Блукаюча у часі

ІІІ Свято Дажбога

Вночі я спала погано. Мені наснилися голі ченці та п’яні дівчата, що стрибають зі скелі у прірву. А там, внизу, сиділа якась істота у вигляді вкритого сірою шерстю і водоростями голого сивого діда з довгими жаб'ячими руками, виряченими очима на широкому жовтому обличчі, закрученим хвостом та довгою бородою, з якої стікало багно.

Я відкрила очі. Моніка спала підклавши руку під щоку. Щось дитяче було в її виразу обличчя. Мені стало ніяково перед нею за свої слова вчора. Ця, до біса гарнюща дівчина, не винна в тому, що Марк закоханий в неї. Але ж, як мені здолати цю заздрість, яка шкребе з найперших хвилин зустрічі з Монікою?

Думки мої перервав стукіт. Маленький сірий птах намагався влетіти у зачинене вікно. Він бився із силою у скло. «Що ти робиш, дурнику?» Я підвелася. Птах, ні, крихітне пташеня відлітало на декілька сантиметрів і вдарялося всім крихким тілом по вікну. Тук — тук. На склі з'явилася невелика червона пляма. Ще, ще раз. Я підбігла до вікна. Розтрощене тіло пташки повільно сповзало вниз. А в доріжці крові кишіла купа черв'яків, ніби птах був набитий ними.

— Наталя! Наталя! Прокинься! — Коло мене стояла Моніка, очі перелякані, вона тримала мене за ноги і глибоко дихала. Я стояла на підвіконні, вікно відкрите, ще крок і плямою крові стала б сама.

— Я ходила уві сні. — Моніка допомогла мені спуститися і на тремтячих ногах допомогла сісти на стілець. — Я ходила уві сні. — Знов повторила я вже більш усвідомлено.

— І часто з тобою таке? Святий Велес! Я прокинулась, а ти відкриваєш вікно, залазиш на підвіконня і намагаєшся стрибнути. В мене серце ледве не стало. Ненормальна! Я думала ти вистрибнеш. Я … я… — Моніка перевела дух. — Ти повинна була мене попередити, що страждаєш на сомнамбулізм. Жах, фух…

— Не скигли вже, будь ласка, сама перелякалась. І так, я іноді ходжу уві сні, хоча такого давно не було … Останній раз три роки тому. В дитинстві ж це часто траплялося.

— Так, добре, треба мені заспокоїтися. — Моніка постукала по стіні коло столу. Відкрилися маленькі дверцята, о, це схованка. Дуже популярна у студентів, я так чула. Вона дістала звідти маленьку флягу.

— Це що, горілка?!

— Тихіше! Будеш?

— Ні, зранку не п'ю.

— Я теж! — Моніка зробила один коротенький ковток і швидко заховала назад. — Це моя схованка, якщо мати, або комендант дізнаються, мене буде покарано.

— Я нікому не скажу.

— Добре. — Моніка сіла навпроти мене. Вона побачила у дзеркалі кров, яка хвилями стікала по поверхні, ніби з протилежного боку. Густа, майже чорна. Дівчина навіть запах її відчула та солонуватий присмак у роті. Проковтнувши слину, вона намагалася не дивитися у дзеркало. Я сиділа спиною й нічого того не бачила. Моніку гіпнотизувала та рідина, врешті вона встала, взяла стакан із водою і виприснула на дзеркало.

— Ти що робиш? — Коли я озирнулась, дзеркало було чисте.

— Це прожене важкі сни. Обряд такий. Підемо снідати. — Тоді, це мені здалося дивним, але що з того? Я, здається, і так, в дуже-дуже дивному місці.

Їдальня розміщувалася в іншому корпусі. Йшов дощ. Ми швидко перебігли до сусідньої вежі. Там було декілька людей. Переважно персонал, були й купка студентів, але вони сиділи окремою компанією. Звісно з Монікою всі віталися й водночас зі мною, це мені лестило.

— Доброго ранку дівчата! — Із тацею в руках до нас наближався Марк.

— Хм. — Буркнула Моніка. — Наталя, мені треба відлучитися. — Зрозумівши мій допитливий погляд додала, — до матері зайти. Я ненадовго. — Відкусивши від яблука вона послала мені повітряний поцілунок та пішла.

— Куди вона? — Сумними очима він дивився у слід моїй сусідки.

— До фрау дикобраза.

— До кого? — Марк приснув зо сміху, звісно, він зрозумів кого я мала на увазі. Мені приємно було чути його сміх.

— Ти все правильно зрозумів. І чого вона вимагає, щоб до неї неодмінно зверталися «фрау», ми ж в Україні живемо, в нас «пані».

— Ну, вона ж німкеня, і може так їй хочеться. Не знаю.

— Зате Моніка зовсім на неї не схожа. На щастя.

— А вона і не може бути на неї схожа.

— Тобто?

— Моніка — названа донька.

— Я і не знала.

— Так. Взагалі, ходять плітки, я точно не знаю наскільки це правда, але кажуть, що вона, Грільда, знайшла Моніку на Північному боці, перед прірвою, там є ще болото, знаєш. Ніби її туди хтось підкинув, може одна із легковажних студенток. Вона залишила її собі, оформила всі документи.

— Навіщо їй це було робити?

— Спокутує давній гріх, я так думаю.

— Про що ти? — Ми розмовляли пошепки, як змовники, близько схиливши голови один до одного. Не так цікавила розповідь, як мене лоскотало від його близькості.

— У Грільди була донька, але та її покинула молодою.

— Покинула доньку?

— Так, це було ще в Німеччині, за часів студентства. Мій тато навчався з нею за кордоном, і казав, що вона була дуже гарною, за нею просто впадали хлопці. Але вона була такою собі «сніговою королевою», Ханна її ім’я. Так от, Ханна була дуже популярною.

— Важко уявити таке, чесно кажучи. Таке враження, що вона висохла.

— Вдале порівняння, зараз так. Так от, вона закохалася до нестями у викладача, він, звісно, був позбавлений моральних принципів, і от, за 9 місяців вона народила. Він її й знати не хотів. Був страшенний скандал. Грільда відмовилася від дитини, викладача ж поперли із закладу.

— А її?

— Ти що! В неї занадто впливові батьки, сім'я аристократів. Їх родовід налічує років чотириста! — Не могла я уявити астенічну Грільду гарною. Висохлий вираз обличчя. Лице пожовкле, як старий папір. Він ніби виказував ненависть до всіх і кожного. Цікаво, як вона відноситься до Моніки?

— А Моніка знає?

— Звісно. Батько казав, що Грільда сама їй все розповіла.

— У кожного своя трагедія… — Я помітила дивний погляд Марка на собі, здогадалася про його значення відразу, — ти знаєш історію моїй сім'ї?

— Дещо чув. — Швидко відвів погляд.

— Облиш. Знаєш?

— Так. Про це усі газети тоді писали, фільм навіть зняли. Пробач…

— Все гаразд. Це було давно. І я не бажаю про це розмовляти. — До нас підійшов хлопець. Пухкенький та невеликого зросту.

— Всім доброго ранку!

— Привіт Павло! — Марк жваво потиснув йому руку. Наша розмова стала неприємною для обох. Тому я пішла.

— Це, хто, Наталя Войчек?!

— Вона. — Павло присвиснув. — Оце так! Познайомиш?! — Марк знизив плечима, ніби кажучи «навіщо воно тобі потрібно?!».

На дворі я побачила приїжджих студентів, хто сам, хто з батьками. Було прохолодно, як для серпня. Згадала про нашу розмову з Марком — неприємна. Так, насправді, про моїх батьків зняли фільм. Цей факт дуже обурив мене. Адже саме дід дав дозвіл, ще й розповів режисеру подробиці. Я так на нього тоді розсердилася, що напилася та розбила вщент його колекційний комаро. Як же він хихотів тоді! Спочатку, я подумала, що це нервово. Але ж ні. Він сказав, що йому байдуже на машину. Тоді я зрозуміла, що все, досить зносити дах старому. Він сміється з того, що я розтрощила машину його мрії, що ж далі? Але я не знала, що в ту ніч він випив один пляшку віскі, колекційного теж. Дивний старий був, проте, я любила його всім серцем. А про батьків намагалася не думати, адже і батьками їх важко було назвати. Зачати та народити це все, на що вони змогли спромогтися. Дивний світ, як щось трапиться трагічне й сумне, відразу всім цікаво, лізуть в душу, іноді хочуть допомогти — це, звісно, в рідкому випадку, еге ж? Більшість же просто бажає задовольнити свою цікавість. А про мене ніхто навіть і не думав, мені тоді було до болю одиноко, але ніхто, жодний цього не помітив. «Бідолашна дівчина! Таке пережити…Так сумно. А ви знаєте скільки у спадок їй залишилося?», отакі були всі розмови. А після смерті діда мене вже навіть не жаліли. «Горе, так. А скільки він їй грошей залишив!!!» Так, я була дуже багатою. В мене було неймовірна купа грошей і своїм фондом я зможу розпоряджатися в день мого повноліття. Але мене, на диво, це мало цікавило, я була одна, зовсім сама в цілому світі й нікому не потрібна. Гроші не пригорнуть тебе, не поцілують і не дадуть тепло. Я чудово розуміла, що все це можна купити від інших, а чи варта така, придбана за папірці любов, хоч чогось? Саме з такими думками я допленталася до галявини ідолів, там було багато народу: натягували намети, розкладали ярмаркові товари продавці, співав хор, репетирували танцюристи. Було шумно й весело, йшла підготовка до свята, про яке мені ніхто нічого не казав.

— Ось ти де! — Моніка вхопила мене за руку. — Ми з тобою беремо участь у святі!

— О ні — ні. Я таке не дуже люблю.

— Наталя, будь ласочка! Ти не уявляєш, як буде весело, і це обов’язково нам зарахується! Ми отримаємо додаткові бали.

— Хм, добре. Що треба робити?

— Пішли. Бачиш візок? — Майже у центрі, ближче до ідолів, стояв дерев’яний візок з великими колесами повитими яскраво-вогняними стрічками, в кожному колесі було по шість спиць. З боків візка звисали хрести. Дівчата зносили на візок різні овочі, фрукти та злаки. — Ми будемо танцювати навколо цього візка, на ньому буде сидіти… Ну ти ж знаєшся на міфології, на честь кого свято?

— Атрибутика Дажбога, здається.

— Майже тепло. Ми справляємо свято Юрія.

— В серпні?

— Так. А у вас коли?

— В травні, на початку. — Моніка знизила плечима. Ми зайшли у найближчий намет. Там була імпровізована костюмерна. Дівчата і хлопці наряджалися і фарбувалися.

— Ось, тримай, — сказала Моніка даючи мені одежу, — в цьому будеш ти.

— А як танцювати будемо?

— Як хочеш. Слухай музику та рухайся.

— Хто прийде?

— Майже всі, хто живе на острові. — Я намагалася розібратися із тими мотлохом, що отримала, як костюм.

— Що це в біса таке? Хто ми то будемо?

— Мавки.

— А! І як у вас проходить це свято? — Моніка розфарбовувала мені та собі обличчя.

— Ти ж знаєш, що святий Юрій являється покровителем хліборобства і скотарства у всіх християн. От ми його і шануємо. Прийде місцевий священик, відслужить там на полі. Потім ми всі повечеряємо і будемо розважатися. — Щось зневажливе здалося мені в словах подруги.

— А візок тут до чого?

— А туди місцеві будуть приносити своє підношення. Ми його приймаємо, складаємо.

— Дивно якось.

— Чому?

— Багато переплетінь. Святий Юрій, Дажбог…

— Все зв’язано дорогенько, міцно. — Нарешті я одяглася. Прискіпливо почала роздивлятися себе у дзеркалі: легка зелена спідниця зі рваними краями, така ж обірвана туніка, безглуздий наряд. Моніка по моєму вигляду вгадала мій настрій.

— Схоже що на нас напала зграя диких собак.

— Не переймайся так! Ти красуня!

— Так, красуня. — Я скривилася, поглянувши на Моніку міцна рука заздрощів знов схопила мене за горло. Вона була в точно такому ж наряді, тільки жовтого кольору, але ж така гарна, легка німфа. — Ти мені лестиш Моніка.

Коли ми повернулися на галявину, я вже не відчувала себе такою дурепою. Всі навколо були вдягнені майже так само: шалені пишні зачіски, яскравий макіяж, тіла обвішані квітами, кольоровими стрічками. По деревах розвішані гірлянди різних кольорів. Коло статуї Перуна розводили вогонь й грали музики на українських інструментах. Тут були й Мамаївські бандури, і трембіта, і дуда, і сопілки!!! Зібралася купа народу. Хор співав обжинкові пісні. Пісня, за формою й змістом, нагадувала закляття, це щоб конче сталося те, про що співають. Оскільки в цьому краї був розповсюджений культ Дажбога, то завдання свята полягало в уславлені його. Прийшов священик, я впізнала в ньому чоловіка, який зустрічав нас, коли мене сюди привезли. Він відслужив Молебень і запросив всіх до вечері. Народу була настільки багато, що люди сідали на землю і їли так. Ми, як активно залучені в цьому святі, розносили їжу. Нарешті фрау Грільда підійшла до нас і сказала, що нам час йти до візка. Хоча і настала вже ніч, проте світло від гірлянд робило її казковою та нереальною. Люди в костюмах, символіка та пісні підігрівали справді приємні враження від вечора. Моніка мала рацію — мені майже весело!

Візок стояв на місці, на ньому був хлопець, роздягнутий до поясу. Мав міцний спортивний торс. Ноги в нього були повиті травою і квітами. Плечі вкриті жовтим плащем, зав’язаним на шиї стрічками. На голові красувалася діадема, граючи різнобарв'ям квіточок. Візок сяяв білими шарами — гірляндою. Хлопець весело розмахував рукою, іншою тримав кубок.

— А ось і мої помічниці!!!! — Похитнувшись, він став гопцювати.

— Наш Дажбог почав вже святкувати. — Сказала Моніка сміючись.

— Нехай почнеться дарування! — Вигукнула Фрау Грільда. Музики одразу змінили музику на веселішу й жвавішу. Моніка пояснила, що після цих слів всі будуть зносити дари до візка, танцювати, їсти, пити, співати, розважатися одним словом. Потім коло капища розведуть вогонь і принесуть жертву Дажбогу. Якщо він благословить нас, то вогонь повинен перекинутися й на інших ідолів.

Свято в розпалі. Музики грають, люди співають, танцюють, спілкуються. Моніка танцює так природно, вона відчуває настрій мелодії, рухи плавні й граційні. Я ж, ніби випадковий гість, на чужому святі.

— Моніка, якось я не можу. — Врешті сказала я, після невдалих спроб станцювати, — відчуваю себе незграбою.

— Ти просто не можеш розслабитися. Я допоможу тобі. Зараз. — Вона заскочила до Дажбога, вихопила у нього кубок і протягла мені.

— Що це? — Усміхаючись Моніка випила з нього.

— Ах, божественний нектар, — сказала вона зі смаком прицмокуючи губами. — Тримай, спробуй. Ну ж бо! — Я випила одним духом. Горло обпекло приємним гарячим смаком вина.

— От і молодець. — Моніка повернулася до хлопця і почала коло нього танцювати. Це більш було схоже на залицяння, еротичні рухи. Хлопець вхопив талію дівчини й припав з жагою до її губ. Моніка здається була не проти. Вона скинула з нього корону і жбурнула її осторонь. Не втримавши рівновагу божество зі своєю мавкою впали за візок.

Всі навколо гарцювали та сміялися. У мене поплило перед очима, паморочилася голова. Музику я чула десь здалеку. Я присіла коло візка, скоріш сповзла. На очі мені потрапила діадема Дажбога. Я плазувала до неї на колінах, бо після того ковтка вина, сп’яніла вмить. Начепивши її собі на голову, спробувала встати, але плюхнулася дупою о землю. Яка тут густа трава і скільки ніг. З — під візка виповзла Моніка. Дажбог, здається, не міг навіть і повзти.

— О, подруга. Що тут робиш?

— Вивчаю закон гравітації!

— А що це ти начепила? — Моніка зняла з мене діадему і безглуздо плюхнула її собі на голову.

— Ко-ро-на! — Чомусь я прокричала це слово по складах. — А де … цей… Як його там…

— Дажбог?

— Так.

— А, там. — Вона показала десь за візок. — Він теж вивчає закон цієї..

— Гравітації!

— Так! — Діадема впала з її голови й ми обидві подивились на те, що з неї лишилось: квіти повилазили й стирчали на різні боки стрічки.

— Чим ти мене обпоїла? Моніка! — Моніка сперлась об колесо візка та почала куняти.

— А…Той. Наливка. Одна жіночка робить у місті. Найулюбленіший напій студентів! — Важко сказавши це, вона впала в сплячку. Попереду себе я побачила ноги, гарні пружні ноги. Піднявши голову я розгледіла якогось чорта. Він мав гіллясті роги, гостру борідку і тонкі вуса. Обличчя розмальоване зірками. Чорт нахилився до мене, а очі в нього гарні, занадто крижані правда, і брова такі чорні густі. Він уважно роздивлявся мене, потім Моніку. Здається він усміхався.

— А цей, на візку котрий був, де?

— Там. — Відповіла я гикнувши, і показала кудись в протилежну сторону, — він нас напоїв, мене і… — Я хотіла обійняти Моніку, але не дотягнулася до неї, — і мене, — й обняла саму себе.

— Ясно. — Відповів чорт. Він взяв діадему і пішов за візок. Не знаю скільки пройшло часу, але коли я почала знов щось розуміти, то Дажбог вже стояв на візку з діадемою набік, з неї стирчали квіти. Дажбог весело махав рукою. Моніку за руку підняв чорт, піднявши, він спер її об візок і прийнявся підіймати мене, але Моніка в цей час впала. Він кинувся до неї, але я почала падати, чіпляючись за візок, я висмикувала квіти.

— Халепа! Що ж мені робити з вами! — Чортик кинув мене і подався геть. Через деякий час він повернувся і дав мені щось понюхати, о, це був нашатир! Повернувши нас до тями, цей біс відвів нас за столик і приніс гарячу каву.

— Пийте. Моніка, чим ти думала?! Якщо тебе побачить мати. Все. Капут.

— Капут. — Повторила вона.

— Капут. — Сказала я.

— А ти хто?!

— Хто — хто… — Я набрала повні легені повітря, щоб відповісти йому, але замість слів вилетів такий звук, ніби здулася повітряна кулька. Я ще грозила йому пальцем. — Мо … Моніка, а хто цей чортик?

— А і справді! Чортик, ти хто такий? — Але за столом ми сиділи самі, переглянувшись, ми замовили ще кави. Нарешті я почала вже розрізняти людей. Свято було в розпалі, ось сиділи кругом люди й співали українські народні пісні. Зараз в центрі стояла дівчина в червоній спідниці та білій сорочці з вишитим малюнком. На голові в неї був вінок з якого хвилями спускалися різнобарвні стрічки.

Інших слів я вже не слухала. Ось там циркові вистави: людина ковтає вогонь, молодики билися на шаблях в костюмах козаків, показ бойового гопака.

— Гарне свято… — Протягнула я.

— Так.

— От як би ми ще його не просрали! — Я хотіла справді сказати «проспали».

— Не ображайся, Наталя. Я хотіла як краще, фу… Як гидко! Я справді думала, що це просто легкий алкогольний напій, ох, лишенько…

— Що кривишся? Згадуєш пристрасний поцілунок Дажбога?

— Ой, блін. Це завжди так. Мені не можна пити.

— А хто був в його образі?

— А я знаю! Не маю уявлення.

— Так, подруга, а ти з вогником! А чорт цей, хто був, цікаво.

— Цікаво. Пішли пошукаємо його! Йти зможеш!

— А як же! Напевно. — Взявшись за руки ми попрямували в натовп. Навіщо ми пішли шукати чорта, я не могла відповісти, але чомусь нам так захотілося. На галявині почали розпалювати вогнище.

— Знаєш Моніка, в мене таке відчуття, ніби всі ці люди насправді не люди. А справжні мавки, лісовики. Ніби всі ті міфологічні істоти ожили.

— Та ні. Їм ще не час. От коли повиходять, ото буде весело! — Вона зайнялась таким сміхом, що мені стало моторошно. Вогонь підіймався все вище й вище коло Перуна. Всі стояли затамувавши подих. Осі язик полум’я піднявся доверху й лизнув лице Перуна. Мабуть, хміль не зовсім пройшов, бо я чітко бачила, що божество посміхнулося і повернуло свою кам'яну голову до Дажбога, потім відліпивши руку від тіла, з якого посипалось декілька камінців, він кинув вогонь до сусіда. Хмиз коло Дажбога зайнявся й спалахнув за мить буйним полум’ям. Радісні крики пролунали навкруги. Хтось схопив мене за руку, це якась дівчина. Всі почали ходити хороводом і співати. Слів пісні я не знала, але намагалася підспівувати. Замість цього виходили неясні звуки, але мене все одно ніхто не чув?! Раптом, мені стало погано, голова знов запаморочилася. Я вийшла з хороводу. Відійшовши далі від шуму, я сіла у траву. До мене хтось підійшов. Це був наш чортик, але якийсь великий. Ноги такі ж гарні, м’язисті, щоправда, вони закінчувалися ратицями. Я протерла очі, але копита не зникли. І хвіст нервово ходив у різні боки.

— Чорт! — Він дивно посміхнувся. Дуже гарна демонічна усмішка. Він мовчки стояв і роздивлявся мене, потім пішов геть, десь у гущу лісу. Цього виявилося достатньо, щоб протверезити вмить. Чорт! Чорт! Чорт! Справжній! Що духу я побігла до людей. Всі юрбилися навколо багаття.

— Прив’яжи їй руки! — Кричала фрау Грільда. Люди, оголені люди, вели Моніку. Вони прив’язали її коло Дажбога. Вона божевільно сміялася. І можу заприсягтися, дивилася мені в очі. Раптом сміх вщухнув і все навкруги захолонуло, вона ступила в полум’я. Воно охопило її.

— Та що ж ви робите! — Я кинулась до неї, але мене хтось тримав.

— Хай горить. Це наша жертва богові! — Моніка продовжувала горіти. Її лице змінилося, нестерпний біль мучив її, вона волала і благала зупинитись. Всі плескали руками, танцювали й вигукували ім’я їхнього бога. Далі я, здається, збожеволіла, бо плескала і стрибала разом з усіма.

Голова боліла. Яскраве світло сліпило в очі. Я лежала на своєму ліжку у кімнаті гуртожитку. Хтось розмовляв. Я насилу розплющила очі. За столом сиділа Моніка із плоті й крові, а спиною до мене якийсь чоловік. Вони тихенько балакали й пили каву. Я вловила її запах, — цілющий напій, як він був мені зараз потрібен. Я згадала чорта, вогнище, Моніку, що палала у вогні. О це так. Встала.

— Доброго ранку. — Моніка налила каву. — Будеш?

— Так. — Я плюхнулась на стілець. Тіло обм’якле, голова важка і такий туман в очах.

— Наталя, це Вітольд, наш викладач з міфології. Це він, наш чорт.

— Здоровенькі були. — Він делікатно взяв мене за руку. — Як самопочуття?

— Гавно. Так це ви відпоювали нас кавою?

— Я.

— А я думала ви священик?

— Я служу. Декілька разів на тиждень. — Він посміхався. Вся його статура була з каменю, напружений всіма м’язами. Хижацька харизма, таке відчуваєш, коли бачиш звіра перед стрибком. Мене охопила тривожність. Він дивився тими самим блакитними крижаними очима. Руки зціплені в замок. Світле волосся вибрите на скронях. Позаду заплетена тонка коса. Грубі вилиці. Всі риси чіткі, вимальовані грифелем.

— Моніка, мені треба з тобою поговорити. — Мої сусіди за столом якось дивно переглянулися. — Я помітила ваші погляди, чого ви так?

— Ти щось пам’ятаєш з вчорашнього?

— Про це я і хотіла поговорити.

— Ти можеш говорити при Вітольді.

— До речі, про Вітольда. Ви мене дуже вчора налякали.

— Коли це?

— Коли я сиділа коло лісочка, ви до мене підійшли. Я подумала, що ви справжній чорт, — знов ці дивні погляди. — Та що таке? Чого ви постійно переглядаєтеся!

— Розумієш, ти поводила себе не зовсім адекватно вчора.

— Я була п’яна, і… Це ти мене споїла, а потім кинула. Де ти була? Мені стало так погано, я пішла, а там був він, — я незграбно вказала рукою на Вітольда. — Я злякалась, а потім мені таке привиділося!

— Що саме? — Цей погляд Вітольда мене зовсім збентежив, чуйний лагідний і прихильний, це мені не подобалось. Він грав роль і я тонко це відчувала.

— Мені здалося, ні, я бачила, як Моніку спалюють живцем! ЇЇ принесли в жертву цьому богові, вона благала про допомогу, а всі навкруги тільки стрибали з радощів. І я, здається, теж. — Зараз я згадувала себе. Наче споглядала зі сторони. Я несамовито плескаю в долоні, витанцьовую з кимось брудні танці, з чортом… Жах…

— Наталя, це все, як тобі сказати, все примарилось. Ми вчора пили дуже міцний напій, він може викликати галюцинації, якщо їм захопитися. Мені шкода, я сама винна, що дала тобі його. — Я радше повірю в це, ніж в те, що мій мозок згадував.

— Не тягни, що я натворила? — Нутром і так вже розуміла, що щось сталося.

— Ти прибігла і кричала, що у лісі чорт. Потім почала гасити вогонь, залізла на статую і кричала що всі ідіоти. Вітольд увів тебе. По дорозі сюди ти відключилася.

— О, мій Бог! — Я охопила голову руками. — Треба ж було так осоромитися… — Моніка почала хіхікати і вже за хвилину ми всі несамовито гоготали.

— Треба ж було!

— Так — так, тебе запам’ятали. — Сказав Вітольд, але його очі. Вони дивилися на мене так, ніби в нас з ним була інтимна тайна.

— А що твоя мати?

— О, вона в захваті від тебе. До речі, тобі треба до неї зайти.

— Не хочу.

— Не бійся, я піду з тобою. В нас буде виховна година. — Кава зробила своє діло і в голові трохи проясніло. Тому, я вже змогла роздивитися мого нового друга. Вітольд, не дуже відрізнявся від свого демонічного образу. Його неможна було назвати красенем, але дуже привабливим чоловіком. Було в ньому щось, що насторожувало. Від нього так і віяло сильною, владною енергетикою. Він був авторитетним чоловіком, це видно по тому, як він сидів, ніби все тут належало йому — поверхневий погляд, лукава посмішка, одна рука лежала в нього на колінах, іншою, і лише тільки кінчиками пальців, він тримав горнятко кави. Слухаючи, він тримав тонке підборіддя, думаючи — проводив рукою по голові. Розмовляючи, він добирав слова, стримана натура. На пальці був слід від каблучки. Помітивши, що я його ретельно роздивляюся, він анітрохи не зніяковів. Вітольд роздивлявся мене та продовжував розмовляти з Монікою. Під цим колючим поглядом я зіщулилася і підтягнула ноги на стілець, ніби закриваючись від нього.

— А я казав тобі, Моніка навчайся. Зубри. Ти ж не слухала.

— Я тоді нікого не слухала. Важкі часи були.

— Мені б ваші проблеми дівчата. — Він облизав губи й підвівся, — мені час. Побачимось. — Він протягнув до мене руку.

— Бувайте і дякую.

— Ох ці першокурсниці. Заходьте до мене сьогодні, бо почнеться навчання не поспілкуємося.

Коли він пішов, мені стало якось легше, його присутність бентежила мене.

— Моніка, ніколи більше не дозволяй мені пити.

— Я й сама не п'ю, чесно кажучи.

— Ага, я вчора бачила.

— Ні чесно. Не знаю, захотілось. І ще, я знаю хто був в костюмі Дажбога. Наталя, мені шкода, я знаю він тобі подобається.

— Ні! Невже це був Марк?

— Так. Ти сердишся на мене?

— От ти стерво! Не знаю ще. Йому вчора пощастило.

— Головне, щоб він не пам’ятав цього.

— Навряд чи, він був ще гірше за нас.

— В тому році, ми теж напилися, ну й … Розумієш. Ранком я прокинулась у нього в ліжку, бігла аж п’яти по потилиці тріскали.

— О, тепер я розумію чого він такий злий на тебе. Хоча я не розумію тебе, чого ти з ним нічого не хочеш?

— Бо кохаю іншого.

— А моральними принципами, ти, не обтяжена? — Моніка зрозуміла, на що я натякаю.

— Фізичний потяг так, він є. Тим паче, як ти сказала Марк дуже привабливий…

— Чекай, ти когось кохаєш? Це не Вітольд?

— Ні, ти що око на нього вже поклала?

— Мабуть, ні. Він такий…

— Владний?

— Так. Я чогось його боюся, може це костюм чорта збив мене з пантелику. Так хто володар твого серця?

— Не хочу про це розмовляти, якось іншим разом?

— Як хочеш. Приватне життя на те й приватне, щоб до нього ніхто не ліз. Я пішла спати.

— Я теж, ледве тримаюся на ногах.

Ми проспали майже до вечора. Збудив нас сильний стук у двері. Я і Моніка вскочили водночас з переляку. Стук повторився. Чомусь ми обоє були неспокійні, мені вже здалося, що це повернувся той чорт, що він насправді існує. Третій стукіт.

— Не відчиняй! — Прошепотіла Моніка. — Три рази постукали, недобрий знак.

— Наталя! — Пролунав співочий голос дівчини. — Моніка!

— Облиш. Це знайомий хтось. — Я відчинила двері. Те, що там стояло було і справді дівчиною. Воно було високою з довгим чорним волоссям. Мокрими тонкими нитками воно поприлипало до тіла. Дівчина була одягнена у червону довгу сукню. Яскраво виражені трупні плями нахабно зяяла на обличчі та руках. Сині, чорні, жовті… Під піхвою воно тримало мертву голову. З переляку я гепнулася на підлогу.

— Наталя! Моніка! — Зазиваючи співала дівчина — мрець. Моніка вже була коло мене і затуляла мій рот рукою. «Мовчи», одними лише губами пролепетала вона, «благаю, мовчи».

— Лишенько — лишенько. — Дівчина переклала голову під іншу піхву. — Нікого не має? Що скажеш, любчику? — Любчику відкрив свої мертві очі, скляним поглядом дивився поміж нас.

— Немає нікого. — Наче луною сказала голова. Голос був старечим, вимученим. Сама ж гостя була сліпа. Білі плями замість очей.

— Що ж, прийдемо іншим разом. — Воно покрутило головою заглядаючи всередину, але не переступило поріг. — До зустрічі, мої милі дівчатка.

Коли воно пішло, Моніка замкнула двері. До ранку ми так і не заснули.

Колись я приймала наркотики й знала, на які феєричні шоу здатен мозок під їх діями. Проте зараз, я нічого не вживала. Таке не могло здатися! І той чорт, його ратиці, ні, це було насправді! Якесь внутрішнє відчуття переконувала мене в цьому.

Моніка думала про своє. Це стовідсотково той біс прислав Мару. Тільки вона ходить з тою мертвою головою — своїм помічником. Він почав залякування цієї бідолашної дівчини. Отже, біс обрав наступну її. Що ж. У нього свої справи, у неї свої.

Наталя куняла. Настав світанок. Моніка наливала каву. Раптом вона помітила свіжі чоловічі сліди коло дверей. Ніби хтось цнотливо потупцював на порозі кімнати. Вони злегка були покриті коринкою льоду та притрушені срібним снігом. На порозі… хтось, хто зміг переступити поріг! Здогадка вмить влучила в теплу надію. Швидко вскочивши, вона підбігла ближче, так, були сліди від босої ноги, крижані. Моніка стала на коліна та почала вдихати запах від них, один вдих, інший, так — так. Тепер ясно. Він підказував, де його шукати, вона закрила очі, вбираючи повітря. Коли відкрила, то сліди вже зникли. Такою я її й застала: на колінах, і здається, подруга нюхала підлогу.

— І як це розуміти?

— О Ната! — Радісна усмішка не сходила з її обличчя. — Доброго ранку! Чого ти так рано?

— Ну, по — перше я і не спала, майже, та і запах твоєї кави мертвого підніме! — На слові «мертвого» ми переглянулися. — Так що ти робиш?

— Це такий древній обряд, який позбавляє людину від хропіння. Ти думаєш, що я там винюхую? Ти ж хропеш, як борів, жах. Сил ніяких не має! — Мені стало ніяково, я насправді жахливо хропіла, може дійсно це обряд якийсь?

— Якщо це допоможе — я буду тобі вдячна. Проте краще б ти знала і якісь інші, захисні обряди.

— Ми не будемо про це говорити, ніколи.

— Згодна. — Нам обом хотілося якомога скоріше про все забути.

В цю саму ніч, фрау Грільда відпочивала в своєму кабінеті. Вона була одягнена в довгу чорну сукню з високим комірцем. Плечі туго стягувала м’яка шкіра. Пишний поділ сукні вкривав її ноги. Грільда сиділа на стільці. У відкрите вікно заповзла якась маса. Щось схоже на желе почало трансформуватися. З’явилася голова, круглий живіт, пухкі руки й ноги. Безформна маса стала пані Шовтенко. Вона тримала у руках декілька вбитих птахів. Дивлячись на Грільду, пані Шовтенко почала гризти свою здобич. Грільда з відразою споглядала за вечерею цієї істоти. Лице Шовтенко було забруднене залишками м’яса та крові, вона гарчала, як звір і зі смаком трощила їжу.

— Моя пані помирає, - сказала Шовтенко не відриваючись від вечері. — Пані помирає, так — так, помирає. — Слова перемішувалися зі сміхом та чавканням.