1. Операція «Шлях Бурегону»

Думок не лишилося, жодних. Їх усі повибивало з голови ритмічне гупання важких курсантських черевиків. Нод крокував у третій шерензі парадного каре, правофланговим. Піт стікав з-під берета, заливаючи обличчя і шию. Липневе сонце засліплювало очі. Над сірим плацом нерухомо стояло задушливе марево розпеченого повітря. Здавалося, що час також зупинився.

Курсантів Академії Сили готували до параду, яким за традицією мали завершитися літні польові навчання — останній пункт у програмі третього курсу елітного військового закладу, що готував офіцерів збройних сил Республіки Дуумвірів.

— Раз, раз, раз, два, три... — хрипко командував опецькуватий, червонопикий майор. — Чітко крокуй! Раз, раз, раз, два, три. Не попоїли ви вранці, чи куди?! Недоноски столичні! Раз, раз...

З-за смуги лісу, що темніла оддалік, на блідо-синій небосхил почав сходити щербатий диск — Рел, другий видимий супутник, «денний місяць». Здійнявся жаданий вітерець, захмарилося. Цієї пори року дощ зривався мов за розкладом — одночасно з появою над обрієм Рела.

— Рота-а-а-а... стій! — скомандував майор. — П'ять хвилин перекур, а тоді бігом на лекцію.

Курсанти одразу попадали на траву у затінку дерев, дістаючи з кишень цигарки. Нод не палив, тож сів з підвітряного боку на лаву — не хотів забруднити свій камуфляжний однострій, який з певного часу вважав щасливим, бо торік саме у ньому познайомився з однією дівчиною. Знайомство було нетривале, але мало дуже значуще продовження — невдовзі він позбувся цноти.

Цьому однострою заздрив увесь його курс. На вигляд такий самий, як і в інших курсантів, насправді він був пошитий з надміцної тканини, якій зносу немає. Це був військовий трофей — дід Нода, нині армійський генерал, привіз його з останньої війни. Коли онук вступив до Академії Сили, дід подарував йому камуфляж до першого дня занять.

Конструктори армійських одностроїв для рядового і курсантського складу Армії Дуумвірів намагалися відтворити дизайн трофею ще років із тридцять тому. Їм вдалося досить вдало скопіювати фасон та малюнок, однак якість тканин, з яких у Республіці шили ті копії, була геть кепська — курсантські однострої не витримували й до кінця навчального року. Нод же носив свій «камок» вже третій курс, а тканинна його була майже як нова. Втім, дід змалечку привчив онука акуратно ставитися до одягу.

Розслабивши пасок, Нод стулив повіки, даючи тим зрозуміти, що не має настрою травити традиційні курсантські теревені — про повій, нові моделі автомобілів, що їх випускають за кордоном, на «триклятому Заході», та плани на серпневі канікули, тобто знову про повій.

Його у роті не любили. І було за що. По-перше, він — єдиний онук уславленого та впливового бойового генерала. Ця обставина в очах однокурсників наперед створювала Ноду якнайсприятливіші перспективи кар'єри. Другою причиною була заздрість до того, що він добре навчався. А по-третє, він був не надто сильний та геть невправний у грі в м'яч, проте стрункий, світло-русявий, із виразними зеленими очима, які дуже подобалися дівчатам. Втім, і першої причини з головою вистачало для неприязні однокашників.

Дід зростив його самотужки. Батьки Нода захоплювалися скелелазінням і за нез'ясованих обставин загинули під час сходження на пік Волі — найвищу вершину гірського пасма, що складалося зі згаслих вулканів, на східному узбережжі країни. Того ж року з горя померла бабуся, і дід з малим онуком залишилися удвох.

Вітер вщух. Із сіро-синіх низьких хмар, що швидко затулили небо, ливонув дощ. Прямовисний та щільний. Рота бігцем передислокувалася у клуб.

Лекції про поточний політичний момент були неодмінною складовою літніх таборів. Вважалося, що разом із муштрою та казарменим життям таке промивання мізків сприяє патріотичному вихованню та відданості правлячій у Республіці Партії Вольовитих трударів. Нод, який не мав потреби похапцем робити останні, найсмачніші затяжки цигаркою, встиг зайняти місце у задньому ряду, в кутку. Там лектор міг не помітити, що курсант його не слухає.

— На нас з вами насувається катастрофа! — щойно відчинивши двері, з порогу заволав незнайомий підполковник. — Вільно, сідайте, — із запізненням відреагував він на рапорт командира роти, який спантеличено доповів про прибуття підрозділу на лекцію. — У вашого викладача полковника Руптала стався напад гіпертонії, тому сьогодні лекцію проведу я.

В аудиторії прокотилося легке гигикання — курсанти знали, що полковник Руптал частенько зазирає до чарчини, особливо полюбляючи п'ятидесятиградусну настоянку суміші полину та ще десятка трав, яку потай виробляють місцеві селяни спеціально для офіцерів з полігону. Бувало, що й курсанти її куштували. Ті, кому довелося хильнути того напою, казали, що вона не те що гіпертонію, а й чортів-альбіносів спроможна викликати.

— Встати! — раптом гаркнув на ті пересмішки викладач, і курсанти як один схопилися з місць. — Я підполковник Буртак, і той, хто регоче на моїх лекціях, довго сумує на гауптвахті. Затямте, товариші курсанти: вас навчають протистояти ворогові, витрачаючи на це мільйони народних грошей! Ви — надія армії Республіки! Та замість віддавати усі сили підвищенню рівня бойової та політичної підготовки, ви тут насміхаєтеся з офіцера... Чи з офіцерів, — лектор, схоже, зрозумів, що курсанти сміялися не лише з «гіпертоніка», але і з його слів. — Сідайте, — він пішов уздовж проходу, вдивляючись у вмить збайдужілі обличчя. Зупинився біля останньої парти. — Ви, — вказав на Нода.

— Курсант Кунстад, — підхопившись, назвався Нод.

— Перелічіть основні чинники зовнішніх небезпек для Республіки!

— Головну загрозу Республіці Дуумвірів створює сам факт існування Межиморської Імперії, — завчено почав відповідати Нод. — Імперія є нашим головним ворогом, бо вона найбагатша та найсильніша держава планети. Вона нав'язує свої так звані «суспільні цінності» іншим країнам. Устрій «західного способу життя» базується на пригніченні трудового люду, збагаченні експлуататорів за рахунок праці простих трударів, трудящих мас...

— Далі, — здавалося, викладач, збуджений насуванням якоїсь катастрофи, трохи заспокоюється завдяки несподіваній чіткості відповіді. Втім, Нода не полишало відчуття, що підполковник якось награно переймається гіпотетичним наближенням страшного лиха.

— Імперія зі своїми союзниками, які загрожують нашим західним кордонам, вже багато років намагається зупинити поступальний розвиток нашого «найсправедливішого на планеті суспільства, яке щасливо живе під мудрим керівництвом Дуумвірату Кращих», — Нод додав неодмінну ритуальну ідеологему, що її слід було виголошувати за будь-якої згадки про суспільний лад Республіки. — Країни Заходу повсякчас здійснюють інформаційну агресію щодо нашої Вітчизни. У їх пресі стверджують, що ми технічно і суспільно відстала, але агресивна країна, яка становить небезпеку для всієї планети. Тому мудрі дуумвіри створили лінію ізоляції від агресорів — «залізну завісу», як її називають у продажній західній пресі...

— Досить, курсанте Кунстад, сідайте, — викладач рушив до свого столу. — Ви, — вказав він на здорованя Прена, одного з відвертих недоброзичливців Нода, що сидів за два ряди попереду. — Які держави є союзниками Імперії у зловорожій протидії світлій місії Республіки на планеті?

— Курсант Преонт, — важко підводячись, назвався той. — На нашій планеті Деола...

— Справді?! — підполковник різко крутнувся на підборах і впритул наблизився до Прена, дивлячись на нього знизу вгору. — Наша планета зветься Деола? А я й не здогадувався!..

В аудиторії знову пролунав молодечий регіт, та цього разу викладач не звернув на нього уваги. Більшість однокурсників недолюблювали старшого за них на рік Прена. І зовсім з інших причин, ніж Нода. Прен, незважаючи на кремезну статуру, був жадібним, дріб'язковим і хворобливо заздрісним. Його батько, прокурор якогось повітового містечка, після закінчення школи влаштував сина на юридичний факультет одного провінційного університету. Прен мав продовжити родинний бізнес — прибуткову службу в прокуратурі або в суді. Та сталося так, що на перших канікулах майбутній хабарник від юстиції, напившись у сумнівному шинку, влаштував там бійку з... юною і достобіса привабливою повією. Усе обійшлося б — у Пренового татуся були певні зв'язки у місцевій прокуратурі. Але виявилося, що дівка теж мала впливових захисників, і ті не хотіли спустити образи, завданої їх пасії шмаркачем-першокурсником.

Довелося батькові сховати Прена від кримінальної справи, влаштувавши йому вступ до Академії Сили — туди саме оголосили додатковий набір. Незважаючи на те, що парубок вже мав за плечима перший курс університету, він ледь не завалив вступні іспити. Врятувала фізична підготовка — на нього накинув оком тренер команди Академії з триборства. Саме участь у спортивних змаганнях допомогла Прену довчитися до третього курсу. Довкола нього утворився нечисленний гурток підлабузників з таких, як і він сам, синків статських чинуш, та більшість курсантів зневажали ту компанію — хто потай, а хто й відверто.

— Гаразд. З'ясувавши назву нашої планети, — далі іронізував підполковник, — давайте наразі визначимо перелік держав, які є спільниками Імперії у протидії нашій місії просвітлення людства.

— Ну,.. це Султанат... Архіпелагу, — повільно гундосив Прен, очікуючи на підказку. — Е-е-е, це, як його, Королівство, цеє...

— Цеє?! — знову скипів викладач. — Скільки усього країн є союзниками Імперії?

— Три? — чи то спитав, чи ствердив Прен. — Чотири...

— Сідайте! Наряд поза чергою! Два наряди!! — підполковник, почервонівши, з гуркотом відсунув стілець і сів, вперши лікті у стіл. — Кажу ж, що на нас насувається катастрофа з такою політичною підготовкою майбутніх офіцерів. Світ за «завісою» змінюється дуже швидко, і ми маємо встигати за цими змінами. А тут, — він сердито поглянув на Прена, — отакі телепні не можуть навіть сказати, скільки ми маємо ворогів. Хто відповість?

Зголосився лише один — Лар Ларсен, за яким ще з першого курсу закріпилася слава кар'єриста. Тендітний та повороткий, із зачесаним назад рідким білявим волоссям, яке передчасно полишало його лоб та маківку, з акуратними пшенично-рудими вусиками, Лар виглядав старшим за свої двадцять. Він чітко та голосно відповів, що союзниками Імперії є Ланодське Королівство, Султанат Архіпелагу та Конфедерація Залізних Гір. Разом ці держави уклали Альянс Стримування, спрямований проти Республіки Дуумвірів. Також є ще місто-князівство Гирлон, яке вдає нейтралітет, але насправді являє собою спільника Альянсу.

Похваливши Лара, підполковник Буртак почав лекцію. Його манера оповіді різко контрастувала зі звичками штатного викладача — стражденного сьогодні, ймовірно, через підступну полинову настоянку полковника Руптала.

— Катастрофа, яка на нас насувається, товариші курсанти, — вів підполковник, — шириться зсередини країни, від нас самих, коли хочете. Ми змушені витрачати величезні ресурси на підтримку боєздатності, на внутрішню безпеку. Альянс, натомість, обрав тактику руйнування союзу славетної Партії Вольовитих трударів із широкими народними верствами. За допомогою наклепницьких інформаційних впливів вороги створюють враження, що наша Республіка не має жодних перспектив соціального розвитку і впаде під тягарем внутрішніх непереборних проблем. Вони поширюють свої наклепи вже багато років, але раніше це не являло настільки реальної загрози, як сьогодні. Що ж таке трапилося нині? Я вас питаю! А розвелося забагато таких, як ви! Не всіх, звісно, я маю на увазі, а лише тих, хто справді освічений. Так, товариші курсанти! Небезпеку для існуючого ладу становлять добре освічені, але безідейні люди. Техніка стрімко розвивається, перш за все, військова. Для її створення та обслуговування треба дедалі більше грамотіїв, а там, де освіта, там і різні питання та сумніви щодо правильності нашого суспільного ладу! Там читання заборонених книжок! Там прагнення потрапити за кордон!.. Найгірше — виникнення усіляких інтелектуальних клубів, від яких і до політичних організацій недалеко! А тоді — вимоги громадянських свобод, загального та прямого виборчого права, за яким — хаос, політична корупція, моральна деградація владоможців, суспільний занепад і, врешті решт, поглинання нашої країни іншими.

Нодові вперше було цікаво на політичній лекції. Підполковник говорив напрочуд відверто та зрозуміло. Навіть Прен слухав, намагаючись щось второпати, а Лар, так той аж їв очима нового лектора, до кінчиків своїх вусиків демонструючи йому віддану увагу — сподобатися намагався. Нутром відчував кар'єрист, що непростий це чоловік, якщо дозволяє собі таке говорити. Час від часу підполковник зупиняв погляд на котромусь із слухачів, і майже всі вони ховали очі, немов відчуваючи провину за щось. Усі, окрім Нода.


Днів за три після лекції Нода розшукав черговий по роті й передав наказ самого командувача польових навчань, старого генерала Донта, негайно з'явитися до шістдесят дев'ятої кімнати у штабі. Поганий це був наказ. Про ту кімнату пошепки балакали, що у ній отаборився секретний відділ — підрозділ контррозвідки, який мав осідок у кожній військовій установі.

Переступивши поріг прокуреного приміщення без вікон, вмебльованого лише столом та двома стільцями, Нод побачив чоловіка у цивільному костюмі, який стояв спиною до дверей. Ще до того, як той повільно повернув голову, хлопець вже знав, що це підполковник Буртак.

— Курсанте! У вашого діда, генерала Кунстада, два тижні тому діагностували застарілий рак легенів, — чітко і спокійно повідомив підполковник.

Перш ніж усвідомити зміст сказаного, Нод піймав себе на думці, що Буртак зовсім не нагадує того ексцентричного, але цікавого викладача, яким прикидався, коли вперше увійшов до аудиторії. Цього разу він вдавав холодну впевненість працівника спецслужби.

— Ви сідайте, — у голосі підполковника ледь почулося співчуття. — Хвороба, кажу ж, задавнена, вже не підлягає лікуванню, тому лікарі занурили генерала у штучну кому, щоб він не відчував болю.

— А немає змоги..?

— Немає, курсанте Кунстад!!! Знаю, про що хочете запитати: про лікування у ворогів Республіки, за кордоном. То усе побрехеньки, що там навчилися лікувати рак. Прийміть цю звістку із мужністю, гідною Вашого славного діда. Скажіть, а чому кожному первістку чоловічої статі у Вашому роду дають ім'я Нод? — несподівано запитав підполковник.

— Не знаю, — знизав плечима Нод. — Дідусь говорить,.. — спазм раптом зрадницьки здушив горло, — що це просто така традиція.

— Дивна традиція, — підполковник дістав зі столу аркуш з кількома рядками тексту. — Дивна. Ну, та мова не про те. Один Ви тепер лишаєтеся, немає на кого сподіватися. Мабуть, Ви мали надію, що дід ще встигне забезпечити вашу кар'єру? Ну, та партія і держава Вас не полишать. Прочитайте це, — він простягнув папірець. — Уголос.

— Зобов'язання, — почав Нод — Я, Нод Кунстад, зобов'язуюся співпрацювати з Контррозвідувальною службою... Це що?!

— Зобов'язання, яке є важливішим за військову присягу. Вступивши у наші лави, Ви отримаєте нову родину, надійнішу і турботливішу за рідну.

— Дід каже, що з донощика кепський вояка, — Нод, ледь стримавшись від того, щоб зім'яти і пожбурити аркуш, спокійно поклав його на стіл. Підвівся.

— Не гарячкуйте, курсанте, — спробував зупинити його контррозвідник.

— Я не гарячкую...

— Ви добре усе обміркували?

— Так точно. Дозвольте йти, товаришу підполковник.

— Йдіть, та до цієї розмови ми ще неодмінно повернемося. Через сімейні обставини Вам дозволять залишити полігон раніше. Учбову програму майже завершено, а парад відбудеться й без Вас.

Щойно за Нодом зачинилися двері, підполковник телефоном наказав черговому викликати до нього курсанта Лара Ларсена, а пізніше Прена Пренота.


За два тижні генерала з усіма належними урочистостями поховали у військовому пантеоні на центральному кладовищі Тіапулата — столиці Республіки Дуумвірів. Нод як єдиний член родини померлого мусив стояти біля труни у парадній курсантській формі, приймаючи співчуття від найвищих партійних і державних сановників. На похорон прийшов навіть один з дуумвірів — Дет Дут. Разом обидва правителі ніколи не з'являлися на людях — боялися, що у разі замаху держава миттю втратить обох очільників.

Увечері Нод залишився на самоті у їх із дідусем, а нині лише його чималій квартирі, що містилася у старому добротному будинку на бульварі Звитяг. Він механічно почав приводити до ладу помешкання, бо вже завтра мав прийти нотаріус. Дуумвір Дет Дут наказав без зволікань ввести у права спадщини єдиного нащадка заслуженого вояка. Втім, великих статків дід по собі не залишив: ця квартира, маленька дача з чудовим садом, який доглядав колишній дідів ординарець Юс, та порівняно скромний ощадний рахунок.

За нескладною механічною роботою хлопець пригадував поминальну учту. На неї прийшли чимало військових і цивільних начальників, старих вояків, які колись починали службу із дідом. Неприємною несподіванкою виявилася присутність підполковника Буртака, який, втім, сидів оддалік від Нода, не намагаючись нагадати про їх знайомство. Один давній дідів товариш, трохи підпивши, розповів про відомий, загалом, епізод у кар'єрі покійного генерала. Йшлося про спробу міста-князівства Гирлон під час останньої війни повернути собі порт Туапулат.


Гирлон являв собою давнє портове місто з кількома поселеннями довкола. На північний захід від нього, на правому березі річки Ардана починалася Ланодська рівнина, а на сході здіймалися перші передгір'я Залізних Гір. У кількаденному морському переході на південь лежав омитий теплою Горіховою течією Архіпелаг Султанату, що здавна постачав прянощі, коштовне каміння та шовки до континентальних країн. Саме у Гирлоні перетиналися основні торгові шляхи — як морські, так і ті, що проходили суходолом, тож унікальне стратегічне розташування Князівства завше було предметом заздрощів інших держав.

Природній ландшафт цієї маленької країни був так само унікальний. У доісторичні часи там впало якесь небесне тіло і пробило тверду скельну породу узбережжя, утворивши величезний кратер, що згодом став Туагирлонською бухтою. До неї впадав східний рукав річки Ардана, котра неподалік Гирлона ділилася на два річища. Відтак вода у бухті була значно менш солоною, ніж морська. Інший рукав, глибокий і стрімкий, проклав собі шлях до моря у трьох десятках кілометрів на захід від бухти, утворивши природний кордон майбутнього Князівства. Туагирлонська бухта була єдиним на сотні миль узбережжя глибоким і захищеним від штормів портом — ще один предмет заздрощів сусідів Князівства.

Узбережжя бухти залюднилося з прадавніх часів. Її східний край являв собою довгий вузький мис. Висота його знижувалася від берегового масиву у бік моря, закінчуючись майже півкруглим рівним плато. У прадавні часи там мешкало плем'я первісних людей. Їх розгалужені печери, де на диво добре збереглися човни, кераміка і рибальське спорядження, являли собою найдавніші археологічні артефакти з відомих на планеті. Пізніше, коли плем'я розрослося, люди з цього мису почали міграцію на інші території, заселяючи континент, а сам мис поволі знелюднів.

Проте згодом життя відновилося на скелястому західному березі — там виникло рибальське селище Гирлон. Незабаром над ним збудували кам'яне укріплення, щоб ховатися від піратів, які з розвитком торгівлі становили дедалі більшу небезпеку для прибережних поселень. Містечко стало стрімко розвиватися. Ним керували представники заможних родин, які першими зорієнтувалися у вигідному розташуванні міста та зуміли налагодити розгалужену торгівлю. Зібравшись лише один раз, міське віче встановило єдиний податок у десять відсотків з усіх видів прибутків. Його сплачували усі без винятку, і отримуваних коштів вистачало на всі міські потреби, передусім для захисту від піратів.

Квартал за кварталом, Гирлон зайняв майже все узбережжя протоки. З'явилися новий порт, купецький район з ринком, таверни, ще пізніше — храми. Позаяк на західному березі протоки місця для будівництва вже не вистачало, частина гирлонських родин перебралися на східний берег, знову заселивши порожнє плато. Така собі кругова міграція людей з циклом у кільканадцять сторіч.

Попервах на плато виникло невеличке селище, а згодом містечко, що перетворилося на передмістя Гирлона. За назвою плато його найменували Туапулатом, а протоку, що єднала бухту з морем — Туагирлонською. У процесі інтенсивного будівництва туапулатці виявили ті самі печери прадавніх рибалок, і це стало предметом неабиякої гордості мешканців плато — вони цілком серйозно уявляли себе нащадками давно зниклої первісної цивілізації. З часом місцева молодь спромоглася перетворити катакомби на щось середнє між музеєм і вільним культурним простором — першим на планеті, що додатково живило місцеву гордість.

Якийсь час Туапулат цілком серйозно намагався конкурувати з «метрополією» за «рибні місця», але його мешканці швидко зрозуміли, що кооперація є набагато вигіднішою. У Гирлона та Туапулата з'явився спільний риболовецький, а тоді й торговий флот. Коли Гирлон перетворився на Князівство, Туапулат, трохи покомизившись, визнав себе частиною новоутвореної держави. Спільні прибутки ще більше сприяли процвітанню обох міст.

Туапулатці почали забудовувати своїми невеликими віллами західний схил мису, підбираючись від берега вгору, до підніжжя стрімкої скелі, що звалася Бурегон. На бухту нерідко налітали буревії, і саме скеля захищала від стихії споруди, які розташувалися у її тіні. На схід за Бурегоном, який відокремлював мис від материка, розкинулася суха безліса рівнина, де віяли шалені вітри та пилові бурі. Повз Бурегон високим берегом проходив єдиний суходільний шлях, що вів з Туапулата далеко на схід.

Так історично склалося, що Гирлонські князі майже не претендували на прибутки своїх підданих. Державна скарбниця наповнювалася за рахунок єдиного податку — десять відсотків з будь-яких видів прибутків. За правлячим князем закріплювалися три монополії. Першою була торгівля бузковими перлами, які видобувалися у підводних печерах гирлонського узбережжя і високо цінувалися по всій Деолі. Другою — торгівля ікрою унікальної риби, яка так і звалася — гирлона. Вона приходила на нерест до бухти на початку літа, коли починався сезон дощів. Туагирлонська бухта була єдиним відомим нерестилищем гирлони на планеті. Під час нересту усім рибалкам, окрім членів двох родин, які мали спадковий привілей від князя, під страхом смерті заборонялося виходити в море. Ікра гирлони являла собою гастрономічне диво — делікатес, рівного якому не було на планеті. Рецепт її консервування становив родинну таємницю князів Гирлонських. Історія не знала жодного випадку, коли браконьєрам, які всупереч забороні вряди-годи все ж видобували ікру, вдалося б довести її до товарної кондиції.

Князі нарівні зі своїми підданими сплачували до державної скарбниці десятину з усіх своїх прибутків — єдиний випадок оподаткування монарха на планеті.

Третя князівська монополія водночас являла собою і спосіб гарантувати військово-політичну безпеку міста-держави. Це була монополія на банківську діяльність. Багатії з усієї Деоли тримали значну частину своїх капіталів на депозитних рахунках у надійному і єдиному у Князівстві Банку Гирлона — власності правлячого князя. Банк сплачував мінімальні депозитні відсотки, але ніколи не цікавився походженням грошей і гарантував повернення внесків усіма активами, що були у власності корони. Гирлонські дукати являли собою найнадійнішу валюту на Деолі. Вони беззастережно приймалися до сплати по всій планеті, крім Республіки Дуумвірів. Імперія, Королівство та Султанат уважно стежили одне за одним, аби не допустити, щоб Князівство потрапило у залежність від когось із них, бо нейтральний Гирлон гарантував фінансову стабільність їх усіх. Навіть Конфедерація Залізних Гір та Республіка Дуумвірів мусили дотримуватися цієї неписаної, а може, таємно писаної угоди.

Близько півтора століття тому офіційна історична наука Республіки оголосила, що якщо майже вся світова цивілізація походить саме з Туапулата — найстародавнішого на планеті поселення, то цей порт має «аж сакральне значення для національної гордості» саме громадян Республіки. Недарма ж її столиця Тіапулат і порт Туапулат мають настільки подібні назви. Під приводом повернення «своїх історичних територій» Республіка несподіваним маневром окупувала практично не укріплений від збройного нападу Туапулат, а разом і південно-східну частину узбережжя бухти. Сталося це більше сторіччя тому. Цим кроком Республіка порушила нейтралітет Гирлона та баланс впливів на континенті, тому на допомогу Князівству скерували свої військові контингенти усі інші держави, утворивши «Альянс стримування». Цей військовий союз захистив місто Гирлон, але Туапулат так і залишився окупованим.

Щоб надати своїм діям якусь подобу законності, дуумвіри провели на окупованій території «референдум возз'єднання». У такий спосіб вони намагалися переконати не так інші країни, як своїх власних громадян у тому, що не привласнювали силоміць чужі території, а здійснили «віковічні прагнення трудового люду Туапулата жити у славетній Республіці Дуумвірвів». Насправді у референдумі взяли участь передусім військовослужбовці окупаційного контингенту, а також терміново переселені до привласненого Республікою порту напівкримінальні елементи та бомжі, зібрані по всіх нетрях країни. Корінні мешканці міста з огидою проігнорували те «волевиявлення».

Заволодівши Туапулатом, тодішні дуумвіри сподівалися також отримати доступ до підводних печер, де величезні хижі молюски у своїх еліпсоподібних двоїстих мушлях вирощували коштовні перлини від рожевого до темно-фіолетового кольору. Та виявилося, що печер зі східного боку бухти майже немає — абсолютна їх більшість знаходиться на північний захід. А в тих печерах, які все ж вдалося відшукати, вода виявилася настільки холодною, що мушлі у ній ледь виживали і були неспроможні створювати вартісні перлини — тільки невиразні блідо-сірі зернята неправильної форми, придатні хіба що для виробів кустарів. Так само не вдалося розкрити секрет зберігання ікри, яку браконьєри з Республіки за наказом дуумвірів вряди-годи видобували на нерестилищах, що також були розташовані з гирлонського боку.

Гирлон категорично відмовлявся змиритися з окупацією Туапулата, однак дует правителів Республіки зумів залякати учасників Альянсу, причому зробив це у гранично варварський спосіб. З того часу країни Заходу, ментально відокремлюючись від Республіки, стали називали себе не інакше, як «цивілізованим світом». Дуумвірат заявив, що якщо Республіці не залишать порт, її армія просто... отруїть акваторію Туагирлонської бухти, а заразом і половину Світового океану. Науковці Республіки саме винайшли біологічну зброю. Її демонстрація для військових аташе «цивілізованих країн», проведена поночі у маленькій гірській водоймі, справила враження на «цивілізований світ», і Альянс поступився. Лише за десяток років з'ясувалося, що Республіка блефувала — штучно виведені жовто-червоні мікроскопічні люмінесцентні водорості, які видавалися за біологічну зброю, справді миттєво розмножувалися у темряві і поглинали все живе, перетворюючи будь-яку водойму на мертву калюжу, проте могли існувати лише за наявності вкрай рідкісного хімічного реагенту. Його виробництво у промислових масштабах було неможливе, а на денному світлі він миттєво розкладався. Та на час, коли це з'ясувалося, Республіка вже міцно закріпилася на туапулатському узбережжі, а «цивілізований світ» не надто прагнув підсилити й без того впливове і заможне Князівство, допомігши йому у поверненні окупованих територій.

Був ще один наслідок демонстрації «біологічної зброї», який Республіка зуміла цілковито приховати від «цивілізованого світу». Водойма, яку використали для залякування Альянсу, вже наступного дня перетворилася на мертво-сіру субстанцію, у якій миттєво без сліду зникало все, що її торкалося — від листя навколишніх дерев до необачних водоплавних пташок, які сідали на її поверхню. Спочатку військові Республіки зраділи, припустивши, що субстанцію таки можна використовувати як зброю, однак швидко з'ясувалося, що нею неможливо заповнити жодні ємності, ні скляні, ні бляшані — їх субстанція так само поглинала. Науковці спробували повторити експеримент із водоростями та реагентом у лабораторних умовах, а потому у інших водоймах із різним хімічним складом води, та сіра субстанція жодного разу не виникла — вона існувала лише у тому гірському озерці. Переконавшись, що ця небезпечна речовина не виходить із берегів озера, військові доповіли про феномен дуумвірам, за кілька днів отримали наказ обнести водойму бетонним муром, перекрити його бетонним накриттям, а тоді засипати каменями і забути про те.

Тим часом зрада союзників лише спонукала гирлонців до згуртованості й праці. Громадяни Князівства розуміли, що їм конче потрібно швидко відновити втрачену у Туапулаті портову і торгову інфраструктуру, бо інакше на них чекає зубожіння та швидкий занепад. Відтак тодішній князь Авур VII оголосив міжнародний конкурс на проект забудови зовнішньої частини узбережжя на південний захід від протоки. Переможцем виявився маститий архітектор з Конфедерації. За його єдиним планом постало Нове місто. Водночас поглибили акваторію, збудували вантажний порт, оснащений за останнім словом техніки. Однак міста Азборан і Тасав — найбільші порти південного Ланоду — усе ж спромоглися перехопити чималу частку обігу вантажів.

І от під час останньої війни, яку дуумвіри розв'язали проти Конфедерації Залізних Гір тридцять років тому, Гирлон самотужки спробував повернути окупований Туапулат. Князівство раптово висадило великий десант найманців-горлорізів, набраних серед войовничих племен найвіддаленіших островів Архіпелагу, і порт взяли в облогу. Ця військова операція Князівства була нескладною, бо й нині Туапулат з'єднує з Республікою єдина дорога, що пролягає високим берегом попід крутою скелею Бурегон. Найманці просто перекрили її, і за кілька днів міський гарнізон припинив опір. Відбити порт, допоки ворог не закріпився там намертво, для армії Республіки, здавалося, було вже неможливо, бо основні збройні сили тоді зав'язли у північних передгір'ях, марно намагаючись прорватися в ущелини, які вели вглиб Конфедерації.

На час, коли відбувались ті події, Нодів дідусь саме отримав звання капітана. Від нього Нод знав ще одну причину складності тодішньої ситуації довкола порту, про яку досі говорили пошепки. З Туапулата не встигли евакуювати громадян Республіки, а вони лишень і мріяли знову опинитися під владою Гирлонських князів. У місті протягом десятків років з роду у рід передавалися спогади про те, як колись обидва міста, розділені глибокою Туагирлонською протокою, являли собою єдине квітуче Князівство.

На початку квітня підрозділ капітана Нода Кунстада перекинули з Північного фронту до околиць порту. На той час вже стало зрозуміло, що мешканці Туапулата в цілковитій більшості перейшли на бік найманців і зовсім не бажають повернення республіканських порядків. Тому втрати під час лобового штурму будуть завеликими, а головне — доведеться воювати з цивільним населенням, про що швидко стане відомо в інших містах Республіки. Дуумвіри остерігалися підірвати цим культ своїх осіб. Тоді капітан запропонував авантюрний, як здавалося командуванню, план. Та позаяк на власну стратегію ведення бойових дій воно не спромоглося, то дозволило Кунстаду реалізувати його ідею.

План полягав у тому, щоб катакомбними тунелями, які залишили ще перші будівельники Туапулата, пробратися до мерії, де розмістився штаб найманців, і знищити їх командирів, висадивши споруду в повітря. Насправді ж підрозділ капітана здійснив інший, глибший його задум — він примудрився взяти у полон командира найманців, дуже впливового серед племен південних островів Ялай-бея. Довідавшись про це, найманці виконали вимогу полишити Туапулат в обмін на свого полоненого ватага. Ця блискуча операція, де загін капітана Кунстада зазнав мінімальних втрат, завершилася тридцятого квітня. Щоправда, у безладі війни разом з найманцями до Князівства втекло чимало громадян, які не бажали лишатися під владою дуумвірів. Ті, кому не вистачило місця на кораблях десанту, перепливали стрімку по весні протоку на рибальських човнах, а коли й вони закінчилися — на всьому, що трималося на воді, а то й уплав. Фотографії масового запливу туапулатян через протоку, зроблені гирлонськими журналістами, ще з десяток років по війні прикрашали пресу «цивілізованого світу». У офіцерському середовищі Республіки про це добре знали. Як і про те, що тих мешканців порту, які залишилися, влада протягом кількох місяців пересаджала до концтаборів, а найактивніших знищила.

За цю квітневу операцію, що її назвали «Шлях Бурегону», капітана Кунстада підвищили у званні одразу до підполковника та нагородили найвищим військовим орденом «Бойового молота». Тридцяте квітня стало днем щорічного збору ветеранів цієї операції, і покійний генерал дуже любив ті посиденьки.

Зрештою Конфедерація Залізних Гір відбила напад Республіки за допомогою Альянсу. Гирлон остаточно втратив Туапулат, а Республіка заходилася укріплювати його з моря високою бетонною стіною з колючим дротом по гребеню. Пропаганда пояснила це необхідністю захисту від агресивного Заходу, однак насправді дуумвіри у такий спосіб намагалися, передусім, утримати від втечі до Гирлона нечисленних мешканців міста, що залишалися в ньому для обслуговування потреб військової бази та кількох підприємств.


Після поминальної учти Нод спав на диво міцно — далися взнаки хвилювання і втома останніх днів. Вже під ранок йому наснився сон: він іде велетенською світлою залою, стіни якої вщерть завішані картинами у пишних, золотавих рамах. Його щось тягне до однієї картини, але раптом він прокидається.

На ранок Нод ледь встиг умитися, як консьєрж вже телефонував про прихід нотаріального повіреного. Формальності забрали близько сорока хвилин. Нода ознайомили з дідовим заповітом, він розписався в отриманні свідоцтв про власність на квартиру, будинок та ощадний рахунок. Розпоряджатися цими грішми він міг почати лише за місяць з дня смерті генерала — такий закон, але нотаріус привіз із собою значну суму готівкою, яку дід наказував передати онукові одразу після похорону. Третину її Нод мав особисто віддати дідовому ординарцю Юсу — відставному капралу польової розвідки, який доглядав генеральський заміський будинок. У заповіті було обумовлено, що за ординарцем довічно зберігається право жити у його кімнаті в цьому будинку з окремим виходом до саду. Також у заповіті генерал просив покласти на його могилу землі з могил його батьків у рідному селищі. Юсові ж призначався й лист у великому цупкому конверті. Нод зауважив і звернув на те увагу нотаріуса, що на конверті було зламано особисту дідову печатку. Повірений відповів, що не знає, як це сталося, але спадкоємець може не хвилюватися за недоторканість вмісту конверту, бо ж печатку нотаріальної контори не пошкоджено. На тому попрощалися.

Нод піймав себе на почутті образи від того, що дід писав до садівника, але не залишив бодай кількох рядків для нього. Провівши нотаріуса, вбраний у цивільне, він поїхав на таксі до дачного містечка, аби швидше виконати дідову волю.

Автомобіль вирулив з двору на проспект, рушивши до околиці добре знайомим Нодові шляхом. Міський краєвид за вікном був незмінний, скільки він себе пам'ятає. Ось праворуч, перед входом до невеликого скверу — стенди зі свіжими газетами. Як завше у погожий день, там юрмляться пенсіонери, обговорюючи «гарячі» новини про те, що зростання накосів сіна спричинило зростання надоїв молока, а те, своєю чергою — зростання виробництва сиру... Далі тяглася довга споруда міністерства шляхів сполучення та пошти, прикрашена монументальною колонадою. Замість капітелі кожну колону вінчав барельєф котрогось із героїв Республіки, що уславилися трудовими або військовими звитягами. За міністерством — кругла площа Дуумвірів. У її центрі на постаменті, що являє собою велику брилу грубо обтесаного граніту, застигли мармурові постаті перших дуумвірів.

Помпезний монумент відображає офіційне уявлення про цих двох засновників Республіки. Двоє чоловіків однакового зросту, непевного віку, з виголеними головами, стоять поруч, обіймаючи один одного за плечі, і замріяно вдивляються у далечінь, натхненно підносячи свої квадратні підборіддя. Вільними від обіймів руками перші дуумвіри вказують у різних напрямках кудись за обрій. Історія не зберегла зображень цих історичних постатей, а інформація про ідейний шлях, який мали символізувати їх простягнуті руки, змінювалася з кожним наступним дуетом правителів. Відтак традиція вимагала зображувати творців республіки саме у такий спосіб і з неодмінним позначенням на постаменті їх імен: «Тан Тан» і «Ван Вун».

Після дідової смерті Нод особливо гостро відчував усю марноту та неприродність цього культу.

За годину юнак уже сидів у плетеному з лози кріслі за круглим садовим столиком, вкритим картатою синьо-білою скатертиною, під розлогою абрикосою. З Юсом, який вмостився навпроти з чашкою чаю у зашкарублій руці, вони не бачилися більше року. За цей час ординарець помітно постарів. Відчувалося, що хвороба і смерть генерала були для нього горем, хоча він намагався цього не показувати. Грубу пачку грошей, яку Нод, заклопотаний своїми переживаннями, нетактовно віддав раніше за листа, садівник, не рахуючи, недбало сховав до об'ємної кишені потертого кітеля. Отримавши ж конверт, він чомусь роззирнувся на всі боки, а тоді акуратно розрізав його складаним солдатським ножем. Виявилося, що у конверті був лише один аркуш, списаний розгонистим почерком померлого генерала. Юс прочитав той лист уголос. Дід тепло дякував ординарцеві за службу, просив прийняти його посмертний дарунок та ще раз повідомляв, що садівник може довіку жити у його будинку. Також генерал просив свого ординарця не полишати опікою онука. Нод з дозволу Юса ще раз перечитав лист, а підвівши очі, з подивом побачив, що садівник розрізав конверт на два аркуші і тепер вивчає їх з внутрішнього боку.

— Розумієш, Ноде, генерал просив мене не приходити на похорон, — говорив ординарець, ігноруючи запитальний погляд курсанта. — Він переймався, що я почуватимуся ніяково серед високого начальства. Ми попрощалися у лікарні. Він знав, що його хвороба невиліковна, — аркуші у руці старого зрадницьки затремтіли, — і просив до останнього тобі про це не казати.

— Навіщо ви розрізали конверт? — парубок скористався приводом, щоб змінити важку для обох тему.

— Дощ скоро почнеться, — садівник ніби не почув його. — Збери, будь ласка, посуд, перебазуємося до кухні, — він акуратно накрив серветкою два шматки розрізаного конверта й поніс їх до будинку.

Коли за кілька хвилин Нод з посудом та згорнутою скатертиною увійшов до кухні, він побачив, що Юс, щільно затуливши віконні фіранки, розклав на столі залишки конверта та намащує їх тонким шаром якоїсь смердючої мастики. Жестом вказавши парубкові, щоб той не ставив зайвих питань, ординарець продовжив дивні маніпуляції. Запаливши плиту, він нагрів намащені аркуші — мастика взялася тонкою шкоринкою, подібною до глазурі. Смерділо нестерпно, і Нода мало не занудило. А Юс тим часом зім'яв аркуші, а тоді акуратно їх розгладив.

— Кватирку прочини, — чомусь пошепки попросив він. — Тепер прочитаємо справжній заповіт твого діда.

Виконавши прохання, Нод поглянув на шматки конверта. Полива осипалася, а самі вони набули коричневого кольору. На цьому тлі легко можна було розібрати білі рядки, написані знайомим дідовим почерком. Юс вдягнув окуляри і проглянув обидва папери.

— Цей для тебе, — простягнув він за мить один з них Нодові. — Читай, але мовчки.

— Гаразд, — парубок присів до столу і обережно розгладив аркуш.


«Ноде! — писав дідусь. — Якщо ти тримаєш у руках цього листа, значить, я вже пішов за межу вічності. Не сумуй за мною надто, бо таким є природний плин життя, та й часу на сум у тебе, насправді, не буде. На тобі від народження лежить відповідальність за спадок родини Кунстадів. Втім, як ти зараз дізнаєшся, у нас є ще одне родове прізвище. Можливо, ця обставина вже далася взнаки, а як ні, то вона неодмінно виявить себе ближчим часом. Я сам дізнався про неї випадково після загибелі твоїх батьків.

Почну з того, що зізнаюся: мій батько — твій прадід — мене не любив. Причиною було моє бажання служити Республіці, та ще й у армії. Не визнавав він справедливості суспільного ладу у цій країні. Коли в нас із твоєю бабусею народився єдиний син — твій батько — мій батько усю свою увагу зосередив на вихованні та навчанні онука. Двоє Нодівстарший та молодший, ліпше ладнали поміж собою, ніж зі мною. До самої смерті твого прадіда твій батько жив із ним — так, як ми живемо (закреслено,) жили з тобою. Прадід не діждав твого народження, але суворо заповів дотриматися родинної традиції, назвавши і тебе Нодом. Твій батько так і вчинив, хоча, зізнаюся, я намагався заперечити, бо вважав, що дотримання цієї дивної традиції зашкодить становищу нашої сім'ї.

Незадовго до своєї загибелі твій батько зненацька прийшов до мене. Він приніс із собою старовинну перламутрову скриньку. Її довірив йому дідусь. Не мені — своєму синові, а йому — онукові. Твій батько просив, щоб я відкрив скриньку лише у випадку його смерті, а коли ти станеш дорослим, передав тобі усе знайдене у ній. Він був певен, що його життю загрожує небезпека. Я не поставився серйозно до тих слів, проте за півроку передчуття твого тата справдилися.

Відкривши скриньку, я знайшов там лист. З вмісту скриньки я зрозумів, що він правдивий, а також причину, через яку від мене приховували нашу родинну таємницю. Я б усе віддав, щоб не покладати тягар цієї таїни на твої юні плечі, але на те немає ради — я обіцяв так вчинити моєму покійному синові. Ключ від контейнера, куди я переклав усе у що було у скриньці у знайдеш у ній самій — ту скриньку я пристосував для канцелярського причандалля. Вона, як ти добре знаєш, стоїть праворуч від друкарської машинки на столі у моєму кабінеті. Ключ має вигляд тригранного короткого стрижня золотавого кольору зі складними рельєфом на двох гранях. Код замка на контейнеріце моє улюблене поєднання цифр. Речі у які ти знайдеш у контейнері, мають підказати, як тобі слід діяти далі.

Нехай тобі пощастить! Прощавай. Будь бережений Зорею Безмежжя.

Твій дід Нод Кунстад».


— Тут щось не так, — твердо сказав Нод, кладучи аркуш на стіл.

— Чому? — підвів очі від свого аркуша старий капрал.

— Самі погляньте...

— Даруй, мені краще не знати зайвого, — Юс навіть окуляри зняв, щоб не побачити текст посмертного послання генерала.

— Гаразд, — Нод, знаючи впертість ординарця, не наполягав. — Розповім лише про другорядні деталі. По-перше, дід не був віруючим, завше сміявся з релігії, тому не згадував би Зорю Безмежжя, а тут він прикликає на мене її захист. По-друге, він підписався, не вказавши свого генеральського звання. Такого ніколи не бувало! Ще він твердить, що мій прадід не визнавав справедливості нашого суспільного ладу та якось зневажливо називає Республіку «цією країною», наче це не їй він віддано служив.

— А я тобі кажу, що це писав генерал, — ординарець говорив дуже тихо, але твердо. — Перед смертю він попередив мене, що справжній заповіт сховає на внутрішньому боці нотаріального конверта. Він написав його оцтовим розчином бузкових перлів на аркушах, з яких потім склеїв конверт, куди і вклав лист для мене. Розчин геть безбарвний, але коли аркуш з таким написом змастити синьою глиною, розведеною.. Втім, такі подробиці тобі зайві. Словом, це давній спосіб приховувати написи. Як бачиш, я знав, де шукати останню волю твого діда, і вона виявилася саме там.

— Навіщо було так усе ускладнювати? Якщо дід непокоївся, що зміст листа стане відомий стороннім, можна було просто сховати його тут, вказавши той сховок Вам.

— Генералові від його давнього бойового друга, чий син працює у контррозвідці, стало відомо, що вона вже кілька років виявляє пильний інтерес до минулого вашої родини. Твій дід користувався великою повагою Дета Дута, тому допоки генерал був живий, ніхто не наважився б зачепити не лише тебе, але й мене. Нині ж у контррозвідників руки вільні, а їх тортур та препаратів ще жодна людина не витримала.

— Контррозвідники вже за мене узялися, — зітхнув Нод.

— От бачиш! Тому генерал вважав за краще, щоб я справді нічого не знав про зміст його останньої волі. Проте він сказав мені про сховок, який залишив для тебе, — Юс поглянув на зашторене вікно.

— Де ж сховок? У листі немає жодного натяку на це.

— Припускаю, що відповідь тут. Прочитай, — Юс передав свою частину конверта Нодові. — Твій дід, — на вухо сказав він хлопцеві, — серед добрих і, вочевидь, навмисне банальних у своїй сентиментальності побажань згадує про наш з ним нездійснений намір посадити кущ рідкісного синього махрового бузку, — Юс вказав на рядок у листі. — Генерал сам колись вибрав «позицію дислокації» для куща. У садку придатного місця не виявилося, тому він збирався посадити бузок із зовнішнього боку тину, але для цього треба було б перенести одну з ліхтарних тумб. Генерал і у лікарні побіжно нагадав мені про це.

— Тоді ходімо оглянемо тумбу! — підхопився Нод.

— Не зараз. Якщо за будинком спостерігають, наш із тобою інтерес до тумби викличе підозри. Ти їдь до дому, а я надвечір прибиратиму біля двору і ненароком огляну тумби освітлення разом із тією, що нам потрібна. Якщо знайду сховок, зателефоную тобі додому, і скажу, наприклад, що ти забув тут, ну...

— Ось цей блокнот, — Нод поклав на стіл свій записник.

— Гаразд. Наразі викличу тобі таксі. Будь обережний, але не намагайся викрити спостереження — все одно не вийде, лишень себе викажеш.

— Дід ще про якісь свої улюблені цифри пише, але мені не спадає на думку, що він має на увазі.

— От бачиш, а ще онуком звешся! Йдеться про дату завершення операції: «Шлях Буре гону» — тридцяте квітня п'ятдесят дев'ятого року.

Загрузка...