Бентежна кров

Великий ворог... о підступний Час...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

31

Мій любий лицарю — любішого немає, Який для мене вершить чорний труд: Лиш небо знає, скільки ти зборов маруд...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Хворий шлунок подовжив Страйкове нездужання, і перед Новим Роком він ще лежав у ліжку й замовляв доставку піци, якої потім не міг їсти. Вперше в житті йому зовсім не хотілося шоколаду, бо трюфелі, які він спожив після простроченої курятини, першими вийшли в процесі довгого сеансу блювання. Єдиним приємним дозвіллям став перегляд дівіді з концертами Тома Вейтса, які Робін подарувала йому на Різдво і які Страйк розгорнув аж тепер. Він написав їй повідомлення з подякою, а у відповідь отримав коротке «на здоров’я».

Коли Страйк нарешті зміг вирушити до Корнволлу з запізнілими різдвяними дарами, він схуд кілограмів на сім, і саме це відзначила стривожена Джоан, щойно він зайшов нарешті до її будинку в Сент-Мосі, щиро вибачаючись за свою відсутність на Різдво.

Якби Страйк відклав подорож до Теда і Джоан ще на день, він би взагалі не доїхав, бо одразу по його прибутті на південне узбережжя Британії налетіла негода. Шторм хльостав корнволльське узбережжя, поїзди скасували, з пляжів позмивало тони піску, а повінь перетворила вулиці прибережних містечок на замерзлі канали.

Корнволльський півострів опинився в ізоляції від решти Англії, і хоча Сент-Мос постраждав менше за сусідні Меваґізі й Фові, під дверима найближчих до моря будинків поскладали мішки з піском. Брудно-зелені й зеленкувато-сірі хвилі билися об дамбу в гавані. Туристи повтікали, мов тюлені; місцеві жителі в промоклих дощовиках віталися жестами, курсуючи між крамницями й домівками. З Сент-Моса змило всю вабливу літню красу, ніби фарбу з обличчя театральної акторки, і відкрилося справжнє обличчя міста, твердокам’яного й непохитного.

Дощі поливали його, вітри гойдали, але будинок Теда і Джоан, на щастя, стояв на височині. Ув’язнений там Страйк згадав слова Люсі про те, що він краще дає раду кризам, ніж тривалій відданості, і зрозумів, що в цих звинувачувальних словах чимало правди. Він умів боротися з несподіванками і тримати нерви в кулаці, швидко думати, швидко реагувати — а от якості, яких вимагало тихе згасання Джоан, знаходив у собі значно важче.

Страйкові бракувало мети, яка підкорює собі все інше й допомагає відсунути подалі сум; він прагнув цілі, яка вимагає відкинути біль і горе, бо саме так виживав у армійські часи. Але давніші стратегії виживання не пасували до кухні Джоан, де стояли каструлі з квітковим візерунком і лежали її старі кухонні рукавиці. Страйкові кортіло забутися в активних діях — а треба було провадити неспішні бесіди й потроху дбати про рідних.

Джоан тихо раділа: цілі години, цілі дні наодинці з небожем компенсували проґавлене ним Різдво. Страйк був рішучо налаштований задовольнити тітку: постійно був поруч, цілий день розмовляв. Хіміотерапію перервали, бо Джоан її не витримувала; волосся, що майже все повипадало, вона заховала під хустку, а чоловік і небіж стривожено дивилися, як вона колупає їжу, і всякчас були готові допомогти їй, коли Джоан ходила будинком. Вони могли б легко підняти її на руки.

Минали дні, і Страйк помітив у тітці іншу зміну, яка сильно його здивувала. Шторми відкрили нове обличчя її рідного містечка, а з негараздів постала інша, незнайома Джоан, яка ставила справжні питання замість тих, що були покликані підтвердити її власні упередження чи ледь приховано вимагали втішної брехні.

— Чому ти так і не одружився, Корморане? — спитала вона в небожа суботнього ранку, коли вони разом сиділи у вітальні:

Джоан — у найзручнішому кріслі, Страйк — на дивані. Лампа поруч з Джоан, яку увімкнули, бо день був темний і дощовий, зробила її шкіру прозорою, мов папіросний папір.

Страйк так звик відповідати Джоан тільки те, що вона хотіла чути, аж не одразу знайшов слова. Чесна відповідь, яку він дав Дейву Полвортові, тут не годилася. Якщо сказати, що він просто не з тих, хто одружується, Джоан може вирішити, що то вона винна — якось не так навчила, не донесла, що щастя без кохання немає.

— Та не знаю,— відповів він, вдавшись до кліше.— Може, ще не зустрів свою жінку.

— Якщо чекаєш на ідеал,— сказала на це нова Джоан,— то досконалості не існує.

— Ти ж не хочеш, щоб я одружився з Шарлоттою? — спитав Страйк. Він добре знав, що і Джоан, і Люсі вважають Шарлотту мало не дияволом у жіночій подобі.

— Воронь Боже! — з тінню колишнього завзяття відповіла Джоан, і вони усміхнулися одне одному.

У двері зазирнув Тед.

— Люба, Керенза прийшла,— повідомив він.— Щойно під’їхала під будинок.

Макмілланівська медсестра, з якою Страйк познайомився, щойно приїхав, виявилася справжнім благословенням. Ця тоненька ластата жіночка, його ровесниця, принесла в будинок ауру не смерті, а нового життя з новою підтримкою. Страйк довго мав справу з лікарською братією і добре знав притаманну декому з них награну бадьору сердечність, але Керенза, здається, бачила в Теді та Джоан людей, а не дурних дітлахів. Страйк почув, як вона, знімаючи на кухні дощовик, розповідає Тедові, колишньому рятувальнику, про те, як люди роблять селфі на тлі штормових валів.

— Саме так! Узагалі не розуміють, що таке море. Його треба або поважати, або триматися якнайдалі, так мій тато казав... Доброго ранку, Джоан,— привіталася Керенза, заходяча до кімнати.— Драстуйте, Корморане.

— Доброго ранку, Керензо,— озвався Страйк, підводячись.— Не заважатиму.

— Як ви сьогодні почуваєтеся, моя люба? — спитала медсестра в Джоан.

— Зовсім не погано,— відповіла Джоан.— Тільки трохи...

Вона примовкла, поки небіж не вийшов із зони чутності. Страйк зачинив двері до вітальні й почув хрумтіння кроків по гравійній стежці перед будинком. Тед, який за столом читав місцеву газету, звів очі.

— А це ще хто?

За мить у шибці на дверях чорного ходу показалася постать Дейва Полворта з великим рюкзаком за спиною. Він зайшов, мокрий і усміхнений.

— Доброго ранку, Діду,— привітався він, і вони зі Страйком потиснули руки й обійнялися, як це було між ними заведено.— Доброго ранку, Теде.

— Ти що тут робиш? — спитав Тед.

Полворт скинув рюкзак, розв’язав і виклав на стіл двійко заморожених поліетиленових згортків.

— Пенні запіканок наготувала. Я оце вибрався по харчі, хочу спитати, чи вам щось треба.

Ще ніколи Страйк так ясно не бачив полум’я простої і практичної доброти, яке горіло в Дейві Полворті,— хіба тільки в свій перший день у щколі, коли дрібний Полворт узяв Страйка під свій захист.

— Добрий ти хлопець,— сказав зворушений Тед.— Красно подякуй від нас Пенні, гаразд?

— Так-так, а вона вам переказувала свою любов і все таке,— відмахнувся Полворт.

— Вийдеш зі мною покурити? — спитав Страйк.

— А ходімо,— відповів Полворт.

— Краще в повітку зайдіть,— порадив Тед.

Тож Страйк і Полворт пройшли по затопленому садку, низько нахиляючи голови під дощем і вітром, і зайшли до Тедової повітки. Страйк з полегшенням закурив.

— На дієту сів? — спитав Полворт, окинувши Страйка поглядом.

— Грип і харчове отруєння.

— А, так, Люсі казала, що ти захворів.

Полворт смикнув головою в бік вікна Джоан.

— Як вона?

— Кепсько,— відповів Страйк.

— Надовго до нас?

— Залежить від погоди. Слухай, я справді страшенно вдячний за все, що ти робиш...

— Ой стули писок.

— Можна ще дещо попросити?

— Кажи.

— Умов Теда вийти з тобою на пиво. Йому треба вибратися з хати. Він піде, якщо знатиме, що я нагляну за Джоан, а інакше не вийде.

— Вважай, що вже зробив,— відповів Полворт.

— Ти...

— ...просто казковий принц, так, я в курсі. Що там «Арсенал», скоро вилетить з ліги?

— Типу того,— відповів Страйк.— Але «Баварія» наступна.

Перед Різдвом він проґавив відбіркові матчі улюбленої команди, бо стежив за Мутним по всьому Вест-Енду. Ліга чемпіонів мала б трохи розважити, але якось не викликала звичної цікавості.

— В Лондоні за кермом Робін, поки ти тут?

— Так,— кивнув Страйк.

Трохи раніше вона йому писала — просила про коротку розмову по справі Бамборо. Страйк обіцяв набрати, щойно матиме час. Він теж мав новини у справі, але Марго Бамборо зникла сорок років тому, а Страйк, як і медсестра Керенза, вважав живих важливішими.

Коли Страйк докурив, вони з Полвортом повернулися до будинку й побачила Теда з Керензою на кухні.

— Вона воліє говорити більше з вами, ніж зі мною,— сказала Керенза, усміхаючись до Страйка й запинаючись у дощовик.— Повернуся завтра вранці, Теде.

Вона рушила до дверей, а Полворт мовив:

— Теде, а ходімо вип’ємо по пінті.

— Та ні, хлопче, дякую,— озвався Тед.— Я краще тут побуду.

Керенза зупинилася, взявшись за клямку дверей.

— Це чудова ідея. Теде, вам не завадить трохи свіжого повітря... свіжої води, як на сьогодні,— додала вона, а дощ стукотів по даху.— Ну, бувайте.

Медсестра вийшла. Теда довелося ще повмовляти, але врешті-решт він погодився вийти на сандвічі у «Вікторію». Коли вони з Полвортом пішли, Страйк узяв зі столу газету й повернувся до вітальні.

Вони з Джоан обговорили повінь, але фотографії хвиль, які атакували Меваґізі, цікавили Джоан значно менше, ніж могли б кілька місяців тому. Страйк бачив, що Джоан думає не про всезагальне, а про приватне.

— А що там пишуть у моєму гороскопі? — спитала вона, коли Страйк перегорнув сторінку.

— Я не знав, що ти в таке віриш, Джоан.

— Та я не знаю, вірю чи ні,— відповіла вона.— Але завжди читаю.

— А твій знак...— Страйк спробував згадати, коли в неї день народження. Наче влітку.

— Рак,— відповіла Джоан і захихотіла.— І не тільки в цьому сенсі.

Страйк не усміхнувся.

— «Саме час струсити з себе рутину,— повідомив він тітці, зазираючи вперед, чи немає у гороскопі чогось гнітючого, щоб того не читати,— тож не відкидайте нових ідей. Ретроградний Юпітер заохочує до духовного зростання».

— Ха,— відповіла Джоан. А по короткій паузі додала: — Я думаю, що не доживу до свого наступного дня народження, Корме.

Ці слова були для нього як удар під дих.

— Не кажи так.

— Якщо я не можу сказати таке тобі, то кому це взагалі казати?

Гі очі, завжди ясно-блакитні, мов незабудки, тепер зблякли. Джоан ніколи не розмовляла з ним так — як з рівним. Вона завжди старалася стати ніби на вищу сходинку, щоб здоровило солдат і далі лишався її маленьким хлопчиком.

— Я не можу цього сказати ні Тедові, ні Люсі, правда ж? — додала вона.— Ти ж знаєш, які вони.

— Так,— важко вимовив Страйк.

— І тоді... ти ж подбаєш про Теда, правда? Приїжджай до нього частіше. Він тебе справді дуже любить.

«Чорт».

Джоан завжди вимагала від усіх фальшу, погляду на життя крізь рожеві окуляри, а тепер пропонувала немудру прямоту та прості слова,— а Страйк волів би просто кивати, слухаючи про якісь місцеві скандали. Чого він так мало приїздив до них?

— Я обов’язково приїжджатиму,— пообіцяв він.

— Хочу поховальну службу в церкві Святого Моса Корнволльського,— тихо сказала Джоан,— де мене хрестили. Але ховати мене не треба, бо цвинтар аж у Труро, і Тед замучиться їздити туди-сюди з квітами для мене. Я його знаю. Ми завжди казали, що хочемо й по смерті лишатися разом, але так і не склали жодного плану, а тепер він відмовляється це зі мною обговорювати. Тож я, Корме, подумала й хочу кремацію. Влаштуєш усе, добре? Бо Тед починає плакати щоразу, як я про це заводжу мову, а Люсі взагалі не слухає.

Страйк кивнув і спробував усміхнутися.

— Рідних на кремації щоб не було. Я кремації терпіти не можу, цю заслінку, ці транспортери. Попрощаєтеся зі мною в церкві, а тоді ти веди Теда до пабу, а мене в крематорій хай відвезе поховальна служба, добре? Потім заберете мій прах, вивезете в море на Тедовому човні й розвієте над хвилями. А коли прийде його час, ти так само зробиш для Теда, і ми з ним знову поєднаємося. Не хочу, щоб ви з Люсі їздили сюди аж з Лондона доглядати за могилами. Домовилися?

У цьому була вся Джоан, яку він знав,— стільки діяльної доброти та продуманості. Але Страйк не очікував останнього — що треба розвіяти прах над хвилями, що замість могильного каменя з акуратними датами життя буде єднання зі стихією, якою повнилося життя її і Те-дове в цьому містечку на прибережних скелях над океаном. Була лише недовга перерва, коли Тед, бунтуючи проти волі власного батька, на кілька років зник і служив у військовій поліції.

— Добре,— насилу вимовив Страйк.

Джоан відкинулася в кріслі, ніби відчувши полегшення, коли все сказала, а тоді усміхнулася йому.

— Так добре, що ти приїхав.

За ці кілька днів Страйк звик до її неуважності й непослідовності, тож не сильно здивувався, коли за хвилину Джоан сказала:

— Шкода, що я не познайомилася з твоєю Робін.

Страйк, який усе уявляв, як попіл Джоан плине до призахідного сонця, зібрався.

— Думаю, вона б тобі сподобалася,— сказав він.— А ти б сподобалася їй.

— Люсі казала, що вона гарненька.

— Це правда.

— Бідолашна дівчина,— прошепотіла Джоан.

Страйк не зрозумів, а тоді подумав, що про замах і ножове поранення писали в газетах, коли Робін давала свідчення проти Шеклвелльського Різника.

— Цікаво, що ти заговорила про гороскопи,— мовив він, плануючи відволікти Джоан від теми Робін, а також похорону та смерті.— Ми саме розслідуємо давнє зникнення людини. Тип, який тоді вів справу...

Страйк ніколи раніше не розповідав Джоан про свої розслідування — і тепер не розумів чому, бо вона слухала захоплено, уважно.

— Але ж я пам’ятаю ту лікарку! — вигукнула вона, така збуджена, якою Страйк не бачив тітку вже багато днів.— Марго Бамборо, так! У неї лишилася маленька дитина...

— Та дитина тепер наша клієнтка,— сказав Страйк.— Гі звати Анна. Вона зі своєю дівчиною має будинок у Фалмуті.

— Бідолашна родина,— мовила Джоан.— Так і не дізналася... і що, детектив шукав відповіді в зірок?

— Так,— кивнув Страйк.— Був переконаний, що вбивця — Козеріг.

— Тед— Козеріг.

— Дякую за підказку,— серйозно промовив Страйк, і Джоан засміялася.— Будеш чай?

Поки кипів чайник, Страйк проглянув повідомлення. Барклей надіслав новини щодо подружки Вторака, але найсвіжіше повідомлення надійшло з незнайомого номера, тож Страйк відкрив його першим.

Привіт, Корморане, це твоя зведенючка Пруденс Донлеві. Твій номер мені дав Ал. Дуже сподіваюся, що ти мене зрозумієш правильно. По-перше, хочу сказати, що цілком розумію твої мотиви й чому ти не хочеш приєднатися до нас на святкуванні річниці гурту й випуску альбому. Ти навряд чи це знаєш, але я сама довго й важко йшла до налагодження стосунків з батьком, але вважаю, що врешті-решт порозуміння з ним — і так, прощення — збагатило мене. Ми всі дуже сподіваємося, що ти передумаєш...

— Що там сталося? — спитала Джоан.

Вона прийшла слідом за Страйком на кухню — човгаючи, трохи сутулячись.

— Ти нащо підскочила? Я сам усе принесу...

— Я хотіла тобі показати, де ховаю шоколадне печиво. Якщо Тед знатиме, то з’їсть усе одразу, а лікар каже, що в нього від шоколаду тиск. Що ти там таке прочитав? Я тебе знаю, ти розсердився.

Страйк не знав, чи її нововіднайдене прагнення чесності зайде аж так далеко, щоб почути щось про його батька, але навколо вирували вітер і дощ, а в будинку запанувала якась сповідальна атмосфера. Він розповів Джоан про повідомлення.

— А,— сказала тітка й показала на пластиковий контейнер на верхній полиці.— Печиво там.

Вони повернулися до вітальні з печивом, причому Джоан наполягла, що його треба викласти на тарілку. Деякі речі лишалися незмінними.

— З Пруденс ти не знайомий, правильно? — спитала Джоан, влаштувавшись у кріслі.

— Я не знаю Пруденс, не знаю Меймі, найстаршу, і не знаю Еда, наймолодшого,— відповів Страйк, стараючись говорити буденним тоном.

Зо хвилину Джоан мовчала, тоді глибоко зітхнула — худі груди піднялися й опали — і мовила:

— Думаю, тобі треба піти на батькову вечірку, Корме.

— Що? — перепитав Страйк. Односкладове слово задзвеніло у вухах підлітковим праведним гнівом. На його подив, Джоан усміхнулася.

— Я знаю, як тобі велося,— сказала вона.— Він учинив дуже погано, і все-таки він — твій батько.

— Він мені не батько,— заявив Страйк.— Мій тато — Тед.

Ніколи раніше він не казав цього вголос. Сльози наповнили очі Джоан.

— Він був би щасливий це почути,— тихо сказала вона.— Так дивно, правда... багато років тому, я тоді ще була зовсім дівча, я пішла до справжньої циганки-ворожки. Вони стояли табором отам, далі по дорозі. Я думала, вона мені наворожить усяке хороше. Ну знаєш, як вони оте роблять? Ти ж їм гроші платиш. А вона знаєш що сказала?

Страйк похитав головою.

— «Дітей у тебе ніколи не буде». Отак. Прямим текстом.

— І вона помилилася, хіба ні? — відповів Страйк.

Збляклі очі Джоан знову заблищали від сліз. Страйк не розумів, чому ніколи раніше цього не казав. Було б так легко її порадувати — а він натомість мучився тим подвійним обов’язком, злився, що мусить обирати, давати назви й тим самим зраджувати. Страйк простягнув тітці руку, і вона потиснула її — на диво слабко.

— Сходи на ту вечірку, Корме. Думаю, твій батько — причина багатьох... багатьох речей. Шкода,— додала вона по недовгій паузі,— що про тебе немає кому подбати.

— У наш час, Джоан, усе не так. Чоловіки повинні самі про себе дбати — у всіх сенсах,— додав він, усміхнувшись.

— Вдавати, що тобі нічого не треба... просто нерозумно,— тихо відповіла Джоан.— Що там пишуть у твоєму гороскопі?

Страйк знову взяв газету та прочистив горлянку.

— «Стрілець: ваш управитель рухається ретроградно, тож звична безтурботність вам дещо зрадить...»

32

Й де будеш, ти, таємний помічник Тобі сприятиме...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Була третя година дня, і Робін, яка сиділа в своєму «лендровері» під непримітним будинком у Сток-Ньюїнгтоні, за яким до Різдва стежив Страйк, ще не побачила нічого цікавого — а приїхала вона о дев’ятій ранку. Дощ стікав по лобовому склу, і Робін майже жалкувала, що не курить — хоч якась була б розвага.

Біляву жінку, яка проживала в будинку, вона вже знайшла в інтернеті. Її звали Елінор Дін; розлучена, мешкає сама. Елінор точно була вдома, бо дві години тому Робін бачила її у вікні, але через негоду не виходила. За цілий день до будинку не заходив ніхто, а надто Шеф Мутного. Можливо, вони таки родичі, і той його візит перед Різдвом — звична річ для свят: виконати соціальний обов’язок, завезти подарунок, поцікавитися, як справи... Поплескування по голові — то, може, якийсь родинний жарт. Нічого сексуального, злочинного чи збоченого — тобто того, що шукали детективи,— у цьому не було.

Мобільний Робін задзвонив.

— Так.

— Можеш говорити? — спитав Страйк.

Він спускався крутою вулицею з пагорба, на якому стояв будинок Теда й Джоан, і допомагав собі складаним ціпком, який узяв, знаючи, що на вулиці мокро і, напевно, слизько. Тед повернувся; вони разом відвели Джоан нагору та вклали спати, і тепер Страйк, який хотів курити й не дуже волів це робити в повітці, вирішив прогулятися під безупинним дощем.

— Можу,— відповіла Робін.— Як там Джоан?

— Так само,— сказав Страйк. Він був не в гуморі про це говорити.— Ти казала, що хочеш побалакати про Бамборо.

— Так,— відповіла Робін.— Маю добрі новини, ніяку новину й погану новину.

— Спершу погана,— сказав Страйк.

Море хвилювалося, над дамбою у гавані висів водяний серпанок. Страйк звернув ліворуч і рушив углиб міста.

— Міністерство юстиції не дозволить нам зустрітися з Крідом. Уранці надіслали листа.

— А,— сказав Страйк. Рясний дощ рвав на клоччя синє марево диму від його цигарки.— Ну, я не дуже здивований. Що саме пишуть?

— Я його лишила в офісі,— відповіла Робін,— але суть така, що, на думку психіатрів, наразі не варто чекати, що він погодиться на співпрацю.

— Ясно,— мовив Страйк.— Що ж, ми знали, що високо замахнулися.

Але Робін чула, що він розчарований, і поділяла ці почуття. Вони вже п’ять місяців займалися цією справою і досі не добули годящих зачіпок. Тепер зникла й можливість поговорити з Крідом. Робін здавалося, що вони зі Страйком марно ходять по мілині, коли зовсім поруч невпійманою зникає у безодні їхня велика здобич.

— Ще я знову написала Аманді Байт, яка тепер Аманда Лоуз, тій, що бачила Марго у вікні друкарні. Вона хотіла грошей за інтерв’ю, пам’ятаєш? Я написала, що ми оплатимо їй витрати, якщо вона приїде до нас в офіс. Там вийде небагато, вона живе в Лондоні. Вона обіцяла подумати.

— Як щедро з її боку,— буркнув Страйк.— А добрі новини які?

— Анна умовила мачуху, Синтію, поговорити з нами.

— Правда?

— Так, але вона буде сама. Рой досі нічого про це не знає,— відповіла Робін.— Синтія з нами зустрінеться потай від нього.

— Синтія — це вже щось,— сказав Страйк.— Навіть не щось, а багато,— додав він, мить подумавши.

Ноги самі несли його в бік пабу. Мокра холоша штанів холодила здорову ногу.

— Де ми з нею зустрінемося?

— У них удома не можна, бо Рой не знає. Вона запропонувала Гемптон-Корт, працює там гідом на півставки.

— Гідом, он як? До речі, є новини по Листоноші?

— Барклей поїхав до галереї,— відповіла Робін.— Спробує її сфотографувати.

— А Моррис і Гатчинс що роблять? — спитав Страйк, обережно ступаючи широкими слизькими східцями, що вели до пабу.

— Моррис працює з дівчиною Вторака, але та ніде не схибила... не щастить цього разу Вторакові... а Гатчинс стежить за Балеруном. До речі, ти наступної п’ятниці маєш віддати клієнту фінальний звіт по Балеруну. Зустрітися з ним замість тебе?

— Дякую, це буде дуже до речі,— відповів Страйк, з полегшенням Заходячи до «Вікторії». З пальта, яке він скинув, збігала дощова вода.— Я поки що не знаю, коли повернуся. Ти, мабуть, бачила, поїзди поскасовували.

— За агенцію не хвилюйся, ми всьому дали раду. І я ще тобі не все розповіла по Бамборо... так, зажди,— сказала Робін.

— Треба йти?

— Ні, все добре,— відповіла Робін.

Вона допіру побачила, що двері будинку Елінор Дін відчинилися. Огрядна білявка вийшла в пальті з каптуром, який, на щастя, суттєво обмежував їй коло огляду. Робін вибралася з «лендровера», замкнула дверцята й рушила за об’єктом, не припиняючи розмови.

— Наша білява подруга кудись іде,— тихо повідомила вона.

— Ти сказала, що маєш ще якусь добру новину про Бамборо? — нагадав Страйк.

Він дійшов до шинкваса, тицьнув пальцем у потрібне пиво, заплатив і поніс пінту до столика в кутку, за яким улітку сидів з Полвортом.

— Маю,— відповіла Робін і завернула за ріг у кінці вулиці. Білявка, нічого не підозрюючи, йшла собі попереду.— На жаль, не можу похвалитися тим, що знайшла Датвейта чи Сатчвелла, але остання людина, яка бачила Марго живою,— це теж нічого, як гадаєш?

— Ти знайшла Глорію Конті? — різко спитав Страйк.

— Не дуже радій,— відповіла Робін, ідучи під дощем. Здається, Елінор іде в крамницю: вдалині Робін побачила вивіску «Теско».— Я поки що не змогла з нею поспілкуватися, але майже певна, що це вона. Знайшла родину в переписі 1961 року: мати, батько, старший син і донька, Глорія. Друге ім’я — Мері. Схоже, що нині Глорія живе в Франції, а саме в Німі. Вийшла заміж за француза. Перше ім’я вона не вживає, тепер її звати Марі Жубер. Має сторінку на «Фейсбуці», але приватну. Я її знайшла завдяки генеалогічному сайту, бо хтось з англійських родичів Конті намагається зібрати родинне дерево. Дата народження і все інше збігаються.

— Оце класна робота! — зрадів Страйк.— Знаєш, я не впевнений, чи вона не цікавіша за Сатчвелла чи Датвейта. Вона остання бачила Марго живою. Вони дружили. А ще вона єдина з нині живих бачила ще й Тео.

Ентузіазм Страйка зовсім не приспав підозри Робін, що він вписав себе в її завдання по справі, бо думає, що вона погано працює.

— Я її спробувала зафрендити на «Фейсбуці»,— провадила Робін,— але поки що підтвердження немає. Якщо вона не відповість, то я знаю, де працює її чоловік, і спробую написати йому й достукатися через нього. Однак я вирішила, що тактовніше буде спершу написати особисто їй.

— Погоджуюся,— сказав Страйк і зробив ковток пива. Так утішно було сидіти в теплому сухому пабі й розмовляти з Робін!

— І ще одне,— додала Робін.— Думаю, я знайшла отой фургон, що на великій швидкості мчав від Клеркенвелл-Ґріну в той вечір, коли зникла Марго.

— Що? Як? — здивувався Страйк.

— Мені на Різдво раптом спало на думку, що люди могли переплутати з квіткою, буцімто намальованою на кузові, сонце,— відповіла Робін.— У сенсі планету.

— Так воно ж не пла...

— Відчепися, я в курсі, що воно зірка.

Білявка під каптуром, як Робін і підозрювала, йшла до «Теско». Робін зайшла слідом і з задоволенням відчула, як усередині тепло, хоча підлога під ногами була брудна і слизька.

— У 1974 році в Клеркенвеллі була компанія, яка торгувала екологічно чистими продуктами. На логотипі в них було сонце. Я знайшла рекламу в газеті в архіві Британської бібліотеки, перевірила в реєстрі Палати компаній і зв’язалася з директором, він досі живий. Так, я в курсі, з мертвим я б не поговорила,— додала вона, щоб Страйк знову не прискіпався.

— Чорт забирай, Робін,— тільки і сказав Страйк. У вікно за його спиною дріботів дощ, але добрі новини й улюблене пиво покращили настрій.— Реально класна робота.

— Дякую,— відповіла Робін.— І ось як було: директор звільнив кур’єра, як пригадує, десь улітку 1975 року, бо той ганяв на фургоні. Він навіть згадав ім’я, Дейв Андервуд, але я не мала часу...

Елінор різко розвернулася посеред проходу між полицями й рушила в бік Робін. Робін удала, що роздивляється пакети з рисом. Коли здобич пройшла повз, вона закінчила речення:

— ...пошукати цього Андервуда.

— Мені тепер соромно,— визнав Страйк, потираючи утомлені очі. У цей приїзд він спав у вільній кімнаті, а не на дивані, але старий матрац був не набагато зручніший. Покручені пружини впивалися в спину й рипіли, варто було лише поворухнутися.— Я тільки знайшов доньку Рубі Елліот, і все.

— Рубі — це та, яка бачила з машини двох жінок біля таксофонів? — уточнила Робін, дивлячись на свій білявий об’єкт: Елінор звірилася з переліком покупок і зайшла за полиці.

— Саме вона. Донька мені відповіла і сказала, що не проти поспілкуватися, але ми поки що не домовилися про час. А ще я дзвонив Дженіс,— додав Страйк,— головно через те, що Айрін ще раз не витримаю. Хотів спитати, чи вона пам’ятає, як насправді звали того Аплторпа, але Дженіс у Дубаї, поїхала на півтора місяця до сина. Це я цитую автовідповідач, який буквально озвучує таке: «Привіт, я в Дубаї в Кевіна на півтора місяця». Мабуть, треба їй натякнути, що не варто повідомляти невідомо кому, що в тебе будинок півтора місяця стоїть порожній.

— То ти подзвонив Айрін? — уточнила Робін. Елінор саме роздивлялася дитяче харчування.

— Ще ні,— відповів Страйк.— Але я...

У цю саму мить телефон бібікнув: хтось паралельно намагався додзвонитися.

— Робін, тут, може, він дзвонить. Я тебе потім наберу.

Страйк прийняв дзвінок.

— Корморан Страйк.

— Так, алло,— почувся голос Грегорі Талбота.— Це я... Грег Талбот. Ви мене просили передзвонити.

— Так, Грегорі, дуже вам дякую за дзвінок. Маю ще кілька питань, якщо ви не проти.

— Питайте.

— Я проглянув нотатник вашого батька й хотів запитати, чи ваш батько знав — може, згадував у розмові — чоловіка на ім’я Нікколо Риччі? На прізвисько Гнійний?

— Гнійний Риччі? — перепитав Грегорі.— Так щоб батько його знав особисто, то ні. Але я пам’ятаю, що батько про нього говорив. Велика риба в секс-індустрії Сохо, ви про нього?

Здавалося, Грегорі було приємно говорити про бандита. Страйк уже стикався з таким — і не лише в розмовах із завороженими криміналом простими громадянами. Навіть поліціянти і юристи не мали імунітету до сили тяжіння, що її випромінювали злочинці з владою і грошима, які могли дорівнятися до їхніх власних. Страйк знав старших офіцерів поліції, які мало не з захватом говорили про організовану злочинність, з якою боролися, і адвокатів, які раділи можливості випити з горезвісним клієнтом значно більше, ніж якби вбачали в цьому тільки джерело для цікавої оповідки в компанії. Страйк підозрював, що для Грегорі Талбота ім’я «Гнійний Риччі» звучало як нагадування про радощі дитинства: романтична постать з утраченої доби, коли його батько був поліціянтом при здоровому глузді, щасливим сім’янином.

— Так, ідеться саме про нього,— сказав Страйк.— Виявилося, що Гнійного Риччі бачили біля клініки, де працювала Марго Бамборо, і ваш батько, вочевидь, про це знав.

— Правда?

— Так,— відповів Страйк,— і дуже дивно, що ця інформація так і не потрапила до офіційних звітів.

— Тато був хворий,— заявив Грегорі, захищаючись.— Ви ж бачили ті записи. Він ледве знав, що робить.

— Я це розумію,— озвався Страйк,— але коли він одужав, то як він поставився до доказів, які зібрав протягом роботи над справою?

— До чого це ви?

Тон Грегорі став підозріливий, ніби він злякався, що Страйк підводить його до чогось недоброго.

— Він вважав зібрані відомості нічого не вартими чи...

— Тато викреслював підозрюваних на підставі їхніх знаків зодіаку,— тихо відповів Грегорі.— Він буцімто бачив демона в гостьовій спальні. Самі як думаєте — як він потім до цього ставився? Він... татові було соромно. Він був ні в чому не винний, але так і змирився. Хотів повернутися, все виправити, але йому не віддали назад справу й узагалі випхнули. Справа Бамборо кинула тінь на всі його спогади про роботу в поліції. Всі татові друзі були полісмени — і більше вони з ним не спілкувалися.

— Його обурило те, як з ним повелися, так?

— Я б не сказав... Я б сформулював так: тато мав усі підстави вважати, що з ним повелися негідно,— відповів Грегорі.

— А він колись повертався до своїх нотаток, перевіряв, чи все переніс в офіційні звіти?

— Не знаю,— дещо роздратувався Грегорі.— Як на мене, він міркував так: мене позбулися, вирішили, що від мене одна шкода, то нехай Лосон тепер сам розгрібає.

— Які стосунки були у вашого батька з Лосоном?

— Слухайте, до чого ви правите? — І не дозволивши Страйку відповісти, Грегорі додав: — Лосон прямо сказав батькові, що для нього все скінчилося. Він не хотів, щоб батько навіть наближався до справи. Лосон усе зробив, щоб очорнити тата, і я зараз не про хворобу. Він його очорнив як людину, як офіцера, яким батько був до хвороби. Всім, причетним до справи, він наказав і близько не підходити до батька навіть поза роботою. Тож якщо якась інформація не була передана, то це не меншою мірою провина самого Лосона. Наскільки я розумію, батько, може, навіть намагався до нього достукатися, але його відштовхнули.

— Я чудово розумію, як почувався ваш батько,— запевнив Страйк.— Дуже складна ситуація.

— Так, саме так,— трохи заспокоївся Грегорі, як Страйк і хотів.

— Повернімося до Гнійного Риччі,— мовив Страйк,— тож наскільки вам відомо, ваш батько не мав з ним прямих стосунків?

— Ні,— відповів Грегорі,— але з ним мав справу татків найкращий друг у поліції, Браунінг. Він був з відділу моралі. Знаю, що проводив рейди в клубах Гнійного. Пам’ятаю, що тато про це розповідав.

— А де тепер Браунінг? З ним можна поспілкуватися?

— Він помер,— відповів Грегорі.— А що саме...

— Грегорі, я хочу знати, звідки плівка, яку ви мені передали.

— Гадки не маю,— відповів Грегорі.— Мама каже, що тато просто якось приніс її додому.

— А коли це приблизно було, не скажете? — спитав Страйк, сподіваючись, що не доведеться якось увічливо уточнювати, в якому стані на той момент перебувало психічне здоров’я Талбота.

— Десь тоді, коли тато розслідував справу Бамборо. А що?

Страйк приготувався.

— На жаль, нам довелося передати цю плівку в поліцію.

Зробити це зголосився Гатчинс того самого ранку, коли Страйк виїхав до Корнволлу. Він був екс-поліціянт, мав у силових структурах добрі зв’язки та знав, куди віднести плівку й кому показати. Страйк попросив Гатчинса не говорити з Робін про плівку й не казати, як вони з нею вчинили. Про зміст фільму Робін наразі теж була в курсі.

— Що? — жахнувся Грегорі. — Нащо?

— Це не порно,— пояснив Страйк, говорячи дуже тихо, щоб не лякати літню пару. Вони щойно зайшли до «Вікторії» з-під шторму та стояли мокрі-мокрісінькі та спантеличені за кілька метрів від його столика.— Це так званий снаф. Хтось зафільмував реальне групове зґвалтування і вбивство жінки.

На тому кінці лінії знову запала мовчанка. Страйк поглядом провів літню пару — почовгали до шинкваса, жінка на ходу знімала поліетиленовий непромокальний капелюх.

— Справжнє вбивство? — спитав Грегорі голосом, вищим на октаву.— Тобто... це точно не постановка?

— Точно,— запевнив Страйк.

Ділитися подробицями він не збирався. Присмертних і мертвих людей він бачив чимало: кров і жорстокість, які показують у фільмах жаху, не рівня цьому, і хоч він дивився без звуку, проте знав, що не скоро забуде, як гола жінка з мішком на голові звивається на підлозі, а вбивці дивляться, як вона помирає.

— І я так розумію, що ви їм сказали, де взяли цю плівку? — спитав Грегорі, радше наляканий, ніж розгніваний.

— Боюся, що я не мав вибору,— відповів Страйк.— Мені дуже шкода, але чоловіки, які брали в цьому участь, можуть бути ще живі, проти них можна висунути обвинувачення. Я не можу таке приховувати.

— Я нічого не ховав, я навіть не знав, що...

— Я і близько не думаю, що ви щось ховали чи знали,— сказав Страйк.

— Якщо вирішать... Страйку, в нас же діти на вихованні...

— Я доніс до поліції, що ви передали плівку з доброї волі й не знаючи, що на ній. Я перед будь-яким судом під присягою скажу, що ви, на мою думку, гадки не мали про річ, яка зберігається на вашому горищі. Ваша родина мала сорок років, щоб її знищити, але ніхто цього не зробив. Вас ніхто ні в чому не звинуватить,— запевнив Страйк, хоча чудово знав, що таблоїди можуть бути іншої думки.

— Я так і боявся, що станеться щось подібне,— страшно збентеженим голосом промовив Грегорі.— Відколи ви прийшли до мене на каву, я повсякчас тривожився. Знову витягати це все на світло...

— Ви казали, що ваш батько хотів би, щоб справу розкрили.

Знову пауза, а тоді Грегорі промовив:

— Хотів би. Але не ціною маминого спокою і не ціною того, що в нас із жінкою заберуть дітей.

Страйкові на думку спало чимало зауважень — і досить жорстоких. Він не вперше стикався з думкою, ніби мертві бажають того, що наразі зручно для живих.

— Коли я побачив, що на тій плівці, передати її поліції було моїм обов’язком. І ще раз повторюю: я перед ким завгодно заприсягнуся, що ви нічого не намагалися приховати й добровільно передали її мені.

Додати не було чого. Грегорі, якого ці слова явно не заспокоїли, поклав слухавку, і Страйк передзвонив Робін.

Вона досі була в «Теско» — купила собі пакетик горіхів з родзинками, жуйку й шампунь, а через касу від неї об’єкт її стеження розплачувався за тальк, дитяче харчування і соски, а також продукти.

— Алло,— сказала Робін у телефон, відвернувшись до вікна, бо білявка саме пройшла повз неї.

— Алло,— відповів Страйк.— Це був Грегорі Талбот.

— І що він... А, так,— раптом зацікавилася Робін, виходячи з крамниці слідом за білявкою,— а що там було в коробці з плівкою? Забула спитати. Ти зміг запустити проектор?

— Зміг,— відповів Страйк.— Про плівку розкажу тобі, як зустрінемося. Залиш Гнійного Риччі мені, добре? Я підключив Шпеника. Тобі не слід його шукати чи розпитувати про нього.

— Але я можу...

— Ти мене чула?!

— Та чула, заспокойся! — здивувалася Робін.— Тому Риччі вже років дев’яносто...

— В нього є сини,— сказав Страйк.— І цих синів боїться Шпеник.

— О,— тільки й мовила Робін, чудово зрозумівши, що це означає.

— Отож. Ну що, домовилися?

— Домовилися,— запевнила Робін.

Коли Страйк поклав слухавку, вона слідом за Елінор пройшла під дощем до її будинку. Двері знову зачинилися, сховавши білявку з очей, а Робін сіла в свій «лендровер» і пообідала пакетиком сухофруктів і горіхів, поглядаючи на будинок.

У «Теско» їй спало на думку, що Елінор може бути нянькою, зважаючи на її покупки, але звечоріло, а до будинку так і не підійшли батьки, і на вулицю не долинало дитячого плачу.

33

Її тримає бранкою тиран, Чиїм вона підвладна чорним чарам;

В глибокім склепі відбуває бран... Він завдає їй там нестерпних мук, Вдень і вночі терзаючи жахливо...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Коли білявка зі Сток-Ньюїгтону потрапила в поле уваги агенції, над справою Мутного стало працювати по двоє-троє детективів одночасно. Агенція стежила за будинком Елінор Дін і слідкувала за переміщеннями Шефа Мутного й самого Мутного, який займався собі власними справами, розкошував на зарплатню, яку всі вважали невідповідною кваліфікації, і далі мовчав про природу своєї влади над начальником. Тим часом Вторак платив за стеження за своєю дівчиною уже радше з відчаю, ніж з надією на результат, а від Листоноші не стало звісток узагалі. Єдина підозрювана, екскурсовод-сова з Національної портретної галереї, зникла з робочого місця.

— Сподіваюся, то просто грип і вона не вкоротила собі віку,— сказала Робін Барклею, зустрівши його в п’ятницю вдень в офісі. Страйк застряг у Корнволлі, а вона щойно провела до дверей клієнта, для якого стежили за Балеруном. Клієнт знехотя оплатив чималий рахунок і дізнався тільки, що танцівник з Вест-Енду, в якого закохалася його необачна донька,— порядний, моногамний і, наскільки можна судити, гетеросексуальний парубок.

Барклей, який заніс Пат свої чеки за тиждень, а тоді збирався заступати на нічну вахту зі стеження за Мутним, здивувався.

— З якого б дива вона собі вкоротила віку?

— Не знаю,— відповіла Робін.— Гі останнє послання було якесь перелякане. Може, вона вирішила, що я прийшла до неї сваритися і принесла поштівки, що вона їх надіслала.

— Треба б тобі більше спати,— порадив Барклей.

Робін пішла до чайника.

— А от мені поспати не вдасться,— провадив Барклей,— за півгодини я прийму вахту в Енді. Знову сидимо під «Пимліко», дивимося, як Вторакова пташка жодному хлопу й не моргне.

Пат рахувала для нього десятки. Її ставлення до Барклея було радше терпиме, ніж тепле. Улюбленцем Пат в агенції (окрім Робін) лишався Моррис, якого Робін з Нового року бачила тричі: двічі вони заступали на стеження одне після одного й одного разу Моррис привіз до офісу тижневий звіт. Він не наважувався дивитися Робін в очі й говорив тільки про роботу; вона сподівалася, що так воно буде й надалі.

— Хто в нас наступний у клієнтській черзі, Пат? — спитала вона, заварюючи собі каву.

— В нас ще на одну справу людей нема,— констатував Барклей, ховаючи готівку в кишеню.— Ми ж без Страйка.

— Він повернеться вже в неділю, тільки б поїзди ходили,— заперечила Робін, ставлячи біля Пат її каву. В понеділок у них була призначена зустріч із Синтією Фіппс у палаці Гемптон-Корт.

— Мені в кінці місяця треба на вихідні домів потрапити,— сказав Барклей до Пат, яка за відсутності Страйка відповідала за графіки. Вона розгорнула таблицю на комп’ютері, а Барклей додав: — Тре’ користуватися, поки ще без паспортів пускають.

— Ти про що? — спитала виснажена Робін, сідаючи з кавою на диван у приймальні. Формально її робочий день уже скінчився, але вона не мала сили піти додому.

— Про незалежність Шотландії, Робін,— відповів Барклей, дивлячись на неї з-під навислих брів.— Ви, англійці, може, не помітили, але в нас тут співдружність розвалюється.

— Але ж не буде такого, правда? — озвалася Робін.

— Усі мої знайомі у вересні голосуватимуть «за». Однокласник минулого разу додумався сказати на мене «дядечко Тем», мовляв, перед англійцями вислужуюся. От щоб він ще раз таке ляпнув,— загарчав Барклей.

Коли він пішов, Пат спитала в Робін:

— Як там його тітка?

Робін зрозуміла, що Пат питає про Страйка, бо на ім’я свого шефа та називала тільки з великої необхідності.

— Дуже хвора,— відповіла Робін.— Хіміотерапії більше не витримує.

Пат пхнула в зуби свою електронну цигарку та продовжила друкувати. Тоді сказала:

— На Різдво сидів сам-один у себе нагорі.

— Я знаю,— відповіла Робін.— Він мені розповів, як ви його підтримали. Що суп йому принесли. Він вам дуже вдячний.

Пат пирхнула. Робін відпила кави, сподіваючись, що отримає трохи енергії і зможе підвестися з дивана й піти на метро. Тоді Пат сказала:

— Я була думала, що йому є куди піти, крім горища.

— Ну, грипував він важко,— відповіла Робін.— Не хотів розносити заразу.

Але помивши чашку, вдягнувши пальто й попрощавшись із Пат, Робін почала спускатися сходами й виявила, що думає про цю коротку розмову. Вона Незрідка замислювалася про ворожість — для неї незбагненну,— з якою Пат ставилася до Страйка. З її тону стало зрозуміло, що Пат вважає, ніби Страйк має імунітет до самотності та вразливості,— і Робін не могла збагнути, звідки Пат це взяла, бо Страйк ніколи не робив таємниці з того, де мешкає, чи факту, що спить він там сам-один.

У неї задзвонив мобільний. Побачивши незнайомий номер і згадавши, як минулого разу на тому кінці лінії виник Том Терві, Робін зупинилася біля станції метро «Тоттенгем-Корт-роуд» і взяла слухавку не без остраху.

— Це Робін Еллакотт? — спитав жіночий голос з акцентом жительки острова Мен.

— Це я,— відповіла Робін.

— Драстуйте,— привіталася жінка.— Ви хотіли поговорити з Дейвом Андервудом, то я його донька.

— О так,— озвалася Робін.— Дуже дякую, що відгукнулися.

Дейвом Андервудом звали чоловіка, який був за кермом фургона фірми, що розвозила органічні продукти, у вечір зникнення Марго. Робін знайшла адресу в інтернеті та три дні тому йому написала, але не чекала такої швидкої відповіді. Вона вже звикла, що люди ігнорують її повідомлення про Марго Бамборо.

— Як отримали вашого листа, були трохи приголомшені,— сказала жінка на тому кінці лінії.— Тільки тато не зможе сам з вами поговорити. Йому три тижні тому зробили трахеотомію.

— О, дуже співчуваю,— відповіла Робін, затуляючи вільне вухо, щоб машини не заважали чути.

— Отож,— сказала жінка.— Він тут поруч зі мною, і просить сказати... слухайте, але ж у нього не буде проблем?

— Ні-ні, звісно, не буде,— запевнила Робін.— Як я і писала в листі, ми просто хочемо виключити фургон з розслідування.

— А, тоді добре,— відповіла донька Дейва.— Власне, то він і був. Дивовижа, як ви тільки це зрозуміли, бо всі божилися, що на фургоні була намальована квітка! Тато тоді радів, бо уникнув халепи, але його багато років мучили докори сумління. Він тоді поїхав з доставкою не в той бік і тому так розігнався на Клеркенвелл-Ґріні, думав, що ще встигне. Не хотів нічого казати, бо тільки вранці на нього шеф накричав, що тато запізнюється з доставками. Потім прочитав у газеті, що фургон вважають машиною Денніса Кріда, і... самі розумієте. Кому воно треба — вляпатися в таку історію? І що довше він мовчав, то гіршою ситуація йому видавалася — адже він не зізнався одразу.

— Розумію,— сказала Робін.— Можу уявити, як він тоді почувався. Ви дуже допомогли. А коли він доставив замовлення, то...

— То повернувся до крамниці й отримав прочухана, бо зазирнули у фургон і побачили, що тато відвіз не те замовлення. Довелося знову їхати.

Отже, Марго Бамборо у фургоні точно не було.

— Дуже дякую, що відгукнулися,— сказала Робін,— і подякуйте від мене своєму батькові за чесність. Це дуже допомогло.

— На здоров’я,— сказала жінка, а тоді швидко спитала, поки Робін не поклала слухавку: — Це ж ви та дівчина, яку був порізав Шеклвелльський Різник?

На якусь мить Робін закортіло збрехати, що ні, але лист до Дейва Андервуда вона підписала своїм справжнім іменем.

— Так,— відповіла вона вже не таким теплим тоном, яким дякувала за інформацію про фургон. Неприємно, коли тебе називають «дівчина, яку був порізав Шеклвелльський Різник».

— Ого,— мовила жінка,— я татові так і сказала, що то ви. Ну, бодай Крід вас уже не схопить, га?

Вона це сказала майже весело. Робін погодилася, ще раз подякувала за співпрацю, поклала слухавку та спустилася в метро.

«Бодай Крід вас уже не схопить, га?»

Бадьорі слова відлунювали у вухах. Це була легковажність людини, яка не пізнала сліпого жаху, не стикалася з безжальною силою та сталлю, не чула свинячого сопіння в себе у вусі, не бачила каламутних очей у прорізах балаклави, не відчувала, як репається її власна шкіра,— і майже не чула при тому болю, бо смерть була так близько, дихала смородом в обличчя.

На ескалаторі Робін озирнулася, бо неуважний пасажир у неї за спиною раз у раз торкався її ніг ззаду своїм дипломатом. Іноді для Робін навіть такий буденний фізичний контакт з чоловіками був нестерпний. Унизу ескалатора вона швидко рушила геть, щоб зникнути з поля зору свого сусіди. «Бодай Крід вас уже не схопить, га?» Ніби вони в квача грають.

А може, то потрапляння в пресу зробило Робін ніби менше людиною в очах жінки на тому кінці лінії? У вагоні Робін сіла між двома жінками, і її думки повернулися до Пат, до її подиву, що Страйкові, виявляється, немає куди йти і ніхто за ним не пригляне. Таке коріння її антипатії? Певність, що людина, потрапивши в газету, стає невразлива?

Коли Робін за сорок хвилин нарешті зайшла до квартири з торбою харчів і бажанням чимшвидше лягти спати, її зустрів тільки Вольфганг, який спершу зрадів, а тоді заскімлив, мовляв, сечовий міхур повний. Робін зітхнула, знайшла повідець і прогуляла собаку навколо будинку. А потім, надто втомлена, щоб нормально куховарити, підсмажила собі яєчню і з’їла з тостом під новини.

Вона саме набирала собі ванну, аж тут знову задзвонив мобільний. У Робін підупало серце, коли вона побачила, що то брат Джонатан, який учився на останньому курсі університету в Манчестері. Вона здогадувалася, навіщо він дзвонить.

— Привіт, Джоне,— сказала вона.

— Привіт, Робі. Ти не відповіла на моє повідомлення.

Робін чудово знала, що не відповіла. Джонатан написав вранці, коли Робін стежила за подружкою Вторака — та безневинно пила каву й читала детектив Стіґа Ларссона. Джонатан питав, чи може він з подругою зупинитися в неї на вихідні, чотирнадцятого й п’ятнадцятого лютого.

— Вибач,— сказала Робін.— Знаю, що не відповіла, але день був дуже важкий. Якщо чесно, Джоне, я не впевнена. Не знаю, які плани в Макса...

— Він же не буде проти, якщо ми впишемося в твоїй кімнаті? Кортні ніколи не була в Лондоні. Хочемо сходити на комедію у театрі Блумсбері в суботу.

— А Кортні — твоя дівчина? — усміхнулася Робін. Джонатан завжди приховував від родини особисте життя.

— А Кортні — моя дівчина,— передражнив Джонатан, але Робін зрозуміла, що питання його потішило і що відповідь — «так».

— Я спитаю в Макса, гаразд? І завтра тобі передзвоню,— пообіцяла вона.

Позбувшись Джонатана, Робін донабрала ванну й пішла до себе по піжаму, халат і щось почитати. Нагорі полиці з романами лежав «Демон з Райського парку». На мить завагавшись, Робін узяла до ванни саме цю книжку, водночас намагаючись уявити, як лягає спати в одній кімнаті з братом і абсолютно незнайомою дівчиною. Невже вона така святенниця, пуританка, дочасно постаріла? Робін так і не закінчила університету: не набула звички «вписуватися» на підлозі в незнайомих людей, а після зґвалтування в гуртожитку Робін узагалі хотіла спати тільки там, де може повністю контролювати своє оточення.

Опустившись у ванну з бульбашками, Робін зітхнула від задоволення. Цілий тиждень вона то годинами сиділа в машині, то ходила під дощем за Мутним або Елінор Дін. Вона заплющила очі, насолоджуючись теплом і жасминовим ароматом дешевої піни. Думки знову повернулися до доньки Дейва Андервуда.

«Бодай Крід вас уже не схопить, га?» Коли Робін відкинула образливий жартівливий тон, її вразило, що жінка, яка багато років знала — за кермом фургона з сонячним знаком був не Крід, усе одно вірила, що Марго викрав саме він.

Бо, власне, Крід не завжди їздив у фургоні. Двох жінок він убив ще до того, як отримав роботу в хімчистці; він і без машини заманював жінок до свого підвалу.

Робін розплющила очі, потягнулася по «Демона з Райського парку» і розгорнула книжку там, де зупинилася минулого разу. Тримаючи її над гарячою мильною водою, Робін почала читати.

Якось увечері, у вересні 1972 року, домовласниця Денніса Кріда вперше побачила, що він веде до підвальної квартири жінку. На суді над Крідом вона засвідчила, що близько опівночі почула, як рипнули ворота, визирнула з вікна спальні й угледіла на сходах до підвалу Кріда й жінку, яка «здавалася трохи п’яною, але йшла власними ногами».

Коли домовласниця спитала Денніса про цю жінку, той розповів надуману історію про постійну клієнтку хімчистки. Заявив, що начебто випадково зустрів цю жінку п’яну на вулиці й вона попросила його пустити її в квартиру, щоб викликати таксі.

Насправді жінкою, яку Вайолет бачила з Деннісом біля його квартири, була безробітна Ґейл Райтман, до якої в той вечір не з’явився на побачення бойфренд. Райтман вийшла з «Коника», бару в Шордичі, о десятій тридцять. Вона випила кілька міцних коктейлів. Бачили, як схожа на Райтман жінка сідає в білий фургон неподалік бару. Окрім Вайолет Купер, яка помітила брюнетку в світлому пальті, що заходила до квартири Кріда, більше ніхто не бачив Ґейл Райтман після того, як вона вийшла з «Коника».

На той час Крід уже відшліфував образ вразливості, що викликав симпатію у старших жінок на взір його домовласниці, і мав веселу й сексуально двозначну маску для спілкування з п’яними й самотніми жінками. Пізніше Крід зізнався, що познайомився з Райтман у «Конику», підсипав їй у склянку пентобарбітал, а тоді влаштував засідку біля бару й запропонував жінці, яка ледве трималася на ногах, підвезти її, на що вона вдячно погодилася.

Купер повірила історії про клієнтку, яка хотіла викликати таксі, «бо не було причини сумніватися».

Насправді Ґейл Райтман з кляпом у роті була прикута до батареї у спальні Кріда, і там вона лишалася до січня 1973 року, коли Крід її задушив. Її він не вбивав найдовше зі своїх жертв, із чого видно, що Крід почувався в підвальній квартирі в безпеці та вважав, що може там ґвалтувати й піддавати її тортурам, не боячись викриття.

Однак невдовзі після Різдва домовласниця з якоїсь побутової причини зайшла до нього, і під час допиту пригадувала:

— Видно було, що він хоче мене здихатися. Мені здалося, що в квартирі чимось тхне, але по сусідству були проблеми з каналізацією. Денніс сказав мені, що не може говорити, бо чекає на телефонний дзвінок. Я впевнена, що це було на Різдво, бо пам’ятаю, що питала, чому в нього немає листівок з привітаннями. Я знала, що друзів у Денніса небагато, але хтось же мав про нього згадати. Було його шкода. По радіо грала пісня «Long-Haired Lover from Liverpool», дуже гучно, як я пригадую, але це було нормально. Денніс любив музику.

Несподівана поява Купер у підвалі фактично означала смертний вирок для Райтман. Пізніше Крід зізнавався лікарям, що думав лишити Райтман «за домашню тваринку» на майбутнє, щоб більше не ризикувати з викраденнями, але потім передумав і вирішив «припинити її страждання».

Крід убив Райтман в ніч 9 січня 1973 року, обравши дату, коли Вай Купер на три дні поїхала до хворої родички. Він відрізав Райтман руки й голову у ванні, а решту тіла загорнув у брезент, завантажив у фургон і вночі відвіз до лісу Еппінг-Форест, де закопав рештки в неглибокій могилі. Вдома Крід виварив голову й руки Райтман і розтрощив кістки (як уже робив з тілами Бери Кенні й Нори Стуррок). Кістяне борошно він складав у інкрустовану скриньку з чорного дерева, яку тримав під ліжком.

Повернувшись на Ліверпуль-роуд, Вайолет Купер відзначила, що з підвалу більше не тхне, і вирішила, що каналізацію полагодили.

Домовласниця і пожилець знову почали проводити вечори разом, випивали, співали під платівки. Є підстави думати, що в цей період Крід міг підсипати Купер ліки. Вона пригадує, що після вечірнього келишка з Крідом часто спала так міцно, що вранці не могла прокинутися.

Близько чотирьох місяців могила Райтман лишалася невідомою, аж поки її не виявив перехожий, що гуляв із собакою; тер’єр викопав із землі стегнову кістку. Розпад тканин і відсутність голови й рук зробили впізнання практично неможливим, надто зважаючи на складність порівняння зразків тканин за таких обставин. Тільки після арешту Кріда, коли під підлогою в його вітальні було знайдено білизну й колготи Райтман, а також каблучку з опалом, яку впізнали родичі, детективи змогли додати смерть Райтман до переліку обвинувачень проти нього.

Молодша сестра Ґейл ніколи не полишала надїї на те, що Ґейл жива.

— Я не вірила, поки на власні очі не побачила каблучку. Поки цього не сталося, я щиро думала, що то якась помилка. Повсякчас казала мамі й татові, що вона повернеться. Я не вірила, що на світі існує таке зло і що моя сестра могла його зустріти. Він — не людина. Він грався з нами — з рідними — під час судового процесу. Щоранку усміхався нам, махав. Дивився на батьків, братів, на всіх щоразу, коли говорили про їхню убиту родичку. А тоді, коли його засудили, видавав щось потроху, і ми мусили жити з цим роками — чути, що казала Ґейл, як вона просилася. Якби я могла, я б його вбила власноруч, але я не здатна завдати йому таких страждань, яких він завдав Ґейл. Він не має людських почуттів. Лишається тільки...

В коридорі щось так оглушливо грюкнуло, аж Робін підскочила. Вода пльопнула через край ванни на підлогу.

— Це я! — незвично весело гукнув Макс, а тоді Робін почула, як він вітається з Вольфгангом.— Привіт, мій хороший, привіт, привіт...

— Агов,— гукнула Робін.— Я його вже виводила!

— Дякую дуже! — озвався Макс.— Виходь, будемо святкувати!

Робін почула, як він піднімається сходами. Витягнувши пробку, вона сиділа у ванній, поки збігала вода. Хрумка піна липла до неї, поки Робін дочитувала розділ.

...Лишається тільки молитися, щоб пекло справді існувало.

У 1976році Крід сказав тюремному психіатру Ричардові Мерридану, що потому як знайшли тіло Ґейл Райтман, він хотів «зачаїтися». Крід зізнався Мерридану, що відчував водночас і бажання здобути недобру славу, і страх спійматися.

— Мені приємно було читати про Різника в газетах. Я закопав її в Еппінг-Форесті разом з іншими, бо хотів, щоб люди знали: їх усіх прикінчила одна людина, хоч я і розумів, що ризикую, не міняючи сценарій. І після того, коли Вай бачила мене з нею і заходила до квартири, поки вона була там, я подумав, що краще зачаїтися і поки що брати повій.

Але рішення «брати повій» усього за кілька місяців приведе Кріда так близько до піймання, як він ще не був.

На цьому розділ закінчувався. Робін вилізла з ванни, витерла воду з підлоги, вдягнула піжаму й халат, а тоді пішла нагору, де Макс сидів перед телевізором з блаженним виглядом. Вольфганг заразився від господаря чудовим настроєм: пес привітав Робін так, ніби вона повернулася з довгої подорожі, і заходився злизувати олію для ванни з її литок, поки вона не попросила його відчепитися.

— Я маю роботу,— повідомив Макс Робін, приглушивши телевізор. Перед ним на журнальному столику стояли два келихи і пляшка шампанського.— Роль другого плану в новій драмі від «Бі-Бі-Сі». Пригощайся.

— Максе, це фантастика! — щиро зраділа за нього Робін.

— Так,— широко всміхнувся він.— Слухай, а твого Страйка вийде запросити на вечерю? Я граю ветерана. Було б корисно поспілкуватися зі справжнім екс-військовим.

— Гадаю, він буде не проти,— відповіла Робін, сподіваючись, що не помиляється. Страйк і Макс не були знайомі. Вона прийняла келих, сіла й у вітальному тості підняла його.— Вітаю!

— Дяка,— відповів Макс, дзенькнувши своїм келихом об її.— Якщо Страйк прийде, готую я. Було б справді дуже добре. Треба мені більше спілкуватися з людьми, бо вже перетворююся на отих персонажів з новин, які, знаєш, усе тримали в собі.

— А я буду тупою сусідкою,— підхопила Робін, думаючи про Вай Купер,— яка думала, що ти такий милий, і ніколи не питала, нащо це ти відриваєш і прибиваєш назад мостини у вітальні.

Макс засміявся.

— І тебе винуватитимуть навіть більше за мене,— сказав він,— бо так завжди буває. Жінка, яка не розуміла... але ж справді дехто... як звали того типа з Америки, який просив жінку обов’язково дзвонити, перш ніж заходити до нього в гараж?

— Джеррі Брудос,— підказала Робін. Про Брудоса згадував автор «Демона з Райського парку». Як і Крід, Брудос одягнув жіночий одяг, коли викрадав одну зі своїх жертв.

— Слід вертатися до соціального життя,— заявив Макс, що під впливом алкоголю і доброї новини став балакучим, яким Робін його ще не бачила.— Відколи Метью пішов, я ніби в пеклі перебував. Навіть думав, що треба замкнути будинок і переїхати.

Мабуть, у Робін на обличчі відбилася легка паніка, бо Макс додав:

— Та не бійся, я нічого такого не зроблю. Але я справді мало не вмер тут. Я ж купив будинок тільки заради нього, бо він казав: «Треба вкладатися в нерухомість, з нею завжди виграєш».

Він наче хотів додати щось ще, але вирішив не говорити.

— Максе, я в тебе хочу дещо попросити,— мовила Робін,— але якщо ти будеш проти, це нічого. Мій молодший брат з дівчиною шукає, де зупинитися в Лондоні чотирнадцятого-п’ятнадцятого лютого, на вихідні. А якщо ти...

— Та ну,— відповів Макс.— Вони можуть спати отут,— сказав він, поплескавши по дивану.— Він розкладний.

— О,— мовила Робін, яка про це не знала.— Тоді чудово. Дякую тобі, Максе.

Від шампанського й гарячої ванни Робін геть осовіла, але вони ще поговорили з Максом про його серіал, а тоді Робін вибачилася і сказала, що їй справді час спати.

Накрившись ковдрою, Робін вирішила не починати новий розділ про Кріда. Якщо плануєш спати, не варто пускати собі в голову такі речі. Однак коли вона вимкнула лампу, мозок відмовився відпочивати, тож Робін потягнулася по айпод.

Вона ніколи не слухала музику в навушниках, якщо не була певна, що Макс удома. Після деяких речей людина починає дуже дбати про здатність швидко реагувати й помічати загрози завчасно. Але нині двері були замкнені на два замки (Робін перевірила, як завжди), а сусіда з собакою був неподалік, тож Робін вставила «крапельки» у вуха й запустила пісні з чотирьох альбомів Джоні Мітчелл, які купила, вирішивши, що музика краща за чергові парфуми, які їй не сподобаються.

Іноді, слухаючи Мітчелл,— а Робін останнім часом слухала її багато,— вона уявляла, як крізь музику до неї усміхається Марго Бамборо. Марго лишилася навіки двадцятидев’ятирічною: вічно боролася за себе з життям, яке виявилося значно складнішим, ніж вона уявляла, коли вирішила, що вибереться зі злиднів завдяки розуму й важкій праці.

Заграла пісня, якої Робін не чула. Слова були про закінчення роману, текст — простіший і більш прямолінійний, ніж у багатьох інших піснях Мітчелл; тут було небагацько метафор чи поезії. «Last chance lost // The hero cannot make the change // Last chance lost // The shrew will not be tamed[6]».

Робін згадався Метью, що не зміг призвичаїтися до дружини, яка хотіла від життя чогось більшого за поступове сходження драбиною матеріального достатку й виявилася нездатною змиритися з коханкою, яка насправді значно краще пасувала до його мрій та ідеалів, ніж Робін. То це Робін — неприборкана норовлива, яка б’ється за роботу, що її всі інші вважають помилкою?

Вона лежала в темряві й слухала голос Мітчелл, більш низький і хрипкий, ніж на ранніх альбомах, і ідея, яка вже якийсь час витала на периферії думок Робін, нарешті вийшла наперед. Їй це спало на думку, коли Робін тільки прочитала листа з міністерства юстиції, яке відмовляло Страйкові в зустрічі з серійним убивцею.

Страйк прийняв рішення міністерства, і так само згодилася Робін, не бажаючи примножувати біль родичів Крідових жертв. Однак чоловік, який може позбавити Анну страждань і непевності цілого життя, досі живий. Якщо Айрін Гіксон мало не лускала від бажання виговоритися перед Страйком, як почувається Крід, який мовчить кількадесят років?

«Утрачено останній шанс, герой не здатен щось змінити...»

Робін різко сіла, витягнула навушники, увімкнула лампу й потягнулася по записник і ручку, які останнім часом завжди тримала біля ліжка.

Страйкові не слід знати про її задум. Треба взяти до уваги те, що її дії можуть зашкодити агенції. Але якщо не спробувати, вона так і буде мучитися думками про те, що можливість достукатися до Кріда таки була.

34

...ні чари, ні мистецтво лікарів... Не зцілять мук; вони — пекельний біль.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Залізничне сполучення між Корнволлом і Лондоном урешті-решт відновили. Страйк спакував речі, але пообіцяв тітці й дядькові, що незабаром повернеться. Коли прощалися, Джоан мовчки обійняла його. Дивовижа, але Страйк подумав, що краще б вона вдалася до звичного емоційного шантажу, який раніше його так дратував.

Вертаючись поїздом до Лондона, Страйк знайшов відображення власного настрою у монохромному зимовому пейзажі за брудним вікном: голі ґрунти, дерева тремтять од вітру. Повільне згасання Джоан було геть не схоже на смерть, з якою Страйк уже був знайомий: неприродну. Як солдат і як детектив він звик до необхідності перетравлювати — і без жодного попередження — раптове й жорстоке закінчення людини, приймати раптовий вакуум там, де щойно теплилася душа. Повільна капітуляція Джоан перед ворогом у її власному тілі стала для нього новиною. Якась частина Страйка (він цієї частини соромився) хотіла б, щоб уже все було позаду й можна було оплакати її по-справжньому. Поїзд мчав його на схід, і Страйк мріяв про тимчасовий прихисток порожньої квартири, де можна буде вільно страждати, не мусячи ані виставляти свій сум напоказ перед сусідами, ані носити машкару бадьорості перед тіткою.

Страйк відповів відмовою на два запрошення повечеряти в суботу — одне було від Люсі, друге — від Ніка й Ільзи. Натомість він розібрав документи агенції і переглянув звіти від Барклея, Гатчинса й Морриса. У неділю Страйк поговорив з доктором Ґуптою і з кількома родичами покійних свідків у справі Бамборо, готуючись до завтрашньої наради з Робін.

Але ввечері в неділю, стоячи на кухні над каструлею макаронів на маленькій плиті, Страйк отримав друге повідомлення від своєї незнайомої зведенючки — Пруденс.

Привіт, Корморане, не знаю, чи ти отримав моє перше повідомлення. Сподіваюся, оце отримаєш. Я просто хочу сказати, що, мабуть, розумію, чому ти не хочеш фотографуватися з нами для тата і брати участь у вечірці. Але значення вечірки більше, ніж просто новий альбом. Я з радістю все розповім тобі особисто, але як родина ми тримаємо все в таємниці. Сподіваюся, що можу додати: я, як і ти, народилася внаслідок однієї з коротших батькових інтрижок (!) і за ці роки відчувала чимало образи та гніву. Може, сходимо на каву й поговоримо про це! Я у Патні. Будь ласка, відреагуй. Я буду дуже рада зустрічі. Щиро, Прю.

Каструля з макаронами бурлила. Страйк закурив. На очні яблука ніби тиснуло зсередини. Він розумів, що курить забагато: аж язик болів, а так сильно він після різдвяного грипу ще не кашляв. Барклей на минулій зустрічі рекламував переваги вейпу. Мабуть, прийшов час перейти на вейп — чи принаймні менше курити цигарок.

Він удруге перечитав повідомлення Пруденс. Що за таємниця стоїть за тією вечіркою, окрім виходу нового альбому? Рокбі нарешті висвятили в лицарі — чи гучне святкування п’ятдесятої річниці гурту «Дедбітс» має нагадати тим, хто роздає почесті, що він на це чекає? Страйк спробував уявити, як відреагує Люсі, почувши, що він буде знайомитися з купою зведенюків і зведенючок саме тоді, коли вона втрачає одну з небагатьох рідних людей. Страйк спробував уявити цю Пруденс, про яку знав тільки, що її мати була відомою актрисою.

Вимкнувши плиту, він лишив макарони плавати у воді та з цигаркою в зубах заходився набирати відповідь.

Дякую, що написала. Я не проти з тобою зустрітися, але тепер невдалий час. Ціную, що ти робиш те, що вважаєш правильним, але я ніколи не умів зображати неіснуючі почуття чи тримати ввічливий фасад на вечірках. Я не маю жодних стосунків з...

Страйк завагався. Він ніколи не називав Джонні Рокбі «татом» і не хотів писати «наш батько», бо це ніби поєднувало його і Пруденс, а він не хотів єдності з абсолютно чужою людиною.

І все ж у глибині душі Страйк не вважав її зовсім чужою. Щось у ньому тягнулося до неї. Що це? Просто цікавість? Відлуння його дитячого бажання, що батько колись прийде? А може, щось примітивніше — поклик крові, тваринне відчуття спорідненості, яке не так просто викорінити, як не старайся обірвати узи?

...Рокбі й не маю бажання симулювати їх протягом кількох годин лише тому, що він записав новий альбом. Я нічого не маю проти тебе особисто й буду радий познайомитися, щойно моє життя буде не таким...

Страйк завагався знову. Над каструлею вирувала пара, а його думки повнилися присмертною Джоан, відкритими справами в агенції і — невідомо чому — Робін.

...складним. Щиро, Корморан.

Він з’їв свої макарони з банкою магазинного соусу, заснув під дріботіння дощу по даху й побачив сон, у якому вони з Рокбі билися навкулачки на палубі корабля, який хитався і пірнав на хвилях, аж поки обоє вони попадали за борт.

За десять одинадцята наступного ранку так само дощило. Страйк саме вийшов на станції «Ерлз-Корт», де його мала забрати Робін і повезти на зустріч із Синтією Фіппс у палаці Гемптон-Корт. Стоячи під цегляним дашком станції з черговою цигаркою в зубах, Страйк прочитав з телефону два свіжі електронні листи: новини щодо Вторака від Барклея і щодо Мутного від Морриса. І майже дочитав, коли задзвонив мобільний. Це був Ал, і Страйк вирішив прийняти дзвінок і нарешті покласти край цим домаганням.

— Здоров, братан,— привітався Ал.— Як ти?

— Бувало краще,— відповів Страйк.

Він свідомо не став питати, як справи в Ала.

— Слухай,— почав Ал,— тут таке діло... мені дзвонила Прю. Переказала мені твою відповідь. Річ у тім, що в нас домовленість із фотографом на наступну суботу, але якщо на фото не буде тебе... суть у тому, що це подарунок від нас усіх. Уперше.

— Ал, мені це не цікаво,— відрубав Страйк, утомившись бути ввічливим.

Пауза. Тоді Ал сказав:

— Розумієш, тато дуже старається налагодити...

— Та ти що? — перебив Страйк; крізь туман утоми, крізь тривогу за Джоан і масу дрібних деталей у справі Бамборо, які він тримав у голові, щоб переповісти Робін, раптом прорвався гнів.— І коли це він старався? Коли напустив на мене адвокатів, вимагаючи віддати гроші, які, власне, за законом належали мені...

— Якщо ти про Пітера Ґіллеспая, то тато навіть не знав, що він так на тебе насів, чесно тобі кажу, не знав. Пітер більше не працює...

— Мені не цікаво святкувати випуск його довбаного альбому,— сказав Страйк.— Розважайтеся там без мене.

— Слухай,— мовив Ал,— просто зараз я не можу пояснити... але якщо зустрінемося десь випити, я розкажу... є причина, чому ми хочемо все це влаштувати для нього саме тепер, це фото, вечірка...

— Ал, моя відповідь — ні.

— Ти так і будеш вічно відкараскуватися від нього?

— Я від нього відкараскуюся? Я про нього жодного слова на публіку не сказав, на відміну від нього — він у кожному інтерв’ю про мене згадує...

— Він намагається все виправити, а ти ані півкроку назустріч не хочеш зробити!

— Він намагається обілити себе в очах публіки,— грубо відповів Страйк.— Скажи, хай почне платити податки, якщо так хоче посвяти в лицарі. А я йому не кишенькова біла ворона.

Він поклав слухавку, відчуваючи лють, якої від себе не чекав. Серце важко гупало під пальтом. Кинувши недопалок на дорогу, він раптом подумав про Джоан, яка ховала облисілу голову під хусткою, і Теда, який ронив сльози в чай. І сердито подумав: от чого Рокбі не лежить і не вмирає, а Джоан нехай би була здорова та щаслива, впевнена, що доживе до свого наступного дня народження? Хай би гуляла Сент-Мосом, теревенила з подругами, яких знає ціле життя, планувала вечері для Теда, діставала Страйка по телефону — коли вже він приїде.

Коли за кілька хвилин Робін на «лендровері» завернула на ріг, вигляд Страйка її шокував. Він розповів по телефону і про грип, і про несвіжу курятину, але зараз був такий змарнілий і такий злий, що Робін автоматично глянула на годинник — чи не спізнилася?

— Щось сталося? — спитала вона, коли він відчинив дверцята з пасажирського боку.

— Все в нормі,— коротко відповів Страйк, сів у машину й ляснув дверцятами.

— З Новим роком.

— Хіба ми вже не віталися?

— Насправді ні,— відповіла Робін, яку ця грубість образила.— Але не обтяжуй себе відповіддю. Я б не хотіла змушувати тебе...

— З Новим роком, Робін,— буркнув Страйк.

Робін виїхала на дорогу. Двірники ненастанно працювали, очищуючи лобове скло від води, а вона відчувала виразне дежавю. Страйк був такий самий буркотливий, коли вона везла його на його день народження, і хоч йому було важко, вона теж утомилася, теж мала власні проблеми й хотіла би бачити бодай якісь зусилля з його боку.

— Що сталося? — спитала вона.

— Нічого.

Кілька хвилин їхали мовчки, а тоді Робін спитала:

— Ти бачив лист Барклея?

— Про дівчину Вторака? Так, щойно прочитав,— відповів Страйк.— Так і не дізнається, що він її покинув саме тому, що вона була вірна.

— Абсолютно кінчений,— сказала Робін,— але поки платить гроші...

— Я такої самої думки,— озвався Страйк, свідомо намагаючись подолати свій кепський гумор. Урешті-решт, Робін не винна ні в тому, що робиться з Джоан, ні в тому, що роблять Прю і Ал. Поки він займається справами в Корнволлі, Робін не дає агенції розвалитися. Вона заслуговує на краще ставлення.

— У нас тепер є місце для нового клієнта з черги,— мовив він, стараючись додати ентузіазму.— Я можу подзвонити отій брокерці, яка думає, що чоловік спить з нянькою, як гадаєш?

— Ну,— відповіла Робін,— у нас зараз усі люди працюють над Мутним. Стежимо за ним, за шефом і за жінкою у Сток-Ньюїнгтоні. Вчора шеф до неї їздив, щоб ти знав. Знову була така сама сцена, включно з отим поплескуванням по лисині.

— Правда? — насупився Страйк.

— Так. Але клієнти вже дуже бажають бачити справжні докази. Плюс у нас досі висить Листоноша, і справа Бамборо затягується.

Робін не хотіла прямо казати, що оскільки Страйк їздить між Лондоном і Корнволлом, їй і підрядникам доводиться покривати наявні справи агенції за рахунок своїх вихідних.

— Отже, ти вважаєш, що слід зосередитися на Мутному й Листоноші, так?

— Я вважаю, нам слід визнати, що над Мутним наразі мають працювати троє людей, і не поспішати набирати нові справи.

— Добре, твоя правда,— буркнув Страйк.— Є новини про екскурсовода з Національної портретної галереї? Барклей казав, ти переживаєш, що вона могла накласти на себе руки.

— Навіщо він це тобі сказав? — спитала Робін. Вона жалкувала про ті слова: слабкодухі, непрофесійні.

— Просто сказав. Вона не повернулася?

— Ні,— відповіла Робін.

— І поштівок ведучий більше не отримував?

— Ні.

— Можливо, ти її відстрашила.

Страйк дістав з кишені записник і розгорнув. Дощ так само тарабанив по лобовому склу.

— Маю деякі нові подробиці щодо Бамборо перед розмовою з Синтією Фіппс. До речі, класна робота з виключенням того органічного фургона зі справи.

— Дякую,— відповіла Робін.

— Але на сцені з’явився новий фургон,— провадив Страйк.

— Що? — різко спитала Робін.

— Я вчора розмовляв з донькою Рубі Елліот. Пам’ятаєш, Рубі...

— Це та, яка з машини бачила, як дві жінки вовтузяться біля таксофонів.

— Саме так. Я також поговорив з небожем місіс Флюрі, яка переводила через майдан Клеркенвелл-Ґрін маму в деменції.

Страйк прочистив горлянку й зачитав з нотаток:

— За словами Марка Флюрі, його тітка дуже засмутилася, коли в газетах почали писати, що вони з матір’ю «вовтузилися» чи навіть «боролися», бо тоді виходило, що вона грубо обходиться зі старенькою. Вона казала, що умовляла маму йти, і фізичного примусу не було, але визнала, що в іншому їх описали правильно до найменших дрібниць: місце, час, непромокальний капелюх, дощовик тощо. Але Талбот учепився за ту деталь, що вони не боролися, і почав пресувати місіс Флюрі, щоб та змінила версію і заявила, що Рубі Елліот не могла бачити їх з мамою. Однак місіс Флюрі стояла на своєму. Опис повністю збігався; вона була впевнена, що Рубі бачила саме їх. Тож Талбот повернувся до Рубі та спробував змусити вже її змінити версію. Пам’ятаєш, на початку Албемарл-вею теж є таксофон? Талбот спробував переконати Рубі, що вона бачила двох людей, що вовтузилися, біля тієї буди.

Страйк перегорнув сторінку та продовжив:

— З цього місця історія стає цікавішою. За словами доньки, Рубі була забудькувата, нервувала за кермом і не вміла читати мапи, взагалі не мала відчуття напрямку. Проте донька також стверджує, що мати чудово запам’ятовувала дрібниці. Вона могла забути, на якій вулиці зустріла подругу, але точно пам’ятала, якого кольору були шнурки на її черевиках. Замолоду вона декорувала вітрини.

Талбот вирішив, що таку неуважну жінку легко переконати в тому, що вона переплутала таксофони, але що сильніше він тиснув, то міцніше вона трималася за свою версію. Рубі так стояла на своєму та стверджувала, що під таксофоном на початку Албемарл-вею вона не могла бачити тих двох жінок, бо біля того таксофону, виявляється, вона бачила дещо інше — але забула про це й не згадала, поки Талбот не нагадав про будівлю дивної форми. Зваж, вона зовсім не знала Клеркенвеллу.

Донька сказала, що в той вечір Рубі їздила по району колами й ніяк не могла знайти Гайвардс-Плейс, куди переїхала донька. І коли Талбот спитав: «А ви впевнені, що не могли бачити тих двох жінок біля іншого таксофону під клиноподібним будинком на розі з Албемарл-веєм?» — Рубі раптом згадала, що пригальмувала там, бо фургон, який їхав попереду, раптом зупинився без попередження. Там у нього сіла міцна чорнява жінка, яка стояла біля таксофону під проливним дощем. Та жінка...

— Почекай-но,— мовила Робін, на мить відвівши очі від поливаної дощем дороги та глянувши на Страйка.— Міцна й чорнява? Тобто Тео?

— Рубі вирішила, що це могла бути Тео, коли порівняла власні спогади про дівчину під дощем з фотороботом останньої пацієнтки Марго. Смаглява, міцної статури, темне волосся прилипло до обличчя, бо промокло, а ще на ній були сережки...

Страйк повільно прочитав незнайоме слово зі сторінки:

— Сережки «кучі».

— Що таке «кучі»?

— За словами доньки Рубі, це стиль ромських прикрас — і, можливо, саме тому Глорія казала, що Тео була їй схожа на циганку. Рубі зналася на одязі та прикрасах. Вона помічала такі дрібниці. Отже, фургон загальмував і підібрав нашу гадану Тео, затримавши інші машини. Автівки, які їхали за Рубі, почали сигналити. Чорнява дівчина сіла у фургон, він поїхав у бік Сент-Джон-стріт, і більше Рубі його не бачила.

— І вона не розповіла про це Талботові?

— Донька сказала, що на той момент, коли їй згадався цей епізод, Рубі страшенно втомилася від усієї тієї історії, і її дуже діставав Талбот, тож вона просто сказала, що, мабуть, помилилася, і боролися таки Марго й переодягнений Крід... і взагалі жалкувала, що відгукнулася на звернення поліції до громадськості. А коли справа перейшла до Лосона, Рубі злякалася можливої реакції поліції і преси, якби вона сказала, що бачила людину, схожу на Тео. Вона вирішила, що люди подумають, ніби після пустопорожньої першої заяви вона знову хоче спробувати зіграти якусь роль у розслідуванні.

— Але її донька спокійно це все тобі розповіла?

— Власне, Рубі ж померла, так? їй воно вже не нашкодить. Донька чітко пояснила, що не вважає ці речі важливими, тож для неї не проблема мені все розповісти. Врешті-решт, навіть після цих свідчень,— додав Страйк, перегортаючи сторінку,— ми не можемо стверджувати, що та дівчина — це Тео... хоч я думаю, що це таки була Тео. Тео не була приписана до клініки й навряд чи добре знала район. Той ріг — легко впізнаване місце, щоб фургон міг забрати її після візиту до лікаря. Плюс фургону там було де зупинитися.

— Слушно,— повільно відповіла Робін,— але якщо то справді була Тео, виходить, що вона не причетна до зникнення Марго? Вона явно пішла з клініки сама, її забрали на фургоні...

— Але хто був за кермом?

— Не знаю. Хто завгодно. Батько, мати, подруга, друг, брат чи сестра...

— Чому Тео не відгукнулася на звернення поліції?

— Можливо, злякалася. Можливо, не хотіла ніде світити свої медичні проблеми. Багато людей взагалі уникає будь-яких контактів з поліцією.

— Твоя правда,— визнав Страйк.— Але я все одно гадаю, що це варто знати: чи не остання людина, яка бачила Марго живою, поїхала геть на великому авті, в якому легко можна сховати жінку... До речі, про людей, які останніми бачили Марго,— додав Страйк,— є прогрес із Глорією Конті?

— Ні,— відповіла Робін.— Якщо до кінця наступного тижня не буде реакції, я спробую зв’язатися з нею через чоловіка.

Страйк перегорнув сторінку в записнику.

— Поговоривши з донькою Рубі й небожем Флюрі, я передзвонив доктору Ґупті. Не знаю, чи ти пам’ятаєш, але я в своєму резюме нотаток Талбота писав про Скорпіона, чия смерть, як він уважав, непокоїла Марго.

— Так,— відповіла Робін,— ти зазначав, що Скорпіон — це, можливо, заміжня подруга Стіва Датвейта, яка вкоротила собі віку.

— Добра пам’ять,— сказав Страйк.— Але Ґупта не пригадав жодних пацієнтів, які померли б за таємничих обставин чи якось зацікавили б Марго, хоч визнає, що минуло сорок років і він не може заприсягтися, що таких пацієнтів не було. Тоді я спитав, чи він знає, до кого Джозеф Бреннер міг ходити на Скіннер-стріт у вечір, коли зникла Марго. Ґупта каже, що на Скіннер-стріт проживало декілька пацієнтів клініки, але не уявляє, з якої причини Бреннер міг брехати, ніби там тоді не був. І нарешті — і це, мабуть, найкорисніша інформація — Ґупта згадав, що після святкування Різдва в клініці по Глорію приїхало кілька чоловіків. Він пригадує, що один з них був старшого віку, і Ґупта подумав, що то батько Глорії. Ім’я «Гнійний Риччі» нічого йому не говорить.

Посередині Чизикського мосту детективів раптом засліпило сонце, що прорвалося крізь дощові хмари. Брудна Темза під мостом і калюжі на дорозі засяяли лазерним світлом, але за секунду хмари знову зімкнулися, і Робін та Страйк продовжили свій шлях крізь дощ і сірі сутінки січневої днини прямою старовинною дорогою, обабіч якої тягнулися блискучі мокрі кущі й голі дерева.

— А що плівка? — скоса глянула на Страйка Робін.— Я про ту, яку Грегорі Талбот знайшов на горищі. Ти казав, що розповіси при зустрічі.

— А,— озвався Страйк.— Точно.

Він завагався, дивлячись за вікно, за танцюючі двірники, на лискучу дорогу під косим серпанком дощу.

— На цій плівці — групове зґвалтування і вбивство жінки з мішком на голові.

У Робін шия і шкіра голови пішли сиротами.

— І таке людей збуджує,— гидливо мовила вона.

З її тону Страйк збагнув, що вона не розуміє і думає, ніби він говорить про порнографічну постановку.

— Ні,— пояснив він,— то не порно. Хтось зафільмував... реальні події.

Робін шоковано глянула на нього, але схаменулася і перевела погляд на дорогу. Кісточки рук на кермі побіліли. В її голову раптом почати стукати огидні картини. Що ж там побачив Страйк, аж говорить так стисло й сухо? Невже тіло жінки було схоже на тіло Марго, про яку Уна казала, що та мала «довжелезні ноги»?

— Що з тобою? — спитав Страйк.

— Я в нормі,— хіба що не огризнулася Робін.— Що... що саме ти побачив? Як...

Страйк вирішив відповісти на питання, якого вона не поставила.

— Жінка мала довгий шрам на ребрах. У звітах поліції і в пресі того часу нічого не писали про шрами в Марго, тож я думаю, що то не вона.

Робін не відповіла, проте лишалася так само напруженою.

— У... цьому брало участь четверо чоловіків,— провадив Страйк,— усі білі, з затуленими обличчями. Також був п’ятий — він тільки дивився. В кадрі ненадовго з’являється його рука. Можливо, це Гнійний Риччі. Видно розмитий золотий перстень.

Він старався видати тільки сухі факти. М’язи ніг у Страйка напружилися так само, як руки Робін, він щомиті був готовий перехопити кермо. Колись у неї вже був напад паніки за кермом.

— А що каже поліція? — спитала Робін.— Вони знають, звідки плівка?

— Гатчинс розпитав. Колишній працівник відділу моралі гадає, що цей фільм разом з іншими конфіскували під час рейду в клубі в Сохо в сімдесят п’ятому році. Власником клубу був Риччі. З підвалу вилучили чимало жорсткої порнографії. Талбот теж мав приятеля у відділі моралі, й можна припустити, що він показав плівку Талботові, а той її скопіював чи поцупив.

— Навіщо йому плівка? — не без відчаю спитала Робін.

— Думаю, єдина відповідь, яку тут можна отримати,— тому що він був психічно хворим,— відповів Страйк.— Але первісним мотивом, гадаю, була цікавість до Риччі. Талбот дізнався, що Риччі приписаний до клініки Святого Івана й що він був там на святкуванні Різдва. У нотатках він називає Риччі...

— ...Лев-3,— кивнула Робін.— Так, я в курсі.

Страйк трохи розслабився. Зосередженість Робін і те, що вона пригадала таке, означали, що тут і тепер нападу паніки не буде.

— Ти що — напам’ять мого листа вивчила? — спитав він.

Тут уже Робін згадала своє Різдво й коротку розраду, яку вона знайшла в роботі за кухонним столом у батьківському домі.

— Я просто читаю уважно, та й усе.

— Що ж, я досі не розумію, чому Талбот вирішив не розробляти лінію Риччі, хоча з гороскопних нотаток видно, як за ті півроку, що він розслідував справу, погіршився його психічний стан. Думаю, плівку Талбот поцупив незадовго до того, як його вигнали з поліції, і тому про неї не йдеться в матеріалах розслідування.

— А тоді він сховав плівку, і вбивство жінки ніхто не розслідував,— мовила Робін. Її співчуття до Білла Талбота якщо не зовсім зникло, то серйозно зменшилося.— Якого дідька він не віддав її знову поліції, коли повернувся до здорового глузду?

— Думаю, він хотів отримати назад свою посаду, а коли не вийшло, не хотів лишитися без пенсії. Якщо відкинути просту порядність, я не бачу, які мотиви могли б спонукати його визнати, що він попсував ще якусь справу. Всі були дуже злі на Талбота й без цього: і родини жертв, і преса, і поліція вважали, що то він просрав розслідування. А тут ще й Лосон, який йому не подобається, отримує справу й каже не плутатися під ногами. Талбот, мабуть, вирішив, що вбита — всього-на-всього повія чи...

— Господи Ісусе,— розсердилася Робін.

— «Всього-на-всього повія» — це не моє ставлення до таких жінок,— швидко пояснив Страйк.— Я намагаюся пояснити логіку полісмена з сімдесятих років, якого вже піддали публічному осуду за провалену гучну справу.

Робін не відповіла й до кінця поїздки з кам’яним виразом дивилася на дорогу, а Страйк, до болю напружуючи м’язи однієї з половиною ноги, старався не показати, що потай стежить за її руками на кермі.

35

...ясна Аврора поспіхом, встає, Скраснівиш, бо пробула цілу ніч На мерзлім ложі драглого Тифона І з того осорому спізнає...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

— Ти тут бувала раніше? — спитав Страйк у Робін, коли вона зупинилася на стоянці Гемптон-Корту. Вона мовчала, відколи він розповів їй про плівку, і Страйк хотів послабити напруження.

— Ні.

Вони вийшли з машини й під крижаним дощем перетнули стоянку.

— Де саме ми зустрінемося з Синтією?

— У кав’ярні «Власна королівська кухня»,— відповіла Робін.— Я так розумію, що нам при вході дадуть буклет з мапою.

Вона розуміла, що плівка, схована на горищі в Грегорі Талбота,— то не Страйкова провина. Не він лишив її там на сорок років; він не міг знати, заправляючи плівку в проектор, що побачить страх і біль останніх хвилин життя тієї жінки. Робін не шкодувала про те, що він не приховав від неї правду. Однак сухий, беземоційний опис її зачепив. Свідомо чи несвідомо вона б хотіла помітити ознаки того, що побачене викликало в нього огиду, острах.

Але, мабуть, нерозумно такого чекати. До знайомства з Робін Страйк служив у військовій поліції і там навчився відстороненості, якій вона іноді заздрила. Попри підкреслено спокійний зовнішній вигляд, Робін відчувала шок і млість, але їй хотілося знати, чи розумів Страйк, дивлячись запис останніх митей життя тієї жінки, що то була людина — така сама, як він.

Всього-на-всього повія.

Їхні кроки відлунювали від мокрого асфальту. Попереду постав величний палац червоної цегли, і Робін, бажаючи відігнати від себе страшні образи, намагалася згадати все, що знає про Генріха VIII, жорстокого товстуна-монарха з Тюдорів, який відтяв голови двом із шістьох своїх дружин,— але натомість чомусь почала думати про Метью.

Коли Робін жорстоко зґвалтував чоловік у масці горили, який ховався під сходами, Метью був добрий, терплячий, усе розумів. Адвокатка Робін дивувалася причинам мстивості Метью, адже розлучення мало би пройти безболісно, але сама Робін дійшла висновку, що завершення їхнього шлюбу безмежно шокувало Метью — він-бо вважав, що Робін має бути довіку вдячна йому за підтримку в найважчий період її життя. Вона була певна, що Метью вважає її своєю вічною боржницею.

Очі Робін защипало від сліз. Нахиливши парасолю так, щоб сховати від Страйка своє обличчя, вона часто заморгала, проганяючи сльози.

Вони мовчки перетнули брукований внутрішній двір, аж тут Робін зненацька зупинилася. Страйкові з його протезом було важко ходити будь-якими нерівними поверхнями, тож він був не проти перепочити, але злякався, що зараз Робін напуститься на нього.

— Дивися! — Робін вказала під ноги, на блискучу бруківку.

Страйк придивися і з подивом побачив маленький мальтійський хрест на невеликій квадратній цеглині.

— Просто збіг,— сказав він.

Вони рушили далі. Робін роззиралася, примушуючи себе сприймати те, що бачить. Вони вийшли на інший двір, де гід у костюмі середньовічного блазня щось розповідав групі школярів у дощовиках.

— Ого,— тихо сказала Робін, озирнувшись через плече, а тоді повернулася на кілька кроків назад, щоб краще роздивитися помічений предмет на стіні над аркою.— На це глянь!

Страйк підкорився і побачив величезний астрономічний годинник шістнадцятого сторіччя, синьо-золотий і вибагливо прикрашений. По його периметру були зображені зодіакальні знаки, позначені символами, що з ними Страйк мимохіть познайомився, і ще малюнками. Робін усміхнулася на його здивовано-роздратований вираз обличчя.

— Що? — спитав Страйк, помітивши посмішку.

— Та ти,— відповіла вона, розвертаючись, щоб іти далі.— Так злишся на зодіак.

— Якби ти три тижні розбирала Талботову бридню, ти б теж від зодіаку кривилася,— відповів Страйк.

Він відступив, щоб Робін зайшла до палацу перша. Зазирнувши у видану мапу, яку Страйк отримав на вході, вони пішли до «Власної королівської кухні» критою галереєю з вимощеною плитами підлогою.

— Як на мене, в астрології є певна поезія,— сказала Робін, свідомо намагаючись відігнати думки про Талботову стару плівку та свого колишнього чоловіка.— Не кажу, що воно правда, але є у ній якась... якась симетрія, лад...

За дверима праворуч виднівся тюдорівський садок. Яскраві геральдичні тварини стояли на чатах над квадратними клумбами, зарослими старовинним зіллям. Раптова поява плямистого леопарда, білого оленя і червоного дракона підбадьорила Робін, нагадавши про силу та принадність символів і міфів.

— Авжеж,— озвався Страйк.— Люди вірять у всілякі дурниці, аби давнє.

Йому трошки полегшало від того, що Робін усміхнулася. Вони увійшли до кав’ярні з білими стінами, маленькими вітражними вікнами й темними дубовими меблями.

— Знайди нам стіл десь у кутку, а я принесу напої. Що будеш, каву?

Робін обрала безлюдну бічну залу, сіла за стіл під вітражним вікном і проглянула стислу історію палацу в буклеті, який їм видали разом з квитками. Вона дізналася, що колись землями, на яких його побудували, володіли лицарі-іоанніти — це пояснювало хрест на бруківці — і що кардинал Волсі подарував палац Генріху VIII, марно намагаючись утримати вплив. Однак коли Робін дійшла до легенди, згідно з якою дев’ятнадцятирічна Катерина Говард досі з криком бігає Галереєю привидів і молить свого п’ятдесятирічного чоловіка-короля не відтинати їй голову, вона згорнула буклет і далі не читала. Коли прийшов Страйк з кавою, він побачив, що Робін сидить, схрестивши руки на грудях, і дивиться перед собою.

— Все нормально?

— Так,— відповіла вона.— Просто думаю про знаки зодіаку.

— Досі? — закотив очі Страйк.

— Юнг каже, що це перша спроба людства винайти психологію, ти знав таке?

— Не знав,— відповів Страйк, сідаючи навпроти. Він знав, що Робін вивчала психологію, але потім покинула університет.— Але це не привід триматися за астрологію, ми ж уже маємо нормальну психологію, ні?

— Фольклор і забобони нікуди не зникли, і ніколи не зникнуть. Людям вони потрібні,— відповіла Робін, пригубивши каву.— Як на мене, чисто науковий світ буде дуже холодним. Юнг також писав про колективне несвідоме. Про архетипи, які ховаються в уяві кожного.

Але Страйк, який стараннями матері чималу частину дитинства провів у сопуху ароматичних паличок, бруду й містицизму, відповів коротко:

— Що ж, я за раціоналізм.

— Люди люблять відчувати зв’язок з чимось більшим,— сказала Робін, визираючи у вікно на похмуре небо.— Мабуть, так почуваєшся менш самотньо. Астрологія ніби пов’язує нас зі всесвітом, як гадаєш? А ще — з давніми міфами й легендами...

— ...і тішить самолюбство,— додав Страйк.— Почуваєшся не таким дрібним. «Дивіться, всесвіт каже, що я особливий». Я не пристаю на думку, ніби мене щось споріднює з іншими людьми, народженими в листопаді,— не більше, ніж вважаю, ніби факт народження в Корнволлі робить мене кращим за людину, яка народилася в Манчестері.

— Я ніколи не казала...

— Ти — ні, а от мій найдавніший друг — так,— відповів Страйк.— Я про Дейва Полворта.

— Це той, який обурювався, що полуниці не позначають прапором Корнволлу?

— Він. Полум’яний корнволльський націоналіст. Він агресивно запротестує, якщо йому таке сказати,— «Ні, я не думаю, що ми кращі за всіх інших»,— але вважає, що не можна купувати нерухомість у Корнволлі, якщо не можеш довести корнволльське походження. Не

нагадуй Дейвові, що він сам народився в Бірмінгемі, якщо тобі дорогі зуби.

Робін усміхнулася.

— Це ж те саме, правда? — сказав Страйк.— «Я особливий, не такий, як усі, бо народився на оцих скелях». «Я особливий, не такий, як усі, бо народився в липні».

— Місце народження таки впливає на людину,— не погодилася Робін.— Культурні норми й мова справляють свій вплив. А дослідження показують, що люди, народжені в певну пору року, схильні до певних проблем зі здоров’ям.

— Тобто Рой Фіппс спливає кров’ю, бо народився у... А, добридень! — раптом обірвав себе Страйк, глянувши на двері.

Робін і собі розвернулася і на мить дуже здивувалася, побачивши тендітну жіночку в довгій зеленій тюдорівській сукні й у чепці.

— Страшенно перепрошую! — почала жінка, показуючи на свій костюм і нервово сміючись, і рушила до столика.— Я думала, що матиму час перевдягтися! У нас тут шкільна екскурсія... запізнилися...

Страйк підвівся і простягнув їй руку.

— Корморан Страйк,— назвався він. Кинувши погляд на копію історичного намиста з перлів і з підвіскою у вигляді латинської літери «В», він спитав: — А пані, я гадаю, Анна Болейн?

Синтія засміялася, мимохіть пирхаючи, від чого ця середніх літ жінка стала ще більше подібна на школярку-неотесу. Її рухи не пасували до довгої оксамитової сукні — широкі, незграбні.

— Ха-ха-ха, так, це я! Я тільки вдруге вдягаюся Анною. Здається, що уявляєш усі питання, які можуть поставити діти, а потім котресь питає: «А які відчуття, коли відтинають голову?» Ха-ха-ха-ха!

Синтія була зовсім не така, якою уявляла її Робін. Тепер вона розуміла, що уява намалювала їй юну білявку, таку собі стереотипну студентку-няню зі Скандинавії... чи це просто тому, що Сара Шедлок має майже біле волосся?

— Кави? — запропонував Синтії Страйк.

— О... кава, так, чудово, дуже дякую,— озвалася Синтія з перебільшеним ентузіазмом. Коли Страйк пішов, Синтія розіграла невеличку пантоміму, обираючи стілець, і тоді Робін усміхнулася, відсунула стілець біля себе й теж простягнула Синтії руку.

— О так, добридень і вам! — сказала Синтія, сідаючи й потискаючи руку. Вона мала витончене бліде обличчя, на яке тепер почепила

стривожену усмішку. Райдужки великих очей були веселкові, незрозумілого кольору — чи то блакитного, чи то зеленого, чи то сірого. Зуби вона мала кривуваті.

— Тож ви проводите екскурсії в образі? — спитала Робін.

— Саме так, в образі бідолашної Анни, ха-ха-ха,— знову нервово запирхала Синтія.— «Я не подарувала королю сина! Казали, що я відьма!» Діти ці речі обожнюють, а от політичну історію до них важко донести, ха-ха-ха. Бідолашна Анна.

Вона нервово смикнула тонкими руками.

— Ой, я досі в цьому... ну хоч його можу зняти, ха-ха-ха!

Синтія почала витягати шпильки, на яких тримався чепець. Робін бачила, що Синтія дуже нервує, і її сміх — то радше вияв тривожності, ніж веселого настрою, але знову їй згадалася Сара Шедлок, яка завжди охоче, ще й дуже голосно, сміялася, коли поруч був Метью. Свідомо чи ні Синтія своїм сміхом нав’язувала певну поведінку: або усміхнися у відповідь, або вигляд матимеш ворожий. Робін пригадала документальний фільм, який подивилася колись увечері, не маючи сили підвестися і піти спати: шимпанзе, виявляється, теж усміхаються у відповідь, щоб показати себе частиною соціуму.

Коли Страйк повернувся з кавою для Синтії, вона була вже без чепця. Волосся мала темне й наполовину сиве, гладенько забране в тонкий короткий хвіст.

— Дуже люб’язно з вашого боку погодитися на зустріч з нами, місіс Фіппс,— сказав Страйк, сідаючи.

— О, нема за що, нема за що,— запевнила Синтія, змахнувши тонкими руками та знову сміючись.— Що завгодно, щоб допомогти Анні... Рой останнім часом нездужає, тож я поки що не хочу його турбувати.

— Сумно чути, що...

— Так, дякую, але ні, це рак простати,— відповіла Синтія вже без усмішки.— Радіотерапія, те ще задоволення. Зранку приїхали Анна й Кім, вони з ним посидять, інакше я просто не змогла б... зараз я стараюся завжди бути поруч, але з ним дівчата, тож я подумала, що нічого...

Вона не договорила й відпила кави. Коли опустила чашку назад на блюдце, рука трохи тремтіла.

— Ваша падчерка, мабуть, казала...— почав Страйк, але Синтія його негайно перебила:

— Донька. Я ніколи не називаю Анну падчеркою. Вибачте, але вона мені така сама рідна, як Джеремі й Еллі. Немає відмінності.

Робін не була певна, що це правда. Було ніяково від того, що якась її частина ніби стоїть осторонь і дивиться на Синтію критичним поглядом. «Вона не Сара»,— нагадала собі Робін.

— Упевнений, Анна пояснила, навіщо нас найняла й таке інше.

— О так,— закивала Синтія.— Ні, мушу визнати, я чогось такого давно очікувала. Сподіваюся, їй від цього не стане гірше.

— Е... ну, ми теж на це сподіваємося,— відповів Страйк, і Синтія засміялася і сказала:

— О, звісно ні, так.

Страйк дістав записник, у який було вкладено декілька ксерокопій, і ручку.

— Ви не проти почати зі свідчень, які дали поліції?

— А у вас вони є? — здивувалася Синтія.— Оригінальний документ?

— Ксерокопія,— відповів Страйк і розгорнув її.

— Як... дивно. Побачити їх знову, коли стільки часу минуло. Мені було вісімнадцять років. Вісімнадцять! Ніби ціле століття минуло, ха-ха-ха!

Робін побачила, що підпис унизу верхньої сторінки округлий, дитячий. Страйк простягнув ксерокопії Синтії, яка взяла їх майже з острахом.

— Боюся, в мене страшна дислексія,— сказала вона.— Діагноз мені поставити аж у сорок два роки. А батьки думали, що я просто лінива, ха-ха-ха... мгм, так...

— Може, я краще вам зачитаю? — запропонував Страйк. СинТія негайно повернула сторінки.

— О, дякую... Я саме так і заучую тексти екскурсій — слухаю запис на диску, ха-ха-ха...

Страйк виклав копії на стіл і розгладив.

— Зупиняйте, якщо захочете щось додати чи виправити,— сказав він Синтії, а та закивала й пообіцяла так і робити.

— Ім’я: Синтія Джейн Фіппс... дата народження: двадцяте липня 1957 року... адреса: Флігель, Брум-Гауз, Черч-роуд... це ж будинок, де Марго...

— Я мала окреме житло над подвійним гаражем,— відповіла Синтія. Робін відзначила наголос на слові «окреме».

— «Працюю нянькою у доктора Фіппса й доктора Бамборо, доглядаю доньку-немовля, проживаю в їхньому будинку...»

— В окремій квартирі-студії,— додала Синтія.— Навіть вхід був окремий.

— «Мій графік роботи...» Гадаю, це все нам не треба,— сказав Страйк.— Почнімо з цього. «Вранці одинадцятого жовтня я почала роботу о сьомій годині й бачила доктора Бамборо, коли вона виходила на роботу. Вигляд у неї був звичайний. Вона нагадала мені, що прийде пізно, бо ввечері зустрічається з міс Уною Кеннеді в пабі коло роботи. Оскільки доктор Фіппс був на постільному режимі після травми...»

— Анна казала вам, що в Роя хвороба фон Віллебранда? — стривожено спитала Синтія.

— Е... не впевнений, що чув це від неї, але про хворобу написано в поліційній справі.

— О, то вона не сказала? — перепитала Синтія, яку це, здається, засмутило.— У нього третій тип. Це серйозно, майже як гемофілія. У нього набрякло коліно, було дуже боляче... ледве міг поворухнутися,— додала Синтія.

— Так,— кивнув Страйк,— це все є у поліційних...

— Ні, він травмувався сьомого,— сказала Синтія, явно налаштована все проговорити.— День був дощовий, сильна злива — можете перевірити. Він завертав за ріг лікарні, ішов на стоянку, і в нього в’їхав пацієнт на велосипеді. Рой зачепився за колесо, послизнувся, забив коліно... було багато крові. Тепер йому роблять профілактичні ін’єкції, і все не так погано, але тоді після будь-якої травми він лежав по кілька тижнів.

— Зрозуміло,— кивнув Страйк і з міркувань увічливості ретельно записав усі ці відомості, хоча вже читав їх і у власних свідченнях Роя, і в інших протоколах.

— Ні, Анна знає, що в той день її батько був дуже хворий. Завжди знала,— додала Синтія.

Страйк продовжив уголос читати її свідчення. То був переказ фактів, які Страйк і Робін уже знали. Синтія доглядала маленьку Анну вдома. Вдень приходила мати Роя. В цей час Вілма Бейліс три години прибирала в хаті, тоді пішла. Синтія час до часу носила чай недужному та його матері. О шостій годині Евелін Фіппс поїхала до своєї хатинки грати в бридж із подругами, а синові залишила цілу тацю їжі.

— «О восьмій годині я дивилася телевізор у вітальні внизу, коли почула, що в коридорі дзвонить телефон. Як правило, я відповідала на дзвінки, тільки якщо доктора Фіппса й доктора Бамборо не було вдома. Оскільки доктор Фіппс був удома й міг відповісти на дзвінок з апарату біля свого ліжка, я не чіпала слухавки.

За п’ять хвилин я почула гонг, який місіс Евелін Фіппс помістила біля ліжка доктора Фіппса на випадок нагальної потреби. Я пішла нагору. Доктор Фіппс лежав у ліжку. Він сказав, що дзвонила міс Кеннеді. Доктор Бамборо не прийшла на зустріч у паб. Доктор Фіппс сказав, що вона могла затриматися на роботі чи забути. Він попросив мене сказати доктору Бамборо, щойно вона повернеться, піднятися до нього.

Я повернулася вниз. Приблизно за годину я знову почула гонг і, піднявшись нагору, побачила, що доктор Фіппс непокоїться за дружину. Він спитав, чи вона вже прийшла. Я відповіла, що ні. Він попросив мене лишитися в кімнаті й подзвонив міс Кеннеді додому. Міс Кеннеді не бачила доктора Бамборо й не отримувала від неї звісток. Доктор Фіппс поклав слухавку та спитав, з чим доктор Бамборо вранці вийшла з дому. Я сказала, що вона мала при собі сумочку й лікарську валізку. Він спитав, чи казала доктор Бамборо, що збирається до батьків. Я відповіла, що вона такого не казала. Він попросив мене не йти й подзвонив матері доктора Бамборо.

Місіс Бамборо не розмовляла з донькою і не бачила її. Доктор Фіппс дуже стривожився і попросив мене спуститися і зазирнути в шухлядку в годиннику на коминковій полиці — чи там щось є. Я пішла, подивилася і не знайшла нічого. Я піднялася нагору і сказала докторові Фіппсу, що в шухляді порожньо. Доктор Фіппс пояснив, що іноді вони з дружиною залишали там записки одне для одного. Я про це раніше не знала.

Він попросив мене не йти, поки він дзвонить матері, бо можуть виникнути доручення для мене. Поговорив з матір’ю, спитав її поради. Розмова була коротка. Коли доктор Фіппс поклав слухавку, то запитав, чи не думаю я, що слід подзвонити в поліцію. Я сказала, що, мабуть, слід. Він сказав, що подзвонить. Попросив мене спуститися, відчинити поліції і провести полісменів до нього нагору. Полісмени приїхали за півгодини, і я провела їх до кімнати доктора Фіппса.

Я не побачила нічого дивного в поведінці доктора Бамборо, коли вона виходила з дому вранці. Стосунки доктора Фіппса й доктора Бамборо здавалися щасливими. Мене дуже здивувало її зникнення — це на неї не схоже. Вона дуже любить доньку, і я не уявляю, щоб вона покинула дитину чи кудись поїхала, не сказавши чоловікові, де буде». Підписано: Синтія Фіппс, 12 жовтня 1974 року.

— Так, ні, це... власне, мені немає чого додати! — заявила Синтія.— Так дивно чути це тепер! — додала вона, знову пирхнувши, але Робін здалося, що погляд у неї наляканий.

— Це доволі, гм, делікатне питання, але чи можливо обговорити вашу заяву про стосунки Роя і Марго...

— Так, вибачте, але ні, я не обговорюватиму їхній шлюб,— відповіла Синтія. На блідих щоках проступив пурпуровий рум’янець.— Усі сваряться, у всіх бувають злети й падіння, але не моя справа — говорити про їхній шлюб.

— Ми розуміємо, що ваш чоловік не міг...— почала Робін.

— Чоловік Марго,— заперечила Синтія.— Ні, розумієте, це ніби двоє різних людей. Для мене.

«Як зручно»,— прокоментував голос у голові Робін.

— Ми просто досліджуємо той варіант, що вона пішла сама,— сказав Страйк,— можливо, щоб поміркувати...

— Ні, Марго б не пішла мовчки. Це абсолютно не в її дусі.

— Анна розповіла нам, що її бабуся...— почала Робін.

— У Евелін уже почалася хвороба Альцгеймера, не можна сприймати її слова серйозно,— заперечила Синтія тонким, ламким голосом.— Я завжди це казала Анні, завжди казала, що Марго нізащо її не покинула б. Завжди їй це казала,— повторила вона.

«Завжди,— продовжив голос у голові Робін,— крім того часу, коли прикидалася її справжньою матір’ю і вдавала, що Марго не існувало взагалі».

— Перейдімо далі,— сказав Страйк.— Коли Анні виповнилося два роки, вам подзвонила жінка, яка назвалася Марго?

— Гм, так, ні, було таке,— відповіла Синтія. Тремтливою рукою вона знову піднесла до губ чашку з кавою.— Я прикрашала на кухні торт, коли почула дзвінок, тож точно немає сумнівів, який це був день, ха-ха-ха. Коли я взяла слухавку, почувся жіночий голос. Каже: «Це ти, Синтіє?» Я кажу: «Так», а вона на те: «Це Марго. Привітай маленьку Анні з днем народження від мами. Й обов’язково дбай про неї». І тоді вона поклала слухавку.

Вона піднесла руку, немов тримаючи невидимий кухонний інструмент, і спробувала засміятися, але вийшло безгучно.

— І я отак стояла там з лопаткою і не знала, що робити. Анна гралася у вітальні. Я тоді... я вирішила, що краще подзвонити Рою на роботу. Він сказав дзвонити в поліцію, і я подзвонила.

— Як гадаєте, то справді була Марго? — спитав Страйк.

— Ні, то була не... ну тобто голос був схожий, але я думаю, що то була не вона.

— Гадаєте, хтось намагався її зобразити?

— Якщо так ставити питання — так. Акцент... Ніби й кокнійский, але... знаєте, не було відчуття, що я впізнаю цей голос...

— Ви впевнені, що то була жінка? — спитав Страйк.— Могло бути, що то чоловік намагався говорити жіночим голосом?

— Не думаю,— відповіла Синтія.

— Марго колись називала Анну «маленькою Анні»? — спитала Робін.

— Вона її називала всілякими пестливими іменами,— засмучено відповіла Синтія.— Анні Фанданґо, Аннабелла, Ангелятко... хтось міг і знати, а може, просто переплутали ім’я... Але час, коли це сталося... тоді саме знайшли рештки останньої жертви Кріда, яку він скинув на скелі...

— Андреї Гутон,— підказала Робін. Синтія здригнулася від того, що Робін отак пам’ятає.

— Так, перукарки.

— Ні,— відповіла Робін.— Перукаркою була Сьюзан Маєр. Андрея вчилася в аспірантурі.

— А, так,— погодилася Синтія.— Звісно... У мене погано з іменами... Роя тоді запросили на впізнання тих... решток, які винесло морем, тож ми сподівалися... та ні, не сподівалися!..— виправила себе Синтія, нажахавшись слів, які в неї вирвалися,— я зовсім не те хотіла сказати! Ні, ми відчули полегшення, коли виявилося, що то не Марго, але знаєте, це відчуття, коли думаєш, що ось-ось отримаєш відповідь...

Страйк згадав про власне бажання, за яке йому було соромно: щоб довге згасання Джоан уже добігло кінця. Труп — невтішна новина, але принаймні горе знайде і вираження, і розраду серед квітів, промов і ритуалів, його втишать Бог, алкоголь, інші жалобники; досягнуто апофеозу, час зробити перший крок до розуміння того, що життя скінчилося — і життя має тривати.

— Ми вже проходили через це раніше, коли знайшли інше тіло, в озері Александра,— сказала Синтія.

— Сьюзан Маєр,— тихо промовила Робін.

— І того, і того разу Рою показували фото... І тут цей дзвінок, а він щойно мусив удруге... це було...

Синтія раптом заплакала — не як Уна Кеннеді, з високо піднятою головою і сяйвом сліз на щоках, а зігнувшись над столом, опустивши чоло на руки, які тремтіли.

— Вибачте,— схлипнула вона.— Я знала, що буде жахливо... ми більше не говорили про неї... вибачте...

Вона порюмсала ще кілька секунд, а тоді змусила себе підвести голову. Великі очі були червоні й мокрі.

— Рой хотів вірити, що дзвонила справді Марго. Все питав: «Ти впевнена, ти точно впевнена, що то був не її голос?» Був мов на голках, поки поліція намагалася відстежити дзвінок...

Синтія розсміялася, цього разу трохи істерично:

— Ви дуже ввічливі, але я розумію, що ви хочете знати, і Анна теж хоче знати, хоч я стільки разів говорила... Між мною і Роєм нічого не було до зникнення Марго, і потім ще чотири роки... Вона вам казала, що ми з Роєм родичі?

Вона сказала це ніби через силу, хоч чотириюрідні брат і сестра — це майже не рідня. Але Робін згадала про розлад згортання крові в Роя і подумала, що Фіппсам, як Романовим, радили уникати шлюбів між родичами.

— Так, казала,— відповів Страйк.

— Коли я йшла до них працювати, мене буквально нудило від самого звуку його імені. Повсякчас чула: «Ось глянь на кузена Роя, такий хворий, а вступив до Імперського коледжу, вчиться на лікаря. От якби ти, Синтіє, більше старалася...» Я саму думку про нього колись ненавиділа, ха-ха-ха!

Робін згадала фотографії молодого Роя в пресі: ніжне обличчя, довге волосся, очі поета. Жінки часто вважають травми та хвороби вродливих чоловіків романтичними. Хіба Метью в моменти нестерпних ревнощів до Страйка не згадував про його ампутовану ногу — рану воїна, з якою він, здоровий і повноцінний, не міг змагатися?

— Можете не вірити, але в сімнадцять років я вважала, що Марго — ідеальна пара для Роя! Ох, я була від неї в захваті — така... така модна і, знаєте, з власною думкою, така... Вона запросила мене на

вечерю, коли дізналася, як важко я складала іспити. А для мене вона була героїня, тож я так зраділа! Я їй усе виклала, розповіла, як сильно боюся перескладання, як хочу вже вибратися в реальний світ і заробляти гроші. А Марго на те: «Слухай, ти ж чудово ладнаєш з дітьми, та, може, будеш дивитися за моєю донькою, коли я вийду на роботу? Домовлюся з Роєм, облаштуємо тобі житло над гаражем».

Синтія ще раз спробувала засміятися, але марно.

— Батьки так розлютилися! Розізлилися на неї і на Роя теж, хоч він перший не хотів мене брати, бо хотів, щоб Марго сиділа вдома й сама дивилася за дитиною. Мама й тато казали, що вона просто хоче зекономити на няньці. Нині я і сама скоріше підтримую їхню думку. Я б не зраділа, якби якась жінка умовила котрусь із моїх дівчат покинути навчання й переїхати до неї, щоб дивитися за її дитиною. Але ні, я любила Марго. Я тоді так раділа!

Синтія на мить замовкла, дивлячись кудись удалину журливими очима. Робін здалося, що вона думає про величезні й непоправні наслідки того, що колись пристала на роботу няньки — і замість трампліну в незалежне життя вийшло так, що вона потрапила в дім, якого вже не покинула: виховувала дитину Марго, спала з чоловіком Марго, навічно лишилася в тіні лікарки, яку, за власними словами, так любила. Як воно — жити з людиною, якої аж так не вистачає?

— Батьки хотіли, щоб я пішла, коли Марго зникла. Не хотіли, щоб я лишалася в будинку сама з Роєм, бо люди почали пліткувати. Навіть у пресі на це натякали, але я присягаюся життям моїх дітей,— сказала Синтія з якоюсь похмурою впертістю,— що між мною і Роєм нічого не було до зникнення Марго, і потім ще дуже довго. Я лишилася заради Анни, бо не мала сили її покинути... вона стала мені донькою!

«Не стала,— сказав безжальний голос у голові Робін.— І ти мусила б розповісти їй правду».

— Після зникнення Марго Рой довго ні з ким не зустрічався. Була одна колега на роботі,— витончене обличчя Синтії знову почервоніло,— але це тривало кілька місяців. Вона не сподобалася Анні. В мене теж був такий-сякий бойфренд, але він мене покинув. Сказав: таке відчуття, ніби він зустрічається з одруженою жінкою з дитиною, бо я завжди ставила Роя і Анну на перше місце.

Синтія стиснула одну руку в кулак, а другою схопилася за неї, і тремким голосом додала:

— І, мабуть, тоді... з часом... я зрозуміла, що закохалася в Роя. Але я навіть не мріяла, що він може мене обрати. Марго була така розумна, така... яскрава особистість, а він був набагато старший за мене, такий інтелектуальний, рафінований... Одного разу ввечері я поклала Анну спати й хотіла повернутися до себе, аж тут він спитав, що сталося з Біллом, моїм хлопцем, і я відповіла, що ми розбіглися; Рой спитав чому, ми почали говорити, він сказав... сказав: «Ти особлива людина й заслуговуєш на когось кращого». А тоді... тоді ми трохи випили...

Синтія повторила:

— Минуло чотири роки, як вона зникла. Мені було вісімнадцять, коли це сталося, і двадцять два, коли Рой і я... зізналися в почуттях одне до одного. Ми, звісно, тримали все в таємниці. Минуло ще три роки, перш ніж Рой зміг отримати свідоцтво про смерть Марго.

— Мабуть, було дуже важко,— сказав Страйк.

Синтія якусь мить дивилася на нього без усмішки. Вона ніби постаріла відтоді, як сіла за стіл.

— Мені майже сорок років сняться кошмари, що Марго повернулася і викинула мене з дому,— сказала вона та знову спробувала засміятися.— Я не казала про них Рою. Не хочу почути, що йому вона теж сниться. Ми не говоримо про неї, бо інакше просто неможливо жити. Ми сказали все, що мусили: поліції, одне одному, рідним. Ми довгі години розбирали, обговорювали. «Час зачинити ці двері»,— так сказав Рой. Сказав: «Ми достатньо тримали двері відчиненими. Вона не повернеться».

У пресі трохи подошкуляли нам, коли ми одружилися. «Чоловік зниклої лікарки бере шлюб з юною нянькою». Звучить бридко, правда? Рой сказав мені не зважати на це. Батьки були просто приголомшені. Вони навіть прийшли до нас тільки після народження Джеремі.

Ми ніколи не планували вводити Анну в оману. Ми чекали... навіть не знаю... на слушну мить, щоб усе пояснити... але як це було зробити? Вона завжди називала мене мамою,— прошепотіла Синтія,— була така щаслива... щаслива маленька дівчинка... але потім діти в школі розповіли їй про Марго й усе зруйнували...

Неподалік почулася гучна синтезаторна мелодія — «Greensleeves». Усі аж підскочили, і тут Синтія, звично запирхавши, схаменулася:

— Це ж мій телефон!

Вона витягнула мобільний з глибокої кишені сукні та прийняла дзвінок.

— Рой? — спитала вона.

Зі свого місця Робін розчула сердитий голос Роя. Синтія раптом страшенно стривожилася. Спробувала підвестися, заплуталася в довгому подолі сукні, спіткнулася. Намагаючись розплутатися, вона говорила:

— Ні, я не... вона не... О Боже... Рой, я не хотіла тобі розповідати, бо... ні... так, я досі з ними!

Нарешті виплутавшись із сукні й зумівши підвестися, Синтія непевними кроками вийшла з кімнати. Гі чепець зісковзнув зі стільця. Робін нахилилася його підняти, аж тут побачила, що Страйк уважно дивиться на неї.

— Що? — спитала Робін.

Він тільки розтулив рота, як повернулася Синтія — ніби громом уражена.

— Рой знає. Анна йому все розповіла. Він хоче, щоб ви приїхали до Брум-Гаузу.

36

Ділися горем —зцілення пізнаєш, Та серце скритне двічі біль вражає: Це полум’я несила загасить.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Синтія побігла знімати костюм Анни Болейн і за десять хвилин повернулася в джинсах, які погано сиділи на ній, сірому светрі та кросівках. Поки виходили з палацу, вона страшенно нервувалася і так бігла, що Страйк ледь встигав за нею на слизькій бруківці. Дощ ущух, але важкі сірі хмари, хай і позолочені сонцем по краях, обіцяли його неминуче повернення. Коли проходили під брамою внутрішнього двору, Робін звела очі на золотий виблиск астрономічного годинника й побачила, що сонце у Водолії — знаку Марго.

— Побачимося вдома,— видихнула Синтія, коли наблизилися до стоянки, і, не чекаючи на відповідь, чкурнула до синьої «мазди» вдалині.

— Гадаю, буде цікаво,— сказала Робін.

— Не сумніваюся,— відповів Страйк.

— Бери мапу,— мовила Робін, коли сіли в машину. У старезному «лендровері» навіть радіо не було, не те що навігатора.— Будеш за штурмана.

— Що скажеш про неї? — спитав Страйк, шукаючи Черч-роуд у Гемі.

— Наче нормальна.

Робін зрозуміла, що Страйк дивиться на неї так само, як у кав’ярні: ніби трохи насмішкувато.

— Що? — знову спитала вона.

— Мені здається, ти не до кінця щира.

— Ні,— вперлася Робін,— вона нормальна.

Вона виїхала зі стоянки, думаючи про пирхання і сміх Синтії, про її манеру змішувати «так» і «ні».

— Ну...

— Так і думав,— самовдоволено кивнув Страйк.

— Зважаючи на можливу долю Марго, я б не стала починати розмову з веселих жартів про відтяту голову.

— Вона живе з цим сорок років,— заперечив Страйк.— Люди, над якими нависає щось настільки важке, перестають його помічати. Це тло, на якому плине життя. Воно настільки очевидне лише для інших.

Щойно виїхали зі стоянки, знову задощило; на лобове скло миттю лягла водяна вуаль.

— Гаразд, я упереджена,— погодилася Робін, вмикаючи двірники.— Останнім часом тема других дружин для мене дражлива.

За хвильку вона зрозуміла, що Страйк знову на неї дивиться.

— Що? — втретє спитала вона.

— А що в тебе за проблема з другими дружинами?

— Бо... ой, я ж тобі не казала, так? Моррисові казала...— Робін постаралася не думати про п’яний обмін повідомленнями на Різдво, який приніс їй трошки втіхи й дуже багато дискомфорту.— Метью і Сара Шедлок тепер офіційно разом. Вона покинула нареченого й пішла до нього.

— Чорт,— зронив Страйк, не зводячи очей з її профілю.— Ні, ти мені не казала.

Але подумки він відзначив, що вона сказала Моррисові, і це не вкладалося в те уявлення про стосунки Робін і Морриса, яке сформувалося в Страйка. Барклей розповів, що Моррис відмовлявся визнавати авторитет Робін, а сама Робін дуже прохолодно поводилася з новим працівником, тож Страйк виснував, що беззаперечний сексуальний інтерес Морриса до Робін видихнувся через відсутність взаємності. І все-таки вона розповіла таку болючу й особисту річ Моррисові, а не йому.

Поки мовчки їхали в бік Черч-роуд, Страйк думав про те, що відбувалося в Лондоні, поки він лишався в Корнволлі. Моррис — привабливий чоловік, і він, як і Робін, розлучається. Страйк не розумів, як раніше не взяв до уваги наслідків цієї очевидної симетрії. Розмови про адвокатів, про проблемних колишніх, про механіку розділення двох життів: вони мають спільні теми, мають усі підстави співчувати одне одному.

— Ось туди,— показав він, і так само мовчки вони поїхали між високими червоними мурами Роял-Паддоку.

— Гарна вулиця,— прокоментувала Робін за двадцять хвилин по тому, як виїхали з палацу Гемптон-Корт. «Лендровер» заїхав на дорогу, яку легше знайти десь у селі. Праворуч стояв густий ліс, ліворуч — великі особняки за високими живоплотами.

— Нам потрібен ось той,— Страйк показав на особливо розлогу будівлю з численними дерев’яно-цегляними шпилями. Подвійна брама стояла відчинена, двері надвір — теж. Робін в’їхала в браму й зупинила машину біля синьої «мазди».

Щойно Робін заглушила двигун, стало чутно крики з будинку — чоловічий голос, високий і запальний. Назустріч їм з будинку широкими кроками вийшла дружина Анни Фіппс, Кім — висока, білява, знову в джинсах і сорочці. Вираз обличчя мала напружений.

— Скандальні сцени,—- пояснила вона, щойно Страйк і Робін вийшли з машини під дощовий серпанок.

— Може, нам ліпше почекати...— почала Робін.

— Ні,— відповіла Кім,— він налаштувався з вами зустрітися. Заходьте.

Пройшовши по гравію, опинилися в Брум-Гаузі. Десь у його глибині так само горлали чоловічий і жіночий голоси.

Кожний будинок має власний особливий запах, і тут пахло сандаловим деревом і досить приємною затхлістю. Кім провела детективів довгим коридором з великими вікнами; все ніби застигло в часі десь у середині двадцятого століття. Тут були бронзові світильники, акварелі, старий килим на полірованому паркеті. Робін з несподіваним тремом подумала про те, що колись цим паркетом ступала Марго Бамборо, і парфуми з ароматом ружі й металу змішувалися з запахами лакованого дерева та старого килима.

Щойно наблизилися до дверей вітальні, слова сварки, що точилася всередині, стало можливо розібрати.

— ...і якщо збираються говорити про мене,— кричав чоловік,— я маю право відповісти! Моя родина вирішила розслідувати моє життя в мене за спиною, чарівно, просто чарівно, просто...

— Та ніхто твоє життя не розслідує, Господи Боже! — почувся Аннин голос.— Білл Талбот був некомпетентним...

— Ой, так-таки був? А ти сама бачила? Знала його?

— Тату, я не мушу там бути, щоб...

Кім відчинила двері, тож Страйк і Робін слідом за нею увійшли до кімнати.

До кімнати — ніби всередину картини. Коли вони з’явилися, троє людей у приміщенні застигли. Синтія притискала тонкі пальці до вуст. Анна стояла перед маленьким антикварним столиком — обличчям до батька, який стояв навпроти.

Романтичного поета з 1974 року більше не було. Рой Фіппс тепер мав коротке сиве волосся, та й то лише біля вух і на потилиці. У плетеній жилетці, з високою і лискучою, мов баня, лисиною, з дикими запалими очима на плямистому обличчі він тепер більше скидався на божевільного вченого.

Рой Фіппс здавався таким розлюченим, що Робін була цілком готова до того, що він і на новоприбулих почне кричати. Однак поведінка гематолога змінилася, щойно він зустрівся поглядом зі Страйком. Може, то було через габарити детектива, а може, через ауру поважності та спокою, яку він умів випромінювати в складних ситуаціях... Робін не знала причини, але бачила, що Рой передумав горлати. На мить завагавшись, лікар потиснув простягнуту Страйком руку, а Робін подумала: чи свідомі чоловіки цих змін у розкладі сил, коли жінки дивляться на них?

— Докторе Фіппс,— привітався Страйк.

Рою, здається, важко було отак перемкнутися з нестримного гніву на ввічливе вітання, тож відповів він дещо незв’язно.

— Отже, ви... ви — детектив, так? — спитав він. На блідих щоках квітнули синювато-червоні плями.

— Корморан Страйк. А це моя партнерка, Робін Еллакотт.

Робін зробила крок уперед.

— Доброго дня,— привітався Рой, потиснувши руку і їй. Його шкіра була гаряча й суха.

— Я зроблю кави? — майже пошепки запропонувала Синтія.

— Так... ні, чом би й не кави,— озвався Рой, чий кепський настрій боровся з нервозністю, яка тільки посилилася від того, що здоровило Страйк стояв і незворушно дивився на нього.— Прошу, сідайте,— запросив він, указуючи Страйкові на диван, який стояв під прямим кутом до іншого.

Синтія хутко пішла варити каву, а Страйк і Робін сіли туди, куди їм указали.

— Допоможу Син,— пробурмотіла Анна й собі вийшла, а Кім після секундного вагання пішла слідом, тож Страйк і Робін лишилися наодинці з Роєм. Лікар улаштувався в оксамитовому кріслі з високою спинкою і сердито роззирався. Вигляд він мав кепський. Гнівний рум’янець відступив, лишивши по собі втому. Шкарпетки збрижилися навколо худих литок.

Виникла одна з найніяковіших пауз, з якими колись стикалася Робін. Щоб не зустрічатися поглядом з Роєм, вона почала роздивлятися велику кімнату — таку саму старомодну, як і коридор. У кутку стояв рояль. Великі вікна виходили на величезний сад, де за брукованим двориком лежав прямокутний ставок, а за ним — храмоподібна кам’яна споруда під дахом, звідки можна було споглядати декоративних коропів у ставку (зараз їх було ледве видно під ряботинням від дощу на воді) чи милуватися широким газоном зі старими деревами й доглянутими клумбами.

Книжкові шафи й вітрини заповнювали книжки в шкіряних палітурках і бронзові скульптури на античні теми. Між диванами стояли кросна, на яких хтось почав дуже красиву вишивку шовком. Стиль був японський: два декоративні коропи пливуть у протилежних напрямках. Робін не могла вирішити, наскільки ввічливо буде спитати, чи це робота Синтії, аж тут почувся голос Страйка.

— Хто вивчав класичну філологію?

— Що? — перепитав Рой.— А. Мій батько.

Його шалені очі пробіглися по мармурових і бронзових статуетках, що тут і там стояли в кімнаті.

— Отримав у Кембриджі бакалавра з відзнакою.

— О,— мовив Страйк, і знову запала крижана тиша. Порив вітру жбурнув у шибку жменю дощу. Робін з полегшенням почула з коридору брязкання ложок і кроки: жінки поверталися.

Синтія увійшла перша й опустила на антикварний столик між диванами тацю з чаєм. Столик злегка хитнувся від ваги таці. Анна додала великий торт на тарелю на ніжці.

Анна й Кім сіли поряд на вільний диван, а Синтія, підсунувши додаткові столики, щоб усім було куди поставити свій чай, і нарізавши для охочих торт, теж сіла поруч з падчеркою. Вигляд мала зляканий.

— Що ж,— почав Рой, звертаючись до Страйка,— буде цікаво почути, як ви оцінюєте свої шанси дізнатися те, що лондонській поліції не вдалося знайти за сорок років.

Робін була певна, що цей агресивний вступ Рой планував під час довгої напруженої мовчанки.

— Шанси невисокі,— буденно відповів Страйк, прожувавши великий шматок торта, яким пригостила його Синтія,— однак ми дізналися про новий випадок, коли буцімто бачили вашу дружину, і хотіли б обговорити це з вами.

Роя ці слова шокували.

— Буцімто бачили,— наголосив Страйк, відставив тарілку й дістав з кишені записник.— І вже ж... Торт чудовий, місіс Фіппс,— сказав він до Синтії.

— Ой, дякую,— слабким голосом відповіла та.— Кавово-горіховий у Анни улюблений змалечку... правда ж, любонько? — додала вона, але Анна спромоглася лише на силувану усмішку.

— Ми почули про цей випадок від колишньої колеги вашої дружини, Дженіс Бітті.

Рой хитнув головою і нетерпляче знизав плечами, показуючи, що не впізнає цього імені.

— Вона була медсестрою у клініці Святого Івана,— пояснив Страйк.

— А,— озвався Рой.— Так, наче вона сюди навіть одного разу приходила — на барбекю. Жінка ніби пристойна... Барбекю, щоправда, вийшло казна-яке. Просто катастрофа. Ті жахливі діти... пам’ятаєш? — кивнув він до Синтії.

— Так,— умить озвалася та,— ні, один хлопчик був справді...

— Підлив у пунш горілки,— виплюнув Рой.— Одній жінці стало зле.

— То була Глорія,— згадала Синтія.

— Та не пам’ятаю я, як їх звали,— нетерпляче відмахнувся Рой.— Обблювала нам усю нижню ванну кімнату. Бридота.

— А хлопчика звали часом не Карл Оукден? — спитав Страйк.

— Він,— підтвердив Рой.— Потім ми знайшли в повітці порожню пляшку з-під горілки. Малий проліз у будинок і поцупив її з бару.

— Так,— кивнула Синтія,— а тоді розбив...

— ...мамину кришталеву чашу для пуншу й півдюжини келихів. Пожбурив м’яч для крикету просто в стіл. Медсестра все прибрала замість мене... дуже люб’язний учинок. Розуміла, що мені не можна... бите скло,— додав Рой, знову відмахуючись.

— З іншого боку,— слабко засміялася Синтія,— добре, що пуншу не стало — нікого більше не знудило.

— Чаша — справжнє ар-деко,— без усмішки мовив Рой.— Катастрофа, а не барбекю. Я казав Марго,— (він завагався, промовивши ім’я, і Робін подумала: а коли він взагалі востаннє його вимовляв?),— «Не знаю, чого ти цим хочеш домогтися». Бо ж він усе одно не прийшов, а вона хотіла поладнати саме з ним... як того лікаря звали, з яким вона сварилася, доктор...

— Джозеф Бреннер,— підказала Робін.

— Бреннер, точно. Він відмовився, то нащо це все? Але ні, замість відпочити в суботу, довелося розважати те збіговисько — а за це в нас розграбували бар і розбили нам коштовну річ.

Рой поклав руки на бильця крісла. На мить він розслабив довгі пальці, ніби рак-відлюдник, що розминає клешні, а тоді знову стиснув кулаки.

— Потім той хлопчик, Оукден, написав книжку про Марго,— провадив він.— Узяв фото з того клятого барбекю, щоб скидалося на правду, ніби він і його мати щось знали про наше приватне життя. Так,— холодно додав Рой,— то була не найкраща ідея Марго.

— Але ж вона просто хотіла, щоб колектив у клініці краще ладнав між собою, так? — сказала Анна.— Тобі ж ніколи не доводилося давати раду різним людям з різними характерами...

— А, то ти й мою роботу знаєш краще за всіх, так, Анно?

— Але ж це не те саме, що сімейний лікар, правда? — наполягала Анна.— Ти читав лекції, проводив дослідження, ти не мусив керувати прибиральницями, реєстратурою і ще купою персоналу.

— Вони справді паскудно поводилися, Анно,— Синтія віддано кинулася захищати Роя.— Ні, справді паскудно. Я не казала... не хотіла проблем... але одна з жінок пролізла нагору, до кімнати твоїх батьків.

— Що? — гавкнув Рой.

— Так,— знервовано кивнула Синтія.— Ні, я пішла нагору поміняти Анні підгузок і почула, що в кімнаті хтось є. Зайшла — а вона роздивляється одяг Марго в шафі.

— Хто — вона? — спитав Страйк.

— Білявка. Друга реєстраторка, не Глорія.

— Айрін,— сказав Страйк.— Вона знала, що ви її бачили?

— О так. Я зайшла з Анною на руках.

— І що вона сказала, коли вас побачила? — спитала Робін.

— Ну, їй стало ніяково,— відповіла Синтія.— Кому б не стало? Засміялася, сказала, що просто «кинула цікавим оком». А тоді вийшла.

— Боже милий,— похитав головою Рой Фіппс.— Хто тільки набрав таких на роботу?

— Вона справді просто дивилася на одяг? — спитала Робін у Синтії.— Чи вам здалося, що вона могла...

— О, не думаю, що вона щось узяла,— відповіла Синтія.— А ти ніколи... Марго нічого потім не шукала, ні? — спитала вона в Роя.

— Ні, але краще б ти мені розповіла тоді,— суворо мовив Рой.

— Я не хотіла зайвих проблем. Ти вже й так... день уже був непростий, правда?

— Повертаючись до того випадку, коли її буцімто бачили,— сказав Страйк і переповів родині історію Дженіс про те, що Чарлі Рамедж, з його слів, нібито бачив Марго серед могил на церковному цвинтарі в Лемінгтон-Спа.

— ...і Робін поговорила з удовою Рамеджа, яка підтвердила історію загалом, але не змогла точно сказати, чи він бачив саме Марго, а не іншу зниклу жінку. До поліції цей випадок, здається, не дійшов, тож я хочу спитати: вам відомо, чи Марго мала знайомих або якісь зв’язки в Лемінгтон-Спа?

— Жодних,— відповів Рой, і Синтія теж похитала головою.

Страйк зробив позначку в записнику.

— Дякую. Оскільки мова зайшла про випадки, коли її могли бачити,— мовив Страйк,— чи ви не проти пройтися по всьому переліку?

Робін, здається, розуміла, до чого хилить Страйк. Хай присутнім у кімнаті думка про те, що Марго жива, не принесе великої втіхи, Страйк хотів почати допит з тих позицій, що вбивства не було.

— Жінка на заправці в Бірмігемі, жінка з дитиною у Брайтоні, собачниця в Істбурні,— відчеканив Рой, не даючи Страйкові розтулити рота.— Нащо б вона десь каталася на машинах чи вигулювала собак? Якби вона зникла з власної волі, то не хотіла б, щоб її знайшли. Так само й по цвинтарях не блукала б.

— Це правда,— погодився Страйк,— але є ще випадок...

— У Ворику,— кивнув Рой.— Так.

Чоловік і дружина перезирнулися. Страйк чекав. Рой відставив чашку і блюдце на столик і глянув на доньку.

— Ти справді цього хочеш, так, Анно? — спитав він, не зводячи очей з мовчазної доньки.— От справді, чесно-чесно?

— Про що ти? — огризнулася Анна.— Нащо, по-твоєму, я найняла детективів? Задля сміху?

— Гаразд,— кивнув Рой,— гаразд. Цей випадок привернув... привернув мою увагу, бо колишній коханець моєї дружини, Пол Сатчвелл, походив з Ворика. З цим чоловіком вона... поновила знайомство незадовго до зникнення.

— Та Господи Боже,— з напруженим смішком мовила Анна,— ти чесно думаєш, що я не в курсі про Пола Сатчвелла? Звісно, я в курсі! — (Кім простягнула руку й поклала дружині на коліно, чи то заспокоюючи, чи то застерігаючи).— Тату, ти що — не чув про інтернет, про архіви преси? Я бачила те сміховинне фото Сатчвелла з волохатими грудьми та прикрасами, і знаю, що моя мати ходила з ним до пабу за три тижні до зникнення! Але ж то була просто зустріч у пабі...

— Та ти що? — гидким голосом озвався Рой.— Дякую, що втішила, Анно. Дякую за фахову думку. Ой як добре бути всезнайкою...

— Рою,— прошепотіла Синтія.

— Ти хочеш сказати, що вони не просто зустрілися в пабі? — шоковано спитала Анна.— Ні, не може бути, який жах! Уна каже...

— А, чудово, я зрозумів! — голосно промовив Рой, і його запалі щоки налилися багрецем, а руки вчепилися в бильця крісла.— Уна каже! Це все пояснює!

— Що пояснює? — спитала Анна.

— Це! — закричав Рой і тицьнув тремкою рукою, обплетеною венами і з набряклими кісточками, в бік Страйк і Робін.— За цим стоїть Уна Кеннеді, так? Мав би сам здогадатися, що вона не відчепиться!

— Заради Бога, Рою,— голосно почала Кім,— що за абсурдне...

— Уна Кеннеді мріє, щоб мене арештували!

— Тату, це просто неправда! — заперечила Анна, скидаючи застережливу руку Кім зі свого коліна.— У тебе нездорова зацикленість на Уні...

— Причепилася — мовляв, подай скаргу на Талбота...

— І чого ж ти, чорт забирай, не подав? — закричала Анна.— У чоловіка був справжній нервовий зрив!

— Рою,— знову схлипнула Синтія, а Рой посунувся вперед, дивлячись доньці в обличчя понад крихітним столиком, де мало не хитався на своєму тарелі торт. З багряним обличчям, дико вимахуючи руками, Рой загорлав:

— Повний дім поліції! Копирсалися в речах твоєї матері! В саду дойди! Вони шукали найменший привід мене арештувати — а я мушу подавати скаргу на людину, яка за те все відповідала? Який би це мало вигляд?

— Він був некомпетентний?

— А ти там що — була, міс Усезнайко? Ти його особисто знала?

— Чому його замінили на іншого? Чому всюди писали про його некомпетентність? Правда в тому,— заявила Анна, тицяючи в батька пальцем,— що вам із Синтією подобався Білл Талбот, бо він вважав тебе невинуватим, а...

— Вважав мене невинуватим? — заревів Рой.— Ото вже дякую! Приємно знати, що нічого не змінилося з твоїх тринадцятьох років!..

— Рою! — в унісон зойкнули Синтія і Кім.

— ...коли ти звинуватила мене в тому, що я влаштував ставок з коропами над могилою, де її закопав!

Анна розридалася і вибігла з кімнати, мало не перечепившись об ноги Страйка. Підозрюючи, що це не останній драматичний вихід, він прибрав їх з дороги.

— Коли,— холодно спитала в тестя Кім,— ти вже пробачиш Анні дурниці, які вона верзла, коли була дитиною і дуже страждала?

— А мої страждання — то дрібниці, га? То ніщо! — закричав Рой. Як Страйк і очікував, він теж вибіг — власне, швидко почовгав — геть з вітальні.

— Господи Ісусе,— промовила Кім, широким кроком пішла за Роєм і Анною і в дверях мало не зіштовхнулася з Синтією, яка й собі підхопилася й побігла за Роєм.

Двері зачинилися. За вікном дощ поливав ставок. Страйк видихнув, напнувши щоки, обмінявся поглядом з Робін, а тоді взяв тарілку та продовжив їсти торт.

— Голодний — страх,— пояснив він у відповідь на погляд Робін.— Не обідав. А торт таки чудовий.

Удалині почулися крики, ляснули ще одні двері.

— Як гадаєш, допит закінчено? — спитала Робін.

— Ні,— відповів Страйк, жуючи.— Вони повернуться.

— Нагадай, що там за випадок у Ворику,— попросила Робін.

Укладений Страйком перелік випадків, коли буцімто бачили Марго, вона проглянула по діагоналі. Там не було нічого цікавого.

— Жінка попросила розміняти гроші в пабі, і власниця вирішила, що то Марго. За два дні на звернення поліції відгукнулася студентка старшого віку, яка заявила, що то була вона, але власниця не повірила. Поліція, втім, повірила.

Страйк прожував ще шмат торта, а тоді додав:

— Не думаю, що воно чимось корисне. Хоча...— кинув він, дожувавши, значущий погляд у бік дверей,— таки трохи користі є.

Страйк їв собі, а Робін оглядала кімнату, і врешті-решт її погляд спинився на коминковому годиннику позолоченої бронзи й виняткової потворності. На масивному розцяцькованому каркасі сиділа антична богиня в шоломі.

— Афіна Паллада,— сказав Страйк, перехопивши її погляд, і тицьнув у бік фігури виделкою.

В нижній частині годинника була шухляда з маленькою бронзовою ручкою. Згадавши історію від Синтії про листування між Роєм і Марго, Робін висунула її і зазирнула всередину. Порожня шухляда була вистелена червоним оксамитом.

— Як гадаєш, дорога річ? — спитала вона в Страйка, засуваючи шухляду назад.

— Не знаю. А що?

— Бо нащо інакше це тримати в себе? Він же потворний.

У кімнаті було добре видно вплив двох різних смаків, які, на думку Робін, не гармоніювали між собою. Вочевидь, Овідій і Пліній у шкіряних палітурках і вікторіанські копії античних статуй — серед них пара мініатюрних левів Медичі, фігура весталки й Гермес навшпиньки на одній нозі на масивній бронзовій вазі — представляли смаки батька Роя, а мляві акварелі з пейзажами та квітами, витончені антикварні меблі й пістряві ситцеві фіранки, мабуть, обрала його мати.

Робін не розуміла, чому Рой це все не викинув і не переробив інтер’єр. З поваги до батьків? Через брак уяви? А може, вічно хворий домашній хлопчик, який, понад сумнів, більшу частину дитинства провів між чотирьох стін, прихилився до цих речей? Вони з Синтією не лишили власного відбитка на цьому приміщенні, хіба тільки додали кілька сімейних фото до вицвілих чорно-білих портретів батьків Роя і його самого в дитинстві. Робін зацікавила тільки одна групова світлина, зроблена, здавалося, на початку дев’яностих: Рой там ще не облисів, а Синтія мала густе кучеряве волосся. Двоє їхніх біологічних дітей, хлопчик і дівчинка, були дуже схожі на Анну. Ніхто б і не здогадався, що вона мала іншу матір.

Робін підійшла до вікна. За ним поверхню строгого видовженого ставка з кам’яною альтанкою на тому кінці так збрижив дощ, що яскраві червоні, білі й чорні силуети у воді не були схожі на риб. Одна з цих тіней, чорна на спинці й перлисто-біла на череві, була особливо велика — мабуть, метр завдовжки. Мініатюрна альтанка зазвичай відбивалася в гладенькій воді, але сьогодні тільки додавала розмитої сірості своєму кінцю ставка. На підлозі альтанки проглядався на диво знайомий символ.

— Корморане,— покликала Робін точно в ту мить, коли Страйк сказав:

— Глянь на це.

Обоє озирнулися. Страйк доїв торт і стояв біля однієї зі статуеток Роєвого батька, на яку Робін не звернула уваги. Це була півметрова фігура оголеного чоловіка в драпіруванні на плечах і зі змією в руці. Робін спершу здивувалася, але за мить зрозуміла, чому Страйк їй це показує.

— Ой! Це той вигаданий знак зі змією, що його Талбот приписав Рою?

— Саме так. Це Асклепій,— сказав Страйк.— Грецький бог медицини. А ти що знайшла?

— Глянь на підлогу в отій альтанці. На мозаїку отам.

Страйк став біля вікна поруч з Робін.

— А,— мовив він.— Гі фундамент видно на світлині з барбекю в Марго. Саме почали будувати.

На підлозі альтанки було викладено мальтійський хрест із темнішого граніту.

— Який цікавий вибір символу,— сказав Страйк.

— Знаєш,— відвернулася від вікна Робін,— люди з маніями часто вважають, що отримують надприродні знаки. Люди при здоровому глузді називають таке збігами.

— Я думав саме про це,— погодився Страйк і глянув на фігуру Афіни Паллади на потворному коминковому годиннику.— Людині в тому стані, в якому перебував Талбот, ця кімната здавалася повною астрологічних...

У коридорі почувся голос Роя.

— ...то не винувать мене...

Двері відчинилися, і родина повернулася до вітальні.

— ...якщо вона чує те, що їй не подобається! — закінчив Рой, звертаючись до Синтїї. Та трималася одразу позаду нього і здавалася наляканою. Обличчя Роя знову налилося нездоровим багрецем, однак шкіра біля очей так і лишилася жовтушною.

Він явно не чекав побачити Страйка й Робін біля вікна.

— Милувалися вашим садом,— пояснив Страйк, коли вони з Робін знову сіли на диван.

Рой щось буркнув і повернувся в своє крісло. Він важко дихав.

— Перепрошую,— сказав він за хвильку.— Наша родина не в найкращому стані.

— Це для всіх великий стрес,— мовив Страйк, і до кімнати увійшли Анна й Кім і сіли на свої місця на другому дивані, тримаючись за руки. Синтія примостилася біля них, стривожено спостерігаючи за Роєм.

— Я хочу дещо сказати,— мовив Рой до Страйка.— Хочу абсолютно чітко...

— О Боже, та я дзвонила їй одного разу! — вигукнула Анна.

— Буду вдячний, Анно,— сказав Рой, важко дихаючи,— якщо ти дозволиш мені закінчити.

І він промовив, звертаючись до Страйка:

— Уна Кеннеді незлюбила мене одразу, як ми з Марго познайомилися. Вона дуже по-власницькому сприймала Марго, а ще саме пішла з церкви й належала до тих людей, які вважають усіх воцерковлених ворогами...

— Докторе Фіппс,— перебив Страйк, який уже бачив, що з цього вийде довга сварка про Уну Кеннеді.— Гадаю, варто сказати, що ми вже допитували Уну, і вона чітко пояснила, що вважає людиною, на якій нам слід зосередитися, Пола Сатчвелла.

Мить чи дві Рой ніби не розумів, що йому тільки-но сказали.

— Бачиш? — з жаром промовила Анна.— Ти щойно натякнув, що моя мати з Сатчвеллом не просто сходила до пабу. Що ти мав на увазі? Чи ти просто,— додала вона, і Робін почула в її тоні приховану надію,— розсердився і зірвався?

— Люди, які випускають кота з мішка, Анно,— промовив Рой,— не повинні скаржитися на подряпини.

— Ну гаразд,— відповіла Анна,— випускай пазурі.

— Анно,— прошепотіла Синтія, але на неї не звернули уваги.

— Гаразд,— мовив Рой.— Добре,— розвернувся він до Страйка й Робін.— На початку наших стосунків я бачив у Марго записку від Сатчвелла, яку вона не викинула. Там були слова: «Люба Брунгільдо». Так він її називав. Валькірія, ви знаєте. Марго була висока, білява.

Рой зробив паузу, ковтнув.

— За три тижні до свого зникнення Марго прийшла додому й розповіла, що зустріла на вулиці Сатчвелла і що вони зайшли... просто випити.

Він прочистив горлянку. Синтія підлила йому чаю.

— Коли вона... коли вона зникла, я пішов забрати її речі з клініки Святого Івана. Серед них я знайшов маленьку...

Він показав пальцями розмір — зо три дюйми.

— ...дерев’яну статуетку в стилі вікінгів, яку вона тримала в себе на столі. На денці статуетки був напис чорнилом — «Брунгільда» — і сердечко.

Рой відпив чаю.

— Раніше я її не бачив. Звісно, є вірогідність, що Сатчвелл роками носив її з собою, чекаючи, що одного разу випадково зустріне Марго на вулиці. Але я дійшов висновку, що вони бачилися ще, і саме на такій зустрічі він подарував їй цей... цей сувенір. Я знаю тільки, що ніколи не бачив цієї статуетки, поки не прийшов забирати її речі з клініки.

Робін помітила, що Анна хоче запропонувати якесь інше пояснення, але важко було знайти дірки в логіці Роя.

— Ви розповіли поліції про свої підозри? — спитав Страйк.

— Так,— відповів Фіппс,— і думаю, Сатчвелл їм заявив, що другої зустрічі не було, що статуетку він подарував Марго багато років тому, коли в них був роман. Звісно, ні те, ні те неможливо довести. Але я особисто ніколи доти її не бачив.

Робін не знала, що мало боліти дужче: думка, що дружина ховала символічний подарунок від колишнього коханця і виставила його за багато років, чи що цей подарунок вона отримала нещодавно.

— Скажіть,— тим часом запитав Страйк,— Марго колись говорила про «сон і подушку»?

— Про що? — перепитав Рой.

— Сатчвелл розповів їй щось про сон і подушку.

— Не розумію, про що ви,— підозріливо сказав Рой.

— Детектив Талбот не згадував про підозру, що Сатчвелл збрехав про своє місцеперебування одинадцятого жовтня?

— Ні,— відповів Рой, тепер сильно здивувавшись.— Я зрозумів так, що поліцію цілком задовольнило його алібі.

— Ми дізналися,— повідомив Страйк, звертаючись до Анни,— що в Талбота був власний окремий нотатник — окремий від офіційної справи. Спершу він викреслив Овна, але потім повернувся до нього й почав збирати інформацію.

— Овна? — не зрозуміла Анна.

— Вибачте,— сказав Страйк, роздратований власним переходом на астрологічну говірку.— Зрив Талбота виражався в тому, що він вирішив, ніби може розслідувати справу за допомогою окультних засобів. Він почав ворожити на картах таро та складати гороскопи. Всіх дотичних до справи осіб він позначав їхніми знаками зодіаку. Сатчвелл народився під знаком Овна, тож у приватних нотатках Талбот називає його саме так.

Виникла коротка пауза, а тоді Кім зронила:

— Ти ба.

— Астрологія? — перепитав Рой, глибоко здивований.

— Бачиш, тату? — мовила Анна, стукнувши кулаком по коліну.— Якби Лосон взяв справу раніше...

— Лосон був йолопом,— заперечив Рой попри потрясіння.— Дурень! Йому більше кортіло довести некомпетентність Талбота, ніж дізнатися, що сталося з Марго. Він хотів заново перевірити абсолютно все. Хотів особисто допитати лікарів, які лікували мені кровотечу з коліна, хоча вони дали свідчення і підписали. Пішов до мого банку й перевірив мої рахунки, бо раптом я комусь заплатив за вбивство твоєї матері. Він тиснув...

Рой закашлявся, стукаючи себе по грудях. Синтія була підхопилася, але Рой сердитим жестом наказав їй сидіти.

— ...тиснув на Синтію, щоб вона зізналася, наче збрехала про те, що я цілий день лежав у ліжку. Але він не знайшов ніякої нової інформації про те, що сталося з твоєю матір’ю. Це був звичайний буквоїд, агресивний буквоїд без тіні уяви, який не так хотів знайти її, як довести, що Талбот усе робив неправильно. Білл Талбот, може, і був... та, власне, не «може», а був,— додав Рой, метнувши на Страйка сердитий погляд,— не при собі, але лишається простий факт: ніхто так і не знайшов кращого пояснення, ніж Крід, авжеж?

На згадку про Кріда три жінки на дивані спали з лиця. Саме його ім’я ніби розкрило в кімнаті чорну діру, в якій зникали живі жінки, і ніхто їх більше не бачив; то була ніби з’ява майже надприродного зла. У згадках про Кріда завжди була якась доконаність: чудовисько, тепер навіки замкнене в клітці, недоторканне й недосяжне, як ті жінки, яких він замикав і катував у своєму підвалі. Думки Робін винувато полинули до листа, який вона вже і написала, і відіслала, нічого не сказавши Страйкові — бо вона боялася, що він цього не схвалить.

— Хтось із вас знає,— зненацька спитав Рой,— хто такі Кара Вулфсон і Луїза Такер?

— Так,— відповіла Робін, випереджаючи Страйка.— Луїза в підлітковому віці втекла з дому, а Кара працювала в нічному клубі. Підозрювали, що їх обох убив Крід, але доказів не знайшли.

— Саме так,— сказав Рой, глянувши на неї так, як, мабуть, колись дивився на своїх студенток, коли ті ставили правильний діагноз.— Власне, у 1978 році я зустрічався з братом Кари й батьком Луїзи.

— Я про це не знала! — шоковано вимовила Анна.

— Звідки тобі було знати. Тобі було п’ять років,— різко відповів Рой. Він знову заговорив до Страйка й Робін: — Луїзин батько провів власне дослідження біографії Кріда. Він побував у всіх місцях, де Крід колись мешкав чи працював, і поговорив з багатьма людьми, які його знали. Він писав петиції Мерлінові-Різу, який тоді був міністром внутрішніх справ, надати дозвіл копати в тих місцях.

Чоловік був не при здоровому глузді. Я побачив, до чого можна дійти, якщо жити з цим. Ця одержимість заволоділа цілим його життям. Він хотів зносити будинки, ламати стіни, розбирати фундаменти. Розкопати поля, на які ступала нога Кріда. Прочесати струмки, де Крід, за словами шкільних друзів, колись рибалив. Такер аж трусився, коли просив мене й Вулфсона, тоді водія-дальнобійника, приєднатися до його кампанії на телебаченні. Ми мали прикувати себе до ґрат на Даунінг-стріт і таким чином потрапити в новини... Шлюб Та-кера розвалився. Як я зрозумів, з живими дітьми він не ладнав. Крід став цілим його життям.

— І ти не захотів допомогти? — спитала Анна.

— Якби,— тихо озвався Рой,— він мав докази... будь-які докази, що пов’язали б Марго та Кріда...

— Я читала, що ти думав, ніби один з медальйонів з підвалу Кріда міг...

— Анно, якщо ти братимеш інформацію зі скандальних книжок...

— А ти ж зі мною завжди так охоче говорив про маму,— відповіла Анна.— Правда ж?

— Анно,— знову прошепотіла Синтія.

— Медальйон, який знайшли в підвалі Кріда, не належав Марго, і я це точно знаю, бо я сам його їй подарував,— сказав Рой. У нього тремтіли губи, і він міцно їх стиснув.

— Ще кілька питань, якщо ви не проти,— промовив Страйк, не даючи Анні й слова промовити. Він збирався відтягувати конфлікт, поки зможе.— Ми можемо поговорити про Вілму, прибиральницю, яка працювала в клініці, а також у цьому будинку?

— То Марго придумала взяти її на роботу, і користі від неї було небагато,— відповів Рой.— У жінки були якісь особисті проблема, і Марго вирішила, що гроші допоможуть їх вирішити. Коли Марго зникла, ця Вілма пішла й більше не поверталася. Невелика втрата. Я чув, що потім її з клініки теж звільнили. Казали, вона крала на роботі.

— Вілма заявила поліції...

— ...що бачила кров на підлозі нагорі в день, коли зникла Марго,— перебив Рой. Стривожені обличчя Анни й Кім дозволили Робін виснувати, що для них це абсолютна новина.

— Так,— відповів Страйк.

— Це менструальна кров,— холодно відповів Рой.— У Марго вночі почалися місячні. У ванній були прокладки, мені мама казала.

Вілма прибрала криваві плями. Це сталося в гостьовій кімнаті, на тому кінці будинку від подружньої спальні. Ми з Марго спали тоді в різних кімнатах через...— коротке вагання,— мою травму.

— Також Вілма казала, що бачила...

— ...як я ходив у саду,— закінчив Рой.— То брехня. Якщо вона когось і бачила, то каменяра. Ми тоді саме добудовували альтанку,— додав він, показуючи на павільйон на тому боці ставка.

Страйк занотував це й перегорнув сторінку записника.

— Ви не пригадуєте, щоб Марго говорила про чоловіка на ім’я Нікколо Риччі? Пацієнта з клініки Святого Івана?

Рой і Синтія похитали головами.

— А пацієнта на ім’я Стівен Датвейт?

— Ні,— відповів Рой.— Але про нього ми чули потім — завдяки пресі.

— На барбекю хтось казав, що пацієнт надіслав Марго цукерки,— мовила Синтія.— Може, то він?

— Ми думаємо, що він. Отже, вона ніколи не згадувала Датвейта? Не казала про неприйнятну увагу з його боку... чи про те, що він Гей?

— Ні,— знову відповів Рой.— Існує, знаєте, поняття конфіденційності й лікарської таємниці.

— Це питання може прозвучати дивно,— провадив Страйк,— але чи Марго мала якісь шрами? А саме на ребрах?

— Ні,— стривожився Рой.— А чому ви питаєте?

— Хочу виключити один варіант,— відповів Страйк і, попереджаючи подальші розпитування, поцікавився: — Марго не казала вам, що отримувала листи з погрозами?

— Казала,— кивнув Рой.— Власне, не аж листи. Вона мені казала про один такий лист.

— Казала? — звів очі Страйк.

— Так. Її звинувачували в наверненні молодих жінок до розпусти та гріха.

— І там були погрози?

— Не знаю,— відповів Рой.— Я того листа не бачив.

— Вона не приносила його додому?

— Ні,— коротко відповів Рой. Тоді, повагавшись, додав: — Ми мали через нього сварку.

— Сварку?

— Так. Є серйозні наслідки,— пояснив Рой, червоніючи,— соціальні наслідки, коли дозволяєш речі, яких немає в природі...

— Боїшся, що вона якійсь дівчині сказала, що бути лесбійкою — нормально? — спитала Анна, а Синтія знову прошепотіла:

— Анно!

— Я говорю,— відповів Рой, і його обличчя перекривила гримаса,— про необачні поради, через які може розпастися шлюб. Я кажу про пропаганду розпусти за спиною батьків. Того листа їй відіслав якийсь дуже сердитий чоловік, а їй навіть на думку не спало... не...

Обличчя Роя мінилося. На якусь мить здалося, що зараз він почне горлати, але натомість він абсолютно зненацька вголос розридався.

Його дружина, донька й невістка приголомшено завмерли рядком на дивані; жодна, навіть Синтія, не кинулася до нього. Рой хапав ротом повітря і гучно ридав, запалими щоками збігали сльози; не з першого разу опанувавши себе, він заговорив між схлипами:

— Вона... ніби.. не пам’ятала... що я не міг... її захистити... нічого... не міг... якби хтось її скривдив... бо я хворий... просто... чортів... безпорадний... хворий...

— Татку,— нажахано прошепотіла Анна, зіслизнула з дивана й навколішках підповзла до батька. Спробувала погладити його коліно, але Рой відштовхнув її руки, хитаючи головою, плачучи.

— Ні... ні... я не заслужив... ти не знаєш... ти всього не знаєш...

— Чого я не знаю? — перелякано спитала Анна.— Тату, я знаю більше, ніж ти думаєш. Я знаю про аборт...

— Ніколи... ніколи! Не було аборту,— відповів Рой, схлипуючи й ковтаючи сльози.— То було... єдине, єдине, що ми з Уною Кеннеді точно знали... вона б ніколи... ніколи... в неї була ти! Вона мені казала... Марго мені казала... що коли ти народилася — її погляди змінилися повністю. Повністю!

— Тоді чого я не знаю? — прошепотіла Анна.

— Я повівся... п-повівся з нею жорстоко! — плакав Рой.— Так! Усе ускладнював. Не цікавився її роботою. Відштовхнув її! Вона збиралася п-піти... я знаю, що сталося. Завжди знав. Напередодні... перед тим, як піти... вона лишила записку в годиннику... така дурниця, наша звичка... і написала там: «Прошу, п-поговори зі мною»...

Ридання поглинули Роя. Синтія підвелася, підійшла й опустилася навколішки з того боку від нього, а Анна взяла батька за руку, і цього разу він її не відштовхнув. Обійнявши доньку, він промовив:

— Я чекав на... вибачення. За те, що вона ходила... з Сатчвеллом. Але вона не вибачилася, і т-тому... я з нею не розмовляв. А наступного дня... Я знаю, що сталося! Вона любила ходити. Багато, далеко ходила... коли була засмучена. Вона забула про Уну... пішла ходити... міркувала, що робити, як мене покинути, бо я її так... так засмучував. Вона була... неуважна... і Крід — Крід! — мабуть...

Не відпускаючи батькову руку, Анна обійняла його за плечі, які сильно тремтіли, і притягнула до себе. Рой невтішно ридав, притискаючись до неї. Страйк і Робін удавано зацікавилися килимом з квітковим візерунком.

— Рой,— нарешті м’яко промовила Кім.— Усі, присутні в цій кімнаті, робили чи казали речі, про які потім гірко жалкували. Усі.

Страйк, який дізнався від Роя Фіппса значно більше, ніж розраховував, вирішив, що час закінчувати допит. Фіппс перебував у такому розпачі, що просто негуманно було вимагати від нього ще щось. Коли його ридання стали трохи стихати, Страйк промовив офіційним тоном:

— Дуже дякую, що ви погодилися поговорити з нами, а також за чай. Ми вас більше не обтяжуватимемо.

Вони з Робін підвелися. Рой так і притискав до себе доньку та дружину. Кім підвелася, щоб провести гостей.

— Що ж,— тихо зронила вона, коли підійшли до вхідних дверей.— Маю вам сказати, що це було... мабуть, майже диво. Він ніколи не говорив так про Марго, ніколи. Навіть якщо ви більше нічого не зможете зробити... дякую. Це було... зцілення.

Дощ ущух, випірнуло сонце. Над лісом через дорогу простягнулася подвійна веселка. Страйк і Робін вийшли надвір, де повітря було чистим і свіжим.

— Можна поставити вам останнє питання? — попросив Страйк, розвернувшись до Кім, яка стояла в дверях.

— Так, питайте.

— Про оту альтанку в саду, біля водойми з коропами. Мені цікаво, чому там на підлозі мальтійський хрест,— сказав Страйк.

— О,— відповіла Кім.— Його обрала Марго. Так, Синтія мені колись давно розповідала. Марго щойно отримала роботу в клініці Святого Івана... а ці місця пов’язані з госпітальєрами, лицарями ордену Святого Івана, тож...

— Так,— кивнула Робін.— Я про це читала в Гемптон-Корті.

— Вона вирішила, що це буде цікава алюзія і на те, і на те... Знаєте, от ви спитали, і мені стало дивно, що хрест не прибрали. Всі інші сліди Марго з цього будинку прибрано.

— Мабуть, дорого,— мовив Страйк,— викорчовувати гранітні плити.

— Так,— відповіла Кім, і її усмішка трохи зблякла,— мабуть.

37

І гідри, і кити в морській борні Із виром, що лякає менших риб, І сколопендри в осяйній броні, Хвостаті однороги в глибині... Страхітні риби, названі усі Іменням Смерті...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

На початку лютого дощило без упину. П’ятого числа на південні береги налетів ще шаленіший шторм. Тисячі будинків лишилися без електрики, обвалилася частина дамби, що тримала залізничне сполучення між Лондоном і південним заходом країни, фермерські угіддя накрила повінь, дороги перетворилися на річки, і ранкові новини повідомили про поля, залиті морем сірої води, і будинки, обліплені болотом на половину людського зросту. Прем’єр-міністр обіцяв грошову допомогу, рятувальні служби ледве встигали рятувати, а на високій кручі над затопленим Сент-Мосом Джоан не дочекалася обіцяного приїзду Страйка й Люсі, бо ні трасою, ні залізницею туди було не дістатися.

Страйк спокутував провину за те, що не поїхав до Корнволлу раніше, ніж негода зробила подорож неможливою, тим, що багато працював і не спав. У мазохістському пориванні він узяв на себе подвійні зміни, щоб Барклей і Гатчинс отримали вихідні, яких не відбули, поки він їздив до Джоан минулого разу. Тож увечері наступної середи не Гатчинс, а Страйк сидів у «БМВ» під нескінченним дощем біля будинку Елінор Дін у Сток-Ньюїнгтоні, і саме Страйк побачив, як у її двері постукав чоловік у спортивному костюмі і як його впустили.

Цілу ніч Страйк чекав, поки чоловік вийде. Нарешті о шостій ранку він з’явився, притискаючи руку до нижньої половини обличчя. Страйк, який спостерігав за ним у прилад нічого бачення, помітив також Елінор Дін у зручному стьобаному халаті, яка махала гостеві рукою. Чоловік у спортивному костюмі сів у свій «сітроєн», так само ховаючи обличчя за долонею, і виїхав на південь.

Страйк їхав за «сітроєном» аж до Райзингілл-стріт у Пентонвіллі, і тут Страйкова здобич припаркувалася й увійшла до сучасного багатоквартирного будинку з червоної цегли. Чоловік тримав руки в кишенях, і наскільки детектив бачив, з його обличчям і губами все було гаразд. Страйк дочекався, коли чоловік зайде, записав, котре вікно засвітилося за п’ять хвилин по тому, і від’їхав, а незабаром став на Вайт-Лайон-стріт.

Попри ранню годину, люди вже поспішали на роботу, затуляючись парасолями від нескінченної зливи. Страйк опустив вікно, бо навіть йому, затятому курцеві, було неприємно вдихати повітря в машині після нічної вахти. А тоді, хоч язик уже болів від цигарок, він підкурив ще одну й набрав Сола Морриса.

— Слухаю, шефе?

Страйкові не дуже подобалося, що Моррис називає його шефом, але він не знав, як попросити цього не робити, не виставивши себе кінченим причепою. Він озвався:

— Хочу поміняти тобі об’єкт. Забудь сьогодні про Мутного; я щойно вистежив нового персонажа, який ночував у Елінор Дін...— Страйк назвав Моррисові адресу.— Проживає на другому поверсі, остання квартира ліворуч, якщо стояти обличчям до будинку. Років за сорок, уже сивіє, має черевце. Спробуй щось про нього дізнатися — побалакай із сусідами, довідайся, де він працює, пошукай в інтернеті, спробуй рознюхати його зацікавлення. Маю відчуття, що він і ШМ їздять до тієї жінки з однією метою.

— От саме тому ти й головний. Ніч постежив — розкрив справу.

Страйкові також не подобалося, що Моррис до нього підлещується. Поклавши слухавку, він трохи покурив. Вітер обдував обличчя холодом, дощ жбурляв у нього крижані голки. Тоді Страйк глянув на годинник — дядько встає рано, мабуть, уже не спить — і подзвонив Тедові.

— Як ти, синку? — спитав дядько. На лінії тріскотіло.

— В нормі. А ти як?

— А, та я теж,— відповів Тед.— Оце снідаю тут. Джоані досі спить.

— Як вона?

— Так само. Тримається.

— Ви там маєте що їсти?

— Та їжі повно, про це не хвилюйся,— запевнив Тед.— Учора малий Дейв Полворт приніс харчів на тиждень.

— Як він узагалі до вас дістався? — здивувався Страйк, який знав, що чималий шматок суходолу між будинком дядька і тітки й оселею Полворта залило водою.

— Частину шляху веслував,— весело відповів Тед.— Його послухати, так воно було ніби ті його змагання «Залізна людина». Прийшов у брезенті з ніг до голови та з величезним рюкзаком провізії. Хороший він хлоп, той Полворт.

— Так, хороший,— погодився Страйк, на мить заплющивши очі. Не Полворт має доглядати за його тіткою і дядьком, а він сам. Треба було виїхати раніше, бо видно було, що йде негода, але він стільки місяців розривався між почуттям провини перед рідними й докорами сумління щодо підрядників, особливо Робін, яким доводилося працювати замість нього.— Теде, я приїду, щойно поїдуть потяги.

— Так, синку, я знаю,— відповів Тед.— За нас не турбуйся. Я їй слухавки не дам, хай спить, але скажу, що ти дзвонив. Зрадіє.

Утомлений, голодний і з думками про пошук сніданку, Страйк написав повідомлення Дейвові Полворту, тримаючи цигарку в зубах. Полворта він назвав прізвиськом, яке той заробив собі у вісімнадцять років, як його вкусила акула.

Тед мені розповів, що ти вчора зробив. Я тобі ніколи не зможу за все віддячити, Живчику. Дякую.

Він викинув недопалок з машини, підняв вікно й тільки запустив двигун, як мобільний знову задзижчав. Думаючи, що то Полворт пише спитати, коли це Страйк перетворився на плаксиву бабу (Полворт завжди висловлювався максимально неполіткоректно), Страйк глянув на екран з усмішкою приємного передчуття і прочитав таке:

Тато хоче тобі подзвонити. Коли буде зручно?

Страйк двічі перечитав повідомлення і тільки тоді зрозумів, що воно від Ала. Спершу відчув лише тупий подив. Тоді, ніби блювота під горло, піднялися гнів і глибоке обурення.

— На хрін іди,— вголос сказав він телефонові.

Страйк виїхав у провулок і поїхав геть, стиснувши зуби. Чого це Рокбі причепився до нього саме зараз, коли Страйк так хвилюється за родичів, які про нього дбали ще тоді, коли з цього нічого не можна було отримати? Пізно вже просити вибачення; цієї шкоди не відшкодувати; кров, чорт забирай,— водиця. Страйка обсіли думки про хвору Джоан, з якою він навіть не мав спільних генів, про Джоан, ув’язнену в будинку на кручі серед повені. Всередині борсалися гнів і провина.

За кілька хвилин Страйк раптом виявив, що їде через Клеркенвелл. Помітивши на Сент-Джон-стріт кав’ярню, він зупинив машину, а тоді крізь дощ рушив до світла й тепла, де замовив собі сандвіч з яйцем і помідором. Сівши під вікном обличчям до вулиці, Страйк опинився лицем до лиця з власним похмурим неголеним віддзеркаленням у залитій дощем шибці.

Голова в Страйка боліла хіба що від похмілля, але зараз у ліву скроню почала стукати мігрень. Він їв свій сандвіч, запевняючи себе, що від їжі йому кращає. Тоді замовив ще чашку чаю, витягнув мобільний і наклацав відповідь Алові, маючи подвійну мету: раз і назавжди відбитися від Рокбі та приховати від батька і зведенюка те, що їхня наполегливість аж так сильно руйнує його спокій.

Мені не цікаво. Я не хочу сваритися з тобою, але зрозумій, що це остаточне «ні».

Страйк відіслав повідомлення і поглядом пошукав, на чому спинити утомлений розум. Вітрини через вулицю миготіли червоним і рожевим: скоро чотирнадцяте лютого. Йому спало на думку, що Шарлотта не писала, відколи він проігнорував її повідомлення на Різдво. Чи чекати чогось на Валентинів день? Бажання вийти на контакт прокидалося в ній в особливі дати й річниці.

Автоматично, без жодної думки,— але з тим самим бажанням комфорту, яке погнало його до цього кафе,— Страйк знову дістав з кишені телефон і набрав Робін, проте номер був зайнятий. Страйк сховав телефон. Від стресу та хвилювань хотілося діяти, і він сказав собі, що слід попрацювати в Клеркенвеллі, коли вже він тут.

Від кав’ярні було зовсім близько до колишньої клініки Святого Івана. Хто з перехожих проживав у цьому районі ще тоді? Зігнута старенька в дощовику та з картатим ручним візком? Пан із сивими бакенбардами, який намагається спіймати таксі? Може, літній сикх у тюрбані, який на ходу пише есемеску? Чи хтось із них був пацієнтом Марго Бамборо? Чи пригадає хтось брудного бороданя Аплторпа чи як там його, який блукав цими вулицями й переконував людей, що то він убив лікарку?

Неуважний погляд Страйка упав на чоловіка, який ішов протилежним боком вулиці дивною нерівною ходою. Тонке мишасте волосся промокло під дощем і липнуло до голови. Ні куртки, ні парасолі — зате кофтина з дикобразом Соніком на грудях. Надто легкий одяг, непевна хода, широко розплющені дитинні очі й розтулений рот, стоїчне прийняття того факту, що він промокне до нитки,— все вказувало на якийсь когнітивний розлад. Чоловік вийшов з поля зору Страйка, аж тут задзвонив мобільний.

— Привіт, ти дзвонив? — спитала Робін. У Страйка трохи відпустило голову. Мабуть, чай допоміг.

— Ага, дзвонив. Так, трохи новин.

Він розповів їй про чоловіка в спортивному костюмі, який ночував у Елінор Дін.

— І він виходив, затуляючи рота рукою? Дуже дивно.

— Сам знаю. У тому будинку явно щось відбувається. Я послав Морриса постежити за новим персонажем.

— Пентонвілль дуже близько до Клеркенвеллу,— сказала Робін.

— І тому я зараз тут. У кав’ярні на Сент-Джон-стріт. Я д... я думаю,— нестримно позіхнув Страйк,— вибач... думаю, оскільки я вже тут, треба пошукати щось про покійного Аплторпа. Може, хтось пам’ятає ту родину чи знає, що з ними сталося.

— І як ти плануєш це щось шукати?

— Погуляю тут,— відповів Страйк, і на цих словах гостро відчув, як болить коліно,— порозпитую в закладах, які на вигляд тут давно.

Розу... розумію,— знову позіхнув він,— що надії мало, але ніхто більше не зізнавався в убивстві Марго.

— Ти ж не спав?

— Бувало й гірше. А ти зараз де?

— В офісі,— відповіла Робін,— і теж маю новини по Бамборо, якщо в тебе є час.

— Кажи,— мовив Страйк, радіючи приводу відкласти вихід під дощ.

— По-перше, я отримала листа від чоловіка Глорії Конті. Пам’ятаєш, друга дівчина з реєстратури — вона остання бачила Марго живою? Він короткий. «Шановний містере Еллакотт...»

— Містере?..

— Мене звати Робін, люди часто плутаються. «Я пишу від імені моєї дружини, яку тяжко вразила комунікація з вами. Вона не має доказів чи інформації стосовно Марго Бамборо і їй не буде зручно зв’язатися з вами через мій офіс. Наша родина живе приватно й бажає, щоб і далі так лишалося. Я хотів би від вас запевнень у тому, що ви не писатимете моїй дружині ще раз. Щиро ваш, Гюґо Жубер».

— Цікаво,— погодився Страйк, потираючи неголене підборіддя.— Чому Глорія сама не написала? Надто тяжко вразилася?

— Я навіть не розумію, що її так тяжко вра... так засмутило. Можливо,— мовила Робін, відповідаючи на власне питання,— те, що я написала їй через роботу чоловіка? Але я писала на «Фейсбук», а вона не відповіла.

— Знаєш, я думаю, слід попросити Анну написати Глорії. Донька Марго може зворушити її, не те що ми.

— Гарна ідея,— погодилася Робін, і Страйк почув, що вона записує.— Добре, є і кращі новини. Коли ти мені дзвонив, я саме розмовляла з другою донькою Вілми Бейліс, Маєю. Вона — заступниця директора в школі. Думаю, я майже переконала її поговорити з нами. Вона боїться реакції старшої сестри, але я сподіваюся на краще.

— Чудово,— сказав Страйк.— Я б хотів дізнатися про Вілму більше.

— І є ще дещо,— провадила Робін.— Але ти, мабуть, скажеш, що шанс примарний.

— Я допіру зізнався, що планую піти по людях питати про покійного психа, якого майже напевно звали не Аплторп,— відповів Страйк, і Робін засміялася.

— Гаразд, власне, я вчора знову шукала Стіва Датвейта в інтернеті, і знайшла сайт «Мемуари про табір Батліна», де колишні працівники спілкуються, діляться спогадами й домовляються про зустрічі — ну, ти зрозумів. Я не знайшла нічого про Датвейта — чи Джекса, як він себе називав у Клактоні-на-морі,— але знайшла... мабуть, воно зовсім не до чого,— додала Робін,— і не впевнена, чи ти пам’ятаєш, але у «Що ж сталося з Марго Бамборо?» Оукден цитує дівчину на ім’я Джуді Вілкс. Вона ще приголомшена тим, що Стіві Джекс нічого не сказав про свою дотичність до справи про зниклу жінку.

— Я це пам’ятаю,— сказав Страйк.

— Власне... та дівчина потонула,— сказала Робін.— На курорті, наприкінці літнього сезону в 1985 році. Тіло знайшли в басейні вранці. На форумі при сайті колишні працівники обговорювали цю смерть. Думають, що вона була п’яна, послизнулася, вдарилася головою і звалилася в басейн... Може, йому так жахливо не щастить,— провадила Робін,— але жінки біля Датвейта якось надто часто вмирають, правда? Заміжня подружка наклала на себе руки, лікарка зникла, а тут ще й колега потонула... За ним усюди йде неприродна смерть... дуже дивно.

— Так, дивно,— погодився Страйк, суплячись на дощ. Він саме хотів уголос поцікавитися, де ж міг сховатися сам Датвейт, але тут Робін трохи схвильовано почала:

— Слухай, я в тебе ще дещо хотіла попросити, але якщо не погодишся, то нічого страшного. Мій сусіда Макс — він актор, ти ж у курсі? Його взяли в серіал на роль відставного вояка, і він не знає, до кого ще звернутися. Він питає, чи ти не можеш прийти на вечерю, щоб він тебе розпитав.

— О,— зронив Страйк, якого прохання здивувало, але потішило,— так, добре. Коли?

— Знаю, що це зненацька, але як тобі завтра? Йому треба терміново.

— Так, завтра буде нормально,— відповів Страйк. Він готувався виїхати до Сент-Моса, щойно це стане можливо, але навряд чи море заспокоїться до завтра.

Коли Робін поклала слухавку, Страйк замовив третє горня чаю. Він умисне тягнув час — і знав причину. Якщо він збирається іти розпитувати клеркенвелльців, чи не пам’ятають вони вже померлого чоловіка, який називав себе вбивцею Марго Бамборо, було б непогано знати його ім’я,— але Дженіс Бітті досі перебувала в Дубаї, тож лишалося єдине джерело інформації — Айрін Гіксон.

Дощ періщив без упину. Хвилина по хвилині Страйк відкладав дзвінок до Айрін, дивлячись, як протинають пелену дощу машини, а пішоходи оминають калюжі на тротуарі, і думаючи про давню смерть молодої працівниці курорту, яка послизнулася, вдарилася головою і захлинулася в басейні.

«Всюди вода»,— написав у своєму астрологічному нотатнику Білл Талбот. Страйк не одразу розшифрував конкретно той пасаж. Він був дійшов висновку, що Талбот має на увазі скупчення водних знаків, об’єднаних смертю невідомого Скорпіона. Однак тепер, сьорбаючи чай, Страйк питав себе: а чому, власне, Скорпіон є водним знаком? Скорпіони живуть на суходолі, у спекотних землях; чи вони взагалі уміють плавати? Він згадав знак великої риби, яким Талбот позначив у нотатнику Айрін; в одному місці він називав цей знак «Цетус». Узявши мобільний, Страйк погуглив це слово.

Виявилося, що це латинська назва сузір’я Кита: Цетус, або Кетус,— морське чудовисько, яке вбив Персей, рятуючи Андромеду від бога морів Посейдона. Саме сузір’я перебуває у «водному» регіоні неба, разом з іншими пов’язаними з водою сузір’ями,— а це, зокрема, Риби, Водолій і Козеріг, козел з риб’ячим хвостом.

«Всюди вода».

Логіка Страйка заплуталася в астрологічних фантазіях, ніби лопаті пропелера в старій сітці. Ця злоякісна суміш здорового глузду з безглуздям, на думку Страйка, ніби в дзеркалі відбивала принадність астрології взагалі, її улесливо-утішних запевнень, що твої дрібні негаразди цікавлять цілий широкий всесвіт і що зірки чи світ духів прокладуть тобі шлях, коли забракне власної працелюбності й розуму.

«Досить»,— суворо наказав собі Страйк. Натиснувши номер Айрін на мобільному, він чекав, слухаючи, як дзвонить її телефон, і уявляючи його біля чаші з ароматичними сухими квітами в розцяцькованому передпокої з рожево-квітковими шпалерами й пухнастим рожевим ковроліном. І саме тої миті, коли Страйк вирішив, з полегшенням і жалем, що вона не відповість, Айрін взяла слухавку.

— Чотири-чотири-п’ять-дев’ять,— проспівала вона. Джоан, відповідаючи на дзвінки по стаціонарному телефону, теж завжди називала абоненту номер, який він щойно набрав.

— Це місіс Гіксон?

— На лінії.

— Це Корморан Страйк, дет...

— О, доброго ранку! — стрепенулася Айрін.

— Хотів спитати, чи можете ви мені допомогти,— сказав Страйк, дістаючи й розгортаючи записник.— На нашій зустрічі ви згадували про пацієнта клініки Святого Івана, прізвище Аптон чи Аплторп...

— Так-так?

— ...який зізнався...

— ...в убивстві Марго, так,— перебила вона.— Підійшов до Дорогі серед білого дня...

— Так...

— ...але вона вирішила, що це вигадки. А я їй така: «Дорогі, а раптом він справді...»

— Я не знайшов жодної людини з таким прізвищем, що жила б у Клеркенвеллі в 1974 році,— голосно перебив Страйк,— тож хотів спитати, чи не могли ви неправильно запам’ятати його пріз...

— Так, цілком може бути, могла, могла,— запевнила Айрін.— Це ж скільки років минуло! Ви не пробували шукати в довідниках? Тобто не в довідниках,— виправила вона себе.— В архівах інтернету, чи як їх там.

— Важко шукати, коли не знаєш прізвища,— відповів Страйк, ледь утримуючись від сарказму й роздратування.— Я наразі перебуваю біля Клеркенвелл-роуд. Здається, він тут проживав?

— Ну, він там завжди вештався, тож, мабуть, і жив там само.

— Він був пацієнтом вашої клініки, так? А ви не пам’ятаєте його ім...

— Так, треба подумати... Щось таке... Ґілберт, чи... ні, боюся, що не згадаю. Аплторп? Аплтон? Аптон? Його просто всі знали з вигляду, він був такий дивний — борода, вічно брудний, все таке, ля-ля-ля. І ще з ним іноді був малий,— тон Айрін потеплішав,— ну такий уже дивний, кумедний малий...

— Так, ви казали...

— ...з отакезними вухами! Може, він ще живий, той син, але він, мабуть, самі розумієте...

Страйк чекав, але, вочевидь, Айрін вважала, що він мусить сам зробити висновок з недомовки в кінці її речення.

— Розумію що? — спитав він.

— Ой, та ви знаєте. Що він де треба.

— Де треба?

— Ну, в притулку чи де! — нетерпляче пояснила Айрін, ніби ремствуючи на тупість Страйка.— Де б він виріс нормальним? Батько наркоман, мати розумово відстала, хай що там казала Джен. Джен сама трохи... ну, вона не винна, просто вона з такої родини... з іншими стандартами. І вона хоче... ну, перед іншими, як і ми всі... мати вигляд... але вас, урешті-решт, цікавить правда, так?

Страйк помітив тонке жало злоби в бік подруги, приховане серед незв’язних фраз.

— А ви знайшли Дакворта? — спитала Айрін, міняючи тему.

— Датвейта?

— Ой, ну така вже я є, ха-ха-ха,— Айрін явно не зраділа дзвінку від Страйка, але і з ним можна було потеревенити.— Так би хотілося знати, що з ним сталося, аж страх, бо то був ну такий уже сумнівний персонаж. Джен його трошки обілила, але то вона просто засмутилася, що він ґей. Мала до нього свій сентимент. Ой, вона була така самотня, коли ми познайомилися! Ми так хотіли все для неї влаштувати, я і мій Едді...

— Так, ви казали...

— ...але чоловіки не хотіли виховувати чужу дитину, а Джен була така, ну знаєте, коли жінка давно сама, не те щоб аж липуча, але трохи є... Ларрі був не проти, але Ларрі їй не дуже подобався...

— Я хотів спитати ще дещо...

— ...а той не хотів з нею одружуватися, бо щойно пережив таке тяжке розлучення...

— ...про Лемінгтон-Спа...

— А ви вже були в Боґнор-Ріджисі?

— Прошу? — не зрозумів Страйк.

— Шукали там Датвейта? Бо він же утік до Боґнор-Ріджиса? На курорт?

— У Клактон-на-морі,— виправив Страйк.— Чи він був і в Боґнор-Ріджисі теж?

— Що — теж?

«Господи Боже, бляха-муха».

— Чому ви вважаєте, що Датвейт бував у Боґнор-Ріджисі? — повільно й чітко спитав Страйк, потираючи чоло.

— Ну, я подумала... а що, він там не був?

— Мені про таке не відомо, однак я знаю, що в середині вісімдесятих він працював у Клактоні-на-морі.

— А, то, мабуть, воно і є! Так, хтось мені казав... то все ці старомодні курорти, що один, що другий... самі розумієте.

Страйк наче пригадав, що питав і в Айрін, і в Дженіс, чи знають вони, куди поїхав, покинувши Клеркенвелл, Датвейт,— але обидві тоді сказали, що не знають.

— Звідки ви знаєте, що він знайшов роботу в Клактоні-на-морі? — поцікавився він.

— Мені Джен сказала,— після секундного вагання відповіла Айрін.— Так, точно, Джен. Вона ж була його сусідкою, все про нього знала. Так, вона шукала, куди він виїхав з Персиваль-роуд, бо хвилювалася за нього.

— Але ж це було за одинадцять років по тому,— сказав Страйк.

— Що було?

— Датвейт переїхав до Клактона за одинадцять років по тому, як поїхав з Персиваль-роуд,— пояснив Страйк.— Коли я питав вас і місіс Бітті, чи знаєте ви, куди він...

— А, так ви про тепер? — спитала Айрін.— Де він тепер? Гадки не маю. Ви цікавилися тією історію з Лемінгтон-Спа, га?

Вона засміялася і додала:

— Суцільні морські курорти! Хоча стривайте, Лемінгтон-Спа хіба на морі? Але ви розумієте, про що я! Обожнюю, щоб вода... знаєте, тут у Гринвічі, Едді так і знав, що мені сподобається цей будинок, коли його побачив... то що, було там щось у тому Лемінгтон-Спа, чи Джен усе вигадала?

— Місіс Бітті нічого не вигадала,— відповів Страйк.— Містер Рамедж справді бачив зниклу...

— Ой, та я не мала на увазі, що Джен усе вигадала, ви що,— перебила Айрін, суперечачи сама собі.— Я просто до того, що... ну яке ж дивне місце, щоб там знайшлася Марго, той Лемінгтон-Спа... то ви знайшли якісь зачіпки? — легковажно спитала вона.

— Ще ні,— відповів Страйк.— А ви нічого часом не згадали про Марго й Лемінгтон-Спа?

— Я? Воронь Боже, та де мені знати, що вона там забула!

— Знаєте, просто іноді люди пригадують якісь речі вже після того, як ми...

— А з Джен ви говорили ще?

— Hi,— відповів Страйк,— Не знаєте, коли вона повертається з Дубая?

— Ні,— відповіла Айрін.— Деяким як мед, так і ложка! Я б не проти полежати на сонечку, обриднула ця зима... але все сонце дістанеться Джен, а вона ж навіть не засмагає, а я не уявляю, як ото так далеко летіти економ-класом, як оце їй довелося... і як вона тільки витримає півтора місяця з невісткою! Навіть коли стосунки добрі, так довго...

— Більше вас не затримуватиму, місіс Гіксон.

— А, нічого,— відповіла вона.— Так, добре. Щасти вам у всьому.

— Дякую,— відповів Страйк і повісив слухавку.

Дощ стукотів у вікно. Зітхнувши, Страйк пішов до вбиральні кав’ярні, бо страшенно кортіло в туалет.

Він саме оплачував рахунок, коли знову побачив за вікном чоловіка в кофті з Соніком. Той вертався з пакетами з «Теско» в обох руках і йшов тією самою дивною ходою, хитаючись із боку в бік. Мокре волосся так само липне до голови, рот трохи розтулений. Страйк не зводив з нього очей. З пакетів у руках чоловіка цебенів дощ — і так само дощ цебенів з мочок його на диво великих вух.

38

Сатир у хижі бранку прихистив

І з нею вдосталь мав утіх для плоті;

Аж плід в утробі зав’язавсь й дозрів, І народився син від його хоті...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Ледве вірячи, що йому і справді могло аж так пощастити, Страйк кинув на стіл чайові й помчав під дощ, на ходу вдягаючи пальто.

Якщо розумово неповноцінний чоловік у мокрій кофті з Соніком — то справді вухатий хлопчик, який колись ходив цими вулицями разом з ексцентричним батьком, то він живе в цій частині Клеркенвеллу вже сорок років. Власне, подумав Страйк, так буває, надто коли людина має тут підтримку і цілий її світ обмежується кількома знайомими вулицями. Чоловік лишався в його полі зору — уперто простував уздовж Клеркенвелл-роуд під проливним дощем, не пришвидшуючи кроків, не намагаючись захиститися від дощу. Страйк підняв комір пальта й рушив слідом.

Трохи пройшовши по Сент-Джон-стріт, Страйкова здобич завернула за крамницю залізних виробів на розі та ступила на Албемарлвей, коротку вуличку за старим червоним таксофоном на тому кінці й суцільними високими будівлями обабіч. Страйкові стало ще цікавіше.

Одразу за залізною крамницею чоловік опустив пакети на мокрий тротуар і дістав ключа. Страйк пройшов далі, бо сховатися тут було ніде, але запам’ятав номер на дверях. Чи можливо, що покійний Аплторп проживав у цій самій квартирі? Хіба Страйкові не спадало на думку, що Албемарл-вей — ідеальне місце для засідки? Звісно, гірше, ніж Прохід біля клініки, не таке зручне, як в одній з квартир Єрусалимського пасажу, але значно краще, ніж людний Клеркенвелл-Ґрін, де, за переконанням Талбота, Марго боролася з перевдягненим Деннісом Крідом.

Страйк почув, що за вухатим чоловіком зачинилися двері, і розвернувся. Темно-сині двері не завадило б пофарбувати. Поруч з ними був маленький ґудзик дзвінка, а під ним — наліпка з прізвищем: «Аторн». Могла Айрін переплутати його з Аплторпом, Аплтоном чи Аптоном? Тут Страйк помітив, що вухатий чоловік лишив ключ у замку.

Відчуваючи, що мало цінував таємничі дарунки всесвіту, Страйк дістав ключ і натиснув на дзвінок. Усередині гучно задзеленчало. Секунду чи дві нічого не відбувалося, аж тоді двері знову прочинилися. За ними стояв чоловік у мокрій кофті з Соніком.

— Ви залишили ключ у замку,— сказав Страйк, простягнувши ключ йому.

Вухатий чоловік розмовляв ніби з ґудзиком на пальто Страйка, не дивлячись йому у вічі.

— Я вже так робив, а Клер сказала, що не можна,— пробурмотів він і простягнув руку по ключ, який Страйк поклав йому на долоню. Тоді вухатий чоловік почав зачиняти двері.

— Мене звати Корморан Страйк. Скажіть, можна мені зайти й поговорити про вашого батька? — спитав Страйк, ще не затримуючи двері черевиком, але вже готуючись.

Бліде обличчя вуханя виразно проступало на тлі темного коридору.

— Мій-тато-Ґіерм помер.

— Так,— відповів Страйк,— я знаю.

— Він мене носив на плечах.

— Правда?

— Так. Мама казала.

— Ви живете сам?

— Я живу з мамою.

— Її звати Клер?

— Ні. Дебора.

— Я — детектив,— сказав Страйк і дістав з кишені візитівку.— Мене звати Корморан Страйк, і мені дуже треба поговорити з вашою мамою, якщо ви не проти.

Вухань не взяв візитівки, тільки глянув на неї скоса. Страйк запідозрив, що він не вміє читати.

— Ви не проти? — спитав Страйк. Холодний дощ так і періщив собі.

— Та, звісно. Заходьте,— сказав вухань, так само розмовляючи з Гудзиками на Страйковому пальті, й відчинив двері, щоб впустити детектива. Не дивлячись, чи той іде за ним, чоловік почав підніматися темними сходами.

Страйкові було трохи ніяково за те, що він отак користується вразливістю такої людини, як Аторн, але несила було опиратися перспективі на власні очі побачити квартиру, де в 1974 році проживав самопроголошений убивця Марго Бамборо. Ретельно витерши черевики об килимок, Страйк зачинив по собі двері, а тоді побачив на підлозі кілька листів, по яких син оселі просто пройшов ногами; на одному лишився мокрий відбиток. Страйк підібрав листи, а далі піднявся голими дерев’яними сходами, над якими висіла непрацююча лампочка без абажура.

Піднімаючись, Страйк дозволив собі уявити квартиру, куди протягом сорока років не заходив ніхто, крім її мешканців: замкнені шафи й кімнати, може, навіть десь лежить скелет — і таке бувало. Коли він ступив на сходовий майданчик, то на мить відчув піднесення: плита в крихітній кухоньці попереду видавалася артефактом із сімдесятих, і так само й коричневі кахлі на стінах... але, на жаль, квартира мала надто охайний вигляд, і пахло тут чистотою. На старому ковроліні у брунатно-жовтогарячі завитки виднілися свіжі сліди від пилососа. На лінолеумі, витертому, але нещодавно помитому, пакети з «Теско» чекали, поки їх розберуть.

Ліворуч від Страйка була маленька вітальня. Чоловік, який привів його сюди, стояв там перед значно старшою жінкою, яка сиділа в кріслі під вікном і плела гачком. Поява в її оселі великого чужого чоловіка, звісно ж, вразила стареньку.

— Він хоче з тобою поговорити,— заявив вухань.

— Тільки якщо ви не проти, місіс Аторн,— гукнув з коридору Страйк. Він пошкодував, що Робін не з ним. Вона чудово вміла заспокоювати знервованих жінок. Згадалися слова Дженіс, що в цієї жінки агорафобія.— Мене звати Корморан Страйк, і я хотів би поставити кілька питань про вашого чоловіка. Але якщо ви проти, я, звісно, негайно піду.

— Мені холодно,— голосно заявив вухань.

— То перевдягнися,— порадила йому мати.— Ти ж весь мокрий. Чого не носиш пальто?

— Бо тісне,— відповів син,— дурненька.

Він розвернувся і пройшов повз Страйка, який відступив убік, пропускаючи його. Син Ґіерма зник у кімнаті навпроти, на дверях якої був напис розфарбованими дерев’яними літерами: «Самайн».

Мати Самайна любила дивитися людям в обличчя не більше за сина. Звертаючись до колін Страйка, вона промовила:

— Добре. Заходьте.

— Дуже вам дякую.

У кутку вітальні цвірінькало в клітці двоє хвилястих папужок, блакитний і зелений. Мама Самайна плела клаптеву ковдру. На широкому підвіконні біля неї височіла купка готових вовняних квадратиків, а біля ніг стояв кошик з нитками. На великій тахті перед диваном було розкладено великий м’який килимок, а на ньому — на дві третини зібраний пазл з єдинорогами. У плані чистоти й охайності ця вітальня дуже вигравала в порівнянні з вітальнею Грегорі Талбота.

— Вам принесли пошту,— сказав Страйк і простягнув жінці мокрі конверти.

— Подивіться, що там,— відповіла вона.

— Думаю, мені не...

— Та подивіться,— повторила вона.

Самайнова мати мала такі самі великі вуха, як і син, а верхні зуби в неї так само трохи нависали над нижніми. Та попри ці недоліки, була в її м’яких рисах і темних очах певна чарівність. Довге волосся, охайно заплетене, було біле. Місіс Аторн було щонайменше шістдесят років, але гладенька шкіра ніби належала значно молодшій жінці. Було щось на диво потойбічне в тому, як вона сиділа з гачком біля поливаного дощем вікна, відрізана від світу. Чи вміє вона читати? Він подумав, що можна спокійно розпечатати конверти з відвертою рекламою, і так і зробив.

— Вам надіслали каталог насіння,— повідомив він, показуючи каталог місіс Аторн,— і ще листа з крамниці меблів.

— Мені того не треба,— відповіла жінка під вікном, так само звертаючись до ніг Страйка.— А ви сідайте,— додала вона.

Страйк акуратно протиснувся між диваном і чималим пуфом, який, подібно до нього, для маленької кімнати був завеликий. Примудрившись не зачепити килимок з пазлом, Страйк сів на пристойній відстані від жінки з гачком.

— А ось цей лист,— повідомив Страйк, маючи на увазі останній конверт,— адресовано Клер Спенсер. Ви її знаєте?

Марки на конверті не було. Судячи з адреси, листа надіслали з крамниці залізних виробів на першому поверсі.

— Клер із соціальної служби, вона допомагає нам,— відповіла місіс Аторн.— Можете розпечатати.

— Думаю, мені не слід цього робити,— відповів Страйк.— Залишу його для Клер. А ви — Дебора, правильно?

— Так,— тихо відповіла жінка.

У двері знову зайшов Самайн. Тепер він був босий, але в сухих джинсах і кофті з Людиною-Павуком.

— Я покладу харчі в холодильник,— заявив він і знову зник.

— Тепер усе купує Самайн,— повідомила Дебора, втупившись поглядом у Страйкові черевики. Попри ніяковість, вона була не проти побалакати з ним.

— Деборо, я прийшов, щоб поговорити про Ґіерма,— сказав Страйк.

— Його тут нема.

— Ні, я...

— Він помер.

— Так,— відповів Страйк.— Мої співчуття. Мене, власне, цікавить доктор Ба...

— Доктор Бреннер,— негайно кивнула Дебора.

— Ви пам’ятаєте доктора Бреннера? — здивувався Страйк.

— Він мені не подобався,— відповіла вона.

— Власне, я хотів у вас спитати про іншу лікарку...

У дверях знову став Самайн і голосно спитав у матері:

— Ти хочеш какао чи ні?

— Хочу,— відповіла вона.

— А ви хочете какао? — спитав Самайн у Страйка.

— Так, дякую,— відповів Страйк, подумавши, що в такій ситуації не слід відмовлятися від дружніх пропозицій.

Самайн почовгав геть. Гачок у руках Дебори завмер, вона показала на щось просто перед собою і повідомила:

— А ондо Ґіерм.

Страйк озирнувся. На стіні за старим телевізором було намальовано єгипетський анх — символ вічного життя. Всі стіни були блідо-жовті, але ділянка з цим єгипетським хрестом зберегла брудно-зелений колір. Перед анхом, на пласкій полиці над телевізором, стояла якась чорна ваза — так Страйкові спершу здалося. Тоді він роздивився на вазі стилізоване зображення голубки, зрозумів, що це урна, і до нього дійшло, що має на увазі Дебора.

— А,— сказав він.— То це прах Ґіерма, так?

— Я попросила Тюдора, щоб було з пташкою, бо люблю пташок.

У клітці жовто-зеленим спалахом метнувся папужка.

— Хто це намалював? — спитав Страйк, показуючи на анх.

— Перм,— відповіла Дебора, моторно вправляючись із гачком.

До кімнати повернувся Самайн з олов’яною тацею.

— Не став на мій пазл,— застерегла його мати, але в кімнаті більше не було вільних поверхонь.

— Може, я?..— запропонував Страйк, показуючи на пазл, але на підлозі не було вільного місця, щоб його перекласти.

— Так загорніть,— не без докору наказала йому Дебора, і Страйк побачив, що в килимка є крильця, які можна загорнути й захистити пазл. Він так і вчинив, а Самайн поставив тацю на килимок. Дебора акуратно встромила гачок у клубок і прийняла з рук сина горнятко розчинного какао й печиво. Самайн узяв собі горнятко з Бетменом. Страйк пригубив свій напій і похвалив:

— Дуже смачно.

Власне, він не дуже й збрехав.

— Я смачно готую какао, правда, Деборо? — спитав Самайн, розгортаючи печиво.

— Знаю, що це було дуже давно,— знову почав Страйк,— але була інша лікарка, яка працювала з доктором Бреннер...

— Старий доктор Бреннер був брудний старигань,— захихотів Самайн Аторн.

Страйк здивовано глянув на нього. Самайн переадресував криву посмішку згорнутому килимку.

— Чого це він був брудний старигань? — спитав детектив.

— Мій дядько Тюдор так сказав,— відповів Самайн.— Бру-удний старигань. Ха-ха-ха-ха. А це мені? — спитав він, беручи конверт, адресований Клер Спенсер.

— Ні,— відповіла його мати.— Це для Клер.

— Чого це?

— Здається,— сказав Страйк,— це від вашого сусіди знизу.

— Він покидьок,— заявив Самайн, відкладаючи листа.— Змусив нас усе викинути, так, Деборо?

— А мені так більше подобається,— м’яко відповіла Дебора.— Стало краще.

Страйк помовчав мить чи дві — може, Самайн захотів би щось додати,— а тоді спитав:

— А чому дядько Тюдор назвав Джозефа Бреннера брудним стариганем?

— Тюдор знав усе про всіх,— сумирно відповіла Дебора.

— А ким був Тюдор? — спитав у неї Страйк.

— Братом Ґіерма,— пояснила Дебора.— Він усе знав про людей, які тут мешкають.

— Він до вас ще приходить? — спитав Страйк, уже підозрюючи, якою буде відповідь.

— Він відійшов-на-той-світ,— відповіла Дебора ніби одним довгим словом.— Раніше все нам купував. Водив Семмі на футбол і в басейн.

— Тепер усе купую я,— втрутився Самайн.— Іноді я не хочу йти в крамницю, але якщо не йти, то я голодний, а Дебора каже: «Це ти винний, що нам нема чого їсти». І тоді я йду в крамницю.

— Слушно,— сказав Страйк.

Усі троє пригубили какао.

— Брудний старигань Джо Бреннер,— повторив Самайн гучніше.— Дядько Тюдор розповідав мені все. Стара Бетті й той, що їй не платив, ха-ха-ха-ха. Брудний старигань Джо Бреннер.

— Він мені не подобався,— тихо сказала Дебора.— Казав мені знімати труси.

— Справді? — спитав Страйк.

Ішлося майже напевно про медичний огляд, але йому стало ніяково.

— Так, хотів на мене подивитися,— відповіла Дебора.— А я не хотіла. Ґіерм хотів, а я не люблю, щоб чужі чоловіки на мене дивилися.

— Ні-ні, я розумію,— сказав Страйк.— Ви хворіли, так?

— Ґіерм сказав, що треба,— тільки й відповіла Дебора.

Якби Страйк і досі служив у відділі спеціальних розслідувань, разом з ним на такий допит прийшла б жінка-детектив. Цікаво, який у Дебори коефіцієнт інтелекту?

— Ви знали доктора Бамборо? — спитав він.— То була,— він завагався,— лікарка, жінка.

— Я ніколи не бачила жінку-лікарку,— відповіла Дебора з якимсь жалем.

— А ви не знаєте, Ґіерм знав доктора Бамборо?

— Вона померла,— сказала Дебора.

— Так,— здивувався Страйк.— Люди вважають, що вона померла, але ніхто точно не знає, що...

Один з папужок зачепив дзвіночок у клітці. Дебора й Самайн негайно задивилися в той бік, заусміхалися.

— Котрий це зробив? — спитала Дебора в Самайна.

— Блуї,— відповів той.— Блуї розумніший, ніж Біллі-Боб.

Страйк почекав, поки вони втратять інтерес до папужок. На це пішло кілька хвилин. Коли Аторни повернулися до какао, він сказав:

— Доктор Бамборо зникла, і я хочу дізнатися, що з нею сталося. Я чув, що Ґіерм говорив про доктора Бамборо після її зникнення.

Дебора не відповіла. Важко було сказати, чи вона слухає, чи свідомо його ігнорує.

— Я чув,— почав Страйк (не було сенсу приховувати; власне, він сюди прийшов саме заради цього),— що Ґіерм розповідав людям, що то він її вбив.

Дебора кинула погляд на ліве вухо Страйка, а тоді знову на своє какао.

— Ви як Тюдор,— повідомила вона.— Знаєте, що до чого. Мабуть, так і було,— сумирно додала вона.

— Ви хочете сказати,— обережно уточнив Страйк,— він таки казав людям, що вбив її?

Дебора мовчала.

— ...чи думаєте, що справді вбив?

— А що, мій-тато-Ґіерм зачаклував її? — спитав Самайн у матері.— Мій-тато-Ґіерм не вбивав ту пані. Мій дядько Тюдор розповідав, що сталося насправді.

— Що саме вам розповів дядько? — спитав Страйк, розвертаючись від матері до сина, але Самайн саме напхав повен рот печива, тож історію підхопила Дебора.

— Одного разу він збудив мене вночі,— сказала вона,— було темно. Він сказав: «Я помилково вбив її». Я йому: «Тобі наснився кошмар». А він мені: «Ні, я вбив її, але я не хотів».

— Він вас збудив, щоб це розповісти?

— Збудив, і був дуже засмучений.

— Але ви думаєте, що йому наснився кошмар?

— Так,— відповіла Дебора, а за хвильку додала: — Але, може, таки вбив, бо він умів чаклувати.

— Розумію,— збрехав Страйк і знову розвернувся до Самайна.

— А що казав дядько Тюдор про те, що сталося з лікаркою?

— Я вам цього не скажу,— раптом заусміхався Самайн.— Дядько Тюдор велів не казати. Нікому,— він усміхався, ніби пустун Пак, тішачись, що знає секрет.— Мій-тато-Ґіерм це зробив,— додав він, указуючи на анх на стіні.

— Так,— кивнув Страйк,— так ваша мама сказала.

— Мені він не подобається,— сумирно мовила Дебора, дивлячись на анх.— Краще б усі стіни були однакові.

— А мені подобається,— заявив Самайн,— бо ця стіна не така, як інші... Дурненька,— додав він ні до чого.

— А дядько Тюдор...— почав був Страйк, але Самайн, доївши печиво, підвівся і вийшов, тільки голосно кинув у дверях:

— Клер каже: добре, що я зберігаю речі Ґіерма!

Він зник у своїй кімнаті й міцно зачинив по собі двері. З відчуттям, ніби на його очах золота монета щойно скотилася в ґрати риштака, Страйк звернувся до Дебори:

— А ви знаєте, що саме Тюдор казав про долю лікарки?

Дебора байдуже похитала головою. Страйк з надією глянув на двері кімнати Самайна, але вони не відчинилися.

— Ви не пам’ятаєте, як саме, за його словами, Ґіерм убив лікарку? — спитав Страйк у Дебори.

— Він сказав, що її убила магія, а потім забрала геть.

— Забрала геть, он як?

Двері Самайна раптом знову відчинилися, і він повернувся до вітальні, тримаючи в руках книжку без палітурки.

— Деборо, це ж чаклунська книга мого-тата-Ґіерма, так?

— Це вона,— підтвердила Дебора.

Вона саме допила какао. Відставивши порожнє горнятко, вона знову взялася до гачка.

Самайн мовчки передав книжку Страйкові. Попри відсутність палітурки, титульна сторінка вціліла: «Маг» Френсиса Барретта. У Страйка склалося враження, що демонстрація цієї книжки — знак пошани, тож він погортав сторінки з глибоко зацікавленим виглядом, головно для того, щоб Самайн був задоволений, нікуди не йшов, і його можна було далі розпитувати.

На кількох сторінках знайшлися брунатні плями. Страйк припинив гортати і придивився до них. Схоже було на засохлу кров, яку розтерли по кількох рядках.

Скажу навіть більше, а саме: хто ходить уві сні, той, керуючись винятково духом крови, ще й иньшої людини, ходить туди-сюди, робить справи, лазить на стіни та спроможний на дії, до яких не здатні ті, що не сплять.

— За цією книгою можна чаклувати,— сказав Самайн.— Але це моя книга, бо вона належала моєму-татові-Ґіерму, а тепер — мені.

Тут він простягнув руку, не дозволяючи Страйкові більше нічого роздивитися, раптом охоплений ревнощами до свого майна. Коли Страйк віддав книжку, Самайн притиснув її до грудей, а вільною рукою потягнувся по третє шоколадне печиво.

— Досить, Семмі,— сказала Дебора.

— Я вийшов під дощ і приніс його! — голосно заявив Самайн.— Можу їсти що хочу. Дурненька. Дурепа!

Він копнув пуф, але босій нозі стало від того боляче, і раптовий дитячий гнів Самайна став ще сильнішим. Червоний і войовничий, Самайн почав роззиратися кімнатою; Страйк зрозумів: він шукає, що б перекинути чи розтрощити. Вибір Самайна зупинився на папужках.

— Я відчиню клітку,— пригрозив він матері, показуючи на пташок. Кинувши «Мага» на диван, він поліз нагору, нависнув над Страйком.

— Ні, не треба! — занепокоїлася Дебора.— Не роби так, Семмі!

— І відчиню вікно,— провадив Самайн, ступаючи диваном, аж тут Страйк перепинив йому дорогу.— Ха-ха-ха. Дурепа!

— Ні... Самайне, не треба! — просила перелякана Дебора.

— Не слід відчиняти клітку,— сказав Страйк, підводячись і затуляючи собою папужок.— Тоді ваші пташки полетять і більше не повернуться.

— Я знаю,— відповів Самайн.— Попередні не вернулися.

Але його гнів ніби ущухнув перед лицем раціонального спротиву. Стоячи на дивані, він сварливо повторив:

— Я вийшов під дощ. Я його приніс.

— У вас є номер Клер? — спитав Страйк у Дебори.

— Є на кухні,— відповіла вона, не питаючи, нащо йому номер.

— Можете показати, де це? — звернувся Страйк до Самайна, хоч і сам чудово все роздивився. Вся квартира була завбільшки як вітальня в будинку Айрін Гіксон. Якусь хвильку Самайн супився на діафрагму Страйка.

— А ходімте.

Він пройшов по дивану, зіскочив з таким гуркотом, що аж захиталася книжкова шафа, а тоді метнувся до печива.

— Ха-ха-ха,— піддражнив він мати, набравши повні жмені солодкого.— Я його приніс. Дурненька. Дурепа!

І вийшов з кімнати.

Протискуючись у щілину між пуфом і диваном, Страйк нахилився, підхопив покинутого Самайном «Мага» і сховав під пальто. Дебора, яка мирно гачкувала біля вікна, нічого не помітила.

До стіни на кухні було пришпилено короткий перелік телефонів та імен. Страйк з приємністю відзначив, що добробутом Дебори й Самайна опікується кілька людей.

— Хто всі ці люди? — спитав Страйк, але Самайн тільки знизав плечима, утвердивши детектива в підозрі, що він не вміє читати, хоч і пишається «Магом». Страйк сфотографував перелік на телефон, а тоді розвернувся до Самайна.

— Мені б дуже корисно було знати те, що ваш дядько Тюдор сказав про долю лікарки.

— Ха-ха-ха,— відповів Самайн, розгортаючи чергове печиво.— А не скажу.

— Мабуть, дядько Тюдор вам дуже довіряв, що сказав про таке.

Самайн якусь хвильку мовчки жував, тоді ковтнув і, гордовито смикнувши підборіддям, відповів:

— Ага.

— Добре, коли маєш людину, якій можна довірити важливу інформацію.

Самайна потішила ця заява. Жуючи своє печиво, він уперше глянув Страйкові в обличчя. У детектива склалося враження, що Самайнові приємно бачити в квартирі іншого чоловіка.

— То я зробив,— раптом заявив він, пішов до раковини й показав маленький глиняний горщик, в якому зберігалися губка і йоржик.— Я по вівторках ходжу на заняття, і ми там таке робимо. Ранжит нас учить.

— Чудова робота,— похвалив Страйк, беручи глечик у Самайна й роздивляючись з усіх боків.— А де ви були, коли дядько Тюдор розповів, що сталося з доктором Бамборо?

— На футболі,— відповів Самайн.— І це теж зробив я,— повідомив він Страйкові та зняв з холодильника фото в дерев’яній рамці, прикріплене на магніт. То була свіжа світлина Дебори й Самайна; кожен тримав на вказівнику папужку.

— Просто чудово,— замилувався Страйк.

— Ага,— погодився Самайн, забрав фото в Страйка й повернув на холодильник.— Ранжит каже, воно найкраще. Ми були на футболі, і я почув, як дядько Тюдор розмовляє з другом.

— А! — кивнув Страйк.

— А тоді каже мені: «Щоб нікому не казав».

— Правильно,— схвалив Страйк.— Але якщо скажете мені, я зможу допомогти рідним лікарки. Вони дуже сумують. Сумують за нею.

Самайн знову кинув швидкий погляд на обличчя Страйка.

— Але вона вже не повернеться. Люди, які померли, не можуть ожити.

— Не можуть,— погодився Страйк.— Але добре, коли рідні знають, що сталося і куди вони пішли.

— Мій-тато-Ґіерм помер під мостом.

— Так.

— А дядько Тюдор помер у лікарні.

— Бачите? — сказав Страйк.— Добре знати, що сталося, правда?

— Ага,— погодився Самайн.— Я знаю, що сталося.

— Саме так.

— Дядько Тюдор мені сказав, що це зробив Ніко з хлопцями.

Слова прозвучали абсолютно байдуже.

— Можеш сказати її рідним,— провадив Самайн,— але більше нікому.

— Так-так,— відповів Страйк, а його мозок працював дуже швидко.— Дядько Тюдор знав, як саме Ніко та хлопці це зробили?

— Ні. Тільки знав, що зробили.

Самайн узяв ще печиво. Здавалося, йому немає що додати.

— Можна скористатися вашою вбиральнею?

— Нужником? — перепитав Самайн з повним ротом шоколаду.

— Так. Нужником,— відповів Страйк.

Як і решта квартири, ванна кімната була стара, але абсолютно чиста. Шпалери тут були зелені з рожевими фламінго — збереглися з сімдесятих, а нині знову вважалися модним кітчем. Страйк відчинив шафку, знайшов пачку лез до гоління, розгорнув «Мага» й одним акуратним рухом вирізав заплямовану кров’ю сторінку, яку склав і сховав у кишені.

На сходах він вручив книжку Самайнові.

— Ви її лишили на підлозі.

— Ой,— відповів Самайн.— Тю.

— Нічого не робіть папужкам, коли я піду, домовилися?

Самайн звів очі до стелі й заусміхався.

— Домовилися? — повторив Страйк.

— Добре,— нарешті зітхнув Самайн.

Страйк повернувся до дверей вітальні.

— Я вже йду, місіс Аторн,— сказав він.— Дуже дякую за розмову.

— До побачення,— відповіла вона, не дивлячись на нього.

Страйк спустився сходами й вийшов під дощ. Там він на мить спинився, думаючи. Він так укляк, що якась жінка підозріливо озирнулася.

Прийнявши рішення, Страйк завернув ліворуч й зайшов до крамниці залізних виробів просто під квартирою Аторнів.

З-за прилавку на нього глянув похмурий сивань у фартуху. Одне око в нього було більше за інше, через що чоловік здавався злостивим.

— Доброго ранку,— привітався Страйк.— Я оце щойно спустився від Аторнів. Я так розумію, ви маєте розмову до Клер Спенсер?

— А ви ще хто? — спитав власник крамниці з сумішшю подиву й агресії.

— Друг родини,— відповів Страйк.— Можна спитати, чому ви лишаєте листи до їхньої соцпрацівниці?

— Бо в соціальній службі жодна скотина не бере слухавки,— прогарчав крамар.— А до цих що говори, що не говори,— додав він, тицяючи в стелю.

— Є якась проблема? Я можу зарадити?

— Не думаю,— відрубав крамар.— Мабуть, вас ця ситуація тільки тішить, якщо ви друг родини, та? Тільки мені довелося брязкати гаманцем! Усе лайно вигребли, а платити мені, га?

— Яке лайно? — спитав Страйк.

Крамар залюбки пояснив. Виявилося, що квартира над ним довгий час становила загрозу для громадського здоров’я, бо там багато років складали мотлох, завелися паразити, а якщо коротко, то особисто йому довелося ще й платити за радощі життя під парою кінчених...

— Ви говорите про моїх друзів,— застеріг Страйк.

— От самі й платіть,— буркнув крамар.— Вивертайте кишені за труїння пацюків. У мене стеля просіла від їхнього гівна...

— Я щойно був нагорі, і там абсолютно...

— Бо минулого місяця, як я пригрозив піти в суд, усе лайно вигребли! — буркнув крамар. Приїхали якісь двоюрідні з Лідса,— а поки я не згадав про суд, усім було байдуже,— і повертаюся я в понеділок, а все вже чистенько. От падлюки хитрі!

— Так ви ж хотіли, щоб було чисто?

— Я хотів компенсації за витрати! Шкода будівлі, купа грошей на дератизацію... цим двом не можна жити без нагляду, то хворі люди, їх треба в притулок! І якщо я з цим маю іти в суд, я піду!

— Дружня порада,— усміхнувся Страйк.— Якщо ви бодай щось зробите проти Аторнів, знайте, що вони мають друзів, які подадуть позов на вас. Гарного дня,— додав він, прямуючи до дверей.

Той факт, що в квартирі Аторнів нещодавно прибирали родичі, дозволяв виснувати, що ніде в квартирі не заховано рештки Марго Бамборо. З іншого боку, Страйк має криваві плями й чутки, яких годину тому ще не мав. Він досі не відчував схильності вірити у втручання надприродних сил, але мусив визнати, що рішення поснідати на Сент-Джон-стріт стало на диво влучним вибором.

39

...тим шляхом ішли,

Коли шалені грози налетіли...

І так стежину знайдену згубили І манівцями далі поблудили...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Будильник Робін задзвонив о шостій тридцять ранку п’ятниці. Їй саме снився Метью: прийшов до квартири на Ерлз-Корті й умовляв повернутися до нього, казав, що був йолопом, обіцяв ніколи більше не скаржитися на її роботу, переконував визнати, що вона скучає за їхніми стосунками. Питав, чи справді їй подобається жити в орендованій квартирі, без певності й пари, й уві сні Робін потягнуло до тих давніх стосунків, якими вони були, перш ніж робота в Страйка все так ускладнила. Уві сні Метью був молодший, значно добріший, він відмовлявся від Сари Шедлок — помилки, дурниці, безглуздої хиби. Десь на тлі фігурувала сусідка Робін — саме сусідка, не відсторонено-ґречний Макс, а бліда манірна дівиця, яка підтакувала Метью, хихотіла, коли він на неї дивився, і закликала Робін поступитися йому. Тільки вимкнувши нарешті будильник і виборсавшись із туману сну, Робін, яка лежала лицем у подушку, зрозуміла, що вигадана сусідка була їй дуже схожа на Синтію Фіппс.

Вона сіла в ліжку, намагаючись згадати, нащо поставила будильник на таку ранню годину. Кремові стіни її кімнати заливала бузкова блакить раннього ранку. Тоді Робін згадала, що Страйк запланував на сьогодні нараду всієї команди, першу за два місяці, і просив її приїхати на годину раніше, щоб устигнути обговорити справу Бамборо.

Страшенно втомлена, як це повелося останнім часом, Робін помилася, вдягнулася, плутаючись пальцями в ґудзиках; забула, куди поклала телефон, на півдорозі до кухні виявила пляму на светрі й загалом дусалася на життя і ранній підйом. Піднявшись нагору, вона побачила Макса, який у халаті сидів за столом і вивчав книгу рецептів. У телевізорі ведучий ранкового шоу питав: Валентинів день — то суцільний цинізм і комерція чи нагода додати дрібку такої потрібної романтики в шлюбні стосунки?

— У Корморана є якісь особливі потреби в плані їжі? — спитав у неї Макс, а коли Робін витріщилася на нього, не розуміючи, нагадав: — Я про сьогоднішню вечерю.

— А,— згадала Робін,— та ні. Він їсть усе.

Вона переглянула пошту на телефоні за горням чорної кави. З острахом побачила листа від адвокатки: «Досудове врегулювання». Відкривши, побачила, що пропонують конкретну дату: середа, дев’ятнадцяте березня — більш ніж за місяць. Робін уявила, як Метью розмовляє з власним адвокатом, дивиться свій графік, утверджує свою владу — як завжди. «Я зайнятий цілий наступний місяць». Тоді уявила, як вони сидять по різні боки переговірного столу, кожен зі своїм юристом, і відчула паніку, перемішану з гнівом.

— Ти б поснідала,— сказав Макс, не відриваючись від рецептів.

— Пізніше щось перехоплю,— відповіла Робін і закрила пошту.

Вона взяла пальто, яке раніше поклала на бильце дивана, і спитала:

— Максе, ти не забув, що на вихідні приїде мій брат з подругою? Не думаю, що вони тут багато сидітимуть, це їм просто база.

— Ні-ні, все добре,— неуважно озвався Макс, занурений в рецепти.

Робін вийшла в холодний і мокрий ранній ранок, дійшла до метро й тільки тоді зрозуміла, що не взяла гаманець.

— Чорт!

Охайна й організована, вона зазвичай не допускала таких помилок. Робін щодуху кинулася назад до квартири. Куди вона в біса могла подіти той гаманець? А може — тут вона запанікувала — вона його десь загубила? Чи його вкрали?

Тим часом на Денмарк-стріт сонний Страйк на одній нозі вистрибав з душа, точно такий самий утомлений, з опухлими очима. Його доганяли наслідки тижня, протягом якого він заступав на зміни замість Барклея і Гатчинса. Він уже трохи жалкував, що викликав Робін на таку ранню годину.

Щойно він вліз у штани, задзвонив телефон. Страйк з острахом побачив номер Теда і Джоан.

— Теде?

— Привіт, Корме. Та ні, не панікуй,— сказав Тед.— Просто є трохи новин.

— Кажи,— промовив Страйк. Він стояв напівголий і мерз у холодному сірому світлі, що сіялося крізь благенькі фіранки квартири на горищі.

— Їй щось недобре. Керенза радила лягти в лікарню, але Джоані не хоче. Досі в ліжку, вона... вчора вона не вставала,— голос Теда зламався.— Не подужала.

— Чорт,— промовив Страйк, сідаючи на ліжко.— Так, Теде, я їду.

— Не вийде,— відповів дядько.— Навколо нас ще всюди повінь. Небезпечно. Поліція каже всім лишатися вдома й не їздити. Керенза каже... каже, що може й удома зменшити біль. У неї є ліки для уколів... Джоані ж так мало їсть. Керенза думає, що... знаєш... думає, що вже...

Тед почав плакати.

— ...не просто зараз, але... каже... їй уже недовго.

— Я приїду,— твердо сказав Страйк.— Люсі знає, як Джоан погано?

— Я тобі першому подзвонив,— відповів Тед.

— Я їй скажу, не хвилюйся. Передзвоню тобі, коли домовимося між собою, добре?

Страйк поклав слухавку й подзвонив Люсі.

— О Боже, ні,— ахнула сестра, коли він без емоцій переповів їй те, що розказав Тед.— Ломако, я зараз не можу... Грег застряг у Вельсі!

— Якого дідька Грег забув у Вельсі?

— То по роботі... Боже, що ж тепер робити?

— Коли Грег повертається?

— Завтра ввечері.

— Тоді поїдемо вранці в неділю.

— Як? Поїзди не ходять, дороги залило...

— Я орендую джип, щось вигадаю. Там нас зустріне Полворт на човні, якщо буде треба. Подзвоню тобі, як усе вирішу.

Страйк одягнувся, зробив собі чай і грінку, відніс сніданок в офіс за партнерський стіл і передзвонив Теду. Відкинув усі заперечення: хоче Тед чи ні, але вони з Люсі приїдуть у неділю. Він чув, що дядько дуже хоче їх побачити, що йому потрібне товариство — треба розділити з кимсь тягар страху й горя. Тоді Страйк подзвонив Дейвові Полворту, який повністю схвалив його план і обіцяв зустріти з човном, буксирувальними тросами й амуніцією для дайвінгу, як буде треба.

— Все одно неробством мучуся. Моя робота нині під водою.

Страйк подзвонив по кількох номерах з орендою машин і врешті-решт знайшов, де взяти джип. Він саме передавав дані кредитної картки, коли прийшло повідомлення від Робін:

Вибач, загубила гаманець, уже знайшла, їду.

Страйк узагалі забув, що вони домовилися поговорити про справу Бамборо перед зборами команди. Закінчивши з орендою джипу, він почав складати перелік питань, які планував обговорити з Робін: закривавлену сторінку, яку він вирізав з «Мага» і поклав у поліетиленовий пакет, і відкриття, яке Страйк учора зробив з комп’ютера. Його він розгорнув на моніторі, щоб їй показати.

Тоді Страйк зазирнув у графіки подивитися, які зміни слід передати, бо ж він їде до Корнволлу, і побачив «вечерю з Максом», заплановану на сьогодні.

— Дідько,— вилаявся Страйк. Мабуть, уже не можна скасувати вечерю, коли він тільки вчора погодився на неї, але тільки цього бракувало.

У цю саму мить Робін, яка піднімалася ескалатором на станції «Тоттенгем-Корт-роуд», перескакуючи через сходинки, почула мобільний у сумці.

— Так? — видихнула вона в слухавку, вливаючись у натовп у вестибулі станції.

— Привіт, Робі,— почувся голос молодшого брата.

— Привіт,— відповіла Робін, проводячи карткою на турнікетах.— Щось сталося?

— Та все добре,— відповів Джонатан, але вже не таким веселим тоном, як під час останньої розмови.— Слухай, можна я в тебе ще одного типа впишу?

— Що? — спитала Робін, виходячи під холодну зливу в організований хаос перехрестя Тоттенгем-Корт-роуд і Чаринг-Кросс-роуд, де вже четвертий рік велися будівельні роботи. Вона сподівалася, що просто неправильно розчула Джонатанові слова.

— Ще одного типа,— повторив він.— Можна? Він готовий спати де завгодно.

— Ох, Джоне,— простогнала Робін, мало не бігом долаючи Чаринг-Кросс-роуд,— у нас там тільки один розкладний диван.

— Та Кайл на підлозі поспить, йому нормально,— запевнив Джонатан.— Це ж не проблема, правда? Просто плюс одна людина.

— Гаразд, добре,— зітхнула Робін.— Ви так і плануєте прибути о десятій, так?

— От не знаю. Може, сядемо на раніший потяг, втечемо з лекцій.

— Так, але справа в тім,— сказала Робін,— що там Корморан прийде на вечерю поговорити з Максом...

— Таж класно! — у голосі Джонатана зазвучало трохи більше ентузіазму.— Кортні залюбки з ним побалакає, вона поведена на криміналі!

— Ні... Джоне, я тобі намагаюся сказати, що Максові треба розпитати Корморана для своєї ролі. І я боюся, що там не стане їжі для ще трьох...

— Та не хвилюйся, якщо приїдемо раніше, замовимо собі щось.

І що їй було сказати? «Не смійте приходите на вечерю»? Коли Джонатан поклав слухавку, Робін уже направду побігла, сподіваючись, що вміння брата приходити вчасно (не найсильніша його чеснота) допоможе йому запізнитися на поїзд і приїхати пізніше.

На бігу завернувши за ріг на Денмарк-стріт, Робін з підупалим серцем побачила попереду Сола Морриса, який ішов у бік офісу з букетиком рожевих гербер.

«Тільки б то було не для мене».

— Привіт, Робі,— обернувся він, коли вона підбігла ближче.— Ой-йой,— заусміхався він,— хтось проспав. Он сліди від подушки.

Він показав на своє обличчя — туди, де, як зрозуміла Робін, у неї на щоці лишилася вм’ятинка, бо вона справді спала обличчям у подушку, вбита втомою.

— Це для Пат,— додав Моррис, білозубо усміхаючись і демонструючи гербери.— Бо вона скаржилася, що чоловік їй нічого не дарує на Валентина.

«От підлиза»,— подумала Робін, відмикаючи двері. Вона відзначила, що Моррис знову називає її Робі — тобто ніяковість, яку він відчував у її товаристві після обміну повідомленнями на Різдво, за сім тижнів випарувалася. Шкода, що вона не могла отак відкинути липуче й безглузде, але таке потужне почуття сорому, що переслідувало її, відколи Робін побачила його ерекцію у своєму телефоні.

Нагорі затурканий Страйк дивився на годинник, аж тут задзвонив телефон. Давній друг Нік Герберт зазвичай не дзвонив так рано, тож Страйк, уже налаштований на погані новини, взяв слухавку з острахом.

— Як ся маєш, Огі?

Голос у Ніка був хрипкий, ніби він кричав.

— У нормі,— відповів Страйк, якому почулися кроки на металевих сходах.— Що сталося?

— Та нічого,— сказав Нік.— Хотів спитати, чи ти не хочеш піти сьогодні випити зі мною. Удвох.

— Не можу,— відповів Страйк, дуже про це жалкуючи. Один Бог знав, як йому кортіло випити десь подалі від роботи, від рідних, від сотні інших проблем.

У прочинені двері він побачив, як до приймальні увійшла Робін, а слідом за нею — Сол Моррис із букетом. Страйк причинив двері до кабінету, а тоді його утомлений мозок згадав, яка сьогодні дата й до чого тут квіти.

— Чекай. Ти вільний у Валентинів день? — спитав він у Ніка.

— Цього року — так,— відповів Нік.

Виникла коротка пауза. Страйк завжди вважав Ніка й Ільзу — гастроентеролога й адвокатку — найщасливішою парою з усіх своїх знайомих. Їхній будинок на Октавія-стріт часто дарував йому прихисток.

— Я все розповім за пивом,— сказав Нік.— Дуже треба випити. Я зайду по тебе.

Вони домовилися про час і місце, і Страйк поклав слухавку. Знову глянув на годинник: від години, запланованої на розмову з Робін про Бамборо, лишилося п’ятнадцять хвилин. Відчинивши двері, він гукнув:

— Готова? Часу обмаль.

— Вибач,— сказала Робін і поквапилася до кабінету.— Ти отримав мою есемеску? Про гаманець?

— Так,— відповів Страйк, зачинив двері (Моррис лишився у приймальні) і показав їй сторінку з «Мага», яка лежала на столі перед місцем Робін.— Це сторінка з книжки, яку я бачив у оселі Аторнів.

Він подзвонив Робін і розповів про Аторнів, щойно вийшов від крамаря, і вона з ентузіазмом привітала Страйка. Його нинішня буркотливість її засмутила. Мабуть, то він через її запізнення — але невже Робін не має права на людську слабкість, надто після того, як вона працювала за себе й за Страйка, організовувала підрядників, щосили старалася зняти з нього частину тягаря — адже помирає його тітка? Однак з-за дверей було чути, як до приймальні заходять Барклей і Гатчинс, і Робін згадала, що не так давно було тимчасовою секретаркою, а Страйк на початку їхніх професійних стосунків виклав безкомпромісні вимоги до партнера. У приймальні нині перебувало троє чоловіків, які, понад сумнів, вважали себе більш придатними до її посади, ніж сама Робін. Тож Робін просто сіла, взяла аркуш і прочитала затертий кров’ю абзац.

— У тексті йдеться про кров.

— Я знаю.

— Наскільки кров свіжа? Ще піддатна аналізу?

— Найдавніший зразок крові, який вдалося успішно дослідити, мав двадцять з гаком років,— відповів Страйк.— Якщо це кров і якщо вона походить з часів, коли Ґіерм Аторн був ще живий, то вона щонайменше на десять років старша. З іншого боку, вона була всередині книжки, без доступу вологи та світла, тож це може бути плюс. Хай там що, я планую подзвонити Рою Фіппсу та спитати в нього групу крові Марго, а тоді віддам кров на аналіз. Може, допоможе той тип, з яким зустрічається твоя подруга Ванесса, отой судмед, як його?

— Олівер,— підказала Робін,— і вони заручені.

— Так-так, отой. Інша цікава штука випливла з моєї розмови з Самайном...

Страйк розповів про дядька Тюдора, який був певен, що Марго Бамборо вбив «Ніко з хлопцями».

— Ніко... і ти думаєш, що то...

— Нікколо Риччі на прізвисько «Гнійний»? Шанси чималі,— відповів Страйк.— Він жив неподалік і явно мав певну славу серед місцевих, хоча ніхто в клініці й не розумів, що за персонаж прийшов до них на Різдво. Я лишив повідомлення для соцпрацівниці Аторнів, бо не знаю, наскільки можна довіряти спогадам Дебори й Самайна. Шпеник збирає для мене інформацію про Риччі, але щось давно мовчить. Мабуть, треба йому нагадати.

Він простягнув руку, і Робін повернула закривавлену сторінку.

— Менше з тим, остання новина — я знайшов К. Б. Оукдена,— закінчив Страйк.

— Що? Як?

— Учора ввечері,— відповів Страйк,— я думав про прізвища. Як Айрін їх плутає — то з Датвейта робить Дакворт, то з Аторна — Аплторп. Ще я подумав, що коли люди змінюють прізвище, то часто недалеко відходять від справжнього.

Він розвернув до неї монітор свого комп’ютера, і Робін побачила фото чоловіка середніх літ. Він мав трохи ластовиння, дещо занадто близько посаджені очі й уже почав лисіти, хоча ще мав достатньо волосся над вузьким лобом. У ньому ще можна було впізнати хлопчика, який кривив обличчя на камеру на пікніку в Марго Бамборо.

Під фото була стаття:

Серійний аферист за ґратами

«Цинічно зраджена довіра»

Шахрай-серійник, який за два роки виманив понад 75 000 фунтів у літніх удів, засуджений до чотирьох років і дев’ятьох місяців у в’язниці.

Сорокадев’ятирічний Брайс Ноукес із Форчун-стріт у Клеркенвеллі (справжнє ім’я — Карл Оукен), переконав дев’ятьох «вразливих і довірливих жінок» розлучитися з коштовностями та грошовими накопиченнями — в одному випадку йшлося про ЗО 000 фунтів, які жінка збирала ціле життя.

Суддя Маккріф характеризує Ноукеса як «хитрого й безпринципного чоловіка, який безсоромно наживався на вразливості своїх жертв».

Елегантно одягнений і красномовний Ноукес обирав своїми жертвами самотніх удів, зазвичай пропонуючи послуги оцінювання коштовностей. Ноукес переконував жертв передати йому цінні речі для експертної оцінки, обіцяючи повернути їх разом з висновком фахівця.

В інших випадках Ноукес називався представником муніципалітету та стверджував, що домовласниця не сплатила муніципальний податок і буде притягнута до відповідальності.

«Демонструючи підробні, але дуже переконливі документи, ви тиснули на вразливих жінок і залякували їх, змушуючи переказати кошти на ваш особистий рахунок»,— проголосив суддя Маккріф під час винесення вироку.

«Деякі з жертв попервах не наважувалися сказати рідним, що впустили цього індивіда до своєї оселі,— розповідає головний інспектор Ґрант.— Ми думаємо, що є ще багато жертв, які соромляться зізнатися, що їх обдурили, і ми закликаємо їх: якщо ви впізнаєте Ноукеса на фото, повідомте нас».

— У газеті неправильно написали його справжнє ім’я,— сказала Робін.— «Оукен», а має бути «Оукден».

— І саме тому звичайний пошук не показав цієї статті,— відповів Страйк.

Почуваючись так, ніби її критикують (адже саме вона мала шукати Оукдена), Робін глянула на дату виходу статті. Минуло п’ять років.

— Він мав уже вийти з в’язниці.

— Уже вийшов,— відповів Страйк і знову розвернув монітор до себе, надрукував кілька слів, а тоді розвернув результат до Робін.— Я ще трохи пошукав різні варіації його імені та прізвища, і...

Робін побачила сторінку автора на сайті «Амазону» і перелік книжок, написаних таким собі Карлом О. Брайсом. На фото був той самий чоловік, що й у газеті, трохи старший і полисілий, зі зморшками біля очей. Він тримав великі пальці в петлях поясу джинсів і був одягнений у чорну футболку з білим логотипом: стиснутий кулак усередині символу Марса.

Карл О. Брайс

Карл О. Брайс — лайфкоуч, підприємець, відзначений нагородами автор книжок про чоловічі питання — маскулізм, права батька, гіноцентризм, чоловіче психічне здоров’я, жіночі привілеї і токсичний

фемінізм. Особистий досвід Карла в гіноцентричній системі судів із сімейних справ, культурній мізандрії та експлуатації чоловіків забезпечив йому інструменти й уміння, потрібні, щоб провести чоловіків з усіх соціальних кіл до здоровішого та щасливішого життя. У лавроносній книжковій серії Карл досліджує катастрофічний уплив сучасного фемінізму на свободу слова, робоче середовище, права чоловіка й нуклеарну сім’ю.

Робін проглянула перелік книжок під біографією автора. Обкладинки були дешеві, любительські. На всіх — жінки в дещо порнографічних костюмах і позах. Напівгола білявка в короні сиділа на троні на обкладинці «Від суду кохання до судів у сімейних справах: історія гіноцентризму», а брюнетка в латексному костюмі штурмовика наставляла палець у камеру на обкладинці книжки під назвою «Ганьба: сучасна війна проти маскулінності».

— У нього і власний сайт є,— сказав Страйк і розвернув до себе монітор.— Сам видає книжки, вчить чоловіків, як повернути право доступу до дітей, торгує білковими коктейлями й вітамінними добавками. Думаю, він не відмовиться від нагоди з нами поспілкуватися. Це саме такий тип, який радо примчить на обіцянку скандальної слави чи грошей. До речі, про це,— додав Страйк,— як твої успіхи з цією панянкою, що буцімто бачила Марго у вікні...

— Аманда Лоус,— нагадала Робін.— Ну, я ще раз їй запропонувала відшкодувати поїздку до нас, але вона не відповідає.

— То натисни на неї,— сказав Страйк.— Ти усвідомлюєш, що ми вже шостий місяць як...

— Так, я це розумію,— не стрималася Робін.— Мене в школі навчили лічити.

Страйк звів брови.

— Вибач,— пробурчала вона.— Я дуже втомилася.

— Та я теж, але я не забуваю, що ми досі не знайшли досить-таки важливих людей. Наприклад, Сатчвелла.

— Я над цим працюю,— відповіла Робін, підводячись і глянувши на годинник.— Думаю, вже всі прийшли й чекають тільки на нас.

— Нащо Моррис приніс квіти? — спитав Страйк.

— То для Пат. На Валентинів день.

— З якого то дива?

Робін затрималася біля дверей і глянула на Страйка.

— Невже не зрозуміло?

Вона вийшла з кабінету, а Страйк лишився супитися і не розуміти, що має бути зрозуміло. Він знав дві причини дарувати жінці букет: або ти сподіваєшся з нею переспати, або не хочеш, щоб тебе розіп’яли за відсутність квітів. Але до цього випадку жоден з двох варіантів не пасував.

Уся команда зібралася в тісній приймальні. Гатчинс і Барклей сиділи на дивані зі штучної шкіри, Моррис — на складаному пластиковому стільці (їх купили, коли працівників стало більше, ніж наявних посадкових місць), а Пат — на власному офісному стільці з коліщатами. Партнерам, таким чином, лишилося ще двоє незручних пластикових стільців. Робін відзначила, що всі троє чоловіків замовкли, щойно увійшов Страйк; коли вона проводила збори сама, довелося чекати, поки Гатчинс і Моррис обговорять спільного знайомого з поліції, якого спіймали на хабарі.

Яскраві рожеві гербери тепер стояли в маленькій вазі в Пат на столі. Страйк зиркнув на них, а тоді сказав:

— Гаразд, почнімо з Мутного. Моррисе, маєш щось на персонажа в спортивному костюмі?

— Так, маю,— зазирнув у свої нотатки Моррис.— Звати Баррі Фішер. Розлучений, має дитину, менеджер у спортзалі, куди ходить Мутний.

Страйк, Барклей і Гатчинс щось схвально забурчали. Робін обмежилася одним порухом брови. Вона з досвіду знала, що будь-який прояв теплоти чи схвалення Моррис зрозуміє як запрошення до флірту.

— Тож я записався на пробне заняття до тамтешньої тренерки,— провадив Моррис.

«Звісно ж, обрав жінку»,— подумала Робін.

— Поки спілкувався з нею, бачив, як він ходить там і говорить з іншими дівчатами. Він точно гетеро, судячи з того, як він дивився на дівчат на кросфіті. В понеділок у мене тренування, якщо ви, шефе, не проти. Спробую щось про нього дізнатися.

— Гаразд,— кивнув Страйк.— Здається, це наша перша надійна зачіпка: маємо ланку між Мутним і тим, що відбувається в будинку Елінор Дін.

Робін, яка минулої ночі сиділа в «лендровері» під будинком Елінор Дін, сказала:

— Це може бути ні до чого, але вчора вранці Елінор прийняла доставку з «Амазону». Дві великі коробки, на вигляд легкі, але...

— Треба забитися об заклад,— заявив Страйкові Моррис, перебиваючи Робін.— Ставлю двадцятку, що то домінатрикс.

— Ніколи не розумів, що то за радість — щоб тебе шмагали,— задумливо мовив Барклей.— Якщо так хочеться болю, досить просто забути винести сміття.

— Вона така матуся на вигляд, правда? — сказав Гатчинс.— Якби я мав такі гроші, як Шеф Мутного, я б знайшов якусь...

Він намалював у повітрі стрункішу фігуру. Моррис заіржав.

— Ай, про смаки не сперечаються,— заявив Барклей.— Був у нас в армії один: якщо жінка важить менше дев’яноста кілограмів, він у той бік і не гляне. Ми його називали Заклинатель Свиней.

Чоловіки засміялися. Робін усміхнулася — здебільшого через те, що Барклей дивився на неї, а вона йому симпатизувала. Вона була надто утомлена й деморалізована, щоб справді оцінити гумор. Пат сиділа з виразом знудженого терпіння на обличчі, мовляв, що з чоловіків узяти.

— На жаль, у неділю я маю їхати до Корнволлу,— сказав Страйк,— тож гадаю...

— І на чому ти туди поїдеш? — спитав Барклей; вікна офісу аж трусилися від дощу.

— На джипі,— відповів Страйк.— Моя тітка вмирає. Схоже, що їй лишилися лічені дні.

Робін стривожено глянула на Страйка.

— Я гадаю, через це нам важко буде покрити всі зміни,— буденним тоном провадив Страйк,— але нічого не вдієш. Думаю, нам слід і далі приглядати за самим Шефом Мутного. Моррис покопає в бік цього типа зі спортзали, інші стежитимуть за будинком Елінор Дін. Хтось має що додати?

Чоловіки похитали головами, а Робін була надто утомлена, щоб піднімати тему коробок з «Амазону» і промовчала.

— Тоді переходьмо до Листоноші.

— Маю новини,— лаконічно повідомив Барклей.— Вона повернулася на роботу, я до неї балакав. Ота твоя жіночка,— кивнув він до Робін,— така мала, у великих окулярах. Я зайшов і ну її питати.

— Про що це? — спитав Моррис, бруднувато усміхаючись.

— Про світлотінь у пейзажах Джеймса Даффілда Гардинга,— відповів Барклей.— А ти що думав, я її спитаю, котрий футболіст із Ліги чемпіонів їй подобається найбільше?

Страйк засміявся, і Робін теж. Приємно було, що Моррис виставився дурнем.

— Я такий, коротше, прочитав назву під його портретом, а потім за рогом глянув на телефоні, що до чого,— провадив Барклей.— Хотів підняти в розмові з панянкою тему погоди. І що,— додав глазгів’янин,— за дві хвилини розмови про світлотінь і навислі хмари панянка заговорила про нашого ведучого. Тільки вимовила його ім’я — зразу почервоніла. Каже, минулого тижня він сказав на погоду, що вона тернерівська, мов на картинах того художника.

Барклей звернувся до Робін:

— То вона. Балакала про нього й аж дуріла від самого звуку імені. Вона — Листоноша.

— Чудова робота,— сказав Барклею Страйк.

— То заслуга Робін,— відповів на це Барклей.— Вона знайшла зачіпку, а я тільки перевірив.

— Дякую, Семе,— зі значенням відповіла Робін, не дивлячись на Страйка, а той відзначив і її тон, і вираз її обличчя.

— Твоя правда,— мовив він,— ви обоє молодці.

Розуміючи, що грубо повівся з Робін на ранковій нараді по Бамборо, Страйк вирішив виправитися, спитавши її думки про те, яку справу з переліку очікування взяти, адже Листоноша вже фактично розкрита. Робін висловилася за справу брокерки, яка підозрювала чоловіка в невірності.

— Чудово,— сказав Страйк.— Пат, зв’яжіться з нею і скажіть, що ми готові братися до справи, якщо їй ще треба стеження. Якщо більше нема чого додати...

— Мені є що,— промовив Гатчинс, зазвичай найтихіша людина в агенції.— Є дещо про плівку, яку ти сказав передати поліції.

— О, правда? — спитав Страйк.— Є новини?

— Мій приятель учора дзвонив. Каже, з цим уже нічого не зробити. Не вийде відкрити справу

— Чому ні? — спитала Робін.

Тон вийшов сердитіший, ніж вона очікувала. Чоловіки всі глянули на неї.

— Обличчя злочинців затулені,— пояснив Гатчинс.— Ту руку там видно протягом секунди. Неможливо відкрити проти когось справу через розмитий перстень.

— Але ж твій контакт наче казав, що плівку взяли в борделі Гнійного Риччі під час рейду? — нагадала Робін.

— Він так думає,— виправив її Гатчинс.— 3 такої старої бляшанки вже не зібрати ДНК, її зберігали на горищі, її брали до рук сотні людей. Безнадійна справа. Дуже шкода,— додав він байдужим тоном,— але нічого не вдієш.

Тут Страйк почув, що дзвонить мобільний, який він лишив на партнерському столі в кабінеті. Побоюючись, що то може бути Тед, він вибачився і пішов до кабінету, причинивши по собі двері.

Дзвінок був з прихованого номера.

— Корморан Страйк.

— Привіт, Корморане,— сказав незнайомий хрипкий голос.— Це Джонні.

Пауза.

— Твій батько,— додав Рокбі.

Страйк, утомлений розум якого повнився думками про Джоан, три відкриті справи агенції, а також почуттям провини за грубість до партнерки й за складнощі, які він створював своїм підлеглим цим раптовим виїздом до Корнволлу, не відповів. Він чув, що за дверима команда досі обговорює плівку.

— Хотів поговорити,— провадив Рокбі.— Тобі зручно?

Страйк раптом відчув якусь безтілесність; його ніби відділило від усього — від офісу, від утоми, від тривог, які мить тому здавалися такими важливими. Тепер ніби існували тільки він сам і голос його батька, а все інше стало нереальним — усе, крім адреналіну в крові Страйка та примітивного бажання так поранити Рокбі, щоб він цього довго не забув.

— Кажи,— промовив він.

Знову пауза.

— Слухай,— мовив Рокбі, якому було відверто трохи ніяково,— я не хочу цього робити по телефону. Зустріньмося. Стільки часу минуло... багато води спливло. Зустріньмося, я хочу... так більше не можна. Щоб тривала ця клята... усобиця, чи що воно.

Страйк мовчав.

— Приходь у гості,— провадив Рокбі,— до мене. Поговорімо... ти більше не дитина. У будь-якій історії є різні погляди. Немає нічого чорно-білого.

Він зробив паузу. Страйк мовчав.

— Я тобою пишаюся, ти знаєш про це? — спитав Рокбі.— Чорт забирай, справді пишаюся. Ти зробив стільки...

Він не договорив. Страйк, завмерши, дивився на порожню стіну перед собою. У приймальні Пат сміялася з якогось жарту Морриса.

— Слухай,— повторив Рокбі тепер уже трішки роздратовано, тоном людини, яка звикла отримувати бажане.— Я все розумію, але чорт, що я тепер можу вдіяти? Я не можу повернутися назад у часі. Ал мені розповів про твій погляд на речі, і є купа всього, про що ти не в курсі, про твою мати і про всіх її довбаних мужиків. Якщо ти прийдеш, ми зможемо випити й усе обговорити. І,— мовив Рокбі закрадливо,— може, я тобі чимось допоможу, може, тобі щось треба, такий собі дарунок на знак примирення, тільки скажи...

У приймальні Гатчинс і Барклей саме виходили: кожен мав власне завдання. Робін страшенно кортіло піти додому. Вона сьогодні була вільна, але Моррис крутився поруч, і вона була впевнена, що він шукає нагоди провести її до метро. Прикинувшись, що має попрацювати з документами, вона перебирала папки в шафах і сподівалася, що Моррис, який саме теревенив з Пат, піде. Вона саме розгорнула стару справу про серійну подружню зраду, коли з кабінету почувся голос Страйка. Робін, Пат і Моррис обернули голови. Кілька сторінок з папки, яку Робін тримала на висунутій шухляді, зіслизнуло на підлогу.

— ...тож ПІШОВ У СРАКУ!

Робін не встигла перезирнутися з Моррисом чи Пат, як двері кабінету розчахнулися. Страйк відверто лякав: весь білий, страшно злий, часто-часто дихає. Він промчав через приймальню, схопив пальто й з гуркотом почав спускатися сходами.

Робін підібрала аркуші, які впали.

— Чорт,— вишкірився Моррис.— Добре, що то не я дзвонив.

— От же норов,— з дивним задоволенням заявила Пат.— Щойно я на нього глянула, одразу все зрозуміла.

40

По слову слово кидали вони — Й зчепилися: з балачки стався бій...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Ідучи до метро, Робін не вигадала, як увічливо відкараскатись від Морриса, тож мусила вислухати кілька тупих жартів і набрехати про свої плани на Валентинів день, бо не уявляла, як Моррис зреагує, якщо дізнається, що до неї в гості прийде Страйк. Прикинувшись, що не почула пропозиції Морриса якось увечері зустрітися і поговорити про своїх адвокатів, вона з полегшенням попрощалася з ним унизу ескалатора.

Поїзд помчав утомлену та трохи пригнічену Робін у бік «Ерлз-Корту», а її думки все крутилися навколо Морриса. Невже він так звик, що жінки відгукуються на його приємну зовнішність, аж тепер автоматично очікує симпатії? Чи проблема була в самій Робін, яка з міркувань увічливості, заради злагоди в колективі й через небажання каламутити воду, коли в агенції стільки справ, продовжує сміятися з ідіотських жартів і не каже чітко та зрозуміло: «Ти мені не подобаєшся. Ми ніколи не будемо зустрічатися».

Квартира зустріла Робін підбадьорливими смачними ароматами м’яса й червоного вина. Макс кудись вийшов, але в духовці стояла м’ясна запіканка, а Вольфганг лежав під розжареними дверцятами, ризикуючи обпектися. Він нагадав Робін фанатів, які з ночі чатують під готелем, сподіваючись побачити рок-зірку хоч мигцем.

Замість лягти подрімати кілька годин перед вечерею, Робін, яку зачепили нагадування Страйка про відсутність успіху в її спілкуванні з Амандою Лоуз і пошуках Пола Сатчвелла, приготувала собі кави, розгорнула ноутбук і розмістилася за обіднім столом. Відіславши Аманді Лоуз ще одного листа, вона відкрила «Гугл». Одна по одній літери логотипу перетворилися на пастельні цукерки-сердечки з написами: «ЧОЛОВІК МРІЇ», «КОХАННЯ-ЗІТХАННЯ», «ПОБАЧЕННЯ ВСЛІПУ», і чомусь Робін подумала про Шарлотту Кемпбелл. Заміжній жінці, звісно, буде дуже важко сьогодні зустрітися з коханцем. Цікаво, кого Страйк послав по телефону?

Робін почала шукати Сатчвелла, пробуючи повторити успіх Страйка з К. Б. Оукденом. Вона так і сяк крутила прізвище Сатчвелла і його два імені, міняючи місцями «Пола» і «Леонарда», пробуючи ініціали, навмисно помиляючись, але чоловіки, яких видавав пошук, здавалися безперспективними.

Чи можливо, що коханець Марго, художник у вузьких джинсах і з волохатими грудьми, за сорок років перетворився на Лео Сатчвелла, огрядного колекціонера класичних машин з козлиною борідкою і в тонованих окулярах? Робін вирішила, що це малоймовірно, хвилин десять пороздивлявшись сторінку Лео на «Фейсбуці»: судячи з фото, де він стояв у оточенні інших любителів старих машин, зросту цей чоловік був малого. Знайшовся також Браян Сатчвелл з Ньюпорта, але цей мав амбліопію і був на п’ять років молодший, ніж треба; і ще Колін Сатчвелл з Істборна, власник антикварної крамниці. Робін саме шукала його фото, коли почула, що відчинилися вхідні двері. За кілька хвилин до кухні зайшов Макс із пакетом харчів.

— Як там запіканка? — спитав він.

— Чудово,— відповіла Робін, хоч навіть не зазирала в духовку.

— Вольфгангу, киш, обпечешся,— сказав Макс, відчиняючи дверцята. На полегшення Робін, із запіканкою і справді все було гаразд. Макс зачинив духовку.

Робін згорнула ноутбук. Думку, що сидіти й щось набирати, поки інший готує,— неввічливо, їй прищепив колишній чоловік, який не терпів, коли вона приносила роботу додому.

— Максе, мені дуже прикро, але мій брат сьогодні привезе ще одного друга.

— Нехай привозить,— відповів Макс, розкладаючи харчі.

— І вони можуть приїхати раніше. Вони не чекають, що зможуть з нами повечеряти...

— Ще й як зможуть. Запіканка розрахована на вісім порцій. Я думав потім сховати залишки до морозилки, але якщо все з’їдять сьогодні, то я не проти.

— Це так люб’язно з твого боку,— провадила Робін,— але я знаю, що ти хотів спокійно поговорити з Кормораном...

— Та ні, що більше людей — то краще,— відповів Макс, який навіть трохи зрадів перспективі мати велике товариство.— Я ж казав, що більше не хочу жити як відлюдник.

— Ой,— сказала Робін.— Тоді добре.

Вона мала сумніви щодо цієї дуже різношерстої компанії, але сказала собі, що причина такого песимізму — втома, і пішла до своєї кімнати, де кілька годин шукала фотографію Коліна Сатчвелла. Врешті-решт о шостій годині після численних переходів за перехресними посиланнями Робін знайшла світлину на сайті місцевої церкви; здається, Колін Сатчвелл обіймав посаду в муніципальній раді. Це був міцний чолов’яга з низьким чолом, анітрохи не схожий на митця, якого шукала Робін.

Розуміючи, що слід перевдягнутися і йти нагору допомагати Максові, вона вже згортала ноутбук, коли прийшов лист. У полі теми було одне слово: «Крід». Стрепенувшись, Робін відкрила листа:

Привіт, Робін!

Новини такі: Я передала запит на Кріда тим двом людям, про яких казала. Контакт з міністерства юстиції дав трохи більше надії, ніж я думала. Це конфіденційно, але там ще одна родина вимагає нового допиту Кріда. Їхня донька вважається зниклою безвісти, але вони завжди були впевнені, що медальйон з підвалу Кріда — то її. Мій контакт вважає: якщо рідні Бамборо об’єднаються з Такерами, з цього може щось вийти. Щоправда, не знаю, чи Корморана допустять до допиту. Рішення буде ухвалювати керівництво Бродмуру, міністерство юстиції і міністерство внутрішніх справ, і мій контакт вважає, що до нього скоріше пустять поліцію. Напишу тобі, що там відбувається, тільки-но знатиму сама.

Щиро, Іззі

Робін перечитала листа й дозволила собі трохи оптимізму, хоч поки що й не збиралася розповідати Страйкові про свої плани. Якщо пощастить, вони зможуть поговорити з допитувачем від поліції до або після того, як його допустять до Бродмуру. Робін написала листа з подякою, а тоді почала збиратися до вечері.

Її настрій не погіршився навіть після того, як вона зазирнула в дзеркало й побачила виснажене обличчя з сірими синцями під червоними очима й немите волосся. Робін вирішила обійтися сухим шампунем, а тоді зібрала волосся на потилиці, одягнула чисті джинси й улюблену кофтинку, намастила під очима консилером і саме збиралася виходити з кімнати, коли задзвонив мобільний.

Робін злякалася — то Страйк телефонує сказати, що не прийде. Ільзине ім’я на екрані принесло полегшення.

— Привіт, Ільзо!

— Привіт, Робін. Ти там не з Кормом?

— Ні,— відповіла Робін і замість виходити з кімнати сіла на ліжко.— Що з тобою?

Голос в Ільзи був дивний: слабкий, безбарвний.

— А ти не знаєш, де Корм?

— Ні, але за десять хвилин саме має прийти. Переказати йому щось?

— Ні. Я... ти не знаєш, куди він сьогодні ходив з Ніком?

— Ні,— відповіла Робін, починаючи тривожитися.— Що сталося, Ільзо? Ти сама не своя.

Тоді вона згадала, що сьогодні Валентинів день; дійшло, що Ільза не знає, де її чоловік. Тепер Робін уже не просто тривожилася — їй зробилося страшно. Ільза й Нік були найщасливішим подружжям з усіх її знайомих. Ті п’ять тижнів, які вона прожила в них, коли пішла від Метью, дещо відновили потрощену віру Робін у шлюб. Вони не могли розійтися! Тільки не Нік та Ільза.

— Та нічого,— відповіла Ільза.

— Скажи мені! — наполягала Робін.— Що с...

З телефону полинули ридання, від яких краялось серце.

— Ільзо, що сталося?

— У мене... у мене викидень.

— О Боже,— ахнула Робін.— О ні. Ільзо, мені так шкода...

Вона знала, що Нік та Ільза вже кілька років намагаються зачати дитину. Нік про це не говорив ніколи, Ільза — хіба що зрідка. Робін гадки не мала, що Ільза вагітна. Вона раптом згадала, що Ільза не пила алкоголь на її дні народження.

— Це сталося в... в супермаркеті.

— О ні,— прошепотіла Робін.— О Боже.

— Кровотеча почалася... ще в суді... просто посеред дуже важливої справи... я не могла піти...— розповідала Ільза.— А тоді... а тоді... поїхала додому...

Її мова стала нерозбірливою. Робін притискала телефон до вуха, а в очах у неї збиралися сльози.

— ...відчувала... щось не так... я вийшла з таксі, пішла до супермаркету... зайшла в туалет, а тоді... я те відчула... маленький згусток... яке мал... маленьке... маленьке тіло...

Робін заховала обличчя в долоні.

— І я не знала, що робити... але... але там була жінка... там, у туалеті... вона... з нею таке теж сталося... така добра...

Її мова знову стала незв’язною. Схлипи, ковтки й гикавка заповнили вухо Робін, а тоді Ільза заговорила розбірливо:

— І Нік сказав... що я винна. Сказав... я винна... надто багато працюю, необережна... не ставлю... дитину на перше місце.

— Він не міг такого сказати,— не повірила Робін. Нік їй подобався. Вона не вірила, що Нік міг таке сказати дружині.

— Сказав, сказав, що я... мала одразу йти додому... що я... що для мене робота важливіша за д-дитину...

— Ільзо, послухай,— мовила Робін.— Якщо ти один раз завагітніла, то зможеш знову.

— Ні, ні, ні, не зможу,— знову розридалася Ільза,— це було вже третє ЕКЗ. Ми домовилися... домовилися, що це остання спроба. Остання.

У двері подзвонили.

— Ільзо, я маю відчинити, може, то Корморан...

— Так, так, ти йди... все в нормі... все в нормі.

Робін не встигла нічого сказати, а Ільза вже поклала слухавку. Ледве розуміючи, що робить, Робін збігла униз і відчинила двері.

Але то, звісно, був не Страйк. Він жодного разу не прийшов вчасно на не пов’язані з роботою заходи, куди вона його запрошувала,— ні до бару, ні на входини, ні навіть на її весілля. Натомість Робін опинилася лицем до лиця з Джонатаном, братом, який був найбільше на неї схожий: теж високий і стрункий, з рудувато-білявим волоссям і блакитними очима. Сьогодні схожість була тим більшою, що брат і сестра вигляд мали паскудний. У Джонатана теж були синці під очима, а шкіра здавалася сіруватою.

— Здоров, Робі.

— Привіт,— відповіла Робін, дозволяючи братові себе обійняти й вдаючи, що рада його бачити,— заходь.

— Це Кортні,— сказав Джонатан,— а це Кайл.

— Драсті,— захихотіла Кортні, яка тримала в руці бляшанку. Це була дуже вродлива дівчина з великими темними очима й довгим чорним волоссям; і, здається, трохи п’яненька. Кайл, який випадково зачепив Робін наплічником, коли заходив, був трохи вищий за неї, худий, з вистриженими скронями, великими почервонілими очима й доглянутою бородою.

— Привіт,— простягнув він руку й усміхнувся до Робін згори вниз. Збоку могло б здатися, що то вона прийшла до Кайла в гості, а не навпаки.— Робін, правильно?

— Так,— силувано всміхнулася Робін.— Приємно познайомитися. Ходіть нагору; їдальня в нас на верхньому поверсі.

Занурена в думки про Ільзу, вона пішла слідом за трійцею студентів. Кортні й Кайл хихотіли й перешіптувалися; Кортні трошки хиталася. У вітальні-студії Робін представила гостей Максові. Кайл жбурнув не дуже чистий наплічник на кремовий диван господаря.

— Дуже дякую за гостинність,— сказав Джонатан до Макса, який накрив стіл на шість персон.— А як смачно пахне!

— Я веганка,— заявила Кортні.— Але можу поїсти макаронів, чогось такого.

— Я зварю макарони, не турбуйся,— поспішно сказала Максові Робін, водночас ненав’язливо, ніби між іншим, опускаючи брудний наплічник Кайла на підлогу. Кортні негайно залізла на диван з ногами в мокрих кросівках і спитала в Робін:

— Оце наш розкладний диван?

Робін кивнула.

— Треба буде вирішити, хто де спатиме,— сказала Кортні, кинувши погляд на Кайла. Робін здалося, що усмішка її брата зблякнула.

— Може, поки що занесемо всі сумки до мене в кімнату? — запропонувала Робін, бо Джонатан і свій рюкзак потягнув на диван.— А тут хай нічого не буде, поки вечеряємо?

Ні Кортні, ні Кайл не показали особливої охоти зрушити з місця, тож наплічники униз понесли Джонатан і Робін. Коли зайшли до кімнати Робін, Джонатан дістав коробку цукерок і вручив їх сестрі.

— Дякую, Джоне, це дуже мило. Ти нормально почуваєшся? Якийсь блідий.

— Та насинячився вчора. Слухай, Робі... не називай Кортні, ну, моєю дівчиною і все таке.

— Я і не збиралася.

— Добре, бо...

— Ви розійшлися? — співчутливо спитала Робін.

— Ми навіть не... ну так, трохи зависали разом,— відповів Джонатан,— але... не знаю, здається, вона тепер запала на Кайла.

Згори долинув дзвінкий сміх Кортні. Слабко всміхнувшись сестрі, Джонатан повернувся до своїх друзів.

Робін спробувала набрати Ільзу, але номер був зайнятий. Сподіваючись, що то подруга просто знайшла Ніка, Робін написала:

Не додзвонилася до тебе. Будь ласка, тримай мене в курсі. Я за тебе хвилююся. Робін. Цьом

Вона повернулася нагору й почала готувати равіолі з гарбузом для Кортні. Явно зрозумівши, що запіканку скоро дістануть з духовки, Вольфганг крутився в Макса й Робін під ногами. Глянувши на годинник, Робін відзначила, що Страйк запізнюється вже на чверть години. Його рекорд — півтори години. Вона старалася не сердитися — без великого успіху. І це після того, що він улаштував їй за запізнення вранці...

Робін саме зливала воду з равіолі, коли в двері нарешті подзвонили.

— Може, я... почав Макс, який саме наливав напої Джонатану, Кортні й Кайлу.

— Ні, я сама,— коротко відповіла Робін.

Щойно відчинивши двері, вона зрозуміла, що Страйк — який дивився на неї розфокусованими очима — п’яний.

— Вибач, запізнився,— не дуже розбірливо промовив він.— Можна посцяти?

Робін відступила вбік, пропускаючи його. Від Страйка тхнуло його улюбленим темним пивом і цигарками. Незадоволена Робін звернула увагу на те, що Страйк навіть не подумав принести на вечерю до Макса хоч якусь пляшку — при тому, що вдень, цілком очевидно, сидів у пабі.

— Вбиральня там,— сказала Робін, показавши пальцем. Страйк зник за дверима. Робін чекала на сходовому майданчику. Страйка довго не було.

— Ми їмо нагорі,— повідомила вона, коли Страйк нарешті вийшов.

— Знову сходи? — буркнув Страйк.

Коли зайшли до вітальні-студії, Страйк ніби опанував себе. Він потиснув руки Максові та Джонатану й досить розбірливо сказав, що радий знайомству. Кортні тимчасово залишила Кайла й побігла вітатися зі знаменитим детективом, а Страйк відзначив її зовнішність із явним ентузіазмом. Робін раптом стало ніяково за свій замучений вигляд і набряклі очі. Вона повернулася до кухонної зони, щоб накласти равіолі в тарілку Кортні. За спиною почувся голос Кортні:

— А це Кайл.

— О, то ви — детектив? — з рішучою байдужістю спитав Кайл.

Джонатан, Кортні, Кайл і Макс уже щось пили, тож Робін і собі налила великий джин-тонік. Коли вона вкидала в склянку лід, до кухні підійшов по пиво для Страйка веселий Макс, а потім дістав запіканку з духовки й поніс на стіл. Вольфганг аж заскавчав, коли предмет його обожнення прибрали з зони досяжності.

Макс розклав усім запіканку, а Робін поставила перед Кортні її равіолі.

— О Боже, ні, чекайте,— сказала Кортні.— Воно точно веганське? Де упаковка?

— У смітнику,— відповіла Робін.

— Тю,— пирхнула Кортні, підвелася і пішла до кухні. Макс і Робін єдині за столом не провели її поглядами. Робін випила половину свого джин-тоніку, перш ніж узяти ніж і виделку.

— Ні, все добре,— гукнула Кортні від смітника.— Воно веганське.

— Яке щастя,— сказала Робін.

Ліворуч від Робін Макс почав питати думки Страйка про різні аспекти особистості й минулого свого персонажа. Кортні повернулася за стіл і почала запихатися равіолі, пити вино й регулярно підливати собі ще, а паралельно розповідала Джонатану й Кайлу про свій намір узяти участь у протестному марші вів університету. Робін не приєдналася до жодної розмови, а просто мовчки пила і їла, поглядаючи на мобільний — раптом Ільза напише чи подзвонить.

— ...бути не могло,— казав Страйк.— Його би просто не прийняли з судимістю за зберігання з метою збуту. Дурня повня.

— Справді? Сценаристи ніби досліджували питання...

— Тоді мали б це знати.

— ...тож так, по суті, треба вдягнути білизну, коротку спідницю і все таке,— просторікувала Кортні, а коли Кайл і Джон засміялися, запротестувала: — Не смійтеся, це серйозна...

— ...ні, це корисно,— казав Макс, нотуючи в записник.— Отже, якщо перед армією він був у в’язниці...

— Якщо термін був понад тридцять місяців, до армії його б не взяли...

— Ні, пояса до панчіх не буде, Кайле... і взагалі, Міранда не хоче...

— От не знаю, скільки він мав відбути,— відповів Макс.— Я спитаю. А розкажи ще про наркотики в армії, наскільки це...

— ...і вона така каже: «Кортні, ти усвідомлюєш проблематичність слова ,,лярва“?» А я така: «А сама як вважаєш...»

— «Сама як вважаєш, чого цей сраний марш називається „Марш лярв“»? — перебив Кортні Кайл. Він мав низький голос і вигляд юнака, який звик, що до нього дослухаються.

Екран мобільного Робін засвітився. Ільза відповіла.

— Вибачте,— промимрила Робін, хоч ніхто не звертав на неї уваги, і відійшла до кухні, щоб там прочитати Ільзине повідомлення.

Не хотіла тебе лякати. Нік удома. Налиганий, був у пабі з Кормом. Розмовляємо. Каже, він не мав на увазі того, що почула я. Хіба могло бути інакше? Цьом

Робін, яка повністю підтримувала Ільзу, все одно написала:

Він йолоп, але я знаю, що він тебе дуже кохає. Цьом

Робін налила собі ще джин-тоніку, а Макс гукнув, щоб вона принесла з холодильника ще одне пиво для Страйка. Коли Робін поставила перед Страйком відкорковану пляшку, він їй не подякував, а просто зробив великий ковток і почав говорити голосніше, бо його було погано чути за Кайлом і Кортні — в них розмова перемістилася на погляди невідомої Міранди на порнографію.

— ...і я їй така кажу: ти взагалі розумієш, що жінки можуть самі вирішувати, що робити з власним тілом, Міран... ой, чорт, пробачте!..

Вимахуючи руками, Кортні перекинула келих з вином. Робін підхопилася і пішла по паперові рушники, а як повернулася, Кайл уже налив Кортні повний келих. Робін витерла пляму, а тим часом обабіч неї набирали обертів дві окремі розмови, тоді віднесла мокрі серветки в смітник і сіла на своє місце, жалкуючи, що не можна просто піти спати.

— ...складне минуле, от, бляха, оригінали, ти не повіриш, але купа людей іде в армію просто тому, що вони хочуть служити, а не втекти від...

— Якась блудницефобія,— рокотів Кайл.— Вона що думає — офіціанткам кожна клята хвилина їхньої роботи подобається?

— ...і він не міг служити в Першому стрілецькому, якщо він твого віку. Батальйон сформували...

— ...теж робота за гроші, тож яка в біса різниця?

— ...здається, аж наприкінці 2007...

— ...а ще деяким жінкам подобається дивитися порно!

Остання фраза Кортні пролунала в тиші. Всі розвернулися до неї, а Кортні захихотіла, затуляючи вуста рукою.

— Все нормально, ми про фемінізм,— криво усміхнувся Кайл.— Кортні не пропонує, знаєте, варіант розваги після вечері.

— Кайле! — зойкнула Кортні, ляснула його по руці й захихотіла знову.

— Хто буде десерт? — спитала Робін, підводячись і починаючи збирати порожні тарілки. Макс теж підхопився.

— Вибач, що Страйк так налигався,— прошепотіла Робін до Макса, викидаючи недоїдені равіолі в смітник.

— Ти жартуєш? — злегка всміхнувся Макс.— Це золота жила. Мій персонаж — алкоголік.

І він поніс до столу домашній чізкейк, а Робін навіть не встигла сказати, що в нормі Страйк стільки не п’є; власне, це вона лише вдруге бачила його п’яним. Перший раз він був сумний і навіть милий, але сьогодні Робін помітила агресивний підтекст. Вона згадала, як удень Страйк кричав на когось по телефону. Цікаво, з ким це він розмовляв?

Робін повернулася за стіл слідом за Максом, несучи лимонний пиріг і третій великий джин-тонік. Кайл ділився з присутніми своїми поглядами на порнографію. Вираз Страйкового обличчя Робін не сподобався. Він часто виявляв антипатію до молодиків, яких важко уявити в армії; Робін сподівалася, що сьогодні він утримає свої почуття при собі.

— ...форма розваги, як і багато інших,— широко махнув рукою Кайл. Щоб не сталося нової аварії, Робін непомітно відсунула порожню пляшку з-під вина з зони ураження.— Якщо розглянути це питання об’єктивно, без пуританської маячні...

— Так, точно,— відгукнулася Корні,— жінки мають право самі розпоряджатися...

— ...кіно, ігри, все це стимулює центри задоволення в мозку,— провадив Кайл, тепер указуючи на свою бездоганну зачіску.— Можна твердити, що кіно — то порнографія для емоцій. І оце святенницьке, штучне обурення порнографією...

— Я не можу їсти ні того, ні того, якщо там є молоко,— прошепотіла Кортні до Робін, а та вдала, що не чує.

— ...жінки хочуть заробляти своїми тілами, це буквально хрестоматійний приклад жіночої емансипації, і можна твердити, що в цьому більше користі для суспільства, ніж...

— Коли я був у Косовому,— раптом промовив Страйк, і троє студентів зачудовано розвернулися до нього. Страйк замовк і почав мацати кишені, шукаючи цигарки.

— Корморане,— сказала Робін,— не можна курити в...

— Та без проблем,— сказав Макс, підводячись,— я принесу попільничку.

Страйк видобув вогонь із запальнички тільки за третьою спробою, і весь цей час усі мовчки дивилися на нього. Він навіть голосу не підвищив, а заволодів загальною увагою.

— Хто хоче чізкейк? — із силуваною бадьорістю спитала Робін у тиші.

— Мені не можна,— надула губи Кортні.— Але, може, лимонний пиріг підійде...

— Коли я був у Косовому,— повторив Страйк, випускаючи дим, а Макс тим часом повернувся, поставив перед ним попільничку й сів,— дяка... Я розслідував справу, пов’язану з порно... власне, з торгівлею людьми. Кілька солдатів мали секс із неповнолітніми дівчатами за гроші. Без їхнього відома це зафільмували й виклали на «ПорнГа-бі». Цей випадок став частиною великого міжнародного розслідування. В порноіндустрію було продано купу малолітніх дівчаток і хлопчиків. Найменшій дитині було сім років.

Страйк затягнувся цигаркою, крізь дим придивляючись до Кайла.

— Яка в цьому користь для суспільства? — спитав він.

Виникла коротка неприємна пауза. Троє студентів не зводило очей з детектива.

— Ну, очевидно,— з легким напівсмішком промовив Кайл,— що це... це зовсім інше. Ніхто не говорить про дітей... це ж незаконно, правда? Я говорю про...

— В порноіндустрії повно торгівлі людьми,— провадив Страйк, так само спостерігаючи за Кайлом крізь дим.— Жінки, діти з бідних країн. У справі, яку я розслідував, одну з дівчаток зафільмували з поліетиленовим пакетом на голові, а той тип їй анально ґвалтував.

Краєм ока Робін побачила, що Кайл і Кортні кидають на неї косі погляди, і зрозуміла — з відчуттям десь у сонячному сплетінні, ніби вона падає в ліфті,— що брат розповів друзям її історію. Макс єдиний за столом здавався абсолютно розслабленим. Він спостерігав за Страйком з безпристрасним виглядом хіміка, який дивиться на експеримент у процесі.

— Відеоролики з дитиною зібрали сотню тисяч переглядів,— провадив Страйк. Тримаючи цигарку в зубах, він неохайно відрізав шмат чізкейка, внаслідок чого в нього на тарілці опинилася десь третина пирога.— Скільки центрів задоволення було простимульовано, га? — звів він очі на Кайла.

— Ні, це ж зовсім інше,— стала на захист Кайла Кортні.— Ми говоримо про жінок, які... це вирішує сама жінка, доросла жінка, що робити зі своїм...

— Це все ти приготував? — спитав Страйк у Макса, напхавши рот чізкейком. У лівій руці він тримав підкурену цигарку.

— Так,— кивнув Макс.

— Смакота,— схвалив Страйк, а тоді розвернувся до Кайла.— Ти багато знаєш офіціанток, яких продали на їхню роботу?

— Очевидно, що жодної, але... Я хочу сказати, що ти, звісно, бачив різне лайно, ти ж поліціянт...

— А якщо лайна не бачиш ти, то все добре, га?

— Ну, якщо ти такої думки...— промовив Кайл, червоніючи,— якщо ти настільки проти, то, мабуть, сам ніколи... ніколи не користувався порно, ніколи...

— Якщо ніхто більше не буде десерт,— голосно сказала Робін, підводячись і показуючи на диван,— може, вип’ємо кави там?

І не чекаючи на відповідь, вона пішла до кухні. За спиною вона почула човгання стільців. Увімкнувши чайник, Робін спустилася до ванної, попісяла і хвилин п’ять сиділа на унітазі, затуливши обличчя руками.

Навіщо Страйк так напився? Навіщо говорити про зґвалтування і порнографію? Чоловік, який напав на неї, дивився багато жорстокого порно з особливим акцентом на задушенні, але його історію пошуку в інтернеті суддя не визнав доказом. Робін не хотіла знати, чи дивиться Страйк порно; не хотіла думати про дітей, яких продали та знімають на відео, і не хотіла думати про фото прутня, яке Моррис надіслав їй на телефон, і про плівку зі снафом, яку вкрав Білл Талбот. Утомлена та пригнічена, Робін не розуміла, чому Страйк не може дати студентам спокій, якщо не з поваги до господаря, то бодай з поваги до неї — його партнерки.

Вона пішла нагору. З половини сходів уже було чути, як гарячкує Кайл; видно, суперечка була в розпалі. Увійшовши на верхній поверх, Робін побачила, що всі п’ятеро сидять навколо кавового столика, на якому стоять кавник, пляшка й шоколадні цукерки, які приніс Джонатан. Страйк і Макс мали в руках склянки бренді, а Кортні, тепер уже відверто п’яна (хоч і близько не як Страйк), кивала, слухаючи Кайла. В руці в неї небезпечно хилилася чашка з кавою. Робін сіла за обідній стіл подалі від компанії, взяла шмат м’яса з запіканки та згодувала до сліз вдячному Вольфгангу.

— Суть у дестигматизації та рекламації мови, яка принижує жінок,— пояснював Страйкові Кайл.— Ідея саме в цьому.

— І ць’го д’сягне компанія хороших дівчаток із середнього класу, які пр’йдуть маршем, світячи трусами, так? — п’яним голосом спитав Страйк.

— Ну, не обов’язково аж труса...— почала Кортні.

— Треба, щоб припинили звинувачувати жертву,— голосно перебив Кайл.— Ти, звісно, розу...

— І яким чином це зупинить звинувачення жертви?

— Так оч’видно,— голосно заявила Кортні,— це змінить спр... глибинне сприйняття...

— Ти думаєш, що ґвалтівники побачать вас т’ких на тому марші, і такі: ну все, більше нікого не ґвалтуємо,— чи що?

Кортні й Кайл почали разом кричати на Страйка. Джонатан кинув занепокоєний погляд на сестру, а в Робін знову все упало всередині.

— Йдеться про дестигматизацію...

— Ні, зроз’мій мене прально, купа чоловіків радісно поди’иться, як дівчата марш’рують у ліфчиках,— кивнув Страйк, сьорбнувши бренді,— класні фотки будуть в «Інстаграмі»...

— Та до чого тут «Інстаграм»! — уже мало не плакала Кортні.— Ми хочемо зробити серйозну заяву про...

— Про чоловіків, які наз’вають жінок лярвами, ти к’зала,— знову перебив її Страйк.— Оце буде їм прочухан, коли вони побачать, як ти така прош... прошкуєш у мініспідниці.

— Та до чого тут прочухан,— заговорив Кайл,— ти не розумієш...

— Та розумію я цю вашу супергеніальну суть,— огризнувся Страйк.— Я нам’аюся пояснити, що в реальному світі цей ваш «Марш повій»...

— «Марш лярв»,— разом виправили Кайл і Кортні.

— ...хріна лисого щось змінить. Типи, які наз’вають жінок лярвами, подивляться на ваше дурне шоу й подумають — о, лярви пішли. Робіть свої рекламації мови, хоч усріться. Ви не зміните реальне ставл... ставлення, ’кщо оголосите, що лайка більше не прн... не принижує.

Вольфганг, який так і трусився біля ніг Робін, сподіваючись отримати ще м’яса, голосно заскавчав, і Страйк озирнувся. Він побачив Робін, яка сиділа за столом бліда й відсторонена.

— А ти що д’маєш пр’ це? — голосно спитав у неї Страйк, махнувши склянкою у бік студентів; трохи бренді плеснуло через край на килим.

— Я думаю, що слід змінити тему,— відповіла Робін, у якої так калатало серце, що було аж боляче.

— От ти б пішла на якийсь сраний марш лярв...

— Не знаю, можливо,— відповіла Робін. Кров шуміла у вухах, хотілося, щоб ця розмова просто припинилася. Її ґвалтівник раз у раз гарчав їй у вухо «лярва» під час насилля. Якби її можливий убивця

стискав її шию на тридцять секунд довше, це було б останнє, що Робін чула в житті.

— Та в’на пр’ст’ ввічлива,— заявив Страйк, розвертаючись до студентів.

— О, тепер ми й за жінок говоримо? — вишкірився Кайл.

— За справжню жертву зґвалтування! — зойкнула Корні.

Кімната попливла. Запала липка тиша. Краєм ока Робін бачила, що Макс тепер дивиться на неї.

Страйк підвівся з другої спроби. Робін бачила, що він щось їй говорить, але чула якийсь шум; вуха ніби заклало. Страйк кинувся до дверей; він ішов. Вдарившись об раму, він зник з очей.

Усі дивилися на Робін.

— О Боже, мені так прикро, я не мала цього казати,— прошепотіла Кортні крізь притиснуті до вуст пальці. В очах у неї стояли сльози. Внизу ляснули двері.

— Все нормально,— почула Робін якийсь голос, схожий на її власний.— Даруйте, я на хвилинку.

Вона підвелася і вийшла за Страйком.

41

І вже смертельні вістря в груди цілять, І ратища міцні зігнулись пругом,— Оба забули, хто для них був другом.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Незнайома темна вулиця стала для винятково п’яного Страйка сюрпризом. Дощ і шалений вітер хльостали його, а він стояв, хитався і намагався зрозуміти, в який тут бік метро. Зазвичай непомильне відчуття напрямку підказувало, що треба йти праворуч, тож він пошкандибав туди, обмацуючи кишені в пошуках цигарок і насолоджуючись посмаком від вивільнення напруги й гніву. Спогади про нещодавні події розпадалися на окремі фрагменти: сердите червоне обличчя Кайла. Чмошник. Кляті студенти. Макс сміється з якогось Страйкового жарту. Купа їжі. Ще більше алкоголю.

Дощ блищав у світлі ліхтарів і не давав нормально бачити. Предмети навколо то зменшувалися, то збільшувалися; припаркована машина кинулася під ноги, хоча Страйк ніби йшов прямо. Грубі пальці марно перебирали кишені. Цигарок він не знаходив.

Останнє бренді, мабуть, було зайве. Страйк і досі відчував його смак. Він не любив бренді, а з Ніком раніше випив силу-силенну «Дум бару».

Важко було йти крізь цей шалений вітер. Задоволеність життям уже ледве жевріла, але принаймні його не нудило, попри м’ясну запіканку й величезний шмат чізкейка... хоч думати не хотілося ані про цю їжу, ані про штук сорок цигарок, викурених за останню добу, ані про бренді, смак якого він досі відчував...

Шлунок без попередження скрутило. Страйк кинувся в проміжок між двома машинами, зігнувся і виблював так само рясно, як на Різдво,— раз, другий, і блював кілька хвилин, а тоді завмер, впершись руками в коліна, досі засапаний, але більше не відчуваючи нудоти.

Весь спітнілий, він випростався й витер рукою губи. У голові вибухали пістони. Минуло кілька секунд, і тільки тоді Страйк зрозумів, що поруч стоїть якась бліда фігура і вітер роздмухує її біляве волосся.

— Що за... А,— сказав він, коли очі сфокусувалися і впізнали Робін.— Це ти.

Спало на думку, що це вона пішла за ним, щоб віддати забуті цигарки. Страйк з надією подивився на її руки, але вони були порожні. Відсунувшись від калюжі блювотиння, Страйк сперся задом на запарковану машину.

— Я вдень посидів з Ніком у пабі,— нерозбірливо повідомив він, подумавши, що Робін переймається його добробутом.

У сідницю щось впиралося. Страйк зрозумів, що цигарки при ньому, і зрадів, бо краще смак тютюну, ніж блювоти. Він витягнув пачку з задньої кишені й по кількох фальстартах зумів підкурити.

Тут до його свідомості нарешті достукався той факт, що Робін якось дивно тримається. Зосередившись на її обличчі, Страйк відзначив, яке воно біле й дивно напружене.

— Що? — спитав він.

— «Що?»,— повторила Робін.— Бляха, «що»?

Лаялася вона значно рідше, ніж Страйк. Вологе нічне повітря, яке морозило пітне обличчя Страйка, хутко протверезило його. Здається, Робін сердиться; власне, він її такою сердитою ще не бачив. Але через алкоголь усі реакції вповільнилися, і Страйк не вигадав нічого кращого, ніж ще раз спитати:

— Що?

— Ти запізнився,— почала Робін,— але чого тут дивуватися, наче ти колись, бляха, обтяжував себе елементарною ввічливістю і приходив вчасно...

— Що? — знову повторив Страйк, цього разу не так питаючи, як щиро не вірячи власним вухам. Робін була єдиною жінкою в його

житті, яка ніколи не намагалася його змінити. А це була не та Робін, яку він знав.

— Ти припхався п’янючий як не знаю що, бо ж чого ні, хіба до мене не байдуже? То всього-на-всього Робін буде соромно, а ще моєму сусіді, і моїм род...

— Та він оком не змигнув,— спромігся вимовити Страйк. Він не дуже добре пам’ятав цей вечір, але Макс точно не був проти, що він прийшов п’яний. Макс йому ще й підливав. Макс сміявся з якогось його жарту, якого сам Страйк навіть не пам’ятав. Макс класний.

— Тоді ти накинувся на моїх гостей. А тоді,— провадила Робін,— виставив мене усім напоказ, і те, що я хотіла лишити... лишити...

Їй на очі раптом набігли сльози, долоні стиснулися в кулаки, все тіло напружилося.

— ...лишити в секреті, вивалили в якійсь кінченій суперечці з чужими людьми. Тобі хоч на думку спадало...

— Зажди,— почав Страйк,— я ніколи...

— ...хоч раз спадало на думку, що я не хочу розмов про зґвалтування перед людьми, яких уперше бачу?

— Та я ніколи...

— Нащо ти в мене спитав, чи вважаю я марш лярв класною ідеєю?

— Та я пр’ст...

— Нащо за вечерею говорити про зґвалтування дитини?

— Я просто навів арг...

— А тоді такий підвівся й вийшов, а я мушу...

— Ну,— сказав Страйк,— ти таке розповідаєш, що чим швидше я б пішов, тим краще...

— Було для тебе! — ступила до нього Робін, вищиривши зуби; Страйк ніколи ще її такою не бачив.— Бо ти, бачте, спустив агресію у мене вдома, а тоді пішов собі, а я мушу прибирати за тобою лайно, як завжди!

— «Як завжди»? — звів брови Страйк.— Так, почекай...

— А тепер я мушу повернутися, все виправити, всіх заспокоїти...

— Ні, не мусиш,— заперечив Страйк.— Хочеш, то йди спати, якщо ти...

— Весь. Час. Я! — закричала Робін, на кожному слові стукаючи себе в груди кулаком. Страйк шоковано замовк і тільки дивився на неї.— Я мушу казати «дякую» і «будь ласка» секретарці, бо тобі

насрати! Я мушу пояснювати твій поганий настрій людям, бо вони ображаються! Я замість тебе жеру лайно ложкою...

— Стоп,— сказав Страйк, підводячись із машини й тепер дивлячись на неї згори вниз.— Коли це таке...

— ...а тобі, трясця, важко після всього, що я для тебе роблю, раз у житті прийти на вечерю тверезим...

— Якщо хочеш знати,— заявив Страйк, бо з попелу ейфорії почав підніматися гнів,— я був у пабі з Ніком, у якого...

— ...у якого в дружини був викидень! Я знаю... і якого хріна він поперся до пабу з тобою, а її кинув...

— Вона його сама вигнала з дому! — загорлав Страйк.— Вона тобі не сказала на тому вашому зібранні згорьованого сестринства? І я не збираюся вибачатися за те, що трохи розслабився після важкого тижня...

— ...а мені розслаблятися не треба, га? Я не поклала половину річної відпустки на...

— Я тобі мало дякував за те, що підміняла мене, поки я був у Корн...

— Якого ти вранці влаштував мені обструкцію, коли я, трясця, запізнилася вперше в житті...

— Я спав три з половиною години...

— Ти, чорт забирай, над офісом мешкаєш!

— Та на хрін,— заявив Страйк і викинув цигарку. Він пішов геть, тепер точно знаючи, де тут метро, і думаючи про все те, що міг би сказати Робін: що через почуття провини перед нею лишається в Лондоні, а мав би бути в Сент-Мосі поруч із присмертною тіткою; що вранці дзвонив Джонні Рокбі; що Нік у пабі плакав, а йому так полегшало, коли вийшло посидіти з давнім другом за пивом і послухати про чужі біди, забувши про свої.

— І щоб, бляха,— гукнула Робін йому в спину,— не купував мені більше ті срані букети!

— Ото вже не хвилюйся! — крикнув Страйк через плече, прямуючи в темряву.

42

...герць

Із Бритомартою таких ураз завдав — Не сісти верхи, поки не залікував.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Прокинувшись у суботу з хворою головою і бридким присмаком у роті, Страйк не одразу зібрав докупи події минулого вечора. Окрім блювання (щось він останнім часом забагато блює), Страйк найперше згадав червоного, мов рак, Кайла й білу напружену Робін.

Та крок за кроком він пригадав претензії Робін: що він запізнився, прийшов п’яний, образив її брата й зіпсував вечерю тим, що повідомив парі студентів кілька істин з реального життя. Ще, здається, він, бачте, недостатньо чемненький з персоналом.

Страйк обережно підвівся з ліжка і, хапаючись за меблі, дострибав до ванної кімнати та став під душ.

Поки Страйк мився, його торсали два протилежні імпульси. Перший — бажання похвалити себе, адже він молодець і переміг у суперечці з тими студентами, наскільки міг пригадати. Другим імпульсом була вроджена чесність щодо власних мотивів, яка підказувала, що Страйкова миттєва антипатія до гостей Робін походила від їхньої схожості на людей того типу, до якого завжди тягнулася його мати.

Ціле життя Леди Страйк було битвою проти будь-яких обмежень: марш у нижній білизні вона сприйняла б як ще один потужний удар, завданий вузькоглядності. Страйк ніколи не забував про Ледине щедре серце і її невиправну любов до слабших, але не заплющував очей і на той факт, що її активізм найчастіше виражався в захопленому ексгібіціонізмі. Носити агітацію по людях, іти на складні компроміси, тяжко працювати заради структурних змін — то все було не для Леди. Не схильна до глибокодумності чи критичного мислення, вона легко клювала на людей, який Страйк вважав інтелектуальними шарлатанами. Основою її життєвої філософії — якщо такою можна вважати хаотичне зібрання примх і рефлекторних реакцій, які Леда називала переконаннями,— була певність, що добрим і правильним є будь-що, чого не схвалить буржуазний обиватель. Звісно, вона разом з Кайлом і Кортні обстоювала б і марші лярв, і порнографію, а сумніви сина сприйняла б як дурниці, яких він набрався від її занудної своячки.

Коли Страйк витерся і пристебнув протез, роблячи все дуже обережно, бо розколювалася голова, йому спало на думку подзвонити Робін, але він відкинув цю ідею. За давньою звичкою Страйк після сварки з жінкою чекав, що наступний крок зробить вона; це видавалося йому здоровим глуздом. Якщо вона вибачиться — чудово; якщо захоче поговорити ще — є шанс, що після певних роздумів поводитиметься розважливіше; а якщо досі злиться, то чистий мазохізм — накликати на себе зайві проблеми, поки їх не пропонують. Страйк у принципі був не проти сам вибачитися, якщо раптом розумів, що повівся недобре, але на практиці вибачався якомога пізніше, й то тільки тоді, коли ставало зрозуміло, що інакшого виходу з ситуації не буде.

Такий спосіб дій походив здебільшого з досвіду стосунків з Шарлоттою. Пробувати миритися з Шарлоттою, коли її гнів ще не ущухнув повністю, було все одно що ремонтувати будинок під час землетрусу. Іноді, коли Страйк відмовлявся чимось поступитися — як правило, йшлося про відставку з армії, але бувало, що вона вимагала більше не спілкуватися з якоюсь подругою чи тринькати гроші, яких Страйк не мав (все це вважалося доказом того, що Страйк її не кохає),— Шарлотта просто виходила геть, і поговорити про сварку можна було не раніше, ніж вона повернеться (Страйк на той час міг уже встигнути познайомитися чи переспати з іншою). Їхні сварки часто тривали тиждень і довше. Кілька разів Страйк устигав виїхати за кордон раніше, ніж щось прояснювалося.

А отже, Страйк з’їв сандвіч з беконом, випив кави й зажив пару пігулок ібупрофену; подзвонив Тедові, дізнався, що Джоан тримається, і запевнив, що завтра вони з Люсі приїдуть; розібрав пошту й порвав велику картку з золоченими кутиками, яка запрошувала у травні на святкування п’ятдесятої річниці гурту «Дедбітс»; вийшов під дощем і вітром по харчі, щоб накупити їх на багатогодинну мандрівку; спакував одяг у поїздку, поговорив з Люсі, подивився прогноз на завтра; і все одно раз у раз його думки верталися до Робін.

Поступово Страйк зрозумів, що саме його непокоїть: він звик, що Робін завжди на його боці, й саме тому він шукав приводу подзвонити їй, якщо чогось не розумів або чимось гнітився. З часом між ними склалися утішні та приємні стосунки справжніх товаришів, і Страйк не міг уявити, щоб цій дружбі зашкодила якась сварка на вечері.

Коли о четвертій годині задзвонив телефон, він сам себе здивував, кинувшись до нього з думкою про напарницю, але то виявився ще один незнайомий номер. Хто це — Рокбі, ще якийсь незнайомий кровний родич?

— Страйк,— сказав він у слухавку.

— Прошу? — перепитав різкий голос; акцент видавав жінку з середнього класу.

— Корморан Страйк слухає. Хто це?

— Це Клер Спенсер, кураторка Аторнів із соціальної служби. Ви лишили мені повідомлення.

— А, так,— озвався Страйк, підтягуючи кухонний стілець і сідаючи.— Дякую, що передзвонили, місіс... гм... міс Спенсер.

— Місіс,— підказала вона, трохи повеселішавши.— Можна я тільки спитаю... ви саме той Корморан Страйк?

— Сумніваюся, що є багато інших,— відповів Страйк.

Він був потягнувся по цигарки, але відсунув пачку. Справді треба менше курити.

— Зрозуміло,— відповіла Клер Спенсер.— Що ж, я сильно здивувалася, коли ви мені написали. Звідки ви знаєте Аторнів?

— Це прізвище згадали,— відповів Страйк, подумавши про те, наскільки неточне це твердження,— у зв’язку зі справою, яку я розслідую.

— А це ви ходили до крамниці сусіди знизу й погрожували йому?

— Я йому не погрожував,— заперечив Страйк.— Але він якось агресивно до них ставиться, тож я нагадав, що ці люди мають друзів, яким пресинг з його боку може не сподобатися.

— Ха,— потеплішала Клер.— Це жахливий чоловік. Багато років намагається вижити їх з квартири нагорі. Хоче викупити всю будівлю. Прибрав опорну стіну, а тоді звинуватив Дебору й Самайна, що стеля просідає. Він їм завдає чимало клопоту.

— З їхньої квартири...— Страйк мало не сказав «повигрібали лайно», але згадав про більш ґречний варіант.— Він казав, що в них у квартирі нещодавно добре прибрали, так?

— Так. Не заперечую, там не було ідеального ладу, але з цим ми впоралися, а щодо пошкодження опорних конструкцій, то будинок оглянув інженер і підтвердив, що з ним усе гаразд. Той тип — справжній пройдисвіт. Дуже добре, що ви його настрашили. Він думає, як люди не мають родичів поряд, ніхто йому нічого не зробить за погрози. То що за справу ви розслідуєте?

Страйк коротко розповів їй про Марго Бамборо, яка зникла 1974 році, і про інформацію, яка привела його до дверей Аторнів.

— ...і власне,— закінчив він,— я хотів поговорити з людиною, яка скаже, наскільки надійними можуть бути відомості від них.

Виникла коротка пауза.

— Розумію,— промовила Клер трохи сторожким тоном.— Що ж, боюся, як їхня соцпрацівниця я зобов’язана оберігати їхню конфіденційність, тож...

— Можна я поставлю вам кілька питань? Якщо не зможете дати відповіді, я це зрозумію.

— Гаразд,— відповіла Клер. У Страйка склалося враження, що погрози крамареві з першого поверху привернули її на його бік.

— Вони явно спроможні жити самостійно,— сказав Страйк.

— З певною підтримкою — так,— відповіла Клер.— Власне, вони чудово дають собі раду. Мають між собою сильний емоційний зв’язок. Мабуть, завдяки цьому і змогли уникнути спецзакладу.

— А що саме...— Страйк не знав, як коректно сформулювати питання. Клер допомогла.

— Синдром ламкої Х-хромосоми,— пояснила вона.— Дебора досить високофункціональна, має деякі проблеми з соціалізацією, але вміє читати тощо. Самайн краще соціалізується, але когнітивні здібності в нього постраждали сильніше, ніж у матері.

— А батько, Ґіерм?

Клер засміялася.

— Я при них усього кілька років. Ґіерма не застала.

— Ви не можете сказати, наскільки він був здоровий психічно?

Довша пауза.

— Ну,— сказала Клер,— гадаю... здається, його всі вважали диваком. Члени родини розповідали мені про нього. Вочевидь, він думав, що вміє проклинати людей. Чорна магія.

— Дебора мені казала дещо... тривожне. Йшлося про лікаря, такого собі доктора Бреннера, він був партнером доктора Бамборо в клініці Святого Івана. Можливо, йшлося про медичний огляд, але...

Страйкові здалося, що Клер щось сказала.

— Прошу?

— Ні, нічого. Що саме вона вам розповіла?

— Ну,— відповів Страйк,— Дебора сказала, що він просив її зняти труси, а вона не хотіла, але Ґіерм їй сказав, що треба. Я вирішив...

— І то був лікар?

— Так,— відповів Страйк.

Ще одна, ще довша пауза.

— Навіть не знаю, що вам сказати,— нарешті промовила Клер.— Можливо, це і справді був медичний огляд, але... власне, у тій квартирі бувало багато чоловіків.

Страйк мовчав, не знаючи, чи правильно розуміє те, що чує.

— Ґіермові треба було десь брати гроші на спиртне й наркотики,— провадила Клер.— 3 того, що розповіла Дебора соцпрацівникам за ці роки, ми виснували... не вправлятимуся в тонких формулюваннях, скажу, що він її проституював.

— Господи,— з огидою сказав Страйк.

— Знаю,— озвалася Клер.— 3 тих уривків, які від неї чули працівники, виходить, що Ґіерм виходив із Самайном на прогулянку, поки вона була з клієнтом. Це справді жахливо. Вона така вразлива! Правду кажучи, я не жалкую, що Ґіерм помер замолоду. Але прошу — не кажіть цього рідним Дебори, якщо будете з ними спілкуватися. Мені не відомо, скільки вони знають, а вона зараз живе спокійно й щасливо. Не треба нікого зайве бентежити.

— Ні, звісно, ні,— погодився Страйк, а на думку спали слова Самайна: «старий Джо Бреннер був брудний старигань».

— Наскільки, на вашу думку, надійна пам’ять у Самайна?

— А що? Що він вам розповів?

— Переповів певні слова свого дядька Тюдора.

— Власне, люди з ламкою Х-хромосомою часто мають непогану довгострокову пам’ять,— сторожко промовила Клер.— Я б сказала, що слова дядька Тюдора він запам’ятав би краще, ніж багато інших речей.

— Судячи з усього, у дядька Тюдора була теорія про те, що сталося з Марго Бамборо. Йшлося про людей, яких він називав «Ніко і його хлопці».

— А,— відповіла Клер,— так. Ви знаєте, хто то?

— Кажіть.

— Раніше в Клеркенвеллі жив старий бандит,— пояснила Клер,— на ім’я Нікколо Риччі. Самайн любить говорити про Ніко і його хлопців. Ніби вони народні герої абощо.

Вони поговорили ще кілька хвилин, але Клер більше не було чого додати.

— Що ж, дуже дякую, що передзвонили мені,— сказав Страйк.— Бачу, що соцпрацівники, як і детективи, в суботу не відпочивають.

— У вихідні людям так само потрібна допомога,— сухо сказала Клер.— Щасти вам. Сподіваюся, ви зможете дізнатися, що сталося з тією бідолашною лікаркою.

Але з її тону, нехай і дружнього, Страйк зрозумів, що Клер вважає це дуже малоймовірним.

Страйків головний біль зробився постійним і тупим, але посилювався, якщо він нахилявся чи різко вставав. Страйк продовжив готуватися до завтрашнього від’їзду до Корнволлу: дістав з холодильника все, що могло зіпсуватися, і зробив бутерброди в дорогу; послухав новини, де повідомили, що троє людей загинуло через стихію; зібрав свій солдатський мішок; налаштував пошту, щоб листи від потенціальних клієнтів перенаправлялися на Пат, перевірив графіки на предмет того, чи враховано там його відсутність. Повсякчас Страйк дослухався до мобільного, щоб не проґавити повідомлення від Робін, але нічого не було.

Нарешті, коли о восьмій Страйк готував собі дуже пізній англійський сніданок (вирішивши, що заслужив це за страшне похмілля і за те, що так добре працював цілий день), його мобільний задзижчав. З того боку столу Страйк роздивився, що прийшло три довгих повідомлення підряд. Знаючи, що завтра вранці він їде, а коли повернеться — не відомо, Робін, видно, почала процес примирення, як це заведено в жінок, з твору на тему своїх образ. Страйк відкрив перше повідомлення, збираючись великодушно прийняти будь-які умови миру, і тільки тут зрозумів, що повідомлення прийшли з невідомого номера.

Я думала, що Валентин сьогодні, але щойно зрозуміла, що вже 15-е. Мені дають стільки ліків, що я ледве пам’ятаю власне ім’я. Я знову в психушці. Телефон чужий. Тут є інша жінка, якій можна його мати, позичила його мені. Твій номер єдиний, який я знаю напам’ять. Чому ти його не змінив? Через мене — чи то я забагато на себе беру? Мене так напхали ліками, що я нічого не відчуваю, тільки знаю, що кохаю тебе. Цікаво, скільки ще мені мають їх дати, перш ніж і це мине. Мабуть, достатньо, щоб я померла.

В наступному повідомленні з того самого номера було таке:

Що ти робив на валентинів день. Був у тебе секс. Я тут почасти тому що не хочу сексу. Не терплю щоб він мене торкався, а він хоче ще дітей. Я краще вмру ніж ще народжу. Насправді я краще вмру, ніж багато чого. Але ти й так це про мене знаєш. Чи я тебе колись побачу знову? Можеш прийти до мене сюди. Я сьогодні уявляла, як ти заходиш, як заходила я, коли ти втратив ногу. Уявляла, як ти їм кажеш мене відпустити, бо ти мене кохаєш і приглянеш за мною. Я заплакала і

Третє повідомлення провадило:

психіатри щраділи, вони люблять емоції. Не знаю точної адреси, але заклад називається Саймондс-Тауз. Я кохаю тебе не забувай мене щоб не сталося зі мноб. Я тебе кохаю.

І в четвертому, останньому повідомленні було таке:

Це Шарлотта, якщо це не очевидно.

Страйк перечитав усі повідомлення двічі. А тоді заплющив очі, не розуміючи — як і мільйони інших людей — чому біда ніколи не ходить сама, а завжди навалюється, мов лавина, і з кожним ударом ти втрачаєш рівновагу чимдалі сильніше.

43

А ви, о лицарко, о панно люба,

Облиште строгість, ярий гнів вгамуйте

І цей вогонь спрямуйте не на згубу,

А краще всі образи затамуйте

Й помилуйте його...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

На полегшення Робін, наступного ранку троє її гостей устали рано, бо хотіли цілий день провести в Лондоні. Після Кошмарної Вечері, як це подумки назвала Робін, усі стали дуже тихі. Її жахала перспектива слізних вибачень від Кортні, яка здавалася особливо пригніченою, тож Робін напустила на себе веселу бадьорість (якої і близько не відчувала) і, відсилаючи студентів у місто, радила, де можна дешево поїсти й що цікавого подивитися. Оскільки вночі в Робін була зміна під будинком Елінор Дін, вона дала Джонові запасний ключ і не жалкувала, що може бути ще в Сток-Ньюїнгтоні, коли студенти виїдуть до Манчестера — вони планували встигнути на ранковий поїзд.

Не бажаючи лишатися наодинці з Максом, щоб йому бува не спало на думку обговорити вчорашнє, Робін з доброї волі ув’язнила себе в кімнаті, де цілий день працювала на ноутбуці, відганяючи хвилі гніву на Страйка та сльози, які раз у раз набігали на очі. Однак хай як вона старалася сконцентруватися на пошуках людей, які мешкали на вулиці Єрусалимський пасаж, коли зникла Марго, думки все одно постійно поверталися до її партнера.

Вона анітрохи не здивувалася, що Страйк не виходить на зв’язок, але хай її чорти вхоплять, якщо Робін зробить перший крок. Вона не могла б з чистою совістю відмовитися від жодного слова з тих, які сказала йому, коли Страйк блював у риштак, бо справді втомилася, що він приймає її як належне й не помічає цього.

Але час спливав, за вікном так само падав дощ, і хоч Робін і близько не так напилася, як Страйк, в неї почала боліти голова. Біль і гнів у рівних пропорціях захоплювали її щоразу, коли Робін згадувала вчорашню вечерю і все те, що вона кричала до Страйка на вулиці. Вона вже рада була б заплакати, але напруження десь у грудях не дозволяло цього зробити. Гнів закипав з новою силою щоразу, коли Робін згадувала, як Страйк накинувся на її гостей,— аж тут вона виявила, що прокручує у голові аргументи Кортні й Кайла. Вона була певна, що ніхто зі студентів не стикався і з крихтою тої бридоти, якої зазнала Робін — не лише тоді, під темними сходами в гуртожитку, а й під час роботи зі Страйком: з побитими жінками, зґвалтованими дівчатами, смертю. Студенти не хотіли слухати Страйка, бо їм утішно було думати, що сама тільки мова може змінити світ. Але від того Робін не відчувала більшої симпатії до партнера: навпаки, вона обурювалася тим, що погоджується з ним. Він шукав, на кого вилити агресію, а розплачуватися їй.

Робін примушувала себе працювати, бо робота була її константою, її спасінням. На восьму вечора Робін була певна настільки, наскільки можна було після ретельного вивчення всіх архівів у інтернеті, що ніхто з жителів Єрусалимського пасажу не мешкав там аж сорок років. На цей час Робін настільки зголодніла, що просто мусила поїсти, але боялася, що доведеться зіткнутися з Максом і поговорити про Страйка.

І звісно ж, у вітальні-студії вона побачила Макса перед телевізором і з Вольфгангом на колінах. Побачивши Робін, він негайно прибрав звук. У неї впало серце.

— Доброго вечора.

— Привіт,— сказала Робін.— Хочу зробити собі чогось поїсти. Ти щось будеш?

— Там є трохи запіканки, якщо хочеш.

— Тобто Страйк не все зжер?

Робін згадала про нього перша, щоб усе сталося скоріше. Вона бачила, що Максові є що сказати.

— Ні,— відповів Макс. Він зняв сонного Вольфганга з колін і поклав на диван, підвівся і пішов до кухні.— Я тобі розігрію.

— Та не треба, я сама...

Але Макс усе зробив, а коли Робін сіла за стіл з їжею і напоєм, примостився навпроти з пивом. Це було дуже незвично, і Робін раптом занервувала. То її задобрюють перед якимсь неприємним оголошенням? Невже Макс таки вирішив продати квартиру?

— Я тобі не розповідав, як отримав це чарівне помешкання? — спитав він.

— Ні,— сторожко відповіла Робін.

— П’ять років тому я одержав велику компенсацію. За лікарську халатність.

— О,— зронила Робін.

Виникла пауза. Макс усміхнувся.

— Люди зазвичай вигукують: «Ой чорт, а що сталося?» Але ти ніколи не розпитуєш, правда? Я звернув увагу. Ти не ставиш зайвих питань.

— Ну, в мене цього забагато на роботі,— відповіла Робін.

Але вона не тому не питала Макса про його фінансовий стан, а тепер не квапилася питати, що пішло не так з його лікуванням чи організмом. У власному минулому Робін вистачало речей, розпитувань про які вона не хотіла; так само вона не хотіла завдавати зайвого дискомфорту іншим.

— Сім років тому в мене почалися проблеми з серцем,— сказав Макс, роздивляючись етикетку на пиві.— Аритмія. Мене скерували до спеціаліста з захворювань серця, і він мене прооперував: розрізав і зробив абляцію синусного вузла. Ти, мабуть, і не знаєш, що воно,— додав він, підводячи очі на Робін.— Я теж не знав, поки вони не гавкнули мій. Якщо коротко, вони відібрали в мого серця здатність скорочуватися самостійно. Довелося вживити кардіостимулятор.

— О ні,— сказала Робін, не донісши до рота виделку зі шматком яловичини.

— Але найкращий момент тут такий,— провадив Макс,— що у всьому цьому не було ніякої потреби. Виявилося, що в мене ніякої передсердної тахікардії не було. То був звичайний страх сцени.

— Я... Максе, я тобі так співчуваю.

— Так, паскудна ситуація,— погодився Макс і відпив пива.— Дві непотрібні відкриті операції на серці, купа ускладнень. Я втратив роботу, чотири роки сидів безробітний, досі вживаю антидепресанти. Метью сказав, що я просто мушу подати на лікарів позов. Я б сам не став, якби він мене не підбурював. Гроші на адвокатів, купа стресу... Але врешті-решт я виграв і отримав величезну компенсацію, а він мене переконав вкласти гроші в пристойну нерухомість. Він сам адвокат, дуже добре заробляє. Менше з тим, купили ми цей будинок.

Макс відкинув з чола густу біляву чуприну й опустив очі на Вольфганга, який причалапав під стіл, щоб ще трохи насолодитися ароматом запіканки.

— За тиждень після того, як ми в’їхали, Метью попросив мене сісти і сказав, що йде. Ще чорнила на заставі не висохли. Він сказав, що боровся з собою, бо відчуває відданість мені, адже я стільки пережив, але більше не може опиратися своїм почуттям. Він сказав,— з безрадісною посмішкою додав Макс,— що зрозумів: жалість — то не кохання. Метью хотів, щоб я лишив квартиру собі й не викуповував його половину — я б і не зміг! — і просто відписав її мені. Так він знімав із себе тягар провини. І все, Метью пішов до Тьяґо. Його новий чоловік — бразилець, власник ресторану.

— Це,— тихо сказала Робін,— просто пекло якесь.

— Так, щось таке... і треба мені припиняти дивитися на їхні акаунти в «Інстаграмі».— Макс глибоко зітхнув і крізь сорочку неуважно потер шрами на грудях.— Звісно, я думав продати квартиру, але ми тут і не жили разом, тож не те щоб це місце з історією. Я не мав сили шукати нове житло й переїжджати, тож лишився і щомісяця насилу виплачую заставу.

Робін, здається, розуміла, навіщо Макс їй усе це розповів, і інтуїція її не підвела: Макс глянув просто на неї і промовив:

— Я, власне, тільки хотів сказати, що дуже тобі співчуваю. Я гадки не мав. Ільза тільки казала, що тобі погрожували пістолетом...

— А, так мене не тоді зґвалтували,— відповіла Робін і, на великий подив Макса, почала сміятися. Причиною, звісно, була втома, але вона знайшла похмурий комізм у цьому понурому переліку страшних речей, які люди заподіюють одне одному, хоча смішного, звісного, було мало: скалічене серце Макса, маска горили в її кошмарах.— Ні, зґвалтування було десять років тому. Я через те не закінчила університет.

— Чорт,— зронив Макс.

— Так,— погодилася Робін і додала, повторюючи його слова: — Паскудна ситуація.

— А ножем тебе коли? — спитав Макс, дивлячись на руку Робін, і вона знову засміялася. Справді, що їй ще лишалося?

— Це пару років тому.

— Ти вже на Страйка працювала?

— Так,— відповіла Робін і тепер уже припинила сміятися.— Слухай, про вчорашній вечір...

— Мені сподобався вчорашній вечір,— сказав Макс.

— Та ти жартуєш,— не повірила Робін.

— Я абсолютно серйозно. Це було мені дуже корисно для роботи над персонажем. Він такий весь справжній мужчина, щось таке в ньому безкомпромісне, правда?

— Ти хочеш сказати, що він поводився як скотиняка?

Макс засміявся і знизав плечами.

— А коли він тверезий, то інший?

— Так,— відповіла Робін,— тобто... не знаю. Принаймні не така скотина...— І поки Макс не спитав про її партнера ще щось, вона швидко додала: — Хай там що, про твою кулінарію він усе сказав правильно. То було фантастично. Дуже тобі дякую, мені такого бракувало.

Прибравши по собі, Робін повернулася вниз і прийняла душ перед нічною зміною. Гатчинс мав здати пост десь за годину, тож вона сіла на ліжко та знічев’я погуглила варіації на тему імені «Пол Сатчвелл». Пол А. Сатчвелл, А. П. Сатчвелл, Пол Леонард Сатчвелл, Лео Пол Сатчвелл...

Задзвонив мобільний. Робін глянула на екран. Страйк. За хвильку вона взяла слухавку, але нічого не сказала.

— Робін?

— Так.

— Можемо поговорити?

— Так,— знову відповіла Робін, хмурячись у стелю, але її серце застукотіло швидше.

— Дзвоню вибачитися.

Робін так здивувалася, що кілька секунд не могла нічого сказати. Тоді прочистила горлянку та спитала:

— А ти хоч пам’ятаєш, за що просиш вибачення?

— Е-е... так, здається,— відповів Страйк.— Я... не хотів, щоб отаке вийшло. Мав здогадатися, що тобі не дуже приємно говорити про таке за вечерею. Не подумав.

У Робін з’явилися сльози на очах.

— Гаразд,— відповіла вона ніби буденним тоном.

— Також прошу вибачення, що грубо повівся з твоїм братом і його друзями.

— Дякую,— відповіла Робін.

Вони помовчали. За вікнами так само падав дощ. Тоді Страйк спитав:

— У тебе є новини від Ільзи?

— Ні,— відповіла Робін.— А в тебе від Ніка?

— Ні,— відповів Страйк.

Знову мовчанка.

— То що, мир? — спитав Страйк.

— Мир,— відповіла Робін, не знаючи, наскільки це правда.

— Я тебе не цінував,— сказав Страйк.— Вибач. Ти найкраще, що в мене є.

— Ай, та ну тебе, Страйку,— озвалася Робін, перестала прикидатися, ніби не плаче, і гучно шморгнула носом.

— Що?

— Ти просто... це, дідько, неможливо.

— А що?

— Знайшов коли таке казати.

— Та я це не вперше кажу.

— Насправді вперше.

— Я просто іншим казав.

— Ну знаєш,— мовила Робін, тепер і плачучи, і сміючись, і потягнулася по серветки,— ти хоч розумієш, чому казати таке іншим і казати це мені — це різні речі?

— Та, мабуть, що вже розумію,— відповів Страйк,— коли ти сказала.

Він курив за маленьким столом на своїй кухні, а за вікном на горищі падав вічний дощ. Ті повідомлення від Шарлотти чомусь викликати негайну потребу подзвонити Робін і все залагодити, перш ніж їхати до Джоан у Корнволл. І тепер її голос і її сміх подіяли на нього як завше: все почало видаватися не настільки жахливим.

— Ти завтра їдеш? — спитала Робін, витираючи очі.

— Завтра о восьмій. Зустрінемося з Люсі біля оренди машин. Беремо джип.

— Будь обережний,— сказала Робін. У сьогоднішніх новинах вона чула про трьох жертв негоди — всі троє спробували кинути виклик вітру й повені.

— Та буду. Не збрешу, хотів би, щоб за кермом була ти. Люсі жахливо водить.

— Та досить уже лестити, я тебе пробачила.

— Я серйозно,— відповів Страйк, не зводячи очей з вічного дощу.— Ти й той твій курс екстремального водіння. Ти — єдина людина, яка за кермом не лякає мене до дрижаків.

— Як гадаєш, ти впораєшся?

— Джипом, мабуть, весь час не вийде. Але Полворт готовий нас рятувати. В нього є човен. Ми мусимо це зробити. У Джоан лишилися лічені дні.

— Я про тебе думатиму,— пообіцяла Робін.— І схрещу все, що зможу.

— Дяка, Робін. На зв’язку.

Коли Страйк поклав слухавку, Робін кілька хвилин просто сиділа та смакувала дивне відчуття легкості, що її охопило. Тоді потягнулася по ноутбук, просто щоб згорнути його перед нічними чатами в «лендровері». Між іншим, ніби востаннє кидаючи кості перед тим, як піти з-за столу з кепською грою, вона забила в пошук «Пол Сатчвелл художник».

...художник Пол Сатчвелл зростав у Ворику, а більшу частину життя працював на грецькому острові...

— Що? — вголос спитала Робін, ніби ноутбук це їй сказав. Вона клацнула на результат, і на екрані відкрився сайт Музею і мистецької галереї Лемінгтон-Спа. За всі години пошуків ця сторінка Робін не траплялася. Гі або щойно створили, або виправляли.

Тимчасова виставка 3-7 березня 2014 року

Місцеві митці

Музей і мистецька галерея Лемінгтон-Спа приймає тимчасову виставку творів художників з Ворикширу. Вхід безкоштовний.

Робін погортала сторінку, пропускаючи фото інших митців, аж поки не побачила його.

Понад сумнів, це був саме той чоловік. Шкіра на його обличчі задубіла й порепалася, зуби пожовтіли, пишні кучері посивіли й поріділи, але так само спадали на плечі, а у вирізі сорочки було видно густе біле волосся на грудях.

Народжений у Лемінгтон-Спа, художник Пол Сатчвелл зростав у Ворику, а більшу частину життя працював на грецькому острові Кос. Пол пише головно олією, а його навіяні мистецтвом Еллади мандрівки в світ міфу своїми чуттєвими лініями й кольорами запрошують глядача подивитися в обличчя первісним страхам і піддати сумніву упередження...

44

Широке море горя і турбот, Де загубився мій самотній човен, Не знавши, де сховатись від скорбот, Чом буйний обшир твій погуби повен І чом вали несе на мене повінь Й погрожує поглинути мене?

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Буремні води, зливи і вітровії, з якими довелося боротися, були цілком реальні, але важкий шлях Страйка й Люсі до Сент-Моса дивно нагадував сон. Обоє знали, що в кінці шляху чекає смерть; обоє вирішили, що коли встигнуть застати Джоан живою, то тепер залишаться з нею до кінця.

Джип мчав трасою, дерева навколо хиталися і тріщали. Доводилося об’їжджати широкі плеса води на місці вчорашніх ланів, на цілі милі відхилятися від шляху. Двічі їх зупиняли на блокпостах роздратовані поліціянти й радили повертати назад. Але брат і сестра пробивалися вперед; був момент, коли їм довелося дати п’ятдесятимильного гака, щоб просунутися на п’ятнадцять миль; слухали по радіо всі новини про погоду й чимдалі більше упевнювалися в тому, що прийде мить, коли джип доведеться залишити. Машину поливав дощ, шалені вітри смикали двірники з лобового скла. Брат із сестрою по черзі сідали за кермо, прагнучи до єдиної мети, і всі інші турботи наразі було відкладено.

На подив і вдячність Страйка, у кризовій ситуації відкрилася інша Люсі — так само, як хвороба розкрила іншу Джоан. Його сестра повністю зосередилася на тому, що потрібно було робити. Навіть машиною вона кермувала інакше (адже на задньому сидінні не галасувало троє синів, між якими починалися сварки й бійки, якщо мандрівка тривала довше двадцяти хвилин). Страйк уже забув, якою цілеспрямованою і практичною може бути Люсі, якою терплячою і зібраною. Спокійна рішучість зрадила їй лише тоді, коли за тридцять миль до Сент-Моса вони наштовхнулися на нездоланну перепону: дорога стала непрохідною через повінь і повалені дерева.

Люсі лишилася сидіти в машині, поклавши руки й голову на кермо й тихо схлипуючи, а Страйк відійшов під велике дерево, де сховався від безупинного дощу та скористався нагодою покурити. Він набрав Дейва Полворта, який чекав, коли знадобиться його допомога.

— А, ми так і думали, що десь там ви станете,— сказав Полворт, коли Страйк назвав йому своє місцеперебування.

— Хто «ми»?

— Дідько, ти що думаєш, я це сам-один подужаю, га, Діду? Будемо у вас за годину. Лишайтеся на місці.

І, вірний своєму слову, за годину Дейв Полворт, а з ним ще п’ятеро чоловіків, двоє з яких виявилися місцевими рятувальниками, а троє — давніми шкільними друзями Страйка, вийшли з чимдалі густішої сутіні. Всі були одягнені у водовідштовхувальний одяг і мали рибальські чоботи для зовсім затоплених ділянок. Чоловіки взяли сумки Страйка й Люсі, і, залишивши джип у провулку, гурт вирушив у пішу мандрівку.

Вони й двох годин не пройшли болотистими ґрунтами і слизьким асфальтом, коли Страйкові натерло куксу. Відкинувши гордість, він дозволив двом давнім друзям підтримувати його з двох боків. Поки дійшли до шлюпів, які Полворт підготував для мандрівки через затоплені поля, вже стемніло. То веслуючи, то відштовхуючись від дна, шлях знаходили за допомогою ліхтариків і компасів.

Полворт покликав усіх можливих друзів і знайомих, щоб забезпечити Страйкові й Люсі прохід через півострів, який шарпали шторми. Кілька миль здолали на буксирі в трактора, але подекуди доводилося пішки йти по коліно в крижаній воді. Мініатюрна Люсі погодилася, щоб найміцніший рятувальник ніс її на спині.

За чотири години по тому, як вони залишили джип, гурт увійшов до Сент-Моса. Біля воріт будинку Теда і Джоан брат і сестра по черзі обійняли всіх своїх помічників на прощання.

— Не починай,— тільки і сказав Полворт, коли стомлений і потовчений Страйк спробував висловити те, для чого, здавалося, не було слів.— Швидше вже заходь, бо на біса інакше то все було?

Тед, якого протягом усієї мандрівки тримали в курсі, в піжамі зустрів їх біля чорного ходу. Глибокими зморшками на його грубому обличчі струменіли сльози.

— Я й не сподівався, що ви доб’єтеся сюди,— повторював він, запарюючи чай.— Навіть не мріяв.

— Як вона? — спитала Люсі, яку трусило. Всі троє сіли на кухні, гріючи руки об горня з чаєм і вечеряючи грінками.

— Сьогодні змогла з’їсти трохи супу,— сказав Тед.— Вона досі... вона дуже багато спить. Але коли не спить, хоче розмовляти. Ох, вона так зрадіє, що ви тут...

І потягнулися дні, що здавалися дивними й позачасовими, як їхня мандрівка. Спершу Страйк, якому в тій важкій мандрівці протез до крові стер куксу, зняв його й пересувався маленьким будинком на одній нозі, хапаючись за спинки стільців і стіни. Він писав Робін робочі листи й відповідав на її повідомлення, але новини від неї ніби надходили не з Лондона, а з якоїсь далекої далечіні.

Джоан стала тендітною, мов пташка. Крізь прозору шкіру просвічувалися кістки. Вона висловила чітке бажання померти вдома, а не в лікарні в Труро, і лежала, схудла, крихітна, у великому двоспальному ліжку, яке займало більшу частину спальні,— його свого часу купували з розрахунку на Теда, колись високого й міцного чоловіка, спершу офіцера Королівської військової поліції, потім — відважного рятувальника з місцевої служби.

Вдень Страйк, Тед і Люсі по черзі сиділи біля ліжка Джоан; вона то спала, то ні, але завжди хотіла, щоб котрийсь із них був поруч. Уранці й удень заходила Керенза, і тільки тоді родичі залишали кімнату. Джоан більше не могла ковтати пігулки, тож Керенза почала колоти їй морфій. Страйк знав, що медсестра миє тітку й допомагає у ще інтимніших моментах: він довго одужував після ампутації і не мав ілюзій щодо роботи медсестер. Ласкава, зібрана й людяна, Керенза була однією з небагатьох людей, яких Страйкові приємно було впускати до кухні, де гуляли протяги.

Джоан трималася. Минуло три дні після прибуття Страйка й Люсі, і вона спала майже постійно, але так само чіплялася за життя.

— Це все ви двоє,— сказав Тед.— Вона не хоче йти, поки ви тут.

Страйк став боятися мовчанок, які не здатен був заповнити людський голос. Йому діяло на нерви і дзенькання ложки в чаї, який запарювали, просто щоб хоч щось робити, і сльози дядька Теда, який плакав потай, і притишені питання про здоров’я від добрих сусідів.

На п’ятий день приїхав Грег, чоловік Люсі, і привіз їхніх трьох синів. Чоловік і дружина сперечалися, чи варто висмикувати дітей зі школи заради небезпечної подорожі (хоч шторми нарешті ущухнули), але Люсі більше не витримувала розлуки. Коли Грег приїхав, хлопчики кинулися з машини одразу до мами, і вся родина міцно обійнялася, а Страйк і Тед дивилися, поєднані власною самотністю: один — старий парубок, другий — незабаром удівець. Хлопчиків відвели до кімнати Джоан провідати її, і вона зуміла навіть до них усміхнутися. Після того навіть Люк притихнув, а Джек плакав.

Обидві гостьові кімнати знадобилися новоприбулим, і Страйк, не ремствуючи, перебрався спати на диван у вітальні.

— Вигляд у тебе лайняний,— прямо сказав йому Полворт на шостий день; Страйк, який на твердому дивані прокидався щогодини, і почувався так само.— Нумо по пінті.

— А мені з вами можна? — з надією спитав Джек. Він останнім часом тягнувся більше до Страйка, ніж до батька, поки Люсі сиділа нагорі з Джоан.

— Можна, якщо твій батько дозволить,— відповів Страйк.

Грег, який ходив по саду, притискаючи до вуха телефон, і намагався брати участь у нараді в лондонському офісі, поки Люк і Адам ганяли навколо нього в футбол, схвально підняв великий палець.

Тож Страйк, Полворт і Джек разом спустилися в Сент-Мос. Небо й досі було темне, а вулиці мокрі, але вітер нарешті ущухнув.

Коли дійшли до води, у Страйка задзвонив мобільний. Він на ходу прийняв дзвінок.

— Страйк слухає.

— Це Шпеник. Ти мені писав.

— Я тобі писав десять днів тому,— сказав Страйк.

— Я справою займався, гівнюк невдячний.

— Вибач,— відповів Страйк.

Він жестом відіслав Полворта і Джека вперед, а сам затримався на дамбі, поглядаючи на сіро-зелене море й туманний обрій.

— Я тут троха попитав,— сказав Шпеник,— і те, шо я взнав, тобі, Куше, не сподобається. Ота на плівці. Ніхто нічо’ не знає. Мабуть, конкретно накосячила, шо її отак.

— Тобто ти думаєш, що вона заслужила,— сказав Страйк, роздивляючись море. Тепер важко було повірити, що ця стихія принесла таку руйнацію у місто.

— Я такого не казав, шо вона заслужила... я кажу, шо таке навіть Гнійний Риччі так просто не робив,— роздратувався Шпеник.— Ти шо, в монастирі?

— Що?

— Де ти, бляха? Тихо дуже.

— У Корнволлі.

На мить Страйкові здалося, що Шпеник зараз спитає, де то. Шпеник демонстрував разюче невігластво щодо всього, що лежало за межами Лондона.

— Дідька ти забув у Корнволлі?

— У мене тітка помирає.

— От лайно,— сказав Шпеник.— Мої співчуття.

— А де він зараз?

— Хто?

— Риччі.

— Так у притулку. Я ж казав.

— Гаразд. Дякую за допомогу, Шпенику. Я це дуже ціную.

Мабуть, уперше за весь час Шпеник закричав Страйкові, щоб той не клав слухавку.

— Агов! Альо!..

— Що? — спитав Страйк, знову піднімаючи телефон до вуха.

— Нашо ти питаєш, де він? Ти ж не підеш до Риччі говорити! Все, проїхали.

— Не проїхали,— відповів Страйк, мружачи очі під морським бризом.— Я досі не знаю, що сталося з лікаркою.

— Та срати-копати. Кулю в лоба захотів?

— На зв’язку, Шпенику,— відповів Страйк, і поки давній друг не встиг щось заперечити, він відключився і поставив телефон на безгучний режим.

Коли Страйк зайшов до «Вікторії», Полворт уже сидів за столом з Джеком, купивши два пива й колу.

— Я тут Джекові розповідаю,— повідомив Полворт Страйкові, коли детектив сів за стіл.— Розповідаю ж, га? — перепитав він у Джека, а той усміхнено закивав.— На виріст йому кажу, що це — його паб. Рідний.

— За триста миль від його домівки?

— Він народився в Корнволлі. Сам мені щойно сказав.

Родина була в гостях у Теда і Джоан, коли в Люсі почалися пологи — на місяць раніше строку. Джек народився в тій самій лікарні в Труро, де народився і Страйк.

— І з маминого боку ти Нанкарроу,— повідомив Полворт Джекові, якого схвальне ставлення Полворта дуже тішило.— Таким чином, ти з народження щирий корнволлець.

Полворт розвернувся до Страйка.

— А що то за король лондонських нетрів тобі дзвонив? Таке кокні, що було на милю чути.

— Один тип на ім’я Шпеник,— відповів Страйк.— Я тобі про нього розповідав. Його підрізали на вулиці, а мама підібрала. Так і прижився.

Страйк ковтнув пива. Чи поладнали б Полворт і Шпеник, якби з якогось дива перетнулися? Він уявляв, що вони побилися б. Для Страйка Шпеник і Полворт були мов два відмінні шматочки пазлу, які ніде не поєднаються. Коли він казав, що Шпеника підрізали на вулиці, Полворт глянув на Джека, але Страйк опустив кухоль і мовив:

— За нього не хвилюйся. Малий буде червоним беретом, як я і Тед.

Джек знову заусміхався. Він чудово проводив час.

— А можна мені трохи пива? — спитав він у дядька.

— На все свій час,— відповів Страйк.

— Тільки глянь,— сказав Полворт, показуючи на сторінку газети, яку взяв у пабі.— Вестмінстерський палац залякує шотландців, от гівню...

Страйк прочистив горло. Джек захихотів.

— Даруйте,— вибачився Полворт.— Але що це таке? Бачте, не можна буде лишити фунт національною валютою, якщо вони проголосують за незалежність? Та нехай буде в них фунт, це ж в інтересах усіх...

Хвилин десять він просторікував про локальний націоналізм, про очевидні аргументи за незалежність Шотландії і Корнволлу та про ідіотизм усіх, хто проти, аж Джек осовів від нудьги, але Страйк ухопився за останню соломинку й вивернув розмову на футбол. Як він і передбачав, «Арсенал» програв діючим чемпіонам баварцям, і в наступному матчі, понад сумнів, вилетить. Вони з Тедом дивилися матч разом, переконливо прикидаючись, що результат їм цікавий. Страйк дозволив Полворту причепитися до порушення правил, за яке Щенсного видалили з поля, і тему політики було успішно забуто.

Пізніше увечері Страйк думав про Полворта, лежачи в темряві на твердому дивані; заснути не виходило. Від утоми його вже лихоманило, боліло все тіло, повсякчас тиснув сам факт перебування тут, у забитому людьми будинку, де всі чекають, коли маленьке тіло нагорі здасться.

У цьому пропасному стані голова Страйка повнилася хаотичними думками. Він думав про категорії та кордони — ті, які ми хочемо створити й нав’язати, і ті, від яких прагнемо звільнитися, зламати їх. Згадався фанатичний блиск в очах Полворта, коли той просторікував про жорсткіший кордон між своїм краєм і рештою Англії. Страйк заснув, думаючи про облудну категоризацію в астрології, і йому наснилася Леда — як вона багато років тому розкладала карти таро в комуні в Норфолку.

Страйк прокинувся о п’ятій, бо все тіло боліло. Знаючи, що скоро прокинеться Тед, він встав і одягнувся, готовий заступити на чати біля ліжка присмертною поки дядько снідатиме.

Звісно ж, Тед почув кроки Страйка в коридорі нагорі й вийшов до нього в халаті.

— Зробив тобі чаю,— пошепки сказав Страйк.— Він у чайнику на кухні. Я з нею посиджу.

— Ти добрий хлопець,— озвався Тед, поплескавши Страйка по руці.— Вона спить, але о четвертій ми трішки побалакали. Вона давно стільки не говорила.

Розмова з дружиною, здається, трохи його підбадьорила. Тед пішов униз по чай, а Страйк тихо зайшов до знайомої кімнати й сів на стілець біля Джоан.

Шпалери не міняли, наскільки Страйкові було відомо, відколи Тед і Джоан в’їхали в цей будинок — а жили вони, відколи Тед пішов у відставку, тільки в ньому, в цьому містечку, де обоє народилися. Тед і Джоан ніби не помічали, що за кількадесят років усе в будинку обшарпалося: Джоан дуже переймалася чистотою, але, одного разу облаштувавши житло, не бачила потреби щось змінювати. На шпалерах були букетики фіолетових квітів, і Страйк згадав, як пальцем малював між ними лінії в дитинстві, коли рано-вранці забирався до Теда і Джоан у ліжко — вони лежали сонні, а він хотів снідати і йти на пляж.

За двадцять хвилин по тому, як він прийшов, Джоан розплющила очі й подивилася на Страйка так байдуже, що він був подумав — не впізнала.

— Це я, Джоан,— тихо сказав він і підсунув стільця ближче до її ліжка, ввімкнув лампу під абажуром з бахромою.— Це Корм. Тед пішов снідати.

Джоан усміхнулася. Її рука тепер була схожа на пташину лапку. Пальці покрутило. Страйк узяв її у свою долоню. Джоан щось сказала, він не розчув і нахилив до неї велику голову.

— Що ти кажеш?

— ...ти... добра людина.

— Ой, навіть не знаю,— тихо відповів Страйк.

Він тримав її руку лагідно, боячись тиснути надто сильно. Через старечі дужки навколо райдужок синява її очей здавалася зовсім збляклою. Страйк подумав про всі ті рази, коли міг приїхати, але не приїхав. Про всі ті рази, коли міг подзвонити, але не дзвонив. Про всі рази, коли забував про її день народження.

— ...людям допомагаєш.

Джоан уважно подивилася на нього, а потім з величезним зусиллям прошепотіла:

— Я тобою пишаюся.

Страйк хотів сказати, але щось стало в горлі. За кілька секунд її повіки почали опускатися.

— Я тебе люблю, Джоан.

Слова вийшли такі хрипкі, що їх ледве можна було розчути, але Страйкові здалося, що вона усміхнулася — а тоді заснула й більше не прокинулася.

45

Там в давні дні відкрилось джерело

І навсібіч розлило срібло вод: Цілющих вод — і сповнених чеснот.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Робін була ще в офісі, коли ввечері подзвонив Страйк і сказав, що Джоан померла.

— Мені дуже прикро, але боюся, що маю тут лишитися до похорону,— мовив Страйк.— Клопоту багато, а Тед убитий горем.

Він щойно розповів Тедові й Люсі план, який Джоан склала на свій похорон, і обоє розплакалися за кухонним столом. Тед плакав, бо дружина все влаштувала спеціально так, щоб було легше та зручніше йому, як завжди робила протягом п’ятдесятьох років шлюбу, а ще — бо почув, що врешті-решт вона вирішила вийти в море й чекати там на нього. Люсі плакала, бо не буде могили, куди вона сподівалася приходити і дбати про надгробок. Люсі заповнювала свої дні з доброї волі взятими обов’язками: вони надавали рамок і мети її життю, яке вона хотіла бачити якнайбільше відмінним від життя власної біологічної матері.

— Нічого,— запевнила Робін.— Ми тут даємо всьому раду.

— Точно?

— Абсолютно.

— У крематорії через повінь затримки,— пояснив Страйк.— Похорон призначено на третє березня.

На цю дату в Робін була запланована поїздка до Лемінгтон-Спа, де вона хотіла потрапити на виставку Пола Сатчвелла. Вона не стала про це казати Страйкові: було чути, що він зараз не здатен думати про щось інше, крім Джоан і свого життя в Корнволлі.

— Не хвилюйся,— повторила вона й додала: — Я дуже тобі співчуваю, Корморане.

— Дякую,— відповів Страйк.— Я й забув, що воно таке, організовувати похорон. Довелося вже владнати одну суперечку.

Коли він виклав плани Джоан на власний відхід, а Люсі й Тед витерли сльози, Тед запропонував, щоб учасники похорону не купували квіти, а передали пожертви до Макмілланівського фонду підтримки хворих на рак.

— ...але Люсі заперечила, що Джоан хотіла б квіти,— розповів Страйк Робін.— Я сказав, що можна запропонувати вибір. Тед на те сказав, що люди захочуть зробити і те, і те, а воно дорого, але хрін з ним. Люсі права. Джоан хотіла б квіти — і щоб багато. Вона саме за квітами оцінювала похорони інших.

Коли попрощалися, Робін посиділа за партнерським столом якийсь час, міркуючи, чи доречно буде надіслати квіти від агенції на похорон Страйкової тітки. Вона не була знайома з Джоан і боялася, що квіти на знак співчуття можуть здатися дивним чи навіть надмірним кроком. Згадалося, як минулого літа вона запропонувала забрати Страйка з будинку Джоан у Сент-Мосі на машині, а він різко відмовився, поставивши, як завше, стіну між Робін і своїм приватним життям.

Позіхаючи, Робін сіла за комп’ютер, закрила готовий файл на Листоношу, куди вносила виправлення, підвелася і пішла по пальто. Біля дверей спинилася, дивлячись на своє байдуже віддзеркалення в склі. А тоді, ніби зреагувавши на нечутну команду, повернулася до кабінету, увімкнула комп’ютер і, не дозволяючи собі засумніватися, замовила доставку до Сент-Моса вінка з темно-рожевих троянд з написом «Глибокі співчуття від Робін, Сема, Енді, Сола й Пат».

Залишок місяця Робін працювала без спочину. Вона провела останню зустріч з ведучим прогнозу і його дружиною, на якій назвала особу Листоноші й повідомила її ім’я та адресу, а також отримала від них останню виплату. Тоді на її прохання Пат запросила клієнтку з черги очікування, брокерку, яка підозрювала, що чоловік спить з нянькою. Назавтра жінка приїхала до офісу, щоб обговорити деталі та сплатити аванс.

Брокерка не дала собі клопоту приховати розчарування від того факту, що з нею зустрічається Робін, а не Страйк. Це була худа вицвіла білявка сорока двох років, чиє пересвітлене волосся зблизька скидалося на тонкий дріт. Робін вона не сподобалася, аж тоді під кінець допиту білявка заговорила про чоловіка, який збанкрутував і тепер працював з дому, годинами лишаючись наодинці з нянею.

— Чотирнадцять років,— сказала брокерка.— Чотирнадцять років, троє дітей, а тепер...

Вона сховала обличчя в тремких руках, а Робін, яка почала зустрічатися з Метью ще в школі, несподівано поспівчувала жінці, попри її несимпатичну манеру триматися.

Коли нова клієнтка пішла, Робін викликала Морриса до офісу та призначила йому перше стеження за нянькою.

— Завжди готовий,— сказав він.— Як тобі ідея називати клієнтку БС?

— Розшифруй,— сказала Робін.

— «Багата сучка»,— вишкірився Моррис.— Така вже фіфа.

— Ні,— без усмішки відповіла Робін.

— Упс,— звів брови Моррис.— Фемінізм тисне?

— Типу того.

— Гаразд, тоді як...

— Вона в нас буде місіс Сміт, за назвою її вулиці,— холодно відповіла Робін.

За кілька днів стежити за нянькою випало й самій Робін. Виявилося, що то брюнетка з осяйним волоссям, трохи схожа їй на колишню дівчину Страйка Лорелею. Діти брокерки відверто обожнювали няню — і чоловік, як побоювалася Робін, теж. Він жодного разу не торкнувся няньки, але показував усі ознаки закоханості: дзеркалив мову її тіла, надто активно сміявся над її жартами, квапився відчинити перед нею двері та хвіртки.

Ще за кілька днів Робін на секундочку задрімала за кермом, коли їхала до будинку Елінор Дін у Сток-Ньюїнгтоні. Рвучко прокинувшись, вона негайно увімкнула радіо й відчинила вікно, аж очі засльозилися від холоду й нічного смогу, але цей випадок її налякав. У наступні кілька днів вона почала пити більше кави, щоб не засинати. Від цього Робін зробилася полохливою, а ще стало важко спати в принципі, навіть коли випадала рідкісна нагода подрімати.

Робін завжди дуже відповідально ставилася до грошей агенції, як і сам Страйк, сприймаючи кожне витрачене пенні так, наче його вираховують з її власних прибутків. Звичка до економії лишилася в неї і після того, як добробут агенції перестав залежати від того, скільки грошей вони встигнуть отримати від клієнтів, перш ніж прийде чергова вимога заплатити від банку. Робін була в курсі, що Страйк кладе собі в кишеню зовсім малу частку прибутків, натомість вкладаючи кошти в агенцію. Він так і вів спартанський спосіб життя в квартирі на дві з половиною кімнати над офісом. Бували місяці, коли Робін, партнерка на зарплаті, приносила додому більше грошей, ніж він, старший партнер і засновник фірми.

Це знання поглибило відчуття провини за те, що Робін забронювала собі кімнату в готелі «Прем’єр-Інн» у Лемінгтон-Спа на ніч неділі напередодні відкриття виставки Сатчвелла. До містечка було їхати дві години; Робін розуміла, що можна просто виїхати раненько в понеділок замість ночувати в готелі. Однак вона була настільки виснажена, що боялася знову заснути за кермом.

Кімнату в готелі Робін вирішила виправдати тим, що так матиме ще добу до виставки і зможе оглянути церкву, де Марго буцімто бачили після зникнення. Вона спакувала ксерокопії всіх сторінок з нотатника Талбота, де згадувався Пол Сатчвелл, плануючи вивчити їх у тиші готельної кімнати. Також Робін узяла букіністичний примірник «Твого місця під Сонцем» Еванджеліни Адамс, нерозпаковану колоду карт таро та «Книгу Тота». Робін не казала Страйкові про ці покупки і не планувала компенсувати їх з коштів агенції.

Робін любила Лондон, але іноді серце уродженки Йоркширу прагнуло дерев, пустищ і пагорбів. Ідучи одноманітною трасою М40, вона проминала хутори й села з архаїчними назвами — Мідлтон-Чейні, Темпл-Гардвік, Бішопс-Ітчингтон — і бачила рівні зелені поля. День був мокрий і прохолодний, але приніс довгоочікуване дихання весни, а з розривів між прудкими білими хмарами проривалося жорстке проміння сонця, що виповнювало «лендровер» світлом, у якому віддзеркалення Робін у брудному склі перетворювалося на блідий сірий привид. Треба помити машину; власне, за той час, поки вона без упину працювала на агенцію, накопичилася купа дрібних особистих справ — подзвонити мамі, на чиї дзвінки вона не відповідала, а також адвокатці, яка нагадала про досудове врегулювання в березні, а ще вищипати брови, купити нові черевики, переказати Максові гроші, щоб оплатити свою половину муніципального податку.

За вікнами миготіли живі огорожі, а Робін свідомо прогнала думки про буденне, зосередившись на Полі Сатчвеллі. Навряд чи вона знайде його в Лемінгтон-Спа: нащо сімдесятип’ятирічному чоловіку залишати домівку на Косі заради візиту до провінційної мистецької галереї? Сатчвелл, мабуть, надіслав картини з Греції чи надав дозвіл їх виставити. Робін уявила сліпучо-білу віллу, майстерню серед оливкових гаїв. Нащо їхати з такого місця? Вона планувала вдати, що хоче купити чи замовити його картину, і таким чином отримати домашню адресу Сатчвелла. Робін дозволила собі кілька секунд пофантазувати про те, як разом зі Страйком летить до Греції, щоб розпитати старого художника. Уявляла, як їх омиє теплом, мов з пічки, коли літак сяде в Афінах, як вона в сукні й сандалях підніматиметься курним шляхом до Сатчвеллових дверей. А тоді уява намалювала їй Страйка в шортах і виставлений напоказ металевий штир його протеза, і Робін стало соромно за свої фантазії. Вона відкинула їх, не чекаючи, поки уява поведе її на пляж чи до готелю.

На околиці Лемінгтон-Спа Робін поїхала за вказівником до церкви Всіх Святих — її розвідка показала, що тільки там Чарльз Рамедж міг бачити Марго. Дженіс говорила про «велику церкву»; церква Всіх Святих принаджувала туристів саме своїми розмірами. При інших церквах у Лемінгтон-Спа не було цвинтарів. Ба більше, церква Всіх Святих лежала просто на шляху будь-кого, хто їхав з Лондона. Робін погано уявляла, нащо Марго стала б роздивлятися надгробки в Лемінгтон-Спа, поки чоловік через усі газети просив повідомити про її місцеперебування, а коханець з Лемінгтон-Спа лишався в Лондоні; однак у неї було дивне передчуття, що коли вона огляне церкву сама, то краще зрозуміє, чи була тут Марго взагалі. Зникла лікарка здавалася Робін надзвичайно реальною.

Вона знайшла, де припаркуватися на вулиці Прайорі-Терес просто під церквою, і пішки обійшла її, чудуючись на самі габарити споруди. Як на таке маленьке містечко, це була велетенська церква — власне, цілий собор з високими стрілчастими вікнами. Звернувши праворуч, на Черч-стріт, Робін відзначила збіг — так само називалася вулиця в Лондоні, де жила Марго. Праворуч невисока стіна з поруччям нагорі здавалася ідеальним місцем, де мотоцикліст міг зупинитися і випити чаю з термоса, милуючись цвинтарем.

От тільки цвинтаря не було. Робін різко спинилася. Вона бачила тільки дві могили — дві кам’яні домовини, з яких час стер написи. Окрім них, тут був лише газон з двійкою перехресних стежок.

— А то бомба впала.

В бік Робін ішла бадьора мама з подвійним візочком, у якому спало двоє хлопчиків-близнят. Вона правильно зрозуміла, чому Робін так різко зупинилася.

— Правда?

— Так, у сороковому році,— відповіла жінка, сповільнюючи кроки.— Люфтваффе.

— Ого. Жах,— сказала Робін, уявивши розорену землю, розбиті могильні камені, може, навіть уламки гробів і кісток.

— Так... але ці дві не зачепило,— озвалася жінка, показуючи на дві старовинні могили в тіні тиса. Один з хлопчиків потягнувся уві сні, його повіки затремтіли. Жінка скривила комічну гримаску та стрімко рушила далі, трусячи візочок.

Робін увійшла на огороджену ділянку, де колись був цвинтар, роззираючись і не знаючи, що тепер думати про розповідь Рамеджа. У 1974 році, коли він буцімто бачив, як Марго ходить між надгробками, тут уже не було цвинтаря як такого. Чи велике кладовище — те, що уявила Дженіс Бітті, коли почула, що Марго роздивлялася могили? Робін подивилася на два вцілілі надгробки. Звісно, якщо Марго роздивлялася саме їх, то опинилася зовсім близько від мотоцикліста, який зупинився під церквою.

Робін торкнулася холодних ґрат, які перешкоджали цікавим чіпати старовинні могили, і придивилася до кам’яних домовин. Що тут принадило Марго? Викарбувані на порослому мохом камені літери ледве можна було роздивитися. Робін нахилила голову, силуючись їх прочитати.

Ввижається, чи що? Там що, написано «Virgo» — «Діва» латиною — чи то Робін начиталася Талботових гороскопів? Та що довше вона придивлялася до слова, то більше воно їй скидалося на «Virgo».

Зодіакальний знак Діви в Робін асоціювався в першу чергу з двома людьми — її колишнім чоловіком Метью і Дорогі Оукден, удовою-секретаркою з роботи Марго. Робін настільки призвичаїлася до мови нотаток Талбота, що чула в голові «Дороті», коли дивилася на символ Діви. Тепер Робін дістала телефон і погуглила могилу. Стало спокійніше, коли вона впевнилася, що не дожилася до галюцинацій: тут справді знайшов останній спочинок такий собі Джеймс Вірґо-Данн.

Але чим ця могила зацікавила Марго? Робін погортала генеалогічну сторінку Вірго й Даннів і дізналася, що чоловік, чиї кістки лягли в землю за кілька кроків від неї, народився на Ямайці й був власником сорока шістьох рабів.

— А і не шкода тебе тоді,— пробурчала Робін, сховала телефон назад у кишеню і пішла по периметру в бік фасаду церкви, до великих дубових двостулкових дверей, окутих залізом. Піднімаючись до них кам’яними сходами, Робін почула, що всередині грає церковний гімн. Звісно: сьогодні ж неділя.

По секундному ваганні Робін як могла тихенько відчинила двері й зазирнула всередину. Церква була величезна й похмура: холодні параболи сірого каменю, півсотні метрів зимного повітря від вірян до стелі. Така гігантська споруда мала сенс у добу Регентства, коли сотні людей приїздили сюди на води, але нині віряни і близько не заповнювали цей простір. На Робін озирнувся служитель у чорному; вона вибачливо усміхнулася, тихо причинила двері та спустилася на тротуар, де велика сучасна скульптура — сталеві кільця товстезної пружини — уособлювала цілюще джерело, на якому побудували місто.

По сусідству саме відчинявся паб, а Робін кортіло кави, тож вона перейшла дорогу й увійшла до «Старої бібліотеки».

Інтер’єр тут був такий самий похмурий, як у церкві, весь декор виконаний у брунатних тонах. Робін купила каву, сіла в дальній куток, щоб ніхто на неї не дивився, і поринула в роздуми. Зазирнувши до церкви, вона не побачила нічого. Марго була атеїсткою, але церква — це місце, де людина може сісти й поміркувати і ніхто її не чіпатиме. Можливо, Марго потягнула до церкви Всіх Святих ота невизначена потреба, яка спонукала колись Робін зайти на незнайомий цвинтар, сісти на дерев’яну лаву й поміркувати про хитке становище свого шлюбу?

Робін відставила чашку з кавою, розкрила сумку й дістала стос ксерокопій тих сторінок з нотатника Талбота, де згадувався Пол Сатчвелл. Розправляючи аркуші, вона кинула побіжний погляд на двох чоловіків, що сідали за сусідній столик. Той, що сідав спиною до неї, був високий і широкоплечий, з густими темними кучерями, і Робін нагадала собі, що то не Страйк, бо Страйк у Сент-Мосі,— але встигла відчути радісний трем.

Незнайомець, видно, відчував погляд Робін, бо озирнувся, а вона ледве встигла відвести очі. Робін помітила сині, як у Морриса, очі, слабке підборіддя і коротку шию, а тоді схилила голову над гороскопами, відчуваючи, що червоніє. Раптом стало неможливо розібрати всі ті малюнки й символи перед очима.

Робін оповили хвилі сорому, зовсім недоречного, коли просто випадково перехопиш погляд незнайомої людини. Десь усередині згасали останні іскри радості, яку вона відчула, подумавши, що бачить Страйка.

Просто помилилася, та й усе. «Нема тут про що хвилюватися. Заспокойся».

Але замість читати нотатки, вона сховала обличчя в долонях. У незнайомому барі замордована втомою Робін здалася і зрозуміла, що цілий минулий рік уникала думок про свої справжні почуття до Страйка. Вона намагалася розв’язатися з Метью, звикала до нової квартири й нового сусіди, відбивалася від тривог і осуду батьків, відкараскувалася від липучого Морриса, ухилялася від обурливих ігор Ільзи в сваху, ще й працювала удвічі більше... і так легко було більше ні про що не думати, а надто про таке каверзне питання, як її справжні почуття до Корморана Страйка.

Тепер у темному кутку брунатного пабу не було чим зайняти думки, і Робін згадала, як під час медового місяця ночами ходила білим пляжем, коли Метью вже лягав спати, і питала себе, чи не закохана вона в чоловіка, який тоді був їй не партнером, а начальником. Вона протоптала стежку в піску, ступаючи туди-сюди, і врешті-решт дійшла висновку, що ні, що йдеться про суміш дружби, захоплення і вдячності за можливість розпочати омріяну кар’єру — яка, здавалося, колись зачинилася для неї назавжди. Робін симпатизувала своєму партнеру; захоплювалася ним; була йому вдячна. Та й по тому. Та й усе.

Проте... згадалося, як приємно було знову сидіти з ним у кав’ярні по двох тижнях розлуки, як вона раділа — попри всі обставини,— коли бачила його ім’я на екрані телефону.

Майже перелякавшись, Робін змусила себе згадати, як Страйк часом бісить, який він буркотливий, замкнений, невдячний, ще й зі зламаним носом і чуприною, схожою на лобкове волосся,— і близько не такий гарний, як Метью чи навіть Моррис...

Але він був її найкращим другом. Визнавши це — після того, як вона стільки часу вагалася,— Робін відчула, як боляче стискається серце, тим більше що вона розуміла: зізнатися в цьому Страйкові не буде можливо ніколи. Вона легко уявляла, як він сахається її, мов сполоханий бізон, налякавшись неприхованого вияву прихильності, й укріплює перепони, які ставить між собою і Робін щоразу, як вони опиняються надто близько. Однак було й полегшення в цьому визнанні болючої правди: вона таки сильно небайдужа до свого партнера. Вона довіряє йому в найголовнішому — вірить, що він учинить правильно й з правильних міркувань. Робін захоплюється його розумом, його впертістю, а ще — його самодисципліною, на яку здатен не кожен чоловік з двома ногами. Іноді її шокувало те, наскільки Страйк себе не жаліє. Вона любила й поділяла його прагнення до правди, непохитну рішучість розв’язувати й розкривати.

Було й ще дещо — дещо вкрай незвичне. Страйк жодного разу не викликав у неї відчуття фізичного дискомфорту. Весь той час, що вона працює в агенції, вони бувають в офісі удвох, і хоч Робін — висока жінка, та Страйк вищий і більший — і однак жодного разу він не змусив її про це згадати, на відміну від інших чоловіків, які хочуть навіть не налякати, а просто похизуватися, мов павич, що розпускає хвоста. Метью не зумів змиритися з тим, що Страйк і Робін повсякчас були разом у тісному офісі, не повірив, що Страйк не користувався нагодою, не робив у її бік авансів — хай і ледь помітних.

Але Робін — навіки гіперчутлива до небажаних доторків, хтивих косих поглядів, вторгнень в особистий простір, порушення встановлених кордонів — у товаристві Страйка жодного разу не відчула отого сорому за перебування у власному тілі, який викликають чужі спроби штовхнути стосунки в іншу царину. Приватне життя Страйка було глибоко утаємниченим, і хоч це іноді сердило Робін (передзвонив він тоді Шарлотті Кемпбелл чи ні?), любов до приватності спонукала його поважати й чужі кордони. Не було такого, щоб він ліз із недоречними доторками під виглядом допомоги; Страйк не клав їй долонь на поперек, не хапав за руки, не дивився так, що шкіра йшла сиротами, не змушував затулятися, згадуючи про всі ті сутички з буйними чоловіками, які лишили на Робін шрами видимі й невидимі.

Насправді (чого б не визнати цього перед собою, коли вона така втомлена й безборонна?) за всі чотири роки Робін тільки двічі непомильно відчувала, що Страйк бачить у ній привабливу жінку, а не друга, ученицю чи молодшу сестру.

Перший випадок був тоді, коли в ході першого спільного розслідування вона пройшлася перед ним у зеленій сукні від Каваллі, а він відвів очі, ніби глянув на сліпуче світло. Робін потім стидалася власного вчинку: вона не бажала, щоб Страйк це сприйняв як провокацію чи спробу звабити, вона просто хотіла добути інформацію з продавчинь. А потім Страйк подарував їй ту сукню, думаючи, що більше не побачить Робін, і їй здалося, що почасти він хотів тим дарунком сказати: ні, він не відмовляється від того погляду, Робін справді мала в сукні чудовий вигляд. Від цієї підозри їй було ніяково, але водночас радісно, ще й лестило.

Другий випадок — згадувати його було боляче — стався, коли на власному весільному бенкеті вона стояла на вершечку сходів, а Страйк — на кілька східців нижче, і вона покликала його, а він озирнувся і глянув на молоду. Він був поранений і виснажений, і знову Робін помітила на його обличчі спалах чогось відмінного від дружнього почуття, а тоді вони обійнялися, і вона відчула...

От про це краще не думати. Не треба думати про ті обійми, про те, як у них було затишно, про безумство, яке їй тоді спало на думку: що зараз він скажи: «ходи зі мною»,— і вона погодиться.

Робін зібрала зі столу гороскопи, запхала в сумку й пішла надвір, лишивши пів чашки недопитої кави.

Сподіваючись, що прогулянка розжене спогади, вона перейшла через кам’яний місток над повільною річкою Лем з плямами ряски та проминула колонаду Королівських мінеральних ванн, де завтра мала відкритися виставка картин Сатчвелла. Робін простувала швидко, сховавши руки в кишенях, і намагалася зосередитися на краєвидах Променаду: колись бездоганно білі ампірні будівлі нині були спотворені вітринами.

Курорт Лемінгтон-Спа анітрохи не підняв їй настрій. Містечко надто сильно нагадувало інше курортне місто — Бат, в університеті якого вчився Метью. Видовжені симетричні вигини ампірних будівель, прості класичні фасади завжди асоціюватимуться в Робін з колись такими милими спогадами, зіпсованими пізнішими відкриттями; їй ввижатиметься, що вони з Метью гуляють рука в руці, але при тому Робін знатиме, що вже тоді він спав із Сарою.

— Та пішло воно,— пробурмотіла Робін, зморгуючи сльози. Вона різко розвернулася і пішла назад, до припаркованого під церквою «лендровера».

Лишивши машину біля готелю, вона зазирнула до місцевого універмагу, де купила поїсти, тоді відмітилася в автоматі самообслуговування в фоє і піднялася в свій номер на одну особу. Кімната була маленька й аскетична, але ідеально чиста і зручна, а вікно дивилося на розкішно-потворну ратушу з біло-червоної цегли, обліплену силою-силенною завитків, сандриків і левів.

Двійко сандвічів, шоколадний еклер, банка дієтичної кока-коли і яблуко покращили Робін настрій. Сонце повільно опускалося за будівлі на Променаді, а вона скинула взуття і дістала з сумки ксерокопії Талботових нотаток і колоду таро Тота, яке вигадав Алістер Кроулі й у якому Білл Талбот шукав відповіді на загадку зникнення Марго. Витрусивши колоду з пачки в долоню, Робін почала перебирати карти, роздивляючись картинки. Як вона й підозрювала, Талбот перемалював чимало образів до свого записника — вочевидь, з тих карт, які траплялися йому під час частих спроб розкрити справу за допомогою таро.

Робін розгорнула ксерокопію «рогатої сторінки» (як вона подумки її охрестила): на ній Талбот міркував про три рогаті знаки зодіаку — Козерога, Овна й Тільця. Сторінка походила з останньої чверті записника, де цитат з Алістера Кроулі, астрологічних символів і дивних картинок було значно більше, ніж твердих фактів.

«Рогата сторінка» засвідчувала поновлення інтересу Талбота до Сатчвелла, якого детектив спершу викреслив на основі того, що Сатчвелл — Овен, а не Козеріг. Талбот склав повний натальний гороскоп Сатчвелла й дав собі клопіт відзначити деякі аспекти фразою «так само в АК». «Так само в АК». «І НЕ ЗАБУДЬ ПРО ЗВ’ЯЗОК З РАС».

На додачу до всього, таємничий Шмідт і далі виправляв знаки, хоча Сатчвеллові було дозволено залишитися Овном.

Тут на думку Робін спала дивна ідея: концепція чотирнадцяти-знакового Зодіаку — відверта дурниця («А хіба Зодіак на дванадцять знаків — не дурня?» — спитав голос у її голові, навдивовижу схожий на Страйків), але ж дати попливуть, якщо втиснути в систему ще два знаки ?

Вона взяла мобільний і загуглила «14-знаковий зодіак Шмідт».

— О Боже,— вголос вимовила Робін у тиші номеру.

Вона ще не до кінця зрозуміла, що читає, коли мобільний у руці задзвонив: Страйк.

— Алло,— поспіхом вимовила Робін, перемикаючи телефон на гучний зв’язок, щоб не відриватися від читання.— Як ти?

— Втомився як собака,— відповів Страйк; з голосу було це чути.— Що сталося?

— Ти про що? — здивувалася Робін, бігаючи по рядках очима.

— У тебе такий голос, ніби ти знайшла щось нове.

Робін засміялася.

— Гаразд, ти не повіриш, але я щойно знайшла Шмідта.

— Кого-кого знайшла?

— Шмідта, Стівена Шмідта. Це реальна людина! У 1970 році він написав книжку «Астрологія 14» і запропонував включити до зодіакального кола ще два знаки — Змієносця і Кита, тобто Цетуса!

На мить стало тихо, а тоді Страйк пробурчав:

— Якого дідька я це проґавив?

— Пам’ятаєш, у будинку, де мешкала Марго, є статуя чоловіка зі змією в руках? — спитала Робін, відкидаючись на подушки серед розкиданих карт таро.

— Асклепій,— відповів Страйк.— За римською легендою, після смерті перетворився на сузір’я Змієносця. Бог-цілитель.

— Це пояснює зміну дат, еге ж? — спитала Робін.— І зрозуміло, чого бідний Талбот так заплутався! Він намагався всіх розкидати по зсунутих датах за Шмідтом, але не виходило. А інші астрологи, яких він читав, так і керувалися гороскопом на дванадцять знаків...

— Авжеж,— перебив її Страйк,— і божевільний тип від того поїхав ще більше, так-так.

Його тон ніби казав: «Це дуже цікаво, але не важливо». Робін дістала з-під себе «трійку дисків» і неуважно придивилася до карти. Тепер вона так добре розумілася на астрологічних символах, що одразу впізнала Марс у Козерогу.

— А в тебе як справи? — спитала вона.

— Ну, завтра прийде стільки людей, що церква не вмістить, тож Джоан раділа би. Я дзвоню сказати, що виїду назад до Лондона у вівторок.

— Тобі точно не треба затриматися?

— Сусіди обіцяють дивитися за Тедом. Люсі запрошує його трохи пізніше приїхати до Лондона. А в тебе які новини?

— Гм... згадую... я закрила справу Листоноші,— відповіла Робін.— Здається, наш ведучий навіть розчарувався, коли дізнався, хто його переслідувач. А от його жінка страшенно зраділа.

Страйк рохнув.

— Тож натомість ми взяли справу брокерки,— провадила Робін.— Нічого осудного між чоловіком і нянькою поки що не сфотографували, але гадаю, чекати недовго.

— Ти заслужила на дуже велику відпустку, Робін,— грубувато мовив Страйк.— Не знаю, як тобі дякувати.

— Та ну тебе,— відповіла вона.

Невдовзі по тому вони поклали слухавки.

У номері раптом стало темно. Сонце опустилося; обриси міста тепер нагадували монструозний готичний палац. Робін увімкнула нічник і озирнулася на ліжко, закидане гороскопами й картами таро. З погляду Страйкового скептицизму, малюнки Талбота здавалися карлючками в щоденнику підлітка — ні до чого не ведуть, і намалювали їх винятково з любові до чудес.

Позіхаючи, Робін поскладала ксерокопії і сховала до сумки, сходила в душ, у піжамі повернулася в ліжко й зібрала колоду таро, складаючи карти по порядку й перевіряючи, щоб жодна не загубилася. Не хочеться, щоб у прибиральниці склався в голові образ людини, яка лишає в готельному номері карти таро.

Уже майже сховавши карти в коробку, Робін раптом сіла й почала їх тасувати. Вона була надто втомлена, щоб робити рекомендований у буклетику до колоди розклад на п’ятнадцять карт, але з ретельного вивчення Талботових нотаток знала, що іноді детектив шукав відповіді всього-на-всього у трьох картах: перша означала «природу проблеми», друга — «причину», а третя — «рішення».

Хвилину потасувавши карти, Робін перевернула першу карту й виклала її у коло світла від нічника: «принц чаш». Оголений блакитнувато-зелений чоловік осідлав орла, який пірнав до води. В одній руці чоловік мав кубок зі змією, у другій — квітку лотоса. Робін дістала з сумки «Книгу Тота» і прочитала значення карти:

Моральні риси людини, зображеної на цій карті,— хитрість, прихована жорстокість і вправність. Він дуже потайний і в усіх своїх проявах — митець.

Їй негайно спав на думку Денніс Крід: свого роду майстер убивства.

Робін перевернула другу карту: «четвірка чаш», або ж «розкіш». Зі ще однієї квітки лотоса струменіла вода в чотири кубки — цього разу золоті. Робін зазирнула в книгу.

Карта вказує на Місяць у Раку, і це — її власний дім; проте сам Рак так розміщений, що йдеться про певну слабість, про занурення в жадання.

Це що, карти таро критикують її за потяг до комфорту? Робін окинула поглядом кімнату-коробку, а тоді перевернула останню карту.

Знову чаші та знову лотоси: двійко переплетених риб ллють воду в золоті кубки, що стоять на поверхні зеленого озера.

Кохання... Ця карта також вказує на Венеру в Раку. Вона показує гармонію між чоловічим і жіночим началом у найширшому сенсі. Йдеться про ідеальну, мирну гармонію...

Робін кілька секунд роздивлялася карту, а тоді поклала її до перших двох. Всі — чаші. Наскільки вона знала після вивчення «Книги Тота», чаші означають воду. Що ж, вона — в курортному містечку, куди колись виїздили «на води»...

Робін потрусила головою, хай навіть ніхто її зараз не бачив, повернула карти до коробки, лягла в ліжко, виставила будильник і вимкнула світло.

46

Де той язичник гордий припочив, Захований у тінь біля струмка: І був це він — той, що давніш гнітив Прекрасну Уну...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Цілу ніч Робін прокидалася від тривожних снів. Марилося, ніби вона знову задрімала за кермом, проспала та прийшла до галереї, а виставка Сатчвелла вже закінчилася. Щойно о сьомій задзвонив будильник, вона примусила себе встати, помилася, одягнулася і, щаслива залишити безликий номер, зі спакованою сумкою попрямувала до готельної їдальні, пофарбованої у задушливий брудно-зелений колір, де поснідала мюслями й кавою.

Надворі її зустрів свіжий, але хмарний день. Холодне срібне сонце ледь пробивалося з-за хмар. Поклавши сумку до «лендровера», Робін пішки рушила в бік Королівських мінеральних ванн, де в одній із зал мала відкритися виставка Сатчвелла. Ліворуч від Робін розкинувся мальовничий парк Джефсон-Ґарденз із рожевим фонтаном, який ніби зійшов з карт таро Кроулі. На його вершечку виднілося четверо резервуарів у формі пласких мушель.

...йдеться про певну слабість, про занурення в жадання...

«Ти вже сама як Талбот»,— строго сказала собі Робін. Вона пришвидшила кроки і прийшла до Королівських мінеральних ванн навіть зарано.

Будівлю щойно відчинили; від скляних дверей ішла молода жінка в чорному зі зв’язкою ключів у руках. Робін увійшла всередину й виявила, що всередині майже не лишилося слідів ампірної галереї з мінеральними ваннами: підлогу вимостили сучасними сірими кахлями, стелю підтримували металеві колони. Одне крило просторого приміщення займала кав’ярня, друге — крамниця. Галерею Робін побачила навпроти, ще за одними скляними дверима.

Галерея являла собою одне довге приміщення з цегляними стінами й дерев’яною підлогою, де тимчасово виставили твори місцевих митців. Усередині було всього троє людей: огрядна пані з сивим каре та в обручі, дрібний чоловічок з песиком на руках (Робін вирішила, що то чоловік огрядної пані) і ще одна молода жінка в чорному — мабуть, теж працівниця. Голос сивої пані гуркотів галереєю, ніби в спортзалі:

— А я казала Шоні, що «Лонг-Ітчингтону» потрібне акцентне світло! Його тут ледь видно, куток темнючий!

Робін повільно пішла галереєю, роздивляючись полотна й ескізи. На тимчасовій виставці вивісили твори п’ятьох майстрів, але роботу Пола Сатчвелла вона впізнала дуже легко: його картини повісили на чільні місця, і вони яскраво вирізнялися на тлі місцевих краєвидів, портретів блідих британців на автобусних зупинках і натюрмортів.

У сценах з грецьких міфів звивалися оголені фігури. Персефона виривалася з обіймів Аїда, який ніс її до світу мертвих; Андромеда напнула ланцюги, що ними її прикували до скелі, а з моря підносився дракон, готовий її зжерти; Леда розкинулася серед комишів, а Зевс у подобі лебедя налаштувався її запліднити.

Робін дивилася на ці картини, а в її уяві раптом спливли рядки з пісні Джоні Мітчелл: «When I first saw your gallery, I liked the one of ladies[7]...»

Однак Робін не була певна, що їй ці картини подобаються. Жіночі фігури всі були чорнокосі, з оливковою шкірою, важкими персами, повністю або частково оголені. Написано майстерно — але, на погляд Робін, якось ласолюбно. Обличчя всіх жінок виражали пустопорожню розв’язність, а ще Сатчвелл відверто тяжів до міфів, у яких ішлося про зв’язування, зґвалтування, викрадення.

— Вражає, правда? — спитав кволий чоловік сердитої авторки «Лонг-Ітчингтона», підходячи до Робін і вдивляючись у картину, на якій оголена Іо з роздмуханим волоссям і пітними персами тікала від бика з гаргантюанською ерекцією.

— Гм-м,— відповіла Робін.— Цікаво, чи він сам відвідає виставку. Пол Сатчвелл.

— Він учора казав, що зазирне,— мовив чоловік.

— Зазирне? Тобто він тут? В Англії?

— Ну так,— трохи здивувався чоловічок.— Учора він тут був, дивився, як вішали картини.

— Приїхав до родичів, наче так він казав,— утрутилася молода жінка в чорному, радіючи нагоді втекти від розмови з розлюченою мисткинею в обручі.

— А у вас немає його контактів? — спитала Робін.— Може, адреси, за якою він зупинився?

— Ні,— відповіла жінка, явно заінтригована. Місцеві художники, вочевидь, зазвичай не викликали такої цікавості.— Але якщо хочете, можете залишити своє ім’я та адресу, а коли він зайде, я скажу, що ви хотіли поспілкуватися.

Тож Робін слідом за молодою жінкою вийшла у приймальню, де записала своє ім’я і номер телефону на папірці, а тоді (серце швидко калатало від радості) пішла до кав’ярні, купила капучино й сіла під довгим вікном, що дивилося на Королівські мінеральні ванни. Звідси було добре видно людей, які заходили до будівлі.

Може, повернутися до готелю і побути в Лемінгтон-Спа, поки Сатчвелл не з’явиться? А Страйк би вирішив, що варто закинути інші справи в надії на зустріч із Сатчвеллом? Він сьогодні ховає Джоан; не можна обтяжувати його цим питанням.

Цікаво, що він зараз робить? Мабуть, уже вдягнувся на службу. Робін лише тричі бувала на похороні. Коли вона ще вчилася в університеті, помер дідусь із маминого боку: вона поїхала додому на похорон і вже не повернулася. Ту подію Робін ледве пам’ятала: всі сили пішли на підтримання крихкої видимості благополуччя; згадувалося тільки дивне відчуття безтілесності під тонким шаром бадьорості, з якою вона приймала налякані розпитування родичів, які були в курсі того, що з нею сталося. Також згадувалося, що Метью тримав її за руку. Він тоді навіть пропустив важливий матч у регбі, щоб тільки прийти й бути з нею.

А ще був похорон чотири роки тому, коли вони зі Страйком відвідали кремацію убитої дівчини, розслідуючи свою першу справу про вбивство, й удвох стояли в дальній частині безликого крематорію, куди прийшло всього кілька людей. Тоді Страйк ще не взяв її на постійну роботу; Робін була просто тимчасовою секретаркою, яку він допустив до справи. Згадуючи похорон Рошель Оніфаде, Робін зрозуміла, що вже тоді її зв’язок з Метью ставав слабким. Ще не усвідомлюючи цього, вона знайшла те, чого хотіла більше, ніж бути дружиною Метью.

Допивши каву, Робін швиденько сходила до вбиральні, а тоді зазирнула до галереї — раптом Сатчвелл прийшов, поки вона не бачила? Але його там не було. На виставку прийшло трохи більше людей; найбільшу цікавість викликали картини Сачтвелла. Знову зайшовши до приміщення, Робін удала, що її цікавить старовинний фонтан у кутку, прикрашений гірляндами й левиними головами з роззявленими пащами. Колись із нього лилася цілюща вода.

За фонтаном ховалося інше приміщення, цілком відмінне від світлого сучасного простору, який лишився в Робін за спиною. Восьмикутна кімната з цегляними стінами мала дуже високу стелю і вікна з бристольськими синіми шибками. Робін увійшла: колись, мабуть, тут розміщувалися турецькі лазні, але загалом приміщення було схоже на маленький храм. У найвищій точці склепінчастої стелі була баня, прикрашена восьмикутною скляною зіркою, з центру якої звисав світильник.

— Приємно бачити язичницькі мотиви, га?

У голосі чулася сором’язлива кокнійська вимова й ледь помітний грецький акцент. Робін розвернулася і побачила просто в центрі лазні літнього чоловіка в джинсах і джинсовій сорочці. Його ліве око затуляла хірургічна пов’язка, разюче біла на теракотовій шкірі. На зсутулені плечі спадало тонке біле волосся; розстебнуті ґудзики сорочки відкривали білу шерсть на грудях, на зморшкуватій шиї висів срібний ланцюжок, пальці прикрашали срібні персні з бірюзою.

— ІДе ти — та панянка, яка хотіла зі мною поговорити? — спитав Пол Сатчвелл, усміхаючись; зуби він мав жовто-брунатні.

— Так,— відповіла Робін.— Це я. Робін Еллакотт,— додала вона, простягаючи руку.

Здорове око Сатчвелла окинуло її обличчя й фігуру неприховано зацікавленим поглядом. Потиснувши її руку, він якусь мить не відпускав. Робін продовжувала усміхатися, забираючи руку й дістаючи з сумки візитівку, яку дала Сатчвеллу.

— Приватний детектив? — перепитав Сатчвелл, одним оком дивлячись на картку, і його усмішка згасла.— Шо за чортівня?

Робін пояснила.

— Марго? — шоковано спитав Сатчвелл.— Ісусе Христе, то ж було... сорок років тому?

— Майже,— кивнула Робін, відступаючи вбік, бо якісь туристи теж хотіли оглянути лазні та прочитати їх історію на стіні.— Я приїхала з Лондона, сподіваючись поговорити з вами про неї. Якщо ви зможете щось про неї згадати, це буде дуже важливо для її рідних.

— Ελα ρε[8], та шо я згадаю, коли стільки років минуло? — відповів Сатчвелл.

Але Робін була певна, що він погодиться. Вона виявила, що загалом люди хочуть дізнатися, скільки тобі вже відомо, нащо ти їх шукаєш і чи є в них причини хвилюватися. А іноді людям просто кортить поговорити, бо вони почуваються самотніми й непотрібними, а коли хтось уважно слухає — це лестить. А іноді, як-от тепер (так, він був старий, але єдине око, блакитне й холодне, металося між фігурою та обличчям Робін), чоловік хотів побути в товаристві молодої жінки, яку вважав привабливою.

— Ну гаразд,— повільно промовив Сатчвелл.— Не знаю, що я там можу розповісти, але я голодний. Дозволь пригостити тебе обідом.

— Це буде чудово, але дозвольте мені пригостити вас,— усміхнулася Робін.— Це ж ви мені робите послугу.

47

...страху не знаючи, священний Бик Золоторогий, вквітчаний стоїть...

І ось — удар смертельний водномить

Його перекидає...

А войовниця сліз над ним не ллє, А зразу вирушає уперед...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Сатчвелл попрощався з кураторкою галереї, потиснувши її долоні обома руками й пообіцявши зазирнути серед тижня. Він навіть сердечно попрощався з незадоволеною авторкою «Лонг-Ітчингтона», яка сердито зиркнула йому в спину.

— Провінційні галереї,— пирхнув Сатчвелл, коли вони з Робін вийшли з Королівських мінеральних ванн.— Але ж дивний вигляд мають мої штуки поруч з листівками тої старої ворони, га? І щось таки є в тому, щоб виставлятися в рідному містечку. Я тут не був, прости Господи, років п’ятдесят. Машину маєш? Добре. Виїдемо звідси й одразу до Ворика. Тут недалеко.

Поки йшли до «лендровера», Сатчвелл балакав без упину.

— Ніколи я не любив Роял-Лемінгтон-Спа...— Маючи лише одне око, він мусив перебільшено крутити головою, роззираючись.— Для таких, як я, тут надто благопристойно...

Робін дізналася, що в курортному містечку Сатчвелл жив до шістьох років, а тоді разом з матір’ю-одиначкою переїхав до Ворика. Він мав молодшу сестру-зведенючку від материного другого шлюбу, в якої зупинився, і вирішив, поки в Англії, прооперувати катаракту.

— Як підданий Британії, маю право. То коли мене попросили,— провадив він, широким жестом вказав на Королівські мінеральні ванни,— виставити в них картини, я подумав: а чого ні? Привіз із собою кілька.

— Вони чудові,— нещиро сказала Робін.— А у вас тільки одна сестра?

Вона просто хотіла підтримати розмову, але краєм ока побачила, як Сатчвелл розвернувся до неї здоровим оком.

— Ні,— за хвильку відповів він.— Була... мав колись старшу сестру, але вона померла, як ми були ше малі.

— О, співчуваю,— промовила Робін.

— Таке,— відповів Сатчвелл.— Вона мала серйозну інвалідність. Корчі й усе таке. Була старша, я погано її пам’ятаю. Маму, звісно, воно тяжко вразило.

— Можу уявити,— сказала Робін.

Вони дійшли до «лендровера». Робін, яка вже подумки прорахувала ризики на той раз, якщо Сатчвелл виявиться небезпечним, дійшла висновку, що буде в безпеці за білого дня й за кермом. Вона відімкнула двері й сіла на водійське місце, а Сатчвелл з другої спроби заліз на пасажирське.

— То ми оце переїхали звідси до Ворика, як Бланш померла,— сказав він, пристібаючи пасок.— Я і мама. Не скажу, шо Ворик сильно кращий, але принаймні автентичний. Є, знаєш, справжні середньовічні будинки.

Оскільки Сатчвелл народився і виріс у Мідлендзі — центральному регіоні Англії,— Робін вирішила, що лондонська говірка кокні — то в нього набуте, і давно. Кокнійська вимова то нагадувала про себе, то зникала, перемішуючись із дещо чужинними інтонаціями після стількох років у Греції.

— А це місце... вікторіанці його добряче спаплюжили,— заявив Сатчвелл, а коли Робін виїхала зі стоянки, і додав, глянувши на поросле мохом кам’яне обличчя королеви Вікторії,— о, диви, ондо вона, стара корова.

Він засміявся і додав, коли їхали повз ратушу:

— І там усе спотворили... Я таки маю дещо спільне з Кроулі: обоє тут народилися, і обом воно було ненависне.

Робін подумала, що недочула.

— Маєте дещо спільне з...

— Алістером Кроулі.

— Кроулі? — перепитала вона, вивертаючи на Променад.— Ви про окультиста?

— Атож. Він тут народився,— відповів Сатчвелл.— У буклетах для туристів вони про це не пишуть, соромляться... Отут ліворуч. А тоді прямо, скоро буде.

За кілька хвилин Сатчвелл скерував її до Кларендон-скверу, де високі білі блочні будинки, хоч і поділені нині на квартири, пишалися залишками давнішої величі.

— Отут він народився,— задоволено повідомив Сатчвелл, показуючи на будинок номер тридцять.— Ні дошки не повісили, нічого. Не люблять про нього згадувати добрі люди з Лемінгтон-Спа. Я замолоду був захоплювався Кроулі,— додав Сатчвелл, а Робін кинула погляд на великі квадратні вікна.— Ти знала, що малий Кроулі замучив до смерті кицьку, бо хотів знати, чи має вона дев’ять життів?

— Не знала,— відповіла Робін, розвертаючи машину.

— Мабуть, це отут і було,— провадив Сатчвелл з нездоровим задоволенням.

«Так само в АК. Так само в АК». Робін спіткало нове прозріння. Талбот шукав паралелі в гороскопах Сатчвелла і Кроулі — само-проголошеного Звіра, Бафомета, найпорочнішого чоловіка на Заході. «Зв’язок з РАС»: ну звісно, йдеться про Роял-Лемінгтон-Спа.

Чому по кількох місяцях розслідування Талбот вирішив, що Сатчвелл — єдиний з підозрюваних — заслуговує на повний натальний гороскоп? Адже алібі в нього було залізне. Це поновлення інтересу — симптом Талботової хвороби й викликане збігом у місці народження Сатчвелла та Кроулі? Чи він виявив у алібі Сатчвелла слабке місце, про яке не написав? Сатчвелл просторікував про своє життя в Греції, про живопис і про занепад, що спіткав стару добру Англію, а Робін вчасно гмикала й підтакувала, подумки перебираючи елементи Сатчвеллового гороскопа, що захопили цікавість Талбота.

Марс у Козерогу: сильна воля, рішучість, але часті нещасні випадки.

Місяць у Рибах: невроз / розлад особистості / виправдання / нечесність.

Лев у асценденті: не знає міри / відкидає всі вимоги до себе.

До Ворика доїхали за півгодини і, як і обіцяв Сатчвелл, опинилися в місті, яке не мало взагалі нічого спільного з білим півмісяцем Лемінгтон-Спа. Старовинна кам’яна арка нагадала Робін про Клеркенвелл. Вони проминали фахверкові будинки, бруковані вулиці, круті узвози й вузькі провулки.

— Підемо до «Сарнюка»,— сказав Сатчвелл, коли Робін припаркувалася на міському майдані.— Він тут споконвіку. Найстаріший паб у місті.

— Як скажете,— усміхнулася Робін, перевіряючи, чи не забула записник.

Удвох вони прогулялися центром Ворика. Сатчвелл указував на цікавинки, варті, на його погляд, уваги. Він був з тих чоловіків, яким неодмінно треба торкатися, тож він раз у раз поплескував Робін по руці, щоб привернути увагу, взяв її під руку, коли перетинали вулицю, і взагалі дорогою до Сміт-стріт тримався з нею досить владно.

— Зазирнемо? — спитав Сатчвелл, коли їм трапилася художня крамниця, і, не чекаючи на відповідь, повів її туди.

Там він почав перебирати пензлі й фарби і з недбалою бундючністю пасталакав про сучасне мистецтво й недолугих критиків. «Ох, Марго»,— подумала була Робін, а тоді уявила, як Марго — яку вона ніби носила з собою у голові — судить про неї за Метью з його нескінченними історіями про власні спортивні звитяги й чимдалі пом-пезнішими просторікуваннями про підвищення і бонуси, і їй стало соромно й ніяково.

Врешті-решт дійшли до пабу «Сарнюк», з низькими стелями й головою оленя на вивісці, і зайняли столик на двох у дальньому кінці зали. Робін мимохіть відзначила збіг: стіна за спиною Сатчвелла була завішана головами рогатих тварин, серед яких було опудало оленя і пофарбовані бронзовою барвою моделі антилопи й барана. Навіть меню прикрашали рогаті обриси оленячих голів. Робін замовила дієтичну кока-колу, намагаючись не думати про рогаті зодіакальні знаки.

— Ви не проти,— сказала вона, коли офіціантка відійшла до бару,— якщо я поставлю кілька питань про Марго?

— Так, прошу,— відповів Сатчвелл, усміхнувшись так, що знову стало видно темні плями на зубах, а сам негайно поринув у читання меню.

— Не проти, якщо я записуватиму? — спитала Робін і дістала записник.

— Записуй на здоров’я,— так само усміхнено відповів Сатчвелл, підвівши від меню здорове око та стежачи за рухами Робін, яка розгорнула записник і клацнула ручкою.

— Я наперед перепрошую, якщо ці питання...

— Точно не хочеш нормально випити? — спитав Сатчвелл, який замовив пиво.— Гидко пити самому.

— Та я ж за кермом,— відповіла Робін.

— Так лишайся ночувати. Та ні, не в мене,— швидко додав він, вишкіривши зуби (у виконанні такого немолодого чоловіка вийшла гримаса хтивого сатира).— Я до того, шо ти ж можеш піти до готелю і записати це на рахунок клієнтів. Я так розумію, ти з родичів Марго маєш на цьому нормальний зиск?

Робін просто усміхнулася і відповіла:

— Мені треба вертатися до Лондона, надто багато справ. Було б дуже корисно дізнатися більше про Марго,— додала вона.— Як ви познайомилися ?

Сатчвелл переказав історію, яку Робін уже знала: як його запросили до клубу «Плейбой» і там він побачив довгоногу дев’ятнадцятирічну дівчину з кролячими вушками і хвостом.

— І ви потоваришували?

— Ну,— мовив Сатчвелл,— не знаю, чи це так називається.

Споглядаючи Робін холодним оком, він додав:

— То був міцний сексуальний зв’язок. Вона була ще цнотлива, щоб ти знала.

Робін тримала офіційну усмішку. Він її не збентежить.

— Їй було дев’ятнадцять років, мені — двадцять п’ять. Красуня,— зітхнув він.— Шкодую, шо не зберіг її портрети, які робив, але коли вона зникла, стало якось недоречно тримати їх у себе.

Робін ніби почула Унин голос: «Марго йому дозволяла себе фотографувати. Ну, самі розумієте, які то були фото». Мабуть, Сатчвелл говорив про такі сміливі «портрети», бо навряд чи він почував би провину за якийсь безневинний кадр.

Офіціантка принесла пиво для Сатчвелла й кока-колу для Робін. Замовили їсти; швидко проглянувши меню, Робін попросила салат з куркою і беконом, а Сатчвелл замовив стейк і смажену картоплю. Коли офіціантка пішла, Робін спитала, уже знаючи відповідь:

— Ви довго були разом?

— Та кілька років загалом. То розбігалися, то збігалися. Вона сердилася, шо в мене бувають інші натурниці. Ревнива була. Не для ролі музи митця народилася Марго. Не любила сидіти зі стуленим ротом, ха-ха... та не думай, я в Марго Бамборо закохався був по вуха. То вам була не просто якась плейбоївська кролиця!

«Ще б пак,— подумала Робін, тримаючи ввічливу усмішку.— Людина на лікарку вивчилася».

— Ви її малювали?

— Так,— відповів Сатчвелл.— Кілька разів. Кілька разів. Ескізи й одна повноцінна картина. Всі продав, треба були гроші. Шкодую тепер.

Він примовк, поринувши в себе; здорове око блукало пабом, а Робін не знала, чи справді за цим засмаглим обличчям, зморшкуватим і темним, мов кора дерева, піднялися якісь давні спогади, чи то Сатчвелл просто грає роль відповідно до моменту, аж тут він тихо промовив:

— Марго Бамборо. Що то була за дівчина!

Він пригубив пиво, а тоді спитав:

— Тебе її чоловік найняв, га?

— Ні,— відповіла Робін.— її донька.

— А,— кивнув Сатчвелл.— Ну так, вона народила малу. Але по ній і видно не було, коли я був зустрів її після весілля. Струнка, як і була. Обидві мої дружини після кожних пологів набирали вагу.

— А скільки у вас дітей? — увічливо спитала Робін.

Вона хотіла, щоб скоріше принесли їжу. Піти геть, коли перед тобою вже стоїть замовлена страва, важче, а інтуїція підказувала, що примхливий настрій Сатчвелла скоро зміниться.

— П’ятеро,— відповів Сатчвелл.— Двоє від першої дружини і троє від другої, але то ненавмисне вийшло, бо вона народила двійню. Слава Господу, вже всі повиростали. Діти несумісні з мистецтвом. Люблю їх,— грубувато додав він,— але правду сказав Сиріл Коннолі: дитячий возик у коридорі — то, чорт забирай, ворог обіцянки.

Він коротко зиркнув на неї здоровим оком, а тоді різко спитав:

— То чоловік досі думає, що я маю стосунок до зникнення Марго?

— Досі? — перепитала Робін.— Про що ви?

— А він мене був поліції здав,— відповів Сатчвелл.— Того-таки вечора, як вона зникла. Вирішив, шо вона зі мною втекла. Ти в курсі, шо ми з Марго за кілька тижнів до того випадково зустрілися?

— Так, знаю про це,— кивнула Робін.

— Тож цей, як там його, надумав собі всякого,— провадив Сатчвелл.— Десь я його розумію, воно таки здавалося підозрілим. Я б, мабуть, про те саме подумав, якби моя пташечка зустріла давнє кохання, а тоді вшилася геть... тобто зникла.

Принесли страви. Стейк з картоплею, що його замовив Сатчвелл, вигляд мав апетитний, а от Робін надто зосередилася на питаннях і неуважно прочитала меню. Вона уявляла таріль із салатом, а натомість отримала дерев’яну тацю з закусками: гарячі кружальця ковбаси, хумус і листя в липкому майонезі буде вкрай незручно їсти, водночас щось занотовуючи.

— Хочеш картоплі? — спитав Сатчвелл, підсуваючи в її бік металеве відерце.

— О ні, дякую,— усміхнено похитала головою Робін. Вона відкусила шматочок хлібної палички й продовжила з ручкою у руці:

— Марго говорила про Роя, коли ви випадково зустрілися?

— Троха,— відповів Сатчвелл з повним ротом стейку.— Вона тримала лице. Ну знаєш, як воно ведеться, як зустрічаєш колишніх? Удаєш, шо все правильно зробив і не жалкуєш.

— А ви думаєте, що вона жалкувала? — спитала Робін.

— Вона була нещаслива, з усього видно. Я подумав, шо ніхто про неї не дбає. Вона вся така храбрувалася, але я бачив, шо вона нещасна. Замучена.

— Ви тільки одного разу бачилися?

Сатчвелл жував свій стейк і замислено роздивлявся Робін. Урешті-решт він проковтнув їжу та спитав:

— Ти мої свідчення поліції читала?

— Так,— кивнула Робін.

— Тоді ти вже в курсі,— відповів Сатчвелл, тицяючи в її бік виделкою,— шо бачилися ми один-єдиний раз. Авжеж?

Він усміхався, застерігаючи її ніби м’яко, але Робін відчула тонке жало агресії.

— Отже, ви пішли до пабу й розмовляли? — спитала Робін, усміхаючись і вдаючи, що нічого не помітила, роздражнюючи його, і Сатчвелл провадив уже м’якшим тоном:

— Так, ми пішли до одного бару в Камдені, неподалік моєї квартири. Вона ходила на виклик до пацієнта.

Робін записала.

— А пам’ятаєте, про що ви розмовляли?

— Вона розповіла, шо зі своїм чоловіком познайомилася в медінституті, шо він весь такий перспективний і таке інше. Хто він там був? — спитав Сатчвелл із силуваною, як здалося Робін, недбалістю.— Кардіолог чи хто?

— Гематолог,— відповіла Робін.

— Кров вивчав, чи шо? Марго завжди западала на розумних. Навіть на думку не спадало, шо серед них бувають такі самі паскуди, як і будь-де.

— У вас склалося враження, що доктор Фіппс — паскуда? — легковажно поцікавилася Робін.

— Та не шоб аж,— відповів Сатчвелл.— Але казали, шо він упертий, як віслюк, і мамій, яких мало.

— Хто вам таке сказав? — спитала Робін, затримавши руку з ручкою над записником.

— Та хтось знайомий,— відповів Сатчвелл, знизавши плечами.— А ти незаміжня? — спитав він, кинувши погляд на ліву руку Робін, де не було обручки.

— У громадянському шлюбі,— злегка усміхнулася Робін. Вона звикла відповідати саме так, коли відкараскувалася від флірту з боку свідків і клієнтів, щоб установити кордони.

— А,— сказав Сатчвелл.— Я завжди знав, шо коли пташка живе з хлопом без шлюбу, то вона справді по ньому сохне. Бо ж ніщо, крім почуттів, її не тримає, га?

— Мабуть, так,— злегка всміхнулася Робін. Вона розуміла, що Сатчвелл хоче їй дошкулити.— Марго не згадувала про якісь свої тривоги чи проблеми? Вдома чи на роботі?

— Та я ж кажу, там було суцільне «про людське око»,— відповів Сатчвелл, жуючи картоплю.— Робота — казка, чоловік — янгол, дитина — янгол, дім — рай: і все сама,— він ковтнув.— Я так само вчинив: і виставляюся, і нагороду маю, і в гурті граю, і в серйозних стосунках... але то я набрехав,— додав він, пирхнувши.— Я ту пташку пам’ятаю лише тому, шо того самого вечора ми розбіглися. Як звали, уже й не згадаю. Ми недовго були разом. Вона мала довге чорне волосся і велике татуювання у вигляді павутиння навколо пупка, оце тільки й пам’ятаю... власне, сам її і покинув. Коли я знову стрів Марго...

Він завагався. З затуманеним єдиним оком провадив:

— Я мав тридцять п’ять років. То складний вік. Починає доходити, шо й тобі мине сорок, а не тільки іншим. Тобі скільки років, двадцять п’ять?

— Двадцять дев’ять,— відповіла Робін.

— У жінок воно трапляється раніше, оті думки про старість,— кивнув Сатчвелл.— Дітей маєш?

— Ні,— відповіла Робін і одразу спитала: — Тож Марго не сказала вам нічого такого, з чого можна було б виснувати, що пішла вона з власної волі?

— Марго ніколи б не пішла, все і всіх покинувши,— відповів Сатчвелл так само впевнено, як раніше Уна.— То не така була людина. Відповідальність — її друге ім’я. Вона була хороша дівчинка, розумієш? Відмінниця по життю.

— Тож ви не домовлялися про нову зустріч?

— Не домовлялися,— відповів Сатчвелл, жуючи картоплю.— Я їй сказав, шо мій гурт гратиме в «Дублінському замку» наступного тижня, запросив приходити. Вона сказала, що не зможе. «Дублінський замок» — то паб у Камдені,— додав Сатчвелл.— Може, і досі там стоїть.

— Стоїть,— відповіла Робін.

— Я детективу казав, що говорив їй про концерт. Казав, шо був би радий новій зустрічі, якби вона погодилася. Мені немає чого ховати.

Робін пригадала, як Страйк оцінив бажання Сатчвелла співпрацювати як майже надмірне, і, намагаючись розвіяти несподівану підозру, спитала:

— А Марго могли бачити в пабі в той вечір, коли ви грали?

Сатчвелл довго жував, а тоді відповів:

— Я про таке не знаю.

— А ота дерев’яна вікінзька статуетка, що ви їй подарували,— почала Робін, не зводячи з нього уважних очей,— на якій ще було написано «Брунгільда»...

— Ота, шо в неї на робочому столі стояла? — перепитав Сатчвелл. Робін здалося, що питання потішило його самолюбство.— Так, я їй таку дарував, коли ми ще зустрічалися.

Робін не знала, чи це правда. Марго й Сатчвелл так буремно розставалися, він замкнув її у квартирі й не пускав на роботу, ударив її, вона вийшла заміж за іншого,— невже після того всього Марго зберегла б таку дрібничку... дурничку? Хіба таємні жарти та приватні прізвиська не вмирають і не зогнивають після болючого розставання, хіба спогади про них не стають чи не гіршими за пам’ять про скандали й образи? Дізнавшись про зраду Метью, Робін віддала більшість його подарунків на благодійність — і плюшевого слона, якого він її подарував на їхній перший Валентинів день, і скриньку для прикрас, яку він їй вручив на її двадцять перший день народження. Однак Робін бачила, що Сатчвелл не відмовиться від цієї версії, тож перейшла до наступного питання в своєму записнику.

— На Клеркенвелл-роуд була друкарня, з якою ви, здається, співпрацювали.

— Повтори,— насупився Сатчвелл.— Друкарня?

— Школярка Аманда Байт стверджувала, що бачила Марго у вікні цієї друкарні в той вечір, коли...

— Правда? — спитав Сатчвелл.— Я зроду не працював з жодними друкарнями. Де ти таке взяла?

— У вісімдесяті вийшла книжка про зникнення Марго...

— Правда? Оце я проґавив.

— ...і там писали, що ця друкарня випускала флаєри для клубу, де ви розписували стіни.

— Здуріти! — Сатчвелла це й розсмішило, і роздратувало.— Хіба це співпраця? Це навіть і не збіг. Я ні про яку таку друкарню зроду не чув.

Робін записала це й перейшла до іншого питання.

— Якої ви думки про Білла Талбота?

— Про кого?

— Це був детектив у справі про зникнення Марго. Перший,— уточнила Робін.

— А, так,— кивнув Сатчвелл.— Дивний тип. Коли я потім почув, що в нього стався нервовий зрив чи що, то не здивувався. Все питав мене, шо я робив у якісь дати, які були там ні до чого. Потім до мене дійшло, шо хлоп мене має за кандидата на Ессекського Різника. Хотів знати точний час мого народження, ото б я тільки знав на біса...

— Він складав ваш натальний гороскоп,— відповіла Робін і розповіла про Талботове захоплення астрологією.

— Δεν το πιστενω[9]!— аж розсердився Сатчвелл.— Астрологія? Навіть не смішно. Скільки те чудо займалося справою Марго — довго?..

— Півроку,— відповіла Робін.

— Ісусе Христе,— вигукнув Сатчвелл і так насупився, що аж пішов зморшками прозорий пластир, на якому трималася його пов’язка на оці.

— Наскільки я розумію, його оточення просто не розуміло, наскільки Талбот хворий, поки це не стало зовсім очевидно,— мовила Робін і дістала з сумки кілька аркушів паперу з наклейками: ксерокопії свідчень, які Сатчвелл давав Талботові й Лосонові.

— А це що таке? — різко спитав він.

— Ваші свідчення поліції,— відповіла Робін.

— Що то там... якісь зірки, чи що? По всьому аркушу...

— Це пентаграми,— пояснила Робін.— Це свідчення, які ви давали Талботові... Стандартна процедура,— пояснила вона, бо Сатчвелл насторожився.— Ми так робили з усіма, кого допитувала поліція. Я знаю, що свого часу ваші свідчення неодноразово перевірили, але чи можемо ми ще раз усе повторити? Раптом ви згадаєте щось.

Сприйнявши його мовчання за знак згоди, вона провадила:

— У другій половині дня одинадцятого жовтня ви були в студії самі, але о п’ятій прийняли дзвінок від містера... Гендрикса?

— Так, від Гендрикса,— кивнув Сатчвелл.— Він тоді був моїм агентом.

— О шостій тридцять ви зайшли повечеряти до кав’ярні неподалік, де поговорили з касиркою, і вона це запам’ятала. Тоді повернулися додому, перевдягнулися й о восьмій зустрілися з друзями в барі «Джон Блоґз». Троє друзів, з якими ви випивали, всі підтвердили це. Вам більше немає чого додати?

— Ні,— відповів Сатчвелл, і Робін відзначила тінь полегшення.— Наче все правильно.

— А хтось із тих друзів був знайомий з Роєм Фіппсом? — ніби між іншим спитала Робін.

— Hi,— без усмішки відповів Сатчвелл, а тоді змінив тему та спитав: — А доньці Марго, мабуть, уже скоро сорок років, га?

— Торік виповнилося,— відповіла Робін.

— Еλα[10],— похитав головою Сатчвелл.— Час так швидко...

Темна, мов червоне дерево, рука, зморшкувата, прикрашена важкими перснями зі срібла й бірюзи, намалювала в повітрі плавний рух — ніби летить паперовий літачок.

— ...і от приходить день, ти старий і навіть не помітив, як це сталося.

— Ви давно переїхали за кордон?

— Я спершу не думав про переїзд. Наприкінці сімдесят п’ятого вирушив собі в подорож,— відповів Сатчвелл. Він уже майже доїв свій стейк.

— А чому саме тоді...

— Я вже якийсь час думав про подорожі,— сказав Сатчвелл.— Та коли Крід убив Марго... то була якась жахлива чортівня, шок... не знаю, я подумав, шо треба змінити пейзаж.

— Отже, ви думаєте, що сталося саме це? Що її убив Крід?

Сатчвелл поклав у рот останній шматочок стейку, прожував, проковтнув і лише тоді відповів:

— Так. Звісно, спершу я сподівався, шо вона просто втекла від чоловіка й десь заховалася. Але її все не знаходили й не знаходили... так, усі вважали, що це був Ессекський Різник, навіть полісмени. Не тільки перший, псих, а й другий, який узяв справу після нього.

— Лосон,— підказала Робін.

Сатчвелл знизав плечами, показуючи, що ім’я детектива не має значення, а тоді спитав:

— А Кріда допитуватимете?

— Сподіваюся.

— І чого б це він аж тепер сказав правду?

— Він любить увагу,— відповіла Робін.— Може, зрадіє нагоді засвітитися в пресі. Отже, зникнення Марго вас шокувало?

— Очевидно,— сказав Сатчвелл, торкаючись язиком зубів.— Я саме зустрів її знову і... не вдаватиму, що тоді досі був у неї закоханий абощо, але... от тебе колись допитувала поліція? — спитав він дещо агресивно.

— Так,— відповіла Робін.— Кілька разів. Щоразу стрес і залякування.

— Тоді ти розумієш,— кивнув Сатчвелл, пом’якшений.

— Чому ви обрали саме Грецію?

— Та я не обирав. Успадкував трохи грошей від бабусі, подумав, шо треба зробити перерву, подивитися Європу, малювати... Я проїхав Францію та Італію і в сімдесят шостому прибув на Кос. Працював там у барі, як мав вільний час — малював. Продав туристам чимало картин. Познайомився з першою дружиною... і лишився,— закінчив Сатчвелл, знизавши плечами.

— Хотіла спитати у вас ще дещо,— сказала Робін, прибираючи ксерокопії свідчень під інші папери.— Ми дізналися, що Марго, можливо, бачили за тиждень після зникнення. Поліції про це не повідомляли.

— Правда? — зацікавився Сатчвелл.— Де?

— У Лемінгтон-Спа,— відповіла Робін,— на цвинтарі при церкві Всіх Святих.

Густі білі брови Сатчвелла поповзли вгору, натягнувши прозорі пластирі на пов’язці.

— У церкві Всіх Святих? — був щиро вражений він.

— Вона роздивлялася могили. Казали, що пофарбувала волосся в чорний колір.

— Хто таке бачив?

— Чоловік, який проїжджав через містечко на мотоциклі. За два роки він розповів про це медсестрі з клініки Святого Івана.

— Медсестрі розповів?

Сатчвелл висунув уперед щелепу.

— Що ще тобі розповіла медсестра? — спитав він, уважно роздивляючись обличчя Робін. Сатчвелл несподівано й сильно розсердився.

— То ви знаєте Дженіс? — спитала Робін, не розуміючи, що це з ним.

— Це так її звати? — спитав Сатчвелл.— Бо я не пам’ятаю.

— Ви її знаєте?

Сатчвелл поклав у рот трохи картоплі. Робін бачила, що він вирішує, що саме їй розповісти, і відчула той спалах радості, який компенсував усі довгі й нудні години, все сидіння за роботою.

— Скандалістка,— зненацька промовив Сатчвелл.— Та медсестра — скандалістка. Вони з Марго одна одну не любили. Мені Марго казала, що медсестра їй не подобається.

— Коли це було?

— Та коли ми були випадково зустрілися на вулиці, я казав...

— Ви наче казали, що про роботу вона не розповідала?

— Конкретно це вона мені сказала. Вони посварилися. Не знаю. Сказала між іншим. Сказала, що медсестра їй не подобається,— повторив Сатчвелл.

Під обвітреною шкірою ніби проступила жорстка маска: дещо комічного зморшкуватого милого діда змінив злий одноокий старигань. Робін згадалося, як у Метью ощирювалася нижня половина обличчя, ніби морда в злого собаки, але вона не злякалася. Вона відчула в Сатчвеллі той самий лукавий інстинкт самозбереження, який бачила в своєму колишньому чоловікові. Сатчвелл, може, і хоче помститися Марго чи дружинам, які його покинули, але не стане давати Робін ляпас посеред повного людей пабу в місті, де живе його сестра.

— Ви розсердилися,— сказала Робін.

— Για χαρη τον[11], ще б я не... як ту медсестру звати? На мене натякала, га? Вигадала історію, ніби Марго утекла зі мною...

— Це не Дженіс вигадала. Ми поспілкувалися з удовою містера Рамеджа, і вона підтвердила, що чоловік і іншим людям розповідав про зустріч зі зниклою жінкою...

— Що ще тобі розповіла ця Дженіс? — знову спитав Сатчвелл.

— Про вас вона нічого не казала,— відповіла Робін, яку тепер пожирала цікавість.— Ми навіть не знали, що ви були знайомі.

— Але вона заявила, що Марго після зникнення бачили в Лемінгтон-Спа? О ні, ця жінка точно знала, що робить.

Сатчвелл з’їв ще один шматочок картоплі, тоді раптом підвівся і пройшов повз Робін. Озирнувшись, вона побачила, що він заходить до чоловічого туалету. Ззаду він здавався старішим, ніж спереду: крізь біле волосся виднілася рожева потилиця, джинси обвиснули.

Робін вирішила, що Сатчвелл вважає розмову закінченою. Однак вона мала ще один козир у рукаві: можливо, небезпечний, але краще його розіграти, ніж дозволити допиту отак закінчитися, коли питань стало більше, ніж відповідей.

Сатчвелл повернувся тільки за п’ять хвилин, і Робін бачила, що він себе накрутив за цей час. Він не став сідати, а став над нею і заявив:

— Ти не детектив. Ти бісова журналістка.

Знизу його черепашача шия особливо впадала в око. Ланцюг, бірюза, срібло, довге волосся — все це тепер здавалося карнавальним костюмом.

— Можете подзвонити Анні Фіппс і спитати, якщо хочете,— відповіла Робін.— Я маю її номер. Самі подумайте, нащо пресі цікавитися вами, коли минуло стільки років?

— Я ними ситий по горло з минулого разу. Все, я йду. Не хочу цього більше. Я маю одужувати після операції.

— Останнє питання,— сказала Робін,— яке ви точно захочете почути.

Цього трюку вона навчилася в Страйка: тримайся спокійно, проте тисни. Нехай людина стривожиться: що ще ти маєш?

Сатчвелл розвернувся. Погляд єдиного ока був твердий. Більше не було й тіні флірту, ніякого бажання виявляти до неї ласку; тепер Робін сприймалася як рівня — як ворог.

— Присядете? — спитала Робін.— Це недовго.

На мить завагавшись, Сатчвелл опустився на свій стілець. Тепер його кудлата голова перекривала голову оленя, яка висіла на стіні ззаду. З того місця, де сиділа Робін, скидалося, ніби роги ростуть просто з білого волосся, що тонкими кучерями опадало йому на плечі.

— Марго Бамборо знала дещо, що ви хотіли приховати,— сказала Робін.— Так?

Сатчвелл сердито глянув на неї.

— Щось про сон і подушку? — провадила Робін.

Усі риси його обличчя напружилися; Сатчвелл став схожий на стерв’ятника. Зморшкуваті, спалені сонцем груди під білим волоссям провалилися; він видихнув.

— Таки розповіла комусь? Кому? — Робін не встигла нічого сказати, як він уже провадив сам: — Чоловікові, га? Чи отій ірландській паскудниці?

Його щелепи працювали, жуючи повітря.

— Не можна було їй казати,— промовив Сатчвелл.— Яку тільки дурню не зробиш, коли п’яний і закоханий, чи що там було між нами. А тоді я стільки років боявся, шо вона...

Він замовк.

— Вона згадала про це, коли ви знову зустрілися? — спитала Робін, намацуючи шлях, вдаючи, що знає більше, ніж насправді.

— Вона спитала, як там моя бідна мама,— відповів Сатчвелл.— Я був подумав, шо вона натякає... Але, мабуть, ні. Мабуть, як стала лікаркою, то зрозуміла, змінила погляди... Надивилася на таких, як Бланш. На життя, яким не варто жити.

Він трохи подався уперед і додав:

— І все одно я думаю, шо то був сон. Шо ще? Мені було шість років. Мені все наснилося. А навіть коли й ні, вони обидві мертві, і різниці тепер уже немає. Моя старенька мама померла у вісімдесят дев’ятому. Вже нічого в бідолахи не спитати. Мати-одиначка, крутилися як могла... То милосердя,— додав Сатчвелл,— припинити страждання іншої людини. Милосердя.

Він підвівся, страшно блідий під засмагою, зі змарнілим обличчям, розвернувся і пішов був геть, але раптом розвернувся і швидко підійшов до Робін. Його щелепа рухалася.

— Я думаю,— заявив Сатчвелл якомога ядучіше,— що ти — суче мале стерво.

І після того він пішов зовсім.

У Робін навіть пульс не прискорився. Вона відчувала переважно піднесення. Відсунувши сумнівні закуски, вона підтягнула до себе металеве відерце, яке Сатчвелл покинув, і доїла після художника картоплю.

48

...сер Артеґалл давно узяв

На себе труд...

І за її наказом знову він На узбережжя моря повернув...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Похорон Джоан завершив улюблений гімн моряків: «Отець вічний, наш спаситель». Парафіяни співали знайомі слова, а Тед, Страйк, Дейв Полворт і троє товаришів Теда з рятувальної служби підняли труну на плечі й понесли проходом простої церковці з кремовими стінами, дерев’яними сволоками й вітражами, які зображували святого Моса Корнволльського — йому була присвячена церква, на його честь було названо містечко. Святий у пурпурових шатах, зображений в оточенні маяка й тюленя на скелі, проводжав носіїв труни поглядом.

Спасителю, Твоїм словам покірні

І буйні хвилі, і вітри немирні.

Ти між вали розгнівані ступав І в бурунах спокійно спочивав...

Полворт, серед шістьох чоловіків найменший, ступав одразу за Страйком і докладав усіх зусиль, щоб гідно нести свою частину тягаря.

Жалобники (багатьом з яких довелося слухати службу стоячи або взагалі дослухатися до неї знадвору — стільки прийшло до церкви людей) сформували шанобливе коло довкруж катафалку, коли на нього вантажили труну з полірованого дуба. Ані шепоту не пролетіло, коли за тлінними рештками Джоан зачинили двері. Вбраний у чорне пальто грабар з прямою спиною сів за кермо, і Страйк обійняв Теда за плечі. Вони провели катафалк поглядами. Страйк відчував, як Тед тремтить.

— Тільки глянь, скільки квітів, Теде,— сказала Люсі, очі в якої були опухлі й червоні, і всі втрьох вони розвернулися до церковці, під фасадом якої буйно розквітли вінки й букети.

— Дивися, які гарні лілеї... Маріон і Гері аж з Канади замовили...

Парафіяни з церкви виходили, приєднуючись до тих, хто стояв надворі. Всі трималися осторонь від родини, боком проходячи під стіною церкви. Джоан, напевно, була б у захваті від такої рясної квіткової данини; Страйк знаходив несподівану розраду в повідомленнях, які Люсі вголос читала для Теда, чиї очі були так само опухлі й червоні.

— Ієн і Джуді,— казала вона дядькові.— Террі й Олів...

— Як багато, правда? — дивувався Тед.

Жалобники почали перешіптуватися, і Страйк зрозумів, що люди вирішують, чи дуже черство буде одразу піти до «Корабля і замку», де мали відбутися поминки. Він не міг їх винуватити; йому й самому кортіло випити пива і, може, ще чогось.

— «Глибокі співчуття від Робін, Сема, Енді, Сола й Пат»,— уголос прочитала Люсі. Усміхнулася, обернувшись до Страйка.— Як це мило. Ти сказав Робін, що Джоан любила рожеві троянди?

— Наче ні,— відповів Страйк, який і сам не пам’ятав.

Те, що й агенція віддала данину Джоан, мало для нього велике значення. На відміну від Люсі, він поїде до Лондона поїздом і сам. Як не прагнув Страйк самоти протягом останніх десятьох днів, думка про мовчазну кімнату під дахом не приносила радості після цих довгих днів страху й утрати. Троянди для Джоан були також і для нього — вони ніби казали: ти не сам, ти маєш те, що створив, і хай це не родина, але й в Лондоні є люди, яким ти небайдужий. Страйк сказав собі «люди», бо на картці було п’ять імен, але відвертався вже з думкою тільки про Робін.

Люсі відвезла Теда і Страйка до «Корабля і замку» в автівці Теда, а Грег повіз хлопчиків. У машині всі мовчали; на всіх опустилося якесь емоційне виснаження.

За вікнами пролітали знайомі вулиці, а Страйк думав: Джоан знала, що робить. Він був удячний за те, що не треба їхати до крематорію, що тіло вони отримають в урні, яку можна притиснути до грудей і на човні вивезти в море котрогось із сонячних днів, і буде приватне прощання з нею — тільки для рідних.

Вікна їдальні «Корабля і замку» виходили на затоку Сент-Мос; день був похмурий, але тихий. Страйк купив по пінті собі й Тедові, безпечно всадовив дядька в крісло в оточенні друзів, тоді повернувся до бару по подвійний віскі, який негайно перехилив, і пішов зі своїм пивом до вікна.

Море було оливково-сіре й де-не-де вигравало, коли його торкалися сріблясті проблиски між хмарами. З вікна готелю Сент-Мос скидався на ескіз у свинцевих і сірих тонах, і тільки далеко внизу витягнуті на мілизну човни додавали барви.

— Як ти, Діду?

Страйк озирнувся: з Полвортом прийшла Ільза, яка простягнула до Страйка руки й обійняла. Вони утрьох ходили до школи в Сент-Мосі. Страйк пригадував, що тоді Ільза не дуже любила Полворта. Він узагалі не користувався серед дівчаток популярністю. З-за плеча Полворта Страйк помітив його дружину Пенні, яка розмовляла з подругами.

— Корме, Нік дуже хотів приїхати, але не зміг через роботу,— сказала Ільза.

— Нічого,— відповів Страйк.— Я дуже вдячний, що ти приїхала, Ільзо.

— Я любила Джоан,— просто відповіла вона.— Мама з татом запросили до себе Теда в п’ятницю. У вівторок тато поведе його на гольф.

Дві доньки Полвортів, які не вирізнялися добрим вихованням, гралися серед жалобників у квача. Менша донька (Страйк так і не запам’ятав, котра з них Роз, а котра — Мел) промчала повз і на мить схопила Страйка за ноги, ніби предмет меблів, знайшла поглядом сестру та з гиготінням знову помчала геть.

— А до нас Тед прийде в суботу,— сказав Полворт, ніби нічого не сталося. Ні він, ні дружина не робили дітям зауважень, якщо ті не заважали безпосередньо їм.— Тож не хвилюйся, Діду. Про старого подбають.

— Дяка, друже,— через силу промовив Страйк. Він не плакав у церкві, жодного разу за ці жахливі дні не заплакав: було повно справ, і зайнятість стала йому розрадою. Однак доброта давніх друзів просочилася крізь усі лінії оборони: дуже хотілося як слід висловити свою вдячність, бо Полворт досі не дозволив Страйкові сказати все, що той хотів, про його допомогу Страйкові й Люсі на шляху до присмертної Джоан. Однак Страйк не встиг і рота розтулити, як до них підійшла Пенні Полворт у товаристві двох жінок. Страйк їх не знав, але обидві йому всміхнулися.

— Привіт, Корме,— мовила Пенні. Вона була чорнява, з пласким носом, і з п’ятьох років носила волосся забраним у простий практичний хвіст.— Абігаль і Лінді дуже хотіли з тобою познайомитися.

— Добридень,— без усмішки привітався Страйк. Він простягнув долоню й потиснув руки жінкам, певний, що вони бажають поговорити про його детективні звитяги, і вже роздратований тим. Сьогодні він хотів буде просто небожем Джоан. Абігаль, вочевидь, була донькою Лінді, бо якби прибрати з обличчя молодшої жінки ідеально вималювані, геометрично досконалі брови та штучну засмагу, воно стало б таким самим круглим і пласким, як у старшої.

— Вона завжди вами так пишалася,— сказала Лінді.

— Ми про вас все-все читаємо в газетах,— додала пухкенька Абігаль, мало не захихотівши.

— Над чим зараз працюєте? Але, мабуть, ви не можете сказати,— спитала Лінді, пожираючи Страйка поглядом.

— Ви, мабуть, і з королівською родиною перетиналися,— промовила Абігаль.

«Чорт!»

— Ні,— відповів Страйк.— Вибачте, хочу курити.

Він розумів, що образив їх, але начхати. Відходячи геть від гурту біля вікна, він уявив, як засудила б його поведінку Джоан. Невже так важко розважити її подруг, розповівши про свою роботу? Джоан хотіла б, щоб Страйк хвалився: небіж був їй мов син. Страйк раптом згадав — по всіх тих днях, коли мучився докорами сумління,— чому так старанно уникав повернень до містечка: бо тут повільно задихався під гнітом чайної порцеляни, мереживних серветок і задушливої гордості Джоан, а ще — цікавості сусідів і косих поглядів на протез, кинутих буцімто непомітно.

Тупаючи коридором, Страйк дістав мобільний і без задньої думки набрав Робін.

— Привіт,— відповіла вона, здається, трохи здивувавшись дзвінку.

— Привіт,— озвався Страйк і затримався на порозі готелю, зубами витягаючи цигарку з пачки. Він перейшов через дорогу й закурив, споглядаючи узбережну мілизну.— Просто хотів спитати, як справи, і подякувати.

— За що?

— За квіти від агенції. Для родини це було важливо.

— А,— озвалася Робін.— Добре... Як минув похорон?

— Та наче як... ну, похорон,— відповів Страйк, дивлячись на мартина, який хитався на спокійних хвилях.— А в тебе є новини?

— Власне, є,— по миті вагання відповіла Робін,— але, мабуть, тепер неслушний час. Я все розповім, як ти...

— Тепер дуже слушний час,— відповів Страйк, якому кортіло нормальності, кортіло поговорити про щось, не пов’язане з Джоан, утратою, Сент-Мосом.

Тож Робін розповіла йому про свою розмову з Полом Сатчвеллом. Страйк мовчки слухав.

— ...а тоді сказав, що я — суче мале стерво,— закінчила Робін,— і пішов.

— Господи Ісусе,— у щирому захваті вигукнув Страйк. Річ була не тільки в тому, що Робін витягнула з Сатчвелла так багато, а й у тому, що саме вона дізналася.

— Я тут, власне, саме сиділа й переглядала архіви з телефону... я в машині, скоро виїду до Лондона. Бланш Дорис Сатчвелл померла у 1945 році, десятирічною. Похована на цвинтарі в Лемінгтон-Спа. Сатчвелл сказав, що то був акт милосердя. Власне,— виправилася Робін,— він заявив, що то був сон, саме так він сказав Марго, щоб мати привід відмовитися... авжеж? Травматичний спогад... жити з таким з шістьох років...

— Ще б пак,— погодився Страйк,— і це дає йому мотив, бо якби він вирішив, що Марго може піти до поліції...

— Саме так. А що ти думаєш про знайомство з Дженіс? Чому вона не сказала нам, що знала Сатчвелла?

— Слушне питання,— мовив Страйк.— А повтори — що саме він казав про Дженіс?

— Коли я йому сказала, що, зі слів Дженіс, Марго бачили в Лемінгтон-Спа, він назвав її скандалісткою і натякнув, що вона хотіла повісити зникнення Марго на нього.

— Дуже цікаво,— мовив Страйк, мружачи очі на мартина на хвилях: той зосереджено дивився на обрій, обернувши туди свій хижий загнутий дзьоб.— А скажи ще раз, що там було про Роя?

— «Мамій», «упертий, як віслюк»,— повторила Робін.— Але від кого він це чув, Сатчвелл не сказав.

— На Дженіс ніби не схоже, але Хтозна,— сказав Страйк.— Хай там що, ти збіса добре попрацювала, Робін.

— Дякую.

— Поговоримо про Бамборо як слід, коли повернуся,— мовив Страйк.— Власне, про все треба буде як слід поговорити.

— Гаразд. Сподіваюся, ти там нормально добудеш,— озвалася Робін таким тоном, що було зрозуміло — розмова добігає кінця. Страйк був би радий поговорити ще, але, мабуть, вона вирішила, що не має права красти час від його останнього дня зі згорьованими рідними, а Страйк не міг вигадати приводу продовжити бесіду. Вони попрощалися, і Страйк поклав мобільний у кишеню.

— Ось ти де, Діду.

З готелю вийшов Полворт з парою свіжих пінт у руках. Страйк подякував за пиво, і обидва розвернулися до моря і випили.

— Завтра до Лондона, га? — спитав Полворт.

— Так,— відповів Страйк.— Але ненадовго. Джоан хотіла, щоб ми з Тедом вийшли в море на човні й розвіяли її попіл.

— Класна ідея,— схвалив Полворт.

— Слухай, друже... дякую тобі за все.

— Та стули пельку,— відповів Полворт.— Ти б для мене те саме зробив.

— Твоя правда,— погодився Страйк.— Зробив би.

— А що, неважко, срака ти така,— негайно заявив Полворт,— мама в мене вмерла, де татусь — чортзна.

Страйк засміявся.

— Я — приватний детектив. Знайти його тобі?

— Та на біса треба,— відповів Полворт.— Хай пропаде.

Вони допили пиво. Крізь хмари раптом прорвалося сонце, і море заграло діамантовим блиском, а мартин на хвилях перетворився на біле паперове оригамі. Страйкові спало на думку, що полум’яна відданість Полворта Корнволлу — то реакція на блудного батька-бірмінгемця, аж тут Полворт заговорив знову:

— Щодо батька... Джоан мені сказала, що твій хоче помиритися.

— Таке сказала?

— Та заспокойся,— відповів Полворт.— Ніби ти її не знаєш. Хотіла, щоб я був у курсі, що тобі важко. Але ж там жодних перспектив, так?

— Жодних,— сказав Страйк.— Жодних перспектив.

Коротку мовчанку урвали зойки доньок Полворта, які вирвалися з готелю. Не зважаючи ні на батька, ні на Страйка, вони пролізли під ланцюг, який відділяв дорогу від мокрої ріні, і побігли до води, а за мить за ними вибіг небіж Страйка Люк, який тримав у руці пару кремових тістечок і явно намірився пожбурити ними в дівчат.

— Ану,— гаркнув Страйк.— СТОП!

Люк спав з обличчя.

— Вони перші почали,— сказав він і показав Страйкові білу пляму на спині чорного піджака, який хлопцю купили спеціально на похорон бабусі.

— А я перший закінчу,— відповів Страйк. Полвортові доньки хихотіли, визираючи з-за борту човна, за яким сховалися.— Неси їжу туди, де взяв.

Похмуро зиркнувши на дядька, Люк войовничо відкусив шмат тістечка, а тоді розвернувся і пішов до готелю.

— Паскуда мала,— буркнув Страйк.

Полворт відсторонено споглядав за тим, як його доньки буцають одна на одну пісок і холодну морську воду. Тільки коли менша не втримала рівноваги й упала в крижану хвилю, закричавши від шоку, він зреагував.

— Ач ви... ану ходіть сюди! Хутко, ну... самі винні! Сюди, пішли, пішли!

Полворти — батько й доньки — повернулися до готелю, і Страйк лишився сам.

Мартин на хвилях, звичний до туристів, до гуркоту й рипіння порома на Фалмут, до рибальських човнів, які щодня виходили з гавані й поверталися сюди, не зважав на крики нащадків родини

Полвортів. Його уважні очі прикипіли до чогось невидимого далеко в морі. Тільки коли хмари знову зійшлися і море зробилося чавунно-темним, птах піднявся в повітря, і Страйк дивився, як на дужих вигнутих крилах він відлітає геть від прихистку берега у відкрите море, готовий повернутися до тяжкої, але необхідної справи виживання.