Безодня

Біс

Іди за білим алабаєм, як за останнім фантомом, іди й не озирайся. Пес виведе тебе з пітьми, проведе крізь темний ліс.

Обабіч стоять громіздкі дерева, заповнені їхні проміжки й проміжини заповнені, і всі можливі просвіти залиті безмісячною густиною. Небо затягнуте хмарами, що їх нанесли ранкові вітри. Білою плямою єдиного провідника крізь хитку темноту йде попереду білий алабай, як неокреслена надія. Нема ні сенсу, ні сексу, просто вузький шлях у тугих обіймах гілок, що тягнуться до тебе, як руки ночі, хапають тебе за одяг, тягнуть назад, рвуть обличчя на шматки, найменші гілки чіпляються за щоки й несуть на дно темних озер, як дурну рибу, що проковтнула гачка. Там, за товщею чорної води, зміяться водорості, як поліпи й аденоїди, тягнуться вони до твоїх ніг, обпікають щиколотки браслетами вічного віщого відчаю. І нема кінця цьому дну, і навіть після смерті тебе тягнутиме на темне дно антиматерії непроглядна сирість непривітного космосу. Зірвись з гачка і шрами вкриють твоє обличчя, колись таке прекрасне й невинне, а тепер заплямоване слідами загонізованої ненависті, образи, злості, заздрості, медовими рештками ліні й тінями уявних задоволень. Звільнись від гачка й тобі ніколи цього не пробачать, всі плюватимуть у твоє спотворене обличчя. Але хто доплюне з кисільного дна найглибшого озера без проточної води, де нема ані риби, ані найдрібнішої бактерії? Та коли очі живого призвичаяться до аморфної чорноти, то побачать мільярди застиглих у своїй красі воскових людських фігур, прив’язаних, як печальні повітряні кульки за ноги, без надії коли-небудь злетіти з кінця всіх завершень і звершень.

Тож ти йдеш, не зупиняючись. Тобі розриває праву щоку, але ти пам’ятаєш правила сина, що прийшов після всіх твоїх богів і миттєво скинув їх у бистру воду, як ошуканець, що боїться швидкого викриття. Тож ти відкриваєш залитого кров’ю рота в істеричному стробоскопічному дрижанні, й гілки чіпляються за ліву щоку. І от ти безпомічний ґвінплен із собачими мішками розідраних щік — шматки шкіри звисають по обидва боки обличчя, оголюючи ряди засіяних пломбами зубів. І не зрозуміти більше ані що ти відчуваєш, ані що тобі болить. Ти та надлюдина, якою тебе побачать інші, сховавши всі свої тривоги, страхи й любові за маскою смерті. Ти непроникний для поглядів інших із дна озер — тепер тебе ні розпізнати, ні захотіти. Ти й скалишся, й усміхаєшся одночасно, навіть якщо на очах сльози, на руках екземи, гнійні рани, з яких стирчить дрібне обламане гілляччя.

Білий алабай терпляче чекає на тебе он на тому схилі, озирається, висолопивши язика, й дірявить темряву ночі червоними очима. Він чекає, що ти підеш далі, і ти йдеш. Ідеш услід за білим алабаєм.

Десь за туманним Кавказом, де перебитий хребет бунтівної землі так ніколи й не дістав хоча б до дна неба, там хмари, наче моря, омивають вершини найзухваліших гір. У ранкові пасма ніжного персикового несміливого сяяння вплітаються відголоски ночі, синьою луною із-за зникомого небокраю. В таку рань гірські кози виходять на вершечки своїх чорних островів у густих ватяних хвилях хмар, щоб напитися сконденсованої води й привітати сонце та пролітні літаки. І хтось може визирнути зі своєї необачності в обмерзлий ілюмінатор та на власні очі побачити й гору Олімп, і загадковий Лесбос. От тільки замість прекрасних німф тут носії золотого руна, позолочені сонячними долонями кози, що стрибають по обвислих обрубках гір, розколотих під прямим кутом у стрімкому перпендикулярі до землі. Кози тулять свої обважнілі голови до прямовисних скель і спускаються вниз цілими й неушкодженими.

Там, за цим туманним Кавказом, живуть люди й алабаї, охороняють отари овець і ділять їжу на всіх порівну, собака ти чи людина — тут нема різниці. Суворий край, куди не втручалась цивілізація. Тут росли й визрівали чотири тисячі років пси-алабаї, запеклі вороги вовків — алабай хапає вовка за вухо, а потім закидає на сірого демона лапу й починає його душити. Споконвіку виходили родини алабаїв проти зграй вовків, і лишались розтерзані вовчі тіла на сходом сонця розпещеній землі, і велетенські білі собаки, числом удвічі меншим, аніж до бійні — в крові їхні животи, в крові їхні морди, в покусах їхні боки й перебиті лапи — вертались до своїх стад, вертались до своїх людей в надії на їжу й ніжність.

Там, поміж гір, у ранкових туманах, в розваленій хаті живе стара жінка, що всі її називають Фаріда. Кажуть, давно-давно-давно в неї було господарство, овечі отари й двадцять собак. Тепер у підніжжі, біля її заскорузлих ніг, що як гостроконечні гори випирають із густих спідниць стесаними вершинами колін, лежить тільки один сліпий пес. Пес, що звати його Туграй, брудно-білий з коричневими вухами й плямистим тулубом. Колись давно він перегризав вовкам хребти й душив їх пачками, наслідуючи свого батька, білосніжного алабая Біса. Фаріда любила Біса дивною любов’ю, і завжди, коли він повертався весь у крові, білосніжний барс гірських рівнин, омивала його сама й вела до себе в спальню, бинтувала тяжкі рани, клала на своє ліжко і всю ніч при тріпотливих заплаканих свічках співала йому пісень про поля битв і вічну славу. І на ранок, поки вся зграя шкутильгала й вилизувала одне одному рани, Біс приходив весь у блискові своєї жорсткої білої шерсті без жодної подряпини, без жодної рани.

Фаріда не показувалась по кілька днів, а потім життя вливалося в звичайне річище. Ніхто напевне не знав, скільки Фаріді років, бо скільки себе пам’ятали всі жителі долини, стільки Фаріда і її білий Біс були у них на вустах. Неприступна мигдалеока Фаріда з чорним жорстким смолем волосся та білий, із заїденим червоною кров’ю ротом, хижий велетенський Біс.

А потім якось розгніваний Джаміль, красивий та гордий, спасіння й надія всього поселення, ображений на грубу відмову Фаріди стати його дружиною, зібрав усіх, хто був принижений красунею, під її ворітьми й влаштував полювання на Біса. Не день і не два, не тиждень і не місяць вистежували кремезні, як гори, міцні, як залізо, чоловіки білого пса на обвислих хребтах неприкаяної землі. Жінки з долини прийшли до Фаріди зі смолоскипами й спалили її дім та розігнали її стада, й половина її собак полягла у бійні з чужими псами. І пішла Фаріда в гори з п’ятьма пораненими собаками рятувати Біса. І три тижні йшла закривавлена, розтерзана гілками й камінням мигдалеока Фаріда, і впало чотири її пси від загноєння ран і безсилля. Тільки молодий Туграй міцно стояв на ногах, Фаріда спиралась на нього в безмовній температурній маячні і лише тому й не падала без духу на скелясту землю.

А коли, пройшовши без упину три дні й три ночі, вони знайшли прострілене сотнею куль потужне тіло Біса, не побачили вони на ньому білої шкури, а тільки голі м’язи висушувало нещадне сонце. В цей самий час у долині Джаміль танцював із красунею Агни весільного танця в білій собачій шкурі, що нагадувала більше шкуру ведмедя, ніж пса. А Фаріда виплакала собі всі очі, й вірний Туграй віддав їй свої. І ніхто в долині не бачив з того часу ні Фаріди, ні її алабаїв.

А як усі забули історію про сніжно-білого Біса і його непокірну хазяйку, мигдалеоку Фаріду з чорною душею, і давно вже помер і Джаміль, і Агни його, і навіть їхні діти, то спустилась однієї зими з безлюдних вічнозамерзлих вершин стара-стара жінка, ведучи за собою сліпого пса. І ходили плітки, що спустилась вона з тих вершин, де гірські кози п’ють ранкові хмари в ніжних долонях юного сонця, і що відьма вона, і що звати її, як давно забуту демонічну красуню цих місць, Фарідою.

Так бабцю й стали називати — Фаріда. Ніхто, щоправда, не питав, як її звати насправді. Хоча на це ім’я стара моща не відгукувалась, бува, прибіжать діти, а вона води дістає з колодязя собі й псу, а діти замість того, щоб допомогти, кидають у них землю й кричать: «Фаріда-Фаріда, що нікому не дала!», і тільки як почне сліпий алабай гавкати по вітру й тривожити своїм риком правічні гори, то діти й повтікають. Тільки один чи два рази чули мандрівники, як звала стара жінка свого пса Туграєм, і то, можливо, це їм почулось, адже у страху великі очі й нагострені вуха.

А коли хтось заблукає в тих горах, хтось ніжний душею, то, розповідають, виведе його з чорної згуби білий алабай. І знати б, як звати примарного пса, щоб назавжди забрати його з собою. Але щойно світанок торкнеться підніжжя ночі, позолотить її пальці й долоні, випалить її чорні злі очі, то й щезне білий пес. Лишень коли ніч густа, а темрява безпросвітна й немає ані вогника, ти йди за білим алабаєм і не звертай з його слідів, і не озирайся, хоч би яким глибоким було озеро, хай би якими високими видавалися гори.