Безодня

Безодня

Дороги, чимдалі від центру, все більше схожі на безкраї вибоїни Місяця. Все менше сіл, все більше — незаймані поля кукурудзи, засушене серпневим сонцем стебловиння. Саня мимрить щось про засуху, Саня вічно щось мимрить, рот у Санька не закривається. «Підар», — думає Валєра і вгачує бус у пощерблений вигризений асфальт. А іншого виходу й не було, з усього зла Валєра вибирає найменше. Три хвилини наземної турбулентності — й голос Сані лунає протяжним гиканням. Саня хапається за поручні й на прямих руках тримає своє тіло з високим вмістом алкоголю й алкалоїдів, щоб не врізатися в лобове скло, не розім’яти об нього своє симпатичне — щодалі, то все більш, на думку Валєри, — підарське обличчя.

— От ти так і не скажеш, нахуя мені тебе впаяли? — питає капітан центрального столичного відділку міліції Валєра, міцно тримаючи під контролем величезне кермо, пластик якого ніби охайно виїдений по колу мишами.

— Я сікрєтний агєнт, буду виводити тебе на чисту воду, упиряка, — підвиває Саньок.

Дорога його вкачує, а дорога без дороги робить і Саню, і його натруджений вживанням алкоголю й наркотиків шлунок нестабільним, як Всесвіт у зародку.

— Підар ти, а не сікрєтний агєнт, от шо я тобі скажу.

Валєра мужньо кермує, тримає рамку непоборного героя доріг, потужний сукин син, тварюка й найкращий рекрут у столиці. Таких, як набирає Валєра, не набирає новобранців ніхто, взагалі ніхто. Всі його хлопці — це відбиті манкурти, зловісні сичі і всі як один схожі на Валєру. Він ще з учебки знав одну необхідну річ — голова є найважливішим елементом покори, і все, що в ній було до служби, має зникнути, а все, що має бути в мента, — це солідарність із системою й непоборний послух. Він вибивав зі своїх хлопців всю пам’ять берцями, бив по голові, дубинками рахував ребра, підсаджував до справжніх злочинців — Валєра, як ніхто, вмів і любив мучити людей.

— Шо тобі, Валєра, ти мені скажи, зробили содоміти? — Саня в піввуса посміхається, а направду от-от зблювоне й легені свої, і печінку.

— А людей, ти, сікрєтний агєнт, бив? — Валєра дивиться в бік здичавілих полів кукурудзи, вони наче відстійна вода, що там могло завестись в обважнілих, вагітних маїсом волохатих качанах?...

— Не бив, — тихо бреше Саня, й тіні відрази прошмигують на його відходняками понівеченому обличчі.

І людей він бив, і жінок він бив, і песиків бив та принижував. А був Саня раніше помічником прокурора, це Валєра знав напевно. Знав, яка кар’єра стрімка і швидка чекала на Саню в органах, з легкої руки його батька, а він стратив. Це Валєра не вчився ніде, це Валєру з притулку взяли, дбайливо обробили чобітьми й прикладом, вклали в його сформоване почуття справедливості новий код так глибоко, що він став головним над усіма рекрутами й новачками в центральному відділенні внутрішніх військ. А більше капітана йому й не світило. І хоч на дім у приватному секторі столиці, на дачу в елітному поселенні за сто кілометрів від міста — на все вистачало Валєрі, бо все йому несли — то каменюки коксу, то кошики з грошима, — але не більше. Саня ж, за уявленнями Валєри, міг стати прокурором області, міг стати прокурором якогось міста й крутити собі всім, заправляти й на хую вертіти все, що під ним, і вправно вертітись на всьому, що було над.

З черговим печальним сюжетом на дорогах Саня витис усю швидкість і втис усю силу свою в поручень долонями, наче пілотував літровий «кавасакі ніндзя», а не своє потріпане тіло в бусі з підвищеною турбулентністю.

— Слухай, братішка, чи як там у вас заведено, а зупини, га? Будь другом, — Саньок, що його підганяла слабкість власної діафрагми, благав, пускаючи в хід усі залишки свого шарму.

— Ніякий я тобі не братішка, я тобі в атци гожусь, сопляк, тримайся, нам ще кілометрів двісті й ми на місці.

Саня взагалі-то і протримався б іще кілометрів з п’ятдесят-сто, а от за пропозиції двохсот він не стримався, він все сказав, чи то пак зблював.

— Е! Е! Лєший, ти шо твориш?! — закричав щосили Валєра, наче міг своїм криком зупинити хвилеподібні спазми Саніного шлунка.

Санькове набрякле червоне лице запливало багрянцем, кров приливала йому до голови потужними тектонічними зсувами ізсередини його єства, природними поштовхами й катаклізмами. Зрештою, не так багато і їв він сьогодні, і в агонії порожнього стравоходу потекла у зворотному напрямку жовч, обпалюючи гортань молодого недопомічника прокурора.

Валєра заходився нервово штовхати ногою Саню під бік, щоб бодай забити його в інший кінець кабіни, аби не заливало ні педалі, ні новенькі Валєрині туфлі.

— Е! — ще раз крикнув Валєра, а коли кинув швидкий погляд на раніш порожню дорогу, то там по розбитому асфальту гнала з полів кукурудзи в поля кукурудзи зграйка дивних вовчат, натягуючи залізний трос поперек дороги.

Валєра міг би заприсягтися, що бачив у них людські руки й ноги, якби тільки не вивертав так різко кермо й не давив так шалено на гальма. Чомусь, чи то від раптової з’яви вовчат, чи то від забльованого салону автобуса, але Валєра геть втратив усі свої водійські навички та зміг хіба що завалити автобус у поле кукурудзи, вклавши його на бік.

Саня виповз із автобуса першим і приклав до землі натруджену спазмами голову з набряклими синіми судинами на вибілених алкалоїдним отруєнням скронях. Він лежав і дякував Богові за те, що блювотні позиви припинились, він боявся поворухнутися, аби весь цей жах не почався знову. Навіть дихати Саня намагався зовсім трішки, щоб тільки ненароком не подразнити діафрагму, аби вона не взялася знову за старе й не включила потужний відсос жовчі й викид її назовні. Валєра теж вибрався слідом за Санєю з автобуса майже неушкодженим — благо, він ніколи не пристібувався і вважав людей, що користувалися пасками безпеки, смертниками.

В патлатих, наче ненависні Валєрі гіпі, космах кукурудзи зміїлись рухливі доріжки — так тікали в рослинну безвість малі вовчата, тягнучи за собою, наче вужа, сталевий трос. Валєра вихопив пістолета й почав стріляти в поля. Саню скрутило від громоподібних пострілів, він прикрив голову руками й став кричати: «Бідний, бідний Чиполіно!» і «А-а-а-а!» і «О-о-о-о!» — і струси в діафрагмі. «Паф! Піф! Знай наших, суча звірото! Йобані підараси!» — кричав Валєра, содоміти таки не давали йому спокою. Нарешті у Валєри закінчились патрони, він стрибав у кукурудзі, наче кіт у високій траві, він кидався скаженим звірем то в один бік, то в другий, туманно тямлячи, де в цій зелено-жовтій висушеній безконечності схід, захід, північ чи південь. Голова крутилася у Валєри, і йому хотілося кричати. Він вдихнув на повні груди, видихнув і зрозумів, що світ змінюється.

Ані моху на деревах, ані Сані, ані сонця вже не бачив бравий капітан міліції. Призахідневе світило йому застилав піт, що стікав від серпневої спеки в його очі. Валєра напевно чув тваринне, пискляве скавучання після одного з пострілів, і от тепер побачив докази: кров на поламаному лапатому листі кукурудзи. Він вже фактично потопав у високих заростях стебел і, пускаючись у натруджений плав кролем, розгрібав кукурудзу руками. Валєра йшов слідами крові, як умілий апачі, тримаючи ніс по вітру, й напоготові кинутися в будь-яку хвилину на підстреленого звіра. Але тварина так і не з’являлась, далі, як і кров на листі, лишень густішало непроріджене стебловиння своєю майже бамбуковою твердістю й мангровою непрохідністю.

Валєра озирнувся навсібіч і більше не знайшов нікого й нічого, лише маісова зелень збивала хвилі вітру, шурхотіла неприязно, змовницьки. Він фізично відчував розпач, розчарування, агресію та біль. Кров закипала в ньому, і він став кричати: «Саня! Саня!» І десь іздалеку почулося ледь вловиме жалісливе мимрення.

— Шо мичиш, мучєнік науки? — спитав запилений, брудний з поту, налиплого пилу й землі Валєра, обтираючи червоне обличчя рукавом і зблискуючи очима із зіницями по п’ять копійок.

— Остав мене, камрад, тут, рятуйся сам, — скавучав Саня, з рота якого витікала слина, змішуючись із жовчю.

— Вставай, агєнт, у нас розйобаний автобус, — пнув камрад Саню під ребра запиленою туфлею.

Валєра йшов згризеним асфальтним бездоріжжям швидко і впевнено, приховуючи біль у стегні, на яке шльопнувся при завалюванні автобуса. Він уявляв себе ветераном війни, героєм. Що довше він ішов, то більше фантомних медалей з’являлося в нього на грудях, а в скронях відбивалося глухим забоєм ізсередини стегна: «За Родіну, за Сталіна!» Раптові фантазії Валєри збуджували в ньому патетичний піднесений стан, замість кукурудзи йому салютували сотні тисяч із бісними очима та гострими вилицями на військовому параді в тугому обрамленні танків, «тополів» та «іскандерів». «Ура!» — майже прокричав від болю в стегні Валєра. За ним плівся, зігнувшись навпіл, Саня й підкрикував, як міг: «Ура! Ура! Ура!» — й підтримував, як міг, хворобливі фантазії старшого товариша. «Не пизди тут», — визвірився Валєра, розуміючи, що каліка-наркоман псує весь пафос його сліз. «Негідників не беруть не тільки в космонавти, а й на паради, пшов вон від моєї слави!» – хотів завити Валєра. Але не було ніякої слави, тільки розбиті, розкурочені дороги й покинуті поля кукурудзи.

На п’ятому кілометрі спортивного кроку парадно-уявного маршу інвалідів перед затуманені погляди Валєри й Санька випірнув дороговказ — село Безодня 3 км. Саня нічого того не побачив, бо волікся за Валєрою, не піднімаючи ні голови, ні, в принципі, чого іншого. Перед ним усе проносились образи з минулого, тасуючись із пощербленим сірим асфальтом — бетон і кров замішувались у розквашене обличчя п’янички, якого били колеги-міліціонери з відділку, і якого бив Саня. Бив, а точніше, добивав під гавкіт колег, двох дебелих хлопаків з периферії. Саня м’яв м’яке лице п’яного дідка, замазаного з підборіддя до сивини синьою фарбою в ніч із 31 жовтня на 1 листопада, а дідок тільки й повторював: «Вони пшикали мені в обличчя фарбу, не бийте мене! Ну не бийте! Я вчитель історії!» — він кричав таким синім своїм, полущеним ротом. Але Саня не спинявся. І саме таким безбожним гівнюком він подобався своєму батькові.

Тим часом із посинілого обличчя крізь асфальт — бозна-де між полів кукурудзи — на Саню дивився спокійним прямим поглядом Леонід Анатолійович. І Сані не спало на думку нічого іншого, як сказати: «Я ж допоміг тобі, сука ти така».

«От шо за блядська країна — то Неграші, то Нерадівка, то Плачівка, то Безодня, мать його так. Хто так називає села? Покажіть мені цих підарасів!» — Валєра й напівживий Саня стояли перед будинком сільради на круглому майдані, що від нього далеко вгору зміїлися полущені дороги. Будинки потопали в печальній серпневій зелені, яка передбачала близьке завершення чергового циклу життя. По центру стояла бордова прямокутна неоковирна будівля — нічого в ній не було ні красивого, ні гармонійного, лише білий кант по периметру входу, а двійко білих колон вливали в бідність архітектури трохи давньогрецької величі. Але буквально ледь-ледь. Справа був клуб, зліва стояло щось квадратне — чи то сарай, чи то будка дільничного. По дорозі на площу Валєра розпізнав кілька магазинів – з амбіційною назвою «Лідер» та менш амбіційного, але ближчого «до народу» — «Кошика». Ще по дорозі біля «Лідера» причаївся гендель «Кафе-Бар». А перед ним була автобусна зупинка. Словом, все, як у людей, і нічого таки дивного. От тільки де в цьому селі Безодня були бодай якісь люди? Валєра роззирнувся в усібіч і почув, як на все село мертвотним шепотом шелестить листя в кронах дерев.

Саньок приліг на газон і спромігся сказати лишень: «Атєц, остав мене тут і принеси води», — і вирубився в неспокійний жовто-зелено-сірий сон, майже кольору власного обличчя. Копняка під дих Сані за «принеси води» Валєра вирішив приберегти до того часу, коли колега й соратник повернеться до тями.

У сільраді було порожньо, кабінети відчинені. За столом секретаря в приймальні Голови лежала кипа паперу, а на краях нижніх папірців осів вже пил сірими волохатими клаптями. Спека розпирала простору приймальню — вікна з білими тюлями й жовтими шторами, більше схожими на рушники, були закупорені. Валєра не витримав і ввімкнув рудий вентилятор, що вмить надирчав на Валєру осілої на його крилах пилюки, а потім погнав, заперечно хитаючи головою, гаряче солодкувато-прогниле повітря.

В кабінеті Голови сільради було так само порожньо й так само безлюдно запилено. Останні записи на папірцях датувалися літом минулого року. «Серпень-серпень, серпень-хуєрпень», — подумав Валєра й хитрувато посміхнувся. В неперегорнутому календарі з тракторами й житом виднілося кілька обведених дат, підписаних якимись масними шифрами. У минулорічних планах Голови на наступний тиждень було Свято врожаю.

У сараї дільничного виглядало все майже так само безлюдно, безповітряно й бездушно. Що, на перший же погляд, здивувало Валєру, то це запис на шість міліціонерів у робочих списках. Вже було дивно, що в такій безлюдній географії є дільничний. У селах подібного значення, тобто ніякого значення, жодного міліціонера — йдіть собі, будь ласка, як у вас підпал, убивство чи корову хто вкрав, до сусіднього адмінцентру, а тут «нічого розводити власть». І раптом аж шестеро, із табельною зброєю, і жодного на місці при виконанні службових обов’язків, судячи із записів, десь плюс мінус вже також із рік.

Валєра стурбовано оглядав дільницю. Ні в шафах, ні в кімнатах зброї не було, не було ані ножів, ані палиць. По вицвілих блакитних коридорах, встелених червоним здутим лінолеумом, лампи не горіли, було темно й понуро. Валєра помітив сходи до підвалу, притрушені білим крейдяним пилом, і повільно попрямував туди. Але раптом двері дільниці відчинилися й зачинились, і десь у кінці коридору хтось човгучим притишеним кроком попрямував до кабінету дільничного. Валєра розвернувся повільно, безшумно, як довгоногий гепард, і так само довгоногогепардово, амортизуючи будь-який можливий скрип-звук, присівши в колінах, підкрався до відчинених дверей дільничного.

У шпарину між дверима й стіною Валєра бачив стола, заваленого папірцями. Біля столу вовтузився чоловічок-підсвинок у болотяних штанях і в синій тенісці, підстрибнутій на грудях, що ніби піднімала під пахви чоловічка, змушуючи тягнути його плечі до вух. Чоловічок хоч і був пригнічений долею і, вочевидь, іншими людьми, але справляв враження маленького хазяїна. Він фактично хазяйнував за столом дільничного і щось наспівував. Валєра відчув своїм гепардовим чуттям, що створіння перед ним було безнадійно безпечне, і вже не шифруючись зайшов у двері. «Ти, гнида, ващє хт... » — не встиг він закінчити свою першу привітальну фразу, як чоловічок заверещав, піднявши руки до вух і притиснувши лікті до тіла. Він носився з боку в бік, не перестаючи кричати. Валєра миттєво вихопив пістолета і все намагався тримати підсвинка на мушці. Але в’юнкий чоловічок продовжував метушитися і, обпетлявши Валєру, промайнув повз нього й вибіг. Валєра погнався слідом і на безлюдній вулиці вистрілив у повітря зі словами: «Стій, бо вб’ю!» Підсвинок зупинився й почав кусати руки, викрикуючи хоч би щось зрозуміле, і звучало воно як: «Тепер усі знатимуть! Тепер усі знатимуть!»

Санькові снилося, що в нього стріляв Леонід Анатолійович, стріляв і врешті встрелив, і Саня здригнувся, розплющив очі й дуже пошкодував, що розплющив. Недалеко перед ним стояв Валєра, тримаючи на мушці якогось боягузливого вихідця з клерків, що лопотів щось незв’язне й, мабуть, навіть надув собі в штани зі страху. А до майдану поступово стали сходитися люди. Саня зрозумів, що денне світло йому не товариш і знову відправився до країни своїх страшних снів.

— Гєночка, то ти живий-здоровий? — спитала сухорлява жінка з хустиною на голові та чорними набряклими колами під очима.

Гєночка не дуже був радий жінці. Вона підійшла ще ближче до Валєри й зупинилась.

— А ви наш новий участковий? Я Вєра Павлана.

Червона сукня в білу крапочку була на Вєру Павлану надто широкою, доводилося її туго зав’язувати на талії тоненькою стрічкою, передавлена ж стрічкою сукня бралася вайлуватими зморшками.

Валєра зброї не опускав, а з найближчих будинків, з порослих високою травою, деревами й кущами дворів, звідусіль стікались люди. Чоловіки й жінки йшли боязко, озиралися, зрідка вітаючись одне з одним. «А де ваш попередній участковий, Вєра Павлана?» — Валєра супився, Валєрі, в принципі, не завадив би зараз напарник, але напарник відсипав свій хмурий трип на газоні перед сільрадою й спостерігав, як уві сні Шива перегризає горло Ґанеші. Крізь сон він щось скрикував, махав руками в повітрі, вболівав за слона й здригався. Тобто в звірському відстрілі однієї половини села й побитті іншої Саня взяти участі не міг. А якщо розраховувати цей суперплан на одного Валєру, то миттєво з’являються діри в стратегії.

— Де ваша міліція? Де голова сільради? Я маю вказівки з центру до виконання!

— То вас прислали сюди зі столиці? — худорлява Вєра Павлана мироточила романтичними інтонаціями й характерним зблиском в очах, наче вже завтра, вслід за двома брудними й незрозумілими ментами, до села приїдуть фури із сукнями й капелюшками за найновішими лекалами останніх новинок зі світу моди, як у жінок генералів.

Валєра не витримав і вистрелив у повітря ще раз.

— Шо, блядь, не ясно в двох простих запитальних реченнях? Де, блядь, на хуй ділась ваша міліція і де, мать його так, Голова сільради?!

Люди присіли навшпиньки ничма у пилом вкриту землю й стали прислухатися, як зайчики, до Валєриного голосу. В цей момент Гєна, про якого вже майже всі забули, раптом зірвався й побіг. Швидко побіг десь угору в напрямку зарослих здичавілих дворів, розриваючи руками повітря. Але добігти Гєна не встиг. Так само раптово вискочив із сусіднього двору якийсь хлопака й, схопивши Гєну за шию, став його душити. Хлопака кричав високим неприємним голосом:

— Гєнку! Гєнку поймав!

Гєна плакав, селяни сиділи нищечком, як мишки, — як мишки тихо, як мишки в траві й землі — зрештою, і передавить їх хотілося, як мишок поганих. Валєра націлив на хлопаку пістолет і став кричати:

— Ану, молокосос, ану кажи, де менти поділись?! Бо вб’ю тебе, точно вб’ю.

Хлопака продовжував стискати й трохи надавлювати всією своєю вагою на Гєну, наче хотів сісти йому на голову, й залементував:

— Дядя, дядя, не стріляйте! Нема ментів, дядя, рік як ушли...

— І Голова сільради, і взагалі все начальство, ми не раз телеграмували про це неподобство в столицю, але майже рік ми не маємо ніякої відповіді, — перебив хлопаку поважний чоловік.

Валєра різко перевів пістолета на нього. Це був показний чоловік гарного здоров’я, років сорока, з якимось поміщицьким душком у поставі та в манерах. Щойно Валєра перевів увагу, як Гєну затягнув до зелених кущів хлопака, наче страшна велетенська анаконда всмоктала свою жертву в хащі джунґлів. Валєра тільки і встиг стрелити в той бік. А чоловік із поміщицьким душком попросив цього більше не робити — вони самі розберуться.

Вєра Павлана намагалась чоловікові усміхатися привітно, а всі решта опускали очі, видно було, що його тут боялися й не любили.

— Звіть мене Федором. Просто. Я зайвої церемоніальності не люблю, — а весь його вигляд і постава говорили, що любить і підтримує й нікому спуску не дає.

— Фєдя, там, за селом, перевернувся наш автобус, і нам потрібні ваші руки, щоб його піднять та поїхать собі далі. Ти мене, Фєдя, добре розумієш? Чи будем застосовувати насильство?

Федір, звіть мене просто Федір, — сухо повторив чоловік.

Судячи з хитрого блиску в його очах, він добре все розумів і не збирався сперечатися з представниками влади й закону. І враз з обох боків було досягнуто згоди й нейтралітету, Федір покликав якогось Єгорку. Із зелені й пошарпаних парканів моментально вискочив той самий хлопака, що тільки-но душив Гєнку, тільки погляд у нього був тепер сп’янілий і здичавілий одночасно. Одурілий Єгорка свиснув, і ще троє таких самих, як він, повистрибували із зелених безодень. Вони тлумаками підняли ще чотирьох вайлуватих селян, запилених ваньок-встаньок із розкуйовдженими бородами й вусами, і погнали їх за Валєрою, в бік автобуса.

Охороняти ж Санька Федір поставив Вєру Павлану. Саня чув, як біля нього хтось сів. Хтось м’який поклав його голову собі на коліна, якась жінка пестила його стомлену натруджену ненависною реальністю й тяжкими снами голову й несла якусь маячню. Серед потоку ніжностей Вєри Павлани – крізь водяну субстанцію, що затуманила всі п’ять його органів сприйняття — Саня розчув: «милий хлопчик» і «які в тебе довгі пальці», і «смачний милий хлопчик, зовсім дитя». Сані здалося, що його пальці потрапили в липкий кисіль, наче він маленьким бігає по літній кухні у баби в безкраїх степах Херсонщини і стромляє пальці в кожну склянку киселю. Але кисіль не такий холодний, як завжди, а теплий, липкий, прозорий, з неприємним запахом. Потім спідниця баби підійшла до маленького Сані, взяла його закиселену руку, засунула собі між ніг і стала заштовхувати в упріле волохате проміжжя дрібні пальці дитини.

Саня нервово скидав голову то вліво, то вправо, а Вєра Павлана тільки повторювала утробним низьким голосом, важко дихаючи: «Такий смачний хлопчик, мій хороший».

Валєра стояв біля автобуса й дивився на нього. Троє Єгорчиних пацанів попіднімали шарфи й позакривали собі носи й роти. Селяни ж, як неучений боязкий набрід, товклися біля дороги й трималися посередині асфальту. Єгорка жбурнув Валєрі брудну ганчірку.

— А то нашо? — хмикнув Валєра.

— А то вдінь! Поля заражені. Бачиш, он трясуться, як собаки, — кивнув головою Єгорка в бік селян.

— Скотина, — продовжив він гидливо й сплюнув убік.

Валєра нічого не розумів, але про всяк випадок закрив рота ганчіркою і став вдихати через неї повітря з домішками випарів мазуту, пилу та фекалій. Фільтр був не ідеальний, але попередній досвід бігання в цьому полі підказував Валєрі, що краще так, ніж без.

Єгорчині посіпаки керували процесом. Робочою силою виступали селяни, бездумною і безпомічною. Їхні волячі інстинкти змогли їх навіть загнати в поле кукурудзи, пригнічуючи інстинкт самозбереження й страх смерті. Селяни тягли перевернутий автобус на себе джгутами, а бандитського вигляду посіпаки штовхали його з іншого боку. На раз-два-три-десять автобус підняли, й селяни миттю вистрибнули знову на середину дороги. Щасливий Валєра всівся на свій кермувальний трон, завів агрегата й не почув абсолютно нічого. Пустота, як і ніч, нависала над полями червоно-чорним сонцем.

Селяни не витримали й кинулись бігти назад до села. Єгорка мстиво дивився їм услід.

— Темніє, — зрезюмував він, жмурячи дрібні оченята й випираючи і так виперте вперед підборіддя. Посіпаки зібралися шеренгою йти за Єгоркою.

— Е! Ви куди? — закричав Валєра. — Тут нема двигуна!

— Є двигун, нема двигуна, — знизав плечима Єгорка, — а в нас іще робота є. Ти нас, атєц, завтра смикни, а краще ставай нашим новим участковим, а то несила вже цих нєхрістєй обувать.

Єгорка сказав і безапеляційно повів свій клин журавлів у небо, а точніше, в розлогу, масну темінь зелені. Хлопці наче розсмокталися в просторі, й Валєра реально відчув, що треба терміново пришвидшитись і повертатися назад до села.

На майдані перед сільрадою вже нікого не було. Валєра почав переживати й вдивлятися в сіруваті промені доріг, що простяглися від сільради в усі боки. На одному з променів він угледів дебелу чоловічу фігуру й фігурку поменшу, можливо, підлітка чи дитини, які тягли на собі, швидше за все, Санька.

Коли засапаний Валєра порівнявся з парою, що таки волокла вгашеного напівживого мента, спорідненість міліцейських форм дозволила їм ні про що не говорити на цьому етапі знайомства — підліток, який насправді виявився миловидною дівчиною, переклав обважнілого Саню Валєрі на плече.

В домі за лісистими заростями й водяним ровом навколо, прикритим очеретом і травами, щойно трійця зайшла, були закриті всі двері на всі засуви. Саню понесли в темну віддалену кімнату. Звідти почувся жіночий хриплий голос: «Одну хвилину». Кремезний чоловік повісив Саню на Валєру й ступив у порожнечу. За вікнами зовсім було все чорне — зовсім упало сонце, зовсім стала ніч. Призвичаївши свої очі до темряви, міліціонер побачив, як застібає білосніжну нічну сорочку на собі жінка, як зблискують її очі, коли вона підводить їх вгору на кремезну постать чоловіка. Валєрі могло би здатись, якби не темрява, що очі жінки зблискують росою, мерехтливими ніжними сльозами. Чоловік підняв жінку на руки й виніс. У проході зупинився, суворо, зі злістю, глянув на Валєру й сказав: «Туди». Валєра поніс і кинув Саню, як свиню, не роззуваючи його, не роздягаючи його, на ліжко. І того, подумав, досить, що скотина на ліжку спатиме, а він на підлозі, і став моститися внизу.

До кімнати прошмигнула дівчина зі свічкою в руках. Тепер у повній темряві, в обрисах потойбічного світла, з єдиним вогником межи долонь вона виглядала не просто миловидною, вона виглядала красивою. Чорні великі очі відбивали вогонь і зблискували — так у космосі посеред цілковитого нічого блищать знищеними та поглинутими світами чорні дірки. А припухлі губи вона ледь розтулила — й Валєра був готовий її навіть не змушувати до сексу, був готовий, якщо і вдарить її, то тільки раз, і то, коли, ледь розтуляючи свої губи, вона нестиме нецензурні, незносні потоки слів. Але дівчина розтулила губи й сказала:

— Марія.

Валєра дивився на неї, сидячи на підлозі, брудний, запилений, з ганчіркою на шиї.

— Свята? — абсолютно щиро вирвалось у нього.

Марія захіхікала тихо й коротко.

— Що ви, хіба нині родяться святі?

І Валєрі стало соромно за себе — як він міг таку сентиментальщину спитати, таке фу — і банальне, й бабське. Щоб реабілітуватись, Валєра розлігся на підлозі й відвернувся, сказавши: «Вивалюй». Але Марія стояла, нависаючи над ним своїм світлом, наче тисячами ламп. Він скинув штормове наближення спогадів і міцніше заплющив очі. Та Марія раптом присіла біля нього й рукою смикнула за плече:

— Вам не сюди, ви там спатимете, батько ніколи не покладе гостя на підлогу.

Марія підвелась, поставила свічку на стіл. Світло від неї одразу вихопило старезне срібне дзеркало, що стояло на столі й по краях взялося цятками іржі, як коростою. І дзеркало ледь-ледь, одним сонним срібним оком стало дивитись, як Марія знімала із Сані дурнувату круглу фуражку, що ореолом легкої олігофренії слідувала за Саньком, де б він у ній не ходив. З другого боку Валєра знімав взуття. Марія перевернула хлопця й почала розстібати ґудзики на сорочці. Валєра знімав шкарпетки й стягував штани. Зовсім скоро посинілий Саня лишився в самих трусах — його судомило й кидало в піт. Марія вкрила Саню пуховою ковдрою — незважаючи на серпневу спеку, ночі були холодні, холодні й непривітні.

Марія зашторила вікна, глянувши перед тим у темноту, як у безодню, й повела Валєру до маленької кімнатки, де серед іграшок стояло мініатюрне ліжко. Вона впустила гостя поперед себе. Валєра так і зрозумів, що це її ліжко і її кімната, і її іграшки. Він розвернувся, щоб обійняти Марію, та вона задмухнула свічку й під звук наростальної тиші зачинила двері. Валєра навпомацки знайшов ліжко, зняв взуття і зняв фуражку, круглий ореол якої і його світлому образу не додавав розумного вигляду. Ліг на ліжко, воно поскрипувало й пружинило. Валєра кілька разів погойдався вниз-угору, заклав руки за голову, всміхнувся, уявляючи Марію, і заснув.

Зранку Саню знову вивертало. Марія сиділа біля нього, так само миловидна, а скоріше, навіть і не дуже: круглолиця, низенька, широка в грудній клітині і в тазі, наче вона пішла вшир, а не у зріст. Валєра не розумів, ледь продерши очі, куди дівся той видовжений овал лиця, ті безперечно чорні й беззаперечно бездонні очі. Марія тепер скоріше жовтими стурбованими світлофорами дивилась на Санькові конвульсії. Саню розбивали корчі й розривали холості спазми його порожнього кишківника. Так чи інак, Валєра вже не причисляв Санька до світу живих. А от жива Марія йому подобалась явно менше, ніж мертва. «Є що?» — спитав посинілий Саня, хапаючись за Валєрину руку. З учора його організм добряче зневоднився. Сьогодні посеред безкраїх полів кукурудзи в селі Безодня не було абсолютно нічого. Саня ж давно вживав усю можливу шмаль, амфітаміни, екстазі. Амфітамінами він шикував ще в помічниках прокурора. Ну, рука в нього не піднімалась на таку роботу, а йому показали, як рука піднімається на все. Вже в міліції Саньок накривав притони, відбирав усе, що знаходив, усе забирав або ділив непорівну, по-братськи.

— Ну скажи, що є, — заплакав Саня, тулячись до Валєриної руки лобом, жалюгідний і принижений.

— Камрад, я навіть одсосу, якшо найдеш.

Сані ломило все тіло, він вив і міцно стискав кутні зуби, стискав до нав’язливого незникомого болю в голові. Валєрі стало гидко, і він висмикнув заслинявлену руку з руки напарника. В уявленні Валєри Саня був тепер не просто підарасом, а гидючою безвольною гнидою.

— Води йому давайте побільше, жрать не давайте, — сказав Валєра і вийшов.

Марія озирнулася злякано йому вслід, але Валєри вже не було. Саньок знову спробував зблювати болісну пустоту всередині себе й заходився кашляти, плакати й плюватися. В нього була геть подерта гортань та обпалений жовчю стравохід. Марія тримала його всіма своїми крихітними силами, наче могла зупинити його страждання самими лишень руками.

— Ну, припустим — промовив низьким голосом чоловік, дірявлячи звіриними очима Валєру.

— Шо припустим? Як звать тебе, питаю, чума? — Валєра хамства у свій бік не любив і самостійної поведінки теж недолюблював.

— Гнат. Надія — дружина моя, Марія — дочка. За те, що врятував вас учора, сказать «дякую» нада.

На Гната так просто й не підеш з кулаками, він сидить кремезний, витесаний, як із граніту, і склав руки перед собою, демонструючи й лапи свої ведмежі, й м’ясисту м’язисту руку, якою тільки самою одною можна було б когось забити на смерть. Тож Валєра цю ідею прикусив собі разом із губою. Для стрілянини теж особливо не розвернешся, тож він вирішив тимчасово піти шляхом дипломатії. Куди саме, правда, нею піти, Валєра не вирішив.

— Добре, Гнат, чоловік Надії, батько Марії, скажи мені таке — раз ти людина божа й нас врятував, за що, звісно, тобі дякую, то від чого ж ти нас врятував? І навіщо у вас на всіх вікнах ґратки стоять?

Гнат не переставав дірявити поглядом Валєру. Здавалося, це був чоловік, у якого від відсутності страху зовсім дах поїхав — берсерк от-от у ньому зірветься й почне шинкувати дрібненько і його, Валєру, й бідолашного, одною ногою тут, а другою вже там, Санька, й дружину свою Надію, й дочку свою Марію. Гнат — велика й розумна тварина, а коли його розум закінчиться й почнеться щось інше, Валєра не міг вирахувати. Таких він одразу відсіював, з такого рекрута не вийде, з нього вже нічого не виб’єш, там і так все відбито, такі от гнати чіпляються за пару-трійку спогадів чи людей і захищають їх ціною свого васного життя. Вони спалюють за тих чи інших обставин власні душі й вручають відповідальність за них якимось ішим людям, дружинам-дочкам, або тримаються за один-єдиний спогад, заради якого вони вже і вмерли. Жити в минулому, тобто жити так, ніби ти помер уже давно, — це гарна філософія, викристалізована у феодальній Японії, — підігнана морально-етична складова особистості під потреби військової диктатури, як костюм на мертвяка. Таких манкуртів, вірних до кінчиків пальців на руках, у круговій поруці й виховував Валєра. А от такі, що лиш заради минулого, заради от тої одної миті все-таки жили, їм нічого не можна було зробити. Коли такі потрапляли в жорна системи, Валєра виводив їх у поле, як красивих потужних коней, фризів, з масивністю й силою тягловоза і швидкістю та стрункістю скакуна, і стріляв непокірну таку красиву твар насмерть. Стріляв, бо для системи такі не годні. Звісно, вони могли, як-от Гнат, жити десь далеко від всевидящого ока, та якщо вже були помічені, то в спокої їх не залишали. Валєра вже думав, що зробити з Гнатом, як вони відремонтують автобус. Щоправда, інстинкти підказували, що краще вловити момент і на вулиці пристрелити звірюгу зі спини, та й все тут.

— Ґрати від комарів. Вночі холодно й голодно. Їсти хотять усі, — Гнат не дуже ділився інформацією.

— Хрін з тобою, чоловік Надії, батько Марії. Я в центр іду. Жмура вам лишаю. Як скопититься, то викиньте в канаву. А як виживе, то... то все одно викиньте в канаву.

Коли Валєра виходив, він побачив іншу кімнату, маленьку, чорну, з високим пружинистим ліжком, з кількома матрацами, що зараз там лежала Надія, дружина Гната, неймовірно красива жінка, з печальним видовженим, вибіленим обличчям, вона слала у світ свій сум величезними чорними очима. Валєра подумав, а де там, на тому ліжку, в тій кімнаті вміщається цей здоровило Гнат? Де він там уміщається, цей кукурудзяний скандинав у зазубринах на руках і зі спухлими від сказу очима? Маленька ж Марія могла в тій кімнаті хоч у кожному куточку прилягти, ніхто б і не помітив, а от Гнат — інша справа.

Саню тримала за руку невідома йому дівчина. І ставала то сусідкою, то першим коханям у дитячому садку, то, як учора, бабою з херсонських степів, і про всяк випадок Саня — навіть крізь глибоке помутніння — все ж вирішив тримати руки при собі. Він схрестив лапки на грудях і міцно затис їх у замок подвійним спазмом. Не розігнеш, стара відьмо, моїх рук, не засунеш собі, куди ти їх там сувала! Саньок не міг лежати із заплющеними очима — щойно він втрачав фокус на одному конкретному предметі, як його несло, його свідомість пускалась берега й крутилась у безконечному коловороті. Коли ж він переводив погляд із предмета на предмет, що зазвичай ми робимо так швидко, непомітно й на автоматі, Саню нудило, як найостаннішого юнгу на кораблі під час його першого шторму. Така проста функція — переведення погляду, якою звичайні люди можуть користатись по сотні разів на хвилину, була тепер для нього мукою. Тож він і не спав, і не був при тямі, як дракон, що приспав свою агонію в горі золота. Безболісні хвилини штилю — Саня одним оком дрімав і блукав по реальності своїх кошмарів, а другим жорстко й міцно тримався, тримався з останніх сил за контури власного капця на підлозі, що вислизали зі свідомості. І виходило це у нього доволі таки добре. Погляд наполегливо зіслизав, але знову збирався на капець, встромляв свої прапори з кошачим оком і місячним каменем на них і кричав: «Еверест, як і капець, мої! Джомолунгма-а-а-а! Палундра-а-а-а-а!»

Давно у Сані не було такої ломки. Чиясь дбайлива рука все приносила й приносила йому води, він пив і блював, блював і знову пив. Але руки свої, складені на грудях у цупкий замочок, все одно не розчіпляв.

І тим оком, що Саня спав, спав він у вимірі образів, які розривали його душу. Тут ішов чорний єдиноріг по здибленій землі — ну такій, що не трималась гравітації, що піднімалася вгору чорним пилом у міру того, як по її глибших утрамбованих шарах ступав чорний кінь. Він ішов і йшов. Потім була вечірка. Така гарна вечірка, з неї, мабуть, усе й почалося. Коли Сані, синові судді конституційного суду, сподобалася дівчина на паті. Діти стрибали під шизофренічно-шаманістичну музику в скажених ритмах і зірваних з котушок стробоскопах. Тут і знудити могло від самого антуражу й зашкалювання загальних децибел. Але в дітей суддів, прокурорів, адвокатів, телеведучих були свої бариги і свої спіди, й свої безобмежені межі.

Й от Саня тягне красиву дівчину в туалет трахатись. А там стоїть у забльованому чорному приміщенні чорний єдиноріг і тупиться в те, як Саня дівчину затягує до кабінки, як їй зап’ястки викручує, як лишаються на них чорнисті змії.

Марія невідривно сиділа біля ліжка Сані й зачерпувала ковшем із великої миски воду, підносила її слабкому організмові, загнаному в подрані хрипи. Заливала воду йому до рота, іноді ловлячи порожні блювотні спазми. «Як можна таке полюбить? — думала Марія. — Може, воно все ж умре?» І смиренно підносила води.

До дільниці вже стояла черга, коли туди прийшов Валєра. Всі чекали на нового дільничного. Стояли попід стіною й тримали папірці в руках — прохання, заяви, скарги. В самій черзі починалися скандали — селяни зазирали одне одному в папірці, акуратно заповнені чорнилом, ненавистю та слиною за ніч, і починали ділити власні претензії одне до одного. Вєра Павлана теж стояла в черзі, другою, першим стояв Федір, тобто Єгорка тримав місце для Федора. Сам Федір сидів у приймальні дільничного й чекав на Валєру. Структурували чергу Єгорчині посіпаки, що більше поводились, як дресирувальники скотини — вони били уявними батогами людей, і люди здригалися, знічувались, ставали маленькими, незначущими. Єдине, кого не було, то це Гєни, вчорашнього полохливого підсвинка.

Коли Валєра йшов повз чергу, він очікував, що люди будуть душити в собі презирство до нього через потребу вдавати, що він їм подобається. Так бувало вже не раз, але Валєра цю ненависть любив, він жив з неї, з цього колосального вивільнення пригніченої енергії. Та всі ці люди в черзі, затуркані, бідні, майже голі й ниці, що виглядали, як жертви концтаборів і як звичайні лісовики, що ледь-но вийшли з лісів, стояли і всміхалися Валєрі, стояли і, здавалось, любили його дивною дитячою любов’ю, як діти люблять батьків, як батьки люблять богів. Так він і йшов повз цю нечесану й немиту орду, як маленький бог при параді, з уявними орденами на грудях, — реквізитами божеств середньої смуги пограниччя Азії та Європи.

— Я от що хочу, — почав Федір, сидячи за столом, як бог-цар, і син, і дух в одній особі. — Є в мене одна справа, яку треба вирішить. Є такий собі Стьопка-лєший, в нього дім по сусідству з моїм. І в нього є пес — дика тварюка, що вже не одного селянина погризла, людожер, так би сказать. І найняв я Альошу, щоб той пса порішив. А Стьопка з псом Альошу вбили, загризли, так би сказать, щоб пом’якше було, пом’якше. Не люблю я гострих кутів, якщо ви розумієте, про що я, — і Федір поступився почесним місцем за столом Валєрі.

А від мене ви що хочете? — Валєра обважнів у нагріте тіло стільця, дерев’яного, з м’якою сидушкою, і склав руки перед собою у замок всевладдя.

— Хочу, щоб законним шляхом, так би сказать, собаку конфіскувати у Стьопки-лєшого й усипить. А Альошу признать героєм, — і прикріпив Федір свої прохання законним, як водиться, пакунком із грошима.

Валєра знав, що в таких випадках треба казати, і сказав:

— Зробимо все можливе.

А чи може він брати посіпак і селян, чи не може, на відновлення автобуса, то вже його, Валєрина, абсолютна влада.

Поки Валєра приймав людей, що йшли до нього вже навіть не як до дільничного, а як до духовного наставника, представника влади й друга в одній особі, Валєра думав. Активно думав про те, як їх зачекалися рекрути, як в центрі вже із дня на день чекають їхнього повернення з новою свіжою кров’ю. І де, в біса, вони посіялись у цих безкраїх полях зараженої бозна-чим кукурудзи?!

Зате він дізнався, що Валентина Павлана не отримує аліментів від свого законного чоловіка Іллі, і хоч діти їхні не відомо де і скільки їм нині, та все ж Ілля завинив Валентині Павлані круглу суму. А ускладнювався цей процес тим, що, не будучи розлученою з Іллею, Валентина Павлана проживала з Миколою. «То вас розвести?» — питав Валєра, плавлячись у сараї під впливом серпневого бездощів’я. На що вона засміялась, випросталась на стільці та вмить стала красивою жінкою, фам фаталь місцевих широт, королева блідих поганок і спор всюдисущої головні та ріжок. Блискаючи очима, чорними, як душа найчорнішої ночі, вона сказала: «Нашо? Так у мене і муж є, і Микола є, і всі переживають. Один переживає, шо я остаточно піду, як і остаточно вернусь, хреститься по ночах і не знає достеменно, чого з цих двох у Бога просити на ніч і в церкві перед іконами. А другий все гризе лікті, шо я його брошу і уйду до законного праведного життя. А в противному випадку, й один і другий накивають п’ятами, коли остаточно мене, цінність превелику, заполучать у свої брудні хамські лапи. Шо мені з вашого розводу? Тіки штампік у паспорті й сльози в подушку!» Валєра зауважив тверезий, нехарактерний для жіночого розуму, хід думок Валентини Павлани, заповажав її одразу й сильно і, прийнявши в дар два мішки суміші для бетону, запевнив, що Іллю буде змушено до виплат.

Потім, звісно, за столом по той бік правди й справедливості посидів також Ілля, який приніс гроші, що був винен Валентині Павлані, як внесок у звільнення себе від виплати аліментів, адже чи були в них взагалі діти — важко сказати, принаймні ніхто таких не пам’ятає. А Микола сидів і просив його звільнити від подружніх обов’язків з Валентиною Павланою при наявності цілком-то законного чоловіка і казав, що чув, у містах за океаном є така практика в судах — заборона наближатися до людини менше, ніж на сто-двісті метрів. І питав, чи можна було б Валентині Павлані та її чоловікові заборонити до нього наближатися. В результаті у Валєри на столі зібралася кипа прохань, заяв, скарг, а в голові завелася маленька нав’язлива мігрень, яка свердлила його скроні зсередини. Під столом у Валєри завелися пачки з грошима, позаду стояв підкуп із предметів нагальної потреби, а іноді й розкоші, як-от два мішки суміші для бетону. Природний бартер. Валєра вже був готовий погодитись і на лоботомію, аби тільки всі ці люди припинили просити, скаржитись і цілувати йому руки.

Він вольовим рішенням влаштував собі обідню перерву до ранку наступного дня, прихопив трійко посіпак разом з Єгоркою й пішов вже майже як свій, як місцевий, повівши чоловіків за собою, до автобуса.

Посіпаки постійно переморгувались, мінялися місцями й ходили, швидко перебираючи ногами, наче вони весь час стирали сліди й збивали мисливців з пантелику. Хлопці були верткими, хитрими, слизькими, як вужі, — візьмеш його в руки, а воно все крутиться та вертиться, все вислизає і з рук твоїх дзиґує куди подалі. Неприємні типи, Валєра таких не любив. Машин для вбивства, підконтрольних манкуртів любив, а от хитре ліниве падло всіляке, шушару й шваль підпарканну не любив. Бо найстрашніші менти — це хитрі й ліниві менти.

Увесь час посіпаки в нього за спиною перебігали дорогу, змінювали дислокації та копошилися. Не витримав Валєра, розвернувся й так прямо, намацуючи поглядом сцикливі ховрашині очі Єгорки, що металися з боку в бік, прокричав:

— Як там Гєнадій? Друг ваш?

Сцикливі оченята так і продовжували бігати й підсцикати то в одному кутку очних яблук, то в другому.

— Який такий друг? Вітя-Мітя-Паша-Саша — є, а Гєннадія ніякого з народження не водилося в наших краях.

Але Валєра не здавався, наполягав:

— Вчора Гєна, підсвинок такий, першим мене побачив, з відділка тікать став. Єгорка звернувся за поміччю до зали й став агітувати посіпак йому підтакувати:

— Хлопці, не було ж ніякого Гєни? Шо за Гєна? Ну хоч ви скажіть.

І всі гуртом нукали й хмикали, заперечуючи взагалі існування Гєни, як могли. Валєра хотів був полізти бити Єгорці мармизу, а потім згадав, що Гєна той приходив до відділку з якимось папірцем, і цей папірець досі має лежати там, у нього на столі. От він знайде папірця і виведе їх усіх на чисту воду. Бо що в цьому селі творилося, Валєра не міг зрозуміти ніяк, але воду мутили тут усі до одного — це він уже зрозумів.

Не дуже довго радів Валєра своїй логіці — на автобусі не було вже й колес. Міліціонер не стримався, схопив найближчого посіпаку і став його місити — бив його кулаками, по голові; посіпака присів і тільки йойкав, але тихо, не наламуючи задоволення новому дільничному.

Коли Валєра намісився вдосталь і вже сам дихав ледь-ледь, він підняв свої закривавлені руки. Єгорка миттю вклав до них серветку, наче хірургу в стерильні руки скальпель. Інші посіпаки відтягли тіло на узбіччя й там і лишили.

— Ти мені, Єгорко, от що скажи. Ми от учора так поспішно з’їбались навмисне? Щоб ви тут могли й колеса наші стягнуть? Ти за кого мене, гнида така, маєш? Що, думаєш, я твоїх двоходових схем не бачу? Я все бачу! Все!

І хоч Єгорка, як міг, кривився й навіть здригався та ювелірно точними реакціями накладав свій страх на слова Валєри, все ж Валєра відчував, що той його зовсім не боїться. Нема страху в Єгорці — і чи то Єгорка такий неймовірно крутий, чи то він, Валєра, більш не вселяє ні страху, ні поваги?

— Я жодним чином і навіть півчином не хотів, і в думках у мене такого не було, щоб вашу прозорливість ставити під сумнів. Я ж знаю, що у вас під носом і миша не прошмигне, так шоб ви її не вбили. Нащо мені так нагло підставляться? Самі подумайте, Валерію... Валерію, ну в общєм, товаришу капітан. А потім додав: — А якщо хочете знать, то колеса, так би мовити, вашому мотору й вашим колесам вовчата приробили.

Валєра замислився — він щось таке бачив, таке не можна було вигадати, принаймні не те, що він сам бачив, хоч і краєм ока, й периферією самою погляду, але все ж таки.

— А ви ж самі їх і бачили, — наче читав з голови Валєриної суфлером Єгорка, — ви ж за ними в поля кукурудзи бігали, а потім вам Гєннадій якийсь ввижався в селі.

Валєра не витримав, дістав пістолета і, звичний до вирішення питань насиллям, примусом і побоями, кинувся ним Єгорці рота розривати.

— Ану, що у вас тут відбувається?! Все мені, дібілка, розказуй по порядку!

Саня по-своєму красиво прощався зі світом живих. Він віддавав йому всього себе, вивертаючись навиворіт, показуючи світові найкращу частину свою — нутро. Нутро в Сані було рожевим, а душа, як він сам вважав, чорною. Чорна його душа ґвалтувала однокласниць, дуріла від безкарності й почитувала Ніцше, вважаючи, що оте все про неї саме й написано.

Перед Саньком в агонії, знову в ізоляторі, сидів побитий сивенький дідок Леонід Анатолійович. По ньому тут і дубинками ходили, й ребра рахували, й ноги його старі водою холодною обливали — і недобре ж так зі старими людьми себе поводити, хай ти хоч прокурор, хоч намісник Бога на землі; та й із ХVІІ століття ось так вони, ці намісники, більше не роблять, виправились і вибачились. Період Просвітництва, соціальний договір, шлях до демократії — раптом став натягувати на себе плащ-палатку з принципів гуманізму Саня. Неприємно йому було стару людину ногами бити — не цеглини коксу від вдячних відпущених злочинців приймать, а робити брудну роботу. А всього-то лиш Леонід Анатолійович мав відписати свої двійко заводів сталеварних на фірму, яка в довжелезному ланцюгу підставних імен та організацій виводила на такий собі холдинг, де 51 відсоток акцій належали батькові Сані. Мав би, а не відписував. Батько з себе не виходив, а тільки жорсткішими ставали методи.

Саню до дідка приставили, щоб він і вдень, і вночі поряд сидів, і хоч в рот, хоч в «стул» йому заглядав, а підпис, коли стара тварюка сподвигнеться підписувати, добув. У Сані в жилах потекла стокгольмська любов — не жертва любила свого ката, а кат спалахнув іґуанячою любов’ю до жертви. Саня навіть одного разу, керуючись зовсім таки людськими принципами та ідеалами гуманізму, відтягнув від напівживого закривавленого Леоніда Анатолійовича слідчого, що зірвався з ланцюга й берсерком молотив старого; і якби не Саня, то вбив би таки без підпису, зате в задоволення. Всі тоді почувалися в прокуратурі нещасними — комусь було боляче дивитись на рани старої поважної і загалом доброї людини з прозорими вицвілими очима, повними мудрості й житейської печалі, а комусь муляло, шо собаку ніяк не дають добити, коли, в принципі, вже давно пустили їй кров і замиготіли цею кров’ю в кожного маніячини перед очима.

Саня, після того як врятував життя старому, зовсім його заповажав. Хоча сам Леонід Анатолійович на Санька, як на прихвостня дивився, й не поважав і не зважав на його існування взагалі. А одного дня Саня взяв і випустив тихцем старого з відділку. Той так і пішов собі неквапно, як і належить старій поважній людині, без поспіху, статечно, гідно, тримаючи спину рівно. Так і зник на площі, змішавшись із натовпом.

Під вечір приїхало десяток автомобілів і в хламину весь відділок поклали, одного лиш Саню й лишили живим. Але не з вдячності, ні, а щоб зайвий раз показати, що Леонід Анатолійович його, Саню, не поважає, і навіть його життя не зауважив таким, щоб там можна було щось відбирати.

Після того ляпу і зіслав батько Санька в ментуру. Став Саня там нервовий, злісний, зі справжніми злочинцями й упирями спілкуватися почав, а вони, вбачаючи в ньому душу тонку й естетську, все непристойності йому пропонували. Ні дня такого не було, аж понині, щоб Саня якусь муть у себе не колов, не ковтав, в очі не закапував. І зараз штормило горе-помічника прокурора, за сумісництвом міліціонера, нехило. І хоч Марія вливала в нього чашками воду, проливаючи половину на простирадла, він все одно стягувався весь, скоцюблювався, всихав ізсередини, робився мумією і бабусею одночасно.

Саня розліпив набряклі очі — нирки, схоже, не справлялися зі своєю роботою, а то й зовсім відмовили — й там, у червоних, потрісканих капілярами, очах з’явилась вона, Мадонна. Неймовірно прекрасна, худорлява дівчина із запалими великими чорними очима. Темні контури синців недосипу й нервової втоми під чорними водами її очей не псували їх, навпаки, робили весь її образ трагічнішим, невимовно гострим. Із-за неї пробивалося густе світло, наче промені розривали простір у різні боки за її спиною, поза грудиною, наче було там сонце в якості крил. Яскравість променів приглушував пил, що висів у Марії за спиною. Саня потягнув до неї свої руки.

— Свята, — промовив він, вирячаючи очі, в яких від святості й через брак скліпувань набрякли й розродилися сльози, — Марія.

— Я, — усміхнулась дівчина.

— Ти правда прийшла до мене?

Саня не смів своїми грішними руками торкатися її обличчя, лиш тремтів по контуру її лиця своїм сакральним, повним благоговіння, паркінсоном.

— Я правда прийшла до тебе, ти дуже милий.

Марія взяла в обидві свої руки Санькову долоню й приклала до святого свого овалу обличчя, і зарилась у неї, як у м’який махровий рушник. А потім ще й поцілувала ту долоню. В такий момент серце Сані могло й не витримати, йому здавалося, що він от-от помре від щастя. Сльози вже без жодного застереження текли, обпікаючи його бліді щоки.

— Якщо вже ти прийшла до мене, ти ж правда забереш мене звідси? П-п-правда?

Саня на губних приголосних почав плюватися слиною, а потім стис руку Марії, і зовсім його скрутило в агонії — він зашипів, як міг, тихо-тихо, а з рота його потекла натурально слина.

— Забери мене, прошу тебе, забери у свій теплий рай, де немовлятко Ісус і ти співаєте пісень, де тихо так, тихо-тихо, тихо так. Забери мене подалі від усіх цих людей. Батько твого сина неправильно зробив, він неправильних людей зробив, неправильних, а син твій вмирає кожного дня, і я з ним умираю, і не видно цьому кінця, нема його, розумієш? Повна безконечність, просотана нашим потом, просотана нашою кров’ю. Цей уйобок Будда втичив сім років, щоб зрозуміти те, що знає кожен із самого народження, життя — це страждання. А ти прийшла по мене, ти прийшла забрать мене, ти найдобріша душа в усьому Всесвіті, ніхто й ніколи не цілував мені руки.

— Звісно, любий, я заберу тебе, — пошепки відповіла Марія.

І Саня, розбурханий істерикою та в погоні за ритмом свого прохання, раптом став затихати й заспокоюватись, а потім і зовсім, міцно тримаючи за руку Марію, вклав голову набік і заснув. Це мав бути, нарешті, острівець спокою. Він усміхався, кошмари відступили, минуле перестало гризти його, він потрапив до рук доброї матері Марії, вона прийшла по нього, більше йому не доведеться страждати.

— Тату, ти думаєш, на них можна сподіватись?

Марія заварювала чай на травах, від яких, вони вже знали, кошмари кукурудзяних полів відступали.

— Що тобі сказати? Схоже, цим двом виродкам самим потрібна допомога. Та якщо ми відремонтуємо їм автобус, то зможемо втекти й забути все це, як страшний сон.

Маленька, низенька Марія притулилась до батькового велетенського біцепса, що мирно звисав на кістці, поки Гнат на неї спирався. Марія була сумна, як бувають сумними ті, кого от-от, будь-якої миті можуть розстріляти. Маленька сумна Марія.

— За що нам таке, тату?

Марія тупилася порожніми кавовими очима в стінку й автоматично погладжувала біцепс Гната.

— Жили бездумно, як свині. А свиням — свинське, розумієш?

— Не думаю, тату, — відповідала в стіну Марія.

— Шкода, що ти в мене не хлопчик, тоді б ти розуміла.

— Шкода, тату, — погоджувалась Марія й думала, що вона любить тепер Саню більше, ніж батька, і якщо він їй скаже щось зробити й піти з ним, а батька тут лишити, то так вона й зробить. Шкода, звісно, що вона не хлопчик, бо тоді б знала, що робити цього не варто, і не зробила б ніколи такої підлоти батькові.

Саня сидів на ліжку, вкритий трьома пуховими ковдрами, його страшенно морозило, та все ж він сидів, водив очима зліва направо й справа наліво, й не нудило його. Він робив обережні мікрорухи, бо, якщо чесно, не вірив своїй удачі, та й жалкував трохи, що Марія, нехай за ним і прийшла, але не та, й нікуди не забрала, та й сама, схоже, чекала, щоб він, Саня, її куди-небудь забрав. «Нема в моєму світі, жорстокому й пацанячому, місця для тебе, Маріє, ну нема, хай би як ти слізно й жалісно в очі мені не зазирала», — думав Саня.

Марія довго дула на гарячу чашку чаю і, зрештою, довірила її в Санькові тремкі руки — хоч він свого паркінсона й загасив, та все ж хворобливі кінцівки ходили ходором. У чашці затривожилась рідина, як море перед Мойсеєм, і Саня подув на її плесо, розділяючи по центру вихристий профіль. Марія взяла його руку й потягла знов собі до обличчя. Її лице світилося кілотоннами доброти й прийняття — нехай Саня її хоч б’є, хоч би що з нею зробить, а вона буде от такими ж, повними любові й ніжності, очима на нього і тоді дивитись. У чому феномен твій, жінко?

— Маріє, а де мій напарник? Такий нахабистий, неприємний тип, — спитав Саня.

— Валєра? Ну що ти, він теж хороший, просто щось йому болить, — Марія найніжнішим маслом стискала у своїй руці руку Сані.

— Нам усім болить, Будда так казав. Страждання неминучі, кінець невідворотно трагічний. То де цей гівноїд їбучий, що, мать, уже й поховати мене поховав?

— А ти забереш мене звідси? — раптом спитала Марія. — Туди, де ти живеш?

І очі її стали круглими, по п’ять копійок, наче вона нарешті попросила те, заради чого наливалося ніжністю, любов’ю і прийняттям її обличчя увесь цей час.

— Он, — тицяв рушницею в бік дому на пагорбі в зарослях дубів, в оточенні рову й частоколу, з віконницями й ґратами на всіх вікнах, Єгорка.

— Шо — он? — повторив Валєра.

— Он там.

— Та ну, не йобть, ти мій дрозд пєвчій, хулі ми тут в болоті сидимо, як ідіоти? — Валєра дратувався.

— Ждем ночі, — Єгорка ж не дивувався з жодного Валєриного запитання, заскочити зненацька його з його посіпаками було неможливо, все їм не дивно, все їм байдуже.

— Ще раз — чекаєм ночі. Вночі, за твоїми словами, сюди приходять вовки. Потім чекаємо, як вони зайдуть за частокіл, і потім знімаєм їх рушницями? — Валєра повторював усе й загинав пальці, щоправда, за яким принципом, тобто що він рахував — почерговість дій чи просто слова у реченні — він насправді не розумів, тож загинав просто так, для певності, що щось перераховує.

— Да-а-а, — зашипів Єгорка.

Посіпаки ж принишкли ближче до поверхні болота, тільки їхні високі лоби, маленькі чорні очі й приплюснуті носи стирчали із зеленої твані. Сиділи, води в рота набравши, мовчечки. Валєрі якось і говорити перекортіло, відбили своєю небалакучістю все бажання поговорити. А йому ж було хотілось...

Він почав собі згадувати, як дивно воно було на тому злощасному полі кукурудзи... І чого вони не спалять, ті поля, к чортам, зовсім? Вони ж все одно плодів кукурудзяних не їдять, то що втрачати? Спалити нечисть, і все тут.

Коли Валєра встромив Єгорці пістолет у рота, той нарешті налякався. Й нарешті все стало на свої місця — Валєра біснувався і Валєри боялись. Світопорядок і справедливість, на смак капітана міліції, було відновлено. Єгорка розказав усе як на духу, щоправда, в усе це Валєра досі не міг повірити, думав: місцевий фольклор, помножений на якийсь міфічний кукурудзяний грибок. І тоді Валєра закомандував, щоб вони повдягали хустки на обличчя й пішли з рушницями вглиб поля шукати вовчат, які, за словами Єгорки, й потягли що мотор, що колеса. Які вовчата? Що за вовчата? Нащо тваринам мотор? А колеса? Але в повітрі між посіпаками ширяла якась така беззаперечна певність, що Валєра не осмілився порушити статус-кво своїми запитаннями.

Чоловіки прикрили обличчя хустками, подіставали ножі, пістолети й почали прокрадатися в кукурудзяних просторах. Стебла наприкінці серпня зовсім задерев’яніли, пожовкли місцями й перетворилися на бамбук. То було вже й не поле, а низькорослий ліс. Спершу Валєра не звернув на це уваги — того разу, коли бігав тут за підстреленим звірком, — а тепер, чи тому що вони скрадались, чи перетравлення інформації, яку озвучив Єгорка, дофантазовувало реальність, але тепер Валєра насправді чув, як дихають кукурудзяні качани. Качани з чубатим волосинням, що стирчало з них, то розширювались, то звужувались, наче легені якихось ґоблінів ходили в них туди й сюди. В полі пахло чимось солодким, липким, спермою і карамеллю водночас. Коли ж Валєра роззирнувся, то помітив, як качани розпукуються і з їхнього фіолетового нутра випльовується-витікає-виштовхується липка густа жижа. Мент стримав свої блювотні позиви, бо вкрай не хотілося спускати хустину посеред цього поля живих качанів, а ще більше не хотілося забльовуватись під нею, щоб текло підборіддям і на груди під костюм заливало.

Поле не шуміло вітрами, поле булькало, спльовувало, збльовувало, випускало зі свистом гази, в полі зароджувалось життя, як колись на дні океану, — примітивне, жорстоке й нетерпиме. Валєра йшов і озирався. Посіпаки ж були сконцентровані, стиснуті до квінтесенції слів: зір, слух, рух. Єгорка раптом зупинився й подав рукою знак — посіпаки з колони поназдоганяли один одного й швидко організували шеренгу в лісі кукурудзи. Діяли тихо, безмовно, як когорти римських легіонів. Валєра й собі випнувся в шеренгу з небуття, як Авраам Лінкольн на Гору Рашмор. Раптом, за якимось зловісним знаком, посіпаки пішли чеканно, гостро, як залізні, вперед, змикаючись у кільце й притуляючи пістолети на лінію прицілу по землі. Валєра пішов за ними. Сідало сонце, червоним заливаючи своє «до побачення» землі. Щойно вийшли на прим’яту галявину, як посіпаки відкрили вогонь. Валєра за ними. Стріляли всюди, де могло щось рухатись. Але не було ні рухів, ні звуків, ні писку. Лиш пошматовані стручки затверділої кукурудзи піднімалися в повітря, розірвані десятками куль. Гільзи сипались на землю даремно, і Єгорка криком наказав спинитись.

Посеред кукурудзяного поля розляглася витоптана галявина, а на ній стояли, сплетені зі стебловиння, великі кокони, в яких могла би вміститись дитина, навіть підліток. Кокони стояли, притулені один до одного, в два поверхи, — було схоже на вулик чи мурашник. Кулі продірявили листяні халабуди, але там нікого було ні вбивати, ні ранити. Валєра підійшов до коконів. Кожен із них мав вхід у вигляді дірки. Валєра засунув в одну з таких дірок голову — пропахле свіжою зеленню повітря різко вдарило в обличчя. З прострелених стінок у затишний напівморок пробивалося золоте сонце заходу. Кокон, що його розглядав Валєра, був відносно невеликий — там міг би вміститись чималий бобер чи не надто великий вовк. Та яким чином той вовк міг би скрутити таку халабуду з листя? Раптом зі стінки кокона прорвалась рука — й могла б вона спіймати Валєру за носа чи вхопити за губу, принаймні на подібні інтенції скидались її хапальні клешнеподібні рухи. Могла б, та не змогла — Валєра, зухвалий і спритний, виніс свого носа й себе всього, різко відхитнувшись назад і стратегічно приземлившись на задню точку, — геть поза межі досяжності підступної, кому-не-відомо-належної руки. Єгорка голосно засміявся. Його сміх, розлогий та розкотистий, підхопили дрібніші, не такі відкриті й душевні, смішки посіпак. А з кокона почав вилазити, прориваючи серйозними зусиллями стінку, безіменний Антон, посіпака-гуморист та вигадник. «А щоб ти в пеклі згорів, безіменним ти був, безіменним і лишишся, цур тебе, цур тебе, цур», — заплювався про себе Валєра, піднімаючись і для годиться всміхаючись — із достоїнством так усміхаючись, легенько, типу це він їм дозволив усі ці веселощі, це з його дозволу, сказати б, закатано це свято життя. А поки всі сміються, стає вже остаточно зрозуміло, що нікого тут і нема, а тільки: «Он там, подивіться, кров», — промимрилось крізь брудну хустину. Крайній кокон, найменший, був весь у крові — на вході до нього вела цівка вже коричневих і підсохлих слідів. А всередині листя — воно не так давно було зірване й скручене — іще віддавало вологу, підтримувало прохолоду й приємний кислувато-солодкий запах скошеної трави. Тож кров там, просочившись у стінки укриття, липла до рук густим свіжим сиропом.

— Ось на, подивись, камандір, — ще один безіменний посіпака напрошувався на персоналізацію, хоч і голос крізь хустину долинав нечітко, гугняво, як крізь воду й газету.

Валєра глянув на ідіота, що стояв, згорбившись, біля кокона й тицяв напружено-розкритою п’ятірнею в повітря, демонструючи кров, наче якийсь абориген, що зупиняє руками кулі й піки конкістадорів. Валєра підійшов до ідіота майже впритул. Ідіот пишався собою, а найбільше тим, що командир його помітив і виокремив з банди посіпак. Валєра поглянув суворо, з удаваним батьківським акцентом — він умів так, він завжди робив так із хлопцями, яких набирав, вдаючи, що вони йому не байдужі. Але тут таки зауважив краєм ока, дещо навіддалі, галявинку з трьома хрестами.

— Схоже, я тоді постріляв їх таки, а он там і могили. Я ж правда бачив кров на полі, — Валєра сунув повз безіменного ідіота, лишень злегка мимохідь стиснувши із вдячності його плече.

Віддалік і справді виднілися три горбики-могилки, але земля на них була сухою, а хрести з як-небудь зв’язаних стебел кукурудзи вже пожовкли.

— Це старі могили. Я думаю, вони пішли залікувати товариша. І є в мене, камандір, ідеї — куди, — промовив ідіот.

— Це ж які вовки, ти мені скажи, могили копають і хрести ставлять? — Валєра не вірив більше тут нікому. Хоча він усюди нікому не вірив, вважаючи довіру занадто небезпечною розкішшю.

— Наші вовки, камандір, наші, — відповів ідіот.

Єгорка й посіпаки посунули на вихід із кукурудзяного небуття. Валєра постояв трохи, востаннє подивився на вовчу галявину з коконами, прислухався до ще веселого серпневого повітря — поле все-таки мало б співати, але це поле просто шуміло, шуміло бадиллям, пухирчатими видихами качанів і посвистуванням, що застрягло у ньому. Валєра автоматично потягнувся до хустини, застиг на пару секунд і швидким кроком рушив за Єгоркою та посіпаками, безіменним Антоном і безіменним ідіотом.

Коли повернулись до відділку, Валєра відправив посіпак та Єгорку хазяйнувати в підвалі зі стволами, а сам шмигнув тихцем до кабінету дільничного, до свого, тепер треба розуміти, кабінету. Тут уже поприбирали, підлогу помили й вазони в плетених кошиках, що висіли на шафах та стояли на підвіконнях, протерли. На столі ніякої невідомої стопки з паперами Валєра не побачив — тільки те, що принесли сьогодні за першу половину дня люди. Він злодійкувато майнув очима по кімнаті, поцокав ногою по набряклому ламінату в такт своїм думкам, вираженим у повторах з «так, так, та-а-а-а-к», і зупинив блукальний погляд на шафі. Відчинив її, лаковану, коричнево-червону, кострубату й грубу, як все життя тут, — а там висіли кухвайки, теж дуже схожі на життя тут. Тоді він відкрив тумбу згори — і там лежали папірці, купа скинутих сюди документів. Валєра не ризикнув дістати всю кипу й почав порпатись, шукаючи папірець, з яким прийшов сюди два дні тому безвісти зниклий, йому, Валєрі, відомий як Гєннадій.

Навіть одного швидкого погляду було достатньо, щоб зрозуміти, що Валєра перебирає, навшпиньки зіп’явшись, велику цінність, склад і залежі інформації. Тут були якісь акти на виконання робіт із ремонту дороги біля дому Валентини Павлани, прохання судовим рішенням заборонити їй чи її чоловікові наближатися до Миколи, якісь акти про найм робітників Федора, заява про зумисне вбивство якогось Олександра — тут було справді багато чого цікавого, деякі папери повторювалися один в один, змінювались тільки дати на них. Валєра сподівався віднайти потрібне й тоді вже сісти і розібратися, що тут коїться. Нарешті папірець, датований двома днями раніше, за підписом «Геннадій Шептикіта» був знайдений — у заяві йшлося про необхідність відшукати тринадцятилітнього сина Геннадія Іллю, бо «вже рік він творить безчинства в проклятих полях і дома не ночує». В заяві не вичитувалось ані тіні співчуття чи емоційного переживання відсутності сина близько року, швидше звучав адміністративний тон дрібного чиновника, якого цікавило лише підтримання чинного порядку речей.

Поряд у прорізі дверей різко перезарядили нарізну гвинтівку-напівавтомат. Валєра здригнувся, в нього гвинтівки не було. У дверях стояв безіменний Антон — Валєрі варто було б уже давно прибрати прикметника «безіменний», але йому так більше подобалося, латентний снобізм був у Валєрі не таким уже й латентним.

Антон перезарядив зброю і стояв-дивився круглими виряченим від дитячого щастя очима на командира:

— Камандір, ви все веселе пропустите.

— Я зараз.

Валєра згубив віднайденого папірця і злився, та Антон нікуди не йшов, стояв і так само радісно-олігофренічно тупився на Валєру.

— Нє, камандір, так не годиться, — промовив, наче знав щось, безіменний Антон.

Єгорка стояв на видачі зброї, як на видачі морозива, а посіпаки раділи і в розширенозіничному азарті заряджали гвинтівки, вставляли натовські патрони, приміряли до своїх плечей приклади й, жмурячись, видивлялися омріяні цілі в оптичні приціли.

— А це вам, — Єгорка зашарівся, передаючи Валєрі блискучий АК-74, хоч і 82-го року, але, схоже, зовсім нечіпаний.

— А на кого ми йдем полювати, на вовків чи на зграю вбивць?

Валєра підсцикав, йому не всміхалося перебувати в одній кімнаті із, на його думку, повними дебілами невідомого походження і статусу під керівництвом хитрого ушльопка Єгорки, який заперечував факт наявності Гєни, що він цього самого Гєну десь затяг і порішив, а тепер роздавав наліво й направо зброю. Якось тривожно було самому, наче перебуваєш в оточенні міцних непроникних стін, що бережуть тебе напевно, але будь-якої миті можуть — раз, і стиснутись так, що між ними й піщинок не залишиться. І от уперше за весь цей час Валєра засумував за Саньком: «Цікаво, як там він і чи побачу я його ще?»

Валєра розумів, що серед такої тусні, і раз така вже п’янка організовувалася, зброю в руки краще взяти й не випускати, й натиснути на спусковий гачок в будь-якому випадку першим.

— То шо, хлопці, йдемо до вдови, дамо їй води?! — закричав Єгорка сильним гортанним голосом, наче кликав когорту здичавілих горян на війну.

Хлопці закричали у відповідь:

— Та-а-ак! — піднявши зброю вгору, і щось хиже, не зовсім людське промайнуло їхніми обличчями.

Валєра вирішив думати про це видіння одночасного неврозу і сказу як про те, що його нерви самі вже добряче здають.

Сонце сідало, хлопці хижо, хіба що слину не пускали на бетонні сходинки відділку, вибігли за Єгоркою, який вів людей «до вдови» з азартом Наполеона «на Москву». Антон на виході вдарив себе кулаком у груди, засміявся, бризкаючи слиною, скинув обидві руки вгору й закричав: «Я — супербізон!» Коли все це кодло, озброєне й небезпечне, вивалило з дільниці, то по дорозі назустріч їм ішов Фімка-ідіот із пляшкою рідини для миття вікон. Фімка зупинився, придивився, навів свій внутрішній фокус та окуляр, а потім став заїкатись і махати рукою собі за спину. Очі у Фімки-ідіота були світлі, блакитні, наче зсередини цією самою рідиною для вікон і вимиті. Й от він закинув, як поламаний Буратіно, собі руку за голову, а потім став кричати: «Пі-пі-підараси!» Валєра було смикнувся, та Єгорка вчасно підіспів з логічним і слізним поясненням: «Фімка — наш мєсний ідіот, терпила з люмпен-пролетаріату, ненависник буржуазії та ворогів системи. От тіки мальоха двинувся він. Але моцний парєнь — жидкость для митя стьокол кожен день не кожен пить зможе». А вслід усе летіло агресивне, хрипле, зле: «Пі-пі-дараси! Підараси! Сеньйор Помідор, вихаді!»

І ось тепер п’ятеро супербізонів, Єгорка і Валєра стояли по груди в мутній тягучій болотній воді. Валєра починав втрачати контроль від холоду й комарів, що, як літаки, один за одним приземлялись на його обличчя, як на злітну смугу. «Супербізон», — промимрив ледь чутно Валєра. Й оскільки говорити Єгорка заборонив, то після цього почувся глухий удар у груди десь позаду Валєри. Мєнт гидливо озирнувся на Антона, що дивився на нього з суворим розумінням, мовляв: «Так тримать, камандір».

Перед болотом стояв великий дім. З усіх боків він був оточений ровом, що живився рідиною і з болота, і з сусідньої річки, й не мілів. За ровом ішов частокіл — пагорб, на якому стояв дім, був густо ним засіяний, тому контури в контровому освітленні округлого, не надто розумного вигляду, місяця, нагадували Валєрі полисілого їжака. «Радіація», — ледь знову не промовив уголос Валєра, але побоявся почути глухий удар у груди позаду. Як стверджував Єгорка, в домі водилася зброя — собак якось по одному перебили, але зброя була, і вдова теж була не подарунок. Жила відлюдем-нелюдем, ні з ким не спілкувалась, на сніданки не ходила, в гості не кликала. Нормальні люди підозрювали, а насправді давно вже це напевно знали всі, що вона відьма стоклятуща. Але знали собі якось і знали в тісному колі бабського колективу, а за поріг своїх домівок це знання не несли. І взагалі, вночі за поріг ніхто з простих людей не ступав та особливо нічого не виносив. Валєра ще минулої ночі помітив, що після заходу сонця всі намагаються сховатись у свої хати-зарослі й до сходу не виходити.

І вже посіпаки нагострили вуха, вже інтуїція всіх підняла на найвищу точку екстазу очікування — мотори звивали в грудях мужніх суворих чоловіків, що ті по груди ж сиділи в болоті й тримали язики за зубами. Аж раптом у контровому світлі одуріло велетенського місяця, що збільшувався просто на очах, як у тих самих очах зіниці під дією амфетамінів, з’явився хиткий контур Фімки-ідіота. «Бля-я-я, та ну бля-я-я. Я так не граю», — забулькав у мулисту воду Єгорка, повільно й болісно йдучи на дно. Контур Фімки не міг помилитись — навколо не було ні будинків більше, ні взагалі нічого більше. Контур, хоч і долав милі, кілометри й цілі згорнуті простори на своєму нелегкому шляху, встеленому етиловими випарами з ароматом лимона, з центрифужінням реальності й печінковими кольками, але все ж планомірно й наполегливо йшов до дверей будинку вдови. Валєрі в цьому сліпучому контровому все навколо здавалося несправжнім, все це якась пародія у форматі театру тіней. Контур Фімки так смішно завалювався назад, що, здавалося, можна було Валєрі тут, на болоті, простягнути руки вперед, підставити ковшик із долонь і зловити Фімку-ідіота внизу пагорба. Але романтичне уявлення про стан речей розбив сам Фімка, почавши криком кричати на підступах до будинку. «Виходь, сеньйор Помідор!» і фантомні «Підараси!» — розлилося луною в густому прохолодному повітрі хрусткої ночі.

Валєра відмовлявся вірити в реальність того, що відбувається.

— І що тепер? — схопив він Єгорку за комір і потягнув, мокрого його, на гору.

— Шо-шо? Капшо. Якшо вовчата і йшли до вдови на ніч, то вже їх і дух ущух.

Хлопці зі стволами вилазили з болота невеселі, ні разу ніхто так і не вистрелив, біда-біда. Валєра якраз викручував штанину на собі від води й намагався потрапляти зубом на зуб, бо ночі тут були холодні. А Саня там, либонь, під пуховими ковдрами здох, гівнюк. І от поки Валєра викручував штанину, краєм ока побачив, як там, на пагорбі, у світлі велетенського місяця двері прочинились і точений відьомський контур вдови затягнув у дім Фімку-ідіота, тихо, беззвучно, як спецназ. Фімка тільки і встиг осіктися на одній з голосних у словосполученні «сеньйор Помідор!»

Ближче до заходу сонця Саня встав і, спираючись на Марію, став потихеньку ходити по кімнаті взад-вперед і знову так само. Марія чомусь — у світлі проясненої свідомості Сані — раптом помарніла, стала пухкенькою круглоликою тумбочкою. І більше не хотілося, щоб вона кудись його взяла чи, не дай Боже, він її. Звісно, як тумбочка вона ідеально лягала Сані під праву пахву, взагалі, під весь його правий бік. Він на неї спирався, обм’якав, заповнював своїм змореним тілом всі її вигини й западини, і так вона його й тягала на собі взад-вперед і знову так само.

— А навіщо у вас ґрати на вікнах і віконниці зсередини? — Саня придивився на третій-четвертий обхід кімнати до вікон і не все до кінця зрозумів.

— Ти мені одне скажи, це щоб ніхто не виліз чи ніхто не вліз? — пішов іншим шляхом Саня, коли прочитав по стрілках настінного годинника, що Марія вже 15 хвилин як не відповідає йому на конкретне, між іншим, запитання.

— Угу, — промугикала Марія.

— Шо, угу? Яке, на хрін, угу? Ти хто, взагалі, така?! — Саня видерся, як міг, з під Маріїної опіки й сів на ліжко дивитися на неї впритул своїми важкими, запалими від безсиля й близької кончини, очима.

— Щоб не влізли. Але більш я нічого сказати не можу. Й не проси. Краще вставай, бери речі й тікай звідси.

— А куди ж мені тікати?

Марія нервувала. Марія й так сказала забагато зайвого, особливо ж оте «я тебе люблю» біля ліжка загонізованого Сані — хоч яке щастя, о, яке щастя було почути у відповідь: «І я тебе, мила, ніжна, свята». Марія хапала руки міліціонера як неспокійних голубів, зводила їх, тримала купи, цілувала, вмиваючи своїми дівочими сльозами першого в житті взаємного кохання.

— Маріє, від кого нам треба тікати?

— Від усіх: від Федора, Єгора, від їхніх посіпак. Від селян, від мене, від тата.

— Маріє, мила, я думаю, що в тебе просто не всі вдома, розумієш, золотце? Ти просто жирна індичка, з якою ніхто не хоче дружити, й ти вигадуєш бозна-що, аби відчути себе значущою.

Марія нічого з того всього не зрозуміла, хіба, що вона, можливо, затовста. Але Марія такою не була, ніколи не була, у неї просто широка кістка, в неї здоровецький батько, в неї така красива мати. Й Марія сказала, що мала сказати, й будь що буде: «Незабаром вони оголосять свято врожаю. І коли це станеться, то починай молитись». Сказала і як була, так і пішла.

Марія прочинила двері кімнати, де тепер вони спали всі втрьох. Вікна були завішені, в кімнаті стояв напівморок і важке повітря, пил хмарами астми лягав на легені. Надія — екзотична квітка в цих степах. Її довге чорне волося обрамляло легкими кучерями білосніжне змучене обличчя, чорні трупні плями лежали під темними глибокими очима. Під білою сорочкою розривалося на шмаття в жорстоких поривах кашлю ніжне худе тіло. Надія не ходила, в неї не було сил ні на що, навіть кашляти вона вже не могла — в її горлі просто з’являлися пориви випурхнути душею назовні, але м’язи живота й гортані більше не могли опрацьовувати ці імпульси, й вона просто бухикала, щоки надувалися самі по собі, вона випльовувала кашель разом із собою назовні.

— Ти така красива, мамо. Й так нечесно, що ти вмираєш. Краще би я вмерла. Навіть тато так думає, я знаю. Не каже, але думає. У вас були б іще діти, красиві й сильні, не те, що я. Чому я народилась тут, мамо? — і Марія плакала в матері на руках.

Надія повільно гладила дочку по волоссю кістлявою рукою з того світу. Але сил зрозуміти, що дочка каже чи що дочка хоче, Надія вже не мала. Вона ніколи в житті не сказала б того самого, що сказала Марія, і навіть не подумала б, як подумав Гнат, але й жінка здогадувалася, що це з біса не чесно — вмирати так довго, вмирати в такому місці й вмирати так бездарно.

Саня вдягнувся у свою форму, випрану, випрасувану, з легким ароматом фіалок чи конвалій, квітів загалом. Він подумав, що так жорстко, може, й не треба було Марії казати правду, може, треба було її поцілувати й трахнути? Скільки вони тут пробудуть? День? Два? А дівчині могло ж бути й приємно, і мета в житті — він би пообіцяв повернутися з одним із заходів сонця. Вона спершу виходила б кожного дня на поїдену коростою й міллю щербату дорогу, і її обдували б дорожні вітри, що піднімають фури з дальнобійниками, проносячись, не озираючись і не зупиняючись, повз покинуті поля кукурудзи. Потім вона виходила б через день. Але наприкінці кожного, кожного божого дня вона би все одно згадувала його, бравого хлопця зі столиці, який трахнув її, некрасиве товсте дівча з широкою кісткою, й обіцяв повернутися. На відмітці раз на тиждень, по суботах, Марія зупинилася б і так до скону днів чекала б на цього безумця доріг та улюбленця жінок, долі й коксу. Саня поспішив, Саня погарячкував, Саня все обдумав, Саня пішов спати.

А коли прокинувся, стояла глупа ніч. У домі було тихо, в маленькій кімнаті при свічках молились якісь жінки, й Марія молилася біля ліжка дуже красивої, але приреченої жінки. Саня вийшов на вулицю, там стояв на ґанку Гнат із рушницею.

— Нема твого друга, і це не дуже добре, — сказав Гнат, пильно вдивляючись у темряву, наче він щось там бачив.

— Там твоя дружина... — було почав Саня, але Гнат його увірвав:

— Я це вже пережив.

І кремезний чоловік пішов у темряву, стискаючи в руках рушницю.

— Його треба знайти, — кинув, не озираючись, Гнат, так, ніби коли погляне на свій дім, то враз ослабне, розм’якне, і гора його м’язів та кісток перетвориться на гірку й солону воду, і розірветься плоть землі, й розтечеться океан, заблищать глибокі озера й стане тут місце, де стрічаються солона і прісна вода, горе й печаль.

Саня, не довго зволікаючи, побіг підтюпцем, залишивши жінок у домі молитися самих. Печальний дім. «Бідна Марія», — думав Саня; він напевно мав бути співчутливішим і трахнути її ще вдень, бо завтра вона вряд чи матиме настрій для любові.

Гнат ішов, тримаючи рушницю на плечі, наче й не збирався з неї, в разі чого, стріляти, а тільки підхопити за приклад і гатити всіх довкола з висоти свого високого зросту. Сані ж здавалося — чи то ефект отруєння, чи попуски, — що все довкола живе, дивиться, чує, стежить за ними. Обриси почорнілих від ночі дерев були зловісними, ледь вгадуване листя на гілках рухалося в печальних піснях вітру повільно, наче скліпували зіниці смертника. Очі от-от заснуть назавжди, і погляд затуманений, в’язкий скліпує, наводить різкість на останні вогники свічок, чіпляється за них, ловить світло перед тим, як навіки пропасти в бездонному чорному ніщо.

Марія дивилась на матір і намагалася постати перед нею, щоб та запам’ятала її обличчя, щоб забрала його обриси з собою на той світ. Але Надія раптом завила і сильним порухом руки, рухом одержимої, відштовхнула дочку так, що та впала на підлогу. Надія, вся у краплях поту останніх зусиль, важко дихала, й більше ніщо не стояло поміж нею та палахкотливою грою вогню в заплаканих свічках.

— Я думав, коли ви з’явилися, що обману вас якось і ви вивезете дружину й дочку звідси. Так чи інакше, вітер розносить цю гидоту з полів по всьому селу й не тільки.», — Гнат говорив, наче розмірковував.

Саня не дуже розумів, про що він.

— Обманювати — не добре, ти це знаєш? — все, на що він спромігся. А хоч як? — додав Саня, тримаючи руку в кишені на пістолеті; не подобались йому ці дерева, не подобалися йому ці вулиці, не подобався йому цей Гнат, що надумав був їх надурити й тепер так просто про це розказує.

— Якби придумав, мабуть, обманув би. Точно обманув би, але я не дуже швидко думаю, за все життя, може, тільки Надію й обманював — казав, що заберу їх звідси. Якби я був хоч наполовину такий же розумний, як сильний, я би знав, як вас обманути, я би знав, як і їх обманути. Але от біда, не знаю.

Сані заімпонувала щирість бугая, що досі тримався, — говорив мало, корчив грізні міни й виглядав дуже страшним опонентом. Тепер Саньок вже не мацав пістолета, а йшов поряд і дивився, як щербатий місяць викроював з асиметричних лекал сум на обличчі здорованя, печального ведмедя. У нього не було на цьому світі ні друзів, ні рідних, ні дому. Але була найкрасивіша жінка на землі, чорноока дика Надія.

І дивилась вона зараз загнаним звіром крізь скуйовджені пасма смоляного волосся на світ, що нестримно покидав її, й дихала тяжко, потім раптом стала кидатися з боку в бік, стала сильною, некерованою. Надія скидала свічки й підсвічники, з риком кидалась на чорних жінок-плакальниць. Марія ж забилася в куточок і молилась своїми простими, а тому й не чутними ні Богу, ні людям словами. Жінки намагались утихомирити, стримати Надію, хапали її, сковували обручами-руками її тіло. Але вона штовхалась ногами, билася в конвульсіях, плювалася слиною і дерла, дерла себе міцними пазурами. Потім очі її кольору міцної кави з коньяком, з переливами світла, вмить стали геть чорними, безпросвітними. Жінки почали молитись і кликати Ісуса Христа. Надія кричала, зараза агонізувала й біснувалася в її крові, заливала легені. Надія давилася своєю ж кров’ю, аж раптом притихла. Очі її стали величезні, і світло промайнуло в них — Надія дивилась на тління свічок у люстрі на стелі й хотіла щось сказати, але з кожним добутим звуком витікало все більше крові, заливало підборіддя. Жінки гладили її, намагалися заспокоїти, щоб вона нічого не говорила, але Надія хотіла — й по складах, корпускулами і хвилями, вона спромоглася вимовити: «Лю-бов мо-я». І застигла.

У вікно постукали. Поки жінки перевіряли, чи дихає ще Надія, Марія в ступорі, переминаючись із ноги на ногу, як пінгвін, маленький товстий пінгвін із широкою кісткою, тихцем пробралась до вікна й на автоматі прочинила його — за пруттям залізних ґрат стояв сумний чоловік і тримав у руках свою голову. Марія не дуже добре бачила його, вона скоріше дивилася кудись вдалину і з кожною секундою змінювалася, ставала такою, як ввижалася при світлі свічок Валєрі та в лещатах наркотичної лихоманки Сані. Її волося розпустилося й почорніло, очі запали, стали великими. Піднялися, наче хотіли злетіти й випурхнути в небо тривожними птахами, вилиці; запали щоки, передбачаючи нервове й коротке життя. Фігура витончилась, витяглись ноги. Марія стояла такою ж гарною, як і колись Надія, і такою ж печальною, як була вона. Якби Марія могла зупинити свій погляд, що дірявив даль, і перевести фокус на голову чоловіка, то побачила б, як той розкриває рота й промовляє якісь нечутні, але дуже важливі слова.

Плакальниці закрили Надії очі, розвели її заспазмовані руки, поклали її на ліжко й нарешті помітили чоловіка, що стояв у вікнищі й водив печальними очима по картині народженої смерті, тримаючи в руках свою голову. Жінки заголосили, відштовхнули від вікна й так не дуже притомну Марію та зачинили віконниці з прокльонами й молитвами водночас.

Гнат сидів на пеньку біля ставка і плакав у лівий рукав, а в правиці тримав пляшку з пивом, що пінилось і витікало.

— Ти ж казав, пережив... — Саня вмостився поряд на пеньочку й сьорбав своє. Пляшки з пивом Гнат колись був закопав, а тепер відрив у мокрій холодній землі.

— Так, пережив, — Гнат знав, що Надії, його коханої Надії, більше немає.

— Важко уявити, як би це виглядало, якби не пережив… — ні до кого сказав Саня.

Тим часом із-за кущів з’явився дивний силует, що обережно сунув у їхньому напрямку.

— Гля, як так, іде чоловік, а ніби без голови?

Саня відпив пива і став чекати на раціональне пояснення, що саме собою зараз вирине. Але виринуло Гнатове саме собою дещо інше:

— Так і без голови ж.

Саня схопився за ліхтаря й направив його, як ствол пістолета, туди, де мало би бути обличчя — але там зяяла тільки пустота на обгризеній шиї. Він спустився нижче, поблукав світлом ліхтаря по заляпаній кров’ю сорочці й нарешті вихопив променем голову, що кліпала очима й розкривала рота не то як риба, не то як напівглухі люди артикулюють за звичкою слова. Голову тримали руки, а не, як водиться, шия. Саня скрикнув і сховав ліхтаря — так, ніби не бачиш, то його й нема.

— Та ну, йобть, воно безобідне. Да, дружок? Був колись ти головний, Голова сільради, а тепер твої штани і башка із вати.

Гнат почав глумитись і сміятись, ніби й не було ніякої Надії, ніби й ніякої смерті не було. Ввімкнув свого ліхтаря, направив в очі голові. Голова своєю головою дивився вгору і все так само щось безупинно артикулював та скліпував, наче підморгував очима безпорадну морзе. Гнат підморгнув Санькові, як оскаженілий фокусник, після чого відставив руку, хижо усміхнувся й почав наливати пиво в рота голові. Голова намагалась не пити, намагалась стулити губи, кривилась, плакала, але не могла зупинити знущання над собою. А пиво витікало з голови прямо на землю.

— Класно, да? У нас усі шарахаються цього ідіота, хрестяться, попів звали, поки ті ще живі були. А я зразу просік, шо воно безобідне. Був нашим Головою сільради, сука така, — пий, чого ж не п’єш тепер?!

Гнат сміявся істерично, просто давився сміхом, а потім завив, викинув пляшку пива вбік і побрів, як поранений звір, до очеретів. Саня звів ліхтаря на голову й промимрив:

— А хулі ж із тобою сталося?

— Гнате! Гей, Гнате! Шо, правда, Голова вашої сільради?! — прокричав в очерети Саня.

— Зууу-уу-ууб даю, — крізь плач долітало від Гната.

— А чо’ без голови? — Саня тільки тепер зрозумів, як це звучить, які простори для фантазії.

— Чо’, чо’? Відрубало капотом його «Таврії» десь рік тому. Він у дерево в дупель п’яний вгатився.

Більше Гнат говорити не став, а замовк, захворів і зліг на сиру землю. Довелося Сані тягнути здорованя на собі всю дорогу додому, а Голова сільради плентався позаду. Коли Саня повертався до нього, бачив, як той своїм риб’ячим діалектом щось беззвучно промовляв. Саня навіть вирішив перевірити, чи Голова весь час губами артикулює, а чи тільки, як до нього повернутися? Так, Саньок ішов-ішов і раптом як розвернеться різко, шаркаючи пилюку туфлями, — а Голова вже тут як тут, стоїть, вирячивши очі, й губами шамкає, шкода, що Саня по губах так і не навчився читати. Так вони і йшли, Саня шаркав ногами, а потім різко розвертався, завалюючи Гната то на один, то на інший бік, наче вони удвох танцювали якесь неправильне й нікому не потрібне танго — й добре, що жодні живі очі не бачили цього танцю печалі, смерті та ідіотизму. Раптом десь здалеку прокричали: «Виходь, сеньйор Помідор!». Саня ще раз розвернувся переконатись достеменно, що Голова транслює свою німу волю постійно і що той монолог адресований не конкретно йому, Сані, а всім-всім-всім, узагалі всім, та Голови вже ніде не було.

Коли Саня заволік до хати важкого, розм’яклого Гната, перед ними постала безмежно печальна, як і безмежно красива Марія. Та сама Марія, що ввижалася Сані в наркотичній агонії. І він знову пожалкував, що не трахнув її ще вдень, — така йому тепер не дасть. Саня стояв на порозі, не відчуваючи більше незносної ваги Гнатового тіла й просто дивився в бездонні приречені очі Марії. Саня завжди знав, що у приреченості є щось магнетичне, — ще з того cамого разу, як зґвалтував свою однокласницю. Раптом з іншого боку хати щось захлюпало. Саня обернувся — там стояв мокрий з голови до п’ят, в зеленій твані солодко-блювотного запаху Валєра. Він тримав обріза в руках, з нього ще скрапувала вода. Саня й Валєра перезирнулися й не стали один в одного нічого питати — й так усе ясно.

Саня стягував дрова з лісу. Десь на сході, як водиться, світало, небо швидко набиралось градієнта насичено синього. Марія боялася, що вони не встигнуть. Вона геть постирала собі до крові руки, швидко перев’язуючи ворсистою жорсткою вервечкою балки, дошки, товсті сухі гілки, все, що могло горіти. «Так, всьо, хватить, і так ідея мені не дуже», — сказав Валєра й пішов у дім по Надію.

«Треба конче зараз, бо якщо не зараз, то вони прийдуть по тіло», — так, здається, казала Марія, припадаючи до Валєри, втискаючись у нього своїм гарним тонким станом і молячи про допомогу в тому, щоб спалити покійницю матінку тут і зараз. Пам’ятається, Валєра спитав: «Хто вони?» І почув у відповідь абстрактне: «Всі». На догоду новоспеченій красуні Валєра й Саня стали тягати дрова та дошки з усіх сусідніх місцин. І от сонце народжувалось десь на сході, а Марія випереджала його сходження видобуванням вогню. Язики полум’я обхопили в тугі міцні борцівські обійми ноги Надії, руки Надії, спалахнуло волосся, зайнявся невисокий постамент із дощок і дров. Полум’я їло Надію із задоволенням — нарешті потягнуло смаженим м’ясом, ворони здійнялися з дерев і розлетілися чорними вісниками в усі сторони світу. Щоправда, чорний дим своїм переривистим морзе виносив новини з дому швидше за чорних воронів, нечистих, нечесних, несправедливих.

Через огорожу раптом перестрибнув чорний кінь із червоними очима, бризкаючи спіненою слиною. Верхи сидів Федір, тримав однією рукою повіддя, другою цілився з рушниці, ледь не настромивши себе на приклад.

— Відійти, — наказав Федір.

— Ні! Ні! — кинулась на нього Марія. — Вона була хвора, її не можна! Її треба спалити!

Але Федір тримав на прицілі Марію і, здається, навіть не слухав її, в його очах вирізьблявся сказ. За воротами будинку Гната вже зібралися люди, все ті ж люди, що Валєра їх уже бачив не раз, що приймав від них хабарі, заяви, протоколи та інший дріб’язок, але тепер вони жадібно стояли під брамою й фактично виносили її своїм чимось усередині неприємним, неконтрольованим. І Валєра міг би побитися об заклад, що він хотів сказати: «Голодом, цим своїм голодом». «Вона теж, вона остання з тих, хто їв. Прошу тебе, Федоре, я знаю, я все розумію, але її не можна, прошу тебе». Марія підійшла під самого коня, взяла його за вудила й стала їх повільно відтягувати, забираючи керування у Федора. Саня й Валєра стояли та оцінювали ситуацію. Санькова рука й так лежала на пістолеті в кишені, а Валєра вже уявляв собі, як він перекидом кинеться на очах у Марії до обрізу, що полишений під стіною, як схопить його, кричатиме, бризкаючи слиною в кінематографічному рапіді й, ритмічно перезаряджаючи, вистріляє всі набої в гівнюка на коні. Але Федір опустив рушницю, повільно, безсило, не було в ньому ні страху, ні агресії, а тільки безсилля. Марія раптом змінилась, вона з ночі була якась не така, і сказала Федору: «Це боляче, це дуже боляче, але треба трішки, зовсім трішки потерпіти, до свята врожаю». Валєра не розчув, що там вона говорить, але нашорошився.

Марія повела Федорового коня за вудила до воріт. Там стояли спраглі люди з виряченими очима, серед них також спотворена, перекошена тою невіданою спрагою Валентина Павлана і всі її чоловіки. Й вже нічого людського не було в цих людях. Марія відчинила браму й стала промовляти. Її слова, як надія, повертали цим створінням людські риси. «Ми маємо бути вдячними за сьогоднішню ніч і сьогоднішній ранок, — сказала вона, — він приніс нам очищення і, нарешті, звільнення. Остання заражена сьогодні була віддана вогню. Раніше мій батько стежив за тим, щоб ви не наробили дурниць. Ця ноша виявилась заважкою для нього — це зламало його, ми зламали його, смерть його коханої зламала його. Але не тому зламали ми його, що винні в цьому. Немає нашої вини в тому, ні в кого тут немає жодної вини — всі ми чисті, всі ми заслуговуємо, щоб нас любили й пробачили. А батько мій підставив нам свої плечі велета, щоб у момент найтемнішої ночі, коли всі ми падали на дно безумства, зупинити нас, аби ми не розбились. І от його жертва не даремна, немає більше Надії, і з нею в вогонь пішов цей страшний рік і його прокляття. А тепер я хочу, щоб ми подивилися з вами в майбутнє, яке принесли із собою ці два чоловіки. Хтось має таки це сказати — нам пора готуватися до свята врожаю». І Марія розвернула всі чисті просвітлені погляди селян своєю рукою в бік Валєри й Сані. І хоч Саньок хотів зауважити, що показувати рукою негарно, але на словах «пора готуватися до свята врожаю» він мав би щось зрозуміти чи вирішити, але що, ніяк не міг второпати. Люди зааплодували міліціонерам, і навіть Федір просвітлішав. На задньому дворі сиротливо догорало багаття й обвуглена Надія в ньому.

День не обіцяв двом невиспаним міліціонерам, законним наглядачам порядку й сторожовим псам системи, нічого хорошого. Гнат, як його поклали до ліжка, де спала Надія, так він там і лежав, не рухаючись, не засинаючи, з розплющеними очима, лежав і тупився у стіну. Як оскаженіло прагла Надія бачити і вбирати в себе останнє світло цього світу, так само Гнат тепер нічого не хотів бачити, тож стіна була підходящим місцем для транслювання нічого. Потім прекрасна Марія стала прибирати дім, видала Сані й Валєрі по окрайцю черствого хліба — й от і все, що можна було з неї витягти. «Смерть матері», — сказав про себе Саня й подумав, що, в принципі, варто таки буде спробувати Марію трахнути, але не прямо зараз, треба дати часу відійти. Валєра потягнув героя-коханця до відділку зі словами, які Саня не любив найбільше: «Робота».

У відділку Саня оглядав стіл та батарею якихось подарунків і подачок від людей, що були звалені в кутку. З вікна він побачив чергу відвідувачів, яка, як на Валєрине око, аж ніяк не стала меншою, ніж минулого разу, а це рівно день назад. Валєра нервово рився в шафі, а потім заявив:

— Тут нічого нема!

Та Саня раптом спитав:

— А ти бачив, щоб тут у когось були харчі?

— А чого ти питаєш? — Валєра не розумів, де зв’язок.

— Нє, просто раптом прийшло в голову, — і знову втупився собі під ноги, рахуючи зазубринки на лінолеумі.

— Давай так, — запропонував Валєра, — ми зараз розправимося вдвох швиденько з людьми й підем іще завидна до одної вдови.

— Давай так і зробим — погодився Саня, — тільки як це нам допоможе уїбать звідси?

Валєра розповів Сані про вкрадений мотор і колеса — про вовчат, які, ймовірно, могли б украсти, але в чому особисто він сумнівається, або ж вони були не вовчатами. Ну й про вчорашній похід до вдови і про Фімку-ідіота. Натомість Саня розповів про Голову сільради без голови, й вони обидва зауважили, що хоч у селі ніяких автомобілів не помітили, та бодай одна якась «Таврія» точно мала б трапитись. Хлопці після прийому людей вирішили розділитись — Саня мав іти шукати «Таврію», а Валєра піти до вдови.

Саньок ішов селом і не помічав нічого дивного, окрім самого села — поодинокі хати утопали в зелені, всюди панувала природа, а люди начебто вм’ялися в неї, подрібнилися, стали зовсім неважливими і, що найгірше для Сані, непомітними. Зате сам Саня почувався як на долоні, його було звідусіль видно, і знову Саню переслідувало відчуття, що видно якимсь конкретним усім.

Саня ходив порожніми асфальтованими вулицями. «Для того щоб насмерть вмазатись у дерево, треба по чомусь їхати і їхати доволі швидко», — розмірковував він, включав метод дедукції, індукції, просто включав мозок. І мозок нашіптував Сані, що він слідопит. І як справжній слідопит, Саня подався в абсолютно неправильному напрямку. Дорога, повноцінна й, за мірками Безодні, навіть широка, на якій могли б роз’їхатись маленька машинка типу «Жигулі» й бричка типу з конем і візничим, що далі стелилась перед Саньком, то більше всихалась. Вона ставала маленькою скромною стежкою — під піщаним порохом не ховались людські сліди, тут давно ніхто не ходив. Врешті-решт струмочок дороги різко завернув між двох огорож, лишаючи місце тільки для тих самих верблюдів, що шастають крізь вушко голки в царство Боже туди-сюди, і для дітей семи-п’ятнадцяти років. Саня уявляв собі худих замурзаних шовковицею дівчат з характерною золотавою засмагою, з довгим нечесаним волосям, з гілляччям і листям у ньому, в коротких сарафанах — вони пробігають повз Саню, різко завертають по стежині, подоли їхніх сарафанів злітають, оголюючи прямі худі ноги, білі трусики з полуничками й вишеньками; витягуючись навшпиньки, дівчата втягують свої пласкі животи й груди до хребта і з дзвінким сміхом прослизають поміж двох огорож до царства Божого, й біжать, біжать туди, в обійми призахідного сонця. Саньок хоч би й згрупувався, хоч би що він в себе не втягнув, не пролізе він по стежці в обійми призахідного сонця і Божих ангелів з довгим нечесаним волоссям. Та поки Саня мріяв про дівчат мозок постукався зсередини до загалом бо даремної трати стовбурових клітин — кори Санькового головного мозку. «Хто?» — Саня бешкетник та пустун. «Кінь в пальто», — мозок усе ж таки волів би дотримуватися протоколу внутрішньої комунікації й не виносити її поза межі безумовних рефлексів. «Чо’?» — ніколи не знав, коли спинитись, Саня. «Хуй через плєчо! Ти, блядь, оглох? Глянь, шо там за огорожею!» — мозок знав, що ліпше прямо й доступно звертатися до свого господаря, бо гра у «Я чую голоси» та «Ісусе, це ти? Я люблю тебе!» може тривати із Саньком безконечно. Він був чистий від наркотиків от уже кілька днів, але свідомість пам’ятала й дублювала якщо не кайф, то принаймні стан наркотичного мислення.

Саня плюнув на кровну образу від своїх же органів — зрештою, це він робив регулярно — й підстрибнув, вхопившись руками за огорожу. Підтягувати себе довелося кволим біцепсом, атрофованим трапецієподібним м’язом, підборіддям і шарканням туфлями по огорожі. Ззаду могло здатися, шо Саня пливе, тільки пливе він огорожею вгору. Саня таки затягнув себе на верхівку й миттю звалився з неї в дрімучу, стару вогняну кропиву. Він хотів був закричати, бо пекло йому все — обличчя, вуха, ніс, у носі, навіть крізь форму й шкарпетки пекло. Та він вчасно зауважив якийсь рух. На тому кінці двору нишпорили вовчата. Саня чув про них і не вірив у їхнє існування, звісно. Він думав, Єгорка з посіпаками просто обпоїли Валєру чимось і впаяли йому цю ідею методом якогось хитроскладеного гіпнозу. Та зараз Саня бачив, як звисали хвости, як стирчали гострі довгі вуха, як зблискувала в променях надвечірнього сонця вовча шкура, і навіть те, що серед вовчат був один побільший, схожий на підлітка. І тому Саня не закричав. Хоча йому було поганенько видно через кропиву, та все ж не вірилося, що вовки могли раптом піднятися всією зграєю на задні лапи й, відхиливши дошку в огорожі, протиснутись у дірку і зникнути. Саня ще трохи полежав. Коли ж переконався, що те, що він бачив, таки зникло, то пішов, як справжній слідопит, уперед.

Відхилив дошку, і йому відкрився крутий ґрунтовий спуск — куди той вів, видно не було. Тож Саня зціпив зуби, а кулаки стискати не став — шкіра йому страшенно пекла, пожалена кропивою. Зрештою, він кричати теж не став, просто стрімко понісся вниз — обабіч спуску, виритого водостоку, велетенські корчі дерев розпускали свої пагіння, як руки, тягнучись до пожаленого Санькового обличчя. Гілки шматували його, лишаючи криваві рани на щоках, зліва навіть смикнуло нижню губу, й вона розідраним клаптиком неохайно звисала в куточку рота.

Внизу спуску нарешті була дорога, широка дорога. За криками й дитячим сміхом Саня зрозумів, що йти наліво. Це був якийсь внутрішньо прихований край села, оаза, Порожня Земля чи проста пасторальна Шамбала. Порожня дорога виводила на Т-подібну розвилку, на якій росло дерево. Біля дерева стояла «Таврія», а за ним видніло озеро. Сідало сонце, червоними язиками воно вилизувало неспокійне плесо води, наче вичесувало ці бентежні, ці бунтівні брижі.

Вовчата тепер однозначно були схожі на мішанину дітей та вовків. Коли Саня до них підійшов, волочачи задню ногу в розідраній штанині, — він добряче забився, коли звалився, як мішок з картоплею, з огорожі, — розпухлий, весь у червоних плямах, як лишаях, з розідраною губою й набряклими сльозистими очима, до яких набилися згубні мошки, то вовчата, котрі дрібніші, закричали людським криком. Малі кинулись ховатися за старшими. Своїми запиленими, заліпленими мошкарою, зраненими очима Саньок все ж явно бачив, що перед ним на «Таврії» гарцюють діти у вовчих шкурах.

«Е! Е! Стійте! Ви куди? Ви хто?» — зранений Саня простягнув у напрямку дітей руку. Але раптом старший хлопчик-вовк схопив палицю й почав нею відганяти Саню геть. Саньок, що вже ледь на ногах тримався, закривався від палиці й підвивав. Раптом хлопець перестав метляти палицею й зосередився на Саньковому обличчі. Саня ж пролупив свої сліпаки й зирив на вовчого ватажка. На задньому плані вовчата поменше дістали ще одного вовчика з машини й розчинилися з ним у бур’янах. Саня різко рушив у той бік, куди зникли вовчата, але підліток стрибнув блискавично швидко на нього, вгризся в шию й, судячи з пущеної крові та криків, відгриз Сані піввуха. Саня однією рукою намагався скинути із себе напрочуд сильного підлітка, а другою дістатися кишені, до пістолета.

Вовчата Ву, М’яв та Ґрізлі, всі хлопчики років семи-восьми, бігли позаду, прикриваючи тили. Їхні ніжки швидко перебирали по землі, на голих животах жовтіли каракулі, намальовані хною, що в них віддалено вгадувалися сонце, вода, можливо, кит — навіть сам Ву був не певний, що він намалював собі на пузі.

Свят, хлопчак років десяти, тягнув на собі на рік молодшу свою поранену вогнестрілом сестричку Сливу. Перед ними біг прудконогий, швидкий, як вітер, веселий, як вітер, Койот. Койот виглядав не набагато молодшим від Іллі, їхнього ватажка, але на порядок меншим та худішим. Койот ріс, і всі його життєві сили йшли в сухожилки — жилавішого хлопчика треба було ще пошукати. Й от діти неслись, покинувши на поки свою «Таврію», яку оснастили двигуном, замінили спущене колесо — вони планували нею назавжди полишити ці місця і знайти собі справжній ліс. А за їхніми спинами взяв і пролунав постріл. Слива здригнулась, міцніше притислась до Свята — через кілька секунд він відчув тепло рідини, що подразнювала шкіру на його плечі. «Це все через мене, через мене», — плакала Слива. Свят відповів лагідно, як і годиться старшому братові: «Ти тут ні до чого». А от Койот, який тепер автоматично ставав головним, вишкірився й закричав: «Всі роти позатикали й валим до вдови — так швидко, як тільки можна. З хованками покінчено! Правила тилів відміняються». Ву, М’яв та Ґрізлі по цих словах кинулись бігти щосили. Свят зачаїв злобу й образу, але до часу просто стис зуби, підкинув легкі, поки ще хлопчачі, стегна Сливи вище по своєму корпусу й побіг з усіх сил, що в нього лишилися.

Валєра йшов до будинку вдови, дуже збентежений тим фактом, що хтось забрав усі ті заяви й скарги. Більше того, судячи з усього, жодне прохання, скарга чи заява вже майже протягом року ніким не розглядалися, тобто вже рік, як тут не водилося міліціонерів. Звісно, сам Валєра, був би зараз справний автобус чи інша машина, теж тут не лишився б. У нього визрів план відшукати тих клятих вовчат, перебити їх і забрати в них назад двигуна й колеса і чкурнути в містечко, де вже зачекалися на двох міліціонерів з центру. Він би й сам поїхав, без Санька, в якого, зважаючи, що той почав нести про «Голову сільради без голови», і в самого з головою було не все так райдужно. Справді, краще б Саню лишити тут, бо й так було не зрозуміло, навіщо керівництво дало в компаньйони Валєрі, зразковому кровопивцеві, молокососа-наркомана, розбещеного татовими грошима й положенням. Усе це виглядало підозріло від самого початку. Але, в кожнім разі, можна буде на зворотному шляху завезти сюди рекрутів і тут потренувати їх на людях — перебити руки-ноги Єгорці та його посіпакам, спалити дім, а разом із ним, тобто в ньому, й Федора, а Марію зґвалтувати, й не раз, і не по одному.

Раптом Валєра побачив, як зграйка вовко-дітей піднялась повз частокіл до будинку вдови й зникли за дверима. І Валєра відчув, як горить під його руками кермо автобуса, як пульсує в них же перелякане серце в горлі Марії.

Вдова відкрила двері, та Іллі не було. Вона впустила дітей у дім, вони здавались не такими, як завжди, якимись дезорганізованими, стривоженими.

— Допоможи Сливі, прошу тебе! — закричав Свят.

— Клади сюди, — вдова прибрала зі столу пацючачі тушки, що збиралась із них робити на вечір суп собі й Фімці-ідіоту.

Свят поклав на стіл ледь притомну Сливу — з-під вовчої шкури стирчало золотисте волося. Зуби вовка, його пащека, що міцно тримались на Сливиній голові шоломом і шапкою водночас, ідеально поєднувалися з ангельським золотим обличчям дівчини. Вдова помітила, що у Сливи вже почали формуватися груди — й хоч вона так само, як і хлопчаки, бігала в самих трусах, але набряклі горбики й розбухлі соски вже мали хвилювати Свята і Койота, та й її Іллю, напевно, теж.

Рана була важкою, куля влучила ззаду в стегно, і хоч кістки не зачепила, але й не вийшла. Вдова промила й продезинфікувала рану, сказала:

— Їй до лікарні треба.

— Ні, зроби ти, — Койот ніколи не був ані дипломатом, ані хорошою людиною.

— А де мій Ілля? Де мій хлопчик? — вдова почала нервувати.

— Вовки з’їли, — раптом озвався Фімка-ідіот з куточка.

— Тіпун тобі на язик, чума! — але вдова знала, те, що городить Фімка, він підслухав у Бога.

— Його підстрелили ці менти, коли ми тікали від них. Вони знайшли нашу «Таврію». Тепер треба тікати своїм ходом. — сказав без поблажок Койот.

Вдова, як стояла, так і пішла в куточок і сіла сидіти. Не могла вона цього зрозуміти — ну як так, що все пережили, що й під міліціонерами та їхніми звірськими порядками вижили, що й ґвалтували їх, і били, й майно забирали, і вино їхнє пили, й напасть страшну на полях пережили, і людей їли, й одне одного вбивали, й Гєну її з’їли, а Іллюші її тепер і нема. От усе це нащо було? Кому воно треба було, якщо нема тепер сина її, як і чоловіка її? Нащо вона все це пережила й ні разу не вбилась, не встрелилась і не повісилась, — коли нема, нема її Іллюші тепер ніде. Ні в полях заражених, ні в лісах далеких, ні у водах глибоких, ні в небі високо, ні в вогні, де гаряче, — ніде-ніде, ніколи-ніколи вже не побачить вона його. І от сидить вдова, а в голові пульсує «НІ-КО-ЛИ». «Коли я побачу Іллюшу ще раз?» — А відповідь одна: «Ніколи».

— Усе, нам треба йти, — скомандував Койот.

— Слива?— Свят тримав дівчинку за руку, що потроху холола.

— Та здохла вона вже, чи здохне по дорозі. Їй казали — бігай зиґзаґами, їй казали — тренуйся і бігай швидше, ми їй все це казали. Не дівчинка вона тепер, а вовк. А хороший вовк — живий вовк! — Койот визвірився й ошкірився, шерсть на ньому стала дибки, хвіст піднявся трубою, вуха гостро стирчали, зблиснули дві пари очей — зелені Койотові й чорні вовчі.

— Не смій так казати! Ти не головний, — Свят огризався, але відчував, що програє, якщо вони зараз зчепляться в сутичці.

— А от якраз і головний. Ми йдемо. Ву, М’яв, Ґрізлі, на вихід!

Малеча натягла на обличчя вовчі пащеки, дивлячись на світ крізь продірявлені очі колишніх потужних тварюк. Трійця підтюпцем побігла до дверей, подалі від напруженої атмосфери. Койот і Свят стояли навпроти й давали один одному зрозуміти, що жоден із них не відступить. Слива промарудила у своїй перехідній реальності: «Вууу...» Та не встиг Ву озирнутися в усій повноті усвідомлення своєї зради, як двері відчинились і до дому заскочив Валєра з рушницею.

— Куди зібралися, сучата?! — закричав він.

Ву стрибнув на Валєру, але той його миттю пристрелив. Маленьке тільце віднесло розривом углиб дому, якраз під ноги вдові. Вона подивилась дивним таким поглядом на малюка Ву — на животі в нього було коряво намальовано хною, яку діти вкрали в неї, сонце, таке криве сонце, не кругле, а еліпсоїдне, а в його центрі розросталася чорна дірка з венозної крові, чорної, як і все на цьому світі. «Іллюшенька?» — просвітлівши, наче вбите сонце на животі Ву осяяло її, вимовила щаслива вдова. «Сонце моє, а я була подумала, гріх яке страшне подумала. Ну нічого, ти на ручки до мене йди, а коли тато прийде, то сядемо їсти», — вдова присіла біля тіла хлопчика, потім взяла його на руки, всілась назад на табурет і стала малого вколисувати.

М’яв та Ґрізлі відразу вчепилися з обох боків у Валєру. Ґрізлі вгризся у вухо і рвав його з усіх сил. Койот кинувся відбирати у Валєри рушницю. А Свят, що стояв напохваті, віднайшов очима ножа і, схопивши його, кинувся на міліціонера. Валєра відштовхнув Койота ногою в груди й аперкотом прикладом відбив підборіддя. Однією рукою скинув у куток М’ява, так що малий вдарився головою й знепритомнів. Тут же вистрелив у груди Святу, що той лишень встиг у біцепс Валєрі глибоко ввігнати ножа. Ґрізлі ж Валєра вгатив у стіну, ще й придавив своїм тілом згори. В кутку сидів Фімка-ідіот і плакав: «Не нада дітей, не нада, вони ж квіти, квіти-діти, не нада дітей...» Потім Фімка кинувся до Валєри в ноги й став його благати: «Не треба, сеньйор Помідор, не треба...» Але Валєра пнув ногою Фімку-ідіота так, що той перевернувся через себе разок, а потім другий. Мент підняв за ногу непритомного Ґрізлі й потряс — вовча шкура не спадала, зате з нього висипались пожована жуйка, фантик і якісь сплетені гілочки. Тоді Валєра взяв і потягнув хвоста на себе — збирався зняти шкуру, як плаща. Але шкура не давалась. А на третій раз сильного смикання Ґрізлі завив і прийшов до тями — він почав одразу ж вириватися, дертися, битися й кусатись. Валєра кулаком вирубав малого ще раз. Потім сів, поклав вовченя собі на руки животом униз і став роздивлятися, як воно все у них пришито. На своє здивування, він не знайшов ніяких швів чи стиків. Ніж стирчав у нього з біцепса, розумніше було поки що його не витягувати. Й тоді Валєра пригадав свою любов до тортур і знущань та почав здирати шкуру з Ґрізлі. Ґрізлі завищав, нелюдський звіриний крик рознісся селом. Сонце висіло низько над горизонтом, у будь-який момент готове провалитись у пекло.

На руках у Валєри лежав хлопчик років семи й сіпався в конвульсіях, починаючи від копчика й закінчуючи маківкою, на ньому не було шкіри — криваве місиво — волокна м’язів сочилися червоним, кров текла, хвилюючи Валєрину уяву, — як, як таке можливо? Під ногами валялась вовча шкура. У двері ввалився Єгорка з посіпаками. Їм видовище сподобалось.

«Як? Як це можливо?» — питав уже в Єгорки Валєра, показуючи скривавлені руки. «Камандір, не думай, зато тепер ми точно тобі знайдемо і колеса, і двигун». Останні слова пішли в акомпонементі утробного звіриного рику — посіпаки спершу здерли вовчу шкуру з малого М’ява, потім з напівживої Сливи, а Койот ще й досі тримав оборону в закутку дому.

Саня так і не зрозумів, як і коли втік підліток-вовк, але сонце сідало й треба було вертатись до Валєри. Саня підбігав, шкутильгаючи на одну ногу, — цілком імовірно, він вивихнув собі стегновий чи тазовий суглоб. Він вибіг на дорогу, яка вела назад до Безодні, — йому здавалося, він весь день рухається по колу, й от-от надходить час завершити це коло, обвести навколо себе захисну геометричну фігуру й закричати з усіх сил: «Я в доміку!»

З лівого боку все ще стояли дивні й дикі поля кукурудзи. Ні пташок, ні комашок, нікого там не літало, тільки якась фіолетового кольору рідина виштовхувалася зі старих задерев’янілих качанів. Назустріч Сані по дорозі йшла Марія. Вона була в легкому сарафані, тонконога, з ледь оформленими, але вже налитими грудьми. А в чорній тонкій дірочці між ледь розтулених блідо-рожевих ніжних губ — обіцянка любові. Чорні й гострі Маріїні очі дивились на Саню грайливо, як і стегна похитувались грайливо. І хоч Саня зараз був більше схожий на потворного зомбі з обгризеним вухом, але якщо зважити, якою була вона, і такий Саня зійде — візьме її в цих полях і трахне, як красуню чудовисько.

— Куди ти йдеш, Маріє? — спитав Саня дівчину, коли вони порівнялись.

Марія сором’язливо звернула з дороги, ступивши крок у кукурудзяні стебла, й опустила голову.

— Просто йду, а що? — усміхалась собі під ноги Марія й накручувала на пальчик волосся.

— Нічо, — усміхався й собі Саня.

А коли вони зайшли достатньо далеко вглиб кукурудзи, він зупинив її, розвернув до себе лицем. Марія опустила голову. Він ніколи не торкався таких красивих жінок з їхнього дозволу й зовсім без примусу. Саня зняв із неї сукню, стягнув її донизу — Марія переступила через тенета одягу й стала зовсім гола. Вона підняла очі на Саню — швидко, блискавично, наче з її вій піднімався в повітря чарівний порошок, амфетамін, МДМА, мескалін, аяуяска і все це одразу. Саня опустився на коліна й почав цілувати проміжжя Марії, спершу обережно, трошки, потім розставив крила-губи і впився в серцевину квітки, в її зім’яті пелюстки. Марія стогнала. Саня засунув у неї два пальці, що задрижали в Марії всередині, подразнюючи стінки піхви. Він хотів вставити Марії, вставити по самі не можу, але чомусь і сам не міг. У нього не вставав. Зіниці розширювались, Саньок відчував, що його знобить. Аби зовсім не осоромитись, він відламав зі стебловиння величенького качана, оголив його і ввів у Марію. Дівчина закричала щосили, її зводило, а Саня безупинно й швидко вводив і виводив качана; вся Санькова рука була чи то у виділеннях із качана, чи то в Маріїних виділеннях та в її крові — в будь-якому разі, біло-фіолетова в’язка субстанція сочилася з них обох. Марія задоволено застогнала й відкинулась на землю, в обійми пожухлого бур’яну й лапатого кукурудзяного листя.

Дівчина лежала з заплющенними очима, важко дихала, була вдоволена й сита. Саня сидів поряд і не розумів, чому з ним так, чому його член не працює? Раптом Марія завила. З її проміжжя потекла темно-фіолетова, місцями чорна, різкого запаху риби жижа. Марія піднялась, почала хапати Саню за руку, кричати: «Допоможи! Допоможи!» Але Саня й так уже був ситий усім цим по горло, він вирвався з Маріїних рук і побіг, побіг так швидко, як тільки міг. Позаду все віддалялися крики, попереду — все сідало сонце.

По дорозі, вже в синяві ночі, Саня знову побачив Голову без голови, яка, як і раніше, артикулювала щось ротом.

— Що?! — раптом випалив знервований Саня. — Кажи по складах!

І Голова став напроти міліціонера й почав повільно й чітко чеканити беззвучні слова. Саня стояв і вдивлялвся в рот Голови, як у провалля. Спершу він кривився, наче не міг зрозуміти, на якому діалекті з ним розмовляють, але потім Санькові зіниці розширились, рот розкрився, одне око засіпалось. І Саня закричав — не щось конкретне, а просто закричав тим криком, що він, як вогонь, відлякує диких тварин уночі. Потім штурхонув Голову в груди й рішуче пошкутильгав до Безодні.

На площі перед сільрадою палили багаття. Валєра стояв серед інших із забинтованою рукою вище ліктя й командував — зрештою, він тут головний. Селяни метушилися, ладнали казани, шампури, сьогодні мало б бути свято, свято, яке вони відсвяткують, а Валєра завтра ж поїде геть. Вовчат більше нема, де його двигун і шини, Єгорка знає — Валєра був щасливий, поважний та молодець. Згори до нього спускався не такий уже й молодець, не зовсім то й щасливий і взагалі пригнічений, як і понівечений, Саня. Він шкутильгав, тягнув за собою ногу, лице його хоч і не було вже таким червоним, але й досі добряче набрякле, на шиї патьоками загускла кров.

— Я знаю, де «Таврія», — сказав Саня на вухо Валєрі у світлі вогняних язиків, — збирайся, треба непомітно зникнути.

— Та ну, здрасті, сьогодні нарешті нормально поїмо, це ж те саме свято врожаю, чого ти? Посвяткуємо, когось відпиздим, трахнем і завтра, щасливі й ситі, поїдем, — Валєра був спокійний і радий, тому тут таки й додав: — Люди люблять нас, не знаю, за що, але люблять нас.

Саня відчував, щось тут не так, щось дуже не так. І раптом вийшла Марія в білій сукні до п’ят — серед чорно-червоного світу її свіжість, як світлість і святість, прорізались больовими ефектами в очах, що дивились на неї. І в Сані справді застробило й заболіло в зіницях і перед очима проплили висохлі губи Голови, що безупинно повторювали йому Сані щось таке, про що він і так уже знав.

— Кажу тобі, нада валить, — пробубонів він іще раз Валєрі.

Єгорка й посіпаки винесли дітей з обідраними спинами, настромленими на гриль, для них вже жевріло вугілля.

І тут Валєра зрозумів, що валити таки треба й дуже швидко.

— Де «Таврія»? — зашипів він, спускаючи із запобіжника рушницю.

— Треба туди, на гору прориватись. По дорозі, що ми прийшли, й наліво, вниз, — Саня дістав свого пістолета, й хлопці втислись один одному в спини, цілячись у селян, котрі щільно їх обступали.

— Це прекрасний початок для нас усіх, — почала Марія: — Ми винищили всіх шкідників, і ми зможемо нарешті відсвяткувати день урожаю, щоб чекати на такий самий день наступного року. Народжувати дітей, любити їх та їсти їх. Ми вже відправили, як і минулого разу, запит у центр, що ми чекаємо на нового дільничого. А завдяки вам нам вдалося не завершити цей рік голодними. Мій батько передасть вам привіт, але трохи згодом. А зараз я прошу доєднатися вас до столу.

Марія закінчила свою промову без особливого пафосу й кинулась їсти підсмажених вовчат. Єгорка, посіпаки й частина селян побігли на Валєру й Саню. Міліціонери почали відстрілюватись, поклавши кількох селян та одного посіпаку. Вони розосередились і кинулись бігти на прорив. Саню спіймали першим. Валєра відштовхнув когось прикладом — розбив чиєсь усміхнене, із жадібно розкритим ротом, обличчя; іншому засунув дуло в рота й вистрелив — десь внизу, під ногами, розірвалась голова й звідти потекла кров.

Валєра вирвався до дороги. Він чув, як кричав Саньок, і за самими криками міг домалювати картину того, як Саню з’їдають живцем напівдохлі божевільні селяни.

Валєра кинувся крізь кукурудзу, потім через чиєсь обійстя, зрештою, його сліди втратили, за ним більше ніхто не гнався. В рушниці лишився один набій. Валєра відновлював у пам’яті сказане Саньком. Йому не було шкода Сані, нарваний мажор, рано чи пізно, все одно догрався б. І тут Валєра побачив озеро й Т-подібне перехрестя, дерево й «Таврію». Він підкрався, присів біля автомобіля, але там, на озері, рискали посіпаки з ліхтарями й шукали його. Тож Валєра вирішив забратись до машини й трошки перечекати, а там завести її і чкурнути геть.

Він підібрався до дверей «Таврії», але раптом до нього підліз Фімка-ідіот і, такий собі, каже:

— Знаєш анєкдота?

Валєра від несподіванки здригнувся:

— Фімка, а давай ти мені потім анєкдота розкажеш, га? Давай ми з тобою в хованки пограєм? Ти йди, ховайся, куди хочеш, а я в машину сховаюсь. Давай?

І Валєра став потихеньку прочиняти двері. Але Фімка всміхався й захитав заперечно головою:

— Нє, нє, ти неправильно сказав, ти стратив. Рік тому, коли менти розбушувались, вони селян перестріляли й Надію зґвалтували. Боже, шо вони творили, а всі терпіли. Гріх терпіти, Валєрчик, гріх великий. Нам за цей гріх ось ця зараза на поля і впала. Та й люди з’їли ментів тих, роздерли їх. Надія одна з перших кинулась... М’ясо те в зубах застрягає, а всюди — крові, крові... Так ті, шо заражених поїли, злягли і вмирали. Довго. І наша Надія померла. Жуть, жуть! А Фімка людей не їсть, Фімка їсть дурман цей і скоро сам здохне. В мене в животі вже самий слиз фіолетовий, я, як пташка, рідким какаю — поїв, а воно відразу й випадає. Больно тільки какать. Хороша ти людина, но какать больно. А тепер я піду й сховаюсь.

Валєра посміхнувся й відправив Фімку-ідіота дружнім жестом, поплескуванням по колінцю, ховатись деінде. Фімка відійшов метрів на п’ятнадцять, затулив очі руками, порахував до десяти, розплющив очі — Валєра все ще тільки пробирався у двері «Таврії», а Фімка як закричить:

— Ану виходь, сеньйор Помідор!»

Валєра, звісно, що вистрелив і вбив ідіота та швиденько заліз до машини, але у вікнах тут таки замиготіли усміхнені лиця посіпак.

— Вихаді, камандір, — либився Єгорка.

Ніч ішла п’янка, запаморочлива, пахла нічними квітами, солодким запахом сексу. Люди їли досхочу, їли сире й смажене і запивали зараженою водою, як вином. Атмосфера доброти й радості розлилася по селу. Десь далеко, у своїй хаті, відмирав Гнат, на іншому кінці села щаслива вдова цілувала на ніч задубілого зовсім Ву й називала його ласкаво й ніжно «своїм Іллюшею».

Неподалік попелища багаття, на майдані, стояв печальний Голова сільради, тримаючи в руках свою власну голову, й голова та безупинно говорила, говорила, говорила і плакала. Але ніхто не чув її слів, як і не бачив її сліз.