Бійцівський клуб

Глава 8

Бос відсилає мене додому, бо на моїх штанях запеклася кров, через те я дуже-дуже задоволений.

Наскрізна діра в моїй щоці і не збирається загоюватись. Я йду на роботу, і мішки під моїми очима — набряклі чорні подушки навколо щілинок, що лишилися, аби я міг щось бачити. До сьогодні мене бісило, що я став оцим цілковито врівноваженим майстром дзен, а ніхто того й не помітив. Натомість я роблю дещо із ФАКСОМ. Пишу маленькі ХАЙКУ і розсилаю їх по ФАКСУ всім навколо. Коли проходжу повз людей у холі, стаю справжнім дзен, відображаючись у всіх їхніх маленьких ворожих ЛИЧКАХ.

Ти зав’язав із мирськими цінностями й машиною і переселився жити в орендований будинок в отруєному хімікатами районі міста, щоби пізно ввечері чути, як Марла з Тайлером у його кімнаті називають одне одного… гм… підтиркою для дупи.

Візьми це, людська підтирко для дупи.

Зроби це, підтирко для дупи.

Проковтни. Ковтай це, крихітко.

Я настільки відчужений від цього, що стаю маленьким тихим центром світу.

Я з мішками під очима і з великими чорними, вкритими шкоринкою плямами засохлої крові на моїх штанях, я всім на роботі кажу: ПРИВІТ. ПРИВІТ! Подивіться на мене. ПРИВІТ! Я настільки наближений до ДЗЕН. Це КРОВ. Це НІЩО. Привіт. Усе є нічим, так кльово бути ПРОСВІТЛЕНИМ. Як я.

Ех!

Подивіться. За вікном. Пташка.

Мій бос питає, чи кров на моїх штанях — моя кров.

Пташку зносить вітром. Пишу в голові хайку.

Рахую на пальцях: п'ять, сім, п’ять. Це моя кров? Ага, кажу, щось типу того. Це неправильна відповідь.

Можна подумати, мова йде про велику угоду. У мене дві пари чорних штанів. Шість білих сорочок. Шість пар нижньої білизни. Найменше, що необхідно для виживання. Я ходжу до бійцівського клубу. Таке трапляється. «Сходи додому, — каже бос, — зміни одяг».

Починаю гадати, чи Тайлер із Марлою — не одна й та сама особа. Не враховуючи їхнього вовтуження щоночі в кімнаті Марли.

Коли вони роблять.

Роблять.

Роблять це.

Тайлер з Марлою ніколи не знаходяться в кімнаті одночасно. Я ніколи не бачив їх разом.

Проте мене багато з ким не бачили одночасно, це ще не означає, що ми з кимось — одна й та сама особа. Тайлер просто не виходить, коли поруч Марла.

Щоби я міг випрати штани, Тайлер має показати мені, як робити мило. Він нагорі, а на кухні смердить гвоздикою і паленим волоссям. Марла сидить на столі, припалюючи собі руки гвоздичною цигаркою і називаючи себе людською підтиркою для дупи.

— Я сприймаю свою хворобливу гнійну руйнацію, — звертається Марла до цигаркового вогника. Марла втискає сигарету в м’яку білу шкіру зап’ястка. — Гори, відьмо, гори.

Тайлер нагорі, в моїй кімнаті, розглядає зуби в дзеркалі й каже, що знайшов мені роботу офіціанта, часткова зайнятість.

«В готелі “Pressman” якщо ти можеш працювати ввечері, — каже Тайлер. — Така робота підживлюватиме твою класову ненависть».

Ага, кажу, авжеж.

«Вони змушують чіпляти чорного метелика, — каже Тайлер. — Все, що необхідно для роботи, — біла сорочка і чорні штани».

Мило, Тайлере, кажу, нам потрібне мило. Нам треба зробити мило. Маю випрати штани.

Я тримаю ноги Тайлера, доки він двісті разів прокачує прес.

«Аби зробити мило, щонайперше маємо розтопити жир». Тайлер сповнений корисної інформації.

Не враховуючи сексу, Марла з Тайлером ніколи не бувають в одній кімнаті. Якщо Тайлер був неподалік, Марла його ігнорувала. Знайома тема. Мої батьки поводили себе так само, доки батько не поїхав до іншого міста. Відкривати нову філію.

Батько завжди казав: «Одружуйся, доки секс не набрид, інакше не одружишся ніколи».

Матір завжди казала: «Не купуй одягу із пластиковою блискавкою. Ніколи».

Мої батьки ніколи не казали нічого такого, що можна було б вишити на подушці.

Тайлер качає прес: сто дев’яносто вісім разів, сто дев’яносто дев’ять, двісті. Він одягнений у капці і щось на штиб халата.

«Відішли Марлу з дому, — каже Тайлер. — Най сходить до крамниці за лугом. Тільки щоб пластівцями, не порошком. Позбудься її».

Мені знову шість років і я знову переказую матері те, що сказав батько. І навпаки. Коли мені було шість, я це ненавидів. Ненавиджу і досі.

Тайлер починає присідання. Іду вниз, щоби відіслати Марлу за лугом, даю їй десять баксів і свого квитка на автобус. Марла все ще сидить на столі. Забираю цигарку в неї з руки. Кухонним рушником витираю її руку — там, де пухирі від опіків почали протікати. Взуваю її черевики на підборах.

Марла дивиться згори на те, як я взуваю її, і каже:

— Я сама увійшла. Не знала, чи є хто-небудь. Двері все одно не зачиняються.

Не кажу нічого.

— Знаєш, — каже Марла, — презерватив — кришталевий черевичок нашого покоління. Взуваєш його при зустрічі з прекрасним принцом, танцюєш усю ніч, а потім викидаєш. Презерватив, не принца.

Я не розмовляю з Марлою. Вона може здобути мої групи підтримки, отримати Тайлера, але моїм другом вона не стане.

— Я весь ранок на тебе чекала.

Марла зістрибує з кухонного столу. На ній блакитна сукня без рукавів із якоїсь блискучої матерії. Вона підіймає пелену, щоб я подивився на стібки на внутрішньому боці. На Марлі нема білизни. Вона мені підморгує.

— Хотіла показати тобі свою нову сукню, — каже вона. — Це сукня дружки нареченої, вона ручної роботи. Подобається? Я придбала її в комісійному за долар. Уяви лишень, хтось сидів і робив ці стібки, щоби пошити цю огидну, гидку сукню.

Пелена сукні з одного боку довша, талія сповзає Марлі на стегна.

Перед тим як піти до крамниці, Марла підіймає пелену кінчиками пальців і танцює навколо мене й кухонного столу, похитуючи оголеними сідницями.

— Що мені до вподоби, — каже Марла, — то це речі, котрі сьогодні людям подобаються, а назавтра викидаються геть. Наприклад, новорічна ялинка. Ось вона була центром уваги, а наступного дня разом із сотнями таких самих ялинок вона валяється на узбіччі дороги, все ще в блискітках. Мов тварина, збита автомобілем на шосе. Як полишені жертви сексуальних злочинів, зв’язані скотчем, із нижньою білизною, натягнутою навиворіт.

Я просто хочу, щоби вона нарешті пішла.

— Я думала про це в центрі полишених тварин, — каже Марла. — Там — усі ці песики й кішечки, котрих люди так обожнювали, а потім викинули на вулицю. Вони так намагаються привернути твою увагу, стрибають і танцюють навколо, навіть старі тварини. Бо за три дні їм вколять дозу фенобарбіталу натрію і спалять в крематорії.

Велике спання. У стилі «Долини псів»[21].

— Навіть якщо хтось любить тебе настільки, що ладен врятувати тобі життя, вони все одно тебе каструють. — Марла дивиться на мене так, ніби це я її трахаю, і додає: — Я тебе не переконала, так?

Марла виходить через чорний хід, наспівуючи ту гидотну пісеньку з «Долини ляльок»[22].

Дивлюся, як вона йде.

Минає одна, дві, три миті тиші, доки нарешті Марла остаточно виходить з кімнати.

Я обертаюсь, і з’являється Тайлер.

«Ти її позбувся?» — питає він.

Ані звуку, ні запаху. Тайлер просто з’являється.

«Щонайперше, — каже Тайлер і кидається від кухонних дверей порпатись у холодильнику. — Щонайперше нам потрібно розтопити трохи жиру».

Щодо мого боса, каже Тайлер, якщо я справді на нього злий, треба лише сходити до поштамту і заповнити картку зміни адреси — і все його листування пересилатиметься в Реґбі, Північна Дакота.

Тайлер починає витягувати звідти й кидати до раковини целофанові пакети замороженої білої маси. Мені ж сказано майже повністю наповнити каструлю водою і поставити її на плиту. Якщо води буде мало, жир під час перетоплювання на сало потемнішає.

«У цьому жирі, — кидає Тайлер, — забагато солей, тож чим більше води, тим ліпше».

«Поклади жир до води й доведи до кипіння».

Він вичавлює білу масу з пакетів у воду, а потім зариває спорожнені пакети поглибше у сміття.

Тайлер каже: «Прояви фантазію. Згадай усе те лайно, якому тебе навчали в бойскаутах. Згадай шкільний курс хімії».

Важкувато уявити Тайлера в бойскаутах.

Також можна було б, веде далі Тайлер, під’їхати вночі до будинку боса і прикрутити шланг до надвірного крана. Під’єднати шланг до ручної помпи і вкачати у водогін будинку трохи промислового барвника. Червоного, синього, зеленого — і подивитися, як виглядатиме бос наступного дня. Або я можу сидіти в кущах і докачувати ручну помпу, доки тиск у водогоні не підніметься до ста десяти фунтів на квадратний дюйм. Тоді, якщо хтось схоче змити за собою в туалеті, зливний бачок вибухне. На ста п’ятдесяти фунтах на квадратний дюйм, якщо хтось увімкне душ, водний тиск зірве насадку душу, зріже різьблення, бам — насадка перетвориться на смертельний снаряд.

Тайлер каже це, щоби мені полегшало. Насправді мені подобається мій бос. Окрім того, я просвітлений. Поводжу себе як Будда. Павуки, хризантеми. Діамантова сутра і Писання Блакитного Стрімчака. Ну, знаєш, Харі Рама, Крішна, Крішна. Типу просвітлений.

«Встромляння пір’я в дупу, — відволікається Тайлер, — ще не робить тебе куркою».

Коли жир розтоплюватиметься, сало спливатиме на поверхню киплячої води.

Ага, кажу, то я встромляю собі пір’я в дупу.

А Тайлер зі своїми цигарковими опіками на руках — така собі еволюціонована душа. Містер і місіс Людські Підтирки для Дуп. Я опановую себе і перетворююся на одного з тих, хто збирається колективно загинути, мов ті індуїстські корови на аеропортових інструкціях із поведінки в надзвичайних ситуаціях.

«Зменши вогонь під каструлею».

Я помішую киплячу воду.

Сало спливатиме все більше й більше, доки не вкриє воду перламутрово-райдужним шаром.

«Скористайся великою ложкою, щоби зняти цей шар і зібрати його окремо».

Ні, кажу, і як там Марла?

Тайлер каже: «Принаймні вона намагається зійти на дно».

Я помішую киплячу воду.

«Продовжуй знімати сало, доки воно не перестане підніматися».

Ось воно, зібране. Якісне очищене мильне сало.

Тайлер каже, що я навіть не наближаюся до дна. А якщо я остаточно не впаду, я не зможу бути врятованим. Ісус заради того був розіп'ятий. Відмовитися від грошей, власності та знань недостатньо. Це ж не усамітнення на вихідні. Я маю відмовитися від самовдосконалення і рухатися назустріч руйнації. Це вже не іграшки.

Це не семінар.

«Якщо в тебе не витримають нерви до того, як ти зійдеш на дно, — каже Тайлер, — ти ніколи нічого не досягнеш».

Ми можемо воскреснути тільки після того, як усе зруйнується.

«Тільки після того, як втратиш все, — каже Тайлер, — ти вільний робити будь-що».

Те, що я відчуваю, зветься передпросвітленням.

«І продовжуй помішувати», — каже Тайлер.

«Коли жир вивариться повністю, вилий воду. Помий каструлю і заповни її чистою водою».

Питаю, чи достатньо близько я від дна.

«Звідти, де ти зараз є, — каже Тайлер, — і уявити не можна, яке воно — дно».

«Повтори процес зі зніманням сала».

Варити жир. Знімати і продовжувати знімати.

«Жир, який ми використовуємо, містить забагато солі, — каже Тайлер, — якщо солі буде багато, твоє мило не затвердне. Вари і знімай».

Вари і знімай.

Марла повернулася.

Як тільки Марла відкриває літні двері, Тайлер зникає, виноситься, тікає з кімнати, щезає.

Він пішов нагору чи спустився до підвалу.

Отакої.

Марла заходить із чорного входу із банкою пластівців сухого лугу.

— У крамниці продається туалетний папір, зроблений зі стовідсотково переробленої сировини, — каже Марла. — Мабуть, найгірша робота в цілому світі — перероблення вживаного туалетного паперу.

Я беру банку лугу і ставлю її на стіл. Не кажу нічого.

— Я можу зостатися на ніч? — питає Марла.

Я не відповідаю. Підраховую в голові: п’ять складів, сім, п’ять.

Марла питає: «Що ти готуєш?»

Я — Точка Кипіння Джо.

Кажу: йди, просто йди геть. Гаразд? Ти й так забрала в мене чималу частину життя, хіба ні?

Марла хапає мене за рукав і втримує мене на місці впродовж миті, необхідної, щоби поцілувати мене в щоку. «Подзвони мені, будь ласка, — каже вона. — Будь ласка. Ми маємо поговорити».

Кажу: так, так, так, так, так…

У мить, коли Марла полишає кімнату, знову з’являється Тайлер.

Швидко, ніби під час фокусу. Мої батьки проробляли цей фокус п’ять років поспіль.

Я варю й знімаю, доки Тайлер звільняє місце в холодильнику. Пара валує в повітрі, і вода скрапує зі стелі. Лампочка на сорок ват, схована в холодильнику, — щось світле, що можу бачити за порожніми слоїками з-під кетчупу, слоїками з-під розсолу, чи маринаду, чи майонезу, якесь світло з холодильника окреслює профіль Тайлера.

«Вари й знімай. Вари й знімай. Весь час зливай зняте сало в картонні пакети з-під молока зі зрізаним верхом».

Сидячи на стільці, присунутому, щоби холодильник не закривався, Тайлер спостерігає, як сало вичахає. У кухонній спеці хмари холодного туману водоспадом зринають із холодильника і клубочаться навкруг Тайлерових ніг.

Я заповнюю молочні картонки салом, а Тайлер ставить їх до холодильника.

Я стаю на коліна біля Тайлера перед холодильником, він бере мене за руки і показує їх мені. Лінія життя. Лінія любові. Пагорби Венери й Марса. Холодний туман огортає нас, обличчя тьмяно підсвітлюються.

«Зроби мені ще одну послугу», — каже Тайлер.

«Стосовно Марли, чи не так?»

«Ніколи не говори з нею про мене. Не говори про мене позаочі. Обіцяєш?» — питає Тайлер.

Я обіцяю.

Тайлер каже: «Якщо ти бодай згадаєш при ній про моє існування, ти мене більше не побачиш».

Я обіцяю.

«Обіцяєш?»

«Обіцяю».

«Ну дивись, ти тричі пообіцяв», — каже Тайлер.

На поверхні сала в холодильнику збирається шар чогось густого і прозорого.

Сало, кажу, воно розділюється.

«Не переймайся, — каже Тайлер, — прозорий шар — це гліцерин. Можна додати гліцерин знову, коли робитимеш мило. Чи можеш прибрати його».

Тайлер облизує губи і кладе мою руку собі на коліно, на фланелеву полу халата.

«Змішуєш гліцерин з азотною кислотою і отримуєш нітрогліцерин», — каже Тайлер.

Вдихаю із відкритим ротом і повторюю: нітрогліцерин.

Тайлер облизує губи, вони зволожуються і сяють, і цілує тильну сторону долоні.

«Змішуєш нітрогліцерин із селітрою та тирсою, отримуєш динаміт», — каже Тайлер.

Цілунок волого сяє на моїй руці.

Динаміт, кажу я, стоячи на колінах.

Тайлер відгвинчує кришку з банки з лугом.

«Ти можеш підірвати мости», — каже він.

«Змішуєш нітрогліцерин з селітрою та парафіном — маєш пластикову вибухівку», — каже Тайлер.

«Можна легко підірвати будинок», — продовжує він.

Тайлер підносить банку з лугом до сяючого вологого сліду на руці.

«Це — хімічний опік, — каже Тайлер, — і таких серйозних опіків у твоєму житті ще не було. Гірше, ніж сотня цигарок».

Цілунок сяє на моїй руці.

«У тебе буде шрам», — каже Тайлер.

«Маючи достатньо мила, — каже Тайлер, — можна підірвати весь світ. Тепер згадай свою обіцянку».

І Тайлер сипле луг.