Бентежна кров

В уборі жовтім осінь надійшла...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

8

І з тої книги страховидні речі Довідавсь він...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Коли Страйк і Робін повідомили, що її чоловік — двоєженець, біла як крейда жінка (тепер вони називали її Друга Місіс Кудрик) кілька хвилин просто сиділа мовчки. Її маленький, але чарівний будиночок у центральному Віндзорі того четвергового ранку був тихий — син і донька були в школі; перед приходом гостей жінка прибирала — пахло поліролем, на килимовому покритті виднілися сліди від пилососа. На витертому до блиску журнальному столику лежало десять світлин, на яких Кудрик без своєї накладки виходив з піцерії у Торкі в товаристві двох підлітків, страшенно схожих на його віндзорських малих дітей, і обіймав усміхнену жінку, яка могла би бути старшою сестрою клієнтки.

Робін чудово пам’ятала, як почувалася, коли з подружнього ліжка випала діамантова сережка Сари Шедлок, і могла лише здогадуватися про силу болю, приниження й сорому, які ховалися за стоїчним виразом обличчя клієнтки. Страйк промовляв стандартні слова співчуття, але Робін ладна була поставити всі гроші, які мала, на те, що місіс Кудрик не чує його,— і зрозуміла, що не помилилася, коли жінка нагло підвелася. Місіс Кудрик так трусило, що Страйк і собі схопився на ноги, не договоривши — раптом треба буде її підхопити. Однак місіс Кудрик просто рвучко вийшла з кімнати. Дуже скоро детективи почули, як відчинилися вхідні двері, а тоді крізь тюль побачили, як клієнтка іде до червоної «ауді Q3», припаркованої під будинком, з ключкою для гольфу в руках.

— Ой чорт,— сказала Робін.

Поки вони добігли до неї, Друга Місіс Кудрик вибила лобове скло й залишила кілька глибоких вм’ятин на даху машини. За вікнами будинків пороззявляли роти сусіди, а в будинку навпроти за шибкою казилося двоє померанських шпіців. Коли Страйк вихопив у місіс Кудрик ключку, жінка почала лаятися на нього та спробувала відібрати свою зброю, але раптом розридалася.

Робін обійняла клієнтку за плечі й повела до будинку, а Страйк із ключкою рушив за ними. На кухні Робін сказала Страйкові заварити міцну каву та знайти бренді, а місіс Кудрик за її порадою подзвонила братові й попросила його негайно приїхати. Коли вона закінчила розмову й почала шукати в телефоні номер Кудрика, Робін вихопила мобільний з її наманікюреної руки.

— Віддайте! — з дикими очима зажадала місіс Кудрик.— Цей виродок... покидьок... хочу з ним поговорити... віддайте!

— Кепська ідея,— сказав Страйк, ставлячи перед нею каву та бренді.— Він уже показав, що чудово вміє ховати від вас гроші й активи. Вам потрібен крутий юрист.

Детективи сиділи з клієнткою, поки не приїхав її брат, керівник кадрової агенції. Вбраний у костюм чоловік сердився, що його висмикнули з роботи, і так довго не міг ухопити суті справи, що Страйк і собі роздратувався, а Робін втрутилася, щоб зупинити сварку.

— Та бляха-муха,— бурмотів Страйк, коли їхали назад до Лондона.— «Він уже мав дружину, коли одружувався з вашою сестрою». Що тут незрозумілого?

— Все,— напруженим голосом відповіла Робін.— Люди не чекають, що можуть опинитися в такій ситуації.

— Як гадаєш, вони почули, коли я просив не казати пресі про нашу участь?

— Не почули,— відповіла Робін.

Вона не помилилася. За два тижні по поїздці до Віндзора детективи прокинулися і виявили, що кілька таблоїдів вийшло з викриттям троєженця Кудрика на передовицях. На наступних шпальтах надрукували фото Страйка; згадали про нього й у заголовках. Він тепер вважався інформприводом сам по собі, і журналісти не змогли опиратися спокусі помістити ще й знаменитого детектива поруч з грошовитим лисим опецьком, який примудрявся давати раду двом дружинам і коханці.

Страйк давав свідчення лише в найгучніших справах і носив до суду густу бороду, яка, на щастя, відростала дуже швидко. У пресі, як правило, публікували його дуже старе фото, ще у військовому однострої. І все одно боротьба за те, щоб лишатися непомітним (чого вимагала його професія), точилася невпинно, а ще він чудово обійшовся би без журналістів, які приходили під офіс і вимагали коментарів. Увага преси відновилася, коли обидві місіс Кудрик подали на колишнього чоловіка позови. Обидві виявили неочікуваний потяг до громадської уваги: вони не тільки дали жіночому журналу спільне інтерв’ю, а й з’явилися на кількох каналах, теж разом, і розповіли про давню брехню, про приголомшливе відкриття і нову дружбу, а ще — про намір змусити Кудрика пожалкувати про день, коли він зустрів одну і другу; також дружини ненав’язливо попередили вагітну коханку в Глазго (та, на диво, стала на бік Кудрика): нехай і не сподівається, що в чоловіка лишиться бодай ламаний шеляг, коли вони з ним закінчать.

Тягнувся холодний і неспокійний вересень. Страйк подзвонив Люсі й вибачився, але вона не розтанула — понад сумнів, упевнена, що він жалкує лише про те, що сказав свою думку, а сама думка лишилася незмінною. Також Страйк з полегшенням дізнався, що з початком навчання в хлопчиків на вихідних спортивні заходи, тож під час наступного візиту до Сент-Моса йому не довелося спати на дивані та з’явилася можливість поспілкуватися з Тедом і Джоан, не відриваючись на докірливо-напружену присутність Люсі.

Тітка, як завше, старалася його нагодувати, але була слабка через хіміотерапію. Боляче було дивитися, як вона човгає кухнею, але присісти тітка відмовлялася, хоч як дядько Тед просив її про те. Суботнього вечора, коли Джоан уже пішла спати, дядько не стримався і розплакався Страйкові в плече. Колись Тед здавався небожу несхитним і непереможним бастіоном сили; Страйк, який у нормі міг спати за будь-яких умов, тепер о другій ночі не спав і вдивлявся в темряву — таку глибоку, якої не бувало в Лондоні. Він усе міркував, чи не лишитися на довше, і зненавидів себе за рішення повернутися до Лондона.

Насправді роботи в агенції було так багато, що він відчував провину й за те, як навантажив Робін і підрядників, щоб мати змогу поїхати до Корнволлу на довгі вихідні. Окрім п’ятьох незакритих справ, вони з Робін ще мусили давати раду більшій кількості працівників і старалися вибити ще один рік оренди з забудовника, який купив будівлю. Також вони намагалися — поки що безрезультатно — умовити когось зі знайомих у поліції дати їм матеріали справи про зникнення Марго Бамборо сорокарічної давнини. Моррис раніше служив у лондонській поліції, так само як і Енді Гатчинс, їхній найдавніший підрядник — тихий меланхолійний чоловік з розсіяним склерозом (на щастя, наразі в ремісії). Вони обидва теж намагалися щось добути в своїх колишніх колег, але агенція поки що отримала тільки відповіді штибу «ту справу, мабуть, миші з’їли» або «відчепися, Страйку, не до тебе тепер».

Дощової днини Страйк «пас» Мутного в лондонському Сіті, стараючись не дуже кульгати й клянучи вже другого вуличного торгівця парасолями, який попався під ноги, аж тут у нього задзвонив мобільний. Страйк чекав на нову проблему, яку треба буде вирішувати, і почуте заскочило його зненацька.

— Страйку, привіт. Це Джордж Лейборн. Чув, ти там узявся повторно розслідувати справу Марго Бамборо?

З детективом-інспектором Лейборном Страйк спілкувався всього один раз. Тоді Страйк і Робін відчутно допомогли лондонській поліції у розслідуванні, але Страйк не вважав те співробітництво аж таким тісним, щоб звернутися до Лейборна по справу Марго Бамборо.

— Привіт, Джордже. Так, ти не помиляєшся,— відповів Страйк, не зводячи очей з Мутного, який зайшов до винного бару.

— Можу зустрітися з тобою завтра ввечері, якщо тобі воно цікаво. Скажімо, о шостій в «Пір’ї»,— запропонував Лейборн.

Тож Страйк помінявся з Барклеєм і вирушив до пабу неподалік Скотланд-Ярду. Лейборн, сивий пузань середніх літ, уже був там біля шинкваса й виглядав його. Він купив собі та Страйкові по пінті «Лондон прайду», і вони пішли за столик у кутку.

— Мій старий працював над справою Бамборо разом з Біллом Талботом,— пояснив Страйкові Лейборн.— Розповідав мені про це. Щось уже маєш?

— Ще нічого. Шукаю газетні архіви й людей, які працювали в клініці, звідки вона зникла. Без поліційного досьє я мало що можу зробити, але досі ніхто не зміг мені з ним допомогти.

Лейборн, який минулого разу показав себе любителем барвистої лексики, сьогодні здавався на диво стриманим.

— То була повна чортівня, ота справа Бамборо,— тихо сказав він.— Тобі вже розповіли про Талбота?

— Кажи.

— Він зламався,— сказав Лейборн.— Натурально мав нервовий зрив. Талбот ще до тієї справи химерив, але сам розумієш, у сімдесяті про психічне здоров’я працівників ніхто не дбав. Свого часу це був класний офіцер, щоб ти знав. Кілька підлеглих помітило, що з ним щось не те, але коли підняли це питання, їм сказали стулити рота. Талбот півроку займався справою Бамборо, аж поки його дружина не викликала вночі «швидку» і його не замкнули. Пенсію він отримав, але для справи стало запізно. Талбот помер років десять тому, але я чув, що він так і не оговтався від свого розслідування. Коли йому прояснилося в голові, чоловік жахнувся власних учинків.

— А що він таке робив?

— Надміру довіряв власній інтуїції, не збирав як слід докази, не хотів розмовляти зі свідками, якщо їхні свідчення суперечили його теорії...

— А теорія полягала в тому, що її викрав Крід?

— Саме так,— кивнув Лейборн.— Хоча тоді Кріда ще називали Ессекським Різником, бо перші кілька тіл він викинув у Еппінг-Форесті й у Чиґвеллі,— Лейборн зробив великий ковток пива.— Більшу частину Джекі Ейлетт знайшли в сміттєвому баку. Просто тварина. Звір.

— Хто взяв справу після Талбота?

— Такий собі Лосон. Кен Лосон,— відповів Лейборн,— але півроку вже було втрачено, слід охолов, словом, чвирк. Плюс вона дуже невчасно зникла, ця Марго Бамборо,— додав він.— Знаєш, що сталося за місяць після її зникнення?

— Що?

— Зник лорд Лукан,— відповів Лейборн.— Щоб газети писали про якусь лікарку, коли нянечку при дітях аристократа забили до смерті, а сам він кинувся навтіки ? Навіть її плейбоївські фото вже використали... ти ж у курсі, що вона колись там працювала?

— Так,— відповів Страйк.

— Збирала гроші на освіту,— сказав Лейборн,— але мій старий сказав, що родина не зраділа, коли про це згадали. Дуже обурювалася, хоча ці фото однозначно привернули увагу до справи. Так уже наш світ улаштований,— додав він,— еге ж?

— Що з нею сталося, на думку твого батька? — спитав Страйк.

— Правду кажучи,— зітхнув Лейборн,— він погоджувався з Тал-ботом і вважав, що її викрав Крід. Не було жодних ознак, що вона планувала зникнути. Паспорт лишився в будинку, ні тобі спакованих валіз, ні зниклого одягу, стабільна робота, гроші, мала дитина.

— Важко схопити здорову двадцятидев’ятирічну жінку посеред людної вулиці так, щоб ніхто не помітив,— сказав Страйк.

— І то правда,— погодився Лейборн.— Крід своїх жертв підстерігав п’яними. Але треба сказати, що було темно, дощило. Він раніше вже робив і таке. А ще Крід умів присипляти підозри, подобатися жінкам. Деякі жертви зайшли до його квартири з власної згоди.

— В тих місцях бачили машину, схожу на фургон Кріда, так?

— Так,— відповів Лейборн,— і зі слів батька виходило, що цей момент так і не розслідували. Талбот, бачте, боявся дізнатися, що хтось просто поспішав додому на вечерю. Там не зробили навіть стандартних процедур. Скажімо, я чув, що якраз тоді нагодився давній бойфренд Бамборо. Не кажу, що то він її убив, але батько розповідав, що Талбот половину допиту намагався дізнатися, де той бойфренд був у ніч, коли напали на Гелен Вордроп.

— А це хто?

— Повія. Крід невдало намагався викрасти її у сімдесят третьому. Він, знаєш, теж давав хиби. Пеґі Гіскетт вирвалася від нього й описала його поліції ще в сімдесят першому, але користі від того вийшло небагато. За її словами, нападник був чорнявий і міцної статури — але він просто носив перуку й підбите жіноче пальто. Врешті-решт його схопили завдяки Мелоді Бавер. То була співачка в нічному клубі, двійниця Даяни Росс. Крід заговорив з нею на автобусній зупинці, запропонував підвезти, а коли вона відмовилася — спробував затягнути до фургона. Вона вирвалася, докладно описала його поліції і ще розповіла, що він казав, ніби живе біля Райського парку. Під кінець він став недбалим. Кріда згубило власне нахабство.

— Ти, Джордже, багато знаєш про цю справу.

— Ну, батько один з перших спустився до Крідового підвалу, коли його арештували. Він відмовлявся говорити про те, що там бачив, а бував же й на місцях бандитських перестрілок, і де хочеш... В убивстві Бамборо Крід не зізнався, але це не означає, що він її не вбивав. Той чорт морочитиме людям голову аж до смерті. Кінчений виродок. З родинами відомих жертв він грався роками. Любить натякати, що вбив ще більше жінок, але подробиці тримає при собі. На початку вісімдесятих з ним спілкувався один журналіст, але відтоді до Кріда нікого не пускають. Міністерство юстиції заборонило, бо Крід використовує пресу, щоб мучити родини вбитих. Це остання влада, яка в нього лишилася.

Лейборн допив пиво та глянув на годинник.

— З досьє я тобі спробую допомогти. Мій старий цього хотів. Йому не давала спокою доля тієї справи.

Коли Страйк повернувся до своєї квартири на горищі, вітер посилився. Залиті дощем шибки торохкотіли в нещільних рамах, поки він перебирав чеки в гаманці, шукаючи ті, які треба передати бухгалтеру.

О дев’ятій він повечеряв тим, що приготував на одноконфорковій плитці, а тоді ліг і взяв біографію Денніса Кріда — букіністичну книжку «Демон з Райського парку», яку купив місяць тому, поклав на тумбочку і так і не розгортав. Розстебнувши ґудзик на штанях, щоб зручніше було величезній порції спагеті, яку він щойно спожив, Страйк з насолодою відригнув, підкурив цигарку, відкинувся на подушки й розгорнув книжку на початку, де хронологічно викладалися голі факти довгої кар’єри Кріда — ґвалтівника й убивці.

1937 Народився у Ґрінвелл-Терасі, Майл-Енд.

1954 Квітень: вступив на військову службу.

Листопад: зґвалтував п’ятнадцятирічну школярку Вікі Горнчерч. Засуджений і на два роки ув’язнений у Борстальському закладі для неповнолітніх у Фелтемі.

1955-1961 Працював на різних тимчасових роботах. Ходив до

повій.

1961 Липень: зґвалтував і катував двадцятидвохрічну

продавчиню Шейлу Ґаскінс.

Засуджений до п’ятьох років ув’язнення в тюрмі Пентонвілль.

1968 Квітень: викрав, зґвалтував, катував і вбив шіст

надцятирічну школярку Джеральдіну Кристі.

1969 Вересень: викрав, зґвалтував, катував і вбив

двадцятидев’ятирічну секретарку Джекі Ейлетт, у якої залишилася дитина. Преса прозвала вбивцю Ессекським Різником.

Страйк перегорнув сторінку та швидко проглянув вступ, де цитували єдине інтерв’ю з матір’ю Кріда, Аґнес Вейт.

...Найперше вона сказала, що дата, вказана в його свідоцтві про народження, неправильна.

— Там написано, що народився двадцятого грудня, так? — спитала вона.— Це неправда. Дитина народилася дев’ятнадцятого листопада, вночі. Коли він реєстрував народження, то збрехав про дату, бо ми проґавили всі строки.

«Він» — це вітчим Аґнес, Вільям Одрі, якого вся громада знала за жахливий норов...

— Щойно я народила, він відібрав малюка і сказав, що вб’є його. Утопить в туалеті на вулиці. Я молила не робити цього. Молила зберегти малюкові життя. Я довго не знала, чи бажаю, щоб він помер, чи щоб жив, та коли бачиш дитину, береш її на руки... він був сильний, Денніс, він хотів жити, це було видно. Так було кілька тижнів — Одрі все погрожував убити дитину. Але потім сусіди почули плач... і погрози, мабуть, теж почули. Він зрозумів, що вже не зможе це приховати; надто довго чекав. Тож [Одрі] зареєстрував народження, але збрехав про дату, щоб ніхто не питав, нащо він стільки чекав. Ніхто б не сказав, що це сталося раніше, ніхто не рахував. До мене не приходила ні повитуха, ні акушерка, ніхто...

Крід часто надсилав мені в листах довгі відповіді, на які не мав часу на інтерв’ю. За кілька місяців він написав мені про власні підозри щодо свого батька таке:

«Я часто бачив у дзеркалі обличчя свого буцімто прийомного діда. З віком схожість ставала дедалі більшою. Я мав такі самі очі, вуха тієї самбі форми, той самий нездоровий колір обличчя, ту саму довгу шию. Він був більший за мене, мужніший на вигляд, і гадаю, що почасти він так ненавидів мене за те, що не хотів бачити власні риси в слабкій дівчачій подобі. Вразливість він зневажав...»

— Так, звісно, Денніс був його дитиною,— розповіла мені Аґнес.— Він [Одрі] спав зі мною з тринадцятьох років. Нікуди не пускав, ні з ким не дозволяв зустрічатися. Коли мама зрозуміла, що я при надії, він їй сказав, я потай виходила до когось. А що він ще міг сказати? Мама йому повірила. Або вдала.

Агнес втекла з будинку свого вітчима невдовзі по тому, як Деннісові минуло два роки. Їй тоді було шістнадцять з половиною.

— Я хотіла забрати Денніса, але тікала вночі й мала робити все тихо. Я не мала куди піти, не мала роботи, грошей. Тільки хлопця, який пообіцяв за мною наглянути. Тож я втекла.

Свого первістка вона побачить ще двічі в житті. Дізнавшись, що Вільяма Одрі посадили на дев’ять місяців за побиття, Аґнес повернулася до будинку матері, сподіваючись викрасти Денніса.

— Бертові [першому чоловіку] я збиралася сказати, що це мій небіж, бо Берт про ту історію нічого не знав. Але Денніс мене не впізнав. Він тримався за мою маму, до мене не говорив, і мама мені сказала, що тепер уже запізно і якщо він мені такий потрібний, то не треба було тікати. Тож я пішла, не забравши його.

Востаннє Аґнес побачила сина, коли поїхала до нього у школу й через паркан покликала його поговорити з нею. Крідові було років п’ять, але він стверджує, що пам’ятає цю останню зустріч.

— Бліда худа жінка, одягнена як шльондра,— розповів він мені.— Вона була не така, як інші мами. Видно було, що вона не респектабельна. Я не хотів, щоб інші діти бачили мене з нею. Сказала мені, що вона моя мама, а я відповів, що це неправда, хоч знав, що правда. Я від неї втік.

— Він не хотів мати зі мною нічого спільного, — розповіла Аґнес. — Після цього я здалася. Поки в будинку був Одрі, я не збиралася туди повертатися. Денніс принаймні вчився в школі, був чистенький...

— Час до часу я цікавилася, яку нього справи,— додала Аґнес.— Як же інакше? Дитина виходить з твого тіла. Чоловікові цього не зрозуміти. Так, я ним цікавилася, але тоді ми поїхали на північ, бо Берт отримав роботу в Центральному поштовому управлінні. До Лондона я більше не поверталася, навіть коли померла мама, бо Одрі дав зрозуміти: якщо припруся, він мене викине.

Коли я сказав Аґнес, що бачив Денніса за тиждень до того, як приїхати до неї в Ромфорд, її цікавило лише одне.

— А правда, що він дуже розумний?

Я сказав, що Крід, понад сумнів, дуже розумний. Щодо цього всі його психіатри погоджувалися. Наглядачі розповідали, що він дуже багато читав, особливо книжки з психології.

— Не знаю, де він того набрався. Точно не від мене... Я читала про те в газетах, бачила його в новинах, чула, що він наробив. Жах, просто жах. Що може змусити людину отаке коїти? Після суду я все думала про нього, голе закривавлене немовля на лінолеумі, де я його народила, про вітчима, який стояв над нами й погрожував його втопити, і клянуся вам,— додала Аґнес Вейт,— тепер я жалкую, що цього не сталося.

Страйк загасив цигарку й потягнувся по бляшанку пива, яка стояла поруч з попільничкою. Дощ барабанив об шибку, а Страйк почав гортати книжку далі й зупинився посередині другого розділу.

...бабуся Ена не могла чи не хотіла захистити найменшого члена родини від знущань чоловіка, які ставали чимдалі більш садистськими.

Одрі особливо любив принижувати Денніса через те, що той постійно мочився в постіль. Дід виливав на Денніса відро води та змушував його так і спати. Крід згадує кілька випадків, коли Одрі виганяв його по цигарки в мокрих піжамних штанях.

«Доводилося тікати в світ фантазій,— пізніше писав мені Крід.— У своїй голові я був абсолютно вільний і щасливий. Але вже тоді я знаходив у реальному світі реквізит, який використовував для своїх фантазій. Речі, які в моєму таємному житті мали тотемічну силу».

Дванадцятирічним Денніс відкрив для себе радощі вуаєризму.

«Я збуджувався,— писав він після третього інтерв’ю,— коли спостерігав за жінкою, яка цього не помічала. Підглядав за сестрами, але також зазирав у освітлені вікна. Коли щастило, я бачив, як жінки й дівчата роздягаються, чепуряться. Інколи бачив їх голяка. Мене збуджували не лише зрозумілі чуттєві аспекти, а й усвідомлення влади. Я відчував, що заволодівав частиною їхньої суті, крав у них щось приватне, таємне».

Невдовзі він почав красти жіночу білизну з мотузок сусідів і навіть у власної бабусі Ени. Ці предмети одягу він потай носив і мастурбував у них...

Страйк позіхнув і почав гортати далі, тоді зачепився оком за абзац у розділі четвертому.

...тихий працівник поштової служби при фірмі «Флітвуд Електрик», який вразив колег тим, що одного вечора в пабі одягнув пальто іншої працівниці й почав зображати співачку Кей Старр.

— Малюк Денніс виводив «Колесо фортуни» у пальті Дженні,— розповів анонімний колега невдовзі після арешту Кріда.— Старшим чоловікам це не сподобалося. Дехто потім вирішив, що він, знаєте, голубенький. Але ми, молодші колеги, йому аплодували. Він потім навіть трохи розкрився.

Однак таємні фантазії Кріда не обмежувалися аматорськими постановками чи співами в пабі. Ті, хто дивився на п’яненького юнака на сцені, навіть не уявляли, якими садистськими ставали його забаганки...

Колеги з фірми «Флітвуд Електрик» були приголомшені, коли «малюка Денніса» арештували за зґвалтування і катування двадцятидвохрічної Шейли Ґаскінс, Продавчині, яку він вистежив у нічному автобусі. Ґаскінс вижила тільки завдяки тому, що патрульний почув якісь звуки в провулку та сполохав Кріда. Вона змогла дати свідчення проти нього.

Крідові присудили п’ятирічне ув’язнення в Пентонвіллі. Більше він не піддавався мимолітним імпульсам...

Страйк зробив паузу й закурив нову цигарку, а тоді прогортав ще десять розділів, аж тут в око йому впало знайоме ім’я.

...доктор Марго Бамборо, сімейна лікарка з Клеркенвеллу, 11 жовтня 1974 року.

Детектив-інспектор Білл Талбот, який розслідував зникнення, негайно звернув увагу на підозрілу схожість між обставинами зникнення молодої лікарки й тими, за яких зникли Вера Кенні й Ґейл Райтман.

І Кенні, і Райтман викрали дощового вечора, коли парасолі й залиті водою вікна машин заважають потенційним свідкам щось роздивитися. У вечір зникнення Марго Бамборо теж була сильна злива.

Незадовго до зникнення Кенні та Райтман неподалік бачили маленький фургон з фальшивими номерами. Трос різних свідків повідомило, що невеликий білий фургон, схожий на описаний, мчав на великій швидкості неподалік клініки, де працювала Марго Бамборо.

На цю версію працювали і свідчення водія, який бачив на вулиці двох жінок — одна знепритомніла або почувалася зле, а друга її підтримувала. Талбот негайно провів паралелі з п’яною Верою Кенні, яка сідала у фургон буцімто до жінки, і свідчення Пеґі Гіскетт, яку на порожній автобусній зупинці чоловік у жіночому одязі намагався пригостити пивом і став поводитися дуже агресивно, але їй, на щастя, вдалося привернути увагу водія, який проїздив повз.

Переконаний, що Бамборо стала жертвою серійного вбивці, якого тепер називали Ессекським Різником, Талбот...

Задзвонив Страйків мобільний. Намагаючись не загубити сторінку, Страйк потягнувся по телефон і відповів, не глянувши, хто дзвонить.

— Страйк.

— Привіт, Блуї,— тихо сказав жіночий голос.

Страйк відклав книжку сторінками вниз. Виникла пауза; він чув Шарлоттине дихання.

— Чого тобі треба?

— Поговорити з тобою,— відповіла вона.

— Про що?

— Ие знаю,— зі смішком відповіла Шарлотта.— Ти вигадай.

Страйк знав, що це за настрій. Вона випила півпляшки вина чи пару келишків віскі. В такі п’яні моменти — навіть не п’яні, просто алкоголь пом’якшував її — з’являлася Шарлотта чарівна й навіть весела, ще не агресивна, не плаксива. Під кінець їхніх заручин Страйк якось був замислився (вроджена чесність підштовхнула його визнати факти й поставити важкі питання): чи адекватна людина бажатиме собі дружину, яка буде постійно трохи напідпитку?

— Ти мені не передзвонив,— мовила Шарлотта.— Я лишила повідомлення твоїй Робін. Вона не переказала його тобі?

— Переказала.

— Але ти не передзвонив.

— Чого тобі треба, Шарлотта?

Здоровий глузд підказував, що слід кинути слухавку, але Страйк притискав телефон до вуха, слухав, чекав. Довгий час ця жінка була для нього мов наркотик чи ліки — ні, радше не ліки, а хвороба.

— Цікаво,— мрійливо сказала Шарлотта.— Я подумала, що вона може й не сказати тобі.

Страйк промовчав.

— Ви двоє ще разом? Вона гарненька. І завжди поруч, завжди під рукою. Так зруч...

— Нащо ти дзвониш?

— Я ж сказала — хочу поговорити з тобою... знаєш, який сьогодні день? Перший день народження двійнят. Потуркотіти над ними збіглося все сімейство Россів. Оце вперше за цілий день я лишилася на самоті.

Страйк, звісно, був у курсі, що Шарлотта народила двійню. Було навіть оголошення в «Таймзі», бо Шарлотта вийшла за аристократа, чия родина завжди повідомляла про народження, шлюби та смерті у відповідних колонках. Страйк, звісно, не читав тих новин. Інформацію йому переказала Ільза, і Страйк негайно згадав слова, які понад рік тому сказала йому Шарлотта за столиком у ресторані, куди обманом його заманила.

«Я витримую цю вагітність тільки завдяки думці, що коли вони народяться, я зможу піти».

Але діти народилися недоношеними, і Шарлотта їх не покинула. «Дитина виходить з твого тіла. Чоловікові цього не зрозуміти». За минулий рік було два такі п’яні дзвінки до Страйка — обидва пізно ввечері. Перший він обірвав за кілька секунд, бо паралельно подзвонила Робін. Під час другого Шарлотта сама за кілька хвилин раптом поклала слухавку.

— Ніхто не уявляв, що вони виживуть, знаєш? — говорила тепер Шарлотта.— Це,— пошепки додала вона,— диво.

— Якщо в твоїх дітей день народження, не буду тебе затримувати,— сказав Страйк.— Добраніч, Шар...

— Не йди,— раптом зажадала вона.— Будь ласка, тільки не йди.

«Кинь слухавку»,— порадив Страйкові внутрішній голос. Він не кинув.

— Вони сплять, міцно сплять. Вони не знають про свій день народження, це все якась фантасмагорія. Роковини того кошмару. То було так бридко, мене розрізали...

— Мені час,— сказав Страйк.— Маю справи.

— Будь ласка,— мало не завила Шарлотта.— Блуї, я така нещасна, ти просто не уявляєш, як мені погано...

— Ти заміжня жінка, мати двох дітей,— грубо відповів Страйк,— а я тобі не особистий психотерапевт. Якщо дуже треба, є анонімні служби допомоги. Добраніч, Шарлотто.

Він поклав слухавку.

Дощ періщив, торохкотів по темних шибках. З відкладеної книжки дивилося перевернуте обличчя Денніса Кріда. Його очі зі світлими віями, здавалося, і далі дивилися прямо, попри те, що фото лежало догори дригом. Від того ставало неспокійно — ніби ці очі були живі.

Страйк знову розгорнув книжку та продовжив читати.

9

О добрий сер, молю про дружбу вас, Хоч стати, з вами я хотів на герць, Мій хист до бою-бо від ран пригас;

А я за те вам відплачу в свій час.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Уже був день народження Робін, але Джордж Лейборн досі не зміг добути матеріали справи Бамборо.

Вперше в житті Робін прокинулася дев’ятого жовтня і не відчула радісного збудження — тільки дивну пригніченість. Сьогодні їй виповниться двадцять дев’ять років — і це число звучало дивно. Це була не так віха, як попередження: «Наступна зупинка — ТРИДЦЯТЬ». Лежачи на самоті у двоспальному ліжку в орендованій квартирі, Робін згадала, що сказала їй улюблена кузина Кеті, коли Робін минулого разу приїжджала додому й допомагала її дворічному синові ліпити з пластиліну монстрів і катати їх у машинці.

— Ти ніби йдеш у протилежному напрямку, не як усі ми.

Тут Кеті побачила на обличчі Робін щось таке, що пожалкувала про свої слова, й поспішно додала:

— Не в поганому сенсі! Ти здаєшся дуже щасливою. Вільною! Чесно,— додала Кеті нещиро,— іноді я тобі заздрю.

Робін жодної секунди не жалкувала про розірвання шлюбу, в якому під кінець була глибоко нещасною. Вона досі могла пригадати той стан (який, на щастя, більше не вертався), коли все навколо здавалося безбарвним — при тому, що вони мешкали в чудовому місці: капітанський будинок у Дептфорді, де вони з Метью розійшлися назавжди, був дуже красивий, але навіть дивно, як мало з того життя їй запам’яталося. Робін пригадувала тільки мертвотний стан, у якому перебувала в тих стінах, постійне відчуття провини й відрази, а ще — жах відкриття: вона пов’язала своє життя з чоловіком, якого не кохає, з яким не має нічого спільного.

Втім, нинішнє життя, яке Кеті так легковажно назвала вільним і щасливим, було не зовсім таке. Досі Робін кілька років спостерігала, як Страйк ставить роботу вище за все інше — власне, діагноз Джоан став першим випадком, коли він передав свої завдання іншим і зробив пріоритетом щось, відмінне від роботи. А тепер і сама вона з головою поринула в роботу, яка стала для Робін майже всепоглинущим захопленням. Нарешті вона жила тим життям, про яке мріяла, відколи пройшла через скляні двері Страйкового офісу; але тепер Робін розуміла й те, який потенціал для самотності ховає єдина всеохопна пристрасть.

Попервах було чудово мати ціле ліжко лише для себе: ніхто не ображається, улігшись до неї спиною, ніхто не нарікає, що вона мало заробляє, не мурмотить щось про власні кар’єрні перспективи, не вимагає сексу, який з радості перетворився на нудний обов’язок. І хоча Робін зовсім не сумувала за Метью, вона могла легко уявити час (який, правду кажучи, уже настав), коли відсутність фізичного контакту, ласки й навіть сексу — який для Робін був явищем доволі ускладненим — стане не плюсом, а серйозним мінусом у її житті.

І що тоді? Вона стане як Страйк з його коханками, кожна з яких завжди була на другому місці після роботи? Щойно подумавши про це, Робін замислилася і про те, чи передзвонив її напарник Шарлотті Кемпбелл (вона думала про це майже щодня). Розсердившись на себе, Робін відкинула ковдру і, не зважаючи на пакунки на комоді, пішла в душ.

Її нова оселя на Фінборо-роуд займала два верхні поверхи міського котеджу. Спальні й ванні кімнати були на третьому поверсі, кімнати спільного користування — на четвертому. За вітальнею була невелика тераса, на якій у сонячні дні любив лежати Вольфганг — старенький пес власника, жорсткошерста такса.

Робін не мала жодних ілюзій щодо житла, яке в Лондоні може добути собі самотня жінка з невисокими статками й великими витратами на адвоката, тож вважала, що їй страшенно пощастило жити в охайній, доглянутій, зі смаком обставленій квартирі, де вона мала власні дві кімнати й ладнала з сусідою. Сусідою був власник помешкання — сорокадворічний актор на ім’я Макс Пріствуд, який не міг дозволити собі оплачувати це житло самотужки. Макс був ґей; мама Робін, мабуть, сказала б, що він має мужню красу: високий, широкоплечий, з густим русявим волоссям і вічно стомленими сірими очима. Макс був давнім приятелем Ільзи, яка вчилася в університеті з його молодшим братом.

Ільза запевняла, що Макс «просто чарівний», але перші кілька місяців Робін не знала, чи не помилилася, коли оселилася в нього, бо Макс перебував у постійній меланхолії. Робін докладала всіх зусиль, щоб бути приємною сусідкою: вона була за натурою охайна, не слухала гучної музики, не готувала смердючих страв; упадала за песиком Вольфгангом і завжди його годувала, коли Макса не було вдома; завжди вчасно купувала засіб для миття посуду й туалетний папір; а коли спілкувалася з господарем, була завжди ґречна й весела, однак Макс навіть усміхався неохоче. Коли вона тільки приїхала, Робін здалося, що він зробив над собою величезне зусилля, щоб узагалі заговорити до неї. Робін навіть злякалася — чи Ільза не примусила Макса взяти собі квартирантку?

З часом спілкування почало виходити легше, але Макс лишився небагатослівним. Іноді Робін була навіть вдячна, що він мовчить, бо після дванадцятьох годин стеження їй усе боліло, мозок кипів, і на світські розмови взагалі не тягнуло. Та за іншого настрою вона могла б і піднятися нагору до відкритої вітальні, але натомість лишалася в своїй кімнаті, щоб не вторгатися в особистий простір Макса.

Робін підозрювала, що Макс такий пригнічений через постійну відсутність роботи. Відколи чотири місяці тому Вест-Ендський театр зняв з репертуару п’єсу, в якій Макс грав невеличку роль, він не знайшов собі іншої роботи. Робін швидко привчилася не питати, чи плануються в нього проби. Іноді навіть просте питання: «Як минув день?» здавалося не до речі осудливим. Також вона знала, що раніше з Максом жив давній бойфренд, якого за збігом обставин теж звали Метью. Про їхнє розставання Робін не знала нічого — тільки що Метью з власної волі відписав Максові половину квартири, що в очах Робін, зважаючи на поведінку її колишнього чоловіка, було визначним виявом щедрості.

Помившись, Робін накинула халат і пішла до кімнати розкривати пакунки, які надходили поштою останні кілька днів і які вона не чіпала до цього ранку. Вона підозрювала, що мама надіслала ароматичні олії для ванни (але то був буцімто подарунок від брата Мартіна), що невістка-ветеринарка (вагітна першим рідним небожем чи небогою Робін) обрала светр ручної роботи, дуже схожий на ті, які носила сама Дженні, а в брата Джонатана нова дівчина, й це, мабуть, вона надіслала великі сережки. Подарунки трохи засмутили Робін, і вона одягнулася у все чорне: попереду паперова робота в офісі, тоді зустріч з ведучим, якого переслідує Листоноша, а потім вони підуть випити з Ільзою і ще однією подругою Робін, поліціянткою Ванессою. Ільза пропонувала запросити Страйка, але Робін сказала, що хоче суто дівочу вечірку — бо не хотіла давати Ільзі нагоду знову спробувати звести їх разом.

Уже виходячи з кімнати, Робін зачепилася поглядом за примірник «Демона з Райського парку», який вона, як і Страйк, купила в інтернеті. Її книжка була пошарпана сильніше та приїхала пізніше. Робін ще не починала читати, здебільшого через те, що ввечері приходила втомлена та просто падала на ліжко, але почасти й через повернення психологічних симптомів, які мучили її, відколи однієї чорної ночі їй порізали руку. Однак сьогодні вона кинула книжку до сумки, щоб почитати в метро.

Поки йшла до станції, прийшло повідомлення від мами — вона вітала Робін з днем народження і радила перевірити електронну пошту. Робін так і зробила й побачила подарунковий ваучер «Селфриджесу» на сто п’ятдесят фунтів, який надіслали їй батьки. Цьому подарунку Робін зраділа, бо практично не мала вільних грошей і не могла себе нічим побалувати після оплати квартири, адвоката й нагальних потреб.

У дещо кращому гуморі Робін сіла в кутку вагона, дістала з сумки «Демона з Райського парку» і розгорнула книжку там, де минулого разу закінчила читати.

Збіг у першому рядку змусив її здригнутися.

Розділ 5

Сам того не знаючи, Денніс Крід вийшов з в’язниці в дату свого справжнього двадцять дев’ятого дня народження — 19 листопада 1966 року. Поки він був у Брикстоні, бабуся Ена померла, а повернутися до прийомного діда Крід не міг. Близьких друзів він не мав, а ті, хто міг би підтримати його до покарання за друге зґвалтування, природно, не поспішали на допомогу. Першу ніч свободи Крід провів у привокзальному гостелі.

Крід тиждень спав коли в гостелах, а коли на лавах у парку, поки зміг орендувати кімнату. Протягом наступних чотирьох років він переходив від однієї дешевої кімнати й тимчасової роботи до іншої, а часто-густо жив просто на вулиці. Пізніше він зізнався мені, що в цей період часто користувався послугами повій. У 1968 році Крід убив свою першу жертву.

Школярка Джеральдіна Кристі поверталася додому...

Робін пропустила півтори сторінки, не маючи бажання читати про звірства, яких Джеральдіна Кристі зазнала в руках Кріда.

...врешті-решт у 1970 році Крід знайшов постійне помешкання в підвалі пансіону, яким володіла п’ятдесятичотирьохрічна Вайолет Купер, колишня костюмерка театру і, подібно до бабусі Кріда, таємна алкоголічка. Її нині зруйнований будинок з часом заживе страшної слави Крідової камери тортур. Висока вузька будівля з грубої цегли стояла на Ліверпуль-роуд неподалік Райського парку.

Крід вручив Купер підроблені рекомендації, які вона не стала перевіряти, і сказав, що раніше працював у барі, а тепер друг пообіцяв йому роботу в ресторані неподалік. Коли на суді в Купер спитали, чому вона так радо прихистила безробітного чоловіка без постійного місця проживання, Вайолет відповіла, що просто має «м’яке серце», а Крід здавався «милим хлопчиком, трохи розгубленим і самотнім».

Рішення віддати Деннісові Кріду спершу кімнату, а потім цілий підвал дорого коштуватиме Вайолет Купер. Хоч вона й запевняла на суді, що гадки не мала, що коїться під її пансіоном, їй не вдалося очистити своє ім’я від підозр і безслав’я. Тепер ця жінка носить інше ім’я, яке я погодився не розкривати.

— Я думала, що він гомик,— говорить тепер Купер.— Я таких бачила в театрі. Я його чесно жаліла.

Ця огрядна жінка з обличчям, на якому позначилися і вік, і алкоголь, визнає, що вони з Крідом швидко подружилися. Під час нашої розмови вона іноді ніби забувала, що молодий «Денчик», який стільки разів приходив до її власної кімнати нагорі, де вони випивали та співали під її платівки,— то серійний убивця, який мешкав у її підвалі.

— Знаєте, я ж йому писала,— каже вона,— Після того, як його посадили. Я написала: «Якщо ти мав до мене якусь прихильність, якщо то була хоч трохи правда, скажи, чи ти те зробив ще іншим жінкам. Тобі немає чого втрачати, Денчику, а людям стане легше». Так я написала.

Але Крід нічого їй не розповів.

— Він хворий, так. Тільки тоді я це зрозуміла. Він просто написав рядки зі старої пісні Розмарі Клуні, яку ми співали разом, «Соте On-А Му House»: «Соте on-а ту house, ту house, I'т-а gonna give you candy[1]...» Тоді я зрозуміла, що він мене ненавидів так само, як і інших жінок. І просто знущався.

Однак у 1970 році, коли Крід тільки в’їхав до підвалу, він ретельно шукав спільну мову з власницею і невдовзі став їй за сина й за повірника. Вайолет умовила свою подругу Берил Гулд, власницю хімчистки, взяти Денчика посильним. Так він отримав фургон, який теж потім заживе страшної слави...

За двадцять хвилин Робін вийшла на Лестер-сквері. Щойно вона побачила світло дня, в кишені завібрував мобільний. Діставши його, вона угледіла повідомлення від Страйка. Відійшовши від натовпу, який сунув з виходу метро, Робін відкрила есемеску.

Новини: знайшов доктора Динеша Тупту, який працював з Марго в Клеркенвеллі в 1974. Йому добре за 80, але наче при здоровому глузді й не проти зустрітися в себе вдома в Амершемі. Зараз стежу за Балеруном, який снідає в Сохо. В обід його в мене перехопить Барклей, а я поїду до Амершема. Є можливість відкласти зустріч з Прогнозом і скласти мені компанію!

У Робін упало серце. Вона вже один раз переносила зустріч з ведучим і вважала неправильним робити це знову, особливо в останній момент. Однак їй би так хотілося потрапити на зустріч з лікарем Динешем Ґуптою!

Вона написала відповідь:

Я не можу знову його підвести. Розкажеш, як усе минулося.

«Гаразд»,— відповів Страйк.

Робін кілька секунд дивилася на екран мобільного. Торік Страйк забув про її день народження, а за кілька днів схаменувся і подарував квіти. Здавалося, він відчував провину за власну неуважність, тож Робін подумала, що він міг би поставити собі нагадування, щоб не схибити цього року. Однак привітань від нього не надійшло, тож Робін поклала телефон у кишеню і Неусміхнена рушила до офісу.

10

Якщо обличчя — розуму люстерце, То це був мудрий і поважний пан...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

— Ви думаєте,— мовив старенький лікар в окулярах, який здавався ще дрібнішим в обрамленні свого костюма та крісла з високою спинкою,— що я схожий на Ґанді.

Страйк, який подумав саме про це, аж засміявся від подиву.

Лікарю був вісімдесят один рік; здавалося, він зсохся в цьому костюмі: манжети й комір сильно відходили, гомілки в чорних шовкових шкарпетках були худі. У вухах і над вухами він мав жмутки білого волосся і носив окуляри в роговій оправі. На приязному коричневому обличчі вирізнялися орлиний ніс, а ще темні очі, яких ніби не торкнулася старість,— вони були розумні, жваві, мов у кропивника.

На полірованому журнальному столику між лікарем і детективом не було ані порошинки, а кімнатою, здавалося, не користувалися, берегли для особливих оказій. Темне золото шпалер, дивана та крісел, абсолютно чистих, жевріло в промінні осіннього сонця, пом’якшеного тюлем. Обабіч драпірованих фіранок з бахромою висіло по два фото. Всі чотири — портрети молодих жінок: кожна в академічній шапочці й мантії, з дипломом у руках.

Місіс Ґупта, тендітна та трохи туга на вухо сива жіночка, вже розповіла Страйкові про освіту кожної з чотирьох доньок: дві пішли в медицину, одна вивчала мови, а ще одна інформатику,— і про їхні значні кар’єрні досягнення. Також пані показала йому фото шістьох онуків, якими доньки благословили їх з чоловіком. Дітей не народила тільки молодша, але місіс Ґупта додала невідпорним тоном тітки Джоан:

— Вона до цього ще прийде. Без дітей немає щастя.

Забезпечивши Страйка й чоловіка чаєм у порцелянових чашечках і рулетиками з інжиром, місіс Ґупта пішла на кухню, звідки гучно грала заставка «Втечі до села».

— Так сталося, що мій батько замолоду спілкувався з Ґанді, коли той у 1931 році приїхав до Лондона,— сказав доктор Ґупта, обираючи собі рулетик.— Він теж вивчав право в Лондоні, але був молодшим за Ґанді. Однак наша родина була заможніша. На відміну від Ґанді, батько зміг привезти до Лондона дружину. Батьки вирішили залишитися в Лондоні, коли тато отримав адвокатську ліцензію. Тож мої найближчі рідні не відчули на собі розділення Британської Індії. А дід і бабуся і дві тітки загинули, коли намагалися виїхати зі Східної Бенгалії. Їх убили по-звірячому,— додав доктор Ґупта,— тітоньок зґвалтували, перш ніж убити.

— Це жахливо,— вимовив Страйк, який не чекав такого повороту розмови й завмер, ледь розгорнувши записник. Тепер він сидів з ручкою напоготові й почувався трохи дурнувато.

— Мій батько,— провадив доктор Ґупта, м’яко киваючи й жуючи свій рулетик,— мучився провиною до кінця життя. Він вважав, що мав бути поруч з ними й захистити їх — або теж померти. Але Марго не хотіла слухати правди про розділення,— додав він.— Ми всі хотіли незалежності, але перехідний період організували дуже, дуже погано. Зникло три мільйони людей. Були зґвалтування, катування. Цілі родини було розлучено. Скоєно страшні помилки. Жахливі вчинки. Ми з Марго сперечалися про це. По-дружньому, звісно,— усміхнено додав він.— Марго романтизувала революції в далеких краях. Вона не судила катів і ґвалтівників з темнішою шкірою за тією міркою, якою міряла білих чоловіків, що топили дітей іновірців. Думаю, вона погоджувалася з Сураварді: кровопролиття і хаос — не обов’язково зло, якщо застосовуються зі шляхетною метою.

Проковтнувши рулетик, доктор Ґупта додав:

— А Сураварді, як відомо, спровокував Різню в Калькутті. Чотири тисячі вбитих за один день.

Страйк витримав шанобливу паузу. В кімнаті запала тиша, яку порушували тільки звуки телевізора з кухні. Не почувши нових згадок про кров і терор, Страйк підхопив запропоновану нитку розмови.

— Вам подобалася Марго?

— О так,— усміхнувся Динеш Ґупта.— Хоча деякі її погляди й переконання мене шокували. Я народився в традиційній родині, хоч ми й зазнали західного впливу. Поки ми з Марго не почали працювати разом, я ніколи не спостерігав емансипованої жінки в безпосередній близькості від себе. Мої друзі в університеті, мої колеги до неї — всі були чоловіки.

— Вона була феміністка?

— Ще й яка,— знову всміхнувся Ґупта.— Вона мене дражнила за погляди, які вважала регресивними. Марго допомагала людям розвиватися, хотіли вони того чи дні,— зі смішком додав він.— Вона на добровільних засадах працювала в Асоціації освіти для робітників, ви про це знали? Сама походила з бідної родини й активно виступала за освіту для дорослих, особливо для жінок. Моїх дівчат вона, мабуть, дуже хвалила б,— додав Динеш Ґупта, розвернувшись до портретів чотирьох випускниць у себе за спиною.— Джиїл досі ремствує, що ми не маємо сина, але я не маю на що нарікати. Ні, не маю,— повторив він, розвертаючись до Страйка.

— З архівів Генеральної медичної ради,— сказав Страйк,— я зрозумів, що в клініці Святого Івана був ще один сімейний лікар — такий собі доктор Джозеф Бреннер. Це справді так?

— Доктор Джозеф Бреннер, так, був такий,— кивнув Ґупта.— Не думаю, що бідолаха ще живий. Йому б уже було за сотню. Він багато років обслуговував дільницю сам-один, а тоді разом з нами перейшов до нової клініки. З ним прийшла Дороті Оукден, працювала в нього машиністкою протягом двадцятьох з чимось років. Вона стала нашою секретаркою. Така літня пані... принаймні, мені так здавалося тоді,— знову засміявся Ґупта.— їй було років п’ятдесят, не більше. Пізно вийшла заміж, а невдовзі по тому овдовіла. Гадки не маю, як склалася її доля.

— Хто ще працював у клініці?

— Так, пригадую... була Дженіс Бітті, дільнична медсестра, найкраща медсестра на моїй пам’яті. Сама з Іст-Енду. Як і Марго, вона знала про проблеми бідних людей з власного досвіду. В ті часи Клеркенвелл не був таким респектабельним районом, як нині. Дженіс і досі надсилає мені листівки на Різдво.

— У вас часом немає її адреси? — спитав Страйк.

— Цілком можливо, що є,— відповів Ґупта.— Спитаю у Джиїл.

Він зібрався підвестися.

— Краще вже як закінчимо розмову,— сказав Страйк, боячись урвати ланцюжок спогадів.— Будь ласка, продовжуйте. Хто ще працював у клініці?

— Так, пригадаймо, пригадаймо...— повторив Ґупта, осідаючи в кріслі.— Ми мали двох молодих жінок у реєстратурі, але боюся, що давно не підтримую з ними зв’язку... як же їх звали?..

— Часом не Глорія Конті та Айрін Булл? — спитав Страйк, який видобув обидва імені з газетних архівів. На розмитому спільному фото було двоє дівчат — одна худа й чорнява, а друга — фарбована білявка; обидві не дуже зраділи тому, що їх фотографують на вході до клініки. У супровідній статті «Дейлі експресу» було написано таке: «Двадцятип’ятирічна Айрін Булл, працівниця реєстратури, каже: „Це просто жах. Ми нічого не знаємо. Досі сподіваємося, що вона повернеться. Може, вона просто пам’ять втратила абощо”». Про Глорію взагалі писали всюди, бо вона остання бачила Марго живою. «Вона мені просто сказала: „Добраніч, Глоріє, до завтра”. Вигляд мала звичайний, може, трохи втомилася — був уже вечір, і тут з’явилася нагальна пацієнтка, через яку вона затрималася. Марго запізнювалася на зустріч з подругою. Вона розгорнула парасолю у дверях і зникла».

— Глорія та Айрін,— закивав Ґупта.— Так, усе правильно. Вони були обидві молоді, тож, мабуть, ще на цьому світі, але боюся, що й близько не уявляю, де вони тепер.

— Більше нікого не було? — спитав Страйк.

— Наче ні. А, заждіть,— підніс руку Ґупта.— Була ще прибиральниця. Чорношкіра жінка, вест-індського походження. Як то її звали?

Він зморщив обличчя.

— Боюся, що не пригадаю.

Наявність у клініці ще й прибиральниці стала для Страйка новиною. У нього в офісі завжди прибирали вони з Робін, а віднедавна ще Пат. Він записав: «Прибиральниця, вест-індського походження».

— Не пам’ятаєте, скільки їй було років?

— Дуже важко сказати,— похитав головою Ґупта. І делікатно додав: — Чорні жінки, вони пізно старіють, правда? Довше зберігають молодість. Але вона мала кількох дітей, тож точно не юнка. Тридцять з чимось? — додав він з надією.

— Отже, троє лікарів, секретарка, дві дівчини в реєстратурі, дільнична медсестра та прибиральниця? — підсумував Страйк.

— Саме так. Ми мали,— сказав Ґупта,— всі ознаки успішного бізнесу — але, боюся, не зрослося. Тій клініці не пощастило від самого початку.

— Правда? — зацікавився Страйк.— Але чому?

— Людські стосунки,— негайно пояснив Ґупта.— Що старший я стаю, то краще розумію, що колектив — це все. Кваліфікація, досвід — то все чудово, але якщо люди не спрацюються,— він сплів кістляві пальці,— то навіть думати забудьте! Ніколи не вийде як слід. Саме так сталося в нас у клініці Святого Івана. Шкода, так шкода! Ми мали потенціал. Клініка користувалася популярністю серед жінок, які хотіли консультуватися в представниць власної статі. Марго та Дженіс усі дуже любили. Але від самого початку були перепони. Доктор Бреннер приєднався до нас через зручність нового приміщення, але поводився не як член колективу. Власне, з часом він узагалі почав ставитися до декого вороже.

— А до кого конкретно? — спитав Страйк, уже вгадавши відповідь.

— Боюся,— сумно мовив Ґупта,— що він не любив Марго. Правду кажучи, Джозеф Бреннер, як на мене, взагалі не любив жінок. Дівчатам у реєстратурі він теж грубіянив. Звісно, їх було простіше залякати, ніж Марго. Гадаю, він поважав Дженіс — вона, знаєте, була дуже зібрана й не така зухвала, як Марго, і люб’язно тримався з Дорогі, а та відповідала полум’яною відданістю. Але Марго він незлюбив від самого початку.

— Як гадаєте, чому?

— О,— мовив Ґупта, піднявши й опустивши руки жестом безнадії,— справа в тому, що Марго була... зрозумійте, мені вона якраз подобалася, і сперечалися ми завжди по-дружньому... вона була ніби паста марміт — викликала або захват, або відразу. Доктор Бреннер був зовсім не феміністом. Він вважав, що жінка має сидіти вдома з дітьми, а Марго лишила маленьку дитину й вийшла на повний день — він цього дуже не схвалював. На зібраннях панувала неприємна атмосфера. Він чекав, поки Марго почне говорити, і негайно перебивав її, ще й дуже голосно. Бреннер був схильний залякувати людей. Уважав, що наші дівчата з реєстратури не тягнуть, критикував їхні зачіски, довжину спідниць. Так, він завжди дуже грубо поводився саме з жінками, але, як на мене, він у принципі не любив людей.

— Дивно,— сказав Страйк.— Він же лікар.

— О,— зі смішком відповів Ґупта,— це зовсім не дивина, хай що ви думаєте, містере Страйк. Ми, лікарі,— такі самі люди, як і всі. То міф, що ми любимо ціле людство в усіх проявах. Але іронія тут у тому, що саме Бреннер найбільше обтяжував клініку. Він був наркоман!

— Аж так?

— Барбітурати,— пояснив Ґупта.— Так, барбітурати. Сьогодні лікарю такого не подарують, але тоді він їх замовляв у величезній кількості. Тримав під замком у своєму кабінеті. Мав дуже важкий характер. Емоційно закритий, неодружений. Ще й таємний наркоман.

— Ви з ним про це говорили? — спитав Страйк.

— Ні,— сумно відповів Ґупта.— Все відкладав. Хотів мати краще підґрунтя, перш ніж піднімати це питання. З того, що я розвідав, він міг замовляти ліки водночас на нашу адресу й на свою стару, ще й з різних аптек. Було б важко довести, чим він займається. Я б навіть не здогадався, якби Дженіс не сказала, що якось зайшла до нього й побачила відчинену шафку та її вміст. Також вона повідомила, що якось знайшла його за столом у напівпритомному стані ввечері, коли вже пішов останній пацієнт. Утім, не думаю, що це впливало на його уміння як діагноста. Я помічав, що під кінець дня він ходить зі скляними очима й усе таке, але чоловік був однією ногою на пенсії. Я думав, що він просто стомлюється.

— Марго знала про його залежність? — спитав Страйк.

— Ні,— відповів Ґупта,— я їй не казав, хоч і слід було б. Вона була моєю партнеркою, людиною, якій я мав би довіритися, щоб потім ми разом вирішили, як бути. Але я боявся, що вона помчить просто до доктора Бреннера й усе висловить йому в обличчя. Марго не мала звички стримуватися, коли вважала щось правильним, і я часто жалкував, що вона не дуже тактовна. Наслідки конфлікту з доктором Бреннером були б серйозні. Треба було діяти делікатно — власне, ми ж не мали прямих доказів,— але тоді зникла Марго, і барбітурати доктора Бреннера стали найменшою нашою проблемою.

— Ви продовжили працювати з Бреннером після зникнення Марго? — спитав Страйк.

— Так, ще кілька місяців, а потім він вийшов на пенсію. Я ще трохи працював у клініці Святого Івана, тоді перейшов до іншої. І зробив це з радістю. У старій клініці було надто багато поганих спогадів.

— А якими були стосунки Марго з іншими працівниками клініки? — запитав Страйк.

— Нумо, пригадаймо,— озвався Ґупта й узяв собі ще рулетик.— Секретарка Дороті її не любила, гадаю, через відданість докторові Бреннеру. Як я вже згадував, Дороті була вдова. То була така затята пані, з тих, хто прив’язується до начальника й завжди його підтримує і обороняє. Якщо Марго або я були чимось незадоволені чи критикували Джозефа, наші папери й листи потрапляли в кінець черги на друк. Ми навіть жартували з цього приводу. В ті часи, містере Страйк, комп’ютерів ще не було. Не як у наші дні... Ось Аїша,— він показав на верхнє праве фото у себе за спиною,— все друкує сама на комп’ютері в своєму кабінеті. Все комп’ютеризоване, і це дуже зручно. Але в ті часи наші звіти й листи залежали від милості машиністки. Ні, Дороті не любила Марго. Трималася ввічливо, але прохолодно...

Доктор Ґупта раптом щось ніби згадав.

— Утім,— додав він,— Дороті прийшла на барбекю, ми всі навіть здивувалися. Одного разу в неділю Марго влаштувала барбекю в себе на подвір’ї, в останнє літо перед своїм зникненням. Планувалося, що те барбекю нас усіх...— він, не закінчивши фрази, переплів пальці.— Пам’ятаю, як здивувався, що Дороті прийшла, бо Бреннер відхилив запрошення. Дороті прийшла з сином — йому було років дванадцять чи тринадцять. Вона пізно народила, особливо як на ті роки. Хлопець був зухвалий. Пам’ятаю, що чоловік Марго насварив його, коли той розбив якусь цінну чашу.

Страйкові мимохідь згадався племінник Люк, який зламав його навушники в Сент-Мосі.

— Марго з чоловіком мали дуже симпатичний будиночок у Гемі. Чоловік теж був лікар — гематолог. Великий сад... Ми з Джиїл привели своїх дівчат, але оскільки Бреннер не прийшов, а Дороті образилася, що чоловік Марго насварив її сина, боюся, Марго не досягла своєї мети. Всі так і лишилися в своїх окопах.

— А всі інші прийшли?

— Наче так. Ні... заждіть. Здається, прибиральниця... Вілма! — аж просяяв доктор Ґупта.— Гі звали Вілма! Я навіть не думав, що досі пам’ятаю... а от прізвище... я його, здається, навіть і тоді не знав...

Ні, Вілми не було. Але всі інші прийшли. Дженіс теж привела свого сина — він був молодший за сина Дорогі та краще вихований, наскільки я пам’ятаю. Мої доньки грали в бадмінтон з малим Бітті.

— Дженіс була заміжня?

— Розлучена. Чоловік пішов до іншої. Вона це пережила й самотужки виховала сина. Такі жінки, як Дженіс, завжди дають цьому раду. Дивовижно. Коли ми були знайомі, вона мала важке життя, але пізніше знову вийшла заміж. Я порадів, коли про це дізнався.

— Дженіс і Марго ладнали між собою?

— О так. Вони обидві мали цей дар — не погоджуватися, проте не ображатися.

— І часто між ними була незгода?

— Ні-ні,— запевнив доктор Ґупта,— але в робочому середовищі завжди доводиться приймати рішення. Ми були... принаймні намагалися бути... демократичною організацією... Ні, Марго та Дженіс ставилися до розбіжностей раціонально, без особистих образ. Гадаю, вони одна одній подобалися. Дженіс вразило зникнення Марго. Коли я йшов з клініки, вона розповіла, що Марго снилася їй мало не щотижня. Нас усіх змінила та подія,— тихо додав Ґупта.— Ніхто не чекає, що друг чи подруга просто розчиниться в повітрі, не лишивши жодного сліду. Є в цьому щось... незбагненне.

— О так,— погодився Страйк.— А які були стосунки в Марго з жінками з реєстратури?

— Ну, Айрін, старша з них,— зітхнув Ґупта,— мала ще той норов. Пам’ятаю, що вона часом бувала... не так груба, але досить зухвала з Марго. На святкуванні Різдва в клініці... то Марго організувала, знову хотіла, щоб усі поладнали... Айрін добряче випила. Пам’ятаю, що мали місце якісь розбіжності, але що конкретно — не згадаю. Наче нічого серйозного. Коли я побачив їх наступного разу, обидві трималися цілком дружньо. Після зникнення Марго Айрін була в істериці.

Запала коротка пауза.

— Почасти то було про людське око,— додав Ґупта,— але певен, що переймалася вона щиро. Глорія — бідолашна маленька Глорія — дуже горювала. Для Глорії Марго, знаєте, була більш ніж начальницею. Скоріше старшою сестрою, наставницею. Саме Марго взяла її на роботу, хоч Глорія майже не мала досвіду. І мушу визнати,— розсудливо додав Ґупта,— що вона добре працювала. Дуже старалася, швидко вчилася. Було досить один раз вказати їй на помилку. Думаю, вона була з дуже бідної родини. Дороті її дещо зневажала, бувало, поводилася украй нелюб’язно.

— А що прибиральниця Вілма? — спитав Страйк, дійшовши до кінця переліку.— Як ладнала з Марго вона?

— Якщо скажу, що пам’ятаю, то збрешу,— сказав Ґупта.— Вілма була дуже тиха. Не чув, щоб з нею були якісь проблеми.

По короткій паузі Ґупта додав:

— Дуже сподіваюся, що я зараз нічого не вигадую, але наче пам’ятаю, що у Вілми був проблемний чоловік. Здається, Марго казала, що Вілмі варто з ним розлучитися. Не пам’ятаю, чи вона це сказала просто Вілмі в очі... мабуть, так і було, це схоже на Марго... але факт,— провадив він,— що потому як я пішов з клініки, Вілму звільнили. Казали, що вона пиячила на роботі. Вона справді завжди приходила з термосом... Але припускаю, що тут я наплутав, тож не робіть великих висновків. Як я вже казав, це сталося після мене.

Двері до вітальні відчинилися.

— Ще чаю? — спитала місіс Ґупта й забрала тацю і вже холодний чайник, а Страйкові, який схопився їй допомагати, звеліла сидіти й не метушитися. Коли вона пішла, Страйк спитав:

— Я можу попросити вас згадати день, коли Марго зникла, докторе Ґупта?

Ніби зібравшись на силі, дрібний лікар відповів:

— Звісно. Але мушу вас попередити: все, що я пам’ятаю про цей день, це те, що я свого часу розповів поліції. Розумієте? Зараз моя пам’ять уже не та. Я здебільшого пам’ятаю те, що казав інспекторові.

Страйк подумав, що нечасто свідки настільки свідомі. Він мав великий досвід збирання свідчень і знав, що люди міцно тримаються за першу свою версію; цінна інформація, про яку не було згадано цього першого разу, часто губиться під шаром більш формальної версії, яка заступає собою справжню пам’ять.

— Нічого страшного,— сказав він Ґупті.— Просто розповідайте все, що пам’ятаєте.

— Отже, день був цілком звичайний,— почав Ґупта.— Єдине, що хоч трохи вибивалося зі звичного графіка,— одна з дівчат з реєстратури мала на другу тридцять йти до зубного лікаря. Власне, то була Айрін. Ми, лікарі, працювали кожен у своєму кабінеті. До другої тридцять дівчата були в реєстратурі, потім Айрін пішла, і Глорія лишилася сама. Дороті була на своєму місці до п’ятої — о п’ятій вона зазвичай ішла додому. Дженіс була в клініці до обіду, потім пішла на виклики, як це було заведено. Марго я кілька разів бачив на... не те щоб на кухні, але в нас був куточок, де були чайник і холодильник. Вона раділа через Вілсона.

— Через кого?

— Гарольда Вілсона,— усміхнувся Ґупта.— Напередодні були вибори. Лейбористи отримали більшість після того, як він з лютого став лідером меншості.

— А,— кивнув Страйк,— точно.

— Я пішов о пів на шосту,— провадив Ґупта.— Попрощався з Марго, в неї були відчинені двері в кабінет. Бреннер зачинився. Я вирішив, що в нього пацієнт. Звісно, про те, що було далі, я не можу говорити обізнано, бо я вже пішов,— додав він,— але можу переповісти те, що чув від інших.

— Якщо ваша ласка,— сказав Страйк.— Мене особливо цікавить та пацієнтка, через яку Марго затрималася.

— А,— Ґупта склав кінчики пальців разом і закивав,— ви чули про таємничу чорняву панну. Все, що про неї знаю я, я почув від маленької Глорії. Ми приймали пацієнтів у порядку живої черги. Хто реєструвався на прийом, теж приходили й чекали — якщо, звісно, то не було щось невідкладне. Але ця жінка прийшла з вулиці. Вона не була нашою пацієнткою, але мучилася від сильного болю в животі. Глорія сказала їй зачекати, а потім пішла спитати, чи Джозеф Бреннер її прийме, бо в Марго були пацієнти, останні на той день.

Бреннер не зрадів проханню. Поки Глорія говорила з ним, Марго вийшла з кабінету разом зі своїми пацієнтами — то була мама з дитиною — і сказала, що подивиться пацієнтку, бо просто з клініки йде на зустріч з подругою у паб неподалік. За словами Глорії, Бреннер буркнув щось на взір «дуже люб’язно з вашого боку», і як на нього, це була цілком дружня репліка. Тоді від узяв пальто й капелюх і пішов.

Глорія повернулася до прийомного покою і сказала дівчині, що Марго її подивиться. Та пішла до кабінету й лишалася там довше, ніж очікувала Глорія. Десь двадцять п’ять, якщо не тридцять хвилин. Була вже чверть по шостій, а Марго мала зустрітися з подругою о шостій. Нарешті пацієнтка вийшла з кабінету й пішла. Далі вийшла Марго, уже в пальті. Сказала Глорії, що запізнюється на зустріч, і попросила її зачинити клініку. Тоді вийшла під дощ... і більше ніхто її не бачив.

Двері вітальні знову відчинилися. Увійшла місіс Ґупта зі свіжозапареним чаєм. Страйк знову підвівся, щоб їй допомогти, і знову отримав наказ сидіти. Коли вона пішла, Страйк запитав:

— Чому ви сказали, що пацієнтка була таємнича? Бо вона не була приписана до клініки чи...

— О, то ви не в курсі цієї історії? — спитав Ґупта.— Ні-ні. Річ у тім, що потім було багато розмов про те, жінка то взагалі була чи ні.

Усміхнувшись тому, як здивувався Страйк, він пояснив:

— Почалося з Бреннера. Він тільки пройшов повз неї, але детективу сказав, що бачив чоловіка і здивувався, коли потім почув, що то була жінка. За словами Глорії, то була кремезна молода панянка, чорнява — «мов циганка», так вона сказала... термін не дуже політкоректний, але такі були її слова. Звісно, більше ніхто з нас її не бачив, тож важко судити. Поліція оприлюднила звернення до тієї дівчини, але ніхто не відгукнувся, тож детектив почав тиснути на Глорію, щоб та підтвердила, що йдеться про переодягненого чоловіка чи що вона могла помилитися, вважаючи, що то жінка. Але Глорія стояла на тому, що здатна відрізнити жінку від чоловіка.

— Детектив — то Білл Талбот? — спитав Страйк.

— Саме так,— кивнув Ґупта й потягнувся по чай.

— Як гадаєте, він хотів думати, що в клініку приходив переодягнений чоловік, бо...

— Бо Денніс Крід іноді одягався в жіноче вбрання? Так,— кивнув Ґупта.— Хоча тоді його називали Ессекським Різником. Його справжнє ім’я ми дізналися лише в 1976 році. А про зовнішність Різника ми тоді знали тільки, що він міцної статури й чорнявий — тож я розумію, звідки взялися підозри Талбота, проте...

— Проте дивно, що Ессекський Різник зайшов до клініки й чекав своєї черги?

— Так... дуже,— кивнув доктор Ґупта.

Протягом короткої мовчанки Ґупта пив чай, а Страйк гортав записник, перевіряючи, чи спитав усе, що хотів. Першим заговорив Ґупта.

— А ви зустрічалися з Роєм? Чоловіком Марго?

— Ні,— відповів Страйк.— Мене найняла її донька. Ви добре його знали?

— Хіба що зовсім трохи,— відповів Ґупта.

Він опустив чашку на блюдечко. Якщо Страйк колись бачив чоловіка, якому є що сказати, то Динеш Ґупта був саме ним.

— І яке враження він на вас справив? — спитав Страйк, потай клацувши ручкою.

— Балуваний,— відповів Ґупта.— Дуже балуваний. Вродливий чоловік, з якого мама в дитинстві зробила принца. Ми, індійські хлопчики, знаємо, що це таке, містере Страйк. На тому барбекю, про яке я вже казав, я познайомився з матір’ю Роя. Вона вирізнила мене з-поміж інших, розмовляла. Маю сказати, що вона була снобка. Вважала, що секретарки та працівниці реєстратури не варті її уваги. У мене склалося враження, що вона вважала, ніби син одружився з жінкою, не гідною його. Знову ж таки, серед індійських матерів такі думки — не рідкість. У нього ж гемофілія, так? — спитав Ґупта.

— Не чув про це,— здивувався Страйк.

— Так-так,— закивав Ґупта.— Певен, певен, що так і є. Рой за професією гематолог, і його мати казала, що таку спеціальність він обрав через свою хворобу. Розумієте? Вразливий і розумний хлопчик і його горда й надто запопадлива матуся. Аж тут маленький принц бере за дружину жінку, геть не схожу на матір. Марго була не з тих, хто може кинути пацієнтів чи дорослих учнів і помчати додому готувати Рою вечерю. Хай сам собі готує... так вона думала... чи нехай про нього подбає ота молодша кузина,— додав Ґупта з тією ж делікатною інтонацією, з якою він говорив про старіння чорних жінок.— Молода жінка, якій вона платили за догляд за дитиною.

— А Синтія була на барбекю?

— А, ось як її звали? Так, була. Я з нею не розмовляв. Вона тримала на руках доньку Марго, поки Марго спілкувалася з нами.

— Наскільки я розумію, поліція допитувала Роя,— сказав Страйк, абсолютно певний, що так і було.

— О так,— закивав Ґупта.— Й ось що цікаво! Інспектор Талбот на початку мого власного допиту сказав, що з Роя вони зняли всі підозри,— і мені завжди здавалося, що дивно було казати про це мені. Як гадаєте? Марго всього тиждень як зникла. Лише тоді до всіх потроху почало доходити, що тут немає помилки, немає безневинного пояснення. У перші дні ми вигадували обнадійливі теорії. Може, Марго накрив стрес, якому вона не могла дати раду, і вона десь поїхала. Чи, може, стався нещасний випадок, і вона лежить десь у лікарні непритомна й невпізнана. Але минали дні, всі лікарні перевірили,

у всіх газетах надрукували її фото. Жодних новин не було, і ситуація ставала зловісною.

— Мені здався дуже дивним той факт,— додав він,— що інспектор Талбот сам повідомив мене, що Роя ні в чому не підозрюють, що він має залізне алібі. Власне, Талбот нам усім здався ексцентричним. Він був дуже наполегливий, але ставив дивні питання.

Ґупта взяв третій рулетик з інжиром і уважно роздивився його, а тоді з’їв.

— Гадаю, він хотів мене заспокоїти. Хотів, щоб я знав: мій брат лікар — поза підозрою, мені немає чого боятися, він знає, що лікар не здатен зробити таку страшну річ, викрасти жінку чи — тоді ми всі вже боялися саме цього — вбити її... Але Талбот від самого початку думав, що це зробив Крід — і боюся, він був правий,— сумно зітхнув Ґупта.

— Чому ви так вважаєте? — спитав Страйк. Він подумав, що Ґупта скаже про білий фургон і дощову ніч, але почув відповідь, яка здалася йому дуже проникливою.

— Дуже важко сховати тіло без сліду — як зникла Марго. Лікарі знають, як пахне смерть, ми розуміємося на юридичних та інших процедурах навколо небіжчика. Невіглас може думати, що позбутися тіла — це як позбутися стола десь тієї самої ваги, але це зовсім інакша справа, і дуже складна. І навіть у сімдесяті, коли ще не було аналізу ДНК, поліція вміла збирати відбитки пальців, зналася на групах крові тощо. Тож чому її так і не знайшли? Хто все зробив з розумом, а про Кріда ми точно знаємо, що він дуже розумний, так? Урешті-решт його виказали живі жінки, а не мертві. Він умів змусити трупи мовчати.

Ґупта доїв рулетик, зітхнув, ретельно обтрусив крихти з рук, а тоді вказав на ноги Страйка та спитав:

— Котра з них?

Страйк не образився на пряме питання від лікаря.

— Оця,— він поворушив правою.

— Ви ходите дуже природно,— зазначив Ґупта,— як на людину такого зросту. Я б і не здогадався, якби не читав про вас у газетах. Раніше не було таких протезів. Просто диво, які речі можна купити в наш час! Гідравліка відтворює природний рух суглобів! Просто диво.

— Служба охорони здоров’я не може купити такі складні протези,— сказав Страйк, ховаючи записник у кишеню.— Мій цілком звичайний. Якщо вас це не обтяжить,— провадив він,— я можу попросити адресу медсестри з клініки Святого Івана?

— Так-так, звісно,— відповів Ґупта. З крісла він підвівся з третьої спроби.

Ґупті знадобилося півгодини, щоб знайти стару адресну книгу, а в ній — останню відому йому адресу Дженіс Бітті.

— Не можу обіцяти, що вона актуальна,— сказав Ґупта в коридорі, передаючи Страйкові папірець.

— Це добрий початок, щоб її знайти, надто якщо вона не змінила прізвища після заміжжя,— сказав Страйк.— Ви мені дуже допомогли, докторе Ґупта. Я дуже вдячний, що ви знайшли час зі мною поговорити.

— Звісно,— відповів Ґупта, роздивляючись Страйка проникливими темними очима,— це буде диво, якщо ви знайдете Марго по всіх цих роках. Але я радий, що її знову шукають. Так, дуже радий, що її шукають.

11

Так мандрував, аж стрілася біда.

Її Ґійон примітив ще здаля:

Якась баталія, запекла боротьба...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Страйк повертався до станції «Амершем», минаючи живі огорожі та здвоєні гаражі представників середнього класу, і думав про Марго Бамборо. Зі спогадів старого лікаря вона постала сильною і яскравою особистістю, і це чомусь заскочило Страйка зненацька. Зникнувши, Марго Бамборо стала в його очах безтілесним привидом, ніби від початку судилося, що вона вийде в дощову ніч і вже не повернеться.

Він пригадав сімох жінок з обкладинки «Демона з Райського парку». Чорно-білі примари з зачісками, які ставали чимдалі старомоднішими з кожним днем, якого вони не проводили зі своїми рідними, у своєму житті. Але за кожним безбарвним образом стояла людина, у якої колись стукотіло серце, чиї мрії і погляди, тріюмфи і розчарування були такі самі реальні, як і в Марго Бамборо. А тоді їм стрівся чоловік, якого на обкладинці книжки про страшну історію їхньої загибелі удостоїли кольорового портрета. Страйк досі не дочитав книжку, але знав, що Крід забирав життя в різних жінок — серед них школярка, рієлторка, аптекарка. Почасти саме тому Ессекський Різник у тогочасних газетах був оповитий таким ореолом жаху: він нападав не лише на повій, яких газети виставляли природними жертвами для вбивці. Єдина відома «вулична дівка», на яку він напав, вижила.

Згадана Гелен Вордроп розповіла свою історію у теледокументалці про Кріда, яку Страйк подивився на «Ютубі» кілька днів тому, паралельно вечеряючи стравою з китайської забігайлівки. Програма являла собою масну мелодраму — з купою неякісних «реконструкцій» і музикою з фільму жахів сімдесятих. Гелен Вордроп на час зйомок мала обвисле обличчя і повільну мову, фарбувала волосся в рудий колір і носила густі накладні вії; скляний погляд і монотонна інтонація натякали, що вона приймає транквілізатори чи страждає на неврологічне захворювання. Крід ударив п’яну Гелен, яка кричала та пручалася, молотком по голові, й намагався затягнути у фургон. Вона з готовністю показала журналісту та глядачам потилицю, де на черепі лишилася вм’ятина. Журналіст сказав, що їй дуже поталанило вижити. Гелен на мить завагалася, перш ніж погодитися.

На цьому місці Страйк вимкнув відео, розчарований банальними запитаннями. Свого часу він теж опинився не в той час не в тому місці, й наслідки лишилися з ним на решту життя, тож Страйк добре розумів, чому завагалася Гелен Вордроп. Одразу після вибуху (який забрав Страйкову ногу нижче коліна, нижню половину тулуба сержанта Гері Топлі та шматок обличчя Ричарда Анстиса) Страйк відчував різні емоції — провину, вдячність, збентеження, страх, гнів, обурення і самотність — але не відчував, що йому поталанило. Талан — то якби бомба не вибухнула. Талан означав би, що він досі має обидві ноги. «Поталанило» — то слово, яке хочуть чути від тих, хто вижив, отримав каліцтво, зазнав жаху, інші, нездатні уявити той жах. Страйк згадав, як тітка зі сльозами на очах запевняла, що йому не боляче, а він лежав у лікарняному ліжку, осовілий від морфіну. Разючим контрастом до цих слів прозвучало те, що сказав Страйкові Полворт, коли прийшов до нього в госпіталь Селлі-Оук.

«Хріново це, Діду».

«Трохи є»,— погодився Страйк, перед яким лежала нога без стопи й гомілки, але нервові закінчення стверджували, що стопа й гомілка є.

На станції Страйк виявив, що поїзд на Лондон щойно пішов. Він сів на лавку перед вокзалом під слабким промінням осіннього сонця, дістав цигарки й зазирнув у телефон. Поки розмовляв з Ґуптою, вимкнувши звук, отримав два повідомлення і мав проґавлений дзвінок.

Повідомлення були від зведенюка Ала й подруги Ільзи, а отже, могли почекати. А от дзвінок був від Джорджа Лейборна, тож Страйк негайно передзвонив.

— Це ти, Страйку?

— Так. Ти мені дзвонив.

— Дзвонив. Усе, вона в мене. Взяв тобі справу Бамборо.

— Та ти жартуєш! — Страйк втягнув повітря від радості.— Джордже, це неймовірно, я перед тобою у великому боргу.

— Купиш мені пінту та скажеш про мене журналістам, якщо таки знайдеш, хто це зробив. «Неоціненна допомога». «Без нього ми б не впоралися». Потім вирішимо, як саме це подати. Може, вони тут згадають, що мене вже час підвищити. Слухай,— додав Лейборн серйознішим тоном,— там справжнє місиво. Та справа. Суцільний хаос.

— У якому сенсі?

— Справа давня. Бракує окремих фрагментів... а може, просто все перемішано. Я не мав часу нормально переглянути, тут цього добра чотири коробки. Талбот писав звіти як попало, а Лосон після нього не привів документи до ладу. Але хай там як, справу ти маєш. Завтра буду у ваших краях, закину її тобі в офіс, гаразд?

— Джордже, я тобі такий вдячний, що слів нема.

— Мій старий помер би щасливим, якби знав, що хтось знову за це візьметься,— відповів Лейборн.— Він би зрадів, якби Кріда прищулили ще за одну жертву.

Лейборн повісив слухавку, а Страйк негайно закурив і подзвонив Робін з добрими новинами, але там одразу ввімкнувся автовідповідач. Тут Страйк згадав, що вона на зустрічі з переслідуваним ведучим прогнозу погоди, тож відкрив повідомлення від Ала.

Починалося воно з панібратського «Привіт, братуню».

Ал з єдинокровних братів і сестер Страйка був єдиним, з ким Страйк підтримував такі-сякі стосунки, хай і дуже епізодичні й односторонні,— вся ініціатива йшла від Ала. З боку Рокбі Страйк мав шістьох зведенюків, трьох з яких узагалі не знав і знати не прагнув, маючи досить стресу від спілкування з наявними родичами.

Як ти знаєш, наступного року «Дедбітс» святкує пятдесяту річницю гурту...

Страйк гадки не мав про це. Свого батька — Джонні Рокбі, соліста гурту «Дедбітс» — він бачив двічі за життя. Все, що він про батька знав, походило або від мами Леди — жінки, з якою співак необачно прижив дитину десь у кутку на вечірці в Нью-Йорку,— або з газет.

Як ти знаєш, наступного року «Дедбітс» святкують п’ятдесяту річницю гурту, і (це суперконфіденційно) 24 травня вони випустять альбом-сюрприз. Ми (родини) влаштовуємо для них велику вечірку з цієї нагоди в Спенсер-Гаузі. Братуню, ми всі, особливо татко, будемо страшенно раді тебе бачити. Габі придумала зробити спільне фото з усіма дітьми разом і подарувати йому. Це буде перше таке фото, одразу в рамці, сюрприз. Щоб усі разом. Не вистачає тільки тебе. Будь ласка, брате.

Страйк двічі перечитав повідомлення, а тоді закрив, не написавши відповіді. Есемеска від Ільзи була значно коротша.

У Робін сьогодні день народження, мудило.

12

І солодко лестив їй спокуситель;

Щоб зір принадити, він їй дари підніс, Та осоружні їй дари й даритель, Хвала із вуст його і сам хвалитель.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

На зустріч до агенції ведучий прийшов з дружиною. Пара зручно влаштувалася в кабінеті й не поспішала йти. Жінка привезла Робін нову теорію, натхненну останньою поштівкою, що прибула до офісу телестудії. Це була вже п’ята листівка з репродукцією картини і третя, придбана в крамниці Національної портретної галереї, тож дружина ведучого згадала про його колишню подружку, яка вчилася в школі мистецтв. Де тепер ця жінка, ведучий не знає, але чом би її не пошукати?

На думку Робін, колишня подружка навряд чи стала б надсилати анонімні поштівки, щоб відновити втрачене кохання,— адже існують соціальні мережі, й відомо, де ведучого шукати,— але тактовно погодилася, що цю версію варто розглянути, і записала все, що ведучий зміг пригадати про колишню кохану. Далі Робін перелічила всі заходи, яких агенція вживає, щоб вистежити адресанта поштівок, і запевнила пару, що детективи і надалі стежитимуть за будинком на той раз, якщо Листоноша знову з’явиться особисто.

Ведучий був дрібної статури, з рудувато-каштановим волоссям, темними очима й оманливо вибачливим виглядом. Дружина, худа жінка, помітно вища за чоловіка, явно злякалася через нічні поштівки та дратувалася через те, що чоловік посміюється — мовляв, він усього лише читає прогноз погоди, врешті-решт, не кінозірка якась... але Хтозна, на що ще здатна ця жінка?

— Або чоловік,— нагадала йому дружина.— Ми ж не маємо певності, що це жінка!

— Справді, не маємо,— погодився чоловік, і його усмішка повільно згасла.

Коли пара нарешті пішла, пройшовши повз Пат, яка стоїчно клацала по клавіатурі, Робін повернулася до кабінету та ще раз роздивилася останню листівку. На ній було зображено портрет чоловіка в костюмі дев’ятнадцятого сторіччя з високим коміром. «Джеймс Даффілд Гардинг». Робін про такого й не чула. Вона глянула на зворот поштівки. Там були друковані слова:

ВІН ЗАВЖДИ МЕНІ СХОЖИЙ НА ТЕБЕ

Робін знову перевернула поштівку. Сумирний чоловік з бакенбардами справді був схожий на ведучого.

Вона позіхнула й аж здивувалася. Більшу частину дня Робін розбирала папери, підписувала чеки й переробляла графік на наступні два тижні, бо Моррис попросив вихідний у суботу — його трирічна донька мала виступати в балеті. Глянувши на годинник, Робін побачила, що вже п’ята година. Відганяючи кепський гумор, якому цілий день не давала волі робота, вона відклала папку зі справою Листоноші й увімкнула телефон. За кілька секунд він задзвонив: Страйк.

— Алло,— відповіла Робін, стараючись, щоб голос не звучав ображено, бо за минулі години вже стало зрозуміло, що Страйк знову забув про її день народження.

— З днем народження,— сказав він, а на фоні Робін почула гуркіт поїзда.

— Дякую.

— Дещо маю для тебе, але в найближчу годину ще не доїду, я тільки сів на поїзд з Амершема.

«Дулю з маком ти маєш,— подумала Робін.— Ти забув. Просто купиш квіти дорогою до офісу».

Робін була певна, що Страйкові нагадала Ільза, бо вона дзвонила Робін перед тим, як прийшли клієнти, і сказала, що запізниться на святкування. Також вона непереконливо буденним тоном спитала, що їй подарував Страйк, а Робін чесно відповіла, що нічого.

— Дуже мило, дякую,— сказала тепер Страйкові Робін,— але я вже йду. Ми сьогодні святкуємо.

— А,— озвався Страйк.— Точно. Вибач... не міг нічого вдіяти, треба було їхати сюди до Ґупти.

— Можеш просто лишити їх в офісі,— сказала Робін.

— Угу,— відповів Страйк, і Робін відзначила, що слово «їх» він не спробував оспорити. Точно привезе квіти.

— Хай там що,— повідомив Страйк,— маю новину. Джордж Лейборн добув нам справу Бамборо.

— О, це чудово! — мимоволі загорілася Робін.

— Ще б пак! Занесе її нам завтра зранку.

— А що Ґупта? — спитала Робін, сідаючи на свій бік подвійного столу, який замінив старий Страйків.

— Цікаво, особливо те, що він розповів про саму Марго,— відповів Страйк; голос звучав ніби здалеку — мабуть, поїзд увійшов до тунелю.

Робін щільніше притиснула мобільний до вуха та спитала:

— В якому сенсі?

— Навіть не знаю,— відповів далекий Страйк.— За тим старим фото я б не здогадався, що вона була полум’яною феміністкою. Я не уявляв, що вона мала яскраву особистість — і це дурість, бо чому б їй не мати характеру, ще й сильного?

Але Робін розуміла, що він має на увазі. Розмите фото Марго Бамборо, застиглої в часі з тим прямим проділом на волоссі, як носили в сімдесяті, з тим широким круглим комірцем сорочки, з тим фасоном трикотажної кофтинки, ніби належала до іншого світу — давноминулого, плаского, вицвілого.

— Решту розповім завтра,— пообіцяв Страйк, бо зв’язок обривався.— Сигнал ледве ловиться, взагалі тебе не чую.

— Добре,— голосно відповіла Робін.— Поговоримо завтра.

Вона знову відчинила двері до приймальні. Пат з електронною цигаркою в роті саме вимикала старий Страйків комп’ютер.

— То Страйк? — спитала жінка, схожа на ворону: волосся чорне, голос хрипкий, псевдоцигарка труситься в роті.

— Так,— відповіла Робін, беручи пальто й сумочку.— Повертається з Амершема. Зачиняйте як завжди, Пат, він сам зайде, якщо буде треба.

— Він нарешті згадав про ваш день народження? — спитала Пат, якій ранкові новини про забудькуватість Страйка принесли садистичну насолоду.

— Згадав,— відповіла Робін і з прихильності до Страйка додала: — І подарунок для мене має, завтра вручить.

Пат подарувала Робін новий гаманець.

— Старий у тебе вже розвалюється,— пояснила вона, коли Робін розгортала подарунок. Робін це зворушило (хай навіть вона сама навряд чи обрала б яскраво-червоний колір), і вона тепло подякувала й негайно переклала гроші й картки зі старого гаманця в новий.

— Яскравий гаманець — то дуже зручно, не загубиться в сумці,— задоволено сказала Пат.— А що тобі подарував довбанутий шотландець?

Барклей лишив у Пат невеликий пакунок, щоб та віддала Робін вранці.

— Гральні карти,— відповіла Робін, розгортаючи пакунок.— Сем мені про них розповідав, коли ми позавчора були на стеженні. Тут портрети найбільш розшукуваних членів Аль-Каїди. Ці карти видавали американським солдатам під час війни в Іраку.

— Нащо він тобі таке подарував? — спитала Пат.— Що ти маєш з ними робити?

— Ну, я зацікавилася, коли він мені про це розповів,— відповіла Робін, яку зневага Пат насмішила.— Можу грати ними в покер. Тут є всі масті та звання, дивіться.

— У бридж,— заперечила Пат.— Оце гра так гра. Обожнюю бридж.

Поки надягали пальта, Пат спитала:

— Ідеш кудись увечері?

— Вип’ю з двома подругами,— відповіла Робін.— А ще маю ваучер «Селфриджесу», вже дірку мені в кишені пропалив. Мабуть, спершу побалую себе чимось.

— Чудово,— прохрипіла Пат.— І що хочеш купити?

Робін не встигла відповісти, аж тут скляні двері відчинилися й увійшов Сол Моррис — вродливий, усміхнений і трохи захеканий, із зачесаним назад волоссям і ясними синіми очима. Робін з якимсь острахом побачила в нього в руках пакунок і листівку.

— З днем народження! — видихнув Моррис.— Сподівався тебе ще застати.

Робін не встигла нічого заперечити, а він уже нахилився і поцілував її у щоку; і не символічно поцілував повітря, а цілком реально торкнувся губами шкіри. Робін аж відступила.

— Маю тут для тебе дещо,— мовив Моррис, який нічого не помітив і простягнув їй подарунок і листівку.— Так, дрібничка. А як справи в міс Маніпенні? — спитав він, розвернувшись до Пат, а та вийняла з рота електронну цигарку й усміхнулася до нього, показавши зуби кольору потемнілої слонової кістки.

— Міс Маніпенні! Секретарка Джеймса Бонда! — просяяла Пат.— Оце ти даєш.

Робін зняла обгортку з подарунка. То була коробка дорогих трюфельних цукерок із солоною карамеллю.

— О, оце подарунок,— схвалила Пат.

Вочевидь, шоколадні цукерки більше пасували молодій жінці, ніж гральні карти з портретами членів Аль-Каїди.

— Пригадав, що ти солону карамель любиш,— з гордим виглядом сказав Моррис.

Робін точно знала, чому він так вирішив, і не почала від того більше цінувати подарунок.

Місяць тому на першому зібранні агенції в новому розширеному складі Робін відкрила бляшанку дорогого печива, яке надіслав удячний клієнт. Страйк спитав, нащо у все почали додавати солону карамель, а Робін відповіла, що він і з тією карамеллю залюбки жере це печиво. Про свої смаки вона тоді нічого не сказала, але Моррис, вочевидь, одночасно і слухав дуже уважно, і не слухав зовсім, тож приберіг недбалий висновок на потім.

— Дуже дякую,— з мінімальною сердечністю сказала Робін.— Боюся, що вже мушу бігти.

І поки Пат не встигла сказати, що за півгодини «Селфриджес» нікуди не зникне, Робін прослизнула повз Морриса й помчала вниз металевими сходами, так і не глянувши, що там у листівці.

Робін усе думала про те, чим їй так не догодив Моррис, коли з півгодини блукала розкішним парфумерним відділом «Селфриджесу». Вона вирішила купити собі нові парфуми, бо вже п’ять років користувалася одним ароматом. Той запах подобався Метью, який просив не міняти його, але в останній пляшечці вже нічого не лишилося, а Робін раптом охопило бажання облитися чимось таким, що Метью не впізнав би й не оцінив. Дешева пляшечка одеколону, придбана дорогою у Фалмут, на роль нових парфумів не годилася, тож Робін блукала розлогим лабіринтом затемнених дзеркал і позолочених люстр між острівцями спокусливих пляшечок і освітлених портретів зірок, і на кожному такому острівці панувала вбрана в чорне сирена, що пропонувала напахтитися чи понюхати ароматну паперову стрічку.

Може, подумала Робін, вона занадто бундючиться, вважаючи, що Моррисові — звичайному підряднику — зась цілувати повноправну партнерку агенції? А чи заперечувала б вона, якби її поцілував у щоку зазвичай стриманий Гатчинс? Робін вирішила, що була б не проти, бо з Енді вони знайомі понад рік, а ще Гатчинс мав би ввічливість просто символічно зобразити поцілунок, а не лізти їй губами в обличчя.

А якщо Барклей? Ні, цей її в житті не поцілує, хоча обізвав нещодавно розтелепою, коли під час стеження Робін облила його кавою, зрадівши, бо побачила об’єкт — чиновника, який о другій ночі виходив з борделю. Але вона не образилася на Барклея, бо справді вчинила, як розтелепа.

Завернувши за ріг, Робін опинилася перед куточком «Ів Сен-Лорана», і раптом її очі вихопили синьо-чорно-сріблястий циліндрик: «Рив Ґош». Робін ніколи свідомо не нюхала парфумів, які носила Марго Бамборо.

— Це класика,— повідомила знуджена асистентка, дивлячись, як Робін пшикає «Рив Ґошем» на чисту паперову смужку та вдихає.

Робін зазвичай цінувала парфуми, схожі на знайомі рослини чи їжу, але цей аромат не належав до світу природи. Чулася примарна троянда, але був і металевий присмак. Робін, звична до приязних запахів фруктів і солодощів, з усмішкою відклала смужку, похитала головою і пішла.

То от чим пахла Марго Бамборо! Цей запах був вибагливий, не такий, що подобався Метью на Робін,— не природна суміш з інжировою нотою, свіжа, молочно-зелена.

За наступним рогом Робін побачила просто перед собою фасеткову круглу пляшку зі скла, наповнену рожевою рідиною: «Квіткова бомба», аромат Сари Шедлок. Робін бачила таку саму у ванній кімнаті Сари й Тома, коли вони з Метью приходили до них на вечерю. Покинувши Метью, Робін мала досить часу, щоб зрозуміти, що коли Метью міняв постіль посеред тижня («пролив чай» або «вирішив поміняти сьогодні, щоб тобі завтра було менше роботи»), то хотів приховати цей крикливий солодкий запах, а не тільки інші, більш очевидні сліди, що просочувалися попри презервативи.

— Це сучасна класика,— з надією сказала інша асистентка, помітивши, що Робін дивиться на скляну гранату. Усміхнувшись, Робін похитала головою і рушила далі. Тепер її віддзеркалення стало зовсім сумним; вона брала пляшечки й нюхала паперові смужки, без радості полюючи бодай на щось, що виправить цей паршивий день народження. Раптом Робін пожалкувала, що йде до пабу з подругами, а не додому.

— Шукаєте щось конкретне? — спитала чорношкіра дівчина з високими вилицями, повз яку проходила Робін.

За п’ять хвилин по короткій професійній розмові Робін поверталася на Оксфорд-стріт з квадратною чорною пляшечкою у сумці. Асистентка її переконала.

— ...а якщо хочете щось зовсім інакше,— сказала вона, дістаючи п’яту пляшечку, пшикаючи на смужку й помахуючи нею,— спробуйте «Фрака».

Вона простягнула смужку Робін, у якої вже горіли ніздрі після парфумерної атаки останніх тридцяти хвилин.

— Звабливий, але, знаєте, дорослий аромат. Справжня класика.

Вдихнувши п’янку, розкішну, густу туберозу, Робін спокусилася думкою стати на тридцятому році життя вишуканою жінкою — зовсім не схожою на дурепу, яка не розуміла, що та, кого її чоловік буцімто любив, і та, з ким він ішов у ліжко, відрізнялися між собою, як плід інжиру й ручна граната.

13

У путь трудну посунули вони На пагорб і високий, і крутий, Каплиця нагорі чека на них, А поруч — невеликий скит при ній.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Озираючись у минуле, Страйк жалкував про перший подарунок, який зробив Робін Еллакотт. Ту коштовну зелену сукню він купив у нападі марнотратства; здавалося безпечним дарувати таку особисту річ жінці, зарученій з іншим чоловіком; а ще тоді він думав, що більше її не побачить. У тій сукні Робін ходила перед Страйком, коли вони намагалися розговорити продавчинь, і свідчення, що їх так майстерно видобула з дівчат Робін, допомогли розкрити справу, яка зробила Страйкові ім’я і врятувала його агенцію від банкрутства. На хвилі ейфорії і вдячності він повернувся до крамниці й купив сукню, щоб зробити широкий прощальний жест. Ніщо інше не сказало б так красномовно: «Тільки подивися, чого ми досягнули разом!», «Без тебе я б не впорався!» та (якщо бути цілком чесним із собою) «Ти була в ній прегарна, і я хочу, щоб ти знала, що я так подумав, коли побачив тебе в ній».

Але не так склалося, як гадалося, бо за годину по тому, як сукню було подаровано, Страйк найняв Робін на постійну роботу. Понад сумнів, сукня принаймні почасти спричинилася до глибокої недовіри, якою Метью — наречений Робін — пройнявся до детектива. Ба гірше, на думку Страйка, та сукня поставила зависоку планку для подальших подарунків. Свідомо чи несвідомо він відтоді постійно занижував очікування, то забуваючи купити Робін подарунок на день народження або Різдво, то даруючи щось максимально нейтральне.

Рожеві лілеї Страйк узяв у першій-ліпшій квіткарні, яка трапилася йому по поверненню з Амершема, і приніс їх до офісу, щоб Робін побачила завтра. Ці квіти він обрав за розмір і сильний аромат. Страйк уважав, що цього року має купити дорожчий букет, а ці квіти мали поважний вигляд, ніби він і не схопив їх на бігу. Ружі не до речі нагадали би про День святого Валентина, а майже все інше в квіткарні — під вечір досить-таки прив’яле — здавалося обтріпаним, дешевим. А лілеї були великі та при тому приємно-нейтральні, скульптурні, важко-пахучі; у самій їхній зухвалості таїлася безпека. Лілеї походили зі стерильної теплиці, їх не оповивала романтика тихого лісу чи таємного саду: про ці квіти Страйк міг упевнено сказати, що вони гарно пахнуть, і більше ніяк не пояснювати свій вибір.

Страйк не міг знати, що перше, з чим у Робін асоціюються і завжди асоціюватимуться рожеві лілеї,— це Сара Шедлок, яка колись принесла майже такий самий букет до Робін і Метью на входини. На ранок після свого дня народження Робін прийшла до офісу й побачила ці квіти на своїй половині партнерського столу — Страйк пхнув їх у вазу з водою, але не зняв целофанової обгортки з великим темно-рожевим бантом і запискою «Вітання від Корморана» (без поцілунку, цілунків до листівок він не додавав ніколи). Це видовище зачепило її так само, як зустріч з флаконом-гранатою у «Селфриджесі». Робін не бажала цих квітів; вони дратували її подвійно, бо нагадували і про Страйкову забудькуватість, і про невірність Метью. І коли вона вже мусить дивитися на них і вдихати їхній запах, то принаймні не в себе вдома.

Тож Робін так і лишила лілеї в офісі, де квіти вперто відмовлялися вмирати. Щоранку Пат сумлінно міняла воду у вазі й так дбала про лілеї, що вони протрималися аж два тижні. Під кінець від них нудило навіть Страйка: пахощі, що долинали до нього, нагадували парфуми його колишньої подружки Лорелеї. Асоціація була не з приємних.

Коли біло-рожеві воскові пелюстки нарешті почали сохнути й відпадати, непомітно настали й минули тридцять дев’яті роковини зникнення Марго Бамборо; мабуть, ніхто про них і не згадав, крім рідних і ще Страйка з Робін. Джордж Лейборн, як і обіцяв, приніс матеріали поліційного розслідування, і тепер вони лежали в чотирьох картонних коробках під подвійним столом партнерів, бо більше не було куди їх покласти. Страйк, найменше обтяжений поточними справами агенції (бо мусив мати можливість щомиті зірватися і поїхати до Корнволлу) взявся ті матеріали розбирати. Після засвоєння всієї інформації він планував разом з Робін з’їздити до Клеркенвеллу та пройти давнім шляхом Марго Бамборо від клініки Святого Івана до пабу, де на неї марно чекала подруга.

Й ось в останній день жовтня Робін вийшла з офісу о першій і під загрозливим небом (і з парасолькою напоготові) помчала до метро. Вона тихо раділа перспективам цього дня, бо нарешті вони зі Страйком разом попрацюють над справою Бамборо.

Уже сипалася мжичка, коли Робін помітила Страйка: він курив і роздивлявся фасад будинку посередині вулиці Сент-Джонс-лейн. Він обернувся на цокіт підборів Робін по мокрому асфальту.

— Я запізнилася? — спитала Робін, підійшовши.

— Ні,— відповів Страйк,— то я рано приїхав.

Робін, не випускаючи парасолі, стала поруч з ним і собі кинула погляд на високу будівлю з коричневої цегли, з великими вікнами в металевих рамах. Схоже було, що будівля офісна, але жодна табличка не повідомляла про те, які підприємства тут розміщуються.

— Вона була просто тут,— сказав Страйк, указуючи на двері з номером 29.— Стара клініка Святого Івана на Сент-Джонс-лейн — вулиці Святого Івана... Фасад після того переробили. Колись там був ще чорний хід,— додав він.— За хвилину зайдемо за будинок і глянемо, що там.

Робін роззирнулася в обидва кінці Сент-Джонс-лейн. Це була довга вузька вулиця з одностороннім рухом, обабіч якої стояли високі будівлі з численними вікнами.

— Тут звідусіль усе видно,— відзначила Робін.

— Так,— погодився Страйк.— Почнімо з того, у що Марго була вдягнена, коли зникла.

— Я вже знаю,— відповіла Робін.— Коричнева вельветова спідниця, червона сорочка, трикотажна майка, бежевий дощовик «Берберрі», срібний ланцюжок і сережки, золота обручка. З собою мала шкіряну сумку на довгому ремінці й чорну парасолю.

— З тебе гарний детектив,— аж вразився Страйк.— Готова до поліційних звітів?

— Кажи.

— За чверть шоста, одинадцятого жовтня 1974 року. Відомо лише про трьох людей, які перебували на той момент у цій будівлі. Марго, одягнена точно так, як ти описуєш, тільки ще без дощовика; Глорія Конті, молодша працівниця реєстратури; і невідкладна пацієнтка з болем у животі, яка прийшла з вулиці. Глорія поспіхом записала ту людину як «Тео знак питання». Попри чоловіче ім’я і запевнення доктора Джозефа Бреннера, що він бачив чоловіка, і переконаність Талбота в тому, що йшлося про чоловіка в жіночому одязі, Глорія непохитно трималася думки, що Тео — жінка.

Всі інші працівники на той час уже пішли, крім прибиральниці Вілми, якої взагалі не було в клініці, бо по п’ятницях вона не працювала. Про Вілму поговоримо пізніше.

Дженіс, медсестра, була на місці до дванадцятої години, тоді пішла на виклики і не поверталася. Айрін, друга працівниця реєстратури, о другій тридцять пішла до зубного й теж не поверталася. За їхніми власними словами, які підтвердили також інші свідки, секретарка Дороті пішла о п’ятій десять, доктор Ґупта — о п’ятій тридцять, а доктор Бреннер — за чверть шоста. Поліцію цілком задовольнили алібі, які ці троє осіб надали на решту вечора: Дороті пішла додому й цілий вечір дивилася телевізор у товаристві сина. Доктор Ґупта пішов на велике родинне зібрання на честь дня народження своєї матері. Доктор Бреннер був з незаміжньою сестрою, з якою проживав. Пізніше того вечора Бреннерів у вікно вітальні бачила особа, яка вигулювала собаку.

Останні пацієнти за записом, мама з дитиною, прийшли до Марго й пішли невдовзі після доктора Бреннера. Пацієнти засвідчили, що коли вони бачили Марго, з нею було все добре.

Після цього єдиним свідком лишилася Глорія. За її словами, Тео зайшла до кабінету Марго й лишалася там довше, ніж очікувалося. О шостій п’ятнадцять Тео пішла, і в клініці її більше ніколи не бачили. Поліція опублікувала звернення до неї, але ніхто не відгукнувся.

Марго не лишила жодних записів про Тео. Вважають, що вона планувала написати звіт наступного дня, бо подруга вже п’ятнадцять хвилин як чекала на неї в пабі, і Марго не хотіла запізнюватися ще сильніше.

Невдовзі по тому, як Тео пішла, Марго поспішно вийшла з кабінету, накинула плащ, сказала Глорії замкнути клініку запасним ключем і зникла з очей.

Страйк розвернувся і вказав на старовинну на вигляд арку з жовтого каменю, яка виднілася просто попереду.

— Пішла вона в той бік, до «Трьох королів».

Якусь мить Страйк і Робін дивилися на стару арку, що нависла над дорогою, ніби чекали, що там постане тінь Марго. Тоді Страйк затоптав недопалок і мовив:

— Ходімо.

Пройшовши до кінця будинку номер 28, він указав на темний провулок завширшки як двері, який називався Прохід.

— Хороше місце, щоб сховатися,— сказала Робін, зазирнувши до темного критого коридору між будинками.

— Ще й яке,— погодився Страйк.— Якщо хтось чатував на неї, це те, що лікар прописав. Заскочити її зненацька, затягнути сюди... а ось далі починаються проблеми.

Вони пройшли коротким коридором і спустилися у скверик між двома паралельними вулицями, в якому серед бетону росли чагарники.

— Поліція обшукала сквер із собаками. Нічого. А якщо нападник потягнув її далі, отуди,— Страйк указав на вулицю паралельно до Сент-Джонс-лейн,— тобто на Сент-Джон-стріт, то їх би майже напевно побачили. Там завжди багато людей. І це навіть якщо висока й міцна жінка двадцяти дев’ятьох років не кричала й не виривалася.

Він озирнувся і глянув на темний Прохід.

— Медсестра інколи ходила через чорний хід. Ззаду будівлі вона мала невелике приміщення, де тримала свої речі й іноді приймала пацієнтів. Також з чорного ходу часом ходила прибиральниця Вілма. За інших обставин двері були замкнені.

— Нас цікавлять люди, які мали можливість заходити й виходити через чорний хід? — спитала Робін.

— Не дуже, але я хочу отримати чітке уявлення про місцеву топографію. Минуло майже сорок років; нам треба заново перевірити все.

Через Прохід детективи повернулися до фасаду будівлі.

— Маємо дещо, чого не мав Білл Талбот,— сказав Страйк.— Нам відомо, що Ессекський Різник виявився дрібним блондином, а не смаглявим здоровилом, схожим на цигана. Тео — хай хто була ця людина — то не Крід. Але, звісно, відкидати її зарано. Й останнє,— додав Страйк, поглядаючи на будинок номер 29,— а тоді з власне клінікою ми закінчимо. Айрін, білява працівниця реєстратури, сказала поліції, що перед зникненням Марго отримала два анонімні листи з погрозами. В матеріалах справи їх немає, тож маємо тільки свідчення Айрін. За її словами, один лист вона розпечатала сама, другий бачила в Марго на столі, коли приносила чай. У тому, який Айрін читала, писали, що Марго горітиме в пеклі.

— Здається, розпечатувати листи — робота секретарки, а не дівчини з реєстратури,— відзначила Робін.

— Слушно,— погодився Страйк, витягаючи записник і роблячи нотатку,— перевіримо це... Варто також сказати, що Талбот, очевидячки, вважав Айрін ненадійним свідком: вона була неточна та схильна до перебільшень. Також Ґупта згадував, що на святкуванні Різдва між Марго й Айрін виник якийсь конфлікт. На його думку, то була дрібниця, та все одно він це запам’ятав.

— А Талбот уже...

— Помер? Так,— кивнув Страйк.— І Лосон, його наступник, теж. Утім, у Талбота лишився син, і я думаю, що треба з ним зв’язатися. У Лосона дітей не було.

— Що ще є про ті анонімні погрози?

— Глорія, друга працівниця реєстратури, сказала, що Айрін показувала їй записку, але не змогла згадати, що там було. Медсестра Дженіс підтвердила, що Айрін казала їй про записку, але особисто вона їх не бачила. Ґупті Марго про таке не говорила — я йому спеціально дзвонив і уточнив. Хай там що,— додав Страйк, крізь мжичку кинувши на вулицю останній погляд,— якщо Марго не викрали просто під дверима клініки і якщо вона не пішла прямо на стоянку, вона рушила до «Трьох королів». А отже, нам туди.

— Під парасолю хочеш? — спитала Робін.

— Ні,— відповів Страйк. Його густі кучері мали однаковий вигляд і сухими, і мокрими, а на марнославство він не хворів.

Вони рушили вулицею, пройшли під Брамою Святого Івана — старовинною кам’яною аркою, прикрашеною численними геральдичними щитами,— і вийшли на Клеркенвелл-роуд, жваву двосторонню вулицю. Перетнувши її, детективи опинилися біля старомодного червоного таксофону на вході до Албемарл-вею.

— Це біля цієї будки бачили двох жінок, які наче вовтузилися? — спитала Робін.

Страйк перевірив.

— Ти читала матеріали справи,— сказав він мало не обвинувальним тоном.

— Швиденько проглянула,— визнала Робін,— поки вчора ввечері роздруковувала рахунок для Вторака. Я не все читала, часу не було. Але дещо глянути встигла.

— Що ж, це не та телефонна будка,— сказав Страйк.— До важливої будки — чи будок — ми ще дійдемо. А тепер іди за мною.

Замість піти до брукованої пішохідної зони, куди, як знала зі свого побіжного розслідування Робін, мала б піти Марго, якщо вона йшла до «Трьох королів», Страйк звернув ліворуч і рушив уздовж Клеркенвелл-роуд.

— І чому ми сюди йдемо? — спитала Робін, наздогнавши його.

— Тому що,— відповів Страйк, знову спинившись і вказавши на вікно верхнього поверху в схожій на старий цегляний склад будівлі навпроти,— десь після шостої години в потрібний нам день чотирнадцятилітня школярка Аманда Байт бачила отам у вікні Марго, яка відчайдушно гамселила кулаками по шибці. Вона клялася, що бачила саме це.

— Я про це взагалі не в курсі,— мовила Робін.

— З тієї поважної причини, що поліція не взяла цього до уваги. Зі звітів стає зрозуміло, що Талбот відкинув ці свідчення, бо вони не пасували до його теорії, що Марго викрав Крід. Але Лосон потім повернувся до Аманди, і вона навіть провела його цією вулицею. Але на користь свідчень Аманди говорить кілька деталей. По-перше, вона сама заявила поліції, що бачила Марго у вікні зразу після дня виборів, а згадала про це через те, що мала сварку з однокласницею, яка була за торі. Їх залишили в школі після уроків, а потім дівчата разом пішли на каву. Але подруга розсердилася, коли Аманда заявила, що радіє перемозі Вілсона, і відмовилася йти з нею далі.

За словами Аманди, вона й собі розсердилася на витребеньки подруги, аж тут підвела очі й побачила, що жінка б’є кулаками по склу. Вона детально описала цю жінку, але на цей момент про зовнішність і одяг Марго вже писали газети. Лосон зв’язався з власником приміщення на верхньому поверсі. Там була поліграфічна майстерня, якою володіла подружня пара. Вони випускали невеликі наклади памфлетів, плакатів і запрошень тощо. Жодного зв’язку з Марго. Пара не була зареєстрована в клініці Святого Івана, бо проживала в іншому районі. Жінка сказала, що іноді справді доводилося бити по вікну кулаком, щоб його зачинити. Однак вона була зовсім не схожа на Марго: невеликого зросту, міцної статури, руда.

— І хтось би помітив, якби Марго піднімалася на верхній поверх, так? — спитала Робін, переводячи погляд з вікна на вхід. Вона відійшла подалі від краю тротуару, бо машини плескали водою з калюж.— Вона мала б піднятися сходами чи на ліфті, може, мала б дзвонити в двері, щоб її пустили.

— Логічно,— погодився Страйк.— Лосон дійшов висновку, що Аманда припустилася безневинної помилки й переплутала дружину поліграфіста з Марго.

Вони повернулися на місце, де відхилилися від «маршруту Марго» (як охрестила його Робін). Страйк знову зупинився і вказав на темрявий проїзд під назвою Албемарл-вей.

— На таксофон не зважай, але подумай про те, що Албемарлвей — це перший провулок після Проходу, куди Марго могла зайти — з власної волі чи ні — так, щоб цього не бачило з півсотні людей. Досить тихий провулок... але не такий уже тихий,— додав Страйк, дивлячись на протилежний кінець Албемарл-вею, де туди-сюди снували машини. Албемарл-вей був вужчим за Сент-Джонс-лейн, але так само обабіч суцільно височіли будинки, через які внизу лежала постійна тінь.

— Проте й тут викрадач ризикував би,— сказав Страйк,— але якщо Денніс Крід десь чигав у своєму фургоні на будь-яку жінку, яка просто йшла повз, то це запросто могло статися в такому місці.

Тут Албемарл-веєм пронісся порив холодного вітру, і Страйк відчув запах, який вважав ароматом рожевих лілей,— аж тут виявив, що це так пахне від Робін. Парфуми були не точно такі самі, як любила Лорелея; аромат його колишньої був якийсь алкогольний, відгонив ромом (і Страйкові це навіть подобалося, поки запах асоціювався в нього з приязню без прив’язаності й вигадливим сексом; лише пізніше він почав пов’язувати ті пахощі з пасивною агресією, нападками на свій характер і вимогами кохання, якого не відчував). Однак парфуми були дуже схожі на Лорелеїні; як на Страйка, запах був липучий, хворобливий.

Багато хто, звісно, сказав би, що не йому судити, як пахнуть жінки, коли сам він тхне старою попільничкою і лише в особливих випадках бризкається каронівським «Пур-ан-ом». Однак у дитинстві Страйк багато жив у злиднях і тому вважав чистоплотність невід’ємним елементом привабливості. Йому подобалися попередні парфуми Робін; він навіть скучив за ними, коли її не було в офісі.

— Туди,— вказав він, і під дощем вони вийшли на несиметричну пішохідну площу. За кілька секунд Страйк виявив, що Робін пасе задніх, і зробив кілька кроків назад, щоб стати поруч з нею під Монастирською церквою Святого Івана. То була приємна симетрична будівля червоної цегли з видовженими вікнами та двома білими кам’яними колонами обабіч входу.

— Думаєш про те, що вона «у святому місці» ? — спитав Страйк, прикурюючи; дощ лився просто на нього. Видихнувши, він затулив цигарку долонею, щоб не загасла.

— Ні,— якось нашорошилася Робін,— хоча так, трошки думаю. Глянь на це...

Через відчинену браму Страйк пройшов за нею у невеликий поминальний сад, відкритий для громадськості й повний (як прочитала на невеликій табличці Робін) лікарських рослин, зокрема таких, якими в Середньовіччі лікували в шпиталях ордену іоаннітів. На дальній стіні висіла біла постать Христа, яку оточували емблеми чотирьох євангелістів: тілець, лев, орел і янгол. Листя й бадилля м’яко хиталися під дощем. Робін окинула поглядом маленький сад в оточенні чотирьох стін, а Страйк, який зайшов слідом, сказав:

— Гадаю, ти погодишся, що якби хтось її тут закопав, служителі помітили б свіжу землю.

— Я розумію,— відповіла Робін.— Просто дивлюся.

Коли повернулися на вулицю, вона додала:

— Дивися, там усюди мальтійські хрести. На арці, під якою ми пройшли, вони теж були.

— Це хрест рицарів-госпітальєрів. То був орден Святого Івана, по-нашому Сент-Джона. Саме тому тут так називаються вулиці, і він є на емблемі лікарень Святого Івана; у них на Сент-Джонс-лейн головний офіс. Якщо та медіум гуглила район, де зникла Марго, то точно звернула увагу на зв’язок Клеркенвеллу зі Святим Іваном, з рицарями-іоаннітами. Готовий битися об заклад, що саме тому їй спало на думку «святе місце». Май на увазі, що коли прийдемо до пабу, там знову буде хрест.

— Знаєш,— сказала Робін, знову кидаючи погляд на Монастирську церкву,— Пітер Тобін, серійний убивця з Шотландії, мав потяг до церков. Він навіть був вступив до релігійної організації під вигаданим іменем. Потім працював при церкві в Глазго й там поховав дівчину під підлогою.

— Церква — гарне прикриття для вбивць,— сказав Страйк.— І для сексуальних злочинців теж.

— Священики й лікарі,— замислилася Робін.— У головах більшості людей прошито, що їм треба довіряти, правда?

— І це після всіх скандалів у католицькій церкві? Після Гарольда Шипмана?

— Гадаю, що так,— відповіла Робін.— Ти не думаєш, що ми схильні приписувати певним категоріям людей незаслужені чесноти? А ще я думаю, що ми маємо потребу довіряти людям, які наче мають владу над життям і смертю.

— Думаю, ти в чомусь права,— погодився Страйк; вони саме ступили на пішохідну вуличку під назвою Єрусалимський пасаж.— Я казав Ґупті: дивно, що Джозеф Бреннер не любив людей. Як на мене, це перша вимога до професії лікаря. Але Ґупта мене просвітив. Спинімося,— запропонував Страйк і спинився.— Якщо Марго дійшла аж сюди... думаю, вона ішла б саме цим шляхом, бо це найкоротший і найбільш логічний маршрут до «Трьох королів»... то це вперше вона ішла б повз приватні будинки, а не офіси чи громадські споруди.

Робін обвела поглядом вулицю. Дощ шурхотів по її парасольці.

— Ну,— повільно сказала вона,— звісно, могло бути й таке, але дуже сумнівно. Невже хтось міг прокинутися вранці й вирішити, що треба сьогодні викрасти жінку — отак узяти і схопити просто з вулиці?

— Я тебе що — нічого не навчив?

— Добре, добре: спершу можливість, потім мотив. Але з можливістю тут теж проблема. На цій вулиці все видно. Невже ніхто б не побачив, не почув би, як її викрадають? І викрадач мав би жити сам-один — бо тоді співмешканці стали б співучасниками злочину?

— Слушні зауваження,— визнав Страйк.— Плюс поліція обійшла тут усі будинки. Розпитали всіх, хоча помешкання не обшукували. Але поміркуймо... Вона була лікарка. Скажімо, хтось вибіг з будинку, попросив її зайти до хворого чи травмованого родича, а тоді не випустив її? Добрий привід заманити її всередину — прикинутися, що потрібна невідкладна допомога.

— Гаразд, але ця людина мала б знати, що Марго — лікарка.

— Гі міг викрасти хтось із пацієнтів.

— Але звідки б він знав, що Марго буде йти саме тут саме в той час? Вона ж не сказала всій околиці, що збирається до пабу?

— Може, то була імпровізація — викрадач побачив її, знав, що вона лікарка, тож вибіг і схопив її. Або... не знаю, припустімо, що хтось справді захворів чи помирав, чи стався нещасний випадок, Марго зайшла, виникла суперечка через лікування, або вона відмовилася допомагати... дійшло до бійки, і її ненавмисно вбили.

Він замовк, бо повз проходила група говірких французьких студентів. Потім Страйк сказав:

— Це, звісно, домисли.

— Можемо дізнатися, чи в багатьох будинках живуть ті самі люди, що й тридцять дев’ять років тому,— мовила Робін,— але все одно незрозуміло, як викрадач сорок років приховував тіло. За таких обставин навряд чи людина б зважилася переїхати, як гадаєш?

— Так, це проблема,— погодився Страйк.— Як сказав Ґупта, це не те, що сховати стіл десь такої самої ваги. Кров, розкладання, паразити.... Багато хто намагався тримати трупи там, де жив. Криппен, Кристі, Фред і Роуз Вести. Загалом вважається, що це помилка.

— Але Крід якось давав цьому раду,— сказала Робін.— Виварював відрізані руки в підвалі, ховав голови окремо від тіл. Схопили його не через трупи.

— Ти що, читаєш «Демона з Райського парку»? — різко спитав Страйк.

— Так,— відповіла Робін.

— Тобі треба те лайно в голові?

— Воно корисне для справи,— заперечила Робін.

— Гм-м. Я просто подумав, що маю дбати про здоров’я і безпеку молодшої партнерки.

Робін не відповіла. Страйк кинув останній погляд на будинки й запросив Робін іти далі. Він сказав:

— Ти права, я не розумію. Холодильники відчиняють, приходять газівники, і їм тхне, сусіди помічають забиту каналізацію. Та з міркувань сумлінності слід перевірити, хто тут жив у ті часи.

Тепер вони вийшли на вулицю з найбільш жвавим рухом. Ейлзбері-стріт була широка; тут розміщувалися офісні й житлові будівлі.

— Отже,— сказав Страйк, спинившись на тротуарі,— якщо Марго все ще йшла до пабу, то тут вона мала б перетнути вулицю і звернути ліворуч, на Клеркенвелл-Ґрін. Але варто відзначити, що ось там,— Страйк вказав на ділянку кроків за п’ятдесят праворуч,— у той вечір маленький білий фургон мало не збив двох жінок, коли на великій швидкості їхав від Клеркенвелл-Ґріну. Цей інцидент бачило четверо чи п’ятеро свідків. Номера ніхто не запам’ятав...

— Проте Крід чіпляв до фургона з хімчистки фальшиві номери,— сказала Робін,— тож користі від того було б мало.

— Так і є. У фургона, який свідки бачили одинадцятого жовтня 1974 року, на боці була емблема. Свідчення щодо того, яка саме, розійшлися, але двоє стверджували, що то була велика квітка.

— Нам також відомо,— відповіла Робін,— що Крід замальовував фургон тимчасовою фарбою.

— І знову так і є. Отже, на перший погляд — це в нас перша реальна підстава вважати, що Крід тут був. Звісно, Талбот тільки в це й хотів вірити, тож його не цікавила думка тих свідків, які вважали, що то був фургон місцевої квіткарні. Однак молодший колега, який, видко, зрозумів, що в начальства потроху протікає дах, пішов і розпитав флориста, чоловіка на ім’я Альберт Шиммінгз, і той заявив, що того вечора на фургоні тут не ганяв. Сказав, що підвозив на ньому молодшого сина в абсолютно іншому місці.

— Це не означає, що то не міг бути Шиммінгз,— сказала Робін.— Може, він злякався, що порушив правила дорожнього руху. Камер спостереження тоді не було, доводити нема чого.

— Просто мої думки. Якщо Шиммінгз ще живий, думаю, треба перевірити його історію. Може, скаже правду, коли вже немає чого перейматися через порушення правил. Водночас,— додав Страйк,— питання про фургон лишається відкритим, і слід визнати, що Крід за кермом — це теж вірогідна версія.

— Але якщо Крід був за кермом, то де саме він викрав Марго? — спитала Робін.— Точно не на Албемарл-веї, бо тоді він їхав би іншим шляхом.

— Слушно. Якби він схопив її на Албемарл-веї, то далі виїхав би на Айслбері-стріт, а не на Клеркенвелл-Ґрін,— а отже, час поговорити про двох жінок біля таксофону.

Під дощем вони пройшли на Клеркенвелл-Ґрін, широку прямокутну площу з деревами, пабом і кав’ярнею. Посередині, поруч із запаркованими машинами й велосипедною стоянкою, тулилося двійко таксофонів.

— Ось тут,— сказав Страйк, стаючи між будками,— божевілля Талбота почало справді шкодити справі. Жінка на ім’я Рубі Елліот, яка не знала району й шукала новий будинок доньки і зятя на Гейвардз-плейсі, загубилася і під дощем нарізала кола. Коли проїжджала повз ці таксофони, побачила двох жінок, які ніби вовтузилися; одна, за її словами, ледве трималася на ногах. Вона не дуже добре їх запам’ятала — врешті-решт, періщив дощ, а Рубі Елліот більше цікавили дорожні знаки й номери будинків, бо вона заблукала. Поліції вона змогла сказати тільки те, що одна жінка була в якомусь каптурі, а друга — в дощовику.

Коли про це написали в газетах, одна розважлива пані середніх літ заявила, що жінки, яких бачила Рубі Елліот,— це майже напевно вона і її мама. Біллові Талботу вона розповіла, що того вечора вела свою стареньку через Клеркенвелл-Ґрін — вони поверталися додому після прогулянки. Одна з них була в непромокальному капелюсі, а друга — в дощовику, схожому на той, що носила Марго. Парасольок вони не мали, тож жінка поспішала завести маму додому. Мама страждала на старече слабоумство й була незадоволена, що її кудись женуть, тому біля таксофонів у них стався невеликий конфлікт. Є навіть їхнє випадкове фото — його публікували в газетах, писали, що історія про Марго та другу жінку виявилася пшиком.

Але Талбот не повірив. Він навідріз не погодився з тим, що йшлося не про Марго й чоловіка в жіночому вбранні. Ось його бачення: Марго стикнулася з Крідом біля будок, він силоміць потягнув її до фургона, буцімто припаркованого отам...— Страйк указав на кілька машин збоку,— а тоді Крід на повній швидкості помчав геть, поки Марго кричала й билася в фургоні, і виїхав на Ейлзбері-стріт.

— Але,— заперечила Робін,— Талбот же думав, що Тео — це Крід. Нащо Крідові заходити до кабінету Марго в жіночому одязі, а тоді піти, нічого їй не зробивши, приїхати на Клеркенвелл-Ґрін і викрасти її тут, де повно людей і все чудово видно?

— Намагатися це збагнути — сенсу небагато, бо логіки там немає. Коли справу передали Лосонові, він знову звернувся до Фіони Флюрі — тієї розважливої пані,— розпитав її і утвердився в думці, що саме Фіону з мамою бачила Рубі Елліот. Знову ж таки, в пригоді стали вибори: Фіона Флюрі згадала, що втомилася і не надто терпляче поводилася з нездоровою мамою, оскільки напередодні допізна дивилася новини про вибори. Лосон дійшов висновку — і я схильний з ним погодитися,— що питання про двох жінок біля таксофонів було закрите.

Мжичка перетворилася на справжній дощ. Краплі стукотіли по парасолі Робін і промочили їй холоші штанів. Тепер детективи звернули на Клеркенвелл-клоуз, вигнуту вулицю, що впиралася у величну церкву на підвищенні, з високим гострим шпилем.

— Марго не могла дійти аж сюди,— сказала Робін.

— Логічно,— відповів Страйк і, на її подив, знову зупинився, дивлячись на церкву,— але тут її буцімто теж бачили. Помічник при церкві... так, я розумію,— додав він, побачивши реакцію Робін,— на ім’я Біллі Ломакс, стверджує, що бачив жінку в картатому плащі, яка піднімалася сходами церкви Святого-Якова-на-Ґріні десь у той час, коли Марго мала б дійти до пабу. Бачив її зі спини. В ті часи церкви ще не були цілодобово зачинені.

Талбот, звісно, не зважив на свідчення Ломакса, бо якщо жива Марго ходила по церквах, її ніяк не міг водночас везти геть Ессекський Різник. Лосон теж не розібрався з цими свідченнями: Ломакс твердо стояв на тому, що жінка, схожа за описом на Марго, заходила до церкви. Але він цікавістю не відзначався, тож не пішов за нею, не спитав, нащо вона туди іде, і не подивився, чи вона вийде.

— А тепер,— закінчив Страйк,— ми заслужили випити по пінті.

14

І знаками прадавнього письма Повідано...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Через дорогу від церкви була вивіска «Трьох королів». Фасад пабу, викладений кахлями й вигнутий, повторював вигин вулиці.

Заходячи слідом за Страйком усередину, Робін почувалася дещо дивно: ніби вертається назад у часі. На стінах висіли вирізки з музичних видань сімдесятих років — якісь огляди, реклама старих стереосистем, портрети зірок естради й рок-сцени. Над шинквасом повісили гелловінські оздоби, з однієї стіни дивилися Девід Бові й Боб Марлі, з іншої — Боб Дилан і Джиммі Гендрикс. Сівши за вільний столик на двох (Страйк пішов до бару), Робін помітила в колажі на дзеркалі газетне фото Джонні Рокбі у вузьких шкіряних штанах. Здавалося, що в пабі нічого не змінювалося багато років; за цими самими матованими шибками, серед цих різнокаліберних дерев’яних столиків, голих дощок підлоги, круглих скляних світильників на стінах і свічок у пляшках подруга Марго могла чекати на неї у 1974 році.

Оглядаючи ексцентричний інтер’єр пабу, Робін уперше замислилася про те, якою, власне, була Марго Бамборо. Дивно, як професія може визначити людину в чужій уяві. «Лікарка» — й ось тобі вже готова ідентичність. Чекаючи, поки супутник купить напої, Робін дивилася на черепи-оздоби над шинквасом, на фото мертвих рок-зірок, і їй раптом спало на думку, що це якесь Різдво навпаки. Троє волхвів ішло на уродини; Марго рушила до «Трьох королів» і, вочевидь, зустріла на цьому шляху смерть.

Страйк поставив перед Робін її вино, сам залюбки зробив ковток «Сассекс бесту», тоді сів і видобув з пальта згорток паперів. Робін помітила ксерокопії газетних статей і сторінки з друкованим і рукописним текстом.

— Ти ходив до Британської бібліотеки.

— Цілий день учора просидів.

Страйк узяв верхню ксерокопію і показав Робін. Це була вирізка з газети «Дейлі мейл»: фото Фіони Флюрі та її літньої матері, а над ним заголовок: «То не Різник, а просто ми». Жодна з жінок не була схожа на Марго Бамборо: Фіона була висока й широкоплеча жінка з веселим обличчям і без талії, а її мама зсохлася й зігнулася від старості.

— Це перший натяк на те, що преса почала втрачати віру в Білла Талбота,— сказав Страйк.— За кілька тижнів по тому, як вийшла ця замітка, журналісти вимагали його крові — що навряд чи покращило його психічне здоров’я... Але менше з тим,— додав він, опустивши волохату руку на решту ксерокопій.— Повернімося до того єдиного безсумнівного факту, який ми маємо: за чверть шоста Марго Бамборо була ще жива й перебувала в клініці.

— Ти хотів сказати — о чверть по шостій,— виправила Робін.

— Ні-ні,— заперечив Страйк.— Працівники клініки виходили в такому порядку: Дороті — десять хвилин по п’ятій. О пів на шосту — Динеш Ґупта, який бачив Марго в її кабінеті, коли виходив, а також Глорію і Тео в приймальні. Глорія іде до Бреннера спитати, чи він огляне Тео. Бреннер відмовляється. Марго виходить з кабінету, проводжаючи своїх останніх записаних пацієнтів, які теж проходять повз Тео у приймальні. Марго каже Глорії, що залюбки огляне Тео. Бреннер каже, що це дуже мило з її боку, і теж іде — за чверть шоста. Далі ми маємо лише свідчення Глорії про подальші події, більше ніким не підтверджені. Тільки вона стверджує, що Тео й Марго вийшли з клініки живі.

Робін завмерла, піднісши келих до губ.

— Та ну. Ти ж не хочеш сказати, що насправді вони не виходили? І що Марго досі там, похована десь під будівлею?

— Ні, бо поліційні собаки все там обнюхали — і будівлю, і сад за нею,— відповів Страйк.— Але як тобі така теорія? Причина, з якої Глорія так наполягала на тому, що Тео — жінка, а не чоловік,— це її співучасть у вбивстві чи викраденні Марго Бамборо.

— Але чи не розумніше було б записати жіноче ім’я замість «Тео», якщо ціль була приховати, що то чоловік? І нащо просити Бреннера оглянути Тео, якщо планувалося вбити Марго?

— Слушні зауваження,— визнав Страйк,— але Глорія, можливо, не мала сумнівів, що Бреннер відмовиться, бо то був сварливий старий чорт, а треба було, щоб для Марго ситуація мала природний вигляд. Ну ж бо, підтримай мене хоч трохи. Нерухоме тіло тяжке, його важко переносити, ховати. Але жива жінка, яка чинить спротив,— то ще більша проблема. Я бачив фото Глорії у пресі. Моя тітка на таких каже «худа, мов билинка». А Марго була висока, тож я сумніваюся, що Глорія могла вбити Марго самотужки, вже не кажучи про те, щоб підняти її тіло.

— Доктор Ґупта казав, що Марго і Глорія дружили.

— Спершу можливість, тоді мотив. Дружба могла бути лише про людське око,— заперечив Страйк.— Може, Глорії набридло, що її постійно виховують, і роль вдячної учениці вона грала лише для того, щоб у Марго не виникло підозр. Хай там як, востаннє численні свідки підтверджують, що бачили Марго за півгодини до того, як вона буцімто вийшла з будівлі. Далі ми маємо лише слова Глорії.

— Гаразд, прийнято,— погодилася Робін.

— У такому разі,— провадив Страйк, прибираючи руку зі стосу ксерокопій,— відкинь на хвилину всі свідчення про те, що її буцімто бачили десь у вікні чи на порозі церкви. Забудь про фургон. Цілком можливо, що все це не має до Марго ніякого стосунку. Повернімося до єдиного факту, щодо якого ми певні: Марго Бамборо була ще жива за чверть шоста. І з цього місця звернімося до трьох чоловіків, яких поліція зарахувала до підозрюваних, і запитаймо себе, де вони були за чверть шоста одинадцятого жовтня 1974 року.

Страйк передав Робін ксерокопію статті, датованої 24 жовтня 1974 року.

— Ось,— сказав він.— Рой Фіппс, відомий нам як чоловік Марго й батько Анни.

На світлині був привабливий чоловік тридцятьох років, дуже схожий на доньку. Робін подумала, що якби треба було знайти актора на роль поета в банальній картині, Рой Фіппс дуже пасував би для цього. Це від нього Анна успадкувала довговиде бліде обличчя і прегарні великі очі. У 1974 році темне волосся Роя сягало коміра з широкими лацканами; щойно звівши очі від папірця в руці, він зацьковано дивився на читача зі шпальти старої газети. Підпис під фото повідомляв: «Доктор Рой Фіппс просить громадськість про допомогу».

— На читання навіть часу не марнуй,— сказав Страйк і поклав нову статтю поверх цієї.— Там немає нічого такого, про що ти не знала б, а ось тут є нові елементи.

Робін слухняно схилилася над новою статтею. Страйк скопіював лише половину.

..її чоловік Рой Фіппс, який страждає на хворобу Віллебранда, 11 жовтня був прикутий до ліжка в подружній оселі в Гемі.

«Спростовуючи неточні й безвідповідальні заяви преси, хочемо чітко заявити, що цілком задоволені свідченнями й упевнені, що доктор Рой Фіппс ніяк не причетний до зникнення дружини,— повідомив журналістам детектив-інспектор Білл Талбот, який очолює розслідування справи. — Постійні лікарі доктора Фіппса запевняють, що його стан 11 жовтня виключав здатність сідати за кермо й узагалі пересуватися. Няня в родині доктора Фіппса і його хатня робітниця також засвідчили, що в день зникнення дружини він не виходив з домівки».

— Що таке хвороба Віллебранда? — спитала Робін.

— Спонтанні кровотечі. Я почитав про неї. Кров не згортається. Ґупта наплутав — він казав, що в Роя гемофілія. Є три форми хвороби Віллебранда,— провадив Страйк.— Перший тип — це просто коли згортання крові відбувається трохи повільніше, але навряд чи з таким людині доведеться не вставати з ліжка, та й за кермо вона спокійно сяде. Думаю, що в Роя Фіппса третій тип, який за важкістю близький до гемофілії; з таким справді іноді доводиться лежати й не вставати. Але це ще потрібно перевірити. Та хай там що...

Страйк перегорнув сторінку.

— Це звіт Талбота про допит Роя Фіппса.

— Боже,— тихо вимовила Робін.

Цілу сторінку було списано дрібним косим почерком, але найбільше вражали зірочки, якими Талбот рясно розмалював звіт.

— Бачиш? — Страйк показав на стовпчик дат; тільки їх і можна було прочитати серед нерозбірливих кривульок.— Це дати викрадень чи замахів на викрадення, які здійснював Ессекський Різник. Дивися, посередині переліку Талбот втрачає до Роя цікавість. 26 серпня 1971 року, коли Крід здійснив замах на Пеґі Гіскетт, Рой був з Марго у відпустці у Франції і зміг це довести. Талботові цього вистачило. Якщо Рой не чинив замаху на Пеґі Гіскетт, то він не Ессекський Різник, а якщо він не Ессекський Різник, то не пов’язаний зі зникненням Марго Бамборо. Але в цьому Талботовому переліку є дещо дивне. Всі дати стосуються злочинів Кріда, крім останньої. Обведено двадцять сьоме грудня — без року. Гадки не маю, чим його зацікавило двадцять сьоме.

— А чому він уявив себе Вінсентом ван Ґоґом, уявляєш?

— Ти про зірочки? Так, вони є у всіх звітах Талбота. Дуже дивно. А тепер,— провадив Страйк,— погляньмо, як насправді треба брати свідчення.

Він перегорнув сторінку й показав акуратний машинописний текст на чотири сторінки, з подвійним інтервалом. Детектив Лосон записав свідчення Роя Фіппса, а гематолог поставив підпис на останній сторінці.

— Зараз можна не читати цілий текст,— сказав Страйк.— Суть така: він твердить, що цілий день лежав у ліжку і що це можуть підтвердити прибиральниця і няня. На цьому варто перейти до постаті Вілми Бейліс, яка прибирала у Фіппсів. Вона також працювала прибиральницею у клініці Святого Івана. В клініці на той час не знали, що вона ще приватно прибирає у Марго й Роя. Ґупта розповідав, що Марго радила Вілмі покинути чоловіка, тож могла дати їй роботу, щоб забезпечити їй більше незалежності.

— Чому Марго хотіла, щоб Вілма пішла від чоловіка?

— Добре, що ти спитала,— відповів Страйк і перейшов до іншого аркуша — ксерокопії крихітної замітки, до якої Страйковим гострим і нерозбірливим почерком було додано дату: 6 листопада 1972.

Ґвалтівник у в’язниці

Сьогодні Королівський суд Центрального Лондона засудив тридцятишестирічного Джулза Бейліса, який проживав на Аезер-лейн у Клеркенвеллі, на п’ять років ув’язнення за два зґвалтування. Бейліс, який раніше відбув дворічний термін у Брикстоні за завдання тяжких тілесних ушкоджень, заявляє про свою невинуватість.

— А,— сказала Робін,— розумію.

Вона зробила ще один ковток вина.

— Кумедно,— додала вона зовсім не веселим тоном,— що Крід теж отримав п’ять років за друге зґвалтування. А коли його випустили, то почав не тільки ґвалтувати, а ще й убивати жінок.

— Так,— кивнув Страйк,— я знаю.

Йому вдруге спало на думку порадити Робін не читати «Демона з Райського парку», але він вирішив промовчати.

— Я поки що нічого не дізнався про подальшу долю Джулза Бейліса,— сказав він,— а в поліційних записах про нього немає повної інформації, тож не відомо, чи він ще перебував за ґратами, коли зникла Марго. Нам важливо те, що Лосону Вілма дала не такі свідчення, як Талботові,— хоча стверджувала, що сказала Талботові те саме, а він просто не записав... що цілком можливо, бо, як сама бачиш, його звіти лишають бажати кращого. Зокрема, вона сказала, що в день зникнення Марго витирала з ковроліну кров. Також вона повідомила, що бачила Роя в саду, коли він мав би лежати в ліжку. Також вона сказала Лосонові, що не бачила Роя в ліжку — тільки чула його голос із великої спальні.

— Це, м’яко кажучи, все змінює.

— Як я вже казав, Вілма стояла на тому, що не міняла версії, а просто Талбот не записав її свідчень як слід. Але Лосон, здається, напосівся за це на Вілму, а тоді у світлі нових свідчень ще раз допитав Роя. Однак Рой і досі мав алібі в особі няні Синтії, яка заприсяглася, що він цілий день лежав, а вона багато разів приносила йому чай до спальні.

Робін звела брови.

— Знаю,— кивнув Страйк.— Лосонові, здається, спав на думку той самий бруд, що й нам. Він розпитав Фіппса про характер його стосунків із Синтією, на що Рой розсердився і заявив, що Синтія на дванадцять років молодша і, власне, дальня родичка.

Тут Страйкові й Робін водночас спало на думку, що й між ними десять років різниці. Обидва відкинули це непрохане й недоречне спостереження.

— Рой вважав, що різниця у віці та кровна спорідненість виключають усяку можливість зв’язку в очах пристойних людей. Та як нам відомо, за сім років він уже подолав ці сумніви. Лосон також спитав у Роя про той факт, що за три тижні до своєї смерті Марго зустрічалася з колишнім коханим. Талбот так поспішав виправдати Роя, що не зважив на свідчення Уни Кеннеді...

— Це подруга, з якою Марго мала тут зустрітися? — уточнила Робін.

— Саме так. Уна розповіла Талботові й Лосонові, що Рой розлютився, дізнавшись, що Марго ходила до пабу з колишнім, і на той час, коли Марго зникла, Рой і Марго не розмовляли одне з одним. Лосон відзначає, що Рой не зрадів, коли було піднято цю тему...

— Не дивно...

— ...і що зреагував він дуже агресивно. Однак після розмови з лікарями Роя Лосон удовольнився тим фактом, що Рой справді мав серйозну кровотечу по тому, як упав на стоянці, і справді не був здатний того вечора сісти за кермо, а тим паче вбити чи викрасти власну дружину.

— Він міг когось найняти,— припустила Робін.

— Його банківський рахунок перевірили й не виявили жодних підозрілих платежів, але це не значить, що Рой не міг вигадати чогось іншого. Він гематолог; відповідно, він не дурний.

Страйк випив пива.

— Отже, це чоловік,— сказав він, відкладаючи чотири сторінки свідчень.— А тепер про колишнього.

— Боже милостивий,— промовила Робін, глянувши на друге фото з газети.

Густі кучері чоловіка спадали йому на плечі. Поклавши руки на вузькі стегна, він без усмішки стояв біля картини, на якій наче спліталася закохана пара. Сорочка розстебнута майже до пупа, джинси — дуже тісні на стегнах і широкі в холошах.

— Я так і думав, що тобі сподобається,— вишкірився Страйк на реакцію Робін.— Це Пол Сатчвелл, художник — але не дуже високого класу. Коли преса знайшла його, він саме розмальовував нічний клуб. Це і є колишній коханець Марго.

— Як на мене, вона вчинила правильно,— пробурчала Робін.

— Не суди її занадто суворо. Вони познайомилися, коли Марго працювала в «Плейбої» і мала дев’ятнадцять чи двадцять років.

Сатчвелл був на шість років старший і тоді, мабуть, здавався їй вишуканим.

— Ти бачив ту сорочку?

— Це рекламне фото до його виставки,— пояснив Страйк.— Внизу є примітка про це. Не думаю, що він отак виставляв рослинність на грудях у звичайному житті. Преса дуже зраділа перспективі приплести до історії ще й колишнього коханця, і ніде правди діти: такий персонаж — то просто подарунок для таблоїдів.

Страйк перегорнув сторінку й показав ще один зразок хаотичних записів Талбота. Аркуш знову був пересипаний п’ятикутними зірками й містив той самий перелік дат, поруч з якими були примітки.

— Як бачиш, Талбот вирішив не розмінюватися на дрібниці й не став питати, де Сатчвелл був за чверть шоста в день, коли зникла Марго. Він одразу перейшов до дат, пов’язаних з Ессекським Різником, і щойно Сатчвелл сказав, що одинадцятого вересня, коли було викрадено Сьюзан Маєр, він святкував тридцятиліття друга, Талбот фактично припинив ставити йому питання. Але знову ж таки, ми маємо обведену дату, не пов’язану зі злочинами Кріда, ще й величезний хрест коло неї. Цього разу це шістнадцяте квітня.

— Де Сатчвелл жив, коли зникла Марго?

— У Камдені,— відповів Страйк і показав нову сторінку зі звичним друкованим текстом свідчень.— Ось, дивися, про це є в записах Лосона. Не так уже й далеко від Клеркенвеллу. Лосонові Сатчвелл пояснив, що вони з Марго не бачилися вісім років, випадково здибалися на вулиці й домовилися зустрітися і поговорити. Він нічого особливо не приховував від Лосона, можливо, знаючи, що Уна чи Рой уже розповіли поліції про це. Він навіть сказав, що хотів поновити стосунки з Марго, що схоже на перебір,— він аж надто старався показати, що приховувати йому нічого. Сатчвелл розповів, що замолоду в них з Марго кілька років тривав буремний роман, але врешті-решт Марго зустріла Роя і розірвала стосунки. Алібі Сатчвелла підтвердилося. Він розповів Лосонові, що сам-один малював у студії в Камдені, але о п’ятій годині дзвонив звідти. Стаціонарні телефони — це не сучасні мобілки, там важче щось підробити. Також о шостій тридцять Сатчвелл вечеряв у місцевій кав’ярні, де його добре знали, і свідки погодилися, що справді його бачили. Тоді він пішов додому перевдягнутися і приблизно о восьмій мав зустріч з друзями в барі. Всі, з ким Сатчвелл, за його словами, був, це підтвердили, тож Лосон вирішив, що й Сатчвелл чистий.

Страйк прибрав свідчення Сатчвелла зі значно меншого тепер стосу паперів.

— Тож нам лишається третій і, як на мене, найцікавіший підозрюваний, якщо не рахувати Денніса Кріда. Ось: Стів Датвейт.

Якщо Роя Фіппса лінивий режисер узяв би грати роль чутливого поета, а Пол Сатчвелл досконало втілював образ рок-зірки сімдесятих, то Стів Датвейт ідеально підійшов би на роль крутого пацана, дотепного й нахабного, такого собі хлопа з народу. Він мав блискучі темні очі й заразливу усмішку і носив зачіску малет; Робін згадалися молодики з обкладинки старої платівки «Бей-Сіті Роллерз», яку її мама досі обожнювала, чим дуже веселила своїх дітей. В одній руці Датвейт тримав кухоль пива, а другою обіймав за плечі чоловіка, чиє обличчя з фотографії вирізали, проте костюм на ньому був такий самий дешевий, пом’ятий і лискучий, як у Датвейта. Датвейт розпустив широку яскраву краватку й розстебнув комір, демонструючи ланцюжок на шиї.

Торгівця-ловеласа розшукують через зниклу лікарку

Поліція розшукує продавця вікон Стіва Датвейта, який зник після стандартного допиту у справі зниклої Марго Бамборо, лікарки двадцяти дев’ятьох років.

Двадцятивосьмирічний Датвейт покинув роботу та квартиру на Персиваль-стріт у Клеркенвеллі, не лишивши нової адреси.

Датвейт — колишній пацієнт зниклої лікарки, чиї часті візити до симпатичної білявої терапевтки викликали в персоналу клініки підозру. Друзі комівояжера кажуть, що Датвейт мав «добре підвішений язик», і не думають, що він мав якісь серйозні проблеми зі здоров'ям. Вважають, що Датвейт надсилав доктору Бамборо подарунки.

Датвейт зростав у прийомних родинах. Він не виходить на зв’язок з друзями з сьомого лютого. Повідомляють, що після зникнення Датвейта поліція обшукала його помешкання.

Трагічний роман

«Він тут чимало накоїв, чимало збурив,— каже колега з віконної компанії, який зволів лишитися неназваним.— Справжній паливода. Мав роман з чужою дружиною. І та врешті-решт наковталася пігулок, і діти лишилися без матері. По правді, ніхто тут не сумує від того, що Датвейт зник. Ми тільки зраділи. В голові одна пиятика й дівки, а працювати не хотів».

«Ласа здобич»

На питання про стосунки Датвейта зі зниклою лікаркою колега відповів таке:

«Стів тільки дівчатами й цікавиться. Знаючи його, лікарку він мав би за ласу здобич».

Поліція прагне ще раз допитати Датвейта та просить усіх, хто знає його місцеперебування, повідомити про це.

Коли Робін дочитала, Страйк, який саме допив першу пінту, спитав:

— Ще питимеш?

— Цього разу я принесу,— відповіла Робін.

Вона пішла до шинкваса й почекала там серед черепів і штучного павутиння. Бармен був розмальований під чудовисько Франкештайна. Робін замовляла напої неуважно — всі думки були про Датвейта.

Повернувшись до Страйка з пивом, вином і двома пакетами чипсів, вона сказала:

— Знаєш, стаття несправедлива.

— Кажи.

— Люди часто не розповідають колегам про свої проблеми зі здоров’ям. Датвейт міг здаватися своїм друзякам цілком здоровим, коли вони пили в пабі. Це не означає, що він не хворів. Може, в нього були якісь психологічні негаразди.

— І як це часто буває,— кивнув Страйк,— ти влучила просто в яблучко.

Він покопався в нечисленних паперах, що ще лишалися в стосі, й видобув рукописний документ, але охайний, без Талботових кривульок і хаотичних дат. Страйк не встиг нічого сказати, а Робін уже знала, що цей стрімкий округлий почерк належить Марго Бамборо.

— Історія хвороби Датвейта,— пояснив Страйк.— Поліція її отримала. «Головний біль, розлад шлунку, втрата ваги, серцебиття, нудота, кошмари, неспокійний сон»,— зачитав Страйк.— Висновок Марго... ось, бачиш... такий: «труднощі на роботі й в особистому житті, сильний стрес, ознаки тривожного розладу».

— Ну, його заміжня подруга вкоротила собі віку,— сказала Робін.— Таке не вразить хіба тільки психопата, правда?

У думках Страйка промайнула тінь Шарлотти.

— І я так подумав. А ось дивися ще сюди. Незадовго до першого візиту до Марго Бамборо Датвейт отримав тілесні ушкодження. «Закрита травма голови, тріщини в ребрах». Схоже, що до нього дістався розгніваний і згорьований обманутий чоловік.

— Але з газет виходить, що Датвейт переслідував Марго.

— Ну,— сказав Страйк, плескаючи долонею по історії хвороби,— тут просто сила-силенна візитів. Він ходив до неї тричі на тиждень. Тривожився, мучився провиною і зневагою людей, вочевидь, узагалі не думав, що розвага обернеться смертю жінки. А тут гарненька лікарка — не судить його, втішає, підтримує. Не так уже важко припустити, що Датвейт міг пройнятися до неї почуттями.

Страйк відклав історію хвороби й показав Робін ще машинописні свідчення.

— Ось глянь. Це Дороті і Глорія, й обидві кажуть, що коли Датвейт востаннє виходив з кабінету Марго, він здавався... власне, це каже Дороті,— додав він і зачитав: — «Я помітила, що містер Датвейт виходить з кабінету доктора Бамборо з виразом, я б сказала, шоку на обличчі. Він мені здався розлюченим і засмученим. Він спіткнувся об машинку хлопчика в приймальні й уголос вилаявся. Здавалося, він нічого навколо не бачить». А Глорія,— провадив Страйк, перегорнувши сторінку,— каже таке: «Я запам’ятала містера Датвейта, бо він вилаявся на маленького хлопчика. У нього був такий вигляд, ніби він щойно почув погані новини. Як на мене, він здавався наляканим і сердитим».

Страйк повернувся до історії хвороби:

— Останні записи Марго щодо Датвейта повідомляють лише про ті самі симптоми стресу, тож вона не поставила йому якогось смертельного діагнозу. Лосон припускає, що вона могла звернути увагу на зростання його прихильності та сказати, щоб він не марнував її цінний час, потрібний іншим пацієнтам, а Датвейт цьому не зрадів. Можливо, він переконав себе, що його почуття взаємні. Усі свідчення вказують на те, що він на той час був психологічно вразливий. Хай там що, Марго зникає за чотири дні після останнього візиту Датвейта. В клініці кажуть Талботові, що один пацієнт трохи занадто активно нею цікавився, тож Талбот викликає його на допит. І ось...

Страйк знову видобув розмальований зірочками рукописний аркуш з-поміж друкованих документів.

— Як завжди, Талбот починає допит з відомих дат злочинів Кріда. Біда в тому, що Датвейт не може згадати, що робив у ці дні.

— Якщо він уже захворів від стресу...— почала Робін.

— Саме так,— погодився Страйк.— Коли офіцер поліції питає, чи ти не Ессекський Різник, це не те щоб дуже заспокоює, правда? А ось дивися, Талбот знову написав власну дату: двадцять п’яте лютого. І ще таке... Глянь, ти бодай щось розумієш?

Робін глянула на аркуш, з якого читав Страйк, і роздивилася три рядки тексту.

— Скоропис Пітмана,— сказала Робін.

— Прочитаєш?

— Ні, я вчила тільки систему «Тілайн», трошки. Пітмана не вчила. Але Пат його знає.

— Ти хочеш сказати, що від неї бодай раз буде користь?

— Та пішов ти, Страйку,— розсердилася Робін.— Я знаю, що ти хочеш знову наймати стажерів, але мені більше подобається, коли в кореспонденції лад, а справи вчасно підшиті.

Вона клацнула фото тексту на телефон і відіслала Пат з проханням перекласти. Страйк тим часом думав про те, що Робін ніколи раніше не називала його Страйком, коли сердилася. Дивно, але прізвище звучало навіть інтимніше, ніж ім’я. Йому однозначно сподобалося.

— Вибач, що образив Пат.

— Та пішов ти, кажу ж,— озвалася Робін, але не змогла сховати усмішки.— Що про Датвейта думав Лосон?

— Усе очікувано. Коли Лосон спробував викликати його на допит і виявив, що Датвейт покинув роботу і квартиру, не сказавши, куди їде, то дуже ним зацікавився. Саме тому ця історія потрапила до газет. Його намагалися викурити.

— І що, вийшло? — спитала Робін, хрумтячи чипсами.

— Вийшло. Датвейт прийшов до дільниці у Волтем-Форесті наступного дня після виходу статті про «ловеласа», видно, злякавшись, що в нього вчепляться і Фліт-стріт, і Скотланд-Ярд. Сказав, що безробітний і орендує койкомісце. Місцева поліція подзвонила Лосонові, який негайно приїхав на допит.

Страйк підсунув до Робін частину останніх документів зі свого стосу.

— Ось тут є повний запис. Що каже Лосон: «здається наляканим»... «відповідає ухильно»... «нервує»... «пітніє»... ще й алібі хистке. Датвейт заявив, що на час зникнення Марго оглядав нові квартири.

— Тобто він уже шукав нове помешкання, коли вона зникла?

— Може, збіг? Однак під часу допиту він не зумів розповісти, які квартири оглянув, і не зумів сказати, хто міг його бачити. Врешті-решт Датвейт зізнався, що просто сидів у місцевій кав’ярні з газетою і обводив годящі оголошення. Однак у кав’ярні ніхто його не згадав. Він сказав, що переїхав до Волтем-Форесту, бо після допиту в Талбо-та мав погані асоціації з Клеркенвеллом, почувався підозрюваним, та й на роботі все стало погано після його роману з дружиною колеги, яка наклала на себе руки.

— Ну, це цілком схоже на правду,— мовила Робін.

— Лосон допитував його ще двічі, але більше нічого не дізнався. На третій допит Датвейт прийшов уже з адвокатом. Тоді Лосон відступив. Він, власне, нічого не мав на Датвейта, хай яким той видавався підозрілим. І було цілком вірогідно, що в кав’ярні його ніхто не запам’ятав через те, що там було дуже людно.

До пабу увійшла компанія в гелловінських костюмах. Усі сміялися, явно вже налигані. Робін помітила, що Страйк автоматично кинув погляд на білявку в латексному костюмі медсестри.

— То це все? — спитала вона.

— Практично,— відповів Страйк,— але маю спокусу не показувати тобі оце.

— Чого це?

— Бо це може підживити твій інтерес до святих місць.

— Та я не...

— Добре, але спершу, будь ласка, згадай, що вбивства та зникнення завжди принаджують психів.

— Гаразд,— відповіла Робін,— а тепер показуй.

Страйк перегорнув аркуш. Це виявилася ксерокопія неохайної анонімної записки, складеної з вирізаних з журналів літер.

— Знову мальтійський хрест,— сказала Робін.

— Саме так. Це надійшло до Скотланд-Ярду в 1985 році й було адресоване Лосонові, але той уже пішов у відставку. Більше в конверті нічого не було.

Робін зітхнула й відкинулася на стільці.

— Точно псих,— сказав Страйк, збираючи ксерокопії у стос і скручуючи.— Якщо справді знаєш, де закопали тіло, ти малюєш мапу.

Було вже близько шостої. Саме о цій годині одна лікарка вийшла з клініки, і більше її ніколи не бачили. За матованими шибками пабу згустився синій вечір. Біля бару білявка в костюмі медсестри сміялася з чогось, що казав їй чоловік у костюмі Джокера.

— Знаєш,— мовила Робін, кинувши погляд на папери поруч з келихом Страйка,— вона оце запізнювалася, періщив дощ...

— Кажи,— мовив Страйк, думаючи, що Робін може сказати саме те, про що він сам думав.

— Подруга чекає її тут на самоті. Марго запізнюється. Вона, мабуть, хоче дістатися сюди якнайшвидше. Найбільш вірогідне та просте, що мені спадає на думку,— хтось запропонував її підвезти. Зупинилася машина...

— Або фургон,— підказав Страйк. Так, Робін дійшла того самого висновку, що й він.— Хтось знайомий...

— Чи буцімто знайомий. Літній чоловік...

— Або хтось, кого вона вважає жінкою.

— Саме так,— погодилася Робін.

Вона сумно подивилася на Страйка.

— Так. Вона або знала водія, або та людина здалася їй безпечною.

— Але хто про це згадає? — мовив Страйк.— На ній був пересічний одяг, ще й парасоля. Зупинилася машина. Марго нахилилася до вікна, тоді сіла всередину. Ні бійки, ні конфлікту. Машина поїхала собі.

— І лише водій знає, що трапилося потім,— додала Робін.

Її мобільний задзвонив: Пат Чонсі.

— Вічно вона так,— буркнув Страйк.— Ти їй пишеш повідомлення, а вона обов’язково дзвонить...

— То й що? — не стрималася Робін і прийняла дзвінок.— Добридень, Пат. Вибачте, що турбую в неробочий час. Отримали мою есемеску?

— Так,— каркнула Пат.— Де ти таке взяла?

— У старих поліційних паперах. Можете перекласти?

— Так,— відповіла Пат,— але то якась дурниця.

— Заждіть, Пат, хочу, щоб це почув Корморан,— сказала Робін і ввімкнула гучний зв’язок.

— Готові? — почувся хрипкий голос Пат.

— Так,— озвалася Робін.

Страйк дістав ручку й перевернув стос паперів, щоб було де писати.

— Там таке: «І це остання з них, кома, дванадцята, кома, і коло замкнеться, коли знайдуть десяту, кома»... а далі слово, якого я не можу прочитати, це навіть не Пітман... а далі ще слово, фонетично виходить Ба-фом-ет... і крапка. І нове речення: «Пиши в істинній книзі».

— Бафомет,— повторив Страйк.

— Ага,— озвалася Пат.

— Це не ім’я,— сказав Страйк.— Бафомет — окультне божество.

— Ну, отаке там написано,— спокійно відповіла Пат.

Робін подякувала їй і повісила слухавку.

— «І це остання з них, кома, дванадцята, кома, і коло замкнеться, коли знайдуть десяту, кома, невідоме слово, Бафомет, пиши в істинній книзі»,— перечитав занотоване Страйк.

— Звідки ти знаєш про Бафомета? — спитала Робін.

— Віттакер цікавився всім тим лайном.

— А,— мовила Робін.

Віттакер був останнім коханцем Страйкової матері; Страйк вважав, що саме він улаштував передозування, яке відібрало її життя.

— У нього була Сатанинська біблія,— пояснив Страйк.— 3 Бафометом, з пента... Чорт!

Він почав перебирати незшиті сторінки, шукаючи ті, на яких Талбот намалював п’ятикутні зірки. Насупився, тоді звів очі на Робін.

— Я думаю, це не зірки. Це пентаграми.