Блукаюча у часі

І Приїзд

Я не живу. Я існую. Кожен день, кожний час, кожну хвилину. Таких як я — багато, нас тисячі, і хоч в цьому я не одиначка. Краплини дощу одна по одній повільно лягали на скло. Ми їхали у машині зі швидкістю десь 80 км у годину і це дратувало неймовірно, хоча в чомусь був і позитив — повільність відтягувала момент мого ув’язнення. На фоні густих хмар на небі та дощу, гудів голос мого дядьки. Чоловік він нестерпний, замість крові отрута, жовч у ньому самому.

— Досить з мене цього лайна! Якщо ти мене осоромиш — начувайся.

— Хто б казав. — Процідила я.

— Що? Що ти сказала?

— Ти чув… — Вже пошепки. Щока все ще горіла від недавнього ляпаса.

Мене знудило. Водій вивів машину у бік лісосмуги. Стоячи на колінах, я спробувала пригадати, що було на сніданок. Дядько залишився коло машини, підкурив цигарку і приклав мобільний до вуха: в такому положенні я заставала його завжди. Водій розкрив над ним парасольку і відчуженим поглядом дивився у бік. Мене знов знудило. Нікому не було до мене діло. Я відчувала себе лайном під холодним літнім дощем.

У зеленій мокрій траві блукала мурашка, краплі загороджували їй хід, вона тикалася то в один, то в інший бік. Мені стало її шкода і я піднесла руку над нею, спробувала захистити. Зрозуміла, що і на мене більше не крапає дощ, підняла голову доверху — парасолька, наді мною стояв водій.

— Як ти?

— Все гаразд.

— Треба їхати. — Він головою кивнув у бік машини і його голос став сухим, — нервує. — Я зрозуміла, що він казав про дядька.

— До біса його. — Скло в машині опустилося. Лице дядьки перекошувало від невдоволення. Скло піднялось знов. Такий його погляд я знала давно: тоді на кладовищі я стояла під дощем, також літнім. Ховали мого діда, мого єдиного друга і вихователя. Коли всі вже розійшлися я стала на коліна коло могили, як він міг не забрати мене із собою! Прийшов його час, я розуміла це, але я залишалася зовсім сама. Знов. Я тихенько плакала, почула клаксон. Це дядько сповіщав, що вже час їхати, він також сидів у машині і виказував поглядом свої невдоволенні почуття. Помер його батько, але жоден м’яз не здригнувся на його обличчі. Воно було кам’яне, і в очах були знаки доларів, які він наслідував. Такі вони — люди великого бізнесу. Ми поїхали далі. Дорога займала вже близько п’яти годин. Шлунок нив.

— Тільки, будь ласка, не треба вистав, — знов починається лекція на тему чого я повинна і не повинна робити, — ти — погана акторка. І за ці три роки ти повинна вже знати, що на мене не діють сльози, хлюпи і таке інше.

— Мене просто знудило.

— А як же. Ти знов палила те? — Підте розумілась цигарка, начинена однозначно не тютюном.

— Ти знаєш що ні. — Він кинув на мене погляд, — ну — ну. — Я чудово розуміла, про що він натякає: на майці красувався малюнок марихуани.

— Ну — ну. — Відповіла я. Нарешті ми приїхали.

— Я тебе дуже прошу, будь чемною. Це дуже серйозний заклад, я приклав багато зусиль і ГРОШЕЙ, щоб тебе сюди влаштувати. — На слові грошей дядько зробив великий акцент. Який же він все — таки примітивний. Проте, йому кортіло позбавитися мене, хоча б на декілька років. І він із радістю влаштував мене в університет ім. Дмитра Скоропатського. Один із самих старовинних і шанованих закладів. Він вів свою історію аж із 13 ст.

Університет ім. Д. Скоропатського розташовувався на скелястому острові, який обрамляло морем. Це була старезна будівля колишнього абатства. Сам острів ніби плавав посеред моря. До найближчого міста було близько 50 км. Дорога-артерія з’єднувала острів із містом лише єдиним мостом на Сході. Проте під час відливів, вода щезала і без того сірий пейзаж обрамляло болото. Однак була й одна особливість. На Заході острів закінчувався різким скелястим обривом, який падав в сагу, оповите вічно-густим туманом. Це була моторошна сторона замка і мала багато містичних легенд. Острів мав кріпосні стіни, і єдину вузьку вулицю, на якій не можна було проїхати автомобілем. Жителі міста пересувалися пішки або ж возом (!). В яку глухомань я потрапила! Ця єдина вуличка мала доволі дивну назву Великий Шлях. ЇЇ обрамляли старовинні будинки, сувенірні крамниці, магазини та туристичні готелі. Возом ми дісталися до підніжжя скелі. Посеред жилих будинків стояла стара церква. Навколо неї розсипалося кладовище. Нас зустрів чоловік. Він мав на вигляд років 30–35. Відрекомендувався, як Вітольд. Хоча він і був привабливим, але мене злякала сила його харизми. Знаєте, така вибиває з-під ніг землю. Я дуже зніяковіла. Вітольд провів нас сходинами вгору уздовж укріплень до головної будівлі університету, яка знаходилася на вершині скелі. Колись, це був монастир. Зовнішньо його лише реставрували, нічого не міняли на сучасну манеру. На порозі головного входу стояли дві жінки. Одна дуже висока і худа, здавалося, що вона ось — ось розтане, волосся туго зібране на потилиці, така собі взірцева німкеня з Октобрфесту, щоправда, минулого сторіччя. Друга маленького росту і товста, але це не допомогло здаватися їй доброю. Привітавшись, ми зайшли. Худу жінку звали пані Грільда, вона директорка цієї «в’язниці», друга, пані Шовтенко — вихователька. Ми зайшли до кабінету, у мене з'явилося відчуття дискомфорту. Дорослі довго говорили, про речі, які мене зовсім не цікавили, я навіть не намагалася їх зрозуміти. Перед від’їздом дядько сказав, щоб я не осоромила ім’я мого діда і світлу його пам'ять. Згодом я дізналася, що саме за кошти мого діда була реставрована бібліотека університету, і велика частина книжок після його смерті була відправлена сюди. Як мало знала я про свого старого!

Житлові корпуси були строго розмежовані між хлопцями та дівчатами, що дуже мене засмутило. Виявляється, тут дотримувалися ще й комендантського часу, окрім як у вихідні дні. Я багато що не знала ще про цей заклад, але можна його описати так: в’язниця розмежованого типу та суворого режиму. Це не підходило для мене. Жах. Окрім цього, це місто ставало островом лише два рази в рік. Стається так через те, що море в останній час відійшло — зараз більшу частину часу замок оточений болотом. Проте під час осіннього та весняного рівнодення, у період сильних приливів знов стає островом. Всього за один день рівень води підіймається на 10 метрів. Натяк зрозуміло — втекти не вдасться. Або потонеш, або захлинешся болотними масами. На Королівських воротах — єдиному вході та виході із цього божевілля стоїть пропускний пункт із охороною. Здається в мене зносить дах.

Кімната, в яку мене заселили, була світлою і великою, щоправда, спартанського типу: зліва стояли два ліжка поряд з якими розташовувалися приліжкові тумби; коло великого вікна на всю стіну стояв письмовий стіл на двох. На протилежній стороні, о, це спасіння для мене — туалетний столик. Гарний, з червоного дерева, з оздобленням 18 сторіччя, візерунки по краю у формі квіточок лілії й листя. М’якенький стілець, а яка окантовка у дзеркала! Щоправда, дзеркало занадто велике, і ці рожеві покривала з блідо — рожевими фіранками, ніяк не вписувалося в моє уявлення про ідеальну кімнату. В кутку, за дверима, стояв невеликий холодильник, круглий стіл і два стільці. І, о, щастя! Тут була окрема ванна кімната. Брякнувшись на ліжко, я подумала, що тут і не так вже й погано. Хто ж, цікаво, буде моєю сусідкою? От як би там щось наплутали зі списками і до кімнати зайшов високий смугастий парубок і запросив мене на коктейль… Але замість нього в кімнату буквально увірвалася пані Шовтенко. Ні, спочатку ввалився її живіт, груди, а потім вона сама. Матір Божа, не можна ж бути настільки товстою!

— Встати! — Грім серед ясного неба. Від несподіванки я схопилася.

— Не можна лежати на ліжку одягненою. Це неподобство! Які ці багатійки… — Бурмочучи собі під носа, вона почала розправляти покривало. Я стояла не рухаючись. Оскільки я затуляла їй доступ до ліжка, вона грубо відштовхнула мене. — Геть. Роблять тут все що заманеться. Як ім’я?

— Наталя. — Прищуривши око, вона зміряла мене з ніг до голови.

— Нас вже відрекомендовували один одному, — врешті сказала я, — і чого ви взагалі на мене кричите?! Хто ви така? — Відштовхнувши її, я сіла на ліжко, щоправда, на самий край. Вихователька сторопіла від цієї витівки, вона поставила свої коротенькі пухкі руки в надуті боки й знов зіщулила очі.

— Ти…

— Наталя мене звати. Це якщо ви вже забули. — Зрозумівши, що вона нічого мені не зробить, я вільно розвалилася на ліжку, спеціально зім’явши покривало. Пані Шовтенко відкрила рота, але замість слів видався шиплячий звук, вона шипіла як змія, рот відкривався все ширше і ширше; мені стало страшно, ця жінка перетворювалась на моїх очах в якусь незрозумілу істоту; очі стали червоними та випуклими; її волосся стояло мов під напругою і цей звук… Вона наближала до мене своє лице, немов збиралася проковтнути, а я, ніби під гіпнозом, дивилася в жерло її рота.

— Що тут діється? — Пані Шовтенко відскочила від мене, немов її вдарило струмом, але я так і залишилася сидіти не рухаючись.

— Я ще раз питаю, що діється? — На порозі стояла дівчина. Одягнена не по погоді в довгий темний плащ з капюшоном. Щулившись, пані Шовтенко відвернулася від мене. Жінка вмить стала собою, без червоних очей і рота, що відвалюється. Переді мною знов стояла зла товстуха із трьома підборіддями. Вона ласкаво привіталася з гостею, вигляд мала наляканий, — я вже йду панночка… — Підлабузнюючись дівчині, вихователька ніби проповзла поряд з нею, але майже на виході кинула мені: «Я буду слідкувати за тобою і зрештою зжеру тебе».

— Ага… Я, я бачу, ви, є, з’їли вже не, не одного студента… — Тремтячим голосом сказала я вказуючи їй на живіт.

— Пані Шовтенко, йдіть, вас мати шукає. — Та повільно виплила нарешті із кімнати. Дівчина закрила за нею двері.

— Добрий день. — Такий спокійний та врівноважений голос. — Мене звати Моніка. Я твоя сусідка. — Згодом, коли я згадувала цей інцидент з Шовтенко, я гадала, що мені здалося, тоді я й гадки не мала, що її обіцянка зжерти мене зовсім не метафора.

Моніка зняла плаща, на ній була вдягнена довга тепла спідниця в біло-чорну клітинку і чорний гольф, в’язаний! На ногах чобітки, мені навіть здалось що вони зимні, дівчина сіла на стілець, роззулася і залишилась в махрових шкарпетках.

— Тобі не жарко? — Моніка з хвилину дивилася на мене, очі були якісь скляні, раптом, вираз обличчя змінився, на ньому вимальовувалось здивування. Вона глянула на свої ноги, спідницю.

— Чорт. Я зараз. — І забігла у ванну кімнату, я чула що вона ввімкнула воду. З під двері пішов пар. Так вона ще й гарячу ванну приймає! Жах. Хворі якісь тут всі. Мені стало моторошно. Я вийшла з кімнати. Раптом я подумала, а якщо мене чекає Шовтенко, або десь сидить й слідкує за мною. Я дуже пильно почала роздивлятися стелю й стіни, всюди де можуть бути розташовані камери спостерігання. Корпус мав форму вежі, тому круглі поверхи нагадали мені маяк. Не знайшовши нічого підозрілого, я заспокоїлась. Перегнувшись через поручні, я роздивлялася хол. Було тихо і безлюдно. В центрі стояв невеличкий фонтан, зараз він не працював. По периметру холу стояли колони, на яких були якісь малюнки, мене це зовсім не цікавило, а от квіти коло колон були дивовижні, не знаю їх назви, але таких я ще не бачила: велике листя були розгорнуті у різні боки, маленькі рожеві квіточки химерної форми. Почувши кроки, я заховалась за колону. Це був хлопець, дуже гарний хлопець, високий смугастий красень, він ніс сумки й вдягнений був нормально: джинси та білу боксерку.

— Привіт! — Випливши із-за колони, я помахала йому рукою, він розплився в усмішці. Яка ж чудова посмішка. — Я думала, це тільки дівчачий корпус.

— Дівочий? Чортівня з цими корпусами, пів години ходжу і ніяк не знайду.

— Може разом пошукаємо?

— Залюбки. — Спустившись до нього, я забула і про пані товстуху і про мерзлу сусідку. Хлопця звали Марк, його фігура говорила за нього: велика кількість годин у спортзалі не пройшла даром, а цей загар, дуже вдало відтіняла біла боксерка та рівні білі зуби. А таким задком можна було монети гнути! Мені вже почало подобатися перебування тут. Він був дуже високий, я була йому по плече.

— Я сама тільки сьогодні приїхала.

— Першокурсниця?

— Не треба цього. Я знаю ці бісики в очах. Першокурсниця не означає легко доступність. Ти то сам перший рік!

— А я й не відмовляюся, я — легкодоступний!

— Фу, як грубо. — Але я всміхалася.

— Де ж цей Фродо, коли він так потрібен! — Марк засміявся.

— Я теж про це подумав. Це місце і справді схоже на Мінас-Тіріт. — Боже, він ще знає, хто такий Фродо і Мінас-Тіріт, все, я попала на гачок. Ми йшли парком, коло кожної доріжки стояли покажчики, нарешті ми знайшли надпис Ч2Б. Завернули. Тиха вузька алея. Ах, не про навчання базікати ж! І зовсім не обов’язково розмовляти. Ну ж бо, мій засмаглий мачо, приступай до рішучих дій. Але він дуже захоплено розповідав, як довго він з татом обирали університет, як приїздили сюди, роздивлялися, що його дід тут теж навчався, бла-бла-бла. Зануда. Нарешті ми дійшли до корпусу. Ну чому, чому такий красень і такий… ботан.

— Наталя, кажуть на території університету є студентський бар і він вже працює. Сходимо ввечері, вип’ємо чогось?

— Підемо.

— Приходьте з Монікою.

— Монікою?

— Так, вона твоя сусідка.

— Ти звідки її знаєш?

— Ми познайомилися коли приїжджали сюди. Вона класна. Що ж, тоді до вечора!

Так може він зовсім і не заблукав шукаючи свій корпус, а хотів завітати до Моніки? Я уявила цього красеня і рядом цю, в плащику, ні, зовсім не підходять. Піду до кімнати, познайомлюся ближче з «класною» сусідкою.

Коли я повернулася до кімнати, Моніка сиділа на ліжку. Вона вже переодягнулася в літній сарафан, довгий аж до щиколоток, з глибоким декольте. Так, тепер я бачу, що знайшов в ній Марк. У неї було довге густе волосся, білими хвилями воно спадало по спині й плечам. Великі, ізумрудного кольору очі яскраво обрамляли густі вії, про такі кажуть очі мигдалевої форми; гарний маленький ніс, пухлі губи, і як додаток, і так вже до ідеального портрета — шлейф позитивної харизми. І цей яскравий сарафан в дрібну квіточку як найгарніше підкреслював матовий колір її обличчя. Я знала, що стою і вирячусь на неї, але заздрість великою рукою душила мене до нестями. Я теж була нівроку, але ця дівчина, немов зійшла з картинки книги про казкових принцес. Ні, крихкою її не назвеш, вона, так би мовити, була в тілі, але ж в якому тілі! Вона теж розглядала мене, але, без інтересу. Це трохи заділо і я сказала врешті «привіт». Моніка кивнула у відповідь.

— Бачу ти вже змінила імідж. — Я почала розпаковувати валізи.

— А це… Так. Ти, мабуть, гадаєш що я ненормальна. — Чорт, в неї навіть голос мальовничий, тихий із нотками хрипоти.

— Та ні. — Я намагалась не дивитися на неї, та в свою чергу підійшла до вікна і відкрила його. Свіже повітря увірвалось до кімнати, може воно хоч трохи розрядить виниклу незручність. Моніка важко видохнула.

— Як гарно на вулиці. Познайомимося. — В одну хвилину із задумливої дівчини вона перетворилася в активну і сповненої щастя подругу. — Нумо допоможу з речами.

— Мене Наталя звати.

— О, так, я чула. — Ми перезирнулися.

— Неприємна особа.

— Не звертай уваги.

— Вона завжди така?

— Зараз так, але колись вона була зовсім інша.

— Так, сто п’ятдесят років тому!

— Їй трошки більше. — Не розуміючи, я глянула на Моніку.

— Жарт. Я знаю її з дитинства. Вона була дуже гарною і доброю.

— А потім що сталось? Клімакс? — По погляду моїй сусідки я зрозуміла, що жарт видався невдалий. — Вибач.

— Багато що сталося. Нелегке в неї видалось життя. Моя тобі порада, завжди роби, що вона тобі каже, не прирікайся, не грубіянь, і вона відстане від тебе.

— Грубіянить вона.

— Так. Є трохи. Ну ти молодець, так їй відповіла.

— Послухала вона тебе ж. Чому?

— Я дочка директорки університету.

— Невже? — І як це прекрасне створіння може бути дочкою того дикобраза фрау Грільди?! — Отже, мені пощастило бути твоєю сусідкою!

— Це твій дядько дуже просив, щоб ти була під пильним наглядом. Так що тобі не зовсім пощастило, до мене відношення ще суворіше, аніж до всіх інших студентів, і мати моя «спуску» мені не дає.

— Мій дядько гад!

— Як ти його любиш.

— Ненавиджу чесно кажучи.

— Ну так, неприємний тип, м’яко кажучи. Він мені відразу не сподобався, потворний гад. — Після цих слів, вона мені по-справжньому сподобалась. Отже, людина, яка змогла розгледіти в моєму дядьку гада, була моїм другом. Моніка подивилась на мене очікуючи реакцію на її слова.

— Вибач якщо…

— Все нормально. О, а ти знаєш такого Марка?

— Я знаю як мінімум п’ятьох Марків.

— І всі високі смугасті красені з усмішкою Кена?

— А цього Марка… — Ми засміялися.

— Так цього.

— Він Чех. Так знаю.

— Він чех? І яким вітром його до нас занесло із Чехії?

— О ні, його прізвище Чех і він із Польщі. Університет, до речі, в нас інтернаціональний. Так що, тут ти зустрінеш людей із різних країн. А ти звідки його знаєш?

— Встигли познайомитися. Він запросив нас в бар.

— Нас?

— Так він сказав, щоб я приходила з Монікою. Ти ж Моніка?

— Дивно.

— Що дивного?

— Навесні він проходив підготовчі курси на базі нашого університету. Так ми й познайомилися, однак так і не знайшли спільної мови. Він ворожбо до мене поставився. Ніколи не упускав нагоди, сказати якусь гидоту в мою адресу.

— Так? Оце дивно, на місті кожного хлопця я б не впустила випадку позалицятися до такої дівчини. — Я бачила, що Моніці був приємний мій комплімент, і була впевнена, що вона не страждає на недолік уваги з боку хлопців. — Твоя загадкова усмішка змушує мене замислитися… — Але вона проігнорувала мій натяк.

— Ти хочеш, щоб я пішла?

— Як хочеш, — я хотіла щоб вона пішла. Так, я хотіла ближче з нею познайомитися і впевнитися, що Марк або байдужий до неї, або ж навпаки.

— Пішли, нам теж треба спілкуватися.

— А чому ти так рано приїхала? Ще два тижні до навчання, зазвичай всі з’їжджаються за 2–3 дні.

— Моєму дядькові кортіло позбавитися мене. Чекай, що значить зазвичай? Ти на якому курсі?

— Ще на першому.

— Як це?

— Мене залишили на другий рік.

— Та ну….

— Чесно, мати залишилася невдоволеною моєю успішністю. Я примудрилася завалити всі іспити.

— Як так?

— Так, — вона підморгнула мені, - знаєш, Наталя, перший курс, багато випивки та цигарок, смугастих хлопців.

— Біда… — Ми зареготали. Звісно ж, всі першокурсники майже однакові.

— Крім того, моя мати займає пост директорки вже 29 років і ми весь цей час живемо на території університету. До школи я не ходила, отримала домашню освіту. Цей університет мій дім. Я майже нікуди не виїжджала за межі цього острова.

— Як це може бути? — Моніка не відповіла, замість цього різко змінила тему: — До речі, в нас дуже чудовий вчитель культури.

— Дуже цінна інформація. Жінка?

— Вдівець. Жінка померла 5 років назад.

— Гм, невтішний вдвець…

— Він небайдужий до першокурсниць. — Так, Моніка подобається мені, може ми навіть і подружимося.