Безодня

Мис Доброї Надії

Дівчинка ледь продерла очі. Їх продуло, так наче вона сиділа десь на протязі — очі повнились кислицями, ніби гноєм. Хоча то цілком міг бути і гній. Хоч би про який протяг йшлося, він однозначно був меншим лихом, ніж цей вітер. Мала відкривала очі, кліпаючи ними, наче хлюпаючи в каші з білої жижі. Але в них миттю залітав пісок, і вона навіть не жмурилась, а просто піднімалася з холодної землі навпомацки із заплющеними очима. Дівчинка розгледіла якийсь дім віддаля, але не так, щоб дуже. Розвернулась, аби стати по вітру, щоб він дув їй у спину, й аж йойкнула, до того ж голосніше, ніж хотіла. В обрій врізалося холодне північне море. Посивілі хмари гостро вирізьблялися за білим сухотним сонцем, вкладаючись на непригладжене плесо морської лінії спати. Хвилі бігли й бігли і набігали одна на одну, і придушували одна одну, притоплювали, задихаючись білою піною на кінчиках своїх нетривких, миттєвих життів. Далі вони, добігаючи берега — прямовисної скелі, з виводком смертоносних дітей-каменів, що рясно розляглися в підніжжі матері-мису, — розбивалися об нього в останній вияв життя, зрештою, як і перший, — у крик.

«Де я?» — подумала дівчинка. І справді, де? Але жодна звивина, жоден нейронний контакт не сколихнувся від цієї її думки. Мозок, як і душа, й серце мовчали. Ніби пустота огортала її з усіх боків утробним ніжним материнським теплом. Ніщо не прокидалося в маленькій голові, обрамленій сплутаним каштановим волоссям, що його рвав на пасма вітер, ніби хотів зірвати й розвіяти над Мисом.

Дівчинка розвернулась, кутаючись у кволенький плащик, що тріпотів безвольною ганчіркою на вітрі, намагаючись зірватися в прірву. Вона прикрила очі й пішла вбік будинку, лиш іноді позираючи, щоб перевірити напрямок руху. Її компас, схоже, не тримався чітко прокресленої мозком лінії як найкоротшого маршруту з точки А до точки Б, її постійно зносило вправо, вбік іще одного урвища.

Дитина вдихала повітря, і воно, здавалося, обпікало, було неприємним, наче її гортань ніколи раніше не турбував цупкий зв’язок вуглекислого газу, кисню й азоту. Холод пронизував до кісток, минаючи безвольну ганчірку-плащик і легеньку вицвілу сукенку блакитних тонів, що сягала самих п’ят. Коли дівчинка врешті додріботіла своїми куцими дитячими ніжками до воріт будинку, ті здалися їй велетенськими.

«Тут мають жити велети й дракони», — подумала вона, налягаючи всім своїм м’яким тільцем на ворота, щоб потрапити всередину.

Будинок, що здалеку здавався рибальською хатинкою, зблизька виглядав понурим і покинутим. Складений із почорнілих дерев’яних балок, він здіймався посеред просторого двору помешканням не велетів, але відьом, які нічому й ніколи не дивуються, як перезрілі тисячолітні секвої, що височились непрохідним лісом поза домом. З ворітьми не вдалося, й дівчинка протислась у щілину між ними та непривітним парканом із частоколу й побачила на подвір’ї десятки кролячих кліток. Незграбні, неоковирні, зроблені чи то наспіх, чи спеціально так само грубо, як і паркан та дім, з товстої поржавілої сітки, наче кролі були вовками й могли перегризти щось тонше, а згори накриті так-сяк припасованим рубаним шифером. Ці клітки ховали від світу запечатаних сюди лишайних, поскубаних чорно-сірих кролів із червоними злодійкуватими очима. Дівчинка наблизилась до кліток, позазирала крізь дірки в потужних сітках — кролі цілими своїми кодлами шугалися від неї, ніби досі не бачили ніяких людей. Дикі й скуйовджені, вони почали вищати, топтати одне одного, намагаючись забитися в якомога віддаленіший куток — і так вони стали схожі на один до смерті наляканий організм із брудного хутра, різців та пазурів.

Дівчинка попрямувала до дверей. Величезні, зроблені із суцільних дощок старезного дерева, вони також не додавали привітності цій оселі. Мала постукала у двері за допомоги міцно прибитого до них залізного кільця й відійшла, про всяк випадок, зі сходів вузького ґанку, щоб, принаймні, охопити поглядом того, хто міг би бути настільки великим і потужним, аби ці двері відчиняти й зачиняти щодня. Вітер надував її плащик, наче вітрила маленького корабля, готового чкурнути між незворушних фьордів геть у відкрите море. Але ніхто не відчинив. Свистів вітер, чухалися кролі, та ніхто не порався в домі, не вставав, не кректав, не йшов до дверей, навіть не дихав.

Дівчинка знову підійшла впритул, постукала залізним кільцем іще раз, потім ще раз і припала вухом до холодного дерева. Здавалося, вона чула, як рухаються, тривожаться й живуть усередині міцної породи, в деревині, колонії термітів, як переливаються з епіцентру стуку до країв дверей цілі венозні магістралі комашиних потоків. Дівчинка чула, як течуть ріки десь дуже далеко, як стогне напружене повітря в полях за лісом, як чухмаряться кролі, як виє вітер, заповзаючи до шпарин дому, як стукає в скронях, ближче до вух, її власне серце, але нічого, нічого такого, що ознаменувало б наявність життя там — за цими глухими почорнілими дверима. Тоді вона взялась за залізне овальне кільце, що ошпарювало холодом і шерепатістю іржі впивалося в маленькі ніжні руки, й потягла на себе з усіх своїх дитячих сил. Двері, гальмуючи об прорізаний давно-давно поріг, піддалися. Й крізь утворену шпарину дівчинка протислася всередину дому.

— Добрий день! Є тут хто?! — гукнула вона в просторий незатишний коридор, що переходив у величезну кухню.

— Я зайшла до вас, там страшенний вітер! Ау?! — прокричала затим і, самотіючи посеред велетенського дерев’яного дому, додала вже зовсім пошепки: — Ну хоч хто-небудь.

Але тільки вітер зрешечував своїм гулом дім у шпаринах потужних дощок.

І раптом дівчинку пройняв страшенний холод та скрутив гострий біль у животі. Вона впала на підлогу, обіймаючи коліна, завила і стислась у зиготу якогось єства — не людина, не тварина, просто живий кавалок тіста, не годний ні до думок, ні до розмноження, ні до смерті. В її свідомості застробоскопила реальність, голову стисло й потягло виблювати все, чого й так не було всередині — насмішка живої матерії, тіло окремо від духу показувало, яким жорстоким і болючим може бути існування.

«Не треба, будь ласка, не треба!» — прокричала дівчинка. І щойно ці слова злетіли з її вуст, як її скрутило ще більше, а в голові зазвучав чийсь чужий голос. Вона розплющила очі і в спалахах спазмів побачила цвяха, що валявся поряд. Дотяглася до нього, випроставши тоненьку ручку, й почала нашкрябувати щось на підлозі. Щойно ж вишкрябла послання, її різко відпустило, і знесилене тіло розслабилось, а сама вона відключилася.

Коли дівчинка знову розплющила очі, стояла вже глупа ніч. Погляд застилала темрява, й малій могло здатися, що вона осліпла, якби не самотня запалена свічка на височенному столі. Дівчинка хутко підвелася, гукнула в темряву:

— Хто тут? — і не почула жодної відповіді, окрім шарудіння сонних кролів знадвору.

— Тут хтось таки є! Ви запалили свічку. Де ви? Де я? Хто я?! — почала сколихувати глупу ніч дівчинка.

Але нічого. Нічого такого, що можна було би прийняти за присутність бодай когось живого, окрім неї й недоумкуватих кролів, — нічого не відлунювало, не звучало, не шепотіло, не билося, не дихало й не жило в цих дерев’яних стінах. Тоді дівчинка зіп’ялась на ноги, надто різко, щоб не впасти знов. Закрутилось у голові, й вона присіла на місце свого нещодавнього скніння. Долі були нашкрябані якісь слова. Вона не могла розібрати власних каракулів і не могла вичленувати з пам’яті змісту того, що промовляв їй голос. Мала підвелася знову й похитнулась, завалюючись набік. Добре, що в темряві погляд чіплявся за джерело світла й не гуляв, не плутався уламками реальності, замкненої в стінах дому. Вона підійшла до столу, стала навшпиньки й ні — дістала тільки його краю. Тож пішла тягни-штовхай підсувати громіздкого стільця під потрібний край столу. Хто міг сидіти на таких стільцях? Хто міг їх запросто перетягувати туди-сюди, коли потрібно міняти свічки в лампах під стелею? Хто міг узагалі без стільця діставати тої височенної стелі? Хто б міг, його тут не було, й нікого не було. Мала забралася на стільця, сіла на нього, переводячи подих, і легко дісталася кимось дбайливо запаленої свічки.

«Мене люблять, мене напевне люблять, якщо запалюють такої ночі для мене свічку», — подумала дівчинка й підтягла свічку в мідному підсвічнику до себе, поближче до краю.

Тепло вогню струменіло поверх білого стовпчика з грубого воску й жиру. Дитина почала зазирати в нього, вдивлятися, як у рідного, як у свого єдиного співбесідника.

— Хтось запалив тебе, хтось думав про мене, — проказала вона, й блакитні її очі здавалися пронизливо іскристими посеред цієї безконечно самотньої ночі.

Дівчинка раптом зрозуміла, що тут — на довгі-довгі милі навкруги — нікого нема. Присутність голосу й духу, яку вона відчувала од самого того моменту, коли розплющила вперше очі, покинула її. Тут була лишень вона з вогником, і за стіною кролі. Мала простягла долоні до свічки, наче хотіла взяти ними вогонь, відірвати його від воскового кореня й понести, сховати десь у нетрях дому разом із собою. Свічка й гріла, й обпалювала. Дівчинка взяла її й поставила на стільця, потім злізла сама й пішла читати власні каракулі.

На підлозі було вишкрябано погано зрозумілим почерком: «Нагодувати. Пробачити. Відвести на Мис». Кого нагодувати, кого пробачити, куди відвести — дитина не розуміла. Та все ж стало легше — вона тут не була сама, хтось щось від неї хотів.

Дівчинка, надто стомлена, щоб думати далі над усім цим, почимчикувала зі свічкою в руках углиб дому. За вітальнею-кухнею розпласталася велика простора кімната, щось на кшталт спальні. Її стіни з дерев’яних дощок стугоніли шпаринами й дрібними дірками, виїденими не то термітами, не то щурами. Вітер посвистував по кутках. Збоку виступав велетенський, як і все тут, камін, а перед ним лежав посірілий матрац з несвіжою постіллю. В кімнаті на стільцях мала познаходила шкури якихось тварин та жорсткі кусючі верблюжі ковдри. Поставила свічку на прикамінний виступ і все це по черзі згребла собі на ліжко.

Потому закуталась у ковдри й шкури, лишивши назовні тільки свого носа, — крихітне звіря, вона хутко віддалася світлому й доброму сну.

В її сні жінка, яку чоловік називав Мартою, а вона його Віктором, ходила в легкій напівпрозорій білій сукні туди-сюди, час від часу потрапляючи до променів вечірнього серпневого сонця — жовтого, теплого, останнього. Контури її тіла вирізьблялися в мішкуватій безформній сукні. Марта всміхалася і все повторювала: «Віктор, мій мандрівник, Віктор». Повторювала таким глибоким, низьким, посрібленим пристрастю голосом, що від цих слів усе її єство наповнювалося жовтогарячими океанами ніжності.

— Вікторе, — прошепотіла вона, підходячи впритул і розсуваючи його коліна своїми тонкими, наче недооформленими, підлітковими ногами.

— Марто, — шепотів він, беручи її обома руками за сідниці, притискаючи низ її живота до своїх губ.

Жінка розстібнула його штани, він підвівся, щоб вона приспустила їх і могла сісти на нього згори. Марта пустила руку собі в проміжину й направила його член у себе, трохи побалансувала над ним, лиш ледь торкаючись ніжністю своєї плоті його напруженої здибленої голівки. Потім сіла, пливучи спраглим поглядом, на нього й занурилась до океану звуків та почуттів.

Рухаючись повільно, повільно підводячись та повільно опускаючись, щоб відчути кожен порух Віктора в собі, Марта почала, задихаючись, говорити: «І так буде завжди. Я завжди кохатиму тебе, навіть якщо богиня Сонця не встане більше, а зорі, сестри її, не розплющать свої очі на небосхилі. Я все одно завжди кохатиму тебе».

Віктор впивався руками в її сідниці, оголював її груди, цілуючи їх, вдихаючи її слова разом із поцілунками. А потім полинуло світло, потоки терпкого солодкуватого світла, що заповнювали Марту зсередини й досягали самого її сонячного сплетіння. Там горіла прекрасна квітка із тисячами золотих пелюсток.

Марта лежала горілиць, гола і втомлена, млосна, від спраги облизуючи шорсткі губи, й казала:

— І що далі?

— Далі? — перепитав Віктор.

— Тобто тепер, — засміялася Марта.

— Тепер? А тепер у нарешті нашому домі настане тепер, — він кусав її за вухо.

— Пройдисвіт, не заговорюй мені зуби, я на цілий рік відклала роботу над дипломом.

— Ну що ж, ти продовжиш свою наукову роботу, а я продовжу будувати кораблі. І так ми будемо жити. Я ходитиму на базар і купуватиму рибу. По суботах у нас буде рибний день.

Марта всміхалась і перебивала його.

— Цур, я готуватиму салат. Я не вмію готувати рибу, тож за мною салат. Ми запрошуватимемо друзів на вечерю?

— В суботу? — дивувався Віктор. — Ні, в суботу ми нізащо не випхаємо їх із дому. Я маринуватиму баранячу ногу на неділю. А в суботу ми будемо тільки вдвох чи коли-небудь утрьох. Але друзів треба запрошувати в неділю — щоб вони не засиджувалися й пошвидше бігли додому, на низькому старті.

— І всю суботу ми будемо кохатися, — казала Марта, різко підводячись і цілуючи його в губи.

— А тебе стане? — питав Віктор.

— Мене? Завжди... — ніжно шепотіла Марта.

Дівчинка прокинулась, їй було ніяково від свого сну. Вона не знала ні цієї Марти, ні цього Віктора. Підвелась на ліжку — все лишалося на своїх місцях: вона в домі, дім на Мисі, Мис над морем, море під небесами. І навіщо вставати такого сірого сухотного ранку? Мала всю ніч вовтузилась у шкурах і ковдрах — у неї з’явилися кубла на голові, наче якісь умілі майстрині всю ніч валяли з її волосся чагарники й дикі квіти. Дівчинка поглянула перед себе й дивилася так довго — на випростані й куці ноги, які й мають бути в дітей, — мала часу, щоб просто так сидіти й дивитися.

Потім стягла одну з кусючих ковдр із диким ворсом, вкуталася в неї з головою, трикутничком заламуючи над маківкою, як хатку. Хатка йшла хатою й тягла за собою свої подоли. Ногам було дуже холодно. Дівчинка сумно роздивилася спальню, що її за таку загалом нічого, окрім несвіжого посірілого матраца, й не видавало. Кімната як кімната, така сама, як кухня-вітальня, тільки не кухня й не вітальня, а просто кімната як кімната з каміном.

Хатка з верблюжої ковдри полопотіла на кухню й засміялася. Дівчинка уявляла, що там хтось буде, але цей хтось так швидко тікає й так майстерно ховається, що знайти-зловити його немає найменших шансів. Тупотіла ногами, шурхотіла своїм шерстяним вігвамом з кімнати до кімнати, забиралась під стіл, і ніхто їй слова поганого, як і хорошого, звісно, не сказав. Знайшла тумбу з матерією, поряд із посірілим матрацом, і все звідти повикидала — все, як тхір чи кіт, передніми руками-лапками повигрібала на підлогу і сміялась. Там дівчинка знайшла грубі кавалки тканини й пообмотувала ними обидві свої ноги, позав’язувала шматки, наче сандалі, навколо стопи мішковинними мотузками. Знайшла довгу спідницю й штани. Штани не взяла, а в спідниці проробила рукава-дірки, й вийшов светр.

Ось така, вся запакована, мала налягла на двері й відчинила їх знову, тепер назовні, лишаючи світлі свіжі рани внизу, на дощатому ґанку.

Вітер і не думав вщухати. Заповз дитині в кубла волосся й оселився там, підіймаючи час від часу скуйовджені вихри в сіру вись. Дівчинка підійшла до кліток із кролями. Кролі вили й вищали. Блюдця в клітках були без води, лежало недогризене капустяне листя. Обійшла дім, за ним знайшла сарай, там валялися качани капусти, замерзлі покорчені голови буряків, товста морква з бородатим корінням. Дівчинка набрала доверху в свої маленькі схрещені ручки капустяних та бурякових голів і понесла їх до кролячих кліток.

Коли вона відкривала шиферні дахи, тупі кролі збивалися докупи, дерлися одне на одного, ховаючись якомога далі в куток. Мала кидала їм капустяне листя й зморщені буряки. Звірі перетворювались то в тій, то в цій клітці на безформну живу масу, що з неї стирчали ноги, різці та вуха. І все те сопіло, шморгало, десятками очей кліпало, короткозоро мружилось, не розуміючи ні цього світу, ні якогось іншого.

«Кролі, ви такі тупі», — промимрила дівчинка й відчула, що ці самі кролі, якщо й не розуміють, то, принаймні, стовідсотково знають, що вона тут, що вона жива.

На задньому дворі в покришеній інеєм траві стояв обмерзлий колодязь. Відро з гуркотом і передзвоном сталевих ланцюгів полетіло донизу, вдаряючись об кам’яні стінки й лунко стогнучи, і десь не так глибоко, як могло здатися, брязнуло об воду, потонуло. Дівчинка глянула вниз — чорна темінь. Вона плюнула кілька разів довгою тягучою слиною, а потім зауважила, що не варто туди плювати, бо це ж очевидно. Очевидні речі приходять у голову завжди запізно. «Зрештою, що кролям станеться?» — думала дівчинка, докладаючи недитячих зусиль, щоб викрутити заіржавілою корбою відро води нагору.

Нести повне відро теж було непросто. Півбіди відв’язати від нього ланцюга, півбіди — не впустити назад у колодязь, хоч би як хотілося погратися, а заодно й поприв’язувати ганчірок до ланцюга, щоб виміряти, яка ж насправді тут глибина? Все то було півбіди. А от нести це відро, що його для того доводилося всіма скупими силами підтягати до підборіддя, перегинаючись назад, це вже була повноцінна така собі біда-біда.

«Біда-біда», — повторювала дівчинка, вихлюпуючи воду то тут, то там, а все більше собі на саморобні чуні з густої шерсті, що намокали й не були вже ні теплими, ні такими, як із шерсті.

Ще важче виявилося наливати всім тим кролям воду.

«Може, хай би повиздихали?» — подумала дівчинка, й відразу ж передумала: окрім цих кролів — поряд хтозна в радіусі скількох кілометрів — певне ж, немає жодної живої душі.

Вона сиділа біля кліток натомлена, гризла капусту, позирала на тварюк, міркуючи, що вони взагалі-то м’ясо. Але як, як із от такого худого-тупого-неприємного створіння, що, знай собі, тільки жує та вищить, робиться смачна запашна вечеря у вигляді запеченого кролика в сметані? Ні, дівчинка цього не знала й продовжувала гризти капустяне листя.

Потім піймала найкомунікабельнішого кроля, що той, принаймні, не кричав несамовито, коли вона брала його на руки, й почимчикувала, цупко тримаючи за вуха.

Дитина стояла, витягнувши руку з кролем над Мисом, вітер скуб її кошлате волосся. Кріль видирався, як міг, нервово намагаючись дістати, намацати задніми лапами якусь уявну подобу ґрунту, хоч він напевне не бачив той самий на півночі занурений у себе горизонт: море, яке з’їло небо, яке з’їло море, яке, своєю чергою, з’їло море. І хоч дуже ймовірно і, швидше за все, так і було — всього цього кошмару кріль не бачив і не розумів, — але напевне відчував, що під ним до сотні стрімких скелястих метрів та щедро пророслий частокіл зі щербатого каміння. Кріль видирався, а дівчинка сміялась, вона думала, який же він дурний: що сильніше пручатиметься, то ймовірніше вона його впустить. Це точно. Це точно. Раптом малу кольнуло в саме серце, і вона рвучко забрала кроля з-над безодні й притисла до грудей.

«Тихо-тихо, я більше не буду», — проказала дівчинка кролеві, чиє серце в нарощувальних темпах децибел от-от мало б розлетітися на шматочки.

Мала занесла кроля в дім — вона відчувала себе винною й хотіла, щоб кріль її пробачив і став найкращим другом, щоб пережита разом вина й загроза неминучої смерті зблизила їх, як нікого в цьому світі. Але кріль тільки перестрибував з місця на місце по дощатій підлозі й відкладав купки свого кролячого лайна — від зазнаної травми він почав неконтрольовано дефекувати й тут і там, і тут і там. І не було жодної можливості взяти його до себе в ліжко, аби не бути обгадженою у своїх найтепліших пориваннях віднайти трохи дружби на цьому Богом забутому Мисі.

Дівчинці нічого не лишалося, як віднести кроля назад у клітку й більше не брати на руки гівнюка, чий сфінктер повністю втратив будь-який зв’язок із керівним центром самого кроля.

День заходився вечоріти. Важкі хмари опускалися нижче, збивалися в щільну матерію, наче й не з невагомих випарів води вони зіткані, а вирізані з отруйного свинцю.

«Нагодувати. Пробачити. Відвести на Мис», — повторила про себе перед сном, наче молитву, дівчинка, не розуміючи, ані що воно означає, ані що їй тут робити далі, й заснула.

На ранок вона так само піднялася з ліжка, вичухуючи з очей свербіж і кислиці, позіхнула, пометляла ногами, дивилася довго-довго перед себе в нікуди і в побілену дерев’яну стінку, а потім встала й вирішила, що сьогодні найкращий ранок, щоб звідси піти. В домі було затишніше, аніж би не було ніякого дому, з кролями було краще, аніж би не було нікого живого взагалі, але ж треба й честь знати. Мала замотала ліпше собі ноги, відшукала там само в комоді стару, але дуже теплу в’язану тканину, якою запнулася хрест-навхрест, і вкрила голову, як старі жінки. А ще знайшла чималий шмат ганчірки, в який поклала собі кілька голівок капусти й трохи буряків, зв’язала те все й перекинула через плече. Нехай хтось інший, зрештою, хтось, хто хазяїн цього всього, той велет, що все тут полишив на невизначений строк, нехай він про своїх кролів і дбає, годує їх, а вона, дівчинка, пішла.

Вітер все так само завивав і ревів, здавалося, тягнув її назад. Але теплі речі робили своє, мала могла так іти і йти, довго й далеко, назустріч невідомому. Невідоме ж чекало майже відразу за частоколом огорожі. Окраєць скелі відділяв від іншої частини суші високий ліс древніх могутніх секвой.

Секвої проростали незворушними вартовими, гублячись десь там, у небі, затягнутому туманами. Дівчинка дріботіла ногами, постійно задираючи голову вгору. Таких великих дерев вона не бачила ніколи. Хоча, що вона бачила, що колись там відчувала, не могла того згадати. Пам’ять її була схожа на цей ліс — могутнє коріння виповзало з землі, розривало її своїм нестримним пульсом життя, а верхівки зникали в недоступній висі без жодних шансів, жодних натяків на світ, що відкривався їм згори. Мала підійшла до одного дерева, що здалося їй теплим і добрим. Вона обійняла стовбур, розставивши руки на всю шир, і припала до вогкої грубої деревини. В ній текла кров, нуртувало життя, в ній не гули терміти й смерть, як у домі, — це було щось зовсім інше. Дівчинка вдихнула, втягнула в себе промоклий, м’який солодкуватий запах деревини.

«Мабуть, мокрі дерева пахнуть, як осінь», — подумала дівчинка і, щаслива, пішла далі в ліс, лишаючи велетенську добру секвою стояти там і скрипіти верхів’ям під натиском вітру — десь високо, дуже далеко вгорі.

Дороги не виднілось, але велетенські дерева вимагали багато місця й росли одне від одного на відстані витягнутих рук, зберігаючи рятівну дистанцію. В лісі було безвітряно. Внизу потужні стовбури стримували натиски стихії. Лиш десь угорі, у верховітті, стоншені секвої протяжно вили. А ще дівчинці здавалось, вона чує якісь інші далекі звуки. Мала зупинилася, прислухалась і почала розрізняти, розрізати, розділяти звуки: ті, що долинали з високості, — летіли налякані зграї птахів та вібрації землі з-під ніг — щось велетенське гупало потужними лапами.

І раптом ззаду затріщало гілляччя під швидкими ногами, а прямо за ним упало собі дерево, потім іще, й почувся страшний гуркіт. Дівчинка закричала й інстинктивно присіла.

— Давай, біжи! Бігом! — гукнула їй дівчина років двадцяти. Її скуйовджене руде волосся розсипалося в повітрі від швидкого руху. Вогненна незнайомка пронеслася швидко та впевнено, і малій нічого не лишалось, як побігти за нею.

— Стій! Почекай! — кричала дівчинка, марно намагаючись своїми ногами-коротульками встигнути за втікачкою. Звуки бігу невидимих велетенських лап і страшний гуркіт почали віддалятися й нарешті майже згасли.

Дівчинка впала, її голову стисло тим самим спазмом, що й за день до цього. Вона намагалась, вона зціплювала кулачки й хапала та рвала ніжними пальчиками землю. Але світло зрештою вимкнулося в її голові, лишивши тільки слід від тривожної хвилі рудого волосся в пам’яті, наче викарбувані сліди сонця на сріблом затрушеному дагеротипі — невагомі й невловимі.

Коли мала прокинулась, сонце вже завершувало свій похід по небосхилу. Поряд на землі було вишкрябано: «Не можна полишати Мис». На пальцях дівчинки зяяли рани, забруднені землею. Холод просочився в усі куточки її тіла. Мала, плачучи, вивертала покручі-руки та підібгала затеклі ноги — намагалася підвестись, але припадала до землі від тремору в кінцівках, у терпких мурашках, що бігали марафон по її тілу, відбираючи певність у ногах. Сонце нестримно падало, чіпляючись промінням за верхівки гігантських секвой.

Дівчинка врешті випросталась, витерла сльози і, згадавши про незнайомку, прокричала в ліс: «Ти тут? Агов?! Тут є хто-небудь?»

Але, як і раніше, ще зранку, м’який безвітряний спокій лісу ніщо не порушувало. Мала прислухалась, стогонів не чулося. Засмучена, вона поспішила вперед. Скоро мала впасти ніч, а дівчинка й гадки не мала, де тут сховатись. Та якось несподівано замаячило рятівне узлісся. Дитина не повірила своїм очам. Побігла все швидше, швидше, щоб задиханою, розпашілою — з-під тканини повилітало неслухняне волосся — вибігти на Мис.

Перед її очима простягся той самий шмат землі, що обривався різко в суворе спінене море, а попереду все так само чорнів дім і чувся кролячий виск. Кролі за день зголодніли й, можливо, навіть відчували, що їх покинули у цих дротяних тюрмах, лишивши напризволяще. Мала не розуміла, як таке можливо: коли вона впала, вона дезорієнтувалася? Чи, може, вона так злякалась, коли бігла за дівчиною, що не помітила, як та змінила напрямок руху? Можливо, незнайомка тепер у домі?

Хоч би як воно було насправді, тим часом сонце прощалося з Мисом останніми спалахами, потопаючи у воді. Дівчинка вирішила поспати, а завтра знову вирушити в дорогу.

Дім був зачинений, кролі негодовані, нічого не чіпано — все, як вона й лишила зранку.

Нагодувавши тварин, мала міцно зачинила за собою двері та вкуталась у свої ковдри й шкури, поринаючи до теплих в’язких обіймів ночі, захищеної від хижих морських вітрів кусючим верблюжим ворсом.

Зранку дівчинка зодяглась і чимдуж почимчикувала до лісу. Вона йшла швидко, не зупиняючись, насторожено вслухалась у вологу тишу й зовсім скоро знову вийшла на Мис.

Потому розвернулась і вже побігла вглиб лісу, щоб через деякий час знову сюди повернутися. Вона не розуміла — як і чому? Дівчинка в розпачі попрямувала до обриву — можливо, там знайдеться якась відповідь, хоч якась дорога.

На Мисі її чекали потужні пориви вітру, та вони були лагідними, не гострими, як перед домом, а м’якими. І хоч волосся її звивалося догори і всю її, здавалось, потоки повітря намагаються підняти, дівчинці було затишно. Вона підійшла до самого краю, камінці сипалися у спінену безодню в десятках метрів під її ногами. Але ніякого шляху тут не було, ніякого натяку навіть — прямовисна скеля стрімголов неслася вниз, розгубивши по дорозі до гострого каміння всю надію, сподівання та здоровий глузд. З усіх боків Мис омивався розбурханим морем.

Дівчинка, тиха й безнадійна, повернулася в дім, і, незважаючи на кролячий виск, ще завидна зарилась у свої барложі ковдри й заснула.

Марта сиділа навпроти залитого дощем вікна й готувала дедалі більше їй ненависне різотто. На стіні позаду неї висів велетенський ватман із написаним на ньому ієрогліфом «Аі», що означає любити. Велика глиняна миска із салатом була затоплена до країв солоними слізьми, лимонним соком і м’якоттю помідорів.

«Чергова субота, як гидко», — думала вона. Хвилинна стрілка на годиннику добігла якоїсь конкретної і символічної для Марти позначки, після чого жінка різко підвелась, схопила міцною рукою миску з салатом, другою ненависне різотто й послала все у смітник. Вечеря на двох осіла на його дні, дифузуючи з гниллю і пускаючи паростки смерті у своє черево. Вино з келихів Марта розмашистими рухами повідправляла до вмивальника. Стала никати по шухлядах — не знайшла. Пішла шукати до кімнати по сумках — не знайшла. Десь у закинутому аж на шафу рюкзаку-ведмедику нарешті надибала одну цигарку. Суха, стара, як старовинна скринька, сигарета пахла ацетоном, папером, бензином, старістю, тобто всім, чим можна, окрім тютюну. Але це не той випадок, коли хочеться тягнути в себе смачний медовий тютюн із люльки, як на малюнках дитячої книжки про Гобіта. Марта й сірники ледь знайшла, і закурила, прикашлюючи.

За вікнами стікав смугами відчаю дощ, перетворюючи некрасиву сіру висотку навпроти в імпресіоністичне диво.

«Як гарно», — думала Марта. Вона відчинила вікно і впустила до квартири осінній вогкий холод, що той миттю схопив її за руки, став лащитись, підніматися до грудей, підступати до горла. Марті було холодно, Марті було байдуже.

«Все має своє завершення», — думала вона. Та як усе-таки хотілося вічного неподільного щастя. Скільки того життя в людини — якийсь спалах, мікропшик на обличчі галактики; то хто ж, хто пошкодував того щастя на такий короткий, фактично непомітний термін?

У вхідних дверях провернулися замки. Клац, клац тими замками, наче хтось залізними дротами пестив відкритий розкурочений спинний мозок Марти. Вона інстинктивно стислася, наче хотіла уникнути удару, й не уникла.

Віктор, спльовуючи до носовичка перегар та залишки неприємних думок, що він стирав їх алкоголем, хотів пройти повз. У квартирі всюди було темно. Віктор знав, що Марта стоїть на кухні, знав, що вона дивиться на дощ, та зовсім не знав, що їй зараз сказати. Але, зачувши запах сигаретного диму, не втримався.

— Це ти на зло мені? — кинув запитання в темну кухню ледь висвітленому ліхтарями контуру Марти.

— Ні, це я на зло собі... чи для себе — ще не розібралась.

— Так ти тримаєш свої обіцянки? — Віктор дивився, як залишки сивого диму розтікалися навколо Марти, створюючи ореол якоїсь далекої туманності, такої ж далекої, як і вона сама тепер.

— Та ми багато чого одне одному наобіцяли.

Марта розуміла, що час розлютитися, час показати, де її територія, де та зяюча межа, за якою все стає ворожим і на якій вони вже дуже давно балансували з Віктором. Хотіла, але не могла. Думала тільки над тим, що воно глобально призначалося не для людей. Тобто вона давно вже привчила себе, що бути щасливою — це її право, її мета і завдання. Та все ж глобальним законам буття важило лиш анонімне й безперервне продовження життєвого ланцюга, а її щастя, чи будь-чиє, цим ланцюгом не передбачалося.

— У мене зараз складний період, а ти ніяк не допомагаєш пройти його.

Віктор не чекав такого тихого суму. Він бачив, як Марті боляче, але раптом зрозумів, що вона, попри все, готова від нього відмовитись. А чи готовий втратити її він, Віктор не знав.

— Я сотні разів просила тебе поговори зі мною, але ти закриваєшся, уникаєш. Я, наче шматок комети на периферії галактики, накручую свої мільйони років у темноті й самотності найвіддаленішими орбітами.

Віктор підійшов до Марти й обійняв.

— Я тебе люблю, — він так і сказав.

Марта якось стримано посміхнулась, власне, стримуючи не радість, а біль. І так вони й стояли лицем до лиця з осіннім вогким холодом, що, наче передсмертні маски, знімав морозним подихом воскові відбитки їхніх облич — такі тихі у відчайдушному пошуку надії.

Дівчинка зазирала до кролячих кліток, перевіряла крізь квадратики решітки, чи тато-кролик і мама-кролик не познімали свого одягу. Хто з кролів самка, а хто самець, дівчинка не могла знати, тому розподілила ролі між своїми вухастими друзями суто номінально. Знерухомлений тато-кролик часом кульгавив по клітці у твідовій шматині, що віддалено нагадувала піджак, а на думку дівчинки, саме ним і була. Вчора тато-кролик зламав ногу, й вони гуртом його лікували. Дівчинка подумала, що для певності треба ногу зафіксувати, тож прив’язала до задньої лапи нещасному кролеві з отупілим кошмаром в очах дерев’яну паличку, розтягнувши тугу лапу на всю її довжину. Тепер поранена істота майже не пересувалась, лежала розпластаною.

Мама ж кріль, чиї очі горіли червоним сказом, роздирала на собі все у шмаття, хоч воно й не надто відрізнялося від того, що дівчинка ще вчора вважала за сукню.

Мала дістала з клітки умовну маму-кроля, зв’язавши їй лапи, щоб та не роздерла часом рук та обличчя, й кілька разів дала по голові, примовляючи: «Ти негарно себе ведеш, так себе не ведуть хороші мами». Й понесла зв’язану тварину в дім.

На кухні кипіла почорніла каструля, все приміщення заповнив їдкий запах вареної капусти. На високому столі лежали кравецькі ножиці, тугі, з зеленими ручками, шматки тканини у квіточку, нитки з голками. Кріль увесь час крутився й біснувався, він намагався, як риба, вислизнути з тугих дитячих обіймів. З ним почало коїтись неладне, ледь забачив пару з каструлі. Й дівчинка, і кріль десь глибоко в душі здогадувались про сумісність окропу й кроля, але поки що далі нової сукні справа не йшла. Мама-кріль мала б ходити охайною.

Дівчинка поклала кроля на високого стільця, потім підсунула стільця до столу й нарешті вилізла на нього сама. Далі вони перебралися на стіл. Стара капуста — дівчинка вже перевіряла — вариться довго, інакше неїстівна гіркота й жорстка волокнистість ніде не діваються.

Кріль, забачивши одним оком ще й ножиці, геть закляк і прикидався вже мертвим. Мала ж прикладала до нього кремову тканину у вицвілу квіточку й щось зосереджено різала, зшивала, потім, примірявши, розривала й продовжувала знову. Тканина прекрасно зшивалася й розрізалась, а дівчинка косилась на кролячі вуха. Врешті, коли сукня була готова і вдягнена, мала зафіксувала тварину, яка з острахом чекала, коли ж це все скінчиться. Затим взяла ножиці й пропустила крізь них довгі сіро-чорні вуха, що супроводилось несамовитим виском, котрий миттю підтримали кролі знадвору, які почали метушитися й давити одне одного. Дівчинка сиділа вся в крові і з останніх сил відрізала — під сиренне виття піддослідного — залишки другого вуха. Кріль звивався, кричав — з його вух витікала кров.

«Не так легко, як із тканиною», — подумала дівчинка й спробувала пришити вухо до навіженої тварини. Та це виявилося ще важчим. Зрештою, мала туго позав’язувала кролю відрубки вух шматками кремової тканини у вицвілу квіточку. Тепер кріль був схожий на якусь там африканську маму. Дівчинка лишила шоковану тварину на столі, принісши їй до пари розпластаного в апатії тата-кроля з перев’язаною ногою. Потім наносила ще кролів, посадивши їх на стільці, — це вони прийшли в гості до неї, тата-кроля й мами-кроля.

— Ви такі гарні, — промовила дівчинка, сумно присівши поряд із ними на столі.

— А ви теж бачили ту дівчину з вогненним волоссям? Еге ж, тату-кріль? Як ви думаєте, хто вона така?» — і дівчинка приклала вухо до тата-кроля.

— Гм… а я думаю, вона принцеса лісу. От я — принцеса Мису, й мені не можна до лісу. Отже, їй не можна до нас. Та одного дня вона обов’язково запросить мене до себе в гості на чай.

Дівчинка порозкладала перед кролями гарячу варену капусту — такий був у них усіх обід. Потім вона танцювала з гостями. Особливо ж танці сподобалися скривавленій мамі-кролю — жінкам завжди подобається кружляти, лишаючи червоні сліди на підлозі.

Наступного дня, коли й мама-кріль, і тато-кріль задубли від холоду й наглої смерті, дівчинку торкнуло неприємне відчуття, що стало гризти її спершу далеко, а потім усе ближче й ближче підбираючись до гортані. Вона зрозуміла, що вчинила недобре. А головне, що виправити цей вчинок ніяк уже не можна.

Тата-кроля й маму-кроля хоронили всією колонією. Чорні кролі то по двоє, то по троє сиділи на пагорбах навколо неглибокої ями, в яку закатовані тваринки й не поміщались належно. Кролі не розбігалися, мирно собі жували рештки сухої трави, поки дівчинка заривала трупики й плакала.

Зима на Мисі була холодною й вогкою, від цього здавалося, що тебе пронизують тисячі голок, щойно ти опинявся знадвору. Сірі важкі хмари переганяв із-за моря, з тих невидимих берегів, поривчастий вітер. Небо ставало щодалі попелявішим. Частинки важких металів впліталися до невагомої пари тремким законом смерті й тягнули небо донизу. І коли воно наближалося надто близько до землі, з нього випадав сніг.

Дівчинка з дому тепер виходила рідко, переважно щоб погодувати кролів, яким найбільше діставалося від здичавілих зимових вітрів, що несли у своїй основі лід, а в своєму серці — смерть.

Одного зимового ранку вітри раптом ущухли і з низьких хмар просто полетів тихий лапатий сніг. Небо й море затягнулися білосніжно-білим — неосяжна молочна тиха порожнеча розтеклася за вікном. Дівчинка в легких, намотаних на ноги, чунях, накинувши діряву шерстяну шматину, задивована й здивована, вийшла з дому. Вона собі йшла, а сніг собі падав, обриси дому, воріт ще тримали певне відчуття реальності в безвітряному білосніжному вакуумі. Навіть кролі сиділи тихі й заворожені. Дівчинка вийшла за ворота, там відкрилося неосяжне помертвіле біле ніщо. Вона ступала вперед обережно, пам’ятаючи, що через двісті сорок два кроки буде урвище — її фактично тягло і кликало туди, на край. Дім позаду, наче ґумкою, стирала стіна пунктирного снігу.

Дитина йшла тихим поступом у цілковито білому просторі без особливих орієнтирів — де північ, де схід, де південь, де захід — все, зрештою, сходилося тут, у її сонячному сплетінні, всі сторони світу і всі меридіани. Вона рахувала про себе кроки, аж допоки земля під ногами не скінчилася й мала не зупинилась на самому її краю. Біле море під білим небом із білим сонцем затягнуло білою кригою. Дівчинка дивилася на цей зовсім білий світ і не впізнавала в ньому звичного Мису. Десь вдалині — крізь падучий сніг — дитина розгледіла невеличку рухливу цятку. Можливо, це хтось ішов у напрямку Мису по зледенілій кірці моря. Раптом сніг повалив сильніше, дівчинка занепокоєно закліпала віями, струшуючи пухнасту воду з повік — але марно, — рухливу цятку закрило білою стіною. Мала занервувала й несподівано для себе вигукнула в шурхітливу тишу: «Гей! Гей! Я тут!» Та хоч би як голосно вона волала, її слова, як і вона сама, не могли покинути Мису. «А-а-а-а-а-а-а-а! — закричала дівчинка і вже тихо, зовсім тихо додала: — Я тут. Зовсім сама».

Раптом білу імлу десь далеко на горизонті прорізала блискавка. З-за обрію сунули важкі чорні хмари, знизу піднявся холодний сильний вітер, заточуючи сніжинки в крижані голки. Дівчинка ледь не звалилася з Мису й побігла, прикриваючи обличчя руками, до будинку.

Діставшись дому, вона кинулась, переборюючи потужний вітер, закривати кролячі клітки брезентом, скрученим на дашках. Але напнута ворожим вітром матерія її не слухалась. Малій вдалося закріпити кілька тросів, і праве кроляче крило опинилося під захистом. Тварини вищали й плакали. І щойно дівчинка подумала, що було б добре занести їх у будинок, як почула стогони. З білого мутного ніщо, яке валило з-за лісу, виринали жахливі утробні крики. Вона придивилась до хуртовинної імли, але — крім звуків і непробивної сніжної стіни — нічого. Раптом дитину знову скрутило, її голову стисло у скронях. Мала вчепилась за двері, заповзла у дім. Шум бурі наростав. За вікнами стало враз чорним-чорно від низько впалих хмар, що вже просто вляглися на землю здутими вагітними животами й розтинались, як вени, застеляючи світ темною кров’ю.

Крізь хуртовину й припадок трясучки дівчинка побачила як наяву Марту в осінньому, не за погодою зодягненому, пальті. Марта безцільно йшла хуртовинними вулицями нічного міста, розгублена, депресивна. Вона розвернулася до вітру спиною, торуючи собі дорогу в заметілі. Аж раптом вперлася в груди незнайомому чоловікові. Зі снігу виринули й інші чоловіки і стали напівколом. Марта спробувала втекти, але перший міцно схопив її за руки, різко розвернув і ножем споров їй пальто знизу догори, і споров під ним одяг, лишаючи голе тіло в прорізі розідраного шмаття. Чоловік узяв її за шию, придушив, наче витягував, мов ту гуску, за горло вгору. Марта від задухи закліпала очима, зіниці закотилися — верхнє віко проковтнуло зеленого кружалика, як море поглинає сонце. Чоловік дістав зі штанів свій член і, присідаючи під Марту, вставив його в неї. Вона захрипіла, як поранена тварина. Сніг продовжував іти, чоловік продовжував вгачуватися в Марту ритмічно, жорстко. Інші, як гієни, чекали своєї черги. На все це, схвильовано поправляючи окуляри, дивився молодий хлопець Артур, дивився вкрадливо і з цікавістю — і в його голові спалахували нові ідеї. Світло небувалої краси, сонце осяяло його тоді, й він нарешті зрозумів... А потім сніг проковтнув усе: і видіння, й Марту, і дівчинку, яка плакала, тримаючись за голову під велетенським столом у домі на Мисі. Й настало біле невагоме ніщо.

Дівчинка прийшла в себе, коли знадвору вже все було спокійно й тихо. З вікон валив сивим світлом день. Аж раптом двері відчинилися.

Мала миттю вдихнула побільше повітря, набивши ним щоки, які тепер скидалися на набряклі лімфовузли, затамувавши подих; вона згрупувалась і зарилася глибше в шкури.

У двері зайшов спершу сніг, а за ним зайшли й ноги в широчезних чоботях і в довгій лахмітній спідниці. Руки тих ніг закрили за собою важкі двері. Судячи зі спідниці й тонких щиколоток, той, хто увійшов без дозволу, був жінкою. Жінка струсила з себе грайливо сніг. «Доведеться тепер прибирати», — невдоволено пронеслося в голові у дівчинки. Потім ноги вочевидь і повільно крутили тулубом уліво і вправо, роздивляючись, куди ж вони, ці ноги, цей тулуб привели.

Дитина й забула, що вона не дихає, а тільки сидить, як жаба з надутими щоками. Вона гикнула й видихнула водночас. Під стіл миттєво нагнулася жінка, її каштанові кучері спали на обличчя — на дівчинку дивилася волоссям зашторена мара, що провисла під стіл, наче поламана лялька на міцних ногах. Дівчинка скрикнула. І жінка вмить присіла, розгрібаючи спритними швидкими пальцями волосся з лиця. З-під замету кучерів виринуло усміхнене і знайоме обличчя. Така схожа на Марту жінка дивилася спантеличено на дитину, не розуміючи, які саме емоції викликає в неї ця дівчинка.

— Хто ти? — раптом промовила жінка. І дівчинці нічого було відповісти. Вона дівчинка, просто дівчинка з кролями на загубленому, всіма полишеному Мисі.

— Хто ти? — ще раз запитала жінка.

— Ніхто, — відповіла дівчинка й уперше почула, як відповідає кому-небудь ще, вперше взяла участь у тому, що нормальні люди називають діалогом. Вперше у своєму житті бачила живу людину ось так поруч, ось так навпроти.

— Як тебе звати? — не вгавалася жінка.

— Ніяк, — вагаючись, відповіла дитина.

— Але так не буває. У всього є ім’я. Поглянь, це стіл, — і вона торкнулася рукою стола, — це підлога, — й обидві долоні поклала на підлогу, а потім і сама прилинула до неї вухом.

— А я, — жінка випросталась і приклала руку до свого сонячного сплетіння, напинаючи грудну клітину, мов вітрила, — я Марта.

Дівчинка дивилась на Марту, як на диво — як легко й невимушено та говорила, рухала бровами, розкривала красивого рота. Дівчинка мовчала, не знала, що мала б відповісти.

— Хочеш, я назву тебе Лія? — запропонувала жінка, поклавши руки собі на живіт.

— Не знаю. А це гарне ім’я? — перепитала мала, відчуваючи гостру потребу заритися в Мартині обійми.

— Дуже! — й обережно, щоб не злякати її, залізла до дівчинки під стіл.

Дівчинка й Марта сиділи під столом зовсім близько, торкаючись одна одної своїми плечима, своїми руками, впритул-впритул. Дитина несвідомо затамувала подих, подумала: якщо голосно видихнути, раптом Марта зникне? І не буде більше так тепло, коли сидиш до когось близенько-близенько, впритул-впритул. Так вони й сиділи. Марта — чого, сама не знала, але всміхалася від вуха до вуха, а дівчинка Лія намагалась не дихати, не рухатись і навіть не дивитися в Мартин бік.

— Лія заковтнула багато повітря, ледь не вдавившись ним, і миттю вистрибнула з-під столу. — У мене є кролі, ходімо, покажу тобі моїх кролів! — і побігла до дверей.

— Стій! — тільки й встигла закричати Марта, ловлячи руками спорожніле повітря.

Пухка ковдра зі сріблястого снігу відбивала сонячне світло, наче дзеркало. І стояла в повітрі така дзвінка сяйна тиша, що можна було почути, як розбиваються сніжинки на поверхні снігової ковдри. Безвітряно, тихо, ясно. І по всьому двору були розкидані тушки кролів у калюжках власної крові. Мертві й розідрані, вони мирно лежали в осяйній тиші. Лія підійшла розгублено до одного кроля. Він так гарно грав у її маленькому театрі. Вона перевернула його ногою, застиглий чорний погляд не виблискував більше життям, не рухався. Може, це був і не він, може, отой, що лежав віддалік, добре грав ролі, а цей, навпаки, показав себе жахливим акторчиком? Зрештою, різниці жодної — всі кролі загинули, всі її друзі, що були поруч в її днях на Мисі. Лія заплакала, притискаючи до грудей тушку кроля.

Марта скинула останній трупик до ями, яку сама й викопала. Довбати лопатою промерзлу засніжену землю було нелегко. Жінка спітніла, почервоніла, а з рота валила пара.

Лія лежала у своєму ліжку, накрита ковдрами й шкурами. Вона не хотіла ні рити землю, ні закопувати кролів. Вона стомилась — для маленької дівчинки цього всього вже було забагато.

Марта зарила кролів у братській могилі, не розрізняючи їх ні за специфікою прикусу, ні за іншими ознаками — просто скинула, як м’ясо, і все по тому. Тільки лопатою прим’яла земляний, вперемішку зі снігом, насип, наче посипаний сіллю. Потому щось ніби шукала очима навколо, попорпалась у кишенях — дістала папірця, розгорнула його, а потім задивилася якось так поверх усього, наче й нема тут ніякого Мису й ніякої могилки з кролями, і взагалі нічого немає. Там сонце хилилось до заходу, там хвилі пінилися крилами, лишаючи морозний слід із синьої, темно-синьої глибокої води. Марта скрутила папірця в трубочку й прив’язала мотузкою до лопати-хреста-нагадування — «тут спочивають кролі» — і встромила лопату в посивілий міні-курган так, щоб вітер не зніс, а сніг не проковтнув із кінцями, щоб навесну знати, де ж вони були поховані з усіма своїми родичами, дітьми й батьками.

Лії нічого не хотілося, вона лежала на ліжку, зарившись у шкури з головою. Раптом її скроні стисло, і знову чийсь голос виштамповував у мозку прості команди: «Нагодувати. Пробачити. Відвести на Мис». Лія дерла нігтями підлогу, повторюючи: «Нагодувати, пробачити, відвести на Мис». Потім разом із дверима, що відчинились і впустили всередину Марту, у Ліїну свідомість влилося стільки світла, стільки невисловленого, що спазми враз відпустили й дівчинка відключилась.

Марта кинулась до Лії. Дитячі руки були подерті в кров. На схудлому обличчі чорніли синці, тінню втоми охайно влягаючись під очима. Довгі вії, тремкі та зворушливі на дитячому личку, лежали на міцно заплющених очах. Марта прислухалась до грудей малої й, зачувши рівне та спокійне серцебиття, видихнула з полегшенням. Вклала дівчинку назад до ліжка і вкрила ковдрою.

Коли Лія прийшла до тями, дім наповнився різними запахами їжі, а у великій кімнаті, поряд із Ліїним ліжком, потріскував та похіхікував червоний красивий вогонь у каміні. Лія всміхнулася й босоніж вибігла на кухню.

На кухні все було завеликим навіть для Марти, та жінка усе ж засмажила овочі, натовкла картоплі, наліпила з неї кльоцок.

Марта побачила, як маленькі ручки, ледь дотягуючись до кришки столу, намацували наосліп тарілки. Жінка крадькома підсунула їх ближче, Лія дотягнулася, взяла й понесла тарілки над собою — сервірувати на велетенський стіл, у два етапи добираючись до його поверхні через стільчик. Марта всміхнулася.

Лія сіла за стола й стала метляти ногами в повітрі. Коли вечеря була готова, дівчинка їла жадібно і швидко, наче щастя от-от закінчиться. Марта зупинила її й показала, як їсти повільно, що треба дмухати на їжу на ложці обережно, а не так, щоб увесь стіл заляпати. Нічого смачнішого Лія не куштувала в своєму житті, тим паче, що їла вона лишень капусту варену й капусту сиру в цьому своєму житті.

Сонце непомітно впало зовсім, і стало темно. І хоч не чутно було більше кролячих повискувань, і вітру не було, й тиша стояла така незвична, наче й неживе все навколо, наче так усе і вмерло разом із тими кролями, та все ж дівчинка почувалася затишно. Її називали тепер Лія, а в сірому безнадійному домі було натоплено й пахло їжею. Ну й вона відтак не самотня.

Лія вдягла довгу сорочку для сну й підійшла, волочачи подолом по підлозі, до Марти, обережно взяла її за руку й повела до свого ліжка. Марта пішла за дівчинкою, вклала її, й сама лягла поряд. Лія обняла жінку обома руками й навіть взяла за долоню. Марта почала розповідати щось несуттєве, щось, може, й не надто цікаве, але тембр її голосу лунав ніжно й шурхотливо, під нього так хотілося спати: «Жила-була маленька дівчинка на Мисі. Й усі називали той Мис Мисом Доброї Надії. Мис огортали бурі й шторми. І кораблі, що огинали його, пливучи до Індії, вантажені шовком, вином та оливковою олією, гинули в неспокійних хвилях. Але дівчинка чекала на всі ті кораблі. І вдень, і вночі, і в негоду виходила вона на Мис і чекала на тих, хто розбився в морі...»

І Лія, й Марта заснули.

У довгому светрі з високою горловиною, що прикривав і шию в покусах та засосах, і плечі в синцях, і зап’ястки в зарубцьованих ранах — у такому затишному светрі — сиділа Марта й пила чай із ромашкою, тримаючи чашку ледь тремтячими руками.

Лікар, манірний, весь у чорному, збирав свої речі до валізки. Він поспішав на кладовище і сказав:

— Мій племінник Йоган не зміг виплисти, захлинувся водою. Сестру застрелили в машині. Її чоловік був іще тою паскудою. Всіх разом і ховатимуть. Тож у вас воно ще якось півбіди.

Лікар закрив свою валізу надто агресивно, а потім знітився і швидко попрямував до вхідних дверей.

Віктор пошепки сказав Марті:

— Я проведу лікаря й повернуся, і ти все мені розкажеш.

Що розкажеш? Яке таке все? І так все ясно: півбіди то півбіди. Віктор стис обережно Мартин зап’ясток. А коли він пішов, вона не відразу відсмикнула руку, наче всі її реакції були загальмовані. Жінка дивилася вслід Вікторові наче дуже-дуже здалеку. Так далеко не тільки від Віктора, а й від себе самої Марта не була ще ніколи. Її погляд плив по кімнаті без особливої мети. Картинку стробило. Марту нудило, й от вона вже розглядає старі мореплавні мапи на стелі, що їх подарувала Вікторові на день народження.

«Будемо шукати дорогу до магічної Індії самотужки, будемо відкривати невідомі світи», — так, здається, вона тоді йому сказала. Яка дурниця, до Індії літають літаки, й нічого магічного, окрім магічної малярії чи магічного перекруту кишок, там немає, на Мартину думку. На стіні справа Марта вперлася поглядом у велетенський ватман із написаним ієрогліфом «Шінобу», що означає терпіти.

Віктор спитав у лікаря таке: «Як вона?» А лікар відповів так: «Вона, можливо, й ніколи не зможе оговтатись. Ти стаєш обезціненим, випотрошеним, і все втрачає сенс». Лікар хотів швидше піти, але Віктор заступав йому прохід, бо все збирався з силами ще дещо спитати в лікаря, але виходило тільки незграбне маятникове похитування. Лікар інтерпретував його, як нервовий розлад, і великої уваги цьому не надав.

Марта сиділа й сиділа, тихо дихала й дихала, все наче розганялася, наче розросталася вшир — і квартира і стіни її стискали. Вона зайшла на ще одне коло розгону й дозволила собі, після довгого неживого тижня в лікарні, після терапії, після всього того жаху, коли її заціпило, — все, що вона могла — встати і вийти із себе. Вийти кудись так далеко, щоб можна було лише згори спостерігати з цікавістю, як може рухатися її тіло в чужих чоловічих руках — і так може, й так може, от що означає практика. А Віктор завжди мав якусь куцу фантазію.

Віктор зайшов до кімнати, спитав, ну як вона, сказав, що лікарю видається, що їй уже краще. «Звісно, краще, дякую, любий, після групового зґвалтування, коли вже всі рани зажили, а в проміжжі тебе всю зшили назад, і туди знову можна буде, як трошки загояться рубці, пхати відповідні предмети й органи, хіба ж може бути інакше, ніж краще?» — Марта посміхнулася ледь помітно, і це й усе, що вона не сказала. Віктор підійшов ближче, та жінка була десь дуже далеко, її погляд снував по стінах із такої далечіні, до якої йому ні докричатись, ні достукатись.

— Марто, Марто, все буде добре.

Марта посміхнулася Вікторовi, навела на нього зоровий фокус і сказала:

— Милий, мені вже набагато краще. Чув, лікар сказав, що мені вже набагато краще. Ти знову десь ходив, коли приходив лікар? Де ж ти був, милий, де ж ти все ходиш?

Марта питально, без тіні злоби, дивилася Вікторові вже навіть не в очі, а десь глибше, пірнаючи до кавової гущі його чорних зіниць, топлячи в них, уже втопивши, всю себе.

Двері грюкнули раз, а потім ще раз, тільки вже вхідні. По сходах загули на віддалення кроки. А Марта продовжила й далі плавати поглядом по неіснуючих материках і морях. Там такі самі неіснуючі кораблі неіснуючим пунктиром огинали Африку, натикались на морських чудовиськ і перевозили опіум у трюмах, щоб підсадити на них яких-небудь аборигенів. Будь-яких, зрештою. Шафран ввижався Марті, але насправді то були квіти маку. Білі квіти опіумного маку, цілі поля між гір Сіаму — от би Марті в них упасти з головою й більше не знати ніколи, де тієї ночі був Віктор.

Лія прокинулась у теплому, але порожньому ліжку. Вона швиденько вибігла на кухню й нікого там не знайшла — страх надходив вже ось-ось, підступав до горла. На подвір’ї було, як і раніше, ніжно-світло у теплому віддзеркаленні сонця від снігу. Але трупиків кролів уже не було, натомість зносила на купку дрова зчервоніла від роботи Марта.

— Доброго ранку, Ліє, — проказала жінка.

Лія переконалася в тому, що Марта — не сон і не вигадка, і, всміхнувшись, мовила:

— Доброго ранку.

В домі Лія підштовхала велетенський стілець до плити. Й поки помішувала овочеву юшку, Марта роздивлялася написи на підлозі.

— А що там написано? — нервові нотки металевим присмаком впліталися в невимушений тембр Мартиного голосу.

— А ти сама прочитай, — Лія всміхалась, їй уже захотілося написати щось таке, що б Марта читала й читала, і їй би так сподобалося, що вона нікуди й ніколи більше не йшла б.

Але Марта сказала:

— Я не можу, я не розумію.

На підлозі у стовпчик було щось накалякано-покреслено трьома істеричними лініями. Лія зістрибнула зі стільця, стала пояснювати, але Марта так і не змогла розгледіти там літер.

Мала врешті підстрибнула й випалила:

— Тоді це секрет!

І всміхнулась, а про себе повторила: «Нагодувати, пробачити й відвести на Мис».

Марта, вже зовсім чомусь сумна, схилившись, раптом усміхнулася й натрусила собі неслухняного довгого волосся на обличчя.

Лія одразу потягла Марту до столу. Й поки ставила перед нею тарілку, думала, за що ж її пробачити? Хіба могла Марта щось таке зробити, бодай щось?

Раптом у Лію полетів зліплений-збитий шматочок хліба. Дівчинка знала, що хліб прилетів по Мартиній траєкторії й, відірвавшись від своєї задуми, підняла здивовані очі. Там Марта пирскала зі сміху. А що тепер Лії робити? Й вона спробувала ложкою повернути суп по тій самій траєкторії, але супом залилася, зрештою, тільки сама. Марта знову заcміялась. І Лія вже знала, як треба жбурнути їжею в Марту, але їй хотілося, щоб та не припиняла сміятись. Голосно, сильно, навіть страшно, але тільки не мовчала.

Марта витирала ганчіркою Ліїне обличчя й раптом запитала:

— Ти ж не сердишся на мене?

Може, Лія і сердилась, але сказала:

— Ні, а ти на мене?

І зразу ж додала:

— Я тебе пробачаю.

— А я й не просила пробачення, тільки спитала, чи не сердишся, — промовила, хитро мружачись, Марта.

— Можеш і не просити. Я тобі все-все пробачаю, адже я тебе люблю.

Марта спершу подивилася на дівчинку питально, так, ніби намагалася зчитати якийсь інший бік, іншу зашифровану в дитяче наївне обличчя інформацію. Але жодного потаємного сенсу так і не знайшла, обняла дівчинку й сказала: «Давай я тобі розповім якусь історію на ніч. Давай?» І понесла її в ліжко.

За стінами вили вітри, собачими пащами впивались вони в балки дому, намагаючись вирвати його з корінням. Але Лію притискала до себе Марта в хутряній халабудці. Десь в іншій кімнаті стрибав неспокійний вогник свічки, теплий, червоний, розкидаючись лячними тінями по стінах. Марта розповідала історію про дівчинку на Мисі, про те, як до неї приходило багато-багато різних людей у гості, й тваринки, і камінчики, бо в усьому була жива душа, тож дівчинка ніколи не лишалася самотня.

Ранок був повний радості, повний сонця, повний морозного сонця й іскристого неба — зима відходила й забирала з собою сніг, кригу, іній та холод. Марта бігала по подвір’ю за Лією, а та голосно сміялась і кричала: «Доганяй!» А перед обідом Лія вирішила зробити Марті сюрприз і потягла її на Мис. Марта спочатку йшла так само бадьоро, як і Лія, а потім усе повільніше й повільніше. Сонце сонне, сонце хворе. В морозному повітрі вогким мокротинням відходила зима.

Лія зупинилася недалечко від краю й закричала:

— Ти знаєш, що ти мені снишся?

Але Марта нічого не відповіла, просто підійшла до краю зовсім близько. Внизу пінилося гостре холодне море. Сонце пронизувало його глибоку чорноту, ледь торкалося своїми руками, роблячи каламутно-зеленого відтінку.

Марта раптом сказала:

— Пробач мені. Я не хотіла, щоб було саме так. І в сонячних променях вона зникла услід за своїм останнім кроком.

Лія стояла й стояла, туплячись у спорожнілий простір перед себе, а потім промовила:

— Та нічого, — а з носа в неї потекла в’язка темна цівка крові.

«Застудилася», — подумала Лія, не розуміючи, що відбувається. Вона спантеличено стерла жижу з-під носа, але на руках відчула рідке тепло й побачила яскраву червону кров. Дівчинка розвернулась і, майже не згинаючи ніг, пішла додому, несучи руки перед собою вивернутими долонями вгору.

У дворі Лія зупинилася біля спорожнілих кролячих кліток, постояла деякий час і мовчки зайшла в дім, замкнула двері на засув і підперла їх важким стільцем для певності. Потім пішла й лягла і закуталася в свої шкури. Так лежала-лежала, поки її пронизало думкою, від якої дівчинка дарма намагалась втекти — це все вона, це вона повела Марту на Мис. І з-під шкур на весь дім, на весь Мис рознеслося виття маленької, дуже маленької пораненої тваринки.

Мутні весняні дощі лопотіли у вікна, розмиваючи землю в грязюку, в мул. Лія все так само лежала під ковдрами й намагалась не спати. Не спати, не думати, не вставати, не ходити, не їсти, навіть не дихати. Коли її діставало гупання знадвору, вона набирала в рот повітря, надувала щоки й не дихала, а коли щось і чула, то як крізь товщу води, десь здалеку. Сама ж вона сиділа собі десь усередині власних легень, як у чарівному лісі з кісток і продірявленої тонкої шкіри — пронизане капілярами й випуклими венами серце пульсувало замість сонця, а простір стискався собі й розширявся, стискався й розширявся. Хто тут знайде її, невідому дівчинку на всіма забутому Мисі?

Наступного ж дня у двері постукався хлопчик років одинадцяти. Лія його й знати не знала, просто їй більше не снилися Марта і Віктор, а снився хлопчик Йоган одинадцяти років. Тоді Лія вирішила не спати взагалі. Якщо Марта не приходитиме і в снах, то навіщо їй той Йоган? Навіть якщо Йоганові батьки загинули — маму застрелили, а батько відмовився покидати потопле авто без своєї дружини. Йоган все видирався й видирався з машини під водою, прагнучи кисню. Батько провів сина довгим протяжним поглядом, повним смутку й вибачень. Хлопчик плив болісно, хлопчик хотів жити, й кожною клітиною свого тіла він передавав уві сні Лії розряди високотоксичної паніки, коли так потрібно вдихнути, а навколо тільки тонни в’язкої, непроникної води. Ось тут, на глибині, бачиш потріскане мерехтливе сонце на водяному небосхилі, протягуєш до нього руку й перетворюєшся на рибу.

Лія не встала й навіть вухом не повела, коли Йоган намагався увійти в дім, так само увійти, як і Марта, без стуку, без дозволу, без ордеру й прохання. «Хто тебе в дім мій запрошував?» — обурилась про себе Лія. Потім, коли Йоган нарешті зрозумів, що тут замкнено, став безцеремонно тарабанити в двері. Тарабанив і тарабанив, монотонно, тягуче, без павз і вибачень. А Лія все лежала й лежала, і тільки щільніше натягувала на себе шкури якихось диких звірів. Коли Йоган прийшов іще одного дощового ранку й почав лупасити мокрими долонями по дерев’яних стінах, дівчинка затамувала подих, надула щоки, як жаба, й далі продовжувала лежати. Нехай цей Йоган, що так і не доплив до поверхні живим, побачить, як довго може вона не дихати, хай йому буде нестерпно прикро.

Спати Лія не хотіла, та оскільки вона не рухалась, окрім вовтузилась і переверталася час від часу на ліжку, то й спала майже увесь час. У напівдрімоту до неї стукався стоголосий дощ, нові гості, як їх назвала Марта, і час від часу — припадки.

Після зникнення Марти Лію заповнила злість — злість на Марту, злість на кролів і на когось такого, хто помістив її, Лію, сюди, на проклятий Мис. На когось такого, хто викликав у її голові спазми й припадки, трем тіла й рясним-рясну слину з рота. Хоч Лія й здогадувалася, що когось конкретно одного, кого можна за все на світі ненавидіти, нема. Але дуже хотілося, щоб він був.

Йоган тарабанив у стіни дому, а Лію стискали в лещата грізні й разом із тим ніжні припадки. В голові стробило, й дівчинку брало на крик. Розряд електричного струму розходився по всьому мозку. Було таке відчуття, що все, що всередині Лії, воно чуже, воно тут випадкове. Потім на дівчинку падала ніч, а голос повторював лиш одне й те саме: «Нагодуй. Пробач. Відведи на Мис». Потім на маленьке дитяче тіло сходив світанок, м’язи в кінцівках пам’ятали імпульси й подригувалися самі по собі, віддаючи глухим болем і тваринним страхом кудись у внутрішнє вухо, кудись туди, всередину, де сиділа Лія під велетенським серцем, що збивалося в аритмію й скрапувало кров’ю крізь провислі клапани.

Після припадків Лія прокидалася десь на підлозі. Все навколо неї було вишкрябано правилами Мису: «Не покидати. Пробачити. Нагодувати. Відвести на Мис». «Відвести на Мис, відвести на Мис», — повторювала про себе Лія й доповзала до ліжка, кутаючись у шкури, западаючи в напівсон, кудись туди — поміж снами інших людей та реальністю.

Раптом напівсон дівчинки врізався без дозволу й підготування в реальність Юкіо Такагаші. Лія стояла посеред маленької кухні, такої маленької, такої позбавленої будь-яких сподівань, що саме повітря тисло не згірш за води Йогана. Не було нічого, крім цієї кухні зі стінами вицвіло-синього кольору, картонною підлогою й підвісною стелею. Навіть іншої кімнати не було. І посеред цієї розкоші стояв у випрасуваному свіжому костюмі Такагаші-сан — він тримав у руках короткого меча й дивився довгим, глибоко втопленим поглядом на маленьку Лію. А маленька Лія дивилась на нього. Так і стояли.

Раптом Такагаші-сан, старий, злисілий до наелектризованої кволої павутини, що подекуди росла з його вкритої коричневими плямами шкіри голови, сказав:

— Маленький дух, ти пробачиш мене? — очі в Такагаші-сана пронизливі, гострі.

— Я не дух! Мене звати Лія! — закричала дівчинка, тупаючи ногою об картонний світ дрібного старого чоловіка.

— Пробач мені, нікчемному старому, божество Ліє. Більше нічого мені не лишається на цьому світі. Ти зустрінеш мене в наступному?

Знову в вікна тарабанив дощ, приводячи дівчинку до тями. В кутиках очей закисав білий слиз. Лія напружилась, підвелася — крізь розмите вікно вона побачила знайомі обриси.

— Ти? — проказала здивована дівчинка, звикла до того, що їй не відповідають.

Обрис посунув у бік дверей. Лія встала з ліжка, суєтними кроками зашаркотіла до виходу. Після стількох днів лежання м’язи ослабли — відразу мала ледь не впала, а коли підійшла до велетенського стільця і спробувала потягти його на себе, то нічого не вийшло. Ручку дверей істерично посмикували з того боку.

— За-че-кай! — напружувалася Лія й тягнула, тягнула з усієї сили.

Смикання прискорилось, а потім раптом припинилося. Дівчинка, волочачи стільця з усіх сил, що лишилися, прохрипіла:

— Ну, будь ласка, зачекай!

Але з того боку все стихло. Мала перекинула стільця й сама впала, важко дихаючи, на підлогу. Але миттю піднялася й відкрила дверний засув.

— Гарно забарикадувалася, — сказала дівчина з кублом промоклого й тепер схожого на рідку іржу волосся і зайшла в дім. З неї крапало — з одягу, з кінчиків волосся, кінчиків пальців на руках, навіть десь на губах тремтіли краплі дощу.

— Ти... ти... Я думала, ти пішла... — у Лії паморочилося в голові, й чорні плями густими візерунками проявлялися то згори, то знизу, то по центру, щойно Лія скліпувала очима.

— Ну, було весело, як ти стала кричати. Вибач, не могла стриматись, — дівчина ні разу не всміхалася, наче не вміла або мала на увазі якийсь інший потаємний сенс свого послання. А потім пройшла, озирнулась і додала: — Нічого так халупка...

Лія замкнула двері й пішла за дівчиною до свого ліжка. Дівчина залізла на нього босими ногами, обперлась руками об дерев’яну стіну й почала гарцювати ногами, високо їх підіймаючи, ніби підстрибувала. З неї спадала вода на Ліїну постіль. Потім дівчина взяла одну зі шкур, накинула на себе й пішла до дзеркала. Мала розкидала решту шкур на ліжку, щоб вони не намокли.

— Їсти хочеш? — запитала напружено Лія.

— Я? — дівчина тримала свою павзу, довгу, затяжну — нагнітала і все дивилася на Лію через дзеркало. — Ні, я тут не для цього.

Лія розслабилася й задихала рівно й повільно. Дівчина босими ногами наштовхнулась на Ліїні написи на підлозі — стала їх роздивлятися, вивчати географію письмових артефактів по всій кімнаті. Нашкрябані й покреслені істеричні послання були розкидані по підлозі, по стінах, видряпані в дереві.

— Мені сказали, що там нічого такого не написано, — промимрила зі свого закутку Лія.

— Ну, а хіба ти вмієш писати? — як щось загальновідоме й усім і так зрозуміле, запитала дівчина.

— Там написано... — почала ображено Лія, а дівчина перебила: — ...Нагодувати, пробачити, відвести на Мис. Мис не можна покидати. Й от цього ще не вистачає: не можна пробачати ніяких представників релігій, зовсім ніяких.

Лія здивовано подивилась на дівчину.

— А звідки ти знаєш?

— Це всі знають, — відповіла та, втрачаючи інтерес до розмови.

— Й Марта знала? — навіть просто після вимовленого імені Лію стисло в грудях.

— Марта? В будь-якому разі ти не можеш ховатися тут вічно. Тобто можеш, та це нічого не змінить. Ти все одно будеш тут, а вони приходитимуть, –дівчина стояла й дивилась на Лію.

— А від кого ти тікала тоді в лісі? Й чому я не можу покинути Мису? І що за лісом? Що там?

— Від лісу долинуло те саме ревіння велетенського звіра.

— Я візьму це, — дівчина зайчиком пострибала до дверей, стискаючи в руках шкуру, й вибігла назовні у зовсім літній сукні, ще й боса. Вона навіть не встигла обсохнути після дощу.

— Зачекай! — прокричала Лія, але вже нікому.

Ніхто й не відповів. Нічого не відповів. Лія визирнула у вікно — дівчина, викинувши руки вгору, неслася в бік лісу, шкура не стільки прикривала її, як виглядала на плащ. Лія бачила, що дівчина бігла, високо підіймаючи хлопчачі тонкі ноги. Над лісом лунало ревіння й наростали вібрації, але дівчина бігла прямо йому назустріч якось безстрашно і трохи жертовно.

Лія миттю кинулась до дверей, навстіж їх виштовхала, — а на порозі стояв і вимокав у потоках дощу Юкіо Такагаші. Ліїна усмішка зникла якось відразу, розмилась водою.

— Привіт, маленьке божество Ліє, — сказав він.

Лія міркувала, стоячи на велетенському стільцеві, приставленому до плити, що якби речі в домі були трошки меншими, це було б набагато зручніше. Такагаші-сан кидався їй допомагати, але виглядав таким дрібним та змоклим, що Лія навіть посміхнулась про себе.

Їй хотілося якнайшвидше дійти в цій історії до частини з Мисом, хотілося подивитись, чи все буде так само, як і з Мартою.

Дитина, звівшись навшпиньки, поставила перед старим японцем, чи, швидше, не поставила, а заштовхала на стіл-гору для нього тарілку з їжею.

— А можна води? — попросив Такагаші-сан. А потім, виправдовуючись, додав, нахилившись трохи вперед: — Даруй, я звик пити воду перед їжею.

Лія внизу скорчила незадоволену пичку, але миттю побігла по воду.

Пив Такагаші-сан неспішно, повільно, роками завченим рухом плавно перевертав склянку догори, випиваючи всю воду до краплі. Лія сиділа навпроти й жадібно видивлялася Такагаші-сана всього, теж до краплі. Вона стежила, вижидала руху, жесту, моменту, коли можна буде зістрибнути зі стільця й біжком-бігом потягнути чоловіка на Мис. Але Такагаші-сан не їв. Він відставив спорожнілу склянку вбік і відсунувся на стільці до спинки, відсунувся так, ніби хотів сказати: «Ні, ще не час, ще не скоро, ще не зараз, тобі доведеться почекати».

— Після води треба трошки зачекати, — кашлянув собі в кулак Такагаші-сан, а заодно й виправдався.

Лія розчаровано відсторонилася й теж утопла в глибині велетенського стільця. Почесала ніздрю, була засунула в неї пальця, але швидко відсмикнула руки, поклала їх охайно на стіл.

— Я така незначна людина, пробач, маленьке божество, що обтяжую тебе, — продовжував виправдовуватися чоловік. І хоч найбільш за все на світі Лія хотіла, щоб старий замовк і їв, їй стало трохи шкода його.

— Я не завжди був таким. І, здавалося б, що вже його тут дотерпіти до кінця, але... Якось нічого не вийшло, розумієш. І в мене є син. Синові без мене буде легше. Не так соромно, — чоловік понурив голову й проковтнув шматок капусти.

Лія рвучко зістрибнула зі стільця, на ходу прокричала: «Пробачаю» і, схопивши Такагаші-сана за рукав піджака, потягла надвір.

Дощ припинився, але повітря було мокрим, сопливим, в лоба вітер надував холод і мряку. Юкіо Такагаші підтюпцем біг за дівчинкою, наче ні кісток, ні власної волі в нього й не лишилося. Старий, немічний і нікому не потрібний мішок із нутрощами. Він спершу хотів щось сказати, поки Лія попереду вгрузала по самі щиколотки в чорний масний бруд заводненої землі, але потім просто видихнув і всміхнувся.

Дівчинка підбігла до краю, ледь не звалившись із Мису сама. Каміння сковзнуло, скрикнуло й понеслося з-під дитячих ніг у почорнілі обійми моря. Лія глянула вниз, та глибина не покликала її. Тоді вона поступилася місцем, обережно відійшла назад і жадібно, як і спочатку з їжею, стежила за кожним рухом Такагаші-сана. Але чоловік не видавав жодних емоцій, просто застиг, як закляк, над Мисом. Дивився спокійно в наступальні рухи хвиль, глибина дихала й говорила йому про щось своє. Лія не могла зрозуміти, не знала, як спитати, що саме з ним зараз відбувається? Море шуміло й розбивалось об скелі, але зовсім по-іншому. Такого Лія ще не чула — наче хтось повільно-повільно вдихав на рахунок «сім» і на «сім» же видихав глибоко, перекриваючи горло так, що кожен вдих і видих розтягнуто шипів. Потім Лія помітила, як ребра Такагаші-сана розходяться в такт шипінню моря, а згодом сходяться, витискаючи протяжним звуком все повітря з його легень.

— Прощавай, маленьке божество, — раптом сказав старий, усміхаючись, і ступив із Мису вперед.

Лія кинулась до краю — костюм чоловіка тріпотів, наче крила, чорні потерті крила. Хвилі не виглядали страшними, зовсім не виглядали. Білими спіненими руками море обережно вхопило його, вкрило його, сховало його і знову стало простим невичерпним морем, безіменною, як і байдужою, сукупністю солоної води.

Раптом у Лії різко стрельнуло в голові зліва. Маленький незначний розряд струму пронісся в її мозку. Дівчинка прикрила долонькою ліве око, та вже за мить усе минулося, тільки паморочилась трохи голова. Тож Лія вирішила — годі сьогодні з Мису дивитися вниз. Звісно, запитань у малої назбиралося більше, ніж відповідей, тобто навіть не так — відповідей у Лії не було взагалі ніяких.

Вогкий вітер продовжував надувати сопливиння та мокротиння. Лія витерла рукавом мокре під носом, але там, виявилось, не шмарклі, а кров.

Мала зайшла в дім, ніхто нічого не рушив, поки її не було. Вона якось різко дуже стомилася — розріджена увага межи очей, важке дихання, важкі кроки. З часу, як вона з’явилась на Мисі, мінус одна шкура й мінус усі кролі.

Заносилось на вечір. Дівчина з лісу так і не повернулась. Лії все здавалося, що от-от за стінкою заверещать, заметушаться дурні кролі чи долине стук сокири об дрова, й тоді, можливо, могла б зайти у двері Марта. Лія стояла, напружено дослухаючись до всеможливих звуків. Та їх не чулося.

Дівчинка вийшла й уперше після зимової трагедії подибала на кролячий курганчик, принаймні, почимчикувала в тому напрямку, де Марта хоронила кролів.

Віддалік од дому височів ледь помітний непоказний насип, що так само, як і решта землі, розріджувався на чорну масну багнюку. З насипу стирчало руків’я лопати з прив’язаним папірцем до його верхівки. Лія підійшла сумна й зовсім недитяча якась. Папірець шурхотів собі на вітрі, намагаючись зірватися з мотузки в мокру весняну далечінь. Лія обережно відв’язала його — непевним почерком там щось було виведено. Вона стисла папірця й поцілувала в руці.

Вдома дівчинка зняла зі стіни старий непоказний гербарій, оформлений під товсте важке скло, в миршавій вицвілій рамці. Витягла суху рослинку, яка тут бо й розсипалась на гранули та частинки, й засунула під скло вкритого кривим павутинням зморщок зіжмаканого папірчика. Слова на ньому, написані синім чорнилом, подекуди розтеклися. Хоч Лія й так не могла сказати, що ж там написано, але точно було написано Мартою.

Ніч собі непомітно вгризла шматок дня й тримала світло сонця за міцно стиснутими зубами. Дівчинка запалила свічку на кухні, пустила тіні казитися на стіні у вітальні, поклала рамку із запискою собі в голови й так і заснула, й тієї ночі нічим не снила.

Всі дні собі як один день. Довгий-довгий день із неспокійними павзами на нічні кошмари. До Лії приходили спершу історії, за ними їхні люди. Дівчинка відчувала спочатку жалість, а потім нудьгу. Вона чекала, що, можливо, дівчина з лісу прийде ще, але та не приходила.

І в Ліїн сон прокрався густий неприємний запах. Раптом її підняв на руки чоловік у костюмі веселого песика й посадив собі на коліна. Він був джерелом запаху, Лія скривилася, вже збиралась плакати. Але їх фотографували. Разом із Чоловіком-Псом їх фотографував ще один чоловік в окулярах, а поряд нього стояла жінка і всміхалася Лії, як мама. Чоловік в окулярах теж викликав страх, Лія його вже десь бачила. Він не мав неприємного запаху, навпаки, від нього нічим не пахло — порожнеча, липка усміхнена порожнеча. Того дня, коли ґвалтували Марту, він проходив повз і спокійно на все те дивився.

Жінка всміхається й протягує свою візитівку Фотографу. Лія, як крізь товщу води, все бачить-розуміє, але сказати нічого не може. Жінка забирає Лію, чорні змієподібні кучері охайно пружинять, не зраджуючи силі гравітації.

— От навіщо ти повторюєш, що розмовляти з чужими не можна, а сама даєш свою візитівку незнайомому дядькові? — дуже спокійно в цій ні для кого більше невідчутній атмосфері страху посеред різдвяних веселощів питає Лія у жінки.

А жінка їй відповідає:

— Це хороший пан, він прийде до нас пофотографувати після обіду.

А потім Лія лежить з розбитою головою, з очного яблука витікає рідина, картинка досі фокусується на рівні підлоги. А той чоловік в окулярах всаджує скривавлену дівчинку, як поламану ляльку, на мармуровій підлозі й фотографує в різних позах. У розфокусі одним оком Лія бачить поверх згорблених плечей Фотографа, як Чоловік-Пес ґвалтує жінку з чорними змієподібними кучерями, але життя в її очах уже немає. І хоч там, за ялинкою, стоїть жахливий сморід, у Ліїні ніздрі б’є розширеним простором відчуття повного ніщо.

Це саме ніщо заповнює й дрібну камеру два на три метри, де тепер перебуває Фотограф. Чоловік в окулярах дослухається. Чути, як десь далеко кричить Чоловік-Пес. Тихим буботінням його сповідує священик. Але той тільки кричить, що всі поплатяться, що всі горітимуть у пеклі, й ні в чому він не розкаюється. Троє здоровенних наглядачів ведуть його до кімнати з прозорим вікном і добре наелектризованим троном, де вже зібралися глядачі. А коли заходять, щоб підготувати Фотографа, він тільки посміхається. За мить його підсмажують, як курча, — його мізки скипають до середнього рівня просмажки, так званого «з кров’ю». І на цьому все. Священика, трьох наглядачів, пристава й начальника в’язниці охоплює всеохопна радість, що Фотографа більше немає серед живих.

Лія прокидається такою, якою не прокидалася ще ніколи, — на фізичному рівні готовою бігти, тікати, ховатися — й ставить собі одне-єдине запитання: чи можуть їй просто снитися сни, просто страшні сни? Але замість відповіді у двері стукають.

Лія стоїть по цей бік дверей, а по той стоїть Фотограф в окулярах. У нього живий погляд, верткий, він вислизає із захвату протяжного Ліїного погляду легко й невимушено. Терпкий наліт зверхності він гасить у власній слині, тому кутики його рота увесь час невимушено піднімаються.

Фотограф заходить у дім. У Лії збирається в роті слина. Та коли вона намагається її проковтнути, то виявляється, що або піднебіння її розрослося, або горло звузилось — ковтнути боляче, сплюнути нікуди. Так Лія і йде, як мишка за удавом, углиб дому. А Фотограф никає по кухні, все оглядає, торкається руками столу та стільців. Лії неприємно. Він заходить до кімнати, де вона спить. Так само оглядає все, а потім підходить до ліжка. Сідає на нього, торкається руками простирадл і шкур. Лію от-от знудить. Він втягує ніздрями запах її постелі, але сам ніякого запаху не набуває. І тут Фотограф помічає папірця за склом.

«Встань!» — кричить Лія. «Встань!» — кричить і вже тягне його до столу. Такого обурення вона ще ніколи не переживала. Про себе дівчинка повторює: «Нагодувати, пробачити, відвести на Мис, нагодувати, пробачити, відвести на Мис!» Як мантра, рятівний простий спосіб: нагодувати, пробачити й відправити на Мис. Все, що завгодно, аби цього чоловіка поряд більше ніколи не було.

Це зовсім не так, як із Такагаші-саном, який сидів, як мишка, їв, як мишка, пив, як мишка, загалом, як та мишка, тихенько собі й жив і не жив одночасно.

Фотограф доїв нарізані овочі й навіть тарілку облизав. А Лію заціпило, вона не могла поворухнутись, все дивилася на нього й дивилася. Вже б давно пора зістрибнути зі стільця, прокричати: «Пробачаю!» й потягти гівнюка на Мис. Та Лії було страшно й гидко, їй хотілося, щоб цей чоловік страждав, мучився. Але натомість він сидить, усміхнений, за її столом і, протягуючи їй порожню тарілку, каже: «Ще». І дівчинка загіпнотизованим зайчиком іде й нарізає ще овочів.

Лія стоїть чорна поряд із ним, її венами ходить страх. Фотограф їсть, і мала нарешті наважується. Не піднімаючи голови, вона смикає його за штани.

— Нам пора, — каже Лія.

— Але ж я іще не доїв, — у голосі Фотографа бряжчить сміх.

— Я тебе пробачаю, — проговорює Лія і йде до виходу.

Фотограф встає й прямує за нею.

Мис, як ніколи, сьогодні непривітний. І хоч сонце високо стоїть і тепло гріє, холодний гострий вітер дере шкіру, ломиться в легені сухотними пальцями, й море чорне-чорне, з піною в роті, несеться на гострі прямовисні береги.

Фотограф дивиться на Лію, потім вниз у злютовану воду й питає:

— І що тепер?

Лії ніхто не ставив таких запитань, всі знали, що робити, всі хотіли піти.

— Стрибай! — прокричала дівчинка.

— А ти певна, що це безпечно? — мружиться від сонця й так само посміхається фотограф.

Та ні в чому вона не впевнена, ніколи й питанням таким не мучилась — а що там далі? Але дівчинка лишень наказала знову:

— Стрибай!

Фотограф раптом відійшов від краю, розігнався і з веселим сміхом стрибнув униз.

Лія кинулась до урвища якраз тої миті, коли спінені білі пелюстки хвиль розрослися з епіцентру стрибка. Ще одна хвиля накрила те все згори, й на тому край — ні долонь, ні радості, ні вмиротворення.

До цього випадку пробачати здавалося їй просто — вона лиш казала ці слова вголос і все вже було зроблено. А зараз Лію обійняв страх, вона ніколи раніше не бачила таких людей, не відчувала такої огиди, такої скутості, наче всі її суглоби й м’язи зцементувались, а голос зник.

Вона забігла в дім і почала витрушувати, як могла, свою постіль — вибивала пил руками, змітала на підлогу невидиму субстанцію. Врешті дівчинка кинулась обнімати картину з папірцем і непомітно для себе занурилась у сон, як у воду.

Лія повільно-повільно спускалась униз на морське дно, притискаючи до грудей картину з папірцем. Вона видихала бульбашки повітря, не потребуючи щось вдихати натомість. А з глибин на гору піднімався хлопчик одинадцяти років, Йоган. Лія одразу його впізнала. Вона була щаслива його побачити, незважаючи на обставини. Неприродно блідий хлопчик порівнявся з нею, вона йому всміхнулась, але він, затримавшись на мить, поплив собі вгору. Лію ж і далі тягнуло донизу. Вона не хотіла розчіпляти рук, щоб не впустити картину, не впустити всього, що лишилося від Марти, тому щомиті опускалася нижче й нижче. Сонячні відблиски все віддалялися, темрява густішала, холод обіймав дівчинку й міцно притискав до своїх морозних грудей, як вона притискала картину.

На самому піщаному дні стояв автомобіль. Лія опустилася зовсім поряд — за кермом сидів чоловік у гарному італійському костюмі й ніжно, на останніх своїх подихах, цілував у губи застрелену жінку. З крихітної дірки в її лобі тоненька цівка крові вихристою смужкою тікала вгору, спотикалася об стелю машини й заповнювала всю її площу бордовим розрідженим туманом. Чоловік і жінка всміхалися Лії. Чоловік повільно-повільно опускав ручкою віконне скло. Потім простягнув руку дівчинці, та випустила свою картину і, взявши його за долоню, забралася до автомобіля. Чоловік протягнув її далі до жінки. Жінка міцно-міцно обійняла Лію. Раптом десь далеко зійшло сонце. Там, нагорі, запалав білий мерехтливий диск. Чоловік завів машину, й вони поїхали між каміння й водоростей, що тяглися вгору, в синій в’язкій пітьмі, з розірваним сонцем у бурхливих водах поверхні. Жінка притуляла її до себе — Лія почувалась неймовірно затишно-тепло — байдуже, що з жінки витекла вся кров і її тіло було найхолоднішим, що будь-коли доводилося відчувати Лії. Згори під дахом машини нависала темно-бордова хмара. Раптом перед автомобілем вистрибнув Чоловік-Пес. Авто зупинилося, й Лія побачила крізь лобове скло, що попереду стояв Фотограф, ладнаючи фотоапарата на триногому штативі. Чоловік-Пес запитав, чи не бажають вони фото. Й батьки Йогана вийшли, слухняно вийшли з машини. Лія щось казала й сильно смикала за руку жінку, але замість слів із неї випорскувались бульбашки, німі й безшумні бульбашки, та ліниво піднімалися вгору. Мала відпустила жінчину руку й попливла за бульбашками.

Але десь майже під самої поверхнею Лія побачила хлопчика Йогана, що той головою вниз гойдався на хвилях — такий спокійний, такий знерухомлений.

Лія прокинулася, вивалившись зі сну із залишками води, що залили всю її постіль, всі її шкури. Викашлюючи воду з легень, вона жадібно втягувала в себе повітря. А коли заспокоїлась, розібрала постіль та розвісила все мокре по кімнаті, у двері постукали.

— Заходь, Йогане, — не дивлячись, промовила дівчинка.

У дім зайшов білий-білий хлопчик із шапкою темного мокрого волосся.

Лія придивилася до нього — хлопчикові було років одинадцять, він мав витончені риси обличчя та водянисті синці під очима. Стояв на порозі тихо, трошки горблячись, піднімаючи вуглуваті плечі.

— Ти ж Йоган? — перепитала Лія.

— Так, Йоган, — відповів синюшно-блідий хлопчик.

— Тобі, мабуть, холодно? — дівчинка не дочекалася куцого кивка голови й побігла до кімнати. Дістала з комода щось схоже на великий розтягнутий светр.

Йоган сидів за столом у светрі, що той на ньому всюди збирався зморшками, й обережно їв порубані Лією овочі.

— Тобі смачно? — мала дивилася на хлопчика з цікавістю. Їй було дуже приємно, що Йоган хороший.

— Якщо чесно, то не дуже, — відповів Йоган, не піднімаючи очей на Лію. Він намагався через силу з’їсти хоча б щось із того, що дівчинка йому принесла.

— Так я й думала. Овочі давно лежать у підвалі. Колись я мала кролів, і якби досі були, може б, ми їх з’їли, — Лія ледь не плакала; з одного боку, їй було шкода кролів, якби довелося їх їсти, а з іншого, було шкода, що кролів немає й нічого запропонувати Йоганові.

— Моя мама вміла готувати кролика — у вершках чи в вині. Вона казала: щоб кроляче м’ясо не було таким жорстким, треба якоїсь кислоти. Тому самих лиш кролів не вистачило б, не засмучуйся, — Йохан говорив тихо і м’яко, дівчинка всміхнулася.

— А що ти любиш їсти? — випалила Лія.

Хлопчик відповів, що любить запеченого тунця і пиріг із цибулею.

Мала метнулася за тарілками й принесла на них нічого.

— Давай на цій тарілці буде запечений тунець, а на цій — пиріг із цибулею!

Йоган всміхнувся — не ледь, не напів, а повноцінно розтягнувся в усмішці.

Діти сиділи за столом, разом метляли ногами, пили невидимий чай із порожніх чашок та їли невидиму їжу з чистих відполірованих тарілок.

А потім Йоган раптом сказав:

— Я думав, я стріну десь тут маму з татом. Або, принаймні, якщо не стріну, то вже буду не я. Якби я міг затримувати подих надовше, якби я не боявся, то міг би жити далі... Хоча, може, воно й на краще, після всього, що з нами сталося...

Раптом двері відчинились і, бризкаючи водою поперед себе, в дім зайшов Фотограф.

— Фух... — не звертаючи уваги на дітей, почав він. — Думав, не доберуся. Цей ваш Мис — пекельне місце, варто зауважити.

Лію заціпило, вона не розуміла, як таке могло статися.

— Погано ти прощаєш, дівчинко, — Фотограф сів поряд із ними за стола.

— О, що тут у вас? Несправжній чай, несправжнє печиво й несправжні пробачення, так? — Фотограф узяв Ліїну чашку й випив. — А це смачніше, ніж те, що ти мені приносила. Малий, тобі реально повезло.

Йоган всміхнувся ніяково, а Лія намагалася згадати, що ж не так вона зробила, що не так пішло?

— Ну, я тебе не виню, тобто виню, звісно, але це логічно. Ти ж знаєш, що я з ними робив? Еге ж? По очах бачу, що знаєш. І хоч усю брудну роботу Псюка виконував сам, а я тільки фотографував, та без мене Псюка б не наважився. Якщо чесно, якби не ота жінка колись давно, я б теж не наважився.

Лія дивилася на Фотографа, який все розмахував чашкою невидимого чаю, вже давно розливши його весь, і раптом випалила:

— Я тебе пробачаю! Пробачаю!

Фотограф встав, підійшов до неї і сказав:

— Ти молодець, але я тут подумав і вирішив, що на Мис більше не піду.

Лію всю аж ошпарило, їй так стало страшно, що вона скам’яніла, не могла ні руху зробити, ні слова нормально вимовити:

— М-м-мені треба від-відвести тебе на Мис. Такі правила, — дівчинка намагалась не дивитися на чоловіка, думала: якщо такі правила, то як він може її не послухатись, вони ж правила.

— Ну, якщо такі правила, то сама і йди на свій Мис, а ми з пацаном тут лишимося, так, малий? — Йоган не встиг прийти до тями, як чоловік схопив його за коміра й викинув з-за столу.

— Йди принеси дров, а ти, малявка, сиди тут, щоб я тебе бачив.

Фотограф почав знімати із себе мокрі речі.

Йоган валявся на підлозі й тихенько скиглив. Чоловік підійшов до хлопчика, взяв і просто викинув його з дому. Далі Фотограф пішов до кімнати й почав шукати собі сухих речей. Лія сиділа, ніби прикута до стільця, вона бачила крізь брудне вікно, як Йоган, витираючи сльози й соплі, рушив за дім по дрова. За мить зістрибнула й побігла до дверей. Але Фотограф виявився швидшим — кількома рухами наздогнав, схопив дівчинку й потягнув до кімнати.

— Може, я гаркавлю? Може, в мене якісь дефекти мови? Га?! — заволав Фотограф, тягнучи Лію за волосся до кімнати.

— Ні, ні, не гаркавиш! — кричала мала, тримаючись за волосся.

— Ну то чому ж із першого разу мене ніхто не слухає?

Фотограф дістав із комода мотузку і зв’язав Лії руки та ноги. Дівчинка пручалась, аж поки не отримала удар в обличчя та знепритомніла.

Марта сиділа в себе на ліжку й пила чай. По кімнаті взад-вперед ходив Віктор.

— Якщо буде дівчинка, назвімо її Лія. А якщо хлопчик, то я не знаю...

Марта куталась у светр, втискалася в нього, наче можна було в нього врости, зменшитись, вгрузнути в теплу вовну і ніколи більше не покидати теплої білої вовни.

— Я не думаю, що зможу. Не розумію, як ти таке кажеш? — Віктор продовжував ходити взад-вперед і все хотів вмазати то стіні, то столу, а то й Марті.

— Я хочу це забути. Та навряд чи вийде. Я можу якось це відпустити, не знаю як, але далі так жити не можна, — Марта дивилась на Віктора й чекала на якийсь жест, на якийсь погляд, що-небудь тепле, що підкаже їй, що Віктор тут, із нею, що коли не назавжди, то, принаймні, зараз він побуде з нею ще трохи.

Але Віктор зупинився посеред кімнати, подивився у вікно, а потім вийшов. Марта лягла, притисла до себе подушку, накрилася іншою і вгрузла в ковдри, скручуючись в ембріона. І стало її майже не видно й не чутно, стало її мало-мало.

Лія прийшла до тями. Вона була зв’язана. Поряд сидів, притискаючи до себе коліна, Йоган, наляканий і тихий. По кімнаті сновигав взад-вперед Фотограф.

— Ми тут із малим сходили до лісу. І вгадай, що? — Фотограф нервував, напруження в ньому наростало.

— Ви повернулися сюди, — Лія спокійно собі відповідала. Вона, як ніхто інший, знала, що звідси піти можна лише одним шляхом.

— Ну і що мені тут із вами робити, га? — Фотограф не питав ні в кого конкретно, просто розмірковував уголос. Він зупинився, склав руки так, що великі та вказівні пальці зімітували кадр, навів на Йогана й на зв’язану Лію і посміхнувся. Потім пішов на кухню й приніс звідтіля ніж.

— На! — він простягнув ножа Йоганові. Хлопець не підняв голови й міцно зчепив руки навколо колін.

— Бери! — закричав Фотограф, розриваючи замок хлопчикових рук. Йоган тихо заплакав.

Чоловік узяв до своїх рук хлопчикову руку й затис у ній ножа та потягнув Йогана силою до Лії.

— Ні, ні, не треба! — закричала Лія. Йоган кволо пручався.

— Давай, хлопчику, це буде весело, давай, — вкрадливо промовив Фотограф, врізаючи ножем шкіру на Ліїній нозі. Мала затряслась і закричала.

— Ось та-а-а-к, бачиш, це зовсім не складно, — мугикав Фотограф.

Йоган відвертався, а Лія видиралась.

— Якщо будеш рипатися, він виколе тобі око, — лагідно промовив Фотограф і підніс ножа, затиснутого у своїй та Йогановій руці, до Ліїного обличчя.

Дівчинка заклякла й дивилася на Йогана. Хлопчик відвертався. Фотограф провів ножем по Ліїному обличчю, а потім звернув до волосся й почав відрізати пасма.

Йоган спробував пручатися, на що Фотограф густим низьким голосом сказав:

— Будеш смикатись, пошаткуєш її на фарш. Хіба ти хочеш її всю порізати?

Хлопчик крізь сльози заперечно хитав головою. Звісно, не хотів, хіба він такого міг хотіти? Йоганова рука розслабилася остаточно, й Фотограф відпиляв Лії шмат волосся з лівого боку від самого вуха. Потім розклав волосся віялом на Ліїних колінах — дівчинка не зводила з нього очей, намагаючись зрозуміти, що він робитиме далі. Чоловік посадив зламаного Йогана поряд, закинув одну його руку Лії на плече, в другу вклав ножа й любовно, з ювелірною скрупульозністю, виклав її хлопчикові на ногу.

Фотограф відсів і подивився в пальцевий приціл свого кадру, підповз, поправив мізансцену, ще раз прицілився в кадр — нарешті йому все подобалося. Потім відсів до стіни на Ліїне ліжко і став потихеньку засинати.

Йоган геть знітився, зовсім поник, сидів, не рухаючись, — дивився в одну точку, зламаний та неживий.

Лія пильнувала Фотографа, що той давно вже заплющив очі. Їй самій хотілося спати, але ще більше хотілося втекти звідсіля. Вона поворухнулась, смикаючи плечем — Йоганова рука впала, та сам він не відреагував, навіть не підвів очей. На шурхіт Фотограф поворухнувся, сповз донизу і вклався зручніше.

— Йогане, пс-с-с, Йогане, — шепотіла Лія. — Йогане, розріж мотузку, нам треба тікати.

Але хлопчик не реагував, зовсім не рухався.

Лія боялася сильно шарудіти, щоб не розбудити Фотографа. Тож вона підсунулася впритул до Йогана й поклала свою голову йому на плече:

— Будь ласка, Йогане... Я пробачу тобі й відведу на Мис. Для тебе це все швидко скінчиться. Будь ласка, розріж мотузку, розріж, і ти повернешся до мами з татом.

Раптом Йоган ворухнувся:

— Я нічого не можу, зовсім нічого, — його теплі сльози стікали Лії на шию.

— Ні, ні, ти можеш розв’язати мотузку. Ти можеш, Йогане, можеш.

Фотограф вовтузився, міг прокинутися будь-якої миті. Йоган став мляво, безенергійно розрізати мотузку на руках. Лія затамувала дихання й дивилася пильно, нетерпляче на Фотографа. «Ти тільки спи, спи», — думала дівчинка. Йоган нарешті перерізав мотузки й від перенапруження сповз Лії обличчям на коліна. Дівчинка швидко перехопила ножа й почала пиляти мотузки на ногах. «Голосно, надто голосно,» — боялася дівчинка. А коли все розрізала, тихенько поштурхала Йогана:

— Треба йти, треба йти на Мис. Давай.

Лія піднялась на слабкі ноги, трохи ними подриґала і стала піднімати зовсім безвольного хлопчика.

Діти підійшли до дверей. Але ж ті беззвучно не відчинялися... Лія розвернулася до Йогана і сказала: «Я тебе пробачаю». І навіть поцілувала в губи — так їй захотілося.

— А тепер слухай...

Йоган погодився і всміхнувся Лії. Вони швидко разом і з усіх сил потягли двері на себе. Гучний зрадницький хруск роздер високий поріг. Фотограф прокинувся й побачив, що дітей уже нема.

Йоган біг швидко, дуже швидко, Лія навіть не сподівалася, що він так хутко може бігати. Сама ж вона теж бігла швидко, дуже швидко, та не так уже щоб — у бік лісу. Фотограф щось кричав услід, але куди він направлявся, Лія не розуміла, не бачила — вона втікала, втікала, як могла.

Врешті секвої стояли вже перед нею. Дівчинка заскочила до лісу, бігла хаотично, бігла, куди очі дивляться. Але, пам’ятаючи, що як дуже довго бігти, то можна повернутися назад, трошки стишила темп.

Назустріч їй раптом вискочила вогненноволоса дівчина. Вона тікала, як і Лія. Те, від чого вона тікала, було зовсім поряд, той самий невидимий страшний звір. Лія хотіла закричати: «Сюди! Сюди!», але раптом щось упіймало дівчину у свої невидимі пазурі, підняло вгору й стало відривати по шматку тіла від неї. Кров потекла спершу з відгризеної по саме плече руки, потім з ноги. Деякий час дівчина ще кричала, а потім, мабуть, померла від больового шоку.

Лія скрикнула, та миттю затулила собі рота руками, пірнула до пухнастих кущів і, припавши до землі, спробувала вповільнити дихання, намагалася взагалі не дихати, а прикинутися мишкою, сліпою, сивою, глухою, й сидіти собі нечутно-невидимо в темних густих лісових хащах.

Щойно мала заспокоїлась, як почулися кроки, легкі кроки у спайці з нервовим диханням. Крізь гілля вона бачила, як пробігають ноги Фотографа туди й сюди — він кидався розгрібати кущі, періщив лісовий мотлох ногами, ревів, як звір, і лютував. Лія затисла собі рота й носа, заклякла й не рухалася зовсім. Потім усе стихло. Дівчинка вирішила, що він десь причаївся, десь сидить і на неї чекає. Пильно витріщаючись у ніч, вона непомітно для себе заснула.

— Вставай, ну вставай, — поряд Лії сиділа в кущах дівчина з вогненним волоссям.

— Хіба тебе не з’їли? — Лія була сонна і здивована.

— Ну, як доганяють — завше їдять, я вже звикла.

— Але хто?

— У тебе своїх проблем бракує?

Раптом десь далеко почувся крик Йогана, а за ним і Фотографа. Лія здригнулась і кинулася бігти, дівчина понеслася за нею.

За будинком, на місцині, що відкривалася перед лісом, стояв Фотограф і тримав зв’язаного Йогана на мотузці.

— Дівчинко, виходь, нам сумно без тебе! — кричав Фотограф.

А Лію трусило від злості й від безпомічності.

— Чому він просто не здохне?! — прошипіла Лія. — А Йоган, я ж казала йому стрибати з Мису, ідіот.

Лія злилася.

Раптом Йоган заквилив — Фотограф відтяв йому вухо, кров яскравими бризками скропила сірий, від самого ранку втомлений, день.

— Я так розумію, вмерти він все одно не вмре! Яке прекрасне місце! Дівчинко, вертайся, ми чекаємо тільки на тебе! — кричав у бік лісу збуджений Фотограф.

— І що мені робити? — спитала налякана Лія у дівчини.

— Як завжди, — відповіла та.

— Але я не можу, я не можу, я хочу, щоб йому було погано, хочу відрізати йому ногу й вухо, я хочу, щоб його пошматували і з’їли!

Лію трусило.

— А ти відпусти це все, — дівчина раптом стала серйозною.

— Як? Як відпустити? Він там, і йому подобається знущатися над Йоганом і наді мною, й ніхто-ніхто нас не захистить. І Марта, це він дивився на Марту й нічого не зробив!

Лія почала плакати.

— Не те, щоб я мала тобі таке казати, але він така ж людина, як ти чи я, в певному розумінні, він нейтральний. Тут ти встановлюєш правила гри. А зараз ти приймаєш його правила, що все двоїсте, що світ чорний або білий...

На цих словах із глибини лісу виринули рев і гарчання.

— Це твій Мис, — залопотала дівчина, налякано озираючись у пошуках джерела реву. — І ніяке це не прокляття, як ти думаєш, ніяке не прокляття!

Ревище наростало, дівчина підвелася й кинулась навтьоки. Вона бігла з усіх сил, а щось велетенське й невидиме зачіпало гілля секвой, ледь не знесло Лію й погналося за дівчиною. Лія кинулася бігти за ними.

Вона бігла, як могла, але наздогнати швидку дівчину чи ще швидшу невидиму тварюку не виходило. Раптом дівчина зупинилася й розвернулась до чогось невидимого обличчям, рішуча і смілива.

— Не треба! Не треба! Не треба! — густо закричала Лія і кинулась до неї.

Щось невидиме, велике та слизьке, обнюхувало Лію.

— Я пробачаю її, чуєш, пробачаю! — закричала Лія прямо в обличчя тварюці, після чого та заревіла, зіп’ялась на задні лапи і впала заживо мертвою.

Щойно тварюка гупнулась на землю, вона стала видимою. Шкіра її була тугою, як у дельфінів чи тюленів, на голові — широкі кістяні виступи, наче корона, задні лапи потужні, а передні лапи-гачки маленькі й сухорляві. Напівдракон-напівриба, воно лежало на землі й умиротворено видихало залишки свого життя. Вогненноволоса дівчина стояла перед мертвою тварюкою й дивилася на неї, пильно й уважно вглядаючись у її згасле око. Й усе це без жодного сліду ненависті.

Фотограф продовжував зрізати з Йогана шкіру й гукати Лію. Врешті вона вийшла з лісу, побита, замурзана, стомлена.

— А ось і ти! — прокричав Фотограф.

Від Йогана, чесно кажучи, мало що лишилося. В закривавленому обличчі слабко вгадувався той самий одинадцятилітній хлопчик. Лії було дуже шкода Йогана й зовсім не шкода, а навіть навпаки, Фотографа.

Тут дівчинка згадала про Марту — Марта її залишила, Марта нічого, нічого не сказала їй; навіть коли все зрозуміла, нічого їй не сказала.

— Я піду до тебе, якщо ми відведемо Йогана на Мис. Від нього мало що вже лишилося, мені треба його пробачити, й ти скинеш його вниз.

Лія стояла так, щоб її крик нісся з вітром у бік Фотографа, але на такій відстані, що раптом що, то вона спокійно могла б утекти назад до лісу.

— Ні-ні, я так не граюсь, нам треба більше людей, — відповідав Фотограф.

— Нові люди прийдуть, а від нього вже жодної користі, — Лія спокійно стояла на своєму.

Фотограф посмикав за мотузку Йогана, той більше не кричав, не чинив ніякого опору, як відрізана від своїх вен маріонетка, що більше не могла, жодним чином не могла рухатись.

— Ми йдемо першими до краю, а ти станеш у десяти кроках від мене, щоб нікуди більше не втекла!

Фотограф розвернувся й повів на мотузці спотвореного Йогана на Мис.

Лія обережно пішла за ними.

На Мисі лютували вітри, пронизливі, гострі, насмішкуваті. Фотограф тримав Йогана на самім краю. До них підходила Лія. Її волосся вихрилося вгору, наче й вона, і весь цей Мис от-от піднімуться у дзвінкі байдужі небеса. Лія стояла й відчувала, наскільки вітер, що охопив її морозними пальцями до здибленого волосся на шкірі, належав їй. Лії здавалося, підніми вона руки, могла б торкнутися потужних потоків повітря, могла б і перенаправити їх самими лише своїми руками, могла б наслати й відізвати стихію. Все було своїм, все було знайомим. І на краєчку невідомої землі дівчинка відчула Фотографа дрібною і незначною подією. А почала вона з Йогана.

І так і сказала:

— Йогане, ніхто не вміє так довго затримувати повітря. Для людини це неможливо. І всміхнулася.

— Що це за пробачення таке? — збурився Фотограф.

— Я відпускаю тебе, йди собі з миром і віднайди мир, хоч би де він для тебе був, хоч би що з тобою трапилося, став ти таким із причини чи без, це вже не важливо, більше не приходь. Я тебе, Артуре, пробачаю.

Лія відпускала й чоловіка, і хлопчика, і стирала межу між добром і злом. Все для дівчинки тепер було просто проявом життя, а її особисто не стосувалося більше нічого й не обходив більше ніхто.

Раптом Йоган обхопив Фотографа руками й почав тягнути вниз, а той став відбиватися. Сил маленькому Йоганові не вистачало. Поки хлопчик і чоловік вовтузилися на краю, Лія розігналася й зіштовхнула обох униз.

Артур і Йоган полетіли в сині обійми моря, спінені пальці розкрилися й сховали в морських долонях обох. Лія всміхнулася. Сонячні промені, пробиваючись крізь холодний вітер, були теплими, ніжними.

Раптом дівчинку затрусило, вона з несподіванки впала назад, голову стисло залізними лещатами, з носа потекла кров.

На Мис вийшла вогненноволоса дівчина, допомогла Лії піднятися, стерла обережно кров з її обличчя. Дівчина задивилася на Ліїне лице й сказала:

— А ти на нього схожа.

— Що? — Лія приходила до тями з далечі припадку.

Але дівчина, як і водилося за нею, не відповіла.

— Шкода... Шкода, Йоган дуже хороший... — промимрила Лія.

— Дякую, — сказала обережно дівчина й поцілувала Лію ніжно-ніжно в щоку.

— Тепер ти теж підеш?

Дівчина мовчала.

— Я думала, ти щось місцеве, щось, що, як і я, ніде не дівається...

Вони так сиділи на Мисі удвох. Де кінчалося море, закінчувався й горизонт.

— А знаєш, що? — почала Лія. — Як тебе звати?

Дівчина всміхнулась.

— Аліса.

— Послухай, Алісо, навіщо стрибати? — Лія подивилась на неї повним сподівання поглядом.

Та Аліса тільки всміхнулася й сказала:

— Я не знаю.

— Ми ж і так мертві? — наполягала Лія.

— Ну, це ж метафора, — Аліса знизала плечима й підвелася, вивільняючись із дитячих обіймів.

Вона озирнулася й виглядала усміхненою та щасливою. Потім рушила вперед — стрімко й безповоротно, наче за борт піратського корабля.

Після чого Лія впала на землю, як нежива. Вона все лежала й лежала. Життя й покидало її тіло, і не покидало одночасно. Дівчинка відчувала, що вона до певної міри й не жива взагалі-то, але до якої саме — не знала. Що там на неї чекає після і коли зможе настати «після» саме для неї? Що для цього треба зробити? В правилах такого не було, інструкцій таких ніхто не давав.

До дівчинки підійшов чоловік. Вона ледь дихала й лежала слухняним звірятком на прохолодній землі. Чоловік підняв її й поніс у бік дому. Зморшки на його запалих щоках, на лобі і між скронями та очима говорили про цього чоловіка, що він життєрадісний, що він старий, і що більшу частину свого довгого життя звик усміхатися. А чорний скромний одяг, схожий на рясу, давав підстави припустити, що він був священиком і прийшов сюди, лишивши свого Бога позаду.

Чоловік вклав Лію в її шкури в її ліжку в її домі. Лія важко сопіла крізь незупинну кров, шо заливала горлянку зсередини. Дівчинка, вириваючись із мороку безпам’ятства, хапалася за чоловіка руками, стискала пальці на його одежі в тремтливі кулачки, закочувала очі, переривисто дихала. Чоловік злегка піднімав її, будив її, трусив її, щоб вона не давилася кров’ю, а спльовувала її в таз поряд із ліжком. Згодом Лія заспокоювалася, припиняла кашляти й провалювалася в сон. У темний в’язкий сон без світла, без поруху, без єдиного подиху. Чоловік сидів поруч, спав на дошках, ходив по кімнаті, товк овочі й варив із них суп, їв той суп сам, приносив той суп Лії. Сідав поряд із нею, підводив її, штурхав і змушував з’їсти хоч кілька ложок. У дівчинки підвищувалась температура, вона собі тихо тліла зсередини тривожним лякливим язиком полум’я. Чоловік прикладав їй до голови гарно вимочений у холодній воді шмат тканини, змочував пошерхлі запалені губи.

Він спав мало, вкрай мало, просто влягаючись де прийдеться на підлозі, підкладав долоні під голову. Якщо ж Лія плакала уві сні чи починала сопіти й задихатися, прокидався і брав її на руки й носив по кімнаті, поки вона не засинала, знову стишуючись до ледь вловимого дихання. Виходячи в сарай за овочами, чоловік по дорозі підбирав одного чи два камінці, ідеально заокруглені, відполіровані, відшліфовані роками й водою, і приносив із собою в дім. Він сидів поряд Лії, вдивлявся в її обличчя, щось шепотів самими губами й перебирав ті камінці в руці.

Віктор, лежачи на боці, пружними рухами видобував собі своє задоволення з вогненно-рудої Аліси. Аліса штовхала своє тіло йому назустріч — у короткій фрикції вона намагалась відчути Віктора якомога глибше, швидше й сильніше. Аліса стогнала, і сповзали з-під них чорні простирадла. Віктор зревів на оргазматичному пікові, зариваючись до кипи вогненного волосся. По ньому ще ходив імпульс задоволення, сідниці мимоволі здригалися. Чоловік дихав сонячним волоссям, що крім нього в усьому світі не існувало більше нічого.

Аліса розвернулася обличчям до Віктора, притислась лобом до його лоба й, не розплющуючи очей, промовила: «Залишся сьогодні. Я все розумію, але залишся сьогодні».

Віктор притис міцними руками до себе дівчину, надув їй теплого повітря в волосся, а потім заховав її собі на грудях, прикрив обома руками, як і не було ніякої Аліси. Від сьогодні й назавжди вона — частина його, стане у зворотній генезі його тринадцятим ребром, другим серцем, третім оком, янем в іні, інеєм на невчасно пророслій траві. Й навіки-віків вони будуть тим, що колись розділив грізний Бог, наказавши сліпим їм плодитися й розмножуватись.

— Але ж ти знаєш, Вогнику, що зараз неслушний час, — тримав Алісу, затислу в себе на грудях, Віктор.

— Знаю, — відповідала вона. — Такого не повинно ні з ким траплятися, це велике зло, та не я його зробила. І дуже за тобою сумую.

Аліса тихенько шморгала носом, змочуючи сльозами Вікторову шкіру.

— Вона погодилася на аборт. А там, можливо, місяць-два... — Віктор говорив.

Аліса його перебивала:

— Півроку...

— Може так статися, що й півроку. Я не люблю більше Марту, але зараз цього не зроблю.

Аліса і розуміла й не розуміла, як дитина всередині штовхалася об стінки черевної порожнини й запитувала в себе, як у Бога: «А чи не могло те статися на кілька днів пізніше, щоб Віктор устиг усе Марті сказати, все пояснити, все зруйнувати і весь біль вичерпати?»

Аліса казала собі: «Я погана людина. Яка я погана людина». Та легше їй від цього не ставало.

Все ж вона боялась того, що могло статися, й спитала:

— Ти певен, що його потрібно вбивати? А раптом він твій?

Віктор навіть не замислився.

— Ми більше року намагалися. Не думаю, щоб він міг бути моїм.

— Але все ж... — Аліса виринула з його замкнутих рук у сильне чоловіче підборіддя й дивилася великими сумними очима. Як не мудрувати, але зсередини вона була такою ж, як і Марта.

— Усе це треба знищити й забути, і не згадувати нікому й ніколи.

Віктор не хотів іти додому. Весь цей жіночий лемент, уся ця потреба відповідальності перед собою й пояснень про те, яким він був три-чотири роки тому. Чому він має досі відповідати за те, що й не він то фактично вирішив? Чи він винен, що Марта стала для нього задухою? Слово за словом, день за днем, рух за рухом — усе в ній ставало спершу звичним, вивченим, завченим, передбачуваним, а затим відразливим, відворотним, чимось таким, від чого хотілося вивернутися, як від змії, викрутитися з цупких обіймів анаконди. Аліса була свіжим подихом повітря, тим простором, що відкривався перед ним у тісному віконечку їхнього з Мартою життя. І він поспішав на ті простори, поспішав туди, але раптом завжди відкриті двері захрьопнулися з гуркотом, боляче вдаривши його по носі.

Віктор не хотів іти додому. На дворі сірий-сірий день, такий, як у грудні, коли дні найкоротші. Безрадісний та безпросвітний. Віктор сів покурити на дитячому майданчику. Невдоволена молода мама схопила дитину в дутій куртці, шапці з помпоном без особливих статевих ознак — ні тобі колір, ні фасон, ні хлопчик, ні дівчинка — так, земний космонавт, приручений силою тяжіння — схопила й понесла кудись у нагріті, освітлені приміщення. По дитині тільки гойдалка, поскрипуючи, сама гойдатися й лишилась.

Віктор вип’явся ногами на гойдалку, затис у зубах сигарету і став, присідаючи, як колись, так давно, що майже й забув, як те робиться, розгойдуватися вперед і назад. Вперед і назад. Небо здіймалося над піском і знову падало в грудневий бруд, і знов здіймалося. Віктор злітав. Йому не хотілося йти додому.

Потім він причвалав до будинку і все ще не уявляючи, як стерпить Мартин погляд, почав ходити довкола. Він дивився собі під ноги — там його увагу привернули гладенькі, відшліфовані, наче морем, зелені та коричневі камінці, що колись у минулому житті були пляшками з-під пива. Віктор підняв одного камінчика, потім другого, затим вже їх стала ціла жменя.

Йому не хотілося йти додому, тому сидів на лавці перед своїм під’їздом і перебирав у руці камінці. Потім став перекладати з однієї долоні по одному камінцю до іншої, називаючи то те, то те ім’я. А почав він хронологічно з «Марта». І чергував: «Марта, Аліса, Марта, Аліса...» На останньому камінці затнувся на імені «Марта» й почав інстинктивно й дуже швидко шукати очима ще такий самий. Коли ж знайшов, то засунув усю жменю камінчиків до кишені, а той знайдений камінець поклав останнім, проказуючи про себе «Аліса». І з тим, як йому, правда, не хотілося, пішов додому.

Віктор відчинив двері, й одразу та тиша, що вийшла його стріти, здалася якоюсь незвичною, недоброю, невідомою тишею. Роззуваючись, він гукнув: «Марто!» Але тиша не збиралася відступатись. Він повторив: «Марто, ти де?!» Й пішов квартирою. А коли проминув уже й кухню, то побачив брудну коричнево-багряну мазанину на підлозі. Віктор не хотів робити тих кроків, що йому довелося зробити. Це були кроки, найдовші в його житті. Та якими б вони не здавалися безконечними, все ж мали пункт призначення, все ж із кожною секундою наближали його до нього. Віктор прочинив двері їхньої кімнати й зупинився постояти хвилину. Одна його частина хотіла бігти до жінки з криками: «О, Боже, Марто! О, Боже...» А друга переривчасто видихала зі словами: « О, Боже, дякую, тобі, Боже...» І от усю ту хвилину стояння над трупом свого великого, але завершеного, а тому вже кілька років як обтяжливого, кохання, він не знав, із якої ноги краще ступити в це нове його життя без Марти. З якою думкою в голові він мав би кращий вигляд чи краще самопочуття, чи, може, думав би про себе ліпше? А Марта весь цей час нікуди не поспішала й лежала на ліжку, застигла, як скульптура контемпорарі-арту, із порожніми скляними очима, що блукали десь під стелею в пошуках хтозна-чого. З-під тулуба стирчали скорчені закривавлені руки. А на стіні зліва висів велетенський ватман із написаним ієрогліфом «Щя», що означає пробачати.

Віктор присів на краєчку ліжка, а потім приліг так, щоб не замазати штани в коричневу Мартину кров, а обличчя порівняв з її обличчям і підвів очі вгору, намагаючись спіймати ракурс її останнього погляду.

Там, на стелі, висіли старі географічні мапи, що вона колись подарувала йому, весело розповідаючи про її мрійливого мандрівника, — так, здається — він точно не пам’ятав. Стара мапа світу включала в себе магічні острови, печери сирен. Корабель чорним замурзаним ескізом раптом здійнявся з якоря й поплив по награфіченому пунктирові до казкової Індії, огинаючи Африканський континент і Мис Доброї Надії.

Лія прокинулась і побачила поряд себе табурет із тазом води на ньому, з ганчірками, що звисали по краях. Оддалік, у кінці її ліжка, лежав скручений чоловік. Лія обережно підповзла до нього. Вона порозглядала чоловіка — він їй когось нагадував, в його зморшках зачаїлася полущеною шкірою зима і старість. Раптом чоловік прокинувся, забачивши дитину, став підсуватися до стіни, щоб сісти, все ще переважною частиною свідомості будучи десь там, ніж десь тут. Уперше за своє перебування на Мисі в Ліїній голові промайнуло питання, чи сняться їм так само, як і їй, сни про інше життя? Але Лія теж відсахнулась. Від чоловіка пахло кислим, тими овочами, що лежали найдалі в погребі і вже стали підгнивати.

— Добре, що прокинулась, — прохрипів низьким заспаним голосом чоловік.

— А я довго спала? — Лія намагалася відновити хід подій після останнього свого спогаду. Вона згадала Фотографа, потім Йогана, а потім Алісу.

— Може, кілька тижнів, може, місяців, тут час іде по-своєму, — сказав, потираючи очі, чоловік, а потім додав: — Я знайшов тебе на Мисі, тобі було дуже зле.

— Думаю, мені вже краще. Я би хотіла в тебе дещо спитати.

— Угу.

— Ти дуже схожий на одного чоловіка. Його звали Віктором... — Лія вдивлялася в привітне обличчя й не боялася його, не боялася нічого загалом.

Чоловік усміхнувся й промовив:

— А як тебе звати?

— Лія. А ти? Ти Віктор? Ти знав Марту? Але ти старий, ти застарий, ти не можеш знати Марту, — дівчинка осіла й засмутилась.

Віктор вдихнув багато повітря й мимохіть, глибоко зсередини, на його обличчя виринула тепла усмішка.

— Дуже давно я любив жінку, яку звали Марта... — його губи ще тримали присмерк усмішки, коли очі повільно сутеніли, поринаючи в темний сум.

— Ти снишся мені разом із нею. Ти там зовсім не такий.

— Я прожив довге життя після її смерті. Дуже довге.

— А Аліса? — Лія не хотіла завдати болю, та серце старого стислося.

— Розбилася в автокатастрофі. А я став священиком.

Віктор помовчав трохи, а потім знов усміхнувся.

Лія стривожилась. Вона згадала правила Мису, що приходили до неї на пікові тиші й світанкового мерехтливого сонця посеред жорстких приступів. Вона не бачила особливого сенсу в тому, що пробачати не можна саме священиків будь-яких релігій, тому й не дуже вже замислювалась, як їх розпізнати. Виявилося, вони самі все про себе скажуть.

— А навіщо ти прийшов сюди? — спитала засмучена Лія. Вона не знала, що робити в таких випадках, не було ані інструкцій, ані плану дій.

— Я хотів спокутувати свою провину, розумієш, що це означає? Але не зміг. Я вірив, що тут зможу з нею побачитись.

–Тут? — Лія не могла збагнути, звідки він знає.

— Чи деінде. Припини мене допитувати, я нічого не знаю.

Віктор розізлився. Він злився на себе, що злився на дитину, й дитина це бачила.

— Тобі треба їсти суп! — гримав Віктор і бив по столу кулаком.

Так його не виводила з себе жодна жінка, окрім Марти, — неслухняна, мала свою думку й творила дрібні капості.

— Я не хочу супу! — кричала Лія і втікала від Віктора, бігаючи навколо столу.

На її радість, стіл був таким великим і розлогим, що бігати навколо нього не набридало годинами, а то й більше. Та й не той це був стіл, щоб одразу піймати капосну дитину.

— Дітям для здоров’я потрібен суп, — гнув своєї старий Віктор і рухався вже не так швидко, як колись, та навіть час від часу зупинявся і спирався руками на коліна, щоб віддихатись.

— Глянь на мене, — сказала йому Лія, визираючи з-за ніжки столу, — яка ж я дитина?

Подекуди її лице вкривали глибокі зморшки.

— Хіба бувають старі діти?

Лія стояла навпроти Віктора й дивилася на нього чистими й давно-давно знайомими очима, такими ж синіми, такими ж рішучими.

— Ні, не бувають, — відповів чоловік.

Зима приходила на Мис надовго й міцно трималася кігтястими льодами об замерзлу землю. З того часу, як по кризі припливли загадкові кораблі, Лія ходила на Мис часто.

По всьому Мисові лунали стогони скелі й чулися далекі-далекі гудки в розмитому тумані, що прийшов із моря й заховав горизонт, украв усі лінії та всі небесні геометричні фігури й світила. Загалом бо не було ні неба, ні моря, ні лінії розподілу між ними. Тільки сніг, як попіл, і туман, як попіл, і море, як попелище. А по краях видимості лежали в тумані на округлих боках велетенські кораблі з піднятими вітрилами. Лія слухала уважно, дивилась уважно: спершу резонувала скеля гучним розламистим кректанням, а потім їй відповідали далекі кораблі протяжними гудками. Мис кликав їх, але вони, застрягши посеред криги, стогнали й плакали, казали: «Ми не прийдем». А Мис усе кликав і кликав дивні кораблі. Лія раптом згадала Мартину історію про маленьку дівчинку на Мисі, що та виглядає загублені судна. Згадала і всміхнулася.

Віктор рубав дрова на подвір’ї. Лія роздувала в каміні кволий і хворий зародок вогню. Він димився, кашляв, тлів. Із ним разом бухикала й Лія, викашлюючи на підлогу згустки крові, чхала, але не здавалася. Коли Віктор заніс усередину дрова для обігріву, веселий вогонь уже миготів по кімнаті. Дівчинка всміхалася, а в роззявленій пащі посеред кімнати палахкотіли книжки.

— То ж книжки! — обурився Віктор.

— Ага, вони гарно горять, але закінчуються, — не розпізнала каверзи Лія.

— Вони не для того.

Віктор залізним гаком дістав обвуглену книжку, згризену полум’ям по краях, затушив її чорною рясою — сторінки пожовтіли в самому центрі книги чи того, що лишилось від неї.

— Схоже на записи мореплавців, — Віктор намагався розібрати літери на обкладинці.

— Кого? — Лія уважно вивчала серйозну й сконцентровану міну на Вікторовому обличчі.

— Люди, що плавали морем і відкривали нові землі. Бачиш, бачиш тут написано «...гальцями західних бе... ки... Інд...».

— Морем можна пливти?!

Лія з несподіванки навіть скрикнула. Не те, щоб вона питала, але питальні інтонації ніби самі народилися на краях її викрику.

— Це мають бути відкриття португальцями західного берега Африки.

Віктор зосереджено гортав залишки книжки й відповів згодом і мимохідь:

— Так, на ось таких от штуках. Але це старі, зараз їх роблять із заліза.

І Віктор розгорнув перед Лією жовту, висушену вогнем, книжку, показуючи картинки кораблів із прямокутними вітрилами.

Ліїні очі загорілися. Вона вихопила книжку з Вікторових рук, але та розсипалась. Лія миттю зібрала розпорошені сторінки і все те вручила йому назад:

— На, — сказала вона, — зроби, як було, й ми попливемо звідси на кораблі.

Віктору, студенту-інженеру, вже на четвертому курсі вчитися не хотілось. Його цікавили тільки пари з історії та кораблебудування. Вищу математику він любив, як спорт, пари з креслення були потрібні, і тільки проектування кораблів він не пропускав ніколи.

Віктор сидів у старій бібліотеці університетського комплексу й гортав мандрівні записи Геродота. Поряд на столі лежали на око вибрані книжки схожої тематики — про Тибет, Індію, мапи Старого світу й «Відкриття португальцями західних берегів Африки й Мису Доброї Надії». Віктор виписував собі найзахопливіші подорожі давнини до спеціального журналу, а по закінченні університету збирався побудувати корабель і повторити крок за кроком їх усі: обігнути західне узбережжя Африки в зоні найбуремніших вітрів, відкрити Америку й допливти до Індії. І поки він розглядав старі мапи й уявляв собі Стародавній Вавилон і Персію, між книжкових полиць навпроти під вантажем книг загиналася Марта з тугим хвостом світло-каштанового волосся. Старий викладач історії давньої Японії Юкіо Такагаші все діставав і діставав книжки з полиць і зводив на крихких дівчачих руках вавилонську вежу. Аж поки вона не завалилася. Професор Такагаші гнівний стояв над уламками первісних вірувань японців, а під їхніми завалами сиділа і сміялась Марта, забивши лікоть об полицю, а коліно об підлогу.

— Мені здається, я тепер добре знаю душі цих книжок. Можна їх більше не читати? — спитала Марта, потираючи забитого ліктя.

Професор щось грізно прошипів японською і пішов геть. Марта зітхнула, промимрила собі підніс, що так вона й знала, що цього недостатньо й, перетягнувши книжки на стіл, сіла їх оглядати прямо навпроти Віктора.

— Ти японка? — Віктор не міг відвести погляду від дивної дівчини.

— З якого дива? — Марта намагалася сфокусувати погляд на чоловікові навпроти і спробувати зрозуміти, хто він, виходячи з логіки побудови його висновків.

І хоч хлопець був доволі симпатичний, але його логіка належала або ідіоту, або інфантильному самозакоханому чоловікові. Ні в той, ні в інший варіант влазити Марта не збиралася.

— Ну, типу, ти знаєш японську... — Віктор уже зрозумів, що вона зовсім таки європейського зразка, а отже, він облажався й продовжує це робити.

Марта пірнула до своєї книжки з ієрогліфами й без картинок.

— А що ти читаєш? — Вікторові чомусь дуже треба було продовжувати розмовляти з дівчиною.

— Ти не зрозумієш...

Марта, роблячи вигляд, що читає, почала планувати миттєвий відступ з усіма книжками одночасно. Їй потрібен був хороший план, майже такий само хороший і гарантований, як із професором Такагаші. Лише так його можна було спинити, інакше Марті довелося б перечитати всю університетську сходознавчу літературу.

— Поясниш мені — напишеш диплом. Ти ж із кафедри східних мов, я знаю, вам уже роздали теми.

Віктор дивився на Марту уважно й водночас схвильовано.

— «Вплив синтоїзму як світогляду на середньовічний роман у Японії». Кафедра сходознавства. Ми самі по собі, — Марта всміхнулась.

Віктор машинально всміхнувся у відповідь і миттю відчув себе одороблом.

— А що він тобі сказав?

— Що сінто не зводиться до міфології мультфільмів і що я біла мавпа.

Вікторові стало смішно, але він не знав, як реагувати. Та й як сама Марта ставиться до цього? Але за кілька секунд вони вже удвох валялися під столом від сміху, шуміли й переповідали одне одному про свої захоплення — аж так, що їх обох довелося вигнати з бібліотеки.

— Твій професор дурень, ти зовсім не мавпа, хіба що трохи, — сказав Віктор Марті, коли вже настав час прощатися.

— Юкіо Такагаші дуже нещасливий чоловік, але саме через нього я тут. Він сформував те, як я думаю, чому живу. В душі він стійкий японський воїн, що вбив би себе в ім’я вищої мети.

— Хіба можна себе вбивати?

Віктор ніколи про таке не думав, але зараз йому це здалося дикістю й варварством.

— Щоб очистити. Себе і все, що ми любимо.

І Марта пішла до свого гуртожитка під запали помаранчевих круглих ліхтарів, які вмикались один за одним у спробі наздогнати дівчину.

Цілий день Лія спостерігала з вікна дому за тим, як Віктор то забігав до лісу, то вибігав із нього. Секвої у своїй інтелігентній манері сміялися над ним лише самими верхівками, так –«хоу-хоу-хоу», — бородаті, зелені. Після третього разу він зірвав із себе верхній одяг і в самих штанах став кидатися в лісові хащі. Й що лютіше кидався на них Віктор, то хуткіше хащі його випльовували. А потім він знову кинувся, як ведмідь, як тигр, як лев із прорідженою шевелюрою скуйовдженого срібла, всередину, і десь хвилин за п’ять уже тягнув із лісу рибо-дракона Аліси. Він його витягнув лише на половину хвоста, потворі не давали просунутись секвої. Віктор стояв в одних штанах, кричав у бік дому й махав руками, очевидно, мав на увазі «Що в біса це таке?»

Надвечір Лія відвела його на Мис. Вітри бісилися, море розмерзалося, крига гойдалася разом із кораблями по лінії видимості, і вже заходило на холодну, як і все тут, весну. Сонце червоними язиками злизувало тіні позаду них — одну довгу-предовгу та одну поменшу. Тіні, як і люди, трималися за руки. Лія вела знесиленого й розчарованого Віктора на самий край. Вони дивилися на чорні веселі хвилі, що пінилися й бились біля підніжжя Мису.

Наступного дня Віктор пішов до лісу, щоб знайти потрібне дерево. По тому працював, а Лія носила йому чай.

Коли він вибрав деревину зсередини й зрештою вистругав посудину, Лія заходилася розглядати його — вузького довжелезного закритого човна з горловиною, щоб визирати звідтіля та звіряти курс.

— Ти бачив, які тут бувають хвилі? Кожен день бурі, а то й шторми — ми потонемо, — Лія стурбовано дивилася на Віктора.

— У такому не потонемо. Бачиш, тут закривається, сюди ховаються весла, а горло також закривається, як чайник кришкою, бачиш?

І Віктор показав, як від проникнення води убезпечується човен.

— Ти не бійся, ми так зможемо тижнями плавати в штормах і нічого нам не станеться. Потрібна ще шкура. Гадаю, в тієї потвори вона водостійка. Хоч би що це було, воно нам допоможе.

— Вона Алісина, — промовила, між іншим, Лія.

— Тобто? — перепитав Віктор.

Та Лія більше нічого не сказала.

Він пішов до лісу, прихопивши сокиру, а дівчинка залізла до човна й почала уявляти, як траву змінить вода і як вона нарешті покине Мис.

Сон накочувався на неї, як морські хвилі, розгойдуючи човна, наче колиску, — взад-вперед, взад-вперед. Море піднімалося й падало, та вона, Лія, була захищена й у теплі — її берегли теплі рожеві стінки живої матерії. Дівчинка озирнулася довкола — вона ще не могла торкатися їх ручками, бо ще їх не мала — й почала згруповуватися до вигляду маленького закрученого організму. З такого могла б вирости змія або кит, а могла, звісно, й Лія — ніколи не вгадаєш. Їй було затишно таким пуголовком усередині теплої та приємної Марти, в її внутрішніх рожевих водах. Але раптом світло згасло і шар каламутної в’язкої води перетворився знову на холодне північне море. І не було ні м’яких стінок Мартиного живота, ні навіть дерев’яних облавків човна. Тільки морозне північне море.

Лія з жахом прокинулась у себе в ліжку, коли вже сідало сонце. Віктор ходив з боку в бік і виглядав чорнішим од ночі. Запалі синці, зморшки, що за останні кілька днів розгладилися усмішками, знову глибоко врізалися в його обличчя.

Лія помахала йому рукою.

— Що це? Що це?! — заволав Віктор, розмахуючи Мартиним папірцем перед обличчям Лії.

— Я не знаю, — Лія заплакала, їй відчулося, що підвищується температура й страшенно болить голова.

— Я востаннє запитую! — Віктор сам був не свій.

— Це Марта лишила. Але я не вмію читати — чесно-чесно, таточку, я не вмію читати.

Лія затулила очі руками й хотіла зупинити ними сльози, але ті все лилися й лилися.

— Як... Як ти мене назвала? Це якийсь розіграш, так? Це Марта тебе попросила?! Вона?! Зізнавайся!

Віктор тряс дитину.

— Я не вмію читати! Не вмію читати! Я не вмію читати! — кричала Лія.

— Цього не може бути, цього просто не може бути. Ти розумієш?

Віктор уже не кричав, він просив, він благав.

І Лія раптом зупинилася, заспокоїлась, зробила кілька глибоких вдихів і спитала:

— Що там написано?

Віктор сів на ліжко, згорбився, став зовсім старим і дрібним, наче зсохся. Він розкрив папірця і сидів над ним довго й безмовно, перш ніж почав читати.

«Вікторе, я не зможу народити нашу дитину в цей світ. Не так. Я не кинула б її ніколи, тому заберу з собою, де б я далі не пішла. Можливо, я стану каменем, і вона стане каменем біля мене. А можливо, я стану деревом, а вона травою поміж мого коріння. Або я стану морем, а вона моїм Мисом. Мисом Доброї Надії, яким ти так марив. А ти, я сподіваюся, проживеш гарне життя. Я не люблю тебе, не мучся.

Марта.»

Читаючи, Віктор почав схлипувати і з’їдати слова, хоча Лія й так усе розуміла. Вона всміхнулась і обійняла ззаду Віктора, поцілувала його в спину — вона так хотіла поцілувати свого батька, торкнутися його, знати, що він є і що його можна пробачити.

— Я пробачаю тобі, тату, — Лія всміхнулась.

Віктор взяв її за руку й поцілував маленьку долоньку.

— Що ти таке кажеш, мені не можна такого пробачити.

Але Лія була нарешті щаслива. Усмішка застигла на її обличчі, а з носа потекла багряна цівка крові, зіниці спинились десь на горизонті. Останнє, що побачила дівчинка, — мерехтливі кораблі, звільнившись від криги, піднімалися і йшли до Мису, море було спокійним. Обрієм розливалися рожеві й персикові заграви. Сонце закривало свої золоті зіниці, а кораблі з піднятими вітрилами піднімалися з води й пливли у повітрі.

Ліїна рука обірвалась і впала неживою. Віктор рвучко повернув до себе дівчинку, став її трусити: «Ліє, ні, Ліє! Тобі не можна вмирати! Ліє, сонце моє!»

Він схопив її, вибіг із дому й поніс на Мис. Повз них пропливали велетенські кораблі. Віктор стояв на самому краєві обриву, обнімав дочку й просив її не покидати його, просив у неї пробачення, й сам, не знаючи за що, пробачав, просив не йти, плакав, підвивав, заглядав в обличчя і знову плакав. А повз них пропливали, підіймаючись далі над лісом, зі скрипом і скреготом, величні й горді кораблі.

Наступного дня Віктор закопав Лію поряд із горбочками її кролів. Перед тим він поклав дівчинці до рук Мартиного папірця. Лія ледь помітно всміхалася — здавалося, що зараз вона розплющить очі та спитає, чи готовий човен і як вони його спустять на воду. Та ні, вона й далі всміхалася мовчки у своїй незворушній блідості. Віктор спершу хотів поховати її в морі, але це був її Мис, то нехай вона тут і лишається.

Море як ніколи було спокійне. Легкий і швидкий каяк віддалявся від Мису, огинаючи його на шляху до казкової Індії.

Арі народжувала важко й довго. За дверима вже десять годин дурів Гаффар. Щоправда, останні півгодини йому вдалося заснути на бильці лікарняного стільця місії. Гаффарові снилися кораблі з напнутими вітрилами. Та крізь сон він почув крик, що пробивався крізь шум вируючих хвиль. Скочив на ноги й, заспаний, вдарився у лікаря, що виніс йому показати заплакане дитя. Це була дівчинка, дуже голосна й крихітна дівчинка.