.

— Не виключаю, що ще давніше, задовго до народження Ліруда. Вже півстоліття Межимор'ю затісно у його нинішніх кордонах — населення зростає, а ресурсів меншає. Це створює потенційну загрозу революції. От і шукає влада Імперії, куди б назовні спрямувати енергію громадян. Принца виховували фанатично відданим інтересам імператорського дому, одначе готували його радше до ролі маріонетки на троні, ніж суверена. Тому освіту він отримав посередню — має лише диплом політолога.

— Справді нікудишня освіта, — погодився молодший.

— Вихователі Ліруда заохочували його до тілесних задоволень: спочатку — нестримного жеру, згодом — алкоголю та розпусти, та не привчали його до самостійності у рішеннях і діях. Натомість він звик усе, що робить, погоджувати з родичами та радниками.

— Дивно, що імператор навмисне виховав із сина сластолюбного тюхтія, — знову подав голос молодий.

— По-перше, він молодший синок. По-друге, принца Ліруда від природи не наділено якимись вартісними чеснотами. Ні розуму, ні шляхетності, ні сили. Та й на вигляд тюхтій тюхтієм, — відповів старший співрозмовник.

Самус підняв великий палець — показав Нодові, що вони чують важливу розмову. Молодший співрозмовник тим часом із придихом вигукнув:

— От саме такий король нам би й став у нагоді, Ваша вельможносте!

— Правильно міркуєте, Вогране! Але з Лірудом прибуде натовп межиморців. Вони захоплять усі значущі посади, або, принаймні, неявним чином контролюватимуть державні справи, надто фінансові та майнові, а також армію, зовнішню політику, розвідку, поліцію, залізницю, порти, промисловість, надра.

— То може, слід знайти спосіб роз'єднати цю межиморську бандероль — принца прийняти, а його почет відіслати назад до Імперії?

— Я маю ідеї, як це зробити. Нам допоможе... — старший не встиг закінчити фразу, бо хтось голосно загукав біля входу до лабіринту:

— Пане Вогране! Вас негайно кличуть до Її величності!

— Даруйте! Мені слід іти, — скоромовкою сказав Вогран.

— Так покваптеся. Не слід викликати її невдоволення. До часу.

— Біжу, — швидкі кроки Вограна зашаруділи до виходу.

Його співрозмовник рушив у інший бік. Трохи перечекавши, Нод із Самусом вийшли зі свого сховку та попрямували до палацу.

— Що то за покидьок Вогран? — Нод озирнувся навсібіч, аби переконатися, що їх не підслуховують так само, як вони робили це щойно.

— Один зі статс-секретарів матері. Справді негідник. Найгірше, що я сам рекомендував його, — зітхнув Самус. — Він з бідняцької родини з-під Тасава. Здібний, паскуда. Спромігся вступити до університету, був королівським стипендіатом. Про нього мені розповів один мій колишній викладач, я рекомендував його для роботи у Міністерстві двору, а далі він вже стрімко зробив кар'єру. Тепер зрозуміло, яким чином.

— А «вельможність» — то хто?

— Віце-канцлер, маркіз Будлейвіц. Він водночас міністр внутрішніх справ. Хутчіш ходімо до матері.

— А кого маркіз мав на увазі, коли говорив про якусь допомогу у їх намірах? — запитав Нод, поспішаючи за другом.

— Не знаю...

Вони вийшли з самшитового лабіринту, і Нод аж зупинився від захвату, побачивши палац у метрах п'ятдесяти попереду. Вздовж усього його паркового фасаду пролягала неширока довга водойма. Її берег, що виходив у парк, вкривали квіти та декоративні кущі, а ближчий до палацу був облямований мармуром. На рівній відстані один від одного там височіли ажурні постаменти з різьбленими мармуровими вазами на них. З ваз били струмені води. На висоту усіх трьох поверхів палацу на тлі світло-блакитних стін здіймалися стрункі білі напівколони, що підпирали три фронтони фасаду. З парку до палацу вели три входи — центральний та два симетричних бічних. Навпроти кожного через став-фонтан було перекинуто білі місточки.

— Це найчудовіша споруда, що я будь-коли бачив, — зізнався Нод.

— Цікаво, що ти скажеш, коли побачиш головний фасад, — озвався через плече Самус, звертаючи до містка праворуч. — Направду, я теж не зустрічав чогось, що можна було б порівняти з цим палацом.

Гвардійці біля входу мовчки відсалютували. Вочевидь, були вже попереджені, що Нодові дозволено перебувати тут. Піднявшись сходами на другий поверх, вони рушили анфіладою розкішних залів та кімнат, єдиним призначенням яких, здавалося, була демонстрація розкошів та споконвічних статків ланодських королів. Спочатку людей їм майже не траплялося — хіба кілька покоївок, натирачів паркету та двоє теслів, які лагодили вікно. Самус сам впевнено відчиняв кожні двері. Прочинивши наступні, він прошепотів Нодові, що за картинною галереєю, куди вони оце заходять, починаються особисті королівські покої.

Галерея являла собою велику світлу залу, стіни якої щільно заповнили живописні полотна різних розмірів.

— Давай, бароне, я тобі покажу, де висить портрет Горанга Пришеле... — він увірвав себе. — Горанга Третього. Може, тоді повіриш, що я буваю тут уві сні.

— Давай! — байдуже знизав плечима Самус.

Нод впевнено рушив у куток, до знайомого портрета у вертикально видовженій золоченій рамі. Йому виразно пригадувалися усі дивні сни, побачені з часу, коли по смерті діда він, курсант Академії Сили, отримав несподіваний спадок...

Король у знайомій трохи пафосній позі так само спирався лівицею на стіл, де на пурпуровій подушці з золотими китицями виблискувала дванадцятизуба корона. Вражало, наскільки майстерно художник передав трохи дивакуватий погляд Горанга — очі дивилися наче живі, а камінь скіпетра світився, мов справжній.

— Вітаю Вашу величність, — Нод різким нахилом голови привітався з портретом, немов стояв перед живим королем. А тоді помахав рукою перед очима Горанга, аби переконатися, що це таки просто портрет. Трохи примружені очі за лишилися нерухомими.

— От тепер я вірю, що пришелепкуватість — то спадкове! — Самус покрутив пальцем біля скроні. З його тону годі було визначити, жартує він чи щиро непокоїться станом психіки друга.

— А самовпевненість та усезнайство — то набуте, — огризнувся Нод.

Двоє ліврейних слуг уже відчиняли перед ними височенні двері до наступної зали. Приміщення, де вони опинилися, було велелюдним. Чоловіки у мундирах чи ділових костюмах переважно стояли поодинці або групами. Лише кілька старших сиділи у кріслах та на диванах попід стінами, забраними шовковими шпалерами. Дами ж у довгих сукнях сиділи усі. Щойно присутні побачили Самуса, усі повернулися до нього обличчями, а ті, хто сидів, підвелися. Виразно зітхнувши, Самус голосно сказав:

— Добридень шляхетному панству! — і пошепки, щоб почув лише Нод: — Не відставай!

Вітаючись, він крізь натовп помітно здивованих придворних попрямував до дверей навпроти, які поквапливо відчинили. За ними у квадратній кімнаті чергували із десятеро гвардійців та ще кілька чоловіків у цивільному. Останні своїм виглядом та поведінкою нагадали Нодові охоронців Дета Дута, що він їх бачив на дідовому похороні. Вітаючи Самуса, тут також усі встали, чим викликали ще одне зітхання барона. Офіцер відчинив перед ними двері до наступної, нарешті, цілком порожньої кімнати без жодного вікна. Її яскраво освітлювали кілька світильників, перероблених зі старовинних смолоскипів, до яких приладнали електричні лампи.

— Хух! — перевів дух Самус. — Знаєш, при дворі почуваю себе, немов голий. Хоча офіційно я не член королівської родини, усі вважають за необхідне підкреслити, що знають про моє походження, та виявляють цю зайву шану. Утім, зараз це неважливо. Послухай, Ноде! За етикетом я мав би відрекомендовувати тебе усім знайомим, але я навіть не знаю твого прізвища. Точніше, не твого, бо ти Азборан, а того, що ним називалася твоя родина у Республіці.

— Якщо моє прізвище стане відоме пресі, та ще й з ланодського двору, контррозвідці навіть перевіряти фото з газет не доведеться. Усіх, хто був зі мною знайомий, миттю арештують, а тоді вже будуть розбиратися...

— Гаразд. Матері я це поясню, а щодо інших...

— Доведеться послати той етикет котові під хвіст, — закінчив думку Нод.

— А ще герцог називається! Гаразд, ходімо вже. Ти лишень не дуже дивуйся безладу у матусиному кабінеті, — він простягнув руку, аби штовхнути двері, однак їх відчинили з іншого боку. Це зробив Ідар.

— Заходьте! — кухарчук відступив назад. — Її величність викликали у справі одного зі статс-секретарів, але це ненадовго, — пошепки сказав він.

Ця кімната разюче контрастувала з побаченими вже Нодом у палаці приміщеннями. На столах, стільцях та кріслах валялися папери, книжки та журнали, поміж них — носовики, шарфи, пара лорнетів, шпильки, сірники та сигарети. На підвіконні стояли недопита пляшка коньяку та дві опуклі чарки — одна порожня, а інша наполовину повна. З ледь прочинених дверей над трьома сходинками було чути лункий жіночий голос та вже знайомі запопадливі репліки. А ще звідти тягло тютюном.

— Чую, що ти вже прийшов, — пролунало з-за дверей. — Заходь і товариша з собою веди!

Самус, а за ним Нод увійшли до кабінету. Там було трохи охайніше, проте великий стіл мало не прогинався під стосами документів та книжок. З-за нього підвелася струнка жінка, у довгій, приталеній, світло-синій сукні з виразним декольте. Її трохи видовженого обличчя майже не торкалася рука візажиста. Лише тонкі губи ледь позначала рожева помада. Довгий кістяний мундштук із цигаркою королева поклала на попільничку з синього скла — мініатюрну копію сільських ночов для прання, що були вправлені у плетену із золотого дроту ажурну підставку. На перший погляд вона виглядала років на тридцять п'ять, хоча Нод знав, що їй добре за сорок. Довге каштанове, ймовірно, вже підфарбоване волосся перехоплював золотий обруч ажурної діадеми, що виблискувала невеликими сапфірами. Трохи видовжене обличчя, високий лоб, тонкий прямий ніс з чуттєвими ніздрями. Але ж очі! Великі, кольору мигдалю, облямовані довгими віями. «Таки не у матір вдався рудий барон!» — промайнула у Нода думка.

— Нарешті! — королеві довелося звестися навшпиньки, щоб поцілувати сина, який намагався уникнути такого прояву ніжності. — Воргане, дякую, можете йти, — вона відпустила статс-секретаря.

Той миттю зник за дверима, забравши із собою тонку теку з паперами.

— І я за Вами скучив, мамо, — Самус поцілував матері руку. — Знайомтеся, це Нод. Коли Ви дізнаєтеся історію його родини, здивуєтесь неймовірно. Йому я вірю, немов собі... А у чомусь навіть більше, ніж собі.

— Рада бачити Вас, пане Ноде, — нейтрально привіталася королева, хоча у її очах промайнув вогник цікавості. Вона простягла вузьку суху руку без жодної каблучки на тонких довгих пальцях. Схилившись для імітації поцілунку, Нод відчув аромат запашного тютюну, змішаного з парфумами. Йому раптом спало на думку, що Ідар направду кохав у Ауранії не лише її титул. Утім, він вирішив для себе, що то не його справа.

— Колись поговоримо і про історію Нодової родини, — мовила королева. — А зараз, хлопці, в нас є нагальний клопіт. Ідаре! Де ти є? — королева за звичкою сама збиралася відчинити двері, проте Нод випередив її, впускаючи кухарчука. — Ось так і живемо, немов у стані облоги. Ідар мене без потужної охорони вже й до парку не пускає. Вважає, що у певній безпеці я перебуваю лише у моїх особистих покоях. Аудієнції зведено до мінімуму, виїзди та протокольні відвідини також! Навіть засідання Державної ради тепер часто проводяться без моєї участі.

— Щось не пригадую, мамо, щоб Ви раніше так ревно ставилися до королівських обов'язків, — Самус постукав нігтем по ночвах-попільничці, де вже лежали два недопалки. — Та й палили Ви менше.

— Перепрошую, пане бароне, але Ви не зовсім маєте рацію. Її величність приділяє увагу...

— Ідаре, — іронічно перервав кухарчука Самус, — це ти про державні справи чи про цигарки?

— Звісно, про справи, — почервонів Ідар.

— Та цитьте ви! — гримнула королева. — Бо пан Нод подумає, що ми тут на якісь дрібниці час гаємо.

— Жодним чином, Ваша величносте, — зреагував Нод. — Я б не насмілився вважати дрібницями...

— Королівські обов'язки чи цигарки? — королева примружилася майже так само, як Самус.

— Навіть королівські розваги не можна вважати дрібницями, — підтримав королівську іронію Нод, ледь приховавши посмішку під чемним поклоном голови. Але таки не втримався від швидкого погляду на кухарчука, чиє обличчя вже геть розпашілося.

— Так отож, — поставила крапку у знущаннях над коханцем Ауранія. — До справи. Ідаре, розповідай.

— Вибачте, мамо, — звернувся до королеви Самус, — а що було у теці, яку забрав отой Ворган?

— Лист від високемінентного Озута, — пояснила королева. — Озут, пане Ноде, це перший жрець Зорі Безмежжя у Королівстві. Він повідомляє, що до Аріоду прибули верховні адепти — жерці секти ратхарів.

— Усі троє? — перепитав Самус.— Ерг, Телоп і Загра?

— Так. Я доручила таємній поліції з'ясувати, чого їм треба.

— Даруйте, мамо, але Воргану вірити вже не можна. Так само, як і маркізові Будлейвіцу, — Самус коротко переповів розмову, почуту у самшитовому лабіринті.

— Щодо маркіза я давно мала підозри, а от Ворган!.. — з передсердя Ауранія вдарила мундштуком по попільничці, від чого у кабінеті пролунав високий, чистий звук.

— Нічого дивного, мамо, — зітхнув Самус. — Ворган — хлопець з простолюду. Все, що в нього є, це придворна посада. Він відчуває хиткість Вашого становища і намагається врятувати своє.

— А як же честь? — прикинувся наївним Нод.

— У бідняцьких родинах дітей вчать виживанню будь-яким способом, — Самус і далі вдавав із себе соціально досвідченого чоловіка. — Брехня, крадіжки, зрада — усе згодиться, аби видряпатися нагору.

Зачувши ці слова, нещасний кухарчук вкотре почервонів і потупив погляд. Королева погладила його по руці.

— Якщо ти вже закінчив демонструвати свої несподівано набуті інтелект укупі з нетактовністю, перейдімо до справи, — королева суворо поглянула на барона, і тепер вже той мусив опустити очі. — В Ідара, між іншим, є план. Розповідай, друже мій!

— Ваша величносте, — підвівся кухарчук, — панове! Ми всі знаємо, що в Імперії сектанти Ратха обіймають значну частину найвищих посад. Є їх підпільні групи і у нас...

— Це так. Разом із тим, дуже підозріло, що усі троє їх провідників разом прибули до Ланоду, — зауважила королева. — Що їм тут так раптово могло знадобитися?

— Я теж, Ваша величносте, цьому здивувався, — погодився Ідар. — Зазвичай вони навіть в один лімузин не сідають — дбають, щоб у разі аварії секта миттю не позбулася верховних адептів.

— Будемо сподіватися, що таємна поліція швидко з'ясує їх мету, — докинув Самус. — Повернімося до плану!

— Я хочу спробувати... вступити до секти, — вимовив Ідар.

— З дубу впав? — сердито глянув на кухарчука барон. — Про тебе знає усе королівство. Сектанти не повірять, що ти, ні сіло не впало, раптом вирішив стати одним з них. Та і що це дасть?

— Я саме й розраховую на те, що з огляду на моє ммм... становище при дворі мені вдасться наблизитися до керівництва секти та якось розвалити її зсередини.

— Якось! — передражнив його барон. — Наївний і дурний план. До секти тебе радо візьмуть і будуть використовувати так, що ти й сам не збагнеш, з якою кінцевою метою.

— Це називається «утемну», — вперше подав голос Нод. — А Ідарова пропозиція, Самусе, між іншим, не така вже й недолуга. Гадаю, до секти давно закинули своїх агентів спецслужби більшості країн, отже...

— А Ви, пане Ноде, — королева кинула доброзичливо-поблажливий погляд у бік парубка, — попри молодий вік, тямите у конспірології. Яку Ви отримали освіту?

— Незакінчену військову, мамо, — замість друга поквапився відповісти Самус. — Зовсім не закінчену. То, Ноде, чим тобі так сподобався план Ідара?

— Я не казав, що він мені сподобався, — заперечив Нод. — Та й не план це ще, а лише загальна ідея. Щоб опиратися агресії секти, а відтак Імперії, ратхарів справді слід розвалити зсередини...

— Як? — насупився барон.

— Розсваривши, — продовжила Ауранія думку Нода.

— Це я і маю на увазі, Ваша величносте, — погодився Нод. — Зрозуміло, що Ідарові потикатися до секти не слід — не повірять там у те, що він щиро увірував у Ратха... А от мені...

— З глузду з'їхав! — обурився барон.

— Та послухай-но! — не вгавав Нод. — Ти вже подбав, щоб привернути до мене нездорову увагу. А для сектантів становить інтерес усяка відома людина, що і мав на увазі Ідар, пропонуючи себе на роль нашого агента. Крім того, публічна особа матиме змогу відразу познайомитися з керівництвом сектантів, а не гаяти час на сходження ієрархічними щаблями.

— Саме так, — підтримав його кухарчук.

— Тому мене до секти візьмуть, але, на відміну від Ідара, я маю шанс переконати ратхарів у особистій ненависті до тебе, Самусе, а відтак до Її величності, — Нод поглядом вибачився перед Ауранією за ці слова, а вона порухом повік відповіла, що розуміє його.

— З яких мотивів особиста ненависть? — далі супився барон.

— Сам придумай, — підморгнув Нод.

— Ох, як я тобі придумаю!

— У словах Нода є рація, — зауважила королева. — Надто після прибуття сюди провідних адептів усіх разом.

— Може, їх заарештувати заразом? — передражнив її Самус. — Проте ні — це приверне увагу до секти, викличе обурення ліберальної преси та погіршить і без цього невисокий рейтинг монархії.

— Як ти подорослішав, мій маленький! — всміхнулася королева до здорованя.

— І Ви, матусю.

— Не хами мамі! — розсміялася Ауранія. — Ідаре, принеси-но пляшку. У приймальні на підвіконні стоїть.

— Ваша величносте, може, ліпше пообідаємо? — наважився запропонувати інший варіант кухарчук. — Я хутко приготую.

— Справді, мамо, ми зголодніли, — підтримав його Самус.

— Гаразд, Ідаре, накажеш накрити у Горіховій їдальні, — королева підвелася, усі також. — Після обіду я запропоную вам одну ідею. Самусе, тим часом покажи другові щось із цікавинок у палаці, допоки подадуть обід.

— Дякую, Ваша величносте, — відповів Нод. — Наразі в нас є справа до лейб-ветеринара.

— !? — звела брови королева.

— Цуценя ми дорогою підібрали, — пояснив барон. — Підемо провідати.

— Самус з дитинства песиків малих підбирав, — усміхнулася королева до Нода. — Щоб за півгодини були у їдальні. Ідаре, а ти налий мені таки для апетиту, — вона вийшла, кухарчук слідом.

Залишивши особисті королівські покої, Самус і Нод знову опинилися у кімнаті без вікон, де було повно вартових. Звідти стрімкими гвинтовими сходами спустилися у парк. Обминувши ріг палацу, досить довго йшли алеєю до стайні, де містилися також приміщення ветеринарного пункту. Точніше — цілої клініки. Двоповерхова ошатна споруда, прибудована до стайні, могла б бути якщо й не палацом, то заміським особняком напевне. Одним своїм фасадом вона виходила у парк, а іншим — у технічний проїзд за огорожею, що використовувався для господарських потреб двору.

Тяв борсався на порозі перед прочиненими дверима клініки. Він намагався скинути із себе ошийник з яскраво-червоної шкіри, який на нього почепив ветеринар — огрядний веселий дядько у зеленому халаті. Побачивши Самуса, ветеринар спробував вдати подобу придворного уклону, проте в нього це вийшло так незграбно та кумедно, що усі троє чоловіків мимоволі розсміялися. Навіть Тяв облишив свій нашийник та нашорошив вуха.

— Добрий песик, пане бароне, — і далі сміючись, сказав ветеринар. — Має побути в мене днів із десять на карантині. Глисти та блохи слід вивести, може, ще яких паразитів, а так — розумний та активний.

— А що воно за порода? — запитав Нод, нахиляючись, щоб погладити Тява.

— На перший погляд, ніби безпородний, — ветеринар у задумі дивився на цуцика. — Але здається, що мені траплявся такий екстер'єр у одному старому атласі собачих порід. Коли це так, то вам, панове, неймовірно поталанило.

— У чому саме? — випростався Нод.

— Я перевірю з Вашого дозволу, а тоді вже доповім, — ухилився від відповіді лікар.

— Будемо вдячні. Зателефонуйте мені за цим телефоном, — барон написав номер на вирваному з блокнота аркуші й потиснув руку ветеринару. — Дякую. Нам вже час.

Горіхова їдальня виявилася квадратною кімнатою, посеред якої стояв круглий стіл. Стіни прикрашали різьблені панелі з прайського горіху, на яких мисливські сцени чергувалися з натюрмортами та зображеннями бенкетів. Стіл вкривала гаптована білим по білому скатертина, на якій виблискували сріблом та порцеляною столові прибори. Четверо ліврейних слуг з рушниками через ліву руку застигли за чотирма кріслами з високими спинками, що стояли довкруж столу на рівній відстані одне від одного.

— Руки мили після вашого цуцика? — пролунав голос королеви, щойно вона переступила поріг їдальні.

— Так, Ваша величносте, — Самус по-дитячому показав долоні.

У присутності слуг говорили мало. Переважно про якісь малозначущі речі, або нахвалювали справді смачні страви. Коли ж перейшли до сусідньої кімнати, куди подали коньяки та арманьяки, королева відпустила офіціантів і попросила Самуса та Ідара щільніше зсунути крісла довкола перламутрового столика, на якому у різьблених скриньках лежали цигарки та сигари. Ауранія припалила від поданої Ідаром запальнички, трохи помовчала, зосереджуючись, а тоді заговорила:

— Я, любі мої, геть втомилася поратися з королівством. Якби було на чию користь законно зректися корони так, щоб не нашкодити при цьому країні, то зараз саме час це зробити. Думаю, що слід бодай спробувати звернутися до Державної ради з офіційною заявою про те, що ти, — вказала мундштуком на Самуса, — є моїм єдинокровним сином, та запропонувати визнати тебе законним наступником престолу...

— Авантюра це, мамо, політична, — не стримався барон. — Найліпший спосіб підштовхнути Імперію до дій. Претензії на трон Ліруда, надто після шлюбу з Ерадою, будуть вдесятеро переконливіші за мої. Точніше, у мене прав на престол не більше, ніж... ну, наприклад, у Ідара. Є інший варіант. Щоправда,.. — барон поглянув на Нода.

— Цей варіант не набагато переконливіший, — пробурчав герцог Азборан, зиркнувши з-під лоба на друга.

— Ви про що? — разом запитали королева й кухарчук, одночасно розсміявшись власній синхронності.

— Яка гармонія, — не втримався від іронії Самус, за що несподівано отримав свіжим обрізком сигари, вправно кинутим королевою точно йому в лоб.

— Яка влучність, Ваша величносте! — Ідар і собі помстився Самусові.

— Яка неповороткість, Ваша гоноровосте, — долучився до помсти Нод.

— Уууу! Напосілися! — вдав, що супиться, Самус. — От візьму й не розповім вам про інший варіант заміни вінценосця ланодського.

— І не треба, і не розповідай, — щиро підтримав його Нод.

— Ноде, та припини ти вже комизитися! — серйозно відповів барон. — Сам бачиш, що немає на те іншої ради. Отже, мамо, дозвольте розповісти Вам про походження Нода Азборана.

Коли Самус завершив оповідь про заповіт старого рибалки Яната та спадок Азборанів, яку королева та її коханець не перервали жодним питанням, у кімнаті запала цілковита тиша. У ній раптом пролунав чемний, але наполегливий стукіт у двері.

Підполковник Буртак вперше потрапив до палати реанімації госпіталю Контррозвідки, призначеної лише для порятунку життя дуумвірів. Сат Сат напівлежав на високих подушках, вкритий до підборіддя синьою ковдрою. У ніздрі його кирпатого маленького носа встромили трубки штучної вентиляцій легенів. Сам апарат стояв поряд з ліжком, наповнюючи палату неприємним високим звуком. Підполковник уже хотів наблизитися до пацієнта, щоб краще його роздивитися, але за спиною пролунав голос Дета Дута:

— А у Межимор'ї, подейкують, є таке медичне обладнання, що дозволяє знайти місце крововиливу у мозок і навіть видалити згустки крові. І медикаменти там просто чудодійні, — дуумвір щільно причинив двері.

— Шкода, що для нас це недосяжно, — лицемірно відповів підполковник. — Тоді б шанси на порятунок були більші.

— Шкода... — і собі підтримав гру Дет Дут. — Не порушуватимемо спокою хворого. Ходімо, — він поправив край ковдри, яка трохи сповзла зі співправителя, та вийшов з палати.

У порожньому коридорі дуумвір, йдучи на крок попереду підполковника, ледь чутно запитав:

— Як довго його можна тримати непритомним?

— Днями змінять лікаря на надійнішого, тоді можна буде сказати напевне. Нинішній говорить, що цей стан може тривати й роками, але може минути й за кілька днів.

— Днів?!

— Так він каже...

— Це категорично неприйнятно!

— Наш лікар зуміє подовжити строк... м-м-м, забуття, — пошепки запевнив підполковник.

— Що чути про Юса та Кинава?

— Радий доповісти, що ми натрапили на їх слід.

— Де?

— У Ліспорубаті...

— Відоме селище! Довбані контрабандисти! Гори, ліс і кордон з Конфедерацією. Заарештували?

— Ні ще. Річ у тому, що місцевий лісник — наш агент доніс, що впізнав їх за описом, однак бачив лише один раз у місцевій лавці. Більше вони не з'являлися. Гадаю, готуються дременути у Конфедерацію.

— Якщо вже не дреминули. До Ліспорубату спрямовано оперативні групи контррозвідки?

— Точно так! Режим охорони кордону посилено максимально, але місцевість там дуже складна...

— Навіть не думайте їх випустити, Буртаку!!!

Ідар відчинив двері сигарної кімнати, впускаючи Воранга. Статс-секретар, усім своїм виглядом показуючи, як йому незручно переривати розмову, боком просунувся до кімнати та акуратно поклав перед королевою аркуш. Ауранія проглянула короткий текст, спохмурніла і коротким порухом руки відпустила Воранга, який був явно розчарований відсутністю коментарів. Щойно за секретарем зачинилися двері, королева сказала:

— Ераду викрадено! Посол повідомляє, що у цьому підозрюють такого собі Рамира, який діяв у змові з наразі невідомими, але впливовими і заможними спільниками.

— Впізнаю руку Дуаліади, — посміхнувся Самус. — Цим вона натякає, що будь-якої миті може оприлюднити підозру щодо нашої участі у зникненні Еди та намертво прив'язує Рамира до ситуації.

— А ви причетні? — поцікавилася королева.

— Ну... — зам'явся барон. — Однак скажіть, мамо, що Ви думаєте про ідею повернути престол до старшої гілки династії.

— Якщо походження Нода вдасться довести Державній раді, — замислено відповіла монархиня, — то я б не заперечувала.

— А я б, Ваша величносте, заперечував, — спробував не погодитися Нод.

— А хто тебе питає? — несподівано твердо сказав до нього Ідар. — Походження зобов'язує.

— Я походження не обирав!

— Воно Вас, герцог, обрало, — королева без вагань назвала його родовим титулом. — Цього досить.

— Та збагніть! — почав гарячкувати Нод. — Оголошення мене спадкоємцем — то ще складніший шлях до стабілізації ситуації у королівстві, ніж визнання крон-принцом Самуса...

— Жодним чином, молодий чоловіче, — зауважила королева. — Якщо буде доведено законність повернення на трон старшої гілки династії, усілякі претензії на нього Імперії відпадуть.

— Крім того, — узявся розвивати думку королеви Ідар, — перспектива сходження на трон молодого, сучасного чоловіка підбадьорить патріотів-роялістів, бо останні місяці у ліберальних колах дедалі голосніше говорять, що від зазіхань Імперії слід рятуватися проголошенням республіки.

— Ще чого! Маємо вже одну Республіку на континенті! Їм що, мало? — Самус спересердя зламав у пальцях щойно взяту сигару. — Казав я тобі, Ноде: не відкрутишся ти від корони!

— Припустімо, що я... здуру погоджуся, але висуну одну умову, — раптом здивував Нод присутніх.

— І?.. — поквапилася королева порухом руки заборонити втручатися синові та коханцеві.

— Я таки маю спробувати затесатися до секти.

— Тьху! — обурився Самус. — Майбутній король — і раптом сектант?!

— Це становитиме для Вас завеликий ризик! — зауважила королева.

— Вам вирішувати, — Нод відкинувся у кріслі.

— Ваша майбутня величність демонструє так само майбутнім підданцям твердість монаршої волі, — поставив діагноз Самус. — Мамо, доведеться погодитися.

Рамир з Ерадою потерпали від спеки. Геть виснажені після бурхливого, але нетривалого вищого акту кохання (обоє бо сьогодні вперше у цьому вправлялися), вони, тримаючись за руки, лежали на підлозі під єдиним у кімнаті круглим віконцем, у якому виднів лише клапоть випаленого південним сонцем бляклого неба. З-під дверей, які нещільно прилягали до порогу, ледь віяв струмінь теплого повітря. З вулиці долинав гамір базару, що розкинувся неподалік на майдані — туди виходив провулок, у якому капітан винайняв для них цей, з дозволу сказати, «готель», або духан, як говорили у Султанаті.

Трохи оговтавшись від того, що нарешті сталося між ними, дівчина й парубок перебралися кожен на свій жорсткий дерев'яний тапчан у різних кутках кімнати. Ці ліжка прикривали лише циновки, плетені з пагонів молодого бамбуку. Молоді люди знову вдягнули довгі хламиди з конопляного полотна. На Архіпелазі цей одяг називали бурнусами. Клирт наказав носити їх, аби не надто вирізнятися поміж місцевих мешканців. Три бурнуси подарував їм капітан суховантажу, коли прощався з ними на рейді столиці Султанату — Харрадабаду. До берега їх гурт «контрабандою» за чималий бакшиш, як тут називали хабар, доправив лоцманський катер.

Протягом подорожі у трюмі з розповідей Еради та Клирта Рамир довідався, що столиця Султанату знаходиться на невеликому острові з північного краю Архіпелагу. Острів та місто мали однакову назву. За обрисами острів являв собою півмісяць, розвернутий увігнутим краєм — широкою бухтою на північ. Місце розташування острова-столиці являло собою найвигіднішу позицію серед усіх торгових портів планети — Харрадабад перебував приблизно на однаковій відстані на південь від Ланоду, на південний схід від Межимор'я та на південний захід від Республіки, що робило його незамінним перевалочним пунктом морської торгівлі Деоли. Крім того, сюди стікалися найрізноманітніші товари з найвіддаленіших островів Архіпелагу, а захищена від штормів чимала бухта дозволяла обслуговувати одразу сотні суден, не створюючи черги на перевалку.

Знавці політичної історії твердили, що одна з піратських ватаг, захопивши острів-півмісяць, швидко збагнула, що регулярний зиск від безпечної торгівлі вищий у порівнянні з непевними й ризикованими прибутками від піратства. Замість того, щоб грабувати купців, пірати почали брати з них мито, надаючи вигоди портової торгівлі. Порт забагатів. Поступово його власники підкорили інші острови, звідки почали звозити різноманітний товар — від прайських горіхів до золота, коштовного каміння та рабів. Зрештою, коли віра у Зорю прийшла на ці береги, рабство скасували, а Архіпелаг перетворився на централізовану державу — Султанат.

У Харрадабад з усієї планети натовпами прибували, крім крамарів і моряків, авантюристи та шахраї різного штибу — тут бо з поліцією та іншою владою було легко домовитися за той самий бакшиш. Проте лишатися довго непомітним у цьому людському розмаїтті не варто було й сподіватися — місцеві угруповання ревно контролювали терени своїх заробітків. Щойно прибулець переступав певну «межу рентабельності» своєї нелегальної діяльності, його без зайвих церемоній спроваджували на дно бухти.

Зовнішній край острова здіймався над морем пасмом високих похмурих скель. На східному розі «півмісяця» те пасмо переходило у плато, де били кілька прісних джерел, єдиних на острові. Перше поселення колись розташувалося саме тут. Нині на самому краю плато височів маяк, а під ним — султанський палац з білих порід будівельного каменю. Багато поколінь рабів, а пізніше вільнонайманих робітників перетворили плато на парк з фонтанами, водограями, павільйонами та альтанками.

Від воріт палацового муру до міста узвозом спускався прямий, так само брукований білим каменем шлях, який виходив на головну площу до міської управи. З площі витікали звивисті вулички, розгалужуючись провулками, які розділяли маєтки значних людей Султанату — військової еліти, бюрократії та купців. Свої резиденції вони ховали за високими кам'яними огорожами. Такою ж стіною цю частину міста відгородили від порту і ринку, за яким розташувалася бідніша його частина. Там жили ремісники, гендлярі та інший «середній клас». Околиці ж являли собою нетрі, заселені біднотою, аж до західного рогу «півмісяця», де на насипному мису височів другий маяк.

На межі нетрів та ремісницьких кварталів, у середній частині острова, розташувався духан, де нині потерпали від спеки князівна з парубком. Їх помешкання розташувалося під самим пласким дахом двоповерхової споруди, зведеної з саману. У провулок вона виходила вузьким фасадом, проте мала внутрішній двір з несподівано буйним садком — кілька смоківниць та олив. У дворі дзюрчав арик.

Клирт Рей залишив молодих людей удвох, бо мусив піти на явочну квартиру розвідки Князівства по документи на їх імена та місцеві гроші. Він заборонив Ераді та Рамирові потикатися надвір, щоб зайвий раз не потрапляти на очі пожильцям готелю — переважно дрібним крамарям, які приїхали на столичний базар.

Подорож до Архіпелагу тривала довгих п'ять днів. Ерада з усіх сил приховувала від супутників знервованість від невідомості та страх за долю сім'ї. Утім, марно, бо Клирт мав базові знання з психології, а Рамир просто інтуїтивно відчував настрій коханої. Він здогадувався, що його кохання до князівни не є таємницею для Клирта, але плекав сподівання, що командир не знає бодай про те, як далеко зайшли їх стосунки.

Повернувся капітан аж під вечір. Обличчя припорошене пилом, бурнус і накидка на голові — так само. Від нього аж віяло втомою, однак капітан посміхався. З-під бурнуса він дістав згорток місцевих газет, у якому виявилася пачка так само місцевих динарів та три цупкі розкладні папірці.

— Документами нас забезпечено, — знову посміхнувся Рей, сповзаючи спиною по стіні, щоб сісти прямо на підлогу.

— Це місцеві паспорти? — здивувався Рамир, крутячи в руках книжечку лише з двох сторінок, які водночас правили за обкладинку. — Чому без фотографій?

— У Султанаті є релігійна течія, догмат якої забороняє зображувати людей. Мовляв, перший пророк Туран-Нарут ніде не лишив свого зображення, отож, і нам не годиться. Вони мають право не вміщувати у паспорті власні світлини, замінюючи їх описом. Дуже зручно. От про тебе, Рамире, тут сказано: чорнявий, кароокий, кремезної статури, середнього зросту...

— А який зріст у них вважається несереднім? — ображено перервав парубок.

— Ну, той, який нижчий за тебе, зветься малим, — посміхнувся Рей, — а мій — вищий за середній...

— А мій? — поцікавилася Ерада.

— Ваш, — капітан зазирнув у її паспорт, — теж середній. Білява, світлоока, тендітної статури, громадянка Конфедерації Залізних Гір, — прочитав він далі. — До речі, усі три паспорти виписано на громадян Конфедерації. У тій ліберальній країні є спільнота дауншифтерів — людей, яким нецікаві суспільний успіх чи достаток, а часом і родина. Вони живуть, насолоджуючись життям — подорожують, інколи жебраючи на це гроші або перебиваючись випадковими заробітками, створюють невеликі сільські артілі, ведучи натуральне господарство чи рибалячи. Химерним чином вірування у Султанаті визнають таких за блаженних, а завдавати їм неприємностей вважається гріхом. Отож, тут до дауншифтерів ставляться поблажливо. Цим ми і скористаємося.

— А чому ми не могли запастися динарами з дому? — князівна двома пальцями узяла бруднувату сизу купюру.

— Рішення про те, що ми тікатимемо до Султанату, Дуаліада прийняла в останній момент. Не було часу непомітно обміняти значну партію грошей без ризику, що ця інформація дійде до агентів Імперії, а своїх запасів динарів наше Управління не має, бо вони швидко знецінюються — економіка Султанату хворіє на інфляцію. Нам зараз принесуть вечерю, я вже замовив духаннику, а тоді спати. Завтра нам рано прокидатися.

— А там про мене щось є? — дівчина вказала на газети.

— Звісно, — Рей розгорнув газету на другій сторінці. — Послухайте. «У Гирлоні тривають пошуки проголошеної днями спадкоємицею престолу князівни Брали. За офіційним повідомленням поліцейського департаменту та Управління розвідки і спеціальних операцій Князівства, її викрадено. Надійні джерела нашого видання висувають версію, що це результат міжнародної змови, у якій задіяно спецагентів Республіки Дуумвірів. В інтересах слідства спецслужби не повідомляють прикмети та імена підозрюваних, однак місцева незалежна журналістка Кетря Собача припускає, що у цій справі не обійшлося без відомого світського гульвіси барона Самуса Дорга та двох його молодих друзів. Своїми підозрами пані Собача поділилася з колегами-журналістами та громадськістю. Його сонцесяйна величність султан Буфадир, нехай продовжить Зоря його літа у безмежжя, висловив свої офіційні співчуття князеві Авуру та запропонував усю необхідну допомогу у розслідуванні цієї справи. Зрозуміло, що до пошуків князівни та її викрадачів долучаться і спецслужби інших цивілізованих країн».

— Мені, Клирте, з голови не йде от що, — зауважив Рамир. — Той «заєць», який пробрався на суховантаж мало не разом з нами. Раптом він за нами стежив? І чому капітан не здав його прикордонній службі?

— Бо був ризик, що тоді прикордонники взялися б обшукувати весь корабель, — пояснив капітан, — і знайшли б нас...

Їх розмову перервав духанник, який приніс вечерю — теплі прісні коржі та прохолодний кислий кумис. Смакота! За вечерею Рамир кілька разів намагався повернутися до підступності журналістки Собачої та до «зайця», який міг бути чиїмось агентом, але Брала з Клиртом віддавали перевагу обговоренню плану подорожі вглиб Архіпелагу — далі від столиці Султанату.