Блукаюча у часі

V Кадук

Чому ми боїмося пітьми? Що там таке, що змушує наше серце битися частіше, що лоскоче наші ноги? Особливо у дитинстві. Що таке підказує наша дитяча інтуїція, що такого, чого не бачать дорослі? Вночі, коли лежиш у своєму ліжечку накрившись ковдрою і сподіваєшся на те, що вона тебе захистить. Чому? Тому, що саме це маленьке місце, нагадує нам лоно матері, де нам було найтепліше, найбезпечніше. Але, хоча ти й малий, все одно розумієш, страх треба бороти. Ти встаєш в найтемніший куток кімнати і рахуєш до десяти, чи зможеш ти стояти, або ж боягузливо заховаєшся під ковдрою знов. Ось, до десяти пораховано, впевнений в собі лягаєш спати та вкриваєшся з головою. Так, про всякий випадок…

З Павлом ми зустрілися близько десятої. День видався прохолодним та сумним. Небо затягло хмарами кольору диму. Навіть світло дня стало тьмяно-жовтим. Павло повів мене вузькими стежками, прихованими подвір’ями до Північної частини острова. За двадцять хвилин ми вже стояли біля спорохнілої хвіртки. За нею починався нерівний та крутий спуск до болота. Стежка пробивалася крізь зарості, сухі гілки та тонкі дерева.

— Ти ж знаєш, що ми знаходимося на висоті двохсот метрів над рівнем моря?

— То й що? — Павло відірвав хистку хвіртку.

— Ми до вечора будемо йти.

— То й хай. Нам конче потрібно дістати той телефон.

— Навіщо це нам? — Я зупинила Павла, — що це нам дасть?

— Це доказ того, що вони обоє і справді були тут. І Моніка його сюди привела недарма. Вона щось з ним зробила!

— Павло….

— Ні, послухай. Зранку я телефонував в лікарню, медсестра сказала, що Марк стоїть в кутку кімнати й з кимось розмовляє. Тобто губами ворушить і нічого не вимовляє вголос. Коли вона підійшла до нього, він мав скляні очі, справжнє скло, як вона сказала. Ось дивись, вона записала і відіслала мені. — Павло дістав телефон, руки тремтіли від хвилювання та втоми. На відео і справді спиною до нас стояв Марк. Його важко було впізнати. Плечі й голова опущені, худорляві ріки безвільно бовтаються на впалих боках. Вся його статура виглядала як одяг великого розміру на вішаку. В ньому важко було пізнати того накачаного смуглястого красеня, яким він був всього декілька днів назад.

— Пане що ви робите? — Лагідний жіночий голос звернувся до Марка. Рука розвернула його до камери. Очі — скло дивилися на мене. Пожовкле обличчя, глибокі зморшки навколо губ, які безперервно рухалися і щось шепотіли: «Кадук, кадук, кадук». Він каже «кадук», сказав голос. Це болотний біс.

— Кадук? — Але Павло стурбовано дивився на мене.

— Я не знаю, що це все значить. Але ми повинні йому допомогти.

— Стривай, ця медсестра, вона ще щось казала?

— Так, що це третій парубок з такими симптомами за три роки її роботи.

Ми важко спускалися, бо стежка мала нерівності й ноги постійно сковзали. Павло рясно пітнів, через свою надмірну вагу він швидко стомився. Краплини поту котилися по широкому чолу. Хлопець важко дихав, світшот змокнув під пахвами та спині. Мені стало чомусь його шкода. — І забирала їх Моніка. Через деякий час хлопці зникали з острова.

— Як зникали? Виїжджали?

— Вона не сказала.

— А чому вона взагалі з тобою обговорювала такі речі? — Павло знизив плечима і нічого не відповів.

Мені здалося, що ми спускалися майже вічність. Вологе повітря наповнювало легені важкістю. Чим нижче ми спускалися, тим густіше ставав туман, який зверху здавався молочною річкою. Ми допомагали один одному йти, чіплялися за кущі та вистромлені гілки похилих дерев. Я вже подумала, що ми будемо йти вічність, як раптом відчула зміну. Стало тихо. Потім почулося крякання жаб. Повіяло мулом та вуглекислим газом. Ми якимось дивом опинилися на болоті. Вся місцина була вкрита мохом та тванню. Здавалося, що ця територія не має ані кінця, ані краю.

— Як ми тут опинилися так швидко? — Але Павло вказував на щось рукою. З тим «щось» нас відділяв дерев’яний міст через місце, схоже на сагу. В ньому, прямо з води, проростали дерева. Їхні тонкі стовбури нагадували палки, що незграбно повтикали у прогній. Стояча затхла вода не відбивала навіть неба. Чекай, тут і неба не було видно, тільки білий туман — безнадії. Навкруги змарніли фарби. Щось бродило на протилежному боці. Воно було дівчиною. Вона повільно і, вочевидь, безцільно вешталася то в один, то в другий бік. Складалося враження, що вона хоче і не може перетнути міст. Дівчина мала вигляд божевільної: безладне скуйовджене волосся навколо дуже маленької голови; одягнена у білу довгу, не за розміром, спідню білизну з широкими рукавами. Раптом дівчина зупинилась та повернулася в наш бік. Лице її було жахливим. Щелепа розтрощена. Чорні вирячені очі. На її спотвореному обличчі застиг вираз смерті. Ми з Павлом припали до землі. Хащі повинні нас сховати. Та що там, ми просто заклякли від жаху. Стежка, по якій ми сюди прийшли, звісно щезла. А як же по-іншому?!!!! Навкруги все одне і теж саме. Куди бігти, що робити?! Павло визирнув.

— О Бог мій, о Бог мій!!!! — Лепетав він. Їх там вже троє.

— Що?! Що вони роблять?

— Вештаються наче ті зомбі коло містка, але його не переходять.

— Нам потрібно вшиватися.

— Ттттак…

— Хто вони такі?

— Здається мерці. — Ми поповзли в протилежний бік. Нам здавалося, що саме звідти ми й прийшли. Але скільки б ми не повзли, стежка все не з’являлася. Я була вже вся замурзана та мокра. Проклинала Павла і це місце. Це було не просто болото, такі називають масгек. Взимку земля тут промерзає аж до поверхні та залишається довгий час мерзлою, а влітку стає трясовиною. Тому дуже скоро ми замерзли і я боялася, що нас поглине ця гнила трясовина. Аж раптом ми почули приємний, майже нереальний для цього місця, жіночий спів. Ми підповзали ближче, майже впритул до звуку, але не вилазили з кущів. Те, що я побачила, назавжди змінило моє життя. Посеред пучини гнилля мандрував чарус — місце вкрите квітами, зеленою травою. На ньому, наче русалка, сиділа фрау Грільда. Її довге, кришталеве волосся було розпущене. Співаючи райським голосом його розчісувала Моніка. Фрау Грільда виглядала прекрасним, майже дивовижним створінням. Вона мала зовсім молодий вигляд, молочну шкіру без жодної зморшки й такий мрійливий вираз обличчя. Моніка навпаки, виглядала злою та невдоволеною. Вона чесала волосся зі злістю, що по — всьому було байдуже Грільді. До них пленталися ті троє істот, що колись були живими дівчатами. Мені здалося, що ось, я заплющу очі й це все щезне. Мені це здається? Павло схоже відчував те саме, бо він тер очі й намагався краще роздивитися.

— Що ще?!!! — Крикнула Моніка до потопельниць. Вони мугикали, Моніка стурбовано подивилася на те місце, де ми ховалися. Тоді, я була впевнена, що вона побачила нас.

— Що вони кажуть? — Спитала Грільда важким чоловічим баритоном.

— Вони хочуть їсти, ненажерливі істоти.

— Вони, і кадук теж. Ти забарилася з цим Марком. Болотник вимагає здобич.

— Я його привезу, завтра.

— Сьогодні.

— Завтра.

— СЬОГОДНІ! — Заволала Грільда. Хоча вона і виглядала як цнотлива дівонька, але голос мала демона. Моніка опустила голову, мені здалося, що вона підкорюється Грільді.

— Сьогодні. — Вже пошепки повторила вона. Павло постукав мене по руці. Він перелякано кивнув в бік. До нас наближався вогник. Крізь туман він мав нечіткі обриси. До нас йшов чоловік. Це був монах. Його довга ряса забруднилася. Він був рослим та струнким. Високо над головою тримав ліхтарик.

— Діти, що ви тут робите? — Це був священик, мабуть, з місцевої церкви. Його очі сльозилися і він протирав їх хусткою. Його вольове підборіддя з глибокою ямкою трохи тремтіло. На чарусі ж вже нікого не було. Може все плід нашої уяви, може ми надихалися вуглецю?!

— Ми заблукали — Нарешті сказав Павло.

— Вам тут не місце. Пішли я вас виведу звідси. — Священик мав стомлений вигляд. Він трішки кульгав, проте йшов впевнено. Ми трималися за руки, готові вщухнути від нього при перших ознаках…ненормальності? Пастор йшов мовчки, нічого в нас не питав, він дивився на всі сторони й реагував на кожний звук, як і ми.

— Мені здається, що за нами спостерігають. — Прошепотів Павло.

— Так, мені теж. — Скоро ми вийшли на кладовище. Воно знаходилося за церквою на першому ярусі острова. Була третя година дня. Тут все було інакше: сонце жовтого кольору, синє холодне небо. І жодного туману, вогкості та мерців. Люди займалися звичайними денними справами. Ще було багато туристів, хоча острів і був гарніший влітку, гостей від цього не поменшало. Священик дійшов до краю кладовища і нарешті повернувся до нас. Його очі булі білі, наче вицвіли. Він не вимовив жодного слова, складалося враження, що він взагалі забув про нас. Чоловік знов пішов у бік болота. Він все так і йшов з високо піднятим ліхтарем, наче щось шукаючи. Ми з Павлом перезирнулися.

— Що за чортівня?! Ти бачила його очі? — Крикнув він. Але я не встигла нічого сказати, на мій мобільник подзвонила Моніка. Автоматично я відповіла.

— Що, що вона хотіла?

— Вона сказала, що вже забрала Марка і вони у гуртожитку.

— Нам терміново потрібно його вивезти звідти. Ти ж чула, вона повинна його привести на те болото сьогодні знов!

— Так. Але куди ми його вивеземо?

— Не знаю, може сюди ж, в церкву. Це ж святе місце!

— Ти бачив святого отця? Він як очманілий?! Де гарантія того, що і вся ця, нібито священна споруда, захистить Марка і нас?

— Наталя? Павло? — Павло ахнув. Це був Вітольд. Він був одягнений у джинсовий замурзаний землею комбінезон. На руках одягнуті господарчі рукавички, він тримав відро зі сміттям. Вітольд посміхався своєю «всезнаючою» посмішкою.

— Вітольд Євгенович!!!! — Він кинувся до нього.

— Що ви тут робите? Ви себе бачили? Брудні. Ви тремтите! Де ви були?!

— Ми, той, заблукали, в болотах. — Вітольд поставив відро та зняв рукавички. Він обтер піт з чола.

— Болото… Що ви там робили? — Його обличчя стало кам’яним, він припинив посміхатися. — Ми перезирнулися.

— Павло запросив мене прогулятися. І якось так бродили-бродили. — Нічого путнього в голову не лізло.

— Ха-ха! Напевно вам розказали ту історію про монахів і дівчат-самогубців і ви вирішили на власні очі піти подивитися на ті славнозвісні болота! Діти-діти. Ви знаєте скільки людей там заблукало?

— Скільки? — Спитала я.

— Багато. Та і не всіх находили. Там же трясовина, поглинула багацько людей…

— А ви що тут робите? — Павло взяв відро. — Допоможу?

— Так, дякую. Пішли я дам вам одяг. Не йти ж вам в такому вигляді крізь місто. — Ми попрямували до церкви. Вітольд дав нам одежу, яку жертвували храму. — Я працюю тут садівником декілька разів на тиждень. І служу на вихідних. Я казав, що маю сан?

— Ви казали, що люди пропадають на болотах?

— Так.

— А ті, кого находили нічого дивного не розповідали?

— Наприклад?

— Я не знаю, може вони щось таке бачили?

— Наталя, ви теж щось бачили, ти це намагаєшся сказати?

— Ні, звісно, ні. Це просто цікавість, от і все.

— Було одне, дивне. В минулому році. А Моніка тобі хіба не розповідала? Це з її подругами сталося.

— Що — що? — Водночас спитали я з Павлом.

— Не хочу бути пліткарем, і розкажу те, про що базікають у місті. Добре? Так от. Їх було четверо подруг, одну ви знаєте, це Моніка, інші — Ольга, дуже сором’язлива дівчинка була, Януся та Лєра, здається. Вони дружили ще з дитинства. Всі разом вступили до університету. А потім її подруги закохалися в одного і того ж парубка. Я вже і не пам’ятаю як його звали. Після тої історії він поїхав звідси. Так от, дівчата змагалися за його увагу і з найліпших подруг перетворилися на затятих суперниць. Він же грався в цю гру залюбки, його тішила вся ця ситуація. Але дівки пішли далі та захопилися магією. Вони знайшли ритуал аби причарувати цього бідолашного парубка. Вночі, вони спустилися в те болото через Північні ворота. Як я розумію, ви саме через них теж проходили?

— Ну, їх важко назвати воротами, хистка трухлява калитка.

— Не важливо. Не можу сказати, що саме вони там робили. Але на одному із чарусних островів за Млявим мостом знайшли якість окультні предмети.

— А дівчат?

— І дівчат…

— В однієї була розтрощена щелепа. Вважають, що її вбив цей удар. Пів тіла затягнуло в трясовину. Це перша, котру ми побачили. Друга — Ольга, — Вітольд важко зітхнув, — мала рану на всі груди, її щось пробило наскрізь. Це не рана, а велика діра. Друга, коли вона повернулася, то я могла дивитися крізь неї. Третя, бовталася на вербі. Копи вважають, що вона вбила своїх подруг, а потів повісилася з відчаю.

— Це жахливо.

— Жахливо. І ще, говорять саме Моніка навчила їх тому обряду, що зніс їм дах. Там знайшли якесь зілля невідомого походження. Ніби Моніка дала їм його. І в крові тих бідолашних знайшли залишки тієї речовини. Вони, здається напилися її й почалося те жахіття. Але ж доказів бракувало. — На мікросекунду я побачила ледве помітний півусміх на його обличчі. — Не гуляйте там, не знаходьте на свою дупу пригод. — Він подивився своїми холодними синіми очима на мене і в цей момент я була впевнена, що він знав все. — Вам час повертатися до університету.

Вулицями можна було пересуватися тільки пішки або ж велосипедами, моторолерами, бо вони були завузькі для машин та інших видів транспорту. Ми позичили моторолер у Вітольда, він сказав, що піде пішки, бо багато сьогодні працював і хоче розвіятися. Щодуху ми погнали до гуртожитку.

— Поводь себе простіше.

— Як, як я можу? Павло, я боюся її. Вона, взагалі, що вона таке? Під час свята на честь Дажбога вона і мене споїла, ти знаєш, що мені тоді привиділося?

— Так, ти волала, як навісна. Всі це бачили.

— Так може вона і мене хоче затягти в те болото?

— Я не знаю! Наталю, тримай себе в руках. Ти повинна її відволікти. Я хапаю Марка і везу до церкви. Якщо нам вдасться, ми поїдемо з острова.

— На чому?

— Чорт забирай, я не знаю! Головне, сховати його від неї. Я подзвоню тобі. І скажу де ми, а ти, не барися і тікай звідси після мого дзвінка, чуєш?

— Так. — Я підтягнула повний ніс страху.

До кімнати я йшла як на плаху. В гуртожитку було повно народу. Дівчата гомоніли. Всі обговорювали бал, який повинен відбутися на цих вихідних. Повільно я піднялася на свій поверх і зайшла до кімнати. Мені було важко дихати, руки тремтіли, мене кидало то в холод, то в жар.

— Нарешті ти прийшла! — Моніка нетерпляче зачинила за мною двері. — Ти в якій мотлох одягнена? — Я подивилася на себе наче і не знала, в чому я.

— Де Марк?

— В гуртожитку. А що?

— Як він?

— Краще, ніби. Наталя, що сталося, ти якась дивна. — Дивна? Я? Ти на себе дивилася. В мене перед очима все ще те створіння, що розчісувало волосся фрау Грільді. Але, звісно, я не сказала це вголос. Голос, здається, покинув мене. Я могла лише хрипіти. Моніка нарешті скинула маску стурбованості.

— Нам, напевно, треба поговорити, подруга.

— Поговорити? — Прошипіла я. Ноги не слухалися, але вони невпинно човгали до дверей.

— Сядь, Наталя. Я бачила вас з Павлом.

— Нас з Павлом?

— Ну що ти як та папуго. Так, ви з Павлом вешталися болотом. І я знаю, що ви бачили мене. Ті потопельниці бубніли про вас. Я ж відвела їх, щоб ви могли збігти. — Я просто вирячилася на неї. Жодне слово не могло прорватися крізь страх.

— Тепер ти й мені щось зробиш?

— Заради Бога, Наталя! Я все розумію, сядь! — Вже крикнула вона. — Я все тобі розповім, з самого початку. Добре? І відразу скажу, я ніколи не заподію тобі шкоди. Ніколи.

— Ти так само говорила і своїм подругам, коли обпоювала їх?

— Що ти верзеш?

— Я все знаю. Вітольд нам розповів!

— Вітольд? Тоді ясно. Моя провина в тому, що я їх обпоїла, але все інше — справа його рук. Вислухай мене, благаю.