Блукаюча у часі

VII Зустріч з Мокошею

Моніка повірила мені, що Вітольд наказав одному зі своїх бісів слідкувати за мною. Ця істота сиділа в мене на правому плечі. І перше, що потрібно зробити — приспати його. Я відпила декілька ковтків свяченої води та відразливо сплюнула через праве плече три рази. Маю надію, це спрацює і та гидота і справді засне. Було вже за північ, хор із жаб та цвіркунів голосно розлунювався по болоту. «Головне, — сказала мені напередодні Моніка, — зібрати всю волю в кулак. Будь ласка, не підведи, від тебе залежить доля багатьох. Я відволічу Вітольда на деякий час від тебе. А це, — Моніка протягнула мені кинджал, — ритуальний катар. Я отримала його у подарунок від одного індійського ведуна. — В руці я тримала щось подібне до ножа. Він мав широке гостре лезо, забезпечений двома близько посадженими руків’ями й довгими хвостовиками, які йдуть уздовж обох сторін зап’ястя та передпліччя. За допомогою такої форми його зручно тримати в руці, його не можливо впустити. — Така зброя наносить точний та потужний удар. Катар захистить тебе майже від всього і всіх тих, кого тобі доведеться зустріти».

— Ти думаєш, нам вдасться?

— Не знаю Наталя.

— Вмієш підтримати.

— Удачі. Нам обом. — Моніка вдягнула маску на обличчя і вийшла з кімнати.

Жаби перекрикували одна одну. Звук ставав гучніше, їх тіла роздувалися та розплющувалися. Останки розливалися по воді утворюючи зелені фосфорні плями. Час прийшов. Я ступила у воду; неонові плями потягнулися до моїх ніг. — Шшш…. — Зашипіло щось, я знала, це — Шишига. Моніка попередила про її появу. Я поквапилася глибше зайти у воду. Плями навколо мене, утворили захисне коло. Мерехтливе зелене світло не підпускало істот. Вони намагалися і не могли дотягнутися до мене. В руці я міцніше стиснула катар, готова в будь-який момент захищатися.

— Ната, обернися… — Ні, ні. Тільки б не озирнутися на цей зазиваючий голос. Я заплющила очі.

— Подивись на мене… — Із закритими очима мені було ще страшніше. Я прямо потилицею відчувала близькість потопельниць. Те, що стояло на березі, було дівчиною маленького зросту, з довгим скуйовдженим волоссям та синюшною шкірою. Вона хотіла зайти до води, але плями, які ще не притягнуло коло, плавали по воді й саме вони її стримували, бо могли спалити Шишигу. На мить, я відчула себе у безпеці, озирнулася. Істота вже була поряд, вочевидь, не такий вже і смертельний для неї цей фосфор. Хоча шкіра її тріщала і на ній утворювалися рани, від яких лопалася плоть. Воно повертало голову то в один, то в інший бік розглядаючи мене. Очей істота не мала, замість них пусті очниці; з них лилася тонкими струмінцями багнюка. Істота відкрила рот. Звідти випадали гнилі зуби. Шишига божевільно всміхалася. З усіх боків до мене помалу пливли потопельниці. «Якщо ти заговориш з істотами, або відгукнешся на їх поклик, то захисне поле втратить свою силу. Ні в якому разі не відповідай! Вони будуть провокувати тебе», я пам’ятала настанову відьми.

— Ната! Наталя! Натуля! — Лунало моє ім’я різними голосами та інтонаціями. Знайомими та рідними.

— Відгукнись, це я. Моніка! Все кінчено. Я вбила Вітольда. Ти можеш виходити. Тобі нічого більше не загрожує!

— Наталя, подруга. — Голос Павла. — Ми в безпеці. Йди до нас!

— Наталя. — Ох, це вже несправедливо. Марк. — Відгукнись. Ти врятувала мене. Наталя! Все позаду.

— Картопелька. — Ні, це вже занадто. Цей оксамитовий голос з нотками тютюну. — Картопелька! — Я хотіла закричати, що мій дід помер, але не можна. Ви мене не ошукаєте. — Картопелька, ходи до мене, маленька! — За порадою Моніки я намазала вуха та рот фосфорною рідиною. Це подіяло в якомусь сенсі — я стала глухою та німою. Але тремтіти від моторошного кошмару я не припинила. Шишига розгнівано сичала, адже завдяки цій маленькій хитрості, істоти також припинили мене бачити.

— Де, де, де?!?!?! Я знайду тебе… Але я була вже в іншому вимірі. Я провалювалася крізь темний довгий тунель. Майже сліпа, німа. Руки відчували шершаві стіни. Врешті засяяло нерішуче світло. З’явилося вікно. Моє тіло завмерло у невагомості. Через скло я розпізнала обриси людини. Вона то виглядала, то ховалася. Врешті зір повністю повернувся до мене і я змогла розгледіти її. Вона була схожа на людину, але без обличчя, без волосся, істота мала тендітну довгу шию, білу, як сніг, шкіру. Постать завмерла. Я знала, що вона вивчає мене. Пройшло декілька хвилин, перш ніж вікно почало віддалятися від мене вгору. Тепер воно було над моєю головою, постать зникла, але з вікна винирнули сходи. Все зрозуміло, мене запрошували. Навкруги було тихо і темно. Поставив ногу на сходинку і тільки — но простягнувши руку до поруччя, як раптом з’явився туман. Він швидко згущався, ледве стримуючи в собі нову загрозу. Страх охопив мене з голови до п’ят. Ноги стали важкими. Насилу я піднімалася, пересуваючи свинцеві кінцівки. Я відчула смертельний холод на шкірі — це Шишига йшла за мною, невгамовний попихач Вітольда. Істота наближалася крізь щільну імлу. «Треба йти швидше», кричала я до себе, але тіло не слухалося. З кожним кроком воно ставало важким і неслухняним. Здавалося я топчуся на одному місці. Туман вже облизував мої ноги та крижаним струмом змушував застигати кров. Залишився один крок, один — єдиний. Неймовірним зусиллям я врешті переступила поріг. І коли, як мені здалося, можна було видохнути з полегшенням, за руку вхопила Шишига. ЇЇ червоно-фіолетова шкіра розкладалася під трупними плямами. Світло від вікна згасало. «Це кінець», подумала я, як зненацька яскравий теплий промінь загорівся у вікні, даруючи спасіння. Шишига шипіла, ричала. Лише на мить відпустивши мене, вона вчепилася у волосся. Біль спалахнув в очах. Проте, здаватися я не мала права. Викрутившись під її руками, в яких залишалися пасма мого вирваного волосся, я полоснула катаром по плоті істоти й щодуху відштовхнулась від неї. Я впала крізь вікно в обійми денного світла.

— Ти моя!!!!!!! — Сильним протягом зачинилося вікно, залишаючи уривки слів істоти на протилежному боці. Я опинилася у великій темній кімнаті. В центрі її сиділа та постать, яка роздивлялася мене крізь вікно — браму. Це жінка. Рукава її сукні розлилися блакитним морем по підлозі. Червоні строкаті крила займали весь інший простір скромної кімнати. Безлика істота пряла. Її звали Мокош. Хазяйка Переходу, володарка землі. На полотні я здивовано розгледіла картини: все, що сталося зі мною за останні декілька хвилин. Вона пряла мою долю. Що далі?

— Що буде далі? — Спитала я. Мокош завмерла.

— Навіщо ти потурбувала богів давнини? — Це не був голос, це шепіт, який лунав ніби звідусіль.

— Я прийшла за допомогою. Мені потрібно знайти одну душу.

— А… Душу. Відьма тебе заслала. Ми хочемо за це жертву на свято Купала.

— Жертву? Моніка нічого мені про це не казала.

— Звісно. Вона нічого тобі не пояснила. — Мокош знов почала прясти.

— Яку? Яку жертву? — Але істота мене не слухала. З усіх кутків кімнати я чула лише повторення моїх же власних слів. «Яку», «жертву», «яку жертву», «жертву» … На пряжі вимальовувалося бурхливе чорне море і не встигнувши схаменутися, як мене охопила крижана вода. Захлипуючись я не випускала катар з рук, ніби зараз він міг мені допомогти. Однак я не тонула. Кожного разу, коли мене поглинало, вода виштовхувала мене на поверхню. Мільйон гілок встромлялися в тіло. Кинджал почав ледве світитися і вже за мить, з неба спустився промінь світла. Він огорнув мене. Навкруги море заспокоїлося, мені стало тепло, тіло більше не тягнуло до глибини. Але за контуром світла море все також буянило, ревло, стогнало, вимагало. Серед цієї чорної ночі я побачила птаха. Навкруги все завмерло. Великий, золотий птах, з розкішними крилами плив велично по воді. Він був напів — птах, напів — жінка. Вона так гарно співала, що я забула про все на світі. Голову птаха вінчала корона з променистим ореолом. Жінка-птах підпливла до мене. Вона була нереально велика. Спів стих. Протягуючи до мене своє крило птах сказав: «Я допоможу тобі». Тільки тепер, лежачі на його широкій спині, я згадала його ім’я — Алконост. Райська птиця. А це не море, а річка Євфраній. Алоност тут живе, несе яйця. Так переді мною ожили міфи мого народу, стародавні величні істоти поставали в усій своїй красі. Старослов'янські боги минулого поверталися.

Птах висадив мене на засніжений берег. Але я не відчувала холоду. Алконост змахнув крилом і тисячі пір’їн огорнули мене, замість шуби. Спів пролунав знов і міфічна істота щезла у вирії бурхливого моря. Я дивилася йому вслід і думала, про те, як, напевно, кумедно виглядаю в цьому вбрані. Я схожа на курку. Ну чому, в найважливіші моменти, я думаю не про те!!! Головне — я майже дісталася. Хоча тут сніг і хуртовина та нічого не видно на відстані витягнутої руки. Пір’я прибилося до моєї шкіри так, немов воно було моїм власним. Я встала і пішла. Моя подорож ще не була завершена. Вона тільки — но розпочалася. Попереду нічого. Я озирнулася — нічого. Один лише сніг, безмежний простір. Я почала йти. Не бачила куди, і що казати, не знала напрямку. Все трималося виключно на інтуїції. Проте зовсім скоро, моя надія знайти Дмитра невпинно гасла. Ну де тут може ховатися душа, що заблукала? Мене заспокоювало лише те, що я в будь-яку мить зможу повернутися додому. Але стільки пройти, щоб нічого не знайти? Врешті ноги мої підкосилися і я впала. Піднятися не було сил. Стало так добре і тепло, що хотілося спати, солодко спокійно спати. І хай палає все синім вогнем. Я не відчувала своє лице, руки були ніби й не мої, ніг наче і зовсім не було. Дві неслухняні палки тягнулися за мною. І в той момент, коли я вже готова була здатися, катар запалав. Він нещадно обпалив шкіру. Різкій біль швидко вивів мене зі сну. Катар впав у пухнастий сніг. Цього просто не може бути! Разом із цим триклятим кинджалом я загублю шанс повернутися додому. Замерзлими руками я відгрібала сніг. Червоне світло від катару прожирало сніг і він падав глибше і глибше. І все ж мені вдалося вхопити його за лезо, а тоді я провалилася наче в кролячу нору. Мене трохи знудило. Тут, куди я потрапила теж був сніг. Навкруги. Хоча без хуртовини, що вже радувало. Мороз щипав ніс, але це пусте. Тут було тихо і спокійно. І на щастя, я знов відчувала своє тіло. Попереду маячила гора. Верхівка її тонула у сріблястих хмарах. Очі пекли від білого сяйва. Коло гори сидів велетень. Він мав шкіру кольору кави. Голова опущена, руки складені на підібганих ногах. За порадою Моніки, мені потрібно було проспівати йому пісню. Пісню?! Ще декілька годин тому я пам’ятала її, але зараз кожне слово стерлося з моєї голови.

— Якщо ти знов будеш співати, то краще не треба. — Промовив голос. Велетень говорив тисячами голосів, що мали ще декілька сотень луни. Блакитноокий мавр підняв голову. — Ти не відьма.

— О, ні — ні. Я не вона. — Велетень нахилився до мене. Він мав дивовижні крижані очі, без зіниць та білків, суцільний морозний холод. Моніка повідала мені про крижаних велетнів і про те, що вони легко могли перетворювати на лід лише одним своїм поглядом, але тільки потойбічних істот. Велетні не мали влади над смертними. Згідно словам подруги, їх тут було повним — повно. Але я могла бачити тільки охоронця гори. Він чатував вхід до печери, де, Моніка була впевнена, знемагалися блукаючі душі.

— От і добре. Моїм вухам вже не має сили терпіти спів тої відьми. — Велетень став на одне коліно і низько схилив до мене голову. Коли він говорив, то від його дихання мене ледве зносило. — То ж, ти хто? — Він глибоко втягнув повітря від чого ніздрі його широкого носа роздулися. — Смертна?! Як?! Як ти потрапила сюди?!

— Я шукаю душу, що блукає в тій печері. — Мені було так лячно, що всі слова давалися з великим трудом.

— Блукаючу душу?! Як ім’я?

— Наталя. А, чи той…

— Не твоє. Того, кого ти шукаєш?

— Дмитро.

— Дмитро? — Велетень доторкнувся пальцем свого підборіддя. — Я знаю всіх, хто тут. Але Дмитра серед них не має. Хто він? Біс? Чорт?

— Ні, він людина.

— Тоді ти марно витрачаєш свій час.

— Я не розумію.

— Що ти бачиш навкруги?

— Майже нічого. Окрім снігу.

— І ти думаєш де ти?

— Не знаю. Десь, де переховуються душі. Я, чесно кажучи, не дуже зрозуміла. — Але зернятко сумніву вже почало проростати. Невже Моніка знов пошила мене в дурні?

— Відьма відправила тебе сюди?

— Тттак. — Сльози зради вже бігли по щоках.

— Алконост привів тебе туди, куди кликав кинджал, який ти тримаєш в руках. Це ключ від брами. Від брами пекла. Ти знаходишся в тій його частині, куди потрапляє нечисть після смерті. А я вартую цю печеру, де знемагають найстрашніші з її представників. Блукаючих душ тут не було і ніколи не буде.

— Вона… Ммене… Обдурила… — Хм, я так не думаю, дівчинка. — Велетень посадив мене собі на руку. Я зіщулилася в його долоні. Що він робить? Але на обличчі вартового був сум та жалість. — Здається мені, що та відьма навмисно тебе сюди відправила, щоб від чогось сховати. Вона знала, що я вартовий потойбічних істот і захисник смертних від них. Ти потребуєш захисту? — Схлипуючи, я знизила плечима. — Тоді співай тої заклинальної пісні, якої тебе навчили. — Я не пам’ятаю жодного слова! — Хіба?! — Може і дивно, але всі слова встали перед очима. — Маю надію, співаєш ти краще ніж твоя подруга. — Благослови, мати, Весну закликати! Весну закликати, Зиму проводжати! Зимонька в візочку, Літечко в човничку.

Ще і ще співала я, і ось переді мною виросло гарне створіння. Це була висока струнка дівчина, в зеленому пишному платті, з довгим світлим волоссям, в яких були вплетені квіти. З її появою природа почала змінюватися. За Лелею тягнувся шлейф з весни та веселки. За спиною Богині прокинулася весна. Велетень м’яко постави мене на землю і важко повернувся до своєї варти. Але попросту кажучи, знов закинув голову і закрив очі. Сніг безслідно пропав. Леля — богиня Весни нахилилася наді мною. Вона протягнула руку і доторкнулася до мене.

— Навіщо ти прикликала мене? Чого хочеш?

— Вижити — Прошепотіла я.

— То й живи. — Погляд для такого ніжного створіння був занадто гордівливий і жорсткий. Вона сіла коло мене. Я ж стомлено відкинулася на спину, відчувала як життям і теплом наливається моє тіло. Не знаю скільки я пролежала, але мені й справді стало добре, ніби всіх попередніх хвилювань і не було. Я бачила блакитне безхмарне небо, ясне велике сонце, чула спів птахів на гігантських різнобарвних деревах. Свіжий запах трави пестив ніс, я чула плескіт води. Серед цієї природної краси я була зовсім маленька. Леля гладила своє довге прекрасне волосся, воно мов водоспад струменілося по траві. Пасма виливали світло, яке народжувало нові квіти та запалювало зірки. Вдихнувши повні груди свіжого повітря, я підвелася, легкий бриз дохнув і пір’я враз осипалося з мене, полишаючи мокрі сліди, як після снігу. Мені було жарко. Леля уважно роздивлялася мене:

— Звідки ти прийшла?

— Звідти. — Відповіла я вказавши кудись, чесно кажучи я не знала, як відповісти.

— Ти зі світу людей?

— Так.

— Колись і ми жили там. Але люди забули про нас. Чому ж скажи ви згадали про богиню Лелю? Давно я не чула заклинальної пісні!

— Я не можу сказати тобі, чому ми забули про вас. Напевно, просто, ваш час пройшов… — Оце ляпнула, тепер вона мені точно не допоможе. — Я розповіла богині нашу з Монікой історію і те, що сказав мені велетень. Богиня продовжувала гладити своє волосся і тихо мугикала якусь пісеньку.

— Крижаний велетень має рацію в усьому. — Врешті вона сказала. — Я знаю Блуда. Якщо він перетворив того чоловіка в блукаючу душу, то сховав його на своїй території. На болотах. Адже всі знають, що Блуд і Кадук — рідні браття. — Значить все це було марно?

— Я не знаю. Адже врятувати блукаючого можна лише, якщо помінятися з ним місцями.

— Нічого не розумію.

— Тобі час. Тут не треба довго затримуватися живій людині. Проте, в тебе вистачило рішучості прийти, та і співаєш ти гарно, тому я дам тобі один подарунок. — Леля протягнула мені малюсіньку пляшечку із рідиною, кольору пекучої лави. — Це поверне в світ людей будь-кого, хто був ошуканий потойбічною істотою. — Леля підморгнула мені. Вона підвелася. Богиня була занадто високою, я діставала майже їй до поясу. Гордівлива постать, королівська постава, яка ж вона прекрасна. А і справді, чому люди забули про таких фантастичних Богів! Ця зваблива містика, сповнена всілякими таємницями, котрі хочеться пізнавати та пізнавати. Леля вловила мій захоплений погляд і лукаво всміхнулася.

— Дякую. — Відповіла я заливаючись рум’янцем.

— Тепер йди. — Легко сказати. Перехід назад лякав мене. Лезо катару я направила собі в груди.

— А точно іншого виходу не має?

— Тільки смерть люба, тільки смерть. — Леля вмить підпливла до мене і натиснула на руки. Сама б я на це не відважилася. Болі не було. Просто я припинила відчувати бодай щось схоже на почуття. Все пройшло. Я була, існувала. Але на рівень вище всього того, де жила раніше. Мені хотілося запам’ятати ці відчуття, те благословення жити. Але мене знов повернуло назад. На болото, від якого тхнуло теж смертю, проте іншою. Ця була грузла, липка, невтішна. Смердючі пси чатували берег — потопельниці. Хоча і був день, але сонячні промені не хотіли пробивати той густий сморід. Він оповив все навкруги. Тут щось сталося. Шматки тіла Шишиги плавали по воді. Я уявила, як крижаний велетень зустріне її та відправить в пітьму печери. Там їй і місце. Тіла потопельниць розкладалися. Вони стікали густою чорною рідиною. Я вийшла на берег. Отже, бій вдався. Моніка змогла вбити цих істот, але я свою частину не виконала. Дмитро все ще був десь… На болоті! Звісно, душа блукала там, де її сховав Вітольд. В одній руці я тримала катар, в іншій міцно стиснутий дарунок Лелі.