Безодня

Революція. Алжир

Альо... альо... це швидка? Альо... поговоріть зі мною, швидка, все одно ніхто не дзвонитиме вам, всі пішли на війну. Ви бачили дітей, які йшли в касках і з ніжками від стільців? Ви бачили прокислих старих і рахітних інвалідів, що залазили в танки та йшли займати трони в Останій Цитаделі Зла? Альо... швидка, не кладіть трубку, в мене є коньяк, у мене є трохи трави, хочете, надимлю вам у трубку?

Але нікого нема на дроті, швидка давно вже патрулює вулиці і їздить на солярці, купленій за свій кошт, і все заради людей та в ім’я людей. Водій без розбору кидає в машину грітися бомжів, обмерзлих протестувальників, представників опозиції й забитих ніжками від стільців військових. Усі вони в тісній кабіні вдихають запахи тяжкого етилового перегару. Бомж, звиклий спати, де покладуть, радий теплому гурчанню двигуна, прихропує почорнілим ротом — носові пазухи забиті гноєм та кишать дрібними червами, чорні фурункули пустили коріння по всьому його набряклому носу. Представник опозиції, дитя з ніжкою від стільця й побитий беркутівець переглядаються — їм не комфортно з бомжем разом, але їм тепло, ситуація не змушує розмовляти, вони просто їдуть в одній машині на всі «червоні» по бісному Києву.

До мене в двері дзвонять. Я не відчиняю двері свого дому нікому, ніхто не знає, де я живу, я сама плутаю дороги й добираюся щораз іншими шляхами. Я ніколи не піднімаю трубку домашнього телефону, адже нікому не давала цього номера. Це питання безпеки — коли в країні таке твориться, то хто може прийти до тебе об одинадцятій вечора? Я не відчиняю, я прокрадаюсь. Бо хто може знати мене, окрім моїх психолога й адвоката? Я їм плачу, щоб тільки вони знали, де я живу і чого б воліла після смерті, де б я хотіла, щоб мене поховали, спалили чи закопали — тільки вони, тільки їм. Тому нічого дивного, що я підходжу до дверей з підсвічником. У ньому три свічки намертво вкипіли в підставки, на додачу ще й наколоті на підсвічниковий шампур. Це свічки зі святих земель — з Єрусалима, Афону й Алжиру.

Чому Алжиру? Бо там було багато крові. Вся земля просякла кров’ю — весь пісок, який переносять з місця на місце африканські безжальні вітри: і кров, і накази диктаторів, і відрізані кінцівки карликових генералів, вони гнояться, розкладаються, вони стають частиною піску. Чиїсь геніталії стали пустелею, чиясь любов зародилась і вмерла в сухотних грудях.

Він кашляв у подоли її паланкіна, випаленими пристрастю й туберкульозною паличкою очима благав обійняти його, він хотів, щоб піски накрили їхні сплетені в смертельних обіймах тіла й рознесли на білий пил їхні кістки. Раз і назавжди, поки смерть не розлучить. І навіть смерть, і навіть смерть… — шепотіли в грудях чорні піони.

Дивлюся — в риб’ячому оці за дверима стоять двоє в уніформі швидкої. За ними ще якийся кагал. Я ніколи не відчиняю двері, але зараз відчинила. «Чого вам?» У мене на обличчі негостинність, у руках підсвічник, в очах чотириста тисяч сонць — хто би зайшов до такої? А вони раз — і вже посеред зали лежить-похропує бомж, за яким несміливо в’ється перегар, вже стоять представники опозиції, діти з ніжками від стільця й правоохоронець неправоохоронних органів у чорному. А лікарі записують мій номер телефону, мою реєстрацію, мою серію паспорта й кажуть, що на час воєнно-парадних дій, поки люди танцюють і співають під залпи градів, ці четверо поживуть у мене. Це так правильно, так добре й сердечно чинити.

Я згадую Алжир, там жебрак колись давно, в якомусь із минулих життів, позначений бубонним кільцем на лобі, смикав мій переносний паланкін, над яким тужився десяток чорних рабів, і просив обійняти. Це зараз я добра й обнімаюся з усіма, а тоді... І от я вже припала до обмерзлого бомжа й гірко оплакую регулярне дихання його тіла. Обличчя бомжа все в синій фарбі і в різних написах. Там написано червоним маркером «Смерть ворогам», там написано жовтим маркером «Не пробачим, не забудем», там написано синім маркером «Кієв — мать городов рускіх». Я питаю, за що? За що ви його так? Але всі відводять очі й сунуть на кухню готувати чай і бутерброди. Я беру край своєї майки, слинявлю й протираю чоловікові його забризкане синьою фарбою лице. Я плачу і тру. Бомж дихає мені в обличчя етиловими випарами, хапає мої плечі уві сні чорними пальцями, вкритими панарицієм. На лобі в нього класика з трьох літер, я тру її, не відтирається. Синього стає менше. Хлопці на кухні їдять бутерброди, дивляться телевізор, обговорюють результати штурму. Беркутівець у чорному бере в захват дитину з ніжкою від стільця й показує опозиціонеру, як протидіяти захватові шиї. Хлопці сміються — яка їм різниця, що на дворі війна, вони ж зараз не там. Коли вони звідси вийдуть, то зодягнуть костюми й натягнуть маски, і все тоді буде по-дорослому, а в мене на кухні — чай, бутерброди, трава.

Що я сказала тоді? Тоді, сотню років назад в Алжирі? Хлопчик-раб облизував мені ступні в шатрі, пестив мої стегна, я курила опіум, за моїм паланкіном ішли сотні знедолених, посаджених на опіум ще з часів китайських опіумних воєн, — французькі солдати відкривали курильні та в батьків сімейств купували собі за люльку молодих дівчат і крутили їх годинами на своїх люльках... Хоча зараз тут більший попит на відра абсенту, й зелений дурман інкрустує мої запливлі очі. Чи я маю мету? Куди я їду? Навіщо? Мій тато — французький генерал. І все. Я так далеко від Парижа, моє дитинство проходить в маленькому рибальському містечку Анфльор — кам’яні вулички, старі люди, капелюшні мануфактури. Маю п’ять років, і тато подарував мені вже п’ять капелюшків. Навіть у вельможних пань може бути їх тільки три — на похорон, на весілля й на щодень, а в мене п’ять. Вельможні пані мене ненавидять, мати мене ненавидить, бо батько класти хотів на те проміжжя, в якому мене зачав. Тільки я його частинка, а вона — ні, вона в нас миє підлогу. Тато іноді зачиняється з нею в кімнаті, вона там кричить, а я приміряю капелюшки. Моє дитинство — це все, що я маю, там не було болю, не було цього вічного ніщо, яке сидить у протрухлому серці та їздить за мною з війни на війну. Це я продавала абсент бедуїнам, я роздягалась перед ними й каструвала їхні ереговані геніталії. Це я, кров і безсенсовість усього нелюдського, своїм сп’янілим порожнім поглядом дірявлю все навколо — старі столи, дерев’яний бар. Що тут є такого, що б назвати святим?

Я їду в паланкіні до батька в казарми і згадую сонце, яке заплуталося в рибальських сітях тоді, коли мені виповнилося лишень п’ять, — воно виблискує, міниться, засліплює, я сміюся, мені нічого не треба, мені нічого не болить, а тато вибирає форель, срібну велику рибу. Від цього прекрасного сну мені страх як важко прокинутися. В Алжирі війна вже два роки, і я майже не сплю, ночами мене душить сухий кашель, до горла на вдихові заповзає пісок і дере його до крові, я вихаркую шматки себе, я не сплю. Як важко мені було заснути ось тут, зараз, на ходу, поки маленький раб лиже мої ноги, тягне руки до проміжжя. Я відкриваю паланкін, там унизу якийсь зморений жебрак, скелет на крові, у нього на чолі виразки сфер — кільце бубонної чуми, він кашляє кров’ю на мій паланкін. Він просить мене з ним обійнятися, в його очах блищать сльози, він просить щастя, я бачу, що він скоро помре. І я різко хапаю його гострими руками за підборіддя й цілую в губи — я добре змішую його липку слину в ротовій порожнині, тягнуся до гланд своїм свіжим та пружним язиком, мене ледь не знуджує в його гортань, липка слина тече по наших губах, стікає на підборіддя. За секунду його відтягують легіонери й забивають до втрати свідомості. Юрба шокована, військова диктатура повсюди, ніхто не піднімає голови. Його викинуть десь у піски, щоб він там повільно здох від чого-небудь — чуми чи безжального алжирського сонця. Я витираю слину з губ і всю її злизую. Коли я прийду додому, до батька, моє життя знову сповниться сили, бо це будуть мої останні дні з ним, на моєму чолі вже запалюються кільця Антаресу — зірка смерті пускає коріння глибоко в мої легені.

Я стираю з обличчя бомжа синю фарбу, лишилося тільки на щетині й під очима. Я плачу. Бомж приходить до тями й каже: «Янголе мій, дякую тобі». Він каже правильною гарною мовою: «Мене побили і пшикали мені ацетоном в обличчя, бо могли. Вони сміялися, вони відібрали в мене 700 гривень. Янголе мій, який ти хороший». Я плачу, я знаю, що ніхто не крав у нього ніяких грошей, але синя фарба і ситий вгодований сміх, що долинає з кухні, роблять свою справу — я думаю, де основи гуманності, де я людина, а ти ні? Де воно все є, на вістрі якого ножа? Серед яких доріг безкрайньої? Я дивлюся в посивілі очі бомжа, там теж стоять сльози — йому ніхто й ніколи не витирав обличчя. Я ще раз прислухаюся до вгодованого, здорового чоловічого сміху на кухні — я розумію, що кожен із трьох візьме мене за руку й поведе до спальні, я не хочу. Янголи стомлюються плакати. І я цілую свого бомжа в посинілі губи — жорстка щетина дере мої щоки, ніс, тече кров. Я впиваюся в губи бомжа, і в мене на лобі загораються чисті сфери Сатурна — мені повісять на шию дзвіночка й відпустять у чорному вбранні босоніж бродити засніженими вимерзлими вулицями барикадного міста. Ніхто не торкнеться мене, тільки усміхнений дзвіночок роздиратиметься радістю глухими ночами, коли всі люди пішли на війну. А в променях сонця я бачу старі рибальські сіті, мені знову п’ять.