Бійцівський клуб

Глава 4

Усі типові хворі на мозкових паразитів сьогодні ввечері тут. У «Вище і По Той Бік» завжди значний плин кадрів. Це Пітер. Це Елдо. Це Мерсі.

Привіт.

Познайомтеся, це Марла Зінґер, вона з нами вперше.

Привіт, Марло.

У «Вище і По Той Бік» ми починаємо з гри «Впіймай-і-Скажи».

Група не зветься «Хворі на мозкових паразитів». Тут ніхто не говорить «паразити». Усім завжди стає ліпше. О, ці нові ліки. Кожен завжди щойно почав видужувати. Але все одно всіх перекошує від п’ятиденного головного болю. Жінка витирає мимовільні сльози. У кожного бейджик з іменем, і люди, котрих ти бачиш щовівторка впродовж року, підходять до тебе, з готовністю тиснуть руку і дивляться не на тебе, а на бейджик.

Навіть не віриться, що ми зустрілися.

Ніхто ніколи не скаже «паразит». Скажуть «агент».

Вони не кажуть «лікування». Кажуть «догляд».

У «Впіймай-і-Скажи» хтось розповість, що агент поширився в його спинному мозку, і через те раптово втратився контроль над лівою рукою. Агент, скаже хтось, висушив мозкову оболонку, тож мозок торкається внутрішнього боку черепа, і це викликає судоми.

Востаннє, коли я тут був, жінка на ім’я Хлоя оголосила єдину свою добру новину. Вона напівпіднялась на дерев’яних підруків’ях крісла і сказала, що більше не боїться смерті.

Сьогодні, після знайомства та «Впіймай-і-Скажи», незнайома дівчина з написом «Ґленда» на бейджику сказала, що вона сестра Хлої і що о другій ночі минулого вівторка Хлоя остаточно померла.

О, це б мало бути так солодко! Два роки Хлоя плакала на моїх руках під час обіймів, а зараз вона мертва, мертва і зарита в землю, мертва в урні, мавзолеї, колумбарії. Доказ того, що сьогодні ти мислиш і швендяєшся країною, а назавтра стаєш вистиглим добривом, поживою для хробаків. Це є захоплююче диво смерті, і наскільки би було солодко, якби не оця.

Марла.

О, і Марла знову дивиться на мене, виокремлюючи з-поміж усіх мозкових паразитів.

Шахрай.

Симулянтка.

Марла — симулянтка. Ти симулянт. Їхні пересмикування, судоми, падіння в нападах кашлю, коли міжніжжя їхніх джинсів стрімко темніє, — все це лише велика вистава.

І раптом керована медитація нікуди мене не приводить. За кожними з семи дверей палацу, за зеленими дверима, помаранчевими дверима — Марла. Сині двері — Марла стоїть і там. Шахрайка. Керована медитація, печера тварини, що уособлює мою силу. Моя — Марла. Закочує очі й курить свою цигарку. Шахрайка. Чорне волосся й пишні кармінові губи. Симулянтка. Губи з італійської темної диванної шкіри. Нема куди тікати.

Хлоя була справжньою.

Хлоя виглядала, мов скелет Джонні Мітчела, якби-то змусити його всміхатися й ходити на вечірку, максимально всім догоджаючи. Уяви, що цей скелет Хлої, розміром з комашку, несеться залами і галереями власних нутрощів о другій ночі. Її пульс реве сиреною, оголошуючи: приготуватися до смерті за десять, за дев’ять, за вісім секунд. Смерть настане за сім, шість…

Вночі Хлоя біжить лабіринтом своїх майже мертвих вен, і судини вибухають гарячою лімфою. Нерви плутаними дротами мережать тканини. Навколо неї гарячі білі перлини припухлих гнійників.

Загальне попередження: приготуватися до звільнення шлунку за десять, за дев’ять, вісім, сім.

Приготуватися до звільнення душі за десять, дев’ять, вісім.

Хлоя плентається по коліно в нирковій рідині — орган відмовив.

Смерть настане за п’ять.

П’ять, чотири.

Чотири.

Навколо неї виділення паразитів лишають графіті на її серці.

Чотири, три.

Три, два.

Хлоя видирається вгору звурдженим вмістом власної горлянки.

У її напіввідкритий рот сяє місяць.

Приготуватися до останнього подиху, зараз.

Звільнитися.

Зараз.

Очистити душу від тіла.

Зараз.

Смерть наступила.

Зараз.

О, це б мало бути так солодко — згадувати теплі здригання Хлої в моїх обіймах у той час, коли вона десь лежить, мертва.

Але ж ні, на мене витріщається Марла.

У керованій медитації я розкриваю обійми назустріч своїй внутрішній дитині, а дитина — це Марла, що смалить свою цигарку. Ніякої кулі білого цілющого світла. Шахрай. Ніяких чакр. Уяви, як твої чакри розкриваються квітами, і в центрі кожної — сповільнений вибух солодкого світла.

Шахрай.

Мої чакри закриті.

Коли закінчується медитація, усі потягуються, крутять головами, допомагають одне одному звестися на ноги. Терапевтичний фізичний контакт. Для обіймів я проходжу три кроки і стаю навпроти Марли, котра заглядає мені в обличчя в той час, як я очікую на вказівку.

— Давайте всі ми, — надходить вказівка, — обіймемо когось поруч нас.

Мої руки змикаються навколо.

— Цього вечора оберіть когось особливого.

Прокурені руки Марли притиснені їй до грудей.

— Скажіть цій людині, що ви відчуваєте.

У Марли немає раку яєчок. У Марли немає туберкульозу. Вона не вмирає. Гаразд, з точки зору банальної ерудиції всі ми вмираємо, проте Марла не вмирає так, як вмирала Хлоя.

— Поділіться собою, — надходить вказівка.

Що ж, Марло, як тобі справа рук твоїх?

— Поділіться собою без залишку.

Що ж, Марло, йди геть. Іди геть. Іди геть.

— Плачте, якщо вам хочеться.

Марла уважно на мене дивиться. У неї брунатні очі. У припухлих мочках вух є дірочки, але нема сережок. Потріскані губи вкриті лусочками відмерлої шкіри.

— Плачте.

— Ти теж не вмираєш, — каже Марла.

Парочки навколо нас схлипують, спираючись одне на одного.

— Донесеш на мене, — каже Марла, — і я видам тебе.

— Тоді, — кажу, — можемо розділити тиждень. Ти візьмеш хвороби кісток, паразитів мозку і туберкульоз. Мені лишаються рак яєчок, паразити крові та органічні ураження мозку.

Марла каже:

— Як щодо висхідного раку кишківника?

Дівчинка виконала домашнє завдання.

Рак кишківника ми поділимо. Вона ходитиме першої і третьої неділі місяця.

— Ні, — каже Марла. Їй потрібно все. Раки, паразити. Марла звужує очі. Вона і мріяти не могла, що можна почуватися настільки чудово. Вона відчуває, що справді живе. Шкіра в неї стала чистішою. Упродовж усього життя вона ніколи не бачила мертвяка. У житті не було сенсу, через те що ні з чим було порівняти. О, а зараз були вмирання і смерть, втрати й розпука. Рюмсання і здригання, страх і співчуття. Тепер, коли вона знає, куди ми всі йдемо, Марла відчуває кожну мить життя.

Ні, жодної групи вона не полишить.

— Ні, повертатися до того, як життя почувалося раніше? — каже Марла. — Я працювала в ритуальній конторі, аби почуватися ліпше бодай через те, що я дихаю. А раптом я не зможу знайти подібну роботу?

— Тоді повертайся до своєї ритуальної контори, — кажу я.

— Похорон у порівнянні з цим — ніщо, — каже Марла. — Похорон — це абстрактна церемонія. А тут маєш справжній досвід смерті.

Парочки навколо нас витирають сльози, шмаркаються, поплескують одне одного по спині й розходяться.

Ми не можемо приходити обидвоє, кажу їй.

— Тоді не приходь.

— Мені це потрібно.

— Тоді ходи на похорони.

Усі розійшлися і поєднують руки для молитви зближення. Даю Марлі піти.

— Давно ти сюди ходиш?

Молитва зближення. Два роки. Чоловік у молитовному колі бере мене за руку. Чоловік бере руку Марли. Зазвичай, коли починаються ці моління, мені перехоплює подих. О, благослови нас. О, благослови нас у нашому гніві й нашому страхові.

— Два роки?

Марла шепоче, схиливши голову до мене. О, благослови нас і втримай нас. Усі, хто міг за два роки мене помітити, або помер, або вилікувався і вже не повертався. Допоможи нам і допоможи нам.

— Гаразд, — каже Марла, — гаразд, домовились, можеш лишити собі рак яєчок.

Великий Боб, здоровий хлоп, оплакує мене. Дякую. Даруй нам долю нашу. Даруй нам мир.

— Нема за що.

Ось як я зустрів Марлу.