Безодня

Сад на крові

Згризла всі руки. Почала з пальців, нігтів — і нема. Друкую самими опецьками, а скільки було крові, я вам скажу, стільки крові... Диван заляпало, підлогу заляпало, шпалери заляпало, кофтину заляпало, підборіддя червоне. Мама в дитинстві мазала пальці перцем, і тому пекло в роті. Буває, йду, плачу — питають: «Шо дать, шо купить? Ляльку, люльку, паровозик?» «Ні, — плачу, — води». Так дурили малу дитину. Ходила в самих трусах, пекли руки, надувався від води живіт. А чому? «А тому що нічого вже не поробиш», — каже гастроентеролог і показує свої шиті-перешиті руки. «Але ж там глисти», — протестуєш ти, оперуючи поверховими знаннями, які тягнуться за тобою невизначеного значення шельфом іще з дитячого садка. Глисти! — і тільки бамц по руках, бамц по губах. «Глисти!» — кажеш ти, кривлячись не згірш Гічкокового «психо». Гастроентеролог — славна жіночка років шістдесяти, яка виглядає років на п’ятдесят, але всім здається ще молодшою, бо шлунково-кишкова гігієна й новітня стафіло-стрепто-силіконо-паличка робить чудеса з організмами людей. «Які глисти!» — стоїш ти на своєму. Гастроентеролог усміхається, підморгує багатозначно, закидає до рота щойно відірваний, наче відлузаний, ніготь із пальця по центру й каже: «Глисти — то всесвітня змова, глистів не існує, їх придумали масони». «Ага, масони, вже легше», — думаєш ти і йдеш, пригнічена новою інформацією, геть; несеш своє обважніле, безглистове й безпальцеве тіло крізь сніги, як бульдозер — навпростець, прям-прямо з Борщагівки на Троєщину. Не звертаючи, не зупиняючись, лишень борозна від тебе в снігові глибока і з космосу помітна.

А коли дійдеш додому й сядеш за посивілий монітор, жодна думка не встане між тобою і твоїми руками — тут тобі й гайки, тут тобі і гвинтики, й песці, і хурма, й ондатра, і грьобаний світ! Думаєш: якщо стрінуться тобі на шляху жінконенависник чи феміністки, а чи ті, хто від феміністок потерпає, й протягнуть вони тобі свою руку як рівний рівному — не трепетне «цьом-цьом-цьом в усі щічки» й не всіх обійти, з усіма за руку потискатись, а тебе як і нема — стій, де стоїш, прикинься стіною, стань торшером, дарма, що голос маєш, тебе ж нема; а от протягнуть тобі руку як рівний рівному, що тоді скажеш? Глисти? Нерви? Собаки? Мої пальці згризли коти, коли я спала, і коли ви спали, коли всі спали, коли спали всі, окрім котів; і тоді кіт по котові на палець повилазили з-під ліжка, де вже он третій десяток років підло й підступно ховаються, і прилаштувалися кожен до свого пальчика, як казала колись мама, натягуючи рукавичку: кожен пальчик у свою хатку! Манюній білий котик до мізинчика, рудий хитрий до безіменного, сірий смугастий дворовий з очима, як у Нефертіті (одне є, друге вибили), до середнього, сіамське падло кавового помелу до вказівного й чорний із жовтими очима до останнього. Стали й, очі заплющивши від щастя, з’їли геть усе. Нема. От вам і мій опецьок — вияв поваги та найглибших симпатій — я вам, шановний пане, що потерпає від феміністок, глибоко симпатизую й приблизно так само глибоко співчуваю. А пан тільки дивиться на опецьки рукасті, а з виразу обличчя видно — думає про калік стражденних, про безруких-безногих жінок із зав’язаними очима і в нашийниках із шипами всередину, і про те, як приємно попискують діти-інваліди, особливо жіночої статі, в якихось там шунських провінціях, на Уралі, близь Шанхая, в саморобних клініках Афганістану — не справжніх, а так. Це там, у світі нордичних і величних дів, які борються за кожні двері, що їх відчиняють собі самі, цьому потерпателю не зручно й тяжко дихати — його грудна клітина давно вже не така широка, як у розкачаних артемід з Нового світу, а його смокінг не такий вже й вишуканий порівняно зі смокінгами чоловіків, що не настільки перейняті фантазіями про інвалідів. Але тут мій опецьок вселяє у нього віру в силу добра й справедливості та у правдивість природного поділу на статі. Тож, щасливий, він затискає у свою ще доволі міцну п’ятірню все, що колись називалося моєю рукою, і стискає її, тисне до втрати пульсу, свідомості — мого, звісно, пульсу й моєї свідомості. І по тому він піде до міліції шукати правди й справедливості на нашому континенті, а в проміжках шукатиме будинки розпусти й інвалідів.

А я все дивлюся на обгризені руки; як розбинтувати — то шмаття з м’яса, тоненька сіточка звисає з сумних опецьків, але надія є. Із самого центру п’ясті витикаються маленькі зелені листочки — якщо гарно поливати й тримати їх усю зиму в теплі, то, може, на весну котрийсь із них та проросте зеленим буйством; і будуть мені руки-стебла або руки-бур’яни. І зеленим-зелено проростуть криваві обрубки, і заквітнуть білими вишнями на квітень-травень, а в липні діти обірвуть мої руки, і стоятимуть голі осиротілі гілки. А потім вродять абрикоси, а за ними персики, базилік і шафран.