Бентежна кров

Настало літо превеселе.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

1

І лицар той, що зветься Артеґалл

І віддано боронить Справедливість...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

— Ти ж корнволлець до шпику кісток,— роздратовано сказав Дейв Полворт.— «Страйк» — то навіть не твоє прізвище, ти по праву маєш бути Нанкарроу. Чи скажеш мені, що ти англієць?

Теплого серпневого вечора в пабі «Вікторія» було так людно, що відвідувачі сиділи на широких кам’яних сходах, які спускалися до бухти. Полворт і Страйк улаштувалися за столом у кутку — пили за тридцять дев’ятий день народження Полворта. Корнволльську національну ідею обговорювали вже хвилин двадцять, та Страйкові здавалося, що значно довше.

— Чи скажу, що я англієць? — уголос замислився він.— Та ні, скажу, що британець.

— Та пішов ти! — вмить розсердився Полворт.— Не скажеш. Тільки щоб мене позлити.

Друзі були геть не схожі між собою. Полворт — дрібний, мов жокей, сухий, з передчасними зморшками; крізь поріділе волосся виднілася спалена сонцем маківка. Футболка пом’ята, ніби він підібрав її з підлоги чи вийняв з кошика для білизни, джинси подерті. На лівому передпліччі мав чорно-біле татуювання — хрест святого Пірана, покровителя Корнволлу; на правій руці — глибокий шрам на згадку про зустріч з акулою.

Його друг Страйк скидався на колишнього боксера (власне, він ним і був): здоровань під два метри на зріст з кривим носом і жорсткими темними кучерями. Татуювань він не мав і, попри вічну тінь густої бороди на обличчі, справляв враження випрасуваної охайності, притаманної тим, хто служив у поліції чи в армії.

— Ти тут народився,— наполягав Полворт.— Отже, ти корнволлець.

— А ти народився в Бірмінгемі, тож за цією логікою ти — брумі.

— Пішов ти! — знов гаркнув Полворт, тепер уже щиро ображений.— Я тут живу з двохмісячного віку, а прізвище моєї мами — Тревельян. Це — ідентичність, це отут...— Полворт постукав по грудях у районі серця.— Рід моєї матері століттями жив у Корнволлі...

— Слухай, кров, земля — мені це все ніколи...

— Чув про останнє опитування? — перебив Страйка Полворт.— Питали: «Хто ви за національністю?» То половина — половина, чуєш! — обрала не «англієць», а «корнволлець»! Нас побільшало.

— Чудово,— озвався Страйк.— Наступного разу впишуть ще римлян з думнонами.

— Оця, бляха, зверхність не доведе тебе до добра,— відповів на це Полворт.— Засидівся ти у своєму чортовому Лондоні... Таж нічого поганого немає в тому, щоб пишатися своїм походженням. Нічого поганого в тому, що місцева громада хоче, щоб Вестмінстерський палац поділився владою. Наступного року шотландці нам усім покажуть приклад, тільки жди. Щойно вони здобудуть незалежність, то буде знак. Ми, кельти з півдня, і собі зробимо крок... Ще будеш? — додав він, указуючи на Страйків порожній келих.

Страйк прийшов до пабу, мріючи перепочити від тривог і напруги, а не сперечатися про політичне життя Корнволлу. Полвортова відданість націоналістичній партії «Мебіон Керноу», в яку він вступив у шістнадцять, наче посилилася за той останній рік, що вони не бачилися. Дейв як ніхто умів розсмішити Страйка, але вкрай серйозно ставився до теми незалежності корнволльців — яка Страйка цікавила десь як вишивання подушок чи спостереження за потягами. На мить Страйк замислився: може, сказати, що слід терміново вертатися до тітчиного дому? Але то буде чи не сумніше, ніж слухати, як давній друг шпетить супермаркети за відмову ставити хрест святого Пірана на харчі, вироблені у Корнволлі.

— Дякую, не відмовлюся,— сказав він і передав Полвортові порожній кухоль. Полворт рушив до шинкваса, киваючи наліво й направо до численних знайомих.

Страйк лишився сам за столиком і окинув поглядом паб, який звик вважати «своїм». Багато що за ці роки змінилося, але все одно можна було впізнати місце, де вони з корнволльськими друзями пили в юнацькі роки. Виникло дивне двоїсте відчуття: саме тут його місце — але тут йому місця немає. Дивна суміш міцної приналежності й окремішності.

Безцільно блукаючи поглядом по дерев’яній підлозі та плакатах на морську тематику, Страйк раптом виявив, що дивиться просто у великі тривожні очі жінки, яка стояла біля шинкваса з подругою. Жінка була бліда і довговида, а в її волоссі, яке сягало плечей, майнула сивина. Страйк її не впізнав, але за останню годину багато хто з місцевих повертав у його бік голову, намагався перехопити погляд. Страйк відвів очі, дістав мобільний і вдав, що пише повідомлення.

Всі знайомі мають готовий привід почати розмову, щойно він виявить бодай тінь заохочення. Весь Сент-Мос у курсі, що в його тітки Джоан десять днів тому діагностували запущений рак яєчників і що Страйк, його зведенючка Люсі та троє її синів негайно примчали до Джоан і дядька Теда, щоб їх підтримати. Страйк уже тиждень, щойно виходив з будинку, змушений був відповідати на питання, приймати слова співчуття і ввічливо відхиляти пропозиції допомоги. Він уже втомився шукати якісь нові слова, щоб сказати: «Так, це смертельно, і так, нам усім паршиво».

Полворт проштовхався до столика з двома свіжими пінтами пива.

— Пригощайся, Діду,— сказав він, сідаючи.

Давнє прізвисько дісталося Страйкові не через габарити (хоч так вважала більшість людей). Воно походило від слова «дідикой» — так корнволльці кажуть на циганів. Почувши його, Страйк пом’якшився, бо згадав, чому дружба з Полвортом тривала найдовше в його житті.

Тридцять п’ять років тому Страйк прийшов до школи містечка Сент-Мос із запізненням на півроку — надто великий як на хлопця такого віку, з акцентом, що разюче відрізнявся від місцевої говірки. Страйк народився в Корнволлі, але мати забрала його й поїхала, щойно оговталася після пологів: втекла в ніч з немовлям на руках і повернулася до свого коханого Лондона, де кочувала між сквотами-самозахопами й вечірками. За чотири роки після появи сина вона повернулася до Сент-Моса з ним і новонародженою Люсі, а тоді ще вдосвіта полинула геть, лишивши Страйка і його зведенючку в тітки з дядьком.

Страйк так і не дізнався, що саме Леда написала в записці, яку лишила на кухонному столі. Понад сумнів, вона мала проблеми з власником житла чи бойфрендом... а може, дуже хотіла потрапити на якийсь музичний фестиваль. Важко було жити, як їй хотілося, маючи двох дітей. Та хай яка була причина її затяжної відсутності, Ледина невістка Джоан, жінка організована й консервативна (на противагу химерній і несолідній Леді), купила Страйкові шкільну форму й віддала його навчатися.

Коли його завели до класу, інші чотирилітки аж роти пороззявляли. Коли вчителька сказала, що новенького звати Корморан, дехто захихотів. Страйка ця історія зі школою стривожила, бо мама обіцяла, що навчатиме його вдома. Він намагався пояснити дядькові Теду, що мама буде проти, але Тед — який зазвичай усе розумів! — твердо відповів, що так треба, і тому Страйк опинився сам-один серед незнайомих дітей з дивною говіркою. Страйк зроду не був плаксієм, але тоді всівся за стару парту, маючи в горлі клубок завбільшки з яблуко.

Навіть сам Страйк так і не дізнався, яка причина спонукала Дейва Полворта, мініатюрного «хрещеного батька» класу, подружитися з новим хлопчиком. Можливо, його вразили габарити новенького, бо двоє найкращих друзів Дейва були кремезні сини рибалок, а сам він мав славу забіяки, хоч і дрібного, але запеклого. Але до кінця першого дня Полворт уже зробився йому другом і оборонцем і взявся донести до інших дітей причини, через які Страйка слід поважати: він за народженням корнволлець, племінник Теда Нанкарроу з рятувальної служби, він не знає, де його мама, і він не винний, що так смішно говорить...

Страйкова тітка була дуже хвора й дуже раділа, що племінник уже тиждень гостює в неї. Та попри це й попри те, що Страйк уже завтра мав їхати геть, вона буквально випхала його з дому на святкування дня народження «малого Дейва». Джоан приписувала велику цінність його старим зв’язкам і тішилася, що стільки років спливло, а Страйк і Дейв Полворт досі дружать. Факт цієї дружби Джоан мала за доказ того, що правильно віддала його до школи всупереч бажанням непутящої матері, й за доказ того, що саме Корнволл — справжня домівка Страйка, хоч де б він блукав, і байдуже, що нині він міцно оселився в Лондоні.

Полворт зробив великий ковток пива, а тоді промовив, через плече кинувши гострий погляд на чорняву жінку та її подругу-білявку, які все роздивлялися Страйка:

— Ото понаїхали.

— А як би велося твоєму парку,— озвався Страйк,— без туристів?

— А дуже файно,— негайно відповів Полворт.— У нас і місцеві постійно туди ходять.

Полворт нещодавно звільнився з керівної посади в будівельній фірмі в Бристолі й тепер керував великим громадським парком на узбережжі неподалік Сент-Моса. Полворт був професійний дайвер, успішний серфінгіст, брав участь у змаганнях «Залізна людина»: він змалечку прагнув фізичних навантажень, і вік та офісна робота нітрохи його не вгомонили.

— Не жалкуєш? — спитав Страйк.

— Дідько, ні,— з жаром відповів Полворт.— Хотілося до землі, на повітря. Мені за рік сорок. Тепер або ніколи.

Полворт подався на нову роботу, ні словом не обмовившись дружині. Щойно його взяли, він покинув минулу посаду та презентував рідним звершений факт.

— Пенні змирилася? — спитав Страйк.

— Раз на тиждень каже, що хоче розлучитися,— спокійно озвався Полворт.— Але краще було поставити її перед фактом, ніж п’ять років сперечатися. Все склалося чудово. Дітям подобається нова школа, компанія Пенні перевела її до офісу у Великому Місті...— (Полворт мав на увазі Труро, а не Лондон).— Вона задоволена. Просто не показує цього.

Страйк не дуже повірив. Полворт мав схильність ігнорувати незручні факти: ця риса була невіддільна від його потягу до ризику й романтичних поривань. Утім, Страйк мав досить власних проблем і не волів перейматися через Полвортові, тож підняв кухоль і, сподіваючись відволікти друга від політичних тем, сказав:

— Ну, старий, мої вітання.

— Будьмо,— озвався Полворт, піднімаючи кухоль у відповідь.— Як гадаєш, є в «Арсеналу» шанси? Потраплять до Ліги?

Страйк знизав плечами, бо боявся, що як почати обговорювати шанси лондонського клубу посісти місце в Лізі чемпіонів, розмова знову виверне на Корнволл і політику.

— А в особистому житті в тебе що? — спитав Полворт, змінюючи тему.

— Немає в мене особистого життя,— відповів Страйк.

Полворт усміхнувся.

— Джоан гадає, що ти врешті-решт зійдешся з тією твоєю напарницею. Як її, Робін?

— Отак вона гадає? — спитав Страйк.

— Так мені й сказала, коли я в них був на позаминулі вихідні. Скайбокс їм лагодив.

— Вони мені про це не говорили,— знову підняв кухоль Страйк.— Дуже люб’язно з твого боку, старий. Дяка.

Якщо він і мав надії віднадити свого друга від теми, то марні.

— Вони обоє, і вона, і Тед,— сказав Полворт,— вважають, що це буде Робін.

Страйк мовчав, але Полворт натиснув:

— То що, між вами нічого немає?

— Ні,— відповів Страйк.

— Як же так? — знову насупився Полворт: Страйк, як у випадку теми незалежності Корнволлу, відмовлявся зосередитися на очевидній і принадній цілі.— Вона ж гарненька. Я в газеті бачив. Звісно, не Міледі Берсерко,— додав він (так Полворт віддавна прозвав колишню Страйкову наречену).— Але, з другого боку, вона ж і на голову не хвора, га, Діду?

Страйк засміявся.

— І Люсі вона подобається,— провадив Полворт.— Каже, з вас була б ідеальна пара.

— А коли це ти обговорював моє особисте життя з Люсі? — вже не так поблажливо поцікавився Страйк.

— Зо місяць тому,— відповів Полворт.— Вона привезла своїх хлопців на вихідні, й вони приходили до нас на барбекю.

Страйк ковтнув пива та промовчав.

— Люсі каже, що ви чудово ладнаєте,— сказав Полворт, спостерігаючи за ним.

— Так і є,— мовив Страйк.

Полворт чекав, питально звівши брови.

— Але це буде повний крах,— додав Страйк.— Я не ризикуватиму агенцією.

— Еге ж,— кивнув Полворт.— Але ж спокуса є?

Виникла коротка пауза. Страйк зосереджено уникав дивитися на чорняву жінку та її подругу, які, понад сумнів, говорили про нього.

— Бувало,— визнав він,— що мені таке спадало на думку. Але в неї там важке розлучення, ми й так половину всього часу проводимо разом, і мені вона подобається в ролі напарниці.

Зважаючи на давню дружбу, нещодавні суперечки через політику й той факт, що в Полворта день народження, Страйк старався не показати, наскільки його дратують розпитування такого штибу. Всі його одружені знайомі зі шкури пнулися, щоб і інших штовхнути в обійми шлюбу, хай навіть їхні власні родини робили цьому інституту кепську рекламу. Подружжя Полвортів, наприклад, жило в постійній взаємній ворожнечі. Страйк частіше чув, як Пенні каже на чоловіка «той гад», а не «Дейв», а Полворт дуже часто хвалився друзям, як зумів проштовхнути власні інтереси всупереч бажанням дружини чи за її рахунок. Обоє здавалися щасливішими в товаристві осіб своєї статі, тож у тих рідкісних випадках, коли Страйк заходив у гості до Полвортів, компанія ділилася на дві половини: жінки збиралися окремо в одній частині будинку, чоловіки — в іншій.

— А що буде, коли Робін захоче дітей? — спитав Полворт.

— Не думаю, що захоче,— відповів Страйк.— Вона любить свою роботу.

— Вони всі так кажуть,— відмахнувся Полворт.— Скільки їй років?

— На десять років молодша за нас.

— Вона захоче дітей,— упевнено сказав Полворт.— Усі вони хочуть дітей. І в жінок воно стається раніше, бо годинник цокає.

— Ну, зі мною вона дітей не матиме. Я їх не хочу. Власне, що старшим я стаю, то більше сумніваюся, що взагалі належу до тих, хто одружується.

— Старий, от я сам так думав,— мовив Полворт.— А тоді зрозумів, що то дурниця. Я тобі розповідав, як воно було? Як я зробив пропозицію Пенні?

— Наче ні,— відповів Страйк.

— Я тобі не розповідав історію про Толстого? — здивувався Полворт.

Страйк, який хотів був випити, аж кухоль опустив від подиву. З часів початкової школи Полворт, маючи гострий розум, але зневажаючи все, чому не можна знайти негайного практичного застосування, не читав нічого, крім технічної літератури. Не зрозумівши, чого Страйк дивується, Полворт пояснив:

— Толстой — то письменник такий.

— Так,— кивнув Страйк.— Дякую. Але як Толстой...

— Та я ж розказую, га? Ми з Пенні вдруге розбіглися. Вона вимагала заручин, а мені не хотілося. Отже, сиджу я собі тут біля шинкваса, розповідаю другові Крісу, як мені остогиділо, що вона вимагає каблучку... Ти ж пам’ятаєш Кріса? Такий здоровань, шепелявить. Ти його бачив на хрестинах Розин. Коротше, біля шинкваса ще сидів один п’яний дід, такий франтуватий, у вельветовому піджаку, і він мене аж бісив, бо видно було, що він слухає нашу розмову. Я його питаю, на що це він у біса вирячився, а він як гляне мені просто у вічі,— провадив Полворт,— і заявляє: «Нести тягар і щось робити руками можна лише тоді, як тягар у тебе за спиною,— а це шлюб. І я це відчув, як одружився. У мене раптом звільнилися руки. Але як тягнути той тягар без шлюбу, руки будуть завжди зайняті, нездатні до жодної роботи. Подивися на Мазанкова, на Крупова. Вони занапастили власні кар’єри через жінок».

— Я собі був подумав, що ті Мазанков і Крупов — то якісь його друзі. Питаю, на чорта він мені це говорить. А він пояснює, що цитує письменника Толстого. Ми почали розмовляти, і я тобі кажу, Діду, моє життя змінилося. Ніби лампочка ввімкнулася,— вказав Полворт на свою лисувату голову.— Він допоміг мені все чітко побачити. Всі чоловічі негаразди, старий! Вечір четверга, я ото сиджу й не знаю, чи зігріє хтось мені ліжко. Мабуть, піду додому сам-один, тільки гроші витрачу та знуджуся. Я собі полічив, скільки грошей я на тих бабисьок спускаю, скільки часу... і що далі, в сорок років буду сам-один порнуху дивитися? Тоді до мене дійшло, в чому суть шлюбу. І чи знайду я кращу за Пенні? Чи цікаво мені знайомитися з жінками в пабах? Ми з Пенні нормально ладнали, в людей буває значно гірше. І вона таки нічогенька. І мені точно зігріють ліжко, як прийду додому до жінки, авжеж?

— Шкода, що Пенні цього не чує,— мовив Страйк.— Закохалася б у тебе знову.

— Тож я потиснув тому франтові руку,— провадив Полворт, не зважаючи на Страйків сарказм.— Попросив мені написати, як та книжка називається. Вийшов з бару, взяв таксі, поїхав до Пенні, стукав, аж поки вона не прокинулася й не вийшла. Ох і розлютилася! Вирішила, що я налигався, не знайшов собі нікого та приперся до неї злягатися. А я їй на те: «Ні, дурепо ти дурна, я прийшов, бо хочу з тобою побратися». А книжка,— додав Полворт,— називалася «Анна Кареніна». Ахінея.

Страйк засміявся.

Полворт голосно відригнув, тоді глянув на годинник. Він знався на ефектних фінальних репліках і не мав часу далі просторікувати про російську літературу.

— Ну, Діду, мені час,— мовив він і підвівся.— Якщо повернуся до пів на одинадцяту, матиму святковий мінет. І ось про це, старий, я тобі й торочу. В цьому суть.

Страйк усміхнувся й потиснув простягнуту Полвортом руку. Той попросив переказувати найкращі побажання Джоан, дзвонити, як знов приїде, а тоді проштовхався до виходу та зник з очей.

2

Стражденне серце-бо гамує вже Надія на нектар, що втишить щем...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Страйк досі всміхався після Полвортової історії, аж тут помітив, що чорнява жінка біля шинкваса має намір підійти до нього. Її подруга, білявка в окулярах, ніби відмовляла її від цього. Страйк допив пиво, взяв гаманець, перевірив, чи не загубив цигарки, а тоді підвівся і, перш ніж зрушити з місця, пересвідчився, що тримає рівновагу. Іноді після чотирьох пінт протез відмовлявся співпрацювати. Упевнившись, що міцно стоїть на ногах, Страйк рушив до виходу, без усмішки киваючи тим місцевим, кого не міг без образ проігнорувати, і без перешкод вийшов у теплу ніч.

На широких нерівних сходах перед баром пили й курили. Страйк почав прокладати собі шлях між людьми, намацуючи цигарки.

Був лагідний серпневий вечір, мальовничим узбережжям гуляли туристи. На Страйка чекала п’ятнадцятихвилинна прогулянка до тітчиного будинку, частково — вгору крутим схилом. З примхи він вирішив звернути праворуч, перетнув вулицю і підійшов до високого муру, що відділяв стоянку та причал порома від води. Ставши біля нього, Страйк закурив, дивлячись на сріблясто-сірий океан. Тепер він став просто ще одним туристом у пітьмі й міг спокійно курити, не мусячи відповідати на питання про рак і відтягуючи мить, коли доведеться повертатися до незручного дивана, який ось уже шість ночей правив йому за ліжко.

Коли Страйк тільки приїхав, Джоан сказала, що він нормально розміститься у вітальні, бо бездітний одинак і колишній солдат здатен спати де завгодно. Вона була рішуче налаштована відмовити Страйка від ідеї, яку той висловив по телефону,— що він ліпше оселиться десь у готелі, бо в будинку й так місця обмаль. Страйк приїздив нечасто, надто водночас із сестрою і небожами, тож Джоан хотіла максимально насолодитися його товариством, хотіла знову почутися годувальницею і піклувальницею, хай навіть їй було недобре після першого курсу хіміотерапії.

Тож важкий і високий Страйк без нарікань щовечора лягав на слизький і непіддатливий атлас, набитий кінським волосом (на лежаку в армійському таборі й то було краще), а рано-вранці його будили небожі, які постійно забували, що не можна вибігати до вітальні раніше восьмої ранку. Джек принаймні мав совість і пошепки вибачався щоразу, як розумів, що збудив дядька. А от старший, Люк, збігав вузькими сходами з гуком і гуркотом і тільки хихотів, коли пробігав повз Страйка, прямуючи до кухні.

Також Люк зламав Страйкові нові навушники (а той вирішив за краще вдати, що це не біда). А ще старший племінник додумався одного ранку вибігти до саду з його протезом і весело махав ним дядькові через вікно. Коли Люк нарешті повернув ногу, Страйк (у якого мало не луснув сечовий міхур, бо стрибати на одній нозі до єдиного туалету нагорі він не міг) тихо насварив хлопця, і більшу частину ранку той потім поводився на диво сумирно.

Джоан між тим щоранку казала Страйкові: «Ти добре спав?» У цих словах звучав хіба що натяк на питальну інтонацію. Вона все життя ненав’язливо змушувала рідних говорити їй тільки те, що вона бажала чути. Коли Страйк спав у власному офісі й був на межі банкрутства (про що, звісно, не казав дядькові й тітці), Джоан радісно розводилася по телефону, як у нього все добре; як завше, здавалося не до речі агресивним щось на це заперечувати. А коли в Афганістані Страйкові відірвало пів ноги, заплакана Джоан стояла біля його лікарняного ліжка, і поки він крізь морфіновий туман намагався сфокусуватися, казала: «Ну, тобі же зручно. Тобі ж не боляче». Страйк любив тітку, яка великою мірою зростила його й виховала, але від довгого перебування в її товаристві починав задихатися. Його виснажувало це наполегливе прагнення передавати фальшиву монету соціальних умовностей з рук до рук, заперечуючи й ігноруючи незручну правду.

Внизу у воді щось зблиснуло: сріблясте хутро, пара вугільно-чорних очиць; просто під Страйком ліниво розвертався між хвилями тюлень. Страйк спостерігав за грою тварини, не знаючи, чи вона його бачить, і з нез’ясненної причини його думки полинули до партнерки в детективній справі.

Він добре розумів, що не сказав Полвортові всієї правди про свої стосунки з Робін Еллакотт (бо, власне, то була не його справа). Правда полягала в тому, що Страйкові почуття містили ускладнення й нюанси, які він волів не досліджувати. Наприклад, коли на самоті Страйкові ставало нудно чи сумно, йому хотілося почути її голос.

Він глянув на годинник. У Робін вихідний, але є шанс, що вона досі не спить, і є пристойний привід написати їй повідомлення: Сол Моррис, їхній новий підрядник, має отримати платню за місяць, а Страйк поїхав, не лишивши інструкцій з цього приводу. Якщо написати їй про Морриса, є шанс, що Робін передзвонить і спитає, як справи в Джоан.

— Даруйте? — почувся за спиною знервований жіночий голос.

Страйк, навіть не обернувшись, зрозумів, що то чорнява жінка з пабу. Вона говорила з акцентом уродженки Домашніх графств — територій навколо Лондона,— а її тон містив якраз ту суміш вибачливості й захвату, з якою люди зазвичай починали розмову про Страйкові звитяги на детективній ниві.

— Так? — обернувся він.

Подруга-білявка прийшла разом з чорнявою пані; втім, спало на думку Страйкові, вони, може, і не просто подруги. Жінок — яким обом було десь по сорок років — поєднувало непомильне враження близькості. Обидві були в джинсах і сорочках; білявка здавалася особливо обвітреною і худорлявою, як буває, коли людина проводить вихідні на природі, гуляючи чи катаючись на велосипеді. Ще таких жінок іноді називають симпатичними, маючи на увазі, що вони не фарбуються. Блондинка носила окуляри й мала високі вилиці та забране в хвіст волосся, а ще — суворий вигляд.

Чорнява жінка була дрібніша. На довговидому обличчі блідо сяяли великі сірі очі. У сутінках її погляд здавався пильним, мало не фанатичним — ніби в середньовічної мучениці.

— Ви... ви — Корморан Страйк? — спитала вона.

— Так,— без охоти відповів Страйк.

— О! — видихнула вона, збуджено смикнувши рукою.— Це... це так дивно. Ви, мабуть, не дуже хочете... мені так незручно вас турбувати, ви ж не на роботі...— вона зронила нервовий смішок.— Але я... мене, до речі, звати Анна... хотіла спитати,— жінка зробила глибокий вдих,— чи можна мені прийти до вас і поговорити про мою матір.

Страйк мовчав.

— Вона зникла,— провадила Анна.— Її ім’я Марго Бамборо. Вона була лікаркою. Одного вечора вона закінчила роботу, вийшла з кабінету, і відтоді ніхто її більше не бачив.

— Ви зверталися до поліції? — спитав Страйк.

Анна знову зронила дивний короткий смішок.

— О так... тобто поліція знала, шукала її. Але так нічого й не знайшла. Мати зникла,— пояснила Анна,— у 1974 році.

Темна хвиля лизнула скелі; Страйкові здалося, що він чує, як тюлень прочищає мокрі ніздрі. Трійко п’яних молодиків пройшло повз, прямуючи до причалу порома. Страйк не знав, чи вони в курсі, що останній рейс був о шостій.

— Я,— поспіхом пояснила жінка,— розумієте, минулого тижня... я ходила до медіума.

«Ой бляха»,— подумав Страйк.

Працюючи детективом, час до часу він стикався з відкривачами паранормальних істин і ставився до них з презирством: на його погляд, то були п’явки, що смокчуть гроші з кишень задурених чи охоплених відчаєм людей.

По хвилях вистрибом примчав моторний човен, своїм ревом розбивши нічну тишу на друзки. Вочевидь, п’яна трійця чекала саме на нього. Хлопці почали сміятися і підштовхувати одне одного ліктями, жартуючи щодо неминучої морської хвороби.

— І там мені сказали, що я отримаю знак,— наполягала Анна.— Сказали: «Ви дізнаєтеся, що сталося з вашою матір’ю. Ви отримаєте знак і повинні піти за ним. Дуже скоро шлях стане видимим». Тож коли я побачила вас — Корморана Страйка — в пабі «Вікторія», це мені здалося неймовірним збігом. Я просто мусила з вами поговорити.

М’який бриз розвіяв пересипане сивиною темне волосся Анни. Білявка мовила різкуватим тоном:

— Ну все, Анно, нам час іти.

Вона обійняла другу жінку за плечі. Страйк побачив обручку в неї на пальці.

— Вибачте за клопіт,— сказала до нього білявка.

Вона м’яко натиснула Анні на плечі — мовляв, ходімо. Та шморгнула, пробурмотіла:

— Пробачте... мабуть, я забагато випила вина.

— Заждіть.

Страйк часто ремствував на власне невиліковне бажання докопатися до суті, власну нездатність переступити через цікавість — надто в такому втомленому й розгубленому стані, як сьогодні. Але 1974 був роком його народження. Марго Бамборо вважається зниклою безвісти стільки років, скільки він живе на світі. Несила було стриматися: Страйк хотів знати більше.

— Ви тут на відпочинку?

— Так,— відповіла цього разу білявка.— Маємо другий будинок у Фалмуті. Але живемо в Лондоні.

— Я туди повертаюся завтра,— сказав Страйк («Ти що в біса коїш?» — спитав голос у нього в голові),— але можу собі дозволити заїхати до вас у Фалмут, якщо завтра вам зручно.

— Правда? — ахнула Анна. Страйк не роздивився сліз в її очах, але, мабуть, сльози були, бо вона витерла очі.— О, це було б чудово. Дякую. Дякую вам! Запишіть адресу.

Білявка не дуже зраділа перспективі знову побачити Страйка. Та коли Анна почала порпатися в сумці, вона мовила:

— Облиш, я маю картку.

Вона дістала з задньої кишені гаманець і передала Страйку візитівку: «Доктор Кім Салліван, сертифікований психолог Британського психологічного товариства». Під іменем була адреса в Фалмуті.

— Чудово,— сказав Страйк і поклав візитівку у власний гаманець.— Тоді побачимося завтра вранці.

— Вранці я, власне, маю конференц-дзвінок по роботі,— сказала Кім.— Звільнюся о дванадцятій. Чи вам так запізно?

Натяк зрозумілий: без мене ви з Анною говорити не будете.

— Ні, мені нормально,— відповів Страйк.— Побачимося о дванадцятій.

— Дуже вам дякую! — мовила Анна.

Кім узяла Анну за руку, і жінки пішли. Страйк подивився, як вони проходять під ліхтарем, а тоді розвернувся до моря. Човен з юними пияками вже відплив. Тепер він здавався крихітним серед обширу бухти, а рев мотору перетворися на далеке гудіння.

На мить забувши, що збирався писати Робін, Страйк закурив другу цигарку, дістав мобільний і загуглив Марго Бамборо.

З’явилося два фото. Перше — зернистий портрет симпатичного обличчя з правильними рисами: широко розставлені очі, прямий проділ у хвилястому темно-русявому волоссі. На жінці була блуза з широкими лацканами, під нею — трикотажна кофтинка.

На другому фото була та сама жінка, але молодша й у знаменитому чорному корсеті плейбоївської кролички, плюс чорні вуха, чорні панчохи й білий хвостик. Вона тримала тацю з цигарками й усміхалася в об’єктив. За нею стояла інша дівчина, усміхнена й у такому самому костюмі. Вона мала дещо завеликі зуби й була пишніша за свою худеньку подругу.

Страйк прогортав результати пошуку, аж поки поруч з іменем Марго йому не трапилося знамените прізвище.

...молода лікарка й мати маленької дитини Маргарет (Марго) Бамборо; деякі аспекти їі зникнення 11 жовтня 1974 року були схожі на обставини викрадення Бери Кенні та Ґейл Райтман, жертв Кріда.

Бамборо, яка працювала в клініці Святого Івана в Клеркенвеллі, домовилася про зустріч з подругою в пабі «Три королі» о шостій, але не прийшла.

Неподалік місця, де в Бамборо була призначена зустріч, кілька свідків бачило білий фургон, що їхав на великій швидкості.

Детектив Білл Талбот, який провадив розслідування зникнення Бамборо, спочатку був переконаний, що молода лікарка стала жертвою серійного вбивці, який орудував на південному сході країни. Однак у підвалі, в якому Денніс Крід утримував, катував і вбив декілька жінок, не було виявлено жодного сліду Бамборо.

«Почерком» Кріда було обезголовлення жертви...

3

Згадати Бритомарту час настав, Її знегоди — й авантури теж.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Якби день склався за планом, Робін Еллакотт уже б лежала в ліжку в орендованому помешканні на Ерлз-корті, встигнувши прийняти ванну й випрати речі, і читала б нову книжку. Натомість вона сиділа в старезному «лендровері», її трусило від утоми, навіть попри теплу погоду, а одяг на Робін був той, що вона вдягла о пів на п’яту ранку. Вона дивилася на освітлені вікна «Піца Експресу» і перебувала в містечку Торкі. Її обличчя в бічному дзеркалі було бліде, очі — червоні, а рудувато-біляве волосся, сховане під чорну шапку, потребувало миття.

Час до часу Робін тягнулася до пакетика з мигдалем, який лежав на сусідньому сидінні. Коли ведеш стеження, дуже легко почати харчуватися фастфудом і шоколадками й узагалі їсти забагато просто з нудьги. Попри нерегульований графік, Робін старалася вживати здорову їжу, але мигдаль давно вже не збуджував апетиту; натомість їй кортіло смаженої піци з пепероні, якою ласувала огрядна пара за вікном ресторану. Робін майже відчувала ту піцу на смак, хай навіть повітря відгонило морською сіллю і вічним смородом собачого хутра й гумових чобіт, яким просякли сидіння древнього «лендровера».

Об’єкта (Робін і Страйк прозвали його Кудриком, бо він невдало затуляв лисину накладкою) наразі видно не було. Півтори години тому він увійшов до піцерії в товаристві ще трьох людей; одного з них, підлітка з гіпсом на руці, Робін могла бачити, якщо нахилялася до пасажирського сидіння. Цю вправу вона виконувала що п’ять хвилин, спостерігаючи, як просувається трапеза. Нещодавно подали морозиво. Мабуть, чекати вже недовго.

Робін боролася з пригніченням, яким принаймні почасти завдячувала глибокій утомі, болю в усьому тілі після довгих годин за кермом і втраті вихідного, на який вона так чекала. Цілий тиждень Страйк був відсутній (і нічого не вдієш), тож вона працювала без перерви вже двадцять днів. Сьогодні Сем Барклей, їхній найкращий підрядник, мав перехопити Кудрика в Шотландії, але об’єкт усупереч очікуванням не полетів до Глазго. Натомість він несподівано вирушив до Торкі, а Робін нічого не лишилося, крім як їхати слідом.

Звісно, були й інші причини для поганого настрою; одну вона визнавала, а за думки про другу сердилася на себе.

Перша — визнана — причина полягала в тому, що Робін перебувала в процесі розлучення, яке з кожним тижнем ставало дедалі складнішим. Потому як Робін дізналася про зраду вже колишнього чоловіка, вони з Метью бачилися всього раз — за іронією долі, у «Піца Експресі» біля його роботи. Зустріч була холодна й гірка; вони погодилися, що розлучаться за згодою сторін, коли спливуть два роки окремішнього проживання. Робін була надто чесна, щоб відмовитися визнавати свій внесок у провал цих стосунків. Зрадив Метью, однак вона розуміла, що не приділяла шлюбу достатньої уваги й майже постійно ставила свою роботу вище за чоловіка, а під кінець узагалі просто чекала на привід піти. Його зрада стала шоком — але також принесла полегшення.

Одначе за ті дванадцять місяців, що минули після зустрічі в піцерії, Робін виявила, що колишній чоловік не хоче мирно розійтися за згодою сторін, а натомість вважає розлучення провиною Робін і бажає, щоб вона заплатила за образу — і почуттями, і грошима. Спільний банківський рахунок, на якому лежали кошти від продажу старого житла, заморозили, і тепер юристи намагалися підрахувати, яка частка тих грошей належить Робін — адже вона заробляла значно менше за Метью, а ще (на це прозоро натякав останній лист) вийшла за нього винятково з користі, розуміючи, що не досягне такого матеріального становища самостійно.

Кожен лист від адвоката Метью приносив Робін нову порцію стресу, гніву й болю. Вона й без власної адвокатки розуміла, що Метью хоче змусити її витрачати гроші (яких Робін не мала) на юридичну суєту, тягне час і висмоктує її ресурси, аж поки вона не лишиться взагалі ні з чим.

— Ніколи не бачила, щоб бездітна пара так важко розлучалася,— сказала їй адвокатка. Легше від тих слів не стало.

Метью займав у голові Робін майже так само багато місця, як і в часи, коли вони були одружені. Здавалося, вона може прочитати його думки попри мовчання і відстань, яка тепер пролягла між їхніми дуже відмінними життями. Метью ніколи не вмів програвати. Тепер він просто мусить вийти переможцем з цього ганебно недовгого шлюбу: забрати собі всі гроші, а з Робін зробити єдину винуватицю розлучення.

Це була дуже поважна причина для її кепського гумору, але існувала ще одна — і Робін дратувалася, що взагалі думає про таке.

Сталося воно вчора, в офісі. Сол Моррис, новий підрядник агенції, мав отримати гроші за місяць, тож Робін прослідкувала за Кудриком до помешкання у Віндзорі, де той проживав з дружиною, і поїхала на Денмарк-стріт, щоб розплатитися з Солом.

Моррис працював на агенцію уже шість тижнів. Він був колишній поліціянт і, без сумніву, вродливий чоловік з чорною чуприною і яскравими синіми очима. Робін, утім, він дратував. Моррис мав звичку говорити з нею ніжним голосом, а розмови на найбуденніші теми пересипав дотепами й особистими ремарками. Жодна двозначність не лишалася без уваги, якщо Моррис був у кімнаті. Робін гірко шкодувала, що згадала при ньому про своє розлучення, бо Моррис сам розлучався і вирішив, що це дає нове родюче підґрунтя для гаданої близькості.

Робін сподівалася, що доїде до офісу раніше, ніж піде Пат Чонсі, нова секретарка агенції, але піднялася до вже замкнених дверей офісу аж о шостій десять. Моррис чекав під ними.

— Вибач,— сказала Робін,— на дорогах жах.

Вона заплатила Моррисові готівкою з нового сейфа й коротко пояснила, що має їхати, але він приклеївся, мов жуйка до волосся, і почав розповідати про нічні есемески від колишньої дружини. Робін намагалася балансувати між увічливістю й холодністю, аж тут на столі, за яким вона колись працювала, задзвонив телефон. Зазвичай вона б не стала відповідати — нехай іде на автовідповідач,— але зараз дуже хотілося обірвати Моррисову балаканину.

— Маю прийняти дзвінок, вибач. Гарного вечора тобі,— сказала вона Моррису й узяла слухавку.

— Детективна агенція Страйка. Це Робін.

— Привіт, Робін,— промовив хрипкуватий жіночий голос.— Шеф на місці?

Робін бачилася з Шарлоттою Кемпбелл усього один раз, та й то три роки тому, тож навіть дивно, що вона одразу впізнала її. Потім ті кілька фраз, які Шарлотта зронила, Робін обмірковувала до абсурду багато разів. Вона розчула тінь насмішки — ніби Шарлотта вважала її потішною. Те, що вона звернулася до Робін просто на ім’я, а Страйка назвала «шефом», теж обурювало.

— Боюся, що ні,— відповіла Робін і потягнулася по ручку; серце калатало.— Залишите повідомлення?

— Нехай передзвонить Шарлотті Кемпбелл. Я маю дещо таке, що йому треба. Мій номер він знає.

— Гаразд,— відповіла Робін.

— Дуже дякую,— таким самим веселим голосом відповіла Шарлотта.— Па-па!

Робін записала: «Дзвонила Шарлотта Кемпбелл, має щось для тебе»,— і поклала записку Страйкові на стіл.

Шарлотта була його колишньою нареченою. Заручини вони розірвали три роки тому, того самого дня, коли Робін прийшла до агенції як тимчасова секретарка. Страйк не прагнув обговорювати цю тему, але Робін знала, що вони були разом шістнадцять років («то разом, то порізно», уточнював Страйк, бо ці стосунки неодноразово розпадалися, перш ніж розвалилися остаточно), що з нинішнім чоловіком Шарлотта заручилася за два тижні по тому, як Страйк від неї пішов, і що недавно вона народила двійню.

Знала вона й інші речі. Покинувши чоловіка, Робін п’ять тижнів прожила в гостьовій кімнаті в помешканні Ніка й Ільзи Гербертів, добрих друзів Страйка. Робін та Ільза й собі потоваришували тоді, а тепер часто зустрічалися в пабі чи за кавою. Ільза не робила великої таємниці зі своєї впевненості в тому, що колись — і що швидше, то краще —Страйк і Робін мусять визнати, що «створені одне для одного». Робін не раз просила Ільзу втриматися від натяків на цю тему, запевняючи, що їх зі Страйком цілком влаштовують дружні та професійні стосунки, але Ільза тільки посміхалася і не вірила.

Робін ставилася до Ільзи дуже прихильно, але просила подругу забути про спроби звести їх зі Страйком абсолютно щиро. Її жахала думка, що Страйк може вирішити, ніби це з її згоди Ільза регулярно намагається влаштувати зустрічі на чотирьох, які чимдалі більше скидалися на подвійні побачення. Останні два запрошення Страйк просто відхилив, і хоча завантаженість агенції взагалі утруднювала будь-яке світське життя, Робін мала неприємну підозру, що Страйк просто розгадав корисливі мотиви Ільзи. Озираючись на власне недовге подружнє життя, Робін була певна, що ніколи не ставилася до самотніх людей так, як Ільза нині ставиться до неї: весело ігнорує чужу вразливість і намагається, часом дуже грубо, влаштовувати чуже особисте життя.

Часто-густо Ільза розповідала про Шарлотту, щоб вивести Робін на тему Страйка, і тоді Робін мучила провина, бо розмови про Шарлотту вона не прищикувала, хоча щоразу після них виникало відчуття, наче вона наїлася фастфуду — ніби й гидко, але хочеться ще.

Так вона дізналася про численні ультиматуми штибу «або я, або армія», про дві спроби вкоротити собі віку («Але в Аррані то була комедія,— презирливо додала Ільза.— Чиста маніпуляція!») і про десятиденне перебування у психіатричній клініці. Робін почула історії, яким Ільза давала назви на взір дешевих трилерів: Ніч хлібного ножа, Інцидент із чорною мереживною сукнею і Закривавлена записка. Також вона дізналася, що Ільза вважає Шарлотту не душевнохворою, а просто стервом, і що вони з Ніком сильно сварилися через неї — і Шарлотта страшенно зраділа б цьому, якби дізналася.

Й от тепер Шарлотта телефонує в офіс і просить Страйка передзвонити. У машині під піцерією Робін, голодна й виснажена, знову обмірковувала цей дзвінок — так язик постійно намацує ранку в роті. Якщо Шарлотта дзвонила в офіс, напевно, вона не знає, що Страйк у Корнволлі зі смертельно хворою тіткою,— а отже, вони навряд спілкуються. З іншого боку, веселий тон Шарлотти ніби натякав на наявність такого спілкування.

Мобільний Робін, який лежав на пасажирському сидінні поруч з мигдалем, задзижчав. Зрадівши нагоді розвіятися, вона взяла телефон і побачила повідомлення від Страйка.

Ти спиш?

Робін відповіла:

Сплю.

Як вона й очікувала, мобільний негайно задзвонив.

— А мала б спати,— без жодних преамбул заявив Страйк.— Ти ж, мабуть, геть убита. Скільки ти стежила за Кудриком, три тижні?

— Я досі за ним стежу.

— Що? — незадоволено спитав Страйк.— Ти що, у Глазго? А Барклей де?

— Він — у Глазго. Вже був на позиції, але Кудрик не сів на літак. Натомість поїхав до Торкі. Зараз їсть піцу, а я сиджу під рестораном.

— Якого дідька він забув у Торкі, якщо коханка чекає у Глазго?

— Приїхав до першої родини,— відповіла Робін і пожалкувала, що не побачить, яке в Страйка стало обличчя, коли вона повідомила йому новину: — Він двоєженець.

Цю заяву зустріла повна тиша.

— Я чекала під будинком у Віндзорі о шостій,— розповіла Робін,— і мала їхати за ним до Станстеда, там посадити на літак і повідомити Барклею, що об’єкт вилетів. Але Кудрик не поїхав до аеропорту. Натомість у паніці вибіг з будинку, доїхав до камери схову, лишив там валізу, а сам вийшов з іншим багажем і без накладки. А тоді поїхав аж сюди. Наша клієнтка у Віндзорі скоро дізнається, що не є законною дружиною. Кудрик уже двадцять років одружений з цією жінкою в Торкі. Я поговорила з сусідами, сказала, що проводжу соціальне опитування. Одна сусідка була присутня на весіллі. Сказала, що Кудрик багато подорожує по роботі, але то золотий чоловік. Обожнює своїх синів.

Страйк і далі шоковано мовчав, тож Робін провадила:

— Синів двоє. Студенти молодших курсів, обоє — викапаний батько. Один учора впав з мотоцикла — я про це дізналася від сусідів — і тепер ходить з рукою в гіпсі й загалом вигляд має досить-таки потовчений. Кудрик, мабуть, дізнався про аварію і саме тому помчав сюди, а не до Шотландії. Тут Кудрика звати Едвард Кампіон, а не Джон — але то, наскільки я зрозуміла з архівів у інтернеті, його друге ім’я. Він живе з першою дружиною і синами на дуже гарній віллі — морський краєвид, великий сад.

— От же ж чорт,— вимовив Страйк.— Тож наша вагітна знайома в Глазго...

— ...це найменша з проблем віндзорської місіс Кампіон,— продовжила Робін.— Він живе потрійним життям. Дві дружини й коханка.

— А зовні при тому — чисто лисий бабуїн. Надія є для всіх. Кажеш, він зараз вечеряє?

— їсть піцу з жінкою і дітьми. Я запаркувалася під рестораном. Поки що не змогла сфотографувати його з синами, але сфотографую, бо там усе одразу видно. Кудрики в мініатюрі, точно як двоє віндзор-ських малих. Як гадаєш, де він буцімто пропадає?

— На буровій платформі? — припустив Страйк.— За кордоном? На Близькому Сході? Може, це тому він підтримує таку сильну засмагу.

Робін зітхнула.

— Клієнтку це просто вб’є.

— І коханку в Шотландії теж,— погодився Страйк.— Дитина ось-ось народиться.

— Смак у нього на диво постійний,— зауважила Робін.— Якщо поставити жінок рядком — дружину з Торкі, дружину з Віндзора й коханку з Глазго,— то вийде ніби одна й та сама жінка, тільки щоразу на двадцять років молодша.

— Де ночуватимеш?

— Знайду якийсь гостел,— відповіла Робін, укотре позіхаючи,— якщо в сезон є вільні місця. Поїхала б у ніч до Лондона, але я геть ніяка. Не сплю з четвертої ранку, а вчора був десятигодинний робочий день.

— Не смій нікуди їхати й не спи в машині,— наказав Страйк.— Знайди номер.

— Як Джоан? — запитала Робін.— Якщо тобі треба ще побути в Корнволлі, то ми впораємося з роботою.

— Поки ми тут, вона не знатиме спочинку. Тед погоджується, що їй потрібен спокій. Я за кілька тижнів просто навідаюся знову.

— Ти дзвонив спитати, як справи з Кудриком?

— Власне, я хотів розказати про дещо нове. Я оце вийшов з пабу...

Кількома стислими реченнями Страйк розповів про знайомство з донькою Марго Бамборо.

— Загуглив,— додав він.— Марго Бамборо, лікарка двадцяти дев’ятьох років, заміжня, мала однорічну доньку. Вийшла з клініки в Клеркенвеллі після роботи, сказала, що вип’є з подругою, перш ніж іти додому. До пабу було йти п’ять хвилин. Подруга чекала, але Марго більше ніхто ніколи не бачив.

Запала мовчанка. Нарешті Робін, яка не зводила очей з вікна пі-церії, мовила:

— І її донька вважає, що ти зможеш щось дізнатися, хоча минуло вже сорок років?

— Здається, вона приписує велике значення тому факту, що побачила мене в пабі одразу після того, як медіум пообіцяла їй «знак».

— Гм-м,— промовила Робін.— А ти сам що думаєш? Є шанси щось розкопати, коли минуло стільки часу?

— Шансів небагато,— визнав Страйк.— 3 іншого боку, правда десь є. Люди не зникають просто так.

Робін розчула в його голосі знайому нотку: Страйк міркував над питаннями й можливостями.

— Отже, завтра ти знову зустрічаєшся з донькою?

— Біди з того не буде,— озвався Страйк.

Робін не відповіла.

— Я знаю, що ти думаєш,— мовив Страйк, захищаючись.— Клієнтка на емоціях, медіум... бери й експлуатуй.

— Я не хочу сказати, що ти експлуатуєш...

— А отже, можна й вислухати, що там у неї, так? На відміну від багатьох людей, я з неї просто так грошей не візьму. А коли буде вичерпано всі варіанти...

— Знаю я тебе,— сказала Робін.— Що менше знайдеш, то більше зацікавишся.

— Думаю, її жінка мені не подарує, якщо за якийсь розумний строк не буде результатів. То лесбійська пара,— пояснив він.— Дружина — психол...

— Корморане, я передзвоню,— сказала Робін і, не чекаючи на відповідь, урвала дзвінок і кинула мобільний на пасажирське сидіння.

Кудрик щойно вийшов з ресторану в товаристві дружини й синів. Усміхаючись і розмовляючи, вони рушили до власної машини, яку лишили за п’ять паркомісць від Робін. Піднявши камеру, вона швидко наклацала світлин.

Коли родина проходила повз «лендровер», камера вже лежала в Робін на колінах, а Робін схилилася над телефоном, прикидаючись, що пише повідомлення. У дзеркалі заднього огляду вона побачила, як сім’я Кудрика сіла в «ренджровер» і поїхала в бік вілли на морі.

Знову позіхнувши, Робін підняла телефон і набрала Страйка.

— Все зробила, що хотіла? — спитав він.

— Так,— відповіла Робін, однією рукою переглядаючи фото, а другою тримаючи телефон біля вуха.— Вийшло кілько чітких світлин, де видно його і хлопців. Боже, оце сильні гени. Всі четверо дітей — викапаний він.

Вона сховала камеру в сумку.

— Ти ж розумієш, що я практично біля Сент-Моса?

— Години три їхати,— відповів Страйк.

— Якщо хочеш...

— Та не треба тобі їхати сюди, а потім ще вертатися до Лондона. Ти ж сама мені сказала, що ніяка.

Але Робін за голосом зрозуміла, що ця ідея йому сподобалася. Страйк приїхав до Корнволлу поїздом, таксі й поромом, бо без ноги довго сидіти за кермом йому було і важко, і неприємно.

— Хочу познайомитися з цією Анною. А тоді завезу тебе до Лондона.

— Якщо ти впевнена, то було б чудово,— мовив Страйк, уже веселий.— Якщо її візьмемо, попрацюємо над справою разом. Треба буде купу всього просіяти, бо справа холодна, а Кудрика ти сьогодні, здається, вже накрила.

— Так,— зітхнула Робін.— Справі кінець, лишилося тільки зруйнувати з півдесятка життів.

— То не ти руйнуєш життя,— твердо заявив Страйк.— Він сам це зробив. Що краще: нехай троє жінок про все дізнаються зараз, чи хай почекають, поки він помре, і тоді розгрібають той бардак?

— Та знаю,— погодилася Робін, знову позіхаючи.— То що, мені приїхати до будинку в Сент-Мо...

Страйкове «ні» було поспішним і твердим.

— Вони — Анна та її партнерка — живуть у Фалмуті. Зустрінемося там. Тобі й їхати ближче.

— Гаразд,— відповіла Робін.— О котрій?

— Зможеш на пів на одинадцяту?

— Легко,— відповіла Робін.

— Я тобі напишу, де зустрінемося. А тепер іди та спи.

Повертаючи ключ запалювання, Робін зрозуміла, що настрій у неї раптом покращився. Уявивши, що за нею спостерігають строгі судді — в тому числі Ільза, Метью і Шарлотта Кемпбелл,— вона сховала усмішку й задки виїхала зі стоянки.

4

Від двох батьків матусею одною

Прижиті й геть не схожі між собою...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Наступного ранку Страйк прокинувся одразу по п’ятій. Крізь благенькі фіранки тітки Джоан вже лилося світло. Щоночі жорсткий диван знущався з інакшої частини його тіла, і сьогодні Страйкові здалося, ніби його били по нирках. Він потягнувся по телефон, побачив, котра година, зрозумів, що все болить і знову заснути не вийде, тож сів.

По хвилині потягеньок і почухувань, протягом якої його очі звикали до дивних обрисів предметів у напівмороці вітальні, Страйк удруге загуглив ім’я Марго Бамборо. Швидко проглянувши фото усміхненої молодої лікарки з широко розставленими очима та хвилястим волоссям, він догортав до згадки про неї на сайті, присвяченому серійним убивцям. Там знайшлася велика стаття, пересипана світлинами Денніса Кріда в різному віці — від знімку гарненького дитинчати з білявими кучериками до поліційного портрета худого чоловіка зі слабкими чуттєвими вустами й у великих квадратних окулярах.

Далі Страйк зайшов до онлайн-книгарні та знайшов біографію вбивці, видану в 1985 році під заголовком «Демон з Райського парку». Автор — відомий журналіст, нині покійний. На суперобкладинці невиразне обличчя Кріда в кольорі поєднали з примарними чорно-білими зображеннями сімох жінок, що їх він катував і вбив. Марго Бамборо серед них не було. Страйк замовив букіністичну книжку за один фунт з доставкою до офісу.

Далі він поставив телефон на заряджання, пристебнув протез, узяв цигарки й запальничку і рушив обходити плетені столики й вазу з засушеними квітами так, щоб водночас не зачепити жодну розписну тарілку на стіні. Вийшов за двері та спустився до кухні, здолавши три сходинки. Лінолеум, що лежав тут з часів його дитинства, пронизав босу п’ятку Страйка крижаним холодом.

Зробивши собі горня чаю, Страйк вийшов на задвір’я як був, у трусах і футболці, щоб насолодитися ранковою прохолодою. Притулившись до стіни, він між ковтками цигаркового диму вдихав солоне морське повітря й думав про зниклих матерів. За останні десять днів його думки багато разів линули до Леди — жінки, відмінної від Джоан, мов місяць від сонця.

«А ти вже куриш, Кормі? — якось спитала вона крізь сизу хмарку, яку випустила сама.— Воно не корисно для здоров’я, але Боже мій, як приємно!»

Іноді люди питали, чому соціальна служба не втрутилася в життя Леди Страйк. Відповідь була проста: Леда ніколи не затримувалася на одному місці, тож не встигала привернути увагу. Незрідка її діти навчалися в школі лічені тижні, аж тут на неї сходила нова фанаберія, і родина їхала до нового міста, нового сквоту, тулилася десь у Лединих друзів, іноді винаймала житло. Тільки Тед і Джоан, єдиний острівець стабільності в житті дітей, знали, що відбувається насправді, і могли б звернутися до соціальної служби. Але не зробили цього — може, Тед не хотів псувати стосунки зі своєю заблудлою сестрою, а може, Джоан боялася, що діти їй цього не пробачать.

Серед найяскравіших спогадів Страйкового дитинства був рідкісний випадок, коли він плакав. Тоді за півтора місяця після початку його навчання в школі в Сент-Мосі без попередження повернулася Леда. Здивована й розсерджена такою радикальною ініціативою — віддати її сина до школи,— вона негайно потягнула його й Люсі на пором, обіцяючи веселе життя в Лондоні. Страйк ридма ридав, намагаючись пояснити їй, що на вихідні вони з Дейвом Полвортом підуть до печер контрабандистів; печери, можливо, існували лише в уяві Дейва, але для Страйка від того не ставали менш реальними.

— Побачиш ти свої печери,— обіцяла Леда, годуючи його цукерками в поїзді на Лондон.— І друга свого, як там його, теж скоро побачиш, обіцяю.

— Д-дейв,— схлипував Страйк,— його звати Д-дейв.

«Не думай про це»,— наказав собі Страйк і підкурив другу цигарку від недопалка першої.

— Ломако, ти ж застудишся в самих трусах!

Страйк озирнувся. У дверях стояла його сестра — у вовняному халаті та смушевих капцях. Навіть зовні вони були настільки відмінні, аж люди не вірили, що це родичі — тим паче єдиноутробні брат і сестра. Люсі була дрібна, білява, з рожевим обличчям — дуже схожа на свого тата, теж музиканта, не такого відомого, як Страйків батько, але значно сильніше зацікавленого в підтриманні стосунків зі своєю дитиною.

— Доброго ранку,— привітався Страйк, але Люсі вже пішла, а тоді повернулася з його штанами, кофтою, черевиками та шкарпетками.

— Люсі, таж не холодно...

— Запалення легень заробиш! Одягайся!

Як і Джоан, Люсі твердо вірила: вона краще знає, що корисно для її близьких. Майже з добрим гумором (якби він не вертався сьогодні до Лондона, так не було б) Страйк узяв штани й одягнув їх, ледь утримавши рівновагу на гравійній стежці. Коли він натягнув шкарпетку й черевик на здорову ногу, Люсі вже повернулася з двома горнятами свіжого чаю.

— Мені теж не спиться,— сказала вона, передаючи йому чай і сідаючи на кам’яну лаву. Це вперше за весь тиждень вони лишилися наодинці. Люсі постійно була поруч із Джоан і наполягала, що все приготує і прибере; для Джоан думка про те, щоб сидіти склавши руки, коли в хаті повно гостей, була незбагненна, тож вона метушилася, втручалася. А в ті рідкісні миті, коли поруч не було Джоан, нагоджувався один із синів Люсі. Джек, як правило, хотів поговорити зі Страйком, а двом іншим було щось потрібно від матері.

— Жахливо, правда? — спитала Люсі, дивлячись на газон і доглянуті Тедові клумби.

— Так,— зітхнув Страйк.— Але треба вірити в краще. Хіміотерапія...

— Але ж це її не вилікує. Тільки подовжить... подовжить...

Люсі похитала головою і витерла очі пом’ятим обривком туалетного паперу, який видобула з кишені халата.

— Ломако, я майже двадцять років дзвоню їй двічі на тиждень. Цей будинок — друга домівка для моїх синів. Вона — єдина мама, яку я колись знала.

Страйк знав, що не можна ковтати наживку. І все ж не промовчав:

— Крім нашої справжньої мами, так?

— Леда не була мені матір’ю,— холодно відповіла Люсі. Ніколи раніше Страйк не чув від неї таких слів, хоч натяки звучали завжди.— Я перестала вважати її матір’ю в чотирнадцять. Якщо не раніше. Джоан — моя мама...

А коли Страйк не відповів, Люсі додала:

— А ти обрав Леду. Я знаю, що ти любиш Джоан, але з нею в тебе геть не такі стосунки.

— Не знав, що в нас змагання,— мовив Страйк і потягнувся по нову цигарку.

— Я просто кажу про те, як почуваюся!

«І кажеш, як почуватися мені».

За тиждень вимушеного сусідства з вуст Страйкової сестри вже зірвалося кілька ядучих коментарів про його нечасті візити. Він утримувався від різких відповідей. Мав головну мету — поїхати, ні з ким не посварившись.

— Коли Леда приїздила й забирала нас, я цього терпіти не могла,— сказала Люсі,— а от ти радів.

Страйк відзначив інтонації в дусі тітки Джоан: ствердний тон.

— Я не завжди радів,— заперечив Страйк, згадавши про пором, Дейва Полворта й печеру контрабандистів, але Люсі ніби вирішила, що він хоче в неї щось відібрати.

— Я просто кажу, що ти втратив свою маму багато років тому. А тепер я... тепер я можу втратити свою.

Вона знову витерла очі зібганим обривком туалетного паперу.

Страйк, у якого болів поперек, а очі сіпала втома, мовчки курив. Він розумів, що Люсі хотіла б вигнати Леду зі своїх спогадів,— й іноді, згадуючи про випробування, яким піддавала їх мама, співчував цьому бажанню. Але цього ранку Ледин привид ніби витав над ним у цигарковому димі. Страйк ніби чув, як вона каже до Люсі: «Поплач, поплач, люба, стане легше». А в нього просить: «Пригости свою стару маму цигаркою, Кормі».

Страйк не міг її ненавидіти.

— Повірити не можу, що ти вчора ходив до пабу з Дейвом Полвортом,— раптом сказала Люсі.— То ж був твій останній вечір тут!

— Джоан мене буквально випхала з будинку,— обурився Страйк.— Вона любить Дейва. І в будь-якому разі я за пару тижнів повернуся.

— Повернешся? — спитала Люсі, в якої на віях тремтіли сльози.— Чи захопишся черговим розслідуванням і просто забудеш?

Страйк випустив дим у чимдалі світліший ранок; синява навколо вказувала на наближення світанку. На виднокраї між дахами будинків на схилі Гіллгеду межа між морем і небом ставала дедалі чіткішою.

— Ні,— пообіцяв він.— Не забуду.

— У кризовій ситуації ти добре даєш раду,— сказала Люсі.— Я цього не заперечую, але з тривалими стосунками в тебе проблеми. Джоан потребуватиме підтримки ще довгі місяці, а не лише коли...

— Та я знаю, Люсі,— перебив Страйк, мимоволі сердячись.— Я знаю, як воно, хворіти й одужувати, хай що ти...

— Ну,— відповіла Люсі,— ти дуже підтримав Джека в лікарні, але коли все добре, ти навіть не почухаєшся.

— Два тижні тому я з ним гуляв, нащо ти...

— Ти навіть не спробував прийти до Люка на день народження! А він усім друзям сказав, що ти там будеш!..

— Не треба було такого обіцяти, бо я тобі зрозуміло пояснив по телефону, що...

— Ти сказав, що спробуєш...

— Ні, це ти сказала, що я маю спробувати,— заперечив Страйк, зовсім розсердившись попри найкращі наміри.— То ти сказала: «Але ж ти приїхав би, якби міг». Я не міг, я тебе одразу попередив, і я не винний, що Люкові ти сказала інше...

— Я ціную те, що ти час до часу ходиш гуляти з Джеком,— перебила його Люсі,— але тобі не спадало на думку, що ти маєш ще двох небожів? Адам плакав, коли Джек повернувся з Бункера Черчилля! А сюди ти приїхав,— провадила Люсі, вирішивши вибалакати вже все, що має на серці,— і привіз подарунок тільки Джекові! А як же Люк і Адам?

— Тед подзвонив і розповів про Джоан, і я негайно кинувся сюди. Значки для Джека в мене вже були, от я їх і взяв із собою.

— А як мають почуватися Люк і Адам? Виходить, що ти їх не любиш, тільки Джека!

— Не люблю,— вже не стримався Страйк.— Адам — плаксій, а Люк — просто паскудник.

Він загасив цигарку об стіну, кинув недопалок у живопліт й пішов усередину, лишивши Люсі хапати ротом повітря.

У темній вітальні Страйк негайно налетів на плетені столики. Ваза перекинулася на килимове покриття, а він, не помітивши, розтоптав п’ятою протеза крихкі стебельця і сухі суцвіття. Він ще збирав їх, коли повз нього мовчки пройшла Люсі, полуменіючи праведним материнським гнівом. Страйк поставив тепер порожню вазу на стіл, дочекався, коли Люсі зачинить по собі двері спальні, і пішов нагору, сам розлючений.

Він побоявся приймати душ, щоб не збудити Теда і Джоан, помочився, злив воду й тільки тоді згадав, як гучно працює старий туалет. Як зумів він помився в ледь теплій воді, і слухаючи, як бак знову наповнюється — з гуркотом, мов бетономішалка,— подумав, що від такого не прокинеться хіба тільки людина під потужним снодійним.

І справді, щойно відчинивши двері ванної, він ніс до носа зіткнувся з Джоан. Її маківка ледь сягала йому грудей. Страйк подивився на її ріденьке сиве волосся, на збляклі від віку очі, що колись мали колір незабудок. Гі стьобаний червоний халат з галунами скидався на кімоно й надавав Джоан церемоніальної величі.

— Доброго ранку,— привітався Страйк із силуваною бадьорістю; вийшло фальшиво.— Я тебе збудив, так?

— Ні-ні, я вже й так не спала. Як там Дейв? — спитала Джоан.

— Чудово,— щиро відповів Страйк.— У захваті від нової роботи.

— А Пенні й дівчата?

— Раді, що повернулися до Корнволлу.

— Ой, добре,— озвалася Джоан.— Дейвова мама боялася, що Пенні не захоче їхати з Бристоля.

— Ні, в них усе чудово склалося.

Відчинилися двері кімнати за спиною Джоан. З’явився Люк у піжамі. Він напоказ тер очі.

— Ви мене збудили,— поскаржився він Страйкові та Джоан.

— Пробач, любий,— відповіла Джоан.

— Можна мені шоколадних пластівців?

— Звісно, можна,— з любов’ю озвалася Джоан.

Люк помчав униз, тупаючи якомога гучніше. Його не було хіба хвилину; тоді малий примчав назад. На ластатому обличчі була написана радість.

— Бабусю, а дядько Корморан поламав твої квіти!

«От засранець».

— Так, вибач. То сухі,— сказав Страйк.— Перекинув вазу, але вона ціла...

— Ой, та це дурниці,— відповіла Джоан, негайно рушаючи до сходів.— Принесу щітку для килима.

— Ні,— заперечив Страйк.— Я уже все...

— Там ще багато лишилося,— вліз Люк.— Я наступив.

«Я зараз на тебе наступлю, паскуденя таке».

Страйк і Люк спустилися до вітальні слідом за Джоан, де Страйк відібрав у неї щітку для килима — благенький архаїчний пристрій, який тітка придбала ще в сімдесяті. Поки він прибирав, Люк стояв у дверях кухні, дивився на нього та шкірився, одночасно запихаючись пластівцями. Коли Страйк прибрав так, що Джоан задовольнив результат, до ранкового зібрання приєдналися Джек і Адам, слідом за якими спустилася похмура й уже повністю одягнена Люсі.

— Мамо, а ми підемо на пляж?

— А можна нам поплавати?

— А можна я вийду в море з дядьком Тедом?

— Сядь,— сказав Страйк до Джоан.— Я зроблю тобі чай.

Але Люсі вже приготувала чай. Вона дала Джоан горнятко й кинула на Страйка дошкульний погляд, а тоді пішла до кухні, на ходу відповідаючи на питання синів.

— Що за біда? — спитав Тед, який причовгав до вітальні в піжамі та здивувався такій веремії на світанку.

Колись він був на зріст як Страйк (і Страйк був на нього дуже схожий). Густа кучерява чуприна Теда тепер зробилася сніжно-білою, а шкіра — не так зморшкуватою, як задубілою від сонця. Він і досі був дужим чоловіком, хоч вік і пригнув його. Однак діагноз Джоан став для Теда фізичним ударом. Його буквально трусило, він здавався розгубленим.

— То я збираюся, Теде,— сказав Страйк, раптом відчувши непереборне бажання вже вшитися геть.— Хочу потрапити на перший пором, щоб потім устигнути на поїзд.

— А! — озвався Тед.— Одразу до Лондона?

— Так,— відповів Страйк і поклав дезодорант і зарядку до спортивної сумки, в яку вже склав решту речей.— Але за пару тижнів повернуся. Тримай мене в курсі подій, добре?

— Як же ти поїдеш, не поснідавши! — стривожилася Джоан.— Зроблю тобі бутер...

— Та ще так рано, що я не голодний,— збрехав Страйк.— Вип’ю чаю і чогось поїм уже в потязі. Скажи їй,— мовив він до Теда, бо Джоан не дослухала й уже кинулася до кухні.

— Джоані! — гукнув Тед.— Він не голодний!

Страйк зняв куртку зі спинки стільця і поніс сумку в коридор.

— Краще ляж і доспи,— сказав він до Джоан, яка прибігла попрощатися.— Я не хотів тебе збудити. Відпочивай, добре? Нехай кілька тижнів хтось інший усім покерує.

— От би ти кинув курити,— сумно сказала Джоан.

Страйк так-сяк зобразив, що не всерйоз закочує очі, а тоді обійняв її. Джоан учепилася в нього, як робила тоді, коли його забирала нетерпляча Леда, а Страйк і собі обійняв її міцніше, знову відчувши біль подвійної прив’язаності, двоїстої ролі трофея і поля битви, потреби давати назви речам, які краще б лишити неозначеними, незбагненними.

— Бувай, Теде,— мовив Страйк, обіймаючи дядька.— Як доїду, подзвоню вам, і домовимося, коли я знову приїду.

— Я б міг тебе підвезти,— без охоти запропонував дядько Тед.— Точно не треба?

— Я люблю пором,— збрехав Страйк. Насправді спускатися туди нерівними східцями було так важко, що поромник мусив йому допомагати, але він знав, що рідним буде приємно почути інше.— Одразу згадую, як у дитинстві ви мене возили до Фалмута.

Люсі незворушно спостерігала за ним з дверей вітальні. Люк і Адам не захотіли відірватися від шоколадних пластівців, але задиханий Джек прибіг у коридор і сказав:

— Дякую за значки, дядьку Корме.

— Я тільки радий,— відповів Страйк і скуйовдив хлопчику волосся.— Бувай, Люсі,— гукнув він. І додав: — До зустрічі, Джеку.

5

Промовчав він, проте у серці мужнім

Завзяток превеликий зачаїв

І не зумів сховати шал потужний;

Нахмурене обличчя гнів залив...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Кімната в пансіоні, де зупинилася Робін, ледь уміщала вузьке ліжко, комод і врізаний у куток хисткий умивальник. Стіни були поклеєні бузковими шпалерами в квіточки (Робін підозрювала, що навіть у сімдесяті таке вважалося несмаком), постіль була вогка, а вікно так-сяк завісили кривими жалюзями.

У жорстокому світлі єдиної лампочки, якого геть не пом’якшував плетений абажур, на Робін з дзеркала дивилася змучена й неохайна жінка з фіолетовими синцями під очима. В наплічнику вона мала тільки ті речі, які завше брала на стеження: шапку, щоб ховати примітне рудувато-біляве волосся, окуляри від сонця, свіжу футболку, кредитку й документи на різні імена. Свіжа футболка, видобута з наплічника, виявилася пожмаканою, волосся конче потребувало миття; на вмивальнику не було навіть мила, а вона не взяла ані зубної щітки, ані пасти, бо не думала, що доведеться десь ночувати.

О восьмій Робін уже була за кермом. У Ньютон-Абботі вона заїхала до аптеки й універсальної крамниці, де придбала гігієнічні засоби й сухий шампунь, а ще — маленьку пляшечку дешевого одеколону.

У вбиральні супермаркету Робін почистила зуби й надала собі відносно презентабельного вигляду. Коли зачісувала волосся, прийшло повідомлення від Страйка:

Чекатиму в кав’ярні «Паласіо» на Мурі. Це в центрі Фалмута, шлях тобі підкаже хто завгодно.

Що далі їхала Робін, то більше навколо ставало зелені. Її — уродженку суворого Йоркширу — ще в Торкі вразило те, що на англійській землі ростуть пальми. Розкішні луки й буйна рослинність, щедра, ніби в субтропіках, природа — все це дивувало людину, яка зросла серед вересових пустищ і голих пагорбів. Ліворуч зринали проблиски ртутно-блискучого моря, його терпкий присмак змішувався з цитрусовим запахом наспіх придбаного одеколону. Попри втому, Робін відчула піднесення — ранок такий чудовий, ще й Страйк чекає на неї в кінці мандрівки.

До Фалмута вона прибула об одинадцятій і в пошуках стоянки покружляла вулицями, що рясніли туристами, крамничками з пластиковими іграшками-сувенірами й обвішаними прапорами пабами з кольоровими віконницями. Знайшовши місце на Мурі — широкій ринковій площі в центрі міста,— Робін виявила, що по-літньому розцяцьковане містечко може похвалитися величними будівлями дев’ятнадцятого сторіччя. В одній з них і розмістилася кав’ярня «Паласіо».

Приміщення з високими стелями та класичними пропорціями — мабуть, тут колись був суд — оздобили так химерно, що аж самим ніби стало соромно. Тут були кричущо-помаранчеві квітчасті шпалери, сотні кітчевих картин у пастельних рамках, а ще іграшковий лис у костюмі судді. Клієнти — студенти й родини — сиділи на неоднакових дерев’яних стільцях; розмови відлунювали від високої стелі. Робін майже одразу помітила Страйка — похмурий здоровань сидів у дальньому кутку й не дуже радів сусідству двох родин з малими дітьми, які бігали між столиками. То були якісь гіппі, судячи з одягу, пофарбованого в техніці тай-дай.

Робін здалося, що Страйк зібрався був підвестися, коли вона рушила в його бік, але передумав. Вона знала цей вираз на його обличчі, коли Страйкові дошкуляв протез: зморшки біля губ поглиблювалися, ніби він зціплював зуби. І якщо три години тому в брудному дзеркалі в кімнаті пансіону Робін задалася собі втомленою, то Страйк взагалі був змучений. Через щетину неголене обличчя видавалося брудним, під очима — темні кола.

— Доброго ранку,— привітався Страйк, перекрикуючи пронизливі зойки дітей.— Знайшла, де припаркуватися?

— Просто за рогом,— відповіла Робін, сідаючи.

— Я обрав цей заклад, бо його легко знайти.

Один з малих налетів на їхній столик, і кава з чашки Страйка пльопнула на тарілку, засипану крихтами від круасана. Дитина втекла, а Страйк спитав:

— Щось будеш?

— Каву,— крикнула у відповідь Робін; діти голосно верещали.— Як справи в Сент-Мосі?

— Без змін,— відповів Страйк.

— Мені шкода,— зронила Робін.

— Та чого? Це ж не ти винна,— буркнув Страйк.

Не на таку розмову Робін чекала після того, як дві з половиною години їхала на цю зустріч. Мабуть, її незадоволення було помітне, бо Страйк сказав:

— Дякую, що приїхала, я це ціную... Ой, не прикидайся, що не бачиш мене, мудило,— сердито додав він, коли молодий офіціант пройшов повз, не зреагувавши на його підняту руку.

— Я сходжу до бару,— сказала Робін.— Усе одно хочу до вбиральні.

Вона сходила в туалет і замовила каву в затурканого офіціанта; саме тоді в ліву скроню почав стукати головний біль. Повернувшись до столика, Робін виявила, що Страйк ледве стримується: діти за сусідніми столами бігали й горлали як навіжені, а батькам було до того байдуже — вони просто перекрикували гамір. Робін подумала, чи не сказати Страйкові про дзвінок Шарлотти просто зараз, але не стала цього робити.

Насправді Страйк так сердився великою мірою через те, що йому страшенно боліла кукса ампутованої ноги. Він упав («як повний лох»), коли спускався на пором. Спуск був крутий, кам’яні східці — зношені й без поруччя, ступити на борт без допомоги поромника взагалі не видавалося можливим. Страйк багато важив і погано тримав рівновагу, якщо спотикався; і він таки спотикнувся, а тепер мучився від болю.

Робін дістала з наплічника парацетамол.

— Голова болить,— пояснила вона, перехопивши погляд Страйка.

— Ще б вона не боліла,— голосно відповів він, глянувши на батьків, які перекрикувалися серед зойків дітей, але його ніхто не почув. Страйк подумав, що треба й собі взяти в Робін пігулку, але ж вона почне метушитися, розпитувати... Мав цілий тиждень такого щастя, тож вирішив страждати мовчки.

— А де клієнтка? — спитала Робін, запивши пігулки кавою.

— П’ять хвилин їхати звідси. Помешкання називається Волдгауз-Терес.

Тут найменша дитина з тих, що гасали навколо, таки перечепилася і впала обличчям на підлогу. Піднявся такий вереск і ґвалт, що в Робін аж вуха заболіли.

— Ой, Даффі! — пронизливо заверещала одна з гіппуватих матусь.— Як же ти це!..

Дитина розбила губи. Мама присіла поруч з нею, на повний голос лаючи й утішаючи малу, а брати, сестри та друзі захоплено за цим спостерігали. Такі самі обличчя були в пасажирів порому, коли вранці упав Страйк.

— У нього протез! — гучно пояснив усім поромник, мабуть, не бажаючи, щоб хтось подумав, ніби Страйк упав через його необережність. Це оголошення анітрохи не применшило незадоволення, яке у Страйка викликала увага інших пасажирів.

— Може, ходімо вже? — спитала Робін, підводячись.

— О так,— відповів Страйк і собі зіп’явся на ноги, скривившись від болю, й узяв спортивну сумку.— Сучі діти,— пробурчав він, кульгаючи слідом за Робін у білий день.

6

О ясна пані! Серце мов кремінь — Й те зглянеться на біль ваших борінь.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Волдгауз-Терес стояв на пагорбі, звідки відкривався широкий краєвид на затоку. Багато будинків тут добудували, але ще з вулиці було видно, що оселю Анни й Кім переробили найпомітніше: дах замінили на квадратну скляну конструкцію.

— А ким працює Анна? — спитала Робін, поки піднімалися сходами до синіх дверей.

— Гадки не маю,— відповів Страйк,— але жінка в неї психолог. І в мене склалося враження, що вона не підтримує ідею про розслідування.

Він натиснув дзвоник. Почулися кроки по дерев’яній підлозі, і двері відчинила доктор Салліван — висока, білява, боса, вбрана в джинси й сорочку. Сонце виблискувало на її окулярах. Вона перевела погляд зі Страйка на Робін, явно здивована.

— Моя партнерка Робін Еллакотт,— пояснив Страйк.

— А,— відповіла Кім, відверто не зрадівши.— Ви ж розумієте... йдеться просто про пояснення вчорашньої ситуації.

— Робін випадково опинилася неподалік в іншій справі, тож...

— Я залюбки почекаю в машині,— ввічливо сказала Робін,— якщо Анна хоче говорити тільки з Кормораном.

— Ну... спитаймо в Анни.

Відступивши, щоб вони могли пройти, Кім промовила:

— Ідіть одразу нагору, до вітальні.

У будинку все переробили за найвищим стандартом: суцільне дерево та скло. Через відчинені двері Робін побачила, що спальню і кабінет перемістили на нижній поверх. Скляна коробка нагорі, яку вони бачили з вулиці, об’єднувала кухню, їдальню і вітальню; звідси відкривався фантастичний краєвид на море.

Анна стояла біля блискучої дорогої кавоварки. На ній був мішкуватий комбінезон із синьої бавовни й білі парусинові черевики; на думку Робін, це мало стильний вигляд, на думку Страйка — непривабливий. Забране назад волосся відкривало витончене обличчя.

— О, добридень,— привіталася Анна, яку їхня поява заскочила зненацька.— Я за кавоваркою не почула, що хтось прийшов.

— Анні,— сказала Кім, Заходячи слідом за Страйком і Робін,— це Робін Еллакотт, партнерка... е-е... Кемерона. Вона залюбки піде, якщо ти хочеш поговорити тільки...

— Корморана,— виправила Анна.— Люди часто неправильно вимовляють ваше ім’я? — спитала вона в Страйка.

— Часто,— усміхнувся той.— Але ж ім’я дурнувате.

Анна засміялася.

— Я не проти, щоб ви залишилися,— мовила вона до Робін, підійшла й потиснула їй руку.— Про вас я, здається, теж читала,— додала вона, а Робін вдала, що не бачить, як вона дивиться на довгий шрам у неї на руці.

— Прошу, сідайте,— Кім запросила Робін і Страйка до вбудованого куточка навколо низького пластикового стола.

— Кави? — запропонувала Анна, й обоє закивали.

До кімнати зайшла кицька породи регдол, м’яко крадучись між сонячними плямами на підлозі. Очі в неї були блакитні, мов у Джоан, яка лишилася на тому боці затоки. Незворушно пороздивлявшись Страйка й Робін, кицька заскочила на диван і всілася Страйкові на коліна.

— Яка іронія,— сказала Кім, яка принесла тацю з чашками й печивом,— Каґні обожнює чоловіків.

Страйк і Робін увічливо заусміхалися. Анна принесла кавник, і жінки сіли поряд навпроти. Сонце світило їм просто в обличчя, але Анна взяла пульт і опустила жалюзі кремового кольору.

— Чудове житло,— роззирнулася Робін.

— Дякую,— мовила Кім.— Це її робота,— вона торкнулася коліна Анни.— Вона — архітекторка.

Анна прочистила горло.

— Хочу вибачитися,— сказала вона, дивлячись просто на Страйка незвичайними сріблясто-сірими очима,— за свою поведінку вчора ввечері. Я трохи випила. Ви, мабуть, вирішили, що я той-во.

— Якби я так подумав,— мовив Страйк, гладячи кицьку (та гучно замуркотіла),— я б не прийшов.

— Але згадка про медіума, мабуть, справила на вас абсолютно неправильне... повірте, Кім уже сказала мені, яка я ідіотка, що звернулася туди.

— Я не вважаю тебе ідіоткою, Анні,— тихо зронила Кім.— Я думаю, що ти просто вразлива. Це інше.

— Я можу дізнатися, що саме ви почули від медіума? — спитав Страйк.

— А це має значення? — Кім глянула на нього, як здалося Робін, недовірливо.

— З погляду розслідування — ні,— відповів Страйк,— але оскільки вона — чи він? — це та причина, з якої Анна підійшла до мене...

— То жінка,— мовила Анна,— і насправді вона нічого корисного мені не сказала, нічого такого...

Вона нервово засміялася, похитала головою і почала спочатку.

— Я розуміла, що це дурниця. Я... просто стільки всього сталося останнім часом... я пішла з роботи, мені скоро сорок років... Кім була у відрядженні, а я, мабуть, просто хотіла...

Вона відмахнулася, глибоко зітхнула й мовила:

— То така звичайна жіночка, живе в Чизику. В будинку повно янголів — ну, тобто керамічних і скляних. І ще є великий янгол на оксамиті над коминком. Кім,— додала Анна, і Робін глянула на психологиню, яка тримала незворушне обличчя,— Кім думає, що ця... що медіум знала, ким була моя мама, нагуглила її. Я представилася, перш ніж їхати туди. А коли приїхала, то просто сказала, що мама давно померла... хоча, звісно,— Анна знову нервово змахнула тонкими руками,— доказів, що вона померла, немає, це напівправда... але медіуму я сказала, що вона померла, та ніхто не знає, як саме.

Анна продовжила з присоромленим виглядом:

— І ця жінка увійшла в транс... наче так воно називається. І сказала, що інші захищали мене, бажаючи мені добра, але прийшов час мені дізнатися правду. Я побачу знак, який покаже мені шлях. Медіум ще казала, що мама мною дуже пишається, що вона за мною наглядає і все таке... мабуть, то в них стандарт... а тоді додала, що мама «у святому місці».

— У святому місці? — перепитав Страйк.

— Так. Мабуть, вона думала мене втішити, але я не відвідую церкву. Чи спочила моя мама в освяченій землі (якщо йдеться про поховання), мені байдуже.

— Ви не проти, якщо я записуватиму? — спитав Страйк.

Він дістав записник і ручку, а киця Каґні вирішила, що то для неї. Вона почала хапати ручку, поки Страйк записував дату.

— Іди сюди, дурна тварино,— сказала Кім, встала та зняла кішку на теплу дерев’яну підлогу.

— Почнімо спочатку,— мовив Страйк.— Ви, мабуть, були ще немовлям, коли зникла ваша мати?

— Мені було трохи більше року,— відповіла Анна,— тож я її взагалі не пам’ятаю. В будинку, де я зростала, не було її фотографій. Я дуже довго навіть не знала, що сталося. Тоді ще не було інтернету... а ще мама лишила собі дівоче прізвище. Тож я була Анна Фіппс, за батьком. Якби до одинадцятьох років я почула від когось про Марго Бамборо, то навіть не пов’язала б її з собою. Я вважала своєю мамою Синтію. Вона мене виховувала,— пояснила вона.— То чотириюрідна сестра батька, молодша за нього. Її прізвище — теж Фіппс, тож я думала, що ми просто собі звичайна родина. Як же інакше?

Пам’ятаю, що коли пішла до школи, то почала дивуватися, що кажу на неї Син, а не мама. Але тато й Синтія якраз вирішили побратися і сказали, що я можу називати її мамою, тож я зметикувала: то я мала називати її на ім’я, бо вони не були одружені! Діти самі все додумують, правда? Керуючись власною дивною логікою.

Мені було сім чи вісім років, коли в школі одна дівчинка сказала: «А вона тобі не мама. Твоя справжня мама зникла». Прозвучало як божевілля! Я не питала про це тата чи Син. Удала, що забула, але в глибині душі я розуміла, що отримала відповідь на багато дивних речей, які бачила і яким не знаходила пояснення.

З’ясувала все як слід я в одинадцять років. У школі мені тоді вже багато чого сказали, наприклад, що моя справжня мама втекла.

А потім один паскудний хлопчина сказав мені: «Твою маму вбив один чоловік, відрізав їй голову». Я прийшла додому й розповіла батькові. Думала, він буде сміятися, скаже, що то дурня, а той пацан — просто гаденя... але тато сполотнів. І того-таки вечора вони з Синтією покликали мене вниз, всадовили у вітальні й розповіли правду.

— Все, що я знала, розвалилося на друзки,— тихо провадила Анна.— Хіба можна уявити, що в твоїй власній родині таке сталося? Я обожнювала Син. Правду кажучи, я з нею дружила більше, ніж з батьком. Аж тут дізналася, що вона мені не мама і що вони мені брехали — точніше, просто не казали правди.

Вони розповіли мені, що якось увечері мама вийшла з клініки та зникла. Останньою її бачила дівчина з реєстратури. Мама сказала, що йде до пабу, а йти туди було п’ять хвилин. Там на неї чекала найкраща подруга. Ця подруга — Уна Кеннеді — прочекала годину, а коли мама так і не прийшла, подумала, що вона просто забула про зустріч. Подзвонила до моїх батьків, але мами не було вдома. Батько зателефонував у клініку, але там уже було зачинено. Настала ніч. Мама не прийшла додому. Батько подзвонив у поліцію.

Її шукали багато місяців і не знайшли нічого. Жодного сліду, жодного доказу. Принаймні, так сказали тато й Син, але я потім читала інше.

Я питала в тата й Син, де батьки моєї мами. У відповідь почула, що вони померли. І це таки була правда: дід помер від серцевого нападу за кілька років по зникненню мами, а бабуся від інсульту за рік по тому. Мама була в них одна, тож я не мала з ким познайомитися, поговорити.

Я попросила показати мені мамині фото. Батько сказав, що їх більше немає, але за кілька тижнів Син знайшла для мене кілька світлин. Попросила не казати про них батькові та сховати. Я так і вчинила. У мене була сумочка у вигляді кролика, і я кілька років зберігала мамині фото в ній.

— А ваші батько й мачуха не говорили, що могло статися з вашою матір’ю?

— Про Денніса Кріда? — спитала Анна.— Так, говорили, але без подробиць. Пояснили, що її, можливо, вбив... поганий чоловік. Їм довелося це зробити після того, що сказав мені хлопець зі школи. Думка про те, що її міг убити Крід, була просто жахлива... Я потім дізналася, як його звали, діти зі школи радо мене просвітили. Мені почали снитися кошмари про безголову матір. Іноді вона приходила до мене в кімнату. Іноді я знаходила її голову в коробці з іграшками.

Анна сплела пальці й мовила:

— Я дуже сердилася на тата й Син. Сердилася, що вони мені не розповіли, а ще почала підозрювати, що вони могли приховати і щось інше, що вони причетні до зникнення мами, бо хотіли позбутися її і побратися. Я зірвалася, почала прогулювати школу... якось утекла з дому, і мене привезла назад поліція. Батько так гнівався... Тепер я озираюся на ту історію і розумію, що після мами... очевидно ж, щоб я зникла бодай на кілька годин...

— Правду кажучи, я їх доводила,— присоромлено додала Анна.— Але Син не покинула мене. Не здалася. В них з татом уже були тоді спільні діти — я маю молодших брата й сестру,— і ми проходили всіляку сімейну терапію тощо, з ініціативи Син, бо батько був відверто проти. Згадки про мою маму викликали в нього тільки гнів і горе. Пам’ятаю, як він кричав на мене... а я просто не розуміла, як важко йому від того, що це витягають на світло, не знала, що він відчуває...

Коли мені минуло п’ятнадцять, я спробувала розшукати мамину подругу Уну, з якою вони мали зустрітися в тому пабі. Вони разом працювали в клубі «Плейбой»,— легенько всміхнулася Анна,— але я тоді цього не знала. Я знайшла Уну у Вулвергемптоні, й вона так зраділа! Ми кілька разів дуже приємно спілкувалися по телефону. Уна розповіла мені речі, які дуже хотіла знати,— яке в мами було почуття гумору, які парфуми вона любила... «Рів Ґош»... я одразу пішла та спустила подаровані на день народження гроші на пляшечку... і що вона обожнювала шоколад і була фанаткою Джоні Мітчелл. Через розмови з Уною мама оживала для мене. Від розмов з татом і Син, від фотографій такого не було.

Але батько дізнався, що я спілкувалася з Уною, і розлютився. Змусив дати йому номер Уни, подзвонив їй і нагримав — мовляв, вона вчить мене непослуху, а я і так проблемна й бентежна, ходжу на психотерапію, і не треба мене далі розбурхувати. Сказав, щоб я не сміла пахтитися парфумами «Рів Ґош». Він не виносив цього запаху. Тож я так і не зустрілася з Уною, а коли вже дорослою спробувала знову її розшукати, то не змогла. Можливо, вона вже померла.

Я вступила до університету, поїхала з дому, почала читати про Денніса Кріда. Кошмари повернулися, але нічого нового я не дізналася. Детектив, який розслідував мамине зникнення, такий собі Білл Талбот, завжди вважав, що її убив Крід. Але Талбот, мабуть, уже помер. Чи принаймні вийшов на пенсію.

За кілька років, уже закінчивши навчання, я придумала створити сайт. Моя тодішня дівчина зналася на цих речах і допомогла мені. Я була така наївна! — зітхнула вона.— Назвалася, попросила надати будь-яку інформацію про маму.

Можете уявити, що з того вийшло. Посипалися які завгодно теорії. Екстрасенси казали, де копати, хтось стверджував, що вбивця — точно мій батько, ще інші говорили, що я не донька Марго, а просто хочу грошей і слави, а ще знаходилися жорстокі люди, які писали, що моя мама просто втекла з коханцем абощо. Нагодилися і журналісти. Один написав огидну статтю в «Дейлі експресі», зв’язався з моїм батьком... і то був останній цвях у труні наших стосунків.

— Ми так і не помирилися,— похмуро додала Анна.— Коли я сказала про свою орієнтацію, батько вирішив, що я просто хочу його позлити. А Син останнім часом схиляється на його бік. Завжди каже: «Анно, я маю обов’язок і перед твоїм батьком теж». Ось так,— завершила Анна.— Маємо що маємо.

Ненадовго запала тиша.

— Це жахливо,— мовила Робін.

— Так і є,— сказала Кім, знову поклавши руку Анні на коліно,— і я повністю підтримую Аннине бажання завершити цю історію. Але гляньмо на речі реально,— додала вона, дивлячись то на Страйка, то на Робін,— не хочу вас образити, але хіба можна уявити, щоб ви зробили те, чого не зробила поліція? Коли минуло стільки років?

— Якщо дивитися на речі реально,— відповів Страйк,— то ні.

Робін помітила, як Анна похилила голову, як її великі очі наповнилися сльозами. Робін стало до болю шкода цю жінку, але водночас вона поважала Страйка за чесність — а ще ця чесність, здається, справила враження на скептично налаштовану Кім.

— Правда така,— сказав Страйк, переглянувши нотатки, коли Анна витерла рукою очі.— Думаю, що є чималий шанс добути стару поліційну справу, бо ми маємо непогані зв’язки в поліції. Можна знову перетрусити всі докази, поспілкуватися зі свідками, наскільки можливо, словом, удруге зазирнути під усі камінчики. Але є велика вірогідність, що після стількох років ми знайдемо не більше, ніж уже знайшла поліція. Маємо дві головні перепони. По-перше, нуль фізичних доказів. Наскільки я зрозумів, поліція в буквальному сенсі не знайшла жодного сліду вашої матері? Ні одягу, ні квитка на автобус — нічого.

— Це правда,— промимрила Анна.

— По-друге, як ви щойно зауважили самі, багато хто з її знайомих чи потенційних свідків уже, можливо, на тому світі.

— Я це розумію,— відповіла Анна, і з її носа скотилася осяйна сльоза та крапнула на стіл. Кім обійняла Анну за плечі.— Може, справа в тому, що мені сорок,— схлипнула Анна,— але я не можу змиритися з думкою, що ляжу в могилу, так і не дізнавшись, що сталося.

— Я це розумію,— сказав Страйк,— але не хочу давати обіцянок, які навряд чи зможу виконати.

— А не з’явилися,— спитала Робін,— за ці роки якісь нові факти ?

Відповіла Кім. Здавалося, її трохи вразило неприховане страждання Анни; Кім тримала руку на її плечах.

— Ми про таке не чули, так, Анні? Але будь-яка інформація такого плану, мабуть, потрапила б до Роя — її батька. А він нам міг просто не сказати.

— Він поводиться так, наче нічого просто не було; так він дає цьому раду,— мовила Анна, витираючи сльози.— Вдає, що моя мама ніколи не існувала — попри той незручний факт, що якби не було її, не було б і мене. Знаєте,— додала вона,— мене справді мучить страх, що вона пішла з власної волі й більше не хотіла знати, як я і де я. Мені важко думати про таке. Бабуся з батькового боку, якої я ніколи не любила,— іншої настільки злої жінки я не знаю,— взяла на себе труд донести до мене свою глибоку впевненість у тому, що моя мама просто втекла. Що вона не хотіла бути дружиною і матір’ю. Мені від того так боляче, що й не сказати... від думки, що, може, мама всіх змусила переживати цей жах сумнівів і здогадів і навіть не спробувала дізнатися, як там її донька... Навіть якщо її убив Денніс Крід,— додала Анна,— це буде страшно... це буде жахливо, але це буде кінець. Я зможу оплакати її і більше не мучитися думкою про те, що мама десь там живе під іншим іменем, і їй чхати, як велося усім нам.

Знову запала тиша; Страйк і Робін пили каву, Анна схлипувала, а Кім підвелася з дивана та принесла дружині паперового рушника.

До кімнати зайшла інша кицька-регдол. Вона зверхньо оглянула чотирьох людей, а тоді розляглася в сонячній плямі.

— Це Лейсі,— сказала Кім, поки Анна витирала обличчя.— Вона нікого не любить, навіть нас.

Робін і Страйк знову ввічливо заусміхалися.

— Як ви працюєте? — раптом спитала Кім.— Як берете оплату?

— Оплата погодинна,— відповів Страйк.— Ви щомісяця отримуватимете рахунок з повним переліком витрат. Я можу переслати вам детальний цінник,— додав він,— думаю, що ви захочете все ретельно обговорити, перш ніж ухвалювати рішення.

— Так, звісно,— сказала Кім, але поки Страйк записував її пошту, вона знову занепокоєно глянула на Анну: та сиділа зсутулена й раз у раз підносила до очей рушника.

Страйкова кукса була не рада, що доведеться знову вставати, коли посиділи так мало, але обговорювати більше не було чого, тим паче що Анна просто мовчки плакала. Пожалкувавши, що так і не поїв печива, детектив потиснув її холодну руку.

— Я вам усе одно вдячна,— сказала вона. Страйк пішов з відчуттям, що розчарував її, бо вона сподівалася, що він пообіцяє знайти правду, що присягнеться честю зробити те, чого не зміг ніхто.

Кім провела їх до дверей.

— Я вам подзвоню пізніше,— сказала вона.— Протягом дня. Це буде зручно?

— Так, будемо чекати на новини від вас,— відповів Страйк.

Коли вони зі Страйком під сонцем спускалися через сад на вулицю, Робін озирнулася і побачила, що Кім дивиться їм услід якось дивно — ніби побачила в своїх гостях щось, чого не чекала. Перехопивши погляд Робін, Кім рефлекторно усміхнулася і зачинила сині двері.

7

Помандрували як товариші

Широким краєм з тверджами його.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Коли виїхали з Фалмута, Страйк повеселішав. Робін вирішила, що то його захопили думки про можливу нову справу. Його завжди захоплювали складні завдання — попри будь-які негаразди в особистому житті.

Почасти вона мала рацію: історія Анни таки збудила Страйкову цікавість. Але більше він радів перспективі дати протезу кілька годин відпочити, а ще — думці про те, що з кожною хвилиною відстань між ним і сестрою дедалі більшає. Він опустив вікно, впустивши до старої машини знайомий морський дух, закурив і, видихнувши дим убік від Робін, спитав:

— Багато спілкувалася з Моррисом, поки мене не було?

— От тільки вчора бачилися,— відповіла Робін.— Заплатила йому за місяць.

— О, добре, дяка,— сказав Страйк,— бо я хотів нагадати, що треба це зробити. Що скажеш про нього? Барклей каже, що працює він нормально, тільки забагато патякає в машині.

— Так,— погодилася Робін,— він любить поговорити.

— Гатчинс каже, що він підлещується,— додав Страйк і зачекав на реакцію.

Він зауважив той особливий тон, що його Моррис приберігав для Робін. Гатчинс також повідомив йому, що Моррис цікавився сімейним стан Робін.

— М-м,— озвалася Робін,— я не так багато з ним спілкувалася, щоб мати якусь думку.

У Страйка сильний стрес, агенція завалена роботою, тож Робін вирішила не критикувати працівника, якого найняв Страйк. Ще одна людина їм нині не завадить. Цей Моррис хоч працює нормально.

— Пат він подобається,— додала вона, почасти заради сміху, і потішилася з сердитої гримаси, з якою Страйк розвернувся до неї.

— Так собі рекомендація.

— Який ти недобрий,— сказала Робін.

— Ти ж розумієш, що за тиждень її вже буде значно важче звільнити? Випробувальний термін майже збіг.

— Я не хочу її звільняти,— відповіла Робін.— Як на мене, вона класна.

— Ну, тоді ти будеш винна, якщо від неї будуть проблеми.

— Я не буду винна,— відповіла Робін.— Не треба вішати відповідальність за Пат на мене. Ми разом вирішили її найняти. То тебе дістали тимчасові етажерки...

— А ти запропонувала пошукати постійного офіс-менеджера, і ти сказала, що не треба скидати її з рахунків через вік...

— ...я пам’ятаю, що сказала, і не відмовляюся від своїх слів. Нам справді потрібна людина, яка вміє працювати з таблицями, організована людина, але це ти...

— ...не хотів, щоб ти мене звинувачувала в ейджизмі.

— ...це ти запропонував їй роботу,— твердо закінчила Робін.

— Що я собі тільки думав,— пробурмотів Страйк і струсив попіл за вікно.

Патрисія Чонсі мала п’ятдесят шість років, а на вигляд — усі шістдесят п’ять. Це була тендітна жіночка зі зморщеним, ніби в мавпочки, обличчям і неприродно чорним волоссям. В офісі вона постійно курила вейп, та щойно виходила з офісу, затягувалася «Суперкінґом». Голос у неї був такий низький і хрипкий, що по телефону її приймали за Страйка. Патрисія зайняла колишній стіл Робін у приймальні й узяла на себе дзвінки й адміністративні обов’язки, а Робін повністю перейшла на детективну роботу.

Страйк і Пат не поладнали від самого початку, що здивувало Робін, бо їй вони обоє подобалися. Робін звикла до Страйкових нападів кепського гумору і пробачала йому, особливо коли думала, що йому просто боляче, але Пат без зайвих застережень гиркала: «А як подякуєте, то вмрете?» — якщо Страйк недостатньо ґречно приймав повідомлення, що вона їх передавала. Вона ставилася до славетного детектива без тіні побожності — на відміну від етажерок, одну з яких Страйк спіймав на тому, що вона знімала його на мобільний. Власне, нова секретарка тільки й чекала на те, щоб Страйк проявив якісь негідні риси, й аж зраділа, коли дізналася, що вм’ятину на одній з металевих шафок в офісі залишив Страйків кулак.

З іншого боку, документам вона давала раду, облік вела акуратно, всі рахунки підшивала, на дзвінки відповідала, всі повідомлення передавала вчасно, в офісі постійно були чай і молоко, а ще Пат жодного разу не запізнилася, попри негоду чи перебої в роботі метро.

Щоправда, вона справді прихильно ставилася до Морриса, якому навіть іноді всміхалася (що в принципі робила нечасто). Моррис завжди приділяв Пат увагу, перш ніж звернути свої чари на Робін. Пат уже відзначила можливість романтичних стосунків між молодшими колегами.

«Він симпатичний,—сказала вона Робін минулого тижня, коли Моррис подзвонив до офісу, щоб Барклею (на той момент недоступному) повідомили, де перехопити їхній найважливіший об’єкт.— Ти мусиш це визнати».

«Нічого такого я не мушу»,— сердито відповіла Робін.

Мало було, що у вільний час Ільза чіпляється до неї зі Страйком, то тепер ще в робочі години Пат набридатиме з Моррисом.

«Точно,— анітрохи не знітилася Пат.— Хай спершу заслужить ».

— Хай там що,— сказав Страйк, докуривши й погасивши недопалок об бляшанку, яку Робін тримала в бардачку спеціально для цього,— Кудрика ти зробила. Блискуче впоралася.

— Дякую,— озвалася Робін.— Але без преси не обійдеться. Двоєженців вони люблять.

— Так,— погодився Страйк.— Йому всяко буде гірше, ніж нам, але по можливості краще не світитися. Я поговорю з віндзорською місіс Кампіон. Таким чином, у нас лишаються,— він перелічив імена на товстих пальцях,— Вторак, Балерун, Листоноша й Мутний.

В агенції було заведено давати прізвиська клієнтам і об’єктам — головно для того, щоб не називати справжнє ім’я на людях чи в листуванні. Вторак був колишній клієнт, який нещодавно повернувся до агенції, бо інші детективи його не влаштували. Страйк і Робін раніше стежили за двома його подружками. На перший погляд, чоловікові просто не щастило в коханні — партнерок принаджував його банківський рахунок, але всі вони виявлялися нездатними на вірність. Однак з часом Страйк і Робін почали підозрювати, що від зради чоловік отримує емоційну й сексуальну насолоду, а їм платить за докази, які його зовсім не розчаровують, а тільки тішать. Щойно отримавши фотодокази невірності, Вторак демонстрував їх черговій дівчині й поривав з нею, а тоді шукав іншу, і вся історія повторювалася. Цього разу він зустрічався з гламурною моделлю, яка, до слабко прихованого розчарування Вторака, поки що йому не зраджувала.

Балерун (це невигадливе прізвисько придумав Моррис) був танцівник двадцяти чотирьох років, який мав зв’язок з двічі розлученою жінкою тридцяти дев’ятьох років, цікавою передусім давніми проблемами з наркотиками й чималим трастовим фондом. Батько цієї світської левиці найняв детективів накопати на Балеруна щось таке, що віднадить дочку від нього.

Листоноша наразі був узагалі невідомою особою. Один ведучий прогнозу погоди, чоловік середніх літ, ще й, на думку Робін, не надто привабливий, звернувся до агенції після того, як поліція сказала, що не може нічого зробити з поштівками, які йому хтось надсилає на роботу й (це непокоїло найбільше) приносить під двері будинку пізно вночі. Погроз ці послання не містили; власне, в поштівках були тільки банальні зауваження щодо обраної ведучим краватки, але здавалося, що Листоноша знає про переміщення та приватне життя адресата значно більше, ніж мав би незнайомець. Дивно було також, що ця людина обрала писати поштівки — адже в інтернеті переслідувати когось значно простіше. Енді Гатчинс, підрядник агенції, два тижні ночами чергував у машині під будинком ведучого, але Листоноші поки що не побачив.

Останньою — і найприбутковішою — була справа Мутного, молодого інвестбанкіра, чия стрімка кар’єра викликала очікуване обурення з боку колег; коли молодик став другою людиною в компанії, обійшовши трьох, безперечно, кваліфікованіших кандидатів, з обурення постала повноцінна підозра. Що в Мутного за важелі впливу на керівника компанії (якого в агенції прозвали Шеф Мутного, або просто ШМ), тепер цікавило не тільки підлеглих Мутного, а й кількох членів правління; вони призначили Страйкові зустріч у темному барі в лондонському Сіті й виклали йому свої підозри. Поточна Страйкова стратегія полягала в тому, щоб дізнатися про Мутного більше через його особисту секретарку. Моррисові було доручено поспілкуватися з нею після роботи, не кажучи, хто він і як його насправді звати, і дізнатися, наскільки дівчина віддана начальнику.

— Тобі треба бути в Лондоні в конкретний час? — спитав Страйк по недовгій мовчанці.

— Ні,— відповіла Робін,— а що?

— Ти не проти,— сказав Страйк,— зупинитися попоїсти? Я не снідав.

Робін пам’ятала, що бачила тарілку з крихтами від круасана на його столику в «Паласіо», але погодилася. Страйк ніби прочитав її думки.

— Круасаном хіба наїсися. Там одне повітря.

Робін засміялася.

Поки доїхали до «Сабвею» на заправці, настрій став майже легковажним, хоч обоє були дуже стомлені. Робін, яка не зраджувала рішенню харчуватися правильно, почала їсти свій салат, Страйк відкусив кілька разів від сандвіча зі стейком і сиром, тоді надіслав Кім Салліван стандартного листа про тарифи для клієнтів, а далі сказав:

— Я вранці посварився з Люсі.

Оскільки Страйк узагалі про це заговорив, Робін виснувала, що сварка була серйозна.

— О п’ятій ранку в саду. Я собі просто вийшов покурити.

— Рання година, як на сварку,— мовила Робін, без ентузіазму колупаючи листки латуку.

— Виявилося, що ми змагаємося в конкурсі «Хто більше любить Джоан». Я навіть не знав, що беру в ньому участь.

Якийсь час Страйк жував мовчки, тоді продовжив:

— Урешті-решт я їй сказав, що Адам — плаксій, а Люк — просто паскудник.

Робін, яка саме пила воду, аж похлинулася — і негайно закашлялася. Вона так хекала й пирхала, що почали озиратися люди за

сусідніми столиками. Схопивши зі столу паперовому серветку, бо по підборіддю текла вода, а з очей — сльози, вона прохрипіла:

— Але нащо ти... взагалі... таке сказав?

— Бо Адам — плаксій, а Люк — паскудник.

Досі намагаючись викашляти воду з горла, Робін засміялася попри повні очі сліз, а тоді похитала головою.

— Чорт забирай, Корморане,— вимовила вона, коли нарешті змогла говорити.

— Ти з ними не жила цілий тиждень. Люк зламав мені нові навушники, а тоді, гівно мале, украв мій протез. Люсі після того звинуватила мене, мовляв, я люблю тільки Джека. Звісно, що я тільки його й люблю — він один нормальний.

— Так, але сказати про це матері...

— Так, знаю,— без радості озвався Страйк.— Я подзвоню і вибачуся.

Виникла пауза.

— Але чорт забирай,— рикнув він,— чого я мушу водити кудись усіх трьох? Тих двох армія анітрохи не цікавить. «Адам плакав, коли ви з Джеком повернулися з Бункера Черчилля», ти ба. Те гаденя просто позаздрило, що я купив Джекові подарунок, та й усе. Люсі б хотіла, щоб я їх щотижня кудись водив, а вони б ще й перебирали — в зоопарк чи на машинки. І що доброго лишилося б від мого спілкування з Джеком? Джек мені справді подобається,— мало не здивовано додав Страйк.— Нас цікавлять одні й ті самі речі. Що це за манія — до всіх ставитися однаково? Як на мене, корисно змалку розуміти, що ніхто тобі нічим не зобов’язаний. Ти нічого не отримуєш автоматично від інших тільки через кревну спорідненість. Але гаразд, хоче вона, щоб я купив щось двом іншим...— Страйк намалював у повітрі квадрат.— «Не будь малим гівнюком». Подарую Люкові таку табличку в кімнату.

Робін і Страйк купили поїсти в дорогу й виїхали. Коли вивертали на трасу, Страйк перепросив, що не може сісти за кермо — старим «лендровером» з його протезом не покеруєш.

— Та нічого,— відповіла Робін.— Я не проти. Чого смієшся? — спитала вона, помітивши, що Страйк добув щось із пакета з харчами та шкіриться.

— Англійські полуниці,— відповів він.

— І що тут смішного?

Страйк розповів про Дейва Полворта — як той злиться, що товари з Корнволлу не відзначають спеціальним символом, і радіє, що співвітчизники перестають називати себе англійцями.

— Теорія соціальної ідентичності — цікава штука,— сказала Робін.— І самокатегоризація теж цікава. Я це вивчала в універі. Є певні наслідки і для суспільства, і для економіки...

Вона кілька хвилин радо просторікувала, а тоді скосила очі й побачила, що Страйк спить. Робін вирішила не ображатися — він був аж сірий від утоми — і просто замовкла. Подальше спілкування з його боку виражалося хіба що в хропінні, аж під Свіндоном Страйк раптом здригнувся і прокинувся.

— Чорт,— сказав він, обтираючи рота долонею,— вибач. Довго спав?

— Години три,— відповіла Робін.

— Чорт,— повторив Страйк,— вибач.

І він негайно потягнувся по цигарку.

— Мене поклали на найнезручнішому дивані на світі, і щодня мене будили на світанку кляті діти. Щось їстимеш?

— Так,— відповіла Робін, пославши дієту під три чорти. Їй треба було терміново підбадьоритися.— Шоколадку. Англійську чи Корнволльську — байдуже.

— Вибач,— утретє сказав Страйк.— Ти мені про якусь соціальну теорію розповідала.

Робін широко всміхнулася.

— Ти заснув саме тоді, коли я розповідала про свої геніальні ідеї щодо застосування теорії соціальної ідентичності в детективній практиці.

— І що там? — спитав Страйк, намагаючись надолужити неввічливість.

Робін чудово розуміла, що він питає винятково з цієї причини, але відповіла:

— Якщо коротко, то ми схильні зараховувати і інших, і себе до певних груп, і в результаті часто переоцінюємо схожість між членами однієї групи й недооцінюємо схожість між членами різних груп.

— Ти хочеш сказати, що не всі корнволльці працьовиті й узагалі сіль землі, а англійці не всі набундючені паскуди?

Страйк розгорнув шоколадний батончик і вклав їй у руку.

— На правду мало схоже, але я скажу Полвортові під час наступної зустрічі.

Проігнорувавши полуниці, які купила Робін, Страйк відкупорив банку кока-коли й почав пити, водночас курячи й дивлячись, як небо наливається багрецем. Під’їжджали до Лондона.

— До речі, Денніс Крід досі живий,— сказав Страйк, дивлячись на розмиті силуети дерев, що пролітали за вікном.— Уранці почитав про нього в інтернеті.

— І де він? — спитала Робін.

— У Бродмурі,— відповів Страйк.— Спершу був у Вейкфілді, тоді в Белмарші, а в дев’яносто п’ятому його перевели до Бродмуру.

— І який діагноз?

— Незрозуміло. Свого часу психіатри так і не дійшли згоди щодо осудності. Дуже високий інтелект. Урешті-решт суд вирішив: Крід розумів, що коїть злочини,— тож його запроторили до в’язниці замість лікарні. Але, мабуть, відтоді з’явилися симптоми й потреба в лікуванні. Я зовсім небагато почитав,— додав Страйк,— але ясно, чому детектив думав, що Марго Бамборо могла стати жертвою Крі-да. Якраз тоді, коли вона мала йти до «Трьох королів», там бачили фургон, який мчав геть на великій швидкості. Крід,— пояснив Страйк, бо Робін питально глянула на нього,— викрав кількох жертв на фургоні.

Ввімкнулися ліхтарі; Робін дожувала шоколадку та процитувала:

— «Вона у святому місці».

Страйк, не відриваючись від цигарки, пирхнув.

— Типова бридня від медіума.

— Думаєш?

— Я в біса певний! — відповів Страйк.— Дуже зручно, що покійники говорять винятково загадками. Навіть не думай про це.

— Добре, заспокойся. Я просто міркувала вголос.

— За бажання «святе місце» можна приплести до чого завгодно. У Клеркенвеллі, де вона зникла, кожен камінь має релігійне значення. Там ченці колись жили. А знаєш, де мешкав у 1974 році Денніс Крід?

— Кажи.

— Біля Райського парку в Ізлінгтоні,— відповів Страйк.

— О,— сказала Робін.— Тож ти гадаєш, що медіум знала, хто така Аннина мати?

— Якби таким займався я, я б точно гуглив імена клієнтів перед зустріччю. Хоч, може, то просто втішна вигадка, як думає сама Анна. Натяк на гідне поховання. Хай якою страшною була смерть, місце, де рештки знайшли спочинок, усе очистило. Крід, до речі, зізнався, що ховав кістки в Райському парку. Закопував у клумби.

В машині було душно, але Робін пройняли мимовільні дрижаки.

— Упиряки довбані,— сказав Страйк.

— Хто?

— Та всі ці медіуми, екстрасенси... упирі, що полюють на людей.

— Ти не думаєш, що дехто з них щиро вірить у те, що робить? Вірить, що приймає повідомлення з того світу?

— Я думаю, що на світі повно ненормальних, отож що менше ми потураємо їхньому безумству, то краще.

В кишені в Страйка задзвонив мобільний. Він дістав його.

— Корморан Страйк.

— Так, доброго вечора... це Анна Фіппс. Кім поруч зі мною.

Страйк увімкнув гучний зв’язок.

— Сподіваюся, вам нас добре чути,— сказав він, перекрикуючи гуркіт і брязкіт старого «лендровера».— Ми ще в дорозі.

— Так, дуже гамірно,— сказала Анна.

— Я зупинюся,— мовила Робін і м’яко з’їхала на узбіччя.

— О, так краще,— сказала Анна, коли Робін заглушила двигун.— Ми з Кім усе обговорили й ухвалили рішення: так, ми б хотіли вас найняти.

Робін відчула спалах радості.

— Чудово,— озвався Страйк.— Будемо раді допомогти, якщо зможемо.

— Але,— сказала Кім,— ми вважаємо, що з психологічних і, скажу відверто, фінансових міркувань ми б хотіли встановити терміни, бо якщо поліція сорок років шукала й не знайшла... Я хочу сказати, що й ви можете безрезультатно шукати ще сорок років.

— Це правда,— відповів Страйк.— Отже...

— Думаю, рік,— знервовано сказала Анна.— Як гадаєте... це адекватно?

— Я б сам запропонував рік,— погодився Страйк.— Правду кажучи, я не думаю, що менш ніж за дванадцять місяців вийде щось розкопати.

— Вам ще щось треба від мене, перш ніж ви почнете? — спитала Анна голосом водночас знервованим і збудженим.

— Гадаю, мені ще щось спаде на думку,— відповів Страйк і зазирнув до записника, згадуючи ім’я,— але непогано було б поговорити з вашим батьком і Синтією.

На тому кінці запала повна тиша. Страйк і Робін перезирнулися.

— Не думаю, що це можливо,— сказала Анна.— Вибачте, але якщо батько дізнається, що я це роблю, він навряд чи колись мені пробачить.

— А Синтія?

— Річ у тім,— почувся голос Кім,— що останнім часом Аннин батько хворіє. Синтія ставиться до цього питання спокійніше, але вона не зробить нічого, що може засмутити Роя.

— Гаразд, без проблем,— відповів Страйк і виразно звів брови до Робін.— Тоді ми найперше спробуємо дістати поліційне досьє. Тим часом я вам надішлю наш стандартний контракт. Роздрукуєте, перешлете, і тоді почнемо.

— Дякую,— відповіла Анна, а по короткій затримці озвалася і Кім:

— Домовилися.

Зв’язок перервався.

— Ну що ж,— мовив Страйк.— Наша перша холодна справа. Має бути цікаво.

— І маємо на неї рік,— зронила Робін, виїжджаючи на трасу.

— Вони подовжать термін, якщо ми щось накопаємо,— сказав Страйк.

— Щасти нам,— сардонічно озвалася Робін.— Кім готова дати нам рік, щоб потім сказати Анні, що ось, вони все спробували. Я готова закластися на п’ятірку, що нічого нам не подовжать.

— По руках,— мовив Страйк.— Якщо буде бодай натяк на зачіпку, Анна захоче, щоб ми йшли до кінця.

Решту поїздки обговорювали поточні справи агенції і так доїхали аж до Денмарк-стріт, де Страйк вийшов.

— Корморане,— сказала Робін, коли він узяв сумку з заднього сидіння «лендровера»,— у тебе на столі повідомлення від Шарлотти Кемпбелл. Вона дзвонила позавчора й попросила передзвонити. Сказала, що має щось, потрібне тобі.

Якусь мить Страйк просто дивився на Робін. На його обличчі не читалося нічого.

— Еге ж. Дякую. Ну, до завтра. Стоп, ні,— негайно заперечив сам собі він,— у тебе ж вихідний. Відпочивай.

Ляснувши дверцятами, Страйк покульгав до дверей, низько схиливши голову й закинувши сумку на плече. Виснажена Робін так і не зрозуміла, цікавить його чи ні та річ, яку пропонувала Шарлотта Кемпбелл.