Бійцівський клуб

Глава 9

Слина Тайлера вбила двох зайців. Вологий цілунок тримав пластівці лугу, доки вони пекли мою руку. Це по-перше. А по-друге, луг обпікав тільки при поєднанні з водою. Чи слиною.

«Це хімічний опік, — казав Тайлер, — і гірших опіків у твоєму житті ще не було».

Луг використовують для прочищення забитих труб.

Заплющ очі.

Паста з лугу і води наскрізно пропалює алюмінієву пательню.

Водний розчин лугу повністю розчиняє дерев’яну ложку.

Поєднаний з водою, луг нагрівається на дві сотні градусів, і всіма ними він пече мою руку, Тайлер накриває мої пальці своїми — наші руки лежать на засохлій крові моїх штанів, і Тайлер просить бути уважним, адже це найвидатніша мить мого життя.

«Бо все, що було досі, — історія, — каже Тайлер, — і все, що буде після, — теж історія».

Це найвидатніша мить нашого життя.

Луг, який точно повторює контури Тайлерового цілунку, — багаття, чи тавро, чи ядерна реакція наприкінці довгої-довгої дороги, яку я уявляю і від якої знаходжуся в милях і милях. Тайлер наказує повернутись і бути з ним. Моя рука полишає мене — така маленька на самому горизонті в кінці дороги.

Уяви багаття, що досі горить, проте воно вже за горизонтом. Захід сонця.

«Повернись до болю», — каже Тайлер.

Це щось на кшталт тих керованих медитацій, які були на групах підтримки.

Навіть не думай про слово «біль».

Керована медитація спрацьовувала для раку, подіє і зараз.

«Подивись на свою руку», — каже Тайлер.

Не дивись на руку.

Не думай про слова «обпалювати», «плоть», «тканина» та «обвуглений».

Не чуй свого плачу.

Керована медитація.

Ти в Ірландії. Заплющ очі.

Ти в Ірландії, в літо закінчення коледжу, ти п’єш у пабі біля фортеці, де переповнені автобуси англійців та американців щодня приїжджають поцілувати камінь Бларні[23].

«Не тікай, — каже Тайлер, — мило і людські жертви йдуть пліч-о-пліч».

Ти полишаєш паб разом із натовпом, проходячи крізь нанизану вологу машинну тишу вулиць після дощу. Ніч. І ось ти дістаєшся фортеці Бларністоун.

Підлоги у фортеці геть прогнили, і ти видираєшся кам’яними східцями, у той час як темрява стає глибшою і щільнішою з кожним твоїм кроком. Усі мовчазно підіймаються, прямуючи до традиційного маленького акту помсти.

«Послухай мене, — каже Тайлер. — Розплющ очі».

«У давнину, — продовжує Тайлер, — людські жертви приносилися на пагорбі біля річки. Тисячі людей. Послухай мене. Приносилися жертви, а тіла спалювалися на поховальному вогнищі».

«Можеш ревти, — каже Тайлер. — Можеш піти до раковини і пустити воду на руку, але це дурня, і ти помреш. Подивись на мене».

«Колись, — каже Тайлер, — ти помреш, і доки ти це не усвідомиш, з тебе нема користі».

Ти в Ірландії.

«Можеш ревти, — каже Тайлер, — проте кожна сльозинка, котра впаде на пластівці лугу, зробить тобі ще один цигарковий шрам».

Керована медитація. Ти в Ірландії, у літо закінчення коледжу, і, мабуть, саме там тобі вперше схотілося анархії. За багато років до зустрічі з Тайлером Дерденом, задовго до того, як ти вперше надзюрив у свій перший соус для пудингу, ти дізнався про маленькі акти помсти.

В Ірландії.

Ти стоїш на майданчику на вершині фортечних східців.

«Можна скористатися оцтом, — каже Тайлер, — щоби нейтралізувати опік, але спочатку ти маєш змиритися».

Після сотень людських жертв, розповідає Тайлер, з вівтаря вниз по пагорбу до ріки почала стікати густа біла маса.

Спочатку ти маєш зійти на дно.

Ти на майданчику фортеці в Ірландії: навколо бездонна темрява, а на відстані руки в пітьмі — кам’яна стіна.

«Дощ, — каже Тайлер, — рік за роком падав на поховальне багаття, і рік за роком спалювалися люди, вода проходила крізь деревне вугілля, щоби стати розчином лугу, а луг поєднувався з розплавленим жиром жертв, і з вівтаря вниз по пагорбу до ріки почало стікати густе біле мило».

І ірландці навколо тебе в своєму маленькому акті помсти йдуть до краю майданчика, стають на край бездонної темряви і сцять.

Ірландці кажуть: уперед, надзюр своєї надзвичайної американської сечі, жовтої і перенасиченої вітамінами. Перенасиченої, коштовної й нікому не потрібної.

«Це найвидатніша мить твого життя, — каже Тайлер, — а ти невідомо де намагаєшся її проґавити».

Ти в Ірландії.

О, і ти це робиш. О, так. Так. І відчуваєш запах аміаку і денної дози вітаміну В.

«Коли мило потрапило до ріки, — каже Тайлер, — після тисяч років убивання людей і дощу, давні люди довідалися, що одяг, випраний у тім місці, стає чистішим».

Я сцю на камінь Бларні.

«А-я-яй», — каже Тайлер.

Я всцикаюся в свої чорні штани з плямами висохлої крові, від котрих нудить мого боса.

Ти в орендованому будинку на Пейпер-стрит.

«Це дещо значить», — каже Тайлер.

«Це знак», — каже він. Тайлер повен корисної інформації. Ті культури, котрі не знали мила, каже Тайлер, використовували свою й собачу сечу для прання одягу й волосся, бо там містяться сечова кислота й аміак.

З’являється запах оцту, і вогонь на твоїй руці наприкінці довгої дороги зникає.

З’являється запах лугу, від якого пече в носі, й нудотний шпитальний запах сечі й оцту.

«Убити всіх тих людей було правильним», — каже Тайлер.

Тильна сторона долоні почервоніла, здулася і сяє, мов губи, точно повторюючи цілунок Тайлера. Навколо цілунку цятки, наче від цигаркових опіків, — хтось плакав.

«Розплющ очі, — каже Тайлер, його обличчя сяє від сліз. — Вітаю, ти ще на крок наблизився до дна».

«Ти маєш знати, — каже Тайлер, — що перше мило було зроблене з героїв».

Подумай про тварин, на яких тестуються продукти.

Подумай про мавпочок, запущених у космос.

«Без їхньої смерті, їхнього болю, їхніх жертв, — каже Тайлер, — ми б нічого не мали».