Бійцівський клуб

Глава 20

Тепер сльози вже заливали обличчя, і одна широка доріжка скотилася стволом пістолета до спускового гачка, щоби зупинитися біля мого вказівного пальця. Раймонд Гессель заплющив очі, тож я міцніше притиснув зброю йому до скроні, щоб він назавжди запам'ятав, як воно там тисне, і я стояв поруч, і це було його життя, і будь-якої миті він міг померти.

Зброя була з недешевих, і мені стало цікаво, чи спаскудиться він від солі.

Усе було настільки просто, що я давався подиву. Я зробив усе, що сказав механік. Ось нащо ми мали придбати пістолети. Виконання домашнього завдання.

Кожен із нас мав принести Тайлеру дванадцять водійських посвідчень. Це доведе, що кожен із нас приніс дванадцять людських жертв.

Я припаркувався й зачекав за рогом, доки Раймонд Гессель не закінчить зміну в цілодобовому маркеті «Когпег»; близько півночі він чекав на останній автобусний рейс, поки нарешті я не підійшов і не привітався.

Раймонд Гессель, Раймонд, не сказав нічого. Певно, він гадав, що мені потрібні його гроші, його мінімальна зарплатня, ці чотирнадцять баксів у гаманці. О Раймонде Гессель, усі твої двадцять три роки, — коли ти почав плакати, сльози скочувались по стволу пістолета, впертого в твою скроню, — і ні, справа була не в грошах. Не завжди все впирається в гроші.

Ти навіть не привітався.

Ти — не твій жалюгідний гаманець.

Я сказав: гарна ніч, прохолодна, зате ясна.

Ти навіть не привітався.

Я сказав: не біжи, інакше доведеться стріляти тобі в спину. Дістав пістолет, рука була в гумовій рукавичці, тому, навіть якщо він стане речовим доказом, на ньому не знайдуть нічого, окрім висохлих сліз Раймонда Гесселя, білого, двадцяти трьох років, особливі прикмети відсутні.

Тоді я привернув твою увагу. Твої очі збільшилися настільки, що у вуличному світлі я побачив, що вони зелені, мов антифриз.

Відсувався далі й далі, ще трохи кожного разу, як пістолет торкався обличчя, ніби ствол був розпеченим чи захолодним. Доки я не сказав: «Припини» — і ти не дозволив зброї торкнутися тебе, проте навіть тоді ти вивернув голову вгору й убік від ствола.

Ти дав мені гаманця, як я й попрохав.

Тебе звати Раймонд К. Гессель — зазначено на водійському посвідченні. Ти живеш на 1320 SE Беннінґ, квартира А. Мабуть, квартира в підвалі. Саме такі нумерують літерами замість цифр.

Раймонде К. К. К. К. К. К. Гессель, я з тобою розмовляю.

Голова в тебе відкинута вгору й убік від ствола і ти кажеш: еге. Кажеш, так, живеш у підвалі.

У гаманці кілька світлин. Це була твоя матір.

Тобі важко це далося, довелося відкрити очі і подивитися на знімок Мами й Тата, що усміхалися, і водночас побачити зброю, але тобі вдалося, а потім ти їх заплющив і почав плакати.

Ти наближався до надзвичайного, захопливого дива смерті. Однієї миті ти людина, іншої — предмет, — і Мамі з Татом доведеться дзвонити старому лікареві як-там-його і впізнавати тебе по зубах, бо від твого обличчя лишиться не надто багато, а Мама з Татом сподівалися від тебе більшого, — аж ні, життя не було справедливим, а тепер дійшло й до цього.

Чотирнадцять доларів.

Це, кажу я, твоя матір?

Ага. Ти плачеш, шмигаєш носом, знову плачеш. Сковтуєш. Ага.

Маєш читацький квиток. Картку прокату відеокасет. Картку соціального страхування. Чотирнадцять доларів готівкою. Я хотів забрати автобусний проїзний, але механік сказав брати тільки водійські права. Прострочений студентський квиток.

Ти щось вивчав.

На той час ти вже ревеш, тож я притискаю пістолета до щоки трохи сильніше, ти починаєш відсуватися, доки не кажу: не рухайся, або помреш прямо тут. Отож що ти вивчав?

Де?

У коледжі, кажу. У тебе студентський квиток.

О, ти не знаєш, шмарк, шморг, усіляке, біологію.

Послухай, кажу. Зараз ти помреш, Раймонде К. К. К Гессель, цієї ночі. Тобі вирішувати: станеться це за секунду чи за годину. То збреши мені. Скажи перше, що в голову прийшло. Вигадай щось. Мені насрати. У мене зброя.

Нарешті ти почав прислухатися і відволікся від дрібної трагедії в твоїй голові.

Заповни анкету. Ким Раймонд Гессель хоче стати, коли виросте?

Додому, кажеш ти, ти просто хочеш додому, будь ласка.

Так, блядь. Як ти хотів провести своє життя? Якби міг робити все що завгодно.

Вигадай щось.

Ти не знаєш.

Тоді зараз ти будеш мертвим, кажу. Кажу, поверни-но голову.

Смерть настане за десять, дев’ять, вісім.

Ветеринар, сказав ти. Ти хотів бути ветеринаром.

Тобто тварини. Ти мав би вчитися на це.

Учитися надто довго, сказав ти.

Ти можеш стерти свою дупу, навчаючись, Раймонде Гессель, чи ти можеш померти. Тобі обирати. Я вклав твого гаманця до задньої кишені джинсів. То ти справді хочеш тварин лікувати. Я прибираю солоний ствол пістолета від однієї щоки і притискаю його до іншої. Це те, ким ти завжди хотів стати, Раймонде К. К. К. К. Гесель, — ветеринаром?

Ага.

Без пизди?

Ні. Ні, тобто, звісно, так, без пизди. Ага. Гаразд, кажу і притискаю вологий кінчик ствола до твого підборіддя, потім до носа, і всюди лишається сяюче вологе кілечко твоїх сліз.

Отож, кажу, повертайся до навчання. Якщо ти завтра зранку прокинешся, то знайдеш спосіб повернутися.

Я притиснув вологий кінчик зброї до кожної щоки, потім до підборіддя, лоба і лишив ствол там. Ти можеш померти прямо зараз, кажу.

У мене твої права.

Я знаю, хто ти. Я знаю, де ти живеш. Твої права будуть у мене, і я тебе перевірятиму, містере Раймонде К. Гессель. За три місяці, потім за півроку, потім за рік, і, якщо ти не повернешся на навчання, щоби стати ветеринаром, ти помреш.

Ти не кажеш нічого.

Паняй звідси, повертайся до свого життя, проте пам’ятай, що я за тобою стежу, Раймонде К. Гессель, і я радше вб’ю тебе, ніж побачу, як ти горбатишся на лайновій роботі заради грошей, котрих ледь стачить на сир і телевізію.

Зараз я піду, тому не обертайся.

Ось що Тайлер наказав мені зробити.

Слова Тайлера спадають з моїх вуст.

Я — вуста Тайлера.

Я — руки Тайлера.

Кожен у проекті «Каліцтво» — частина Тайлера Дердена, і навспак.

Раймонде К. К. Гессель, твоя вечеря буде смачнішою за все, що ти будь-коли в житті їв, а завтра настане найщасливіший день усього твого життя.