Блукаюча у часі

VIІІ Бал Нечисті

Вулиці студентського містечка охопило святом. Лунала музика. Будинки мерехтіли гірляндами. Хлопці та дівчата густо барвили фантастичними костюмами. Містом заправляв бал нечисті — свято студентів та острова в цілому. Гомін і сміх чувся з усіх куточків. Здавалося всі яруси містичного острова ожили. Моніка зайшла за ріг будинку. На неї там чекав Павло.

— Якщо чесно, все це дуже дивно! — Вимовив він намальованими помадою губами. Хлопець був одягнений у жіночий костюм епохи 17 століття. Виглядав безглуздо і дивлячись на нього Моніка зайнялася гоготом. Біла, напудрена перука вкрай кумедно сиділа на круглій голові. Всі ці волани та рюші стиснули пухке тіло Павла.

— Тобі це здається смішним?!

— Не ображайся, будь ласка. Але коли я сказала, що ти маєш зіграти мою роль, то мала зовсім інше на увазі. — Павло роззявив рота. — Я наведу на тебе морок. Ти будеш виглядати, як я. Говорити, як я, але залишишся собою. Мене ж будуть бачити Наталею. Ми обдуримо Вітольда.

— Як саме?

— Він почав причаровувати Наталю, щоб віддати жертву Кадуку.

— Як ти зробила з Марком?

— Так. — Павло дивився на неї сердито. Зараз, він ненавидів цю дівчину. Вона йому ніколи й не подобалася, було завжди щось тривожне в ній. Але зараз, йому хотілося її придушити.

— Не переймайся. Вже завтра на світанку ти знайдеш Марка на болоті, цілим і неушкодженим. — Моніка відрізала пасма свого і Павла волосся. Промовляючи заклинальні слова вона перетерла руками його на попіл.

— Закрий очі. Буде щипати. — Відьма дмухнула попіл в обличчя Павлу. Декілька секунд нічого не відбувалося. Звуки музики, хіба що, ставали гучніше і сміх людей, наче луна, відбивався від кожної поверхні. А потім все лице почало припікати. Нестерпно і боляче. Павло намагався витерти попіл, проте, це йому не вдавалося. Аж раптом все припинилося. Він відчув себе вище. Якась легкість в тілі. І ще щось. Так багато емоцій, цілий вирій протилежних почуттів, здається він перетворився у жінку. Господи, як вони живуть з цим?!

— Ти як? — Спитала в нього Моніка. Хоча виглядала вона, як Наталя.

— Нормально. — Моніка допомогла йому підвестися.

— Запам’ятай, тобі, взагалі, нічого не потрібно робити. Розважайся, нам потрібно зробити видимість того, що я присутня на балу. Я ж, займатимуся Вітольдом.

Бал проходив в холі головного корпусу. Чотирма сходами можна було спуститися до холу. На другому поверсі біля поручнів розташували пульт ді — джея. Тут розпалювалося свято: світломузика, стробоскоп, мильні бульбашки, одним словом — всі атрибути студентської вечірки. Щоправда, спиртних напоїв не було. Бар розташовувався між двома суміжними сходинками, на поверх нижче від пульта ді-джея, прямісінько під ним. Барна стойка горіла феєрично та привітний бармен розливав напої. Звісно, студенти знаходили спосіб принести пляшку — дві спиртного. На вході охорона ретельно перевіряла сумки й костюми. Зайшовши до зали, Моніка і Павло, (щоправда, всі бачили Моніку і Наталю), призвели фурор. В костюмі чортеня Наталя (Моніка) відчувала себе сексуальною, це позначилось на її ході та поведінці. Вона могла не стримувати свій внутрішній вогонь і бути собою. Щоправда, кого тут тільки не було! Починаючи від всіх видів овочів, закінчуючи безумними незрозумілими костюмами. Друзі підійшли до барної стійки та випили соку, який бармен щедре розбавив крапелькою мартіні «для своїх». Музика заводила, тому невдовзі Моніка потягла Павла на танцмайданчик, де веселився, гарцював та просто витанцьовував натовп. Молодь безсоромно відривалася та розважалася на балі нечисті. Кожен міг бути собою під тією маскою, за якою ховався. Чи все навпаки?

— Мені заважає цей німб! — Пихтів Павло. Адже для себе Моніка обрала костюм янгола і виглядала, до речі, дивовижно. Павло ловив на собі зачаровані погляди хлопців та заздрісні, кусаючи очі дівчат. Він відразливо кривлявся до хлопців, тим самим відлякував потенційних кавалерів. Зате грайливо підморгував дівчатам, навіть намагався фліртувати. Здається він забував, що виглядав, як одна з них. Дівчата дарували йому такі ж самі відразливі гримаси, які він сам посилав хлопцям. І соромно зізнатися в тому, що йому геть це сподобалося. Дивно, звісно.

— Моніка терпи. Ти така мила.

— А як же. Краще б ти натягла це вбрання. Ох, підбори вбивці ніг!

— Релаксуй подруга! — Все було добре, аж раптом танцмайданчик розсікла Альбіна. Вона була в костюмі графа Дракули, щоправда, модернізованому. «Вона майже гола!», крикнув хтось з натовпу. І справді, Альбіна щойно була одягненою в широкі штани й жилет, аж ось, одним легким рухом вона зірвала їх і залишилася у коротесеньких шкіряних шортах. Дві хвилини потому прийшла черга жилета, а там — шкіряний бюстгальтер. Хоча, зав’язана на шиї накидка, трохи мішала повному оголенню.

— Це стриптиз! — Навколо Алі забралися люди й весело аплодували.

— Давай — давай гарнюня! — Кричав ді —джей. Аля всміхалася на повний рот, вона і справді зараз була гарною і божевільною.

— Ти диви, навіть зуби як у вампіра нарядила! — Сказав Павло Моніці. — Все, не можу більше! Пішов посиджу трохи, не хочеш?

— Йди, і не забувай, що ти дівчина. «Пішла».

— О, добре. Ти йдеш?

— Ні, подивлюся чим все закінчиться. — Дорогою до столика, Павло помітив, що костюм упирів був у тренді іцо — року. Стильні упирі трималися окремими групами. Один з них направлявся до Павла, він зазиваючи посміхнувся, напевно залицявся. Як же тупо на це дивитися очима хлопця, хоча і в жіночій подобі.

— Дівчина сумує? — Павло сперся руками в боки. — Хто тут дівчина?

— Дівчина жартує. Так? — Під руку його тримала Наталя. — Еге ж?

— А, дівчина, хай йому грець, просто не в гуморі. — Крикнув він вже до упиря.

— Все ясно, чого так верещати. — Явно ображений хлопець пішов геть.

— Як мені ці залицяльники остогидлі. Невже ми й справді такі настирливі?

— Бува. — Моніка/Наталя кивнула в бік столика. Але ледве діставшись до нього вони зіштовхнулися з Вітольдом. Цей бісів чорт натягнув на себе рясу, точнісіньку таку, яку колись носив Дмитро.

— Чи не відмовить мені цей бісик у танці? — Моніка/Наталя ледве не впала. В руках він перебирав чотки. І ця хитра коса посмішка, загадковий погляд…

— Так отець, я піду з вами. — По тілу Моніки пробігли мурашки, коли він її обійняв. Це були ненаполегливі обійми, лагідні, обережні.

— Тобі личить. — Сказав він.

— Тобі теж, — Моніка бачила в ньому Дмитра. На секунду, їй навіть здалося, що Вітольд розкусив її план і грає вже з нею, справжньою, свої садиські ігри. Ні, цього просто не може бути. Вона відправила Наталю так далеко, що її енергія просто зникла. Він аж ніяк не міг здогадатися про підміну.

Пара повільно кружляла під звуки музики. Моніці згадалося, як триста років тому, вони з Вітольдом розсікали бальні зали шанованих будинків. На них дивилися із заздрістю та насолодою водночас. Такої пари світ не бачив. Він жадав і обожнював, вона дозволяла йому бути поруч, проте і не відпускала від себе надовго. Ці ігри подобалися обом. Після зникнення Дмитра, Моніка, на деякий час, дозволила собі насолоджуватися тим життям, яке мала. І чорт забирай, їй так це подобалося! І тоді вона жахнулася цієї сторони своєї душі.

Вітольду здалося щось знайоме у погляді Наталі. Він не зрозумів що саме. Адже дуже поспішав. Сьогодні йому конче потрібно віддати жертву братові. І звісно, втрата подруги ще більше надломить Моніку, адже вона прикипіла до цієї дівчини. За кого тоді їй триматися? І він згадав ті шалені вальси під звуки класики триста років тому. Все своє існування Вітольд спостерігав за жінками, він годував їх невиразні, однобокі душі Кадуку. Всі вони були схожі одна на одну, примітивні, зіпсовані, як скисле молоко. До одного дня, коли він побачив її — маленьку п’ятирічну дівчину. Від неї випромінювало таке жовте тепло. Те, що дає життя. Дівчина була сама його джерелом. На відміну від нього — постійно холодного ціпеніння, перебування в понурому потойбічному стані. Вітольд був поряд і не виказував себе доки вона не увійшла у відповідний вік. Моніка стала прекрасною дівчиною і він став з’являтися до неї уві снах. Це не були вульгарні сновидіння, нічого такого біс собі не дозволяв. Він просто був поруч з нею, грівся у променях її кришталевої душі. Доки його брат — Кадук не помітив її теж. А скоріше не її, а зміну Вітольда і він зрозумів, що втратить своє джерело життя. А далі все за стандартним планом: спотворить, спокусити, загубити. Але колись все буде інакше і вони з Монікою будуть вальсувати вже як справжня подружня пара.

Стоп! Сказала собі Моніка. Вона задивилася в це обличчя. Ось і ще один бік нашої душі, жіночої. Чому нас ваблять погані хлопці? Від них тіло тремтить, прокидається бажання, бурлить все у грудях. Чому саме такі чоловіки закохують у себе до нестями? Перш ніж втратити голову ти знаєш, що він розіб’є твоє серце, але ти кидаєшся в цій вирій, віддаєшся вся, добровільно здаєшся у полон? А потім на довгі роки, а може і на все життя, залишаєшся заручником своєї пристрасті. Може так краще, чим потім думати, що було б, якщо ти не дозволила б собі бути з ним? Не тільки чоловіки мисливці. Жінки, ось хто справжні мисливиці! Ми бажаємо, і ми зробимо все, щоб здобути предмет своєї жаги. Чому саме ми кидаємося на поганих хлопців? Тому що наша природа хоче перемогти його, доказавши собі, йому і природі, що заради тебе він може змінитись і бути тільки з тобою. Дорогі жінки, ми є найвеличніші мисливиці всіх часів і народів, і як би ми визнали це, і дозволили нашій дикій природі прорватися зовні, таких непідкорених чоловіків вже не було б. Просто в один момент, ми хочемо бути слабкіше, і саме в цей момент, чоловіки беруть владу у свої руки, придушуючи нашу природу, нашу суть. Тому що знають — вони не зможуть їй чинити опір, а отже, припинять нам подобатися.

Як би ці двоє просто відверто поговорили, все могло б піти інакшим шляхом. І можливо, мали б шанс на щасливе спільне життя. Як би….

Хід їхніх думок перервала органна музика.

— Дорогі мої! Сподіваюся, що вам подобається! — Горлав ді —джей, міксуючи органіку з сучасними мотивами.

— Так! — Заревів натовп.

— Можна я пригощу тебе чимось?

— Залюбки. — Моніка здогадалась, що він напоїть її власноруч приготованим зіллям для привороту.

— Я зараз. — Вітольд попрямував до бару, Моніка ж повернулася до столика, але він був зайнятий. «Ми на канапі ліворуч», прийшла смс від Павла.

— Нічого собі. Це є зона для викладачів та аспірантів! — Сказала Моніка, упавши в обійми м’якого дивана.

— Так. Вітольд Євгенович забив її для нас! — Павло радів наче дитина.

— Припини радіти як йолоп. Вітольд Євгенович, — передражнила Моніка Павла, — наш ворог. Вгамуйся вже, Господи! — Павло намагався бути серйозним, але перебування під личиною Моніки давалася в знаки. Він дивним чином відчував її настрій, як свій власний, думки, хвилювання, її надії ставали його.

— Вам зручно? — На канапу приземлилася майже оголена Альбіна. — Ох, ви якісь кумедні! — Ти виглядаєш, як Наталя, але ти не вона. А ти… — Вона встромила пальцем в грудь Павла і зіщулила п’яні очі.

— Молоді упирі напрочуд сильні. Вони можуть бачити крізь морок. Треба хутчіше її відволікти поки вона не здогадалася і не здала нас зі всіма потрохами Вітольду. — Шепотіла Моніка Павлу. До їх столику вже йшов сам Блуд, а за ним слухняно дріботала офіціантка з тацею коктейлів. Пізніше, Павло так і не зміг пояснити чому зробив те, що зробив, але без вагань він вп’явся в губи Альбіни. Звісно він забув, що виглядав, як Моніка, а Альбіна давно йому подобалася, причому ще і в такому відвертому вбрані. Моніка з таким подивом дивилася, як вона пристрасно цілувалася з Альбіною. А ще дивніше було те, що та відповідала. Пара дівчат злигалася і слинилася. Упирі бісексуальні, так, але…

— А це від бармена, для чортеняти і янголятка. — З — під ряси Вітольд дістав бутилу мартіні. — Останні слова він майже прожував, потім знизив плечима, — про смаки не сперечаються.

— Це якось дивно.

— Годі тобі, Наталю. Дівчата розважаються, чому б і ні. Не будь ханжею!

— Не в тому сенсі. — Моніка скривилася. — Припиніть дивитися. Це вам не Хастлер. Люди! — Декілька зацікавлених очей сором’язливо відвернулися. Проте, це мало результат. Альбіна зайнята. Вітольд поїв Моніку і відверто залицявся. Вона ж знову дозволила собі впасти в обійми його шарму.

Вже було майже північ і повинні були оголошувати переможців на найоригінальніший костюм. Коло сходинок стояли скрині, в які опускали папірець з номером того костюма, який вважали найкращим. Номер видавався при вході, це був яскравий круглий папірець, який приклеювали на груди. Музика стихла.

— Ну що ж, любі мої! — Ді — джей, в якому тепер, коли було більше світла Моніка впізнала гітариста Ігоря, — залюбки оголошую переможців. Їх двоє. Вочевидь, ця пара дуже вам сподобалася, бо більше ніж сімдесят відсотків віддали свої голоси за них!

— Кажи швидше вже, базікало!

— Добре — добре. І так переможці номер 66 і номер 6. Йдіть до мене!

— Вітаю! — Павло поцілував Моніку, та неприємно відсахнулася від цього прояву ніжності.

— А хто ж номер 6?

— Думаю… він коло тебе. — Це був Вітольд.

Пара — переможців трималися за руки, поки їм вручали грамоту з надписом «Переможці балу — маскараду». Ігор впізнав Наталю/Моніку, і несміливо їй усміхнувся, а від Вітольда відсахнувся, як від вогню. На середині сходинок, Вітольд зупинив Моніку і сказав на вухо. — Скоро, ти будеш моєю. — Його дихання полоскотало вухо, а слова запалили іскорку в душі. В усьому винний момент та місце, де вони знаходились. Та ще і його костюм.

— Тоді, може ми продовжимо в іншому місті? — Вітольд вдоволено розтягнув ліниву посмішку.

— Давно пора. — Далі все було. Все. Без виключення. В його будинку, вони вінчали останній штрих ворожіння, після якого дівчина ставала повністю причинною. І тепер, він повинен відвести її на болото. Віддати жертву Кадуку. — Вітольд стояв спиною до Моніки та одягався.

— Зараз, люба, ми трохи прогуляємося. — Вітольд почував себе дивно. Кохаючись з дівчиною, яка мала зовнішність Наталі, він відчував запах Моніки, наповнювався нею. Невже?!.. Зернятко сумніву дало перший паросток.

— Як скажеш. — Зовсім іншим голосом сказала Моніка. Вітольд завмер. Ці вібрації він ніколи не переплутає. Блуд обернувся змахуючи рукою видіння. На ліжку сиділа магнетично вродлива відьма. Вогняні пасма розлилися по простирадлу, заповнили кімнату до підлоги. Вони обрамляли її бліду шкіру, пружні груди, тонкі руки. Відьма дивилася на нього спокійно, ледве всміхалася лише одними кутиками губ. Все в цьому обличчі було любо і дорого для нього: чорні, глибокі очі, м’які вуста. І все ще теплий промінь її душі. Він не вірив.

— Цього не може бути! — Вітольд не обертаючись сів на край ліжка і закрив очі долонями. — Цього просто не може бути! — Знов повторив він.

— Блуд, — покликала Моніка поклавши руку йому на плече. Він зі злістю скинув її й встав.

— Що ти накоїла! Ти розумієш, що буде далі?! Кадук з’їсть твою плоть, вип’є душу. Ти причинна! — Вже зайнявся на крик Вітольд.

— Так і є, Блуд, послухай мене, врешті. — Моніка підвелася. — Відпусти Дмитра. — Вітольд захихотів.

— Так все це через того йолопа!

— Не кажи так. Він не винен. Припини реготати!!!!

— Я нікуди його і не дівав. Він схований на моєму болоті. Всі ці триста років він був поруч з тобою, а ти цього не бачила. Він блукав там паралельно тобі! Поки ти чаклувала, зводила з розуму хлопців, годувала потопельниць, весь цей час, твій Дмитро був там же!!! — Моніка була шокована. На хвилин п’ять її вистачило, а потім вже була несила прикидатися шокованою. І Вітольд це зрозумів. — Ти все знала?

— Так. — Вона стояла перед ним оголена та прекрасна.

— Як давно ти знала? — Вона закусила губу.

— Нещодавно. Я все зрозуміла, коли Наталя з Павлом потрапили на болото. Їх хтось вивів. Хтось, з щільною ямкою на підборідді. Це блукаюча душа. Невинна. І я все зрозуміла. Вітольд, ти ж можеш обміняти мене на іншу душу. І я не піду до Кадука, а стану блукаючою.

— Ти вважаєш, я піду на це?! Заради тебе?! — Моніка натягнула свій одяг. Вона говорила повільно, спокійно. Відьма знала, що зайві емоції можуть коштувати життя всім їй небайдужим людям.

— Я прошу тебе тільки про одне — врятуй мене. Я бачила, як живиться Кадук. Як ті потопельниці смакують останки тіла, коли людина ще жива. Як та бісова пані Шовтенка гризе кістки, а Грільда співає свої божевільні колискові. Ти хочеш, щоб я так закінчила, чи можлива, буде твоя ласка, зробити мене блукаючою? Таке моє добровільне бажання — помінятися з Дмитром. — Вітольд дивився на неї, намагався розгледіти бодай щось схоже на зловтіху, або ж перевагу, яка була точно на її стороні, проте нічого такого. Відьма, його кохана відьма, виглядала щирою і відвертою. Здається ніч змінила щось таке в ній, бо вона дивилася зовсім по-іншому на нього. Здається, що вперше за триста років, Моніка і справді дивилася саме на нього, а не скрізь. Вітольд одягнув чорну мантію зі сріблястим хрестом на спині. Натягнув капюшон на голову.

— Я прийду по тебе, через сто років. І вже не буду таким ласкавим. — Він грубо схопив Моніку за комір, його очі були заплющені. Вони стояли щока к щоці.

— Я буду пам’ятати цю ніч. І вона буде нашою першою в низці багатьох.

— Ніколи. — Відповіла грайливо Моніка. Очі в неї теж були заплющені.

Павло мав чіткі вказівки того, що він повинен був робити. Але зараз все пішло шкереберть. Він лежав на землі, поряд з ним, гарчала та повзала Альбіна, вже повноцінний упир. Вона смоктала кров хлопця, все її лице і руки були забруднені. Її очі дико блищали, викотилися з орбіт. За декілька хвилин до цього, Павло вже спускався до церкви, крізь святкові вулиці та хмільних місцевих, коли його наздогнала Альбіна. Він ледве її здихався, дівчина хотіла продовження, він теж, проте не зараз. І те, що вона упир, ані трохи його не бентежило. Але Альбіна наздогнала його, напала і відтягнула до болота. Останнє, що ще міг розгледіти Павло це пару шкіряних дорогих чобіт, що вгрузли в чиїсь останки.

Грільда пестила очманілого Марка. Він сидів на чарусі. Пустими очима дивився в нікуди. Вона співала йому колискову. Не ту материнську, яка має захисну силу, а ту страшну, заклинальну на смерть. Скоро з’явиться Кадук. Він висмокче цю дивовижну душу і їм залишиться тіло. Таке гарне, натреноване тіло. Почулося хлюпання.

— А ось і твій новий Бог, мій милий. — Грільда пестилася. Вона звабливо повернулася в надії побачити Кадука, але замість нього стояв Блуд. Він тримав в руках сферу з жовтим кольором. Це душа. Душа її відьми!

— Ніііііііііііііі! — Заволала Грільда. Вона піднеслася над чарусом скинувши Марка в імлу. — Ніііііііііііііііі!!!! — Ця істота не мала ніг. Воно літало серед пасом свого власного довгого сивого волосся, яке обсипалося в’ялими шматками. На очах Грільда старіла, марніла і розсипала в прах. Тій істоті, якою вона була, конче необхідно поласувати плоттю для продовження життя. — Ні!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! — По болоті повзла Шовтенка. Вона намагалася дістатися ніг Вітольда. ЇЇ сили теж були вичерпані. Істота гарчала, як скажений пес. Густа піна запеклася навколо її рота. Обличчя скосило на ліву сторону. Шовтенко вже доповзала до Вітольда, руками, що швидко розкладалися, намагалася вхопити ноги. Він відразливо відкинув їх. Шкіряний чобіт застряг в напівзігнилій плоті.

— Що ти робиш?!!! — Кричала Грільда. — Ти ж бачиш, що ми помираємо! — Зараз вона вже стала наче дух, напів — прозорою.

— Твоя учениця виявилася хитріше за тебе. За нас усіх! — Слова Вітольда луною озвалися по місцині. — Моніка прив’язала своє життя до вашого. І в той момент, коли я помилково думав, що причаровую Наталю, а насправді зв’язував душу Моніки, ви раптово втратили всю свою силу. Тепер я її хазяїн, а отже, — і ваш теж. І ви мені не потрібні, на жаль. Я навіть радий позбавитися тебе, моя Ханна.

— Моніка не знає, що я була твоєю дружиною! Ти зваблював мене, як її, і врешті я зголосилася.

— Ні, не знає. І, завдяки її вчинку — вже ніколи не дізнається. Колись, вона займе твоє місце. До речі, ти не дуже опиралася, моя люба, я напився вже до снаги твого світла.

— Ти висмоктав мене всю. — В’яло і безсило закінчувала Ханна. — Я кохала тебе…так сильно кохала… — Вітольд посміхався диявольськи. Ні, Моніка ніколи вже не дізнається правди. Зграя вівсянок з криком тривоги піднялася в небо. Зашелестіло листя, стара верба нижче нахилилася до землі під чиїмось натиском. По болоту повз Кадук. Ця істота не мала ніг, кінцівки — щупальця пересували товстелезне одутле тіло. Дуже повільно. Шкіра старого дрібно всіяна зморшками. Над очима звисали пухнасті брови. З вух стирчало жорстке волосся. З рота вивалювалася багнюка. Три потопельниці дріботіли вслід свого хазяїна.

— Брат, — сказала одна з потопельниць чоловічим голосом, — брат… — Вже інша. Кадук говорив через слуг. — Що мені їсти брат, брат, брат… — Голос став схожим на те, ніби плівку швидко — швидко перекручували. Блуд, хоча і був нечистим, але ненавидів такий спосіб тамування жаги.

— Сонечко, йди до мене. Облиш цього нещасного. — Альбіна підвелася. Він ніжно обійняв її стан. Блуд мав дивовижну харизму, а його дотики розпалювали всі потаємні бажання. Це була така всепоглинаюча пристрасть, що дівчата ставали рабинями його капризів. Зазиваючи він всміхався, дивився захоплено прямо в очі. Аж раптом, різко, відштовхнув Альбіну в бік Болотника. Потопельниці жадібно накинулися та потягли її під щупальця Кадука. Багнюка, що стікала з рота істоти капала на тіло дівчини, вона звивалася та кричала, але ніхто не міг її врятувати від пазурів болотного володаря.

Вітольд зачаровано дивився на шар. Він зігрівав йому руку, пестив долонь, Блуд все ще відчував її дотики, губи. «Настане наш час, люба Моніка», він із журбою відпустив шар і той мерехтів декілька хвилин, ніби прощаючись, поки не розтанув в тумані. Вітольд витягнув Марка з води. Той, здається, вже помер. Він стряхнув хлопця і наблизив до нього обличчя впритул.

— Тобі рано ще помирати, друже. В мене на тебе є плани. Мені потрібно буде щезнути на деякий час, так би мовити, перепочити. А ти будеш моїми очима тут. Домовилися? — Марк був непритомний. — Звісно домовилися! — Вітольд попестив його по голові, як маленьку дитину. — Ах, так, ще ти. — Звернувся він до Павла. Той дивився на нього скляними очима. — Тобою поласував упир, молодий, незграбний. Але те нічого, — Вітольд подивився на рештки тіла, що ще залишилися від Альбіна. Голову Кадук зжер і відповз кудись у свою нору. Потопельниці закінчували трапезу. — Декілька днів в лікарні і ти одужаєш. Моя мила медсестра потурбується про це. Ну що ж, бувайте! Ох, який же я забудькуватий став. В усьому винна Моніка. Смак ночі ще не вивітрився з голови! — Вітольд пішов по болоту. Призвав потопельниць свистом, як мисливських псів.

— Шукайте дівчата! — Потопельниці стали на коліна, проте пересувалися дуже швидко. Винюхували повітря і поводили себе, як на полювання.

— Ось він, він, він тут… — Голосили мертві. За чагарниковими ділянками, по краю болотного масиву, серед чорних коренів болотного кипарису, ховався Дмитро. Він так і був одягнений у рясу 17 століття. В руках тримав ліхтарик. Очі скляні, білі.

— Вам не потрібно зустрічатися. — Сказав до нього Вітольд. — А то ти такий в нас базікало. В той час, як Блуд протягував руку до Дмитра, над ним промайнуло жовте світло. І Дмитро побачив його. Він бачив Моніка. Вона щось йому кричала, але слова були такими далеким, що він нічого не міг розрізняти. І в той момент, коли душа Моніки плюхнулася на те саме місце, де стояв Дмитро, Блуд одним дотиком витягнув його в інший вимір. Моніка розчаровано впала у багнюку. Навколо, окрім плюшевого туману і безліч незрозумілих звуків більше нічого і нікого не було.

Дмитро наче прокинувся. Тут все було інакше. Він вже забув, що значить бути живим. На землі лежав хлопець у крові. Його було покусано. Це ж той парубок, якого він вже одного разу вивів з болота разом із дівчиною. Дмитро схилився над ним.

— Ну, а щоб все виглядало вірогідним, ніби тут був бій, — прошепотів Вітольд, ховаючись від Дмитра, — чорт клацнув пальцями й стався вибух. Від нього потопельниць розірвало навпіл, чаруси повиверталися черевами повним черв’яків і змій. Дмитро від несподіванки пригнувся до землі, закрив голову руками.

«Марк!!!!» — Я побачила його непритомним. Декілька метрів від нього лежав чоловік в рясі, який закрив Павла собою. Цей дивний вибух струсив землю. Священик повернувся до мене, я впізнала в ньому Дмитра та зрозуміла, що Моніці не все вдалося, — адже очі священика залишалися крижаними.