Бентежна кров

У сівер облачилася зима...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

15

Де згоїни ще є від давніх ран...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

На другому тижні листопада у Джоан через хіміотерапію небезпечно знизився рівень лейкоцитів, і її поклали до лікарні. Страйк лишив агенцію на Робін, Люсі своїх трьох синів — на чоловіка, й обоє помчали до Корнволлу.

Нагальний від’їзд Страйка збігся зі щомісячною нарадою агенції, і вперше Робін — наймолодшій і, мабуть, найменш досвідченій з усіх детективів агенції, ще й єдиній жінці — довелося вести зібрання самій.

Може, то їй тільки здалося, але Гатчинс і Моррис — обидва колишні поліціянти — сперечалися про графік на наступний місяць і лінію, якої слід триматися з Мутним, дещо більше, ніж якби на нараді був присутній Страйк. Робін вважала, що секретарку Мутного, яку вже давненько годували й поїли за рахунок агенції в надії дізнатися щось про вплив її шефа на його власне начальство, час уже списати з рахунків як потенційне джерело. Вона вирішила, що Моррисові слід востаннє запросити її на вечерю, щоб приспати будь-які підозри щодо його цілей, і завершити спілкування, а тоді треба буде спробувати проникнути в коло знайомств Мутного й добути інформацію напряму в об’єкта розслідування. Барклей єдиний з підрядників погодився з Робін і підтримав її, коли було сказано, що Моррисові час облишити помічницю Мутного. Робін чудово пам’ятала, як колись вони з Барклеєм разом ходили викопувати труп. Такі речі зближують.

Думки про зустріч не відпускали Робін, коли вона вже з ногами влаштувалася на дивані в квартирі на Фінборо-роуд, убрана в піжаму й халат і з ноутбуком на колінах. Вольфганг улаштувався в ногах і грів її.

Макса вдома не було. На минулих вихідних він раптом оголосив, що боїться перейти з категорії інтровертів до лав відлюдників, і прийняв запрошення повечеряти з друзями-акторами, хай навіть перед виходом гірко мовив: «Вони всі будуть мене жаліти, але, мабуть, отримають від того задоволення».

Об одинадцятій Робін вивела Вольфганга на прогулянку, а решту вечора присвятила справі Бамборо: поки Страйк був у Сент-Мосі, вона не мала на це іншого часу, бо всі робочі години забирали ще чотири справи, якими нині займалася агенція.

Робін нікуди не ходила від самого святкування дня народження з Ільзою і Ванессою — та й те минуло не так весело, як гадалося. Всі розмови були про стосунки, бо Ванесса прийшла з новенькою заручною каблучкою на пальці. Відтоді Робін використовувала робоче навантаження за відсутності Страйка як привід не спілкуватися з подругами. Важко було забути слова кузини Кеті: «Ти ніби йдеш у протилежному напрямку, не як усі ми». І насправді Робін просто не хотілося стояти біля шинкваса та слухати, як Ільза чи Ванесса підбурюють її прийняти аванси якогось аж надто знайомого і схожого на Морриса типа з гладенькою балачкою і масними жартами.

Робін і Страйк поділили між собою людей, яких планували знайти й наново розпитати у зв’язку зі справою Бамборо. На жаль, Робін устигла дізнатися, що четверо з її «підопічних» уже відійшли за межу, де з ними не поговориш.

Перехресне дослідження старих записів допомогло Робін визначити місцеперебування Біллі Ломакса, який працював при церкві Святого Якова в Клеркенвеллі. Він помер у 1989 році; Робін досі не вдалося розшукати жодного родича.

Альберт Шиммінгз, флорист, який, вірогідно, перебував за кермом фургона, що його бачили на місці зникнення Марго, також відійшов у засвіти, але Робін написала двом чоловікам, яких визначила як його синів. Вона щиро сподівалася, що не помилилася, бо інакше вийде, що страховий агент та інструктор з водіння отримали дуже загадкові послання. Досі жоден не відповів на її запрошення зустрітися і поговорити.

Вілма Бейліс, яка колись прибирала в клініці, померла в 2003 році. Вона мала двох синів і трьох доньок і розлучилася з Джулзом Бейлісом у 1975 році. На час смерті Вілма була вже не прибиральницею, а соціальною працівницею, а ще виростила успішних дітей: архітектора, медика «швидкої», вчительку, ще одну соціальну працівницю та членкиню місцевої ради від лейбористів. Один із синів проживав у Німеччині, однак Робін і йому написала на пошту й у «Фейсбук», так само, як і його брату й сестрам. Відповіді поки що не було.

Дороті Оукден, секретарка клініки, померла в будинку для літніх у Північному Лондоні, маючи дев’яносто один рік. Карла, її єдиного сина, Робін досі не змогла розшукати.

Водночас колишній коханець Марго Пол Сатчвелл і працівниця реєстратури Глорія Конті лишалися обоє дивно невловимими. Спершу Робін зраділа, що на жодного немає свідоцтва про смерть, та після всіх пошуків у телефонних довідниках, переписах населення, судових архівах, реєстрах шлюбів і розлучень, газетних архівах, соціальних мережах і списках працівників різних компаній вона так само нічого не виявила. На думку спадали лише дві причини: зміна імені (у випадку Глорії — через заміжжя) й еміграція.

Щодо Аманди Байт, школярки, яка буцімто бачила Марго в залитому дощем вікні, жінок з таким іменем і більш-менш відповідного віку в соцмережах було стільки, що Робін утратила надію відшукати потрібну. Ця лінія розслідування особливо дратувала, бо існувала чимала вірогідність, що Аманда більше була не Байт, а ще — як і поліція до неї — Робін сильно сумнівалася, що Аманда справді бачила того вечора у вікні Марго.

Розглянувши й відкинувши фейсбучні профілі ще трьох Аманд Байт, Робін позіхнула, потягнулася і вирішила, що слід зробити перерву. Відклавши ноутбук на столик, вона обережно, щоб не турбувати Вольфганга, спустила ноги з дивана й пішла в кухонну частину приміщення, що об’єднувало кухню, їдальню і вітальню. Вона збиралася приготувати собі чашку низькокалорійного какао, переконуючи себе, що то смачно,— адже під час цього довгого періоду сидячої роботи вона досі намагалася стежити за фігурою.

Розмішуючи неапетитний порошок у кип’ятку, Робін відчула аромат туберози, змішаний із запахом синтетичної карамелі. Навіть після гарячої ванни аромат парфумів «Фрака» лишився у її волоссі, і на піжамі. Робін вирішила, що ці парфуми — коштовна помилка. Від постійного перебування в хмарці густої туберози не лише боліла голова, а й виникало відчуття, ніби вона серед білого дня ходить у хутрі й перлах.

Щойно Робін знову взяла ноутбук, як задзвонив мобільний, що лежав на дивані біля Вольфганга. Розбуджена такса незадоволено підхопилася на хворі лапи. Робін акуратно пересадила пса, тоді взяла телефон і, на своє розчарування, побачила, що дзвонить не Страйк, а Моррис.

— Добридень, Соле.

Після того поцілунку на день народження Робін намагалася в спілкуванні з Моррисом триматися холодно та професійно.

— Здоров, Робі. Ти сказала дзвонити коли завгодно, хоч уночі.

— Так, звісно.

«От тільки я не казала, що мене можна називати Робі».

— Що сталося? — спитала Робін, роззираючись у пошуках ручки.

— Я тут напоїв Джемму. Ну, помічницю Мутного. У цьому стані вона мені повідала, що Мутний дещо має на шефа.

«Теж мені новина»,— подумала Робін і облишила безплідні пошуки чогось, що пише.

— Чому вона так думає?

— Як я розумію, він при ній казав речі типу: «Ой, не хвилюйся, мої дзвінки він завжди приймає» і «Я ж бо знаю, де заховані всі трупи».

У думках Робін промайнув образ мальтійського хреста, але вона його відігнала.

— Це все було ніби жарт,— додав Моррис,— але такі жарти змусили Джемму замислитися.

— Проте подробиць вона не знає?

— Ні, але слухай, серйозно, дай мені ще час. Думаю, я умовлю її влаштувати підслухування. Це я не для себе... я собі такого не можу дозволити... ні, не смійся,— додав Моррис, хоча Робін не сміялася,— я її справді розм’якшив. Якщо даси мені ще трохи часу...

— Соле, вибач, але ми це обговорили на зустрічі,— нагадала Робін і придушила позіхання, від якого аж очі засльозилися.— Клієнт не хоче, щоб ми розповідали про це розслідування працівникам, тож ми не можемо сказати їй, хто ти. Наполягати, щоб вона стежила за власним шефом,— це наражати її на ризик утратити роботу. Це також ризик провалити справу, якщо вона вирішить розповісти Мутному, що відбувається...

— Знову ж таки, я не те щоб маю себе за...

— Соле, одна справа — коли вона тобі щось розповідає п’яна,— провадила Робін (от чого він не слухає? Десять разів це повторили на нараді).— Зовсім інша — пропонувати дівчині без досвіду детективної роботи щось для нас робити.

— Робін, вона в мене по вуха закохалася,— щиро зізнався Моррис.— Було б дурістю цим не скористатися.

Робін раптом запідозрила, що він спав з дівчиною. Проте Страйк чітко сказав, що це заборонено. Вона опустилася на диван. «Демон з Райського парку» був теплий — на книжці спав пес. Вольфганг, вигнаний з дивана, дивився на неї з-під столика докірливими очима старого діда.

— Соле, я вважаю, що час підключити до справи Гатчинса. Хай спробує щось добути з самого Мутного,— сказала Робін.

— Гаразд, але перш ніж приймати рішення, може, я подзвоню Страйкові і...

— Страйкові ти не дзвонитимеш,— відповіла Робін, починаючи сердитися.— Його тітка... у нього вистачає клопоту в Корнволлі...

— Ти дуже мила,— зі смішком відповів Моррис,— але я впевнений, що Страйк захоче...

— Він лишив мене за головну,— сказала Робін, уже розлючена,— і я кажу, що далі тобі до цієї дівчини зась. Вона не знає нічого корисного, і якщо далі на неї тиснути, це може створити проблеми для агенції. Будь ласка, облиш це. Завтра візьмешся за Листоношу, а я скажу Енді перейти на Мутного.

Виникла пауза.

— Я тебе засмутив, так? — спитав Моррис.

— Ні, не засмутив,— відповіла Робін. Урешті-решт, «засмутив» і «розізлив» — різні речі.

— Я зовсім не хотів...

— Ти мене не засмутив, Соле. Я просто нагадую тобі, що саме погодили ми на нараді.

— Гаразд,— озвався Моррис.— Добре. Слухай... ти чула анекдот про шефа, який сказав секретарці, що в компанії проблеми?

— Hi,— крізь зціплені зуби відповіла Робін.

— Каже такий: «Доведеться продати телевізор, шафу й диван з кабінету...» А вона: «Але чому диван, мене що, звільнено?»

— Ха-ха,— відповіла Робін.— Добраніч, Соле.

«Нащо я сказала оте „ха-ха“?» — сердито запитала в себе Робін, відкладаючи мобільний.— Чому не сказала, щоб не розповідав мені більше тупих анекдотів? Можна було взагалі промовчати! І нащо я вибачилася, що прошу його робити домовлене на нараді? Чого я його підмаслюю?»

Вона пригадала всі ті рази, коли прикидалася перед Метью. Удавані оргазми — ніщо порівняно з удаванням, ніби всі ті історії з клубу регбі, уже двадцять разів розказані, досі смішні й цікаві, хоча кожна з тих історій просто виставляла його найрозумнішим і найдотепнішим чоловіком на світі.

«Нащо ми це робимо? — спитала себе Робін, бездумно беручи „Демона з Райського парку".— Нащо так стараємося тримати мир, не сердити їх?»

«Бо вони,— відповіли їй сім примарних чорно-білих облич позаду портрета Денніса Кріда,— здатні на страшні речі, Робін. Ти знаєш, на які: глянь на шрам у себе на руці, пригадай маску горили».

Проте Робін знала, що підіграла Моррисові з іншої причини. Вона не думала, що Моррис стане буйним чи жорстоким, якщо вона не буде сміятися з дурних анекдотів. Ні, тут інше. Робін, єдина донька в родині, де багато синів, змалечку була навчена всім підігрувати, навіть попри той факт, що мама в неї була цілком емансипована. Так сталося не навмисно, але на психотерапії, куди Робін ходила після нападу, на згадку про який лишився шрам у неї на руці, вона зрозуміла, що змалечку грала роль «безпроблемної дитини», яка не нарікає, яка завжди слухається. Робін була на рік старша за Мартина, «проблемну дитину» Еллакоттів: некерованого й упертого, несхильного до навчання чи сумлінності; маючи двадцять вісім років, він досі жив з батьками; з ним серед братів у Робін було найменше спільного. (Однак саме Мартин зацідив Метью в обличчя в день її весілля, а коли вона востаннє навідувалася додому, то мимоволі обійняла його, коли брат почув, скільки клопоту завдає Метью з розлученням, і запропонував знову натовкти йому пику).

Холодний дощ бризкав на шибку позаду обіднього столу. Вольфганг знову міцно заснув. Робін не відчувала в собі сили переглядати

профілі ще п’ятьох десятків Аманд Байт. Узявши «Демона з Райського парку», вона завагалася. Робін дотримувалася правила (бо довго й тяжко працювала над собою і не хотіла втратити нинішній рівень психологічного спокою) не читати книжку після настання темряви й на ніч. Урешті-решт, підсумок усього, про що там ідеться, можна легко знайти в інтернеті: немає потреби слухати власні оповідки Кріда про те, що саме він заподіяв кожній із замордованих жінок.

Однак вона взяла своє какао, розгорнула книжку на закладці, яку зробила з чека з супермаркету, й почала читати з того місця, на якому закінчила кілька днів тому.

Переконаний, що Бамборо стала жертвою серійного вбивці, нині відомого як Ессекський Різник, Талбот нажив ворогів серед колег, які не сприймали його одержимості цією теорією.

— Це назвали достроковою відставкою,— каже один з колег,— але фактично його відсторонили. Казали, що він утратив цікавість до всього, крім Різника, але дивіться, минуло дев’ять років, і досі ніхто не запропонував кращої версії.

Рідні Марго Бамборо не впізнали нічого з невпізнаних прикрас чи предметів білизни, знайдених у підвалі Кріда, коли його арештували в 1976 році, хоча чоловік Бамборо, доктор Рой Фіппс, припустив, що потьмянілий і розчавлений срібний медальйон, можливо, нагадує той, що був на лікарці в день її зникнення.

Однак нещодавно опублікована оповідь про життя Бамборо «Що ж сталося з Марго Бамборо?»^[4], автором якої є син близької подруги зниклої, містить одкровення про приватні справи лікарки, які відкривають цілком новий напрям розслідування — і вказують на можливий зв’язок з Крідом. Незадовго до зникнення Марго Бамборо записалася в приватний пологовий будинок на Брайд-стріт в Ізлінгтоні, де в 1974 році робили таємні аборти.

16

Поглянь на нього, Бритомартпо, і скажи, Чи бачила колись подібну велич;

Йому немає рівні між мужів:

Ступає гордо цей шляхетний велет.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Минуло чотири дні. О п’ятій п’ятнадцять ранку спальний поїзд «Нічна Рив’єра» зупинився на вокзалі Паддинґтон. Страйк спав погано й уночі все дивився, як тягнеться за вікном купе сіра примара так званої Англійської Рив’єри. Постіль він не розстилав, протеза не знімав, від сніданку на пластиковій таці відмовився й одним з перших ступив на перон з речмішком на плечі.

Ранок був морозний, і Страйкове дихання хмаркою вилітало з рота, коли він ішов платформою. Брунелівські сталеві арки вигиналися над ним, мов ребра синього кита, крізь скляну стелю видно було сіре небо. Неголений і з відчуттям дискомфорту в куксі, яку минулого вечора не торкнувся пом’якшувальний крем, Страйк дійшов до лавки, сів, нарешті закурив, а тоді дістав телефон і набрав Робін.

Він знав, що вона не спить, бо цю ніч Робін провела в Страйковому «БМВ», припаркованому під будинком ведучого прогнозу погоди — виглядала Листоношу. Поки Страйк був у Корнволлі, спілкувалися головно через есесмеки, бо вони з Люсі розривалися між шпиталем у Труро й будинком у Сент-Мосі, по черзі то сидячи біля Джоан, у якої випало волосся, а імунна система розвалилася під тиском хіміотерапії, то підтримуючи Теда, який майже не їв. Від’їжджаючи до Лондона, Страйк приготував велетенський казан каррі й лишив у холодильнику поруч з пирогами, які спекла Люсі. Підносячи цигарку до губ, він відчув аромат кмину від власних пальців; а якщо зосереджувався, то міг легко пригадати смертоносний душок лікарняного антисептику, крізь який пробивався сморід сечі: ці запахи заступали собою подих холодного металу, дизелю і кави, аромат якої долітав від «Старбаксу» неподалік.

— Привіт,— сказала Робін, і її голос дещо ослабив — як Страйк і очікував — тугий вузол тривоги в нього всередині.— Що сталося?

— Нічого,— здивувався Страйк, аж тут згадав, що п’ята ранку.— А, вибач... це не щось термінове, просто оце тільки зійшов з поїзда. Хотів спитати, чи ти не хочеш поснідати перед тим, як поїдеш додому спати.

— О, чудова ідея,— озвалася Робін з таким щирим задоволенням, що Страйк відчув себе не таким і втомленим,— бо в мене є новини по справі Бамборо.

— Клас,— відповів Страйк,— у мене теж. Зустріч не завадить.

— Як Джоан?

— Та не дуже. Вчора відпустили її додому. Приставили до неї макмілланівську медсестру. Тед ніякий. Люсі лишилася з ними.

— Ти теж міг лишитися,— сказала Робін.— Ми б упоралися.

— Та нічого,— відповів Страйк, мружачи очі від диму власної цигарки. Крізь хмари прорвався промінчик передзимового сонця й освітив недопалки на кахляній підлозі.— Я обіцяв повернутися на Різдво. Де зустрінемося?

— Ну, я планувала зазирнути до Національної портретної галереї, перш ніж їхати додому, тож...

— Що-що ти планувала? — здивувався Страйк.

— Зазирнути до Національної портретної галереї. Поясню, як зустрінемося. Ти не проти здибатися десь у тих місцях?

— Мені все одно куди,— відповів Страйк,— тут метро під боком. Поїду тобі назустріч, хто перший знайде кав’ярню, напише другому.

За сорок п’ять хвилин Робін зайшла до кав’ярні «Нотатки» на Сент-Мартин-лейн, де вже було людно, попри ранню годину. За дерев’яними столами (деякі були завбільшки як кухонний стіл її батьків у Йоркширі) сиділо повно молоді з ноутбуками й бізнесменів, які забігли поснідати перед роботою. Стоячи в черзі перед довгим шинквасом, Робін старанно ігнорувала випічку й солодощі, виставлені у вітрині: на нічне стеження вона брала з собою бутерброди, і цього (строго сказала собі Робін) цілком достатньо.

Взявши капучино, вона рушила до столу в глибині кав’ярні, за яким Страйк читав «Таймз» під металевим канделябром, схожим на здоровенного павука. За ці шість днів Робін встигла забути, який він сам здоровий. Зігнутий над газетою, Страйк був їй схожий на чорного ведмедя: обличчя в щетині, запихається сандвічем з беконом і яйцем. Приємно було просто глянути на нього. Мабуть, подумала вона, то їй просто аж настільки набридли чисто виголені, стрункі, привабливі чоловіки, які, подібно до аромату туберози, здавалися принадними — але з часом викликали бажання тікати від них світ за очі.

— Привіт,— сказала Робін, сідаючи навпроти.

Страйк звів очі, і негайно її довге сяйливе волосся й аура доброго здоров’я здалися йому протиотрутою від лікарняної смердоти розпаду, в якій він провів минулі п’ять днів.

— Щось ти не вбита, ніби й не провела цілу ніч без сну.

— Не знаю, комплімент це чи звинувачення,— звела брови Робін.— Бо я таки провела цілу ніч без сну, а Листоноша так і не з’явився — чи не з’явилася,— хоча вчора на адресу студії надіслали ще одну поштівку. Листоноші, бачте, сподобалася його усмішка в кінці вівторкового випуску.

Страйк рохнув.

— Ти перший почнеш про справу Бамборо чи я? — спитала Робін.

— Почни ти,— озвався Страйк, жуючи,— бо я з голоду конаю.

— Добре,— кивнула Робін.— Що ж, є добрі новини, а є погані. Погані: майже всі, кого мені вдалося знайти, померли, а кого ще не знайшла — мабуть, теж уже на тому світі.

Вона розповіла Страйкові про покійних Біллі Ломакса, Альберта Шиммінгза, Вілму Бейліс і Дороті Оукден і про свої спроби вийти на зв’язок з їхніми родичами.

— Ніхто поки що не озвався, крім синів Шиммінгза, які злякалися, що ми журналісти й хочемо повісити зникнення Марго на їхнього батька. Я постаралася запевнити, що це не так. Сподіваюся, вийде.

Страйк перервав методичне споживання сандвіча, щоб перехилити одразу пів чашки чаю, і сказав:

— У мене схожі проблеми. Ті дві жінки, що вовтузилися біля таксофонів, недоступні. Рубі Елліот, яка їх бачила, і мати й донька Флюрі — тобто вони самі — померли. Але всі мають живих нащадків, тож я їм написав. Поки що відповів тільки онук Флюрі, який не розуміє, що я в біса хочу. А от у доктора Бреннера, наскільки я виявив, живих родичів не лишилося. Він не мав ні дружини, ні дітей, і його покійна сестра так само була незаміжня і бездітна.

— А ти знаєш, скільки є жінок, яких звати Аманда Байт? — спитала Робін.

— Можу уявити,— кивнув Страйк і відкусив від сандвіча.— Я саме тому її тобі й віддав.

— Ти...

— Та жартую,— усміхнувся на вираз її обличчя Страйк.— А що Пол Сатчвелл і Глорія Конті?

— Ну, якщо вони померли, то не в Британії. Але ось дивина. Я не можу знайти і згадки про жодного з них після 1975 року.

— Збіг,— звів брови Страйк.— Датвейт — мігрені від стресу, мертва коханка — теж зник. Він або за кордоном, або змінив прізвище. Після сімдесят шостого року я не знайшов ні його адреси, ні свідоцтва про смерть. Але скажу, що на його місці я теж змінив би прізвище. Преса йому зробила кепську рекламу, правда ж? Працювати не вміє, спить з дружиною колеги, надсилає квіти жінці, яка потім зникає...

— Ми не знаємо, чи то були квіти,— буркнула Робін у свою чашку.

«Бувають, Страйку, й інші подарунки».

— Ну, тоді цукерки. Суть від того не змінюється. Важче зрозуміти, чому з радарів зникли Сатчвелл і Конті,— додав Страйк, потираючи неголене підборіддя.— Преса доволі швидко втратила до них цікавість. А якби Конті просто взяла прізвище чоловіка, ти б легко знайшла її в інтернеті. Глорій Конті навряд чи так само багато, як Аманд Байт.

— Я подумала, що вона могла виїхати до Італії,— сказала Робін.— Гі батька звали Рикардо. Може, має там родичів. Я написала кільком Конті з «Фейсбуку», але ті, що озвалися, Глорії не знають. Я кажу, що проводжу дослідження генеалогій, бо боюся, що вона не відповість, якщо одразу згадати Марго.

— Це ти правильно,— кивнув Страйк, досипаючи в чай цукру.— Так, Італія — це слушна ідея. Вона була молода, може, вирішила змінити декорації. А от зникнення Сатчвелла — дивина. З фото не скажеш, що то полохливий чоловік. Він мав би десь випливти зі своїми картинами.

— Я шукала на виставках, на аукціонах, у галереях. Але враження таке, що він у повітрі розчинився.

— Ні, в мене трохи прогресу таки є,— мовив Страйк, доїв сандвіч і дістав записник.— Коли сидиш у лікарні, можна на диво плідно попрацювати. Я знайшов чотирьох живих свідків, один уже згодився поговорити: Грегорі Талбот, син Білла, який з’їхав з глузду й почав малювати пентаграми в звітах. Я назвався, пояснив, на кого працюю, і Грегорі виявився не проти поговорити. Іду до нього в суботу, якщо хочеш — приєднуйся.

— Не можу,— засмутилася Робін.— У Морриса й Енді сімейні справи, ми з Барклеєм взяли вихідні на себе.

— А,— озвався Страйк,— шкода. Так, ну я ще знайшов двох жінок, які працювали разом з Марго в клініці,— провадив він, гортаючи записник.— Медсестра Дженіс зберегла прізвище від першого шлюбу, і це допомогло її знайти. Адреса, яку дав мені Ґупта, застаріла, але я її відстежив звідти. Живе на вулиці Найтинґейл-Ґров у Гізер-Ґріні. А Айрін Булл тепер стала місіс Айрін Гіксон. Вона вдова успішного забудовника. Живе в Гринвічі на Серкус-стріт.

— Ти їм дзвонив?

— Вирішив спершу написати,— відповів Страйк.— Жінки немолоді, обидві мешкають самі... Я сказав, хто ми і хто нас найняв, тож вони матимуть час перевірити, чи ми не шахраї, може, зв’яжуться з Анною.

— Гарний план,— схвалила Робін.

— Так само вчиню з Уною Кеннеді, подругою, яка того вечора чекала на Марго в пабі, щойно впевнюся, що не помилився. Анна казала, що вона живе у Вулвергемптоні, але цю жінку я знайшов у Анику. За віком підходить, зараз на пенсії, але вона була вікарієм.

Робін насмішило обличчя Страйка, на якому змішалися недовіра й відраза.

— А що не так з вікаріями?

— Та нічого,— відповів він і за мить додав,— аж такого. Але в шістдесяті Уна працювала в «Плейбої». На тому фото з Марго поруч стоїть саме вона — в газетах підписано. Ти не думаєш, що перетворення плейбоївської кролички на вікарія — дивна історія?

— Цікавий життєвий шлях,— визнала Робін,— але перед тобою тимчасова секретарка, яка тепер працює детективом. І щодо Уни,— додала вона, діставши з сумки «Демона з Райського парку» і розгорнувши книжку.— Хотіла тобі дещо показати. Ось,— вона простягнула книжку Страйкові.— Прочитай те, що я обвела олівцем.

— Та я вже всю книжку прочитав,— запротестував Страйк.— Про який саме...

— Будь ласка,— попросила Робін,— просто почитай те, що я обвела.

Страйк витер руки паперовою серветкою, взяв у Робін книжку й зачитав абзаци, які вона відмітила.

Незадовго до зникнення Марго Бамборо записалася в приватний пологовий будинок на Брайд-стріт в Ізлінгтоні, де в 1974 році робили таємні аборти.

Цей пологовий будинок зачинився в 1978 році; архівів, де зазначалося б, чи зробили Бамборо операцію, не збереглося. Однак автор книжки «Що ж сталося з Марго Бамборо?» натякає на те, що її іменем могла скористатися подруга. Він відзначає, що ця жінка (ірландка й теж колишня плейбоївська кроличка), з якою Бамборо буцімто планувала зустрітися того вечора, мала всі причини підтримувати версію про зустріну пабі навіть після смерті Бамборо.

До пологового будинку на Брайд-стріт усього вісім хвилин пішки від підвалу Денніса Кріда на Ліверпуль-роуд. Таким чином, лишається імовірність, що Марго Бамборо не збиралася того вечора до пабу і збрехала, щоб захистити себе чи подругу, тож і викрасти її могли не в Клеркенвеллі, а неподалік оселі Кріда біля Райського парку.

— Що за!..— вигукнув Страйк, ніби громом уражений.— У моїй книжці про це жодного слова! У тебе тут три додаткові абзаци.

— Я так і подумала, що ти міг цього не читати,— задоволено кивнула Робін.— У тебе навряд чи перше видання, а в мене — перше. Ось, дивися,— додала вона та прогорнула книжку, яку Страйк так і тримав у руках, на кінцеві сторінки.— Бачиш примітку? «Що ж сталося з Марго Бамборо?», К. Б. Оукден, 1985 р. Тільки ця книжка так і не побачила полиць,— додала Робін.— Пішла на макулатуру. Автор оцього,— вона постукала по «Демону з Райського парку»,— видно, читав сигнальний примірник. Я трохи покопала,— провадила Робін.— Усе це сталося в доінтернетну добу, але я знайшла кілька згадок про ту книжку — в юридичних статтях про наклеп і призупинення публікації. Рой Фіппс і Уна Кеннеді подали спільний позов проти К. Б. Оукдена й виграли справу. Книгу Оукдена вилучили, а «Демона з Райського парку» швидко передрукували, вирізавши образливий шматок.

— Оукден? — перепитав Страйк.— То не...

— ...син Дороті, секретарки в клініці. Саме так. Повне ім’я: Карл Брайс Оукден. Знайшла, що він жив у Волтемстоу, але він звідти виїхав, і сліду я поки що не знайшла.

Страйк перечитав пасаж про пологовий, а тоді сказав:

— Якщо Фіппс і Кеннеді домоглися вилучення книжки, то, мабуть, переконали суддю, що написане там — брехня частково чи повністю.

— Це ж треба вигадати таку брехню, правда? — спитала Робін.— Мало того, що він заявив, що Марго зробила аборт, то ще натякнув, що аборт зробила Уна та прикривала Марго того вечора...

— Дивно, що юристи це не зупинили ще на етапі публікації,— сказав Страйк.

— Книжку Оукдена видало маленьке видавництво,— пояснила Робін.— Я їх теж пошукала. Невдовзі після вилучення його книжки вони пішли з бізнесу. Можливо, вони взагалі не переймалися юридичними питаннями.

— Самі собі нашкодили,— мовив Страйк,— але якщо тільки це не прикре самогубство, навряд чи все там аж повністю вигадане. Якесь же підґрунтя в цього було. Оцей тип,— Страйк підняв «Демона з Райського парку»,— був серйозним журналістом. Він не став би спиратися на щось бездоказове.

— А в нього ми можемо спитати? Чи він теж...

— ...помер, так.

Страйк на мить замислився, тоді провадив:

— Запис був, вочевидь, на ім’я Марго. Питання в тому, чи це вона зробила операцію, чи хтось скористався її іменем, не питаючи дозволу.

Страйк перечитав перші рядки уривка.

— Дати запису немає. «Незадовго до зникнення...» Розпливчасте формулювання. Якби призначено було на день зникнення, автор так би й написав. Це була б велика новина, поліція точно зацікавилася б. А з цим «незадовго до зникнення» думай що хочеш.

— Але ж це все одно збіг? — спитала Робін.— Те, що вона записалася до клініки неподалік будинку Кріда?

— Так,— відповів Страйк, а тоді замислився.— Взагалі не знаю. Чи збіг? Багато було клінік, де робили аборти, у Лондоні в 1974 році?

Він віддав книжку Робін і провадив:

— Може, саме тому Рой Фіппс так не хотів, щоб донька розмовляла з Уною Кеннеді. Не хотів, щоб дівчина-підліток дізналася, що мати вирішила не народжувати її брата чи сестру.

— Я теж про це подумала,— погодилася Робін.— Справді вийшла б жахлива новина. Особливо в світлі того, що вона більшу частину життя боялася, що мама її просто покинула.

— Треба спробувати роздобути «Що ж трапилося з Марго Бамборо?»,— сказав Страйк.— Якщо вже книжку надрукували, мали залишитися примірники. Автор, мабуть, щось комусь розсилав, наприклад, на рецензування.

— Я вже в процесі,— озвалася Робін.— Написала в кілька букіністичних крамниць.

Вона вже не вперше робила для агенції речі, які залишали гиденьке відчуття.

— Коли зникла Марго Бамборо, Карл Оукден мав усього чотирнадцять років,— продовжила вона.— Написати про неї книжку, заробити на позірному знайомстві, збрехати, що Марго і його мати були близькими подругами...

— Гівнюк звичайний, по всьому видно,— погодився Страйк.— Давно він виїхав з Волтемстоу?

— П’ять років тому.

— В соцмережах шукала?

— Шукала. Не знайшла.

У Страйка в кишені завібрував мобільний. Страйк кинувся його витягати, а Робін розгледіла тінь паніки на його обличчі — мабуть, злякався, що то щось із Джоан.

— Щось сталося? — спитала вона, бо коли Страйк прочитав повідомлення, то зовсім насупився.

Страйк, власне, прочитав таке:

Братан, може, зустрінемось і поговоримо? Цей новий альбом для татка дуже важливий. Ми тільки хочемо...

— Та нічого,— відповів Страйк і сховав телефон у кишеню, не ставши читати далі.— Так, ти казала, що хочеш зазирнути до...

Він на мить забув, у яке таке неочікуване місце Робін збиралася, що вони аж зустрілися в цій конкретній кав’ярні.

— До Національної портретної галереї,— нагадала Робін.— Три поштівки Листоноші куплено в тамтешній музейній крамниці.

— Три поштівки... які поштівки?

Прочитане відвернуло Страйкову увагу. Він чітко пояснив братові, що не має бажання іти на вечірку на честь батькового нового альбому чи позувати зі своїми напівсестрами й напівбратами на фото, яке планується подарувати Рокбі.

— Я про Листоношу, що переслідує нашого ведучого прогнозу,— нагадала Робін, а тоді пробурчала: — Воно неважливо, просто спало на думку.

— Що саме?

— Ну, передостання поштівка від Листоноші — портрет, і сказано, що він завжди нагадує Листоноші нашого ведучого. То я подумала... може, ця особа часто бачить портрет у галереї. Працює там. Може, потай хоче, щоб він прийшов туди на зустріч?

Сказавши це, Робін сама подумала, що теорія щось надто смілива, але вони справді не мали жодних зачіпок на Листоношу. Ця людина не приходила до будинку ведучого, відколи за ним установили стеження. Три поштівки з однієї крамниці могли щось означати — а могли не означати нічого. Але більше в них нічого немає.

Страйк рохнув. Робін не зрозуміла: то його настільки не зацікавила її теорія про Листоношу? Поклавши «Демона» до сумки, вона спитала:

— Ти далі до офісу?

— Так. Пообіцяв Барклею, що о другій прийму в нього Балеруна,— Страйк позіхнув.— А доти, може, дві годинки подрімаю.

Він підвівся.

— Я тобі подзвоню і скажу, що вийшло з Грегорі Талботом. І дякую, що тримала тут без мене оборону. Я це дуже ціную.

— Та нема за що,— відповіла Робін.

Страйк закинув речмішок на плече й покульгав до виходу. З відчуттям легкого розчарування Робін дивилася, як він спиняється на вулиці, щоб підкурити, а тоді зникає з очей. Глянувши на годинник, Робін виявила, що Національна портретна галерея відчиниться аж за півтори години.

Понад сумнів, цей час можна було згаяти й за приємнішими заняттями, ніж думки про те, чи не від Шарлотти Кемпбелл було те повідомлення, яке отримав Страйк. Проте Робін знайшла собі саме таке заняття — і на нього пішла на диво велика частина часу, який їй треба було вбити.

17

А ти... недоля змусила тебе Падіння батька з сумом споглядать...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Джонні Рокбі не брав практично ніякої участі в житті старшого сина, проте був постійно й незримо присутній у ньому — особливо коли Страйк був малий. Батьки друзів мали його альбоми, вішали на стіни плакати з Рокбі, набридали Страйкові теплими спогадами про концерти гурту «Дедбітс». Одна мама під школою якось умовляла семирічного Страйка передати листа його батькові. Його власна мама спалила того листа в сквоті, де вони тоді мешкали.

В армії ніхто не знав імені чи професії його батька (Страйк так сам вирішив), але доти він почувався експонатом за склом; йому ставили питання, які за нормальних умов вважалися б грубими й надто особистими, і доводилося мати справу з неозвученими упередженнями, що корінилися в заздрощах і злобі.

Рокбі наполіг, щоб Леда зробила тест на батьківство, і тільки тоді визнав сина. Слідом за позитивним результатом була досягнута фінансова домовленість, яка мала на меті зробити так, щоб син Рокбі ніколи більше не спав на брудному матраці в кімнаті з купою малознайомих людей. Однак марнотратність його матері та її постійні конфлікти з представниками Рокбі призвели тільки до того, що Страйкове життя почало складатися з дивних сплесків багатства, після яких родина різко поверталася в хаос і злидні. Леда мала схильність купувати дітям неймовірно дорогі подарунки (і водночас вони носили взуття не за розміром) і кататися до континентальної Європи чи Америки на концерти, а поки вона їздила в машинах з водієм і зупинялася в найкращих готелях, її дітей доглядали Тед і Джоан.

Страйк досі пам’ятав, як лежав у гостьовій кімнаті в Корнволлі: поруч спала Люсі, а внизу мама лаялася з тіткою Джоан, бо Леда привезла дітей до дядька й тітки серед зими без теплого одягу. Двічі Страйка віддавали до приватних шкіл, але він не встигав провчитися і семестру, як мама забирала його, бо там дитині прищеплювали неправильні цінності. Щомісяця гроші Рокбі танули, перетворюючись на дарунки друзям і бойфрендам, на відчайдушні авантюри (Страйк пам’ятав ювелірну крамничку, мистецьку галерею і вегетаріанську ресторацію, які всі прогоріли, а ще комуну в Норфолку, найгірший спогад своїх дитячих років).

Урешті-решт юристи Рокбі (яким рок-ідол передав усі справи, що стосувалися добробуту його сина) почали виплачувати аліменти так, що Леда більше не могла тринькати гроші. Для Страйка, вже підлітка, це вилилося тільки в зникнення коштовних подарунків, бо Леда не була готова записувати всі витрати так скрупульозно, як тепер вимагалося. Від цього моменту аліменти просто накопичувалися на рахунку, а родина виживала на ті невеликі гроші, які давав батько Люсі.

З власним батьком Страйк зустрічався всього двічі й теплих спогадів про ці зустрічі не плекав. Зі свого боку, Рокбі ніколи не питав, чому Страйкові гроші так і лежать. Він змінив громадянство через податки, мав дбати про гурт, кілька будинків, двох колишніх дружин і одну нинішню, а ще про п’ятьох шлюбних і двох позашлюбних дітей. Страйк, чиє зачаття було нещасливою випадковістю, а народження і позитивний тест на батьківство розбили другий шлюб Рокбі,— син, який здебільшого кочував невідомо де,— перебував у кінці переліку батькових пріоритетів.

Зразком для наслідування на тлі численних материних коханців і вічної тіні біологічного батька став для Страйка дядько Тед. Леда завжди винуватила саме Теда — який служив свого часу у військовій поліції — у тому, що Страйк ненормально зацікавився армією і детективною справою. Оповита синім димом марихуани, Леда щиро намагалася відмовити сина від армійської кар’єри, розповідала йому про ганебну воєнну історію Британії, про нерозривний зв’язок між імперіалізмом і капіталізмом, умовляла його навчитися грати на гітарі чи бодай відростити волосся.

Та попри всі незручності й біль, яких завдали йому конкретні обставини народження, Страйк вважав, що саме вони дали йому фору в детективній справі. Він рано навчився мімікрувати під середовище. Щойно відчув, скільки проблем від того, що він говорить не як усі, Страйк опанував корнволльський акцент на додачу до лондонського. А поки втрата ноги не обмежила його фізичних можливостей, Страйк умів — попри свої чималі габарити — говорити й рухатися так, щоб здаватися меншим, ніж насправді. Також він навчився приховувати особисту інформацію і розповідати людям про себе з купюрами — так, щоб їхні уявлення про те, якою має бути людина, не зачіпали його. А ще Страйк навчився помічати дрібні зміни в поведінці людини, яка раптом розуміла, що перед нею — син знаменитості. Змалечку він легко визначав маніпуляторів, брехунів, шукачів легкої наживи й лицемірів.

Ці сумнівні дари були найкращим, що він отримав від батька, бо той платив аліменти, але жодного разу не привітав сина з днем народження чи Різдвом. Тільки коли Страйк утратив ногу в Афганістані, Рокбі зласкавився на записку. Страйк попросив Шарлотту, яка тоді сиділа поруч з ним у палаті, викинути ту записку в смітник.

Коли власними звитягами Страйка зацікавилися газети, Рокбі пішов на обережне зближення з незнайомим сином і навіть почав у свіжих інтерв’ю казати, що вони нормально спілкуються. Кілька друзів скинули Страйкові посилання на інтерв’ю, в якому Рокбі говорив, що пишається сином. Детектив ті повідомлення повидаляв, на жодне не відповівши.

Страйк мимохіть прив’язався до Ала, зведенюка, з якого Рокбі останнім часом зробив свого емісара. Наполегливе прагнення Ала підтримувати стосунки не змерхло через первісний спротив старшого брата. Ал захоплювався самостійністю й незалежністю Страйка — якостями, що без них той би не прожив. Водночас Ал демонстрував неприємну упертість, намагаючись затягнути Страйка на святкування річниці, яка для нього нічого не означала — хіба тільки нагадувала, що гурт завжди був для Рокбі значно важливішим за власного байстрюка. Детектив сердився через те, скільки часу згаяв суботнього ранку, вигадуючи відповідь на Алове повідомлення на цю тему. Врешті-решт він вирішив, що лаконічність краща за будь-які аргументи:

Я не передумав, хоча з мого боку жодних образ. Сподіваюся, все вийде якнайкраще. Сходимо на пиво, як матимеш час.

Подбавши про цю малоприємну особисту справу, Страйк зробив собі бутерброд, одягнув на футболку чисту сорочку, дістав зі справи Бамборо аркуш, на якому Білл Талбот залишив загадкове послання скорописом Пітмана, і на машині виїхав до Західного Вікему, де домовився зустрітися з Грегорі Талботом, сином покійного Білла.

Ідучи то під дощем, то під сонцем, курячи цигарку по цигарці, Страйк перемкнувся на справу й думав, що саме спитати в сина поліціянта, а ще міркував над проблемами, які постали перед агенцією, відколи він повернувся. Барклей учора підняв ряд питань, які вимагали особистої уваги Страйка. Шотландець (якого Страйк був схильний вважати своїм найкращим детективом після Робін) спершу з притаманною йому прямотою висловився про танцівника з Вест-Енду, на якого вони мали накопати компромат.

— Ми на нього ніц не добудемо, Страйку. Якщо він трахає якусь іншу пташку, то хіба що вона живе в нього в шафі. Я так міркую, що за нашою кралею він упадає заради бабла, але хлоп не дурний, свого не профукає.

— Гадаю, ти правий,— погодився Страйк,— але клієнту ми дали три місяці, тож будемо продовжувати. А з Пат ти поладнав? — спитав він, сподіваючись, що бодай когось ще теж дратує нова секретарка, але спіймав облизня.

— А що, нормальна тітка. Хрипить як портовий вантажник, але справу знає. Та коли ми вже заговорили про новеньких...— почав Барклей, дивлячись на шефа великими синіми очима з-під кошлатих брів.

— Кажи,— мовив Страйк.— Що, Моррис не справляється?

— Ну, я б аж так не сказав.

Глазгів’янин почухав передчасно посивілу потилицю, а тоді спитав:

— Тобто Робін тобі нічого не казала?

— А що, в них якісь розбіжності? — різко запитав Страйк.

— Та не щоб аж розбіжності,— повагом відповів Барклей,— але йому, бачте, не подобається, що вона командує. Так і сказав, коли вона не чула.

— Йому доведеться змиритися. Я поговорю з ним.

— А ще в хлопа власне бачення справи Мутного.

— В якому сенсі? — спитав Страйк.

— Забрав собі в голову, що звабить ту секретарку. Робін йому сказала, що все, зась, що час Гатчинсу входити в гру. Вона дізналася...

— ...що Мутний — член Гендонського стрілецького клубу, так, вона мені написала. Вона хоче відіслати туди Гатчинса, щоб той утерся до Мутного в довіру. Розумний план. Мутний, наскільки нам відомо, має себе за великого мачо.

— Але Моррис тримається за своє. Їй в обличчя сказав, що не проти нового плану, а сам...

— Так і зустрічається з секретаркою?

— «Зустрічається» — то ти дуже культурно сказав,— відповів Барклей.

Тож Страйк викликав Морриса до офісу й дохідливо пояснив, що той має дати секретарці Мутного спокій і протягом наступного тижня зосередитися на подружці Вторака. Моррис не заперечував; власне, його капітуляція відгонила підлабузництвом. Розмова лишила по собі неприємний присмак. Моррис був за всіма параметрами корисний працівник, мав багато знайомих у поліції, але його поспішлива згода відкрила якусь слизькість, яка Страйкові не сподобалася. Пізніше того вечора Страйк їхав по Вест-Енду за таксі, яке взяли Балерун і його подруга, і пригадав переплетені пальці доктора Ґупти і його слова про те, що запорука успішного бізнесу — це згуртована команда.

Західний Вікем зустрів Страйка заміськими будинками з еркерами, широкими подвір’ями та власними гаражами. Обабіч Авеню, на якій проживав Грегорі Талбот, тягнулися солідні оселі середнього класу; тут стригли газони та вчасно забирали сміття. Не хороми, як на вулиці, де мешкав доктор Ґупта, але й не так тісно, як у Страйковій квартирі на горищі над офісом.

Біля будинку Талбота Страйк припаркувався за контейнером, який перекривав в’їзд до гаража. Щойно він заглушив двигун, двері відчинилися і визирнув блідий і абсолютно лисий чоловік з великими вухами й окулярами в сталевій оправі. Вигляд у нього був сторожко-захоплений. Страйк уже знав, що це Грегорі Талбот і що він працює адміністратором у лікарні.

— Містер Страйк? — гукнув він до Страйка, який обережно вилазив з машини (було слизько після дощу, а він надто добре пам’ятав своє падіння біля фалмутського порому).

— Це я,— відповів Страйк, зачиняючи дверцята та простягаючи руку, бо Талбот рушив до нього. Він був помітно нижчий за Страйка.

— Даруйте за контейнер,— сказав він,— у нас на горищі ремонт.

Щойно вони наблизилися до дверей, з будинку вибігли дві дівчинки-близнючки років десятьох і мало не збили Грегорі з ніг.

— Побудьте в садку, дівчата,— наказав Грегорі, хоча, як на Страйка, основну проблему становило те, що дівчата були босі, а земля — мокра й холодна.

— Пупутьте в садку, тівчата,— передражнила одна з сестер. Грегорі м’яко глянув на близнючок над окулярами.

— Це грубо, а не смішно.

— Це збіса смішно! — заперечила друга сестра, а перша заіржала.

— Полайся мені ще, Джейдо, і шоколадного десерту не побачиш,— сказав Грегорі.— І мого айпаду теж.

Джейда скорчила гримаску, але більше лаятися не стала.

— Ці в нас на вихованні,— пояснив Грегорі, коли вони зайшли всередину.— Наші власні діти вже не живуть з нами. Отуди, праворуч, і сідайте.

Страйк з власної волі жив у оточенні спартанського мінімалізму, і ця захаращена, неприбрана кімната йому не сподобалася. Він і радий би був присісти десь на запрошення Грегорі, але спершу треба було прибрати чимало речей, а це було б неввічливо. Грегорі, не помічаючи його труднощів, визирнув у вікно на дівчат. Ті вже змерзли й забігли в хату.

— Вчаться потроху,— сказав Талбот. Грюкнули вхідні двері, дівчата помчали нагору. Розвернувшись до Страйка, Грегорі зрозумів, що тому немає де сісти.

— А, вибачте,— мовив він без тіні сорому, від якого згоріла б тітка Джоан, якби хтось побачив її будинок неприбраним.— Тут зранку побували дівчата.

Грегорі швидко прибрав з крісла мокрий пістолет з бульбашками, двох голих Барбі, дитячу шкарпетку, якісь шматочки яскравого пластику й половину мандарина, щоб звільнити Страйкові місце. Бездомні речі він скинув на столик, завалений журналами, пультами, листами, порожніми конвертами й чималою кількістю пластикових іграшок, серед яких було багато детальок від леґо.

— Чаю? — запропонував Грегорі.— Кави? Жінка повела хлопців у басейн.

— А у вас ще хлопці є?

— Тому й робимо ремонт на горищі,— пояснив Грегорі.— Даррен з нами вже п’ять років.

Поки Грегорі ходив по чай, Страйк підібрав журнал для наклейок Ліги чемпіонів, який побачив під столиком. Погортав сторінки з ностальгією — колись і він збирав ці наклейки. Він саме міркував про шанси «Арсеналу» перемогти, як нагорі щось загупало, аж захиталася люстра, і він звів очі. Мабуть, дівчата стрибали з ліжка. Відклавши альбом, Страйк замислився — і не знайшов відповіді: що могло спонукати Талбота і його дружину взяти до себе дітей, з якими вони навіть не мають кровної спорідненості? Поки Грегорі повернувся з тацею, Страйк устиг уже згадати Шарлотту, яка клялася, що не хоче дітей, а своїх двійнят віддасть свекрусі, щойно народить.

— А можете посунути...— попросив Грегорі, дивлячись на столик.

Страйк поприбирав речі на диван.

— Дякою,— сказав Грегорі й поставив тацю на столик. Згрібши речі з другого крісла, він і їх скинув на вже чималу купу на дивані, взяв чашку, сів, показав на липку цукорницю і нерозпечатану пачку печива й мовив:

— Пригощайтеся.

— Дякую,— відповів Страйк, накладаючи цукор у чай.

— Отже,— сказав Грегорі зі збудженим виглядом,— ви намагаєтеся довести, що Крід убив Марго Бамборо.

— Ну,— відповів Страйк,— я намагаюся дізнатися, що саме з нею сталося, і Крід — це, звісно, один з можливих варіантів.

— А ви бачили, в газетах писали? Малюнок Кріда продають більш ніж за сто фунтів?

— Не бачив,— відповів Страйк.

— Ага, в «Обзервері» писали. Автопортрет олівцем, намалював, коли сидів у Белмарші. Продали на сайті, де торгують витворами серійних убивць. Світ здурів.

— Здурів,— погодився Страйк.— Власне, як я казав по телефону, я хотів би поговорити про вашого батька.

— Так,— кивнув Грегорі й якось принишкнув.— Я... е-е-е... не знаю, чи багато вам відомо.

— Що в нього був зрив, а тоді передчасна відставка.

— Коротко кажучи, так,— підтвердив Грегорі.— Причина — щитоподібна залоза. Гормональний дисбаланс, який дуже довго не діагностували... Він утрачав вагу, не спав... Батько працював під сильним тиском, щоб ви знали. Начальство, ще й преса. Люди були незадоволень Ну знаєте, зникла лікарка... мама думала, що він так дивно поводиться через стрес.

— У чому саме виражалася дивна поведінка?

— Він забрав собі гостьову кімнату й нікого туди не пускав,— відповів Грегорі, і не встиг Страйк нічого спитати, як він почав розповідати.— Коли встановили, що є проблема зі щитоподібною залозою, і прописали йому ліки, батько повернувся до норми, але кар’єру вже пізно було відновлювати. Він мав пенсію, але багато років карався через справу Бамборо. Винуватив себе, вважав, що якби не захворів, то спіймав би його. Марго Бамборо була не останньою жертвою Кріда — ви, мабуть, знаєте... Після Бамборо він викрав ще Андрею Гутон. Коли його арештували та спустилися в той підвал, знайшли там знаряддя тортур і фотографії жінок... він визнав, що по кілька місяців утримував там жертв, перш ніж убити. Тата це все дуже вразило. Він усе думав і думав про те, що якби спіймав Кріда раніше, Бамборо й Гутон могли б лишитися живі. Він лаяв себе за те, що був такий зациклений...

Грегорі осікся.

— ...такий збентежений, розумієте.

— Тож навіть коли ваш батько одужав, він усе одно вважав, що Марго стала жертвою Кріда?

— О так, звісно,— кивнув Грегорі, ніби здивувавшись, що в цьому можуть бути сумніви.— Всі інші варіанти відкинули, так? Колишній коханець і підозрілий пацієнт, який волочився за нею, обидва мали алібі.

Страйк не став ділитися своєю чесною думкою: невчасна хвороба Талбота дала всім підозрюваним (включно з Крідом) час сховати тіло, знищити докази й організувати алібі. Натомість він дістав з кишені папірець, на якому Талбот написав загадкові рядки скорописом Пітмана, і показав Грегорі.

— Хотів спитати у вас от що. Я правильно розумію, що це почерк вашого батька?

— Де ви це взяли? — спитав Грегорі, сторожко беручи папірець.

— З поліційної справи. Тут написано: «І це остання з них, кома, дванадцята, кома, і коло замкнеться, коли знайдуть десяту, кома... далі невідоме слово... Бафомет, пиши в істинній книзі»,— пояснив Страйк,— і я хотів спитати, ви щось із цього розумієте?

Тут нагорі гупнуло особливо гучно. Поспішно вибачившись, Грегорі поклав аркуш на тацю з чаєм і вибіг з кімнати. Страйк почув, як він піднімається сходами, а тоді сварить близнючок. Схоже, вони перекинули комод. Два тонкі голоски в унісон виправдовувалися і звинувачували одна одну.

Крізь тюль на вікні Страйк побачив, як до будинку під'їхало старе «вольво». З нього вийшла пухка немолода брюнетка в синьому дощовику, а за нею — двоє хлопчиків років чотирнадцятьох чи п’ятнадцятьох. Жінка обійшла машину й дістала з багажника дві спортивні сумки й кілька пакетів із супермаркету. Хлопці були вже почимчикували до будинку; довелося їх кликати, щоб допомогли.

Грегорі спустився до вітальні одночасно з тим, як його дружина зайшла до будинку. Один з підлітків проліз перед Грегорі й вирячився на незнайомця з таким подивом, ніби Страйк був твариною, яка втекла з зоопарку.

— Привіт,— сказав Страйк.

Хлопець шоковано глянув на Грегорі.

— Це хто? — спитав він, показуючи на Страйка пальцем.

Поруч з першим хлопцем з’явився другий і витріщився на Страйка з такою ж самою сумішшю подиву й підозріливості.

— Це містер Страйк,— пояснив Грегорі.

Між хлопчиками стала його дружина, поклала руки їм на плечі й вивела геть, усміхаючись до Страйка.

Грегорі причинив по собі двері та знову сів у крісло. Він ніби забув, про що вони зі Страйком говорили до того, як він пішов нагору, аж ось йому на очі потрапив аркуш, списаний батьковою рукою, з пентаграмами й таємничими знаками скоропису Пітмана.

— А знаєте, звідки тато знав скоропис Пітмана? — спитав Грегорі з силуваною бадьорістю.— Мама вчилася на секретарку, а він і собі навчився, щоб її екзаменувати. Він був хорошим чоловіком... і хорошим батьком,— додав він трохи войовничим тоном.

— Дуже схоже на те,— погодився Страйк.

Знову виникла пауза.

— Слухайте,— сказав Грегорі,— свого часу специфіку татової хвороби... приховали від преси. Він був добрим копом і не винний у тому, що захворів. Моя мама ще жива. Якщо воно відкриється зараз, це буде для неї тяжкий удар.

— Я чудово розумію...

— Я не певний, чи ви розумієте,— мовив Грегорі, червоніючи. Він здавався м’якою і ввічливою людиною, і видно було, що таке категоричне твердження вийшло в нього не без зусилля.— Рідні жертв Кріда... Багато хто тримав на мого батька зло. Його винуватили, що не спіймав Кріда, що все зіпсував. Люди писали на домашню адресу, що сором йому, ганьба. Врешті-решт тато з мамою переїхали... З того, що ви сказали по телефону, я вирішив, що вас цікавлять татові теорії, а не... не отаке,— закінчив він, показуючи на розмальований пентаграмами аркуш.

— Мене дуже цікавлять теорії вашого батька,— запевнив Страйк. Вирішивши, що можна й покривити душею і трохи перекрутити факти, детектив додав: — Здебільшого ваш батько писав цілком адекватні речі. Він ставив правильні питання, звернув увагу на...

— На фургон,— швидко підказав Грегорі.

— Саме так,— кивнув Страйк.

— Був вечір, дощ — точно як коли він схопив Веру Кенні й Ґейл Райтман.

— Авжеж,— погодився Страйк, киваючи.

— Ті дві жінки біля таксофонів,— провадив Грегорі.— Остання пацієнтка — жінка, більше схожа на чоловіка. Ви маєте визнати, якщо скласти все це докупи...

— Я про це й кажу,— кивнув Страйк.— Ваш батько був хворий, однак помічав усі зачіпки. Я тільки хочу знати, чи цей скоропис означає щось важливе.

Збудження на обличчі Грегорі змерхло.

— Ні,— сказав він,— нічого важливого. Це просто хвороба взяла своє.

— Знаєте,— повагом мовив Страйк,— не тільки ваш батько бачив у Кріді сатанинські риси. Найкраща його біографія називається...

— «Демон з Райського парку».

— Саме так. Між Крідом і Бафометом чимало спільного,— сказав Страйк.

Запала мовчанка. Стало чути, як близнючки збігають сходами й питають у прийомної матері, чи вона купила шоколадний мус.

— Слухайте... я б хотів, щоб ви довели, що то Крід,— нарешті вимовив Грегорі.— Довели, що тато таки мав рацію. То не сором, що Крід його перехитрував; він і Лосона перехитрував, усіх перехитрував. Я знаю, що в підвалі не було жодного сліду Марго Бамборо, але він також не зізнався, куди подів прикраси й одяг Андреї Гутон. Під кінець він уже ховав тіла різними способами. З Гутон, яку він скинув зі скелі, не пощастило... в тому плані, що її надто скоро знайшли.

— Це правда,— погодився Страйк.

Він пив собі чай, поки Грегорі неуважно відгриз задирку на пальці. Минула ціла хвилина, і Страйк вирішив, що час натиснути.

— Мені цікаво, чи ваш батько не вів записів, окрім офіційних,— сказав він, а коли Грегорі не відповів, додав: — І якщо так, чи вони ще існують.

Неуважний погляд Грегорі нарешті зупинився на Страйкові.

— Так, так,— промовив він,— тато вважав, що має справу з чимось надприродним. Ми до самого кінця цього не знали, тільки потім зрозуміли, наскільки він був хворий. Він щовечора посипав пороги сіллю, щоб не прийшов Бафомет. Мама думала, що він улаштував собі в гостьовій кімнаті домашній кабінет, але тато завжди тримав двері замкненими.

— Того вечора, коли його забрали до лікарні,— додав Грегорі з нещасним виглядом,— він вибіг звідти з криком. Усіх нас побудив. Ми з братом вибігли з кімнати. Тато лишив двері відчиненими, і ми побачила пентаграми на стінах, свічки. Він прибрав з підлоги ковролін, намалював магічне коло та провів якийсь ритуал... і думав, що викликав демонічну істоту... Мама викликала «швидку», і... далі ви знаєте.

— Мабуть, то було для вас дуже важко,— сказав Страйк.

— Так, було. Поки тато був у лікарні, мама прибрала в кімнаті, викинула його карти таро й окультні книги, зафарбувала пентаграми й магічне коло. Це все її особливо засмутило ще й через те, що до хвороби тата вони завжди ходили до церкви...

— Зрозуміло, що ваш батько хворів,— сказав Страйк,— і це не його провина. Проте він лишався детективом і мав поліційне чуття. Це видно з матеріалів офіційної справи. Якщо десь є ще якісь записи і якщо в них є щось, чого немає в офіційних матеріалах, то це важливі документи.

Грегорі знову пожував ніготь. Вигляд мав стривожений. Урешті-решт він прийняв рішення.

— Після нашої розмови по телефону я все думав, що слід вам віддати оце,— сказав він, підвівся і підійшов до щільно напханої книжкової шафи в кутку.

З верхньої полиці Грегорі дістав великий старомодний записник у шкіряній палітурці, обв’язаний мотузкою.

— Це єдине, чого не викинула мама,— сказав Грегорі, опустивши очі на записник,— бо коли приїхала «швидка», тато його не віддав. Він заявив, що має записати, який... е-е-е... вигляд має той дух, що його він викликав... тож записник узяли до лікарні. Тата попросили намалювати демона, щоб лікарі зрозуміли, що робиться в нього в голові, бо попервах тато не хотів з ними розмовляти. Я про все це довідався вже пізніше; нас із братом захищали від того, що відбувалося. Коли тато вилікувався, то лишив собі записник; казав, що ніщо так не нагадує про те, як важливо приймати ліки. Але я хотів особисто вас побачити, перш ніж приймати рішення.

Страйкові кортіло простягнути руку по записник, але він спробував напустити на себе якомога співчутливіший вигляд — наскільки дозволяло його від природи похмуре обличчя. Робін співчуття і тепло вдавалися значно краще; відколи вони почали працювати разом, він не раз бачив, як вона викликала симпатію у недовірливих свідків.

— Зрозумійте,— сказав Грегорі, не випускаючи з рук записника і явно маючи на думці донести до співрозмовника свою думку,— це була справжня психічна хвороба.

— Так, звісно,— погодився Страйк.— Ви комусь ще показували ці матеріали?

— Нікому,— відповів Грегорі.— Останні десять років записник лежав у нас на горищі. У нас там було кілька коробок з речами з будинку батьків. Дивно, щойно ми почали розбирати горище, аж тут ви... може, це все тато? Може, він намагається мені сказати, що час це комусь передати?

Страйк видав невиразний звук на позначення згоди: так, рішення Талбота-молодшого розібрати горище пов’язане з волею покійного батька, а не з потребою кудись оселити ще двох дітей.

— Беріть,— різко сказав Грегорі та простягнув йому записник. Страйкові здалося, що для нього стало полегшенням віддати цю річ комусь іншому.

— Вдячний вам за довіру. Якщо я виявлю у цих записах щось корисне, можна буде знову до вас звернутися?

— Так, звісно,— кивнув Грегорі.— Мою адресу ви знаєте... запишіть ще мобільний...

За п’ять хвилин Страйк стояв у коридорі й потискав руку місіс Талбот. Час було вертатися до офісу.

— Рада знайомству,— сказала вона.— І рада, що він віддав його вам. Ніколи не вгадаєш, правда?

Тримаючи записника в руках, Страйк погодився: так, ніколи не вгадаєш.

18

Так ясна Бритомарта, розігнавши Імлу тривоги ярим лютуванням, Розвіяла гризоту...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Робін останнім часом багато працювала по вихідних, тож Страйк наполіг, щоб вона відпочила в найближчі вівторок і середу. Сама вона хотіла прийти до офісу та проглянути записник, що його передав Страйкові Грегорі Талбот, а ще системно попрацювати з останньою коробкою з матеріалами поліційної справи, до якої ані в Робін, ані в Страйка досі не дійшли руки. Проте старший партнер суворо це їй заборонив. Страйк розумів, що цього року Робін уже не встигне використати всі ті дні відпустки, що в неї лишалися, але рішуче налаштувався видати їй максимум.

Та якщо Страйк думав, що ті дні відпочинку приносять Робін радість, він помилявся. Вівторок вона присвятила буденним справам — купила харчі, випрала речі, а в середу пішла на зустріч зі своєю адвокаткою, яку вже двічі відкладала.

Коли Робін повідомила батькам новину про те, що вони з Метью розлучаються, проживши в шлюбі неповний рік, мама й тато радили їй звернутися до давнього друга родини, юриста в Гарроґейті.

— Я живу в Лондоні. Який мені сенс звертатися до юриста в Йоркширі?

Робін обрала п’ятдесятирічну юристку на ім’я Джудит, чиє стримане почуття гумору, коротке сиве волосся й окуляри в масивній чорній оправі викликали в неї симпатію на першій зустрічі. Однак за минулий рік теплоти дещо поменшало, бо важко симпатизувати людині, чия робота — передавати непоступливі й агресивні повідомлення від юриста Метью. Минали місяці, і Робін почала помічати, що Джудит іноді забуває або плутає якісь факти про її розлучення. Сама Робін завжди старалася створити в клієнтів враження, ніби їхні проблеми посідають у її житті пріоритетне місце, тож вона мимоволі замислилася: а чи була б Джудит така сама забудькувата, якби Робін мала більше грошей?

Як і батьки Робін, Джудит попервах вирішила, що розлучення буде швидким і легким: два підписи, одне рукостискання, та й по тому. Пара прожила в шлюбі якийсь рік — ні дітей, ні навіть домашнього улюбленця, немає за що судитися. Батьки Робін навіть вирішили, що Метью (якого вони знали змалечку) мав би соромитися своєї невірності й тому повестися з Робін щедро чи принаймні мудро. Але тепер мама чимдалі сильніше гнівалася на колишнього зятя, і Робін уже боялася дзвонити додому.

Від квартири Робін до офісу юридичної фірми «Стерлінг і Коббс» на вулиці Норт-Енд-роуд було двадцять хвилин пішки. Вона вдягнула тепле пальто, взяла парасольку й вирішила пройтися заради руху як такого, бо останнім часом годинами сиділа в машині, виглядаючи Листоношу біля дому ведучого прогнозу погоди. Власне, востаннє вона гуляла пішки під час походу до Національної портретної галереї. То була загалом марна справа, хіба що мала місце одна дрібниця, яку Робін списала з рахунку, бо Страйк навчив її не довіряти здогадам (що їх так романтизує широкий загал, необізнаний у детективній справі), оскільки, на його думку, здогади надто часто народжуються з особистих упереджень чи бажання видати гадане за реальне.

Утомлена, знеохочена й цілком певна, що нічого доброго від Джудит не почує, Робін проходила повз книгарню, коли в неї в кишені задзвонив мобільний. Маючи на руках рукавички, Робін діставала телефон довше, ніж зазвичай, тож коли почала відповідати, голос у неї звучав трохи перелякано; номер був незнайомий.

— Алло! Робін Еллакотт слухає.

— Добридень. Це Іден Ричардз.

Якусь мить Робін не могла пригадати, хто така та Іден Ричардз. Жінка на тому кінці ніби здогадалася про її трудність і додала:

— Донька Вілми Бейліс. Ви писали мені, моїм братам і моїм сестрам. Хотіли поговорити про Марго Бамборо.

— О, звісно, дякую, що подзвонили! — озвалася Робін, задкуючи до дверей книгарні й рукою затуляючи вільне вухо, щоб перекрити гамір машин. Тепер вона пригадала, що Іден — старша з Вілминих дітей, депутатка місцевої ради в Левішемі від партії лейбористів.

— Так,— відповіла Іден Ричардз,— і боюся, що ми не хочемо з вами говорити. «Ми» — це всі ми, зрозуміло?

— Дуже шкода,— сказала Робін, неуважно дивлячись, як доберман-пінчер присів і випорожнився на тротуар; поруч чекала власниця собаки з поліетиленовим пакетиком у руці.— Чи можу я спитати чому...

— Просто не хочемо,— відповіла Іден,— зрозуміло?

— Зрозуміло,— сказала Робін,— але ми хочемо просто ще раз перевірити свідчення тих, хто давав їх, коли Марго...

— Ми не можемо говорити за маму,— відрубала Іден.— Вона померла. Нам дуже шкода доньку Марго, але ми не хочемо витягувати з минулого речі, які... Ми не хочемо заново те все переживати. Коли вона зникла, ми були малими дітьми. То був важкий час для нас усіх. Тож наша відповідь — «ні». Зрозуміло?

— Зрозуміло,— відповіла Робін,— але я прошу, щоб ви подумали ще раз. Ми не будемо питати у вас нічого особ...

— Ви вже питаєте,— заперечила Іден.— Так-так, питаєте. А ми не хочемо відповідати, зрозуміло? Ви не поліція. Щоб ви знали, моя молодша сестра зараз проходить курс хіміотерапії, тож дайте їй спокій. Не треба їй ще цих переживань. На цьому я маю йти. Наша відповідь — «ні». Зрозуміло? Більше не контактуйте з нами.

Дзвінок обірвався.

— От лайно,— вголос вимовила Робін.

Собачниця, яка саме збирала з тротуару чималу порцію названої речовини, озвалася:

— Це саме воно, дорогенька.

Робін силувано усміхнулася, поклала телефон до кишені й рушила далі. Незабаром вона вже відчиняла скляні двері контори «Стерлінг і Коббз» і все думала, чи не можна було якось краще поговорити з Іден.

— Так,— промовила Джудит за п’ять хвилин. Робін сиділа перед нею у крихітному кабінеті, заставленому шафками для паперів. По односкладовому слову запала мовчанка, протягом якої Джудит переглядала документи, явно пригадуючи деталі справи, а Робін дивилася на неї. Краще було б зайві п’ять хвилин посидіти в приймальні, ніж бачити, як інша людина отак між іншим переглядає речі, які завдають їй стільки стресу й болю.

— Ем-м...— вимовила Джудит,— так... просто хочу згадати... так, ми отримали відповідь чотирнадцятого числа, як я і писала вам у листі, тож ви в курсі, що містер Канліфф відмовляється іти на поступки в питанні спільного рахунку.

— Так,— кивнула Робін.

— Тож я гадаю, що час застосувати досудове врегулювання,— провадила Джудит Коббз.

— А я в своїй відповіді на ваш лист,— відповіла Робін, не певна, чи адвокатка ту відповідь узагалі читала,— писала, що не бачу користі від досудового врегулювання.

— Саме тому я і хотіла поговорити з вами особисто,— усміхнулася Джудит.— Часто буває так, що коли сторони зустрічаються в одному приміщенні й говорять за себе — надто в присутності незацікавлених свідків, а я, звісно, буду поруч з вами,— то вони більше схильні іти на поступки, ніж у листуванні.

— Ви самі сказали,— заперечила Робін (у вухах у неї шуміла кров; чимдалі частіше на цих зустрічах виникало відчуття, що її не чують),— на нашій попередній зустрічі ви самі погодилися, що Метью хоче довести справу до суду. Його не цікавить той спільний рахунок. Він уже витратив удесятеро більше грошей, ніж там є. Він просто хоче мені помститися. Хоче, щоб у суді сказали, ніби я вийшла за нього заміж заради грошей. Він вважатиме, що недарма витрачав кошти на юристів, якщо буде вердикт, де скажуть, що в розлученні винна я.

— Дуже легко,— так само усміхнено сказала Джудит,— приписувати колишньому чоловіку найгірші мотиви з можливих, однак він явно розумний...

— Розумні люди бувають мстивими, як і всі.

— Це правда,— погодилася Джудит, явно бажаючи просто заспокоїти Робін,— однак відмова навіть спробувати процедуру досудоного врегулювання — дуже поганий хід для вас обох. Жоден суддя не зрозуміє тих, хто не спробував вирішити справу миром, не доводячи її до суду.

Насправді — і Робін знала це, і знала, мабуть, і Джудит — Робін просто не хотіла зустрічатися з Метью і юристом, який написав ті холодні, сповнені погроз листи.

— Я уже казала йому, що мене не цікавить спадок його матері,— сказала Робін.— Я тільки хочу повернути зі спільного рахунку кошти, які мої батьки вклали в наше перше житло.

— Так,— дещо втомлено кивнула Джудит, бо Робін повторювала ці самі слова на кожній їхній зустрічі.— Та ви розумієте, що його позиція...

— ...така, що я нічого не вкладала в спільні витрати, і він мусив мене утримувати, оскільки він узяв шлюб з кохання, а я, бачте, шукачка легких грошей.

— Вас це явно засмучує,— сказала Джудит уже без усмішки.

— Ми були разом десять років,— мовила Робін, безуспішно намагаючись тримати себе в руках.— Коли він учився, а я працювала, за все платила я. Невже треба було зберігати чеки?

— Ви можете згадати про це на особистій зустрічі...

— Та він тільки розсердиться,— відповіла Робін.

Вона піднесла руку до обличчя і затулила його, зненацька ладна заплакати.

— Гаразд, добре. Спробуємо досудове врегулювання.

— Це розумне рішення,— знову заусміхалася Джудит Коббз.— Я напишу «Брофі, Шенстону і...»

— Принаймні матиму шанс сказати Метью, що він — кінчене лайно,— раптом розлютилася Робін.

Джудит відповіла смішком.

— О, я б не радила цього робити,— сказала вона.

«Та ти що?» — подумала Робін, дивлячись на фальшиву усмішку, і підвелася.

Коли вона вийшла від адвокатки, здійнявся зимний вологий вітер. Робін рушила назад до Фінборо-роуд; вітер задував пасма волосся в очі, обличчя заніміло від холоду, і врешті-решт вона зайшла до маленької кав’ярні й там, усупереч власним правилам здорового харчування, купила велике лате й шоколадний брауні. Робін сіла за столик під вікном і дивилася на поливану дощем вулицю, насолоджуючись затишком, тістечком і кавою, аж тут задзвонив мобільний.

Страйк.

— Алло,— відповіла Робін з повним ротом брауні,— вибач, я їм.

— Я б теж попоїв,— відповів Страйк.— Знову стирчу тут під чортовим театром. Боюся, Барклей правий: на Балеруна ми нічого не накопаємо. Маю новини про Бамборо.

— Я теж маю,— вимовила Робін, нарешті проковтнувши,— але новини так собі. Діти Вілми Бейліс не бажають з нами спілкуватися.

— Діти прибиральниці? А чого?

— Вілма померла вже не прибиральницею,— нагадала Робін,— вона працювала в соціальній службі.

Звідки взялася ця потреба його виправити? Мабуть, річ у тім, що коли Вілма Бейліс може навічно лишитися прибиральницею, то й на Робін можна вічно казати «тимчасова секретарка».

— Добре, то чого з нами не хочуть спілкуватися діти працівниці соціальної служби? — спитав Страйк.

— Донька, яка мені дзвонила — Іден, старша,— сказала, що вони не бажають згадувати важкий для родини час. Сказала, що справа не в Марго, а тоді почала суперечити сама собі, бо коли я сказала, що нас цікавить лише Марго... точних слів не пригадаю, але загальний сенс був такий, що розмови про зникнення Марго — це для них розмови про особисте.

— Ну, на початку сімдесятих їхній батько був за ґратами, а Марго умовляла Вілму взяти розлучення,— нагадав Страйк.— Мабуть, справа в цьому. Як гадаєш, варто їй передзвонити? Спробувати переконати?

— Не схоже, що вона може передумати.

— І вона сказала, що говорить за своїх братів і сестер, так?

— Так. Одна з сестер проходить курс хіміотерапії. Іден окремо попередила, що нам не можна з нею розмовляти.

— Добре, з нею не розмовляй, а з іншими спробуй.

— Іден це не сподобається.

— Можливо, але що нам втрачати?

— Та нема чого,— погодилася Робін.— А у тебе які новини?

— Медсестра з клініки й ота друга працівниця реєстратури, не Глорія Конті...

— Айрін Булл,— підказала Робін.

— Айрін Булл, нині Гіксон, так... обидві будуть раді з нами поспілкуватися. Виявляється, вони ще з тих часів дружать. Айрін з радістю

прийме нас і Дженіс у себе вдома цієї суботи. Думаю, нам варто піти туди разом.

Робін увімкнула гучний зв’язок, щоб перевірити на телефоні графік на суботу. В календарі було зазначено таке: «День народження Страйка / Дівчина Вторака».

— Я маю стежити за подругою Вторака,— сказала Робін, перемкнувшись на звичайну розмову.

— Тьху на те, хай Моррис стежить,— відповів Страйк.— Ти за кермом... якщо ти не проти,— додав він, і Робін усміхнулася.

— Я не проти,— сказала вона.

— От і добре,— підсумував Страйк.— Відпочивай там.

Він повісив слухавку. Робін повернулася до свого брауні й доїла його повільно, насолоджуючись кожним шматочком. Попри перспективу перемовин з Метью (і явно завдяки давно потрібній дозі шоколаду), вона почувалася значно щасливішою, ніж десять хвилин тому.

19

І там я друга вірного знайшов,

Що знемагав серед тяжких скорбот;

Й мене схилили жалість і любов Полегшити тягар його турбот.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Страйк ніколи нікому не нагадував про наближення свого дня народження, і в сам день мовчав. Ні, він був не проти, якщо люди про нього згадували; власне, це його зворушувало більше, ніж він показував, проте Страйк мав уроджену відразу до святкувань за графіком і силуваних веселощів, і з усіх дурниць такого штибу найбільше не любив, коли йому співали «З днем народження».

З днем народження, скільки він себе пам’ятав, були пов’язані сумні спогади, на яких Страйк старався не зосереджуватися — як правило, успішно. Іноді в дитинстві мама просто забувала купити йому подарунок. Біологічний батько цю дату взагалі ігнорував. День народження був нерозривно пов’язаний з усвідомленням (яке давно стало частиною його натури), що саме його існування — випадковість; генетичну приналежність Страйка довелося доводити через суд, а процес його появи на світ — то «ой, любий, така бридота, якби народжували чоловіки, то за рік людство вимерло б».

Для Люсі, його сестри, болісна була сама думка про те, що близька людина на день народження не отримає листівки чи подарунка, їй не можна подзвонити, влаштувати вечірку, в гіршому разі — хоч поїсти разом. Саме тому Страйк зазвичай брехав сестрі, казав, що має інші плани,— тільки б не їхати до неї у Бромлі й не брати участі в святкуванні з її сім’єю, яке приносило Люсі значно більше радості, ніж самому Страйкові. Ще недавно Страйк залюбки поїв би чогось із Ніком та Ільзою, своїми друзями, однак Ільза запропонувала запросити ще й Робін. Страйк багато тижнів тому вирішив, що чимдалі відвертіші спроби Ільзи звести їх разом слід зустрічати глухою відмовою підігрувати, тож друзям Страйк збрехав, що святкуватиме з Люсі. На свій тридцять дев’ятий день народження він плекав єдину безрадісну надію: що Робін про нього забуде і тоді буде ніби скасовано той факт, що він сам забув про її день народження. Вони будуть квити.

Спустившись зранку в п’ятницю в офіс, Страйк не без подиву виявив на столі Пат — на додачу до звичних листів — два пакунки й чотири конверти, всі різних кольорів. Вочевидь, друзі й рідні вирішили надіслати йому вітання до настання вихідних.

— У вас що, день народження? — низьким рипучим голосом спитала Пат, втупившись у монітор і друкуючи; як завжди, вона тримала в зубах електронну цигарку.

— Завтра,— відповів Страйк, забираючи конверти. На трьох почерк був знайомий, на четвертому — ні.

— Вітаю,— буркнула Пат, клацаючи клавіатурою.— Могли б і попередити.

Страйк на якійсь галабурдній хвилі спитав:

— А що, ви б мені тоді пирога спекли?

— Ні,— байдужим тоном озвалася Пат,— але листівку купила б.

— А, тоді я правильно не сказав. Менше паперу — більше дерев.

— Це була б дуже маленька листівка,— без усмішки відповіла Пат; її пальці пурхали над клавішами.

Ховаючи усмішку, Страйк забрав листівки й пакунки і пішов до кабінету, а ввечері відніс це все до себе нагору, так і не розгортаючи.

Двадцять третього листопада він прокинувся, думаючи про їхню з Робін подорож до Гринвічу, і згадав, що сьогодні за день, тільки коли побачив на столі конверти й подарунки. У пакунках були светр від Теда і Джоан і кофта від Люсі. Ільза, Дейв Полворт і зведенюк Ал надіслали жартівливі листівки. Страйк не сміявся, але настрій воно йому підняло.

Далі він дістав листівку з четвертого конверта. Спереду було фото бладгаунда, і Страйк на мить здивувався — чому саме гончак? Він зроду не мав пса, і хоч симпатизував собакам більше, ніж котам, бо працював з ними в армії, собачником його важко було назвати. Розгорнувши листівку, він побачив такі слова:

Вітаю з днем народження, Корморане!

Найкращі побажання, Джонні (тато)

Кілька секунд Страйк просто дивився на ці кілька слів, не маючи в голові жодної думки. Востаннє він бачив почерк батька, коли лежав наколотий морфіном зі свіжовідірваною ногою, а в дитинстві на очі йому іноді траплялися підписані батьком документи. Тоді він шоковано дивився на те ім’я, ніби то була фізична частина батька, ніби чорнило було кров’ю; той підпис немов доводив, що батько — реальна людина, а не міф.

Абсолютно раптово Страйк відчув страшний гнів — гнів через маленького хлопчика, який би душу продав, щоб отримати від батька вітання на день народження. Він давно переріс будь-яке бажання контактувати з Джонні Рокбі, але не забув болю, якого завдавала в дитинстві ненастанна відсутність батька: однокласники робили листівки на День батька, незнайомі дорослі питали, чого це він ніколи не бачив Рокбі, інші діти дражнили його, наспівували пісні гурту «Дедбітс», казали, що мати народила його винятково заради грошей Рокбі. Страйк дуже добре пам’ятав болісне бажання (яке загострювалося на день народження чи Різдво), щоб батько надіслав щось чи подзвонив, щоб просто показав, що знає про саме існування сина. Страйк ненавидів спогади про ці фантазії навіть більше, ніж спогади про біль, якого завдавала їхня нездійсненність. А найбільше ненавидів згадувати про те, як у ранньому дитинстві обманював сам себе й виправдовував батька: може, той не знає, куди вони з мамою переїхали, й відіслав листівку на стару адресу, може, він хоче зустрітися з сином, просто не може його знайти.

Де був Рокбі, коли його син був ніким? Де він був щоразу, коли Леда знову пускалася берега і на допомогу мчали Тед і Джоан? Де він був усю ту тисячу разів, коли його присутність реально щось означала б, а не видавалася б спробою гарно показати себе в пресі?

Рокбі не знав про сина нічого, тільки що він детектив — звідси й цей ідіотський пес, «Пішов ти зі своєю обісраною листівкою». Страйк розірвав листівку надвоє, тоді начетверо, а тоді викинув у смітник. Спалив би, але ж спрацює сигналізація.

Цілий ранок гнів пульсував у нього всередині, ніби електричний струм. Цей гнів бісив Страйка, бо виходило, що Рокбі ще має якусь владу над його емоціями. Виїжджаючи в бік Ерлз-Корту, де його мала підібрати Робін на машині, Страйк уже майже бажав, щоб днів народження взагалі не існувало.

Коли за сорок п’ять хвилин Страйк вийшов з метро з великим шкіряним записником у руках, Робін, яка чекала в «лендровері», подумала, що ще не бачила його таким похмурим.

— З днем народження,— сказала вона, коли Страйк відчинив дверцята з пасажирського боку.

Страйк одразу побачив на приладовій панелі конверт і маленький пакунок.

«Бляха».

— Дяка,— буркнув він, ще похмурнішавши, і сів.

Робін виїхала на дорогу та спитала:

— Ти такий злий, бо тобі стукнуло тридцять дев’ять років, чи щось сталося?

Страйк не мав охоти говорити про Рокбі, але вирішив зробити над собою зусилля.

— Та просто не виспався. Вчора до ночі сидів над останньою коробкою зі справи Бамборо.

— Я хотіла це зробити ще у вівторок, а ти мені не дозволив!

— Ти мала взяти вихідний,— відповів Страйк, розриваючи конверт.— І в тебе ще купа їх лишилася.

— Знаю, але це було б цікавіше, ніж прання.

Страйк побачив її листівку: акварель з краєвидом Сент-Моса. Мабуть, нелегко було знайти таке в Лондоні.

— Краса,— сказав він,— дякую.

Розгорнувши листівку, Страйк прочитав:

Щасливого дня народження!

З любов’ю Робін. Цьом

Раніше вона не писала йому цьомиків, але Страйкові сподобалося. Навіть настрій піднявся. Він розгорнув пакуночок з подарунком і виявив у ньому пару навушників, таких самих, як ті, що влітку поламав у Сент-Мосі малий Люк.

— О, Робін, це ж... дякую! Клас. Я собі так і не купив нових.

— Та знаю,— відповіла Робін.— Я помітила.

Ховаючи листівку назад у конверт, Страйк пообіцяв собі купити їй щось пристойне на Різдво.

— А то таємний щоденник Білла Талбота? — спитала Робін, скоса глянувши на записник у шкіряній палітурці в Страйка на колінах.

— Саме так. Покажу тобі після розмови з Айрін і Дженіс. Повне божевілля, якісь дивні малюнки, знаки.

— А що було в останній коробці поліційних матеріалів? Щось цікаве? — спитала Робін.

— Виявляється, так. Деякі записи поліції з 1975 року, які перемішалися з пізнішими документами. Є цікаві речі. Наприклад, Вілму, прибиральницю, звільнили за кілька місяців після зникнення Марго, але не за пиятику, як казав Ґупта, а за крадіжки. У пацієнтів почали зникати дрібні гроші. Також я дізнався, що на другий день народження Анни до їхнього будинку дзвонила жінка, яка назвалася Марго.

— Боже, який жах,— сказала Робін.— Це хтось так пожартував?

— Поліція вважає, що так. Дзвінок відстежили до таксофону в Марлебоні. Слухавку взяла Синтія, няня, яка стала другою дружиною Роя. Жінка назвалася Марго та сказала Синтії дбати про її доньку.

— Синтія повірила, що це була Марго?

— Вона розповіла поліції, що була в такому шоці, аж навіть не дуже зрозуміла, що саме казала їй та жінка. На її думку, то була наче й Марго, але якщо добре подумати, то ні. Хтось нею прикидався.

— Нащо люди таке роблять? — щиро збентежилася Робін.

— Бо кінчені,— відповів Страйк.— В останній коробці також є згадки про те, хто й де буцімто бачив Марго після зникнення. У всіх випадках доведено, що то була не вона, але я склав перелік і скину його тобі. Не проти, якщо я закурю?

— Та кури,— мовила Робін, і Страйк опустив скло.— Я тобі вчора теж дещо скинула. Власне, дрібницю. Пам’ятаєш флориста Альберта Шиммінгза...

— ...чий фургон буцімто бачили тоді біля Клеркенвелл-Ґріну? Так. Він лишив записку й зізнався в убивстві?

— На жаль, ні. Але я поговорила з його старшим сином, і той каже, що батькового фургона абсолютно точно не було в Клеркенвеллі о шостій тридцять того дня. Фургон стояв під будинком його вчителя гри на кларнеті в Камдені, бо батько возив його туди щоп’ятниці. Син каже, що поліції вони про це теж казали. Батько завжди чекав на нього в машині й читав шпигунські романи.

— У справі немає нічого про уроки музики, але і Талбот, і Лосон повірили Шиммінгзу. Проте добре, що маємо підтвердження,— додав Страйк, щоб Робін бува не подумала, що він не цінує її працю.— Тоді виходить, що то міг бути й Денніс Крід, так?

Він закурив свій «Бенсон-енд-Геджес», випустив дим у вікно й додав:

— В останній коробці є також цікаве про тих двох жінок, з якими ми сьогодні зустрінемося. Коли до справи взявся Лосон, з’ясувалися нові подробиці.

— Правда? Я пам’ятаю, що Айрін пішла до зубного, а Дженіс усю другу половину дня ходила на виклики.

— Так, спершу вони заявляли саме це,— кивнув Страйк,— і Талбот не став їх перевіряти. Повірив обом на слово.

— Вочевидь, він не думав, що Ессекським Різником може бути жінка?

— Саме так.

Страйк дістав з кишені пальта власний записник і розгорнув на сторінках, де робив нотатки у вівторок.

— Талботові Айрін повідомила, що за кілька днів до зникнення Марго мала сильний зубний біль. Гі подруга Дженіс сказала, що то може бути абсцес, тож Айрін записалася на невідкладний огляд на третю і пішла з клініки о другій тридцять. Увечері вони з Дженіс планували піти до кіно, але Айрін вирвали зуб, їй було боляче, щока розпухла, тож коли Дженіс подзвонила спитати, як минув похід до зубного й чи Айрін ще йде до кіно, Айрін сказала, що краще лишиться вдома.

— Це ж тоді ще не було мобільних телефонів,— мовила Робін.— Інший світ.

— Я теж подумав саме про це,— сказав Страйк.— Тепер друзі Айрін чекали б на похвилинний звіт. Ще й селфі зі стоматологічного крісла. Талбот сказав помічникам, що особисто допитав стоматолога й усе перевірив, але насправді він цього не робив. Він би скоріше у ворожильну кулю зазирнув.

— Ха-ха.

— Я не жартую. Потім сама почитаєш його записник.

Страйк перегорнув сторінку.

— Однак за півроку справу отримав Лосон, який методично перевірив усіх свідків і підозрюваних. Айрін знову розповіла історію про зубного, але за півгодини раптом запанікувала й попросила переговорити з ним знову. І цього разу зізналася, що набрехала. В неї не болів зуб, вона збрехала про візит до зубного. Айрін сказала, що в клініці її багато змушували працювати понад норму без оплати, вона сердилася на це й вирішила, що має право на вільний день. Тож Айрін прикинулася, що має невідкладно йти до зубного, а сама вийшла з клініки, поїхала до Вест-Енду й ходила там крамницями. Вона сказала Лосонові, що тільки ввечері, повернувшись додому, згадала, що мала зустрітися з Дженіс. Дженіс могла б попросити показати дірку від зуба, подумала б, що в Айрін має набрякнути щока. Тож коли Дженіс подзвонила та спитала, чи Айрін піде в кіно, Айрін збрехала, що не може. Судячи з записів, Лосон повівся з Айрін досить-таки суворо. Вона бодай розуміє, що брехати поліції — це серйозна провина, що людей і за менше арештовували?., все в такому дусі. Також він доніс до Айрін, що тепер вона не має алібі до шостої тридцять, коли їй подзвонила Дженіс.

— А де Айрін мешкала?

— На вулиці Корпорейшн-роу, зовсім недалечко від «Трьох королів», хоч і не на тому маршруті, яким мала б іти Марго. Менше з тим. Коли Айрін почула про алібі, в неї почалася істерика. Вона наговорила всякого: що Марго мала багато ворогів, хоч Айрін і не знає, хто саме то був, нагадала Лосонові про анонімні листи, які Марго отримувала. Наступного дня Айрін повернулася до Лосона вже з батьком, який дуже розсердився, що поліціянт залякує його любу донечку, і зовсім не до речі накинувся на нього. Під час третього допиту Айрін показала Лосонові чек, виписаний на Оксфорд-стріт о третій десять у день зникнення Марго. Імені в чеку не було, тож Лосон, мабуть, з великим задоволенням пояснив Айрін і її таткові, що чек доводить одне: що хтось — невідомо хто — зробив покупку на Оксфорд-стріт у цей час.

— І все ж це чек за потрібний день, за потрібний час...

— Може, його отримала її мама. Чи подруга.

— Але нащо зберігати його півроку?

— А їй нащо?

Робін замислилася. Вона мала звичку зберігати чеки, але ішлося про витрати на стеження; ці чеки вона передавала бухгалтеру.

— Так, дивно, що Айрін досі його мала,— погодилася вона.

— Але більше Лосон нічого від неї не дізнався. Проте я не думаю, що він справді її підозрював. Складається враження, що Айрін просто йому не подобалася. Він активно допитував її про ті анонімні записки, що вона їх буцімто бачила, оті, де йшлося про пекло. Думаю, він не вірив у їхнє існування.

— Але ж друга жінка з реєстратури наче підтвердила, що записки були?

— Підтвердила. Але вони могли змовитися. Ніякого сліду записок так і не виявили.

— Але це вже серйозна брехня,— сказала Робін.— У випадку з вигаданим зубним мені зрозуміло, чому Айрін збрехала й чому боялася потім це визнавати. А от брехати про анонімні записки в контексті зниклої людини...

— А, ти ж не забувай, що Айрін розповідала про анонімки ще до того, як Марго зникла. Тобто ситуація майже така сама. Дві працівниці реєстратури зловмисно пустили чутку, а тоді не змогли від неї відмовитися, коли Марго зникла.

Страйк погортав записник.

— Та годі про Айрін. Поговорімо про її подругу, медсестру. Спершу Дженіс казала, що всю другу половину дня їздила по викликах. Останній візит — до літньої пані з численними медичними проблемами — забрав у неї більше часу, ніж вона очікувала. Дженіс вийшла від останньої пацієнтки близько шостої і поквапилася до таксофону, щоб подзвонити Айрін і спитати, чи вони ще йдуть у кіно. Айрін сказала, що погано почувається, але Дженіс уже прилаштувала сина й дуже хотіла подивитися фільм — то був «Гравець» із Джеймсом Кааном. Тож вона пішла сама. Потім повернулася, забрала сина в сусідки й пішла додому. Талбот нічого з цього не перевірив, але завзятий молодший детектив зробив це з власної ініціативи. Все підтвердилося. Всі пацієнти підтвердили, що Дженіс була в них саме тоді, коли мала бути. Сусідка, яка дивилася за дитиною, підтвердила, що Дженіс повернулася по сина саме тоді, коли обіцяла. Сама Дженіс добула з сумки надірваний квиток на фільм. Оскільки тоді після зникнення Марго минув усього тиждень, те, що Дженіс його не викинула, не здавалося дивним. З іншого боку, надірваний квиток доводить, що вона справді була в кіно, не більше, ніж чек доводить, що Айрін була в крамниці.

Страйк викинув недопалок у вікно.

— А де мешкала остання пацієнтка, в якої Дженіс була того дня? — спитала Робін. Страйк зрозумів, що вона думає про відстань і час.

— Ґопселл-стріт, десять хвилин машиною від клініки. Загалом жінка на машині цілком могла перехопити Марго дорогою до «Трьох королів», якщо припустити, що Марго йшла дуже повільно, десь затрималася чи пішла з клініки пізніше, ніж каже Глорія. Але тут Дженіс мало пощастити, бо, як ми знаємо, частина вірогідного маршруту Марго пролягала через пішохідну зону.

— Мені також не зрозуміло, нащо домовлятися про похід до кіно з подругою, якщо плануєш когось викрасти,— сказала Робін.

— Я так само не розумію,— сказав Страйк.— Але я ще не закінчив. Коли Лосон отримав справу, то виявив, що Дженіс Талботові теж збрехала.

— Жартуєш?

— Анітрохи. Виявилося, що в Дженіс не було машини. За півтора місяця до зникнення Марго її старезний «моррис-майнор» віддав Богові душу, і Дженіс продала його на брухт. З того моменту на всі виклики вона їздила громадським транспортом або ходила пішки. Нікому в клініці вона не казала, що лишилася без машини, щоб ніхто не вирішив, що вона тепер не зможе працювати. Чоловік щойно пішов, лишивши Дженіс саму з дитиною. Вона збирала на нову машину, але це не миттєвий процес, тож Дженіс казала всім, що машина в гаражі, а до клініки їй зручніше їздити автобусом.

— Але якщо це правда...

— Це правда. Лосон усе перевірив, поговорив з працівниками бази металобрухту.

— ...то вона взагалі ніяк не могла б улаштувати викрадення.

— Схильний погодитися,— сказав Страйк.— Вона могла взяти таксі, але тоді таксист мав би бути її спільником. Ні, цікавий елемент в історії Дженіс інший. Талбот не мав сумнівів у її невинуватості, проте допитав аж сім разів — стільки, скільки не допитував більше нікого зі свідків чи підозрюваних.

— Що? Сім разів?

— Так. Попервах він мав для цього привід. Дженіс мешкала по сусідству зі Стівом Датвейтом, отим пацієнтом Марго, що страждав від гострого стресу. Другий і третій допити стосувалися Датвейта, з яким Дженіс хіба що віталася. Датвейт був у Талбота улюбленим кандидатом на роль Ессекського Різника, тож можна зрозуміти його логіку: якщо думаєш, що чоловік убиває жінок у себе вдома, сусідів слід розпитати. Але Дженіс не змогла розповісти Талботові нічого нового — і все одно він не давав їй спокою. Після третього разу він уже не цікавився Датвейтом, і почалися справді дивні речі. Серед іншого, Талбот питав, чи вона колись була під гіпнозом, чи не хоче спробувати гіпноз, розпитував, що їй сниться, і просив вести щоденник снів, щоб він міг його почитати. Нарешті попросив скласти перелік своїх останніх сексуальних партнерів.

— Що?!

— В коробці є копія листа члена комісії,— сухо відповів Страйк,— де перед Дженіс вибачаються за поведінку Талбота. Взагалі зрозуміло, чому його хотіли спровадити зі служби якнайшвидше.

— А його син з тобою про це розмовляв?

Страйк згадав щире та м’яке обличчя Грегорі, його запевнення, що Білл був добрим батьком, його сконфуженість, коли мова зайшла про пентаграми.

— Думаю, він про це не знав. Вочевидь, Дженіс не стала влаштовувати скандал.

— Ну,— повагом сказала Робін,— вона працювала медсестрою. Може, бачила, що він хворий ?

Трохи поміркувавши, вона додала:

— Це мало бути лячно, правда? Коли до тебе що п’ять хвилин приходить інспектор поліції і просить вести щоденник снів?

— Більшість людей таке лякає. Але, думаю, пояснення очевидне... хоча варто спитати Дженіс про це.

Страйк озирнувся на заднє сидіння і, як і сподівався, побачив пакет з їжею.

— У тебе ж день народження,— прокоментувала Робін, не зводячи очей з дороги.

— Будеш печиво?

— Мені ще ранувато, а ти пригощайся.

Потягнувшись по пакет, Страйк відзначив, що Робін знову пахне своїми старими парфумами.

20

А як добуде десь недобру чутку, Раділа й пліткувала без у гаву, Хулою багатьом доклала смутку І поговором множила неславу.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Будинок Айрін Гіксон виходив на невелику округлу терасу георгіанської доби, викладену з жовтої цегли, мав арочні вікна та фрамугу над чорними дверима. Робін згадався дім, у якому вона прожила кілька місяців свого недовгого подружнього життя,— тоді вони орендували житло, колись побудоване для морського купця. Тут теж було видно сліди торговельного минулого Лондона. Над округлим вікном зміїлися літери: «Чайний склад на Роял-Серкусі».

— А містер Гіксон непогано заробляв,— мовив Страйк, роздивляючись красивий фасад. Вони з Робін перейшли через дорогу.— Це вам не Корпорейшн-роу.

Робін натиснула кнопку дзвінка. Почувся крик:

— Нічо’, я підійду!

За кілька секунд двері відчинила невисока сива жіночка. Вона була вбрана в темно-синій светр і вузькі штани, а обличчя мала кругле, біло-рожеве. З-під прямої чілки (Робін подумала, що вона стрижеться сама) дивилися сині очі.

— Місіс Гіксон? — спитала Робін.

— Дженіс Бітті,— виправила старша жінка.— А ви Робін, так? А ви...

Колишня медсестра кинула професійний погляд на ноги Страйка.

— ...Корморан, я пра’ильно кажу? — закінчила вона, дивлячись йому вже в обличчя.

— Все правильно,— відповів Страйк.— Дуже люб’язно з вашого боку зустрітися з нами, місіс Бітті.

— А, мені не важко,— відповіла Дженіс, пропускаючи їх з Робін усередину.— Зара’ Айрін вийде.

Кутики губ колишньої медсестри дивилися вгору, на округлих щоках були ямочки, і через це вона мала бадьорий вигляд, навіть коли не всміхалася. Вона повела гостей коридором, який, на смак Страйка, був аж надто розцяцькований. Весь інтер’єр — запорошено-рожевий: і квітчасті шпалери, і пухнастий ковролін, і таріль із засушеними квітами на телефонному столику. Далекий звук змитого унітазу повідомив, де саме зникла Айрін.

Вітальня була оформлена в оливково-зелених тонах; усюди драпування, рюші, бахрома й подушки. На тумбочках — сила-силенна родинних фотографій у срібних рамках; на найбільшій — дуже засмагла білявка років сорока позує щока до щоки з червонолицим джентльменом (Робін зрозуміла, що то покійний містер Гіксон), обоє тримають екзотичні коктейлі з фруктами й парасольками. Чоловік здавався значно старшим за дружину. На спеціальних полицях червоного дерева була виставлена велика колекція порцелянових статуеток: молоді жінки в кринолінах, з парасольками чи квітами, з ягнятами на руках.

— Колекціонує їх,— усміхнулася Дженіс, побачивши, на що дивиться Робін.— Правда, гарнюні?

— О, дуже,— збрехала Робін.

Дженіс, вочевидь, вважала, що не можна пропонувати гостям присісти, поки не прийшла господиня, тож вони утрьох просто стояли біля статуеток.

— Здалеку їхали? — ввічливо спитала Дженіс, та не встигли детективи відповісти, як почувся владний голос:

— Добридень! Ласкаво прошу!

Подібно до її вітальні, Айрін Гіксон створювала враження пишної надмірності. Білява, як і в двадцять п’ять років, вона помітно набрала вагу — особливо у верхній частині тіла. Очі з навислими повіками Айрін густо підмалювала чорним, вищипані брови навела півколами, ніби в П’єро, тонкі губи нафарбувала червоною помадою. Вбрана була в кофту й кардиган гірчичного кольору, чорні брюки, лаковані туфлі на підборах, а ще носила величезну кількість золотих прикрас, у тому числі такі важкі й великі кліпси, що вони відтягували й без того видовжені мочки. У хмарі амбрових парфумів і лаку для волосся вона сунула на гостей.

— Як ся маєте? — сказала вона, усміхаючись до Страйка та простягаючи руку; задзвеніли браслети.— Джен вам уже сказала? Вранці таке сталося! Так дивно, саме до вашого приїзду! Чудасія, але зі мною повсякчас трапляються такі речі! — Айрін зробила паузу, а тоді драматично сповістила: — Моя Марго розбилася! Марго Фонтейн, яка стояла на верхній полиці,— вказала вона на порожнє місце поміж порцелянових статуеток.— Розпалася на мільйон уламків, коли я провела по ній пір’яною мітелкою!

Айрін замовкла, чекаючи на реакцію.

— Дуже дивно,— погодилася Робін, бо видно було, що від Страйка відповіді не буде.

— Так, так! — закивала Айрін.— Чаю? Кави? Що завгодно.

— Я приготую, любонько,— сказала Дженіс.

— Дякую, дорогенька. Зроби і те, і те,— відповіла Айрін. Граційним помахом руки вона вказала Страйкові й Робін на крісла.— Прошу, сідайте.

З крісел було видно вікно в обрамленні фіранок з китицями, а за ним — сад з вигадливо брукованими доріжками і високими клумбами. Було в ньому щось єлизаветинське — низькі квадратні живоплоти, сонячний годинник з кутого чавуну.

— О, сад був дитиною мого Едді,— мовила Айрін, перехопивши їхні погляди.— Він, сердешний, так любив той сад. І так любив цей дім! Саме тому я досі тут живу, хоч для мене він завеликий... Даруйте. Я трохи прихворіла,— додала вона гучним шепотом, всідаючись на диван і обкладаючись подушками.— Джен — просто свята.

— Дуже шкода це чути,— сказав Страйк.— Що ви захворіли, звісно, а не що ваша подруга — свята.

Айрін радісно захихотіла, а Робін подумала, що якби Страйк сидів ближче, Айрін би грайливо його штовхнула. Таким тоном, наче ділиться великою таємницею, вона прошепотіла до Страйка:

— Синдром подразненого кишківника. Загострення. Біль такий... ох. Дивно, але поки я була не вдома, все було добре,— гостювала в старшої доньки, вони живуть у Гемпширі, тому я не одразу отримала вашого листа, — але щойно приїхала додому, довелося дзвонити Джен і просити її прийти, настільки мені боляче... а від моєї лікарки нуль користі,— додала Айрін з презирством.— Жінка! Каже, що я сама винна. Мовляв, треба відмовитися від усього смачного в житті... Я саме кажу, Джен,— мовила вона, бо подруга якраз повернулася з тацею,— що ти просто свята.

— Кажи, кажи. Добре слово всякому приємне,— весело озвалася Дженіс. Страйк устиг підвестися, бажаючи допомогти їй з тацею, на якій був і чайник, і кавник. Проте, подібно до місіс Ґупти, Дженіс відмовилася від допомоги й поставила тацю на м’який пуфик. На мереживній серветці лежало різноманітне шоколадне печиво, в тому числі загорнуте у фольгу; до цукорниці додавалися щипці, а квітчасті чашки з тонкої порцеляни явно використовували за особливих нагод. Дженіс сіла на диван поруч з подругою і розлила напої; Айрін вона налила першій.

— Пригощайтеся печивом,— мовила до гостей Айрін, а тоді голодними очима уп’ялася в Страйка.— Отже, славетний Кемерон Страйк! У мене мало серце не зупинилося, коли я побачила ваше ім’я в кінці листа. Ви збираєтеся розколоти Кріда, так? Як гадаєте, він з вами говоритиме? Вас до нього пустять?

— Так далеко ми ще не зайшли,— усміхнувся Страйк, дістав записник і зняв ковпачок з ручки.— Маємо кілька питань, здебільшого про тло подій, на які ви могли б...

— О, що завгодно! — радо закивала Айрін.— Ми раді допомогти.

— Ми прочитали свідчення, які ви й місіс Бітті дали поліції,— сказав Страйк,— тож якщо...

— Ой Божечки,— жартівливо перелякалася Айрін.— То ви знаєте, що я була поганою дівчинкою? Знаєте про зубного? Стільки дівчат таке робить, отак трошки бреше, щоб урвати вільну годинку, але таке моє щастя — обрала саме той день, коли Марго... ох, ні,— схаменулася Айрін.— Я не це хотіла сказати! Отак я і влаштовую собі неприємності,— зі смішком додала вона.— Едді б сказав: «Спокійно, мала». Правда, Джен? — звернулася Айрін до подруги, плеснувши її по руці.— Так би він і сказав: «Спокійно, мала».

— Так і сказав би,— усміхнено кивнула Дженіс.

— Я, власне, хотів сказати,— провадив Страйк,— що коли вам немає чого додати...

— Ой, тільки не думайте, що ми про це не міркували,— знову перебила його Айрін.— Якби ми щось нове пригадали, то притьмом побігли б до поліції, так, Джен?

— ...то я хотів би уточнити деякі моменти.

Страйк звернувся до Дженіс, яка неуважно гладила обручку — єдину прикрасу, яку носила.

— Місіс Бітті, коли я читав поліційні матеріали, то звернув увагу на те, що детектив Талбот дуже багато разів...

— Ой, Кемероне, і я теж! — радісно перебила Айрін, не даючи Дженіс розтулити рота.— І я теж! Я вже знаю, що ви зараз спитаєте: чому він так набридав Джен? Я ще тоді їй казала... я ж казала, так, Джен?.. Казала, що це ненормально, що треба на нього поскаржитися, але ти не стала, так, Джен? Так, я знаю, казали потім, що в нього був нервовий зрив і все таке... ну, ви точно вже в курсі,— звернулася Айрін до Страйка, водночас ніби й хвалячи його, а ніби й виражаючи охоту негайно просвітити, якщо він раптом не в курсі,— але хворий чоловік — то все одно чоловік, правда?

— Місіс Бітті,— трохи гучніше повторив Страйк,— а як ви думаєте, чому інспектор Талбот не давав вам спокою?

Айрін зрозуміла виразний натяк і дозволила Дженіс відповісти. Однак її стриманості вистачило ненадовго; невдовзі Айрін уже бурмотіла якісь контраргументи, повторювала сказане Дженіс, погоджувалася або щось додавала. Загалом складалося враження, що вона боїться мовчати довше кількох секунд, щоб Страйк не забув про неї.

— Я, правду кажучи, навіть і не знаю,— мовила Дженіс, посмикуючи обручку.— У перші рази він наче ставив прямі питання...

— Попервах, так-так...— закивала Айрін.

— ...ну, знаєте: шо я робила в той день, шо можу сказати про людей, які того дня приходили до Марго, бо я знайома з багатьма пацієнтами...

— Ми з усіма познайомилися, коли там працювали,— підтвердила Айрін.

— ...але потім він наче вирішив, шо я маю... наче особливу силу. Знаю, схоже на марення божевільного, але я не думаю...

— Авжеж, зате я думаю,— виразно глянула на Страйка Айрін.

— ...чесно не думаю, шо він мною... знаєте...— здавалося, Дженіс соромно навіть говорити про це.— Шо він мною зацікавився в певному сенсі. Він справді ставив непристойні питання, але видно було, шо з ним не все добре — ну, з головою,— додала Дженіс, дивлячись тепер на Робін.— Але хіба можна було про таке комусь казати! То ж полісмен! От я і сиділа собі, коли він почав розпитувати, шо мені сниться. Потім почав питати про моїх любасів і таке всяке, а не про Марго чи пацієнтів...

— Його цікавив один конкретний пацієнт, я правильно...— почала Робін.

— Дакворт! — радісно підказала Айрін.

— Датвейт,— виправив Страйк.

— Так, Датвейт, я це й хотіла сказати,— промимрила Айрін, трохи знітившись. Щоб приховати сконфуженість, вона взяла печиво, тож якусь хвильку Дженіс ніхто не перебивав.

— Так, так, він питав мене про Стіва,— кивнула вона,— бо він мешкав у тому самому будинку на Персиваль-стріт.

— Ви знали Датвейта? — спитала Робін.

— Не те шоби. Навіть знайома з ним не була, поки його не побили. Прийшла додому пізно, бачу — на сходах купа людей, всі навколо нього. Люди знали, шо я медсестра... стою, в одній руці Кевін, мій син, у другій торби... але Стівові добряче перепало, тож треба було допомогти. Він не хтів, шоб викликали поліцію, але там і внутрішні органи могли постраждати, так уже його побили. Битою! Ревнивий чоловік...

— ...який усе не так зрозумів! — влізла Айрін.— Бо Датвейт був голубий! — засміялася вона.— 3 дружиною він тільки дружив, а ревнивий дурень вирішив...

— Та я не знаю, чи Стів був голубий...— почала була Дженіс, але Айрін уже було не спинити.

— ...є чоловік, є жінка, він склав два і два — вийшло п’ять! Мій Едді був точно такий самий... от скажи, Дженіс, який він був? — вона знову плеснула подругу по руці — Такий самий, точно! Пам’ятаю, кажу йому: «Едді, ти собі оце думаєш, що варто мені глянути на чоловіка, і хоч він голубий, хоч валлієць...» Джен, після всього, що ти мені сказала, я собі думаю, що той Дакворт... Даут... як там... таки був не від того. Я все зрозуміла, коли він потім прийшов до клініки. Гарний, але трохи манірний.

— Але я не знаю точно, чи він був голубий, Айрін. Я його так добре не...

— Та він же потім постійно до тебе приходив,— нагадала Айрін.— Ти мені сама розповідала. Приходив до тебе в квартиру по чай і співчуття, розповідав тобі про всі свої проблеми.

— Та може разів зо два таке було,— заперечила Дженіс.— Зустрілися на сходах, сказали два слова, він мені заніс торби й залишився на чай.

— А ще він спитав тебе...— підказала Айрін.

— Любонько, я ж саме до цього і правлю,— відповіла Дженіс, а Страйк здивувався такому терпінню.— Голова йому боліла,— сказала вона Страйкові й Робін,— і я йому сказала піти й показатися лікарю, бо я діагнозу так не поставлю. Ну тобто я його жаліла, бідосю, але нашо мені безплатний пацієнт у власній квартирі? Мені тре’ було Кевіна доглядати.

— Тобто ви думаєте, що Датвейт ходив до Марго справді зі скаргами? — спитала Робін.— А не тому, що зацікавився нею в романтичному...

— Цукерки він їй був надіслав,— повідомила Айрін,— але як на мене, він їй просто в жилетку плакався.

— Голова йому таки боліла, а нерви розхиталися. Мабуть, таки була депресія,— сказала Дженіс.— Усі його цькували за ту бідну жінку, шо вкоротила собі віку, але я на’іть не знаю... мені ше сусіди казали, шо до нього ходили якісь молодики...

— Таж я кажу! — тріюмфально вигукнула Айрін.— Голубий!

— Та мо’, то не воно,— заперечила Дженіс.— Мо’, то через друзів, чи наркотики, чи шось поцупив... Але одне скажу точно: люди на районі казали, шо чоловік тієї бідолашки, яка вкоротила собі віку, бив її смертним боєм. Страшна трагедія. Але газети все повісили на Стіва, так він і утік. Шо тут скажеш, секс продається краще за домашнє насильство, так? Якшо найдете Стіва,— додала Дженіс,— переказуйте привіт. Газетярі паскудно з ним учинили.

Страйк навчив Робін ділити допит на етапи за категоріями: люди, місця, речі. Тож тепер вона спитала в обох жінок:

— Чи були в клініці інші пацієнти, які давали привід для тривоги чи мали якісь особливі стосунки з Мар...

— А! — згадала Айрін.— Пам’ятаєш, Джен, був один з ось такою бородою...— вона поставила долоню на рівень талії.— Пам’ятаєш?

Як то його... Аптон? Аплторп? Джек, ну ти ж пам’ятаєш. Точно пам’ятаєш, Джен, він смердів як бомж, тобі ще одного разу довелося йти до нього додому. Вештався навколо клініки. Жив, здається, на Клеркенвелл-роуд. Ще, бувало, малий з ним ходив. Смішний такий, з отакими вухами.

— А, ці,— згадала й перестала супитися Дженіс.— Але то були не пацієнти Марго...

— Але потім він розповідав перехожим, що то він убив Марго! — збуджено сказала Страйкові Айрін.— Так! Так і казав! Спинив Дороті і сказав їй! Звісно, Дороті поліції нічого не сказала, вважала, що то маячня, дурниці, що він хворий на голову та й годі. А я їй кажу: «А якщо це зробив таки він, а ти нікому не розповіла, га, Дороті?» А той Аплторп таки був псих! Тримав під замком дівчину...

— Айрін, ніхто її не тримав під замком,— перебила Дженіс, вперше виявивши тінь нетерпіння.— Соціальна служба повідомила, шо в неї агорафобія, але ніхто її проти волі ніде не...

— Вона була з привітом,— уперлася Айрін.— Ти сама мені казала. Я вважаю, що треба було забрати в них дитину. Ти мені сама казала, що в квартирі бруд...

— Не можна забирати дітей лише тому, шо люди не прибрали в себе! — твердо заперечила Дженіс. Вона розвернулася до Страйка й Робін.— Так, я одного разу була в Аплторпів, але не думаю, шо вони навіть знали Марго. Тоді все було по-іншому, лікарі мали окремі списки, і Аплторпи були закріплені за Бреннером. Він мені й сказав піти до них і подивитися, як почувається малий.

— Ви пам’ятаєте адресу? Назву вулиці?

— Ой Господи,— нахмурилася Дженіс.— Та наче Клеркенвелл-роуд. Наче так. Я там, бачте, одного разу була. Малий захворів, і Бреннер сказав туди піти — він сам ніколи не ходив до пацієнтів, якшо можна було не ходити. Малий одужував, зате я побачила, шо в тата...

— Психи! — підказала Айрін, киваючи.

— ...нерви хворі,— провадила Дженіс.— Пішла до кухні мити руки й побачила просто на столі купу бензедрину. Я пояснила і батьку, і матері, шо оскільки дитина вже ходить, ліки слід сховати десь у недоступне місце...

— Дуже смішний був малий,— втрутилася Айрін.

— ...після цього я пішла до Бреннера й кажу: «Докторе Бреннер, цей чоловік зловживає амфетаміном». Ми тоді вже знали, шо той препарат викликає залежність. Бреннер, звісно, вирішив, шо я багато на себе беру, ставлячи під сумнів його приписи. Але я переймалася через те й подзвонила до соціальної служби, Бреннеру нічого не сказала. Там усе правильно зробили. Виявилося, шо вони вже до тої сім’ї придивлялися.

— Але там і мати...— почала Айрін.

— Айрін, не можна вирішувати за людей, як їм зручніш! — не витримала Дженіс.— Мама любила свого малого, хай навіть батько в них був... таки дивний був той бідаха,— погодилася вона.— Мав себе за... навіть і не знаю, як назвати... такого собі гуру або чарівника. Вважав, шо може зробити людині пристріт. Розповідав мені про це, як я до них приходила. Взагалі на моїй роботі таких дивних людей бачиш! Я просто казала тоді: «Шо, правда? Овва!» Нема сенсу з ними сперечатися. Але Аплторп уважав, шо може людину зурочити — так ми казали в старі часи. Він боявся, шо малий захворів на краснуху, бо розсердив його. Сказав, шо може таке робити людям... Бідолаха сам скоро помер. За рік по тому, як зникла Марго.

— Правда? — спитала Айрін розчаровано.

— Так. То ти вже поїхала, як вийшла заміж за Едді. Пам’ятаю, його двірники найшли рано-вранці — лежав під мостом на Волтер-стріт. Серце. Упав, а допомогти не було кому. Ше не старий був. Пам’ятаю, доктор Бреннер через те нервував.

— Чому це? — спитав Страйк.

— Бо то він виписав беники, на яких сидів Аплторп, самі розумієте.

На подив Робін, Страйк раптом усміхнувся.

— Але справа не тільки в Аплторпі,— провадила Дженіс, не помітивши в поведінці Страйка нічого дивного.— Тоді ше...

— Тоді всі казали, що десь щось чули, що мали якесь передчуття, ну геть усі,— закотила очі Айрін,— і були ми, так би мовити, безпосередні учасники, і це був просто жах... Вибачте,— поклала вона руки на живіт,— мені терміново треба... даруйте.

Айрін поспіхом вийшла з кімнати. Дженіс провела її поглядом, і через вічний усміх на її обличчі важко було сказати, стурбована вона чи сміється.

— Все нормально,— тихо сказала вона Страйкові й Робін.— Я їй давно кажу, шо лікарка правильно їй забороняє їсти гостре, але вчора їй так уже кортіло того каррі... самотньо їй. Дзвонить мені, просить прийти. Я в неї з учора лишилася ночувати. Едді торік помер, майже до дев’яноста років дожив, сердешний. Так він любив Айрін і дівчат. Вона страшенно за ним скучає.

— Ви почали казати, що хтось ще стверджував, наче знає, що саме сталося з Марго? — м’яко нагадав Страйк.

— Га? А, так... Чарлі Рамедж. Власник сауни. Наче небідна людина, і наче мав шо робити, крім як плескати язиком, але люди всякі бувають.

— Що саме він казав?

— Чарлі мав хобі — мотоцикли. Мав купу тих мотоциклів, ганяв на них за містом. Був упав, зламав обидві ноги, тож я кілька разів на тиждень до нього заходила... тоді вже добрі два роки минуло відтоді, як Марго зникла. Чарлі любив побазікати, й от одного дня каже мені ні сіло ні впало, шо бачив Марго у Роял-Лемінгтон-Спа — за тиждень після того, як вона зникла. Але самі розумієте,— похитала головою Дженіс,— я те не сприйняла всерйоз. Хороший чоловік, але, як я вже казала, аби тільки язиком ляпати.

— Що саме він сказав вам? — спитала Робін.

— Сказав, шо поїхав мотоциклом на північ і зупинився під тією великою церквою у Лемінгтон-Спа, сів собі під стіною, п’є каву, їсть бутерброд, аж тут бачить за огорожею жінку, яка ходить по цвинтарю і дивиться на могили. І наче вона не в жалобі чи шо, а просто з цікавості роздивляється. І волосся мала чорне, за його словами. І він їй гукає: «Гарно, га?» А вона обертається до нього — і це Марго, божився Чарлі, хай, каже, осліпну, якшо не Марго... тільки волосся пофарбувала. Чарлі її спитав, чи вони не знайомі, а вона засмутилася і пішла.

— І він стверджував, що це сталося за тиждень після зникнення Марго? — спитала Робін.

— Так, і казав, шо тому й упізнав її, шо всюди в газетах був її портрет. Я питаю: «Чарлі, а ти поліції про те казав?» Він мені: «Так, казав». У нього, бачте, був друг-полісмен, не остання там людина, і Чарлі йому сказав. Але я більше нічо’ про ту історію не чула, тож самі розумієте...

— Рамедж вам про це розповів у 1976 році? — спитав Страйк, записуючи.

— Мабуть, шо тоді,— нахмурилася, пригадуючи, Дженіс. До кімнати повернулася Айрін.— Кріда саме спіймали, тому й тема згадалася. Чарлі читав про суд у газеті й каже... спокійний такий: «Та нє,

він нічо’ не зробив Марго Бамборо, бо я її бачив після того, як вона зникла».

— Марго була якось пов’язана з Лемінгтон-Спа, ви не знаєте? — спитала Робін.

— Про що це ви? — різко спитала Айрін.

— Та то таке,— відповіла Дженіс.— Дурниця, яку мені розказав один пацієнт. Про фарбовану Марго на цвинтарі. Ну, ти знаєш.

— У Лемінгтон-Спа? — незадоволено спитала Айрін. У Робін склалося враження, що вона ремствує на подругу, яка опинилася в центрі уваги, поки Айрін ходила до вбиральні.— Ти мені про таке не розповідала. Це коли таке було?

— Ой... та десь у сімдесят шостому,— трохи знітилася Дженіс.— Ти, мабуть, саме народила Шерон. Нашо тобі були якісь казочки від Чарлі Рамеджа?

Айрін взяла ще одне печиво, суплячись.

— Я хотів би тепер поговорити про власне клініку,— сказав Страйк.— Чи було з Марго легко...

— Працювати? — спитала Айрін, явно вважаючи, що тепер її черга, адже кілька хвилин увага Страйка належала Дженіс.— Ну, особисто для мене...

Вона зробила паузу — ніби епікуреєць, що готується до нової насолоди.

— ...якщо абсолютно чесно, то Марго була з тих людей, які вважають, що все про все знають найкраще. Вона вічно вчила всіх жити, працювати, чай запарювати, вічно...

— Ой, Айрін, та не така вона була погана,— буркнула Дженіс.— Мені вона подобалася.

— Припини, Джен,— велично заперечила Айрін.— Вона думала, що як вона така великорозумна, то всі навколо тупі! Добре, може, про тебе вона так не думала,— закотила очі Айрін, бо Дженіс почала хитати головою,— а про мене точно! Так зі мною поводилася, ніби я дурна дурепа. Навіть не зверхньо! Але я не те щоб її прямо не любила! — поспішно додала Айрін.— Ні, не аж так. Але така була перебірлива! Так собою пишалася! Забула, з якої грязі випнулася в князі.

— А що ви про неї думали? — спитала Робін у Дженіс.

— Я...— почала Дженіс, але Айрін її перебила.

— Та припини, Джен, вона була снобка! Вийшла за багатого лікаря — той будинок у Гемі ого-го скільки коштував! Усе було про неї одразу зрозуміло — сама он як влаштувалася, а тут нам ходить і проповідує емансипацію: мовляв, заміжжя — то не головне, не кидайте кар’єру, ля-ля-ля і все таке. І завжди знаходила, до чого прискіпатися.

— А що саме вона...

— По телефону відповідаєш не так, з пацієнтами розмовляєш не гак, одягаєшся теж... «Айрін, я думаю, що в такій блузці на роботу не ходять». Та вона в «Плейбої» працювала! Така лицемірка! Ні, я не прямо не любила,— повторила Айрін.— Просто хочу, щоб у вас склалося повне враження... А, Джен, ти пам’ятаєш, вона нам ще не дозволяла робити гарячі напої? Від інших двох лікарів я не чула, що ми, бачте, не знаємо, що робити з чайним пакетиком...

— Та справа не в тому...— почала Дженіс.

— Та припини, Джен, ти ж пам’ятаєш, як вона причепилася...

— А чому Марго забороняла готувати гарячі напої на роботі? — спитав Страйк у Дженіс. Робін бачила, що йому вже уривається терпець.

— О, просто я одного дня мила чашки,— відповіла Дженіс.— Виплеснула заварку з чашки доктора Бреннера та знайшла...

— Пігулку атомалу! — підказала Айрін.

— ...знайшла на дні капсулу аміталу. Я зрозуміла, шо то за...

— Сині,— перебила Айрін, киваючи,— такі сині вони були, так?

— І називали їх на вулиці синькою,— підтвердила Дженіс.— Барбітурати, сильне заспокійливе. Я завжди всім спеціально казала, шо нічого такого при собі не маю, як ходила на виклик. Бо могли пограбувати.

— Звідки ви знали, що то чашка доктора Бреннера? — спитав Страйк.

— А він завжди з неї пив, там ше був герб його університету,— пояснила Дженіс.— Якшо хтось інший її торкався, одразу був скандал...— вона завагалася.— Не знаю... якшо ви розмовляли з доктором Гуптою...

— Ми знаємо, що доктор Бреннер мав залежність від барбітуратів,— мовив Страйк. Дженіс зітхнула з полегшенням.

— Так... Я вирішила, шо він випадково впустив капсулу в чашку, коли приймав препарат. Мабуть, не помітив, вирішив, шо впала десь на підлогу. Якшо в клініці в чайний посуд потрапляють ліки, це завжди викликає багато питань. То серйозна справа — коли в чаї випадково опиняються препарати.

— Чи дуже шкідлива одна капсула...— почала Робін.

— Ой, та яка там шкода,— з розумним виглядом заявила Айрін,— так, Джен?

— Одна капсула — це навіть не повна доза,— підтвердила Дженіс.— Сонливість нападе, та й усе. Але Марго зайшла саме тоді, коли я ложкою вишкрібала капсулу з чашки. Раковина, чайник, холодильник — це все було якраз біля сестринської. Вона побачила мене з капсулою. Тож вона не прискіпувалася, а просто хотіла, шоб ми були уважні. Звичайна обережність. Я потім сама завжди зазирала в чашку, як запарювала чай.

— Ви не сказали Марго, як, на вашу думку, капсула потрапила в чашку? — спитала Робін.

— Ні,— відповіла Дженіс,— бо доктор Ґупта просив мене не говорити про проблему доктора Бреннера. Я сказала, шо то, мабуть, випадково сталося, і, власне, не збрехала. Я думала, шо після такого вона скличе збори й усіх розпитає...

— А, ну ти знаєш мою теорію про те, чому Марго цього не зробила,— втрутилася Айрін.

— Айрін,— похитала головою Дженіс.— От чесно...

— Моя теорія,— не зважала на неї Айрін,— така: Марго подумала, що хтось навмисно поклав пігулку в чай Бреннеру, і якщо хочете знати, хто цей хтось...

— Айрін,— повторила Дженіс, просячи стриматися, але Айрін було не спинити.

— ...то я вам скажу, що це Глорія. То була не дівка, а біда, ще й зі злочинного середовища... ні, Джен, я все скажу, бо Кемерон точно хоче знати про все, що діялося в тій клініці!

— Та як Глорія взагалі могла покласти шось Бреннеру в чай... я, до речі,— звернулася Дженіс до Страйка і Робін,— не думаю, шо вона могла...

— А я щодня працювала з Глорією, Джен,— зверхньо заявила Айрін,— і вже чудово знала, що то за фрукт...

— ...але навіть якшо вона поклала б ту капсулу в чай, Айрін, до чого воно до зникнення Марго?

— Не знаю,— відповіла Айрін, уже сердячись,— але вони хочуть знати, хто там у нас працював і що діялося... ви ж хочете? — спитала вона в Страйка, і той кивнув.— Бачиш? — сказала Айрін до Дженіс і провадила: — Тож Глорія походила з дуже сумнівної родини, то були італійці...

Дженіс спробувала щось заперечити, але Айрін не дала їй і слова мовити.

— Так і було, Джен! У неї брат торгував наркотиками, вона сама мені розповідала! Може, ту капсулу вона й не з Бреннерової шафи взяла! Може, їй брат дав. Глорія ненавиділа Бреннера. Так, то був неприємний старигань, завжди до нас прискіпувався. Й одного разу Глорія мені сказала: «А ти уяви, як з ним жити під одним дахом. На місці його сестри я б його отруїла». Марго це почула й насварила її, бо поруч були пацієнти, а ще професійна етика забороняє таке казати про лікарів. Тож я вважаю, що Марго нічого не зробила через капсулу в Бреннера в чашці, бо знала, хто це зробив, і не хотіла проблем для своєї підопічної. Глорія, бачте, була її проектом! Вона половину робочого часу сиділа в Марго в кабінеті та слухала про фемінізм, а я тим часом гарувала за двох. Марго тій Глорії навіть убивство спустила б з рук. Нічого не хотіла знати.

— Не знаєте, де тепер Глорія? — спитав Страйк.

— Гадки не маю. Вона пішла невдовзі після зникнення Марго,— відповіла Айрін.

— Коли вона пішла з клініки, я її більше не бачила,— сказала Дженіс, якій явно було ніяково,— але, Айрін, я думаю, шо не можна отак розкидатися звинуваченнями...

— Зроби ласку,— раптом сказала подрузі Айрін, поклавши руку на живіт,— принеси мені ліки. Вони на холодильнику. Щось мені зле. Може, хтось хоче чаю чи кави, якщо Джен уже йде на кухню?

Дженіс без нарікань підвелася, зібрала порожні чашки, склала все на тацю і вийшла на кухню. Робін відчинила для неї двері, Дженіс вдячно усміхнулася. Коли стихли її кроки по м’якому ковроліну, Айрін без усмішки промовила:

— Бідолашна Джен. У неї жахливе життя. Дитинство — чистий Діккенс. Ми з Едді їй допомагали грошима, коли Бітті від неї пішов. Вона себе називає місіс Бітті, хоча вони навіть не були одружені,— додала Айрін.— Просто жахливо. Ще й дитину народили. Я так розумію, що Бітті дитини не хотів і тому пішов. А от Ларрі... він був, звісно, тупуватий,— Айрін засміялася,— але її обожнював. Попервах Джен, мабуть, думала, що може собі й когось кращого знайти... Ларрі працював на Едді, щоб ви собі розуміли, не в керівництві, простий будівельник... Але врешті-решт вона зрозуміла. Знаєте, не кожний чоловік візьме чужу дитину...

— Місіс Гіксон, а розкажіть про листи з погрозами, які надсилали Марго.

— О, звісно, звісно,— просяяла Айрін.— То ви мені вірите, так? Бо поліція не вірила.

— У свідченнях ви казали, що листів було два, правильно?

— Правильно. Першого я б і не розпечатувала, але Дороті не було на місці, а доктор Бреннер сказав проглянути пошту. Насправді Дороті завжди була на роботі, але тут її сину видаляли гланди. Такий був балуваний! Я тільки тоді й бачила її засмученою, як їй треба було везти малого до лікарні. То була залізна жінка... але самі розумієте, вдова, крім сина, нічого в житті не має.

Повернулася Дженіс із повними чайником і кавником. Робін підвелася і допомогла їй з важкою тацею. Дженіс пошепки, щоб не заважати Айрін говорити, подякувала.

— Що саме було написано в листі?

— О, вже стільки років минуло,— промовила Айрін. Дженіс передала їй пачку пігулок для травлення, і Айрін злегка усміхнулася, але не подякувала.— Але дещо пригадую...— вона почала діставати пігулки з блістера.— Ану, що ж там було... пам’ятаю, що дуже грубі речі. Марго там називали словом на літеру «П», точно пам’ятаю. Писали, що вона горітиме в пеклі.

— Лист був друкований?

— Ні, написаний від руки,— відповіла Айрін і проковтнула пару пігулок, запивши чаєм.

— А що було в другому листі? — спитав Страйк.

— Я не знаю, що там було написано. Я просто заходила до кабінету Марго й бачила листа в неї на столі. Почерк був той самий, я одразу його впізнала. Видно було, що Марго не зраділа, коли я його побачила. Зім’яла записку й викинула в смітник.

Дженіс роздала всім чай і каву. Айрін взяла собі ще одне шоколадне печиво.

— Мабуть, про це ви нічого не знаєте,— почав Страйк,— але все одно спитаю, чи були якісь підставити вважати, що Марго була вагітна, коли...

— Звідки ви знаєте про це? — спитала Айрін, ніби громом уражена.

— Тобто вона була вагітна? — запитала Робін.

— Так! — відповіла Айрін.— Розумієте... Джен, та не дивися на мене так... я прийняла дзвінок з пологового будинку, коли вона була на виклику! Вони подзвонили в клініку та спитали підтвердження: чи прийде вона завтра...— Айрін перейшла на шепіт,— на аборт!

— Тобто вам по телефону сказали, на яку процедуру вона записана? — спитала Робін.

Айрін на мить знітилася.

— Та... власне, ні... власне... я цим не пишаюся, але я передзвонила в клініку. З чистої цікавості. В юності чого ми тільки не робили?

Робін сподівалася, що її усмішка у відповідь вийшла щирішою, ніж усмішка Айрін.

— Місіс Гіксон, а коли це було, не пам’ятаєте? — спитав Страйк.

— Перед її зникненням. Десь за місяць, здається.

— До чи після анонімок?

— Я не... Здається, після,— відповіла Айрін.— Чи до? Ні, не пам’ятаю...

— Ви з кимсь говорили про цей дзвінок з пологового?

— Тільки з Джен, і вона мене насварила. Так, Джен?

— Я знаю, шо ти нічо’ поганого не хтіла,— пробурмотіла Дженіс,— але конфіденційність пацієнтів...

— Марго не була нашою пацієнткою. Це інше.

— І ви не розповідали про це поліції? — спитав Страйк.

— Ні,— відповіла Айрін,— бо я... я ж не мала про таке знати, правда? Та й хіба воно мало стосунок до її зникнення?

— Ви комусь розповідали про це, крім місіс Бітті?

— Ні,— дещо агресивно відповіла Айрін,— бо... Та як би я розповіла: коли працюєш у клініці, то вчишся тримати язика за зубами. Я ж не маю права ходити й розпатякувати чужі секрети? Я працюю в реєстратурі, бачу чужі історії хвороби, але про таке не можна говорити. Я вміла берегти секрети, така вже в нас робота...

Страйк з незворушним обличчям записав у нотатник: «Надто активно заперечує».

— Маю ще одне питання, місіс Гіксон, можливо, дещо особисте,— сказав він, звівши очі від записника.— Я чув, що у вас із Марго було якесь непорозуміння на святкуванні Різдва.

— О,— Айрін спала з лиця,— це. Так... розумієте...

Коротка пауза.

— Я сердилася через те, як вона повелася з Кевіном, сином Джен. Джен, ти ж пам’ятаєш?

Дженіс збентежилася.

— Та звісно ж, пам’ятаєш,— сказала Айрін, знову плескаючи подругу по руці.— Коли вона взяла його до свого кабінету й почала своє ля-ля-ля.

— А,— промовила Дженіс. На мить Робін здалося, що цього разу Дженіс дуже сильно розгнівалася на подругу.— Але...

— Ти ж пам’ятаєш,— кинула на неї сердитим оком Айрін.

— Я... так,— кивнула Дженіс.— Так, я тоді сильно розсердилася.

— Джен не пускала його до школи,— пояснила Страйкові Айрін.— Так, Джен? Скільки йому було, шість? А тоді...

— Що саме сталося? — спитав Страйк у Дженіс.

— У Кева болів живіт,— сказала Дженіс.— Запалення хитрості. Сусідка, яка іноді за ним дивилася, прихворіла...

— Ну, Джен і привела Кевіна на роботу,— перебила Айрін.

— Можливо, місіс Бітті розкаже, як усе було? — спитав Страйк.

— Ой... Так, звісно! — відповіла Айрін і зі стражденним виглядом поклала руку на живіт.

— Отже, особа, в якої ви лишали сина, захворіла? — нагадав Страйк, звертаючись до Дженіс.

— Так, але я мала йти на роботу, тож узяла Кева з собою і дала йому розмальовку. Пішла перевдягатися, його лишила в приймальні. Айрін і Глорія за ним наглядали. А тоді Марго... вона запросила його до себе в кабінет і оглянула... роздягала й усе таке. Вона знала, шо це мій син, і знала, чого я взяла його на роботу, і все одно дозволила собі... Не брехатиму, я розлютилася,— тихо додала Дженіс.— Ми мали розмову. Я їй сказала: «Ви мали просто дочекатися, поки я повернуся, і тоді оглянути його в моїй присутності». І маю сказати, шо після цього Марго дала задній хід і вибачилася.

Айрін була надулася, але Дженіс її зупинила:

— Ні, Айрін, вона таки вибачилася, сказала, шо я права й не можна було його оглядати без мене, але він схопився за живіт, і вона не стрималася. Вона не хтіла нічого поганого. Просто іноді Марго...

— ...бісила людей, я про це й торочу,— влізла Айрін.— Вважала себе вищою за всіх, все знала краще...

— ...занадто квапилася, я це хотіла сказати. Але вона була хороша лікарка,— спокійно та твердо додала Дженіс.— Коли буваєш у людей, то все чуєш, шо вони кажуть про лікарів, і про Марго казали хороше. Вона була уважна до людей. Вона була добра... так, була, Айрін, я знаю, шо тебе вона злила, але пацієнти...

— Ой, ну, може, й так,— відмахнулася Айрін.— Але в клініці й конкурентів не було.

— Тобто доктор Ґупта й доктор Бреннер не користувалися популярністю? — спитав Страйк.

— Доктор Ґупта був чарівливий,— сказала Дженіс.— І лікар дуже хороший, хоч маю сказати, шо не всі хтіли лікуватися в індуса. А от Бреннер людям не подобався. Тільки після його смерті я зрозуміла, чого він...

Айрін ахнула, а тоді раптом почала сміятися.

— Ну, Дженіс, скажи їм, що ти колекціонуєш!

Вона розвернулася до Страйка й Робін:

— Якщо це не моторошне, не хворобливе хобі, то...

— Я їх не колекціоную,— аж почервоніла Дженіс.— Просто зберігаю...

— Некрологи! Як вам таке? Люди збирають порцеляну чи скляні кулі, чи ще якесь ля-ля-ля, а Дженіс у нас — колекціонерка некро...

— Це не колекція,— повторила досі червона Дженіс.— Це просто...— вона благально глянула на Робін.— Моя мама не вміла читати...

— Тільки уявіть,— поблажливо мовила Айрін, потираючи живіт. Дженіс затнулася була, але провадила:

— ...так, і... батько не цікавився книжками, але приносив додому газети, і з них я навчилася читати. Найкращі статті я собі вирізала. Сентиментальні сюжети, так воно зветься. Художні книжки мене настільки не принаджували. Я не бачила сенсу у вигаданих історіях.

— О, а я обожнюю гарні романи,— видихнула Айрін, далі гладячи живіт.

— Таке... не знаю... з некрологу можна зрозуміти, ким насправді була людина, так? Якщо то був знайомий чи пацієнт, то я їхні некрологи зберігала, бо не знаю... ну, хтось же мусить це робити. Про твоє життя написали в газеті — хіба не досягнення?

— Тільки не якщо ти Денніс Крід,— заявила Айрін. З її обличчя було видно, що зараз пролунає щось дотепне. Вона потягнулася по печиво, аж тут кімнатою прокотилося оглушливе пердіння.

Айрін почервоніла як мак. Якусь жахливу мить Робін думала, що Страйк засміється, тож вона голосно спитала в Дженіс:

— І ви зберегли некролог доктора Бреннера?

— О так,— відповіла Дженіс, яка ніби взагалі не зауважила гучний звук, щойно виданий Айрін. Мабуть, як медсестра вона стикалася і з гіршими ситуаціями.— І він багато що пояснив.

— У якому сенсі? — спитала Робін, не дивлячись ні на Страйка, ні на Айрін.

— Він був у Берген-Бельзені. Один з перших лікарів, які туди потрапили.

— Боже мій,— шоковано вимовила Робін.

— Так,— кивнула Дженіс.— Він ніколи про це не казав. Я б і не знала, якби не прочитала в газеті. Він там таке бачив... гори тіл, мертвих дітей... я брала з бібліотеки книжку. То жах. Не знаю, мабуть, він після того і зробився таким. На той час, коли він помер, ми вже багато років не бачилися, але мені показали його некролог, бо людина знала, шо я працювала в клініці Святого Івана. Я залишила собі некролог як пам’ять про Бреннера. Можна багато шо пробачити Бреннеру, коли знаєш, де він був і шо бачив... але ж те саме можна сказати про будь-кого, га? Коли знаєш, як воно було, все стає зрозумілим. Так шкода, шо іноді воно буває запізно... Ти як, дорогенька? — спитала вона в Айрін.

Робін здогадалася, що після ганебного звуку наголос на власній хворобі здався Айрін єдиним способом зберегти гідність.

— Не знаю, мабуть, то через стрес,— сказала вона, прикладаючи долоню до пояса штанів.— Завжди загострюється, коли я... Вибачте,— з гідністю звернулася вона до Страйка й Робін,— але боюся, що далі я...

— Звісно,— кивнув Страйк, згортаючи записник.— Здається, ми спитали все, що хотіли. Хіба що ви пригадуєте ще щось,— звернувся він до обох жінок,— щось таке, що тепер здається недоречним, дивним?

— Та, мабуть, це все? — спитала Дженіс у Айрін.— Сті’ки років... ми б, напевно, про шось таке згадали б у розмовах?

— Це ж Крід, правда? — Айрін не питала, а стверджувала.— Хіба може бути інше пояснення ? Куди б ще вона зникла? Як думаєте, вас до нього пустять? — знову поцікавилася вона в Страйка.

— Гадки не маю,— відповів він, підводячись.— Дякую за вашу гостинність і за те, що погодилися відповісти на наші питання...

До дверей їх провела Дженіс. Айрін тільки мовчки помахала рукою, коли гості виходили. Робін бачила, що розмова з детективами їй зовсім не сподобалася. Довелося робити незручні зізнання; портрет себе замолоду, який Айрін намалювала, лишав бажати кращого; а ще Робін подумала, що навряд чи комусь було би приємно гучно перднути в присутності чужих людей.

21

«Випробі час»,— промовив Артеґалл, І правду помістив на першу з шаль;

Вчинивши так, на другу він поклав Неправду...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

— Ну, я не лікар,— сказав Страйк, коли йшли до «лендровера»,— але гадаю, то через індійську їжу.

— Припини,— мимоволі засміялася Робін. Їй досі було ніяково за ту ситуацію.

— Ти просто далеко сиділа,— провадив Страйк, сідаючи в машину.— Я так думаю, що то буна з ягняти...

— Серйозно,— сказала Робін, якій було і смішно, і гидко,— припини.

Застебнувши ремінь безпеки, Страйк сказав:

— Мені треба випити.

— Тут неподалік є пристойний паб,— озвалася Робін.— Я погуглила. Таверна «Трафальгар».

Звісно ж, паб — теж приємний сюрприз на день народження; Страйк мимоволі замислився: може, Робін хоче викликати в нього докори сумління? Він вирішив, що це навряд чи, але докори таки виникли, тож Страйк не став коментувати та спитав:

— Що ти про все те думаєш?

— Мали місце певні суперечності, авжеж? — відповіла Робін, виїжджаючи зі стоянки.— А ще я думаю, що нам трошки набрехали.

— Мені теж так здається,— погодився Страйк.— На що звернула увагу ти?

— Для початку — причина сварки на святкуванні Різдва,— відповіла Робін, вивертаючи на Серкус-стріт.— Не думаю, що то було через Марго й сина Дженіс — хоча таки гадаю, що Марго оглядала Кевіна без дозволу.

— Я такої самої думки,— відповів Страйк.— І погоджуюся: сварка була не через це. Айрін змусила Дженіс розповісти цю історію, бо не хотіла визнавати правду. Одразу виникає питання... Айрін запросила Дженіс до себе, щоб бесіда було з ними обома водночас: це Айрін хотіла проконтролювати, щоб Дженіс не сказала нам зайвого? Коли стосунки тривають кількадесят років, виникають такі проблеми. Друзі забагато знають.

Робін намагалася згадати маршрут до «Трафальгару», який дивилася вранці, але на думку одразу спали Ільзині розповіді про стосунки Страйка й Шарлотти. Також Ільза казала, що Страйк відхилив пропозицію прийти в гості на вечерю, пояснивши, що святкує з сестрою. Робін це здалося малоймовірним — адже Страйк і Люсі нещодавно посварилися. А ще... може, то вже параноя, але Робін здавалося, що Страйк уникає її товариства в неробочий час.

— Ти ж не підозрюєш Айрін?

— Тільки в брехні, пліткарстві й нестримному прагненні уваги,— відповів Страйк.— Не думаю, що їй стало б розуму викрасти Марго Бамборо й за сорок років нічим себе не виказати. З іншого боку, брехня — це завжди цікаво. Твою увагу щось привернуло?

— Так. У тій історії про Лемінгтон-Спа є дещо дивне — точніше, в тому, як зреагувала на цю історію Айрін... Думаю, Лемінгтон-Спа має для неї якесь значення. І ще дивно, що Дженіс не розповідала їй про ту історію від пацієнта раніше. Було б логічно, якби це сталося, бо вони подруги, обидві знали Марго, всі ці роки підтримували контакт. Навіть якщо Дженіс вважала, що Рамедж усе вигадав, чого не розповісти Айрін?

— І знову слушне зауваження,— кивнув Страйк, роздивляючись фасад Національного морського музею, виконаний у дусі неокласицизму; вони саме проїжджали повз широкі смуги доглянутого смарагдового газону.— А про Дженіс що скажеш?

— Ну, коли нам таки вдавалося її почути, вона справляла приємне враження,— обережно відповіла Робін.— Вона дуже адекватно розповіла про Марго й Датвейта. Чому Дженіс дозволяє Айрін собою попихати — взагалі незрозуміло...

— Деяким людям треба, щоб інші їх потребували... а ще, може, роль грає почуття обов’язку, якщо Айрін сказала нам правду про те, що вони з чоловіком підтримували Дженіс фінансово в скрутні часи.

Паб, який обрала Робін, Страйк помітив здалеку. Велика розцяцькована будівля з численними балконами й маркізами, вазонами й гербами стояла на березі Темзи. Робін знайшла, де зупинитися, а далі вони пройшли за паркувальні бар’єри на вистелену бруківкою територію, де з дерев’яних столиків відкривався краєвид на річку, а посередині дивилася на воду чорна статуя коротуна лорда Нельсона в натуральну величину.

— Дивися,— сказала Робін.— Можна сісти надворі й курити.

— А не холоднувато? — спитав Страйк.

— У мене тепле пальто. Я принесу...

— Ні, я,— твердо заперечив Страйк.— Що будеш?

— Содову з лаймом, я ж за кермом.

Усередині Страйка привітав хор голосів: «З днем народження!» Побачивши гелієві кульки в кутку, він на мить перелякався, що Робін улаштувала йому вечірку-сюрприз; але за секунду стало зрозуміло, що він не впізнає жодного обличчя, а кульки складаються в цифру «80». На чільному місці за великим столом усміхалася тендітна жіночка з лавандовим волоссям: коли вона задувала свічки на великому шоколадному торті, замиготіли спалахи фотоапаратів. Оплески, привітання. Маленька дитина засвистіла в свистульку.

Страйк рушив до бару, досі трохи зляканий, ще й сварив себе, що взагалі таке подумав — ніби Робін могла влаштувати вечірку-сюрприз. Навіть Шарлотта, з якою він мав найближчі й найдовші стосунки за своє життя, такого не робила. Власне, Шарлотта взагалі не дозволяла таким банальним речам, як його день народження, заважати її власним примхам і фанаберіям. На двадцять сьомий день народження Страйка — вона тоді якраз перебувала у фазі чи то нестримних ревнощів, чи то гніву через його відмову піти з армії (конкретні причини численних скандалів і сварок просто перемішалися в Страйкових спогадах) — Шарлотта викинула пакунок з подарунком для нього у вікно третього поверху в нього на очах.

Були, звісно, інакші спогади. Наприклад, його тридцять третій день народження. Страйка тоді щойно виписали з Селлі-Оуку, він учився ходити з протезом, і Шарлотта забрала його до своєї квартири в Ноттинг-Гіллі, приготувала вечерю, а після вечері пішла на кухню по каву й повернулася з двома чашками й абсолютно гола — найпрекрасніша з жінок, що Страйк колись бачив. Він ахнув і засміявся. Страйк не мав сексу два роки, і ту ніч, мабуть, ніколи не забуде... і не забуде, як Шарлотта потім схлипувала в його обіймах, казала, що він для неї єдиний, що вона боїться власних почуттів, що, мабуть, вона лиха жінка, бо не жалкує про його втрачену ногу — адже через це він повернувся до неї, і тепер вона може дбати про нього так, як він завжди дбав про неї. Близько опівночі Страйк зробив Шарлотті пропозицію, вони знову кохалися, а тоді до світанку розмовляли про його плани на власну детективну агенцію. Шарлотта сказала, що їй не треба заручної каблучки, що краще відкласти гроші на нову професію, у якій Страйк покаже себе.

Купивши напої і закуски, Страйк повернувся до Робін, яка сиділа надворі з руками в кишенях і похмурим обличчям.

— Усміхнися,— мовив Страйк, звертаючись і до себе, і до неї.

— Вибач,— відповіла Робін, сама не знаючи, за що вибачається.

Страйк сів поруч, тож вони разом дивилися на річку. Внизу був маленький рінистий пляж, хвилі набігали на холодну гальку. На тому березі підносилися сірі офісні споруди Кенері-Ворфу, лівіше височів хмарочос Шард. У холодний листопадовий день вода в Темзі мала колір свинцю. Страйк розірвав посередині пакет з чипсами. Робін пожалкувала, що не попросила кави замість холодного напою, але відпила содової з лаймом, з’їла кілька чипсин, а тоді знову сховала руки в кишені й сказала:

— Знаю, що так себе налаштовувати не можна, але... якщо чесно, я думаю, ми не дізнаємося, що сталося з Марго Бамборо.

— Звідки такі думки?

— Айрін неправильно пам’ятає імена... Дженіс підігрує їй, не каже, що насправді сталося на те Різдво... і все це було так давно. Ніхто не зобов’язаний розповідати нам правду, навіть якщо не забув її. А ще люди тримаються за старі теорії, як ота історія про Глорію і пігулку в чаї доктора Бреннера, люди хочуть видаватися більш значущими, ніж є насправді, прикидаються, що багато знають, і... словом, мені починає здаватися, що ми замахнулися на неможливе.

Поки Робін сиділа на холоді, чекаючи на Страйка, її накрила втома, а за втомою прийшла безнадія.

— Зберися,— підбадьорив її Страйк.— Ми вже дізналися два важливі факти, про які не знала поліція.

Він дістав цигарки, закурив, а тоді провадив:

— Перше: там, де працювала Марго, зберігався великий запас барбітуратів. Друге: є вірогідність, що Марго Бамборо зробила аборт. Спочатку про барбітурати. Чи ми не випускаємо з уваги той факт, що просто в клініці був засіб, щоб приспати людину?

— Але Марго не заснула,— відповіла Робін, похмуро хрумтячи чипсами.— Вона вийшла з клініки на власних ногах.

— Проте можна припустити...

— ...що Глорія збрехала. Так, знаю,— кивнула Робін.— Але як вони з Тео... бо Тео таки була там, правильно? Як Глорія і Тео могли згодувати Марго потрібну дозу? Зваж, якщо Айрін каже правду, то Марго на той час нікому не дозволяла готувати їй напої. А виходячи з того, що сказала Дженіс про дозу, треба було багато пігулок, щоб людина справді заснула.

— Справедливо. Та повернімося до тієї дивної історії про пігулку в чаї...

— Ти ж у неї наче повірив?

— Повірив,— відповів Страйк,— бо брехати про таке просто безглуздо. З однієї пігулки навіть захопливої історії не зліпити. Але питання про те, чи Марго знала або здогадувалася про наркозалежність Бреннера, знову відкрите. Вона могла звернути увагу на дивну поведінку. Через заспокійливе виникає сонливість, Марго могла звернути увагу на сповільнену реакцію. Все, що ми знаємо про Марго, дозволяє думати, що якби вона вважала Бреннера небезпечним для пацієнтів, вона викликала б його на пряму розмову. А ще ми щойно почули цікаві відомості про Бреннера: вочевидь, це був травмований, нещасний і самотній чоловік. Що коли Марго погрожувала викрити його? Що таке втрата статусу та престижу для чоловіка, який більше нічого не має в житті? Люди вбивають і за менше.

— Того вечора Бреннер вийшов з клініки раніше за Марго.

— Він міг на неї чекати. Міг запропонувати підвезти її.

— Якби таке сталося, думаю, Марго щось запідозрила б,— заперечила Робін.— Не насильство, але що він накричить на неї — таке цілком у характері Бреннера, наскільки нам відомо. Я особисто краще пішла 6 під дощем пішки. А ще Марго була значно молодша, висока на зріст, у добрій фізичній формі. Не пригадаю тільки зараз, де він мешкав...

— Бреннер проживав з незаміжньою сестрою, від клініки — двадцять хвилин машиною. За словами сестри, додому він повернувся в звичайний час. Хтось із сусідів вигулював собаку й каже, що бачив його у вікні близько одинадцятої... Але спадає на думку ще одна імовірність у зв’язку з барбітуратами,— додав Страйк.— За словами Дженіс, ними торгували на вулиці, а Бреннер тримав у себе чималий запас. Треба розглянути можливість, що про них дізнався хтось чужий, спробував украсти, а Марго стала на заваді.

— Тоді ми повертаємося до варіанту, що Марго померла в клініці, а отже...

— ...на сцену знову виходять Глорія і Тео. Вони могли спланувати крадіжку ліків. А ми оце саме дізналися...

— ...про брата, який торгував наркотиками,— кивнула Робін.

— А чого так скептично?

— Айрін дуже хотіла скубнути Глорію, хіба ні?

— Так, хотіла, але той факт, що Глорія мала брата-наркоторговця, варто знати — так само, як і той факт, що в клініці зберігалася чимала кількість барбітуратів, які можна було вкрасти. Бреннер навряд чи захотів би визнавати, що мав їх, і навряд чи повідомив би про крадіжку, тож ситуацією було гріх не скористатися.

— Наявність брата-злочинця не робить людину теж злочинцем.

— Погоджуюся, але тепер я ще більше хочу знайти Глорію. Оце справді «особа, в якій зацікавлене слідство»... Плюс ще той аборт,— додав Страйк.— Якщо Айрін каже правду про дзвінок з пологового щодо підтвердження процедури...

— Якщо! — наголосила Робін.

— Думаю, вона не збрехала,— відповів Страйк.— Але причина протилежна історії про пігулку в Бреннера в чаї. Ця брехня була б завелика. Люди не вигадують таких речей. Плюс Айрін ще тоді розповіла про аборт Дженіс, і їхня суперечка про конфіденційність теж схожа на правду. Та й К. Б. Оукден не міг узяти аборт зі стелі. Я не здивуюся, якщо йому підказала Айрін. Вона схожа на жінку, яка не проґавить шансу попліткувати.

Робін не відповіла. З можливою вагітністю вона зіткнулася всього один раз і досі пам’ятала, яке полегшення відчула, коли виявилося, що вагітності немає — і не доведеться мати справу з чужими людьми, витримувати нові інтимні процедури, знову терпіти біль і кров.

Як воно — зробити аборт від власного чоловіка? Чи могла Марго піти на це, вже маючи вдома сестру тієї ненародженої дитини? Які думки роїлися в її голові за місяць до зникнення? Може, вона, подібно до Талбота, тихо з’їжджала з глузду? За останні кілька років Робін дізналася, що люди можуть бути загадкою навіть для тих, хто нібито добре їх знає. Подружня зрада і двоєженство, збочення і фетиші, крадіжки і шахрайство, переслідування і домагання: Робін втратила лік таємним життям, у які встигла зазирнути. При тому вона не почувалася вищою за тих обдурених і підозріливих, що приходили до агенції, жадаючи правди. Хіба вона сама не думала, що знає свого чоловіка мов облупленого? Сотні ночей вони лежали переплетені, мов сіамські близнюки, шепотіли зізнання, сміялися в темряві. Робін прожила поруч з Метью мало не половину життя — і тільки знайшовши в ліжку тверду й сяйливу діамантову сережку, зрозуміла, що Метью мав ще й інше життя і не був — можливо, не був ніколи — тим, за кого вона його мала.

— Ти не хочеш думати, що Марго зробила аборт,— сказав Страйк, правильно визначивши бодай часткову причину мовчання Робін. Вона не відповіла, натомість спитала:

— Її подруга Уна тобі не відповіла, так?

— А я тобі не казав? — здивувався Страйк.— Ні, я вчора отримав листа. Вона таки вікарій на пенсії і буде рада з нами зустрітися, коли приїде до Лондона перед Різдвом. Про конкретну дату ще не домовилися.

— Чудово,— відповіла Робін.— Я б дуже хотіла поговорити з людиною, яка справді прихильно ставилася до Марго.

— Ґупта їй симпатизував,— заперечив Страйк.— І Дженіс, вона ж сама сказала.

Робін розкрила другий пакет з чипсами.

— Саме такого й чекаєш, правда? — сказала вона.— Що після того, що сталося, люди принаймні вдаватимуть, що симпатизували Марго. Але Айрін не стала прикидатися. Тобі не здається, що це якось... надмірно — тримати таку образу... зважаючи на те, що минуло сорок років? Вона аж затялася. Ти не думаєш, що було б... не знаю, якось розумніше...

— Сказати, що вони дружили?

— Так... хоча Айрін, можливо, усвідомлювала, що надто багато свідків може сказати, що вони не дружили. А що думаєш про ті анонімки? Правда чи ні?

Страйк почухав підборіддя.

— Гарне питання. Айрін явно приємно було повідомити, що Марго назвали «словом на літеру ,,П“», але обіцянку горіти в пеклі вона навряд чи здатна вигадати. Вона б радше придумала щось типу «зверхньої суки».

Страйк знову дістав записник і переглянув нотатки, зроблені під час допиту.

— Що ж, ці зачіпки в будь-якому разі треба перевірити. Ти візьми Чарлі Рамеджа й Лемінгтон-Спа, а я пошукаю щось про Аплторпа, який сидів на бенику.

— От ти знову,— сказала Робін.

— Що саме?

— Коли ти кажеш про амфетамінову залежність, то посміхаєшся. Що тут веселого?

— А...— знову посміхнувся Страйк.— Та просто згадав дещо, що чув від дядька Теда. Дивилася «Перехрестя»?

— Що за «Перехрестя»?

— Вічно забуваю, наскільки ти молодша за мене,— відповів Страйк.— Мильна опера. Там був персонаж Бенні — або Беник, як його називали. Він був... зараз скажуть «людина з особливими потребами». Простакуватий. Завжди ходив у вовняній шапці. Свого роду культовий персонаж.

— І ти подумав про нього? — здивувалася Робін, який це не здалося смішним.

— Ні, але тобі треба про нього знати, щоб зрозуміти те, що я скажу далі. Мабуть, ти чула про Фолклендську війну.

— Страйку, я молодша за тебе, але в школі вчилася.

— Так-так. Власне, коли на Фолклендські острови зайшли британські війська — Тед там був у 1982 році,— то місцевих наші називали «бениками» на честь цього персонажа з «Перехрестя». Коли про це дізналося командування, то заборонило називати бениками «людей, яких ми звільнили». Так їх почали,— продовжував Страйк,— називати «алежами».

— Алежами? Що це таке — алежі?

— «Але ж беники»! — пояснив Страйк і почав реготати. Робін теж засміялася, але скоріше через те, як смішно було Страйкові. Коли він відреготався, обоє кілька секунд дивилися на річку, пили (Страйк ще курив), а тоді він сказав:

— Я напишу в міністерство юстиції. Проситиму дозволу зустрітися з Крідом.

— Серйозно?

— Треба хоч спробувати. Поліція завжди вважала, що Крід убив більше жінок, ніж відомо,— чи як мінімум робив замахи. У його будинку знайшли предмети одягу та прикраси, власниці яких лишилися невідомими. Те, що у зникненні Марго всі вважають винним Кріда...

— ...не означає, що він цього не робив,— закінчила Робін, чудово розуміючи хворобливу логіку.

Страйк зітхнув, потер обличчя, не випускаючи з рота цигарки, а тоді додав:

— Хочеш побачити, наскільки божевільним був Талбот?

— Показуй.

Страйк дістав зі внутрішньої кишені пальта записник у шкіряній обкладинці й передав Робін. Вона розгорнула записник і мовчки погортала сторінки.

Всюди були дивні малюнки, діаграми. Почерк — дрібний і педантично-охайний, але слова зливаються докупи. Багато підкреслених чи обведених фраз і символів, знову та знову — пентаграми. А ще сторінки рясніли іменами, не пов’язаними зі справою: Кроулі, Леві, Адамс, Шмідт.

— Хух,— тихо вимовила Робін, зупинившись на особливо рясно замальованій сторінці. У центрі була голова козла, яка злостиво дивилася на неї третім оком.— Глянь на це...

Вона придивилася до малюнка.

— Тут астрологічні символи.

— Що-що там? — перепитав Страйк, і собі приглядаючись до сторінки.

— Оце Терези,— показала Робін на символ внизу сторінки.— Це мій знак, колись мала брелок з ним.

— Він ще й астрологію приплів? — здивувався Страйк і потягнув записник до себе. Вираз обличчя в нього став такий гидливий, що Робін знову засміялася.

Страйк проглянув сторінку: так, Робін мала рацію. Але кола довкруж голови козла повідомили йому ще дещо.

— Талбот склав повний гороскоп на день і час, коли Марго зникла,— сказав він.— Ось, глянь на дату. Одинадцяте жовтня 1974 року. Шоста тридцять вечора... бляха-муха, астрологія! Зовсім з дуба впав.

— А твій знак який? — спитала Робін, пробуючи згадати.

— Гадки не маю.

— Ой не бреши,— відповіла Робін.

Страйк аж здивувався такій реакції.

— Не прикидайся! — повторила вона.— Всі знають свій знак зодіаку. Не прикидайся, що вищий за це.

Страйк сторожко усміхнувся, тоді як слід затягнувся цигаркою і відповів:

— Стрілець, Скорпіон в асценденті, Сонце в першому Домі.

— Ти...— Робін почала сміятися.— Ти це щойно вигадав чи все по правді?

— Яке там по правді,— відповів Страйк.— Там правди ні крихти. Але так. Це — мій натальний гороскоп. Так, годі іржати! Згадай, ким була моя мама. Вона ці бздури обожнювала. Одна з її подруг прорахувала мій гороскоп, коли я народився. Мав би одразу зрозуміти, що воно таке,— додав він, показуючи на малюнок козла.— Але я не прочитав цих нотаток як слід, не мав часу.

— То що означає сонце в першому домі?

— Нічого воно не означає, то маячня.

Робін бачила: Страйк не хоче визнавати, що все пам’ятає,— і їй стало ще смішніше. Страйк — зачеплений за живе й водночас потішений — буркнув:

— Незалежність. Лідерські якості.

— Ну...

— Та маячня це все, а нам і без астрології вистачає містичної бридні. Медіум, святе місце, Талбот з Бафометом...

— ...Айрін, у якої розбилася статуетка балерини Марго Фонтейн,— підказала Робін.

— Так, ще Айрін зі своєю довбаною статуеткою,— пробурчав Страйк і закотив очі.

З неба посипалася крижана мжичка, негайно притрусивши краплями стіл і записник Талбота. Зрозумівши одне одного без слів, Страйк і Робін підвелися і рушили до «лендровера».

Неподалік літня пані з волоссям кольору лаванди, чий день народження збігся зі Страйковим, сідала в «тойоту». Їй допомагало двоє жінок — мабуть, доньки. Навколо машини зібралися під парасолями родичі, усміхалися, балакали. Сідаючи в «лендровер», Страйк на мить замислився: чи доживе він сам до вісімдесяти років... і хто буде тоді поруч з ним?

22

А потім прийде час дивніших див. То нащо зір туманить ця полуда? Небачене — то все брехня й облуда. Що як на Місяці й на кожній із планид Спіткає раптом нас незнане чудо, І буде там новий і дивний світ?

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Того вечора Страйк купив собі поїсти на вулиці й сам-один повечеряв у себе на горищі. Викладаючи сингапурську локшину на тарілку, він подумки визнав іронію ситуації: якби Ільза не прагнула так активно зіграти роль повитухи його романтичних стосунків з Робін, Страйк би зараз сидів у помешканні Ніка й Ільзи на Октавія-стріт і чудово проводив час у товаристві двох давніх друзів, та ще і з Робін, чия компанія йому не набридала — навіть попри те, що вони працювали пліч-о-пліч довгі години.

Вечеряючи, Страйк думав про напарницю: той «цьомик» на ретельно дібраній листівці, ті навушники, той факт, що вона тепер називає його за прізвищем, коли сердиться чи коли вони жартують. Усе це — ознаки чимдалі більшої близькості. Попри важке розлучення (про яке Робін говорить дуже мало) і попри те, що навряд чи вона шукає романтичних стосунків, Робін тепер вільна.

Страйк (уже не вперше) замислився про те, чи не егоїстично з його боку підозрювати, що почуття Робін до нього можуть бути не просто дружніми. Він ладнав з нею краще, ніж з будь-якою іншою жінкою. Взаємна симпатія пережила всі потрясіння спільного бізнесу, всі особисті випробування, яких кожен зазнав з часу знайомства... навіть ту велику незгоду, через яку Страйк був звільнив Робін з роботи. Робін примчала до шпиталю, коли Страйкові довелося наглядати за тяжко хворим небожем,— понад сумнів, попри незадоволення вже колишнього чоловіка (Страйк незмінно подумки називав його мудилом).

Звісно, Страйк бачив, що Робін гарненька; власне, він це помітив ще тоді, коли вона вперше зайшла до приміщення і зняла пальто. Але фізична привабливість становила для його душевного спокою загрозу меншу, ніж глибоке та гріховне задоволення від думки, що наразі він, Страйк,— головний чоловік у житті Робін. Нині попереду виникла перспектива чогось більшого — вона розлучається, вона тепер вільна,— і Страйк серйозно замислювався про те, що буде, коли піддатися поклику взаємного тяжіння (яке, мабуть, існувало від самого початку). Якщо партнери вирішать лягти в спільне ліжко, чи переживе це агенція, заради якої вони обоє принесли стільки жертв і яка для Страйка є здійсненням усіх його мрій? Як він не перефразовував це питання, відповідь завжди була «ні». Страйк був певен, що кінцева мета Робін — не через якісь пуританські нахили, а через пережиту травму — це безпека та стабільність шлюбу.

А він не з тих, хто одружується. Попри всі побутові незручності, після роботи Страйк хотів залишатися в своєму приватному просторі, охайному й організованому відповідно до його власного смаку, і щоб без емоційних потрясінь, без почуття провини й обвинувачень, без вимог романтичних банальностей, без життя, в якому чуже щастя стає його обов’язком. Власне, Страйк усе життя ніс відповідальність за яку-небудь жінку: за Люсі, з якою вони разом зростали в злиднях і хаосі; за Леду, яка пурхала від коханця до коханця, а син-підліток іноді мусив її фізично обороняти; за Шарлотту, чиї примхливість і потяг до саморуйнування мали багато імен у мові лікарів і психіатрів, але Страйк кохав її попри все. Тепер він був сам-один і в такому-сякому спокої. Романи чи розваги на одну ніч, які він мав після Шарлотти, не лишили сліду в його душі. Іноді Страйкові здавалося, що Шарлотта забрала в нього здатність до глибоких почуттів.

За одним винятком: майже мимоволі він був небайдужий до Робін. Звичні поривання робити її щасливою дратували навіть більше, ніж звичка відвертатися, коли вона нахилялася над столом. Вони дружили — і Страйк сподівався, що дружитимуть і надалі, а ще мав підозру, що найкраща гарантія міцної дружби — не бачити одне одного без одягу.

Помивши тарілку, Страйк відчинив вікно та впустив до кімнати холодне нічне повітря. І нагадав собі, що будь-яка знайома жінка одразу поскаржилася б на протяг. Тоді Страйк закурив, розгорнув ноутбук, який приніс з офісу, і накидав листа до міністерства юстиції, в якому пояснив, що найняла його Анна Фіппс, надав відомості про себе як професіонального детектива і попросив дозволу відвідати Денніса Кріда в Бродмурі.

Закінчивши, Страйк позіхнув, закурив уже казна-котру цигарку за день і пішов до ліжка, звично розстебнувши штани. Взявши «Демона з Райського парку», Страйк розгорнув книжку на останньому розділі.

Ось питання, що мучить служителів закону, які в 1976 році спустилися до підвалу Кріда й виявили там в’язницю і камеру тортур: чи обмежується коло його жертв тими дванадцятьма відомими жінками, скаліченими, зґвалтованими чи вбитими Крідом?

Під час нашого останнього інтерв’ю Крід, якого вранці того дня позбавили привілеїв через агресивне поводження з працівником в’язниці, висловлювався неохоче й украй загадково.

П: Люди кажуть, що жертв могло бути більше.

В.: Та що ви кажете.

П.: Луїза Такер, шістнадцять років. Вона втекла...

В.: Ви, журналісти, любите зазначати вік, правда? Нащо?

П.: Бо так вимальовується картина. Вік — деталь, зрозуміла кожному. Ви щось знаєте про Луїзу Такер?

В.: Так. Їй було шістнадцять років.

П.: У вашому підвалі були прикраси, предмети одягу, власниць яких не ідентифікували.

В.:...

П.: Ви не хочете говорити про ці прикраси?

В.:...

П: Чому ви не хочете говорити про ці предмети одягу?

В:...

П.: Хіба вам не здається десь у глибині душі, що втрачати вже нічого, але ви могли б заспокоїти когось? Чиїсь рідні припинили б мучитися підозрами ?

В.:...

П.: Ви не думаєте про це як про акт розплати? Як про спосіб відновити, бодай частково, репутацію?

В.: (Сміється). «Відновити репутацію!» Ви думаєте, я тут про репутацію дбаю? Ви, люди, зовсім (нерозбірливо).

П.: А що Кара Вулфсон? Зникла в сімдесят третьому.

В.: Скільки років?

П.: Двадцять шість. Була офіціанткою в клубі в Сохо.

В.: Не люблю шльондр.

П.: Чому?

В.: Брудні.

П.: Проте ви відвідували повій.

В.: Коли інших варіантів не було.

П.: Ви намагалися... Гелен Вордроп була повією, але вона від вас вирвалася, звернулася до поліції.

В.:...

П: Ви напали на Гелен у тих самих місцях, де бачили Кару.

В.:...

П.: А Марго Бамборо?

В.:...

П: У час її зникнення поблизу бачили фургон, який мчав на великій швидкості.

В.:...

П.: Якби ви викрали Бамборо, вона була б у підвалі водночас зі Сьюзан Маєр, правильно?

В.:... Пощастило їй.

П: У чому саме?

В.: Було з ким поговорити.

П.: Ви хочете сказати, що Бамборо й Маєр були в підвалі в один час?

В.: (Посміхається).

П.: А Андрея Гутон? Бамборо вже була мертва, коли ви викрали Андрею?

В.:...

П.: Ви скинули тіло Андреї зі скелі, тобто змінився ваш модус операнді. Чи вона не перша, чиє тіло ви отак скинули?

В.:...

П.: Ви не хочете підтвердити, що викрали й Марго Бамборо?

В.: (Посміхається).

Страйк відклав книжку і якийсь час просто лежав, курив і думав. Тоді потягнувся по шкіряний нотатник Білла Талбота, який поклав на ліжко, ще коли знімав пальто.

Погортавши щільно списані сторінки в пошуках чогось розбірливого, поєднуваного з твердим фактом чи якоюсь зачіпкою, він раптом помітив речення, написане наче знайомими словами, і спіймав сторінку товстим пальцем.

Щоб устати й узяти власний записник, знадобилося зусилля, але Страйк його зробив. Упавши назад на ліжко, він знайшов речення, яке Пат розшифрувала зі скоропису Пітмана: «І це остання з них, кома, дванадцята, кома, і коло замкнеться, коли знайдуть десяту, кома, невідоме слово, Бафомет, пиши в істинній книзі».

Страйк зрозумів, що невідоме слово — це символ, який Талбот поставив у своєму записнику після слова «убивця».

Дурня, але ж цікаво: Страйк взяв телефон і загуглив «астрологічні символи».

За кілька хвилин він не без відрази переглянув кілька присвячених астрології сторінок і успішно розшифрував речення Талбота. Вийшло таке: «12ту (Риби) знайдено. Отже, ЯК І ОЧІКУВАЛОСЯ, вбивця Козеріг».

Риби — дванадцятий знак Зодіаку, Козеріг — десятий. Його символ — цап, якого охоплений манією Талбот, мабуть, і пов’язав з цапоголовим богом Бафометом.

— Срака-мотика,— лайнувся Страйк, розгорнув чисту сторінку в своєму нотатнику та зробив запис.

Тут йому спало на думку дещо про ті дивні дати з хрестиками біля свідчень чоловіків, яких допитував Талбот. Страйк не знав, чи хоче підводитися й іти вниз і шукати в коробках потрібні сторінки з поліційної справи, але зітхнув і вирішив, що доведеться це зробити. Він застебнув змійку, підвівся і з гачка біля дверей взяв ключі від офісу.

За десять хвилин Страйк повернувся до спальні з ноутбуком і новим записником. Влаштувавшись на нерозібраному ліжку, він побачив, що екран мобільного, який долілиць лежав на ковдрі, світиться. Мабуть, Люсі. Страйк узяв телефон і глянув на екран.

Він проґавив дзвінок від Шарлотти. Страйк просто відклав телефон і розгорнув ноутбук. Повільно та скрупульозно він зіставив дати з протоколів допиту підозрюваних чоловіків і відповідні зодіакальні знаки. Якщо він правильно вгадав, що Талбот хотів знати знак народження кожного з чоловіків, то виходило, що Стівен Датвейт — Риби, Пол Сатчвелл — Овен, а Рой Фіппс, який народився двадцять сьомого грудня... так, Козеріг. Але ж Талбот викреслив Роя Фіппса з переліку підозрюваних ще на початку розслідування!

— Це якесь у біса безглуздя,— буркнув Страйк порожній кімнаті.

Він відклав ноутбук, знову взяв нотатник Талбота та продовжив читати з місця, де той запевняв, що вбивця Марго — Козеріг.

— Господи Боже,— пробурмотів він, намагаючись — не надто успішно — осягнути езотеричні міркування Талбота за допомогою сайтів про астрологію. Наскільки Страйк розумів, Талбот зняв підозри з Роя Фіппса на тій підставі, що той виявився не зовсім Козерогом, а представником іншого знаку, але Страйк ніяк не міг зрозуміти якого.

Знову зазирнувши в нотатник, Страйк одразу впізнав «кельтський хрест» — розклад карт таро, який бачив у юності. Леда вважала себе тарологом; Страйк не раз бачив, як мама розкладає карти точно так само, як на малюнку Талбота в центрі сторінки. Однак він не чув, щоб картам приписували астрологічні значення. Може, це Талбот сам вигадав?

Задзижчав мобільний. Страйк узяв телефон.

Шарлотта надіслала фото — вона оголена, з двома чашками кави. До світлини додавалося повідомлення: «Сьогодні якраз шість років. Мрію, щоб так було знову. З днем народження, Блуї. Цьом».

Мимоволі Страйк задивився на тіло, якого не міг не бажати жоден гетеросексуальний чоловік, на обличчя, якому позаздрила б Венера.

А тоді помітив ефект розмитості на її животі — там, де Шарлотта спробувала заретушувати шрами від кесаревого розтину. Це допомогло йому приборкати ерекцію. Ніби алкоголік, що відсуває склянку з бренді, Страйк видалив фото й повернувся до нотатника Талбота.

23

Добро чи зло — все в розумі таїться, Багатство й бідність, радість чи журбота: Цей має все, а далі метушиться, Без міри додає собі турботи;

А той бідак не відає скорботи:

Хоч мало має, він багач й мудрець.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Минуло одинадцять днів.

Дзвінок мобільного збудив Робін о восьмій ранку. Вона спала якусь годину, бо знову провела ніч, безплідно чатуючи під будинком переслідуваного ведучого й повернулася додому подрімати хоч дві годинки, бо далі треба було їхати разом зі Страйком на зустріч з Уною Кеннеді в кав’ярню при універмазі «Фортнум-енд-Мейсон». Цілковито збита з пантелику, Робін кілька разів стукнулася рукою об тумбочку, поки намацала в темряві телефон.

— Алло?

— Робін! — весело гукнули їй у вухо.— Ти стала тіткою!

— Ким-ким? — перепитала Робін.

Уривки сну досі липнули до неї: в них Пат Чонсі запрошувала Робін на вечерю і страшенно ображалася, що Робін не йде.

— Ти стала тіткою! Дженні народила!

— A...— вимовила Робін. До неї повільно доходило, що це подзвонив Стівен, її старший брат.— О, це чудово, а дитина...

— Дівчинка! — радісно відповів Стівен.— Аннабель-Марі! Три кілограми вісімсот п’ятдесят!

— Ого,— сказала Робін,— велика... так, велика? Наче...

— Відсилаю тобі фото! — озвався Стівен.— Отримала?

— Ні... зажди.

Робін сіла. В очах стояла каламуть. Вона перемкнулася на гучний зв’язок, щоб подивитися повідомлення. Фото якраз надійшло: зморщене, червоне, лисе немовля в шпитальній пелюшці стискало кулачки і, здавалося, сердилося, що його витягнули з темного м’якого затишку під безжальне світло палати.

— Щойно отримала. Ой, Стівене... вона така гарна.

Це була неправда, але в очах у змученої Робін зібралися сльози.

— Господи, Ґудзику,— тихо промовила вона (це було дитяче прізвисько Стівена),— ти батько!

— Знаю! — озвався він.— Здуріти можна правда? Коли приїдеш подивитися на неї?

— Скоро,— пообіцяла Робін.— Планую на Різдво. Переказуй Дженні мої вітання.

— Перекажу! Все, тепер подзвоню Джонатану. Бувай, Робі.

Дзвінок обірвався. Робін лежала в темряві й дивилася на яскраве фото зморшкуватої дитини, що мружила очі на світ, який, вочевидь, уже вважала сумнівним місцем. Дивно було усвідомлювати, що Стівен тепер батько, а в родині з’явився новий член.

Робін знову згадала слова кузини Кеті: «Ти ніби йдеш у протилежному напрямку, не як усі ми». Раніше, коли вона була з Метью і ще не почала працювати в агенції, Робін думала, що вони народять дітей. Насправді вона не мала нічого проти дітей, просто тепер розуміла, що робота, яку вона так любить, непоєднувана з материнством — чи як мінімум перестане бути роботою, яку Робін любить. Наскільки вона знала з досвіду спілкування зі своїми однолітками-мамами, материнство вимагає від жінки усього, що вона здатна віддати. Кеті розповідала, що коли вона не з сином, то аж серце не на місці, а Робін намагалася уявити емоційний зв’язок, сильніший навіть за гнів і провину, які старався вкласти в неї Метью. Ні, Робін не думала, що не любитиме свою дитину. Навпаки — вона вважала, що любитиме дитину настільки, аж доведеться пожертвувати роботою — заради якої вона, в свою чергу, вже пожертвувала шлюбом, безпекою, сном і фінансовою стабільністю. І як їй ставитися потім до істоти, через яку ця жертва стала необхідністю?

Робін увімкнула світло й підняла речі, які скинула з тумбочки, поки шукала телефон: порожню склянку (на щастя, не розбилася) і тоненьку брошурку під назвою «Що ж сталося з Марго Бамборо?» автора К. Б. Оукдена. Робін забрала її з пошти вчора вранці й уже встигла прочитати.

Страйк ще не знав, що їй вдалося роздобути цю книжку; Робін чекала на нагоду показати йому її. Мала й інші новини про Бамборо, але нині — мабуть, через страшну виснаженість — приємне передчуття того, як вона це все розповість, зникло. Зрозумівши, що вже не засне, Робін підвелася з ліжка.

У душі Робін з подивом зрозуміла, що плаче.

«Та ну, це смішно. Ти ж навіть не хочеш дітей. Заспокойся».

Одягнута, з висушеним волоссям і консілером під очима, щоб сховати синці, Робін піднялася нагору й побачила Макса, який снідав тостом на кухні.

— Доброго ранку,— привітався він, піднімаючи очі від новин у телефоні.— Що це з тобою?

— Та нічого,— з силуваною бадьорістю відповіла Робін.— Дізналася, що стала тіткою. Дружина мого брата Стівена народила вранці.

— А. Вітаю,— з увічливою цікавістю озвався Макс.— Ем... хлопчик чи дівчинка?

— Дівчинка,— відповіла Робін, розвертаючись до кавоварки.

— Я сам маю штук вісім хрещеників,— похмуро повідомив Макс.— Батьки обожнюють навантажувати цим бездітних. Думають, ми будемо більше старатися, бо не маємо своїх.

— Це правда,— погодилася Робін, намагаючись лишатися бадьорою. Її зробили хрещеною сина Кеті. Під час церемонії вона побувала в церкві в Месемі вперше після вінчання з Метью.

Набравши горня чорної кави, Робін повернулася до своєї кімнати, розгорнула ноутбук і вирішила заздалегідь надіслати Страйкові нові відомості у справі Бамборо. Можливо, у них не буде достатньо часу перед бесідою з Уною Кеннеді, тож час варто зекономити.

Привіт,

Трохи по Бамборо перед зустріччю:

Чарльз Рамедж, що заробив мільйони на саунах, помер. Поговорила з його сином, той не знає, чи справді батько бачив Марго, але пам’ятає Дженіс, яка лікувала його після аварії. Каже, що вона Рамеджу-старшому подобалася: «Мабуть, розповів їй усі свої байки, в нього тих байок була купа». Каже також, що батько любив трохи прикрасити, але не брехав і мав добре серце: «Він би не став брехати про зниклу людину». Також син сказав, що Рамедж-старший «дружив з великим цабе в поліції». Ні звання, ні імені не пам’ятає, тільки прізвище «Ґрін». Вдова Рамеджа живе в Іспанії, але це друга дружина, і син з нею не ладнає. Зараз намагаюся знайти якісь її контакти.

На 99% певна, що знайшла потрібну Аманду Байт (нині вона Аманда Лоуз). Два роки тому вона запостила на «Фейсбуці» статтю про зниклих людей, де в тому числі йдеться про Марго. В коментарі пише, що справа Марго торкнулася її безпосередньо. Я написала їй повідомлення, але поки що не отримала відповіді.

Роздобула «Що ж сталося з Марго Бамборо?» і прочитала (там небагато). Судячи з того, що ми вже знаємо про Марго, там купа неправди. Книжку візьму з собою.

До скорої зустрічі, цьом

Робін не спала, вписала цьомик автоматично й відіслала листа, а тоді зрозуміла, що вже не зможе нічого виправити. Поставити цьомик у вітанні на день народження — одна справа, а писати його в робочих листах — то вже зовсім інше.

«Чорт».

І не можна ж написати постскриптум, мовляв, на цьомик не зважай, то мої пальці самі наклацали. Це тільки приверне увагу, а так Страйк, може, й не зауважить.

Щойно Робін згорнула ноутбук, засвітився екран мобільного: вона отримала довге захоплене повідомлення від мами про маленьку красуню Аннабель-Марі; до есемески додавалося фото, на якому ново-спечена бабуся тримала дитину на руках, а поруч усміхався її чоловік.

Робін відповіла:

Вона прекрасна!

Насправді на другому фото дитина була анітрохи не гарніша, ніж на першому. Однак Робін не збрехала: факт народження Аннабель був

прекрасний, таке собі буденне диво, і загадкові сльози Робін у душі цей факт підтверджували.

Коли метро мчало її в бік станції «Пікадиллі-Серкус», Робін дістала книжку К. Б. Оукдена, яку знайшла в букініста з Честера, і знову погортала. Продавець сказав, що книжка потрапила до нього кілька років тому разом з рештою бібліотеки місцевої літньої пані, що тоді померла. Робін здалося, що до її листа продавець нічого не знав про сумнівний юридичний статус книжки, але не мучився докорами сумління через те, що продав таке. Робін по телефону пообіцяла йому, що не скаже, де її взяла, і чоловік радо переслав їй книжку за чималу суму. Лишалося тільки сподіватися, що коли Страйк прочитає книжку, то погодиться, що вона була варта своїх грошей.

Примірник, який дістався Робін, уникнув знищення, бо був з авторських примірників, які, вочевидь, К. Б. Оукденові видали ще до ухвали суду. На форзаці була присвята: «Тітоньці Мей з найщирішими побажаннями від К. Б. Оукдена (Карла)». На думку Робін, «найщиріші побажання» в посланні тітці читались якось дуже вже офіційно й ненатурально.

Книжка — власне, брошура сторінок на сто — мала на обкладинці світлину Марго в образі плейбоївської кролички. Робін добре знала це фото, бо бачила його в численних газетних статтях про зникнення лікарки. Другу дівчину — Уну Кеннеді — зі збільшеного фото наполовину вирізали. Повністю його надрукували всередині книжки. Були там також інші фотографії, і Страйк, на думку Робін, мав погодитися, що вони роблять книжку цінною — якщо не в плані розслідування як такого, то для зіставлення облич та імен.

Вийшовши на «Пікадиллі-Серкусі», Робін під сильним вітром рушила в бік площі Пікадиллі. Над головою мотилялися різдвяні оздоби. Де б його купити подарунки на народження дитини для Стівена та Дженні? Однак дорогою Робін не трапилося годящих крамниць, тож вона просто прийшла до кав’ярні у «Фортнум-енд-Мейсоні» за годину до запланованої зустрічі з Уною Кеннеді.

Оселившись у Лондоні, Робін не раз проходила повз славетний універмаг, але всередині ніколи не була. Вишукано оздоблений фасад був ніжно-бірюзового кольору, а вітрини, прикрашені до Різдва, чи не найкрасивіші в місті. Робін зазирнула в прозорі скляні кола, оточені штучним снігом: усередині громадилися схожі на самоцвіти кристалізовані фрукти, шовкові шарфи, позолочені чайні коробки й дерев’яні лускунчики у вигляді казкових принців. Її хльоснув особливо дошкульний порив вітру з дощем, і Робін без задньої думки увійшла повз швейцара в пальті й циліндрі до пишної різдвяної фантазії.

Підлогу тут встеляв червоногарячий ковролін. Усюди піднімалися гори ніжно-бірюзових пакунків. Зовсім поруч Робін побачила трюфелі, що їх подарував їй на день народження Моррис. Вона йшла повз марципанові фрукти й печиво, аж тут побачила в глибині першого поверху кав’ярню, де домовилися зустрітися з Уною. Робін розвернулася. Не хотілося стрічатися з вікарієм на пенсії раніше домовленого часу, а ще треба було прийти перед допитом в більш діловий настрій.

— Перепрошую,— звернулася вона до затурканої Продавчині, яка накладала для когось марципанові фрукти,— а де у вас дитячий...

— Третій поверх,— на бігу кинула жінка.

Тутешній невеликий вибір дитячих товарів, на думку Робін, коштував страшенно дорого, але вона була єдиною тіткою Аннабель і єдина з родичів жила в Лондоні, тож мусила подарувати щось столичне. З цією думкою вона придбала великого м’якого ведмедика Паддингтона.

Робін саме відходила від каси з ніжно-бірюзовим фірмовим пакетом, коли задзвонив її мобільний. Вона чекала, що дзвонить Страйк, але побачила незнайомий номер.

— Алло, Робін слухає.

— Робін, це Том,— сердито сказали в слухавці.

Робін не уявляла, що то за Том. Вона поспіхом перебрала в голові всі поточні справи агенції — Вторак, Балерун, Листоноша, Мутний, Бамборо,— але в жодній Том наче не фігурував. Паралельно вона промовила з удаваною теплотою (мовляв, я ж вас чудово пам’ятаю):

— О, добридень!

— Том Терві,— виплюнув чоловік, якого ця теплота не надурила.

— Ой,— зронила Робін. Серце неприємно закалатало. Вона сховалася в алькові, де на полицях стояли дорожезні ароматизовані свічки.

Том Терві був нареченим Сари Шедлок. Робін не спілкувалася з ним відтоді, коли виявилося, що її чоловік і його наречена сплять разом. Вона ніколи особливо не симпатизувала Томові й гадки не мала, чи в курсі він про той роман.

— Дякую,— сказав Том.— Ото вже, бляха, дякую, Робін!

Він мало не кричав. Робін відсунула мобільний подалі від вуха.

— Перепрошую? — перепитала вона, раптом відчувши себе клубком нервів і шаленого пульсу.

— Мені навіть і не подумала сказати, та? Пішла собі й умила руки, та?

— Томе...

— Вона мені сама все сказала! Ти знала рік тому, а я дізнаюся лише тепер, за чотири тижні до весілля, щоб його...

— Томе, я...

— Мабуть, радієш! — загорлав Том. Робін відсахнулася від телефону, тримаючи його на витягнутій руці. Ревіння було чудово чути й так.— Я єдиний ні з ким не гойдався на стороні, і мене одного відгойдали...

Робін обірвала дзвінок. У неї трусилися руки.

— Перепрошую,— сказала дебела жінка, яка намагалася роздивитися свічки з-за її спини. Робін вибачилася, пішла й зупинилася, наштовхнувшись на куте поруччя, за яким була пустка. Глянувши униз, вона побачила, що колодязь прорізає всі поверхи, аж до підвального приміщення, де юрмилися серед кошиків з винами й дорогою шинкою люди. В голові запаморочилися. Ледве пам’ятаючи себе, Робін розвернулася і пішла геть, стараючись не врізатися в столи з дорогою крихкою порцеляною. Вона спустилася червоними сходам, намагаючись глибоко дихати, опанувати себе, осягнути щойно почуте.

— Робін.

Робін не спинилася, і лише почувши «Робін» удруге, розвернулася і побачила Страйка, який щойно зайшов через бічні двері з Дьюк-стріт. На його пальті мерехтіли краплі дощу.

— Привіт,— сліпо промовила Робін.

— Що з тобою?

На якусь мить Робін закортіло розповісти йому все, адже Страйк знав про зраду Метью, знав, як розпався її шлюб, був знайомий з Томом і Сарою. Одначе Страйк сам здавався напруженим і міцно стискав у руці мобільний.

— Я в нормі. А ти що?

— А я не дуже,— відповів Страйк.

Вони відступили вбік, пропускаючи гурт туристів. У тіні дерев’яних сходів Страйк сказав:

— Джоан стало гірше. Її забрали до лікарні.

— О Боже, який жах,— озвалася Робін.— Слухай... їдь до Корнволлу. Ми впораємося. Я сама поговорю з Уною, про все подбаю...

— Ні. Вона спеціально сказала Тедові, щоб ми не приїздили. Ніколи так не робила...

Страйк здавався таким самим розбитим і розгубленим, як Робін, і вона опанувала себе. «Ідіть ви в сраку, і Том, і Метью з Сарою».

— Правда, Корморане, їдь. Я все зроблю.

— Вони чекають на мене за два тижні на Різдво. Тед каже, що Джоан до відчаю хоче нас всіх зібрати. В лікарню її ніби забрали всього на кілька днів.

— Ну, якщо ти впевнений...— промовила Робін. Глянула на годинник.— Маємо десять хвилин до зустрічі з Уною. Не хочеш почекати на неї у кав’ярні?

— Так,— кивнув Страйк.— Гарна ідея. Мені треба кави.

Коли вони, кожен оповитий власними болісними думками, вступили до царства зацукрованих фруктів і коштовних чаїв, їх зустріли звуки «God Rest Ye Merry, Gentlemen» з колонок.

24

...кохаюсь у забавах я —

У ліжку, у світлиці чи в застіллі: Й не до лиця тобі, зарозумілій, Цуратись радощів, яких сам Зевс шукав...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

До кав’ярні вели сходи — цілий проліт,— тож звідси було добре видно весь перший поверх. Страйк і Робін сіли за стіл на чотирьох під вікном; Страйк мовчки дивився на Джермін-стріт, де перехожі, сховані під парасолями, перетворилися на гриби. Звідси зовсім недалеко було до ресторану, де він востаннє бачив Шарлотту.

Після оголеного фото на день народження вона ще кілька разів дзвонила йому й надіслала кілька повідомлень, три з них — учора. Страйк усе проігнорував, але десь під товщею тривоги за Джоан ворушився і знайомий острах: а яким буде наступний крок Шарлотти? Гі повідомлення ставали чимдалі напруженішими. В минулому вона вже вчинила кілька спроб самогубства, одну — майже успішну. Три роки, як Страйк пішов від неї, а Шарлотта досі намагається покласти на нього відповідальність за свою безпеку й щастя, а він так само злиться і сумує. Коли вранці Тед подзвонив з новинами про Джоан, Страйк саме шукав номер інвестиційного банку, де працює Шарлоттин чоловік. Якщо вона погрожуватиме суїцидом чи надішле якесь «останнє повідомлення», Страйк подзвонить Яго.

— Корморане,— промовила Робін.

Страйк звів очі. До столика підійшов офіціант. Замовили каву, Робін — ще й тост. Знову замовкли. Робін дивилася не у вікно, а вниз на крамницю, де люди купували вишукані наїдки до Різдва, і все прокручувала в голові Томів гнівний виступ. Її досі трусило. «За чотири тижні до весілля, щоб його!» Весілля, безперечно, скасували. Сара пішла від Тома до Метью, якого хотіла завжди, і Робін була певна, що цього не сталося б, якби Метью не запропонував Сарі того самого, що пропонував Том: діаманти й своє прізвище. «Я єдиний ні з ким не гойдався на стороні». Тобто зрадили всі, крім бідолахи Тома... а отже, Метью сказав давньому товаришу, що Робін з кимсь спала (та не з кимсь — зі Страйком, до якого Метью ревнував і якого вічно підозрював, відколи Робін пішла до нього працювати). І навіть тепер, уже знаючи про Метью і Сару, вже дізнавшись про дволикість і брехливість друга, Том і далі вірив у брехню про Робін і Страйка. Понад сумнів, він вважав саме Робін винуватицею всіх бід, думав, що якби вона не піддалася б Страйкові, не почався б увесь цей ефект доміно.

— Ти точно в нормі?

Робін здригнулася і роззирнулася. Страйк виринув з власних роздумів і дивився на неї над чашкою кави.

— В нормі,— запевнила Робін.— Просто геть ніяка. Ти отримав мого листа?

— Листа? — Страйк поліз у кишеню по телефон.— Так, але не встиг прочитати, вибач. Інші справи просто...

— Та вже не зважай,— поспішно зупинила його Робін, внутрішньо здригаючись на думку про той випадковий цьомик, навіть попри інші турботи.— Там немає нічого нагального, почекає. Але я таки знайшла оце.

Вона дістала з сумки «Що ж сталося з Марго Бамборо?» і підсунула до Страйка, та не встиг той здивуватися, як вона забурмотіла:

— Дай сюди, дай сюди негайно.

Робін схопила книжку й заховала до сумки.

До їхнього столика наближалася огрядна пані з двома чималими пакетами з різдвяними покупками в руках. Вона мала пухлі щоки й великі квадратні передні зуби, ніби у веселого бурундучка; на дівочих фото це додавало її красі якогось зухвалого шарму. Волосся, колись довге, темне й лискуче, тепер було обрізане до рівня підборіддя і сиве — тільки спереду виднілося яскраве фіолетове пасмо. На фіолетовому светрі вирізнявся великий срібний хрест з аметистом.

— Уна? — спитала Робін.

— Я за неї,— видихнула жінка. Здавалося, вона нервує.— Ох і черги! Ну, а що я хотіла від «Фортнуму» на Різдво? Але воно того варте, тут та-ака гірчиця!

Робін усміхнулася. Страйк відсунув стільця.

— Красно дякую,— сказала Уна й сіла.

Ірландська вимова надавала їй шарму, хоч Робін і знала, що в Англії Уна прожила більше, ніж у рідному краї.

Детективи назвалися.

— Приємно познайомитися! — запевнила Уна, потиснувши кожному руку, а тоді нервово прочистила горлянку.— Вибачте. Я так чекала на того листа! — сказала вона до Страйка.— Роками чекала, не розуміючи, чому Рой нікого не найме — він мав на це гроші, а поліція так нічого й не дізналася. А вас знайшла маленька Анна, авжеж? Господи помилуй, дитина через таке пройшла... О, добридень,— розвернулася вона до офіціанта,— принесіть, будь ласочка, капучино й морквяний пиріг. Дякую!

Офіціант пішов, а Уна глибоко вдихнула і сказала:

— Верзу казна-що, сама знаю. Не брехатиму — дуже хвилююся.

— Вам немає чого...— почав Страйк.

— Є чого,— тверезим тоном заперечила Уна.— Хай що сталося з Марго, добрим воно не було. Я сорок років молилася за ту дівчину й за правду та просила Господа зберегти її, живу чи мертву. То була найкраща подруга за все моє життя... вибачте. Так і знала. От так і знала.

Уна взяла чисту серветку зі столу та промокнула очі.

— Питайте,— майже зі сміхом попросила вона.— Врятуйте мене від мене самої.

Робін глянула на Страйка, а той поглядом передав ініціативу їй і дістав записника.

— Може, почніть з того, як ви з Марго познайомилися? — запропонувала Робін.

— Можна, а що,— погодилася Уна.— То був шістдесят шостий рік. Ми обидві прийшли пробуватися на плейбоївських кролиць. Ви ж у курсі, так?

Робін кивнула.

— Вірте чи ні, але я тоді мала пристойну фігуру,— усміхнулася Уна, вказуючи на своє окоренкувате тіло. Здавалося, вона трохи шкодує про втрачену талію.

Робін сподівалася, що Страйк потім не насварить її за відмову від звичного розділення питань на категорії «люди», «місця» і «речі», але вирішила, що краще буде вести допит як звичайну розмову — принаймні попервах, поки Уна не припинить нервувати.

— Ви приїхали з Ірландії пробуватися на цю роботу? — спитала Робін.

— О ні,— відповіла Уна.— Я вже жила в Лондоні. Не брехатиму — просто втекла з дому. Перед вами учениця католицької школи й донька матері, яка була сувора, мов наглядачка у в’язниці. Я саме мала в кишені платню — працювала тоді в крамниці одягу в Деррі — і після чергового напоумлення не витримала. Вийшла з дому, сіла на пором, приїхала до Лондона й послала додому листівку, мовляв, жива, не хвилюйтеся. Мама зі мною тридцять років не розмовляла. Працювала я офіціанткою, аж тут чую, що в Мейфері відкривають новий клуб «Плейбою». Гроші платили шалені — у порівнянні з тим, що давали в звичайних закладах. Сума стартувала з тридцяти п’ятьох фунтів на тиждень. На теперішні гроші то буде шістсот фунтів на тиждень. Ніде більше в Лондоні дівчина з робочого класу стільки не отримала б. Наші татусі стільки не заробляли.

— Й у клубі ви познайомилися з Марго?

— На прослуховуванні. Зразу було видно, що цю візьмуть. Вона мала модельну фігуру. Ноги довжелезні, і це при тому, що вона харчувалася самим солодким. Була на три роки молодша за мене і збрехала про вік, щоб її взяли... о, красно дякую,— сказала Уна, бо офіціант поставив перед нею капучино й пиріг.

— А чому Марго хотіла цю роботу? — спитала Робін.

— Бо її родина не мала нічого... тобто буквально нічого,— відповіла Уна.— Коли Марго було чотири роки, з татком стався нещасний випадок. Упав з драбини, зламав хребет, лишився калікою. Саме тому братів і сестер вона не мала. Мама в неї прибирала в чужих будинках. Навіть мої жили краще, ніж сім’я Бамборо, а на такій фермі, як ми мали, знаєте, не розбагатієш. Але Бамборо були такі бідні, що їли не щодня. Марго була дуже розумна, а її рідним треба було допомогти. Тож вона вступила до медичного, відклала навчання на рік і пішла просто до «Плейбою». Ми з нею подружилися вже там, на прослуховування бо вона була така дотепна!

— Правда? — спитала Робін. Краєм ока вона побачила, як Страйк здивовано опустив записник.

— О, я в житті не бачила дотепнішої людини, ніж Марго Бамборо! — запевнила Уна.— Ми сміялися до сліз. Я так більше ніколи не сміялася! Вона балакала на чистому кокні й таке казала — впасти можна зо сміху.

Уна взяла виделку й почала їсти пиріг, але продовжувала говорити:

— Отак ми й почали працювати разом, і на роботі все було дуже суворо. Нас оглядали, перш ніж випустити,— щоб і форма на місці, і нігті нафарбовані. Правила були ого-го! У клуб запускали детективів під прикриттям, стежили, щоб ми не називали своїх прізвищ і не давали особистих телефонів. Працюєш добре — маєш чималі гроші. Марго підвищили до Продавчині цигарок, вона ходила з такою маленькою тацею. Чоловіки любили її за дотепність. Але вона на себе жодного пенні не витратила. Половину відкладала на універ, половину віддавала мамі. Називала себе Кроличка Пеґі, щоб клієнти навіть і близько не знали її справжнього імені. А я стала Кроличка Уна... насправді я Оуна, але англійцям це незручно вимовляти. Чого нам тільки не пропонували... але, звісно, ми завжди відмовляли. Але знаєте, приємно, коли тобі таке пропонують.

Помітивши подив Робін, вона всміхнулася і провадила:

— Сумніваюся, що ми з Марго справді розуміли, що робимо, коли ходили в тих корсетах і з кролячими вухами на голові. Ви, мабуть, не в курсі, але в ті часи жінка навіть заставу на житло не могла взяти без чоловіка. І з кредитками була така сама історія. Я спершу тринькала гроші, але потім набралася розуму, в Марго навчилася. Почала відкладати. Врешті-решт купила на ті гроші собі квартиру. Дівчата з середнього класу, за яких платили мамусі й татусі, могли собі дозволити палити ліфчики й не голити під пахвами. А ми з Марго мусили якось виживати. Але «Плейбой» був місцем шикарним. Не бордель якийсь. Вони мали ліцензію і ризикували її втратити, якби почався якийсь бруд. Чоловіки приходили зі своїми жінками. Нас смикали за хвости, так, але хто сильно розпускав руки, того виганяли з членів клубу. Знали б ви, що доводилося терпіти на роботі до того! І руками мені під спідницю лізли, як я підходила до столу, і ще гірше.

А в клубі про нас дбали. Зустрічатися з кроличками було заборонено... ну, теоретично. Таке траплялося, і з Марго трапилося. Я її насварила: дурепо, ти ж ризикуєш лишитися без роботи!

— Ви говорите про Пола Сатчвелла? — спитала Робін.

— Саме про нього,— підтвердила Уна.— Він приходив до клубу як чийсь гість, сам членства не мав, тож Марго вирішила, що це сіра зона. Але я все одно боялася, що її виженуть з роботи.

— Він вам не подобався?

— Не подобався,— підтвердила Уна.— Мав себе, бачте, за Роберта Планта, але Марго закохалася в нього по вуха. Вона мало де бувала, бо всі гроші відкладала. Я за перший рік у Лондоні нагарцювалася по нічних клубах і таких сатчвеллів надивилася. Він був на шість років старший за неї... митець, а джинси такі тісні, що видно і прутень, і яйця, і що хочеш.

Страйк не стримався і рохнув. Уна глянула на нього.

— Вибачте,— сказав він.— Я ще таких вікаріїв не бачив.

— Не думаю, що милосердний Господь покарає мене за слова про прутні та яйця,— легковажно відповіла Уна.— Сам же те все створив, авжеж?

— Отже, вони почали зустрічатися? — спитала Робін.

— Почали,— кивнула Уна.— То була шалена пристрасть. Від них аж жаром пашіло. Марго... розумієте, до Сатчвелла вона дивилася на життя дуже вузько: бачу мету, більше ніц не бачу. Вона хотіла стати лікаркою і врятувати своїх рідних. Вона була розумніша за всіх хлопчиків, а чоловіки й сьогодні цього не люблять. Ще й була вища за половину хлопців. Казала мені, що до Сатчвелла не зустрічала чоловіка, якого б цікавив її розум. Цікавив її розум, таке скаже! В дівчини тіло було, як у Джейн Біркін. А, і в ньому її теж не зовнішність цікавила! Начитаний, бачте, про мистецтво говорить. Говорив, це правда, міг годину не замовкати. Я його наслухалася. Я Моне від поштівки з краєвидом Маргіта не відрізняю, тож упевнено сказати не можу, але як на мене, чоловік просто молов язиком. Але Сатчвелл таки водив Марго по галереях і розповідав про мистецтво, перш ніж тягнути в ліжко.

Уна Кеннеді зітхнула.

— Секс із нас з усіх робить дуреп. А він у неї був перший, і самі знаєте, як воно,— кивнула вона до Робін,— він усе чудово розумів, а для неї то все було дуже важливо. Вона шалено закохалася. Просто шалено. Й ось одного вечора — за кілька тижнів вона мала починати навчання — прибігає Марго до мене додому й аж виє. Виявляться, зайшла до Пола після роботи, а в нього там жінка. Гола. Він каже Марго, що то натурниця, але що то за натура посеред ночі? Марго розвернулася і побігла геть. Пол погнався за нею, але Марго сіла в таксі й поїхала до мене. Була просто горем прибита. Ми цілу ніч розмовляли, і я їй усе повторювала, що без Сатчвелла їй буде тільки краще, тобто казала правду. Я їй сказала: «Марго, ти вчитимешся в медичному. Там повно вродливих розумних хлопців, майбутніх лікарів. Ти за тиждень того Сатчвелла й імені не пригадаєш. Але ближче до світанку вона сказала мені одну річ... і я про те ще нікому не розповідала.

Уна завагалася. Робін постаралася зобразити ввічливу, але разом з тим теплу цікавість.

— Марго йому дозволяла себе фотографувати. Ну, самі розумієте, які то були фото. І тепер злякалася, хотіла забрати все назад. Я їй кажу: Марго, на Бога, нащо ти йому дозволяла? Її маму це просто вбило б. Вони так нею пишалися! Єдина донька, розумниця. Якби десь з’явилися ті фото — у журналі абощо,— вони б цього не пережили, вони всім сусідам тільки й розповідали про свою геніальну Марго.

Тож я і кажу: поїхали разом, заберемо. Рано-вранці ми приїхали до нього й постукали в двері. А той негідник... даруйте. Ви скажете, християнці не личить так говорити про людей, і правильно скажете, але дослухайте до кінця. Той негідник заявив Марго: «З тобою розмовляти буду, але не з твоєю нянькою». З нянькою!

Скажу таке. Я десять років працювала у Вулвергемптоні з жінками, які зазнали домашнього насильства, і це просто класична ознака аб’юзера — якщо жертва не кориться, сказати, що вона під чужим контролем. Нянька, бачте!

Я й оговтатися не встигла, а вона вже всередині, а мені перед носом замкнули двері. Затягнув її туди і дверима ляснув! Я крізь двері чула, як вони кричать. Марго, благослови її Бог, все-все йому виклала як є. І тоді...

Ось що я від початку хотіла вам розповісти, і розповісти як слід. Я казала інспектору Талботові, але він і слухати не схотів, і потім отому другому, якому передали справу, як його...

— Лосон? — підказала Робін.

— Лосон,— кивнула Уна.— Я їм обом казала: я чула, як Марго й Пол кричали одне на одного, і Марго вимагала віддати її фото й негативи... то був інший світ. Треба було забрати негативи, щоб не можна було проявити фотографії знову. Але Сатчвелл відмовив їй. Сказав, негідник такий, що має на ті фото авторське право. А Марго відповіла... і оце та сама важлива річ: «Якщо покажеш комусь ті фото, якщо десь їх надрукуєш, я піду просто в поліцію і розповім про сон і подушку...»

— Про сон і подушку? — перепитала Робін.

— Так вона сказала. І він її ударив. Аж крізь двері було чути і той звук, і як вона зойкнула. Ну, тут уже я почала гамселити по дверях і кричати, що коли він не відчинить, я піду в поліцію просто зараз. Тут негідник відчув страх Божий. Він відімкнув двері, і Марго вийшла, тримаючись за обличчя... щока червона, видно сліди від пальців... я затулила її собою і сказала Сатчвеллу: «Щоб ти тепер і близько до неї не підходив! І ти чув, що вона сказала. Матимеш проблеми, якщо фото десь з’являться». І я вам клянуся, у нього був такий вираз, наче він ладен убити. Підійшов просто до мене... ну знаєте, як ото чоловіки роблять, коли хочуть нагадати, що здатні з тобою зробити. Він мені мало на пальці не наступав. Але я і на волосину не відсунулася,— додала Уна Кеннеді.— Не відступила, хоч, не брехатиму, лячно було. А він до Марго: «Ти й їй розповіла?» Марго на те: «Вона нічого не знає. Поки що». А Сатчвелл тоді: «Побачиш, що зроблю я, якщо дізнаюся, що ти щось бовкнула». І показав... ні, не буду того показувати. То був... непристойний жест, скажімо так. Натякав на одне з фото, які зробив. А тоді Сатчвелл повернувся до квартири й ляснув дверима.

— Марго вам розповіла, про які сон і подушку йшлося? — спитала Робін.

— Навідріз відмовилася. Хтось би подумав, що злякалася, але... знаєте, як на мене, це просто жіночий характер,— зітхнула Уна.— Наслідок нашої соціалізації, хоч, може, тут і матінка природа доклала руку. Чи багато немовлят доживало б до першого року, якби їхні мами не були здатні їх пробачити? Навіть того дня, зі слідом від його руки на обличчі, Марго не хотіла мені говорити, бо якась частина її душі не бажала йому зла. Я цю фігню щоразу бачу в жертв домашнього насильства! Жінки й далі захищають їх. Хвилюються за них! Деякі жінки не можуть так просто вбити любов.

— Марго після того бачила Сатчвелла?

— Я б дякувала Богові, якби ні,— похитала головою Уна,— але гак, вони бачилися. Їх аж тягнуло одне до одного. Марго почала навчання, але в клубі була така популярна, що їй дозволили залишитися на півставки, тож ми й далі багато спілкувалися. Одного дня її мама подзвонила в клуб, бо в них тато захворів, але Марго не було на роботі. Я нажахалася! Де Марго, що сталося, чому вона не прийшла? Я часто згадувала той випадок, бо коли це сталося насправді, я була впевнена, що вона знайдеться, як і того першого разу. Вона потім побачила, як я засмутилася, коли думала, що вона зникла, і розповіла мені правду. Марго знову зійшлася з Сатчвеллом. Повний набір типових виправдань: він і обіцяв, що більше навіть пальцем її не торкнеться, і всі очі виплакав, і то найстрашніша помилка його життя, і вона сама його спровокувала... Я їй сказала: «Ну, якщо ти не бачиш, що він таке, навіть після того, що він тобі зробив...» Потім вони знову розійшлися, бо — диво дивне! — Сатчвелл не тільки знову її вдарив, а ще й у квартирі замкнув, щоб Марго не змогла вийти на роботу. То був перший випадок, коли вона проґавила зміну. Її мало не вигнали; мусила вигадувати відмовку. І от тоді,— додала Уна,— вона сказала мені, що затямила урок. Вона визнала мою правоту й пообіцяла більше до нього не повертатися, finito.

— Вона змогла забрати фотографії? — спитала Робін.

— Я першим ділом спитала те саме, ще коли дізналася, що вони знову разом. За словами Марго, він знищив фото. Вона йому повірила.

— А ви ні?

— Та звісно, що ні,— похитала головою Уна.— Я бачила його обличчя, коли Марго погрожувала розповісти про сон і подушку. То страшний чоловік. Нічого, що давало йому можливість поторгуватися з Марго, він би не знищив... Ви не проти, якщо я замовлю ще капучино? — вибачливо спитала вона.— Від балаканини в горлі пересохло.

— Та звісно,— запевнив Страйк, покликав офіціанта й замовив каву на всіх.

Уна показала на пакет Робін.

— Теж готуєтеся до Різдва?

— О ні, це подарунок для новонародженої небоги. Народилася сьогодні вранці,— всміхнулася Робін.

— Вітаю,— сказав Страйк, здивований, що не почув цього від Робін раніше.

— О, як чудово,— мовила Уна.— У мене цього місяця з’явилася п’ята онука!

Поки чекали на каву, Уна показала Робін світлини своїх онуків, а Робін Уні — два фото Аннабель-Марі.

— Просто красуня, правда? — прокоментувала Уна, крізь фіолетові окуляри роздивляючись фото в телефоні Робін. Це питання вона звернула й до Страйка. Той подивився на сердите лисе мавпеня і знехотя погодився.

Коли офіціант приніс каву й пішов, Робін спитала:

— Поки я не забула... ви не знаєте, у Марго були родичі чи знайомі в Лемінгтон-Спа?

— У Лемінгтон-Спа? — насупилася Уна.— Момент... наче в клубі була одна дівчина... а ні, вона з Кінґз-Лінна. Назви мають дещо спільне, правда? Ні, звідти нікого не пригадую... а що?

— Один чоловік стверджував, що бачив її там за тиждень після зникнення.

— Так її у кількох місцях потім бачили, але ніде не знайшли. Жоден випадок не підтвердився. Але Лемінгтон-Спа — це щось новеньке.

Уна зробила ковток капучино. Робін спитала:

— Ви часто бачилися після того, як Марго почала вчитися в університеті?

— Так, бо вона продовжувала працювати в клубі. Як вона тільки все встигала... і вчилася, і працювала, і про рідних дбала! Жила на нервах і шоколаді, худа-худюща. А на початку другого курсу вона познайомилася з Роєм.

Уна зітхнула.

— Навіть найрозумніші люди поводяться як повні довбні, коли справа стосується кохання,— сказала вона.— Насправді мені іноді здається: що розумніша людина в книжних питаннях, то дурніша в статевих. Марго собі вирішила, що затямила урок і тепер уся така доросла й розумна. Але насправді поміняла шило на мило. Рой зовні не нагадував Сатчвелла, а так — обоє рябоє. Був, звісно, якраз такий, щоб Марго сподобатися. Книжки, подорожі, культура, все як треба. Розумієте, Марго ще мала певні пробіли в знаннях. Не розумілася, якою виделкою що їсти, іноді щось казала кокнійською говіркою, словом, давала підстави для снобського ставлення. Але треба сказати, що Рой за нею божеволів. Сталося це не за один день, але я бачила, що його принаджує. Марго його шокувала й водночас зачаровувала: «Плейбой» і професійна етика, феміністичні ідеї, утримує батьків.

Вони багато сперечалися — і то були інтелектуальні суперечки, щоб ви собі розуміли. Але Рой був якийсь анемічний. Не аж зовсім кволий, але...

Уна раптом засміялася.

— Анемічний! Ви ж у курсі про його хворобу крові?

— Так,— кивнула Робін.— Хвороба фон... когось там. Забула прізвище.

— Отого самого,— підтвердила Уна.— Ціле життя навколо нього упадала й підкладала подушечки мамця. Страшна жінка! Я її кілька разів бачила. Поваги до тієї баби в мене було десь стільки, скільки до отого, у що, бува, черевиком уступиш. А Рой... у тихому болоті чорти плодяться, інакше й не скажеш. Тут флірт був уже не про секс, а про ідеї. Ні, він був нічогенький. Навіть гарний... хоч і хирлявий. Повна протилежність Сатчвеллу. Красунчик-мазучник, великі очі, тонке волосся. Але ж який маніпулятор! Тут скривиться, тут гляне холодно. Марго йому подобалася своєю несхожістю на інших, але з нею було незручно. Рой хотів собі жінку, максимально відмінну від матері,— але без мамциного схвалення обійтися не міг. Тобто там від початку не все було добре.

А ще він умів дусатися. Оцього я терпіти не можу! У мене мамця така була. Тридцять років не розмовляла зі мною, бо я втекла до Лондона. Врешті-решт здалася, бо хотіла побачити дітей, але моя сестра на Різдво хильнула зайвого й бовкнула, що я перейшла в англіканство. Після того вже все, кінець. «Плейбой» вона мені ще могла пробачити. Протестантство — ніколи.

Коли вони ще тільки зустрічалися, Рой, бувало, по кілька днів не розмовляв з Марго. Одного разу не розмовляв цілий тиждень. Вона не витримала і сказала, що йде, і його це отверезило. Я питала — а на що він, власне, ображається? Виявилося, що на клуб. Не хотів, щоб Марго там працювала. Я питаю: «А поки ти вчишся, хто утримуватиме твою родину — він?» Марго мені на те: «Та він просто не радий, що на мене задивляються інші». Дівчатам, знаєте, таке подобається, оці власницькі вихватки. Думають, це ознака, що він хоче тільки її,— проте все навпаки. Він хоче тільки, щоб вона належала лише йому. Сам він при тому має право дивиться на інших дівчат, і в Роя все було саме так, за ним упадали його давніші знайомі. Красунчик з багатої родини! Взяти бодай,— додала Уна,— маленьку кузину Синтію, яка завжди була десь поруч.

— Ви знали Синтію? — спитала Робін.

— Раз чи двічі бачила в них удома. Така собі мишка. Мені хіба два слова сказала,— відповіла Уна.— Але Рой при ній почувався добре. Синтія з його жартів сміялася як дурна — а то були, знаєте, ті ще жарти.

— Марго й Рой одружилися одразу після університету, так?

— Саме так. Я була за дружку. Марго пішла в рядові лікарі, а Рой був птах високого польоту, його взяли в дослідницький заклад — уже не згадаю який. У батьків Роя був великий красивий будинок з газоном і таким іншим. Коли батько помер — це було незадовго до народження Анни,— мати все переписала на Роя. Ім’я Марго там не звучало взагалі, пам’ятаю, вона мені про це казала. Але Рой хотів перевезти родину туди, де виріс сам, і будинок у них був справді красивий і стояв неподалік Гемптон-Корту. Тож свекруха виїхала, а Рой з Марго в’їхали... Але насправді свекруха заходила коли хотіла, бо досі вважала, що подарований будинок належить більше їй, ніж Марго.

— Ви з Марго часто бачилися? — спитала Робін.

— Часто,— кивнула Уна.— Ми старалися обов’язково зустрічатися що кілька тижнів. Ми так дружили! Навіть коли Марго вийшла заміж за Роя, вона не кинула мене. Звісно, вони мали друзів родини з середнього класу, але я гадаю,— Унина мова стала трохи нерозбірливою,— я гадаю, що Марго розуміла: я завжди буду на її боці. Вона оберталася в колах, де почувалася самотньою.

— Тільки вдома чи на роботі теж? — спитала Робін.

— Вдома вона була як і не вдома,— відповіла Уна.— Будинок Роя, рідні Роя, друзі Роя, все — Роєве. Вона багато спілкувалася з власними батьками, але татуся на інвалідному візку важко було привезти до великого будинку. Думаю, Бамборо — її батьки — побоювалися Роя і його матері. Тож Марго їздила до них до Степні й далі підтримувала грошима. Знову розривалася між різними обов’язками.

— А як їй велося на роботі?

— То тяжко, то важко,— відповіла Уна.— Тоді мало було жінок-лікарок, а Марго була ще й зовсім молода, і вийшла з робітничого класу, тож у тій клініці, у клініці Святого Івана, їй теж було самотньо. Не дуже то було щасливе місце,— додала Уна, майже повторюючи слова доктора Ґупти.— Але в Марго була така натура — треба було все покращити. Щоб усе працювало як слід, усім діставалося уваги, щоб усі проблеми вирішувалися. Вона намагалася зробити з того колективу команду, і це при тому, як її цькував дехто.

— Хто саме?

— Старигань,— відповіла Уна.— Тепер уже не пригадаю, як звали. Там було ще два лікарі, правильно? Один — старий, другий — індус. Марго казала, що індус нічого, але теж відчувала несхвалення з його боку. Вони там сперечалися щодо контрацептивів. Вона мені розповідала. Лікарі тоді вже могли виписувати їх незаміжнім на власний розсуд... а доти було дозволено тільки заміжнім... але індус усе одно не давав контрацептиви незаміжнім жінкам. Перші консультації з планування родини почали з’являтися того-таки року, коли Марго зникла. Ми і про це говорили. Марго дякувала Богові, що таке є, бо була впевнена, що інші два лікарі в її клініці не виписують жінкам потрібних пігулок. Але вона не тільки з лікарями не ладнала, з рештою персоналу теж були проблеми. Здається, її ще медсестра не любила.

— Дженіс? — спитала Робін.

— Хіба Дженіс? — насупилася Уна.

— Айрін? — підказав Страйк.

— Така білява,— сказала Уна.— Пам’ятаю, як святкували Різдво...

— Ви теж там були? — здивувалася Робін.

— Марго мене аж умовляла прийти,— відповіла Уна.— Придумала те святкування і боялася, ще все буде дуже погано. Рой був на роботі, тож прийти не міг. Анні було тоді кілька місяців. Марго сиділа в декреті, її підміняв інший лікар... чоловік. Марго боялася, що без неї у клініці все складається краще. Гормони, втома — вона й повертатися боялася... Анні два чи три місяці було. Марго взяла її на святкування, бо годувала грудьми. Вона влаштувала ту вечірку, щоб усі ніби почали з чистої сторінки. Хотіла розбити кригу перед поверненням на роботу.

— Розкажіть про Айрін,— попросила Робін, краєм ока помітивши, що Страйк заніс ручку над записником.

— Ну, якщо ви про білявку, то вона напилася. Привела з собою на святкування якогось типа, а під кінець звинуватила Марго, що та з ним фліртує. Чули колись таку дурницю? Стоїть Марго з немовлям на руках, а та баба їй мало не коси видерти хоче. Чи то не медсестра була? Стільки років минуло...

— Айрін працювала в реєстратурі,— сказала Робін.

— Так наче в реєстратурі в них працювала ота мала італійка?

— їх було дві, Глорія — друга.

— Ой, Марго її обожнювала,— повідомила Уна.— Казала, що дівчина дуже розумна, але в дуже поганій ситуації. Подробиць мені не розповідала. Думаю, дівчина до неї звернулася по консультацію, а Марго, звісно, не патякала про чуже здоров’я. Вона до того ставилася дуже серйозно. Не кожен священик так береже таємницю сповіді, як дбала про чужі таємниці Марго.

— Хочу поставити вам делікатне питання,— несміливо сказала Робін.— У 1985 році вийшла книжка про Марго, і ви...

— І ми разом з Роєм домоглися її вилучення,— кивнула Уна.— Це правда. Не книжка, а суцільна брехня. Ви в курсі, що він написав, так? Про...

Уна, може, і покинула католицизм, але на цьому слові спіткнулася.

— ...аборт. То брудний наклеп. Я ніколи не переривала вагітності, й Марго так само. Вона б мені розповіла, якби про таке думала. Ми були найкращі подруги. Її іменем скористався хтось інший, хто — не знаю. У клініці не впізнали її фото, вона ніколи там не була. Анна була найбільшою радістю її життя; Марго ніколи б не відмовилася від ще однієї дитини. Ніколи. Вона не була релігійна, але такий учинок мала б за гріх, оце точно.

— Вона не ходила до церкви? — спитала Робін.

— Атеїстка до шпику кісток,— кивнула Уна.— Казала, що то все забобони. Мама в неї була свята та божа, а Марго була проти. Вважала, що церква принижує жінок, а ще казала мені таке: «Якщо Бог є, то чому мій тато, хороша людина, впав з тієї драбини? Чого моя родина мусила отак животіти?» Ну, мені Марго нічого нового про релігію і лицемірство не повідомила. Я тоді вже вийшла з католицизму. Непомильність Папи. Контрацепція — зась, народжуй одинадцятого й помирай. Моя власна мамця мала себе за намісницю Божу на землі, а в школі деякі черниці були чисто суки. Сестра Марія-Тереза... ось-о, бачите?

Уна прибрала волосся з очей і показала шрам завбільшки як п’ятипенсова монета.

— Ударила мене металевою лінійкою, кров так і бризнула! А мамця така: «Та ти, мабуть, заслужила». І скажу я вам, дехто мені був дуже схожий на сестру Марію-Терезу,— сказала Уна.— Ото, мабуть, точно була медсестра. Старша жінка з клініки Марго.

— Ви про Дороті?

— Я про ту, що була ще вдовою.

— Так, то Дороті, секретарка.

— Викапана сестра Марія-Тереза,— кивнула Уна.— Напосілася на мене на вечірці. Таких жінок до церкви аж тягне, в усякій парафії таких є кілька. На людях обряд справляє, а всередині спливає отрутою. Промовляє «пробач мені, отче, бо я согрішила», але насправді такі дороті вважають себе безгрішними.

Уна Кеннеді додала:

— Одного життя мене навчило: хто не здатен на радість, той і добрості в серці не має. Ця Дороті аж учепилася в Марго. Почула, що я її найкраща подруга, і насіла з питаннями: а як ми познайомилися, а з ким зустрічалися, а де Марго зустріла Роя. Наче то її справа! А тоді почала говорити про старого лікаря, як же то його звали... Так, то була сестра Марія-Тереза, тільки її бог сидів у сусідньому кабінеті. Потім я розповіла Марго про ту розмову, і Марго все підтвердила. Дороті була недобра.

— Це ж син Дороті написав ту книжку про Марго? — спитала Робін.

— То її син? — ахнула Уна.— Правда? Отакої! Нічого собі сімейка.

— Коли ви востаннє бачили Марго? — спитала Робін.

— Точно за два тижні до зникнення. Ми тоді теж стрілися у «Трьох королях» о шостій — у мене якраз був вихідний у клубі. Біля клініки теж були бари, але Марго не хотіла перестрітися з колегами.

— Пам’ятаєте, про що ви тоді розмовляли?

— Все пам’ятаю,— відповіла Уна.— Може здатися, що я перебільшую, але ні. Спершу я її насварила за те, що вона ходила в бар з Сатчвеллом — вона мені про те розповіла по телефону. Вони випадково зіштовхнулися на вулиці. Марго сказала, що він ніби справді змінився, і я, не брехатиму, стривожилася. Вона б не стала зраджувати, але Марго була нещаслива в шлюбі. В барі вона розповіла мені все. Сатчвелл хотів знову з нею зійтися, але Марго відмовила. Я їй повірила, й ось чому: вона говорила про ту відмову з таким уже нещасним виглядом!

Марго того вечора здалася мені виснаженою. Я її ще не бачила такою нещасною. Сказала, що після зустрічі з Сатчвеллом Рой з нею уже десять днів не розмовляє. Вони посварилися, бо Роєва мамця знову прийшла до них як до себе додому. Марго хотіла зробити ремонт, а Рой їй на те сказав, що не можна чіпати старі речі, бо мамці це розіб’є серце. Марго була чужа у власному домі — навіть чіпати нічого не можна. Вона мені сказала, що в неї у голові постійно крутяться рядки з «Court and Spark»...

Робін у замішанні глянула на неї, і Уна пояснила:

— «Court and Spark» — «Флірт й іскра» — це альбом Джоні Мітчелл. Ото була її релігія! Марго божеволіла від цього альбому. Вона говорила про рядок з пісні «The Same Situation»: «Caught in my struggle for higher achievements, // And my search for love that don’t seem to cease»[2]. Я досі не можу слухати той альбом. Дуже болить.

Марго розповіла мені, що посиділа з Полом у барі, а тоді прийшла додому й розповіла про все Рою. Я думаю, що вона й почувалася винною за ту зустріч, і хотіла якось його розворушити. Вона була така втомлена й нещасна і ніби казала: але ж колись мене хотів не тільки ти? Така вже людська натура. Вона ніби казала: «Прокинься! Ти не можеш мене ігнорувати, не слухати, відкидати всяку можливість для компромісу».

Але Рой був не такий чоловік, щоб спалахнути й почати жбурляти речі. Якби він так учинив, їй, мабуть, стало б легше. Так, Рой таки розлютився, але тільки зробився ще більш холодним і мовчазним. Я так думаю, він їй і слова не сказав аж до самого зникнення. Коли ми домовлялися про зустріч одинадцятого, Марго мені сказала по телефону, що так і живе, ніби в безмовному монастирі. Повна безнадія. Я ще подумала, що вона точно покине Роя.

Коли ми тоді востаннє бачилися в пабі, я її попередила: «Сатчвелл не відповідь на твої негаразди з Роєм». Ще ми говорили про Анну. Марго усе б віддала, щоб ще рік-другий побути вдома з Анною, і саме цього від неї хотіли Рой і його мати — щоб вона сиділа вдома з дитиною і покинула роботу.

Але Марго не могла цього зробити. Вона мусила дбати про батьків. Її мамця тоді вже захворіла, і Марго не хотіла, щоб вона прибирала чужі будинки й далі. Поки вона працювала сама, могла спокійно віддавати гроші батькам і дивитися Рою в обличчя, але його матуся не допустила б, щоб її вразливий тендітний синочок гарував на якусь пару прокурених кокні.

— Можете згадати, про що ви ще розмовляли?

— Про «Плейбой», бо я збиралася йти з клубу. Квартиру я купила й тепер планувала вчитися. Марго була тільки за. Тільки я знала, як вона ставиться до релігії, і не казала, що хочу вивчати теологію. Ще ми говорили про політику. Обидві бажали, щоб на виборах переміг Вілсон. І ще я їй поскаржилася, що досі не знайшла свого єдиного. Мені було вже за тридцять. У ті часи в такому віці пізнувато було шукати чоловіка. Потім ми попрощалися, але я їй перед тим сказала: «Пам’ятай, що в моїй квартирі завжди є вільна кімната і є де поставити дитяче ліжечко».

В очах Уни знову зібралися сльози й потекли їй по щоках. Вона взяла серветку та притиснула до обличчя.

— Вибачте. Сорок років минуло, а таке відчуття, ніби воно було вчора. Мертві не зникають. Якби зникали — було б легше. Я так чітко бачу її! Якби вона зараз піднялася отими сходами, я б навіть не здивувалася. Вона була така яскрава! И отак зникла, лишивши саму порожнечу...

Робін мовчала, поки Уна не витерла сліз, а тоді спитала:

— Що ви пам’ятаєте про домовленість зустрітися одинадцятого?

— Марго мені подзвонила й запропонувала зустрітися в тому самому місці й у той самий час. Але тон був якийсь дивний. Я ще спитала: «Що це з тобою?» А Марго мені: «Хочу спитати твоєї поради про одну річ. Я, здається, божеволію. Про це не слід ні з ким говорити, але тобі я довіряю повністю».

Страйк і Робін перезирнулися.

— Про це що — ніхто ніде не написав?

— Ні,— відповів Страйк.

— Ні,— повторила Уна й уперше розсердилася.— І чого я не здивована?

— Чого? — спитала Робін.

— Талбот блекоти наївся,— відповіла Уна.— Я це зрозуміла за перші п’ять хвилин розмови. Подзвонила Рою і кажу: «Той чоловік не при собі. Подай скаргу, хай передадуть справу комусь іншому». Але Рой нічого не зробив — чи зробив, але нічого не домігся.

А Лосон думав, що я просто дурноверха кроличка. Вирішив собі, що я розповідаю казочки, щоб здаватися цікавою на тлі зниклої подруги. Марго Бамборо була мені не просто подруга, а сестра,— пристрасно заявила Уна,— і по-справжньому про неї я говорила тільки зі своїм чоловіком. Усі очі перед ним виплакала за два дні до весілля, бо ж вона мала бути там теж! Мала бути моєю почесною дружкою.

— Ви уявляєте, щодо чого вона хотіла спитати у вас поради? — поцікавилася Робін.

— Ні,— відповіла Уна.— Я потім багато про це думала, хотіла зрозуміти, чи воно стосувалося того, що сталося. Мабуть, йшлося про Роя, але чому вона сказала, що про це ні з ким не слід говорити? Про Роя ми вже говорили раніше. Минулого разу я їй прямо сказала, що вона може переїхати жити до мене разом з Анною. Тоді я подумала: може, Марго щось почула від пацієнтів? Як я казала, вона дуже сумлінно ставилася до питання конфіденційності. Менше з тим, я тоді прийшла під дощем на пагорб, побачила, що ще рано, і вирішила зайти до церкви через дорогу...

— Заждіть,— різко сказав Страйк.— А в що ви були одягнені?

Уну питання не здивувало. Навпаки, вона всміхнулася.

— Це ви подумали про старого трунаря, чи хто він там був? Який ще подумав, що бачив на сходах Марго? Я їм казала, що то була я! — зітхнула Уна.— На мені був бежевий одяг, хоч і не плащ. Волосся я мала тоді темніше, ніж у Марго, але такої самої довжини. Я їм саме це сказала, коли мене питали,— що Марго ніяк не могла перед зустріччю піти до церкви, вона церкви ненавиділа! Туди ходила я! То була я!

— Навіщо? — спитав Страйк.— Чому ви пішли до церкви?

— Бо мене покликали,— відповіла Уна.

Робін стримала усмішку, бо Страйка ця відповідь майже збентежила.

— Мене покликав Господь,— пояснила Уна.— Я все ходила до англіканських церков і питала себе: може, це відповідь? У католицизмі забагато неприйнятного для мене, але мене все одно тягнуло до Бога.

— Ви довго пробули в церкві? — спитала Робін, даючи Страйкові оговтатися.

— Хвилин зо п’ять. Я трохи помолилася, просила про настанову. Годі вийшла, перейшла через дорогу й зайшла до пабу. Чекала майже

годину, тоді подзвонила Рою. Спершу думала, що Марго затримали пацієнти. Потім подумала, що вона забула. Та коли я подзвонила їм додому, Рой сказав, що її немає. Говорив дуже коротко, і я подумала: може, вони посварилися? Марго урвався терпець, я зараз поїду додому, а вона там сидить на порозі з Анною... Тож я помчала додому, але там її теж не було. О дев’ятій подзвонив Рой, питав, чи я щось знаю. Отоді мені стало тривожно. Він сказав, що дзвонитиме в поліцію.

— Решту ви знаєте,— тихо додала Уна.— То був ніби страшний сон. Ми чіплялися за неймовірні речі. Амнезія. Збила машина, десь лежить без тями. Кудись утекла, щоб усе обміркувати. Але в душі я знала правду. Марго ніколи б не покинула дитину й ніколи не пішла б, не сказавши нічого мені. Я знала, що вона мертва. Видно було, що поліція вважає винним Ессекського Різника, але я...

— Але ви? — м’яко підказала Робін.

— Ну, я собі все думала таке: три тижні тому Пол Сатчвелл повернувся в її життя, й ось вона зникає. Я знала, що він має якесь алібі, якісь там художники його прикрили. Я і Талботові, і Лосонові казала: спитайте його про сон і подушку. Спитайте його, що то таке, чим це Марго так його налякала, коли пригрозила про те розповісти.

Вона розвернулася до Страйка та спитала:

— Про це є бодай слово в записах поліції? Бодай хтось питав Сатчвелла про сон і подушку?

— Ні,— повільно відповів Страйк.— Здається, про це його ніхто не питав.

25

І все — мінливі мрії і видіння, Всі здогади й мудрації без ґрунту, Пророцтва, замовляння, ворожіння,— Все це — лиш вигадка, омана, казка, лжа.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Минуло три дні. Страйк сидів у своїй машині під непримітним будинком у Сток-Ньюїнгтоні. Розслідування справи Мутного тривало вже п’ять місяців і досі не принесло результатів. Члени правління, які вважали, що амбітний Мутний чимось шантажує голову правління, вже починали ремствувати і явно намірилися передати справу іншій агенції.

Гатчинс, який подружився з Мутним у клубі стрільців, щедро поїв його джином, але Мутний не розколовся і нічого не розповів про свого шефа, тож Страйк вирішив, що прийшов час постежити за самим ШМ. Цілком можливо, що голова правління — опасистий чоловік у смугастих костюмах, чия лисина нагадувала чернечу тонзуру,— займається чимось осудним, а Мутний про це дізнався, натиснув на шефа й отримав підвищення, для якого не має ні кваліфікації, ні особистих якостей.

Страйк був певний, що йдеться не про банальну подружню зраду. Поточна дружина ШМ являла собою бездоганну ляльку, щойно вийняту з коробки, і Страйк підозрював, що така дрібниця, як невірність чоловіка, не змусить її випустити з фарбованих кігтів його кредитну картку — тим паче що шлюб тривав усього два роки, а дітей, тобто гарантії щедрих відступних, не було.

Навколо в усіх вікнах миготіли різдвяні вогники. З даху найближчого будинку звисали яскраві біло-блакиті бурульки, від яких аж пекло очі, якщо дивитися надто довго. Святкові віночки на дверях, штучні сніжинки на склі й миготіння помаранчевих, червоних і зелених вогнів у калюжах — усе нагадувало Страйкові про те, що перед поїздкою до Корнволлу слід купити подарунки.

Джоан уранці виписали з лікарні, призначивши нову схему лікування, і вона вже готувалася до родинного свята. Треба буде купити подарунки не лише для Джоан і Теда, а ще для сестри, шваґра й небожів. Завдання незручне й невчасне, зважаючи на те, скільки нині в агенції роботи. Тут Страйк згадав, що й для Робін слід купити щось, пристойніше за квіти. Страйк ненавидів ходити по крамницях і окремо ненавидів добирати подарунки. Він потягнувся по цигарки, щоб відігнати розмите відчуття зацькованості.

Закуривши, Страйк видобув з кишені «Що ж сталося з Марго Бамборо?» Робін дала йому книжку, але Страйк поки що не мав часу читати. Робін зробила закладки на сторінках, які, на її думку, містили щось цікаве в світлі розслідування.

Кинувши швидкий погляд на досі зачинені двері будинку, за яким він стежив, Страйк розгорнув книжку та проглянув кілька сторінок, раз у раз підводячи голову, щоб не проґавити ШМ.

У першому розділі Робін нічого не відзначала, але Страйк усе одно його продивився. Тут ішлося про дитячі й підліткові роки Марго. Не маючи змоги поговорити ні з ким, хто добре пам’ятав би цей час, Оукден вдався до загальних фраз, припущень і фантазій. Страйк дізнався, що Марго Бамборо «звісно ж, мріяла вирватися зі злиднів», «закрутилася в п’янкій круговерті шістдесятих» і «знала про можливості нововинайденої контрацепції, яка пропонувала секс без наслідків». Обсягу тексту додавали факти про те, що Мері Квант винайшла мініспідниці, в Лондоні бурхливо розвивалася нова музична сцена, а «Бітли» виступили на «Шоу Еда Саллівана» в Америці, коли Марго минуло дев’ятнадцять. «Марго, напевно, була в захваті від можливостей, які відкривала перед робітничим класом нова ера егалітаризму»,— інформував читача К. Б. Оукден.

Другий розділ був присвячений роботі Марго в «Плейбої», і тут скутість попереднього розділу було відкинуто. К. Б. Оукден явно вважав Марго-кроличку предметом значно цікавішим, ніж Марго-дитина, і присвятив чимало абзаців відчуттю свободи, яке, понад сумнів, дарував їй тісний кроличий корсет, накладні вуха й туго напханий поролоном ліф — бо ж суровий працедавець вимагав грудей достатньої повноти. Минуло одинадцять років після зникнення Марго, й Оукден спромігся розшукати двох колишніх кроличок, які її пам’ятали. Кроличка Ліса (нині заміжня мама двох дітей) пригадувала, що вони з Марго «багато сміялися», і розповідала, в якому горі перебувала після її зникнення. Кроличка Рита, власниця маркетингової фірми, розповіла, що Марго була «розумниця з великим майбутнім», і додавала, що «її бідолашним близьким, мабуть, було дуже важко».

Страйк знову звів очі на двері, за якими зник ШМ. Ні, і сліду немає. Знуджений Страйк повернувся до книжки й догортав до місця, яке Робін позначила як варте уваги.

Після успішної кар’єри в «Плейбої» грайливій Марго важко було звикнути до життя звичайної лікарки. Щонайменше одна працівниця клініки Святого Івана розповідає, що її поведінка була недоречною для медичного закладу.

— Вона не тримала потрібної дистанції, не маючи відповідного для професії походження. Лікар має вивищуватися над пацієнтами. Одній жінці вона рекомендувала книжку під назвою «Радість сексу», і потім я чула, як люди в приймальні це обговорювали й хихотіли. Лікар не повинен радити пацієнтам таку літературу. Це створює погану репутацію всій клініці. Мені було за неї соромно. Отой молодий чоловік, що нею цікавився, приносив квіти, цукерки й що завгодно — чому тут дивуватися? Якщо розповідати людям про різні пози в сексі, не дивно, що чоловікам спадає на думку казна-що.

Наступні кілька абзаців являли собою компіляцію відомостей з газетних статей. Ішлося про самогубство заміжньої коханки Стіва Датвейта, його раптову втечу й той факт, що Лосон кілька разів його допитував. Витискаючи максимум з невдячного матеріалу, Оукден натякнув, що Датвейт у кращому разі сумнівний тип, а в гіршому — небезпечна особа: зухвалий волоцюга, безпринципний спокусник, поруч з яким гинуть чи зникають жінки. Тож Страйк аж приснув, коли дійшов до такого:

Нині Стіві Джекс, як себе називає Датвейт, працює в таборі відпочинку Батлінау Клактоні-на-морі...

Глянувши, чи не з’явився ШМ, Страйк продовжив читати:

...де вдень проводить заходи для відпочивальників, а ввечері виступає в кабаре. «Longfellow Serenade» у його виконанні користується неабиякою популярністю серед жіночої аудиторії. Чорнявий Датвейт/Джекс зберіг приємну зовнішність і так само користується популярністю у жіноцтва.

— Я завжди любив співати,— каже він мені в барі після виступу.— Замолоду грав у гурті, але гурт розпався. Колись у дитинстві я бував у Батліна разом з прийомною родиною. Мені завжди здавалося, що розважати відпочивальників — це весело. Багато славетних артистів почало свій шлях з цього.

Та коли мова заходить про Марго Бамборо, відкривається геть інакша сторона цього зухвалого співака в кабаре.

— У пресі писали казна-що. Я ніколи не приносив їй цукерок абощо. То все вигадали, щоб виставити мене збоченцем. Я мав виразку шлунку та страждав на мігрень. У мене був важкий період.

Відмовившись пояснити, навіщо він змінив ім’я, Датвейт виходить з бару.

Колеги з табору були шоковані тим фактом, що «Стіві» допитувала поліція в зв’язку зі зникненням молодої лікарки.

— Він нам нічого про це не розповідав,— каже двадцятидвохрічна Джулі Вілкс.— Я приголомшена. Я думала, про таке треба казати. І що Джекс — то не його справжнє прізвище, він нам теж не сказав.

Далі Оукден розважав читача стислою історією мережі таборів Батліна, а тоді присвятив абзац можливостям, які чоловік-хижак може знайти собі на літньому курорті.

Страйк закурив ще одну цигарку й догортав до наступної відмітки Робін. Тут був короткий пасаж, присвячений Джузлу Бейлісу, чоловіку колишньої прибиральниці, а потім соціальної працівниці Вілми. З нового тут був лише той факт, що ґвалтівника Бейліса звільнили з в’язниці в січні 1975 року, за три місяці після зникнення Марго. Проте Оукден усе одно запевняв, що Бейліс, без сумніву, «пронюхав», що Марго переконує дружину його покинути, «напевно, зненавидів лікарку, яка намагалася розвалити чужу родину» і «мав широкі зв’язки в середовищі місцевого криміналітету». Оукден повідомляв читачеві, що поліція «безсумнівно, ретельно вивчила переміщення друзів і родичів Бейліса одинадцятого жовтня». «Тож доходимо висновку,— провадив він, обманюючи цікавість читача,— що нічого підозрілого виявлено не було».

Третя відмітка Робін була на сторінках, присвячених аборту в клініці на Брайд-стріт. Цю частину історії Оукден розпочинав з великою помпою, запевняючи читачів, що розкриє факти, які ніколи не ставали надбанням широкого загалу.

Страйка ці факти зацікавили лише тим, що підтвердили: чотирнадцятого вересня 1974 року якась жінка таки зробила аборт на Брайд-стріт і записалася як Марго Бамборо. Оукден наводив докази: фотографії медичних документів, які надала неназвана колишня працівниця клініки (яка зачинилася в 1978 році). Страйк дійшов висновку, що працівниця вже не боялася за своє місце, коли у вісімдесяті Оукден запропонував їй гроші за інформацію. Також неназвана працівниця клініки заявила, що жінка, яка приходила на процедуру, не була схожа на Марго з фотографій, що потім з’явилися в пресі.

Оукден поставив серію риторичних запитань — вочевидь, йому й необачним видавцям книжки здавалося, що так вони зможуть обійти закон про наклеп. Чи могло бути, що жінка, яка робила аборт, використала ім’я Марго з її згоди й за її підтримки? Мабуть, найбільше хотіла би приховати аборт жінка, приналежна до римо-католицької віри? А хіба після абортів не буває ускладнень? Чи не могла Марго піти на Брайд-стріт одинадцятого жовтня, маючи на меті відвідати особу, якій довелося повернутися до клініки? А може, спитати поради від імені цієї особи? Чи могло статися так, що Марго викрали не в Клеркенвеллі, а з вулиці неподалік підвалу Денніса Кріда?

Подумки Страйк відповів: «Ні, не могло, і добре, що твою книжку завернули, приятелю». Вся низка подій, вірогідність яких припускав Оукден, мала помістити Марго в безпосередню близькість до підвалу Кріда у вечір зникнення. «Ускладнення» мали пояснити, нащо Марго пішла б до клініки за місяць після аборту,— але Марго ніяк не могла їх мати, адже була в чудовій формі й до зникнення щодня приходила на роботу в клініці. Але якщо таємничі «ускладнення» приписати найкращій подрузі Марго, це давало і привід їй повернутися до клініки (де лежить Уна), і підставу Уні брехати про місце зустрічі в той вечір. Загалом, як на Страйка, Оукденові дуже пощастило, що його не притягнули до суду. Мабуть, Уну й Роя стримало тільки побоювання зайвої уваги до такого процесу.

Страйк розгорнув книжку на четвертій помітці Робін, глянув на досі зачинені двері будинку та прочитав наступний відзначений абзац.

— Я бачила її так чітко, як зараз бачу вас. Вона стояла за вікном і гамселила по ньому кулаками, ніби хотіла привернути увагу. Я особливо добре це пригадую, бо саме читала «По той бік опівночі» і багато думала про жінок і все, через що вони проходять, аж тут звела очі — і там була вона. Щойно я заплющую очі, бачу її знову, ніби фото у власній голові,— і цей образ відтоді не відпускає мене. Мені всі кажуть: «ти все вигадала» або «облиш, забудь». Але я не стану змінювати версію лише тому, що інші мені не вірять. Ким я буду після того?

Невелика друкарня, яка тоді містилася на верхньому поверсі будівлі, належала подружжю — Арнольду і Рейчел Соєрам. Поліція прийняла їхні запевнення в тому, що нога Марго Бамборо ніколи не ступала на територію їхньої фірми, а жінка, яку бачила у вікні Аманда,— то сама місіс Соєр, яка стверджує, що вікно не відчинялося без добрячого удару кулаком.

Однак поліція не звернула уваги на давніший зв'язок між сімейною друкарнею «А&Р» і Марго Бамборо. Перше велике замовлення подружжя отримало від нині зачиненого нічного клубу «Биндюг», для якого Пол Сатчвелл, коханець Марго, виконав скандальний розпис стін. Пізніше роботи Сатчвелла прикрашали собою буклети друкарні «А&Р», тож, вочевидь, подружжя і Сатчвелл підтримували зв’язок.

Чи не може це означати...

— Ох і срань,— буркнув Страйк, перегорнув сторінку, і в око йому впав короткий абзац, який Робін жирно підкреслила чорним.

Однак екс-сусіда митця Вейн Трулав гадає, що Пол Сатчвелл після цього виїхав за кордон.

— Він розповідав мені про плани подорожувати. Не думаю, що малювання приносило йому багато грошей, а коли ще й поліція прийшла, він, мабуть, вирішив ушитися подалі. Розумний хід, нічого не скажеш.

П’яту й останню відмітку Робін зробила ближче до кінця книжки. Знову звівши очі — машина ШМ стояла на своєму місці, двері будинку лишалися зачиненими,— Страйк прочитав:

За місяць по зникненню Марго її чоловік Рой відвідав клініку Святого Івана. На барбекю, куди працівники клініки разом вибралися влітку того-таки року, Рой не зміг стримати поганого характеру, але тепер поводився на диво тихо.

Дороті пригадує:

— Він хотів поговорити з нами всіма, подякувати за допомогу поліції. Здавався хворим — що й не дивно. Її особисті речі ми сховали в коробку, бо в її кабінеті працював лікар, який тимчасово її заміщував. Поліція там уже все обшукала. Ми зібрали разом її особисті речі — крем для рук, диплом у рамці й фотографію, де він, Рой, тримав на руках їхню доньку. Рой перебрав речі й розчулився, а потім помітив одну річ, що стояла в Марго на столі. То була така дерев’яна статуетка, щось таке в дусі вікінгів. Рой почав питати: «Звідки це? Де вона це взяла?» Ніхто не знав, а його це, здається, засмутило. Мабуть, вирішив, що то від іншого чоловіка. Звісно, поліція тоді вже покопалася в її особистому житті. Це страшно — не мати впевненості у власній дружині.

Страйк знову звів очі на будинок, не побачив нічого нового й зазирнув у кінець книжки, яка на завершення пропонувала ще чимало припущень, здогадів і притягнутих за вуха теорій. З одного боку, Оукден натякав, що Марго сама накликала на себе трагедію розкутою і зухвалою поведінкою — ходила в корсеті, носила кролячі вуха, нахабно вийшла за рамки класу, в якому народилася. З другого боку, своє життя вона прожила в оточенні потенційних убивць. Жоден пов’язаний з Марго чоловік не уникнув уваги Оукдена — ні «чарівний і безсовісний Стіві чи то Датвейт, чи то Джекс», ні «авторитарний фахівець із захворювань крові Рой Фіппс», ні «мстивий ґвалтівник Джулз Бейліс», ні «темпераментний ловелас Пол Сатчвелл», ні горезвісний секс-монстр Денніс Крід».

Страйк уже хотів відкласти книжку, коли звернув увагу на сторінки з темнішими берегами ближче до середини. Мабуть, фотографії. Він розгорнув книжку знову.

Крім уже знайомого портрету з газет і фото Марго й Уни в образі плейбоївських кроличок (Уна — фігуриста й усміхнена, Марго — велична, у хмарі білявого волосся), тут було лише три світлини. Всі — поганої якості; Марго на них потрапила випадково.

Підпис під першою повідомляв: «Автор, його мати й Марго». Дороті Оукден мала квадратну щелепу та сталево-сіре волосся і носила окуляри з піднятими кутиками. Вона стояла обличчям до камери й обіймала за плечі худого ластатого хлопчика зі стрижкою «паж»; хлопчик скривив гримасу, яка спотворила його риси. Страйкові згадався Люк, його старший небіж. Позаду Оукденів тягнувся широкими смугами газон, удалині виднілися гостроверхі дахи великого будинку. На галявині біля будинку щось стирчало; придивившись, Страйк вирішив, що це фундамент стін чи колон: мабуть, споруджують літній будиночок.

За Дороті й Карлом по газону йшла Марго Бамборо, несвідома того, що її фотографують. Вона була боса, у джинсових шортах і футболці, несла тацю і усміхалася комусь за межами фото. Страйк вирішив, що це фото зробили під час барбекю, яке організувала Марго. Будинок Фіппсів виявився розкішнішим, ніж він уявляв.

Перевіривши, як там ШМ,— машина так і стояла на місці,— Страйк роздивився ще два фото, зроблені на святкуванні Різдва в клініці Святого Івана.

Над стійкою реєстратури розвісили дощик, стільці з приймального покою згромадили в кутки. На обох світлинах Страйк шукав Марго — і знайшов. На першій вона тримала на руках маленьку Анну й розмовляла з високою чорношкірою жінкою — мабуть, Вілмою Бейліс. У кутку фото була струнка жіночка з круглими очима й каштановим волоссям, постриженим пір’їнами,— Страйк вирішив, що це молода Дженіс.

На другій світлині всі дивилися не в камеру або мали тінь на обличчі, крім одної особи. Виснажений і неусміхнений літній чоловік у костюмі та з зачесаним назад волоссям, здавалося, один звернув увагу на фотографа. Спалах зробив його очі червоними. Фото було підписано «Марго й доктор Джозеф Бреннер», хоча видно було тільки спину Марго.

В кутку цього фото Страйк побачив трьох чоловіків, які, судячи з незнятих пальт і курток, щойно прийшли на вечірку. Темний одяг зробив з них чорний прямокутник у правій частині фото. Всі троє стояли спиною до камери, але найкремезніший з трійці частково обернув голову в бік камери; було видно один довгий чорний бак, велике вухо, кінчик м’ясистого носа й око з опущеним кутиком. Ліва рука піднята — чоловік чухав щоку. На руці — великий золотий перстень з головою лева.

Страйк роздивлявся фотографію, аж тут звуки з вулиці змусили його підвести голову. ШМ саме вийшов з будинку. На килимку стояла огрядна білявка в капцях. Вона підняла руку й поплескала ШМ по лисині, ніби малу дитину чи собаку. Усміхнений ШМ попрощався з нею, розвернувся і пішов до свого «мерседесу».

Страйк кинув книжку на пасажирське сидіння. Дочекавшись, коли ШМ виїде на вулицю, рушив за ним.

Десь за п’ять хвилин стало очевидно, що здобич їде до себе додому, у Вест-Бромптон. Тримаючи кермо однією рукою, Страйк намацав мобільний і набрав старого друга. Одразу ввімкнувся автовідповідач.

— Шпенику, це Куш. Є розмова. Скажи, коли я можу пригостити тебе пивом.

26

...І лицарі, всі як один — шляхетні та ясні, Але для Бритомарти всі — мов тіні уві сні.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Агенція мала п’ять справ, що потребували активної уваги, до Різдва лишалося всього чотири дні, аж тут двоє підрядників звалилося з сезонним грипом. Першим захворів Моррис. Він вважав, що підхопив заразу в садку в доньки, де вірус косив і дітей, і батьків. Проте він працював, поки не зліг з лихоманкою і ломотою, а коли це сталося, подзвонив з вибаченнями. На той час він уже встиг заразити дуже злого Барклея, а той приніс заразу дружині й маленькій доньці.

— Ну не кінчений? Сидів би вдома, а не мене обкашлював у машині,— хрипко поскаржився Барклей Страйкові, подзвонивши йому вранці двадцятого, коли Страйк саме відчиняв офіс. О десятій мали відбутися останні в цьому році збори всієї команди, але оскільки двоє не могли прийти, Страйк збори скасував. Він не зміг додзвонитися тільки до Робін — мабуть, вона була вже в метро. Страйк просив її приїхати раніше, щоб можна було до зборів обговорити справу Бамборо.

— Ми тутки до Глазго зібралися,— хрипів Барклей; Страйк поставив чайник.— Але в малої так вушенята болять, що...

— Ага,— відповів Страйк, який сам почувався кепсько, але, мабуть, через утому й надмірне куріння.— Що ж, одужуй і повертайся, коли зможеш.

— Скотина,— рикнув у відповідь Барклей, а тоді пояснив: — Не ти, а Моррис. Щасливого, бляха, Різдва.

Переконуючи себе, що деренчання в горлі, мокра спина й біль за очними яблуками — то просто самонавіювання, Страйк запарив собі горня чаю, а тоді пішов до кабінету й підняв жалюзі. Вітер і злива мотиляли різдвяні вогники над Денмарк-стріт. Як і вчора вранці, святкові оздоби нагадали Страйкові, що він досі не купив подарунків. Він сів за партнерський стіл, чудово розуміючи, що так затягнув з цим завданням, щоб усе зробити за кілька годин і не мучити себе роздумами про те, кому що сподобається. Шибки в нього за спиною поливав дощ. Дуже кортіло піти й лягти в ліжко.

Страйк почув, як відчинилися і зачинилися скляні двері.

— Доброго ранку,— гукнула з приймальної кімнати Робін.— Надворі жах!

— Доброго ранку,— гукнув у відповідь Страйк.— Чайник щойно кипів, зібрання команди не буде. Барклей теж грипує.

— Чорт,— сказала Робін.— А сам ти як почуваєшся?

— Нормально,— відповів Страйк і заходився переглядати нотатки зі справи Бамборо.

Та коли Робін зайшла до кабінету з чаєм в одній руці та власним записником у другій, вона подумала, що вигляд Страйк має аж ніяк не нормальний. Він був блідий, чоло блищало, під очима залягли сірі тіні. Робін причинила по собі двері й сіла, утримавшись від коментарів.

— Власне, і збиратися немає чого,— буркнув Страйк.— Прогресу по всіх справах — дірка від сраки. Балерун чистий. Найгірше, що про нього можна сказати,— це що він полює на її гроші, але батько це й так знає. Подружка Вторака йому вірна, а що Мутний має на ШМ, одному Богові відомо. Ти бачила мій лист про білявку в Сток-Ньюїгтоні?

— Так,— відповіла Робін, уся червона з дощу. Вона намагалася так-сяк розчесати волосся пальцями.— По самій адресі нічого цікавого?

— Ні. Я би припустив, що то родичка. Вона його поплескала по лисині, як прощалися.

— Може, домінатрикс? — припустила Робін.

Почавши працювати в агенції, вона встигла дізнатися про дивні смаки сильних світу цього майже все.

— Я про це думав, але вони прощалися якось дуже... затишно. Але сестри в нього немає, а на вигляд вона молодша за нього. Кузина стала б плескати чоловіка по лисині?

— Ну, до звичайних консультантів і психотерапевтів у неділю ввечері не їздять, але жест майже материнський... може, вона його коуч? Чи якась ворожка?

— А це ідея,— кивнув Страйк, чухаючи підборіддя.— Акціонерам навряд чи сподобається, що голова правління приймає рішення на основі підказок ворожки зі Сток-Ньюїнгтону. Я збирався після Різдва відіслати до тієї жінки Морриса, але він тимчасово вибув з наших лав. Гатчинс працює по дівчині Вторака, а я післязавтра маю їхати до Корнволлу. А ти до Месема коли — у вівторок?

— Ні,— занервувала Робін.— Завтра... в суботу. Пам’ятаєш, ми ще у вересні обговорювали? Я помінялася з Моррисом, щоб...

— А, так, пам’ятаю,— збрехав Страйк. У голові запульсував біль, а від чаю горлу щось не ставало краще.— Без проблем.

Але це означало, що якщо Страйк планує щось подарувати Робін на Різдво, то доведеться це купити та вручити до вечора.

— Я спробую купити квитки на пізніше,— сказала Робін.— Але сам розумієш, Різдво...

— Ні, ти маєш право на відпустку,— відповів Страйк.— Ти не мусиш працювати за безголових дурнів, які примудрилися підхопити грип.

Робін, яка підозрювала, що грип в агенції підхопили не тільки Барклей і Моррис, сказала:

— Ще чаю хочеш?

— Що? Ні,— озвався Страйк, раптом образившись, що вона (як йому здалося) змушує його йти по подарунок.— А з Листоношею взагалі швах, у нас буквально нічого...

— Можливо,— але я не впевнена,— у мене дещо є на Листоношу.

— Що? — здивувався Страйк.

— Наш ведучий учора отримав ще одну поштівку — надіслали на студію. Це вже четверта, придбана в музейній крамниці при Національній портретній галереї, і написано там дуже дивне.

Робін дістала з сумки листівку й передала Страйкові. Це була репродукція автопортрета Джошуа Рейнольдса, який однією рукою прикривав очі, ніби вдивляючись у щось нерозбірливе. На звороті були слова:

Сподіваюся, що це не так, але я підозрюю, що ти показав мою роботу іншим. Невже це правда? Дуже сподіваюся, що ні. Ти здаєшся таким простим і теплим, без жодної манірності. Здавалося б, тобі мало стати гідності самому прийти до мене і сказати, якщо щось не так. Якщо не розумієш, про що я, не зважай.

Страйк подивився на Робін.

— І це означає...

Робін розповіла, що купила в галереї ті три листівки, які Листоноша раніше надсилав ведучому, а тоді довго блукала з ними залами галереї так, щоб їх бачили всі екскурсоводи, аж поки на них не зреагувала схожа на сову жінка в окулярах з товстими скельцями, яка зникла за дверима з написом «Персонал».

— Я тобі про це не розповідала,— сказала Робін,— бо подумала, що мені привиділося. Плюс у неї вигляд був точно як у Листоноші, якою я уявляю цю людину, тож я злякалася, що перетворююся на Талбота, отак довіряючи своїм здогадам.

— Але ж ти наче при своєму глузді? Класна ідея — отак походити по галереї. А оце,— Страйк потрусив листівкою з Рейнольдсом,— показує, що ти влучила просто в яблучко.

— Я не змогла її сфотографувати,— сказала Робін, стараючись не показувати, наскільки приємні їй схвальні слова від Страйка,— але вона була у восьмій залі, і я можу її описати. Великі окуляри, нижча за мене, густе темне волосся... каре. На вигляд років сорок.

Страйк занотував опис.

— Може, сам туди зайду, поки не поїхав до Корнволлу,— сказав він.— Добре, а тепер до Бамборо.

Та ніхто не встиг і слова сказати, як у приймальні задзвонив телефон. Зрадівши, що є на що поскаржитися, Страйк глянув на годинник, підвівся і заявив:

— А вже дев’ята, Пат мала би вже...

І негайно вони почули, як відчиняються скляні двері, як Пат неквапом підходить до столу й відповідає звичним рипучим «баритоном»:

— Детективна агенція Корморана Страйка.

Робін постаралася приховати посмішку. Страйк опустився назад у крісло. В двері постукали, і Пат устромила голову в кабінет.

— Доброго ранку. Телефонує такий собі Грегорі Талбот.

— З’єднайте,— кивнув Страйк, побачив войовничий вираз її очей і додав,— будь ласка. І зачиніть двері.

Пат усе зробила. За мить задзвонив телефон на партнерському столі, і Страйк увімкнув гучний зв’язок.

— Алло, Грегорі. Страйк слухає.

— Алло,— озвався Грегорі. Тон був схвильований.

— Чим я можу вам допомогти?

— Ем... ви пам’ятаєте, що ми робили ремонт на горищі?

— Так,— відповів Страйк.

— Учора я розібрав одну стару коробку,— напруженим тоном сказав Грегорі,— і знайшов під одностроєм і нагородами тата дещо сховане...

— Та не схована вона,— заперечив сердитий жіночий голос десь на фоні.

— Я не знав, що вона там,— мовив Грегорі.— А тепер мама...

— Дай я сама поговорю з ним,— заявила жінка.

— З вами хоче поговорити моя мама,— сказав Грегорі, теж розсердившись.

Голос Грегорі змінився невдоволеним голосом літньої жінки.

— Це містер Страйк?

— Саме так.

— Грегорі вам розповів, як поліція обійшлася з Біллом?

— Так,— відповів Страйк.

— Він міг спокійно працювати далі, коли йому полікували щитоподібну залозу, але йому не дозволили. Він усе їм віддав, служба була його життям. Грег каже, що віддав вам його нотатки?

— Це правда,— відповів Страйк.

— А я після смерті Білла знайшла в повітці оцю бляшанку, і на ній була позначка Кріда — ви же знаєте, що Білл позначав Кріда в нотатках спеціальним символом?

— Так,— відповів Страйк.

— Я не могла все забрати з собою в будинок для літніх, там місця під речі взагалі не виділяють, тож склала все в коробки й лишила на горищі в Грега й Еліс. І зовсім про них забула, а тут Грег учора почав копирсатися в речах свого батька. Поліція взагалі не цікавилася теоріями Білля, але Грег каже, що вам цікаво. От і я думаю, що ви маєте її побачити.

На лінії знову з’явився Грегорі. Детективи почули якийсь рух — вочевидь, він відходив подалі від матері. Зачинилися двері.

— У бляшанці — котушка старої плівки, шістнадцятиміліметрівки,— пояснив він Страйкові, піднісши слухавку близько до губ.— Мама не знає, що то. Я не маю камери, щоб подивитися, але проглянув на світло, і... здається, це якесь брудне кіно. На смітник нести не хочу, бо сміттярі...

Талботи виховували прийомних дітей, тож Страйк розумів його побоювання.

— А якщо ми віддамо плівку вам... хочу попросити...

— Не казати, де ми її взяли? — спитав Страйк, дивлячись на Робін.— Навіть не знаю, перед ким ми мали б звітувати.

Робін звернула увагу на те, що він нічого не пообіцяв, але Грегорі лишився задоволений.

— Я вам її тоді завезу,— сказав він.— Якраз їду сьогодні на захід. Везу дівчат на зустріч з Різдвяним дідом.

Коли Грегорі поклав слухавку, Страйк сказав:

— Ти звернула увагу, що навіть за сорок років Талботи переконані...

У приймальні знову задзвонив телефон.

— ...що Марго вбив Крід? Думаю, я знаю, що там за символ на бляшанці, бо...

У двері Кабінету постукала Пат.

— Та бляха-муха,— лайнувся Страйк, у якого горло вже дерло.— Що?!

— Як чарівно,— холодно сказала Пат.— На лінії такий собі містер Шпеник. Його перекинуло з вашого мобільного. Він стверджує, що ви хотіли...

— Так, хотів,— озвався Страйк.— Переадресуйте мені на мобільний... будь ласка.

Додавши останнє слово, він розвернувся до Робін:

— Вибач, можеш вийти?

Робін вийшла, зачинила по собі двері, і Страйк дістав мобільний.

— Здоров, Шпенику, дякую, що подзвонив.

Страйк і Шпеник (справжнє ім’я цього персонажа він, мабуть, і не згадав би) були знайомі з підліткового віку. Їхні життя рухалися в діаметрально протилежних напрямах уже тоді: Страйк обрав університет, армію і детективну роботу, а Шпеник чимдалі глибше поринав у світ криміналу. Однак і тепер їх поєднувало дивне почуття спорідненості, і час до часу вони виявлялися корисними один для одного. Страйк платив Шпенику (готівкою) за послуги чи відомості, які ніде більше не міг отримати.

— Шо як, Куше?

— Хотів випити з тобою пива й показати одне фото,— сказав Страйк.

— Сьо’дні буду в твоїх краях. До «Гемліса» їду. Купив Захарі не ту ляльку зі «Школи монстрів».

Страйк зрозумів тільки «Гемліс» — назву універмагу.

— Добре, тоді набери мене, як будеш готовий випити.

— Добро.

На лінії стало тихо. Шпеник не завдавав собі клопоту прощаннями.

Робін повернулася з двома горнятами чаю і причинила двері ногою.

— Пробач за це,— сказав Страйк, несвідомо витираючи піт з верхньої губи.— Про що я казав?

— Казав, що знаєш, який символ Талбот намалював на бляшанці з плівкою.

— А, так,— кивнув Страйк.— Астрологічний символ Козерога. Я тут пробував розшифрувати ті записи,— додав він і постукав по нотатнику в шкіряній палітурці, а тоді виклав Робін причини, які змусили Білла Талбота вирішити, що Марго викрав чоловік, народжений під знаком цапа.

— Талбот викреслював підозрюваних на тій підставі, що вони не Козероги? — не повірила власним вухам Робін.

— Так,— відповів Страйк і нахмурився, бо горло горіло вогнем. Він ковтнув чаю.— От тільки Рой Фіппс — Козеріг, а Талбот викреслив і його.

— Чому?

— Я досі намагаюся це все розшифрувати, але він позначав Фіппса дивним символом, який я поки що не знайшов на жодному астрологічному сайті. Зате зрозуміло, чому він так багато допитував Дженіс. Вона — Рак, а це знак, який ніби протистоїть Козерогу. Раки, якщо вірити нотаткам Талбота, мають потужну інтуїцію і надприродні здібності. Талбот виснував, що Ракиня Дженіс — його природна союзниця проти Бафомета й може за допомогою своїх здібностей щось дізнатися про те, хто він. І саме тому Талбот просив її вести щоденник снів. Ще важливішим, на його погляд, було те, що Сатурн, який управляє Козерогом...

Робін сховала усмішку за горням чаю: Страйк перераховував ці астрологічні явища з таким обличчям, з яким хтось інший відреагував би на пропозицію поїсти тухлих морепродуктів.

— ...був у Раку в день зникнення Марго. З цього Талбот виснував, що Дженіс була знайома з Бафометом або колись перетиналася з ним. На цій підставі він попросив скласти перелік її сексуальних партнерів.

— Ого,— тільки й вимовила Робін.

— Я тобі описую хіба верхівку цього безумства, бо там такого ще купа. Перешлю тобі поштою все важливе, коли закінчу розшифровувати ту писанину. Але цікаво ще, що там видно й доброго детектива, який намагається прорватися крізь власну хворобу. Йому спало на думку те саме, що й мені: що Марго кудись заманили, сказавши, що потрібна допомога хворому. Тільки все це обернено в маячню — мовляв, стелій у шостому домі, Домі здоров’я, вказує на небезпеку, пов’язану з хворобою.

— Що таке стелій?

— Група з трьох чи більше планет. Поліція перевірила пацієнтів, які часто приходили до Марго незадовго до зникнення. Це, звісно, Датвейт; бабця з деменцією з Ґопселл-стріт, яка постійно дзвонила в клініку і щось хотіла, й родина з Гербал-Гіллу, в якої дитина мала алергію на вакцину від поліомієліту.

— Лікарі,— сказала Робін,— мають справу з купою людей.

— Так,— кивнув Страйк,— і я думаю, що це почасти теж зашкодило справі. Талбот отримав величезну кількість інформації і не зміг відкинути неважливу. З другого боку, це не безглузда ідея — що її заманили в якийсь будинок буцімто до хворого чи що на неї напав божевільний пацієнт. Медики самі-одні заходять у такі місця... і згадай Датвейта. Лосон справді вважав його вірогідним викрадачем чи вбивцею Марго, і Талбот теж ним цікавився. Датвейт — Риби, але Талбот намагався зробити з нього Козерога. За його словами, такий собі Шмідт вважає Датвейта насправді Козерогом...

— Хто такий Шмідт?

— Гадки не маю,— відповів Страйк,— але він — чи, може, вона — постійно згадується в нотатках. Виправляє знаки.

— Були всі шанси втратити реальні докази,— тихо сказала Робін,— поки Талбот складав на всіх гороскопи.

— Саме так. Було б смішно, якби не було так сумно. Але його цікавість до Датвейта — це явний прояв нормального інстинкту нормального копа. Датвейт — слизька рибина, як на мене.

— Ха-ха,— сказала Робін.

Страйк не зрозумів.

— Риби,— нагадала вона.

— А. Так,— без усмішки відповів Страйк. Очі сіпав біль, ковтати було просто неможливо, але це не може бути грип. Просто неможливо!

Він провадив:

— Я прочитав ті місця в книжці Оукдена, які ти заклала. Про те, що Датвейт поїхав до Клактона та змінив ім’я... але жодного Стіва, Стівена чи Стіві Джекса після 1976 року на тому курорті не працювало. Один раз змінити ім’я нормально, коли тобою так цікавилася поліція. Змінити ім’я двічі — це вже підозріло.

— Думаєш? — спитала Робін.— Ми знаємо, що в нього слабкі нерви, якщо вірити картці з клініки. Може, Оукден налякав його, коли приїхав до Батліна?

— Але книжку Оукдена вилучили. Хіба тільки кілька колег і дізналося, що Стіві Джекса допитували в зв’язку зі справою Марго Бамборо.

— Він міг виїхати за кордон,— припустила Робін.— І там померти. Я починаю підозрювати, що з Полом Сатчвеллом трапилося те саме. Ти ж читав, що про нього й подорожі каже колишній сусіда?

— Так,— кивнув Страйк.— А Глорія Конті якось просувається?

— Нуль прогресу,— зітхнула Робін.— Але дещо я таки маю,— додала вона й розгорнула записник.— Нас це не дуже рятує, але маємо що маємо. Я поговорила з удовою Чарлі Рамеджа, яка живе в Іспанії. Пам’ятаєш, мільйонер, власник саун, який буцімто бачив Марго в Лемінгтон-Спа?

Страйк кивнув, радіючи можливості не напружувати горло.

— Думаю, місіс Рамедж мала інсульт або любить по обіді хильнути. Вона говорила нерозбірливо, але підтвердила, що Чарлі вірив, ніби бачив на цвинтарі Марго й потім розмовляв про це з другом-поліціянтам, імені якого вона теж не пам’ятає. А тоді раптом заявила таке: «Ні, стоп! Мері Фланаґан. Він сказав, що бачив Мері Фланаґан». Я розпитала місіс Рамедж детальніше, і виявилося, що він таки розповідав про Мері Фланаґан, а не про Марго Бамборо. Я погуглила ім’я,— додала Робін,— і виявилося, що вона зникла в 1959 році. Це найдовша справа про зниклу людину в Британії.

— Хто, як на тебе, скоріше помиляється? — спитав Страйк.— Місіс Рамедж чи Дженіс?

— Місіс Рамедж,— відповіла Робін.— Дженіс точно б їх не переплутала, правда? А місіс Рамедж — легко. Вона не має в цьому жодної особистої зацікавленості: просто дві зниклі жінки, обох звати на «М».

Страйк нахмурив брови, обмірковуючи це. Нарешті вимовив (гланди аж сіпало):

— Якщо Рамедж узагалі був байкар, не диво, що друг з поліції його не сприйняв серйозно. Але принаймні маємо підтвердження: Рамедж вважав, що якусь зниклу жінку він бачив.

Він так скривися, аж Робін спитала:

— Тобі боляче?

— Ні. Думаю, чи є сенс поговорити з Айрін і Дженіс окремо одна від одної. Я сподівався, що з Айрін Гіксон нам більше спілкуватися не доведеться. Як мінімум слід розглянути зв’язок між Марго Бамборо й Лемінгтон-Спа. Ти казала, маєш ще якусь зачіпку?

— Не те щоб аж зачіпку. Аманда Лоуз — тобто Аманда Байт, як її звали тоді, коли вона буцімто бачила Марго у вікні будинку на Клеркенвелл-роуд,— відповіла на мій лист. Можу переслати відповідь тобі, якщо хочеш, але якщо коротко, вона хоче грошей.

— Серйозно?

— Тільки написала це трохи красивішими словами. Каже, що розповідала поліції, але їй не повірили, розповіла Оукденові, але не отримала жодного пенні, а вона втомилася, що її не сприймають всерйоз і не платять. Якщо хочемо почути, що вона знає,— мусимо платити. Аманда запевняє, що отримала чимало негативної уваги, що її називали й брехухою, і фантазеркою, і вона не готова знову проходити через це без належної компенсації.

Страйк зробив ще одну нотатку.

— Скажи, що агенція не практикує оплати свідчень,— мовив Страйк.— Апелюй до її шляхетності. Якщо не спрацює, сотку заплатимо.

— Я думаю, вона сподівається на кілька тисяч.

— А я сподіваюся злітати на Різдво на Багами,— відповів Страйк; у вікно стукав дощ.— У тебе все?

— Так,— відповіла Робін і згорнула записник.

— А я марно шукав отого пацієнта, який сидів на бенику та стверджував, що вбив Марго. Аплторпа. Спробував усі варіанти схожих прізвищ, які зміг придумати, але ніц не знайшов. Можливо, таки доведеться з нею знову розмовляти. Хоч я б краще до Дженіс.

— Ти не сказав, що думаєш про книжку Оукдена.

— Безпринципний кон’юнктурник,— відповів Страйк,— який примудрився надряпати десять розділів фактично про ніщо. Але бажано його розшукати, якщо вдасться.

— Я шукаю,— зітхнула Робін,— але й він ніби зник з лиця планети. Здається, головним джерелом у нього була мати? Не думаю, що він зміг переконати людей, які справді знали Марго, з ним розмовляти.

— Не зміг,— погодився Страйк.— Ти там підкреслила майже все цікаве.

— Майже? — різко спитала Робін.

— Усе,— виправився Страйк.

— Ти помітив ще щось?

— Ні,— відповів Страйк, але зрозумів, що Робін не вірить, і додав: — Я просто думав, чи не міг хтось її замовити.

— Її чоловік? — здригнулася Робін.

— Можливо,— відповів Страйк.

— Чи ти думаєш на чоловіка прибиральниці? На Джулза Бейліса і його гаданих друзів зі злочинного світу?

— Та ні.

— Тоді чому...

— Я повсякчас повертаюся до того факту, що якщо її убили, то зробили це дуже ефективно. А отже, це міг бути...

— ...професійний кілер,— кивнула Робін.— Знаєш, я тут читала біографію лорда Лукана. Думають, що він міг найняти професіонала для вбивства дружини...

— ...а той помилився і вбив няню,— підхопив Страйк, який чув про цю теорію.— Так. Що ж, якщо таке сталося з Марго, то тут убивця значно компетентніший за того, якого найняв Лукан. Жодного сліду не лишив, ані краплини крові.

Запала коротка тиша. Страйк знову задивився на різдвяні вогні під дощем і вітром, а думки Робін полинули до Роя Фіппса, чоловіка, якого Уна назвала анемічним і який так зручно був прикутий до ліжка в день зникнення Марго.

— Так, маю іти,— заявив Страйк і підвівся.

— Я теж,— сказала Робін, складаючи речі.

— Ще будеш повертатися до офісу? — спитав Страйк.

Слід буде віддати їй ще не куплений подарунок, поки вона не поїхала до Йоркшира.

— Я не планувала,— відповіла Робін.— А треба?

— Краще повернися,— сказав Страйк, намагаючись вигадати привід. Він відчинив двері в приймальню.— Пат?

— Га? — озвалася Пат, не обертаючись. Вона знову друкувала — швидко й акуратно. Електронна цигарка між зубами підстрибувала.

— Нам з Робін треба вийти, але приїде чоловік на ім’я Грегорі Талбот з плівкою-шістнадцятиміліметрівкою. Зможете добути проектор, на якому можна її подивитися? В ідеалі — до п’ятої години?

Пат повільно розвернулася на стільці та глянула на Страйка. Гі мавпяче обличчя мало твердий вираз, очі — примружені.

— Ви хочете, щоб я до п’ятої години роздобула вінтажний кінопроектор?

— Я саме це і сказав,— кивнув Страйк і розвернувся до Робін.— Тоді ми зможемо дізнатися, що там таке Талбот ховав на горищі, поки ти не поїхала до Месема.

— Гаразд,— мовила Робін,— повернуся о четвертій.

27

Він звався Талус: мов бовван стояв, Залізний, незборимий і незламний, Він у руці залізний ціп тримав І побивав ним лжу, а правду — одкривав.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

За дві з половиною години Страйк стояв під маркізою «Гемлісу» на Реджент-стріт з торбами біля ніг і переконував себе в тому, що почувається нормально, хоча насправді було очевидно, що його трусить. По брудних тротуарах періщив холодний дощ, ноги сотень перехожих місили калюжі. Дощову воду хвилями здіймали машини, що проїздили повз; дощова вода текла Страйкові за комір, хоча теоретично він стояв під дашком.

Поглядаючи на телефон — невже Шпеник забув про домовленість випити? — Страйк вирішив закурити, але хворе горло смаку диму не оцінило. В роті стало так гидко, що по одній затяжці він викинув цигарку. Шпеник так і не написав, тож Страйк підняв торби й рушив далі. З кожним ковтком слини в горлі пекло.

Він оптимістично сподівався, що за дві години вже все купить, але настало пообіддя, а процес так і тривав. Як люди взагалі вирішують, що купити, коли з динаміків горлають різдвяні пісеньки, а від вибору товарів розбігаються очі — хоча товари ті всі здаються мотлохом? Шлях Страйка раз у раз перетинали цілі процесії жінок, які добирали речі ніби знічев’я. Вони що — генетично запрограмовані вишукувати ідеальний подарунок? Може, є варіант комусь заплатити, і хай усе обере за нього?

Очі самі заплющувалися, в горлі дерло, з носа почало текти. Страйк не знав, що шукає і куди йде, і просто сліпо тупав уперед. У нормі він мав чудове відчуття напрямку, але зараз повсякчас звертав не туди, губився. Кілька разів Страйк налітав на охайно викладені гірки різдвяних товарів чи наступав на дрібніших людей, а ті супилися, щось бурмотіли собі під ніс і поспішали вшитися геть.

Чималі торби містили три однакові іграшкові бластери, великі, пластикові, з поролоновими кулями,— для небожів; Страйк їх купив і з тих міркувань, що сам би про таке мріяв у одинадцять років, і через запевнення продавця, що цього року всі діти мріють саме про такі. Дядькові Теду купив светр (бо більше нічого не спало на думку), а шваґрові (з тими самими думками) коробку м’ячів для гольфу й велику пляшку джину. Лишалося найважче — подарунки для жінок: для Люсі, Джоан і Робін.

Задзвонив мобільний.

— Чорт.

Страйк відповз подалі від натовпу, став під манекеном у светрі з оленями, скинув з руки кілька торб і дістав мобільний.

— Страйк слухає.

— Куше, я тут під «Головою Шекспіра» на Ґрейт-Мальборо-стріт. За двадцять, га?

— Гаразд,— відповів Страйк (голос уже хрипів).— Я буквально за рогом.

Його знову кинуло в піт; голова та груди були геть мокрі. Спало на думку: мабуть, усе ж є ризик, що він таки підхопив грип від Барклея, і якщо так, то не можна привезти його до тітки — адже вона на потужних імуносупресорах. Страйк підхопив свої торби й вийшов на мокру вулицю.

Рушив у бік Ґрейт-Мальборо-стріт; праворуч виріс чорно-білий фасад універмагу «Ліберті». Перед центральним входом всюди розклали відра і ящики з букетами — спокусливо простими, вже навіть в обгортках; можна взяти квіти дорогою до «Голови Шекспіра», а тоді занести до офісу. Але, звісно, цього разу дарувати букет не можна. Рясно пітніючи, Страйк зайшов до крамниці, опустив торби на підлогу біля стійки з шовковими шарфами й набрав Ільзу.

— Так, Оґі? — почувся її голос.

— Що купити Робін на Різдво? — спитав Страйк. Говорити було вже важко, горло дерло страшенно.

— Що з тобою?

— Я фантастично почуваюся. Порадь мені щось. Я в «Ліберті».

— Гм,— відповіла Ільза.— Зараз.... О, я знаю, що ти можеш їй купити. Їй потрібні нові парфуми. Вона була купила, але...

— Всієї передісторії мені не треба,— грубо перервав їй Страйк.— Класна ідея. Парфуми. Які вона любить?

— Я ж тобі кажу, Оґі,— сказала Ільза.— Вона хоче якісь інакші. Купи їй щось нове.

— Та я запахів не відчуваю,— не витримав Страйк.— Застудився.

Але проблема була не тільки в цьому: він боявся, що коли особисто обере їй парфуми, то подарунок вийде надто персональний, як ота зелена сукня, придбана кілька років тому. Страйкові було треба щось штибу квітів — але не квіти. Щось таке, що повідомляло б «ти мені подобаєшся», але без «я б хотів, щоб ти пахнула оцим».

— Просто підійди до консультантів і скажи: «Мені потрібен аромат для жінки, в якої раніше був ,,Phylosykos“, але тепер вона хоче...»

— Що-що було? — перепитав Страйк.— Як ти сказала?

— «Філосикос». Раніше були ці парфуми.

— Повтори повільніше,— попросив Страйк. Голова розколювалася.

Ільза повторила.

— Тобто сказати про це консультантці, і хай дасть щось схоже?

— Саме так,— терпляче пояснила Ільза.

— Клас,— мовив Страйк.— Дуже дякую. На зв’язку.

«Консультантка сказала, що тобі це сподобається».

Так, саме ці слова він і промовить. «Консультантка сказала, що тобі це сподобається» — і все, подарунок деперсоналізовано, він стає майже таким самим буденним, як квіти, але водночас показує, що Страйк подумав, доклав зусиль. Піднявши торби, він покульгав у бік відділу, де наче виднілися якісь пляшечки.

Відділ парфумерії виявився маленьким — завбільшки десь як Страйків офіс. Він боком зайшов у натовп, пройшов під склепінням, розписаним зірками, й опинився в оточенні крихких флаконів; одні були вбрані в рюші, інші — розписані мереживними візерунками; деякі нагадували коштовні камінці, деякі скидалися на пляшечки з любовним зіллям. Перепрошуючи, Страйк за допомогою бластерів, м’ячів для гольфу та пляшки джину повідсував з дороги людей, аж нарешті дістався стрункого чоловіка в чорному, який поцікавився:

— Чим можу допомогти?

У цю саму мить Страйкові в око впала шерега однакових пляшечок з чорними етикетками і кришками. Вони мали практичний і поміркований вигляд; ані тіні романтики.

— Дайте котрийсь з отих,— прохрипів він, вказуючи на пляшечки.

— Так-так,— озвався чоловік.— А...

— Вона раніше носила «Філосикос». Треба щось схоже.

— Добре,— кивнув консультант і повів Страйка до полиць.— Добре, як вам...

— Ні,— відрубав Страйк, не давши консультанту навіть тестер до рук узяти. На пляшечці було написано «Carnal Flower» — «Квітка плоті».— Вона казала, що ці їй не сподобалися,— додав він, щоб не здатися зовсім диваком.— Є щось схоже на «Філосикос»...

— Може, «Dans Tes Bras»? — запропонував консультант і з іншої пляшечки побризкав на смужку картону.

— А це в перекладі буде...

— «У твоїх обіймах»,— кивнув консультант.

— Не годиться,— відповів Страйк, навіть не взявши смужки.— Може, є ще щось схоже на «Філо»...

— «Musc Ravageur»?

— «Спокусливий мускус»? Знаєте, я щось передумав,— заявив Страйк, відчуваючи, як під сорочкою струменить піт.— Який вихід найближчий до «Голови Шекспіра»?

Консультант без усмішки вказав Страйкові ліворуч. Знову перепрошуючи, Страйк просочився повз жінок, які роздивлялися флакони та бризкали на тестери, завернув за ріг і з полегшенням побачив, що паб, де на нього чекав Шпеник, міститься просто за скляними дверима відділу солодощів.

«Цукерки! — подумав Страйк, спиняючись і заважаючи пройти групі затурканих жінок.— Усі люблять шоколад!» Його кидало в піт напливами, було водночас і холодно, і жарко. Він підійшов до столу з коробками шоколадних цукерок — треба обрати найдорожчі, щоб показати симпатію і дружнє ставлення. Думаючи про те, який смак обрати, Страйк згадав якусь розмову про солону карамель, узяв найбільшу коробку, яка була, і рушив до каси.

За п’ять хвилин Страйк ще з однією торбиною в руках вийшов на Карнабі-стріт, над якою між будинками розтягнули різдвяні оздоби на музичну тему. Через лихоманку невидимі голови, позначені велетенськими навушниками й сонячними окулярами, здалися Страйкові не так святковими, як моторошними. З незручними торбами заходити до «Голови» довелося задки. Тут миготіли гірлянди, розсипався сміх.

— Куше,— гукнули до нього одразу за дверима.

Шпеник уже зайняв стіл. Голомозий, худий, блідий, весь у татуюваннях, Шпеник мав вічну елвісівську усмішку, бо шрам, що збігав через вилицю, навічно задер йому верхню губу. Він тримав пиво в одній руці й недбало хрумтів пальцями другої, вільної: цю звичку мав з підліткових років. У будь-якому місці Шпеник випромінював ауру небезпеки, навіюючи певність, що цей тип здатен за найменшої провокації вдатися до насильства. У пабі було дуже людно, але ніхто не намагався присісти за його столик. Дивна річ (хоч, може, нічого дивного в цьому не було), та біля ніг Шпеника теж стояли торби.

— Шо це ти? — спитав Шпеник, коли Страйк сів навпроти й опустив під стіл власні пакунки.— Морда страшна.

— Та нічого,— відповів Страйк, у якого текло з носа й калатало серце.— Застудився чи що.

— Так, шоб не дихав на мене,— застеріг Шпеник.— Тіки цього нам в хаті не вистачало. Захара тільки оговталася від грипу. Пиво будеш?

— Е... ні,— відповів Страйк. Думка про пиво раптом викликала відразу.— Можеш мені принести води?

— Йоханий бабай,— буркнув Шпеник, підводячись.

Коли він повернувся і поставив перед Страйком склянку води, той без зайвих преамбул почав:

— Хочу в тебе спитати про один випадок. То був дев’яносто другий чи дев’яносто третій рік. Тобі треба було в місто, машину ти мав, але не міг сісти за кермо. Щось із рукою, вона в тебе була в гіпсі.

Шпеник нетерпляче знизав плечами, мовляв, хто такі дрібниці пам’ятає? Все життя Шпеника складалося з нескінченної низки травм, що їх він отримував чи завдавав, і випадків, коли треба було їхати в справах, пов’язаних з готівкою, наркотиками, погрозами чи бійками. За ті періоди, коли Шпеник сидів по в’язницях, його професійне середовище змінювалося хіба трохи. Половина хлопців, з якими він працював підлітком, загинула від ножа чи передозування. Один кузен помер у поліційній машині, іншого застрелили в потилицю — вбивцю так і не спіймали.

— Ти мав щось відвезти,— провадив Страйк, намагаючись дати підказки Шпениковій пам’яті.— Якісь сумки чи то з наркотою, чи то з грошима, не знаю. Тобі треба було негайно знайти водія, я погодився. Ми поїхали до стрипклубу в Сохо. Називався «Шельми».

— А, «Шельми»,— кивнув Шпеник.— Так його вже немає. Років десять чи п’ятнадцять як зачинився.

— Коли ми приїхали, там був гурт чоловіків перед входом. Один з них — великий чорний лисий тип...

— От пам’ять,— розвеселився Шпеник.— Можна в цирку виступати. «Куш, хлопчик з феноменальною пам’яттю»!

— ...і ще такий самий здоровань — ніби латинос — із чорною фарбованою чуприною і довгими баками. Ми зупинилися, ти опустив вікно, а він підійшов поговорити з тобою і зіперся на дверцята рукою. Мав очі як у басета, а на руці — великий золотий перстень з лев’ячою...

— Гнійний Риччі,— кивнув Шпеник.

— Ти його пам’ятаєш?

— Куше, сам як думаєш, якшо я ім’я сказав?

— Так. Вибач. Ти знаєш, як його звати насправді?

— Ніко, Нікколо Риччі, але всі кажуть «Гнійний». Бандит старої школи. Сутенер. Мав кілька стрипклубів і кілька ломбардів. Старий Лондон як він є. Починав у банді Сабіні ше пацаном.

— Ще раз, як ти сказав? «Риччі»? З подвоєнням?

— А нашо тобі?

Страйк витягнув з кишені «Що ж сталося з Марго Бамборо?», розгорнув на фотографіях з різдвяної вечірки в клініці та простягнув Шпенику. Той узяв з підозріливим виглядом. Якусь мить придивлявся до чоловіка з золотим перснем, тоді повернув книжку Страйкові.

— Ну? — спитав Страйк.

— Наче він. Де то?

— У Клеркенвеллі. Різдвяна вечірка в лікарів.

Шпеник трохи здивувався.

— Сабіні якраз у Клеркенвеллі був годувався, га? Ну й бандити теж до лікарів ходять, не?

— Це вечірка,— пояснив Страйк.— Вони не на роботі. Нащо Гнійному Риччі приходити до лікарів на вечірку?

— А я знаю,— знизав плечима Шпеник.— Убити когось?

— Цікаве припущення,— сказав Страйк,— бо я розслідую зникнення жінки, яка там була того вечора.

Шпеник кинув на нього косий погляд.

— Гнійний Риччі вже той-во,— тихо сказав він.— Зовсім старий.

— Але ще живий ?

— Живий. Здали в будинок для літніх.

— Звідки ти знаєш?

— Мав справи з Лукою, його старшим.

— Сини пішли тим самим шляхом?

— Ну, банд Маленької Італії вже нема. Але то бандити, так,— кивнув Шпеник. Тоді нахилився через стіл і тихо додав: — Слухай сюди, Куше. Тобі проблеми з пацанами Гнійного Риччі не треба.

Вперше в житті Шпеник так застерігав Страйка.

— Якшо ти хоч на крок підійдеш до їхнього старого чи спробуєш на нього шось повісити, сини з тебе шкуру здеруть. Січеш? Їм усе як два пальці. Підпалять тобі офіс. Дівку твою поріжуть.

— Розкажи мені про Гнійного. Все, що знаєш.

— Куше, ти чуєш, шо я тобі кажу?

— Та розкажи мені про нього, бляха-муха.

Шпеник насупився.

— Шльондри. Порнуха. Ше наркота, але в першу чергу жінки. Працював тоді ж, коли Джордж Корнелл, Джиммі Гамфріз, ота вся братія. Отой золотий перстень йому типу Денні Лев подарував. Денні Лев — то авторитет з Нью-Йорка. Типу вони родичі. Не знаю, чи правда.

— А тобі не траплявся тип на прізвище Конті? — спитав Страйк.— Мабуть, трохи молодший за Риччі.

— Нє. Але Лука Риччі — псих грьобаний,— відповів Шпеник.— Коли ця твоя мадама зникла?

— У 1974 році.

Він чекав, що Шпеник не повірить власним вухам і посміється над самою думкою про те, що за сорок років ще можна щось відшукати, але давній друг тільки насупив брови і продовжив хрускотіти пальцями з невпинністю жука-точильника. Детектив раптом усвідомив, що Шпеник знає про давні злочини та їхні довгі тіні більше, ніж більшість поліціянтів.

— Її звали Марго Бамборо,— сказав Страйк.— Зникла дорогою до пабу. Нічого не знайшли — ні сумочки, ні ключів, нічого взагалі. Більше ніхто її не бачив.

Шпеник пригубив пиво.

— Професіонали працювали,— прокоментував він.

— Саме це я і подумав,— кивнув Страйк.— А відтак...

— Відтак — голяк,— відрубав Шпеник.— Якшо мадаму взяв Гнійний Риччі чи його пацани, то це баста, нема шо шукати, січеш? Я знаю, шо ти в нас герой-бойскаут, друже, але тут один тип був зачепив Луку Риччі, то за кілька днів його жінка відчинила двері, а їй кислотою в обличчя — шварк! Лишилася без ока. Кинь це діло, Куше. Якшо відповідь — Гнійний Риччі, треба на хрін забути питання.

28

Неспокій Бритомарту обійняв — Як бути їй у цій тяжкій знегоді?

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Пат невідомо як спромоглася добути вінтажний проектор. Доставити обіцяли на четверту, але була вже чверть на шосту, а Страйк і Робін усе чекали; тут Робін уже сказала, що їй справді час іти. Вона досі не зібрала речей на завтрашню поїздку до Йоркширу, хотіла виспатися перед поїздом і, правду кажучи, просто образилася на Страйків подарунок — шоколадні цукерки з солоною карамеллю, які він навіть не загорнув. Страйк поспіхом витягнув їх з фірмового пакета «Ліберті», щойно вона зайшла, і Робін здогадалася, що саме для цього він, власне, і змусив її повернутися до офісу. Довелося пертися аж сюди, на Денмарк-стріт, у переповненому метро! Тепер Робін ремствувала, що витратила стільки зусиль і часу, шукаючи й загортаючи в красивий папір дівіді з давнім концертом Тома Вейтса — кілька тижнів тому Страйк обмовився, що хотів би його подивитися. Робін про цього співака навіть не чула; довелося витратити час, щоб з’ясувати, про кого саме говорив Страйк, і визначити, що концерти, яких він не бачив,— це два виступи з програмою «No Visitors After Midnight» — «Жодних візитерів після опівночі». А він натомість вручив їй якісь перші-ліпші цукерки!

Робін просто кинула цей подарунок в Макса на кухні, а вранці сіла на переповнений поїзд до Гарроґейта. Їдучи на північ (місце у вагоні вона, на щастя, забронювала наперед), Робін намагалася переконати себе, що це почуття спустошеності — то просто втома. Різдво вдома стане чудовим відпочинком. Робін познайомиться з новонародженою небогою, вранці буде валятися в ліжку досхочу, їстиме домашні страви й годинами сидітиме перед телевізором.

У кінці вагона горлав малюк, а мама не менш гучно намагалася його розважити й заспокоїти. Робін дістала айпод і одягнула навушники. Вона скачала альбом «Court and Spark» Джоні Мітчелл, про який Уна казала, що його любила Марго Бамборо. Робін уже кілька тижнів не знаходила часу послухати його — і взагалі послухати музику.

Але альбом її не втішив і настрою не підняв, а скоріше занепокоїв. Такого Робін ще не слухала. Вона думала, що там будуть приємні мелодії і чіпкі музичні ходи, але була розчарована: всі пісні здавалися незавершеними, розхристаними, без фіналу. Чарівне сопрано підносилося й опадало над акордами на піаніно чи гітарі, але не опускалося до такої банальності, як приспів. Не було під що притупнути ногою. Неможливо було підспівувати — хіба тільки маєш голос, як у Мітчелл (а Робін такого голосу не мала). Слова були дивні й відгукувалися неприємно. Робін не знала, чи колись відчувала те, про що співає Мітчелл, і ставало не по собі, бентежно, сумно: «Love came to my door, with a sleeping roll and a madmans soul...[3]»

Витримавши кілька секунд третього треку, Робін вимкнула айпод і взяла журнал, який прихопила в потяг. Малюк у кінці вагона надривався.

Знічений настрій протримався до кінця поїздки, але коли Робін побачила на платформі маму, яка мала відвезти її до Месема на машині, то відчула хвилю щирої теплоти. Вона обійняла Лінду, і наступні десять хвилин — поки вони теревенили, ідучи до машини, і пройшли повз кав’ярню, з якої лунала різдвяна музика,— навіть похмуре сіре небо Йоркширу й запах псини, який лишив у машині лабрадор Раунтрі, здавалися втішними, радісними, приємно знайомими.

Зачинивши дверцята з водійського боку, Лінда промовила:

— Я маю тобі дещо сказати.

Замість прокрутити ключ запалювання, вона розвернулася до Робін, при цьому здавалася майже наляканою.

Робін відчула паніку, від якої аж усе перевернулося всередині.

— Що сталося? — спитала вона.

— Ні-ні,— поспішно запевнила Лінда,— все добре. Просто хотіла попередити тебе, поки ми не приїхали до Месема... раптом ти їх побачиш.

— Кого побачу?

— Метью,— відповіла Лінда,— привіз... він привіз додому ту жінку. Сару Шедлок. Вони гостюють у Джефрі на Різдво.

— А,— озвалася Робін.— Боже, мамо, я подумала, що хтось помер.

Було неприємно, що мама так на неї дивиться. Всередині все похололо, крихке щастя, що було спалахнуло в серці, знову згасло, але Робін змусила себе усміхнутися і говорити недбало.

— Та нічого, я в курсі. Мені дзвонив її екс-наречений. Мала б і сама здогадатися,— додала вона, дивуючись, що про таке не подумала,— що вони приїдуть сюди на Різдво. Їдьмо вже додому! Я страшенно хочу чаю.

— Ти в курсі? А нам чого не сказала?

Проте Лінда сама відповіла на це питання, поки їхали. Робін не заспокоїла й не втішила мамина емоційна розповідь про обурення, яке вона відчула, коли сусідка сказала, що Метью гуляє з Сарою під руку посеред міста. Гі не втішила нищівна критика манер і моральних якостей колишнього чоловіка, і вже зовсім зайвою здалася детальна розповідь про реакцію всіх членів родини («Мартін аж хотів його знову побити!»). Тоді Лінда перейшла на тему розлучення: то що там діється? Чого так довго? Робін справді думає, що досудове врегулювання щось вирішить? Хіба поведінка Метью, який он зухвало виставляє своє бабисько перед цілим Месемом,— це не наочна демонстрація відсутності совісті та здорового глузду? Чому, ну чому Робін не погодилася віддати справу юристам з Гарроґейта, чому вона вирішила, що та лондонська адвокатка впорається, он Корінна Максвелл сказала, що її власна донька розлучалася без дітей, і все було елементарно...

Але принаймні маємо Аннабель-Марі! Так завершився монолог Лінди, коли вони саме завернули на вулицю, де стояв будинок батьків Робін.

— Ой, Робін, ти б тільки її бачила!..

Двері відчинилися ще до того, як машина зупинилася. На порозі стояли Дженні та Стівен, такі збуджені, ніби це вони зараз будуть уперше бачити свою новонароджену доньку, а не Робін. Розуміючи, на яку реакцію від неї чекають, Робін почепила на обличчя захоплену усмішку й за кілька хвилин уже сиділа на дивані у вітальні батьків і тримала на руках тепле сонне немовля, загорнуте у вовняну ковдру, дивно міцне й важке. Дитина пахла тальком.

— Стівене, вона прегарна,— сказала Робін. Раунтрі стукотів хвостом об столик, тицявся носом Робін у руку, не розуміючи, чого це його не пестять і не гладять, як він звик.

— Вона прегарна, Дженні,— повторила Робін, а невістка клацала фото на тему «Тітонька Робін знайомиться з Аннабель».

— Вона прегарна, мамо,— втретє повторила Робін для Лінди, яка принесла тацю з чаєм і палала бажанням почути, що Робін думає про їхнє маленьке диво.

— Ще одна дівчинка в родині, і тепер хоч вирівнялися, правда? — задоволено відповіла Лінда. Гнів на Метью ущух; онука зайняла всі її думки.

У вітальні було тісніше, ніж зазвичай, не лише через ялинку й листівки, а й через речі немовляти. Пеленальний килимок, переносне ліжечко, якісь таємничі марлі, пакет підгузків і якась дивна штукенція, про яку Дженні пояснила, що то молоковідсмоктувач. Робін підтакувала, усміхалася, сміялася, їла печиво, слухала історії про пологи, знову захоплювалася дитиною і тримала її на руках, а коли немовля прокинулося і Дженні забрала його та з новонабутим відчуттям власної значущості взялася годувати, Робін сказала, що піде нагору й розбере речі.

Вона понесла сумку нагору, а внизу навіть не звернули уваги на те, що вона пішла,— так усі захоплено милувалися дитиною. Робін зачинила по собі двері, але замість розбирати речі лягла на своє давнє ліжко. Обличчя боліло від силуваних усмішок. Вона заплющила очі й поринула в розкіш виснаженості та страждання.

29

Так з волею своєю він змагавсь, Та слабості вкінці програв двобій І у полон недузі злій віддавсь, Що, рада перемозі неважкій, Спустошила йому нутро...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

За три дні до Різдва Страйкові довелося відкинути всяку претензію на те, що в нього не грип. Дійшовши висновку, що єдиний адекватний варіант — це зачинитися в себе на горищі, поки організмом блукає вірус, він докульгав до людного супермаркету й там — температурячи, пітніючи, дихаючи ротом і мріючи опинитися подалі від людей і утертих різдвяних пісеньок — накупив харчів на кілька днів і заніс до своїх двох кімнат над офісом.

Як і очікувалося, Джоан важко сприйняла новину про те, що він не приєднається до святкування в Корнволлі. Вона запропонувала навіть усе одно приїхати — хай просто сидить подалі від неї,— але, на Страйкове полегшення, Тед це заборонив. Він не знав, чи то не параноя, але, здається, Люсі не повірила, що він справді хворий. І навіть якщо повірила, з її тону можна було виснувати, що захворів він навмисно. Здається, він розчув звинувачувальні нотки в словах про те, що Джоан повністю втратила волосся.

Станом на п’яту годину Святвечора Страйк почав так кашляти, що бриніло в легенях і боліли ребра. Він саме дрімав на ліжку в футболці й трусах, а протез стояв під стіною, коли його збудив якийсь гуркіт. Хтось спускався від його дверей металевими сходами. Страйк хотів був гукнути до тієї людини, але його скрутив напад кашлю. Він ледве сів, щоб прочистити легені, і не почув, як людина піднімається знову. У двері постукали.

— Що? — з усієї сили гукнув Страйк і негайно про це пожалкував.

— Вам щось треба? — спитав низький рипучий голос Пат.

— Ні,— гукнув Страйк. Вийшло не «ні», а хрипіння.

— Вам є що їсти?

— Так.

— Ліки маєте?

— Так.

— Я тут вам за дверима лишу дещо...— (Страйк почув, як вона опускає на підлогу якісь речі).— Тут подарунки. Суп з’їжте, поки не охолонув. Побачимося двадцять восьмого.

Страйк не встиг відповісти, як її кроки вже задзвеніли сходами.

Він не був певен, що слово «суп» йому не примарилося, але на саму думку про таке спромігся підтягнути до себе милиці й дошкандибати до дверей. Холод зі сходового майданчика додав до його лихоманки ще й сироти по шкірі. Пат затягнула нагору вінтажний проектор; мабуть, саме цей гуркіт його і збудив. Поруч лежала бляшанка з плівкою з горища Грегорі Талбота, кілька різдвяних подарунків, жменя листівок і дві полістиролові упаковки з гарячим курячим супом. Мабуть, Пат по нього ходила аж у Чайнатаун. Страйк почувався до розпачу вдячним.

Лишивши важкий проектор і бляшанку з плівкою на сходовому майданчику, він милицею замів подарунки й листівки всередину квартири, а тоді повільно нахилився по суп.

Перш ніж почати їсти, Страйк узяв з тумбочки мобільний і написав Пат:

Дуже вам дякую. Бажаю гарно відсвяткувати.

Після того він загорнувся в ковдру й з’їв суп просто з упаковки, не відчуваючи смаку. Страйк сподівався, що гаряче трохи заспокоїть горло, але кашель не відпускав. Раз чи двічі здавалося, що він зараз поверне їжу назад. Шлунок теж не розумів, чи сподобалася йому їжа. Прикінчивши обидві порції, Страйк накрився ковдрою, ліг і, пітніючи, дивився на синє небо. Кишки крутило. Він не розумів, чого процес одужання так забарився.

Цілу ніч він то спав, то мучився від кашлю. Різдвяного ранку Страйк прокинувся так само з температурою; постіль була мокра від поту. У квартирі, куди завжди пробивався гамір з вулиці, панувала неприродна тиша. Весь рух по Тоттенгем-Корт-роуд кудись зник. Мабуть, навіть таксисти святкували вдома з рідними.

Страйк не мав звички жаліти себе, але зараз лежав на самоті в ліжку з кашлем і в поті, ребра боліли, холодильник був уже майже порожній — і думки самі линули до різдвяних спогадів, надто до святкувань з Тедом і Джоан у Сент-Мосі, де все було як у книжках і телесеріалах — індичка, хлопавки, подарунки в шкарпетках над коминком.

Не схожий був сьогоднішній день і на його перше Різдво вдалині від домівки та друзів. Кілька разів на свята Страйк лишався в армії — їв ніяку індичку з фольгових таць, а навколо ходили колеги в камуфляжі й ковпаках санта-клаусів. Страйк любив армію за порядок, який втішав за відсутності інших радощів, але сьогодні дух товариства не підтримував його. Був тільки розпач на думку про те, що він — хворий, одноногий — застряг на горищі з протягами й пожинає плоди власної рішучої відмови підтримувати стосунки з людьми, які могли б прийти на поміч у хворобі чи біді.

Цього різдвяного ранку згадка про доброту Пат здавалася ще зворушливішою. Обернувши голову, Страйк побачив на підлозі під дверима подарунки, які вона принесла з офісу.

Він підвівся, так само кашляючи, взяв милиці й пішов до ванної. Сеча була темна, неголене обличчя в дзеркалі — сіре. Попри весь розпач через слабкість і втому, армійські звички не дали Страйкові просто повернутися до ліжка. Він розумів, що коли лежатиме немитий і без ноги, то тільки дужче задепресує. Тож він помився, рухаючись дуже обережно, щоб не впасти, витерся, одягнув чисту футболку, труси й халат, а тоді, здригаючись від нападів кашлю, приготував собі несмачну кашу на воді — залишки молока вирішив приберегти до чаю. Оскільки Страйк планував до сьогодні вже одужати, з їжі лишилися зів’ялі овочі, трохи сирої простроченої курятини й останній шматок твердого чедеру.

Поснідавши, Страйк випив знеболювальне та причепив протез, а тоді, не чекаючи, поки хвороба відбере залишки фізичних сил, поміняв білизну на ліжку, поклав подарунки на стіл на кухні й заніс проектор і бляшанку з плівкою до квартири. Як він і очікував, на бляшанці був символ Козерога. Фломастер збляк, але малюнок можна було розгледіти.

Страйк поклав бляшанку під вікно, аж тут задзижчав мобільний. Страйк узяв телефон, думаючи, що то Люсі питає, коли він уже спроможеться подзвонити й побажати щасливого Різдва родині в Сент-Мосі.

Веселого Різдва, Блуї. Ти щасливий? Святкуєш з коханою?

Шарлотта не писала йому вже два тижні, ніби телепатично вловила його рішучість зв’язатися з її чоловіком, якщо в повідомленнях стане хоч на крихту більше натяків на намір заподіяти собі шкоду.

Так просто було б відповісти! Сказати їй, що він один, хворий, самотній. Страйк згадав фото її оголеної, яке вона надіслала йому на день народження, а він примусив себе його видалити. Але він пройшов такий довгий шлях до цього самотнього прихистку від емоційних бур! Так, колись він її дуже кохав, вона й досі була здатна кількома словами розбурхати його спокій, але Страйк, стоячи біля кухонного столу, примусив себе згадати той єдиний раз, коли Шарлотта їздила з ним на Різдво до Сент-Моса. Він згадав скандал на весь крихітний будиночок, згадав, яка вона вибігла геть повз святковий стіл, навколо якого зібралася родина, згадав обличчя Теда і Джоан, які чекали на приїзд Страйка понад рік (він тоді квартирувався в Німеччині від відділу спеціальних розслідувань Королівської військової поліції).

Страйк вимкнув звук на мобільному. Самоповага й самодисципліна завжди слугували йому щитом проти апатії і нещастя. Що те Різдво? Якщо абстрагуватися від думки, що інші люди святкують і радіють, буде звичайний собі зимовий день. Фізично він нині заслаб, але чому б не скористатися розумовими здібностями й не попрацювати над справою Бамборо?

Розсудивши так, Страйк запарив собі горня чаю, додав трохи молока, розгорнув ноутбук... тут його скрутив кашель, але Страйк перечитав документ, який склав перед хворобою: резюме вмісту шкіряного нотатника Білла Талбота з усіма тими окультними символами, що їх Страйк розшифровував три тижні. Він планував відіслати документ Робін і спитати її думки.

Окультні нотатки Талбота

1. Загальний зміст.

2. Ключ до символів.

3. Можливі зачіпки.

4. Навряд чи щось корисне.

5. Наші дії.

Загальний зміст

Хвороба Талбота знайшла вираження в певності, що він може розкрити справу Бамборо за допомогою окультних засобів. На додачу до астрології, він використовував карти таро з «Книги Тота» Алістера Кроулі, які теж містять астрологічний елемент. Він почав вивчати окультних авторів — Кроулі, Еліфаса Леві й астрологиню Еванджеліну Адамс — і вдався до магічних ритуалів.

До хвороби Талбот відвідував церкву. Захворівши, він вирішив, що полює буквально на диявола або втілення зла. Алістер Кроулі (який, вочевидь, найсильніше вплинув на Талбота) називав себе Бафометом і пов’язував постать Бафомета водночас і з дияволом, і зі знаком Козерога. Саме звідси, либонь, випливає упевненість Талбота в тому, що вбивця Марго — Козеріг.

В цілому в його нотатнику мало корисного, але я вважаю, що Талбот лишив три...

Страйк витер слово «три» і написав «чотири». Як завше, робота викликала бажання закурити. І ніби протестуючи проти самої думки про цигарки, легені відповіли шаленим нападом кашлю; довелося хапати паперовий рушник, щоб утримати те, що вони намагалися вихаркати. Страйк, якого трохи трусило, зрозумів натяк і щільніше загорнувся в халат. Відпивши чаю,— смаку він не відчував,— Страйк повернувся до роботи.

В цілому в його нотатнику мало корисного, але я вважаю, що Талбот лишив чотири справжні зачіпки, про які не згадав у офіційних матеріалах справи, а тільки в своїй «істинній книзі» — тобто в шкіряному нотатнику.

Ключ до символів

У нотатнику немає імен, тільки символи зодіаку. Я не став шукати безіменних свідків, оскільки ми все одно не зрозуміємо, хто вони, маючи тільки їхні зодіакальні знаки. Але після перевірки всіх прямих доказів я гадаю, що Талбот вважав важливими фігурами в розслідуванні таких людей:

Тепер Страйк стер останній абзац, дописав ім’я, змінив примітку.

* Своє припущення щодо Скорпіона я пишу нижче, але це може бути і хтось, поки що не відомий нам.

* * Гадки не маю, що то за символи. Не знайшов їх на жодному сайті про астрологію. Здається, Талбот їх сам вигадав. Якби він тримався за натальні знаки, то Айрін була б ще одними Близнюками, а Рой — Козерогом. Талбот пише, що Рой «не може бути справжнім Козерогом», бо він винахідливий, чутливий і музикальний, а тоді приписує йому новий символ за порадою Шмідта.

Шмідт

Прізвище «Шмідт» зустрічається всюди в нотатнику. «Шмідт виправляє на (інший знак)», «Шмідт усе змінює», «Шмідт не погоджується». Здебільшого Шмідт переписує натальні знаки, хоча вони мали б лишатися константами, адже дата народження не змінюється. Я спитав у Грегорі Талбота, але він не пригадує, щоб у батька були знайомі з таким прізвищем. Можливо, він бачив, що реальні люди не збігаються з описами знаків, а Шмідт — то просто його здоровий глузд нагадує про себе.

Можливі зачіпки

Джозеф Бреннер

Хоча спочатку Талбот хотів зняти з Бреннера підозри на тій підставі, що він Терези (за Еванджеліною Адамс, «Терези — найбільш надійний з усіх знаків»), пізніше він зазначає, що неназваний пацієнт клініки бачив Джозефа Бреннера в багатоквартирному будинку на Скіннер-стріт у вечір, коли зникла Марго. Це прямо суперечить власній версії Бреннера (який стверджує, що пішов додому), версії його сестри (яка це підтверджує) і, можливо, версії сусіди з собакою, який бачив Бреннера у вікні його власного будинку об одинадцятій вечора. Не написано, о котрій саме годині Бреннера буцімто бачили в Майкл-Кліфф-Гаузі, до якого від клініки Святого Івана три хвилини, але лежить він скоріше на шляху, яким користувалася Марго, ніж на шляху до будинку Бреннера, до якого було їхати 20 хвилин. Нічого цього немає у поліційних матеріалах; вочевидь, подальшого розслідування не було.

Смерть Скорпіона

Талбот натякає, що хтось помер і що Марго могла вважати обставини цієї смерті підозрілими. Смерть Скорпіона пов’язана з Рибами (Датвейт) і Раком (Дженіс), а отже, найбільш імовірна кандидатура на роль скорпіона — це Джоанна Гаммонд, заміжня коханка Датвейта, яка вкоротила собі віку.

Версія про Гаммонд, Датвейта і Дженіс непогано лягає у загальну картину: Марго могла озвучити свої підозри щодо смерті Гаммонд Датвейтові під час останньої зустрічі, і саме тому він так вибіг з її кабінету. А Дженіс — сусідка й подруга Датвейта — могла мати щодо нього свої власні підозри.

Проблема цієї теорії полягає в тому, що я перевірив дату народження Джоанни Гаммонд в інтернеті, і вона виявилася Стрільцем. Або покійний Скорпіон — хтось інший, або Талбот щось наплутав з датою її народження.

Кров у будинку Фіппсів /Рой не лежав

Коли до справи взявся Аосон, прибиральниця Вілма сказала йому, що бачила Роя в саду в день зникнення Марго, хоча він не мав уставати з ліжка. Також вона стверджувала, що бачила кров у гостьовій спальні й витерла її.

Лосон вважав, що тоді Вілма вперше повідомила про ці факти поліції, і вирішив, що вона просто хоче влаштувати проблеми Рою Фіппсу.

Однак виявляється, що Вілма розповіла-таки про все Талботові, який не став вносити це до офіційних протоколів, а натомість записав у свій астрологічний нотатник.

Здавалося б, Вілма вже повідомила важливу інформацію, але Тал-бот підозрював, що вона приховує щось ще. Здається, він запевнив себе, що Вілма має якісь окультні здібності чи володіє таємним знанням. Він пише, що в Тільця є «магія» і що Вілма сама могла пролити кров на килим, плануючи якийсь ритуал.

Коли Талбот ворожить на картах таро, у розкладах з’являється багато карт, пов’язаних з Тільцем, знаком Вілми, і він інтерпретує це в тому дусі, що Вілма знає більше, ніж каже. Талбот підкреслює фразу «чорний привид» стосовно неї і асоціює її з «Чорною Ліліт», яку астрологія стійко пов’язує з табу й таємницями. За відсутності іншого пояснення, я підозрюю тут старий добрий расизм.

По Чаринг-Кросс-роуд проїхала машина, з якої гучно лунала «Do They Know It’s Christmas?» Страйк насупився, додав ще один пункт до переліку можливої нової інформації і почав друкувати.

Ніка Риччі («Гнійний»)

Талбот пише, що неназваний перехожий бачив, як Аев-3 виходив з клініки вночі. Гнійний Риччі потрапив на світлину, зроблену Дороті Оукден на різдвяній вечірці в 1973 році. Це фото її син опублікував у своїй книзі. Риччі — Лев (дата народження підтверджується в газеті 1968 року).

Риччі був професійним бандитом, порномагнатом і сутенером, який у 1974 році жив на Лезер-лейн у Клеркенвеллі, що зовсім неподалік клініки Святого Івана, тобто він мав бути приписаним до когось із тамтешніх лікарів. Зараз йому за дев’яносто, за словами Шпеника, живе в будинку для літніх.

В офіційних протоколах немає нічого про появу Риччі на вечірці, але Талбот знайшов цей факт достатньо важливим, щоб написати про Риччі в астрологічному нотатнику; втім, немає жодних ознак того, що він розслідував цю лінію чи казав про неї Лосонові. Можливі пояснення: 1) оскільки Риччі — Лев, а не Козеріг, Талбот вирішив, що він не міг бути Бафометом, 2) Талбот не повірив свідку, який бачив Риччі, 3) Талбот дізнався, що Риччі мав алібі на час зникнення Марго, але не записав цього, 4) Талбот знав, що Риччі має алібі на час інших викрадень Ессекського Різника.

У будь-якому разі факт появи Риччі на вечірці потрібно вивчити детальніше. Він мав знайомства, за допомогою яких міг влаштувати зникнення. Див. наші дії нижче.

Виявилося важче, ніж зазвичай, організувати й записати свої думки про Гнійного Риччі. Страйк дуже втомився, горло дерло, міжреберні м’язи боліли від кашлю. Він перечитав решту документу й вирішив, що окрім «наших дій» там небагато цінного. Виправивши кілька друкарських помилок, він прикріпив файл до листа й відіслав Робін.

Тільки з запізненням йому спало на думку, що деякі люди можуть вважати робочі листи в Різдво неприйнятними. Однак Страйк відкинув докори сумління: Робін наразі святкує з рідними й перевірить пошту в кращому разі завтра.

Він узяв мобільний і подивився, чи немає нових повідомлень. Шарлотта більше не писала. Ну звісно, їй же треба дбати про близнят, свого чоловіка і його аристократичну родину. Страйк відклав телефон.

Сил не було зовсім, але від бездіяльності ставало ще тривожніше. Без особливої цікавості він роздивився подарунки, які поклав на стіл: обидва точно були від удячних колег, бо адресувалися йому й Робін. Потрусивши більший пакунок, Страйк виснував, що там цукерки.

Він повернувся до ліжка й подивився телевізор, але постійні згадки про Різдво гнітили, і Страйк вимкнув передачу просто посередині вітання ведучого, який зичив усім глядачам щасливого...

Страйк повернувся до кухні, і в око йому впав важкий проектор і бляшанка з плівкою на підлозі. На мить завагавшись, від підняв важкий пристрій на стіл, розвернув до порожньої стіни кухні й увімкнув у розетку. Тоді зняв кришку з бляшанки й побачив товсту котушку шістнадцятиміліметрової плівки. Дістав її, вставив у проектор.

У голові паморочилося, а ще повсякчас доводилося спинятися і викашлювати мокроту в рушник, тож Страйк майже годину з’ясовував, як працює старий проектор. За цей час він устиг навіть трохи зголодніти. Була вже майже друга. Стараючись не думати про

Сент-Мос, де велика індичка з усіма начинками, мабуть, уже золотисто запеклася, але вирішивши, що хоч якийсь апетит — то знак повернення доброго здоров’я, Страйк дістав з холодильника прострочену курку й овочі, зварив локшини та швидко все обсмажив на сильному вогні.

Смаку він так і не відчував, але друга порція їжі допомогла Страйкові почутися людиною. Розгорнувши пакунок з цукерками, він поласував шоколадом, а тоді увімкнув проектор.

На стіні — у сонячний день зображення було блідим — замиготіла постать голої жінки. На голові в неї був мішок, руки зв’язані за спиною. В кадрі з’явилася чоловіча нога в чорній холоші. Чоловік копнув жінку; та упала навколішки. Чоловік буцав її знову та знову, й ось вона вже не підводиться з підлоги (то був ніби якийсь склад).

Звісно, вона кричала — як тут не кричати! — але звуку не було. Під лівим персом на ребрах збігав тонкий шрам — ніби жінка вже була знайома з ножем. Усі чоловіки на плівці ховали обличчя під шарфами чи балаклавами. Гола була тільки вона; чоловіки лише спускали джинси.

Рухатися жінка припинила задовго до того, як вони з нею закінчили. Але коли вона ще рухалася,— а з численних колотих ран струменіла кров,— у кадрі з’явилася рука чоловіка, який спостерігав за видовищем, але участі не брав. На руці блимнуло щось велике й золоте.

Страйк вимкнув проектор. Його раптом кинуло в холодний піт. Ледь він устиг добігти до ванної, його знудило — і він блював, аж поки не виблював із себе все, а за вікнами горища не почало сутеніти.

30

«Ах, люба пані,— тут рече Пейнім,—

Даруйте хибу, їй причина — шал;

Сей муж неґречний, бо керує ним

Журба нестерпна...»

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Аннабель горлала в старій кімнаті Стівена — по сусідству з кімнатою Робін. Небога кричала більшу частину ночі на Різдво, і Робін не спала разом з нею, а щоб заглушити крик, слухала в навушниках Джоан Мітчелл.

Чотириденне ув’язнення в батьківському домі в Месемі повернуло Робін до химерних лабіринтів мелодій Мітчелл і текстів, у яких вона дивно губилася. Але Марго Бамборо тамувала цією музикою якусь свою потребу — а хіба її життя не було значно складнішим за життя Робін? Підтримувала недужих батьків, любила новонароджену доньку й сумувала за нею, боролася з перехресними течіями й залякуванням на роботі, з чоловіком, який з нею не розмовляв, з колишнім коханцем, який повернувся і казав, що змінився. Що власні негаразди Робін у порівнянні з цим?

Тож Робін лежала в темряві та слухала, як не слухала в поїзді. Так вона розчула чужинську вишуканість у словах, що їх співав прегарний голос. У житті Робін не трапилося божевільних романів, які вона могла б дослідити чи оплакати: тільки один бойфренд і один шлюб, у якому все полетіло шкереберть, і ось вона опинилася в батьківському домі — бездітна двадцятидев’ятирічна жінка, чиє життя плине «у протилежному напрямку, не як усі ми»: іншими словами, рухається назад.

Але тепер у темряві Робін розчула мелодію серед хаосу різнобіж-них акордів. Щойно вона припинила порівнювати цю музику з уже знайомими піснями, з чужих і дивних образів постала сповідь про неприкаяність і недоречність, про те, як складно жити подвійним життям, марно чекати на споріднену душу, прагнути і кохання, і свободи.

Робін аж здригнулася, почувши перші слова восьмого треку: «I'm always running behind the times, just like this train...[4]»

А далі, коли Мітчелл спитала: «What are you going to do now? You got no one to give your love to[5]», очі Робін наповнилися слізьми. На відстані якоїсь милі Метью і Сара разом лежать у ліжку в гостьовій кімнаті в будинку її колишнього свекра, а Робін сама-самісінька тут, у кімнаті, над якою завжди висітиме тінь тюремної камери. Саме тут вона, покинувши університет, багато місяців лишалася між чотирьох стін — наодинці з власними спогадами про чоловіка в масці горили і двадцять найгірших хвилин свого життя.

Відколи вона приїхала, хтось завжди виходить у містечко разом з нею — мовляв, «ти не повинна ховатися». Рідні робили це з найкращими намірами, але самі наміри містили натяк на те, що жінці, чий колишній чоловік знайшов нову партнерку, слід ховатися. Статусу одиначки слід було соромитися.

Слухаючи «Court and Spark», Робін зрозуміла, що і справді рухається не в тому напрямку, в якому ідуть її знайомі. Вона з боєм вертається назад — до людини, якою була, поки чоловік у масці горили не затягнув її у морок під сходами. А інші не розуміють цього, бо думають, що справжня вона — це та дружина, яку хотів мати Метью Канліфф: жінка, яка тихенько працює в кадровій агенції, а ввечері безпечно сидить удома. Інші не розуміють, що ця жінка — результат отих двадцяти хвилин, а справжня Робін могла б і не повернутися, якби її помилково не відіслали до обшарпаного офісу на Денмарк-стріт.

З дивним відчуттям, що безсонні години не згаяно марно, Робін вимкнула айпод. О четвертій ранку на Різдво будинок нарешті поринув у тишу. Робін вийняла навушники, перевернулася набік і заснула.

За дві години Аннабель знову прокинулася, а Робін цього разу встала з ліжка й босоніж спустилася до великого дерев’яного столу біля плити. З собою вона мала записник, ноутбук і телефон.

Приємно було мати порожню кухню до своїх послуг. За вікнами укритий намороззю сад стояв синьо-срібний у досвітню зимову годину. Робін поклала на стіл ноутбук і телефон і побажала доброго ранку старому Раунтрі. Через артрит пес був зранку не дуже активний, але ліниво помахав до неї хвостом зі свого кошика біля батареї. Робін зробила собі чай, а тоді сіла за стіл і розгорнула ноутбук.

Вона ще не читала Страйкове резюме гороскопних нотаток Талбота, бо вчора допомагала мамі готувати різдвяну вечерю. Робін саме складала в пароварку брюссельську капусту, коли краєм ока помітила сповіщення на телефоні, який заряджався від однієї з небагатьох розеток, не зайнятих приладами для немовляти — стерилізатором для пляшечки, радіонянею, молоковідсмоктувачем. Побачивши ім’я Страйка, Робін була зраділа, бо подумала, що він хоче подякувати за дівіді з концертом Тома Вейтса, а той факт, що він написав просто на Різдво,— це вияв дружнього ставлення, якого Робін від Страйка ще не бачила.

Однак відкривши повідомлення, вона прочитала тільки:

До відома: резюме Талботових нотаток і наші дії

Мабуть, вираз обличчя в неї став кислий, бо Робін звела очі та зрозуміла, що Лінда уважно на неї дивиться.

«Щось погане?»

«Та просто Страйк».

«На свято?» — різко спитала Лінда.

І Робін негайно здогадалася, що Джефрі, її колишній свекор, мабуть, розносить по Месему думку, що невірність Метью — то реакція на підступну зраду Робін. Вона прочитала це і на обличчі матері, і в тому, як Дженні раптом дуже зацікавилася Аннабель, яку колисала на руках, і в уважному позирку молодшого брата Джонатана, який виливав на тарілку журавлинний соус із пляшки.

«Це по роботі»,— холодно сказала Робін. Гі мовчазні судді негайно кинулися кожен до своєї справи.

Тому сьогодні, після цього всього, вона почала читати Страйків документ із суперечливим ставленням до автора. Той факт, що він написав їй просто на Різдво, відгонив докором — ніби Робін підвела його, поїхавши до Месема замість лишитися в Лондоні й одноосібно давати раду агенції, поки Страйк, Барклей і Моррис хворіють. Ба більше, коли вже написав у свято, звичайна ввічливість вимагала додати якісь особисті слова. Можливо, Страйк просто поставився до вибору її різдвяного подарунку так само байдуже, як ставився до неї самої.

Робін саме дочитала до кінця розділу «Можливі зачіпки» і перетравлювала інформацію про те, що як мінімум один раз поруч з Марго Бамборо перебував професійний бандит, коли прочинилися двері кухні та впустили далеке волання маленької Аннабель. Увійшла Лінда в халаті й капцях.

— Що ти тут робиш у таку годину? — несхвальним тоном спитала вона, ідучи до чайника.

Робін постаралася не показати свого роздратування. Останні кілька днів вона усміхалася до болю в щоках, допомагала як могла, захвалила малу Аннабель з голови до п’ят; гралася в шаради, розливала напої, розгортала шоколадки й колола горіхи для Дженні, бо та не вставала з дивана, всякчас годуючи дитину. Робін з цікавістю і співчуттям розпитувала Джонатана про звитяги його університетських друзів; слухала роздуми батька про політику Девіда Камерона в галузі сільського господарства, а ще відзначила (але промовчала), що ніхто з рідних не питає про її власну роботу. Невже не можна спокійно посидіти півгодини на кухні, коли вже Аннабель так горлає, що й не поспати?

— Читаю листа,— відповіла Робін.

— Вони думають,— повідомила Лінда (Робін зрозуміла, що «вони» — то молоді батьки, чиї думки й бажання нині мали особливу вагу),— що то через капусту. В неї цілу ніч кольки. Дженні очей не стулила.

— Аннабель не їла капусти,— здивувалася Робін.

— Вона все споживає з грудним молоком,— пояснила Лінда. Робін причулася зверхність — адже сама вона не посвячена в таємниці материнства.

Взявши дві чашки чаю — для Стівена та Дженні,— Лінда вийшла. Робін з полегшенням розгорнула записник і занотувала кілька речей, які спали їй на думку в процесі читання «Можливих зачіпок», а тоді повернулася до заміток Страйка та прочитала короткий розділ «Різного», яке він видобув з нотатника Талбота.

Пол Сатчвелл

За кілька місяців стан Талбота відверто погіршився, що видно з його записів, які стають чимдалі відірванішими від реальності.

Під кінець записника він повертається ще до двох рогатих знаків Зодіаку, Овна й Тільця, вочевидь, через зацикленість на постаті диявола. Як я писав вище, він повісив багато безпідставних підозр на Вілму, але також Талбот узяв на себе клопіт укласти повний натальний гороскоп Сатчвелла — а отже, дізнався не лише дату, а й час його народження. Це може не мати жодного значення, але дивно, що стільки уваги дісталося саме Сатчвеллу і його натальному гороскопу. Талбот не робив нічого подібного для інших підозрюваних. У його натальній карті Талбот підкреслює аспекти, що свідчать про агресію, нечесність і невротичність. Також Талбот кілька разів відзначає, що певні частини гороскопу Сатчвелла — «точно як у АК».

Рой Фіппс та Айрін Гіксон

Як я вже зазначав, знаки, якими Талбот позначає Роя Фіппса й Айрін Гіксон (тоді Айрін Булл), більше ніде в астрології не вживаються. Здається, він їх сам вигадав.

Символ Роя схожий на чоловічка без голови. Що мається на увазі, я не розумію,— якесь сузір’я абощо? Поруч з іменем Роя фігурують цитати про змій.

Вигаданий знак Айрін скидається на велику рибу, і...

Двері кухні знову відчинилися. Робін озирнулася. Це знову прийшла Лінда.

— Ти досі тут? — спитала вона якось неприязно.

— Ні,— відповіла Робін.— Я нагорі.

Лінда знехотя всміхнулася. Беручи ще горнятка з буфета, вона спитала:

— Хочеш ще чаю?

— Ні, дякую,— відповіла Робін і згорнула ноутбук. Вона вирішила дочитати документ Страйка в себе в кімнаті. Може, то їй тільки здалося, але Лінда стукала та дзвеніла посудом гучніше, ніж завше.

— Отже, ти в нього на Різдво ще й працюєш? — спитала Лінда.

Всі ці чотири дні Робін підозрювала, що мамі кортить поговорити про Страйка. Вчорашні здивовані обличчя членів родини пояснили причину такої цікавості. Однак Робін не вважала, що має полегшити Лінді процес допиту.

— «Ще й»? — уточнила Робін.

— Ти знаєш, про що я,— відповіла Лінда.— Різдво — це свято. Я собі думала, ти там маєш вихідні.

— Я маю вихідні,— сказала Робін.

Вона віднесла порожнє горня в раковину. Раунтрі зіп’явся на хворі лапи, і Робін відчинила для нього двері надвір, відчувши доторк морозного повітря до голої шкіри. Над живоплотом позеленішав край неба — сонце повільно викочувалося на зимні небеса.

— Він з кимсь зустрічається? — спитала Лінда.— Страйк?

— Він зустрічається з купою людей,— навмисно вперлася Робін.— У нас така робота.

— Я про інше,— наполягала Лінда.

— Чому це тебе цікавить?

Робін думала, що мама на цьому відступиться, але на неї чекав сюрприз.

— Ти сама розумієш чому,— відповіла вона, глянувши доньці просто в обличчя.

Робін почервоніла й аж розгнівалася на себе. Їй двадцять дев’ять років! У цю саму мить її мобільний на столі бібікнув. Вона вирішила була, що то повідомлення від Страйка — і так само, вочевидь, подумала Лінда, яка стояла ближче до столу й подала Робін телефон, встигнувши побачити ім’я абонента.

Але то був Сол Моррис, а не Страйк. Він написав таке:

Сподіваюся, у тебе Різдво не таке гівняне, яку мене.

В нормі Робін не стала б відповідати, але образа на рідних і ще якесь відчуття, якого вона не хотіла визнавати, змусили її написати відповідь на очах у Лінди:

Гівняне — поняття відносне, але в мене справи теж так собі.

Вона відіслала повідомлення, а тоді звела очі на Лінду.

— Хто такий Сол Моррис? — спитала мама.

— Працює у нас в агенції. Екс-полісмен,— відповіла Робін.

— О,— промовила Лінда.

Робін бачила, що дала їй нову поживу для роздумів — і, правду кажучи, саме це вона й хотіла зробити. Взявши ноутбук зі столу, вона вийшла з кухні.

Ванна кімната, звісно, виявилася зайнята. Робін повернулася до себе. Лягла на ліжко, розгорнула ноутбук, і тут їй знову написав Моррис:

Поділися бідою зі мною, а я поділюся з тобою. Гуртом легше й усе таке.

Уже жалкуючи, що відповіла йому, Робін відклала мобільний екраном униз і продовжила читати Страйків документ.

Вигаданий знак Айрін скидається на велику рибу, і Талбот пояснює його цілком прямо: «чудовисько Цетус, Левіафан, біблійний кит — зовнішній шарм і приховане зло. Упертий, любить увагу, артист, брехун». Талбот підозрював, що Айрін бреше, ще до того, як відкрилася її брехня про візит до зубного. Про цю брехню Талбот так і не дізнався, тож не зрозуміло, в чому, на його думку, Айрін була нечесна.

Марго як Бабалон

Це має значення тільки тому, що показує, наскільки Талбот був хворий.

У ту ніч, коли його нарешті замкнули, Талбот спробував провести магічний ритуал. Судячи з нотаток, він намагався викликати Бафо-мета, оскільки вважав, що той з'явиться в подобі вбивці Марго.

За описом Талбота, на його поклик з’явився не Бафомет, а привид Марго, «яка винуватить мене, нападає на мене». Талбот вирішив, що після смерті вона перетворилася на Бабалон, а Бабалон — це права рука/супутниця Бафомета. Демон, якого Талбот буцімто бачив, тримав у руках чашу з кров’ю і меча. Навколо замальовки з демоном всюди якісь записи про левів. У колоді таро Тота є карта Хіть, на якій Бабалон їде верхи на семиголовому леві.

Намалювавши демона, Талбот пізніше повернувся до зображення й обмалював його і частину нотаток латинськими хрестами, а тоді перекреслив малюнок цитатою з Біблії, що застерігає проти чаклунства. Схоже, що зустріч з демоном повернула його до релігії. На цьому нотатки обриваються.

Робін почула, як відчинилися і зачинилися двері ванної. В туалет хотілося страшенно, тож вона схопилася на ноги й кинулася в коридор.

Там вона зустріла Стівена з пакетом туалетного приладдя. Він мав набряклі очі й позіхав.

— Вибач, що не давали спати, Роб,— сказав він.— Дженні думає, що то через капусту.

— Так, мама сказала,— відповіла Робін, обходячи його.— Нічого страшного. Сподіваюся, їй уже краще.

— Ми оце підемо з нею гуляти, я тобі пошукаю вушні затички.

Помившись, Робін повернулася до себе. Поки вдягалася, телефон бібікав двічі.

Коли розчісувалася перед дзеркалом, погляд упав на нові парфуми, які мама подарувала їй на Різдво. Робін казала мамі, що шукає новий аромат, бо старий надто сильно нагадує про Метью. Розгортаючи подарунок, Робін була зворушена тим, що Лінда не забула про розмову.

Пляшечка була кругла — не у формі кулі, а як ніби плаский круг: «Шанель Шанс О Фреш». Рідина всередині була блідо-зелена, і через невдалу асоціацію Робін спала на думку вчорашня капуста. Однак вона поприскала за вухами й на зап’ястки, і в повітрі розлився різкий запах лимону і якихось квітів. Чому мама взагалі таке обрала? Яким чином ці парфуми асоціювалися в неї з Робін? Як на саму Робін, запах був ніби дезодорант — ніякий, просто собі чистота, ані крихти романтики. Вона згадала, як невдало купила «Фрака»: бажання бути звабливою і вишуканою вилилося в головний біль. Міркуючи про відмінність між самосприйняттям людей і тим, як їх сприймають інші, Робін сіла на ліжко поруч з ноутбуком і перевернула телефон екраном угору.

Моррис надіслав ще два повідомлення.

Я тут мучуся самотністю і похміллям. Різдво без дітей — лайно.

Коли Робін не відповіла на це, Моррис додав:

Вибач, я сльозливий бовдур. Можеш, нічого не писати.

Сказати на себе «бовдур» — це було наймиліше, що Моррис колись робив. Робін стало його шкода, і вона відповіла:

Дуже сумно, що тобі так важко.

Тоді вона повернулася до ноутбука й останньої частини Страйкового документа, де йшлося про дії агенції. Біля кожного пункту стояли ініціали працівника, який виконуватиме завдання.

Наші дії

Ще раз поговорити з Грегорі Талботом — КС

Я хочу знати, чому Білл Талбот після одужання не розповів колегам про зачіпки, про які пише в нотатнику, й не згадує їх в офіційних звітах, а саме: що Бреннера бачили на Скіннер-стріт у вечір, коли зникла Марго; що на килимі в будинку Фіппсів була кров; що бачили, як Гнійний Риччі виходить з клініки вночі; не згадує про смерть того «Скорпіона», через яку Марго переймалася.

Ще раз поговорити з Динешем Ґуптою — КС

Він може знати, до кого Бреннер міг ходити на Скіннер-стріт. Можливо, то пацієнт. Можливо, проллє світло на появу Гнійного Риччі на святкуванні Різдва. Також спитаю про «Скорпіона» — можливо, йдеться про смерть пацієнта, яка здалася Марго підозрілою.

Допит Роя Фіппса — КС/РЕ

Ми надто довго обходимо його. Час подзвонити Анні й попросити її переконати батька поговорити з нами.

Домовитися про бесіду з кимсь із дітей Вілми Бейліс — КС/РЕ

Це особливо потрібно, якщо до Роя не достукаємося. Слід перевірити свідчення Вілми (що Рой вставав з ліжка, що була кров на килимі).

Знайти К. Б. Оукдена — КС/РЕ

Судячи з книжки, то першосортне брехло, але є варіант, що він про Бреннера знає щось таке, чого не знаємо ми. Його мама була найближчою до Бреннера людиною у клініці.

Знайти Пола Сатчвелла й поговорити — КС/РЕ

Знайти Стівена Датвейта й поговорити — КС/РЕ

Робін здалося, що Страйк їй приховано дорікає. Він додав свої ініціали до пунктів, які раніше належали одній тільки Робін — пошуку Сатчвелла, розмови з дітьми Вілми Бейліс. Вона відклала ноутбук, взяла телефон і пішла на кухню снідати.

Щойно вона увійшла, всі різко замовкли. Лінда, Стівен і Дженні здавалися присоромленими, ніби їх підслухали. Робін поклала хліб у тостер і спробувала придушити хвилю обурення. Вона спиною відчувала, що рідні перезираються і жестикулюють, поки вона не бачить.

— Робін, ми щойно зустріли Метью,— раптом сказав Стівен.— Коли гуляли кварталом з Аннабель.

— О,— відповіла Робін і розвернулася до рідних, постаравшись начепити на обличчя вираз слабкої зацікавленості.

Це вперше хтось бачив у місті Метью. Робін не пішла на різдвяну службу, бо боялася зустріти там Метью і Сару, але мама повідомила, що Канліффів у церкві не було. А тепер Лінда, Стівен і Дженні дивилися на неї — тривожилися, жаліли, чатували на її реакцію, чекали на питання.

Телефон Робін знову бібікнув.

— Вибачте,— сказала вона та глянула на екран, радіючи нагоді відвести очі від облич рідних.

Моррис надіслав повідомлення:

А в тебе чого Різдво гівняне?

Під поглядами рідних Робін відповіла:

Мій колишній свекор мешкає по сусідству, а мій колишній чоловік привіз додому нову дівчину. Ми тут головний місцевий скандал.

Робін не подобався Моррис, але тут і тепер він здавався бажаним союзником, рятівним тросом зі світу, де вона сама будувала власне життя, боролася за нього — без Метью, без Месема. Вона тільки хотіла відкласти телефон, як бібікнуло нове повідомлення, і так само під поглядами рідних Робін його прочитала:

Хріново.

І відповіла:

Дуже.

А тоді звела очі на маму, Стівена і Дженні та змусила себе усміхнутися,

— Ти мені сам про це розповіси? — спитала вона в Стівена.— Чи треба просити?

— Ні-ні,— поспішно озвався він,— нічого й не було... просто гуляли з Аннабель до майдану й назад, а тут бачимо — вони йдуть. Він і та...

— Сара,— підказала Робін. Вона уявила, як вони гуляють, тримаючись за руки, милуються зимовим ранком, мальовничим старим містечком: усі ще сплять, усюди іній і перше проміння сонця.

— Так,— кивнув Стівен.— Мені здалося, що він хотів розвернутися, коли нас побачив, але стримався. Сказав: «Бачу, вас треба привітати!»

Робін майже почула голос Метью.

— І це, власне, все,— закінчив Стівен.

— Я б йому з таким задоволенням врізала по яйцях,— раптом втрутилася Дженні.— Гад нахабний.

Але Лінда не зводила очей з телефону Робін.

— З ким це ти переписуєшся в свято? — спитала вона.

— Я тобі казала,— відповіла Робін.— Це Моррис, новий працівник в агенції.

Вона чудово розуміла, що подумає Лінда, але Робін теж мала гордість. Бути без пари не соромно, але жалість рідних, думка про Метью і Сару, які гуляють Месемом, загальна підозра щодо її стосунків зі Страйком і той факт, що їй про ці стосунки і сказати немає чого (хіба тільки те, що Страйк вирішив відібрати її розробки по справі, бо немає результатів)... Робін хотілося схопити бодай якийсь фіговий листок і прикрити свою оголену гідність. Моррис — улесливий і надто фамільярний, але сьогодні його можна пожаліти, а не приструнчувати. А ще він сам пропонує Робін допомогти врятувати лице.

Робін побачила, як перезирнулися мама й брат, і думка, що вони взяли облудний слід, подарувала їй безрадісне вдоволення.

Почуваючись глибоко нещасною, вона відчинила холодильник і побачила дбайливо закорковане шампанське, яке лишилося з учора.

— Що це ти робиш? — спитала Лінда.

— Хочу зробити собі коктейль «Мімоза»,— відповіла Робін.— Ще ж Різдво, правда?

Уже завтра вранці вона сяде на поїзд до Лондона. Аннабель ніби почула цю антисоціальну думку: з радіоняні просто поруч з Робін долинув дитячий плач, і почет немовляти (так вона почала думати про рідних) перемістився з кухні до вітальні: Лінда принесла Дженні води й увімкнула телевізор, щоб не нудно було годувати дитину, Стівен побіг нагору по Аннабель.

Робін вирішила, що алкоголь — найкраща відповідь. Якщо налити достатньо помаранчевого соку, ніхто й не помітить, що ти одноосібно прикінчуєш пляшку шампанського, щоб притлумити нещастя, гнів і неприкаяність, які звиваються всередині. Коктейлі з шампанського й соку допомогли їй дожити до обіду, коли всі випили по келиху вина. Дженні, втім, «лише пригубила» і не стала слухати Робін, яка придумала, що грудне молоко з алкоголем може допомогти Аннабель заснути. Моррис писав і писав — здебільшого якісь дурні різдвяні жарти й непотрібні новини про себе,— а Робін відповідала так само бездумно та з тінню відрази до себе, як іноді їла і їла шкідливу їжу, не в змозі спинитися.

Прийшла мама. Принесла херес і привід не розповідати своєму жіночому гуртку про поліційну роботу.

Робін відповіла:

Як звати твою маму?

Вона справді була трохи напідпитку.

Фіфі.

Робін не знала, сміятися чи ні, бо Моррис вряди-годи написав щось кумедне.

— Робі, гратимешся в шаради? — спитав Джонатан.

— Що? — перепитала Робін.

Вона сиділа на незручному твердому стільці в кутку вітальні. Почет немовляти зайняв більшу частину кімнати. По телевізору показували «Чарівника країни Оз», але ніхто не дивився.

— Шаради,— повторив Джонатан і показав коробку з грою.— А, Робі, і можна я до тебе приїду на вихідні в лютому?

Моррис написав:

Та я жартую. Френсис.

— Що? — знову спитала Робін, бо здалося, що хтось їй щось сказав.

— Моррис, вочевидь, дуже цікава людина,— значущо промовила Лінда, і всі розвернулася до Робін, а та тільки відповіла:

— Ага, шаради, буду.

Вона написала Моррисові:

Іду гратися в шаради.

Моррис відповів:

Загадай їм прутень.

Робін відклала телефон. Алкоголь потроху вивітрювався, лишаючи по собі мігрень, яка почала стукати в праву скроню. На щастя, саме прийшов Мартін з тацею, де були чашки кави і пляшечка «Бейлісу».

У шарадах переміг Джонатан. Маленька Аннабель знову плакала. На кухні накрили холодну вечерю; було запрошено сусідів, які прийшли помилуватися дитиною. О восьмій вечора Робін ковтнула пігулку парацетамолу й почала пити чорну каву, щоб прояснилося в голові. Треба було зібратися на завтра, а ще якось закінчувати розмову з Моррисом, який, вочевидь, уже сильно налигався.

Мама пішла скаржиться, що мало бачить онуків. Про що тепер поговоримо? У що ти одягнена?

Робін не стала відповідати. Піднявшись нагору, вона спакувала речі, бо рано-вранці треба на поїзд. «Боже, тільки б там не зустріти Метью і Сару». Вона знову напахтилася маминим подарунком, дослухалася до запаху й вирішила, що людям навколо він повідомляє лише одне: «Я помилася». Можливо, мама купила їй цей нудний квітковий антисептик через підсвідоме бажання змити з доньки закиди про подружню невірність. В ароматі не було й тіні спокуси, а ще він вічно нагадуватиме Робін про це паршиве Різдво. Однак Робін ретельно спакувала пляшечку між шкарпетками, щоб не ображати маму.

Поки повернулася вниз, Моррис написав ще п’ять разів.

Я пожартував.

Тиж зрозуміла що то жарт

Чорт я тебе образив

Образив?

Будьласка напиши щрсь

Робін трохи розсердилася. Було ніяково за цей дурний підлітковий спектакль для рідних, за прикидання, ніби в неї, як і в Метью, є хтось новий. Вона спинилася в коридорі й відповіла:

Я не образилася. Маю іти спати.

Вона увійшла до вітальні, де вся родина — сонна й сита — дивилася телевізор. Робін посунула з дивана марлю, півпачки підгузків і коробку з шарадами, бо не було де сісти.

— Вибач, Робін,— позіхнула Дженні, зібрала дитячі речі й поклала собі біля ніг.

У Робін знову бібікнув мобільний. Лінда глянула на неї. Робін проігнорувала і маму, і телефон, бо дивилася на дошку для шарад, де Мартін спробував намалювати Ікара. Ніхто не зрозумів. Усі подумали, що то просто комаха, яка зависла над квіткою.

Робін, утім, цей малюнок чимось захопив. Знову бібікнув телефон. Вона глянула на екран.

Ти в ліжку?

Робін відповіла:

Так, і тобі вже час.

Вона все думала про малюнок. Квітка, схожа на сонце. Сонце, схоже на квітку.

Знову бібікнув телефон. Робін роздратовано відкрила повідомлення.

Моррис надіслав їй фото свого ерегованого прутня. Якусь мить Робін, сповнена шоку й огиди, просто дивилася на нього. А тоді рвучко — батько аж підскочив у кріслі, прокинувшись,— підхопилася і майже вибігла з кімнати.

Кухня — недостатньо далеко. Всюди тут надто близько! Робін, яку трусило від гніву та приголомшення, штовхнула кухонні двері й вибігла в замерзлий садок. Вода в поїлці для птахів, яку вона вдень розморожувала кип’ятком, виблискувала молочною кригою в місячному світлі. Не замислившись ні на мить, Робін набрала Морриса.

— О, привіт...

— Як ти, бляха, насмілився! Як ти смів надіслати мені таке?!

— Чорт,— нерозбірливо відповів Моррис,— я не... ще д’мав... написати «шкода, що ти не тут» чи...

— Я, бляха, написала, що іду спати! — закричала Робін.— Я не просила мені показувати прутня!

Вона бачила, як визирають зі своєї кухні сусіди. Еллакотти цього Різдва щедро забезпечили околицю розвагами: в одного народилася дитина, інша щось горлає про прутні.

— Чорт,— ахнув Моррис.— Ой чорт... ні... вибач... я не хтів...

— Хто в біса так узагалі робить? — кричала Робін.— Ти на голову хворий?

— Ні... чорт... бля... вибч... я подумав... бже, мені так прикро... Робін, не треба... ой Господи...

— Не хочу я бачити твій прутень!

Відповіддю їй стали рясні схлипування, а тоді він ніби кинув телефон на тверду поверхню. На фоні чулися розпачливі зойки і плач. Попадало щось важке. Тоді в динаміку зашурхотіло, і Моррис знову взяв телефон.

— Робін, мені капець як прикро... що я накоїв, що я зробив? Я думав... Боже, хоч вішайся тепер... не кажи... не кажи Страйкові, Робін, я тебе навколішках благаю... якщо я втрачу цю роботу... Не кажи йому, Робін... я тоді все втрачу... я не можу лишитися без моїх донечок, Робін...

Їй згадався Метью в той день, коли Робін дізналася про його невірність. Вона бачила колишнього чоловіка так само ясно, як укритий памороззю газон перед собою,— як він схлипує, сховавши обличчя в долонях, а тоді панічно дивиться на неї. «Ти сказала Томові? Том знає?»

Чого чоловіки вічно просять її не виказувати їхніх брудних таємниць?

— Я не скажу Страйкові,— відповіла Робін, яка трусилася більше від люті, ніж від холоду,— бо в нього помирає тітка, і нам зараз потрібен працівник. Але щоб ти навіть не думав писати мені, крім як з новинами про розслідування, зрозумів?

— О Боже, Робін... дякую.. дякую... ти така хороша людина...

Моррис перестав ридати. Цей вилив емоцій образив Робін навіть сильніше, ніж фотографія прутня.

— Я пішла.

Вона постояла в темряві, опустивши руку з мобільним і не відчуваючи холоду. В сусідів на кухні вимкнули світло, а тоді прочинилися двері кухні Еллакоттів. На замерзлий газон причалапав Раунтрі й дуже зрадів, зустрівши тут Робін.

— Усе добре, люба? — спитав у доньки Майкл Еллакотт.

— У нормі,— відповіла Робін і присіла поруч з Раунтрі, щоб приховати раптові сльози.— Все в нормі.