Бентежна кров

Весна розкішна у буянні квіту...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

49

Після гучних штормів і грізних бур

Своє обличчя сонце нам являє;

Лихої долі звідавши тортур, Людина й трохи радості пізнає, Бо ж не стерпіти вічного одчаю...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

О восьмій ранку в день, коли мало відбутися досудове врегулювання з колишнім чоловіком, Робін вийшла зі станції метро «Тоттенгем-Корт-роуд» під бірюзове небо. Після довгих місяців дощів і негоди сонячне світло здавалося маленьким дивом, і Робін, яка сьогодні не мала їхати на стеження, одягнула сукню, радіючи нагоді вилізти з вічних джинсів і кофт.

Вона була дуже зла на Метью, який відкликав зустріч за добу («На жаль, у мого клієнта виникли невідкладні справи особистого характеру. Оскільки сам я буду недоступний решту березня, пропоную обрати зручну для всіх дату в квітні»), і підозрювала, що Метью просто затягує процес, щоб продемонструвати свою силу та примусити колишню дружину відмовитися від зазіхань на спільний рахунок. Але туманне сяйво раннього ранку лежало над вічним ремонтом на Чаринг-Кросс-роуд, і гумор у Робін поліпшився. Правда (яку їй через силу довелося визнати після п’ятиденної відпустки, взяти яку її примусив Страйк) полягала в тому, що на роботі Робін почувалася щасливішою. Вона не мала бажання їхати до Йоркширу й витримувати звичну навалу маминих розпитувань про розлучення і роботу, а на те, щоб поїхати ненадовго з Лондона деінде, не мала грошей, тож відпустку Робін витратила на побутові питання й роботу над справою Бамборо.

Маючи нехай не зачіпки, але ідеї, Робін приїхала до офісу рано, сподіваючись захопити Страйка до початку робочого дня. Вона пройшла повз дорожніх робітників — їхні крики тонули в гуркоті відбійних молотків — і ввійшла в тиху тінь Денмарк-стріт, де крамниці ще стояли зачинені.

Ближче до верхівки металевих сходів Робін почула голоси за скляними дверима. Було трохи по восьмій, але в офісі вже увімкнули світло.

— Доброго ранку,— привітався Страйк, коли вона відчинила двері. Він стояв біля чайника і, здається, здивувався, побачивши її о такій годині.— Я думав, ти тільки по обіді прийдеш.

— Скасували,— коротко відповіла Робін.

Вона не знала, чи Страйк справді забув, які саме плани вона мала на цей ранок, чи виявив делікатність, бо на дерматиновому дивані сидів Моррис. Він був гарний, як завжди, але сині очі почервоніли, а щелепа поросла темною щетиною.

— Здоровенькі були,— привітався він до Робін.— Тільки гляньте! Ходяча реклама користі від уміння забивати.

Робін проігнорувала це зауваження, але, знявши куртку, пожалкувала, що прийшла в сукні. Вона сердилася, що так ніяковіє через якогось Морриса, але в джинсах почувалася б упевненіше.

— Моррис заскочив містера Сміта з нянею,— повідомив Страйк.

— Оце швидко! — Робін спробувала бути великодушною, хоча з Моррисом і не хотілося.

— На гарячому о першій десять,— сказав Моррис і передав Робін цифрову камеру нічного бачення.— Хлоп збрехав, що пішов випити з друзями, а в няньки по вівторках вільний вечір. Ці йолопи вирішили попрощатися на порозі. Класична помилка новачків.

Робін повільно погортала кадри. Фігуриста нянька, так схожа на колишню Страйкову дівчину Лорелею, стояла на порозі будинку в обіймах чоловіка місіс Сміт. Моррис сфотографував не тільки момент обіймів, а й назву вулиці та номер будинку.

— Де це? — спитала Робін, гортаючи фото з обіймами.

— У Шордичі. Помешкання орендує найкраща подруга няні,— відповів Моррис.— Корисно мати подружку, яка піджене квартиру під таємні шури-мури, га? Я дізнався її ім’я та все інше, тож та пані теж отримає на горіхи.

Моррис розвалився на дивані, закинувши руки за голову, і сказав крізь позіх:

— Не щодня випадає нагода зробити нещасними трьох жінок одразу, правда?

— Не кажучи про чоловіка,— відповіла Робін, дивлячись на красивий профіль чоловіка брокерки в світлі вуличного ліхтаря; його сфотографували, як ішов до сімейного авта.

— Авжеж,— погодився Моррис, потягнувшись,— і його теж.

Його футболка задерлася, оголивши підкачаний живіт — про який, як гадала Робін, Моррис чудово пам’ятав.

— Не хочеш поговорити за сніданком? — спитав у Робін Страйк. Він саме розкрив бляшанку з печивом і виявив, що там порожньо.— Давно треба звіритися по справі Бамборо, а я ще не їв.

— Домовилися,— озвалася Робін і негайно вдягнула куртку.

— А мене ти на сніданки не запрошуєш,— заявив Страйкові Моррис, підводячись із дивана. Страйк проігнорував це й сказав:

— Чудова робота по Сміту, Моррисе. Я пізніше повідомлю дружині. До завтра.

— Просто кошмар,— мовила Робін, коли вони зі Страйком вийшли в прохолоду Денмарк-стріт, куди ще не дісталося сонячне проміння,— цілий літак — і зник без сліду.

Одинадцять днів тому малазійський «боїнг» МН370 вилетів з Куала-Лумпура і зник разом з більш як двомастами пасажирами. Цілий минулий тиждень у новинах обговорювали різні теорії; зникнення літака приписували терористам, саботажу команди, поломці. Робін саме читала про літак дорогою на роботу. Стільки родичів чекає бодай на якусь новину! Вже скоро має щось бути, адже не можуть майже двісті п’ятдесят людей на літаку зникнути так легко, як одна-єдина жінка, яка розчинилася в клеркенвелльскому дощі.

— Кошмар для рідних,— погодився Страйк; саме вийшли на залиту сонцем Чаринг-Кросс-роуд. Тут він зупинився і кинув погляд на вулицю.— До «Старбаксу» не хочу.

Тож пішли до «Італійського бару» на Фрит-стріт, за п’ять хвилин пішки від офісу, навпроти джаз-клубу Ронні Скотта. Людей за металевими столиками на вулиці не було взагалі. Попри сонячні обіцянки, березневе повітря було ще зимним. Усередині всі високі барні стільці були зайняті. Ранкові клієнти заливалися кавою перед робочим днем, читали новини з телефонів чи роздивлялися продукцію на дзеркальних полицях.

— Не замерзнеш, якщо сядемо на вулиці? — спитав Страйк, поглядаючи то на сукню Робін, то на переповнений бар усередині. Вона вже сильно жалкувала, що не одягнула джинси.

— Та не замерзну,— запевнила Робін.— Буду тільки капучино, я снідала.

Поки Страйк купував їжу й напої, Робін сіла на холодний металевий стілець, щільніше запнулася в куртку й була розкрила сумку, збираючись дістати шкіряний нотатник Талбота, але за мить передумала й не стала цього робити. Не хотілося б, щоб Страйк вирішив, що вона серйозно вивчає астрологічні фантазії Талбота... хоч Робін таки просиділа над нотатником чимало годин.

— Капучино,— сказав Страйк, повернувшись, і поставив перед нею чашку. Собі він узяв подвійне еспресо й сандвіч з моцарелою і салямі. Сівши поряд, він спитав:

— Як так вийшло, що досудове врегулювання скасували?

Потішена тим, що він не забув, Робін відповіла:

— Метью сказав, що виникли якісь нагальні справи.

— Ти йому повірила?

— Ні. Думаю, це чергові ігри у владу. Мені не сильно хочеться на це врегулювання, але бодай уже відбулося б. Отже,— провадила вона, не бажаючи говорити про Метью,— маєш новини по Бамборо?

— Небагацько,— відповів Страйк, який після повернення з Корнволлу займався іншими справами агенції.— Але прийшов аналіз крові, яку я знайшов у книзі з квартири Аторнів.

— І?

— Перша позитивна.

— А ти дзвонив Рою, питав...

— Так. У Марго була друга позитивна група.

— О,— тільки й сказала Робін.

— Мої надії не справдилися,— знизав плечами Страйк.— Схоже, що просто хтось порізався сторінкою, та й усе. Зате я знайшов Гнійного Риччі. Він в Ізлінгтоні, у приватному притулку Святого Петра. Довелося добряче поприкидатися по телефону, щоб отримати інформацію.

— Чудово. Хочеш, щоб я...

— Ні. Я ж казав. Шпеник дуже серйозно застерігає, що не можна засмучувати старого, бо сини нас приб’ють.

— І ти гадаєш, що з нас двох саме я засмучую людей, так?

Страйк злегка усміхнувся, жуючи сандвіч.

— Не слід привертати увагу Луки Риччі, якщо тільки не буде так треба, що край. Шпеник казав, що Гнійний той-во, але я сподівався, що йдеться про слабеньке потьмарення. Може, нам воно навіть зіграло б на руку. Та, на жаль, з того, що я витягнув з медсестри, виходить, що він уже навіть не говорить.

— Узагалі не говорить?

— Схоже на те. Вона про це згадала між іншим. Я спробував дізнатися причину — депресія, інсульт чи деменція... тоді сенсу в нього щось питати взагалі немає... але медсестра не сказала. Я подивився, що там за притулок. Сподівався, що якийсь великий спеціалізований заклад, але то радше пансіон. Там усього вісімнадцять пацієнтів. Гадаю, наші шанси пробратися туди непомітно чи прикинутися дальніми родичами нульові.

Робін ніби й не цікавилася Риччі більше, ніж іншими підозрюваними, але тепер, коли виявилося, що він недосяжний, ірраціонально вирішила, що втрачено ключовий елемент розслідування.

— Я не кажу, що взагалі не спробую,— додав Страйк.— Але наразі потенційна користь не вартує того, щоб розсердити зграю професійних бандитів. З іншого боку, якщо до серпня більше нічого не буде, я, може, спробую витягнути щось із Риччі.

З тону Страйка Робін зрозуміла, що він теж усвідомлює: вже минула половина року, який їм дали на пошуки Марго Бамборо.

— Також,— провадив Страйк,— я вийшов на біографа Марго К. Б. Оукдена, який корчить із себе велике цабе. Здається, він вирішив, що важить для розслідування значно більше, ніж думаю про нього я.

— Він хоче грошей?

— Я б сказав, він хоче урвати, що зможе,— відповів Страйк.— Йому так само цікаво побесідувати зі мною, як і мені з ним.

— Може,— припустила Робін,— він хоче написати про тебе книжку, як про Марго?

Страйк не усміхнувся.

— Мені здалося, що він хитрий і дурний однаковою мірою. Здається, йому навіть на думку не спало, що я в курсі його сумнівного минулого, хоча я вийшов на нього після двох змін імені. Але я розумію, як він дурив тих стареньких удовиць. По телефону аж так добре буцімто пам’ятав усе про Марго! Жодної тіні вагання: «Так, доктор Ґупта, такий приємний мужчина», «а, Айрін, той ще характер». Дуже переконливо, поки не згадаєш, що йому було чотирнадцять років, коли зникла Марго, а цих людей він бачив максимум кілька разів. Але Оукден нічого не сказав мені про Бреннера, який мене, власне, і цікавить. Сказав, що має подумати, що не впевнений, чи хоче заглиблюватися в цю тему. Я йому дзвонив двічі, і щоразу він намагався вивернути розмову на мене, я повертав її в русло Бреннера, і на цьому він закінчував дзвінок, вигадуючи якісь невідкладні справи. Обидва рази обіцяв мені передзвонити, але не дзвонив.

— Не думаєш, що він записує дзвінки? — спитала Робін.— Хоче на тебе щось зібрати, а тоді продати в газету.

— Думав про таке,— визнав Страйк, насипаючи цукор у каву.

— Може, наступного разу з ним поговорю я?

— Мабуть, і справді непогана ідея,— погодився Страйк.— Власне,— додав він, відпивши кави,— це й усе, що я зробив у справі Бамборо після повернення. Але я планую поспілкуватися з медсестрою Дженіс, щойно матиму вільну годину. Вона вже мала повернутися з Дубая, і я хочу знати, чому вона й словом не обмовилася про знайомство з Полом Сатчвеллом. Але цього разу, мабуть, не попереджатиму її про візит. Корисно буває заскочити людину зненацька. А в тебе які новини?

— Ну,— відповіла Робін,— Глорія Конті, нині Марі Жубер, так і не відповіла на Анниного листа.

— Погано,— насупився Страйк.— Я думав, на Анну вона зреагує прихильніше.

— Я теж на це сподівалася. Думаю, варто почекати ще тиждень, а тоді попросити Анну, щоб нагадала їй про себе. В найгіршому

разі отримаємо ще одну рішучу відмову. Є і краща новина: сьогодні я маю поговорити з Амандою Байт, яка тепер Лоуз.

— Дорого вона нам обійдеться ?

— Безкоштовно. Я апелювала до її шляхетності,— розповіла Робін,— і вона вдала, що це її переконало, але я певна, що Аманду досі принаджує думка про розголос. Їй подобається ідея, що в газетах напишуть про тебе та про вперту школярку, яка трималася за історію про жінку у вікні, навіть коли поліція їй не вірила. І це незважаючи на всі ті перші розмови про те, що вона не бажає знову переживати стрес від уваги газетярів, якщо їй не заплатять.

— Вона досі заміжня? — спитав Страйк, дістаючи з кишені цигарки.— Бо як на мене, вони з Оукденом чудова пара. Можемо відкрити побічний бізнес — шлюбну контору для аферистів.

Робін засміялася.

— Щоб вони народжували дітей-аферистів і ми завжди мали роботу?

Страйк підкурив, затягнувся, а тоді сказав:

— Так собі бізнес-план. Нема гарантії, що від двох паскуд народиться третя. Я знаю цілком пристойних людей, яких виховали кінчені негідники, і навпаки.

— Тобто ти за те, що культура не змінить натури? — спитала Робін.

— Мабуть,— відповів Страйк.— Моїх трьох небожів виховують однаково, правда ж? Але...

— ...один молодець, другий плаксій, а третій паскудник,— сказала Робін.

Страйк так заіржав, що затурканий чоловік у костюмі, який пробігав повз них, притискаючи до вуха телефон, аж обурився.

— От пам’ять,— сказав Страйк, проводжаючи поглядом сердитого чоловіка. Останнім часом і в нього бував такий настрій, коли чужа веселість здавалася образливою, але тут і тепер — під сонцем, при добрій каві, у товаристві Робін — він почувався щасливим, яким не був довгі місяці.

— Але людей ніколи не виховують однаково,— сказала Робін,— навіть якщо будинок і батьки одні й ті самі. Грає роль і статус старшого чи молодшого, і ще багато чого. І коли вже про це, Мая, донька Вілми Бейліс, погодилася з нами поговорити. Зараз обираємо зручну дату. Здається, я тобі казала: молодша сестра видужує

після раку грудей, тож я не хочу їх турбувати. І є ще дещо,— ніяково додала вона.

Страйк, який саме повернувся до свого сандвіча, з подивом побачив, як Робін дістає з сумки шкіряний нотатник Талбота, хоча Страйк думав, що він так і лежить у шафці в офісі.

— Я тут знову переглядала його нотатки.

— Думаєш, я щось проґавив? — поцікавився Страйк з повним ротом хліба.

— Ні, я...

— Та все нормально,— запевнив Страйк.— Цілком можливо. Всі помиляються.

Сонце повільно пробиралося на Фрит-стріт, тож коли Робін розгорнула старий нотатник, його сторінки засяяли жовтим.

— Власне, це про Скорпіона. Пам’ятаєш Скорпіона?

— Це та людина, чия смерть, можливо, непокоїла Марго?

— Саме так. Ти думав, що Скорпіон — це, вірогідно, заміжня подруга Стівена Датвейта, яка вкоротила собі віку.

— Я відкритий до інших теорій,— відповів Страйк. Доївши, він обтрусив крихти з рук і потягнувся по цигарки.— У нотатках ідеться про те, що Водолій ставить питання Рибам, так? Я так зрозумів, це Марго поставила пряме питання Датвейтові.

Попри нейтральний тон, Страйк не радий був знову згадувати про зодіакальні знаки. Копітка й абсолютно невдячна праця розшифровки астрологічних символів, що позначали підозрюваних і свідків, не входила до числа його улюблених завдань.

— Власне,— сказала Робін, дістаючи з нотатника дві складені ксерокопії,— я тут подумала... ось подивися.

Вона передала обидва аркуші Страйкові, який розгорнув їх і побачив копії двох свідоцтв про народження, які належали відповідно Олів Сатчвелл і Бланш Сатчвелл.

— Олів — це мати Сатчвелла,— пояснила Робін, поки Страйк курив і роздивлявся копії.— А Бланш — його сестра, яка померла у віці десятьох років... можливо, задушена подушкою.

— Якщо ти чекаєш, що я за датами народження назву їхні знаки,— сказав Страйк,— то я не запам’ятовував цілий зодіак.

— Бланш народилася двадцять п’ятого жовтня, тож вона Скорпіон,— пояснила Робін.— Олів народилася двадцять дев’ятого березня. За традиційною системою вона Овен, як і Сатчвелл...

На подив Страйка, тепер Робін дістала «Астрологію 14» Стівена Шмідта.

— Було нелегко її знайти. Дуже давно не перевидавали.

— Такий шедевр? Ти мене дивуєш,— відповів Страйк, дивлячись, як Робін гортає сторінки в пошуках переписаних дат для знаків зодіаку за Шмідтом. Робін усміхнулася, але не знітилися і провадила:

— Ось, дивися. Згідно з системою Шмідта, мати Сатчвелла була Рибами.

— Тобто ми тепер змішали дві системи? — спитав Страйк.

— Талбот змішав,— нагадала Робін.— Він вирішив, що Айрін і Рою слід приписати знаки за Шмідтом, але решті лишив їхні традиційні знаки.

— Але,— заперечив Страйк, розуміючи, що намагається застосувати логіку до принципово нелогічного явища,— Талбот робив широкі припущення на основі винятково первісних знаків людей. Бреннера було виключено з числа підозрюваних лише тому, що він...

— ...був Терезами, так,— кивнула Робін.

— Але якщо почати совати знаки, то що там з надприродними здібностями Дженіс і тим, що Ессекський Різник має бути Козерогом?

— Коли традиційний знак людини не збігався зі знаком за Шмідтом, Талбот обирав той, який, на його думку, пасував людині більше.

— І виходить повна маячня. Крім того,— додав Страйк,— тоді доведеться поставити під сумнів усі мої співвіднесення знаків з підозрюваними.

— Я розумію,— відповіла Робін.— Навіть Талбот замучився працювати з обома системами водночас і тоді почав концентруватися більше на астероїдах і картах таро.

— Гаразд,— сказав Страйк, випускаючи дим убік від Робін,— підемо по твоїй лінії. Якщо сестра Сатчвелла була Скорпіоном, а її мати — Рибами... нагадай мені,— попросив він,— що саме там написано в тому пасажі про Скорпіона?

Робін погортала нотатник Талбота та знайшла сторінку, прикрашену зображеннями краба, риб, скоріпона, рибохвостого цапа й амфори водолія.

— «Водолія непокоїть смерть Скорпіона, знак питання»,— вголос зачитала вона.— І... тут все великими літерами... «ШМІДТ ЗГОДЕН З АДАМС». Тоді таке: «Водолій питає Риб щодо Скорпіона? І Рак теж там, Рак є свідком? Рак — доброта, інстинкт захищати»... тоді знову великими: «ДОПИТАТИ ЩЕ РАЗ. Скорпіон та Водолій поєднані через воду... вода — це Рак, а у Козерога»... великими літерами... «РИБ’ЯЧИЙ ХВІСТ».

Насупивши брови, Страйк спитав:

— Ми досі вважаємо, що Рак — це Дженіс, так?

— Зі справою пов’язані два Раки — Дженіс і Синтія, і Дженіс ніби лягає сюди краще,— відповіла Робін.— Уявімо, що Марго вирішила діяти на основі підозри, що мати Сатчвелла вбила його сестру. Якщо вона дзвонила Олів з кабінету, Дженіс могла це чути, так? А якщо Дженіс узагалі знала Сатчвеллів чи була пов’язана з ними ще якось... ми поки що цього не дізналися... можливо, вона не схотіла нічого казати поліції, щоб підозра не впала на Олів.

— Але нащо Марго стільки років чекала, перш ніж розвіяти чи підтвердити свої підзори щодо сну про подушку? — спитав Страйк і сам відповів, перш ніж це зробила Робін: — Справді, люди іноді багато років збираються на думці. Чи на силі.

Він повернув Робін ксерокопії.

— Якщо за пасажем про Скорпіона стоїть ця історія, то Сатчвелл — головний підозрюваний.

— Я так і не знаю його адреси в Греції,— винувато промовила Робін.

— Ми його знайдемо через другу сестру, якщо буде треба.

Страйк ковтнув кави, а тоді несамохіть спитав:

— А про астероїди що ти там казала?

Робін погортала записник і показала Страйкові сторінку, яку вивчала в Лемінгтон-Спа — «рогату сторінку», як вона її подумки називала.

— Розслідуючи справу далі, Талбот, вочевидь, узагалі відмовився від стандартної астрології. Гадаю, Шмідт його так заплутав, що працювати з нею вже не виходило, тож Талбот почав вигадувати власну систему. Він вирахував положення астероїдів у вечір, коли зникла Марго. Ось, дивися...

Робін показала на символ

— Цей символ позначає астероїд Афіна Паллада — пам’ятаєш той потворний годинник в будинку в Фіппсів? — а Талбот ним позначає Марго. Астероїд Афіна Паллада був у Десятому домі зодіаку в той вечір, коли зникла Марго, а управляє Десятим домом Козеріг. Також Десятий дім — дім бізнесу, вищих класів і верхніх поверхів.

— Ти думаєш, Марго досі десь у когось на горищі?

Робін усміхнулася, але знову не відступила.

— А тепер дивися...— вона нахилила нотатник до Страйка.— Якщо вважати, що всі астероїди позначають людей, то ось маємо Цереру, Юнону й Весту. Думаю, знаком Вести, яка дбає про домашнє вогнище, Талбот позначає Синтію. Веста — в Сьомому домі, домі шлюбу. Талбот пише «ЗБІГАЄТЬСЯ» — тобто, думаю, йдеться про перебування Синтії у шлюбному домі Марго, у Брум-Гаузі.

Робін провадила:

— Я думаю, що Церера, яка дбає і захищає,— це в Талбота Дженіс. Вона в Дванадцятому домі разом з Юноною, яка пов’язується з «дружинами і невірністю», тож ідеться, можливо, про Джоанну Гаммонд, заміжню подругу Датвейта...

— А Дванадцятий дім у нас що означає?

— Вороги, таємниці, печалі, небуття.

Страйк дивився на Робін, звівши брови. Він терпів це, бо день був сонячний, а товариство Робін — приємне, але така терпимість до астрології починала його дратувати.

— Крім того, це дім Риб,— провадила Робін,— а Риби — знак Датвейта, тож...

— Ти хочеш сказати, що коли Марго викрали, Дженіс і Джоанна Гаммонд обидві були в квартирі Датвейта, чи що?

— Ні, але...

— Бо це навряд чи, оскільки Джоанна Гаммонд, знаєш, померла за багато тижнів до зникнення Марго. Чи ти думаєш, що Датвейта переслідував її привид?

— Гаразд, я погоджуюся, це нічого не значить,— відповіла Робін, засміявшись, проте стояла на своєму.— Але Талбот тут ще дещо пише: «Церера заперечує контакт з Юноною. Невже Цетус має рацію?»

Вона показала на символ Кита, який означав Айрін.

— Важко уявити, щоб Айрін мала рацію хоч у чомусь,— буркнув Страйк. Він підтягнув нотатник до себе, щоб краще роздивитися дрібний почерк одержимого Талбота, тоді відсунув шкіряну книжку й нетерпляче знизав плечами.— Слухай, цією фігнею дуже легко захопитися. Коли я читав ці нотатки, то теж здавалося, що я вловлюю логіку, але ж Талбот був хворий. Тут усе веде у нікуди.

— Мене зацікавила оця фраза про рацію Цетуса, бо ж Талбот від самого початку не довіряв Айрін, правда? Аж тут раптом починає думати, чи не має вона рації щодо... щодо чогось, пов’язаного з ворогами, таємницями, печалями й небуттям...

— Якщо ми колись дізнаємося, що сталося з Марго Бамборо,— сказав Страйк,— то я закладаюся на сто фунтів — ти так само зможеш довести, що Талбот водночас абсолютно правий і все це взяв зі стелі. Символи завжди можна натягнути на факти. У моєї мами були подруга, яка вгадувала чужі знаки зодіаку, так вона жодного разу не помилилася.

— Жодного разу?

— Жодного,— кивнув Страйк.— Бо навіть коли знак був інший, вона все одно все вгадувала. Виходило, що в людини в тому знаку купа різних планет, або, не знаю, під тим знаком народилася акушерка, яка приймала в неї пологи. Чи її собака.

— Гаразд,— примирливо сказала Робін. Урешті-решт, вона чекала на скепсис із боку Страйка. Вона сховала шкіряний нотатник і «Астрологію 14» назад у сумку.— Я розумію, що воно все дурня, я просто...

— Якщо хочеш знову навідатися до Айрін Гіксон, уперед. Скажеш їй, що, на думку Талбота, вона глибоко зрозуміла суть чогось, пов’язаного з астероїдами і... не знаю... сиром...

— Дванадцятий дім не управляє сиром,— відповіла Робін удавано строгим тоном.

— А котрий тоді відповідає за набіл?

— Ой, та пішов ти,— відмахнулася вона, несамохіть засміявшись.

У кишені в Робін завібрував мобільний, і вона його витягнула. Прийшло повідомлення.

Добридень, Робін, я можу поговорити зараз, якщо хочете. Погодилася вийти на пізнішу зміну й зараз не потрібна на роботі. Якщо ні, то буду вільна після восьмої. Аманда

— Аманда Байт,— сказала Робін до Страйка.— Хоче говорити зараз же.

— Мені підходить,— сказав Страйк, зрадівши нагоді повернутися на твердий ґрунт. Бреше Аманда Байт чи ні, але говоритиме вона про реальну жінку в реальному вікні.

Робін натиснула номер Аманди, перемкнула телефон на гучний зв’язок і поклала його на столик між собою і Страйком.

— Добридень,— відповів упевнений жіночий голос із легким акцентом Північного Лондона.— Це Робін?

— Так,— відповіла Робін,— і зі мною Корморан.

— Доброго ранку,— привітався Страйк.

— О, це ви? — відверто зраділа Аманда.— Дуже приємно! Я оце спілкувалася з вашою помічницею.

— Насправді вона моя партнерка,— виправив Страйк.

— Правда? В діловому сенсі чи в іншому? — поцікавилася Аманда.

— В діловому,— відповів Страйк, не дивлячись на Робін.— Я так розумію, що Робін розмовляла з вами про те, що ви бачили у вечір, коли зникла Марго Бамборо?

— Саме так,— підтвердила Аманда.

— Ви не проти, якщо ми запишемо цю розмову?

— Гадаю, що не проти,— відповіла Аманда.— Я хочу вчинити шляхетно, хоча, не брехатиму, це стрес після минулого разу. Журналісти, двоє детективів, а мені було всього чотирнадцять.. Але я завжди була упертою дівчинкою і стояла на своєму...

Й Аманда розповіла історію, яку Страйк і Робін уже знали: про дощ і ображену шкільну подругу, про вікно верхнього поверху та про жінку, в якій Аманда впізнала Марго, побачивши її фото в газеті. Страйк поставив кілька питань, але зрозумів, що Амандину історію не змінить ніщо. Важко було сказати, чи справді вона вірить, що бачила Марго Бамборо в той вечір, але відмовлятися від зв’язку з сорокарічною таємницею Аманда не збиралася.

— ...гадаю, мене так і переслідує думка про те, що я нічого не зробила, але ж мені було лише чотирнадцять, і тільки значно пізніше мене вразила ця думка — що я могла її врятувати,— закінчила вона.

— Що ж,— промовила Робін, якій Страйк сигналізував, що вже почув усе, що хотів,— дякую, що поговорили з нами, Амандо. Я справді...

— Не кладіть слухавку, є ще дещо,— сказала Аманда.— Тільки послухайте. Це неймовірний збіг, і, думаю, навіть поліція про це не в курсі, бо обидві вже померли.

— Хто помер? — спитала Робін, а Страйк закурив.

— О,— почала Аманда,— ну хіба не дивина? Моя нинішня робота, так там є одна дівчина, а в неї двоюрідна бабуся...

Страйк закотив очі.

— ...була в притулку вгадайте з ким?

— Не уявляю,— ввічливо сказала Робін.

— З Вайолет Купер! — заявила Аманда.— Ви, мабуть, навіть не...

— Це домовласниця Денніса Кріда,— сказала Робін.

— Саме так! — зраділа Аманда, вирішивши, що Робін оцінила важливість цієї історії.— От скажіть, хіба не дивно, що я тоді бачила Марго у вікні, а тепер, коли минуло стільки років, я працюю з людиною, у якої родичка була знайома з Вай Купер? Але вона на той час уже називалася іншим іменем, бо люди її ненавиділи.

— Оце так збіг,— погодилася Робін, старанно не дивлячись на Страйка.— Що ж, дякую...

— Та це не все! — засміялася Аманда.— Ні, далі ще краще! Двоюрідна бабуся тієї дівчини сказала, що вона писала Кріду й питала, чи це він убив Марго Бамборо.

Аманда зробила паузу, явно чекаючи на відповідь, і Робін, яка вже читала про це в «Демоні з Райського парку», сказала:

— Ого.

— О так! — відповіла Аманда.— І судячи з усього, Вай сказала... на смертному ложі, щоб ви розуміли, тобто вона казала правду, бо хто в таку мить брехатиме? Вай сказала, що отримала від нього листа у відповідь, і він зізнався, що таки вбив Марго.

— Справді? — спитала Робін.— Але я думала, що в листі...

— Ні, це ж з перших вуст від Вайолет,— заявила Аманда, а Страйк знову закотив очі,— а вона сказала, що він точно відповів, саме їй. Він сказав це так, щоб тільки вона зрозуміла, і вона

точно зрозуміла, що він мав на увазі. Просто божевілля, правда? Я бачу Марго у вікні, а потім минає стільки років і...

— Неймовірно,— погодилася Робін.— Що ж, дуже вам дякую, що приділили нам увагу, Амандо, це було справді... гм...

Робін знадобилося кілька хвилин і багато нещирих слів подяки Аманді, щоб її здихатися.

— Що скажеш? — спитала Робін у Страйка, коли нарешті змогла покласти слухавку.

Той показав пальцем на небо.

— Що? — Робін звела очі на блакить.

— Якщо придивитися як слід,— сказав Страйк,— то можна побачити, як астероїд проходить через Дім лайна собачого.

50

«Та де ж це я,— питається вона,— Серед живих чи вже серед мерців?»

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Протягом наступних кількох днів Страйка поглинули інші справи агенції, не пов’язані з Бамборо. Його перша спроба застати медсестру Дженіс Бітті вдома виявилася безуспішною. Він стукав у двері, але ніхто не відчинив, і з Найтинґейл-Ґрову, непримітної вулиці, що тягнулася вздовж колій Південно-східної залізниці, Страйк пішов ні з чим.

Другу спробу він зробив наступної середи. Був вітряний день, що всякчас загрожував зливою. Страйк підійшов до будинку Дженіс із боку станції «Гізер-Ґрін», простуючи тротуаром, який від колій відділяли поруччя і живопліт. Страйк ішов, курив і думав про Робін, бо вона щойно відхилила його пропозицію піти до Дженіс разом: мала «інші справи», але які саме — не сказала. Страйкові здалося, що Робін відповідала якось сторожко, навіть агресивно — хоча зазвичай неможливість узяти участь у розмові зі свідком викликала в неї тільки розчарування.

Відколи Робін пішла від Метью, спілкування стало простішим і відкритішим; Страйк до цього звик, тож ця відмова плюс тон і відсутність пояснень його зацікавили. Звісно, є речі, про які вона, природно, не захоче йому казати — скажімо, що йде до гінеколога,— але тут би він принаймні чекав, що вона скаже: «Мені призначено в лікаря».

Небо потемнішало, коли Страйк підійшов до будинку Дженіс — значно меншого, ніж оселя Айрін Гіксон. Будинок стояв у ряду блочних будинків. Вікна були запнуті тюлем, вхідні двері — темно-червоного кольору. Страйк почав переходити вулицю і негайно відзначив, що у вітальні горить світло. Зрозумівши, що здобич на місці, він успішно викинув з голови думки про свою партнерку, пришвидшив кроки й рішуче постукав у двері. Чекаючи, він чув крізь вікно звуки телевізора на високій гучності. Страйк уже думав постукати ще раз — раптом Дженіс не почула,— коли двері відчинилися.

На відміну від першої зустрічі, цього разу медсестра (вона була в окулярах у сталевій оправі) була відверто неприємно вражена, побачивши Страйка. З-за її спини долинали голоси двох американок з невидимого телевізора: «То ти любиш стрази?» — «Обожнюю стрази!»

— Даруйте, я шо, проґавила дзвінок?

— Вибачте, що без попередження,— нещиро озвався Страйк,— але я тут опинився поблизу. Зможете приділити мені кілька хвилин уваги?

Дженіс озирнулася через плече. З телевізора почувся манірний чоловічий голос: «Сукня, яка так сподобалася Келлі,— це унікальний подіумний зразок...»

Явно незадоволена, Дженіс обернулася до Страйка.

— Ну гаразд,— сказала вона,— ті’ки в мене неприбрано... а ви, будь ласка, гарненько витріть ноги, бо тут один уже був прийшов без попередження, наніс собачого гівна... І двері зачиніть.

Страйк переступив поріг, а Дженіс зникла у вітальні. Страйк подумав, що вона вимкне телевізор, але ні. Поки він витирав ноги об килимок, чоловічий голос промовив: «Унікальна подіумна сукня може бути недоступна, тож Ренді пошукає...» Повагавшись якусь мить, Страйк вирішив, що Дженіс чекає, що він просто зайде, і зайшов до маленької вітальні.

Дитиною Страйк багато жив з матір’ю у сквотах, тож уявлення про «неприбраність» у нього були не такі, як у Дженіс. Кімната була захаращена, на всіх поверхнях щось розміщувалося, але з ознак власне неприбраності були хіба що газета на кріслі, зім’ятий целофан біля розкритої коробки фініків на столику, та ще фен для волосся, який валявся на підлозі біля дивана — Дженіс саме вимикала його з розетки.

— «...Антонелла обирає максимально подібний варіант, прикрашену стразами сукню за п’ятнадцять тисяч доларів...»

— Перед отим дзеркалом зручно сушити волосся,— мовила Дженіс, розгинаючись. Вона була червона і трохи сердита, ніби Страйк примусив її щось пояснювати.— А ви б, знаєте, краще попередили,— додала вона з виглядом настільки суворим, наскільки могла подужати така усміхнена від природи жінка.— А то як грім з ясного неба.

До Страйка зненацька прийшов болісний спогад про Джоан, яка завжди губилася, якщо приходили гості, а в неї пилосос чи прасувальна дошка на видному місці.

— Вибачте. Як я вже казав, я тут проходив неподалік...

— «Але Келлі, яка міряє сукню номер один, не може викинути з голови сукні своєї мрії...» — голосно промовив оповідач, і Страйк та Дженіс одночасно глянули на телевізор. На екрані молода жінка натягувала на себе вузьке напівпрозоре вбрання, розшите сріблястими стразами.

— «Вберися до весілля»,— пояснила Дженіс, одягнена в ті ж самі джинси й темно-синій светр, що й на першій зустрічі.— Не можу собі відмовити в цьому задоволенні... Будете чай?

— Тільки якщо це для вас не клопіт,— сказав Страйк.

— Та куди в житті без клопоту, га? — вперше усміхнулася Дженіс.— Але я саме хотіла собі зробити, як буде реклама, то й ви випийте.

— Якщо так, то буду дуже вдячний,— сказав Страйк.

— «Якщо не знайду тієї сукні,— заявив манірний консультант з тонкими вищипаними, ніби мальованими бровами, знервовано перебираючи ряди білих суконь на плічках,— це буде просто...»

Екран почорнів. Дженіс пультом вимкнула телевізор.

— Фініків хочете? — спитала вона в Страйка та простягнула йому коробку.

— Ні, дякую,— озвався він.

— Навезла з Дубая цілий ящик,— сказала Дженіс.— Думала на подарунки, а тепер сама жеру й не можу зупинитися. Ви сідайте, а я зара’ вернуся.

Страйкові здалося, що вона знову глянула на його ноги, коли виходила з кімнати з феном в одній руці й фініками в другій. Він сів у крісло, яке зарипіло під його вагою.

Інтер’єр маленької вітальні гнітив. На червоний ковролін з шарлатним візерунком поклали дешевий турецький килим кармазинового кольору. На червоних стінах висіли картини з засушених квітів і старі фото в дерев’яних рамках — чорно-білі й кольорові, вицвілі. Сервант напхано дешевими скляними фігурками. Найбільша скляна скульптурка — карета Попелюшки, запряжена шістьма скляними конями,— гордовито прикрашала собою полицю над електричним коминком. Вочевидь, під практичним одягом Дженіс ховалося романтичне серце.

Вона повернулася за кілька хвилин, несучи тацю з плетеними ручками, на якій було дві чашки чаю, вже з молоком, і таріль шоколадного печива. Акт приготування чаю, вочевидь, поліпшив гумор Дженіс і її ставлення до гостя.

— То мій Ларрі,— пояснила вона, перехопивши погляд Страйка, спрямований на подвійну фоторамку на маленькому столику біля крісла. На одній половині була світлина товстуна з сонними очима й зубами курця. На другій половині — фото білявої жінки, огрядної, але привабливої.

— А. А це...

— Моя менша сестра Клер. Померла в дев’яносто сьомому, рак підшлункової. Пізно діагностували.

— О, співчуваю,— сказав Страйк.

— Ой так,— глибоко зітхнула Дженіс.— Обох втратила майже водночас. Правду кажучи,— додала вона, сідаючи на диван (коліна гучно хруснули),— я оце вернулася сюди після Дубая, зайшла й подумала собі, шо треба виставить нові фотографії. Так сумно стало — самі мерці... Я у відпустці наробила гарних фото з Кевом і онуками, але ще не роздрукувала. Мені сусідський хлопчина друкує. Старим світлинам з Кевом і малими вже два роки, не те... Я дала хлопцю цю, як її, дошку пам’яті чи що...

— Карту пам’яті? — підказав Страйк.

— Та оцю. Сусідські діти з мене сміялися. Але шоб ви знали, Айрін ще гірша, вона батарейку замінити не може. То,— спитала Дженіс,— нашо ви хотіли зі мною поговорити ше раз?

Страйк не хотів наразитися на миттєву відмову й планував поставити питання про Сатчвелла останніми. Він дістав записник, розгорнув і почав:

— Після нашої попередньої зустрічі з’ясувалися деякі речі. Про першу з них я питав доктора Ґупту, але він не зміг допомогти, тож я подумав, може, ви зможете. Ви не знали чоловіка на ім’я Пікколо Риччі, якого іноді називали «Гнійним»?

— Бандит отой старий, га? — спитала Дженіс.— Жив був такий у Клеркенвеллі, але я з ним не була знайома. А нашо... а, то вам Айрін розповіла історію про фундамент, чи шо?

— Про що? — перепитав Страйк.

— Та то дурниця. Ходила чутка, ну, коли на початку сімдесятих Клеркенвелл весь перебудовували, шо найшли у фундаменті старого будинку замуроване в бетон тіло. І ото казали, шо буцімто це бандити з Маленької Італії таке робили в сорокові. Але Едді — ну, чоловік Айрін, вони тоді ше не одружилися, він будівельник... вони тоді й познайомилися в пабі, бо їхня фірма проводила там роботи... так Едді сказав, шо то байка, та й годі. Я сама в те й не вірила, а от Айрін, я так думаю, трохи й вірила,— додала Дженіс, вмочуючи печиво в чай.

— А як це пов’язано з Марго? — спитав Страйк.

— Ну, як Марго зникла, то казали, мо’, її поклали десь у відкритий фундамент і залили бетоном. У сімдесят четвертому році там ше багато будували.

— І люди казали, що її убив Риччі? — спитав Страйк.

— Ой ні! — зі здивованим смішком відповіла Дженіс.— Де Гнійний Риччі, а де Марго, ви шо? Просто ходила така чутка, от люди й вигадали про тіло в бетоні. Люди такі дурні бувають! Мій Ларрі мені казав... він теж був будівельник, шоб ви знали... казав, шо будівельники от точно помітили б свіжий бетон, коли вранці прийшли на майданчик.

— Ви знали, що Риччі приходив до клініки Святого Івана на святкування Різдва?

— Шо-шо? — з повним ротом печива перепитала Дженіс.

— Він і ще кілька чоловіків прийшли під кінець вечірки, наче для того, щоб забрати Глорію додому.

— Вони... шо?! — щиро здивувалася Дженіс.— Гнійній Риччі й Глорія? Та ви шо. Це тому шо... так, послухайте, не треба слухати Айрін, коли мова про Глорію. Айрін... вона не знає міри. Глорію вона ніколи не любила. Іноді таке плете... Я не чула, шоб у родини Глорії були якісь кримінальні кінці. Айрін «Хрещеного батька» передивилася,— додала Дженіс.— Ми перший фільм були дивилися в кіно разом, а тоді я ше сама двічі на нього ходила. Там Джеймс Каан,— зітхнула вона.— Мій чоловік мрії.

— Риччі абсолютно точно був на вечірці,— сказав Страйк.— Наскільки мені відомо, він прийшов аж під кінець.

— А, то я тоді вже пішла. Треба було додому до Кева. І шо, він ше живий, той Риччі?

— Так,— відповів Страйк.

— Мабуть, уже зовсім старий?

— Старий,— підтвердив Страйк.

— Але дивина. І шо Риччі тільки забув у клініці?

— Сподіваюся дізнатися,— відповів Страйк і перегорнув сторінку записника.— Також я хотів би поставити вам питання про Джозефа Бреннера. Пам’ятаєте родину, чиє прізвище ви помилково запам’ятали як «Аплторп»? Власне, я знайшов...

— Не може бути! — щиро вразилася Дженіс.— То яке в них прізвище насправді?

— Аторни.

— Аторни! — з полегшенням видихнула Дженіс.— Я так і знала, шо не Аплторпи. Кілька днів воно мені потім не давало спокою... Як вони там? Синдром ламкої Х-хромосоми в них, га? їх не забрали до притулку чи все ж...

— Досі живуть у своїй квартирі,— запевнив Страйк,— і наче непогано їм ведеться.

— Їх там хоч підтримує хтось?

— Про них дбає соцпрацівниця, і здається, що вона цілком на їхньому боці. І це підводить мене до наступного питання. За словами сопрацівниці, після смерті Ґіерма Дебора розповіла...— Страйк завагався.— Власне, зі слів сорцпрацівниці виходить, що Ґіерм проституював Дебору.

— Шо-шо він робив? — перепитала Дженіс. Усмішка злетіла з її обличчя.

— Дуже неприємно про таке думати, я розумію,— без емоцій відповів Страйк.— Коли я з нею розмовляв, Дебора згадала, що доктор Бреннер приходив до них додому. Вона сказала, що він велів... гм... велів їй зняти труси...

— Ні! — з інстинктивною відразою вигукнула Дженіс.— Ні, не може... це неправильно! Якби треба було їй оглянути інтимні місця, то це так не робиться. Це могло бути тільки в клініці.

— Але ж ви казали, що вона страждає на агорафобію?

— Ну, так, але...

— Самайн, її син, назвав доктора Бреннера «брудним стариганем».

— Е... але... ні, це... це точно був медичний огляд... мабуть, після того, як вона народила. Але його мала би проводити я, медсестра... ой, як ви мене засмутили,— збентежилася Дженіс.— Оце собі думаєш, шо все на цьому світі чула, але... ні, ви мене справді засмутили. Я просто в них одного разу була, оглядала малого, а вона мені й словом не обмовилася... але чого дивуватися, тато ж там був поруч, плів мені про свої відьмацькі чари. Бідолашна, мабуть, так боялася... ох, ви мене дуже засмутили.

— Мені дуже прикро,— мовив Страйк,— але мушу спитати: ви колись чули, щоб Бреннер відвідував повій? Чи ходили про нього такі чутки в Клеркенвеллі?

— Не було такого,— відповіла Дженіс.— Якби я таке почула, то комусь сказала б. То в нашій діяльності просто неетично. Всі жінки в районі були приписані до нашої клініки. Така жінка виявилася б пацієнткою.

— Згідно з нотатками Талбота,— провадив Страйк,— якась особа заявила, що Бреннера у вечір, коли зникла Марго, бачили в Майкл-Кліфф-Гаузі. Але зі слів Бреннера, він одразу пішов з роботи додому.

— Майкл-Кліфф-Гауз... це ота «свічка» на Скіннер-стріт, чи шо? — озвалася Дженіс.— У нас там були пацієнти, але то й усе...— їй наче стало гидко.— Ой, бідна Аторнова жінка... а я його ще захищала ото, він же таке бачив на війні. Всього два тижні тому син Дороті сидів точно там, де сидите ви...

— У вас був Карл Оукден? — різко спитав Страйк.

— Був,— кивнула Дженіс,— і хоч би ноги витер. Натоптав мені тут собачим гівном.

— Чого він хотів? — спитав Страйк.

— Та прикинувся, шо зайшов спитать, як справи,— відповіла Дженіс.— Можна було б подумати, шо стільки років минуло, я його не впізнаю... але він не сильно змінився, правду кажучи. Коротше кажучи, він сидів у тому самому кріслі, шо тепер ви, і патякав усяке про давні добрі часи і про те, як тепло його мама про мене згадувала... ха! Шоб Дороті Оукден про мене добре слово сказала? Та Дороті нас з Айрін за хльорок мала, бо, бачте, спідниці короткі, удвох ходимо до пабу...

Дженіс кинула на Страйка уважний погляд.

— Карл про вас згадував. Питав, чи я з вами вже знайома. Він, знаєте, написав книжку про Марго, але в книгарні її так і не завезли, то він з того досі злиться. Вже мені все розповів. Думає написати нову книжку, і цього разу зацікавився вами. Славетний детектив розслідує справу... або терпить поразку. Карлові і те, і те згодиться.

— А що такого він говорив про Бреннера? — спитав Страйк, вирішивши подумати про наслідки втручання в справу самопроголошеного біографа потім.

— Сказав, що Бреннер був садистом, а я ж тут заступалася за доктора Бреннера... але ви мені тепер отаке сказали про Дебору Аторн...

— Оукден назвав Бреннера садистом? Сильна заява.

— От я собі те саме подумала. Карл його ніколи не любив, сказав, шо доктор Бреннер часто приходив до Дороті... я про це не знала... обідав з ними в неділю і все таке. Я собі думала, вони просто колеги. Знаєте, я так думаю, шо доктор Бреннер просто Карла насварив. То була не дитина, а лихо, я про Карла, а виріс бачте який злопам’ятний.

— Якщо Оукден знову до вас прийде,— сказав Страйк,— раджу його не пускати. Він, знаєте, сидів. Видурював гроші у...— він мало не сказав «старих»,— у самотніх жінок.

— О! — вражено вигукнула Дженіс.— Ти ба! Треба попередити Айрін. Він казав, шо далі до неї піде.

— І що, він цікавився переважно Бреннером, коли приходив?

— Та ні,— відповіла Дженіс.— Цікавився він, власне, вами, але так, про Бреннера ми говорили найбільше.

— Місіс Бітті, а у вас ще є некролог Бреннера, про який ви казали? Ви наче згадували, що вирішили його зберегти.

— А,— мовила Дженіс, кинувши погляд на нижню шухляду серванта,— так... Карл теж хтів на нього подивитися, коли взнав, шо він у мене є...

Вона підвелася з дивана й пішла до серванта. Опустилася навколішки, тримаючись за коминкову полицю, висунула шухляду й заходилася шукати.

— Трошки бардак у мене в цих вирізках. Айрін думає, шо я з глузду з’їхала з цими газетами,— сказала Дженіс, копирсаючись у паперах.— Вона сама зроду не цікавилася новинами чи політикою, а от я завжди все цікаве вирізаю: знаєте, якісь замітки про медицину, а ше, не брехатимуу, люблю історії з життя королівської родини...

Вона потягнула за край картонної папки.

— ...Айрін хай собі думає шо хоче, а я не бачу, шо тут поганого... вирізати й зберегти... історію...

Папку нарешті вдалося витягнути.

— ...з життя,— закінчила Дженіс і навколішках підібралася до журнального столика.— І шо тут хворобливого? Наче фото зберегти, нема різниці.

Вона розгорнула папку й почала перебирати вирізки. Деякі пожовкли від старості.

— Бачите? Для Айрін вирізала,— сказала Дженіс, показуючи статтю про базилік священний.— Допомагає при проблемах травлення, я була подумала, хай Едді для неї висадить у садку. Вона приймає стільки таблеток для травлення, шо шкоди більше, ніж користі, але Айрін з тих, хто в медицину без пігулок не вірить...

Дженіс зітхнула, показуючи Страйкові пам’ятну передовицю:

— Принцеса Діана. Я так її любила...

— Дозволите? — спитав Страйк, потягнувшись по вирізки.

— На здоров’я,— відповіла Дженіс, над окулярами подивившись на аркуші в руках у Страйка.— Ото дуже цікава стаття про діабет. Відколи я звільнилася, у медицині багато нового. У хрещеника перший тип... я стараюся бути в курсі всіх змін і прогресу... а ото в другій руці у вас стаття про малого, шо вмер від перитоніту, так?

— Так,— відповів Страйк, глянувши на бурий від старості аркуш.

— Ага,— гірко сказала Дженіс, перебираючи вирізки,— я тому і стала медсестрою. Мені воно після тої статті спало на думку. Жив по сусідству від нас, як я сама була мала. Я вирізала статтю, шоб мати хоч якесь його фото... всі очі виплакала. Викликали лікаря,— з холодом у голосі додала Дженіс,— а він не приїхав. До дитини з середнього класу приїхав би, то всі розуміли, а малий Джонні Маркс із Бетал-Ґріну хай конає, кому він треба... лікаря потім критикували, але не покарали... От знаєте, не терплю я, коли до людей по-різному через те, де вони народилися.

Не помічаючи іронії, вона перебрала ще кілька статей про королівську родину і здивовано пробурмотіла:

— А де ж доктор Бреннер?

Тримаючи кілька вирізок у руках, вона так само навколішках підповзла до висунутої шухляди й покопалася там знову.

— І тут нема,— промовила Дженіс, повернувшись за журнальний столик.— Чудасія.

— Ви не думаєте, що вирізку міг забрати Оукден? — спитав Страйк.

Дженіс звела очі.

— От стерво нахабне,— повагом промовила вона.— Хоч би спитав.

Вона склала вирізки назад у папку й повернула її до шухляди, а тоді підвелася, тримаючись за коминкову полицю. Коліна Дженіс знову хруснули. Сівши на диван і з полегшенням зітхнувши, вона сказала:

— У того малого вічно все до рук липнуло.

— Чому ви так кажете?

— У клініці, бувало, гроші зникали.

— Правда? — спитав Страйк.

— Правда. Воно закінчилося, коли Марго вже пропала. Зникали невеликі суми, і почали думати на Вілму, прибиральницю,— всі, крім мене. Я завжди підозрювала Карла! Він заходив після школи й на канікулах. Я сказала докторові Ґупті, але він, мабуть, не схотів засмучувати Дороті, та й не знаю, видно, простіше було вигнати Вілму. З Вілмою таки були проблеми... пиячила,— провадила Дженіс,— і прибирала абияк. Вона не змогла довести, шо нічого не крала, і на наступних загальних зборах звільнилася. Сама бачила, до чого воно править.

— І тоді крадіжки припинилися?

— Так,— відповіла Дженіс,— але шо з того? Карл, мабуть, вирішив, шо краще не дражнити долю, як його вже мало не піймали.

Страйк, схильний погодитися з цією думкою, сказав:

— І ще буквально кілька питань. Перше — про жінку на ім’я Джоанна Гаммонд.

— Наче не знаю, хто то... а маю знати?

— У Стівена Датвейта була...

— ...подружка, яка вкоротила собі віку,— сказала Дженіс.— Так-так.

— Ви не пам’ятаєте, чи була вона приписана до клініки Святого Івана?

— Нє, не була. Я пригадую, шо вони десь у Гокстоні жили.

— Тобто Марго не працювала з патологоанатомом і взагалі не була пов’язана з її смертю як лікар?

— Ні, вона була точно як я: ми й не знали, шо була така жінка, поки вона не вмерла, а Стів не звернувся по допомогу. А я, здається, знаю, до чого ви правите,— сказала Дженіс.— Талбот вирішив, шо Стівен був Ессекським Різником, га? Вічно питав і питав про Стіва на кожнісінькому допиті. Але я чесно скажу, Стів Датвейт був лагідна душа. Я росла в оточенні справді буйних чоловіків, батечко в мене був з таких. Я цю породу знаю — і Стів точно був не з цих.

Пам’ятаючи, як зачаровувала деяких жінок позірна вразливість Денніса Кріда, Страйк тільки кивнув.

— Талбот питав, чи я колись була в тої Джоанни як медсестра. Я йому пояснила, шо вона не з наших пацієнтів, але йому до того було байдуже. Все питав, чи не здається мені, шо та смерть підозріла, і хоч ти шо йому кажи. Я йому раз у раз казала, шо не знаю тієї жінки. Звідки мені знати шось про її смерть. Так я від того втомилася! От чесно, ніби я йому якась віща циганка Роуз Лі. Я Талботові казала: ідіть почитайте, шо патологоанатом написав!

— А ви не знаєте, не було іншої смерті, яка непокоїла б Марго? — спитав Страйк.— Природна смерть чи нещасний випадок — але вона вирішила, що там не все чисто?

— А чого ви про таке питаєте? — поцікавилася Дженіс.

— Просто намагаюся розшифрувати нотатки Талбота. У нього були підстави думати, що чиясь смерть здавалася Марго підозрілою. Причому в зв’язку з цією смертю згадувалися ви.

Круглі сині очі Дженіс за скельцями окулярів вибалушилися.

— Згадуєтеся як свідок якихось подій чи самої смерті,— уточнив Страйк.— Про жодні обвинувачення не йдеться.

— Та я вже сподіваюся, шо не йдеться! — сказала Дженіс.— Ні, нічого я не бачила й не знаю. Я б ше тоді сказала, якби знала... очевидно ж?

Виникла коротка пауза, яку Страйк вирішив не переривати, тож Дженіс заговорила сама:

— Слухайте, я не можу говорити за Марго, коли минуло сорок років. Нема її більше. Це несправедливість і до неї, і до мене. Я не хочу сіяти підозри, коли минуло сті’ки років.

— Я просто намагаюся виключити зайві напрями розслідування,— пояснив Страйк.

Виникла довша пауза. Очі Дженіс помандрували від таці з чаєм до фотографії покійного чоловіка з темними зубами й добрими сонними очима. Врешті-решт вона зітхнула і сказала:

— Гаразд, але запишіть собі, шо то Марго вигадала, а не я. Я нікого ні в чому не звинувачую.

— Обов’язково,— пообіцяв Страйк, занісши ручку над записником.

— Ну добре, тоді... справа дуже делікатна, ми же з нею працювали... я про Дороті. Дороті й Карл жили з мамою Дороті. Гі звали Мод, і я це згадала тільки тому, шо Карл приходив. Ми оце розмовляли, я згадала про його бабцю, а він на неї сказав не «бабуся», а «клята Мод». Власне, у Мод була інфекція ноги, виразка, яка ніяк не загоювалася. Гі треба було перев’язувати, промивати рану й все таке, тож я до них часто заходила. І Мод мені щоразу казала, шо будинок належить їй, а не Дороті, і вона тільки дозволяє доньці й онукові там жити. Видно було, як їй приємно це казати. Відчувати, знаєте, свою владу. Не скажу, шо з нею сильно приємно було жити. Така кислолиця стара пані, все їй не так. Скаржилася, шо онук балуваний росте — але я вже казала, то було лихо, а не дитина, тож я не могла не погодитися з нею.

Дженіс провадила:

— Власне, нога ше не вилікувалася, коли вона впала зі сходів і забилася на смерть. Ходила вона погано, багато лежала з тією ногою, спиралася на ціпок. Люди, бува, падають зі сходів, а для старої людини це таки може мати серйозні наслідки, однак... То минув тиждень, і Марго запросила мене зайти до кабінету на два слова, і... мені здалося, шо Марго це якось стривожило. Вона прямо нічого не сказала, але все питала, якої я думки. Я все розуміла... але шо ми могли вдіяти? Нас там не було, як вона впала, а рідні сказали, шо сиділи внизу й ті’ки почули гуркіт, прибігли, а вона лежить під сходами без тями... і за два дні Мод померла в лікарні. Дороті ніби й не горювала, але коли Дороті взагалі показувала емоції?

Розвівши руками, Дженіс повторила:

— От шо ми могли вдіяти? Мені було зрозуміло, шо собі думає Марго, бо вона знала, шо Мод — власниця, а Дороті й Карл там на пташиних правах, і... ну, лікарі взагалі про таке думають, це їхня робота. Якшо десь шось потім спливе, вони отримують на горіхи. Але врешті-решт Марго так нічо’ й не зробила, нічо’ з того не було. Ось і все,— закінчила Дженіс із явним полегшенням.— Тепер ви знаєте.

— Дякую,— мовив Страйк, занотовуючи.— Це дуже корисно. Скажіть, а Талботові ви про це говорили?

— Ні, відповіла Дженіс,— але йому хтось інший міг сказати. Всі знали, шо Мод померла, і всі знали, як саме, бо Дороті брала на її похорон вихідний. Я правду скажу, під кінець тих розмов з Талботом я просто хотіла його здихатися. Він мене постійно розпитував про мої сни. Чесно, мороз поза шкурою від такого. Дуже дивно було.

— Ще б пак,— кивнув Страйк.— Маю до вас останнє питання, і тоді піду. Моя партнерка зуміла розшукати Пола Сатчвелла.

— А,— озвалася на це Дженіс без жодних ознак зніяковіння чи дискомфорту.— Зрозуміло. То колишній бойфренд Марго, так?

— Так. І ми дуже здивувалися, коли дізналися, що ви були знайомі.

Дженіс глянула на нього, не розуміючи.

— Шо?

— Що ви були знайомі,— повторив Страйк.

— Я і Пол Сатчвелл? — з легким смішком перепитала Дженіс.— Та я його в очі не бачила!

— Справді? — уточнив Страйк, уважно за нею спостерігаючи.— Коли Сатчвелл почув, що ви нам розповіли про Марго — що її буцімто бачили в Лемінгтон-Спа,— він помітно розсердився. Висловився в тому дусі,— Страйк звірився з записником,— що ви хочете втягнути його в неприємності.

Запала довга мовчанка. Між круглими синіми очима Дженіс з’явилася глибока зморшка. Врешті-решт вона спитала:

— І шо, він мене назвав на ім’я?

— Ні,— відповів Страйк.— Власне, він його забув. Пам’ятав вас як «медсестру» і сказав Робін, що ви з Марго не терпіли одна одну.

— Він точно сказав, шо Марго не терпіла саме мене? — уточнила Дженіс, наголошуючи на останньому слові.

— Боюся, що так,— відповів Страйк, спостерігаючи за нею.

— Але... ні, пробачте, але це просто неправда,— заявила Дженіс.— Ми чудово ладнали! Ну, крім того випадку з Кевом, коли в нього болів живіт... тоді я справді на неї накинулася, але ж вона нічо’ поганого не хтіла. Думала, шо зробить мені краще, як огляне його... а я образилася, бо знаєте, матері не люблять, шоб інші жінки думали, ніби ти про свою дитину не дбаєш... а коли ти ше й самотня, воно ой як дошкуляє.

— Але чому,— спитав Страйк,— Сатчвелл міг сказати, ніби ви знайомі з ним і хочете йому неприємностей?

Запала мовчанка, яку порушив звук поїзда, шо промчав за живоплотом: гуркіт і стукіт набрали силу, а тоді поступово затихнули, і тиша у вітальні замкнулася, ніби бульбашка, в якій застигли, дивлячись одне на одного, детектив і медсестра.

— Думаю, ви й самі вже знаєте,— врешті-решт сказала Дженіс.

— Що знаю?

— Ой не треба. Ви сті’ки всього розслідували... ви не дурень якийсь. Думаю, ви вже все знаєте, а оце просто прийшли мене залякати та змусити сказати самій.

— Та я зовсім не хочу залякати...

— Знаю, вона вам не сподобалася,— різко промовила Дженіс.— Я про Айрін. Навіть не прикидайтеся, я бачила, як вона вас дратує. Якби я не розумілася на людях, як би я взагалі виконувала свою роботу — заходила додому до казна-кого, а тоді спокійно виходила? А я свою роботу ой як добре виконувала,— додала Дженіс, і чомусь ця ремарка не прозвучала зверхньо.— Зрозумійте: в Айрін просто був напад хвалькуватості. Вона була така рада з вами познайомитися, шо пішла розігрувати роль. Жінці, знаєте, важко жити самій, коли вона звикла мати товариство. Навіть я оббувалася заново, як повернулася з Дубая. Звикаєш мати поруч рідних, а тоді знов сама-одна в будинку... Мені на самоті нормально, а от Айрін бути сама не терпить.

Дженіс додала з якоюсь тихою затятістю:

— Айрін завжди була мені доброю подругою. Вона дуже добра. Допомагала мені грошима, коли помер Ларрі, а в мене ніц не лишилося. В її домі я завжди бажана гостя. Ми одна одну підтримуємо, дружимо дуже давно. Ну, є в Айрін певні заскоки, то в кого їх немає?..

Запала коротка пауза.

— Почекайте тут,— твердо сказала Дженіс.— Маю подзвонити.

Вона підвелася і вийшла. Страйк чекав. За тюлем з-за свинцевих хмар раптом визирнуло сонце, і скляна карета Попелюшки на коминковій полиці засяяла неоновим світлом.

Дженіс повернулася з мобільним у руці.

— Не бере,— сказала вона занепокоєно.

Дженіс сіла на диван. Виникла ще одна пауза.

— Гаразд,— урешті-решт сказала вона таким тоном, ніби Страйк її умовив,— із Сатчвеллом була знайома не я, а Айрін. Але шоб ви собі не думали, шо вона зробила шось негідне! В сенсі нічого злочинного не було. Вона потім так переймалася! А я так боялася за неї... Ой Боже, Боже,— промовила Дженіс.

Вона глибоко зітхнула і сказала:

— Гаразд... Вона тоді вже була заручена з Едді. Едді був значно старший за Айрін. Він був ладен цілувати землю, по якій вона ходила, і вона його теж кохала. Так, кохала,— повторила Дженіс, хоча Страйк їй не суперечив.— І жахливо ревнувала до всякої, на яку Едді хоч би навіть глянув... Але сама Айрін надто любила випити й пофліртувати. Цілком безневинно... ну, загалом, безневинно... а в того типа, у Сатчвелла, наче був гурт, так?

— Був,— підтвердив Страйк.

— Власне, Айрін їх була побачила в якомусь пабі. Я з нею не була, коли вона познайомилася з Сатчвеллом. І нічо’ про це не знала, поки Марго не зникла... Словом, надивилася вона на того Сатчвелла й запала. А тут концерт закінчився, і вона бачить, як Сатчвелл спускається до пабу і йде просто до Марго, яка там стояла в кутку в своєму дощовику. Айрін вирішила, шо Сатчвелл її ше зі сцени побачив. Сама вона Марго не помітила, бо стояла під сценою з подругами. Й от вона на них дивиться, а Сатчвелл і Марго перемовилися двома словами — от буквально двома, так Айрін казала,— і ніби почалася між ними сварка. А тоді Марго ніби побачила Айрін і вийшла геть. А Айрін тоді сама підійшла до Сатчвелла, сказала, шо в нього чудовий гурт, слово по слову, і... так.

— Чому Сатчвелл вирішив, що вона медсестра? — спитав Страйк.

Дженіс скривилася.

— Правду кажучи, та дурка дурна так сама казала всім хлопам, з якими фліртувала. Прикидалася медсестрою, бо чоловікам це подобалося. Як вони нічого не знали про медицину, дурити їх було легко — Айрін знала назви ліків, і звучало все досить правдоподібно... хоч вона все плутала, Господь її спаси,— закотила очі Дженіс.

— Тобто йдеться про зв’язок на одну ніч?

— Та ні, там було два-три тижні. Але нічого не склалося. Марго зникла... і все, капут. Самі можете уявити. Але протягом тих двох тижнів Айрін була... закохана по вуха, десь так. Вона справді любила Едді... їй важливо було, шо старший чоловік з успішним бізнесом... Едді... хоче з нею одружитися, але... навіть дивно, правда? — тихо спитала Дженіс.— Ми всі просто тварини, якшо прибрати все інше. Айрін утратила голову через Пола Сатчвелла. Всього на кілька тижнів. Так хотіла бачити його якнайчастіше, шукала зустрічей... я впевнена, шо хлопа вона тим налякала до смерті,— додала Дженіс сухо,— бо з того, шо вона мені казала потім, я виснувала, шо він хотів дошкулити Марго й лише тому потягнув Айрін у ліжко. Сатчвелл хотів тільки Марго... а Айрін це зрозуміла надто пізно. Гі просто використали.

— Тобто історія про хворий зуб Айрін,— промовив Страйк,— яка потім перетворилася на історію про похід по крамницях...

— Так,— тихо сказала Дженіс.— Вона тоді була з Сатчвеллом. Чек узяла в сестри, шоб показати поліції. Я про все тільки аж потім взнала, коли вона прийшла до мене додому виплакувати очі й усе розповіла. А кому ше вона могла таке розповісти? Не Едді, не батькам! Айрін так боялася, шо все відкриється і вона втратить Едді! Тоді вона вже отямилася. Вона хтіла ті’ки Едді й боялася, шо він її покине, якщо взнає про Сатчвелла.

Розумієте, Сатчвелл мало не прямим текстом сказав Айрін на останній зустрічі, шо користувався нею, шоб повернути Марго. Він страшно розсердився, коли Марго сказала, шо прийшла послухати гурт із чистої цікавості й обізлилася, як він запросив її до себе. Подарував їй, шоб ви знали, оту дерев’яну фігурку. Носив її з собою, сподіваючись її зустріти, і думав, мабуть, шо Марго розтане від такого подарунка, чи шо, і піде від Роя... ніби хтось справді отак покине чоловіка й дитину за дерев’яну ляльку... Сатчвелл казав Айрін огидні речі про Марго — і динамщиця вона, і казна-хто...

Власне, коли Марго зникла і прийшла поліція, Сатчвелл подзвонив Айрін і попросив не казати, шо він сердився на Марго, а вона його попросила взагалі не розповідати про їхній зв’язок, і так вони вирішили. А потім знала про все ті’ки я і тримала рот на замку, бо... з друзями хіба можна інакше, га?

— А коли Чарлі Рамедж сказав, що бачив Марго в Лемінгтон-Спа,— спитав Страйк,— ви вже знали?..

— Знала, шо то рідне місто Сатчвелла? Тоді ше ні, як Чарлі мені ті’ки сказав — не знала. Але потім у новинах сказали про якогось старого дурня з Лемінгтон-Спа, який у себе в саду виставив табличку, а ній написав: «Білі, єднайтеся проти кольорової навали», шось таке. Ми з Ларрі ходили в ресторан з Едді й Айрін, Едді заговорив про цього старого расиста з новин, а ми з Айрін тоді вийшли в туалет, і вона мені сказала, шо Пол Сатчвелл був з Лемінгтон-Спа. А доти вже давно і словом про нього не обмовилася.

Не брехатиму, мені від того стало аж млосно. Я собі подумала: ой Боже, Боже, то це Чарлі справді міг бачити Марго? А раптом Марго втекла до свого колишнього? А тоді я подумала: якщо вона доїхала тільки до Лемінгтон-Спа, то як це так ніхто більше її не бачив? То ж не Тімбукту якесь!

— Не Тімбукту,— погодився Страйк.— Це все, що Айрін вам розповіла про Марго й Сатчвелла?

— А це шо, мало? — спитала Дженіс. Її біло-рожеве обличчя ніби зблякло, відколи Страйк прийшов, судини під очима стали помітніші.— Тільки не мучте цим Айрін, прошу вас. Може, воно й не видно, але вона дуже лагідна людина під тим дурнуватим фасадом. Вона дуже тривожиться.

— Не бачу причин її мучити,— сказав Страйк.— Що ж, місіс Бітті, ви дуже допомогли. Дякую. Я тепер значно краще розумію деякі речі.

Дженіс відкинулася на диван і насупилася, дивлячись на Страйка.

— Ви курите, так? — спитала вона.— Цигарками тхне. Вам після ампутації не казали кинути?

— Радили,— відповів Страйк.

— Вам це дуже шкідливо,— заявила Дженіс.— 3 віком буде падати мобільність. Дуже шкідливо для кровообігу і для шкіри. Краще киньте.

— Сам знаю,— сказав Страйк, усміхаючись до неї, і сховав записник у кишеню.

— Гм-м,— примружила очі Дженіс.— Кажете, випадково проходили тут повз? Брешіть більше!

51

...навіть і не мрій

Те чудисько здолать в шляхетнім герці;

То зовсім не звичайний лиходій, Ні меч його не візьме, ні двобій.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Бані на вежах лондонського Тауеру здіймалися за мурами брудно-жовтої цегли, але Робін не мала часу милуватися старовинними краєвидами. До зустрічі, яку вона призначила без відома Страйка, лишалося всього півгодини, а вона опинилася за кілька миль від місця, де мала бути о першій, і взагалі не знала цієї частини Лондона. Вона бігла з мобільним у руці, постійно поглядаючи на мапу на екрані.

Ще кілька кроків — аж тут телефон задзвонив. Робін побачила, що то Страйк, і прийняла дзвінок.

— Привіт. Щойно був у Дженіс.

— А, добре,— відповіла Робін, стараючись не сапати і виглядаючи якесь таксі чи станцію метро.— Щось цікаве?

— Купа цікавого,— відповів Страйк, який повертався на станцію вулицею Найтинґейл-Ґров. Після розмови про куріння він усе одно витягнув пачку «Бенсон-енд-Геджесу» і закурив. Холодний вітерець відносив дим з його губ щоразу, як Страйк видихав.— Ти зараз де?

— На Тауер-Бридж-роуд,— на бігу відповіла Робін, марно виглядаючи метро.

— Ти сьогодні вранці хіба не за Шефом Мутного стежила?

— Стежила,— відповіла Робін. Мабуть, краще одразу сказати Страйкові, що сталося.— Допіру лишила його на Тауерському мості з Барклеєм.

— Ти сказала «лишила з Барклеєм»...

— Може, у них уже й до розмови дійшло, не знаю,— відповіла Робін. На бігу говорити було неможливо, тож вона перейшла на швидку ходу.— Корморане, ШМ хотів стрибнути.

— З Тауерського мосту? — не повірив Страйк.

— А чого не звідти? — спитала Робін, завертаючи за ріг на гамірну вулицю.— Споруда висока, зручно...

— Але його офіс зовсім не...

— Він, як завжди, вийшов на «Монументі», але на роботу не пішов. Подивився на офіс, розвернувся і пішов геть. Я вирішила, що людина просто гуляє, але він натомість піднявся на міст і став там, дивлячись на воду.

Робін сорок тривожних хвилин дивилася на ШМ, який утупив погляд у цементного кольору воду внизу, безвольно опустивши руку з дипломатом. Повз нього гуркотіли машини. Страйкові, мабуть, годі уявити, як вона перенервувала, поки прийшов Барклей і звільнив її.

Метро так і не було ніде видно. Робін знову кинулася біжка.

— Я думала до нього підійти,— провадила вона,— але боялася, що цим його тільки спровокую. Ти пам’ятаєш, який він товстий... я б його не втримала.

— Ти справді думаєш, що він збирався...

— Так,— відповіла Робін, стараючись приховати радість, бо щойно побачила між машинами знак станції метро й кинулася туди.— Здавався абсолютно зневіреним.

— Ти що, біжиш? — спитав Страйк, який тепер розчув її швидкі кроки навіть попри гуркіт машин.

— Біжу,— відповіла Робін,— до зубного спізнююся.

Вона шкодувала, що не вигадала солідної відмовки ще тоді, коли не пішла на допит до Дженіс Бітті, і придумала цю версію на той раз, якщо Страйк перепитає.

— А,— сказав Страйк.— Зрозуміло.

— Менше з тим,— провадила Робін, лавіруючи між перехожими,— прийшов Барклей мене підмінити... погодився, що ШМ, схоже, хоче стрибати... і сказав...

У Робін уже в боці кололо.

— ...сказав... що спробує... з ним поговорити... і я пішла. Принаймні... Барклей дужий... і втримає його, якщо той таки стрибне,— задихано закінчила вона.

— Але це також означатиме, що потім ШМ упізнає Барклея,— нагадав Страйк.

— Ну так, знаю,— погодилася Робін, сповільнюючи кроки, бо вона була вже майже на станції, і потираючи бік,— але якщо він справді надумав укоротити собі віку...

— Це зрозуміло,— відповів Страйк, який спинився в тіні станції «Гізер-Ґрін», щоб докурити.— Просто думаю про можливості. Якщо пощастить, може, він розповість Барклею, що там на нього має Мутний. Іноді у відчаї людина...

— Корморане, я маю йти,— мовила Робін, яка вже дійшла до метро.— Побачимося в офісі після мого зубного, розкажеш про Дженіс.

— Так-так, іди,— озвався Страйк.— Сподіваюся, буде не боляче.

— Що буде не б... А, зубний, та ні, я просто на огляд,— відповіла Робін.

«Оце ти переконлива, Робін»,— подумала вона, сердячись на себе, закинула мобільний у кишеню і побігла вниз ескалатором.

Зайшовши до вагона, вона скинула куртку, бо від бігу спітніла, і розправила волосся перед темним брудним вікном. Через ШМ і його суїцидальні настрої, необхідність брехати Страйкові, непереконливу відмовку й усі ризики зустрічі, яка ось-ось відбудеться, Робін трусило. Кілька років тому вона вже була проводила власну лінію розслідування потай від Страйка. Він тоді вигнав її з роботи.

«Але це інше,— спробувала заспокоїти себе Робін, прибираючи з лоба пітні пасма.— Він буде не проти, тільки б усе вийшло. Він сам цього хоче».

За двадцять хвилин Робін вийшла на станції «Тоттенгем-Корт-роуд» і з курткою на плечі поспішила в серце Сохо.

Тільки підійшовши до кав’ярні «Зірка» і побачивши зірку над дверима, Робін усвідомила збіг. Намагаючись не думати про астероїди, гороскопи та знаки далі, вона увійшла. Всередині кав’ярні стояли круглі дерев’яні столики на підлозі червоної цегли. На стінах розвісили старі бляшані таблички, одна з яких рекламувала цигарки «Робін».

Просто під нею, мабуть, умисно, сидів старий у чорній штормівці. Його обличчя було червоне від полопаних судин, а густу сиву чуприну дід укладав у кок, який ніби не змінився з п’ятдесятих років. До стіни біля діда був притулений ціпок, а з того боку сиділа підлітка з довгим неоново-жовтим волоссям. Вона клацала в телефоні й не підвела очей, коли Робін підійшла до столика.

— Містер Такер? — спитала Робін.

— Так,— хрипко озвався чоловік. Стало видно криві коричневі зуби.— Міс Еллакотт?

— Робін,— усміхнулася вона, і вони потиснули руки.

— А це моя онука Лорен,— сказав Такер.

— Привітики,— зронила Лорен, на мить відірвавши очі від телефону, і знову в нього втупилася.

— Я тільки візьму собі кави,— сказала Робін.— Вас чимось пригостити?

Дід і онука відмовилися. Робін замовила флетвайт, відчуваючи на собі погляд старого. Під час їхньої єдиної телефонної розмови Браян Такер чверть години без пауз говорив про зникнення своєї доньки Луїзи в 1972 році та про справу свого життя: довести, що її вбив Денніс Крід. Рой Фіппс вважав Такера напівбожевільним. Робін наразі не була готова до таких сміливих висновків, але, понад сумнів, він був одержимий Крідом і пошуками правосуддя.

Коли Робін повернулася за столик Такерів і сіла, поставивши перед собою каву, Лорен відклала телефон. Її неонові дреди, татуювання єдинорога на руці, величезні накладні вії і облізлий лак на нігтях різко контрастували з невинним ніжним личком, що прозирало крізь агресивний макіяж.

— Я тут дідусю допомагаю,— сказала вона Робін.— Йому тепер важко ходити.

— Вона добра дитина,— сказав Такер.— Дуже добра дитина.

— Дуже дякую, що погодилися зі мною зустрітися,— звернулася Робін до них обох.— Я вам справді дуже вдячна.

Зблизька ніс Такера, пересипаний чорними вуграми, скидався на полуницю.

— Та це я вам удячний, міс Еллакотт,— запевнив Такер своїм низьким хрипким голосом.— Цього разу вони вже не зможуть відмовитися. І як я казав по телефону, якщо відмовляться — я увірвуся на телебачення, і...

— Сподіваюся,— мовила Робін,— до таких радикальних заходів не д...

— ...і я їм так і сказав, і здається, таки пройняло. Ну і плюс ваша знайома потрусила міністерство юстиції,— визнав він, дивлячись на Робін маленькими червоними очима.— Але щоб ви знали, я тепер думаю, що треба було їм погрожувати пресою ще багато років тому. Інакше нічого не домогтися, бо ці люди грають за власними правилами та ставлять суцільні перепони — вся ця бюрократія і думка так званих фахівців...

— Можу лише уявити, як важко вам ведеться,— сказала Робін,— але зважаючи на те, що є шанс отримати дозвіл на допит, мабуть, не слід...

— Я кістьми ляжу, але доможуся правосуддя для Луїзи,— заявив Такер.— Хай арештовують. Тільки більше розголосу буде.

— Але нам краще не...

— Діду, вона просто просить тебе не коїти дурниць,— пояснила Лорен.— Не хоче, щоб ти десь напартачив.

— Та я не буду, не буду,— запевнив Такер. Його очі були маленькі, рябі й майже безбарвні, шкіра навколо них — фіолетова, набрякла.— Але це може бути наш єдиний шанс, тож усе треба зробити правильно, і допитувати має правильна людина.

— А він не прийде? — спитала Лорен.— Корморан Страйк? Дідо казав, що має прийти.

— Не прийде,— відповіла Робін, але побачила розчарування на обличчях Такерів і швидко додала: — Він наразі на іншій справі, але все, що ви хочете сказати Корморанові, можете сказати мені, я його парт...

— Кріда має допитувати він,— заявив Такер,— а не ви.

— Я роз...

— Ні, рибонько, не розумієте,— твердо заперечив Такер.— Це ціле моє життя. Я розумію Кріда краще за всіх баранів, що понаписували про нього книжки. Я його вивчав. Він уже багато років відрізаний від уваги світу, а ваш шеф — знаменитість. Крід захоче з ним зустрітися, вирішить, що розумніший. Крід захоче перемогти вашого шефа, взяти гору... а ще є спокуса знову побачити своє ім’я в газетах. Він завжди обожнював увагу. Гадаю, він заговорить, тільки хай ваш шеф донесе до нього перспективи... ваш шеф, він як — тямущий?

За будь-яких інших обставин Робін виправила б: Страйк їй не шеф, а партнер. Але сьогодні вона розуміла, про що йдеться, і просто відповіла:

— Так, тямущий.

— Авжеж, я так про нього і подумав, так і подумав,— покивав Браян Такер.— Коли ваша знайома вийшла на зв’язок, я пішов почитав про нього в інтернеті. Його досягнення вражають. А інтерв’ю він не дає?

— Ні,— відповіла Робін.

— Мені це до вподоби,— кивнув Такер.— Працює не за славу. Але його все одно знають, і Крідові це сподобається — як і те, що ваш шеф знає відомих людей. Крід це все дуже любить. Я сказав і міністерству юстиції, і вашій знайомій: хочу, щоб його допитав Страйк, а не поліція. Вони вже пробували, і що з того вийшло? І клятих психіатрів не треба, бо такі великорозумні, а самі не можуть навіть вирішити, божевільний Крід чи ні.

— Я знаю Кріда, розумію Кріда,— провадив він.— Я ціле життя вивчаю його психологію. Під час його процесу я ходив до суду щодня. В суді не називали імені Лу, але він багато разів дивився мені у вічі. Він мене впізнав, він точно знав, хто я такий, бо Лу була моя копія. Коли в суді його спитали про прикраси... ви же знаєте про кулон, кулон Лу?

— Так,— відповіла Робін.

— Він у неї з’явився за кілька днів до зникнення. Показувала його Ліз, сестрі, мамі Лорен... так, Лорен? — звернувся він до онуки, а та кивнула.— Метелик на ланцюжку, дешевий, а оскільки таких тоді було багато, поліція заявила, що він міг належати будь-кому. Ліз неправильно його запам’ятала... це збило поліцію з пантелику, вона не була впевнена, чи то кулон Лу... Ліз швидко визнала, що не роздивилася. Але коли спитали про прикраси, Крід глянув мені в очі. Він знав, хто я такий. Лу була моя копія,— повторив Такер.— Знаєте, як він пояснив, нащо тримає прикраси під мостинами?

— Так,— кивнула Робін,— сказав, що купив собі, бо любив одягатися жінкою...

— Що купив собі,— одночасно з нею заговорив Такер,— що сам носив.

— Містере Такер, по телефону ви сказали...

— Лу його поцупила в тій крамниці, куди ходили всі дівчата, як її...

— «Біба»,— підказала Лорен.

— «Біба»,— кивнув Такер.— За два дні до зникнення вона прогулювала школу й увечері показала Ліз, мамі Лорен, украдений кулон. З Лу бували проблеми... Не поладнала з моєю другою дружиною. Мама дівчат померла, коли Лу було десять років. Лу це сильно вразило, більше, ніж сестер. Так вона й не полюбила мачуху.

Все це він уже розповідав Робін по телефону, але вона все одно співчутливо покивала.

— Жінка посварилася з Лу вранці того дня, як вона зникла, і Лу знов не пішла до школи. Ми про це не знали, а потім увечері вона не повернулася. Обдзвонили всіх подруг — жодна її не бачила. Подзвонили копам. Потім ми дізналися, що одна з подруг набрехала — вона потай провела Лу до себе, а батькам не сказали. Назавтра Лу бачили тричі — вона була в шкільній формі. Востаннє бачили біля пральні в Кентиш-Тауні. Попросила в якогось типа підкурити. Ми знали, що вона почала курити, вони з моєю жінкою посварилися в тому числі через це.

Такер провадив хрипким голосом:

— Крід схопив Веру Кенні в Кентиш-Тауні. Це було в сімдесятому, якраз коли він переїхав до квартири біля Райського парку. Вера була першою жінкою, яку він замкнув у підвалі. Прикував її там і тримав живою, а сам...

— Діду,— попросила Лорен,— не треба.

— Ні,— пробурмотів Такер, похиливши голову,— вибач, рибонько.

— Містере Такер,— не проґавила нагоди Робін,— по телефону ви казали, що маєте про Марго Бамборо інформацію, якої не знає більше ніхто.

— Так,— кивнув Такер і, обмацавши штормівку, видобув з неї стос складених паперів і розгорнув тремкими руками.— Оце я добув через наглядача у Вейкфілді ще в сімдесят дев’ятому. Я там у кінці сімдесятих що вихідні бував, дивився, хто коли приходить і йде. Довідався, хто що любить випити і все таке. З цим наглядачем... імені не скажу... з ним ми потоваришували. Кріда тримали в крилі суворого режиму, в одиночній камері, бо інші ув’язнені хотіли його крові. Один тип у вісімдесят другому році мало око йому не вийняв — поцупив у їдальні ложку й нагострив у себе в камері, а тоді штрикнув Кріда в око. Трошки промахнувся, бо Крід ухилився. А вищав при цьому, казав мій друг, як дівчисько.

Останні слова Такер вимовив із задоволенням.

— Ну і я просив свого друга,— провадив він,— просив, щоб він мені розповідав усе, що зможе дізнатися. Що Крід каже, на що натякає, все таке. Гроші йому за те давав. Він міг вилетіти з роботи, якби про це дізналися. Й от мій друг заволодів цим папірцем і виніс його для мене. А я навіть не міг нікому сказати, що його маю, бо тоді проблеми були б у нас обох, але я подзвонив чоловікові Марго Бамборо... як там його...

— Рой Фіппс.

— Фіппсові, так. І сказав йому: «Я маю записи від Кріда, які тобі треба побачити. Вони доводять, що Крід убив твою дружину».

Презирливий усміх знову відкрив коричневі, мов іриски, зуби Такера.

— Але він нічого не хотів знати,— провадив Такер.— Фіппс мене мав за психа. За рік по тому, як я йому дзвонив, у газеті написали, що доктор Фіппс одружився з нянькою своєї дитини. Крід йому, виходить, прислужився.

— Діду! — обурилася Лорен.

— Гаразд, гаразд,— пробурмотів Такер.— Ніколи мені отой лікар не подобався. Він би міг дуже нам помогти, якби тільки захотів. Спеціаліст-консультант — до такого міністр внутрішніх справ дослухався б. Ми могли б тиснути далі за його допомогою, але йому те було нецікаво, а коли я дізнався, що він з нянькою збігся, то одразу подумав — ось і пояснення.

— Можна я...— почала Робін, показуючи на папірець, який Такер так і тримав на столі біля себе, але Такер її проігнорував.

— Тож багато років ми з Джеррі боролися самі,— сказав він.— Джеррі Вулфсон, брат Кари. Знаєте, хто то? — кинув він до Робін.

— Так, працівниця нічного клубу...

— Працівниця клубу, повія у вільний час, ще й наркотики вживала. Джеррі не мав щодо неї ілюзій, він не наївний був, та все одно сестра. Вона його виростила, коли мати їх покинула. Джеррі не мав родичів, крім Кари. У 1973 році, за три місяці після Лу, Кара теж зникла. Вона пішла з клубу в Сохо пізно вночі — інша дівчина теж тоді виходила.

— Власне, воно було тут недалеко,— вказав Такер на двері.— Дві дівчини пішли вулицею кожна своїм шляхом. І от подруга обертається і бачить, що Кара нахилилася до вікна фургона на тому кінці вулиці й говорить з водієм. Дівчина вирішила, що Кара знає водія, і пішла собі. А Кару більше не бачили.

Джеррі розмовляв з подругами Кари з клубу, але ніхто нічого не знав. Ходили чутки... коли Кара вже зникла... що вона була стукачкою у поліції. Клубом володіли якісь бандити. Зручно, правда — сказати, що вона була стукачкою? Зразу інші дівчата триматимуть язика за зубами про те, що бачили й чули в клубі. Але Джеррі не повірив, що Кара щось винюхувала для копів. Він одразу зрозумів, що то Ессекський Різник — його видав фургон. Тож ми об’єдналися.

Він, як і я, домагався дозволу зустрітися з Крідом, але нас не пустили. Врешті-решт Джеррі здався. Допився до смерті. Коли така доля спіткає дорогу тобі людину, тебе це теж торкається. З-під цього неможливо вибратися... і деякі люди під цим тягарем ламаються. У мене розпався шлюб, інші дві доньки багато років не хотіли зі мною розмовляти. Хотіли, щоб я облишив Лу, мовчав про Кріда, вдав, ніби...

— Діду, це неправда,— строго сказала Лорен.

— Так, так,— забурмотів Такер.— Гаразд, це правда, мама Лорен останнім часом виправилася. Я казав Ліз: «Тільки подумай про той час, який я мав би провести з Лу, як проводив з тобою і з Лайзою. Тільки уяви. Сімейні обіди, канікули. Робив би з нею уроки, нагадував би прибрати в кімнаті, сварився б з нею...» Боже, з неї могла б вирости така більшовичка! А ще вона довчилася б до кінця, бо Лу була розумна, хай навіть і вічно мала в школі проблеми, прогульниця. Я сказав Ліз: «Я б повів її до вівтаря, правда? Приходив би до неї в пологовий будинок. Тільки уяви, скільки часу я міг би приділяти їй, якби вона лишилася жива...»

Такер затнувся. Лорен поклала пухку долоню на дідову руку з набряклими фіолетовими суглобами.

— ...тільки полічіть, скільки це часу,— хрипко провадив Такер, а в очах у нього стояли сльози,— й от саме стільки я їй завинив, щоб дізнатися, що з нею сталося. От саме це я і роблю. Я віддаю їй належне.

Робін відчула, що в неї самої свербить в очах.

— Я вам так співчуваю,— тихо сказала вона.

— Ну, власне,— відповів Такер, грубо витираючи очі й ніс рукавом куртки. Тепер він узяв аркуш зверху свого стосу й тицьнув Робін.— Тримайте. Самі побачите, з чим ми маємо справу.

Робін узяла аркуш, на якому акуратним, розбірливим почерком було виведено два абзаци, і почала читати.

Вона намагається мене контролювати через слова, іноді — через лестощі. Каже, що я дуже розумний, потім заводить мову про «лікування». Вся стратегія до смішного прозора. Ті «кваліфікація» і «знання» порівняно з тим, наскільки я пізнав себе,— то просто спалах сірника поруч із сяйвом сонця.

Вона обіцяє неосудний діагноз, а отже, м’яке поводження зі мною. Вона каже це мені між криками, бо я шмагаю їй обличчя і груди. Вона спливає кров’ю, але вмовляє, каже, що може бути мені корисна. Дасть свідчення на мою користь. Її зверхність і прагнення домінувати роздмухані схвальним ставленням суспільства, яке вона отримала зі статусом «доктора». Навіть закута, вона вважає себе вищою. Цю переконаність буде подолано.

— Бачите? — пристрасно прошепотів Такер.— Він прикував Марго Бамборо в себе в підвалі. Пише про це з задоволенням, заново переживає. Але психіатри не вважали, що це зізнання, вони вирішили, що Крід просто вигадує, хоче цими записками привернути до себе увагу. Вони заявили, що це гра, щоб його більше допитували, бо він любив почуватися розумнішим за поліцію, читати про себе в газетах, бачити себе в новинах. Лікарі заявили, що це просто фантазія, і якщо сприймати її серйозно, то це буде потурання Кріду. Він заводився від розмов про це.

— Бридота,— тихо сказала Лорен.

— Але мій друг-наглядач сказав... розумієте, було три жінки, яких, як вважали, убив Крід, але їхніх тіл не знайшли: моя Лу, Кара Вулфсон і Марго Бамборо... мій друг сказав, що найбільше Крід любив питання про лікарку. Крід, бачте, любить людей зі статусом. Він думає, що міг би керувати міжнародною корпорацією чи бути професором, якби не почав убивати. Мій друг мені все це розповідав. За його словами, Крід бачить самого себе десь на тому рівні... просто в іншій галузі.

Робін мовчала. Важко було так швидко оговтатися від щойно прочитаного. Марго Бамборо стала для Робін дуже реальною, а тут довелося уявляти, як її мучать, як вона спливає кров’ю і молить психопата зберегти їй життя.

— У вісімдесят третьому Кріда перевели до Белмаршу,— провадив Такер, поплескавши по інших папірцях, і Робін примусила себе зосередитися,— і почали давати йому ліки, щоб у нього не було... щоб він, знаєте, більше не міг... І саме тоді мені дали дозвіл йому написати, а йому — відповісти мені. Відколи Кріда засудили, я вимагав у влади дозволити мені розпитати його, а йому — відповісти мені. Врешті-решт я їх узяв настирністю. Довелося пообіцяти, що я ніколи не розповім про цього листа і не передам його пресі, але я — єдиний з родичів його жертв, з ким йому дозволили прямий контакт... і ось,— закінчив він, підсунувши ще два аркуші до Робін.— Ось цю відповідь я отримав.

Лист було написано на тюремному папері. Ніякого «Дорогого містера Такера» на початку не було.

Ваш лист дійшов до мене три тижні тому, але невдовзі по тому мене помістили до одиночної камери й відібрали засоби для письма, тож я не мав змоги відповісти. Адміністрація за нормальних обставин не дозволяє мені відповідати на подібні запити, однак, гадаю, ваша наполегливість змусила владу поступитися. Шокує, але саме це у вас мене захопило, містере Такер. Адже стійкість перед лицем негараздів — це й моя визначна риса, серед інших.

Доки збігли три тижні вимушеного усамітнення, я все думав, чи можливо пояснити вам те, що здатна зрозуміти, може, одна людина з десятьох тисяч. 0, ви, мабуть, думаєте, що я пам’ятаю імена, обличчя і характери різних моїх «жертв», однак власна пам’ять показує мені лише багаторуке, багатоноге, багатоперсе чудовисько, з яким я злягався, смердючу твар, що говорила мовою болю і страждання. Найважливіше — те, що ця тварина не була мені товаришкою, хоч і захоплювала своїми судомами. Еге ж, коли я забезпечував їй належну стимуляцію, твар підносилася до екстазу болю і тоді усвідомлювала, що жива, тремтіла на краю безодні, просилася, кричала, молила про милість.

Чи багато разів чудовисько вмирало, а тоді оживало знов? Катастрофічно мало — мені не вистачило. Ах, обличчя і голос тварі мінилися, але реакції лишалися незмінними... Психіатр, який раніше працював зі мною, Ричард Мерридан, давав різні назви тому, чим я був одержимий,— але правда в тому, що мною володів божественний нестям.

Лікарський висновок Мерридана про мою осудність оскаржили його колеги. Але суд, на жаль, відхилив їхні умовиводи. Кажучи коротко: можливо, я вбив вашу доньку, а можливо, ні. Або я зробив це в нападі божевілля, яке й досі потьмарює маю пам’ять,— і більш умілий лікар, можливо, зніме цю полуду,— або я навіть не стрічав її. Луїзонька, може, досі десь сміється зі спроб батечка її відшукати... а може, опинилася десь в інакшому пеклі, ніж те, в якому жило моє чудовисько.

Авжеж, краща психіатрична підтримка в Бродмурі допомогла б мені відновити пам’ять, наскільки це можливо. Із незбагненних міркувань мене досі тримають тут, у Белмарші. Знайте: мені просто сьогодні вранці погрожували під носом у наглядачів. Випускаючи з уваги навіть той факт, що напад на мене — акт престижний, я щодня зазнаю залякувань і піддаюся фізичній небезпеці. А відтак, лишається загадкою, яким чином у таких умовах я повинен відновити психічне здоров’я і сприяти поліційному розслідуванню.

Логічно, що виняткових людей повинні вивчати лише ті, хто здатен їх оцінити. Аналіз некваліфікований, однобокий — штибу того, якому мене піддавали досі,— тільки поглиблює мою нездатність пригадати всі власні вчинки. Містере Такер, ви могли б мені допомогти. А поки я не в лікарні, де зможу отримати належну допомогу,— звідки мені взяти стимул видобувати зі своєї уривчастої пам’яті дрібниці, які могли б допомогти вам дізнатися, що сталося з вашою донькою? Моє життя тут щодня в небезпеці. Усвідомте: мої інтелектуальні здібності — на шляху до деградації.

Ясна річ, що ви будете розчаровані, не отримавши жодних підтверджень щодо Луїзиної долі. Коли мною не володіє нестям, мені знайоме людське співчуття — будьте певні в тому. Я знаю, навіть найзатятіші мої критики погоджуються: я розумію інших значно краще, ніж вони розуміють мене! їй-бо, я здатен зрозуміти, як важливо для вас знайти тіло Луїзи й належним чином її поховати — але той невеликий запас людського співчуття, що я маю, швидко вичерпується в тих умовах, де нині мені доводиться жити. Їх неможливо витримувати: лікування після останнього нападу на мене, що мало не коштував мені ока, не було належним через відмову адміністрації дозволити мені отримати допомогу в цивільній лікарні. «Вбивця не має права на людське обходження»: такої думки тримається громадськість. Брутальність, однак, не породжує нічого, крім брутальності. Иншої думки не тримаються навіть найбільш тупоголові психіатри.

Волію думати, що ви милосердні, містере Такер,— і в такому разі у перших же літерах листа, який ви напишете, отримавши цей, буде звернення до влади з вимогою перевести мене на решту терміну до Бродмуру. А там, можливо, ті таємниці, що їх досі ховає між рядками моя непокірна пам’ять, нарешті зможуть вийти на світло.

Ваш Аенніс

Робін дочитала і звела очі.

— Ви нічого не помітили, так? — спитав Такер з якимсь спраглим виразом обличчя.— Та звісно, де там... Це зовсім не очевидно. Я спершу й сам не побачив — і адміністрація в’язниці теж не побачила. Вони надто спішили пояснити мені, що до Бродмуру ніхто його не переведе, тож я можу навіть не просити.

Він тицьнув у останній абзац жовтим нігтем.

— Ось ключ. «У перших літерах», «ховає між рядками». Я довго не розумів, але якщо скласти разом перші літери кожного речення, ви все побачите.

Робін зробила як він сказав.

— В-А-Ш-А-Д-О-Н-Е-Ч-К-А...— почала Робін читати вголос, але потім, не знаючи, чим закінчиться речення, замовкла, дочитала подумки — і молочний смак кави скиснув у неї в роті.— О Боже.

— Що там таке? — спитала Лорен, суплячись і намагаючись роздивитися текст.

— Тобі не треба знати,— коротко відповів Такер і забрав лист.— Ось так,— сказав він до Робін, складаючи аркуші й ховаючи у внутрішню кишеню.— Тепер ви розумієте, що він таке. Крід убив Лу, убив вашу лікарку й зловтішається з того.

Робін не встигла нічого відповісти, а Такер уже розвернув до неї ще один аркуш. Робін побачила ксерокопію мапи Ізлінгтона, на якій було обведено колом якийсь об’єкт.

— Крім того,— провадив Такер,— є два місця, які ніхто не обшукував, і я гадаю, що він міг закопати тіла саме там. Я побував у всіх місцях, які були з ним якось пов’язані — в дорослому віці чи в дитинстві. Поліція перевірила лише очевидне... квартири, де він мешкав... але про це навіть не подумала. Коли Лу зникла в листопаді сімдесят другого, він ніяк не міг би закопати її в Еппінг-Форесті...

— Бо там знайшли тільки тіло Бери Кенні,— кивнула Робін.

Це мимохіть вразило Такера.

— А ви в тій агенції добре готуєтеся, га? Так, усе правильно. На той час ліс ще патрулювала поліція. Але гляньте...

Такер указав на обведений об’єкт.

— Це приватний будинок, але в сімдесяті там був готель «Лучник». Угадайте, яка пральня їх обслуговувала? Та сама, де працював Крід! Раз на тиждень він забирав у них брудну постіль на фургоні, а потім привозив... простирадла, покривала, що там ще... Й от коли його арештували, власниця готелю розповіла газеті, що Крід був завжди такий милий і ввічливий, так приємно з нею спілкувався...

Такер пересунув палець на хрестик, намальований на території біля будинку.

— На сучасних мапах цього немає, але в старих планах є. На задвір’ї є колодязь — просто шахта в землі, щоб стікала дощова вода. Викопали, ще коли будинку не було. Я зв’язався з власницею у вісімдесят шостому, коли вона вже продала будинок. Власниця мені розповіла, що при ній колодязь забили дошками й посадили навколо кущі, щоб туди бува не попадали діти. А Крід носив білизну через чорний хід і щоразу проходив повз те місце. Вона не пам’ятає, чи казала йому про колодязь,— випередив Такер наступне питання Робін,— але це нічого не означає, правда? Власниця не могла пам’ятати кожне слово, яке йому сказала, коли минуло стільки років, правильно?.. Глупої ночі Крід міг спокійно під’їхати на фургоні з чорного ходу, зайти і... але поки я це дізнався,— заскреготів від люті бурими зубами Такер,— готель перетворився на приватну садибу, а над колодязем спорудили якусь бісову оранжерею.

— А ви не думаєте,— обережно спитала Робін,— що коли споруджували оранжерею, то помітили б...

— Та що вони можуть помітити? — агресивно спитав Такер.— Зроду не бачив, щоб будівельник давав собі зайвий клопіт, коли можна просто залити бетоном. Та й Крід же не дурний. Він би, мабуть, закидав тіла сміттям, так? Сховав якось. Тож це цілком можливо,— твердо закінчив він.— І ще є таке.

На останньому Такеровому папірці теж була мапа.

— Оце,— постукав він артритним пальцем по іншому об’єкту в колі,— будинок прабаби Денніса Кріда. Про нього є згадка

в «Демоні з Райського парку». Крід одного разу сказав, що дитиною бував за містом тільки тоді, коли його возили туди.

Такер указав на велику зелену ділянку.

— І гляньте сюди. Просто за будинком починається ліс Ґрейт-Черч-Вуд, який тягнеться і тягнеться — на цілі акри. Крід знав туди дорогу. Мав фургон. Він в дитинстві грався в тих лісах. Ми знаємо, що він возив тіла до Еппінг-Форесту, бо ніяк не був з ним пов’язаний, але в сімдесят п’ятому році поліція вже постійно патрулювала той ліс, правильно? Проте Крід знав ще інший ліс, і не так уже далеко від Лондона, і мав фургон, а в фургоні — лопати. Я ставлю на те, що моя Лу й ваша лікарка або в колодязі, або в тому лісі. А нині технології не такі, як у сімдесяті. Є георадари, з якими можна подивитися, що в землі... Не так уже важко пошукати, чи немає тіла там або там — було б лише бажання.

Такер схопив мали зі столу та склав їх тремкими руками.

— От тільки,— сказав він,— бажання немає... чи не було багато років. Поліції начхати. Вони думають, що все скінчено, що більше Крід не заговорить. Саме тому з ним має поговорити саме ваш шеф. Шкода, що не я,— додав Такер,— але ви самі бачили, за кого мене має Крід...

Такер ховав мапи в кишеню, а Робін раптом помітила, що за час їхньої розмови в кав’ярні стало людно. За найближчий столик сіло троє молодиків — усі троє з бородами, ніби з едвардіанської доби. Вуха Робін, які так довго дослухалися до хрипкого голосу Такера, раптом розчули й інші звуки. Відчуття було таке, ніби з далекого минулого вона раптом перенеслася в крикливе й байдуже сьогодення. Що подумали б Марго Бамборо, Луїза Такер і Кара Вулфсон про мобільні телефони в руках у кожного, про пісню Фаррелла Вільямса, яка звучала десь неподалік, про молоду жінку з двома Гульками на голові, у футболці з комп’ютерними «теґами» на малюнку, яка несе собі каву?

— Не плач, діду,— ніжно сказала жовтокоса Лорен, обіймаючи дідуся, у якого по носі скотилася велика сльоза й упала на стіл. Переставши говорити про Луїзу та Кріда, Такер ніби зменшився.

— На всю родину це вплинуло,— сказала Лорен до Робін.— Мама й тітка Лайза завжди хвилюються, якщо я чи кузини виходимо поночі...

— І правильно! — мовив Такер, витираючи сльози рукавом.

— ...і всі ми виросли з думкою, що справді можуть трапитися страшні речі, розумієте? — провадила Лорен з її невинним личком.— Люди зникають. Людей убивають.

— Так,— сказала Робін.— Дуже розумію.

Вона простягнула руки через стіл і стиснула передпліччя старого.

— Обіцяю, містере Такер, ми зробимо все, що зможемо. Я буду на зв’язку.

Виходячи з кав’ярні, Робін чудово розуміла, що тільки-но дала обіцянку від імені Страйка,— а той абсолютно нічого не знає про план допитати Кріда й тим паче про ідею дізнатися, що сталося з Луїзою Такер. Однак вона вже не мала сили хвилюватися про це. Робін щільніше загорнулася в куртку й пішла до офісу, думаючи про страшну пустку, яка залишається на місці зниклої людини.

52

Буває так, що полум’я — без диму.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Була перша ночі, і Страйк саме їхав до Сток-Ньюїнгтону, щоб змінити Робін на вахті під помешканням, куди знову навідався Шеф Мутного й де він, понад сумнів, робив щось, чим можна було шантажувати і про що якось довідався Мутний. Влада Мутного довела Шефа до Тауерського мосту, однак він не міг чи не хотів відмовитися від дозвілля в будинку Елінор Дін.

Ніч була прохолодна і ясна, хоч зірок і не було видно за вогнями Ессекс-роуд, а з динаміка звучав голос Барклея. Тиждень тому шотландець умовив ШМ піти з Тауерського мосту й випити з ним кави.

— Бідаха просто втриматися не може.

— Очевидно,— відповів Страйк.— Це вже третій візит за десять днів.

— Так мені й сказав — не можу зупинитися. Каже, від стресу помагає.

— Як це співвідноситься з тим фактом, що він думає про самогубство?

— Та це ж він через шантаж дума’ про суїцид, Страйку, а не через свої справи в Сток-Ньюїнгтоні.

— І він узагалі ніяк не натякнув на те, що там робить?

— Я ж тобі казав, він божиться, що з нею не злягається, але каже, що жінка його покине, якщо дізнається. Може, фетишист,— задумливо додав Барклей.

— Що?

— Фетишист,— повторив Барклей.— Як ото, пам’ятаєш, був у нас хлоп, що на роботу надягав латексний комбінезон під костюм.

— А, так,— сказав Страйк.— Забув про нього.

Розмаїті сексуальні нахили клієнтів Незрідка перемішувалися в його пам’яті. Фоном чувся гамір казино. Мутний був там уже кілька годин, а Барклей непомітно складав йому компанію з іншого кутка зали.

— Менше з тим,— мовив Барклей,— скажи, мені тут далі сидіти? Бо гроші пливуть як вода, а ти казав, що клієнти бурчать на наші витрати. Я можу просто з вулиці простежити, коли той слимак вийде.

— Ні, стеж за ним далі, фотографуй і спробуй добути щось осудне,— відповів Страйк.

— Коксу нанюхався — аж з вух лізе,— повідомив Барклей.

— Половина його колег сидить на кокаїні. Треба щось серйозніше, щоб прищикнути цього покидька, через якого люди з мостів ідуть стрибати...

— Щось ти, Страйку, вразливий став.

— Просто добудь щось на того гада й не роби великих ставок.

— Та ми з торбою підемо не через ставки,— відповів Барклей,— а через ціни на випивку.

Він відключився, а Страйк опустив вікно й закурив, стараючись не зважати на біль у затерплій шиї і плечах.

Страйк не менше за Шефа Мутного хотів би якось зняти стрес, але можливості наразі не мав. Протягом останнього року хвороба Джоан відбирала в нього ті крихти вільного часу, що не були присвячені роботі. Після ампутації він покинув займатися спортом. З друзями через вимоги агенції бачився рідко, а від родичів мав більше головного болю, ніж підтримки — особливо нині.

Завтра Великодня неділя, а отже, рідні Джоан зберуться в Сент-Мосі й розвіють її попіл над морем. Страйка не принаджувала ні сама скорботна подія, ні ще одна довга мандрівка до Корнволлу, ні вимушене спілкування з Люсі, яка кілька разів дзвонила й чітко дала зрозуміти, що боїться цього останнього прощання. Знову та знову вона говорила, як їй сумно, що не буде могили, куди можна приходити, і Страйк чув у її словах звинувачувальні ноти, ніби Люсі вважала, що Страйк мав знехтувати останніми бажаннями Джоан. Також Люсі була не рада, що Страйк не приїде на цілі вихідні, як вона з Грегом, і прямо нагадала, щоб він не забув привезти шоколадні яйця всім небожам, а не тільки Джеку. Страйкові зовсім не хотілося везти крихкі шоколадні яйця в поїзді аж до Труро, коли треба давати раду сумці, ще й нозі, яка після кількох тижнів безупинної роботи постійно боліла.

Мав і інше джерело стресу: Страйкові знову почали писати незнайома напівсестра Пруденс і зведенюк Ал. Вочевидь, вони вирішили, що Страйк отримав необхідний катарсис, накричавши на Рокбі по телефону, а тепер шкодує, і його легше буде вмовити прийти на вечірку: це стане жестом примирення. Страйк не відповідав на їхні повідомлення, але відчуття було ніби від укусів комах: розчісувати не можна, але дратує безнастанно.

І над усіма турботами нависала ще справа Бамборо, яка, попри всі години праці, що їй присвятили вони з Робін, лишалася такою самою каламутною, як і того дня, коли вони з Робін узялися розгадувати таємницю сорокарічної давнини. Річний крайній строк невпинно наближався, а прориву і близько не сталося. Правду кажучи, Страйк не чекав багато від бесіди з доньками Вілми Бейліс, яка в них з Робін була запланована на ранок,— а потім Страйк сяде на поїзд до Труро.

Ідучи до будинку неюної жінки, в якій ШМ знаходив таку принадність, Страйк урешті-решт мусив визнати, що співчував би будь-якому чоловіку, який так відчайдушно шукає, понад сумнів, певної сексуальної розради. Нещодавно до Страйка дійшло, що після розставання з Шарлоттою саме стосунки з жінками — попри свою випадковість і тимчасовість — стали його єдиною незахмареною віддушиною від роботи. Його сексуальне життя стало на паузу, коли в Джоан діагностували рак: довгі мандрівки до Корнволлу з’їли весь час, який можна було би присвятити побаченням.

Власне, нагод Страйк мав удосталь. Відколи агенція стала успішною, певна частка багатих і нещасливих жінок — які здебільшого і приносили агенції прибуток — мала схильність вбачати в Страйкові розраду від власного емоційного болю чи порожнечі. Чергову клієнтку такого штибу агенція взяла буквально вчора, у Страсну п’ятницю. Оскільки жінка прийшла на зміну місіс Сміт, яка вже почала процес розлучення з чоловіком на підставі його фотографій з нянею, що їх зробив Моррис, тридцятидворічній брюнетці дали прізвисько міс Джоне.

Вона була, безперечно, вродлива: мала довгі ноги, пухкі губи й доглянуту гладеньку шкіру. Міс Джоне цікавилися таблоїди — почасти через статус спадкоємиці, а почасти через затяту битву за опіку, яка точилася між нею і колишнім бойфрендом, на якого вона шукала бруд, щоб представити в суді. Міс Джоне і так, і сяк перекидала довгі ноги, розповідаючи Страйкові, що її лицемірний колишній — наркоман, що він продає історії про неї газетам, а за шестимісячну доньку бореться винятково для того, щоб дошкулити міс Джоне. Коли Страйк проводжав її до дверей, вона раз у раз торкалася його руки та сміялася у відповідь на люб’язності значно довше, ніж треба. Намагаючись випровадити її під пильним оком Пат, Страйк почувався так, ніби намагається відчистити з пальців жувальну гумку.

Він чудово уявляв, що сказав би Дейв Полворт, якби побачив цю сцену, оскільки Полворт мав власні уїдливі теорії щодо жінок, які знаходять його давнього друга привабливим; найчистішим зразком цього типажу була Шарлотта. На думку Полворта, до Страйка тягнулися жінки невротичні, хаотичні, іноді небезпечні, а їхня прихильність до колишнього боксера зі зламаним носом походила від підсвідомого бажання причепитися до скелі, мов молюск.

Ідучи безлюдними вулицями Сток-Ньюїнгтону, Страйк природно перейшов до думок про колишню наречену. Він так і не відповів на її повні розпачу есемески, надіслані (як він дізнався, погугливши назву цього місця) з приватної психіатричної клініки. Повідомлення прийшли напередодні його від’їзду до присмертної Джоан, а ще Страйк не бажав підживлювати марні надії Шарлотти на те, що він приїде її рятувати. Чи вона досі там? Якщо так, то це найдовша її госпіталізація. Шарлоттині сини-близнята, яким виповнився рік, мабуть, лишилися на опіці няні або ж свекрухи, яка, за словами Шарлотти, радо взяла б на себе роль їхньої матері.

Наближаючись до вулиці, де жила Елінор Дін, Страйк набрав Робін.

— Він ще там?

— Так. Зможеш припаркуватися просто за мною, тут є місце. Родина з чотирнадцятого, мабуть, поїхала кудись на Великдень. Обох машин немає.

— За п’ять хвилин буду.

Завернувши за ріг, він побачив старий «лендровер» за кілька будинків від помешкання Елінор Дін і легко припаркувався просто за ним. Щойно він заглушив двигун, Робін вистрибнула з «лендровера», безгучно зачинила дверцята, обійшла «БМВ» і сіла на пасажирське місце. На плечі вона мала сумку.

— Доброго ранку,— привіталася вона.

— Доброго ранку. Ти хіба не поспішаєш звідси вшитися?

Сказавши це, Страйк побачив, що мобільний у руці в Робін засвітився: хтось надіслав їй повідомлення. Робін навіть не глянула на телефон, просто поклала його на коліна екраном униз, щоб не світив.

— Маю що розповісти тобі. Я говорила з К. Б. Оукденом.

— А,— сказав Страйк.

Зважаючи на те, що Оукден цікавився здебільшого Страйком, і на підозру, що його дзвінки Оукден записує, детективи вирішили, що застерегти його проти втручання в розслідування має Робін.

— Йому це не сподобалося,— сказала вона.— Казав, що це вільна країна й він має право говорити з ким захоче. Я йому пояснила: «Ви можете завадити розслідуванню, якщо станете поперед нас розмовляти зі свідками». А він заявив на те, що як досвідчений біограф...

— Ой, хай у сраку йде,— тихо лайнувся Страйк.

— ...він знає, як розпитувати людей і дізнаватися інформацію, і можливо, нам трьом варто об’єднати ресурси.

— Авжеж,— сказав Страйк.— Агенції саме бракує шахрая з тюремним терміном. І який підсумок?

— Можу сказати, що він справді дуже хоче з тобою зустрітися і налаштований тримати все, що знає про Бреннера, при собі, поки цього не станеться. Бреннер — його наживка.

Страйк потягнувся по нову цигарку.

— Не певний, чи Бреннер вартий К. Б. Оукдена.

— Навіть після того, що тобі сказала Дженіс?

Страйк затягнувся і випустив дим у вікно, подалі від Робін.

— Згоден, Бреннер тепер видається значно підозрілішим, ніж тоді, коли ми починали, але які шанси, що Оукден і справді щось на нього має? Він був малий, коли все те сталося, а викрасти некролог — це вчинок людини, яка хоче нашкребти бодай якісь відомості, а не...

Він почув шелест, обернув голову й побачив, що Робін полізла в сумку. На його подив, вона видобула звідти нотатник Талбота.

— Так і носиш його з собою? — спитав Страйк, стараючись не дратуватися.

— Як бачиш,— відповіла Робін і переклала мобільний на приладову панель, щоб звільнити коліна. Кинувши погляд на телефон, Страйк побачив, що їй прийшло друге повідомлення. Екран знову засвітився, і він помітив, що це Моррис.

— Про що це Моррис тобі пише? — спитав Страйк, і навіть йому самому це питання прозвучало як критика.

— Та ні про що. Сидить під будинком колишнього міс Джоне і нудьгує,— відповіла Робін, гортаючи нотатник Талбота.— Я хочу тобі дещо показати. Ось, глянь на це.

Вона передала йому книжку, розгорнуту на сторінці, яку Страйк пам’ятав з власного читання цих нотаток. Сторінка була з кінця нотатника, де дивних малюнків ставало найбільше. На цьому танцював чорний скелет з косою в руках.

— На малюнки не дивися,— сказала Робін.— Дивися сюди. Оце речення між ногами скелета. Отой маленький символ, коло з хрестом у ньому — це Парс Фортуни...

— Що воно таке? — спитав Страйк.

— Це елемент гороскопу, який вказує на успіх у світі. «Парс Фортуни у 2му — ГРОШІ І МАЙНО». І ще — «Дім матері», підкреслено. Оукдени жили на Форчун-стріт, вулиці Фортуни, пам’ятаєш? А Парс Фортуни був у Домі грошей і майна, коли зникла Марго. Він пов’язує це з тим фактом, що Дороті успадкувала материн дім, і каже, що це для неї не трагедія, а талан.

— Думаєш? — спитав Страйк, потираючи утомлені очі.

— Так, бо... дивися... він починає говорити про Діву,— а це знак Дороті за обома системами,— що вона гарненька й гострить сокиру, а це цілком сходиться з тим, що відомо нам. І власне,— додала Робін,— я подивилася дати народження, і знаєш що? І за традиційною системою, і за системою Шмідта мати Дороті була Скорпіоном.

— Заради Христа, скільки ще Скорпіонів ми знайдемо?

— Я розумію, про що ти,— незворушно відповіла Робін,— але з того, що я читала, виходить, що Скорпіон — один з найпоширеніших знаків. Але ось важливий факт: Карл Оукден народився шостого квітня. Тобто за традиційною системою він Овен, а за Шмідтом — Риби.

Коротка пауза.

— Скільки років було Оукденові, коли його бабуся впала зі сходів? — спитав Страйк.

— Чотирнадцять,— відповіла Робін.

Страйк знову відвернувся від Робін, щоб випустити дим у вікно.

— Гадаєш, він штовхнув бабусю?

— Можливо, ненавмисно,— відповіла Робін.— Може, просто штовхнув, а вона не втримала рівновагу.

— «Марго питає Риб». Дуже серйозна річ — обвинуватити дитину в...

— Може, ні про що вона його не розпитує. Талбот міг підозрювати чи взагалі вигадати цю розмову. Так чи інакше...

— ...натяк є, так. Жирний натяк...— Страйк тихо застогнав.— Нам таки доведеться поговорити з Оукденом, так? Ця групка стає чимдалі цікавішою, так? Бреннер і Оукдени, на людях сама пристойність...

— ...а всередині спливають отрутою. Пам’ятаєш? Так сказала про Дорогі Уна Кеннеді.

Детективи якусь хвильку мовчки дивилися на будинок Елінор Дін: двері зачинені, темний сад мовчазний, непорушний.

— Скільки вбивств,— спитала Робін,— не помічають і не розкривають?

— У питанні вже є відповідь. «Не помічають» — отже, знати неможливо. Але так, ти думаєш про тиху смерть удома. Вразливі люди йдуть від рук власних рідних, і всі думають, що то просто слабке здоров’я...

— ...чи милосердна смерть,— сказала Робін.

— Іноді смерть — це таки милосердя,— мовив Страйк.

І в кожного перед очима постав страшний образ. Страйк згадав тіло сержанта Гері Топлі — як він лежить на запиленій дорозі в Афганістані, очі широко розплющені, а далі від пояса вже нічого немає. Це видіння раз у раз верталося до Страйка в кошмарах; іноді Гері розмовляв з ним, лежачи в куряві. Прокинувшись, Страйк утішав себе нагадуванням про те, що свідомість Гері згасла водномить, що ті широко розплющені очі та здивований вираз обличчя — знак, що смерть узяла його миттєво, він не встиг ні злякатися, ні відчути агонію.

А у свідомості Робін постала картина, якої вона ніколи навіть не бачила. Вона уявила Марго Бамборо, прикуту до батареї («я шмагаю їй обличчя і груди»), яка молить зберегти їй життя («стратегія до смішного прозора») і страждає від тортур («твар підносилася до

екстазу болю і тоді усвідомлювала, що жива, тремтіла на краю безодні, просилася, кричала, молила про милість»).

— Знаєш,— сказала Робін, заговоривши почасти для того, щоб порушити тишу, відігнати страшний образ,— я б не проти була знайти фото матері Дороті, Мод. Задля підтвердження, бо... здається, я тобі не казала, ось, дивися...

Вона погортала нотатник і розгорнула на сторінці, розмальованій водними знаками. Під зображенням Скорпіона було дрібним почерком написано «МУШКА (Адамс)».

— Це ще якийсь новий знак? — спитав Страйк.— Муха?

— Ні,— усміхнулася Робін.— Талбот натякає на той факт, що астрологиня Еванджеліна Адамс пише, що справжній Скорпіон часто має помітну родиму пляму, мушку. Я прочитала її книжку — купила в букініста.

Запала пауза.

— Що? — спитав Страйк, бо Робін дивилася на нього, на щось очікуючи.

— Чекаю, поки ти почнеш кепкувати.

— Я вже давно втратив волю до кепкування,— сказав Страйк.— Ти розумієш, що в нас лишилося три з половиною місяці, щоб розкрити цю справу?

— Та розумію,— зітхнула Робін. Вона взяла мобільний, щоб подивитися час, і краєм ока Страйк помітив ще одне повідомлення від Морриса.— Ну, вранці ми зустрічаємося з сестрами Бейліс. Може, вони скажуть щось корисне... а ти точно хочеш піти туди зі мною? Я спокійно впораюся сама. Ти будеш ніякий після того, як усю ніч тут просидиш.

— Я потім посплю в поїзді до Труро,— відповів Страйк.— Маєш плани на Великдень?

— Ні,— відповіла Робін.— Мама запрошувала додому, але...

Що там за невисловлене продовження в цього «але»? Може, Робін домовилася зустрітися з кимсь, про кого не хоче казати Страйкові... з Моррисом?

— Гаразд, клянуся, це остання тема з Талботових нотаток, яку я підніму,— сказала Робін,— але хочу на дещо вказати перед зустріччю з сестрами Бейліс.

— Кажи.

— Ти сам казав, що з цих нотаток Талбот постає расистом.

— «Привид чорний»,— процитував Страйк,— так.

— І ще «чорна місяцівна Ліліт»...

— ...він підозрював Вілму у відьомстві.

— Саме так. Я думаю, він її справді переслідував, і дітей, мабуть, також,— сказала Робін.— Слова, якими він називає Вілму... «груба», «нечесна»...— Робін знову відкрила сторінку з трьома рогатими знаками,— і ось це, «жона ця в цьому еоні озброєна і войовнича».

— Радикальна феміністична відьма.

— Досить круто звучить,— сказала Робін,— але не думаю, що Талбот це в позитивному сенсі.

— Думаєш, доньки через це не хотіли з нами розмовляти?

— Можливо,— відповіла Робін.— Тому я думаю, що нам треба бути... делікатнішими, коли йдеться про можливі події. В жодному разі не створити враження, ніби ми в чомусь підозрюємо Вілму.

— Слушна думка, прийнято,— погодився Страйк.

— Гаразд,— зітхнула Робін, ховаючи нотатник у сумку.— Час мені йти... І що він там тільки робить? — тихо спитала вона, кинувши погляд на будинок Елінор Дін.

— Барклей думає, що він фетишист, любитель латексу.

— З таким черевом йому треба чимало тальку, щоб влізти в латексний комбінезон.

Страйк засміявся.

— Що ж, побачимося...— Робін подивилася час на мобільному,— за сім годин і сорок п’ять хвилин.

— Солодких снів,— сказав Страйк.

Ідучи геть від «БМВ», Робін знову зазирнула в мобільний — мабуть, читає есемеску від Морриса. Страйк дивився, як Робін сідає у «лендровер», за три прийоми розвертає схожу на танк машину та проїжджає повз. Прямуючи в бік Ерлз-Корту, Робін помахала йому рукою.

Страйк дістав з-під сидіння термос і згадав про той візит до зубного, через який Робін дивно бентежилася і який мав місце (Страйк тільки тепер це зрозумів), коли в Морриса був вільний день. Йому спала на думку вкрай неприємна річ: невже Робін збрехала, точно як Айрін Гіксон, і з тієї самої причини? Згадалося, як кілька місяців тому Робін згадала про свого колишнього чоловіка і його нову супутницю: «Ой, я ж тобі не казала, так? Моррисові казала».

Скручуючи кришку з термоса, Страйк аналізував поведінку Робін у присутності Морриса в останні місяці. Наче він їй не дуже подобався... але, може, то просто гра, спроба відвести увагу? Може, його партнерка і його підрядник у стосунках між собою — а сам Страйк так заклопотався, що й не помітив?

Страйк налив собі чаю, влаштувався зручніше і крізь пару від гарячого чаю кольору землі кинув похмурий погляд на зачинені двері Елінор Дін. Звісно ж, він так сердиться (сказав собі Страйк), бо треба було встановити робоче правило: партнерам не можна зустрічатися з підрядниками. Іншу причину Страйк волів не досліджувати, бо чудово знав, що з плекання таких думок не вийде нічого доброго.

53

Мов трійко віт, що розрослись розкішно

Від стовбуру, що в них життя вливає: А стовбур щедрий, деревина пишна — То їхня мати...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Минуло сім годин, і в холодному пласкому світлі хмарного ранку Робін, знову в своєму «лендровері», зробила гак на шляху до кав’ярні, де вони зі Страйком зустрічалися з сестрами Бейліс.

Коли Мая, середня сестра, запропонувала зустрітися в «Belgique» у Вонстеді, Робін зрозуміла, що проїде зовсім близько від Вонстед-ської рівнини, де Денніс Крід викинув тіло передостанньої з його відомих жертв: перукарки Сьюзан Маєр, яка мала двадцять сім років.

За півгодини до запланованої бесіди Робін припаркувала «лендровер» біля рядка крамниць на Алдерсбрук-роуд, а тоді перейшла вулицю і стежкою пройшла до зарослих очеретом берегів штучного озера Александра-Лейк, на хвилях якого хиталися дикі птахи. Кілька качок з надією погребли в бік Робін, але не дочекалися від неї хліба й полинули геть — акуратні, самодостатні; оніксові очі виглядали інші можливості на воді й на березі.

Тридцять дев’ять років тому Денніс Крід під покровом ночі приїхав до цього озера та скинув у воду тіло Сьюзан Маєр — без голови, без рук, оповите чорним пластиком і мотузками. Примітна асиметрична зачіска й сором’язлива усмішка забезпечили їй чільне місце на обкладинці «Демона з Райського парку».

Небо молочного кольору здавалося таким самим непрозорим, як і мілке озеро, поверхня якого була схожа на нефритовий шовк; пропливаючи, птахи лишали на гладіні м’які складки. Сховавши руки в кишені, Робін дивилася на воду й шелескі очерети, намагаючись уявити, як працівник парку побачив у воді щось чорне й вирішив, що то шмат брезенту, напнутий повітрям, а тоді підтягнув предмет жердиною, відчув його моторошну вагу й негайно пов’язав знахідку (принаймні, так він сказав журналістам, які не забарилися слідом за «швидкою» і поліцією) з тілами, які з’являлися в Еппінг-Форесті за якісь десять миль від озера.

Крід викрав Сьюзан рівно за місяць до зникнення Марго. Чи зустрілися вони в підвалі Кріда? Якщо так, то протягом короткого часу Крід утримував у підвалі трьох жінок водночас. Робін старалася не думати про те, як почувалася Андрея — чи Марго, якщо вона там таки була,— коли її притягнули до підвалу і вона побачила там таку саму жінку, прикуту до батареї, і зрозуміла, що теж перетвориться на змарніле створіння з поламаними кістками, перш ніж помре.

Андрея Гутон стала останньою відомою жертвою Кріда. Позбавляючись її тіла, він відійшов від звичного сценарію: від’їхав на вісімдесят миль від своєї оселі на Ліверпуль-роуд і скинув тіло зі скель. На той час в Еппінг-Форесті й Вонстеді постійно були присутні патрулі, й хоча Крід, очевидно, прагнув, щоб кожне скоєне Ессекським Різником убивство отримувало належне визнання (як можна було виснувати з газетних вирізок, які він збирав), він не хотів бути пійманим.

Робін глянула на годинник: час їхати на бесіду з сестрами Бейліс. Ідучи назад до «лендровера», вона думала про межу між нормальністю і божевіллям. На вигляд Крід здавався значно притомнішим, ніж Білл Талбот. Він не робив божевільних нотаток, щоб описати хід своїх думок; не стежив за льотом астероїдів у пошуках настанови: його розмови з поліцією і психіатрами були на диво ясні. Не для Кріда — віра в знаки й символи, у секретну мову, зрозумілу лише посвяченим, не для нього втеча в таємничість магії. Денніс Крід усе ретельно планував, геніально заплутував сліди в своєму білому фургончику, в поцупленому у Вай Купер рожевому пальті, іноді — в перуці, яка здаля створювала в п’яної жертви враження, ніби перед нею теж жінка — аж поки його великі долоні не затуляли їй рота.

Приїхавши на вулицю, де була потрібна кав’ярня, Робін побачила Страйка, який виходив із запаркованого неподалік «БМВ». Побачивши, своєю чергою, «лендровер», Страйк підніс руку й пішов через дорогу назустріч Робін, доїдаючи макмафін з яйцем і беконом. На підборідді в нього була щетина, під очима — фіолетові синці.

— Покурити встигну? — були його перші слова. Страйк глянув на годинник. Поки Робін вибралася з машини й ляснула дверцятами, він глянув на годинник і сам собі відповів, зітхаючи: — Ні. Ех...

Коли вони з Робін разом рушили в бік кав’ярні, він сказав Робін:

— Цей допит можеш узяти на себе. Це ж ти все розвідала. Я записуватиму. Нагадай, як їх там звати?

— Старша — Іден, депутат від партії лейбористів у Левішемі. Середня — Мая, заступниця директора в школі. Молодша — Поршія Даґлі, вона соцпрацівниця...

— ...як і мати...

— Саме так, і вона живе на цій-таки вулиці. Гадаю, ми приїхали в її Богом забутий район, бо вона хворіє і сестри не хочуть, щоб вона сильно десь їздила.

Робін штовхнула двері й перша увійшла до кав’ярні. Інтер’єр був весь гладенько-сучасний: округлий шинквас, дерев’яна підлога, помаранчева акцентна стіна. Ближче до дверей за столом на шість осіб сиділи три чорношкірі жінки. Робін легко впізнала, хто з сестер є хто, бо бачила їхні фото на сторінках «Фейсбуку» й на вебсайті муніципальної ради Левішема.

Іден, депутатка, сиділа схрестивши руки, а хвилясте каре кидало тінь на більшу частину її обличчя, тож було чітко видно тільки акуратно нафарбовані неусміхнені губи сливового кольору. На ній був чудово скроєний чорний жакет, і загалом складалося враження, що ділову жінку відірвали від важливої зустрічі.

Мая, заступниця директора, була у волошково-синьому светрі та джинсах. На шиї — срібний хрестик. Дрібніша за Іден, вона мала темнішу, ніж у сестер, шкіру й була, на думку Робін, найпривабливіша серед них. Довге заплетене волосся вона зібрала в хвіст, мала квадратні окуляри на великих, широко розставлених очах, а її повні губи мали від природи підняті кутики — ніби вона постійно тепло всміхалася. На колінах Мая обома руками тримала шкіряну сумку, ніби боялася, що та втече.

Поршія, молодша сестра й соціальна працівниця, була найповніша. Волосся в неї було обрізане майже під нуль — мабуть, через недавню хіміотерапію. Вона підмалювала брови, які тільки почали відростати, і вони дугами вигиналися над горіховими очима, що на тлі її темної шкіри сяяли золотом. На Поршії була фіолетова блузка та джинси, а у вухах — довгі бісерні сережки, що захиталися, мов дві люстри, коли вона озирнулася на Страйка й Робін. Коли вони підійшли ближче, Робін помітила на шиї у Поршії маленьке татуювання: тризубець з прапору Барбадосу. Робін знала, що Іден і Маї вже добряче за п’ятдесят, а Поршії — сорок дев’ять років, але три сестри видавалися молодшими за свій вік щонайменше на десять років.

Робін представилася сама і представила Страйка. Потиснули руки — Іден так і не усміхнулася,— а тоді детективи сіли за стіл: Страйк — на чолі столу, Робін — біля Поршії, навпроти Маї та Іден. Усі, крім Іден, через силу провадили світську балачку про район і погоду, поки не прийшов записати їхні замовлення офіціант. Коли він пішов, Робін сказала:

— Дуже дякую, що погодилися з нами зустрітися, ми це дуже цінуємо. Ви не проти, якщо Корморан записуватиме?

Мая і Поршія похитали головами. Страйк дістав з кишені пальта записник і розгорнув його.

— Як я і казала по телефону,— почала Робін,— нас цікавить загальна картина життя Марго Бамборо в ті місяці, коли...

— А можна мені поставити кілька питань? — перебила її Іден.

— Звісно,— ввічливо відповіла Робін, чекаючи на біду.

Іден відкинула волосся з обличчя, відкривши чорні, мов ебенове дерево, очі.

— Ви двоє щось знаєте про типа, який дзвонить усім і кожному, хто мав стосунок до клініки Святого Івана, і каже, що писатиме книжку про ваше розслідування зникнення Бамборо?

«Чорт»,— подумала Робін.

— Типа часом не Оукден звати? — спитав Страйк.

— Ні, Карл Брайс.

— Це він і є,— сказав Страйк.

— Ви з ним якось пов’язані чи...

— Ні,— відповів Страйк,— і я вам дуже раджу з ним не спілкуватися.

— Про це ми й самі здогадалися,— холодно відповіла Іден.— Але це означає, що буде розголос, так?

Робін глянула на Страйка, а той сказав:

— Якщо ми розкриємо справу, то розголос буде й без Оукдена — чи Брайса, чи як там він себе нині називає,— але це тільки якщо. Правду кажучи, скоріш за все, ми її не розкриємо, і тоді Оукденові буде дуже важко продавати книжки, а те, що ви нам скажете, далі нас не піде.

— А що як ми розповімо щось таке, що допоможе вам розкрити справу? — спитала Поршія, нахиляючись уперед, щоб бачити не тільки Робін, а й Страйка.

Виникла ледь помітна пауза, і Робін майже відчула, як виросла цікавість Страйка — так само, як і її власна.

— Залежить від того, що це буде за інформація,— повагом відповів Страйк.— Можливо, нам не доведеться говорити, звідки ми її дізналися, однак якщо потрібно буде відкрити джерело у разі суду...

Тепер пауза запала довга. Повітря згустилося від мовчазного спілкування між сестрами.

— Ну? — нарешті вимогливо спитала Поршія.

— Ми домовилися,— тихо сказала Мая до Іден, яка так і сиділа мовчки, склавши руки.

— Гаразд, добре,— відповіла Іден з виглядом, який ніби промовляв: на мене потім не нарікайте.

Заступниця директора неуважно потягнулася до хрестика на шиї і, торкнувшись його, заговорила.

— Спершу я маю трохи роз’яснити ситуацію. Коли ми були дітьми... ми з Іден — уже підлітками, а Поршії було лише дев’ять...

— Вісім,— виправила Поршія.

— Вісім,— погодилася Мая,— нашого батька звинуватили у... у зґвалтуванні й посадили.

— Але він цього не робив,— заявила Іден.

Робін автоматично потягнулася по каву і зробила ковток, ховаючи обличчя за чашкою.

— Він цього не робив, зрозуміло? — повторила Іден, дивлячись на неї.— В нього зо два місяці була біла подружка. Про це знав весь Клеркенвелл, вони там разом ходили по барах. А коли він захотів закінчити стосунки, вона його звинуватила.

У Робін щось упало всередині, ніби підлога раптом пішла з-під ніг. Вона б дуже хотіла, щоб ця історія виявилася неправдою. Думка про те, що жінка здатна збрехати про зґвалтування, була їй огидна. Сама вона на суді мусила розповідати про всі деталі насильства над собою. Її ґвалтівник і невдалий убивця — тихий чоловік п’ятдесяти трьох років — після цього заявив судді та присяжним, що двадцятирічна Робін сама запросила його під сходи в гуртожитку на секс. За його версією, все відбулося з її згоди: вона шепотіла, що любить жорстко, і саме цим пояснюються синці в неї на шиї; їй усе так сподобалося, що вона сказала йому завтра приходити ще; і так (хтось навіть засміявся), він і сам здивувався, що така чемна юна дівчина отак ні сіло ні впало таке йому запропонувала...

— Білій жінці таке зробити чорному чоловікові було легко,— провадила Іден,— а надто в сімдесят другому. Тато вже відбував термін за кілька років до того — за бійку. Посадили на п’ять років.

— Мабуть, це було важко для родини,— сказав Страйк, не дивлячись на Робін.

— Так,— відповіла Мая.— Дуже важко. Інші діти в школі... ну, ви уявляєте, на що здатні діти...

— Тато заробляв більшу частину грошей,— сказала Поршія.— Нас було п’ятеро, а мама навіть у школі не довчилася. Поки тата не арештували, вона саме вчилася у вечірній, хотіла скласти іспити. Ми якось зводили кінці з кінцями, поки тато приносив у дім гроші, але коли його посадили, почалося виживання.

— Наша мама і її сестра вийшли заміж за двох братів,— сказала Мая.— Загалом вийшло дев’ятеро дітей на дві родини. Ми були дуже близькі, поки тата не арештували... а тоді все змінилося. Мій дядько Маркус ходив на кожне засідання у справі, а мама відмовлялася навідріз, і дядько Маркус на неї страшно розсердився.

— Ми розуміли, що якби суддя побачив, як за тата стала горою вся родина, це б усе змінило,— різко втрутилася Іден.— Я до суду ходила. Школу прогулювала. Я знала, що він ні в чому не винний.

— Ну й молодець,— відповіла Поршія геть не схвальним тоном,— а мама не хотіла сидіти на відкритому слуханні й чути, як тато розповідає про свій секс із тією жінкою...

— Та жінка була просто хвойда,— коротко мовила Іден.

— Брудна вода остудить і розжарене залізо,— з барбадоськими інтонаціями процитувала приказку Поршія.— Ніхто його не силував.

— Хай що там було,— квапливо втрутилася Мая,— суддя повірив жінці, і тата посадили. Мама не відвідувала його у в’язниці, і не водила ні нас із Поршією, ні наших братів.

— А я ходила,— втрутилася Іден.— 3 дядьком Маркусом. Він усе одно лишався нашим татком. Мама не мала права не дозволяти нам з ним бачитися.

— Так, і мама,— провадила Мая, не даючи втрутитися ще й Поршії,— хотіла розлучитися, але не мала грошей на юриста. Тож доктор Бамборо звела її з адвокаткою-феміністкою, яка консультувала жінок у скрутній ситуації за зниженим тарифом. Коли дядько Маркус сказав татові, що мама знайшла собі юриста, тато написав їй з в’язниці листа, просив не робити цього. Писав їй, що знайшов Бога, що кохає її, що засвоїв урок і хоче тільки бути з сім’єю.

Мая пригубила свою каву.

— Десь за тиждень після того, як мама отримала таткового листа, вона прибирала в кабінеті доктора Бамборо, коли вже всі пішли, і дещо помітила в смітнику.

Мая розкрила сумочку, яку тримала на колінах, і дістала аркуш синього паперу, який, видно, колись зім’яли в кулю. Вона простягнула його Робін, а та розклала папірець на столі, щоб і Страйк міг прочитати.

Вицвілий рукописний текст химерно поєднував великі й малі літери.

ВІдчЕПиСя віД МОєї ДівЧИнки тИ пІДстиЛКА бО я тебЕ ВІДпрАалю ДО ПЕКЛА болЯчЕ і ПОвіЛьнО

Робін скоса глянула на Страйка й побачила на його обличчі, мов у дзеркалі, свій ледь прихований подив. Ніхто не встиг нічого сказати, бо повз стіл пройшла компанія жінок. Страйкові довелося посунути стілець. Сміючись і балакаючи, жінки зайняли стіл за спинами Маї та Іден.

— Коли мама це прочитала,— заговорила Мая тихішим голосом, щоб новоприбулі її не почули,— вона подумала, що записку міг надіслати тато. Не в буквальному сенсі, бо тюремні цензори не випустили б такого листа... вона подумала, що хтось його написав від нього.

— Не хтось, а дядько Маркус,— сказала Іден, тримаючи руки схрещеними й піджавши губи.— Дядько Маркус, проповідник, який такого слова за все життя і не вимовив.

— Мама взяла записку й понесла до дядька Маркуса й тітки Кармен,— провадила Мая, ігноруючи цю заяву,— і прямо спитала Маркуса, чи не він це зробив. У записці ішлося про пекло: Маркус тоді любив згадувати про вогонь і сірку в проповідях...

— ...і не вірив, що мама справді могла хотіти розлучитися,— додала Поршія.— Він вважав, що то доктор Бамборо напоумила маму піти від тата, бо, бачте, без білої жінки мама б не зрозуміла, що живе в лайні. Сама б вона цього ніяк не помітила.

— Курити піду, зрозуміло? — раптом сказала Іден. Вона підхопилася й вийшла, застукотівши підборами.

Молодші сестри видихнули з полегшенням, коли вона пішла.

— Вона була татова улюблениця,— тихо пояснила Мая Страйкові й Робін, крізь вікно дивлячись, як Іден дістає пачку цигарок, відкидає волосся з обличчя і підкурює.— Вона його дуже любила, хоч він і був бабієм.

— А з мамою не ладнала,— додала Поршія.— Так сварилися, що й мертвий би прокинувся.

— Правду кажучи,— сказала Мая,— їхнє розставання найбільше вдарило по Іден. Вона в шістнадцять років покинула школу, пішла працювати в «Маркс&Спенсер», щоб підтримати...

— Мама дуже не хотіла, щоб ми кидали школу,— сказала Поршія.— Це був власний вибір Іден. Іден любить говорити, що це була її жертва заради родини. Та ну! Вона спала й бачила, як покинути школу, бо мама вимагала, щоб вона вчилася на відмінно. Іден любить говорити, що стала нам другою матір’ю, але я пам’ятаю інше. Пам’ятаю, як вона мене дубасила, якщо навіть гляну на неї якось не так.

За вікном Іден курила, стоячи спиною до них.

— То все був суцільний кошмар,— сумно сказала Мая.— Мама й дядько Маркус так і не помирилися, але мама й Кармен були сестрами...

— Скажемо їм зараз, щоб вона не вставила свої п’ять пенсів,— мовила Поршія до Маї і розвернулася до Страйка й Робін: — Тітка Кармен потай від дядька Маркуса допомагала мамі з розлученням.

— Як саме? — спитала Робін. Повз них пройшов до жінок за сусіднім столиком офіціант.

— Коли та адвокатка, яку рекомендувала мамі доктор Бамборо, назвала мамі навіть знижену ціну, мама зрозуміла, що ніколи такого не потягне,— пояснила Поршія.

— Мама прийшла додому й заплакала,— додала Мая,— бо страшенно хотіла розлучитися, поки тато в тюрмі. Вона розуміла, що інакше він просто повернеться, і вона вже не вирветься. За кілька днів доктор Бамборо спитала, як у неї справи з адвокаткою, і мама чесно сказала, що розлучення їй не по кишені, тож,— зітхнула Мая,— доктор Бамборо запропонувала заплатити адвокатці, а мама за це кілька годин на тиждень мала прибирати в її будинку в Гемі.

Жінки за сусіднім столиком почали фліртувати з молодим офіціантом, обмірковуючи, чи не зарано для торта з кремом, і хихочучи, що порушують дієту.

— Мама не думала, що може відмовитися,— провадила Мая.— Але їздити аж у Гем було так дорого й так довго, а в неї ще дві роботи й іспити на носі...

— І ваша тітка Кармен погодилася прибирати там замість неї,— здогадалася Робін. Краєм ока вона побачила, як глянув на неї Страйк.

— Так,— кивнула Мая, округливши очі.— Саме так. Це здавалося добрим рішенням. Тітка Кармен була домогосподинею, а дядько Маркус і доктор Бамборо цілий день були на роботі, тож мама подумала: ніхто й не дізнається, що в Гемі прибирає інша жінка.

— Був тільки один слизький момент,— сказала Поршія,— пам’ятаєш, Має? Коли доктор Бамборо запросила нас усіх на барбекю до себе? — вона розвернулася до Робін.— Ми не пішли, бо тоді нянька зрозуміла б, що насправді прибирати приходить не мама. Тітонька Кармен тої няньки не любила,— додала Поршія.— Терпіти не могла.

— Чого так? — спитав Страйк.

— Вона вважала, що дівчина націлилася на чоловіка доктора Бамборо. Червоніла щоразу, як вимовляла його ім’я.

Двері кав’ярні відчинилися, і повернулася Іден. Коли вона сідала за стіл, Робін відчула суміш цигаркового диму і її парфумів.

— До чого ви вже дійшли? — холодно спитала вона.

— Сказали, що тітка Кармен прибирала замість мами,— сказала Мая.

Іден знову схрестила руки на грудях, ігноруючи каву.

— Тож коли ваша мама сказала поліції про кров і про те, що доктор Фіппс ходив у садку...— почав Страйк.

— ... насправді вона переповідала те, що казала їй Кармен, так,— кивнула Мая, знову торкаючись хрестика.— Вона не могла зізнатися, що замість неї працювала сестра, бо тоді дядько Маркус просто сказився б. Тітонька Кармен молила маму нічого не казати поліції, і мама не сказала. І почала вдавати, що сама бачила і кров, і доктора Фіппса в садку.

— От тільки,— невесело засміялася Поршія,— Кармен потім змінила свідчення про доктора Фіппса. Мама після допиту зайшла до тітки і сказала: «Вони питають, чи не могла я переплутати з доктором Фіппсом когось із робітників». А Кармен така: «Ой, а я і забула, що там ще робітники були. Мабуть, переплутала».

Поршія знову засміялася, але Робін бачила, що їй зовсім не смішно. В точно такому самому сміху Робін шукала розради у вечір, коли говорила з Максом про зґвалтування за кухонним столом.

— Я знаю, що не смішно,— сказала Поршія, перехопивши Маїн погляд,— але облиш! Кармен завжди була безпам’ятна як казна-що, і ти чекаєш, що в такій ситуації вона б перестрахувалася? Мамі від стресу було аж зле, вона натурально блювала, тільки-но щось поїсть. А потім та стара сука, секретарка, побачила, як мама на роботі тримається за стіни...

— Так,— раптом ожила Іден.— Потім маму оголосили злодійкою і пиячкою і вигнали з роботи. Стара секретарка заявила, що понюхала мамин термос і відчула алкоголь. Брехня як вона є.

— Але це було вже за кілька місяців по зникненню Марго Бамборо, так? — спитав Страйк, тримаючи ручку напоготові.

— А, вибачте,— з крижаним сарказмом озвалася Іден,— я зійшла з теми? Повернімося до зниклої білої пані, люди. Чхати на те, що пережила чорна жінка, кому вона треба.

— Пробачте, я не...— почав Страйк.

— Ви знаєте про Тіяну Медайні? — кинула йому Іден.

— Ні,— зізнався Страйк.

— «Ні»,— повторила Іден,— справді, звідки? Марго Бамборо зникла сорок років тому, а ми тут сидимо й обговорюємо, що вона, і як вона, і де. Тіяна Медайні — чорна дівчина з Левішема. Вона зникла торік. Багато передовиць щось написали про Тіяну? Чому про неї не сурмили в усіх новинах, як про Бамборо? Бо ми не рівноцінні, так,— для преси, для довбаної поліції?

Страйк не знайшов, що на це заперечити; понад сумнів, подумала Робін, зауваження Іден — невідпорне. Фото єдиної чорношкірої жертви Денніса Кріда, Джекі Ейлетт, секретарки й матері, було найменшим і найтьмянішим з примарних чорно-білих портретів жертв Кріда на обкладинці «Демона з Райського парку». Темна шкіра Джекі майже зливалася з похмурою палітуркою. Найкраще зобразили шістнадцятирічну Джеральдіну Кристі й двадцятисемирічну Сьюзан Маєр — блідих, білявих.

— Коли зникла Марго Бамборо,— гаряче заявила Іден,— білих жінок з її клініки оберігали, мов порцелянових ляльок, зрозуміло? Поліція їм, чорт забирай, мало не слізки підтирала. А з мамою поводилися, мов із закоренілою шахрайкою. Отой головний детектив, як його...

— Талбот? — підказала Робін.

— «Що ти приховуєш? А ну кажи, я знаю, ти щось приховуєш».

В уяві Робін постала містична фігура Ієрофанта. Хранитель секретів з таро Тота носив шафранові шати й сидів верхи на бику («карта співвідноситься зі знаком Тільця»), а перед ним стояла удвічі менша чорна жриця з заплетеним, як у Маї, волоссям («Перед ним — жона, мечем оперезана; вона втілює Багряну Жону...»). Що було першим: Талбот поклав перед собою карту, що повідомляла про таємничість, чи інстинкт детектива підказав йому, що перелякана Вілма бреше?

— Коли він допитував мене...— почала Іден.

— Талбот допитував вас? — різко спитав Страйк.

— Так, прийшов без попередження до крамниці, до мене на роботу,— сказала Іден, і Робін зрозуміла, що в її очах блищать сльози.— В клініці хтось бачив ту анонімку, яку надіслали Бамборо. Талбот дізнався, що тато сидить і що він чув: мама прибирає у лікарки. Талбот пішов до всіх чоловіків з нашої родини й кожного спробував звинуватити в написанні листів з погрозами, а потім добрався до мене й почав ставити дивні питання про всіх моїх рідних чоловічої статі. Хотів знати, коли вони були в той чи в інший день, питав, чи дядько Маркус колись ночував не вдома. Він навіть спитав у мене, які в тата й дядька Маркуса...

— Знаки Зодіаку? — спитала Робін.

Іден була вражена.

— А ви це звідки знаєте?

— Талбот лишив нотатник. Там повно окультних записів. Він намагався розкрити справу за допомогою таро й астрології.

— Астрології? — перепитала Іден.— Чортової астрології?

— Талботові не слід було допитувати вас без дорослих,— сказав Страйк.— Скільки вам було років, шістнадцять?

Іден розсміялася детективу в обличчя.

— З білими дівчатками, може, і не слід так робити, але ми ж інші, ви хоч слухаєте? Ми міцніші. Грубіші! Окультизм,— мовила вона, повертаючись до Робін,— так, у цьому є сенс, бо він мене питав про обею. Знаєте, що це таке?

Робін похитала головою.

— Це чари, які практикували на Карибах. Походять із Західної Африки. Ми всі народилися в Сатерку, але ні, для інспектора Талбота ми були чорними язичниками! Він мене завів до підсобки та ставив питання про криваві ритуали, про чорну магію. Я страшно злякалася, не розуміла, до чого він править. Думала, що він говорить про маму та про кров на підлозі, натякає, що то вона вколошкала доктора Бамборо.

— У нього був гострий психоз,— пояснила Робін.— Саме тому його зняли зі справи. Він думав, що полює на диявола. Ваша мама не єдина жінка, у якій він шукав надприродні здібності... але він таки був расистом,— тихо додала Робін.— Це видно з його нотаток.

— Ти не казала, що поліція приходила до тебе на роботу,— мовила Поршія,— Чому ти мовчала?

— А нащо говорити? — озвалася Іден, сердито витираючи очі.— Мама вже й так була хвора від стресу, дядько Маркус кричав на мене, мовляв, мама навела поліцію на нього і хлопців, а я страшенно боялася, що коли він дізнається, що детектив приходить до мене на роботу, він подасть скаргу,— а нам тільки цього бракувало. Боже, це був такий кошмар,— додала Іден, на мить приклавши руки до мокрих очей,— це був суцільний кошмар.

Поршія ніби хотіла якось утішити старшу сестру, але в Робін склалося враження, що це виходить за рамки їхніх звичайних стосунків. І молодша не знає, як до такого підступитися. За хвильку Поршія промимрила:

— Треба до вбиральні.

Вона відсунула стілець і зникла в туалеті.

— Я не хотіла, щоб Порш сьогодні приходила,— сказала Мая, щойно по молодшій сестрі зачинилися двері. Вона тактовно не дивилася на старшу, яка намагалася вдавати, що не плаче, а сама потай витирала сльози.— Їй не треба цього стресу. Вона тільки після хіміотерапії.

— Як вона? — спитав Страйк.

— Слава Богу, минулого тижня підтвердили, що все чисто. Вже хоче вертатися на роботу на неповний день. Мені здається, що ще зарано.

— Вона соцпрацівниця, так? — спитала Робін.

— Так,— зітхнула Мая.— Щоранку сто повідомлень від людей у відчаї, а як до когось не дійдеш, отримаєш на горіхи. Не знаю, як вона це робить. Але вона точно як мама, викапана. Завжди була маминою донею, а мама — її героїня.

Іден щось гмикнула — незрозуміло, погоджуючись чи ні. Мая її проігнорувала. Виникла коротка пауза, а Робін подумала про заплутаність родинних зв’язків. Війна між Вілмою та Джулзом ніби знайшла спадкоємиць у наступному поколінні.

Двері туалету відчинилися. Повернулася Поршія. Замість сісти біля Робін, вона обігнула Страйка, протиснула широкі стегна за сполоханою Маєю, яка підсунула стілець ближче до столу, й опинилася біля Іден. Тицьнувши їй у руку жменю туалетного паперу, Поршія обійняла старшу сестру пухкою рукою і цьомнула в маківку.

— Ти що робиш? — хрипко спитала Іден і не відштовхнула сестрину руку, а затримала. Краєм ока Робін бачила, як Страйк удає, ніби читає записник.

— Та дякую тобі,— ніжно відповіла Поршія, знову поцілувала сестру й відпустила.— Що погодилася це зробити. Я знаю, що ти цього не хотіла.

Всі трохи сполохано помовчали, а Поршія обійшла стіл і повернулася на своє місце біля Робін.

— Ви їм сказали останнє? — спитала в Маї Поршія, поки Іден сякалася в папір.— Про маму й Бетті Фуллер?

— Ні,— відповіла Мая, яку, здавалося, глибоко шокував побачений акт примирення, свідком якого вона щойно стала.— Мама розповідала тобі, тож ти маєш розказати.

— Авжеж,— відповіла Поршія і розвернулася до Страйка й Робін.— Це, власне, останнє, що нам відомо, і воно може нічого й не означати... але ви вже знаєте все інше, тож знайте й це.

Страйк чекав, тримаючи ручку напоготові.

— Мама розповіла мені це незадовго до того, як вийшла на пенсію.Їй цього не можна було робити, бо йшлося про клієнтку, але коли ви почуєте, про що мова, ви зрозумієте. Коли мама стала соцпрацівницею, то так і працювала в Клеркенвеллі. Всі її подруги там жили, вона не хотіла нікуди переїжджати. Тож вона дуже близько знала місцеву спільноту. Одна з родин, з якими вона працювала, жила на Скіннер-стріт, неподалік клініки Святого Івана...

— Скіннер-стріт? — перепитав Страйк. Назва була знайома, але він не міг пригадати звідки. Однак Робін одразу зметикувала, звідки їм відома вулиця Скіннер-стріт.

— Так. Там жили такі собі Фуллери. Мама розповіла, що в них був букет проблем: і наркозалежність, і домашнє насильство, і кримінал, і що хочете. Головою родини, якщо її можна так назвати, була бабуся — жінка сорока з чимось років, яка заробляла на життя проституцією. Її звали Бетті, й, за маминими словами, вона була ніби місцеве бюро новин — якщо вас цікавили новини з життя суспільного дна. Фуллери жили в Клеркенвеллі споконвіку. И ось одного дня Бетті сказала мамі таке... хотіла подивитися, як вона зреагує: «Щоб ти знала, то не Маркус відіслав тій лікарці листа з погрозами».

— Маму наче грім уразив,— сказала Поршія.— Спершу вона була вирішила, що Маркус ходив до Бетті як клієнт... так, я знаю, він цього не робив,— швидко додала вона, зупиняючи Іден, яка вже розтулила рота.— Мама й Маркус на той час не розмовляли вже багато років. Але все виявилося безневинно: Бетті познайомилася з Маркусом, бо його церква вирішила охопити нову паству. Він приніс Фул-лерам частування на честь свята жнив і намагався умовити Бетті прийти на службу. Бетті зметикувала, що Маркус пов’язаний з мамою, бо мама так і носила прізвище Бейліс, і заявила, що знає, хто насправді погрожував Марго Бамборо... і що той, хто писав записки, і той, хто її убив,— одна особа. Мама спитала: «І хто то?» А Бетті на те заявила, що коли скаже, то вбивця Марго і її теж уб’є.

Всі мовчали. Навколо дзвеніла посудом кав’ярня, і жінка за сусіднім столиком, яка їла торт з кремом, уголос промовила з побожним задоволенням:

— Господи, як смачно.

— Ваша мама повірила Бетті? — спитала Робін.

— Вона не знала, що думати,— відповіла Поршія.— Бетті зналася з дуже небезпечними людьми, тож могла почути що завгодно, але Хтозна? Люди люблять потеревенити й люблять виставити себе важливими персонами...

Робін згадалося, як майже те саме сказала Дженіс Бітті, коли переповідала їм чутку про Марго Бамборо на цвинтарі в Лемінгтон-Спа.

— ...але якщо в тому була крихта правди, то така жінка, як Бетті, скоріше пішла б пішки на місяць, ніж до копів. Можливо, вона вже померла,— додала Поршія,— зважаючи на те, який спосіб життя вона вела, але хай як там воно було — ось. Думаю, вам неважко буде дізнатися, чи вона досі жива.

— Дуже дякую, що розповіли нам,— мовив Страйк.— Це справді варто розслідувати.

Повідомивши все, що знають, сестри напружено замовкли. Робін не вперше замислилася про те, скільки побічної руйнації спричиняє кожен акт насильства. Зникнення Марго Бамборо принесло хаос у життя сестер Бейліс, і тепер, коли Робін знала, скільки саме горя це їм завдало, що за болісні спогади пов’язані з тією подією, вона чудово розуміла небажання Іден спілкуватися з детективами. Скоріше її дивувало, що врешті-решт сестри змінили думку.

— Дуже дякую вам за все,— щиро сказала вона.— Упевнена, донька Марго буде страшенно вдячна за те, що ви погодилися з нами поговорити.

— А, то вас донька найняла? — спитала Мая.— Тоді можете сказати їй від нас, що мама ціле життя мучилася докорами сумління через те, що не сказала поліції правди. Вона, знаєте, любила доктора Бамборо. Вони не були близькими подругами, однак мама вважала її гідною людиною.

— Це на неї дуже тиснуло,— додала Поршія.— Аж до самої смерті цей тягар був з нею. Саме тому вона не викинула записку. Вона хотіла б, що ми передали її куди слід. Адже є графологічна експертиза й усе таке, правда?

Страйк з цим погодився. Він пішов оплатити рахунок, а Робін чекала за столом у товаристві сестер Бейліс, які тепер відверто хотіли, щоб детективи пішли якнайшвидше. Вони розповіли про свої травми й розкрили таємниці родини, і тепер підтримувати тоненький шар світської бесіди було надто важко, а провадити інші розмови — взагалі неможливо. Робін відчула полегшення, коли Страйк повернувся. Після короткого прощання вони удвох вийшли з кав’ярні.

Щойно опинилися на свіжому повітрі, Страйк зупинився, дістав з кишені цигарки й закурив.

— Дуже треба,— пробурмотів він, рушаючи далі.— Тож... Скіннер-стріт...

— ...це саме там Джозефа Бреннера бачили в той вечір, коли зникла Марго Бамборо,— підказала Робін.

— А,— кивнув Страйк, на мить приплющивши повіки.— Так і думав, що в тому щось було.

— Пошукаю Бетті Фуллер, щойно доїду додому,— сказала Робін.— А що думаєш про все інше?

— Бейлісам справді важко велося, правда? — озвався Страйк, спиняючись біля «лендровера» й озираючись на кав’ярню. До його «БМВ» було ще кількасот метрів. Він знову затягнувся цигаркою і насупився.— Знаєш... це дає зовсім новий погляд на чортів нотатник Талбота,— визнав він.— Якщо відкинути окультні химери, то він же мав рацію, правда? Вілма справді щось від нього приховувала. Власне, і не щось, а дуже багато.

— Я теж про це подумала,— сказала Робін.

— Ти ж розумієш, що ця записка з погрозами — це перший фізичний доказ, який ми маємо?

— Так,— кивнула Робін, кинувши погляд на годинник.— О котрій ти виїжджаєш у Труро?

Страйк не відповів. Звівши очі, Робін побачила, що він дивиться на щось у відкритому парку через дорогу — так зосереджено, що вона й собі розвернулася подивитися, що там, але не побачила нічого — тільки пару веселих тер’єрів і їхнього власника, який ішов слідом за собаками, тягнучи повідці.

— Корморане?

Страйк ніби відкликав свою увагу з якогось дуже далекого місця.

— Що? — спитав він. А тоді: — А... Ні, то я просто...

Він озирнувся на кав’ярню й насупився.

— Просто думав. Але нічого не надумав. Здається, я перетворююся на Талбота. Шукаю сенс у цілковитому збігу обставин.

— Що за збіг?

Але Страйк так і мовчав, поки двері кав’ярні не відчинилися і звідти не вийшло троє сестер Бейліс у пальтах.

— Треба їхати,— сказав він тоді.— Їх, напевно, від нас уже нудить. Побачимося в понеділок. Напишеш, як знайдеш щось цікаве про Бетті Фуллер.

54

Але йому за новину не став Цей біль, бо дуже часто він змагавсь У битвах, і в марноті він кохав.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Поїзд смикнувся: голова Страйка, який заснув, мотнулася набік і вдарилася об холодну шибку. Він прокинувся і відчув, що по підборіддю тече слина. Витерши її рукавом, роззирнувся. Літня пара навпроти ввічливо занурилася в читання, але через прохід четверо юнок заходилися в пароксизмі безгучного сміху, ретельно не дивлячись на нього; підлітки буцімто споглядали краєвиди за вікном, але їхні плечі трусилися. Вочевидь, Страйк хропів, розтуливши рота, бо в ньому було неприємно сухо. Глянувши на годинник, він зрозумів, що проспав щонайменше дві години.

Страйк потягнувся по картатий термос, який стояв перед ним на столику. Перед поїздкою Страйк помив його й наповнив у «Макдональдсі». Він налив собі чорної кави, а підлітки так і душилися сміхом. Понад сумнів, мають його за старого дивака, який хропе й носить із собою термос. Але за роки користування поїздами Страйк навчився одного: з протезом що менше прогулянок до вагона-ресторану — то краще. Він випив кави з присмаком пластику, а тоді влаштувався зручніше, схрестивши руки на грудях, і визирнув у вікно. Повз мчали поля, пересипані стовпами електромереж; крізь пилюку на шибці пласка біла хмара поставала ніби в тьмяному німбі. Втім, Страйк мало зважав на краєвид; його увага була звернена всередину себе, на дивну думку, яка йому спала після бесіди з сестрами Бейліс.

Звісно, ця ідея могла виявитися всього-на-всього виплодом перевантаженого мозку, який наводить облудні зв’язки між звичайними збігами. Страйк подумки покрутив ідею так і сяк, вивчаючи її з різних боків. Урешті-решт, позіхнувши, він посунувся на порожнє місце поруч, не без труднощів підвівся і став у проході, потягнувшись по сумку на багажній полиці. Поруч із сумкою лежав пакет з «Вейтрозу», бо дорогою на вокзал Страйк зробив гак і купив три великодні яйця для небожів — точніше, трьох шоколадних їжаків, бо вони виявилися відносно компактними. Шукаючи в сумці «Демона з Райського парку», Страйк зачепив пакет з їжаками. Один з них випав; намагаючись спіймати подарунок, Страйка відбив його в повітря. Коробка вдарилася об спину літньої пасажирки попереду, яка аж зойкнула з несподіванки, і впала на підлогу.

Підлітки, для яких Страйк несамохіть розігрував монокомедію, вже неприховано хапали повітря і плакали від сміху. Тільки коли Страйк незграбно нахилився, щоб підняти шоколадного їжака (їжак тріснув), спираючись рукою об столик юної компанії, одна з дівчат помітила металевий штир, який заміняв йому ліву гомілку. Страйк зрозумів це, бо вона різко припинила сміятися і зачала похапцем шикати на подруг. Задиханий і пітний Страйк, який розумів, що тепер на нього дивиться піввагона, поклав пошкодженого їжака назад до пакета, знайшов у сумці книжку, а тоді, пітніючи й водночас злостиво тішачись із пуританського шоку юнок, повернувся на своє місце під вікном.

Погортавши книжку в пошуках моменту, який він хотів перечитати, Страйк нарешті знайшов на початку останньої третини книжки розділ під заголовком «Затримання».

Досі дружба з домовласницею Вайолет Купер була ключем до його безпеки. Вайолет сама визнає, що перші п’ять років, поки Крід винаймає у неї житло, вона не повірила б, що «Ден» — якого вона мала за самотню вразливу душу, щирого любителя їхніх вечірніх співів і ґея — може когось скривдити.

Однак з часом зусилля, яких він докладав, щоб улестити Вайолет, почали дратувати Кріда. Раніше він притруював її, тільки коли треба було подрібнити кістки в підвалі чи вночі завантажити тіло у фургон, а тепер почав сипати барбітурати в її коктейлі з джину й помаранчевого соку, тільки б не набридала своїм товариством.

Крід також почав інакше поводитися з Вайолет. Він став з нею «неприємним»: «...без підстави брав мене на кпини, казав гидкі речі, сміявся, коли я щось не так говорила, і взагалі поводився зі мною як з дурепою, чого раніше ніколи не робив».

«Пам’ятаю, я розповідала йому про будинок, який мій брат купив, як вийшов на пенсію,— хатину за містом, дуже гарненьку. І я сказала:

— Бачив би ти, який там сад — троянди, альтанка.

А Денніс почав з мене сміятися, ще й так злостиво, бо я, бачте, не так сказала, сказала «гальтанка». Я це тепер завжди пам’ятаю, бо він тоді сказав:

— Краще не вживай слів, яких не можеш вимовити, бо ти ніби недоріка.

Мене це так образило! Я раніше не бачила цього злого боку його натури. Я знала, що він дуже розумний, він щодня розв’язував кросворд з «Таймзу». Знав усі відповіді на вікторинах, які ми дивилися разом. Але мене він доти ніколи не принижував.

А тоді одного вечора він почав говорити про мій заповіт. Питав, кому я залишу будинок. Фактично попросив, щоб я залишила будинок йому.

Мені це не сподобалося. Я була ще не стара й не планувала вмирати найближчим часом. Я змінила тему, але за кілька днів Ден знову її підняв. Я тоді сказала:

— Слухай, Деннісе, мені ж неприємно, що ти отак про це говориш, наче я зібралася на той світ. Таке враження, наче ти мене прикандичити хочеш.

А він на те отак чванькувато заявив, що мені-mo добре, а ось він нічого не має, ніякої певності в житті, і що як я лишу комусь будинок, а той його на вулицю викине? І вийшов набундючений. Потім ми помирилися, але присмак та розмова лишила гидкий».

Здається, що це крайня необачність із боку Кріда — вимагати, щоб Вайолет змінила заповіт, а тоді вбити її. Справа не тільки в очевидності мотиву; в такому разі він ризикував «запросити» поліцію до себе в підвал, де Крід ховав рештки й речі принаймні п’ятьох жінок. Але, здається, на цей час зверхність Кріда і його віра у власну невразливість виросли непомірно. Також він почав купувати більше пігулок, познайомився з іншими вуличними дилерами. Його почали впізнавати.

Серед тих, хто забезпечував його ліками, був Майкл Кліт, який продавав барбітурати, украдені його подільником з фармацевтичної компанії. Пізніше Кліт уклав угоду з поліцією в обмін на свідчення на суді вбивці. Він заявив, що Крід питав у Кліта, чи може він чи його подільник дістати пачку рецептів від лікаря. Поліція вирішила, що Крід планував підкинути фальшивий рецепт Вайолет і цим пояснити, звідки в неї ліки й передозування...

Попри випиту каву, повіки Страйка знову почали опускатися. Ще за кілька хвилин його голова упала на плече, а книжка випала з рук.

Коли він прокинувся знову, небо за вікнами було коралово-рожеве, дівчата, що сміялися з нього, вийшли, а до станції Труро лишалося десять хвилин. Усе тіло затерпло, бачитися з рідними не хотілося; кортіло повернутися до квартири на горищі, помитися і побути в спокої. Однак Страйк зрадів, коли побачив на платформі Дейва Полворта, який чекав на нього. Не без труднощів спускаючись із вагона, Страйк почув шерех у пакеті з їжаками. Треба не переплутати й подарувати тріснутого Люкові.

— Живий, Діду? — спитав Полворт, коли вони потиснули руки й поплескали один одного по спині, бо зі Страйковим пакетом було не пообніматися.

— Дякую, що погодився підвезти, Живчику, я це дуже ціную.

До Сент-Моса доїхали в Полвортовій «дачі-дастер», обговорюючи плани на завтра. Полворта з родиною запросили на церемонію розвіювання праху разом з медсестрою Керензою.

— Тільки це буде не зовсім розвіювання,— розповів Полворт, спрямовуючи бездоріжник між полями, а на горизонті догоряло сонце,— радше затоплення.

— Тобто?

— Люсі купила урну,— пояснив Полворт.— Водорозчинну, з бавовни і глини. Вчора мені показувала. На вигляд ніби квітка. Треба покласти попіл усередину, пустити по хвилях, і воно розчиниться і потоне.

— Гарна ідея,— сказав Страйк.

— І не буде дурної аварії,— практично зауважив Полворт.— Пам’ятаєш Ієна Рестарика зі школи? Його дідо хотів, щоб його прах розвіяли з мису Лендз-Енд. То ті йолопи висипали його проти вітру й отримали повні роти стариганя. Рестарик мені розповідав, що потім ще тиждень висякував попіл.

Страйк засміявся і відчув, що в кишені дзижчить мобільний. Він дістав його, сподіваючись, що то Робін уже щось дізналася про Бетті Фуллер. Натомість побачив незнайомий номер.

Я так сильно тебе ненавиділа, бо сильно кохала. Моє кохання не змерхло — а твоє змерхло. Воно виснажилося. Я його виснажила

Полворт усе просторікував, але Страйк не слухав. Він перечитав повідомлення кілька разів, суплячись, а тоді повернув телефон у кишеню та спробував зосередитися на оповідках давнього друга.

У будинку Теда його привітали радісні зойки й обійми від дядька, Люсі та Джека. Страйк старався вдавати радість, попри втому й розуміння, що спати він ляже не раніше, ніж ляжуть усі інші. Люсі приготувала на всіх макарони, але весь час, коли вона не обслуговувала інших, не казала Люкові не бити Адама під столом і не колупала свою порцію, Люсі мало не плакала.

— Так дивно, правда? — прошепотіла вона до брата після вечері, коли Грег наполіг, що зі столу приберуть вони з хлопчиками.— Ми тут, а її немає...— А тоді без жодної паузи заговорила: — Ми вирішили розвіяти прах уранці, бо прогноз гарний, а тоді повернемося сюди на великодній обід.

— Чудовий план,— озвався Страйк.

Він знав, наскільки важливі для Люсі домовленості та плани і щоб усе було зроблено як годиться. Вона принесла урну й замилувалася стилізованою білою лілеєю. Тед уже помістив туди попіл Джоан.

— Просто чудово, Джоан вона дуже сподобалася б,— сказав Страйк, не знаючи, правда це чи ні.

— І ще я купила рожеві троянди, щоб ми їх пустили по воді разом з урною,— сказала Люсі, в якої знову потекли сльози.

— Дуже гарно,— мовив Страйк, придушивши позіхання. Він страшенно хотів прийняти душ, лягти й заснути.— Дякую, що все зробила, Люс. О, і я привіз великодні яйця для хлопчиків, де їх покласти?

— Мабуть, на кухні. А для Роз і Мел ти не забув купити ?

— Для кого?

— Для дочок Дейва й Пенні, вони ж теж завтра прийдуть.

«От бляха-муха».

— Я не подумав...

— Ой, Ломако,— сказала Люсі,— ти хіба не їхній хрещений?

— Ні,— відповів Страйк, стараючись, щоб тон не здавався роздратованим,— але нічого, я завтра зранку вийду й куплю.

Пізніше, лишившись на самоті в темній вітальні, поставивши протез біля журнального столика й лежачи на дивані, до якого мимохіть звик за минулий рік, Страйк ще раз зазирнув у телефон. З радістю побачивши, що повідомлень з незнайомого номера більше немає, він — мертвий від утоми — швидко заснув.

Однак близько четвертої ранку телефон задзвонив. Піднятий з глибокого сну, Страйк намацав мобільний і побачив, котра година, коли підносив його до вуха.

— Алло?

На тому кінці не відповідали, тільки чулося дихання.

— Хто це? — спитав Страйк, уже здогадуючись, якою буде відповідь.

— Блуї,— долинув тихенький шепіт,— це я.

— Шарлотто, четверта ранку.

— Я знаю,— відповіла вона й чи то захихотіла, чи то схлипнула. Голос був дивний; мабуть, маніакальний стан. Страйк дивився в темну стелю. Зовсім неподалік лежала урна з попелом його тітки.

— Де ти?

— У пеклі.

— Шарлотто...

Вона поклала слухавку.

Страйк почув зловісно сильне калатання власного серця — ніби гупотів барабан зсередини печери. Його протинали розпечені розряди паніки й жаху.

Та скільки ж тягарів він мусить нести? Невже він мало заплатив, мало віддав, мало жертвував... мало кохав? Джоан здавалася дивно близькою тут і тепер, у темряві її власної вітальні серед її розписних тарілок і засушених квітів, навіть ближчою за свій власний прах у тій дурній білій лілеї, яка, відпливаючи в широке море, здаватиметься такою дрібного і сміховинною — наче хтось викинув паперову тарілку. Страйк ніби чув її слова: «Ти добра людина... людям допомагаєш... я тобою пишаюся...»

Шарлотта подзвонила з того самого невідомого номера, з якого раніше надіслала есемеску. Виснажений мозок Страйка перебирав відомі йому факти: в минулому Шарлотта вже намагалася вкоротити собі віку, вона заміжня і має дітей, нещодавно її поклали до психіатричного закладу. Він згадав своє минуле рішення: подзвонити її чоловікові, якщо від Шарлотти будуть ще поривання до саморуйнації. От тільки Яго Росса не буде на роботі о четвертій ранку Великодньої неділі. Якщо Страйк нічого не зробить — жорстокість то буде чи милість? Як він почуватиметься, якщо не відповість, а вона ковтне ліки? Минуло десять хвилин, протягом яких Страйк чекав, що вона передзвонить, а тоді він сів і написав повідомлення.

Я у Корнволлі. У мене померла тітка. Здається, тобі потрібна допомога, але я не можу допомогти. Якщо ти сама, знайди когось і розкажи, як почуваєшся.

Жахливо було те, наскільки добре вони з Шарлоттою знають одне одного. Страйк розумів, наскільки малодушною, наскільки лукавою Шарлотта знайде цю байдужу відповідь. Вона знатиме, що якась часточка його душі (яка зсохлася від довгої абстиненції, але так і не загинула) тягнеться до неї, надто в цій екстремальній ситуації,— не лише тому, що Страйк багато років дбав про її щастя, а й тому, що він ніколи не забуде, як вона прийшла до нього в його найтемнішу ніч, коли він лежав у шпиталі зі свіжоампутованою ногою і не знав, як тепер жити. Страйк досі пам’ятав, як вона з’явилася в дверях — найвродливіша жінка в його житті, як вона підійшла до нього й без слів поцілувала в губи; і в ту мить, як ніколи більше, Шарлотта сказала йому, що життя триватиме, що в житті будуть чудові миті, задоволення, краса, що тепер Страйк не сам і що жінці, яку він не зміг забути, байдуже, чи є в нього нога.

Сидячи в темряві Страйк, якого лихоманило від виснаження, додав ще три слова:

Тобі стане легше.

І відіслав повідомлення. А тоді ліг і чекав, що телефон знову завібрує, але мобільний лежав тихо, і врешті-решт Страйк заснув.

Прокинувся він, звісно, від того, що у вітальню прибіг Люк. Слухаючи, як він грюкає на кухні, Страйк потягнувся по телефон. Шарлотта надіслала два повідомлення: одне — годину тому, а друге — півгодини.

Блуї, я так співчуваю. Це та тітка, з якою я знайома?

А тоді, оскільки Страйк не відповів, вона додала:

Я порочна? Яго каже, що так. Я раніше думала, що це неможливо, бо ти мене кохав.

Принаймні Шарлотта жива. Всередині щось стиснулося; Страйк сів, пристебнув протез і спробував викинути Шарлотту з голови.

Сніданок був непростий. На столі було стільки великодніх яєць, що він був схожий на гніздо з мультфільму. Страйк їв, поставивши тарілку собі на коліна. Люсі купила йому й Тедові по яйцю, і тепер до детектива дійшло, що сестрі він теж би мав купити яйце. У хлопчиків яєць були прости гори.

— А до чого їжак до Великодня? — спитав Адам у Страйка, показуючи дядькові його подарунок.

— Великдень навесні, так? — сказав Тед з того кінця столу.— Тварини, які взимку спали, прокидаються.

— А мій розбився,— сказав Люк, трусячи коробку.

— Дуже прикро,— зронив Страйк, а Люсі кинула на нього дошкульний погляд.

Вона була мов на голках: лаяла синів, коли ті за їдою поринали в телефони, сердито дивилася на Страйка, коли він поглядав у свій телефон, повсякчас визирала у вікно на погоду. Детектив був радий нагоді вийти з будинку по яйця для доньок Полворта, але він пройшов хіба десять метрів униз крутим схилом (і з цигаркою в руці), коли поруч зупинилася вся родина на «дачі». Коли Страйк пошепки пояснив, куди йде, Полворт сказав:

— Та на хрін треба, у них удома шоколаду на рік. Облиш.

Об одинадцятій — у духовці лишили ягнячу ногу, поставивши таймер, а Люку сказали, що айпад у човен брати не можна, а ще був фальстарт, бо меншій доньці Полворта треба було повернутися попісяти, хоча раніше вона казала, що не хоче,— всі спустилися до гавані, де зустріли медсестру Керензу, і піднялися на борт старого Тедового кораблика — «Джоанет».

Колись Страйк був дядьковим першим помічником, але тепер не тримав рівноваги й не міг працювати на вітрилах чи біля керма. Він сидів з жіноцтвом і дітьми, позбавлений необхідності підтримувати розмову, перекрикуючи виляскування вітрил. Тед вигукував команди Полвортові та Джеку. Люк їв шоколад, мружачи очі від холодного вітру; доньки Полворта трусилися, тулячись до матері, яка обіймала їх за плечі. Сльози вже струменіли по обличчю Люсі, яка тримала в руках білу урну-лілею. Поруч Керенза стискала оберемок темно-рожевих троянд, обгорнутий целофаном, тож кричати на дітей, щоб стереглися гіка, доводилося Грегові й Полворту. Вітрильник огинав півострів, на якому вартовим підносився замок Сент-Мос.

Поверхня моря щосекунди мінилася — то поле шафраново-сірого ряботиння, то серпанок сліпучих іскор. Аромат озону був для Страйка такий самий рідний і заспокійливий, як запах пива. Він думав про те, як добре, що Джоан обрала це замість могили, аж тут відчув, як вібрує мобільний у нагрудній кишені. Нездатний опиратися спокусі прочитати повідомлення, звісно ж, від Шарлотти, він дістав телефон і глянув на екран.

Я думала ти повернешся думала ти не даси мені вийти за нього думала ти мені не дозволиш це зробити

Страйк сховав телефон у кишеню. Люк дивився на нього, і Страйк подумав, що зараз він спитає, чого це дядькові Корморану можна дивитись у телефон, а йому айпад заборонили. Але погляд дядька відмовив хлопця від цієї ідеї, тож Люк просто запхав до рота ще шоколаду.

Усіма, навіть Люком, опанувала стриманість, коли Тед розвернув «Джоанет» по вітру й повільно зупинив її. Вітрило гучно тріпотіло, а замок Сент-Мос удалині був завбільшки, як замок з піску. Керенза роздала троянди — по одній усім, крім Теда, який прийняв залишок букета засмаглими на сонці руками. Всі мовчали, і мить набула урочистості. Над головою сердито лопотіло вітрило, а Тед схилився з борту й ніжно опустив урну на хвилі, прошепотівши слова прощання, і предмет, який, як боявся Страйк, матиме недоречний і мішурний вигляд, виявився — саме через свій малий розмір — чарівним, на диво шляхетним. Лілея граційно попливла по хвилях. Невдовзі останнє, що лишилося на землі від Джоан Нанкарроу, розчиниться в морі, й тільки рожеві троянди, які одну по одній кинули на хвилі, лишаться показувати місце, де вона щезла.

Страйк обійняв Люсі за плечі, а вона поклала голову братові на плече. Вітрильник прямував до берега. Розин, старша донька Полворта, ридала: попервах сльози викликала в неї урна, що зникала вдалині, але далі дівчинка вже плакала, насолоджуючись власним горем і втішаннями з боку матері. Страйк дивився, аж поки біла цятка не зникла з очей, а тоді звернув очі до берега, думаючи про ягнячу ногу, яка чекає на них удома.

Телефон знову завібрував за кілька хвилин по тому, як Страйк ступив на тверду землю. Полворт допомагав Тедові прив’язувати вітрильник, а Страйк закурив і відвернувся від інших, щоб прочитати нове повідомлення.

Я хочу померти сказавши правду люди такі брехуни всі кого я знаю брешуть у цьому якщо їхочуть не берхати

— Я пройдуся,— сказав Страйк Люсі.

— Не можна,— відповіла вона,— обід же буде для всіх...

— Мені треба купити ще оцих,— твердо відповів Страйк їй у незадоволене обличчя, показавши цигарку.— Побачимося на місці.

— Потрібне товариство, Діду? — спитав Полворт.— Пенні сама довезе дівчат.

— Ні, друже, не турбуйся,— відповів Страйк.— По роботі треба подзвонити,— додав він тихо, щоб не чула Люсі. Щойно він це сказав, мобільний завібрував знову.

— До побачення, Корме,— попрощалася Керенза зі звичним добрим виразом на вкритому ластовинням обличчі.— Я не приєднаюся до вас на обіді.

— Чудово,— відповів Страйк,— ой, вибачте, я хотів... Дякую, що прийшли, Керензо, Джоан вас дуже полюбила.

Коли Керенза нарешті сіла в машину і всі роз’їхалися, Страйк знову дістав телефон.

Не забувай що я тебе кохала прощавай блу цьом

Страйк набрав номер. Кілька сигналів, і ввімкнувся автовідповідач.

— Шарлотта, це я,— сказав Страйк.— Я дзвонитиму, поки ти не візьмеш слухавку.

Він закінчив дзвінок і знову набрав її. Знову автовідповідач.

Страйк зрушив з місця, бо його тривога вимагала дій. Людей на вулицях біля гавані було мало. Більшість жителів Сент-Моса вже сіла за великодній стіл. Раз у раз Страйк набирав Шарлотту, але вона не відповідала.

Навколо його голови ніби затягувався дріт. Шия затерпла від напруги. Страйка охоплював то гнів, то обурення, то бентега, то страх. Шарлотта завжди бездоганно вміла маніпулювати. А ще вона двічі пройшла на волосок від смерті від власної руки.

Можливо, телефон мовчить, бо вона вже мертва. У Замку Крой, який багато поколінь належить родині її чоловіка, є спортивна зброя. У клініці — потужні ліки: може, вона відкладала їх потроху. Вона могла, власне, зарізатися, як уже намагалася під час особливо запеклої сварки зі Страйком.

Подзвонивши на її номер вдесяте, Страйк зупинився і глянув за поруччя, на безжальне море, яке не намагалося втішити, раз у раз набігаючи на берег. Голову затопили спогади про Джоан, яка так затято чіплялася за життя: тривога за Шарлотту змішалася з гнівом на те, що життя отак відкидають геть.

А тоді телефон задзвонив.

— Де ти? — мало не закричав Страйк.

— Блуї?

Голос у Шарлотти був п’яний чи обкурений.

— Де ти?

— ...казала тобі,— пробурмотіла вона.— Блуї, пм’яташ...

— Шарлотта, ДЕ ТИ?

—Я тобі казала, С... амондс...

Страйк розвернувся і, кульгаючи, побіг назад: за двадцять метрів була стара червона буда таксофону. Вільною рукою Страйк уже видобував з кишені штанів монети.

— Ти в своїй палаті? Де ти?

У таксофоні тхнуло сечею, недопалками та прибережним болотом з тисяч черевиків.

— Бачу н... бо... Блуї, я така...

Вона ледь говорила, дихала повільно.

— Один один вісім, один один вісім? — сказав бадьорий голос у слухавці таксофону.

— Саймондс-Гауз, психіатрична клініка в Кенті.

— З’єднати?

— Так, з’єднайте... Шарлотта, ти ще там? Поговори зі мною. Де ти?

Вона не відповідала. Дихала гучно, горлом.

— Саймондс-Гауз,— озвався бадьорий жіночий голос у другому вусі.

— У вас є стаціонарна пацієнтка на ім’я Шарлотта Росс?

— Вибачте, сер,— відповіла чергова медсестра,— ми не...

— У неї передозування. Вона щойно подзвонила мені з вашого закладу, вона прийняла ліки. Ви маєте її знайти... можливо, вона надворі, у вас там є прилегла територія?

— Сер, чи можу я дізнатися ваше...

— Негайно шукайте, де є Шарлотта Росс, негайно, вона в мене на іншій лінії, в неї передозування.

Він почув, як жінка говорить до когось, відвернувшись від телефону.

— ...місіс Росс... перший поверх... просто переконайтеся...

Медсестра знову заговорила йому у вухо; голос, досі професійно бадьорий, тепер звучав тривожно.

— Сер, з якого номеру вам дзвонить місіс Росс? Стаціонарним пацієнтам не можна мати мобільні телефони.

— А вона його десь роздобула,— відповів Страйк.— І ще достобіса ліків.

Десь фоном на її боці він почув крики, потім тупіт ніг. Страйк пхнув у таксофон ще одну монетку, але вона пройшла наскрізь і викотилася внизу.

— Та бляха...

— Сер, я попрошу вас не розмовляти зі мною в такому...

— Та в мене просто...

Сигнал обірвався. Шарлоттине дихання було ледь чутне.

Страйк напхав у таксофон весь дріб’язок, який мав, а тоді знову подзвонив у довідку. За хвилину його знову з’єднали з медсестрою з Саймондс-Гаузу.

— Саймондс-Гауз...

— Ви її знайшли? Зв’язок обірвався. Ви її знайшли?

— Боюся, що я не можу розголошувати...— почали стривожена жінка.

— Вона добула мобільний і засоби для самогубства на вашому чергуванні,— гаркнув Страйк,— тож, вашу маму, можна і сказати, мертва вона чи...

— Сер, будь ласка, не треба на мене кричати...

Але тут Страйк почув далекі чоловічі голоси в мобільному, який притискав до вуха. Немає сенсу скидати дзвінок і передзвонювати: Шарлотта пропустила останні десять дзвінків. Мабуть, поставила мобільний на безгучний режим.

— ВОНА ТУТ! — загорлав він у мобільний, і медсестра в другій слухавці аж зойкнула.— ІДІТЬ НА МІЙ ГОЛОС, ВОНА ТУТ!

Страйк кричав у телефон, добре розуміючи, що шансів бути почутим майже не має: він чув свист і тріскіт, а отже, Шарлотта була десь надворі — може, сховалася в кущах.

А тоді з того кінця долинув гучний чоловічий голос.

— Чорт, ось вона... ОСЬ ВОНА! Чорт... викликайте «швидку»!

— Сер,— мовила оглушена медсестра, бо Страйк нарешті припинив кричати,— можна дізнатися ваше ім’я?

Але Страйк поклав слухавку. Крізь брязкіт решти, що сипалася з таксофону, він слухав голоси двох чоловіків, які знайшли Шарлотту — один голосно розповідав про передозування, викликаючи «швидку», другий кликав Шарлотту на ім’я — аж тут котрийсь із них побачив увімкнений мобільний біля неї і обірвав дзвінок.

55

Про прикрощі кохання і жалі Чимало є історій з давнини...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Як відома красуня і світська левиця, знайома з купою знаменитостей, та ще й з минулим, повним бунтарства й саморуйнування, Шарлотта віддавна полюбилася таблоїдам. Звісно ж, новину про її нагальну госпіталізацію з психіатричного закладу вони не обійшли увагою.

На шпальтах газет з’явилися статті з численними фото: ось Шарлотті чотирнадцять років (тоді вона втекла з приватної школи, і її шукала поліція), ось вісімнадцять (під руку з зірковим батьком, тричі одруженим пияком), ось двадцять один (з мамою, колишньою моделлю, на коктейльній вечірці), а ось тридцять вісім. На останній вона, прегарна як завше, мляво усміхалася поруч з білобрисим чоловіком, тримаючи на руках новонароджених двійнят; за тло подружжю правила розкішна вітальня. Ніхто не знайшов жодного фото з нею і Кормораном Страйком, але той факт, що колись вони зустрічалися — Шарлотта сама повідомила про це пресі, коли давала інтерв’ю напередодні весілля з Яго Россом,— означав, що про нього теж згадають. «Нагальна госпіталізація», «історія наркотичної залежності», «складне минуле»: таблоїди не казали нічого прямо, але тільки дуже наївний читач не зрозумів би, що йдеться про спробу самогубства. Історія вийшла на друге коло, коли неназване «джерело» з Саймонд-Гаузу повідомило, що майбутню віконтесу Росс буцімто знайшли в кущах за старим літнім будиночком, і лежала вона долілиць.

Респектабельніші видання ставили під сумнів практики захмарно дорогого Саймондс-Гаузу, який (писав «Телеграф») «має репутацію останнього притулку для багатих і впливових. Серед неоднозначних тамтешніх методів лікування — транскраніальна магнітна стимуляція і галюциногенні псилоцибіни (в народі — „чарівні гриби“)». Пристойні газети теж ілюстрували статті фотографіями, тож Робін, яка поспішно читала всі статті, а потім соромилася цього, раз у раз згадувала, якою красунею завжди була колишня Страйкова дівчина.

Страйк жодним словом не обмовився їй про цю історію, а сама Робін не питала. На ім’я Шарлотти було накладено табу з того самого вечора чотири роки тому, коли Робін ще була тимчасовою секретаркою, а Страйк жахливо напився і розповів, що Шарлотта набрехала йому про вагітність від нього. Тепер Робін тільки знала, що Страйк повернувся з Корнволлу дуже замкнутим, і хоча прощання з прахом тітки, понад сумнів, було сумною подією, Робін мимохіть підозрювала, що його похмурий настрій має також і іншу причину.

Вірна Страйкові, Робін відмовлялася брати участь у плітках про його колишню, хоча навколо всі тільки про це й теревенили. За тиждень після Страйкового повернення з Корнволлу Робін прийшла до офісу не в гуморі, бо Метью знову переніс досудове врегулювання. Щойно вона відчинила двері, секретарка Пат швиденько сховала «Дейлі мейл», що читала разом з Моррисом. Побачивши, що прийшла Робін, а не Страйк, Пат засміялася — ніби ворона кавкнула — і витягнула газету назад на сіл.

— Спіймали на гарячому,— сказав Моррис, підморгнувши Робін.— Бачила, що пишуть про колишню шефа?

«Він мені не шеф, а партнер»,— подумала Робін, але сказала інше:

— Так.

— От і розповідайте, що вище голови не стрибнеш,— сказав Моррис, роздивляючись фото двадцятиоднорічної Шарлотти в бісерній мінісукні.— Дідько, як такий тип запопав таку красуню?

Навіть удома від цих розмов не було спасіння. Макс, який змінив пишну чуприну на коротку зачіску для ролі відставного офіцера, почав зніматися і був такий веселий, яким Робін його ще не бачила. Також Макс дуже зацікавився тим фактом, що Страйк цілих шістнадцять років був з Шарлоттою у стосунках.

— Я одного разу з нею спілкувався,— розповів він Робін, яка піднялася нагору після кількагодинного сидіння за ноутбуком у себе в кімнаті. Вона прочісувала архіви в пошуках Бетті Фуллер, але колишню повію виявилося на диво складно знайти.

— Правда? — озвалася Робін, яка і хотіла почути цю історію, і не хотіла.

— Так, я багато років тому грав у одній п’єсі разом з її зведенюком. Саймон Лаґард, він ще знімався в мінісеріалі про фінансову кризу... як то він називався? Вона прийшла подивитися п’єсу й потім запросила нас на вечерю. Вона мені, власне, дуже сподобалася, така гостроязика. Ніби й шикарна штучка, але значно дотепніша, ніж можна подумати.

— М-м-м,— нейтрально сказала на це Робін і негайно повернулася до себе з чашкою чаю.

«Впевнена, що перед цим вона дзвонила Корму»,— таким був холодний коментар Ільзи по телефону за два тижні після Великодня, коли Робін після ретельного зведення перехресних посилань вдалося вистежити жінку, яка, найвірогідніше, була тією самою Бетті Фуллер, що мешкала на Скіннер-стріт у роки, коли зникла Марго Бамборо. Тепер Бетті проживала в притулку на Санс-вок, неподалік свого попереднього житла, і Робін планувала наступного дня зазирнути до неї — одразу після досудового врегулювання з Метью, яке, здається, врешті-решт уже мало відбутися.

Ільза подзвонила побажати Робін удачі. Робін старалася не думати про те, що доведеться бачитися з Метью, казала собі, що це випробування — то максимум кілька годин... але вечір тягнувся, і складати перелік питань до Бетті Фуллер ставало чимдалі важче, тож спершу Робін навіть зраділа, коли Ільза її відірвала.

— А що каже про всю цю історію з Шарлоттою Корм? — спитала Ільза.

— Нічого,— чесно відповіла Робін.

— Так, він більше про неї не говорить,— погодилася Ільза.— Цікаво, чи довго протримається її шлюб. Мабуть, висить на волосині. Навіть дивно, що воно стільки тягнеться. Вона ж це зробила, тільки щоб дошкулити Корму.

— Ну, вона має дітей від Яго,— нагадала Робін і одразу про це пошкодувала. Ільза вже сказала їй, що вони з Ніком вирішили не робити четверте ЕКЗ.

— Та вона зроду не хотіла дітей,— сказала на це Ільза.— У них з Кормом це спільне. Це, і ще мами схожі. Алкоголь, наркотики й мільйон мужиків, тільки Шарлоттина мама ще жива. То ти з ним про це говорила?

— Ні,— відповіла Робін, у якої від цієї розмови трохи зіпсувався настрій, хоча наміри в Ільзи були найкращі.— Ільзо, вибач, я вже піду. Треба підготувати роботу на завтра.

— А ти не можеш взяти вихідний? Можемо піти на каву, бо тобі після такого точно треба буде відпочити. Корм не буде проти, як гадаєш?

— Не буде,— погодилася Робін,— але ми страшенно завантажені, а цю лінію розробляю я. Та й завдяки роботі буде про що подумати, крім Метью. Зустріньмося на вихідних, якщо маєш час.

Спала Робін погано. Марилася їй, однак, не Шарлотта, а міс Джоне, клієнтка агенції, яка (всі це помітили) так захопилася Страйком, що він попросив Пат не з’єднувати її з ним по телефону. Робін прокинулася до будильника, рада оговтатися від складного сну, в якому виявилося, що міс Джоне насправді завжди була дружиною Метью, а Робін довелося захищатися від обвинувачень у шахрайстві за довгим полірованим столом у темній конференц-залі.

Щоб мати професійний і впевнений вигляд, вона вдягнула чорний брючний костюм, хоча Метью чудово знав, що на роботу вона виходить переважно в джинсах. Кинувши перед виходом погляд у дзеркало, Робін вирішила, що вигляд має бляклий. Стараючись не думати про фотографії Шарлотти Росс, яка майже завжди носила тільки чорний одяг, проте її порцелянова краса тільки сяяла від того ще яскравіше, Робін узяла сумку й вийшла.

Чекаючи на метро, Робін спробувала подолати мандраж, переглядаючи електронну пошту.

Шановна міс Еллакотт,

Як я вже казав, я не готовий говорити ні з ким, крім містера Страйка. Жодним чином не хочу вас образити, але для мене комфортнішою буде чоловіча розмова. На жаль, з початку наступного тижня я буду поза доступом, оскільки по роботі маю виїхати з країни. Однак маю вільний вечір 24 числа. Якщо містерові Страйку це підійде, пропоную зустріч в «Американському барі» при готелі «Стафорд». Це тихе й непримітне місце. Прошу, напишіть, чи прийнятний цей варіант.

Щиро ваш

К. Б. Оукден

За двадцять хвилин, вийшовши на станції «Голборн», Робін переслала це повідомлення Страйкові. До призначеної зустрічі лишалося аж п’ятнадцять хвилин, поблизу було де спокійно випити кави, але вона не встигла нікуди зайти, як задзвонив мобільний. З офісу телефонувала Пат.

— Робін? — почулося знайоме каркання.— Ти не знаєш, де Корморан? Я йому дзвонила, але він не відповідає. Тут до офісу прийшов його брат Ал, чекає на нього.

— Правда? — здивувалася Робін. Вона познайомилася з Алом кілька років тому, але знала, що вони зі Страйком не близькі.— Ні, Пат, я не знаю, де він. Ти не писала йому есемески? Мабуть, він не може зараз говорити.

— Так, я йому лишила повідомлення на автовідповідачі,— відгукнулася Пат.— Гаразд, буду далі в нього стукати. Па-па.

Робін пішла далі, забувши про каву,— так цікаво їй стало, навіщо це Ал прийшов до офісу. Ал їй свого часу сподобався; здавалося, що він у захваті від старшого брата, і Робін здалося це дуже милим. Ал був не дуже схожий на Страйка — невисокий, з прямим волоссям, вузькою щелепою і легкою косоокістю, успадкованою від їхнього зіркового батька.

Думаючи про сім’ю Страйка, Робін завернула за ріг, побачила Метью — і аж зупинилася від дрожу, що її протяв. Він виходив з таксі, вбраний у чорне пальто, якого Робін раніше не бачила. Він обернув голову, і якусь мить вони дивилися одне на одного, мов стрільці, готові до двобою. Тоді в Робін задзвонив мобільний; вона автоматично потягнулася по нього, а коли підвела голову, Метью вже зник у будівлі.

— Алло?

— Привіт,— сказав Страйк,— отримав листа від Оукдена. З країни він їде, ти ба.

Робін глянула на годинник. Лишилося п’ять хвилин, а її адвокатки Джудит ніде не видно. Вона притулилася до холодної кам’яної стіни й мовила:

— Я те саме подумала. Ти не передзвонив Пат?

— Ні, а що?

— Ал прийшов до офісу.

— Який ще Ал?

— Твій брат Ал.

Коротка пауза.

— От бляха,— тихо вилаявся Страйк.

— Де ти? — спитала Робін.

— У супермаркеті в Чинфорді. Наша білява подруга зі Сток-Ньюїнгтону вийшла на закупи.

— Що купує?

— Для початку — піногуму й листи МДФ,— відповів Страйк.— А допомагає їй тип зі спортзали Мутного. А ти де?

— Чекаю під конторою юристів Метью. Сьогодні досудове врегулювання,— відповіла Робін.

— Чорт,— сказав Страйк,— я забув. Щасти тобі. Слухай... якщо хочеш решту дня відпочити...

— Я не хочу відпочивати,— відповіла Робін. Оддалік вона помітила Джудит у червоному пальті, яка прямувала в її бік.— Я планую потім заїхати до Бетті Фуллер. Треба йти, Корморане. Потім поговоримо.

Вона закінчила дзвінок і пішла назустріч Джудит. Та широко усміхнулася.

— Як ви? — спитала вона, поплескавши Робін по передпліччю вільною рукою; в другій була валізка.— Все буде добре. Дозвольте говорити мені.

— Гаразд,— відповіла Робін і усміхнулася настільки тепло, наскільки спромоглася.

Вони разом піднялися до невеликого фоє, де їм назустріч рушив міцний чоловік у костюмі та з зачіскою а-ля Цезар. Він недбало усміхнувся, простягаючи Джудит руку.

— Пані Коббс? Ендрю Шенстоун. Пані Еллакотт? Як ся маєте?

Від його потиску в Робін заболіла рука. Шенстоун і Джудит рушили в подвійні двері, розмовляючи про затори в Лондоні, а Робін пішла слідом за ними. У горлі пересохло; вона почувалася дитиною, яка не встигає за батьками. Темний коридор, а тоді вони завернули до невеликої конференц-зали з овальним столом і затертим синім ковроліном на підлозі. Метью сам-один сидів за столом. Пальта він не скинув; коли вони зайшли, він посовався на стільці. Робін, сідаючи навпроти, глянула йому просто в обличчя. На її подив, Метью негайно відвів очі. А вона уявляла, що він злісно дивитиметься через стіл з отим дивним вищиром, схожим на оскал сердитого собаки, який з’являвся в нього під час сварок наприкінці їхнього шлюбу.

— Ну гаразд,— почав Ендрю Шенстоун, знову усміхнувшись, а Джудит Коббс розгорнула папку, яку принесла з собою. Перед Шенстоуном лежав закритий шкіряний кейс для документів.— Позиція вашої клієнтки лишається такою самою, як і в листі від чотирнадцятого числа, я правильно розумію, Джудит?

— Саме так,— підтвердила Джудит, крізь окуляри в товстій чорній оправі переглядаючи копію названого листа.— Пані Еллакотт радо відмовляється від будь-яких вимог до вашого клієнта, окрім прав на прибуток, отриманий від продажу квартири на... гм...

«Гастингс-роуд»,— подумки підказала Робін. Вона згадала, як переїхала з Метью до того тісного житла, як радісно носила коробки з рослинами та книжками через газон, як Метью підключав кавоварку — одну з перших їхніх спільних покупок, як сидів на ліжку пухнастий слон, його давній-давній подарунок.

— ...на Гастингс-роуд, так,— провадила Джудит, швидко читаючи листа,— з якого вона хотіла б отримати десять тисяч фунтів, які її батьки поклали на депозит під час придбання квартири.

— Десять тисяч,— повторив Ендрю Шенстоун. Вони з Метью перезирнулися.— У такому разі ми погоджуємося.

— Ви... погоджуєтеся? — перепитала Джудит Коббс, здивована не менше за Робін.

— Обставини мого клієнта змінилися,— сказав Шенстоун.— Тепер його пріоритетом є якнайскоріше розлучення, і здається, ваша клієнтка вказала, що бажає того самого — окрім десяти тисяч. Звісно,— додав він,— вже майже минули належні два роки, тож...

Джудит подивилася на Робін, яка кивнула, відчуваючи сухість у роті.

— Тоді, гадаю, ми можемо все завершити сьогодні. Дуже, дуже добре,— поблажливо додав Ендрю Шенстоун, і враження було таке, ніби він говорить сам до себе.— Я взяв на себе сміливість скласти документ...

Він розкрив свій кейс, розвернув на полірованій стільниці й підштовхнув до Джудит, а та дуже уважно прочитала документ.

— Так,— нарешті промовила вона й підсунула документ до Робін, яка дізналася, що Метью обіцяє переказати гроші на рахунок Робін протягом семи днів з моменту підписання документа.

— Задоволені? — тихо спитала Джудит у Робін.

— Так,— відповіла Робін, у якої трохи паморочилося в голові.

Вона не розуміла, нащо її взагалі сюди притягнули. Це остання демонстрація влади — чи Метью вирішив здатися тільки сьогодні вранці? Вона опустила руку в сумочку, але Джудит уже подала їй власну чорнильну ручку, тож Робін узяла її і підписала. Джудит передала документ Ендрю Шенстоуну, той підсунув його до Метью, а Метью поспішно підписав. Підписуючи, він звів очі на Робін і негайно відвів погляд, і в цю ж саму мить Робін зрозуміла, що сталося і чому він їй поступився.

— Дуже добре,— повторив Ендрю Шенстоун, ляснув по столу товстим ручиськом і засміявся.— Ну що, швидко й безболісно, так? Гадаю, на цьому ми...

— Так,— злегка усміхнулася Джудит,— гадаю, так і є!

Метью і Робін підвелися і дивилися, як їхні юристи збирають свої речі, а Джудит ще й надягає пальто. Розгублена через те, що тільки-но сталося, Робін знову почувалася, мов дитина з батьками. Вона не знала, як вийти з цієї ситуації, чекала, поки юристи її відпустять.

Ендрю Шенстоун відчинив перед Робін двері, і вона вийшла в коридор і попрямувала до фоє. За нею йшли юристи та знову говорили про затори. Коли вони затрималися в фоє, щоб попрощатися, Метью коротко подякував Шенстоуну й повз Робін пройшов за двері.

Робін дочекалася, поки Ендрю Шенстоун піде, а тоді заговорила до Джудит.

— Дякую,— сказала вона.

— Та мені навіть не довелося нічого робити,— засміялася Джудит.— Але досудове врегулювання часто приводить людей до тями, я таке вже бачила. Значно важче знайти собі виправдання в одному приміщенні з об’єктивними свідками.

Вони потиснули руки, Робін вийшла, і весняний вітер негайно дмухнув їй у рот пасмо волосся. Вона почувалася трохи тривожно.

Десять тисяч фунтів! Вона пропонувала повернути ці гроші батькам, бо знала, що вони ледь-ледь нашкребли таку суму (щоб було не менше за внесок батьків Метью), але їй сказали залишити гроші собі. Треба ще буде заплатити Джудит, але все одно лишиться велика сума... може, навіть вийде почати збирати на власне житло.

Робін завернула за ріг і наштовхнулася на Метью, який ловив таксі.

Побачивши її, він так і завмер з простягнутою рукою, і таксі, яке він приманював, зупинилося за десять метрів і підібрало пару.

— Сара вагітна, так? — спитала Робін.

Метью дивився на неї згори вниз — не такий високий, як Страйк, але гарний, ніби в сімнадцять років, коли він уперше запросив Робін на побачення.

— Так,— він завагався.— То випадково вийшло.

«Таке скажеш»,— подумала Робін. Сара завжди уміла домогтися свого. Робін розуміла, як давно Сара грала в свою гру: завжди була поруч, сміялася, фліртувала, ладна була вийти за найкращого друга Метью, тільки б лишитися неподалік. Потім вона зімкнула пазурі, але Метью вислизав, і тоді Сара лишила в спальні Робін діамантову сережку,— а тепер от завагітніла, не дозволяючи йому перейти в небезпечний статус парубка. Робін сильно підозрювала, що саме тому досудове врегулювання відкладали аж двічі. Мабуть, невпевнена Сара на гормонах влаштовувала сцени, боячись того, що буде, коли Метью зійдеться з Робін лицем до лиця, ще не вирішивши, чи хоче ту дитину — або її матір.

— І вона хоче одружитися до того, як народить?

— Так,— кивнув Метью.— Власне, і я хочу.

Чи згадалося йому їхнє весілля, як згадалося воно Робін? Церква в Месемі, куди вони ходили зі шкільних років, свято в красивому готелі, коли лебеді відмовлялися плавати парою, і катастрофічний бенкет, коли протягом кількох страшних секунд Робін розуміла: якщо Страйк запропонує їй утекти, вона погодиться.

— А у тебе як справи?

— Чудово,— відповіла Робін.

«Вона тримала фасад. Ну знаєш, як воно ведеться, як зустрічаєш колишніх? Удаєш, шо все правильно зробив і не жалкуєш».

— Що ж,— мовив він; повз гуркотіли машини,— мені час...

Метью почав іти геть.

— Метте.

Він озирнувся.

— Що?

— Я ніколи не забуду... яким ти був, коли був справді мені потрібен. Хай там як... цього я не забуду.

На якусь мить його обличчя скривилося, мов у маленького хлопчика. А тоді Метью підійшов, нахилився, і Робін не встигла спам’ятатися, як він швидко обійняв її — і відсмикнув руки, ніби обпікся.

— Щасти тобі, Роб,— нерозбірливо промовив він і пішов назовсім.

56

Ця пані, мов ягня, що заблукало, Поринула у сон і без страху лежала.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Тієї-таки миті, коли Метью розвернувся і пішов геть від Робін у Гол-борні, Страйк, який сидів у машині за три милі звідти під знайомим будинком у Сток-Ньюїнгтоні, вирішив подзвонити братові, щоб Ал не чекав його в офісі цілий день. Гнів детектива змішувався з іншими, непевнішими почуттями, серед яких найменш боляче було визнати мимовільне захоплення Аловою впертістю. Понад сумнів, він прийшов до офісу з останньою спробою переконати Страйка якось примиритися з батьком — і бажано до чи під час вечірки на честь нового альбому його гурту. Страйк завжди мав Ала за досить-таки слабохарактерного сибарита, але тепер мусив визнати, що він таки має хребет — прийшов, не злякався гніву старшого брата.

Страйк дочекався, поки Елінор Дін разом зі своїм другом зі спортзали Мутного розвантажить піну й дешеві плити з машини й занесе їх до будинку. Коли за ними зачинилися двері, він набрав Ала.

— Здоров,— майже одразу взяв слухавку Ал.

— Що ти робиш у мене в офісі? — спитав Страйк.

— Хотів побачити тебе, братан. Поговорити лицем до лиця.

— Сьогодні я туди не повернуся,— збрехав Страйк.— Тому пропоную, щоб ти сказав те, що хочеш сказати, просто зараз.

— Братан...

— Хто там з тобою?

— Е... твоя секретарка... Пат, правильно? — перепитав Ал не в телефон, і долинуло, як Пат кавкнула на знак згоди.— І ще хлоп на ім’я...

— Барклей,— почувся голос шотландця.

— Добре, тоді зайди до мене в кабінет, щоб тебе не чули,— сказав Страйк. Ал переказав його слова Пат, тоді долинув знайомий звук, з яким зачинялися двері до його офісу, і Страйк провадив: — Якщо розмова про те, про що я думаю...

— Корморане, ми тобі не хотіли казати, але в тата рак.

«От бляха-муха!»

Страйк на мить опустив голову на кермо, а тоді знову випростався.

— Простата,— провадив Ал.— Кажуть, що діагностували на ранній стадії. Але ми подумали, що тобі треба це знати, бо вечірка — це не просто ювілей гурту чи вихід нового альбому. Ми хотіли, щоб він мав на що чекати.

Тиша.

— Ми хотіли, щоб ти знав,— повторив Ал.

«І на біса мені це знати?» — подумав Страйк, не зводячи очей із зачинених дверей будинку Елінор Дін. Він не мав з Рокбі ніяких стосунків. Ал що — чекає, що Страйк заплаче й кинеться до Рокбі зі словами співчуття? Рокбі — мультимільйонер. Понад сумнів, його лікуватимуть найкращі лікарі. У пам’яті спливла лілея Джоан, що відпливає у море. Страйк мовив:

— Я навіть не знаю, як реагувати. Мабуть, це дуже сумно для всіх, кому він небайдужий.

Знову тиша.

— Ми думали, що це все змінить,— тихо сказав Ал.

— У сенсі?

— Що в тебе буде інше ставлення.

— Якщо рак діагностували на ранній стадії, все буде добре,— твердо заявив Страйк.— Може, навіть наживе ще двійко дітей, з якими не буде спілкуватися.

— Господи Боже! — по-справжньому розсердився Ал.— Тобі, може, насрати, але він — мій тато...

— Мені не насрати на людей, яким не насрати на мене,— сказав Страйк,— і не кричи, хай тобі грець, бо ти зараз повідомиш про мої приватні справи моїм підлеглим.

— Оце для тебе важливо?

Страйк подумав про Шарлотту, яка, якщо вірити газетам, лежала в лікарні, і про Люсі, яка все питала, чи зможе Страйк вирватися на вихідні та приїхати до неї в Бромлі, поки там гостюватиме дядько Тед. Подумав про клієнтів у справі Мутного, які натякнули, що за тиждень перестануть платити, якщо агенція не дізнається, що Мутний має на шефа. Подумав про Марго Бамборо та про рік, який їм дали на те, щоб дізнатися її долю,— рік, який уже майже сплив. Також чомусь він подумав про Робін і про те, як забув, що в неї сьогодні досудове врегулювання з Метью.

— У мене є власне життя,— сказав Страйк, стримуючи гнів лише величезним зусиллям,— важке, складне, як у всіх. У Рокбі є дружина й півдюжини дітей, а мене вже ледь вистачає на всіх людей, яким я потрібен. Я не прийду на його довбану вечірку, мене не цікавлять новини про нього. Я не хочу з ним стосунків. Ал, я не знаю, як сказати це ще зрозуміліше. Я...

Дзвінок обірвався. Не жалкуючи про жодне сказане слово, але дихаючи важко, Страйк кинув мобільний на сусіднє сидіння і закурив, не зводячи очей з будинку Елінор Дін. За п’ятнадцять хвилин він неочікувано для себе схопив телефон і набрав Барклея.

— Що ти робиш просто тепер?

— Заповнюю витрати,— лаконічно відповів шотландець.— У тому казино зубожієш.

— Мій брат ще там?

— Не, пішов.

— Добре. Треба, щоб ти приїхав і підмінив мене в Сток-Ньюїнгтоні.

— Я без авта.

— А, гаразд, тоді на хрін,— сердито відповів Страйк.

— Вибач, Страйку,— сказав Барклей,— але я взагалі-то вихідний...

— Та ні, це ти вибач,— відповів Страйк, приплющивши повіки. У нього виникло точно те саме відчуття тісного дроту на чолі, що в Сент-Мосі.— Щось я не в гуморі. Відпочивай там. Серйозно,— додав він, щоб Барклей був не подумав, що то сарказм.

Закінчивши дзвінок до Барклея, Страйк набрав Робін.

— Як там досудове врегулювання?

— Все чудово,— відповіла Робін на диво байдужим голосом.— Ми все.

— Чудово!

— Так. Справжнє полегшення.

— Ти казала, що підеш до Бетті Фуллер?

— Там, саме іду до метро.

— А нагадай, де вона мешкає?

— У притулку на Санс-вок у Клеркенвеллі.

— Чудово, там і зустрінемося,— сказав Страйк

— Точно? Я спокійно...

— Я знаю, але теж хочу там бути,— перебив її Страйк.

Він від’їхав від будинку Елінор Дін, розуміючи, що допіру нагрубіянив двом своїм улюбленим колегам. Якщо вже зриватися, то міг принаймні на Пат чи Моррисі.

За двадцять хвилин Страйк в’їхав до Клеркенвеллу через Персиваль-стріт. Праворуч були непримітні багатоквартирні будинки червоної цегли, де колись жили Дженіс Бітті та Стів Датвейт. Цікаво, що ж сталося з колишнім пацієнтом Марго Бамборо? Вони з Робін так і не зуміли вийти на його слід.

Санс-вок виявилася вузькою пішохідною вулицею. Страйк припаркував «БМВ» якомога ближче. День був на диво теплий, хоч і хмарний. Підходячи до Санс-вок, він побачив на розі вулиці Робін.

— Привіт,— гукнула вона.— Нам до кінця, до отої сучасної будівлі червоної цегли з круглою вежею.

— Чудово,— озвався Страйк, і вони пішли разом.— Вибач, що я отак, я просто...

— Та нічого,— відповіла Робін.— Я розумію, що нам потрібні результати.

Але Страйк ніби розчув прохолоду в її голосі.

— Ал мене вивів,— пояснив він.— Тож я, мабуть, був трохи...

— Корморане, нічого,— повторила Робін, але тепер уже усміхнувшись, і Страйкові полегшало.

— Чудові новини про врегулювання,— сказав він.

— Так,— погодилася Робін, але якось нерадісно.— То як гадаєш, як нам найкраще спілкуватися з Бетті Фуллер?

— Прямо й чітко сказати, хто ми і що розслідуємо,— відповів Страйк,— а тоді імпровізувати. І сподіватися, що вона ще при глузді...

«Монастирський дім» виявився сучасним багатоповерховим будинком зі спільним садом на задвір’ї. Коли Страйк і Робін наблизилися до входу, звідти вийшла середніх літ пара; вони видавалися людьми, які полегшили душу, виконавши свій обов’язок. Усміхнувшись до Страйка й Робін, пара притримала для них двері.

— Дуже дякую,— і собі усміхнулася Робін. Пара пішла далі, й долинув голос жінки:

— Принаймні цього разу вона нас упізнала...

Якби не електричні інвалідні візки, фоє було б схоже на фоє гуртожитку — міцний сірий ковролін під ногами, дошка з оголошеннями, гнітючий запах спільної кухні.

— Вона на першому поверсі,— сказала Робін, показуючи на коридор.— Я подивилася імена на домофоні.

Вони пройшли повз кілька однакових соснових дверей і опинилися біля друкованої картонної таблички «Елізабет Фуллер» у металевому тримачі. З-за дерев’яних дверей лунали голоси. Телевізор усередині працював дуже голосно — точно як коли Страйк був у Дженіс Бітті. Він постукав у двері.

Довелося почекати, а тоді двері дуже повільно відчинилися. За ними стояла задихана старенька з носовою канюлею; кисневий балон вона привезла до дверей із собою. За її плечем Страйк побачив телевізор, де показували реаліті-шоу «Тільки Ессекс».

— «Усе добре. Просто ти засмутив мене, Арже»,— говорила з екрану сильно нафарбована дівчина в яскраво-синій сукні.

Бетті Фуллер мала такий вигляд, ніби гравітація діяла на неї сильніше, ніж на решту людства. Кожна її риса опала й обвисла: і кутики безгубого рота, і тонкі, мов папір, повіки, і шкіра під підборіддям, і кінчик тонкого носа. Плоть ніби перекачали з верхньої частини тіла в нижню: Бетті майже не мала бюсту, але стегна в неї були широкі, а нещасні голі ноги — неймовірно набряклі; щиколотки здавалися ширшими за шию. На ній були чоловічі капці й темно-зелена трикотажна сукня з кількома плямами. Крізь ріденьке сиве волосся, зачесане назад від обличчя, просвічував жовтий скальп, а в лівому вусі вона мала слуховий апарат.

— Хто ви такі? — просипіла Бетті Фуллер, дивлячись на Робін, а тоді на Страйка.

— Місіс Фуллер,— голосно й чітко вимовив Страйк,— мене звати Корморан Страйк, а це — Робін Еллакотт.

Він дістав з кишені права й візитівку і показав їй. Бетті відмахнулася: вона не могла їх прочитати, маючи на очах молочну плівку глаукоми.

— Ми — приватні детективи,— пояснив Страйк так само гучно, щоб перекричати сварку в телевізорі («Зрозумій, Люсі, вона переспала, отак взяла й переспала з хлопцем...» «Арже... Арже... Арже... це не має значення...»).— Нас найняли дізнатися, що сталося з Марго Бамборо. Вона була лікарка і...

— Хто?

— Доктор Марго Бамборо,— так само гучно повторив Страйк.— Вона зникла в Клеркенвеллі в 1974 році. Ми чули, що ви...

— А, так...— сказала Бетті Фуллер, якій треба було переводити подих що два слова.— Доктор Бамборо... так.

— Власне, ми хотіли знати, чи ви не проти поговорити про неї?

Бетті Фуллер стояла на місці протягом дуже довгих двадцяти секунд, обмірковуючи це питання, а на екрані юнак у костюмі бурякового кольору казав сильно нафарбованій дівчині: «Я не хотів піднімати цю тему, але ти сама до мене прийшла...»

Бетті Фуллер відмахнулася, розвернулася і почовгала всередину. Страйк і Робін перезирнулися.

— Нам можна увійти, місіс Фуллер? — голосно спитав Страйк.

Вона кивнула. Акуратно поставивши поруч кисневий балон, Бетті Фуллер упала в крісло, а тоді спробувала натягнути на коліна поділ трикотажної сукні. Страйк і Робін увійшли, Страйк причинив двері. Дивлячись, як старенька тягне поділ сукні, Робін відчула бажання взяти ковдру з незастеленого ліжка й покласти їй на коліна задля пристойності.

Під час своїх пошуків Робін дізналася, що Бетті вісімдесят чотири роки. Фізичний стан старенької шокував її. У маленькій кімнаті тхнуло потом і сечею. Єдині двері зі спальні вели в маленький туалет. У відчиненій шафі купою лежав зім’ятий одяг; було видно дві пляшки з-під вина, напівзаховані в білизні. На голих стінах не було нічого, крім календаря з котами; на фото за травень двоє рудих кошенят визирало з-за рожевих суцвіть герані.

— Можна трохи зменшити звук? — гукнув Страйк, перекрикуючи телевізор, де пара так і сварилася. Вії у жінки були волохаті, мов двійко гусеней.

— Та взагалі... вимкніть,— сказала Бетті Фуллер.— То запис.

Ессекські голоси різко замовкли. Детективи роззирнулися. Було лише два варіанти, де сісти: незастелене ліжко та твердий стілець із прямою спинкою. Тож Робін сіла на ліжко, а Страйк — на стілець. Діставши з кишені записник, Страйк сказав:

— Місіс Фуллер, нас найняла донька доктора Бамборо, яка хоче знати, що з нею сталося.

Бетті Фуллер хрокнула; прозвучало зневажливо, але Страйк подумав, що то вона просто прочищає горло від флегми. Вона схилилася набік у кріслі й потягнула за поділ сукні — безуспішно. Розпухлі ноги обплітали варикозні вени.

— То ви пам’ятаєте, як зникла доктор Бамборо, так, місіс Фуллер?

— ...так,— хрокнула вона, важко дихаючи. Попри поганий стан і необнадійливу поведінку, Страйк роздивився людину і набагато притомнішу, ніж могло здатися, і раду товариству й увазі сильніше, ніж можна було виснувати з байдужих зовнішніх проявів.

— Ви жили на Скіннер-стріт, правильно?

Бетті покашляла, прочищаючи легені, і відповіла дещо рівнішим голосом:

— Жила там... до минулого року. Майкл-Кліфф... Гауз. Верхній поверх. Більше не могла впоратися... сама.

Страйк глянув на Робін: він чекав, що розпитуватиме вона, бо Бетті, мабуть, краще зреагує на жінку. Але Робін здавалася дивно пасивною: сиділа собі на ліжку, а її погляд блукав кімнатою.

— Ви були пацієнткою доктора Бамборо? — спитав Страйк у Бетті.

— Так,— просипіла Бетті,— була.

А Робін думала: то це отак доживають самотні люди, люди без дітей, які про них подбають, без добрих статків? В оцих коробках живуть опосередковано в реаліті-шоу?

Понад сумнів, на наступне Різдво в Месемі вона натрапить на Метью, Сару і їхню новонароджену дитину. Вона легко уявила, як горда Сара котить вулицями візочок, поруч іде Метью, а зі сповитку визирає дитина, така ж білява, як Сара. Якщо Дженні та Стівен їх зустрінуть, вони знайдуть спільну мову — мову батьківства. Тут і тепер, сидячи на ліжку Бетті Фуллер, Робін вирішила не їхати додому на наступне Різдво. Попрацює, якщо буде треба.

— Вам подобалася доктор Бамборо? — спитав Страйк у Бетті.

— Вона була... нормальна,— відповіла Бетті.

— А з іншими лікарями з клініки ви були знайомі? — спитав Страйк.

Груди Бетті Фуллер піднімалися й опадали з кожним важким вдихом-видихом. Через носову канюлю важко було роздивитися добре, але Страйкові здалося, що на її губах з’явилася тонка усмішка, коли Бетті відповіла:

— Так.

— З ким саме?

— З Бреннером,— хрипко відповіла вона й закашлялася.— Виклик додому... терміново... вона не могла.

— Тож до вас приїхав доктор Бреннер?

— Хрмгрм,— відповіла Бетті Фуллер.— Так.

Робін помітила на підвіконні кілька маленьких фото в дешевих рамках. На двох була товста смугаста кицька — мабуть, покійна улюблениця, ще на кількох — малі діти, а на одній — дві підлітки з пишними зачісками й пишними рукавами за модою вісімдесятих. Опинитися в таких злиднях, навіть маючи дітей? Тобто досить тільки мати гроші? Робін подумала про десять тисяч фунтів, які отримає цього тижня (хоча сума, звісно, значно зменшиться після всіх видатків і податків). Слід не розтринькати ці гроші. Час починати відкладати, збирати на пенсію.

— Ви настільки погано почувалися? — питав у Бетті Страйк.— Аж довелося викликати лікаря додому?

Він питав просто так, хотів налагодити дружню атмосферу. З його досвіду, літні пані обожнювали говорити про своє здоров’я.

Бетті Фуллер раптом усміхнулася, показавши пощерблені зуби.

— А тобі колись... пхали в сраку... двадцятисантиметровий прутень?

Тільки величезним зусиллям волі Робін утрималася від шокованого сміху. Треба було віддати належне Страйкові: він навіть не усміхнувся, відповідаючи:

— Не можу таким похвалитися.

— Ну,— просвистіла Бетті Фуллер,— тоді повір... мені... боляче страх як... видрюкав мене... як той відбійник... сраку порвав.

Вона схопила ротом повітря, напівсміючись.

— Моя Синді почула, як я стогну... кров... каже «Ма, треба... шось робити...» Викликала... лікаря.

— Синді — це ваша...

— Донька,— відповіла Бетті Фуллер.— Так... маю двох. Синді й Кеті...

— 1 до вас прийшов доктор Бреннер, так? — спитав Страйк, стараючись не думати про образ, який намалювала Бетті.

— Так... подивився... відіслав у травму, так... дев’ятнадцять швів,— сказала Бетті Фуллер.— І я сиділа... на пакеті з льодом... тиждень... без заробітків... Після того,— видихнула вона,— ніякого аналу... хіба шо платили удвічі... й не більше... п’ятнадцятьох сантиметрів.

Вона хрипко засміялася, тоді закашлялася. Страйк і Робін старанно не дивилися одне на одного.

— І більше ви доктора Бреннера не бачили? — спитав Страйк, коли кашель ущух.

— Та ні,— прохрипіла Бетті Фуллер, стукаючи себе в груди.— Я його регулярно... бачила... щоп’ятниці... кілька місяців... потім.

Вона розповідала це все без жодного жалю. Навпаки, Страйкові здалося, що Бетті Фуллер тішиться з себе.

— І коли це почалося? — спитав Страйк.

— За кілька тижнів... після того... як він мені сраку дивився,— відповіла Бетті Фуллер.— Постукав у двері... з валізкою прийшов... ніби перевірити, як я... сказав, шо хоче приходити регулярно. По п’ятницях... о пів на сьому... а сусідам сказати... шо на огляд... як спитають...

Бетті знову почала дико кашляти. Заспокоївши нарешті гуркіт у грудях, вона продовжила:

— ...і якшо комусь скажу... напустить копів... шо я з нього гроші тягну...

— Тобто він вам погрожував?

— Так,— видихнула Бетті Фуллер не без веселощів,— але він... не намагався... безкоштовно... тож я не... патякала.

— А ви не розповідали про це доктору Бамборо? — спитала Робін.

Бетті скоса глянула на Робін, яка, на погляд Страйка, на тлі ліжка Бетті мала вкрай недоречний вигляд: молода, чиста, здорова. Мабуть, затуманені очі Бетті з набряклими повіками теж оцінили його партнерку в цьому дусі, бо її обурило і питання, і та, що його поставила.

— Та вже... бляха... не сказала. Вона хтіла... шоб я роботу кинула... Бреннер... найлегший клієнт за тиждень.

— Чому? — спитав Страйк.

Бетті знову хрипко засміялася.

— Любив, шоб я... не рухалася... ніби я коматозна... мертва. Дрюкав мене... казав брудні слова... а я прикидалася, шо не чую... ті’ки одного разу,— крізь сміх і кашель додала Бетті,— сирена як задзеленчить... а він в процесі... а я кажу... йому у вухо... «Я мертву не гратиму... якшо горимо... у мене тут діти... за стінкою». Ох він розлютився... виявилося... фальшива тривога.

Вона реготнула, тоді закашлялася.

— Могла доктор Бамборо підозрювати, що доктор Бреннер ходить до вас? — спитала Робін.

— Ні,— сердито відповіла Бетті, знову кинувши на неї косий погляд.— Звідки б вона знала... якшо ні я, ні він їй не казали?

— А Бреннер був з вами,— спитав Страйк,— у той вечір, коли вона зникла?

— Так,— байдуже відповіла Бетті Фуллер.

— Він прийшов і пішов у той самий час, що й завжди?

— Так,— повторила Бетті.

— Він і далі приходив до вас після зникнення доктора Бамборо?

— Ні,— відповіла Бетті.— Поліція... повсякчас у клініці... ні, він більше не приходив... чула... він скоро вийшов на пенсію... Вже вмер, так?

— Так,— кивнув Страйк.

На спотвореному обличчі проступали сліди давнього насильства. Страйк, який сам мав зламаний ніс, був певен, що колись і ніс Бетті мав інакшу форму, не був такий кривий.

— Бреннер колись бив вас?

— Ніколи.

— Поки була... ця домовленість між вами,— провадив Страйк,— ви комусь про неї казали?

— Нє,— відповіла Бетті.

— А коли Бреннер вийшов на пенсію? — спитав Страйк.— Ви часом не розповідали про це такому собі Тюдорові Аторну?

— Ач, розумний! — здивовано засміялася Бетті.— Так, казала Тюдорові... його давно нема... а були разом випивали... з Тюдором. Його небіж... ше десь тут... виріс... бачила його. Дауня,— сказала Бетті Фуллер.

— На вашу думку,— спитав Страйк,— з того, що ви знаєте про Бреннера... він міг скористатися своїм становищем щодо пацієнтки?

Пауза. Молочні очі Бетті роздивлялися Страйка.

— Ті’ки якби вона... у відключці була.

— А інакше ні? — спитав Страйк.

Глибоко вдихнувши кисень з балона крізь покривлений ніс, Бетті відповіла:

— Такі чоловіки... якшо є шось, шо його... справді заводить... він іншого не хоче...

— Він вам давав снодійне? — спитав Страйк.

— Ні,— відповіла Бетті,— не треба було...

— А ви пам’ятаєте,— Страйк перегорнув сторінку в записнику,— соцпрацівницю на ім’я Вілма Бейліс?

— Чорненьку? — спитала Бетті.— Пам’ятаю... а ти ж куриш, га? — спитала вона.— Пахне від тебе... пригости даму,— промовила вона; понівечене тіло згадало, як фліртувати.

— Думаю, це погана ідея,— усміхнувся Страйк.— Ви ж на кисні.

— А пішов ти тоді,— відповіла Бетті.

— Вам подобалася Вілма?

— Хто?

— Вілма Бейліс, соцпрацівниця?

— Вона була... як усі вони,— знизала плечами Бетті.

— Ми нещодавно спілкувалися з доньками місіс Бейліс,— мовив Страйк.— Вони розповіли нам про листи з погрозами, які доктор Бамборо отримувала перед зникненням.

Бетті дихала; провалені груди мужньо працювали для неї, зруйновані легені тихенько сипіли.

— Ви щось знаєте про ці записки?

— Ні,— відповіла Бетті.— Чула... шо таке було. Всі тут чули.

— А від кого чули?

— Та, мабуть, від тої Айрін Булл...

— Тобто ви пам’ятаєте Айрін?

З численними паузами, щоб перевести подих, Бетті Фуллер розповіла, що її молодша сестра вчилася з Айрін Булл в одному класі. Родина Айрін жила неподалік Скіннер-стріт, на Корпорейшн-роу.

— Думала така... шо сере ружами... ота,— сказала Бетті. Вона засміялася, потім знову хрипко закашлялася. Оговтавшись, продовжила: — Поліція їм усім сказала... не патякати... але в тої дівки рот був... такий... усі взнали... про погрози.

— За словами Вілминих доньок,— сказав Страйк, спостерігаючи за реакцією Бетті,— ви знали, хто надіслав ті записки.

— Нє, ніколи,— відповіла Бетті Фуллер, уже не усміхаючись.

— Але ви були певні, що то не Маркус Бейліс?

— Маркує ніколи... хороший був... знаєте, я завжди любила... чорномазих,— відповіла Бетті Фуллер, і Робін опустила погляд на свої руки, щоб Бетті на бачила, як вона скривилася.— Дуже гарний... я б йому дала... і так... ха-ха-ха... високий, великий чоловік,— сумовито додала Бетті,— ще й добрий... нє, він лікарці не погрожував.

— А як ви гадаєте, хто...

— Моя друга... моя Кеті...— провадила Бетті, рішуче оглухнувши,— так її тато був чорномазий... не знаю навіть хто, гумка порвалася... я лишила Кеті, бо люблю... дітей... а їй на мене плювати. На герич сіла! — люто додала Бетті.— Я того лайна не торкалася... надивилася... а вона крала в мене... а я їй кажу, шоб тільки... не в моєму домі...

Бетті боролася з задишкою, насолоджуючись увагою Страйка.

— А Синді хороша,— видихнула вона.— Синді... заходить до мами... Заробляє... добрі гроші...

— Правда? — підіграв Страйк, чекаючи на нагоду.— А де Синді працює?

— Ескорт,— просипіла Бетті.— Така фігура... Вест-Енд... заробляє стільки, шо я не бачила... Араби і хто хочеш... але каже... «Ма, тобі б тепер... не сподобалося... вони всі хочуть тільки... анал»,— Бетті засміялася, закашлялася, а тоді без попередження розвернулася до Робін, що сиділа на краєчку ліжка, і заявила ущипливо: — А от їй... бачте, не смішно... га, не смішно? — спитала вона в шокованої Робін.— Дає... за ресторани і прикраси... а думає... думає, шо просто так... глянь, як скривилася,— просипіла Бетті, вовком дивлячись на Робін,— точно така сама... як та носата соцпрацівниця... ходила тут до нас одна... коли я дивилася за дітьми Кеті... вже нема,— сердито заявила Бетті.— Забрала опіка...

Вона заговорила з гротескною манірністю:

— «Ні, місіс Фуллер... ні, мені цілковито все одно... як саме ви зводите... кінці з кінцями, дами... секс-робота — теж робота...» Отаке кажуть... та ще, бляха, так зверхньо... а самі б хотіли... шоб їхні доньки... це робили? Та дідька лисого,— заявила Бетті Фуллер, і за найдовшу свою промову заплатила шаленим нападом кашлю.

— Синді... стільки коксу нюха,— просипіла Бетті з мокрими очима, коли знову змогла говорити,— шоб не товстіти... Кеті сиділа на геричі... мужик її... змушував працювати... дубасив усю... була вагітна, скинула...

— Дуже прикро це чути,— сказав Страйк.

— На вулиці... тепер... самі діти,— сказала Бетті, і Страйк роздивився крізь її суворий фасад проблиск справжньої тривоги.— П’ятнадцять, чотирнадцять... діти... за моїх часів... ми б їх додому повідводили... нормально, якщо це доросла жінка, але якщо дитина... а ти на що витріщилася? — гаркнула вона до Робін.

— Корморане, я...— сказала Робін, підвелася і показала на двері.

— Так, пішла звідси,— кивнула Бетті Фуллер, із задоволенням дивлячись Робін услід.— Дрючиш її, га? — просипіла вона до Страйка, щойно по Робін зачинилися двері.

— Ні,— відповів Страйк.

— А на дідька тоді... вона тобі?

— Вона дуже добре виконує свою роботу,— відповів Страйк.— Звісно, не коли має справу з кимсь вашого штибу,— додав він, і Бетті Фуллер заусміхалася, показавши жовті як сир зуби.

— Ха-ха-ха... знаю я таких... ні хріна не знає... про справжнє життя.

— На Лезер-лейн за часів Марго жив один чоловік,— сказав Страйк.— На ім’я Нікколо Риччі. Його ще називали Гнійний Риччі.

Бетті Фуллер мовчала, тільки прищулила молочні очі.

— Що ви знаєте про Риччі? — спитав Страйк.

— Такий самий... як усі,— відповіла Бетті.

Краєм ока Страйк побачив, що Робін вийшла надвір. Вона прибрала волосся з шиї, ніби хотіла зняти вагу з плечей, а тоді рушила геть, сховавши руки в кишені.

— То не Гнійний... їй погрожував,— сказала Бетті.— Він би... записок не писав. Не його... стиль.

— Риччі зайшов на святкування Різдва до клініки Святого Івана,— сказав Страйк.— Це досить дивно.

— Нічого... про це не знаю.

— Дехто на вечірці вирішив, що це батько Глорії Конті.

— Не чула про таку,— просипіла Бетті.

— За словами доньок Вілми Бейліс,— мовив Страйк,— ви сказали їхній матері, що боїтеся людини, яка написала ці записки. Ви сказали, що той, хто їх написав, убив Марго Бамборо. Ви сказали Вілмі, що він і вас уб’є, якщо ви про нього розповісте.

Молочні очі Бетті дивилися без жодного виразу. Слабкі груди піднімалися й опадали, втягуючи кисень у легені. Страйк уже вирішив, що вона нічого не скаже, коли Бетті розтулила губи.

— Одна дівчина тут,— почала вона,— моя подруга... зустріла Гнійного... він тут гуляв... на нашому кутку... Каже до Джен: «Ти заслуговуєш на краще... ніж стояти на вулиці... таке тіло... можу тобі платити... уп’ятеро більше... ніж тут...» Джен і пішла з ним,— провадила Бетті,— до Сохо... танцювала стриптиз... спала з його друзями... А потім я її стріла... до мами прийшла... і вона мені розповіла історію. Дівчина з їхнього клубу... красуня, сказала Джен... її зґвалтували, погрожували ножем... Порізав її,— Бетті показала на свій провалений торс,— отут ребра порізав... приятель... Риччі... Деякі люди,— додала стара,— думають, шо шльондру як ґвалтують... то просто не платять... мабуть, ота твоя, шо лінійку проковтнула,— сказала Бетті, глянувши на вікно,— так і думає... але це не так... Дівчина образилася... захотіла помститися Риччі... дурепа... почала стукати поліції...

— Гнійний дізнався...— просипіла Бетті,— й відзняв... як її вбивали. Моїй подрузі Джен сказала одна... шо бачила ту плівку... Риччі тримав її... в сейфі... показував людям... як хотів... налякати. Джен померла,— додала Бетті Фуллер.— Передознулася... тридцять з гаком років тому... думала, їй там буде краще... серед багатих... а от вона я... стояла на панелі... а ше жива. Я нічо’ не знаю... про записки... то був не Маркус... і все... О, їсти везуть,— заявила Бетті, обернувши голову, і Страйк побачив, що до дверей іде чоловік зі стосом фольгових судочків у руках.

— Я все,— сказала Бетті, раптом і втомлена, і сердита.— Увімкни телевізор... і той стіл сюди посунь... і ніж з виделкою принеси... з нужника...

Бетті явно помила посуд у раковині, але він усе одно був брудний. Страйк помив ніж і виделку ще раз і тільки тоді поніс їй. Він поставив перед кріслом стіл, увімкнув «Тільки Ессекс», а тоді відчинив двері рознощику їжі, веселому сиваню.

— О, добридень,— голосно привітався новоприбулий.— Це ваш син, Бетті?

— Хрін, а не син,— просипіла Бетті Фуллер.— Шо приніс?

— Курячу запіканку й желе з заварним кремом, любонько...

— Дякую, що поговорили зі мною, місіс Фуллер,— сказав Страйк, але запас доброї волі в Бетті, вочевидь, вичерпався. Тепер її цікавив обід.

Коли Страйк вийшов надвір, Робін стояла під стіною неподалік і щось читала з телефону.

— Подумала, що краще мені там не відсвічувати,— байдужим голосом сказала вона.— Як усе минулося?

— Про записки говорити відмовляється,— відповів Страйк, коли разом рушили вздовж Санс-вок,— і якщо спитаєш мене чому, то я гадаю, що вона думає на Гнійного Риччі. Я також дещо дізнався про дівчину з того снафу.

— Жартуєш? — стривожилася Робін.

— Здається, вона була поліційним інформатором в одному з...

Робін ахнула.

— Кара Вулфсон!

— Що?

— Кара Вулфсон. Ще одна жінка, яку вважають можливою жертвою Кріда. Кара працювала в нічному клубі в Сохо... після її зникнення власники пустили чутку, що вона працювала на поліцію!

— Звідки ти це знаєш? — здивувався Страйк. Він не пам’ятав такого в «Демоні з Райського парку».

Робін раптом згадала, що чула це від Браяна Такера в кав’ярні «Зірка». З міністерства юстиції ще не відповіли про можливість допитати Кріда, а Страйк досі й гадки не мав про її плани, тож Робін відповіла:

— Наче десь в інтернеті прочитала...

Але на серце їй тиснув новий тягар. Робін згадала, що Кара мала єдиного родича, брата, якого сама виховала,— і він допився до смерті. Гатчинс сказав, що поліція нічого не зможе зробити з приводу плівки. Тіло Кари Вулфсон може бути де завгодно. У деяких історій немає чіткого фіналу: не буде де покласти квіти для Кари Вулфсон, хіба що на розі біля стрип-клубу, де її бачили востаннє.

Щоб відігнати пригніченість, яка погрожувала поглинути її з головою, Робін показала Страйкові, що шукала з телефону, і старанно буденним тоном промовила:

— Я тут читала про сомнофілію, також відому як синдром сплячої красуні.

— Я так розумію, що це...

— Фетиш Бреннера,— відповіла Робін і зачитала з телефону: — «Сомнофілія — це парафілія, коли індивіда збуджує лише партнер, що не реагує на нього... деякі психологи пов’язують сомнофілію з некрофілією». Корморане... ти же знаєш, що в нього в кабінеті був запас барбітуратів?

— Так,— повагом відповів Страйк. Вони вже підходили до його машини.— Що ж, це тема для розмови з сином Дорогі, правда? Чи вона гралася в цю гру? Чи було таке, що надовго засинала після того, як Бреннер приходив до них на обід?

Робін здригнулася.

— Знаю,— сказав Страйк і закурив,— я казав, що це був крайній захід, але лишилося всього три місяці. Я починаю думати, що треба буде навідатися до Гнійного Риччі.

57

На думці має він один лиш гній: Згрібаючи бридку смердючу твань, Він іншим закидає клопіт свій...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Коли в травні до об’єктів стеження додався римо-католицький Дім опіки Святого Петра, агенція знову ледве встигала з усіма відкритими справами. Страйк хотів знати, скільки в притулку відвідувачів і коли вони приходять, щоб розуміти, у який час навідатися до старого бандита з мінімальним ризиком натрапити на його родичів.

Дім опіки стояв на тихій вулиці ще георгіанської доби на краю Клеркенвеллу: затишний зелений анклав, де цегляні будинки сіро-пісочного кольору пишалися неокласичними фронтонами й лискучими чорними дверима. Табличка темного дерева на стіні притулку була прикрашена хрестом і біблійною цитатою золотими літерами:

І знайте, що не тлінним сріблом або золотом відкуплені ви були від марного вашого життя, що передане вам від батьків, але дорогоцінною кров’ю Христа, як непорочного й чистого Ягняти.

Петра 1:18-19

— Думка гарна,— прокоментував Страйк до Робін, коли вона змінювала його на вахті,— але без солідних грошей ніхто сюди не потрапить.

Приватний притулок для літніх людей був маленький і дуже дорогий. Працівники, яких детективи швидко навчилися впізнавати, носили темно-сині однострої і майже всі були іноземці. Був тут чорношкірий медбрат з Тринідаду, а ще дві білявки, які розмовляли між собою польською, коли вранці проходили повз котрогось із детективів, який одразу прикидався, що говорить по мобільному, читає газету чи з нетерпінням чекає на друга (який так і не приходив).

До притулку також регулярно приїжджали майстри педикюру й перукарі, та по двох тижнях спостереження агенція дійшла обережного висновку, що до Риччі навідуються лише по неділях, при цьому з рішучим виглядом людей, які виконують неприємний обов’язок. З тих фото, які з’являлися в пресі, легко було зрозуміти, хто з братів є хто. Лука, як влучно відзначив Барклей, мав такий вигляд, «ніби йому на голову впав рояль»: його лисий череп з помітними шрамами був плаский. Марко був дрібніший, тонший, мав більше волосся, зате випромінював ледь стримуване буйство, нетерпляче ляскав по дзвонику, якщо двері притулку відчинялися не одразу, дав запотиличника онуку, коли той впустив шоколадку на тротуар. Дружини братів обидві здавалися бувалими жінками, і ніхто з родини не міг похвалитися вродою, з якою у Робін асоціювалися італійці. Прадід сімейства, що німо сидів за брамою притулку, може, і був істинним латинцем, але його нащадки виявилися нудно блідими й англоподібними. Малий, який впустив шоколадку, взагалі був рудий.

Саме Робін перша побачила самого Риччі — на третю суботу спостереження за притулком. Під плащем на Робін була сукня, бо пізніше вони зі Страйком мали зустрітися з К. Б. Оукденом у готелі «Ста-форд» у пафосному Мейфері. Робін ніколи не була в тому закладі, але подивилася в інтернеті й дізналася, що п’ятизірковий готель зі швейцаром у капелюсі на дверях — один з найстаріших і найшикарніших у Лондоні; саме тому вона вдяглася на стеження так незвично. Раніше Робін маскувалася, якщо чатувала під притулком (надягала шапку, збирала волосся, міняла обличчя за допомогою темних лінз чи окулярів), тож не боялася бути собою, коли ходила туди-сюди вулицею і прикидалася, що розмовляє по телефону. Втім, вона все ж одягнула окуляри без діоптрій, які планувала зняти в «Стафорді».

Літніх мешканців Дому опіки Святого Петра час до часу виводили чи вивозили прогулятися до найближчого майдану, де був огороджений приватний сад, куди можна було потрапити тільки за допомогою ключа; там вони в теплих пледах дрімали чи насолоджувалися бузком і маргаритками. Досі агенція бачила тільки літніх жінок, які отак виходили на прогулянку, але сьогодні в групі, що спускалася рампою збоку будівлі, з’явився старий чоловік.

Робін негайно впізнала Риччі — не за перснем з левом (якщо він і носив його, то під картатим пледом було не видно), а за профілем, що його час зробив гротескнішим, проте не сильно змінив. Густа чорна чуприна стала темно-сивою, ніс і вуха зробилися величезними. Великі очі — схожі, на думку Страйка, на очі басета — стали ще виразнішими. Нижня губа в Риччі відвисла; медсестра-полячка везла його в бік майдану, щось бадьоро розповідаючи, але відповіді не було.

— Енід, голубонько, у вас усе добре? — гукнув чорношкірий мед-брат до слабої на вигляд літньої пані в смушевій шапці, яка ішла попереду групи. Жінка засміялася і кивнула.

Група з дому опіки зупинилася біля клумб з пурпуровими й жовтими квітами; Риччі на візку припаркували біля порожньої лави. Персонал розмовляв між собою і з жінками, здатними відповісти, а старий порожніми очима дивився перед собою.

Якби Робін була, як завше, у кросівках, вона б, може, перелізла через паркан і непомітно потрапила до саду; там були дерева, за якими персонал її не помітив би. Тоді вийшло б підібратися до Риччі ближче та принаймні зрозуміти, чи його ще не вразила деменція. На жаль, здійснити таке в сукні й на підборах не було ані шансу.

Обійшовши майдан, Робін побачила Сола Морриса, який рухався їй назустріч. Моррис прийшов рано — як завше, коли приймав вахту в Робін.

«Обов’язково щось скаже про підбори чи про окуляри»,— вирішила Робін.

— Ого, підбори,— мовив Моррис, щойно підійшов ближче; його сині очі оглянули її з голови до ніг.— Здається, я тебе ніколи раніше й не бачив на підборах. Дивно, я якось не думав, що ти така висока — а ти таки висока! Окуляри дуже сексі.

Робін не встигла його спинити, і Моррис поцілував її у щоку.

— Типу ти зі мною пришла на побачення всліпу,— повідомив він, випростуючись, і підморгнув.

— А як пояснити той факт, що я піду, а ти лишишся? — без усмішки спитала Робін, а Моррис аж занадто весело зареготав, точно як у відповідь на жарти Страйка.

— Не знаю — чому можна піти з побачення всліпу? — спитав він.

«Бо припхався ти»,— подумала Робін, але проігнорувала питання, глянула на годинник і сказала:

— Гаразд, якщо тобі зручно заступити зараз, то я...

— О, он вони,— шепнув Моррис.— О, і старого вивели? А я собі подумав, чого це ти не під притулком.

Цей коментар зачепив Робін не менше, ніж попередній флірт. Об’єкт перемістився — хіба могла бути інша причина, через яку вона пішла б з місця стеження? І все одно вона стояла поруч з Моррисом, чекаючи, поки групка пожильців і персоналу — видно, вирішивши, що двадцяти хвилин свіжого повітря достатньо,— пройшла повз них через дорогу, вертаючись назад до дому опіки.

— Моїх малих отак виводять із садочка,— тихо мовив Моррис, проводжаючи групу поглядом.— Такі закутані, на візочках... Хтось, мабуть, навіть у підгузку,— додав він, спостерігаючи за мешканцями притулку Святого Петра ясними очима.— Боже, сподіваюся, я так не доживатиму. Риччі там один мужик... бідаха.

— Гадаю, про них дуже добре дбають,— відповіла Робін, а медбрат-тринідадець гукнув:

— Ходімо, Енід!

— Це ніби знову здитиніти, правда? — сказав Моррис; вони дивилися услід процесії на візках.— Тільки без плюсів.

— Та мабуть,— відповіла Робін.— Усе, якщо ти готовий заступати, то я пішла.

— Без проблем,— озвався Моррис, але негайно спитав: — А куди ти така гарна?

— До Страйка.

— О,— звів брови Моррис,— розумію...

— Ні,— озвалася Робін,— не розумієш. У нас зустріч по роботі в дуже крутому готелі.

— А,— сказав Моррис,— вибач.

Але прощався він дивно — з якоюсь аж інтимною поблажливістю. Тільки дійшовши до кінця вулиці, Робін здогадалася, що він абсолютно неправильно зрозумів різкість, з якою вона заперечила думку про побачення зі Страйком; вирішив, мабуть, що Робін давала йому зрозуміти, що не прихильна ні до кого іншого.

Невже Моррис настільки не при тямі, що гадає, ніби Робін потай сподівається, що оцей грубий флірт виллється в якісь стосунки? І це після отого різдвяного провалу, коли він надіслав їй фото свого прутня? Дуже не хотілося в це вірити, але, вочевидь, він саме такої думки. Моррис був страшно налиганий, коли вона на нього кричала, тож, мабуть, не зрозумів усієї міри її гніву й огиди. Потім він, здавалося, щиро соромився свого вчинку, тож Робін силкувалася триматися з ним приязніше, ніж хотіла,— просто задля підтримання робочих стосунків у команді. В результаті Моррис почав поводитися так, як до того фото. Робін усього-на-всього відповідала на пізні есемески із жартами та світськими зауваженнями, щоб не набридав їй своїми «я тебе що, образив?». Тепер їй спало на думку, що вона мала на увазі професійну поведінку, а Моррис це сприйняв як заохочення. Всі його розмови про роботу з нею показували, що він вважає Робін менш професійною, менш досвідченою, ніж решта детективів агенції: мабуть, тому й вирішив, що такій наївній дівчині приємна увага чоловіка, якого насправді вона вважає слизьким і зверхнім.

Ідучи до станції метро, Робін подумала, що Моррис не любить жінок. Звісно, він їх жадає, але це зовсім інше: Робін, на якій зустріч з чоловіком у масці горили лишила невитравний слід, чудово розуміла відмінність між жаданням і любов’ю — відмінність, що іноді робить їх взаємовиключними. Моррис видав себе з головою не лише тоном розмов з Робін, а й ідеєю назвати місіс Сміт «Багатою Сучкою», прагненням усім жінкам, за якими вони стежили, приписати корисливі чи провокативні мотиви, а ще — ледь прихованою огидою до думки про те, що Гнійному Риччі доводиться доживати в товаристві жіноцтва. «Боже, сподіваюся, я так не доживатиму».

Робін пройшла ще кілька кроків, аж тут уклякла; на неї з цікавістю глянув регулювальник. Інші слова Морриса наштовхнули її на думку — чи радше виштовхнули в свідомість ідею, яка вже давно крутилася в підсвідомості, чекаючи, поки Робін зверне на неї увагу.

Відійшовши убік, щоб не заважати перехожим, Робін дістала телефон і переглянула перелік парафілій, який читала, шукаючи інформацію про синдром сплячої красуні.

«Автонепіофілія».

— О Боже,— промовила Робін.— Це воно. Це точно воно.

Робін набрала Страйка, але не додзвонилася; мабуть, у метро, їде до «Стафорду». Подумавши мить-другу, вона подзвонила Барклею.

— Здоровки,— привітався шотландець.

— Ти ще під будинком Елінор Дін?

— Так.

— Там з нею хтось є?

— Ні.

— Семе, здається, я знаю, що вона робить тим чоловікам.

— І що то?

Робін розповіла. Відповіддю їй стало довге мовчання. Нарешті Барклей мовив:

— Ти, Робін, головою вдарилася.

— Можливо,— погодилася Робін,— але є тільки один спосіб дізнатися точно: постукай у двері та спитай, чи вона зробить таке тобі. Скажи, що її тобі рекомендував ШМ.

— Уже побіг,— відповів Барклей.— Страйк у курсі, що ти мені таке загадуєш?

— Семе, за тиждень клієнти з нами попрощаються. Найгірше, що може статися,— вона все відкине. Більше шансів у нас не буде.

Робін почула, як Барклей зітхнув.

— Гаразд. Але будеш винна, якщо помилилася.

Робін поспішила до станції метро, уже сумніваючись. А що як Страйк вирішить, що вона не мала давати Барклею таке завдання на основі здогаду? Але клієнти дали їм останній тиждень, а потім припинять платити, тож нема чого втрачати.

Був вечір суботи. Робін спустилася на людну платформу й побачила, що поїзд щойно пішов. Поки доїхала до станції «Ґрін-Парк», шанс зустрітися зі Страйком в «Американському барі» раніше й поговорити без Оукдена було вже втрачено. Ба гірше, біжка прямуючи до Сент-Джеймс-стріт, Робін відчула дежавю, бо в кінці вулиці зібрався натовп, а його регулювала поліція. Сповільнивши кроки й не знаючи, чи проб’ється до «Стафорду» крізь людей, Робін побачила кількох папараці, що обігнали її, женучись за двома чорними «мерседесами». На очах у Робін вони притискали лінзи камер до вікон, і тут вона розчула, що натовп удалині скандує:

— Джон-ні! Джон-ні!

Крізь вікно одного з авт Робін помітила жінку в перуці а-ля Марія-Антуанетта. Тільки коли Робін мало не збили з ніг двоє мисливців за автографами з постерами «Дедбітс» у руках, вона з острахом зрозуміла, що Джонні, ім’я якого всі вигукують,— це батько Страйка.

— Чорт,— сказала вона, розвертаючись і на ходу витягаючи мобільний. Вона знала, що до «Стафорду» можна потрапити з іншого боку, через Ґрін-Парк. Ніби замало того, що вона запізнюється, Робін спіткала страшна підозра: що як Оукден не просто так хотів зустрітися саме в цей конкретний вечір, саме в цьому барі, так близько до події, у якій, як боялася Робін, брав участь батько Страйка? Чи Страйк знає, чи він розуміє, що тут діється буквально за рогом?

Робін дзвонила йому, але Страйк не брав слухавки. На ходу Робін набрала повідомлення:

Корморане, не знаю, чи ти в курсі, але за рогом якась вечірка з Джонні Рокбі. Здається, Оукден поставив на тебе пастку.

Робін побігла, бо вже запізнювалася на п’ять хвилин, і зрозуміла, що це вона вперше сказала Страйкові, що знає, хто його батько.

Прийшовши на Ґрін-Парк, вона здаля побачила біля чорного ходу поліціянта й одного з працівників готелю у капелюсі-казанку. Разом вони ввічливо, але твердо не пускали двох фотографів з камерами.

— Вибачте, сюди не можна,— сказав полісмен.— Сьогодні зачинено. Якщо вам треба до готелю, зайдіть через центральний вхід.

— Що відбувається? — поцікавився чоловік у костюмі під руку з вродливою жінкою-азіаткою в сукні-чеонгсамі.— Ми замовили столик! Чому не пускають?

— Даруйте, сер, але в Спенсер-Гаузі прийняття,— пояснив швейцар,— і поліція не хоче, щоб проходили через нас.

Чоловіки з камерами вилаялись і побігли туди, звідки прийшла Робін. Вона опустила голову, радіючи, що вдягнула окуляри, бо кілька років тому її фото з’явилося в газетах у зв’язку з судом. Може, то вже параноя, але Робін боялася, що преса не намагається пробитися через «Стафорд» до Рокбі і його гостей, а прийшла полювати на його сина.

Фотографи пішли, і швейцар пропустив жінку в чеонгсамі й її супутника всередину, а тоді прискіпливо оглянув Робін, повірив, що вона не фотограф, і теж запустив її до внутрішнього двору, де ошатні гості бару курили під обігрівачами. Глянувши на мобільний, Робін побачила, що Страйк не відповів на есемески. Вона поспішила піднятися до «Американського бару».

Це був комфортабельний елегантний заклад, весь із темного дерева та шкіри; зі стін звисали прапорці й кашкети з символікою американських штатів та університетів. Робін негайно помітила Страйка в костюмі, який біля шинкваса кисло роздивлявся численні пляшки на стіні.

— Корморане, я щойно...

— Якщо хочеш сказати, що тут за рогом мій батько,— напружено відповів Страйк,— то я в курсі. Той засранець не розуміє, що я розгадав його пастку.

Робін кинула погляд у дальній кут. Там сидів Карл Оукден, широко розставивши ноги й поклавши одну руку на спинку шкіряного дивана. Він був у костюмі, але без краватки, і загалом старався створити враження чоловіка, якому цілком затишно в такому космополітичному середовищі. Завдяки близько посадженим очам і вузькому чолу в ньому легко було впізнати хлопчика, який сорок років тому розбив кришталеву чашу матері Роя.

— Піди поговори з ним. Він хоче їсти, і я прийшов по меню,— пробурчав Страйк.— Щойно почали розмову про Стіва Датвейта. Каже, Дороті завжди вважала того хлопа підозрілим.

Ідучи до Оукдена, Робін молилася, щоб Страйк стримався. Вона вже одного разу бачила, як він утратив самовладання зі свідком, і не хотіла повторення.

— Містер Оукден? — усміхнулася вона та простягнула руку.— Я — Робін Еллакотт, ми листувалися...

— Я знаю,— відповів Оукден, повільно обернув голову й окинув її поглядом з голови до ніг, хтиво усміхнувшись. Він проігнорував простягнуту руку, і Робін бачила, що це зроблено навмисно. Не показуючи, що помітила зневагу, вона скинула плащ.

— Гарний бар,— люб’язно мовила вона, сідаючи.— Я тут раніше не була.

— Мабуть, він тебе по дешевих забігайлівках водить? — спитав Оукден.

— Корморан сказав, що ви пригадали, як ваша мама говорила про Стіва Дат...

— Любонько,— промовив Оукден, сидячи з широко розставленими колінами й рукою на спинці дивана,— я тобі вже казав, мені не цікаві розмови з секретарками й асистентками. Я говоритиму з ним і ні з ким більше.

— Власне, я партнерка у...

— Та не сумніваюся,— пирхнув Оукден.— Мабуть, тепер від тебе не відкараскатися.

— Даруйте?

— Тебе порізали ножем, коли ти намагалася робити чоловічу роботу,— сказав Оукден, кинувши погляд на її руку й піднісши до губ коктейль.— Як він тебе спробує звільнити, затягаєш його по судах.

Оукден явно зібрав відомості про детективів і насолоджувався своєю грубістю. Вочевидь, шахрай думав, що Робін страшенно потрібна інформація від нього, тож вона терпітиме. Він явно намірився отримати від зустрічі максимум задоволення: випити й поїсти на халяву, поображати жінку, яка нікуди не піде. Цікаво, якій газеті чи агенції він пообіцяв підманити Страйка так близько до вечірки батька і скільки сподівається отримати, якщо Страйка сфотографують за цим буцімто актом публічного ігнорування батька — чи запишуть, як він каже щось сердите й цікаве?

— Ось, тримайте,— сказав Страйк і кинув на стіл пару меню у шкіряних палітурках, а тоді сів. Робін він не приніс напою. Оукден узяв меню і почав повільно читати, відверто насолоджуючись тим, що змушує детективів чекати.

— Буду клаб-сандвіч,— нарешті оголосив він, і Страйк покликав офіціанта. Зробивши замовлення, Страйк повернувся до розмови:

— Отже, ви казали, що ваша мама вважала Датвейта...

— О, вона, понад сумнів, вважала його чарівливим,— мовив Оукден. Робін помітила, як він стріляє очима на вхід: точно чекає, що увірвуться фотографи.— Справжній пролаза, ну, ти знаєш цей типаж. Вічно фліртував з дівками в реєстратурі. Стара казала, що він до кожної підкочував. Медсестра вічно хихотіла, коли його бачила.

Робін пригадала танцюючий чорний скелет у нотатнику Талбота і слова поруч з кроуліанською постаттю смерті: «Фортуна каже, що Паллада, Церера, Веста й Цетус — БАГРЯНІ ЖОНИ, що ОСІДЛАЛИ ЗВІРА».

— І ваша мати гадала, що він цікавився доктором Бамборо?

Оукден пригубив коктейль і поплямкав губами.

— Ну, Марго,— зі смішком промовив він, і Робін відчула нераціональне роздратування від того, що Оукден отак запросто називає зниклу лікарку на ім’я,— була класичною любителькою всидіти на всіх стільцях, правда?

— Що за стільці ви маєте на увазі? — спитав Страйк.

— Плейбоївська кроличка,— знову пригубив свій коктейль Оукден,— з голими ногами і виставленими цицьками. Й одразу накидає білий халат і така...

— Здається, сімейні лікарі білих халатів не носять,— сказав Страйк.

— Це метафора,— огризнувся Оукден.— Донька свого часу, правда?

— В якому сенсі?

— Гіноцентричне суспільство,— почав Оукден, злегка вклонившись у бік Робін, яка раптом зрозуміла, що він їй схожий на тхора,— почалося наприкінці шістдесятих років чи на початку сімдесятих, коли все змінилося, так? Ви отримали чарівну пігулку: злягання без наслідків. Може здатися, що й чоловікам від того користь, але коли жінки змогли уникнути репродуктивної функції, це підірвало підвалини здорової сексуальної поведінки. З’явилася гіноцентрична система, яка потурає жінці, якщо та не хоче мати дітей. Постав мізандричний авторитаризм під машкарою боротьби за рівні права, який регулює думки чоловіків, їхню мову, їхню природну поведінку. Почалася сексуальна експлуатація чоловіків. Клуб «Плейбой» — це просто облуда. Там жінкам поклоняються, а чоловіки тільки дають гроші й не отримують задоволення. Чоловіки, які ходять у такі місця,— просто невдахи.

Очі Оукдена знову метнулися від Страйка до входу.

— Бамборо не дивилася за власною дитиною, не спала з власним чоловіком... з того, що я чув, він здебільшого хворів і сам не міг. Проте він мав гроші, тож вона найняла няньку, а сама пішла владарювати над чоловіками на роботі.

— І над ким конкретно вона владарювала? — спитав Страйк.

— Власне, моя стара казала, що останнього разу він вибіг з її кабінету, мало не ридаючи. Але така в нас культура від початку шістдесятих, правда? Чоловік страждає — всім начхати. Людям чхати, що чоловіки ламаються, більше не можуть, просто не витримують. Якщо Датвейт її прикінчив... а я особисто вважаю, що не прикінчив,— мовив Оукден з широким жестом, а Робін нагадала собі, що він майже напевно навіть в очі не бачив Стівена Датвейта, а на час зникнення Марго мав чотирнадцять років,— але коли так, то я думаю, що то вона його довела. Тільки в жінок іде кров,— додав Оукден зі зневажливим смішком,— правда? — кинув він до Робін.— О, а ось мій сандвіч.

Поки офіціант його обслуговував, Робін підвелася і пішла до бару, де стояла зі своїм партнером красуня в чеонгсамі. Її волосся сяяло, мов шовк, у відбитому від стіни пляшок світлі. Жінка і її партнер замовляли коктейлі й насолоджувалися товариством одне одного. На якусь мить Робін замислилася: чи вона колись зможе знову відчути те, що відчувають вони? Робота щодня нагадувала їй про тисячі способів, у які чоловіки й жінки можуть зробити одне одному боляче.

Робін замовила тонік, аж тут її телефон задзвонив. Вона сподівалася, що це Барклей, але натомість побачила мамине ім’я. Мабуть, до Лінди дійшла новина про Сарину вагітність. Напевно, Метью встиг повезти майбутню дружину до Месема разом з доброю звісткою. Робін вимкнула звук на телефоні, заплатила за напій (шкода, що безалкогольний) і понесла його назад за столик, де Оукден відповідав на питання Страйка:

— Ні, такого не було.

— Тобто ви не підливали горілку в пунш на барбекю в доктора Бамборо?

Оукден відкусив великий шматок свого безкоштовного сандвіча й почав задирливо жувати. За поріділим волоссям і численними зморшками навколо очей п’ятдесятичотирирічного чоловіка Робін чітко бачила зіпсованого підлітка.

— Я її тільки поцупив,— з повним ротом сказав Оукден,— і пив у повітці. Дивно, що їм стало шкода пляшки, але багаті — ті ще жлоби. Так вони й багатіють, правда ж?

— Ми чули, що комусь стало зле від пуншу.

— Не моя провина,— заявив Оукден.

— Чули, що доктор Фіппс розсердився.

— А, той,— вишкірився Оукден.— Непогано склалося життя в старого Фіппса, га?

— В якому сенсі? — спитав Страйк.

— Жінка забралася з дороги, оженився з нянькою. Дуже зручно.

— Вам Фіппс не подобався, так? — спитав Страйк.— 3 вашої книжки дуже помітно.

— Ти її читав? — сполохався Оукден.— Як так?

— Зуміли дістати сигнальний примірник,— відповів Страйк.— Вона мала вийти у вісімдесят п’ятому, правильно?

— Так,— кивнув Оукден.

— А пам’ятаєте альтанку, яку саме почали будувати, коли Бамборо влаштувала барбекю?

В Оукдена смикнулося око. Він швидко підніс руку та провів по волоссю, ніби воно лізло в очі.

— Ні,— відповів він.

— Гі видно на одному з ваших фото. Тоді тільки почали будувати колони. Мабуть, підлогу вже теж поклали.

— Не пам’ятаю такого,— заявив Оукден.

— Але ж повітка, де ви пили горілку, мала бути поблизу?

— Не могло такого бути,— сказав Оукден.

— Коли ми вже заговорили про поцуплене,— мовив Страйк,— у вас часом немає некролога Джозефа Бреннера, який ви взяли в будинку Дженіс Бітті?

— Я не крав у неї жодних некрологів,— зверхньо заявив Оукден.— Нащо він мені?

— Щоб видати нам інформацію з нього за свої власні відомості?

— Мені про старого Джо Бреннера нічого не треба уточнювати, я його й сам знаю. Він приходив до нас на обід кожної другої неділі. Видно, моя стара готувала краще, ніж його сестра.

— Що ж,— дещо войовничим тоном мовив Страйк,— уперед, здивуйте нас.

Оукден звів рідкуваті брови. Відкусив ще шмат сандвіча, прожував і тільки тоді промовив:

— Гей, це ж ти вигадав. Якщо тобі не треба інформація — я піду.

— Якщо ви не знаєте більше нічого, крім того, що написали у книжці...

— Бреннер хотів, щоб Марго Бамборо вигнали з лікарів к бісовій матері. Одного разу прийшов до нас на обід і тільки про це й торочив. За кілька тижнів до її зникнення. Ось,— задерикувато кинув Оукден,— у книжці цього не було, бо мама не хотіла, щоб я таке писав.

— І чому?

— Лояльність,— пирхнув Оукден.— А я тоді старався не засмучувати сердешну, бо почалися розмови про те, щоб мене викреслити з заповіту. Старих жінок,— додав шахрай з тюремним строком за плечами,— легко переконати в чому завгодно, якщо за ними не наглядають. У вісімдесяті вона здружилася з місцевим вікарієм. Я боявся, що гроші підуть на новий церковний шпиль, якщо я за нею не пригляну.

— Чому Бреннер хотів, щоб її вигнали?

— Вона оглянула якогось малого без дозволу батьків.

— Не сина Дженіс? — запитала Робін.

— Я що, з тобою розмовляю? — огризнувся Оукден.

— Так,— загарчав Страйк,— стежте за язиком. То був син Дженіс чи ні?

— Може,— відповів Оукден, і Робін зрозуміла, що він не пам’ятає.— Суть у тому, що це неетично — оглядати дитину без присутності батьків. Старий Джо за це вчепився. Все повторював, що доможеться, аби її за це викинули. Ось. Як гадаєте, міг я таке вичитати в некролозі?

Оукден допив коктейль і заявив:

— Ще такий хочу.

Страйк проігнорував це та спитав:

— Отже, це було за два тижні до зникнення Бамборо?

— Десь тоді, так. Ще не бачив, щоб старий негідник так тішився. Старий Джо любив карати людей. То був злобний старий чорт, правду кажучи.

— В якому сенсі?

— Казав моїй старій, що вона мало мене б’є,— мовив Оукден.— А вона й послухалася. За кілька днів дурепа спробувала мене відшмагати, але я її навчив більше так не робити.

— Правда? Сам її побив?

Близько посаджені очі Оукдена роздивлялися Страйка, ніби Оукден вирішував, варто його научати чи ні.

— Якби мій батько був живий, він мав би право мене покарати, але щоб вона мене принижувала за вказівкою Бреннера? Я цього не стерпів.

— Наскільки близькими були стосунки Бреннера й вашої матері?

Оукден зсунув брови.

— Лікар і його секретарка, не більше. Більше нічого між ними не було, якщо ти на це натякаєш.

— Тобто вони не лягали полежати після обіду? — спитав Страйк.— Вона не здавалася сонною після візитів Бреннера?

— Не треба судити всіх матусь за своєю,— сказав на це Оукден.

Страйк відзначив шпильку недоброю усмішкою і спитав:

— Ваша мати просила Бреннера виписати свідоцтво про смерть вашої бабусі?

— А це взагалі до чого?

— Просила?

— Не знаю,— відповів Оукден, знову кинувши погляд на двері.— Звідки ти таке взяв? Чого взагалі про це питаєш?

— Лікаркою вашої бабусі була Марго Бамборо, так?

— Не знаю,— відповів Оукден.

— Ви пам’ятаєте кожне слово, яке ваша мати сказала про Стіва Датвейта: і що він фліртував з реєстраторками, і що вибіг у сльозах з кабінету,— але не пам’ятаєте, як саме впала зі сходів ваша бабуся й забилася на смерть?

— Мене там не було,— заявив Оукден.— Я був у друга, коли це сталося. Прийшов додому, а там «швидка».

— Отже, вдома була тільки ваша мати?

— Та до чого тут це, ми ж про...

— Як звали друга, у якого ви тоді були в гостях? — спитав Страйк, уперше розгорнувши записник.

— Що ти робиш? — спитав Оукден, спробував засміятися і впустив останній шматок сандвіча на тарілку.— На що ти, бляха, натякаєш?

— Ви не хочете сказати, як його звали?

— Та якого я маю... то був однокласник...

— Дуже зручно для вас і для матері, що Мод так упала,— сказав Страйк.— Маю інформацію, що вона в тому стані не повинна була спускатися сходами сама. Ви успадкували будинок, так?

Оукден повільно похитав головою, ніби дивуючись неочікуваній тупості Корморана Страйка.

— Серйозно? Ти намагаєшся... Ого. Ого.

— Отже, ви мені не скажете, як звали вашого однокласника?

— Ого,— знову спробував розсміятися Оукден.— Ти думаєш, що можеш...

— ...шепнути знайомому журналісту, що ваша блискуча кар’єра обманщика бабусь почалася з гарненького штурхана в спину власній бабусі? О так. Це я можу.

— Ану зажди хвильку...

— Я в курсі, що ви думаєте, ніби поставили пастку на мене,— сказав Страйк, нахилившись уперед. Весь його вигляд випромінював загрозу, і краєм ока Робін побачила, що чорнява жінка в чеонгсамі та її партнер сторожко дивляться в їхній бік, не донісши напої до губ.— Але поліція досі має записку, надіслану в 1985 році, де сказано, що треба копати під мальтійським хрестом. Нині технології аналізу ДНК значно просунулися вперед. Гадаю, вони зможуть дослідити слину на конверті.

В Оукдена знову смикнулося око.

— Ви хотіли відновити інтерес преси до справи Бамборо, щоб люди зацікавилися вашою сраною книжкою, так?

— Я ніколи...

— Попереджаю вас. Якщо заговорите до газетярів про мене й мого батька чи моє розслідування справи Бамборо, я зроблю так, що вас прищикнуть за ту записку. А якщо раптом не вийде — вся моя агенція перекопає всю вашу жалюгідну біографію, аж поки ми не знайдемо, з чим піти до поліції. Зрозуміло?

Оукден на мить занервував, але швидко опанував себе й навіть зумів знову пирхнути.

— Ти не можеш мені завадити писати про що схочу. Це називається свобода сло...

— Попереджаю вас,— гучніше повторив Страйк,— саме це станеться, якщо заважатимете розслідуванню. А за свій сандвіч самі платіть.

Страйк підвівся, і Робін, заскочена цим зненацька, схопила плащ і собі підхопилася.

— Корморане, вийдемо через чорний хід,— сказала вона, згадавши про пару фотографів, що чатують на центральному вході, але вони і двох кроків не пройшли, як почули голос Оукдена.

— Думаєш, я боюся твоєї довбаної агенції? Детективи, бляха, знайшлися! — гукнув він, і голови людей навколо повернулися в його бік. Робін озирнулася і побачила, що Оукден теж підвівся з-за столу; обійшовши його, він став посеред бару і явно націлився влаштувати скандал.

— Страйку, прошу, ходімо звідси,— попросила Робін, відчуваючи, що буде біда. Оукден явно намірився вийти з зустрічі з історією, яку зможе продати,— чи принаймні зможе розказувати, що взяв гору над детективом. Але Страйк уже розвернувся в бік свідка.

— Ти навіть не знаєш, що твій татко за рогом святкує,— голосно сказав Оукден, показуючи в бік Спенсер-Гаузу.— Не хочеш зайти й подякувати, що він трахнув твою мати десь на мішках, а півсотні людей дивилося?

На очах у Робін сталося — ніби в сповільненій зйомці — те, чого вона боялася: Страйк кинувся на Оукдена. Вона була схопила Страйка за руку, занесену для удару, але запізно: його лікоть врізався Робін у чоло й розбив їй окуляри навпіл. Перед очима в Робін вибухнули темні плями, а тоді вона раптом опинилася на підлозі.

Невдале втручання Робін дало шахраєві кілька секунд, щоб ухилитися, і замість лягти в нокаут він просто отримав кулаком по краю вуха. Тим часом розлючений Страйк, який навіть не помітив, що йому хтось завадив, зрозумів, що накоїв щось, бо всі гості бару попідхоплювалися на ноги, дивлячись на підлогу за його спиною. Озирнувшись, він побачив, що Робін лежить на долівці, затуливши обличчя руками, і з носа в неї стікає кров.

— Чорт! — закричав Страйк.

З-за шинкваса вибіг молодий бармен. Оукден щось кричав про побиття. Принижена Робін, у якої паморочилося в голові, а з очей лилися сльози болю, зіп’ялася на ноги завдяки допомозі двох літніх американців, які питали, чи не покликати лікаря.

— Зі мною все гаразд,— почула вона власний голос. Страйк з усієї сили вгатив їй ліктем між очі, і про те, що з носа цебенить кров, Робін здогадалася лише тоді, коли та бризнула на білу сорочку доброго американця.

— Робін, чорт забирай...— зронив Страйк.

— Сер, я мушу попросити вас...

— Так, ми абсолютно точно негайно підемо,— сказала офіціанту Робін з абсурдною ввічливістю, а з очей лилися сльози, і вона намагалася зупинити кровотечу з носа.— Мені тільки треба... о, дуже вам дякую,— мовила вона до американки, яка подала Робін її плащ.

— Дзвоніть у поліцію! — гукнув Оукден. Завдяки втручанню Робін він лишився неушкодженим.— Викличте хтось поліцію!

— Я не висуватиму претензії,— сказала Робін у повітря.

— Робін... мені так...

Схопивши Страйка за рукав,— з підборіддя досі скрапувала кров,— Робін пробурмотіла:

— Просто ходімо звідси.

Вона пройшла по розбитому склу з власних окулярів, і вони покинули бар, де всі замовкли й дивилися їм услід.

58

Його слова — найкраща із віддяк

За всі її труди; єдина мить турботи Роки тяжких гризот перемогла отак, Як солодкість змагає смак гіркоти;

Вона забула клопоти скорботи, Що він приніс їй; і тепер про давнє Вже не згадає...

Стоїть навпроти неї лицар славний.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

— Робін...

— Тільки не кажи, що не треба було тебе спинити,— крізь зціплені зуби відповіла Робін. Вони швидко йшли через внутрішній двір. Очі в неї туманилися від сліз. Курці пороззявляли на них роти, а вона намагалася заткати ніздрі, з яких цебеніла кров.— Якби ти його вдарив, ми б там сиділи й чекали на поліцію.

На полегшення Робін, на виході на Ґрін-Парк папараці не чатували, але лячно було, що після влаштованої Страйком сцени вони знову насядуть на агенцію.

— Спіймаємо таксі,— сказав Страйк, охоплений жахом і злістю на Оукдена, батька, пресу й самого себе.— Слухай, ти права...

— Я знаю, що права, дякую! — трохи ошаліло відповіла Робін.

У неї боліло обличчя, а ще незрозуміло було, чому Страйк не попередив її про вечірку Рокбі й чому він узагалі дозволив такому другокласному персонажу, як Оукден, заманити себе туди, не подумавши про наслідки для справи і для агенції.

— ТАКСІ! — загорлав Страйк таким голосом, що Робін аж підскочила. Неподалік почувся тупіт: хтось біг до них.

Під’їхав чорний кеб, і Страйк штовхнув Робін усередину.

— Денмарк-стріт,— гукнув він до водія, і Робін почула крики фотографів. Таксі помчало геть.

— Усе гаразд,— сказав Страйк, визираючи з заднього вікна.— Вони пішки. Робін... вибач, мені так прикро.

Робін дістала з сумочки дзеркало, щоб привести до ладу обличчя, яке сіпав пекельний біль; на верхній губі й підборідді була кров. Схоже, матиме два підбиті ока: обидва швидко набрякали.

— Завезти тебе додому? — спитав Страйк.

Робін злилася на нього й боролася з бажанням кричати від болю; вона уявила, як здивується Макс, коли побачить її в такому стані; знову доведеться жартувати про травми, які вона отримала на роботі в агенції. Також Робін згадала, що давно не купувала харчі.

— Ні, хочу, щоб ти мене нагодував і пригостив якимсь міцним алкоголем.

— Домовилися,— відповів Страйк, радий нагоді надати сяку-таку компенсацію.— Вулична їжа підійде?

— Ні,— саркастично відповіла Робін, вказуючи на свіжі синці під очима,— вези мене в такому вигляді до «Ритцу»!

Страйк почав сміятися, але перестав, шокований станом її обличчя.

— Може, краще в травму поїхати?

— Та що ти верзеш!

— Робін, мені...

— Тобі дуже прикро. Я знаю. Ти казав.

У Страйка задзвонив телефон. Він глянув на екран, вирішив, що Барклей може почекати, і вимкнув звук.

За три чверті години таксі висадило їх у кінці Денмарк-стріт з індійською їжею і парою пляшок. Нагорі Робін одразу пішла до туалету на сходах, де за допомогою туалетного паперу відмила засохлу кров з ніздрів і підборіддя. З потрісканого дзеркала на неї дивилися два червоно-пурпурові пухирі, які виросли навколо очей. На лобі набрякав синець.

Тим часом в офісі Страйк, який зазвичай їв каррі просто з одноразових коробок, приніс різношерсті тарілки, ножі й виделки, а потім, оскільки Робін попросила чогось міцного, піднявся до квартири, де мав пляшку свого улюбленого віскі. У холодильнику була маленька морозильна камера, де він тримав охолоджувальні пакети для кукси й кубики льоду. Останні він заморозив, мабуть, з рік тому: Страйк хоч і любив іноді випити міцного, але загалом надавав перевагу пиву. Вже виходячи з квартири з льодом, він подумав і повернувся ще й по охолоджувальний пакет.

— Дякую,— пробурмотіла Робін, коли Страйк повернувся, і взяла в нього крижаний пакет. Вона сиділа за столом Пат, на місці, з якого колись сама відповідала на дзвінки; Страйк розклав на столі їжу й тарілки.

— Треба переписати графіки на той тиждень,— сказала Робін, обережно прикладаючи пакет до лівого ока,— бо цей кошмар ніяким консилером не замастити. З двома підбитими очима я не зможу стежити непомітно.

— Робін,— знову почав Страйк,— мені просто капець як прикро. Я такий ідіот, я просто... Що будеш — горілку чи віскі?

— Віскі,— відповіла вона,— з льодом.

Страйк налив їм обом по потрійній порції.

— Вибач,— почав він знову, а Робін із задоволенням ковтнула шотландського віскі й узялася до каррі. Страйк сів на псевдо-шкіряний диван з того боку столу.— Менше за все я хотів заподіяти шкоду тобі... Я втратив самовладання, зірвався. Інші діти мого батька кілька місяців дошкуляли мені тією чортовою вечіркою,— додав він, проводячи рукою по густих кучерях, вічно неохайних. Він вирішив, що Робін має право почути це: пояснення якщо не виправдання, чому він так напартачив.— Вони хотіли спільне групове фото як подарунок батькові. Тоді Ал мені сказав, що в Рокбі рак простати... але це йому нітрохи не завадило зібрати чотириста друзів на гульки... Я порвав запрошення і навіть не подивився, де воно все буде. Мав би здогадатися, що Оукден щось задумав, я був неуважний, і...

Він одним ковтком випив половину свого віскі.

— Не може бути виправдань тому, що я на нього накинувся, але все це... ці останні місяці... Рокбі дзвонив мені в лютому. Вперше в житті. Хотів купити зустріч зі мною.

— Купити? — перепитала Робін, притискаючи холодний пакет до другого ока. Згадалося, як Страйк кричав на когось по телефону в кабінеті на Валентинів день.

— Фактично,— відповів Страйк.— Сказав, що відкритий до ідеї щодо того, чим мене підтримати... трохи, бляха, запізнився, років на сорок.

Страйк допив своє віскі. Потягнувся по пляшку й налив собі таку саму порцію.

— Коли ти востаннє його бачив? — спитала Робін.

— Мені було вісімнадцять років. Власне, я бачив його двічі,— відповів Страйк.— Уперше — коли був ще малий. Мама влаштувала на нього засідку, привела мене під студію звукозапису.

Про це Страйк розповідав тільки Шарлотті. Її власна родина була не менш неблагополучна й дивна, ніж його; там траплялися скандали, які хтось інший вважав би епохальними: «Це було за місяць до того, як тато підпалив мамин портрет у коридорі, стіна загорілася, приїхали пожежники й усіх нас вивезли»,— але для Кемпбеллів то був звичний плин життя.

— Я думав, що він хоче мене бачити,— провадив Страйк. Шок від того, що він заподіяв Робін, і віскі, яке обпікало горло, вивільнили спогади, що їх Страйк зазвичай тримав при собі.— Мені було сім років. Я капець як зрадів. Хотів мати ошатний вигляд, щоб він... щоб він мною пишався. Попросив маму одягнути на мене мої найкращі штани. Ми приїхали під студію... у мами були знайомі в музичній індустрії, і хтось підказав, що він там буде... але нас не впустили. Я вирішив, що це якась помилка. Тип на дверях однозначно не знав, що тато хоче мене бачити.

Страйк випив ще. На столі між ним і Робін остигали індійські страви.

— Мама влаштувала скандал. Вони їй саме погрожували, коли під’їхала машина і вийшов менеджер гурту. Він знав мою маму та сказав не влаштовувати публічних сцен. Завів нас усередину, в кімнату біля студії. Менеджер намагався пояснити мамі, що вона вигадала дурницю, дарма прийшла. Якщо треба грошей, то слід говорити через адвокатів. Саме тоді я зрозумів,

що мій батько нас не запрошував. Мама хотіла взяти його штурмом.

Страйк хрипко провадив:

— Я заплакав. Хотів піти звідти... Аж тут — мама й менеджер Рокбі сперечалися на повну силу — зайшов Рокбі. Почув крики, вертаючись із туалету. Мабуть, він там нюхав кокаїн; я тільки потім це зрозумів. Він зайшов уже накручений. Я спробував усміхнутися,— додав Страйк.— Стояв весь у шмарклях, не хотів, щоб тато думав, що я плаксій. Я уявляв, як він мене обійме, скаже: ось і ти нарешті. Але він глянув на мене, як на порожнє місце. Стоїть якийсь малий у коротких штанцях, мабуть, син фанатів. Мені штани завжди були короткі, швидко виростав...

Тоді Рокбі помітив мою маму, і його перекосило. Вони почали сварку. Всього, що вони казали, я вже не згадаю — малий був. Суть була така, що як вона посміла припертися, вона знає адресу адвоката, він достатньо їй платить і не його проблеми, що вона спускає гроші. А тоді Рокбі сказав: «То була просто нещаслива випадковість». Я подумав був — то він про те, що ми випадково потрапили на студію. Але Рокбі глянув на мене, і я зрозумів, що це він про мене. Я — нещаслива випадковість.

— О Боже, Корморане,— прошепотіла Робін.

— Ну,— мовив Страйк,— слід віддати йому належне за чесність. Потім Рокбі вийшов, а ми пішли додому. Потім я ще якийсь час сподівався, що він пожалкує про сказане. Важко було відпустити думку про те, що в глибині душі він хотів мене бачити. Але ні.

До заходу сонця було ще далеко, але в кімнаті поступово ставало темніше. Високі будівлі на Денмарк-стріт о цій порі завжди затіняли приймальню агенції, але детективи не хотіли вмикати світло.

— На другу зустріч,— розповідав Страйк,— я сам домовився з його менеджером. Мені було вісімнадцять років. Я вступив до Оксфорда. Ми багато років не торкалися грошей Рокбі. Суд обмежив право моєї матері ними розпоряджатися, бо вона взагалі не вміла давати раду грошам, тринькала їх навсібіч. Менше з тим... виявилося, що потай від мене тітка й дядько написали Рокбі, що я вступив до Оксфорда. Мама отримала листа, в якому було написано, що з моїм вісімнадцятиріччям його обов’язки щодо нас закінчені, але я можу скористатися грошима, які накопичилися на моєму банківському рахунку.

Я домовився про зустріч в офісі його менеджера. Він прийшов зі своїм давнім адвокатом, Пітером Ґіллеспаєм. Цього разу Рокбі мені навіть усміхнувся. Я більше не був для нього фінансовим тягарем — зате виріс і міг говорити з пресою. Оксфорд явно трохи шокував його. Мабуть, сподівався, що з тим вихованням, яке я отримав, я десь тихо зникну. Рокбі привітав мене зі вступом до Оксфорда і сказав, що в мене є чудовий запас, адже мама не торкалася тих грошей шість чи сім років. А я йому сказав,— розповів Страйк,— щоб запхав ті гроші собі в дупу й підпалив. І пішов.

— Я вчинив як самовдоволений паскудник,— додав він.— Мені навіть на думку не спало, що як не платитиме Рокбі, заплатять Тед і Джоан... і вони платили, а до мене тільки потім дійшло. Але я недовго витрачав їхні гроші. Коли померла мама,— я був на другому курсі,— я покинув Оксфорд і пішов до армії.

— Він тобі дзвонив, писав, коли твоя мама померла? — тихо спитала Робін.

— Ні,— відповів Страйк,— а якщо й так, я про це не дізнався. Він надіслав листа, коли мені відірвало ногу. Мабуть, перелякався до срачки, дізнавшись, що я підірвався. Переймався, що преса про це напише. Щойно я вийшов з Селлі-Оуку, Рокбі знову запропонував мені гроші. Дізнався, що я хочу відкрити власну агенцію. Шарлоттині друзі зналися з його дітьми — від них він про це й почув.

У Робін щось перевернулося всередині, коли вона почула Шарлоттине ім’я. Страйк рідко згадував про її існування.

— Я спершу відмовився. Не хотів брати ті гроші, але більше жодна паскуда не воліла давати позику відставному солдату з однією ногою, без будинку й без статків, на які можна відкрити агенцію. Я сказав його кінченому юристу, що візьму рівно стільки грошей, скільки треба, а потім виплачу позику назад. І саме це і зробив.

— Але то насправді були твої гроші? — спитала Робін, згадавши, як Ґіллеспай що кілька тижнів вимагав у Страйка повернення боргів, коли вона тільки прийшла до агенції.

— Мої, але я їх не хотів. Неприємно було навіть позичати.

— А Ґіллеспай так поводився, ніби...

— Біля багатих і знаменитих завжди крутяться такі, як Ґіллеспай,— відповів Страйк.— Він усю душу вклав у роль ката при моєму батькові. Той старий гад був мало не закоханий у Рокбі — чи в його славу, не знаю. Я досить прямо сказав, що думаю про Рокбі, і Ґіллеспай цього не пробачив. Я наполіг на угоді щодо позики, і Ґіллеспай вимагав її виконання, караючи мене за те, що я прямо виклав свою думку про нього й Рокбі.

Страйк підвівся з дивана, який у відповідь видав звичне пердіння, і взявся до індійської їжі. Насипавши собі й Робін по повній тарілці, він пішов по воду. Сам Страйк уже встиг спожити третю порцію віскі.

— Корморане,— мовила Робін, коли він сів на диван і почав їсти.— Ти ж розумієш, що я ніколи не пліткуватиму про твого батька з іншими людьми? І з тобою про нього не заговорю без твого запрошення, але... ми партнери. Ти міг би сказати мені, що він тебе дістає, і таким чином спустити пару, а не кидатися на свідка з кулаками.

Страйк прожував шматок курки з джалфрезі, а тоді тихо відповів:

— Так, я знаю.

Робін відломила шматочок від наану. Розбите обличчя боліло трохи менше: холодний пакет і віскі кожне зі свого боку притлумили відчуття. І все одно довелося зо хвилину збирати сміливість, щоб сказати:

— Я прочитала, що Шарлотта в лікарні.

Страйк звів на неї очі. Звісно, він пам’ятав, що Робін знає, хто така Шарлотта. Чотири роки тому він напився так, що не тримався на ногах, і розповів їй значно більше, ніж хотів би, про гадану Шарлоттину вагітність буцімто від нього, через яку вони й розійшлися назовсім.

— Так,— озвався Страйк.

І розповів Робін про прощальні есемески, і як він кинувся до таксофону, і як слухав, поки Шарлотту не знайшли на території її дорогої клініки.

— О Боже мій,— вигукнула Робін, відклавши виделку.— Коли ти дізнався, що вона жива?

— Точно знав за два дні, коли про це написали в пресі,— відповів Страйк. Він підвівся, підлив Робін віскі, потім налив ще порцію собі та знову сів.— Але я ще раніше виснував, що вона жива. Погані новини розходяться швидше, ніж добрі.

Запала довга пауза. Робін сподівалася, що Страйк скаже, як почувався, коли Шарлотта втягнула його в свій замах на самогубство, а він — очевидно — врятував їй життя, але Страйк просто їв своє каррі.

— Що ж,— промовила нарешті Робін,— знову ж таки, може, в майбутньому обговорюватимемо такі речі, поки в тебе не стався інфаркт через стрес чи ти не вбив людину, яку треба допитати?

Страйк гірко всміхнувся.

— Так. Мабуть, варто спробувати...

Знову опустилася тиша — тиша, як трохи п’яному Страйкові здалася густою, мов мед, солодкою і заспокійливою... але трохи небезпечною, якщо в неї надто зануритися. Переповнений віскі, каяттям і тим сильним почуттям, про яке завжди волів не думати, Страйк хотів щось сказати про доброту Робін і її тактовність, але всі слова здавалися незграбними, негодящими: хотілося частково відкрити їй правду, але правда небезпечна.

Як сказати: слухай, я стараюся не думати про тебе, відколи ти вперше зняла пальто в цьому офісі? Я стараюся не давати імені тому, що відчуваю до тебе, бо вже розумію, що це забагато, а я хочу спокою від того лайна, яке несе за собою кохання. Я хочу бути сам, необтяжений, вільний.

Але я не хочу, щоб ти була з іншим. Не хочу, щоб ще якийсь негідник затягнув тебе в другий шлюб. Мені подобається знати, що лишається можливість — може, колись...

От тільки все піде не так, бо все завжди іде не так, бо якби я був народжений для стабільності, я б уже одружився. А коли все піде не так, я втрачу тебе назавжди... і те, що ми вдвох побудували,— а це буквально єдине, що я маю доброго в житті, це моє покликання, моя гордість, моє найбільше досягнення,— розпадеться, бо я не знайду іншої людини, з якою буде так приємно робити справу, як приємно робити її з тобою, і все потім буде навіки потьмарене спогадами про тебе.

Якби тільки, подумав Страйк, вона могла зазирнути йому в голову й побачити, що там, вона б зрозуміла, наскільки особливе місце посідає у його думках і почуттях. Страйк гадав, що має їй це сказати, але боявся, що коли скаже — то розмова заведе їх на територію, з якої потім буде важко повернутися.

Але всередині в Страйка було більш як півпляшки чистого віскі, і з кожною секундою в ньому піднімався інший настрій. Уперше він спитав себе: а чи справді він хоче навічно лишатися в рішучій самоті?

«Джоані гадає, що ти врешті-решт збіжишся з тією твоєю напарницею. Як її, Робін?»

Усе або нічого. Або пан, або пропав. От тільки ставки в цій грі будуть такі високі, яких ще не було в його житті; значно вищі, ніж на тій студентській вечірці, коли він заговорив до Шарлотти Кемпбелл, бо хай скільки болю це спричинило потім, тоді Страйк ризикував хіба що невеликим приниженням і цікавою байкою.

Робін, яка з’їла стільки каррі, скільки взагалі могла подужати, тепер змирилася з тим, що не почує про почуття Страйка до Шарлотти. Мабуть, не варто було і сподіватися... але так кортіло знати! Чисте віскі, яке вона випила, зробило вечір м’яким і розмитим, ніби в мряці. Робін було трохи сумно. Мабуть, якби не алкоголь, вона б почувалася просто нещасною.

— Гадаю,— сказав Страйк з фаталістичною зухвалістю повітряного акробата, що стрибає у промінь софіта, а внизу тільки чорна пустка,— Ільза і з твого боку намагалася звести нас разом?

Робін у тінях у протилежному кутку кімнати відчула ніби удар електричним струмом. Щоб Страйк навіть натякнув на ідею третьої сторони підштовхнути їх до романтичних стосунків? Безпрецедентно! Хіба вони не поводилися завжди так, ніби нічого подібного нікому навіть на думку на має спасти? Хіба не вдавали, що певних небезпечних моментів ніколи не було — що вона не ходила перед ним у зеленій вечірній сукні й не обіймала його, стоячи у весільній сукні та знаючи, що і в його голові майнула думка про втечу разом?

— Так,— відповіла нарешті вона.— Я боялася... власне, мені було через це ніяково, бо я сама ніколи...

— Ні-ні,— швидко відповів Страйк.— Я б ніколи не подумав, що ти можеш...

Робін чекала, що він скаже ще щось. Раптом вона гостро усвідомила, що на поверх вище є ліжко, а підніматися туди хвилини дві. І подумала — точно як Страйк: усі мої звитяги й жертви опиняться в небезпеці, якщо я дозволю цій розмові звернути кудись не туди. Наші стосунки назавжди затьмарить ця незграбність, ця ніяковість.

Ба гірше, Робін боялася виказати себе. Почуття, в якому вона не зізнавалася ні Метью, ні матері, ні Ільзі, ні самій собі, має і далі лишатися прихованим.

— Вибач,— мовив Страйк.

Про що це він, подумала Робін. Серце шалено калатало; вона ковтнула ще віскі й тільки тоді спитала:

— Чого ти вибачаєшся? Ти ж не...

— Вона ж моя подруга.

— І моя тепер теж,— сказала Робін.— Я... думаю, вона просто не може стриматися. Бачить, що різностатеві друзі ладнають, і...

— Так,— погодився Страйк, нашорошивши вуха: то ось хто вони? Різностатеві друзі? Не бажаючи полишати тему чоловіків і жінок, він мовив: — Ти мені не розповідала, як минулося досудове врегулювання. Як це він так легко погодився, коли стільки часу тягнув?

— Сара вагітна. Вони хочуть одружитися раніше, ніж вона народить... чи, знаючи Сару, поки вона ще зможе влізти в дизайнерську сукню.

— Чорт,— тихо мовив Страйк, не знаючи, чи сильно Робін засмучена. Він не міг витлумачити її тон, не бачив її як слід: в офісі лежала густа тінь, але світло вмикати не хотілося.— А він... ти такого чекала?

— Мабуть, слід було,— відповіла Робін з усмішкою, якої не побачив Страйк, але від якої у неї заболіло розбите обличчя.— Мабуть, їй набридло, що Метью так тягне з розлученням. Коли він хотів завершити роман з нею, вона лишила в нашому ліжку свою сережку, щоб я знайшла. А тут злякалася, що він не зробить пропозиції, і забула прийняти пігулку. Це ж тільки так жінка може контролювати чоловіка? — спитала вона, на мить забувши про Шарлотту й дитину, яку та буцімто втратила.— Я тепер думаю, що вона йому повідомила про вагітність після першого скасування досудового врегулювання. Метью сказав, то вийшло випадково... може, він і не хотів тієї дитини, коли вперше про неї почув...

— А ти хочеш дітей? — спитав Страйк у Робін.

— Раніше думала, що хочу,— повагом відповіла Робін.— Коли ще гадала, що ми з Метью... ну знаєш, що ми разом назавжди.

Робін сказала це, і до неї повернулися спогади про давні мрії про сім’ю, яка ніколи не існувала, але їй здавалася дуже реальною.

Коли Метью зробив їй пропозицію, вона дуже чітко уявила себе і його з трьома дітьми (компроміс між його родиною, де дітей було двоє, і її, де їх було четверо). Дуже чітко Робін уявляла, як Метью підбадьорює сина, який учиться грати в регбі, як він сам колись; як Метью дивиться на донечку на сцені, бо та грає Марію у шкільному вертепі. Тепер Робін вразило те, наскільки стандартними були ці мрії — ніби очікування Метью стали її власними.

Сидячи в темряві зі Страйком, Робін подумала, що Метью насправді був би добрим батьком для дітей, яких очікує: іншими словами, для хлопчика, який хотів би грати в регбі, чи дівчинки, яка хоче танцювати в балетній пачці. Він би носив їхні фото в гаманці, приходив би до школи, обіймав би їх у потрібну мить, допомагав з домашнім завданням. Метью був не позбавлений доброти: він відчував докори сумління, коли вчиняв погано. Але те, що Метью вважав хорошим, було надто сильно забарвлено думкою інших людей, їхніми судженнями про прийнятне й бажане.

— А тепер я навіть не знаю,— по короткій паузі провадила Робін.— Не уявляю, як я з дітьми виконуватиму цю роботу. Думаю, я буду розриватися... а я більше ніколи не хочу розриватися. Метью завжди насаджував мені почуття провини за цю професію, хотів віднадити: і заробляю я мало, і працюю забагато, і ризикую... а я цю роботу люблю,— затято додала Робін,— і не хочу більше за це вибачатися... А ти? — спитала вона в Страйка.— Ти хочеш мати дітей?

— Ні,— відповів Страйк.

Робін засміялася.

— Що смішного?

— Я виголосила цілу промову, копирсалася тут у власній душі, а ти такий: ні.

— Я не мав би народитися, правда? — спитав Страйк з темряви.— Я — нещаслива випадковість. Не планую повторювати цю помилку.

Знову мовчанка, а тоді Робін суворо сказала:

— Ну, Страйку, не можна собі так потурати.

— Що? — Страйк так здивувався, що засміявся. Коли він пояснив те саме Шарлотті, вона зрозуміла й погодилася. Якось п’яна мати сказала юній Шарлотті, що думала зробити аборт замість її — Тому що... та Господи Боже, хіба можна дозволяти обставинам власного зачаття визначати ціле життя! Якби всі, кого зачали випадково, відмовилися б народжувати дітей...

— Стало б значно краще, правда? — щиро спитав Страйк.— Планета перенаселена. І хай там що, жодна дитина з тих, що я знаю, не надихає мене мати власних.

— Тобі подобається Джек.

— Подобається, але Джек — одна дитина на бозна-скільки. Діти Дейва Полворта... ти знаєш, хто такий Полворт?

— Твій найкращий друг,— сказала Робін.

— Полворт — мій найдавніший друг,— виправив Страйк.— А мій найкращий друг...

На якусь мить він завагався, чи скаже це, але віскі прибрало запобіжники, які він визначив для себе; чому б і не сказати?

— ...це ти.

Робін була така вражена, що їй відняло мову. Жодного разу за ці чотири роки Страйк не казав їй, що вона означає для нього, так прямо. Про симпатію треба було здогадуватися з випадкових зауважень, дрібних актів доброти, ніякового мовчання, вчинків у хвилини стресу. Тільки раз у житті Робін почувалася як нині — і несподіваним дарунком, який збудив це почуття, була заручна каблучка з сапфіром і діамантами, яку вона, ідучи від чоловіка, що подарував її, лишила в його будинку.

Робін хотіла якось віддячити, але якусь хвильку не могла нічого сказати — горло стиснулося.

— Я... це взаємно,— мовила вона, стараючись не виказувати надмірного щастя.

Страйк на дивані неясно відзначив, що на металевих сходах унизу хтось є. Іноді графічний дизайнер з нижнього поверху затримувався допізна. Але здебільшого Страйк насолоджувався тим, що Робін відповіла взаємністю на його зізнання в прихильності.

Не без допомоги віскі він згадав, як обнімав її на сходах на весіллі. Зараз вони найближче за два останні роки підійшли до тієї миті, й повітря стало густим від усього несказаного, і Страйк знову почувався так, ніби стоїть на краю і зараз кинеться в прірву. «Хай лишається як є»,— підказувало йому похмуре «я», що прагнуло самотньої квартири на горищі, свободи, спокою. «Ну ж бо»,— шепотів мерехтливий демон, якого вивільнив віскі. Як і Робін кілька хвилин тому, Страйк чітко усвідомив, що вони сидять за кілька метрів від двоспального ліжка.

Кроки зупинилися за скляними дверима офісу. Ні Страйк, ні Робін не встигли зреагувати, а двері вже відчинилися.

— Світло вирубало, чи що? — спитав Барклей і клацнув вимикачем. Якусь мить усі здивовано дивилися одне на одного, а тоді Барклей сказав:

— Ти просто довбаний геній, Р... дідько, а з обличчям що?

59

Британка войовнича...

...зустріла вельми грубим привітанням Лукавого коханця; гість незваний З сідла злетів, хоч і не мав бажання, 1 враз розчарувавсь в новім коханні, Відчувши вповні, що піддався спіху. Вона ж його лишила без прощання Журитися, бо стало не до сміху, Як необдуманий двобій скінчився лихом.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Моргаючи від яскравого світла, Робін потягнулася по крижаний пакет.

— Страйк мені врізав. Випадково.

— Ісусе,— зронив Барклей.— Лячно уявити, що він може зробити навмисно. Як таке вийшло?

— Моє обличчя потрапило під його лікоть,— відповіла Робін.

— Гм-гм,— озвався Барклей, голодними очима дивлячись на майже спорожнілі коробки з-під індійської їжі.— А це що? Компенсація?

— Саме так,— кивнула Робін.

— Це тому ви не відповідаєте на дзвінки останні три години?

— Чорт, вибач, Семе,— сказала Робін, дістала мобільний і подивилася на екран. Відколи вона вимкнула звук в «Американському барі», мала п’ятнадцять пропущених від Барклея. Так було приємно побачити, що вона не прочитала кілька повідомлень від Морриса, одне — з картинкою.

— Який ти молодець, що сам прийшов,— відзначив трохи п’яний Страйк. Він не знав, радіти чи дратуватися через те, що Барклей перервав момент, але вирішив, що перш за все дратується.

— Жінка забрала малу до своєї мами,— сказав Барклей.— Тож я подумав — принесу благу звістку особисто.

Він поклав собі попадум і всівся на бильце дивана на тому боці від Страйка.

— Взнав я, нащо ШМ їздить до Сток-Ньюїнгтону. Все точно як Робін сказала. Готові до такого?

— Що? — спитав Страйк, дивлячись то на Барклея, то на Робін.— Коли це...

— Трохи раніше,— відповіла Робін,— перед зустріччю.

— Подзвонив у двері,— почав розповідати Барклей,— і кажу, що мені її рекомендував ШМ, чи може вона мені допомогти. Довелося поставити ногу в двері, бо хотіла зачинити просто в мене перед носом. Тоді каже: їй ШМ розповів, що його днями один шотландець з Тауерського мосту зняв. От я подумав — чого тягнути,— провадив Барклей.— Кажу, авжеж, це я. Я друг. Ми знаємо, що ви тут робите. Вам краще поговорити зі мною, якщо не хочете лишитися без клієнта. Тоді вона мене пустила.

Барклей надкусив свій коржик.

— Вибачте, з голоду вмираю. І от вона мене завела до дальньої кімнати. А там воно все.

— Що — воно все?

— Гігантський манеж, який вона зібрала з піни й МДФ,— усміхнувся Барклей.— Здоровезний килимок для зміни підгузків. Пакети з дорослими підгузками. Дитячий тальк.

Страйкові на мить відібрало мову. Робін почала сміятися, але швидко припинила, бо було боляче.

— Старий сердега ШМ кінчає, уявляючи себе немовлям. У неї тільки він і ще один клієнт, отой тип зі спортзали. Більше їй не треба, бо ШМ платить добре. Вона їх одягає. Міняє підгузки. Пудрить їм дупки...

— Та ти жартуєш,— сказав Страйк.— Не може такого бути.

— Може,— відповіла Робін, притискаючи до обличчя холодний пакет.— Називається... секунду, зараз...

Вона відкрила на телефоні перелік парафілій.

— Автонепіофілія. «Індивід відчуває збудження, уявляючи себе дитиною».

— І як ти взагалі...

— Я дивилася на літніх людей, яких на візках вивозили з дому опіки,— пояснила Робін.— Моррис сказав, що вони як діти, хтось, мабуть, і в підгузку... і в мене щось клацнуло в голові. Я бачила, як вона купує в супермаркеті тальк і соски, але ми жодного разу не бачили, щоб у тому будинку бували діти. І ще оцей жест, коли вона плескає їх по голівці, ніби то не дорослі чоловіки, а малі діти...

Страйк пригадав, як стежив за менеджером зі спортзали, і той вийшов з будинку Елінор Дін, затуляючи обличчя рукою, ніби мав у роті щось таке, що хотів приховати.

— ...і ті великі коробки з чимось дуже легким усередині,— провадила Робін.

— То памперси для дорослих,— пояснив Барклей.— Що сказати... вона нормальна жінка. Зробила мені чай. Про шантаж вона знає, але є цікавий момент: вони з ШМ не думають, що Мутний справді в курсі, що там діється в її домі.

— Як це?

— Менеджер зі спортзали бовкнув був Мутному, що знає велику рибу з його компанії. ШМ і той тип іноді разом сидять у манежі. Ніби вони разом у яс... у ясл...

Барклей почав дико реготати. Страйк приєднався. Робін притиснула пакет до обличчя і собі засміялася. Десь хвилину всі аж ревли зо сміху, уявляючи, як двоє дорослих чоловіків у підгузках сидять у своєму манежі.

— ...у яслях,— фальцетом договорив Барклей, витираючи сльози.— Хай мене покрасять, чого тільки не буває! Отже, той тюхтій ляпнув Мутному, а Мутний, знаючи, що ШМ зроду не був у спортзалі й живе на іншому кінці Лондона, почав питати — і бачить, що тип якось нервує. Тож Мутний простежив за ШМ. Побачив, як він заходить до Елінор і виходить від неї. І дійшов очевидного висновку: вона повія.

Тоді Мутний заходить до кабінету шефа, зачиняє двері, називає адресу Елінор і каже, що знає, чим він там займається. ШМ мало не обісрався, але ж він не дурний. Він здогадався, що Мутний подумав про звичайний секс, але боїться, що той почне копати. ШМ, бачте, знайшов Елінор в інтернеті, де вона в якомусь кутку даркнету рекламувала свої послуги. ШМ боїться, що Мутний піде шукати, що там насправді, коли він скаже, що йдеться не про секс... і якщо хтось дізнається, чим він там займається, ШМ одна дорога — на Тауерський міст.

— І оце вже геть не смішно,— додав Барклей уже тверезо.— Хлоп зі спортзали тільки пару місяців тому зізнався ШМ і Елінор, що це він бовкнув зайве Мутному. І мало не віку собі готовий вкоротити за те. Елінор прибрала оголошення, але інтернет нічого не забуває, тож користі з того... Найгірше те, що, за словами Елінор зі слів ШМ, Мутний — той ще жевжик. ШМ їй про нього все розповів. Виявляється, що Мутний занюхується коксом просто на роботі, а ще мацає свою секретарку, а ШМ нічого не може зробити, бо боїться. То,— закінчив Барклей,— що робитимемо, га? Скажемо правлінню, що ШМ не влазить у штани, бо в нього під ними памперс?

Страйк не усміхнувся. Він випив чимало віскі, і думати це не допомагало. Першою заговорила Робін.

— Так, ми можемо сказати все правлінню і прийняти, що тим самим зруйнуємо кілька життів... або можемо дати їм розірвати наш контракт, нічого не сказавши, і нехай Мутний далі шантажує ШМ... Або...

— Так,— похмуро мовив Страйк,— ось питання, правда? Де третій варіант, щоб і Мутного вивести на чисту воду, і ШМ не кинувся в Темзу?

— А схоже, що Елінор підтримає ШМ,— спитала Робін у Барклея,— якщо він скаже, що йдеться про адюльтер? Дружина ШМ, звісно, не зрадіє.

— Так-так, Елінор його підтримає,— кивнув Барклей.— Це в її інтересах.

— Я б дуже хотів прищикнути Мутного,— сказав Страйк.— Клієнти будуть дуже раді, якщо ми позбудемося Мутного, а компанію не протягнуть по газетах... а це станеться, якщо дізнаються, що голова правління любить тальк на дупі... Якщо секретарка піддається

сексуальним домаганням,— провадив Страйк,— і бачить, як він на роботі нюхає кокс, чого не скаржиться?

— Боїться, що не повірять? — припустила Робін.— Чи боїться втратити роботу?

— А можеш,— звернувся до неї Страйк,— подзвонити Моррису? Він ще має контакти дівчини. А ти, Барклею,— додав Страйк, з третьої спроби підвівся з дивана й рушив до кабінету,— ходи сюди, треба переписати графік на наступний тиждень. Робін не може стежити за людьми, поки в неї такий вигляд, ніби щойно витримала три раунди з Тайсоном Ф’юрі.

Чоловіки зайшли до Страйкового кабінету. Робін лишилася сидіти за столом Пат, думаючи не про те, що розповів їм Барклей, а про ту хвильку до його приходу, коли вони зі Страйком сиділи в напівтемряві. Згадка про те, як Страйк сказав, що вона — його найкращий друг, подарувала відчуття неймовірної легкості — ніби якийсь тягар, про який Робін навіть не знала, зник назавжди.

Якусь мить потішившись цим відчуття, Робін дістала мобільний і подивилася повідомлення, які надіслав Моррис. У першому було одне слово — «лол» — і картинка з написом: «Поліція виявила склад підробної віагри за допомогою службових імпотентів». У другому повідомленні — питання: «Не смішно?»

— Ні,— буркнула Робін.— Не смішно.

Підвівшись, вона набрала Морриса й почала однією рукою прибирати тарілки й коробки, другою тримаючи телефон біля вуха.

— Доброго вечора,— швидко взяв слухавку Моррис.— Дзвониш сказати, що трапився службовий імпотент?

— Ти за кермом? — Робін проігнорувала дотеп.

— Пішки. Будинок для старих щойно зачинили на ніч. Я, власне, неподалік офісу, збираюся підмінити Гатчинса. Він під «Плющем», стежить за бойфрендом міс Джоне.

— Нам треба контакти секретарки Мутного,— сказала Робін.

— Що? Нащо?

— Ми дізналися, чим він шантажує Шефа, але,— вона завагалася, уявивши, скільки жартів на тему ШМ доведеться витерпіти, якщо сказати Моррису, що робить для нього Елінор Дін,— там нічого кримінального, і ніхто не постраждав. Хочемо ще раз поговорити з секретаркою Мутного. Потрібні її контакти.

— Ой, краще до неї не повертатися,— сказав Моррис.— Погана ідея.

— Чому? — спитала Робін, опускаючи порожні упаковки в смітник і стараючись не супитися, бо було боляче.

— Бо... бляха,— сказав Моррис, який зазвичай не лаявся в розмовах з Робін.— Це ж ти сказала, що не треба її чіпати.

За спиною Робін у кабінеті Барклей засміявся у відповідь на щось, що сказав Страйк. Втретє за вечір Робін відчула біду.

— Соле,— мовила вона,— ти що — з нею зустрічаєшся?

Він відповів не одразу. Робін зібрала тарілки зі столу й віднесла у раковину, чекаючи на його відповідь.

— Та ні, звісно, ні,— відповів він і спробував засміятися.— Я просто думаю, що це погана ідея. Ти сама раніше казала: їй є що втрачати...

— Але цього разу ми не будемо просити її підставити Мутного...

— Мені треба про це подумати,— заявив Моррис.

Робін понесла до раковини ножі й виделки.

— Соле, це не предмет для обговорення. Нам потрібні її контакти.

— Не знаю, чи вони в мене лишилися,— відповів Моррис, і Робін зрозуміла, що він бреше.— А де зараз Страйк?

— На Денмарк-стріт,— відповіла Робін. Не бажаючи слухати жарти про себе й Страйка в темному офісі, вона спеціально не сказала, що теж там.

— Гаразд, наберу його,— мовив Моррис і, не даючи Робін слова сказати, обірвав дзвінок.

Випите віскі й досі діяло як анестезія. Робін знала, що навіть якби була зовсім твереза, то тільки дужче розсердилася б на новий випадок, коли Моррис поставився до неї не як до партнера у фірмі, а як до Страйкової секретарки.

Увімкнувши воду в тісному кухонному кутку, вона почала мити тарілки й виделки. Соус від каррі стікав у отвір раковини, а думки Робін знову повернулися до тої хвильки перед приходом Барклея, коли вони зі Страйком сиділи в напівтемряві.

Внизу по Чаринг-Кросс-роуд проїхала машина, з якої лунала пісня Рити Ори «І will never let you down» — «Я ніколи тебе не підведу». Робін почала тихенько підспівувати:

Tell me baby what we gonna do I’ll make it easy, got a lot to lose [12] ...

Робін заткала отвір пробкою і почала наповнювати раковину, видушила на посуд трохи мила. Наспівуючи, вона кинула погляд на горілку, яку купив Страйк, але ні він, ні вона не пили. Згадалася горілка, яку Оукден украв на барбекю в Марго...

You’ve been tired of watching me Forgot to have a good time[13]...

...і заявив, що не підливав її у пунш. Але Глорії стало зле... І щойно Робін набрала повітря в легені й хотіла гукнути до Страйка, що має нову ідею, дві руки зімкнулися на її талії.

Двічі за життя Робін чоловіки нападали на неї ззаду; без жодної думки вона одночасно сильно наступила підбором на ногу чоловікові в себе за спиною, потилицею вдарила його в обличчя, схопила ніж — і розвернулася. Руки зникли з її талії.

— ДІДЬКО! — закричав Моррис.

Робін за шумом води та власним співом не чула, як він піднявся сходами. Моррис зігнувся, тримаючись руками за обличчя.

— ДІДЬКО! — знову крикнув він і прибрав руки. Стало видно, що з носа в нього цебенить кров. Він покульгав назад — на черевику виднівся слід від підбора Робін — і упав на диван.

— Що тут діється? — спитав Страйк. Віг вибіг з кабінету й перевів погляд з Морриса на дивані на Робін, яка досі стискала ніж. Робін закрутила крани, важко дихаючи.

— Він мене схопив,— сказала вона. З-за спини Страйка вийшов Барклей.— Я не чула, як він зайшов.

— То... був... жарт... дідько! — сказав Моррис, дивлячись на кров у себе на руках.— Я просто хотів тебе налякати... бляха-муха...

Але адреналін і віскі раптом розбудили в Робін такий гнів, якого вона не відчувала з того вечора, коли покинула Метью. В голові паморочилося. Вона посунула на Морриса.

— Ти б підкрався до Страйка, хапав би його за талію? Ти лізеш обнімати Барклея? Ти їм надсилаєш фотки свого члена?

Запала мовчанка.

— Ах ти ж сучка,— сказав Моррис, притискаючи долоню до носа.— Ти ж обіцяла не...

— Що-що він зробив? — спитав Страйк.

— Надіслав мені фото свого прутня,— різко відповіла Робін і знову насіла на Морриса.— Я тобі не шістнадцятирічна етажерка, яка боїться сказати «годі». Не хочу, щоб ти мене торкався, зрозумів? Не смій до мене лізти з поцілунками...

— Він тобі надіслав...— почав Страйк.

— Я тобі не казала, бо ти й так був у стресі,— сказала Робін.— Джоан помирала, ти мотався між Корнволлом і Лондоном, я не хотіла тебе обтяжувати... але з мене годі. Я з ним не хочу більше працювати. Нехай забирається.

— Та Господи Боже,— знову почав Моррис, витираючи ніс,— я просто пожартував...

— Друже, навчися вже розуміти ситуацію,— порадив Барклей, який стояв під стіною, склавши руки на грудях, і дуже тішився.

— Не можна мене отак вигнати через...

— Ти — підрядник,— сказав Страйк.— Ми просто не поновимо твій контракт, та й по тому. Твоя угода про нерозголошення залишиться в силі. Одне слово про те, що ти дізнався, поки тут працював, і я зроблю так, що на жодну детективну роботу тебе більше не візьмуть. А тепер забирайся геть з офісу.

Моррис підвівся. Очі в нього було дикі, з ніздрі крапала кров.

— Зрозуміло. Хочеш, щоб лишилася вона, бо в тебе на неї стоїть, зрозуміло.

Страйк зробив крок уперед; Моррис позадкував і мало не впав на диван, перечепившись.

— Зрозуміло,— повторив він.

Він розвернувся і вийшов з офісу, ляснувши по собі скляними дверима. Поки двері вібрували, а кроки Морриса дзвеніли по металевих сходах, Барклей відштовхнувся від стіни, забрав у Робін ніж, який вона так і тримала, і кинув його в раковину до решти брудного посуду.

— Мені цей пришелепок ніколи не подобався,— заявив він.

Страйк і Робін перезирнулися, тоді глянули на витертий ковролін, де лишилося кілька крапель Моррисової крові.

— Ну ось,— сказав Страйк, плеснувши в долоні.— Як вам ідея: хто перший зламає носа Барклею, той сьогодні переміг?