Безодня

У Пошуках елементарної любові

За вікнами вставало біле зледеніле сонце. Маленьке, як нейтронна зірка, холодне, як вершини Камчатки. В чужій квартирі було холодно, але рудоволоса Магда, від Магдалина, не відчувала холоду, не хотіла їсти, не могла пити. В її голові роївся мігренями тисячокрилий виводок лабрадорських колібрі, серце калатало в грудях, ризикуючи от-от пробити дірку навиліт і випасти на ламіновану підлогу. Провівши інспекцію невідомого їй місця, знайшовши невідомого їй чоловіка поряд, що спав на животі, відвернувшись до стіни, Магда раптом зрозуміла, що вона не дихає, а мала б. Вона схопилася за рот руками й стала запихувати туди повітря, жадібно плямкаючи, наче риба. Але повітря не було. Їй стало чесатись-свербіти все тіло, під шкірою було неспокійно, вона крутилася вліво-вправо на великому матраці посеред кімнати. В очах червоніло. Вона спробувала закричати від страху, але легені були наче запаковані в вакумний мішок. Магда ще раз протяжно закричала, і з горла почав прорізатися хрип. Вона схопила олівця, що валявся поряд, і з усієї сили ввігнала його собі в ногу — так кричалося значно ефективніше. І з хрипу народився голос. Тіло, що лежало поряд, ліниво перевернулось. Магда видихала й вдихала — і це було добре.

Батареї відходили від живлення й щохвилини в квартирі ставало холодніше, на підлозі спали, скрутившись у словацький прецель, дві південно-азійські видри, що їх звали Андатра і Кінський Волос. Андатра була дівчинкою, а Кінський Волос — хлопчиком. Вони скрутилися в гарячий вузол тепла, любові й виживання.

Магда сиділа зовсім гола на ліжку, скуйовджена грива рудого волосся прикривала потилицю й гріла груди. Спостерігаючи за видрами, дівчина подумала, що їй теж не завадило би сплестись у тугий вузол любові й виживання з ким-небудь, запустити під спину тонку руку, а тією рукою, шо лишилась, продертися крізь натруджений біцепс дужого чоловічого тіла й сплести на його грудях міцний замок із пазурів-кігтів.

Але навколо — тільки південно-азійські видри й спав незнайомець, швидше за все, власник квартири. Магда підповзла, з цікавості розширяючи свої прозоро-сині очі, й трохи відгорнула ковдру. Це був, без сумніву, чоловік і, без сумніву, Магда не могла його знати. Вона прилягла до нього на ліжко, прикрила бридливо його розпашіле під ковдрою тіло й спробувала акуратно, торкаючись лишень самими руками, обплести пітний від сну торс.

Хлопчик виявився немаленький, і її рука відразу відчула зайву вагу перетравленого протеїну й додану вартість сету суші з нічної доставки, який просто так і валявся, розорений, поряд із чоловіком на підлозі. Його ребра перекрили її вени, й рука, що сміливо протиснулась під чужим тілом на тому кінці живої плоті, почала спершу синіти, а потім чорніти. Магда не могла зрозуміти, що саме відбувається, але в голові пронеслось, кидаючи підозрілі тіні, розуміння того, що їй цього ні з чим порівняти.

Магда вслухалася в сопіння живої істоти й, попри ниття зрослого болю в руці, їй ставало затишніше. Щоб відволіктися від болю, вона намагалась придумати, кому б могло належати подібне сопіння ще? Так, до прикладу, могли спати, обійнявшись на піонерській відстані, ведмеді-шатуни у виритих землянках-барлогах Камчатки, могли так дихати в дві ніздрі й обважнілі морські котики, прагнучи любові, ласки й акробатичного обруча. Ще могли так сопіти єдинороги з пустель Аравії, жвавою риссю перетинаючи перший масонський меридіан. Але Магда продирала міцно заплющені безсонні очі й магія «могли б» розчинялась, як осіння мжичка в полудневій спеці. Магда розвернулась до сонця, бо лягла була до нього спиною, й примружила очі — нейтронний карлик не грів, але сліпив начищеною платиною скурвлені блакит-блакитні мигдалевидні очі. Сонце кликало її в невідомі країни, заморські далі, у ще ненароджені виміри, на вигони небесних пасовиськ, у мангрові ліси, залиті океанами й озерами, сонце кликало її в «невідомо-куди-додому».

Дівчина спробувала звільнити руку, але терпка кінцівка затекла й не хотіла слухатись. Магда потягла на себе сильніше, й незнайоме тіло перекотилось до неї обличчям, важкий етиловий дух перетік із напіврозтуленого чоловічого рота в її ніздрі, пощипуючи слизову. Магда вже сп’яніло вдихнула вуглець та алкоголь з ротової порожнини чоловіка й замислила недобре. Для цього щонайменше треба було потягнути на себе. І вона потягнула рукою на злам — по квартирі пронісся скрип струхлявілого дерева. Так плачуть столітні сосни, коли по лісу ступає нога дроворуба.

Магда потягла ще, прикладаючи всю вагу свого маленького тіла до важеля плечового суглоба, й рука переламалась акурат по ліктю. На її здивування, кістка на кінці виглядала сухою й пожовклою — інкрустована сіллю на нерівних краях розламу, вона зовсім не була схожа на кістку живої людини, скоріше, на біле дерево, на якусь екзотичну папайю й археологічні знахідки королівського британського клубу в районі Ґізи. Магда з цікавістю перевалилася за незнайомця й побачила, що інша частина її руки стала гілкою-покручем карликової яблуні. Від тепла незнайомого чоловіка вона вкрилася бруньками по довжині пальців, наче бородавками, й нагадувала тепер Магді артефакт із аптечки лісової відьми, старої «подільської кашолки», що ранками возить-катає по всьому Подолу виводок бездомних собак і котів, вплітаючи їм до хутра растаманські стрічки й курячі кістки.

Магда сіла й спробувала відключити зайві процеси в організмі. Їй здалося, що вона вже добу як нічого не їла, її шлунок щільно прилипав до стінок хребта, утворюючи всередині істинний вакуум, начебто там не бувало нічого від самого народження. Й поки Магда намагалась назбирати в роті густої скупої слини, аби проковтнути всередину бодай щось і врятувати себе від самопожирання, незнайомий чоловік розвернувся до неї обличчям, розплющив очі й спитав:

— Хто ти?

— Я? Я Магда, — відповіла спантеличена Магда. — А ти?

— Я? Можеш звати мене Ігорем.

Магда не до кінця зрозуміла, що саме той, кого можна звати Ігорем, вкладає в слова «можеш звати», тому про всяк випадок перепитала:

— А можу й не звати?

— Ні, ти краще зви, — сказав Ігор і раптом дещо невпевнено додав, теж про всяк випадок: «Тобі сподобалось?»

Магда округлила повні найсинішої сині очі до совиного переляку і якось само собою проковтнула згусток кислої в’язкої слини.

У цей момент у Нижньому Таґілі різко прокинувся в передчутті відкриття століття фізик-теоретик Єгорка, що якраз уві сні отримував Нобелівську премію з рук королеви й ключі від квартири в центрі Москви з рук президента. Він завченим, проробленим сотні разів, рухом схопився за заготовану для таких випадків гелеву ручку, що разом із несписаним зошитком з іронійним заголовком «Аткритія. Аткравєнія і Вєщіє сни» лежав у нього під подушкою. Неголений фізик, схожий водночас і на Ваньку-алкоголіка, й на Ван Гога, якому перевалило за сорок, спробував не рухатися, спробував у напівдрімоті намацати відкриття, яке ставало то менш відчутним, що чіткіше проступало палімпсестом на тілі ночі біле нейтронне сонце. Єгорка ще раз вдихнув на повні груди застояного сонного повітря кімнати, але воно невпинно тяжкими випарами аміаку й пилу на швидкості світла виштовхувало з кімнати останні іони омріяного відкриття. І, відклавши ручку вбік, фізик-теоретик з Нижнього Таґіла розчаровано пішов посцяти в дерев’яний туалет, що стояв на подвір’ї будинку.

Єгорка без зайвих формальностей і на голу ногу натягнув валянки, прикрив незграбне тіло в майці-алкоголічці тулупом, а голову прикрасив старйовською вушанкою, гордістю свого гардероба. Незважаючи на ранню осінь, на дворі стояли немилосердні морози, за консистенцією нагадуючи мокрий січень, а за безнадійністю — безконечні залишки лютого в мокротинні туберкульозника. Єгорка спіймав себе на крамольній думці, що йому зараз не вистачає тільки ведмедя й недопитої пляшки водки і після завершення моціону в дерев’яному туалеті з різьбленим віконцем-сердечком можна було б піти перевірити ядерний реактор у дворі й поцьомкати вістря-конуси ядерних бомб, давно заряджених в напрямку всіх країн світу, з перекраденим і перепроданим тим самим країнам збагаченим ураном. Фізик сам собі посміявся зі своїх жартів на тему шаблонів і стереотипів сприйняття, але швидко сам себе ж і осмикнув, вилуплюючи очі, озираючись, чи раптом хто не почув його думки, чи не пробігав десь тут повз, у не біс яку рань, якийсь цензор із моралі та релігії Російської Федерації? Попараноївся Єгорка й вийшов у ніч, що по краях вже інкрустувалася водневими візерунками потрісканих капілярів білого нейтронного карлика Сонця.

І хоч морози — звична річ у Нижньому Таґілі, але все ж Єгорка з несподіванки прикрив очі. Двір встелив триметровий білий свіжий сніг, що випав за якихось три години неспокійного Єгорчиного сну. Єгорка впав у той сніг обома руками. І в момент падіння, коли мозок хапався за повітря руками, аби безрезультатно відновити рівновагу ніколи не тренованого, покрученого сколіозами й невралгіями тіла, йому чомусь промайнула в пам’яті напівсерйозна лекція з варіантів апокаліпсису на факультеті теоретичної фізики в Оксфордському університеті, що його він успішно закінчив, та обіцянками жити в Європі на карколомні зарплати й ошиватися в лабіринтах супершвидкісних прискорювачів елементарних частинок.

І лекція та була присвячена низькоенергетичному вакууму й істинному вакууму. Якби такий знайшовся у Всесвіті, то міг би поглинути перший низькоенергетичний нестабільний вакуум, у якому якраз і перебуває наш Всесвіт, що дозволяє органіці існувати хоч і в різко обмежених, та все ж можливих межах.

Раптом, згадавши ці байки, Єгор відчув первозданний страх і трем у колінах, коли зрозумів, що насправді саме цей спогад, а точніше його передчуття, відірвали його від вручень Нобелівської премії та квартири в центрі Москви уві сні, а не передчуття відкриття. В нього йокнуло серце, впало в черевну порожнину, відпружинило від сечового міхура і стало назад, на траєкторію малого кола кровообігу, підкинувши вагон адреналіну в грубку мисленнєвого процесу.

Єгорка, забувши, чого він виходив на двір, кинувся, падаючи й падаючи в пожовклий від сечі бездомних собак сніг, стрімголов, назад додому — діставати екстрений, іще ні разу не використовуваний зошиток з червоною обкладинкою й написом «Всесвітні катастрофи. Дата судного дня».

Фізик-теоретик не знімаючи ні тулупа, ні навіть вушанки, забуши геть про ведмедя й цьомки конусоподібних бомб та інші, притаманні йому жарти, побіг до столу, дістав із запечатаного пакета зошиток, який, він мав надію, йому ніколи в житті не знадобиться, і став суєтно робити розрахунки. Він не любив матаналізу — фізики, вони ж як діти, все пробують на зубок. А матаналіз був більше для людей, що не знаходили собі місця у звичних трьох вимірах і випирали своїм его та лобними долями далеко в множинні всесвіти й простір темної матерії. Але зараз його мозок з блискавичною швидкістю й необхідною точністю підкидав формули до процесу вирахування Апокаліпсиса.

«Що значить — не будеш?» — перепитав у Магди Ігор. «Я вже насипав у ванну солі й накидав пелюсток сушеного камбоджійського рожевого лотосу й пакистанського ґанджубасу для релакс-ефекту», — заохочував він, розчухуючи гнійні, від вчорашнього гоління, подразнення на шиї.

«Та я тебе зовсім не знаю. І взагалі, щось мене нудить», — по цих словах Магда зірвалася з ліжка, падаючи від заносів на поворотах, — взнаки давалась відсутність лівої кінцівки — і понеслась до ванної кімнати. Дівчина зовсім втратила почуття рівноваги й такту, тож гірляндоподібна стружка жовчного блювотиння викладала зі шматочків Магдиного шлунка слово «вічність» на дешевому ламінаті із закосом «під дуб».

Власне, до останнього пристанища нечистот і туалетного паперу в квартирі Магда донесла лишень третину рідини із вмістом токсинів та жовчі. Вона впала на коліна перед богом унітазу. Скориставшись наданою потужним прискоренням кінетичною енергією, Магда вгатила з усього, розігнаного на короткій дистанції, дуру коліна в стовбур білосніжного унітазу й розкрила йому на зустріч увесь свій внутрішній світ разом із органами, які так і норовили покинути її тіло й пуститися у вільне плавання каналізаційними ріками житлового масиву Позняки.

Ігор стояв у двірному отворі ванної кімнати, правою ступнею зчесуючи об поріг ігриcте блювотиння, й любовно дивився на ящіркоподібний хребет Магди, що звивався, як хижі виступи на спині якогось доісторичного хижака в процесі пожирання нещасної жертви. Магда була йому зараз схожа на цю доісторичну тваринку, яку чарівним чином і явно не без допомоги машини часу викинуло з якогось мезозою прямо йому в туалет.

Хлопець, раптом згадавши про канонічність ситуації і власні незакриті гештальти, кинувся тримати вогненне волосся Магди, що кублом диких колібрі тягнулося до забрудненої водойми унітазу. Дівчину рвало ізсередини, й порожні спазми ходили її тендітним тілом, погрожуючи от-от його розірвати на освіжовані шматки скривавленого м’яса. У Магди дрижав стравохід, не витримуючи навантажень зрослої кількості даремних спазмів як квінтесенції повного буддистського ніщо. Здавалося, вона народжує порожнечу з атомів власного тіла. «Генерує чорні дірки», — промайнуло в голові у Ігоря, такого далекого від небесних світил та астрофізики, що він навіть здивувався ходу власних думок.

Ігор працював брокером на біржі цінних паперів, робив те, що днями наярював по телефону людям, які його люто за те ненавиділи, й намагався їх переконати купити «космічно зростаючі в ціні акції аграрного товариства з обмеженою відповідальністю «Яблуньки та грушки Пуща-Водиці» або акції нового банку»… «Мизамир», «Мийдодир» — завжди про себе додавав навіщось Ігор вже на коротких гудках покладеної слухавки. Власне, лише частина сталої, вигаданої самим Ігорем фрази «космічно зростаючі ціни» могла хоч якось із натягом поєднати його, Ігоря, і світ за межами стратосфери, в якому, за його туманними уявленнями, й мали б існувати чорні дірки. Туманні уявлення асоціативним шляхом вивели горе-брокера ще на одне явище Всесвіту — Туманність Андромеди. «Ти прекрасна, як Туманність Андромеди», — Ігор клеїв і перевіряв на міцність у себе в голові метафору для компліменту вогненноволосій Магді, яку розривала турбулентність власного тіла. Позитивно проінспектувавши своїм бодунним почуттям прекрасного комплімент, хлопець, не довго думаючи, вимовив його вголос.

— Ти прекрасна, як Туманність Андромеди, — м’яко проговорив Ігор, ніжно перебираючи в руках кубло волосся.

— Все… одно… не… полізу… з тобою… у ванну-у-у-у-у, — простогнала, як загнаний Тірекс, Магда, перериваючись на виштовхування пустої рвоти з себе.

— Та й до того ж... ти хоч маєш… уявлення... як вона виглядає? — встигла судомно проговорити дівчина, перш ніж захлинутися залпом важких внутрішніх поштовхів.

Сейсмічність її кишково-шлункового тракту вражала, стійкість її тіла, яке досі не розвалилося на шматки, а трималося міцно купи, не могла не захоплювати. А от щодо самої Магди, то, по-перше, вона вже не знала ні чим блювати, ні навіть навіщо, а по-друге, сама ж вона звідки могла знати, як виглядає туманність бодай чого-небудь за межами звосеннілих трамвайних колій поблизу води. І правильно, ніякі такі знання не передбачалися у дівчини з третього курсу Києво-Могилянської академії факультету соціології. Проблема чистого розуму Канта, як і його ж критика, стояли значно ближче в ієрархії «а вгадай, що в мене на думці» Магди, ніж небесні світила і явища Всесвіту. Але Магда звідкись знала, напевне знала, до найменших подробиць, як виглядала та клята туманність, якими відтінками синього й червоного переливався зоряний пил на краях цієї галактики. По-перше, вона знала, що це галактика, а не ватоподібні невагомі стовпи творення, які мінилися всім спектром фіолетового й рожевого в темних нетрях космосу, що, зрештою, вона теж звідкілясь знала. Тож Магда блювала й разом зі слиною та жовчю видобувала із себе, як коштовні метали, нові неочікувані знання й нові ступені болю, не відомі ні їй, ні пересічному фізичному тілу взагалі.

Звикши до шторму внутрішніх голосів та органів, вона змогла знайти в собі епіцентр поштовхів і перемістити свою свідомість саме туди й так, щоб самопізнавальний та оцінювальний механізм его міг, не відволікаючись на вже рутинний процес блювання, поставити правильні запитання у правильному напрямку. Першим правильним Магдиним запитанням було: «Як я потрапила в квартиру до Ігоря?» Другим було: «Що я робила до того, як потрапила в квартиру до Ігоря?» Й оскільки вона не могла дати більш-менш притомної відповіді на жодне із двох поставлених фундаментальних запитань, вона перенесла функцію згадування на бік того, хто міг володіти інформацією, й поставила третє правильне запитання: «Що Ігор робив до того, як я потрапила до нього в квартиру?» Залишалося лише вловити хвилину штилю й поставити правильне запитання у правильному напрямку.

Різко смикнувшись назад, розбиваючи замилування Ігоря собою в процесі тримання її волосся, Магда осіла на кахлями вистелену підлогу в ванній кімнаті й, не зволікаючи, спитала: «Що? Що ти робив учора вночі, перш ніж потрапити додому?»

Магда дивилась блакитним акварельним поглядом велетенських очей, зрешечених червоною сіткою капілярів, на Ігоря знизу вгору, стираючи побілілими зневодненими пальцями рештки слизу з губ. Ігор все продовжував дурнувато-зворушливо всміхатися, наче й далі тримав просто волосся просто п’яної баби над просто унітазом, коли вона просто блює, бо просто не вміє пити, курва дурна.

Але кілька десятків секунд потому нейрони слуху таки доставили до мозку Ігоря й розшифрували Магдине послання. З обличчя потихеньку, дуже акуратно, не збуджуючи далі почуття сорому, сповзла дурнувата усмішка, і він замислився. Ні, він був удома, він увесь цей час був удома з Магдою. Але хто така Магда? Ще вчора її не було. І звідки в нього стільки ніжності до неї, як до матері своєї майбутньої дитини, як до матері всіх майбутніх дітей? Чому він ніколи не чув про неї, ніколи не бачив її? І правда, стривожився Ігор і нарешті почав ставити правильні запитання, але точно не знав правильного напрямку: «Хто така Магда?»

Ігор так і сказав їй: «Хто така Магда? Хто ти?»

Магда, подумавши, що він шизофренік, повторила все, що про себе знала, і, на її здивування, це було не так уже й багато. Крім факультету соціології третього курсу, до речі, без знань і спогадів про другий чи перший, вона знала тільки те, що живе на Подолі, й що на Подолі також прогулюється щоранку стара подільська відьма з виводком безпритульних собак і котів, яким вплітає до хутра растаманські стрічки й курячі кісточки, й знала про найнещаснішу жінку на світі, що жила поблизу Женеви з дивним іменем Мишка-Вікі, й про далекі туманності, й про єдинорогів з кісточками на копитах в Аравійській пустелі. Та всі ці знання не в’язались ні в логічну, ні в бодай хоч частково зрозумілу картину світу.

«Я не пам’ятаю… я не знаю», — сказала налякана своїм же уточненням Магда.

Ігорю відразу захотілося кинутись обнімати її подерті плечі, цілувати її запалений жовчю рот, запустити пальці в кубло волосся й більше ніколи не відпускати. «Ось вона, моя остання жінка», — промайнуло з любов’ю в Ігоревій голові, а вже через секунду поверхового аналізу вжахнуло його. Ніколи він не думав так про жінок ні на прешому, ні на другому, ні на сотому побаченні. Все, що його цікавило, був секс і щоб баба не дзвонила, бо він сам, зазвичай, дзвонив кому хотів, що, звісно, ріднило його з тими бабами, які безперестанку наярювали йому та іншим персонажам, а саме багатим чоловікам. Йому потрібні були їхні гроші, їхній статус і їхня безапеляційна довіра, щоб балансувати на маржі примітивно брокерського купи-продай своє на широку ногу гульвіське життя. Він і в страшному сні не міг собі уявити жінку з животом у дев’ять місяців росту його власного генетичного матеріалу. Тому Ігор трахався технічно, ритмічно, харизматично, слідуючи всім канонам мензгелс-статей і точка-А-C-G-заповідям та правилам невловного вагінального оргазму.

І тут Ігор буквально закричав: «Де твоя рука?!»

Магда автоматино перепитала:«Ліва чи права?»

Ігор знов букально закричав: «Ліва! На праву ти спираєшся! Де твоя ліва рука від ліктя?!»

«У тебе на ліжку лишилася, ти мені її віддавив», — невимушено пролопотіла Магда з інтонацією «а що тут такого?»

Ігор кинувся до кімнати, на розтерзаному ліжку серед зморщок ковдри й справді лежала почорніла з яблука-дерева Магдина рука, бруньки на якій уже розквітли, чим вона нагадувала гібрид сакури й відьминого магічного начиння.

Ігор спитав Магду, де її речі. Він стояв у сімейних трусах і розгублено тримав у руках самотню розквітлу почорнілу руку й не міг повірити, що це саме він відлежав її, — навіть почуття провини не виникало, настільки неймовірним був такий розвиток подій.

Магда показала свою сукню без кишень, без розпізнавальних знаків і навіть без бирок. А більше нічого в неї й не було. І тут у Магдиному животі раптом загарчало й забурчало щось невідоме й дике. Воно агресивно завирувало в районі матки й стало несамовито крутитися з боку в бік, чим не на жарт висаджувало й так достатньо висаджених брокера й студентку третього курсу факультету соціології, яка про себе нічого не знала.

Десь під Женевою цієї самої миті двоє фізиків-експериментаторів зафіксували в передранковий час незвичну активність елементарних частинок, що виникали при зіткненні електронів та позитронів один з одним на швидкостях світла у Великому адронному колайдері. Все вказувало на те, що вони й гадки не мали, що відбувається, але показники виглядали неймовірними. Могло здатися, що частинки, з яких складалися всі цеглинки відомого нам світу, поступово втрачали між собою зв’язок. Фізик-експериментатор Антоніо Кастілья, відомий як Індіяна Джонс за його безстрашні й невтомні спроби спіймати невловимого бозона Гіґса, й Вітторіо Мароне, його суперник, друг і коханець, що в цьому році висувався на здобуття Нобелівської премії за відкриття нового виду частинок, перевіряючи в ранню рань, коли навіть техніки ще не продирали очі, показники зіткнень частинок, віддавались ніжним ранковим пестощам на своїх робочих місцях. Антоніо постійно переймався своєю професійною репутацією й погоджувався на такий фетишизм лишень через потужний викид адреналіну в кров і з великої любові, про яку він не зізнавався ні Вітторіо, ні навіть самому собі. А Вітторіо просто подобалося трахатись і торкатись сплетеними з Антоніо в пристрасті тілами предметів по всьому маршруту робочих пересувань, щоб протягом дня, навіть коли Антоніо не було поруч годинами, він міг передавати йому привіт то від стола в інженерній, то від стінки в коридорі 28-G, а то й від велетенського магніту. І от завдяки таким милим пустощам саме двійко цих фізиків підняли на вуха всі лабораторії ВАКу ранньої пори.

Зібравшись у сесійній залі, фізики обговорювали можливі варіанти, що б це могло означати. Найстрашніші припущення ширяли в повітрі, та ніхто не насмілювався їх озвучити. З ВАКом судились на рік до півсотні навіжених, які доводили шкідливість прискорювача вже відомими, але малоймовірними наслідками роботи ВАКу, які могли гіпотетично, з імовірністю до 4–15 відсотків, призвести до загибелі людства, а то й цілого Всесвіту без можливості його відродження в тому вигляді, що ми знаємо, бодай коли-небудь до кінця часів. Найбільше жахало в цій версії апокаліпсису уточнення, що кінець часів не міг настати більше вже ніколи, Всесвіту загрожувало цілковите й повне знищення, Нірвана в тотальному її розумінні й абсолютному вираженні, без найменшої можливості хоч колись запустити колесо сансари знову. Звісно, більшість обвинувачень вигадувались навколонауковими маразматиками власноруч і власномізч, тому виглядали, як фантазії хворих дітей про небезпеку навали гоблінів, що вийдуть на людство війною з четвертого чи бозна-якого там виміру.

Але зараз в лабораторії все виглядало дуже серйозно: речовина, з якої складалося все у Всесвіті, буквально на очах демонструвала згубну тенденцію до розпаду. Якщо це не збій у роботі комп’ютерів чи системи загалом, що ще треба було довести шляхом повторювання експериментів, то все, що є у Всесвіті, з якихось неймовірних причин більш не бажало триматися купи. Антоніо, що був походженням з глибоко католицької родини, яка ще з прапрапрародичів водила дружбу з королями Неаполя й улещувала всіх пап ледь не з XV століття, досить серйозно замислювався над морально-етичним боком свого зв’язку з Вітторіо. І річ навіть не в узаконеному всіма можливими гуманістичними інститутами гомосексуалізму, а в нестримній та неканонічній пристрасності самого Вітторіо, якому Антоніо відмовити не міг. Молодий фізик з точеним профілем грецької статуї відчув якось відразу, що від нього і всіх, хто перебуває в цій кімнаті, нічого не залежить. А це були найрозумніші фахівці планети в цій галузі, вони становили той однотисячний відсоток людства, який достеменно розумів непоправність того, що могло статися. Тому Антоніо в переповненій науковцями залі — за покликом сумління й релігії — заглибився в етику прожитого ним життя і в теософські питання порятунку власної душі.

— Я так і знав, що ти залишиш мене самого в моєму бездоганному атеїзмі, — Вітторіо, склавши руки на грудях, нахилився до вуха Антоніо саме настільки, щоб ні в кого не викликати ніяких підозр і водночас наелектризувати всі нервові закінчення лівого вуха коханця.

Антоніо сковтнув своє збудження гучно й глибоко, задіюючи всі м’язи гортані. Він давно мріяв пояснити не просто природу збудження, а довести наявність самої любові за допомоги наукового апарату фізики через виникнення певних специфічних електромагнітних полів між людьми.

— Раптом що, ти ж підеш молитися, а не трахатись, я тебе правильно розумію? — Вітторіо намагався тримати браваду й зверхній тон, але навіть те, що він наблизився до коханого на ледь помітний сантиметр ближче, ніж дозволяв собі зазвичай при колегах, свідчило, що ще одна людина в цій кімнаті, окрім Антоніо, розуміла — завтра, а можливо, вже наступної секунди може й не бути.

Антоніо мовчав із витримкою неприступного мармуру, як здалося Вітторіо. Насправді ж він тричі про себе прочитав «Отче наш», подякував Богові за життя на цій планеті, за його власне життя й за життя Вітторіо, після чого незграбно нахилився до коханого й сказав:

— Я піду трахатись, але тільки з тим, кого люблю, — і подарував Вітторіо погляд, сповнений ніжності й солодкої туги вічного прощання.

Вітторіо розгублено посміхнувся такою дитячою усмішкою — крихкою, вразливою, повною довіри й серпневого сонця, коли хлопчаки беруть свої велосипеди й несуться назустріч сонцю, аж поки воно не сховається за горизонтом.

Маленьким Вітторіо був дуже ніжно коханою маминою дитиною. Мама часто-часто цілувала його руки й, ледь торкаючись, лоба. Тато, відомий астрофізик, проводив більшість часу за вичисленнями космосу й смертей супернових у далеких-далеких галактиках — то на гігантських телескопах на віддалених островах по всій планеті, то в Лабороторії Сонця в Англії. Але коли тато повертався додому, він закидав сина історіями про найвіддаленіші куточки космосу й про його будову. Маму ж він закидав грубими, як на уяву ніжної, випещеної нею дитини, ласками. Вітторіо був переконаний, що мами можна лишень обережно торкатися поверхнею губ, торкатися її завше ванільно-лавандових рук.

Одного разу на похоронах маминої мами Вітторіо підійшов до тата й дуже серйозно спитав:

— А Всесвіт, який ти так довго вивчаєш, теж одного дня помре, як баба? І його якісь інші суперстворіння закопають і забудуть?

Батько осів від такого запитання й непевно відповів, що так, дуже ймовірно, що і Всесвіт коли-небудь помре, як баба.

— Тоді навіщо ти це вивчаєш? Чи не краще побути зі мною і з мамою, поки ми всі живі та щасливі?

Батько не дуже розумів, як і коли його син став таким проникливим, таким гострим та безжальним до природи людей і до нього конкретно. Щоб якось з’їхати з теми, він вирішив, цілком підсвідомо, але цинічно правильно, налякати сина, розповівши йому про можливі варіанти зникнення світу — такого, як ми його знаємо. Та й що ми знаємо? Камю з висоти свого екзистенційного узагальнення питав, чи стає людина щасливішою, а чи гармонійнішою від того, що знає, як і які саме атоми копошаться в її крові? Маленькому Вітторіо точно не стало легше, і батька він зрештою більше не побачив — той одружився зі своїми телескопами й зоряним небом, хоча й частенько згадував дружину та біляве кучеряве пташеня, свого сина, дивлячись на це саме небо, всіяне міріадами сліпучосяйних свідчень далеких-далеких зірок, привіти від яких доходили на землю так часто вже після їхньої фактичної загибелі. Він вдихав запах волосся своєї колеги по роботі, цілуючи її, а насправді відтворював по слідах, по крупинках, по світлу, що линуло до нього від колишньої дружини через материки й океани, запах кохання всього його життя. Він став справжнім детективом світла, він відстежував його рух по темних холодних просторах Всесвіту й по уривках новин із газет, по телебаченню, коли колишня дружина з’являлась на публіці.

Зрештою, Вітторіо зрозумів, що тато зберіг їм усім любов. Він пішов тихо на світанку, поцілував сонного сина, сказавши, що завжди буде поруч, адже світло рухається зі швидкістю 300 тисяч кілометрів за секунду, але любов рухається значно швидше. Хіба може любов бути швидшою за світло? І яка вона, та любов? З яких фотонів складається її всепроникне тіло? І маленький Вітторіо стояв серпневими млосними вечорами, жовтневими просвітами сонця, січнево-різдвяними ранками, березневими днями, червневими полуденниками на краю моря й посилав, посилав у безвісну далечінь сонячних зайчиків маминим дзеркальцем у золотій оправі — татові у його далеку землю. А в грудях у хлопчика рвала на частини серце любов, яку він вважав за світло. Вітторіо врешті зрозумів, що та любов на відстані, та рана, яку вони утрьох вирили добровільно кожен у себе в грудях, вберегла їх від розчарувань, від болю з огиди, від сорому за свою ж слабкість, неміч і старіння.

А після тої цвинтарної татової відповіді-відмазки маленький Вітторіо любив лежати сам і розмірковувати, як загине Всесвіт. Він чекав цього, він знав — цей день прийде. Він провалював в уяві одну точку, яку тато називав низькоенергетичним вакуумом, крізь тунель в іншу точку, що була зарита глибше і яку тато називав істинним вакуумом. Після чого, не маючи ніякого уявлення про кінець всього, про істинні розміри й масштаби Всесвіту, він просто казав: «Бди-и-и-и-щ», розводячи руки у всеохопний вибух, і уявляв, що помре мама, тато, він, Вітторіо, їхній пес, прислуга, новий мамин кавалер, всі сусіди та їхній дім на вершині морських скель і великі різнокольорові кульки, які тато називав то синіми карликами, то червоними гігантами, то тисячами сонць. І Вітторіо вибухав разом із велетенською синьою кулею, схожою на мамин сапфір у новій каблучці.

Зараз же Вітторіо посміхнувся Антоніо так само, як колись усміхався своїй мамі, від’їжджаючи на навчання до Королівського коледжу Лондона, знаючи, що вже ніколи її не побачить, як не побачив більше, від одного тихого серпневого ранку, батька. Й нарешті батько, якого так любив і так ненавидів Вітторіо, проріс у ньому тією останньою усмішкою.

Антоніо перехопив якісь ледь вловимі імпульси, що йшли від коханого, — раніше він ніколи не знав такого всеоб’ємного почуття, замішаного на нелюдській колосальній тузі, доступній в усьому Всесвіті хіба що супергігантам синім карликам, що насправді виявлялися сяйними сапфірами з маминої каблучки. І перш ніж кинутись наздоганяти Вітторіо, що рішуче віддалявся до виходу, Антоніо спробував відключити емоції й проаналізувати природу тих імпульсів, які надійшли від Вітторіо до нього. Десь приблизно десяти хвилин йому знадобилось, аби зрозуміти: він не хоче доводити й пояснювати те, що розтікалося венами, нестримно несучи до серця хвилю тепла, яке захлиналося саме собою.

Фізики продовжували висувати теорії про незвичну природу поведінки найдрібніших із нині відомих частинок, динаміку розклеювання між собою яких уже підтвердили майже на 100 відсотків нові розрахунки. Антоніо злякано провів по залі очима — Вітторіо ніде не було. Він простежив траєкторію руху коханого по заданій лінії, на якій той був помічений востаннє, і погляд з математичною точністю привів його до вхідних дверей, котрі ще тримали тепло тіла, яке щойно вислизнуло з них, і легко погойдувались, безсоромно розтрачуючи всю кінетичну енергію, надану їм Вітторіо. Антоніо рушив крізь тіла найрозумніших людей на планеті, які застигали почергово в обтяжених інтелектом позах Родена. Він відчував себе тією самою елементарною частинкою, яка, агонізуючи, набувала маси, пробираючись крізь поле Гіґґса. Фізики поближче до виходу ущільнювалися, їхні обличчя ставали все менш людяними, на них застигали то гримаси страху, то холодні обеліски точності математичних розрахунків. В очах у колег проносилися формули, а в очах Антоніо щобільше зароджувався розпач. Він відчував своїм новим відчуттям, а можливо, й новим сенсором, що спав, і панічно, до істерики, до крику на ультрачастотах боявся піти назустріч іншому, що кожна секунда часу — це вже навіть не золото, це все суще на землі й під землею, за її межами й межами її меж. Антоніо ніколи не сприймав час, як міру фізики, як четвертий вимір. Антоніо вірив — часу не існує, його вигадали люди, але тепер цього вигаданого людьми часу катастрофічно не вистачало на таке одне, лиш одне, але єдино важливе.

І саме тієї миті, коли Антоніо таки продерся до дверей, він зіткнувся в цих самих дверях із некрасивою худою секретаркою Вікі, що була безнадійно закохана в нього. Вони, як позитрон та електрон, дві однакові частини з матерії та антиматерії, інь та янь, влетіли одне в одного в широко розкритих дверях, на швидкостях куди менших за швидкість світла, але з куди більшими наслідками зіткнення.

Вікі так злякалася… Її взагалі все лякало, починаючи від сьогоднішнього ранку, коли вона, ледь прокинувшись, запустила руку собі в проміжжя й розпливлася в солодкій усмішці. Вона уявляла, як Антоніо, голий, точений з мармуру-заліза, лежить обабіч неї й міцно притуляється до її гострих геометричних стегон, як потужно стоїть, до дзвону в вухах, його ранкова ерекція, як він рухається в такт припливів її оргазму, що наближається невпинно, нестримно, невідворотно. І десь на слові «невідворотно», приблизно того самого часу, коли в київській квартирі на Позняках прокинулась Магда, а в сни фізика-теоретика з Нижнього Таґіла пробирався крадькома закутками президент із ключами від квартири в центрі Москви, а десь під Женевою Вітторіо стогнав в напівшепоті, задихаючись у руках коханого, Вікі раптом скрикнула від жаху й затулила обличчя руками. Вона плакала й качалась по всьому ліжку, чітко знаючи, що більше ніколи не досягне оргазму. За все життя в неї було лише це: вона уявляла і уявляла Антоніо в собі до автономних вагінальних скорочень, до пульсації вен на скронях, коли можна було побачити, як танцюють на її прозорій шкірі сині артеріальні молоточки. Щораз, звільнившись із роботи, вона бігла бігом в обійми холодного темного дому, як до найдобрішого у світі коханця, щоб тільки кинути своє худе кістляве тіло із супнабору на просотане виділеннями своїх оргазмів ліжко й віддатись на відкуп власним рукам, які так не схожі були на руки коханого Антоніо. Це той прожитковий мінімум щастя, нижче якого вона не могла опуститися, — за цією відміткою в нуль градусів життя замерзало, кров ставала гострою і твердою, а гаряче, розжарене проміжжя закривалось на віки вічні в мовчанні. Вона знала, що Антоніо був провідним фізиком-експериментатором у ВАКу, його чекала блискуча кар’єра, він, найвірогідніше, впродовж наступних років п’яти мав би знайти зі своєю командою бозон Гіґґса. На нього вже десь чекала якась випещена в знаннях про манери та етикет випускниця Оксфорда чи Єля, швидше за все, з факультету класичної англійської літератури чи міжнародного права. Він ще не знайшов бозона, а вона вже на нього чекала, вже була зарезервована для нього, не залежно від результатів його пошуків. Вікі ж — руда, залита плямами зіржавілого сонця, з подарованими на пам’ять від мами комплексами неповноцінності й руйнівною потребою до самокатування і приниження — кому потрібен такий резерв? Вікі закінчила скромний технічний університет в околицях Нансі й намурковувала собі на язик, як ніхто інший, гортанне «р» французької фонетики — це і всі її досягнення, вся її вуглувата й неприємна харизма.

Іноді вона прокидалась, як завжди, сама, особливо у період овуляції, і видивлялася на білій стелі чорні картини свого життя. І їй ставало безмежно жаль себе — чому cаме її життя мало стати непомітним пилом під ногами всіх на світі мільярдів людей? Тоді з очима, повними відчаю, Вікі кричала, билась на ліжку в істериці, її суглоби неприродньо вигиналися, руде волосся злітало догори, наелектризоване якимось невідомим полем. Вона кричала й кричала, кричала і кричала, аж поки тіло її не піднімалося на метр від ліжка і вона не відключалась, западаючи головою за плечі. Іноді Вікі встигала відчути, як в неї входить щось настільки безмежне, що їй ні з чим це просто порівняти. Коли все закінчувалось, її тіло в синцях викидало назад на ліжко і вона скручувалася в позу ембріона, забуваючи геть про все — всепроникна туга самотності розідраного Всесвіту охоплювала її. Вона пливла у своєму сумі, як у скафандрі, зовсім сама, відірвана від пуповини будь-якого буття, в темних та холодних просторах — без мети, без логіки, без любові.

В такі дні Вікі просила відгул і пила надвечір чай із мелісою та іноді, загострюючись у рисах обличчя, тверезо, сухо, з глибин спорожнявілого черева діставала слова не своїм голосом. І це були слова-прокляття. Вікі засуджувала світ до страти. Але на зміну цьому світові прийде новий світ. Вікі добре знала, що ніщо нізвідки не виникає й нікуди не зникає, і що на уламках старого світу виросте, проросте, як скоростиглий бамбук, знову підпираючи небеса, новий світ, і в ньому буде нова Вікі, і для неї знову ніде не знайдеться місця, а тільки біль, біль і самотність. Тому світ Вікі прирекала на повне викорчування до самих його основ, у тринадцять із половиною мільярдів років. Мишко Вікі, Мишко Вікі, де ти є? Мишко Вікі, Мишко Вікі, що ти є? Погляд Вікі зіслизав з уявного образу Антоніо, огинав його й нісся на всю можливу глибину Всесвіту, про який вона мала поняття з якихось невідомих перших рук. Ці руки в її припадках обнімали її, лишали на сідницях опіки, здирали шкіру невеличкими колами, залишаючи сліди, як від точкових ударів струму.

І зараз, зранку цього самого дня, її проміжжя закрилось, більше туди не могли проникнути ні руки, ні пальці, ні член, ні гострі, ні тупі предмети. Для чогось важливого, непомірно важливого, ніхто й не міг собі уявити наскільки, Вікі нарешті завершила своє існування. Вікі плакала й билась в істериці, але дивна хвиля забуття в ненависті, коли в неї проникали чорні діри й темні всесвіти, не накочувала, місцева незріла злість не переростала у всеохопну всесвітню ненависть, не викидала із себе в безпам’ятному мегакілотонному оргазмі гамма-промені, що ставили під сумнів існування всього живого й неживого, матерії та антиматерії у Всесвіті. Тепер це була тільки Мишка Вікі, нещасна, неспроможна, бідолашна мишка. І біль плавав по ній, розтікався, але розбивався в безсиллі об трагічні обмеження людського тіла. Більше ніколи Вікі не могла кінчати, більше ніколи не могла наближати у своїх фантазіях безтурботний і завжди зосереджений образ Антоніо.

Вікі сіла на ліжко, підібгала під себе ноги й, обнявши коліна, тихенько заплакала. Так тихо, що в грудях зажевріло ледь помітне одне маленьке й дуже тендітне почуття. Перед її очима раптом постав образ Антоніо. Він усміхнувся їй так ніжно, так по-доброму — ніхто й ніколи не усміхавя так до Вікі. Вона раптом подивилася прямо в очі своєму видінню і вжахнулась. Увесь світ, весь Всесвіт міг і мав існувати лише заради цієї усмішки. Як вона раніше не зрозуміла цього?

Коли Вікі прийшла на роботу, трішки стомлена, трішки пом’ята, трішки почервоніла від сліз, трішки не така, як завжди, замість звичного «добрий день» на місці рецепції вона чомусь голосно й чітко сказала: «Прощавайте». Інші секретарі, двоє інженерів та прибиральниця майже водночас підняли на неї свої здивовані очі. Й запала тиша. На її тлі було виразно чути метушню, яка лавиноподібно поширювалась із сесійної зали, де фізики намагалися врятувати світ. Вікі чітко вловила пульсацію — не частинок, але людей, — яка ставала все голоснішою і голоснішою. Й доносилась ця пульсація із серця адронного колайдера. Вікі раптом зашарілась через своє «прощавайте». І нащо вона його сказала, як маленька? Аби лише привернути увагу. Та хіба можна так безцеремонно привертати чужу увагу? Вона опустила голову й промовила тихо: «Вибачте». Принаймні, хоча б сьогодні на Вікі звернули увагу всі колеги. Тепер вона боялася, що як вони її помітили, то почнуть ненавидіти. Мишко Вікі, Мишко Вікі, де ти є? Але раптом прибиральниця всміхнулась по-доброму, тепло, як усміхався Антоніо в її снах. Прибиральниця всміхнулась і теж зашарілася, й стала ховати свою раптову приязнь у ритмічному ялозенні шваброю по блискучій підлозі. Такій блискучій, що, здавалось, декоратори цього адміністративного блоку побилися об заклад перенести на мертвий ламінат усю суть і пам’ять людей про Чумацький Шлях. На Вікине здивування, посмішки покотилися ланцюговою реакцією, одна за одною їй всміхалися секретарки, потім скупими тонкими губами привітали її інженери. І всюди тягнувся той самий слід, на кожному обличчі проявлявся ніжний усміх Антоніо. Справді, всюди, навіть на ламінаті з Чумацьким Шляхом, була закодована його хлопчача любов до зірок. І Вікі злякалась. Тепер вона боялася метушні там, за стінами, в лабораторіях. І коли раптом задзвенів її телефон, що мовчав увесь ранок, Вікі здригнулась і все всередині стислося. Вона підняла слухавку, на дроті був якийсь навіжений, який наполягав, що він фізик-теоретик із Нижнього Таґіла і що в нього жахливі, але надзвичайно важливі новини. Іншого разу Вікі би просто сказала, що нікого нема й сьогодні вихідний, або просто могла покласти слухавку. Але вона знала, відчувала своєю внутрішньою пульсацією в глибині черева — це важливо, це надзвичайно важливо.

Вікі неслася по коридору до сесійної зали, тримаючи слухавку в руках, як найкоштовніший кришталь. Вікі не відчувала, Вікі знала, що відбувається щось лихе, дуже лихе. Але вона давно навчилась не прислухатися до себе, до своїх почуттів, страхів та бажань. Тому їй було легко блокувати єдиний потужний, достовірний сигнал тривоги, що розривав її тіло останні двадцять років.

Вікі стикнулася в коридорі з Вітторіо. Сум і безнадія на його обличчі стривожили її, але все ж, забачивши двері до сесійної зали, вона прискорилась. Вікі потягнулась на ходу до ручки, але двері різко прочинилися їй назустріч, і вона влетіла на великій швидкості, чіпляючись за повітря руками, в стривожені обійми Антоніо. На кілька секунд він обійняв, наче ловив когось, а в обійми, замість пустоти, потрапила вона, Мишка Вікі. Антоніо обіймав її, грівся теплом її тіла, роздивлявся її, вперше помітивши за весь час роботи у ВАКу. Антоніо, із заготовками любові для Вітторіо у світлих занепокоєних очах, роздивлявся іржею ластовиння вкриту шкіру Вікі. Він міг майже торкнутися її щоки, якби лиш захотів, і вона б нічого не сказала, вона й так була вдячна за ці одні-єдині обійми. За пару секунд, що тривали цілий напіврозпад вічності, Вікі відігрілась за все своє люте, повне холоду й ненависті життя.

Вікі підняла на нього очі, розуміючи, що більше такої нагоди не випаде. Й Антоніо раптом побачив її. Він, якому все завжди йшло до рук саме і все вдавалося, щасливий настільки, що знав любов не лише людей, яких безмежно любив сам, а й любов Бога, раптом відчув провину за цю крихку незграбну фігуру в його руках і за все, що от-от має статися. І вже нічого не можна було змінити. Серце Антоніо потужно вдарило в груди одним-єдиним іменем — Вітторіо. Він не спромігся ні на що інше, ніж навіщось сказати цій незнайомій жінці: «Вибач», і вибіг стрімголов до коридору. Антоніо вибіг, але там нікого не було, він не знав, він не відчував, куди міг піти Вітторіо.

«Вибач» — цього вже було занадто для Мишки Вікі. Навіть реальні випадкові обійми виглядали надто щедрим подарунком долі. Вікі раптом згадала про телефон у руці й Нижній Таґіл. Щастя її було надто великим і надто коротким, щоб поступитися бодай секундою його тривання.

Вікі, щаслива, вибігла посеред фізиків, і багато хто розцінив появу цієї худої некрасивої жінки з вогненним волоссям та адміністративним радіотелефоном у руках також за щасливий знак. Дехто навіть так хотів у це вірити, що видихнув з полегшенням, адже що ще могла принести ця вісниця божественної волі, окрім полегшення й умиротворення.

Вікі дзвінким голосом заявила, що на дроті фізик-теоретик із Нижнього Таґіла. Більшість у залі замислились сакраментальним питанням «де це?», й тільки величезний бугай-здоровило, кремезний сивоволосий керівник лабораторії «Доведення теорії суперсиметрії» Джон Левлінд прикусив собі губу. Поки всі ґвалтом вирішували, чи взагалі варто зв’язуватися з ким попадя і звідки непопадя, Джон підступив упритул до Вікі й басисто спитав: «Єгорка?» І Вікі все зрозуміла, в очах Джона безпомилково читалося слово КІНЕЦЬ.

Джон приклав слухавку до вуха і сказав гробовим басом, нівелюючи весь ефект від світлої появи янгола Вікі: «Єгорка? Ну здоров, Єгорко…»

Десь рівномірно віддалено і від центру, й від найпаскудніших околиць Києва розлігся лінивим котячим потягуванням спальний район Позняки. Однакові будинки, загнані в депресивну висотність, туляться близенько один до одного на своїй рівновіддаленій орбіті від центру. Всі чотири мільйони київських жителів, плюс біженці, плюс переселенці й нелегали, в єдиному пориві возводять на вершину ієрархії своїх мрій життя в центрі: ходити на роботу пішки, прогулюватися в лінивій богемності по старому місту. На Позняках же переважно поселялись якщо не зовсім тимчасово, то, принаймні, не назавжди. І в такому тягучому незмінному неназавжди проносились в ар’єргард життя цілі покоління — і їхні діти, і діти їхніх дітей. Першим у своєму поколінні в черзі на фешенебельну, хоча б однокімнатну, квартирку в центральному районі був брокер Ігор. Він мав прості мрії, будував нехитрі плани й двоходові схеми відмивання грошей. Він усе ще був сповнений сил та ентузіазму досягти всього того ж, чого бажали й інші чотири мільйони жителів Києва, плюс біженці й переселенці та нелегали, в єдиному пориві. А зараз він стояв посеред власної квартири десь у нетрях спального району Позняки, де кожен фрагмент відтворював більший фрагмент, і, врешті, виражав ціле. По одному будинку можна було виписати історію цілих поколінь мрійників великого міста. От тільки у квартирі Ігоря зараз відбувалися речі, які за жодних обставин ніколи й нізащо не могли навіть припуститися в системі цінностей і планів середньостатистичного брокера на ринку цінних паперів.

Магда кричала й намагалась піймати руками щось дике, що носилося по всій її матці то за годинниковою стрілкою, то проти, вивергаючи нелюдський міжпланетний рик, від якого в Ігоревих вухах уже десять хвилин поспіль розривалися барабанні перетинки. Брокер стояв на колінах посеред своєї квартири й молив, щоб це припинилось, молив, кричав і плакав. Більш того, навпроти нього вищала в агонії налякана Магда, найгарніша дівчина у світі. З вух Ігоря почала струменіти, сичати й текти яскрава гаряча кров. Ігор намагався крізь біль, що розривав ізсередини йому голову, долаючи страх, паніку й аритмію, взяти себе в руки. До нього раз по раз кидалась, як до єдиного джерела порятунку, Магда, в її блакитних мигдалевидних очах пульсував дикий первозданний страх. Вона трималася за живіт, який усе набухав і набухав, не припиняючи несамовито кричати й рухатись у різні боки. Вона кидалась до Ігоря, дряпаючись об нього й гострою культею, і здоровою рукою, що злинала вгору, як скривлене, безконечно печальне крило чайки.

Крізь шуми та ультразвуковий писк до брокера продиралась рятівна глухота, але продиралась вона з несамовитим болем, шматуючи його барабанні перетинки та його мозок. Раптом в Ігоревій голові відбувся вибух. Хлопець почув його глухим ізсередини, той вибух заповнив усі пустоти в його тілі. Останній відгомін огидного скрипучого писку почав віддалятись після глухого удару. Магда більше не кричала, тобто, звісно, кричала, просто Ігор її більше не чув — її тіло билося в конвульсіях, вона кидалася то до Ігоря, то на стіни в пошуках допомоги, била себе по животу, намагаючись виштовхнути з нього те щось, що народилося саме в ній і саме для неї, або, можливо, вона для нього. Та все раптом чітко прорізалося крізь умиротворення, що його принесла глухота в Ігоревій голові. Йому вже не було боляче, він дивився на тендітне голе тіло, що кидалося з боку в бік в епілептичному танці. Її загнані, налякані очі, услід за заслиненим у різкому й швидкому артикулюванні крику й плачу ротом, благали про допомогу. Бідна дитина — раптом знов почув усередині своєї внутрішньої порожнечі Ігор — тільки з’явилась на світ і вже вмирати, без усвідомлення, не розуміючи, не знаючи ані за що, ані для кого. Голос промовляв усередині грудної клітини м’якими сонячними спектрами, теплими, як серпневий день, і такими ж останніми. Ігор чітко відчув, що в ньому є інший, якесь чужорідне єство, не він, але хто? Ігореві стало страшно, він, виявляється, ділив своє тіло, свій бастіон із чимось, що могло тільки чхнути й Ігоря б не стало на всі віки та всі простори. Від сусідства з чимось настільки великим і незрозумілим йому ставало не по собі все більше й більше, та разом із тим як голос у грудях лунав усе впевненіше, його власний голос затихав. Затихав і згортався, як кров, що витекла майже вся на килим на підлозі, у вітальні. Поки не скрутився у вирву повного ніщо, яке не можна ні осягнути, ні відчути, Ігор встиг подумати останню думку, передаючи привіт своїм дитячим республіканським олімпіадам з математики: «Цікаво, а чи можна його вирахувати?»

Магду трясло, вона вже давно кинула думати про те, хто вона, лишень одне питання пульсувало разом із болем у скронях, ризикуючи їх порвати: «За що?! За що?! За що?!»

Магда відчувала ще один спектр болючих переживань. Він просто був, порівняно з іншими, нікчемно тихим і не пронизував її всю сталевими списами навиліт, а відлунював пульсаційними хвилями десь на тлі, набагато-набагато глибше. Та щоб до нього дістатися, Магді треба було заспокоїтись, не кричати, не вити, не битись об стіни й Ігоря. Ігор. Ігор. Ігор. Це, схоже, все, що було в її метеликовому короткому житті, такому, що навіть не встигнеш сказати слово «Магдалена», як воно вже скінчилось.

Раптом Ігор упав, з вух потекла в усі боки кров. Магда злякалася, що тепер вона зовсім сама, з чимось, що розриває її. Їй так кортіло це просто виштовхнути, вишкребти, передату комусь іншому, як «гарячу картошку» чи кеча. Просто підбігти до Ігоря, торкнутись його плеча і все. Все, тепер це була б його проблема, а не її.

Потім Ігор чомусь затих і почав випромінювати теплі хвилі спокою, з його грудей полилося сонячне, ні, не сонячне, іншосонячне світло — Магда не знала слів, якими можна назвати, наскільки всеоб’ємне тепло випромінював тепер Ігор. А чи Ігор? Спокійний усміхнений чоловік підійшов до Магди й погладив її по щоці. Вона ще за інерцією задкувала, відчуваючи за собою останню бастіонну стіну. Магда не могла ані просочитися крізь неї, ані вже напевно передати їй в кеча весь — у кошмарній агонії вибухової люті народження — Всесвіт в її животі.

Магда дивилась чоловікові в бездонні його очі, що в них простягалися галактики та всесвіти, простори з такими законами, які тіло Магди просто не могло ані прийняти, ані відчути. Вона припинила кричати й налякано дивилася в очі того, чого зрозуміти не могла. Це вже був точно не Ігор — здавалося, того чоловіка, що набирав їй ванну й тримав любовно волосся, поки вона блювала, вимело з його власного тіла разом із кров’ю. Магда навіть відчувала, як у калюжі крові, під стінкою, борсається й кричить дрібний брокер ринку цінних паперів. Їй стало огидно, що такий дріб’язок торкався її волосся, стало якось соромно за те, що, розплющивши очі, вона полізла до нього обніматись, а він припустив, що в них був секс. Правильне питання полягало не в тому, «де була Магда до того, як прокинулася в Ігоревій квартирі?», а «з ким була Магда до того, як прокинутися в Ігоревій квартирі?» І Магда тепер знала одне — вона була не з ним.

Чоловік поклав руки їй на живіт, і той заспокоївся. Потім взяв Магду за гостру культю, якою вона вже неабияк подерла своє нещасне тіло й тіло Ігоря, що наливалось кожної секунди якоїсь неземної величі. Чоловік з міріадами зірок в очах усміхнувся, він був безконечно ніжним і безконечно турботливим, яким мав би бути Бог в найнаближеніших до нього уявленнях людей. Магда всміхнулась йому у відповідь, оголюючи перламутри своїх зубів. Він зіслизнув з гострого краю культі й спустився по неіснуючій плоті руки, нарощуючи її з блакитних та рожевих сфер, що швидко крутилися навколо золотих ядер. Цей бездоганний танок мікрогалактик на місці відламаної руки розчинився у швидко нарощуваній плоті нового м’яса. Довгі волокна м’язів, сплітаючись разом у тугі джгути, наче живі, вивільнялися із загальної маси й чіплялися за гострі краї розламаного ліктя. Одночасно золоті ядра повходили в обірваний шматок руки, що виростала за секунди, й утворили сумку суглоба, в яку вже входила нова ліктьова кістка.

Рука нарешті повністю набула форми й була готова виконувати всі-всі забаганки Магди. Магда стисла криваву червону долоню раз, потім ще раз, іще раз, затиснувши її в кулак з червоних м’язів та сухожилок. Яким же гарним було людське тіло під шкірою — Магда не могла намилуватися на свою нову кінцівку.

Чоловік перехопив без слів, без знаків, навіть без думок її збудження криваво-рубіновою кінцівкою. Він в якійсь одновидовій, та все ще батьківській, посмішці покартав Магду. І, провівши долонею повільно, ледь торкаючись поверхні м’яса, наростив на Магдиній руці шкіру.

Потім чоловік завів спокійну, розлогу, як долини, вмиротворену, як ріку в період розливу, Магду в спальню. Вся кімната поросла гілками яблуні, як диким плющем, але деревинна основа була гнучкою, піддатливою, як людська плоть. Живе дерево з м’яса й крові дихало на стінах і видобувало з кожним своїм видихом чисте м’яке повітря, а можливо, й зовсім не повітря — Магда важко тепер вирізняла в собі людину, вся інформація про цей світ була в неї фрагментарною і вже згорталась за непотрібністю, вилучалась для якоїсь подоби архівації в одному з безлічі нескінченних просторів.

Сутність поклала Магду на підлогу, турботливі гілки проросли їй під спину найніжнішими перинами, обпестили її доторками тисячі маленьких дітей з рожевими ніжними подушечками пальців. Сутність не втрачала зорового контакту з Магдою, її ж гіпнотизували безконечні простори, що проносилися в очах Сутності, швидко змінюючи один Всесвіт на інший.

Магда вляглась, вона все ще боялася, хоч живіт її більше не бурлив, але, схоже, з кожною секундою все набухав і набухав, як на дріжджах, піднімався вгору, розтягуючи золото її шкіри.

«Ти хочеш щось комусь передати?» — у своїй невербальній манері спитав той, хто був Сутністю. І Магда попросила його приблизити вухо до її губ. Той, хто був Сутністю, з радістю нагнувся. Магда відчула, як усі її рецептори, всі нейрони, кожна найтонша волосинка, все, що відповідало в ній за людський бік фізіології, наелектризувалося й жадібно потягнулося в його бік. Якби Магда вже не була наполовину чимось іще, вона б захлинулася від щастя й стомегатонного оргазму в такій близькості до нього. «Коли все станеться, передай поцілунок Мишці Вікі», — промовила вона.

Магда встромила в його шию свої пазурі, й Сутність розвернула своє обличчя їй назустріч. Він наблизився до її губ, і в момент, коли їхні вуста доторкнулись, а язики потягнулися один до одного, Магду накрило хвилями надпотужного лагідного оргазму, екстаз зійшов на неї відразу таким піком, який уже межував із можливостями людського тіла. Той, хто був Сутністю, цілував Магду, розкриваючи її губи-пелюстки, прикушуючи її верхню й нижню губу, пестячи язиком. Задоволення накочувалось на неї в ритмі приливів, пульсуючи в усьому її тілі, пронизуючи кожну її клітину, включно з тим, що було всередині її живота. З проміжжя виштовхувався зовні щільний потік терпкої, невпинної, нерозривної насолоди. І врешті Магда захлинулася в екстазі сотень тисяч сонць і відкинулась назад, звиваючись у безконечних множинних оргазмах.

Живіт, щодалі пульсуючи, розбухав, світився ізсередини золотим. І коли він уже досяг рівня очей Сутності, той, хто був нею, поклав по боках його свої руки й зі страшною силою став втискати назад. Що сильніше Сутність тисла на живіт, то потужніше сяяння він випромінював. Магда продовжувала звиватися в оргазмах, супроводжуючи народження не криками, а солодкими стогонами, переривчастим диханням, оксамитовим мурчанням. Її напружені й осяяні золотом голосові зв’язки видобували з себе найкрасивіші звуки цієї землі: вона то ричала, як леопард, то співала лісовими птахами, то дзюрчала водою, то шуміла зеленим степом, то переривчасто дихала вовком, то стогнала людським багатоголоссям. Її тіло не витримувало таких навантажень і почало розчинятися в сліпучій енергії, що виходила з неї. І коли Сутність стисла тугий, неймовірно щільний живіт Магди до рівня її тазових кісток, відбувся вибух.

У Нижньому Таґілі Єгорка стояв усе так само в сімейних трусах, у шапці-вушанці, тулупі й валянках у черзі біля будочки таксофона, що той єдиний на все місто з’єднував із закордоном. Єгорчина заборгованість з оплати телефонних послуг не дозволяла йому терміново здійснити такий дзвінок — він сваривcя з диспетчеркою, він кричав їй у трубку: «Ви розумієте, Всесвіт може вибухнути, він зараз надзвичайно нестабільний, дайте мені подзвонити в борг, я вас Христом-Богом прошу». На що у відповідь почув скрипучий тоненький голосок обважнілої телефоністки з пожовклим на осінь пергідролем волосся: «Ви, молодий чоловіче, розберіться: або Бог-Христос, або ці от ваші вибухи». Телефоністка поклала трубку, закотила очі й заволала на залу таких само обважнілих, пожовклих та пергідрольних, як і вона: «Ой, дєвачкі, тут такий сумасшедший дзвонив, каже, з’єднайте з Єдрьоним Лайдером якимось, каже, щас от-от все вибухне». «Лучче б він собі бабу найшов, нещасний мужчина», — сказала співчутливо інша телефоністка. І в курятнику піднявся регіт телефоністок із Нижнього Таґіла.

Черга Єгорки до таксофона на «подзвонить» підходила. Бабусі, закутані в шуби білячі й варєжки шерстяні, косились на мужика в шапці-вушанці, без штанів, у валянках, що той пританцьовував на незвичному для цієї пори року морозі. Косились вони якось не по-злому, якось ніби прощали його — «бухає багато», «а жизнь така собача, шо без водкі нє проживьош», — вихоплював то більше лівим, то більш правим вухом різні судження бабусь Єгорка.

Зараз головне було — додзвонитись на адронний колайдер, до Женеви. Навіщо? Можливо, щоб не лишатися наодинці, божевільним у своїй самотності фізиком-теоретиком у Богом забутому Нижньому Таґілі. Здавалося, швидше було б додзвонитись кудись до Москви чи Києва. Та все ж легше, ніж пробитись крізь подвійний турнікет російсько-української блокади, було додзвонитись до Женеви, там його хоч кілька секунд, та вислухають. Та й варіант дзвонити в Кремль чи ще кудись у Росії він не розглядав, легше було скомпресувати єдинорога й заслати його до четвертого виміру, а потім повернути назад і «раскалдавать», ніж додзвонитися до Кремля. Ну ще фаєрболи, в принципі, теж — зігрівав себе, можливо, останніми дуростями в житті Єгорка. Він ніколи не був таким, як треба, завжди смішна дитина. Він розкладав пояснення фізики елементарних частинок або квантової механіки чи улюбленої його теорії струн на прикладах із компресіями єдинорогів, рятуванням котів Шрьодінґера, зниканням морозива та на інших недолугих, на перший погляд, речах. Та все це він міг пояснити на таких неоковирних прикладах не тільки студентам-фізикам, а й дітям із дитячого садка.

У вільний час Єгорка приходив до дитячого садка № 5 на ранкову перерву, коли діти надутими куртками-кулями, як кольорові космонавти, викочувались на подвір’я, загороджене масивною зіржавілою огорожею, наче зубатим заборолом концтабору. Спершу виховательки, налякані всім і всіма, гнали геть пришелепкуватого бомжа, схожого чи то на звичного Ваньку-алкоголіка, широко представленого в цих широтах, чи то на Ван Гога. Лишень після того, як директор дитячого садка, закинута до Нижнього Таґіла з Москви в ідеологічне вигнання, признала в Єгорці відомого на весь світ фізика-теоретика, йому дозволили проводити з дітьми стільки часу, скільки йому заманеться.

Єгорка любив дітей, а вони любили Єгорку. Він розповідав їм про стандартну модель світобудови, про великий вибух і про те, що особисто він, Єгорка, вважає, що то вафля, їхній вибух, та й реліктове випромінювання — все од лукавого. Дітки питали: «Чому?», не до кінця, щоправда, розуміючи навіть, що таке вибух, а не те, що вибух Всесвіту. Єгорка казав, що ніхто на світі не знає і навіть не припускає — що ж було до вибуху — і коли хтось не знає і навіть не уявляє, що відбувається, то кажуть, що то Бог. І тоді Єгорка питав у діток, чи вірять вони в Бога, і всі вони в Бога вірили, Богу молились і кожен день розказували про свої хороші справи дяді Бозі. Фізик дивився на цих дітей і не розумів, куди воно потім усе дівається, коли ці пузаті космонавти припиняють не те що розказувати дяді Бозі про хороші справи, а навіть припускати можливість існування в природі речей цих самих хороших справ — через рік, через два, через десять? Чому, виходячи за ці концтаборові оцинковані ворота, всі ці космонавти раптом припиняли бути людьми? Чи, навпаки, ставали людьми? Може, десь їм усім спеціально вимикають якесь людяне поле? Тоді б Єгорка зрозумів, тоді б у нього склався цей пазл у голові — як із кольорових усміхнених космонавтів виростають сірі, чорні, злі й ображені…

«Куди ви, космонавти?» — полюбляв кричати їм свої позивні Єгорка, коли підходив до дітей. А дітей він привчив відповідати: «На Марс, строіть утопію!» І от іде Єгорка-фізик-бомж бородатий із прозорими вогкими очима й кричить за залізні ґрати дітям: «Куди ви, космонавти?» А вони йому писклявим хором відповідають: «На Марс, строіть утопію!»

І дивився щороку Єгорка на дітей, що випускались із того дитячого садка № 5, і здавались вони йому строкатим, красивим, але таким печальним клином журавлів, що навіки прощався з раєм.

Тож Єгорці й не звикати, що всі його в шию женуть. Що, тій бабусі в черзі до таксофона треба воно знати, що він фізик-теоретик? Нащо воно їй треба? Не треба лякати бабусю, хай він буде алкоголіком, бо інакше ж вона страждатиме й мучитиметься — розрив шаблону в такому віці загрожує інсультом. Алкоголіків скрізь жаліють. Навіть іноді діти, що вже повиростали з отих його утопічних колонізаторів Марсу, приносили йому під дім анонімно, інкогніто пляшки з водкою на знак вдячності за великий вибух, за єдинорогів та за дядю Бозю. Дітям батьки потім таки пояснювали, що дядя Єгорка — алкоголік і божевільний, і що на Марс із Нижнього Таґіла ніхто не полетить, не добереться й не дістанеться. Тільки те й лишалося здутим космонавтам у гіркоті посивілих буднів усвідомлювати, що насправді дядя Єгорка — алкаш та останній дурень і нема ніякого космосу. Коли ж ці діти ововчувались, дичавіли, ставали негармонійними, кривими й поламаними, у своїх найтепліших, найприхованіших снах вони берегли Єгорку, який жив на Марсі зовсім сам і кричав їм звідти: «Куди-и-и-и? Куди-и-и ви, космона-а-а-а-а-вти?» А вони замість відповіді приносили йому водку, раз він алкоголік і божевільний. Підбігали, тарабанили в двері, кидали пляшки й тікали.

Єгорка нарешті доривається до таксофона. Кидає монет, так щоб вистачило аж до Старого Едо крізь кротову нору додзвонитись. А бабусі скупчились біля прозорих стін таксофона й свердлять Єгорку свинячими очима-намистинками, мовляв, так ти ще й, паскуда, говорити будеш? Та ще й на всі ті монетки?

Єгорка каже винувато гуртку бабусь: «Драсті» й зачиняє дверцята таксофонної будки. І тут завдання на мільйон — майже, як пояснити теорію струн бабусиному оточенню — пояснити тьоті-телефоністці, що треба набрати Женеву. Єгорка розуміє, що можуть і послати. Взагалі-то не можуть, але в цих широтах усе можуть. Агент ти якийсь, шпійон? Нащо тобі в Женеву? Сиди в Нижньому Таґілі, рахуй журавлів. Але все проходить достатньо злагоджено, тепер Єгорці треба тільки чекати, і Єгорка довго-довго випробовує терпіння бабусь знадвору. Вони вже обліпили прозору таксофонну будочку й бурмочуть Єгорці всілякі пакості в подертий, розписаний матюками металопластик. А Єгорка стоїть і сумно-сумно на тих бабусь дивиться.

Тут до телефону в Женеві підходить Джон. Їхній діалог, на зло бабусям, відбувається англійською.

Джон вітається зі старим другом Єгоркою, у якого Джон іноді дозволяв собі навіть списувати матаналіз і теорію ймовірності. Про це зараз мова, звісно, не йде. І Джон, і Єгорка розуміють, дуже чітко розуміють, що навіть не хвилини, а вже секунди того світу, який ми знаєм, пораховані.

— Привіт, Джоне, привіт.

— Єгорка? Здоров, Єгорко.

— Ти вже знаєш, чому я дзвоню? Ви мали б, принаймні, сьогодні засікти це там, у себе, на колайдері.

— Так, Єгорко, ми саме зараз перебуваємо на другій стадії прийняття проблеми.

— Заперечуєте?

— Ха-ха, що ж тут заперечувати?! Активно не віримо. Ти ж знаєш, там, де у фізиці лишається пустота, її заповнює Бог. Може, ми не праві, Єгорко? Може, ми вигнали Бога з наших трьох вимірів? Може, такого робити не можна?

— Ти справді думаєш, що Бог такий дріб’язковий?

— Не знаю, Єгорко… Я хотів у тебе спитати: «Ми могли це зупинити»?

— За моїми підрахунками, ми мали б помітити зміни в стані речовини та антиречовини ще два місяці тому, особливо ж на вашій супермашині… А зупинити…

— Я так і думав. Скажи, ти ж насправді подзвонив зі мною попрощатись, правда, мій друже? Мені так хочеться зараз у трубку тобі говорити й говорити це слово — друг. Хороший чувак був Максвел…

— Так, непоганий. Ну, власне, знаєш, я… А, Бог із ним.

— А коли все скінчиться?

Бабусі взяли в туге кільце будку таксофона, як перше коло льодових уламків Сатурна, й потихеньку почали її розгойдувати, наче зграйка тотемних духів. Єгорка дивиться на годинник, металопластик у таксофоні починає вібрувати, й бабусі тут ні до чого. Вони посилають і посилають Єгорці свої злісні флюїди, а Єгорка дивиться на них так печально — якось зовсім недобре вийшло кінець світу стрічати в колі старих «злих кашолок». Єгорка сумно й без тіні сумління дивиться на них, дивиться й монетки в таксофон докидує, наче кіт шкодить.

Звісно, Єгорка хотів би, щоб навколо нього були його кольорові космонавти, щоб він останній раз їм прокричав...

— Джоне, ну, в принципі, зараз... Ти повисиш зі мною ще трошки на дроті?

— Так, звісно, Єгорко, ми тут, вважай, усім колайдером із тобою висимо на дроті, шкода, що ти так і не погодився у нас працювати. А скажи хоч зараз, чому?

— Якщо чесно, я думав, що місце людини там, де вона народилась і виросла, вона там найбільшу користь може принести. До того ж я дітям про основи світобудови розповісти хотів, щоб, може, їх це зробило хоч на крапельку щасливішими.

— Зробило?

— Джоне, та яке нахуй зробило, вони мені водку під двері прино...

Від смерті до смерті, затиснута в короткому проміжку життя, наша любов задихається, б’ється об лід, кричить-волає: «Я жива!» Чуєш, я ще тут, я завжди тут, до останнього видиху в три короткі дороги амфетаміну, в три короткі вдихи вічної моторики від заходу до сходу, в три короткі миті, що в них загубилось бідне моє серце. Я би попросив тебе не зникати, не зникати, якщо не зараз, то хоча б ніколи, бути вічним, довгим, далеким, як небесна сфера, як беземоційні кільця льоду Сатурна навколо розпеченого ядра моєї душі. Треба бачити тебе, треба завжди бачити тебе на горизонті, там, де сходить одне світило й сідає інше, там, у фіолетовому пилі космічних хмар, треба бачити тебе, відчувати, як грієш ти своїм незрілим почуттям, як не вмієш сказати мені: «Привіт, мені погано», треба знати, що ти там, якщо поряд на простирадлах тільки зім’ятий слід від твого літа й твого поту. Треба конче розуміти, що від Сатурна до Антареса — я твоя єдина зірка смерті. А якщо ні, якщо все вже пил і трава, то не треба ані сонця, ані світу, ані планет, ані галактик. Хай жодна частина цього світу не з’єднається з іншою, як не єднаємося ми, хай ослабнуть усі магнітні поля, хай не притягує жодна гравітація жодного тіла в розжарені обійми безрозмірних сонць, хай не виросте твердь, не поросте вона ні травою, ні водою, ні квітами, якщо в усьому Всесвіті не знайдеться жодної землі, жодного найзледенілішого астероїда, де ми могли би просто й тихо, без настирних свідків і свідків Єгови, без слів і всього, що було перед першим з ряду простих чисел, без Бога і всіх його втілень, просто посидіти, тримаючись за руки та вдивляючись у теплий захід сонця, що спопеляє наші, не прикриті атмосферою тіла.