Бійцівський клуб

Глава 14

Коли люди думали, що ти вмираєш, вони приділяли тобі якнайбільше уваги — через те я й полюбив групи підтримки.

Коли вони могли бачити востаннє, вони тебе справді бачили. Решта — стан банківського рахунку, пісні по радіо, скуйовджене волосся — відкидалося геть.

Вони приділяють тобі всю свою увагу.

Люди слухають, а не чекають своєї черги, щоби висловитися.

І коли вони говорять, вони не розповідають історії. Коли ви удвох розмовляєте, ви щось будуєте, а опісля — ви вже не ті, якими були.

Марла почала ходити на групи підтримки, коли знайшла перше ущільнення.

Наступного ранку після того, як ми знайшли друге ущільнення, Марла пристрибала до кухні двома ногами в одній панчосі й сказала: «Глянь, я схожа на русалку?»

Марла сказала: «Це не той випадок, коли хлопці сідають задом наперед на унітаз і уявляють себе на мотоциклі. Це приємна випадковість».

Якраз перед нашою зустріччю на «Лишаємось Чоловіками Разом» Марла знайшла перше ущільнення, і ось — друге.

Ви маєте знати, що Марла досі жива. За її словами, померти можна будь-якої миті. Трагедія її життя в тому, що вона не вмирає.

Коли Марла знайшла перше ущільнення, то пішла до клініки, де згорблені опудала матерів колисали або клали собі під ноги кульгавих лялькових дітей. Діти були змарнілі, з темними колами під очима кольору бананів чи апельсинів, що от-от зіпсуються, а матері зчісували з їхніх скальпів лупу, спричинену занедбаним грибком. Порівняно з хирлявими обличчями, зуби в людей у клініці виглядали величезними — доказ того, що зуби — тільки скалки кісток, що проходять крізь шкіру, аби розжовувати їжу.

Ось де ти опиняєшся, якщо не маєш медичного страхування.

Перш ніж щось стало відомо, чимало геїв схотіли завести дітей — зараз діти хворі, матері вмирають, а батьки мертві; сидячи в шпитальному блювотному смороді з сечі та оцту, в той час як медсестра опитувала кожну матір, скільки часу та хвора, скільки ваги вона втратила і чи в її дитини є живі родичі або опікуни, Марла вирішила — ні.

Якщо вона має померти, знати про це Марла не хоче.

Марла вийшла з клініки, завернула за ріг до міської пральні й вкрала з сушарок усі джинси, тоді віднесла їх до дилера, котрий дав їй п’ятнадцять баксів за пару. Тоді Марла придбала собі справді добрі колготки — з тих, що не пускають стрілок.

— Навіть справді добрі, які не пускають стрілок, — каже Марла, — усе одно рвуться.

Ніщо не вічне. Усе розвалюється.

Марла пішла до груп підтримки через те, що їй було легше знаходитися серед таких самих підтирок для дупи. З усіма було щось не те. I потроху Марла заспокоїлася.

Вона влаштувалася до моргу, де займалася клієнтами, які наперед оплачували свій похорон: де зрідка пузани, а частіше товстулі виходили з демонстраційної зали, виносячи урночку розміром з підставку для яйця, а Марла сиділа у фойє із зібраним волоссям, у порваних колготах та доленосним ущільненням у грудях, і казала: «Мадам, не обманюйте себе. У цю урночку ми не зможемо вкласти навіть вашу спалену голову. Поверніться й принесіть щось розміром із кулю для боулінгу».

Серце Марли було схожим на моє обличчя. Лушпиння й відходи світу. Уживані підтирки для дуп, у переробці яких ніхто не зацікавлений.

Межи групами підтримки й клінікою, розповіла мені Марла, вона зустріла чимало мертвих людей. Вони вже померли, вони там, по той бік, а ночами вони телефонують. Марла могла піти до бару і почути, як бармен кличе її до телефону, а коли вона брала слухавку, там була мертва тиша.

Тоді вона й відчула, що досягла дна.

— Коли тобі двадцять чотири, — каже Марла, — ти й уявити собі не можеш, як низько можеш впасти, проте я швидко вчилася.

Коли вона вперше наповнювала кремаційну урну, то не вдягнула маску на обличчя — пізніше вона прочищала ніс, а на серветці лишилися темні сліди містера хтозна-якого.

Якщо в будинку на Пейпер-стрит телефон дзвонив лише раз, ти підіймав слухавку, і там була мертва тиша — ти знав, що хтось хоче знайти Марлу. Це траплялося частіше, ніж можна було очікувати.

У будинок на Пейпер-стрит подзвонив детектив, що розслідує вибух моєї оселі, і Тайлер стояв поруч і шепотів мені у вухо в той час, як в іншому вусі детектив питав мене, чи не знаю я кого-небудь, хто міг би виготовити динаміт у домашніх умовах.

«Нещастя — це природна частина мого розвитку, — шепотів Тайлер, — у напрямку трагедії та розпаду».

Я сказав детективу, що мою квартиру підірвав холодильник.

«Я перестаю тяжіти до фізичної влади й власності, бо тільки через саморуйнацію я зможу віднайти справжню силу мого духу», — шепотів Тайлер.

Динаміт, сказав детектив, не був чистим, там лишилися сліди щавлевокислого амонію й перхлориду калію, це свідчить про те, що бомбу робили кустарно, а замок у вхідних дверях був вибитий.

Я сказав, що тоді був в окрузі Вашингтон.

Детектив у телефоні пояснив, що хтось пшикнув фреоном до замкової шпаринки і зубилом роздробив серцевину. Так викрадають велосипеди.

«Визволитель, що знищує власність, — продовжував Тайлер, — бореться заради звільнення мого духу. Учитель, який прибере всю власність на моєму шляху, звільнить мене».

Детектив сказав, що той, хто підклав домашній динаміт, міг позбивати запальники і увімкнути газ за дні до вибуху. Газ був лише спусковим гачком. День у день газ заповнював приміщення, доки не досягнув компресора холодильника, який і спричинив вибух.

«Скажи йому, — прошепотів Тайлер. — Так, це ти зробив. Ти все підірвав. Ось що він хоче почути».

Кажу детективу, що ні, я не напускав газу, коли полишав місто. Я любив своє життя. Свою оселю. Кожен предмет меблів.

То було все моє життя. Усе: лампи, стільці, ковдри — було мною. Тарелі в серванті. Рослини. Телевізор був я. Це я вибухнув. Невже він того не бачить?

Детектив наказав не полишати місто.