Безодня

Свині

Ранок. М’ясний ринок. Баба Марія в білій сорочці, з хусткою на голові, гарно вбрана, й зачесна, й вмита ходить по базару. На прилавках лежать свинячі ноги, теляче філе, гарні соковиті шматки м’яса, свинячі голови й шматки сала.

ПРОДАВЧИНЯ 1

(показує розлогий шмат сала).

Бабо Маріє, а візьміть у мене сальця. Свіженьке.

МАРІЯ

Та то ж жарко тепер.

ПРОДАВЧИНЯ 1

(показує дві ноги свинячі, витанцьовуючи ними канкан на прилавку)

То, може, холодцю?

МАРІЯ

Та ні, мій любить свіженьке, шоб не варене.

На голові у Продавчині 1 свиняча голова, велика й не за розміром; голос її лунає зсередини голови приглушено.

ПРОДАВЧИНЯ 1

Беріть свинячу голову, не пожалкуєте. Вуха можна так їсти. Чистити і їсти.

Марія дивується, дивиться спантеличено.

МАРІЯ

А як то?

ПРОДАВЧИНЯ 1

(вже викладаючи голову на прилавок)

Ловкость рук і нікакого мошенства.

(Розчаровано)

То шо, як всігда, давать мозгів, сілізьонки-пічьонки, кишок і літр крові?

МАРІЯ

Ну шоб було ріденьке, шоб він їв. А то ж зуби в нього підгнивають. А у вас не буде літрів зо три?

Продавчиня накладає до пластикової торбини мозок, селезінку, кишки, всяку таку неприємну всячину, зважує те не без огиди.

ПРОДАВЧИНЯ 1

Ну от, бабо Маріє, на сім кіло. Хай буде?

МАРІЯ

То хай, хай. Не з’їсть він, то ми свиням віддамо в селі. А ти чим своїх годуєш?

(Перекладає сало з боку на бік).

Сальце у них шось сіреньке…

Продавчиня відкладає торбу з нутрощами й дістає з-під прилавка цебер із кров’ю, відливає до трилітрової банки.

МАРІЯ

А то я тобі скажу, шо свиней треба хлібом вимоченим у молоці кормить. А коли куру ріжеш — ну там свої, чи чиї у вас там кури, — то голови їх треба тож свинці дать.

Марія віддає гроші Продавчині 1, сама бере торбу з нутрощами. Продавчиня допомагає Марії поставити до сумки трилітрову банку крові.

ПРОДАВЧИНЯ 1

А я чула, шо у Барвінцях свиням людське мнясо дають. Свині їдять людей…

МАРІЯ

(спокійно)

А люди — свиней.

ПРОДАВЧИНЯ 1

І то правда: хто його зна нині, де боже, а де свинське?

Овочевий прилавок. Марія усміхається умиротворено, але якось хитро, сама собі на умі. Купує редис, кріп, цибулю молоду, зелень. Бере огірка, відкушує й звертається до Продавчині 2, яка пакує зелень.

МАРІЯ

А шо це ти в теплиці їх виростила? Як трава.

ПРОДАВЧИНЯ 2

Та яке — в теплиці, то турецькі.

МАРІЯ

Шоб огірчик був солодший, ти на нього, дитинко, попісяй.

ПРОДАВЧИНЯ 2

Так то ж отходи.

МАРІЯ

У природи нема отходів. Ми, коли малі були, нас баба заставляла всі свої діла робити на городі.

ПРОДАВЧИНЯ 2

(услід Марії)

А правда, що після війни харашо на крові росло?

МАРІЯ

На крові все харашо росте. І огірки, і свині, й люди.

Марія йде геть, а Продавчиня 2 проводжає її поглядом.

Марія з кошиком овочів і торбою свинячої жижi піднімається на сьомий поверх панельного будинку пішки. Сходинки сірі, стіни зрідка пописані — переважно якісь невмілі надписи та емблема «адідас» із короною. З торбини крапає бура жижа на сходи. Марія йде повільно, але впевнено.

Підійнявшись на поверх, Марія бачить у довгому коридорі, що веде до квартири, стару-стару жінку Свиридівну, закутану в теплі речі, перев’язану та оперезану теплими пуховими хустками. Жінка пересувається вкрай повільно, спираючись на спеціальні ходунки, — спершу рухає ходунки, потім сама до них підходить. Вона робить колосальні зусилля, щоб подолати коридор. Марія рівняється з нею.

МАРІЯ

Свиридівно, добрий вам день.

Свиридівна хитає старечо головою, намагаючись вимовити слова. Говорить тихо.

СВИРИДІВНА

Д-до-добрий…

Видно, що їй важко.

МАРІЯ

Гулять? Погода хороша, це правда.

Свиридівна хитає головою.

МАРІЯ

Так ліфт же ж не працює. Нема світла, Свиридівно.

Свиридівна деякий час стоїть як вкопана. Позаду неї Марія заходить до своєї квартири. Свиридівна поволі розвертається, дуже-дуже повільно, й чимчикує назад.

СВИРИДІВНА

С-с-с-світла. Світла…

Марія на кухні все розставляє на місця, виливає жижу до миски, ставить у холодильник. Миє овочі, кладе в холодильник. Підмітає. Заходить до кімнати сина. Піднімає піджак, що валяється на підлозі, все кладе на місця. Застеляє постіль, проводить по ній рукою. Все у неї вдома охайно і прибрано.

Марія виходить з квартири з мішком насіння, коли Свиридівна ледь доходить до дверей свого помешкання. Марія киває їй головою і йде на сходи. Дивиться з вікна на дорогу — якийсь чоловік переходить її по пішохідному переходу. Аж раптом на дорогу вилітає розкішна машина, чорна «Ауді», й збиває пішохода насмерть. В «Ауді» втаранюється наступна автівка, скромний «Опель». «Ауді» швидко розвертається і їде геть. Раптово приїжджають два міліцейських автомобілі, з яких вибігають міліціонери, — витягують з «Опеля» водія, кілька разів його б’ють, він кричить: «Це не я! Це не я!» Його заштовхують до машини і їдуть геть. Випадковий перехожий сідає в «Опеля» і теж їде геть. Лише труп лишається валятись. Марія за тим усім спостерігає, жмурячи очі. Раптом вона чує, як поїхали ліфти.

Свиридівна намагається влучити ключем у замкову шпарину. З кінця коридору визирає Марія.

МАРІЯ

Свиридівно, ліфти пустили. Можете йти.

Марія зникає. Через деякий час чути, як ліфт її забира. Свиридівна дивиться довгим поглядом у кінець коридору — там день заливає все світлом

Марія виходить на ґанок. Біля під’їзду в будках вахтерів сидять баби.

БАБА 1

Здорові були, Маріє.

МАРІЯ

І вам не хворіти.

Марія визирає в бік аварії.

МАРІЯ

А шо, так і лежить?

Мимохідь Марія розкидає насіння, засипає ним асфальт поряд із домом.

БАБА 1

Да, лежить. Нездешній, ніхто собі не забирає.

БАБА 2

Хай той ірод на іномарці його забирає.

БАБА 1

Так уже ж і слід простив.

МАРІЯ

Які люди, які люди пішли.

БАБА 1

Не було на них войни.

БАБА 2

(хапається за щоки з переляку)

Тільки б не було війни!

Збоку наближається, підповзає — низенько, нав­присядки, перебираючи ногами, — бидлота в спортивних костюмах. Бидлота збирає насіння і жує його, лузає, тут же частину запихає собі до кишень. Бидлота починає за насіння сваритися.

МАРІЯ

Ну-у-у, ну чого? Ще є повний мішок.

Але бидлота не слухає — повзає, штовхається, засовує один одному в ніздрі пальці, дере щелепи. Бійка повільна, більше схожа на побоїще інвалідів. Хтось із бидлоти випльовує зуби з кров’ю. Двоє тримають одного, а третій ламає йому пальці, той кричить — відірвані пальці викидають тут же на асфальт.

Баби разом з Марією стоять півколом, наче глядачі, й дивляться на вповільнену бійку бидлоти. Всі лузають Маріїне насіння й обурюються. Поряд із Марією прилаштувався наприсядки один із бидлоти, який участі в бійці не бере, а, знай собі, тягає з Маріїного мішка насіння й набиває ним кишені свого спортивного костюма. Частину насіння кладе до кишень, а решту одразу лузає й злодійкувато озирається.

Марія помічає біля своїх ніг бидлоту, що та краде насіння, і б’є його не зі зла по руках. Бидлота робить вигляд, що відповзає, але щойно Марія забуває про нього, повертається та продовжує красти й озиратися. З вікна їхнього будинку висовується Зла тітка й кричить.

ЗЛА ТІТКА

Ану вон атсюдава! Я щас міліцию визову!

З іншого вікна висовується чоловік у майці-алкоголічці.

ЧОЛОВІК

Хуліганьйо! Срєдь бєла дня!

МАРІЯ

Ой, шо зара буде…

Бидлота, що поряд із Марією, починає відступати.

ЗЛА ТІТКА

(з балкона кричить, як сирена).

Міліция! Міліция!

(Її голос перетворюється на ревіння сирен)

Під звук сирен бидлота починає підбирати свої пальці, зуби, все розпихує по кишенях, піднімає поранених і відходить — дуже повільно, як тільки можуть люди, що пересуваються навприсядки й щойно билися.

З під’їзду висувається Свиридівна, а баби заходять до під’їзду разом із Марією.

БАБА 1

Тут таке, Свиридівно, таке. Шли б ви додому.

Свиридівна дивиться на сходи — розуміє, що їй ніхто не допоможе.

Марія вдома. Кладе на поличку напівпорожній мішок із насінням. У двері дзвонять. Марія підходить, дивиться у вічко, потім радо відчиняє.

У дверях стоїть Віктор, позеленілий зомбі, в нього, схоже, вибита щелепа. Все, що він вимовляє, це протяжне ревіння: «Е-е-е». В руках у Віктора рука його дружини Марічки. Марічка, в білому костюмі з кривавим слідом на плечі, стоїть позад нього, налякана й синюшна. А в глибині коридору ледь рухається Свиридівна.

МАРІЯ

(радісно)

Синок!

ВІКТОР

(беземоційно)

Е-е-е-е-е-е.

Віктор заходить до помешкання, віддає матері руку. За Віктором заходить Марічка. Марія віддає Марічці руку, та її приставляє собі до плеча, між іншим, без особливих емоцій. Віктор проходить до вітальні, зупиняється посеред неї — зодягнений у сірий костюм із рожевою сорочкою, сірою краваткою — з портфелем у руці. Так і стоїть безцільно — запливлі білим очні яблука не реагують ні на світло, ні на кота, що тулиться біля ноги й ходить туди-сюди.

МАРІЯ

(до Марічки пошепки)

Що він, нічого?

МАРІЧКА

Не хотів іти на роботу, не хотів іти з роботи…

Віктор і Марічка сидять за столом. Марія виставляє все на стіл. Віктор жує з великої миски буру жижу, погано тримає ложку. На ньому біленький сопливець із рожевими ведмежатами, на який час від часу крапає кров з бурої жижі. Марічка їсть дуже охайно зелений борщ, вона з огидою і страхом поглядає на Віктора. Марія дістає з холодильника кров, наливає у склянку. Віктор їсть, майже не пережовуючи, потім спльовує жилки та все, що не пережував, назад у тарілку. Марічка затуляє рота руками й, стримуючи блювотиння, біжить до туалету. Марія ставить перед Віктором на стіл склянку крові й позирає здивовано услід Марічці. Віктор залпом, заливаючи сопливець, випиває склянку крові.

МАРІЯ

(йде до вбиральні)

А чи часом ти не вагітна?

МАРІЧКА

Так і не можу звикнути.

МАРІЯ

Ну нічьо-нічьо, я тебе навчу моєму Віті їсти робить. А за дитинку би подумали, не гріх то.

Марічку знову знуджує.

Марія, Віктор і Марічка сидять перед телевізором. Віктор майже лежить, під ноги йому Марія ставить маленький табурет, сам він, відкинувшись, як труп, дивиться в стелю. Над ним літають мухи. Він зодягнений у шорти-боксерки, синю футболку з вкрапленнями сіточки, на ногах великі ґумові капці.

Марія ставить перед ним десертну чашку з мізками, собі й Марічці вона приносить у такій самій чашці морозиво. Вони сидять на дивані перед телевізором, що нічого не показує, — синій екран. Марія встає, обережно кладе пульт у руки Віктора. Віктор не реагує. Всі сидять перед телевізором, наче там і направду показують щось цікаве.

Раптом чується приглушена, але малоприємна, гра на піаніно. Марічка здригається. Марія встає, приносить затички для вух із ванної кімнати, встромляє в вуха Віктору й повністю прикриває його лице мереживною серветкою. Така сама мереживна серветка прикрашає великий плазмовий телевізор, звисаючи конусом і трохи прикриваючи екран.

Марія сідає на диван до Марічки, та налякана, в неї розтануло морозиво й розтеклося за креманку, вся рука в морозиві. Піаніно все так само гидко грає.

МАРІЯ

Синок, зроби голосніше, будь ласка.

Віктор не рухається, на обличчі в нього серветка, в руці пульт. Раптом починає хтось сильно тарабанити по батареях опалення. Чути голос Злої тітки.

ЗЛА ТІТКА

Закрой свою ігралку! Ви, бляді, срєді людєй живьотє!

Долинає звук ударів по трубах.

Кімната Оліньки. Олінька — п’яти-шести років пухкенька дівчинка з кісками. Вона озирається із жахом на двері, зачувши вій сирен і тарабанення по трубах, у яке періодично вклинюється: «Бляді! Бляді!» Олінька злякано дивиться на маму, що та в бігудях і халаті та з качалкою для тіста в руках стоїть у проймі дверей.

МАМА ОЛІНЬКИ

Грай, кому сказала! Хто тебе таку візьме в консер­ваторію?!

Олінька затравлено, ввібравши голову в плечі, береться грати далі. Грає доволі невміло. Знову чути удари по трубах і вій сирен. Олінька дивиться на маму, мама загрозливо ляскає качалкою по долоні. Мати підходить до батареї, що гуде, й перебирає по ній, як професійне хуліганьйо, качалкою. Трубами лине бій та ґвалт.

Того самого часу Зла тітка б’є по своїх трубах залізним молотком для битків.

ЗЛА ТІТКА

Тут нормальниє люді хатят атдахнуть послє работи, засунь рукі сєбє в жопу!

У квартирі Оліньки, під її налякане бренькання, мати б’є — то зліва, то справа, вже як справжній боєць, — качалкою по трубах і кричить.

МАМА ОЛІНЬКИ

Викуси, сука! Шо хочемо — те й робимо!

Обидві жінки — в халатах і капцях, з волоссям у бігудях, агресивно нафарбовані — б’ють з усієї моці, одна залізною булавою для м’яса, друга качалкою для тіста, по своїх батареях. Несуться, як локомотиви, без жалю та співчуття, і вдаряють потужним акордом водночас кожна по своїй трубі.

Квартира Марії. Марія й Марічка сидять перед телевізором. Марічку вже одверто колотить, вона вся в морозиві. Марія спокійна. Обидві тупляться в синій екран, але Марія це робить осмислено, а Марічку тіпає. До їхнього помешкання зчинений гармидер долинає, наче з далеких полів бою. Віктор все так само лежить.

МАРІЯ

Синок, зроби тихіше, будь ласка.

Ранок. На дорогах затори. Люди виходять із будинків, відводять дітей у дитячі садки та школи. Й Оліньку тато веде до школи. Він теж зомбі — синювато-фіолетового кольору, в костюмі, краватці. Олінька йде попереду тата, під прямокутним кольоровим рюкзаком із гострими кутами й переливалками на ньому. Тато-зомбі доводить Оліньку до школи і збирається йти геть, у руці в нього робочий портфель. Олінька стоїть, дивиться в підлогу й промовляє.

ОЛЯ

Па… Пап…Папка! Ти хороший, па.

Тато-зомбі йде геть, не озираючись. Олінька дивиться вслід йому сумним зосередженим поглядом. Проходять старші діти й штовхають її зі словами: «Здрисни, малявка». Олінька падає, піднімається, обтрушує свою сукню, витирає коліна і йде до школи

У школі, на уроці в 1-А класі, сидять охайні діти за партами. Серед них — Олінька. Перед дітьми стоїть учителька — звичайна жінка із дещо сільською вимовою, молода, але негарна. На дошці написано: «Мій тато — зомбі».

ВЧИТЕЛЬКА

Діти, сьогодні ми будемо писати класний твір про своїх татусів — «Мій тато зомбі».

АЛІНА

(встає)

А мій тато не зомбі, мій тато загинув на війні.

ВЧИТЕЛЬКА

(нервово похіхікуючи)

Аліна, немає ніякої війни.

ОЛІНЬКА

(з місця)

А це добре чи погано?

ВЧИТЕЛЬКА

Що?

ОЛІНЬКА

Коли твій тато зомбі?

У вчительки розгублено бігають очі. Двері раптово відчиняються, й до класу ввалюється політик-жінка з помічниками й телекамерами. Помічники роздають дітям цукерки «корівка», агітаційні папірці розкладають на столах. На папірцях портрет політика на тлі жовто-блакитного прапора. Телекамери працюють. До вчительки підходить помічник і вручає їй пластикову торбину з продуктами й агітку. Поникла вчителька все те кладе собі до тумби, сідає за стіл, знімає окуляри й бачить усе в милі, тобто лише розводи. Помічники вішають на дошку великий плакат жінки-політика, далі беруть Оліньку, й жінка-політик фотографується — з нею на руках. Іще жінка-політик фотографується на тлі класу. Повненький хлопчик Віталік вже розкрив пакуночок і їсть цукерки «корівка», він їх собі по кілька штук запихає до рота.

Політик-жінка, обвішавшись дітьми, дивиться в камеру новинного телеканалу. Потім відходить від дітей, рухається на камеру й промовляє голосом ведучої концертів шкільної філармонії, театрально-колгоспним жестом вказуючи на малечу.

ПОЛІТИК-ЖІНКА

Діти — це наше майбутнє. Здолаємо його разом!

Вчителі…

(На цих словах камера знімає напівсліпу вчительку, що, наче кріт, вдивляється в клас)

…мають отримувати людські зарплати. В школі буде дисципліна й порядок. Ми заборонимо антиморальну літературу і запровадимо основи православ’я. Віра, Надія, Любов і незгасима сила десяти заповідей.

На останніх словах жінка-політик обіймає зграйку дітей. Хлопчик Віталік сидить і жує-жує-жує цукерки.

Жінка-політик виходить, не озираючись на малих. Помічники збирають нез’їдені цукерки, і всі забираються геть. Лишаються лише плакат і листівки на столах.

ВІТАЛІК

(дожовуючи цукерки)

Світлано Петрівно, а що вам дали ті люди? Там у вас є цукерки?

Вчителька, засмучена і втомлена, сидить за столом, окулярів не зодягає, тре перенісся, наче їй намуляло.

ВЧИТЕЛЬКА

Там немає цукерок, Віталік. Лишилося 15 хвилин. Буде вам домашнє завдання — твір «Мій тато — зомбі». До кінця уроку, щоб не шуміли.

Вчителька виходить з класу. Діти дивляться на плакат жінки-політика на дошці. Раптом учителька повертається й різко зриває плаката з дошки, розриває його навпіл і виходить, піднявши голову, наче у неї кров з носа.

Вчорашній труп, збитий «Ауді», лежить під сонцем на узбіччі дороги, його так і не прибрали. Поряд трамвайна зупинка. Проходять люди, зиркають на труп. Баба 1, Баба 2 і Марія проходять повз труп і заходять до трамвая.

БАБА 1

З учора валяється, п’яний, аж я заспиртувалась, як повз нього пройшла.

БАБА 2

Тю, та ти чого? Це ж той, шо його вчора збили.

БАБА 1

І-і-і-і-і, та ти шо?! Так ніхто й не забрав?

У трамваї сидять баби й алкоголіки. Баби дивляться у вікна на труп і все повторюють: «Оце п’є». Трамвай рушає, один з алкоголіків, Андрій, схожий на підтоптаного гайдамаку, з пляшкою пива в руці висовується з вікна й кричить до трупа.

АНДРІЙ

Мужик! Панімаю. Я тя панімаю. А ти, мене, мужик? Давай на брудершафт, давай, рідненький.

Сам випиває, а решту виливає на землю через вікно трамвая, що набирає швидкість.

По трамваю ходить контролерка, неприкаяна й напідпитку. Вона підходить до якогось чоловіка, але він не збирається платити за проїзд.

КОНТРОЛЕРКА

Мужчина, ето нє красіво, ви, як взрослий, должни заплатіть. Заплатітє три рубля.

ЧОЛОВІК

(грубо)

Проїзний.

КОНТРОЛЕРКА

Ану покажитє свій проїзний, покажіть, давайте. Ви ніде вже таких сум не найдете, тільки в нашому трамваї, тільки тут.

БАБА 1

(пошепки до інших баб)

Да вона п’яна.

Контролерка підходить до жінок. Баба 1, Баба 2 і Марія слухняно дістають із гаманців копійками гроші. Контролерка їх перераховує, дріб’язок сиплеться на підлогу. Вона махає на те рукою, кладе, що втримала, собі до кишені. Відраховує три квитки й намагається їх захопити ручним компостером. Повертається до чоловіка, що той не схотів платити.

КОНТРОЛЕРКА

От бачите, як порядошниє люди роблять, порядошниє люди за все платять.

Контролерка нарешті пробиває квитки й дає кожній із жінок окремо, наче святково вручає їм грамоти. І йде далі.

БАБА 1

А син твій шо?

МАРІЯ

Та обіцяв з Марічкою приїхати після роботи. А шо їм у пильному городі на уїк-енд залишаться — хай на воздушку.

До жінок знову підходить контролерка.

КОНТРОЛЕРКА

А платити хто буде? Га?

БАБА 1

Так вже ж заплатили. Ось.

КОНТРОЛЕРКА

Так то по дорозі туда , а тепер по дорозі сюда. У нас плата взимається за каждий рейс.

БАБА 2

Гражданка, ідіть отсюда, взимайте плату із зайців, а ми по три рубля вам вже повіддавали.

Контролерка йде далі і говорить сама до себе.

КОНТРОЛЕРКА

Три рубля — де вони нинчі такі ціни бачили?

В кінці трамвая, там де ряд задніх крісел, сидить шеренга величезних зайців. Зайці почуваються вільно, скриготять різцями, наслинюють лапки, вмивають ними мордочки.

Олінька сидить у своїй кімнаті біля вікна, сумує. Дивиться на вулицю. Зошит у лінійку розкритий на сторінці з написом «Мій тато — зомбі». Олінька поглядує у вікно, там у дворі дуже повільно пересувається Свиридівна з ходунками. Раптом починається злива. Свиридівна встає як вкопана і не рухається.

Олінька продовжує писати.

Твір учениці 1-А класу Оліньки

«Мій тато зомбі»

«Мій тато — зомбі, і я його люблю. Він багато працює, щоб у нас були свої штани і своя копійка. Мама, правда, часто каже йому: ти пустиш нас по світу в одних трусах. Я от люблю ходити в одних трусах, особливо влітку в баби. В трусах вільно й не спекотно, а от без трусів вже ходити не можна. Баба не дозволяє, та й дома не можна без трусів, але чому?

Тато став зомбі нещодавно, перед війною, мама строго-на-строго заборонила йому туди іти, і ми всі тільки від цього виграли. Тепер він не шляється ніде і не уходить на мобілізацію, а ходить тільки на роботу, а приходить тільки додому. Він давно говорить до мене мало. Він взагалі нічого не говорить, а тільки дивиться телевізор. Мама часто каже: не мішай папі, кому потрібно то, шо ти там хочеш сказати. Але я думаю, він би хотів знати, що я хочу йому сказать, мені просто треба захотіть сказати йому щось дуже особливе. Або зробить щось особливе, щоб він мене теж полюбив. Мама каже, нада вступить в консерваторію і співать на сцені, тоді мене любитимуть всі, й, значить, тато теж. Я не пам’ятаю, як було до того, як він став зомбі, тому так, мабуть, краще за все. Мій тато — найкращий зомбі в світі».

По цих словах Олінька завершує писати, дивиться у вікно і знову бачить Свиридівну, яка так і стовбичить під дощем. Раптом Олінька відчуває, що за її спиною хтось є. Там стоїть величезний рогатий червоний демон. Він дихає парою й риє копитом. Олінька кличе тата, а потім маму. Але вдома нікого нема. Дівчинку паралізує страх, вона намагається перевести погляд назад — не може, а може тільки прилягти на підвіконні й злякано заклякнути.

Свиридівна стоїть під дощем, стоїть та й стоїть, мокне. Повз пробігає кілька пацанів, швидких та сильних. Як пробігали, так і пробігли. А Свиридівна продовжує стояти, по її обличчю тече дощ.

На подвір’ї сільського дому троє здорових в дупель п’яних чоловіків намагаються себе зайняти. Посеред двору — стіл з овочами й пляшками горілки. Сірьожа знімає на телефон. Андрій, той самий чоловік-п’яничка з трамвая, вже впився й сидить — то поглядає на те, що відбувається, то очі тре кулаками. Сашка ходить подвір’ям і буянить.

СІРЬОЖА

Та я тобі, Сашка, нє вєрю. Луче один раз побачить, чим оце сто раз тебе слухать.

САШКА

Я по молодості міг, міг, я тобі кажу. І сєйчас можу. Шо, от шо ти знімаєш? Йоб його мать, шо ти знімаєш? Да ти мені не віриш?

СІРЬОЖА

Ти покажи Сашка, покажи.

АНДРІЙ

(тре очі, мимрить)

Та остав його, остав, ти пацан, він пацан.

СІРЬОЖА

(йде знімати Андрія)

От же ж п’яніщє. Тобі пить не нада, тільки понюхать.

АНДРІЙ

(відмахується від телефону)

Я пиво з водкой. Я крепкий, сука-мать.

СІРЬОЖА

А хто не мішав, блядь, ти же знаєш, шо водка без пива...

САШКА

(взяв пляшку зі стола)

Ага! Да! Щас. Я тобі покажу.

Приміряється пляшку порожню бити об голову.

САШКА

Нє, ця туга, туга, кажу. Давай другу.

Сірьожа кидає йому пляшку.

САШКА

Ага, січас, дивись, давай, січас, от…

Сашка з криком б’є пляшкою об голову — не розби­вається. Пацани починають сміятися.

САШКА

Ніхуя собі, йобаний в рот, оце бутилки пішли.

Сашка б’є ще раз із криком — не розбивається, потім ще і ще — не розбивається. Після кожного разу він каже: «Ніхуя!», кричить і б’є ще раз. Так він робить разів із десять, потім, розчарований, викидає пляшку.

САШКА

Шо за хуйня, ніхуя не б’ється. Я не пойняв.

Хлопці сміються, як гієни.

СІРЬОЖА

Зато я пойняв. Ти, Сашка, пі-зда-бол.

Свині в загорожах верещать. Марія, у фартусі, в рукавицях, їм наливає якоїсь жижі червоно-бурої. Свині поводять себе агресивно і все верещать, та раптом замовкають і принюхуються до повітря. Марія ставить відро, знімає рукавиці й фартуха, на ній лишається трохи червоної жижі — ніби кров.

МАРІЯ

(виходячи зі свинарника)

Хто, хто там до нас прийшов?

Місцевість сільського типу. Звичайна запилена дорога, ворота, хвіртка пофарбована в зелений колір. Перед хвірткою стоять двоє дітей, точніше — Хлопчик років семи, в шортах і майці, стоїть, а Дівчинка Манька років двох-трьох, у трусах, розпашонці й дитячій хустинці на голові, сидить у пилюці, гризе кулачка. Діти дивляться на хвіртку. Хлопчик намагається взяти малу за руку, не зводячи настороженого погляду з воріт.

МАРІЯ

(із-за хвіртки)

Це ж чиї ви, діти?

ХЛОПЧИК

(боязко з-під лоба)

Папки Сашки.

МАНЬКА

(радісно)

Папка!

ХЛОПЧИК

(суворо дівчинці)

Нема тут папки, папка дома.

МАРІЯ.

То шо, того Сашки, шо на углу його хата стоїть? А чого ви, діти, не дома?

ХЛОПЧИК

Папка з друзями гуляють, а нас по канфети послали.

Марія відкриває хвіртку й виходить до дітей, Хлопчик мимоволі відступає назад.

МАРІЯ

(дістаючи з кишень по кольоровому півнику)

До найближчого магазину вам, діти, дві зупинки їхати, і в інший бік. Тебе папка не вчив, шо обманювати — гріх?

Марія простягає цукерки. Дівчинка Манька повзе до неї, вириваючись із руки Хлопчика. Повзе, потім підіймається й підтюпцем, погано тримаючи рівновагу, йде радісно до цукерки.

Марія всміхається, на її обличчі червоні краплі.

МАРІЯ

Кетя. Йди, візьми кетю.

Дівчинка бере цукерку, а Хлопчик, наїжачившись зі страху, стоїть як вкопаний. Марія бере Маньку, яка вже вся поглинута цукеркою та її розгортанням, на руки. Тієї ж миті Хлопчик різко зривається, тікає, біжить по запиленій дорозі й кричить: «А-а-а-а-а!». Марія знизує плечима й заходить із Манькою до подвір’я, зачиняє хвіртку.

Хлопчик біжить з усіх ніг. Тим часом Марія саджає малу з цукеркою на стільчика в свинарнику.

МАРІЯ

Дивись, які в нас хрюші. Ти любиш хрюш їсти? Любиш?

Дівчинка всміхається і ствердно скрикує. Хрюші загрозливо вищать і намагаються висунути свої хижі рила з дерев’яної загорожі.

МАРІЯ

Хочеш погладить хрюшу, хочеш?

Хлопчик біжить дорогою.

Марія нагинає Маньку до загорожі зі свиньми. Свині кричать, Манька починає плакати, брудні свинячі рила її лякають.

Хлопчик все біжить.

Свині верещать, Манька теж верещить. Свині розгризають плоть і починають криваво їсти, їхні рила в бурій жижі.

Хлопчик забігає на подвір’я до пацанів із пляшкою — Андрія, Сірьожи й Сашки.

ХЛОПЧИК

Папка! Папка! Баба Марія хоче згодувати Маньку свиням!

Чоловіки все кидають і біжать із Хлопчиком із двору. Тільки Андрій лишається, повільно встає, тримаючись за голову, й заходить до хати.

Квартира Оліньки. Олінька лежить, плаче і трясеться. За нею стоїть рогатий демон, вона бачить його у віконному відображенні. Демон нахиляється до Оліньки й пазурем вишкрябує на підвіконні — поряд із нею — її ім’я, вона різко заплющує очі. Повільно-повільно цокає годинник.

Сільська місцевість. На Маріїне подвір’я ввалюються двоє чоловіків, Хлопчик і селяни. На подвір’ї стоїть Марія.

САШКА

(зі слізьми)

Ах ти ж відьма йобана! Нема, люди, нема нашої Маньки!

ХЛОПЧИК

Вона! Вона їй кетю дала!

ЖІНКА

У моєї корови молоко одпивала, пока та не здохла, я все бачила!

Раптом із дому виходить маленька Манька, вмита, зодягнена в білі панталони, зі скибкою чорного хліба в руках. Манька дивиться по боках, потім помічає людей і тата.

МАНЬКА

(кидаючи в батька хлібом)

Папка Сашка!

САШКА

Манька! Йди сюда, Манька!

Сашка присідає, щаслива Манька йде йому, звизгуючи і сміючись, на руки. Сашка її бере й дає потиличника синові. Хлопчик винувато дивиться на Марію. Всі винувато виходять. Хлопчик рвучко обертається, дивиться на Марію, дивиться-дивиться й тікає.

Люди йдуть юрбою по селу, вже хтось щось наливає, співають пісень. Сашка тримає Маньку на руках, вона куйовдить йому волосся на лобі й цілує. Потім придивляється, а там ґуля. Манька обома руками б’є по ґулі.

МАНЬКА

Папка — дуля!

ХЛОПЧИК

Манька, ніззя так казать.

САШКА

У папки ґуля, а не дуля.

МАНЬКА

(регоче)

Дуля!

Раптом на дорогу, назустріч людям, виїжджає автомобіль «Опель». Машина їде не по прямій, її водить. За кермом сидить зомбі Віктор і мимрить протяжне: «Е-е-е-е-е-е». Поряд із Віктором сидить, пристебнута паском безпеки з обох боків, хрест-навхрест, налякана до жаху Марічка. Видно, що вона в такому стані вже давно — безупинно молиться, губи дрижать, і періодично хреститься. Люди розбігаються в різні боки, машина проїжджає, нікого не зачепивши. Їде далі, петляючи, піднімаючи за собою стовпи пилу. Люди вилазять із барикад узбіччя й одразу лаються автівці вслід, а потім усе веселіше й веселіше йдуть знову гуртом посеред дороги, співають, п’ють. З дворів виходять інші люди, приєднуються до них, і так юрбою всі прямують до озера.

Віктор різко зупиняє машину, спрацьовують подушки безпеки. Марічка верещить, вона не може вибратися з-під подушок. Віктор поспішає вилізти з автівки, він плутається в пасках безпеки, мимрить протяжне: «Е-е-е-е-е-е», нарешті випадає з відкритих дверей, швидко підіймається й біжить повз Марію, яка вийшла їм назустріч, у двір.

На подвір’ї Віктор зупиняється, принюхується. Він звертає увагу на будку. В темну дірку будки веде ланцюг, але в самій будці глухо. Позаду Віктора в машині на дорозі мимрить під подушкою безпеки Марічка. Марія намагається її витягти — тягне за руку, впершись у дверцята машини. Знесилений Віктор підходить до будки, присідає на коліна перед нею, в будці щось ричить. Віктор сидить. З будки дуже повільно вилазить сліпий, лишайний, дуже старий пес. Настільки старий, що можна подумати, він був цуценям, коли Віктор був ще хлопчиком. Собака виходить і облизує Віктора. Вперше зомбі-Віктор усміхається й обіймає пса.

Юрба людей разом із Сашкою і його дітьми підходять до озера на узліссі, що поряд із селом. Жінки розстеляють скатертини на траві, чоловіки намагаються рубати дрова, переважно збирають хмиз. Неподалік галявини стоїть великий чорний джип, на джипі — пляшка горілки, м’ясні закуски, огірки. Це купається місцевий Голова сільради з друзями. Друзі хамовиті й п’яні.

Манька вже не в Сашки на руках, вона стоїть на землі, показує пальцем у воду й весело кричить, тупаючи ніжкою.

МАНЬКА

Манька — плавать!

Сашка йде з дітьми до води. У воді плаває Голова сільради. З води він починає командувати й кричати.

ГОЛОВА СІЛЬРАДИ

Ану вон пшов, свиня! Не бачиш, депутат купається Це мій ставок!

САШКА

Гаврилович, це не ваш ставок, а общєствєнний. Всім людям тут однаково купаться.

ГОЛОВА СІЛЬРАДИ

То туалєт у вас, скотів, общєствєнний, а вода моя! А ну, своїх байстрюків розвертай і пшли нах!

Голова сільради п’яний. Виходить з води, йде на Сашку. Сашка показує дітям відійти. Хлопчик забирає Маньку й, наляканий, стає збоку. Манька нервує, видирається. Голова сільради наближається впритул до Сашки. Сашка не відходить, стоїть на своєму, грізний.

ЖІНКИ

(починають збиратися)

Сашка, та чого, пішли на дальній став.

ЖІНКА 1

(до свого чоловіка)

Піди скажи, щоб перестав, давай-давай бігом.

ДРУЗІ ГОЛОВИ СІЛЬРАДИ

Гаврилач, брось ти, пусть народ помоєтся! Води тє чьо мало? Давай, а то бєз тєбя піть будєм.

Голова сільради проходить повз Сашку, сильно його штовхнувши плечем. У компанії селян всі видихають із полегшенням. Але жінки вже позбирали їжу зі скатертин.

У компанії Голови сільради того радо стрічають, плескають по плечу, веселяться, випивають. Але Голова, злий і п’яний, проходить повз, прямує до джипа, відкриває багажника, дістає звідти автомат і різко рушає до Сашки.

Тим часом Сашка повертається до своєї компанії, взявши руки в боки.

САШКА

Куда це ви вже поперли? Я аж звідси бачу, шо ту пляшку я навєрняк розіб’ю, як доп’ю.

Голова сільради розстрілює Сашку. Сашка падає. Жінки скрикують. Сашкин син стоїть як вкопаний. Манька, злякана автоматними пострілами, присідає до землі й кричить.

МАНЬКА

Папка! Дуля!

Голова сільради й стурбовані чоловіки з його компанії швиденько збирають усі свої пожитки в машину. Селяни готові накинутись на них, але Голова сільради стоїть з автоматом, перезаряджає погрозливо. Потім разом із друзями сідає до джипа, їдуть геть.

Квартира Оліньки. Вечір. До квартири заходить мама й тато Оліньки. Тато мимрить протяжне: «Е-е-е-е-е» і стоїть посеред кімнати. Мати в передпокої щось безперестанку говорить.

Олінька лежить на підвіконні, плаче зі страху. Зачувши голос матері, кличе її…

ОЛІНЬКА

Ма! Па! Це ви?

До кімнати заходить Мама, вмикає світло. Демон зникає.

МАМА ОЛІНЬКИ

Що ти тут лежиш у темряві? Ти чому сьогодні не грала?

Олінька піднімається різко, у неї затік лівий бік, вона припадає на ліву ногу, кострубато кидається до матері, обіймає її.

ОЛІНЬКА

Мамочка!

Мама Оліньки намагається вивільнитися з дитячих обіймів.

МАМА ОЛІНЬКИ

(гидливо)

Ну все, все, все пройшло. А тепер давай сідай грать.

Олінька всміхається.

Багатоповерхівка поволі запалює свої очі-вікна, на дворі післядощова прохолода, палають ліхтарі, гавкають собаки, починає грати музика на піаніно, приглушено кричить з вікна, що раптом запалало світлом, Зла тітка.

ЗЛА ТІТКА

Ти, блядь, срєді нормальних людєй живьош! Вирубі пластінку, тупорилая школьніца!

На будинку запалюється все більше й більше вікон, монотонний і приємний вечір несе радість впізнавання, радість усвідомлення, що й сьогодні все пройшло, як учора.

Сільська місцевість. Ніч. Андрій різко розплющує очі. Над ним стоїть покійник, той, якого раніше збила машина.

АНДРІЙ

(хрипить)

Ей, парєнь, ти чого?

Чоловік закривавлений, з розпухлим обличчям, стоїть і стоїть.

АНДРІЙ

(хапається за кишені)

Дєнєг у мене нема. Ні копійки, так шо всьо, шо я тобі винен, прощаю.

Андрій, заспаний і похмільний, піднімається, сідає на ліжко, потирає припухлі вареники-очі. Труп сідає поряд.

Андрій риється по кишенях, шукає сигарети, сірники — знаходить, закурює, пропонує трупу. Труп бере сигарету, Андрій йому підкурює, але труп не втягує в себе дим, його сигарета просто димиться. Сидять. Ніч гарна, її видно з прочинених надвір дверей, у які увійшов труп.

АНДРІЙ

А я тебе впізнав, ага, це ж ти?

Показує веселий жест «вип’ємо».

АНДРІЙ

На брудершафт?

Андрій видобуває на видосі дим і кашель, а ще сміється. Труп дивиться на нього, в зубах тліє сигарета.

АНДРІЙ

Ну, йдьом?

Андрій встає, труп встає за ним. Вони виходять з дому.

Андрій з трупом ідуть по селу, проходять дім Голови сільради. Всюди хати маленькі, підтоптані, а дім Голови великий, розписаний, як терем. Тихо йдуть, курять. Раптом із дому Голови долинає страшний крик, дикий, немислимий. До людського крику вплітається свиняче вищання. Андрій лякається, бере трупа попід руку, й вони, прибавляючи ходи, зникають на нічній дорозі.

Дім Голови сільради — за десять хвилин до того, як повз пройде Андрій зі своїм трупом. Тиха ніч. Голова спить, задоволений, у трусах на ліжку. Ліжко величезне, меблі під золото пофарбовані, з вензелями зроблені. По кутках висять дорого розшиті рушники, в головах — вишитий хрестиком портрет якогось чиновника. Голова лежить мертвим щасливим вантажем і немелодійно хропе. Раптом його щось будить, він розплющує очі. Навпроти Голови стоїть Марія, а обабіч, навколо нього, стовбичать свині й посміхаються.

ГОЛОВА СІЛЬРАДИ

Якого хуя?

Марія всміхається, і свині починають гризти Голову сільради на білих простирадлах. Голова кричить нелюдським голосом, свині його роздирають, вищать. Марію, що в білій сорочці й довгій світлій спідниці, заляпує кров’ю. Вона дивиться на все те, не зводячи очей, і продовжує умиротворено всміхатися, наче Будда.

У місті, навпроти будинку Оліньки та Марії, на подвір’ї стоїть заклякла Свиридівна. Світає, сонце повільно біжить червоними ногами по вікнах сусідньої гостінки. Сонце доходить до Свиридівни, сліплячи її білі старечі очі. Й раптом очі скліпують. Свиридівна потихеньку приходить до тями й починає повільно-повільно йти. Її обганяє команда бидлоти — рухаються навприсядки один за одним, як лижники. Тримаючи в правій руці по пляшці пива, бидлота низкою обганяє Свиридівну, співаючи хором пісні гурту «Лєнінград».

Сонце так само встає і над сільською місцевістю. В полі соняшників лежить на старому подраному кріслі Віктор, він у брилі, сорочці-гавайці та шортах. Віктор нічого не робить, просто відкинувся, наче мертвий, на кріслі. Поряд стоїть столик зі склянкою молока на ньому, внизу сидить старий пес і лиже Вікторові пальці. По полю соняшників бігає Марічка зі шрамами та бинтами на місці суглобів — видно, де їй пришивали назад які кінцівки. Марічка бігає й відбивається газетою від бджіл, періодично скрикує.

Марія годує свиней хлібом у молоці. Раптом свині знову принюхуються. Марія обтрушує руки й виходить. Вона підходить до хвіртки. За хвірткою стоїть дуже сумний Хлопчик і тримає на руках замурзану Маньку. Марія всміхається й дістає дітям по кольоровому півнику.