Безодня

Нічний рибалка

Була ніч, стояв непроглядний червень, з країв якого забута давнина суворого Кривого Рогу передавала мені привіт руками якоїсь козявки, що калатала у дзвінок про початок вересня. Літо раніше було безконечним, у нього вміщалося півжиття і три блоки жуйок «Педро», а найстрашніше, що тебе чекало в кінці — це перше вересня. Тепер літо вміщало всього-на-всього три будівельні об’єкти і три блоки «Мальборо ґолд», ну і в кінці — безконечне неподільне ні на фази, ні навіть на пори року Все. Тягуче тривале вічне Все із вжареним під зад страхом, що все це колись закінчиться таки нічим — ані тобі безсмертя, ані нанороботів, ані навіть вина. Тож життя було схоже на перманентну внутрішню обломовщину, що перемежовувалась періодами екзистенційної сверблячки в амфітаміновому угарі. Треба було бігти — і я біг.

Тоді я працював на оздобленні будинків і покидав об’єкти останнім, вже коли господарі міцно вростали у свої нові дивани в своїх нових стінах нових будинків.

Валєра був хорошим пацаном, середнім водієм і зовсім так собі депутатом. Тобто, як водиться, він спершу був посереднім водієм, а потім хтозна як став так собі депутатом, але був хорошим пацаном. Він, у принципі, знав майже все, що треба знати хорошій людині тут: як кришувати бізнес, що треба допомагати друзям і родині, як місяцями не з’являтися на робочому місці, тобто у Верховній Раді, і як нікому не перейти дороги. Тож Валєра був хорошим пацаном. На початку червня під мою руку потрапило два його об’єкти — однакові будинки з ділянками під басейн, які, як виявилось, треба було зробити різними. Валєрі так сподобався план розробленого для нього студентом КІБІ проекту будинку, що він тільки по факту зрозумів — дві абсолютно однакові будівлі на різних кінцях села ох аж як паляться. Хоча у Валєри все було офіційно: офіційна дружина, офіційна коханка й офіційна робота, на яку він втікав, аби лише не чути претензій двох попередніх офіційних.

Валєра міг годинами тинятися мармуровими коридорами Верховної Ради, ностальгічно роздивляючись у себе під ногами зелені килимки з характерним плетеним орнаментом обабіч. Як доріжки у фастівському дитинстві самого Валєри, як доріжки в квартирі у моєму далекому Кривому Розі, як доріжки по всій радянській Україні, на які, за легендами, при фразі одного невідомого алкоголіка своєму синові «йди попісяй на дорожку», хлопчик взяв та й попісяв. Я думаю, Валєра не міг не хотіти насцяти бодай на одну з тих доріжок у Раді бодай один раз.

«Вони самі винуваті, там крісла незручні. Ну, я здоровий мужик, мало того, шо в піджак єлі влажу, так потім ше впаяйся в цю мензурку. І всі по боках зирять на тебе свої баньки. Я такої близості з мужиками іншими, бля, не люблю», — частенько нарікав на інтимність умов у самій сесійній залі Валєра, сидячи за склянкою самогону. Тому й не любив він бувати на роботі, а тікав від сімейних проблем то в лазні, то в кулуари Ради мацати руками холодний мармур, топтати ногами зелений кашемір доріжок.

Червень підтискав, що сім днів ставав коротшим рівно на один тиждень. Із собою початок літа приніс вітри, на будівництві обох об’єктів стояли стовпи пилу. Під Києвом організувалась наша власна Арізона з грубими висохлими алкашами-будівничими, з голими торсами й зав’язаними в чотирьох кінцях вузликом футболками, які заміняли їм панамки. Ми домовилися із Зоєю Леонідівною, офіційною дружиною, що дім буде білим із блакитним дахом і бордовими воротами. А з Наташею, офіційною коханкою, що її дім буде жовтим із багряним дахом і блакитними воротами. В результаті дім Зої Леонідівни у нас вийшов багряним із жовтим дахом і блакитними воротами, а Наташин дім — блакитним із бордовим дахом і білими воротами. І коли я за черговий, витеклий, як пісок крізь пальці, тиждень приїхав обставляти будинки разом з Валєрою, що той не гребував ані вантажити разом з усіма, ані пити за бригаду будівничих, ми знайшли двох жінок в екстазі істерії.

Роботяги дивились на нас посовілими очима — на риб’ячому оці в серпанку безконечного алкотуману — і знизували плечима, мовляв, а що — гарно фарба лягла. Валєра тримався за голову й казав, протягуючи серединне «і»: «Ну пі-і-і-і-і-і-здєц», Зоя зверхньо терла собі скроні, Наташа закочувала очі й погрожувала мені фізичною розправою, підкріплюючи її класикою: «Я знаю, де ти живеш». Ставало якось невідворотно зрозуміло, що будинки доведеться перефарбовувати.

Між собою Зоя і Наташа не спілкувались, але точно знали, що у кого з’явилося нового. Нова сукня в Зої — і Наташа вже виносила мозок Валєрі, нова машина в Наташі — і вдома на Валєру чекав холодний, повний презирства і зверхності, погляд, помножений на відсутність вечері-сніданку-обіду, аж до появи обнови на колесах у законної офіційної дружини. Зою цікавила справедливість, Наташу розривали чорти й капризи. Але, в принципі, «все всіх влаштовувало». Та фраза, якою супроводжуються будь-які невірогідні побутові інтриги-скандали-розслідування наших широт. Чомусь усіх тут влаштовують напівміри, напівжиття і напівбозна-що, тільки не любов. Досі для мене лишається питанням, що ж влаштовувало Валєру? Може, десь так він уявляв собі життя успішної людини й тікав від однієї успішності в іншу, ще успішнішу успішність, про яку не соромно розповісти в кулуарах, але від якої чомусь не теплішає.

Моє життя теж штормило, дружина часто їздила надовго за кордон, я пропадав на роботі, а в моменти, коли ми обоє перебували вдома, на нас спускалося німе запитання: «І шо далі?» Ідеали юності, пам’ять про безмежну закоханість — усе це не так далеко пішло, стояло десь за порогом нашого дому й махало нам білою хустинкою, навіювало образи незабудок, що квітнуть раз по раз, через рік. Мало бути б і тут щось таке, що оживає, якщо не через рік, то хоча б іще хоч коли-небудь.

Уже під пильним моїм наглядом будинки були перефарбовані в оригінал обраних кольорів. Сусіди потроху висаджувалися з того факту, що вони потрапили до щільних лещат двох збентежених своїм статусом самок, які, так чи інакше, ділили цілого народного депутата, а по суті — якусь частину статків цілої країни, між собою. Ревно ділили, пильнуючи, аби статки від Валєриного дикого капіталізму ділилися рівно-на-рівно, за найкращими мріями Маркса й Енгельса, яких теперішнє покоління дітей вважає однією людиною. Рівно одним Марксом, якого звали Енгельс і який написав рівно один том червоної книжки «Капітал». Загалом, куди котиться цей світ, я вже знав — у безпросвітне й безсмакове, як трава на висохлому полі, Все. І все це, як відомо, минає. Ми заносили меблі, Валєра скинув піджака, відправляючи його різким чоловічим рухом, що демонструє зневагу до світу матеріального, у свій доволі таки матеріальний «лексус», і побіг з нами розвантажувати меблі для Зої. Все ж таки ієрархія, порядок, статус — Зоя Леонідівна отримувала свої меблі першою. Жінки не надто переживали щодо любові доти, доки зберігались правила ієрархії й закони капіталу.

Мені дзвонила моя дружина, пояснюючи: якщо я негайно не приїду, то навіть на нашому розлученні не буду присутній.

І я мовчки впрягався в піднімання чергового дивана, зробленого в дуже викривленому нашими реаліями стилі пізнього рококо, — Валєра мав поганий смак не тільки на піджаки, машини а й, зрештою, на жінок. Дві офіційні, окрім однакових будинків, любили ще й позолоту, ліпнину з гіпсу в формі херувимів, столи, що їх підтримували ельфи з чотирьох боків, і пафосні, розшиті срібними й золотими нитками, дивани з димком Алжиру й мотивами «Тисячі й однієї ночі».

Після першої ж ходки Валєра сказав: «Нє, так не піде». Я закатав рукави й кинувся самотужки ґвалтувати алжирський диван, але, виявилось, «не піде» — це «не піде». «Пацани, нада накатіть», — авторитарно заявив Валєра. Й невідворотно стало зрозуміло, що не бухать не вийде. Зі мною прощались вісім років мого життя, перші мої спогади про найніжніший секс у підворітті, про відчайдушно відданий секс на кухні, про вірність і дружбу, про мрії так і прожити всі наступні роки свого життя, і я запивав їх мутним самогоном із так собі депутатом Валєрою.

Наташа сказала мені: «А торшер?» Єдине, що я зміг, це зблюванути їй наостанок, оскалившись. Ну як вона могла буквально порахувати, скільки і які предмети з меблів ми занесли до Зої?

Цього вуликового колективного розуму я не міг збагнути. Жінки мені тепер здавалися злом. Усі, включаючи й мою. Хіба я знав ту жінку, яка зараз про щось плакала в трубку? Я любив її... Я не любив її більше. І хто би любив після всього того, що було?

В самогонному угарі я ледь доїхав додому. Мене зустріли пси, два потужних азіати — білі алабаї з кавовими домішками кольору на вухах і мордах. Міка і Джаґер гарцювали на подвір’ї. Я вивалився з машини, наче мішок із картоплею, і якось мене донесло до кухні. Кохана сиділа там, вона їла салат зі спаржі й білого аспарагуса. Завжди, коли вона хотіла мені показати, що я нікчема, вона готувала щось таке, що я й вимовити не міг. На першому й останньому аборті вона приготувала каре ягняти під журавлиним соусом із карамелізованими яблуками й фуа-грою. Я добре запам’ятав назву страви, більше про дітей ми не говорили ніколи.

Я відправляв у напевне мій рот білий аспарагус, іноді відчуваючи, що він насправді десь поряд моєї щоки, десь за її межами. Телефон розривали Зоя і Наташа, торшери, дивани, вбиті Валєрою шкури кабанів — вони ділили все. Я не витримав, я написав, шо їхній Валєра — хуй і йобаний воділа, а вони — галімі кури, і нехай розбираються з ним, чого він там їм не додав. Але шанс примирення в цілковитій тиші, переповненій жуванням екзотичної трави під соусом бешамель, було назавжди втрачено. Й на підлогу понеслись тарілки, красиві великі пласкі тарілки, що їх дружина привезла на нашу п’яту річницю з Амстердама. Туди ж в уповільненій зйомці, на павзах і в рапіді, відправились фужери для вина, придбані на торішню річницю, — нічого особливого, Київський завод кришталю, але я особисто вірив, що то гірський кришталь і що його видобувають гноми. Гноми Карпатских гір, майже як дружини декабристів у глибині сибірських руд... Валєра намагався мені додзвонитися, дружина продовжувала бити посуд і нищити наші подарунки одне одному. Я дивився на те все, як загнаний звір, у моїй голові пульсувало тільки одне питання: «І що далі?» Де він, той острівець надії й порятунку, де мене приймуть такого, який я є, обніжать, обмиють, зодягнуть у білу сорочку і вкладуть спати?

Я схопив Міка й вибіг із дому. Стояв непроглядний червень, з країв якого забута давнина суворого Кривого Рогу передавала мені привіт руками якоїсь козявки, що калатала у дзвінок про початок вересня. Була ніч. Тихо спали будинки обабіч вулиці, в них заколисаним сопіло чуже горе. Я більше не сподівався хай на чиє щастя, тож заспане горе вовтузилося по чужих ліжках красивих домів, майже замків. Потім гарні будівлі з білої цегли скінчились, мені довелося звертати направо й відвідати завужені, запилені дороги приземкуватих, прибитих до землі будиночків. На їхніх відкритих кухнях, під навісами, сиділо по півсела й пило, понизивши голос, за здоров’я хазяїв, за те, щоб вулиця з великими будинками провалилась к усім чортам і щоб, так чи інак, усі повиздихали. Я вів, майже гнав сніжно-білого Міка з обрізаними вухами, що надавало йому додаткової плюшевості й мімімішності, далі до озера. Пес чув мою тривогу, моє невротичне, майже свербіжне бажання спокою, й риссю нісся до води, назустріч комашинню.

Дзеркальне озеро, по краях густо засіяне очеретом, що в ньому спали дикі качки, після десятої бралося чорною темрявою. Міка йшов поруч зі мною, не полишаючи, його собача турбота була такою ніжною і зворушливою. В чорноті ночі він пробирався крізь траву й гілля повалених бобрами дерев білою плямою. Стежка навколо озера провалювалася в густий ліс, що поночі ставав стіною з огризками зловісних контурів. Густа тиша раптом важкою ковдрою впала на озеро. Дорогу нам з Міком загороджували велетенські повалені дерева: «Бобри розбушувалися», — подумав я. І вирішив завтра на все забити й застрелити одного-двох гадів, щоб вони пішли собі на дно й перестали розводити й у так неспокійному світі хаос та анархію. Над центром озера вималювався напівцілий щербатий Місяць, його світло холерним сріблом заблякло на непорушному дзеркалі води. Міка підійняв лапу, щоб ступити своїм фірмовим нечутним кроком і закляк. Корені його обрізаних вух сполохнулися в бік озера, де я побачив на крихкому дощатому пірсі, що вів углиб води розбиті балки, контури рибалки. Рибалка сидів на пеньку й не рухався. Я потягнув Міка далі огинати озеро, в мокрій траві заспокоювати нерви, а потім зупинився й прислухався до тиші. Рибалка, здавалось, теж обернувся весь на слух і повів лівим боком у моєму напрямку. Він наче витягнувся і склав лапки біля грудей. Я подумав: «Стоп, який рибалка об одинадцятій ночі?» Стиха потягнув на себе Міка й пішов до розбитого пірса. Рибалка заметушився, і щойно ми наосліп під розсіяним виколи-око природним освітленням холерного, з обличчям прищавого підлітка, Місяця вибрались на перші хиткі дошки, як рибалка згрупувався і з кінцями шубовснув у воду. «Ей!» — закричав я. «Ей!» — відбилось від води й понеслося на той бік очеретів. «Що за...» — промимрив я вже собі під ніс і ледь не провалився ногою між дощок в озеро. Із вкритої по краях зеленою гуашшю води стирчали чи то чиїсь руки, застиглі в агонії заклику про допомогу, чи то корчі дерев, що їх погризли бобри. От кляті бобри, завтра конче треба буде пристрелити одного-двох.

Міка почав гавкати на березі й закликати мене повернутися з хиткої доріжки на звичну нормальну твердь. Пес крутив хвостом, згавкував, киваючи головою. Скільки разів я це бачив? Скільки разів я все це бачив? І все ж без вина й нанороботів. Я підійшов до кінця дерев’яної доріжки й сів собі на пеньок, що на ньому сидів рибалка. Міка заскавучав. Я озирнувся, пес ховав голову в лапи й вив. «Поганий знак», — подумав я і розвернувся до озера. Холод вогкими долонями взяв мене за плечі, потім приклав тильний бік долоні до моєї футболки — вважай, що витер руки.

І безвітряної ночі з Місяцем, що те обличчя прищавого підлітка, я сиджу весь мокрий на пеньку й не можу поворухнутися. Плесо води магнетичне й невідворотне, як і все, що стається, завжди стається з нами. Раптом із кущів поряд мене випливла зграйка диких качок. У місячному світлі їхній колір, як і колір всього тут — чорний; усе чорне на чорному в срібних обрисах. Призвичаївшись до темряви, я побачив, як кола на воді час від часу здригаються в епіцентрі видоху якоїсь великої тварини й, розходячись, збільшуються в діаметрі та розчиняються в густій темряві. Щось вистрибнуло з води й так само непомітно в неї пішло. Пропливла водяна змія, виляючи плесом озера.

Мені було не дуже зручно сидіти, тож я обперся об свій хвіст.

По краях озера стояло ще чотири такі самі пірсики, тільки вони були зовсім перебиті, переламані, самі дошки, як столи, опиралися на воду в кінці неіснуючої доріжки. Покалічені ті доріжки замулились та поросли очеретом. На краю кожного пірса хтось сидів, спираючись на свого хвоста й метляючи ногами над водою. Я подумав, що це має бути так здорово — метляти ногами над водою, й собі заметляв і захіхікав у дрібні лапки. Пригнічений смішок розійшовся по всьому озеру ланцюговою реакцією. Раптом я почув знайомий заплаканий жіночий голос за спиною: «Міка, Міка, де Володя?» Я миттю згрупувався, склавши лапки на грудях, і шубовснув у воду, відштовхуючись від пірса хвостом.