Блукаюча у часі

VI Сповідь Моніки

Ви помічали, що тварини реагують на пітьму? Інтуїтивно вони знають, вчувають те, що в ній. Маленькі діти кричать вночі, дивляться в кут кімнати. Дорослі ж не бачать там нічого, або не хочуть приглядатися. Бо якщо це зробити, то можна помітити те, що змінить звичний темп життя і, взагалі, уявлення про нього. Ти думаєш наука довела ніби того світу не існує? Ні, вона лише вдало замаскувала його науковими поясненнями. Пітьма. Що вона ховає? Не кожному вона відкриється, не кожного впустить в своє лоно. Бо придивившись до неї, навіть краєм ока, або ж пізнавши її — вороття немає. Що ж робити бідній, раціональній людині, яка не вірила і чути не хотіла про демонів, чортів, відьом, лісовиків? Вона сміялася, коли хтось розповідав про домового. Вважала такі історії грою уяви, неуцтвом. Проте, в глибині душі, її все ж щось бентежить, не дає спокою. Вона не зізнається, сміло заходить в темну кімнату, не вмикає світло, але до смерті лякається раптового шарудіння, який спричинив кіт. На відміну від неї, кіт бачить наш світ. Вони — мовчазні вартові людей від маленьких каверзників потойбіччя. Ви бачили колись собаку, який облизував повітря і ластився незрозуміло до кого? А собака знає — її пестить домовик, він її друг і тому ніколи не образить хазяїв. А іноді пес гарчить, б’є оскалом, кіт застережливо шипить. Тварини не пускають злобних істот до вашого світу. Вічна боротьба виливається в кроки, шурхіт, звуки… У кожної оселі свої секрети.

Моя сім’я була набожною. Але кожну ніч мені снилися незрозумілі, гріховні сни. Чоловік, обличчя якого я не бачила, приходив до мене. Я відчувала його теплі руки на своєму обличчі, його погляд пестив мене. Його присутність подобалася мені, він був рідним та таким своїм. Я віддавалася безсоромно тим почуттям, з насолодою. Я знала запах його тіла, його шкіру на дотик. Він пестив мене. Посміхався. Це єдине, що я пам’ятала на ранок — його посмішку. Тонкі дбайливі губи. Святий отець, якому я сповідувалася, казав, що це диявол спокушає мене, треба молитися кожного дня з ранку до вечора, цілий день, поки нечистий не відступить. Тоді мені було шістнадцять років. Наталя, це було дуже — дуже давно. Святому отцю було трохи за двадцять, він недавно приїхав із семінарії. Люди тягнулися до нього, відчували його тепло, чесність, порядність. Він був простим і добрим, небайдужим до інших. До того ж, зовнішність його… ох, Наталя, неможна бути таким гарним і таким недоступним. Він мав чорне густе волосся, рука сама тягнулася попестити його. Широкі рівні вилиці. Посміхаючись, він щулив великі карі очі й дві ямочки на щоках надавали грайливо-хлоп’яцького вигляду. Здавалося, що цей чоловік просто натягнув рясу аби побавитися. Його сан, ця духовна одежа ще більше приваблювали до нього. Його краса, вона спокушала. Губи святого отця не повинні були читати молитви. Вони були створені для поцілунків. Проте, молодий священик був непорушний. Всього себе віддав служінню. Зовнішня привабливість і наївність, в доброму сенсі цього слова, вели на сповідь всіх жінок в місті. Як і мене. Щонеділі, я, моя компаньйонка Олена, ти ж знаєш її тепер як пані Шовтенко, та двоє охоронців прямували на сповідь до отця Дмитра.

В чому я повинна йому сповідатися? Отже, була ще дитям, до нестями закоханим дівчиськом. Але мій батько обожнював робити все за правилами. Тим паче, родина потенційного чоловіка вимагала набожної нареченої. Мені ж це було на радість, бачити Дмитра, розмовляти з ним. Мати змогу тримати за руку.

— Отче, мені знову наснився той сон.

— Молися, дитина моя. Бог з тобою і не залишить тебе. — Крізь завісу я намагалася розгледіти обличчя священика. Ширма була кольору кави, тому я бачила тільки обриси профілю.

Це просо гріх бути таким гарним, думала я. Отже, чудово знала природу своїх снів. Саме думки про мого пастора викликали їх. Мені було і соромно за ці думки, і водночас, я нічого не хотіла з цим робити.

— Отче, я кохаю чоловіка, якого кохати не можна.

— В коханні нема нічого поганого. — Мені здавалося, що отець Дмитро все чудово розумів і просто толерантно зносив мої зітхання по ньому.

— Так, мабуть. Але він не може бути зі мною.

— Чому? — Мені так хотілось прокричати, «тому що він прийняв обітницю безшлюбності», але як я могла таке сказати!

— Тому що…Він не мій…

— Одружений?

— Так, в якомусь сенсі.

— Тоді, дитя, ти повинна боротися з собою. Тим паче, наскільки я знаю, в тебе є наречений.

— Я його не обирала.

— Це воля твого батька, отже, ти повинна підкоритися.

— Отче, ви кохали? — Він мовчав.

— В мене є одна любов і це любов до Бога. — Далі продовжувати було марно. Він буде возвеличувати свою релігію і своє служіння. Закінчивши, я вийшла з церкви. Моя компаньйонка з охоронцями вже чекали.

— Як сповідь? — Спитала Олена. Щодо неї, то вона майже не змінилася. Тільки постарішала. Тоді, вона була років на п’ять старша за мене. Олена була компаньйонкою, так називали її на французьку манеру. Дівчина знала досконало декілька мов, отже навчала і мене. Вона була все такою ж пухкою та незграбною у рухах. Важко пересувалася. Завжди мала рум’янець на м’яких щоках. Русяве волосся постійно заплітала в довгу міцну косу. Всі риси на її обличчі — блюдці були завеликі та здавалося, що їм всім бракує місця. Проте Олена була доброю, часто і густо сміялася. Ми дружили, до однієї пори. Точніше, я так думала, тому повіряла їй всі свої таємниці.

— Як завжди.

— Треба квапитися. Сьогодні у нас гості.

— Знов звана вечеря? — Батько кожну неділю влаштовував вечерю, на яку запрошувалася еліта міста. Моя сім'я, була заможною й авторитетною. Батько — губернатор, мати займалася доброчинністю. Я — єдина донька і спадкоємиця. Мої батьки одразу домовилися про заручини з такою ж шанованою сім’єю. Об'єднання родин — ось як це називалось. Свого нареченого я не бачила, але судячи з його тата, дивитися там не було на що, додати ще жадібність, хитрість та неповагу до жінок. Мій батько не дуже від нього відрізнявся. Жінка, для нього була щось середнє між собакою і служницею, а то і гірше. За такою «званою» вечерею жінки були за ялинкові гірлянди: блищали, прикрашали, веселили. А коли набридали то повинні були тихо йти. Чекати, коли знов покличуть. Мати змірялася з такою долею і вчила мене. Тож вбиралися ми завжди яскраво, щоб татко пишався своїми дівчатами, хизувався та проганяв. Того вечора мене вбрали в розкішну, довгу синю сукню з високим поясом прикрашеним смарагдовими камінцями. Тугі шовкові рукава теж були оброблені коштовним камінням навколо зап’ястка. Волосся туго зав’язали на потилиці. Олена ніколи не виказувалася, але в цей раз захоплено плескала в долоні: «Яка ж ти гарна!». Щось було не те, занадто всі клопотали з приводу вечері.

— Приїхали! — Вбігаючи в кімнату кричала служниця. — Приїхали!

— Хто? — З одного погляду на Олену, я зрозуміла — приїхав наречений з батьками, отже все вирішено, — чому ти мені нічого не сказала?! — Але той її погляд дав розкол в наших стосунках. Вона вирячилася із заздрістю і радістю… Спускаючись по сходинках, я думала про те, що моє життя закінчується не встигнувши розпочатися. За столом вже сиділи батьки мого нареченого і він сам. Мої здогадки мене не обманули, єдине розбещене товсте і вочевидь тупе дитя, а поруч сидів мій прекрасний пастор! Який контраст!

— Отець Дмитро буде вас вінчати. — Сказав батько. Земля провалилася під ногами. Тихим, шершавим, немов замшевим голосом пастор сказав: «Для мене це велика честь». — І саме цей його погляд перевернув все з ніг на голову. Я могла заприсягтися, що він небайдужий до мене. Ні. Це погляд чоловіка, який пристрасно бажає жінку. Або ж мені це все тільки здалося? Я бачила тільки те, що хотіла.

Їли переважно мовчки. Говорили чоловіки, всі, окрім отця Дмитра. Навіть мій горе-наречений щось казав, постійно запихаючись їжею. Він був потворний. Вочевидь, це почуття було в нас взаємне. Йому більш до вподоби була Олена, яка червоніла кожний раз, як він до неї звертався. Про смаки не сперечаються, так, але наречений зі всіма своїми свинячими прошарками й бородавками був огидним. Він нацупив слинявчик, їв як свиня. Облизував жирні пухкі пальці на яких лопалися важкі кільця. Чоловіки гомоніли, наречений хрюкав і пхав ногою компаньйонку, Олена всміхалася, їй, здається, він подобався. Все це скидалося на сюрреалістичну картину. Отже, вечеря затяглася, здавалося вона не скінчиться ніколи.

— Отче, я прийду завтра на сповідь.

— Я буду чекати. — Він подивився на нареченого із жалістю. Дмитро врешті співчував мені та розумів мою відразу.

— Вона в нас дуже набожна. — Сказала мати гладячи мене по руці. Знала б вона про об’єкт мого захоплення!

Наступного дня я вже стояла біля церкви. Я все вирішила. Якщо він погодиться, ми втечемо, одружимося в іншому місті й батько нічого не зможе зробити. Мрії про те, як ми живемо, скромно, при церкві, дало мене надію на найкраще. Це були наївні думки. Вночі я майже не спала, тому темні круги під очима ярко контрастували з блідою шкірою. Пастор відразу це помітив. За моїм проханням він сповідував мене не в сповідальні. Ми сиділи на сходинках біля вівтаря. Дві монахині прибирали після меси в залі.

— Ти хотіла мені щось сказати?

— Так.

— Кажи як є, не мовчи…

— Це непросто.

— Ви все ж?

— Я не хочу заміж за ту свиню!

— Шшш! Не кажи так. Ти в храмі Божому. — Монахині озирнулися. Винувато Дмитро посміхнувся їм.

— Ви все бачили на власні очі, отче. Він бридкий. І залицяється до моєї Олени, але в мене є і друга причина. Я до безтями кохаю іншого! — Я вхопила його за руку.

— Я знаю. Я бачу. Але твоє кохання одноголосе. — Він намагався забрати свою руку. Мені здалося, що дотики були неприємні для нього. Мої дотики?! Раніше він вільно тримав мене за руку.

— Чому ж?!

— Моніка, все своє життя і любов, я присвятив Богові. Прийнявши обітницю безшлюбності, я знав, від чого відмовляюся і на що йду.

— Це несправедливо!

— Ти така молода, — він погладив мене по щоці. Я затамувала подих. — Пробач, але…

— Ти не кохаєш мене?

— Зрозумій, я люблю тебе як сестру. Ти ж, повинна підкоритися волі батька. Це твій обов’язок. — Я не на жарт образилася. Тоді мені здалися його слова просто жахом. Я бачила, що він не кохає мене, але ж і байдужим не був? Можливо, він відчував до мене фізичний потяг, але його моральність була вищою за це. Я жадала, щоб він кохав мене, кохав як я його. Я переконала себе в щирості його почуттів і в тому, що він не може в цьому зізнатися.

— Ні, я не вірю. — Витираючи підлі сльози, моя рука все ще міцно тримала його рукав. — Я ж бачу, як ти на мене дивишся! Ти боїшся? Не бійся нікого і нічого! — І я нетерпляче загомоніла про всі свої плани на наше спільне життя. Сказати, що він ошаленів, не сказати нічого.

— Ти помиляєшся, Моніка. Навіть, якщо я не мав би сану, ми не змогли б бути разом. Ніколи. — Все це він сказав не звичайним ласкавим голос, а твердою чоловічою відмовою. Вся в сльозах я вибігла з церкви, здивовані охоронці помчали за мною. Плачучи, в істериці, я сиділа в кімнаті. Олена була поруч і всілякими засобами намагалася заспокоїти мене.

— Моніка, люба, заспокойся. — Але ніякі слова не діяли. Вночі мені знов наснився той сон. Я чула його низький голос, майже пошепки, він казав про кохання і про те, що нам судилося бути разом, просто не прийшов ще час. Наступного ранку, Олена допомагала мені одягнутися та сказала, що знає, як треба діяти: «В місті живе відьма, так про неї кажуть. Підемо. Вона зварить зілля і твій коханий буде з тобою».

— Облиш, Олена. Навіть якщо і так, мій батько ніколи цього не дозволить. Дмитро правий, я все це собі вигадала.

— Моніка, вона все зробить. І Дмитра причарує, і батько замилує, і з нареченим порадить.

— Невже? — Я їй довірилася. Була в одному із тих станів, коли можна вмовити й з чортом піти. Олена знала, що я примхлива і зіграла на цьому. Ми прийшли на вулицю Криву, так вона тоді називалася. І назву свою цілком виправдовувала. Ця вулиця, як нерівний рубець, розсікав місто на дві половини. Вулиця була вигнута в різні боки. По обидві сторони брущатої дороги хилилися старі будинки. Вони, як і сама Крива, були вивернутими, похилими, кричали: «Геть!», але хто їх слухав. Багаті, бідні, всім сюди був замовлений шлях. Люди, в пошуках любові, грошей, влади, гамування свої інстинктів, приходили сюди. В цьому місті знаходились магічні крамниці, приватні клуби, відьми. І кожен знаходив те, за чим сюди йшов. Люди мого класу, прикривали обличчя, ховалися за своїми супутниками. В той день дув сильний вітер. Дощові хмари, от-от мали вибухнути. Проте на Кривій було людно. Ми йшли під руку з Оленою, без охоронців. Обличчя я, звісно, сховала під вуаллю. Нарешті ми підійшли до п’яти поверхового старого будинку. На порозі стояла елегантна дама і палила мундштук. Вона одразу справила на мене враження. Жінка була дуже високою та стрункою. Її вишукана довга сукня була обшита бусинками. Як маленькі сльозинки вони розкинулися по поділу одежі. Високий комір був туго застібнутий. Руде волосся туго зібране на потилиці. Відьма випустила тонку цівку тютюнового диму зі своїх яскраво-червоних губ. Вона прямо дивилася на мене, жінка була володаркою рідкого кольору очей — смарагдових. Однак зіниці мала вертикальні. Олена кинулася до неї, цілувала руку в шкіряній рукавичці. Відьма була вишукана на вигляд. Хоча в душі я розуміла, що це тільки на вигляд. Ханна, так її звали, запросила нас до будинку. Зараз, вона називається моєї матір’ю і її кличуть фрау Грільда. Ми пройшли на другий поверх. В домі було темно і якось сиро.

— Ми вже не опалюємо. Взагалі, будинок великий. Я здаю кімнати, може і вам колись згодиться. — Ханна говорила протяжно, з нотками хрипоти. — Після смерті чоловіка живу сама. Проходьте. — Кімната, в яку нас було запрошено, вразила мене з першого погляду. Адже зовнішній вигляд будинку був занедбаний, але тут було прибрано, підлога натерта до блиску, і мебльована по останньому слову моди 17 століття: бароко з елементами класицизму. Все тут кричало про французький стиль — мальовничі плафони, дзеркало, що було частиною стіни. Стіни прикрашені білим мармуром. Тут були й крісла, і табурети, і торшери, і кабінети драпіровані золотом. Якось це не клеїлося з моїми уявленнями про відьом та їх помешкання. Наливши чай у фарфорові чашки, господарка будинку сіла в оксамитове крісло і пила маленькими ковточками гарячий чай, мовчки розглядала мене, ось на обличчі з’явилася хитра усмішка. Звела брови, нахмурилася, ніби при великому невдоволенні, корпус прогнувся вперед і жінка сказала: «Жахливу гру ти затіяла моя люба. Це буде не просто». Далі знов тиша. Своїм гострим зором вона ніби сканувала мене. Зір — рентген. Я почувала себе ніяково, совалася на стільці, руки тремтіли, хотілося пити, але чай був занадто гарячий. Мені навіть здалося, що він і не охолоджувався, а навпаки, ставав ще гарячіший. За декілька хвилин вода в чашці зашипіла, покрилася бульбашками, пішла гаряча пара та врешті вода перекинулася через край, опікуючи мені руки.

— О, так! — Вдоволено промуркотіла відьма. — Вода — це твоя пристрасть до чоловіка. І як бачиш, — вона облизала губи, — дуже гаряча. Я допоможу тобі. Ходімо. — Ми встали. — Ні, - звернулася вона до Олени, — ти залишишся. Це таїнство та здійснюється воно без сторонніх! — Олена була сердитою, але залишилася на місті. Я тоді не звернула увагу на те, що вони постійно переглядалися, ніби спільники.

Ми пройшли в іншу кімнату, суміжною з цією. Там було темно. Всі стіни були завішані бордовими шифоновими шторами. В центрі стояв стіл на високих ніжках, таких, що дорослій людині він доходив до грудей. Відьма розкрила штори, відкриваючи великі дзеркала, які були розписані усілякими незрозумілими для мене символами. Я могла заприсягтися, що то була кров. Більше ніякої атрибутики. Я нервувала, але той факт, що відьма і зовсім не відьма, дуже розчарував мене, я хотіла побачити банки зі заспиртованими органами й таке інше. Трави, там всілякі, очі жаби, і відьма повинна бути якоюсь страшною, старою, а це. Якась афера, я майже впевнена. І цей дешевий трюк з чаєм? Жінка підвела мене до столу, сама стала навпроти.

— Він буде твоїм, якщо в тебе вистачить мужності та впевненості.

— Я згодна на все.

— Це не простий випадок, до мене приходили різні люди, одних не любили, інших ненавиділи чи хотіли піти зі сім’ї. А твій… Тебе кохає один чоловік (одна істота, подумала відьма) і хоче бути з тобою вже давно. Запам’ятай, все що ти б зараз не зробила, все повернеться до тебе троєкратно! Всі наслідки ти візьмеш на себе.

— Я сказала, що згодна. А які можуть бути наслідки? — Хання зняла рукавички. Її кістляві пальці прикрашали гострі нігті, в тон кров’яній помаді. Вона дістала із-за спини згорток з пожовклого пошарпаного паперу.

— Коли прийде час розплати — ти дізнаєшся.

— Так — так. — Сказала я скептично. Коли відьма сказала про чоловіка, я думала, що вона має на увазі — мого пастора. — А це що?

— Контракт. Справа твоя непроста, бо твій коханий служитель Бога. Отже, зламати його волю прийдеться перед Богом, бо він присягнув йому. Я допоможу, проте відповідати не хочу. Занадто небезпечно. І всі наслідки, як я вже сказала, ти візьмеш на себе. — Я завагалася. Відьма зачаровувала мене своєю незвичайною зовнішністю і тембром голосу, але мені стало лячно. Про Дмитра вона точно дізналася від Олени. А ця витівка з контрактом? Ханна відчула мій сумнів і те, що я можу піти. — Подивись у протилежне дзеркало з пурпурною окантовкою, відьма простягла руку. — Дивись…. — І я дивилася. В дзеркалі я бачила Дмитра. Він стояв на колінах перед образом святого і молився. Не вірилося, що це трюк. Ось наша церква, ось він, я підійшла, холодна поверхня дзеркала неприємно пестила руку. Я чула його шепіт. Він просив у Бога, дати йому сили, не піддатися на спокусу, дати йому волю й приборкати плоть. Він молився так яро, що я бачила краплини поту на його чолі. Ладне мужнє обличчя поєднувало в собі метал і оксамит. З одного боку — досвідчений чоловік, з іншого — хлопчик з повними сліз очима та грайливими ямочками на щоках. Як можна встояти!

— Про кого він молиться?

— Слухай люба моя, слухай.

— Молюся щоб побороти моє бажання до Моніки, потяг до неї хай не завадить моїй місії на землі.

— Любить! — Викрикнула я. Цього було досить, щоб я вкрай втратила голову. В цей момент видіння стало мутним, образ Дмитра щезав. Я почала терти дзеркало, але марно. Коханий зникав, ставав далеким і туманним. Що казати вже про те, що я не знала різницю між любить і жадає. В той час, в тому віці, для мене це було одне і теж саме. І відьма мене лише підбадьорювала і підштовхувала. Як і Олена, до речі. А щодо Дмитра, то він теж був дуже молодим і чоловіком і священиком. Тіло диктує своє, і Дмитро розумів це. Звісно він молився, щоб перебороти спрагу пристрасті. Все це природно. Але ж я зрозумію це тільки згодом.

— Покажи ще! — Крикнула я, вдаривши по дзеркалу.

— Тихо. Пані побачить ще, згодом. Якщо ви погодитися, то він невдовзі стане вашим. — Як тоді я мало розуміла! Бажання і пристрасть так відрізняються від кохання. Бідолашний пастор, він боровся із собою, зі звичайним потягом до жінки. Але пристрасть… Вона сильніше чим ми думаємо.

— Він кохає мене! — Захоплено кричала я.

— Так! — Відьма посадила мене на стілець, який хтозна — звідки взявся у центрі кімнати замість стола. Вона облизувала губи, майже підтанцьовувала. Я закрила очі, рукою вхопилась за чоло. В мене жар.

— Нам прийдеться зламати його волю, і тільки. Те, що він до тебе небайдужий — дуже полегшить нам діло. По правді кажучи, якщо б він не відчував до тебе ніяких емоцій, це діло було б програним. Мені треба вийти ненадовго. Почекайте. — Вона жодного разу не використала слово «кохає», з того можна судити, тільки про мою особисту дурість. Відьма зайшла у дзеркало, наче в двері, і розтанула. Я бачила лише своє зображення в чотирьох дзеркалах з різними окантовками й символами. Зараз, згадуючи це, я дивуюсь, чому мене не налякало все те, що відбувалося. Я була сліпа, засліплена своїм фатальним коханням і п’яна від знання того, що моє почуття взаємне. З’явилася відьма, але з іншого дзеркала, в руках вона несла золоту чашу, з вкрапленими сапфірами та діамантами. В ній на дні була вода.

— Сюди, в ніч на Юрія, крапнеш своєї крові та даси випити нареченому в день весілля.

— Навіщо? — Відьма роздратовано хмикнула.

— Це наслідки люба.

— В ніч на Юрія? Це ж 6 травня, через чотири тижні. Але через два я виходжу заміж!

— А ніхто і не казав, що це буде легко і відразу. Вір мені! Ти ще не раз прийдеш до мене. До свого пастора не ходи. Завітаєш до нього на сповідь, перед весіллям і подаруй це, — з кишені вона дістала ладанку, — він дасть тобі щось замість. В цю ж ніч зробиш таке… — Все, що наказувала відьма, лякало мене, сіяло сумнів в усьому, на що я наважувалася. Але… Вона переконувала, ніби мій пастор мене кохає. Я простягнула руки до чаші.

— А — а — а! — Пригрозила відьма пальцем. — Спочатку контракт. — І знов нізвідки вона дістала згорток. Я неохоче взяла його до рук. На ньому було написано всього одне речення: «Моніка Ружевська бере всі наслідки після ритуалу на себе». Отак просто? Ніби якийсь дитячий жарт!

— А підписувати його потрібно кров’ю?

— Звісно. — Ханна виглядала серйозною. Мені здалося, що вона ось-ось розсміється і скаже, як добре вони з Оленою мене провели. Так і було. Тільки не в тому сенсі, в якому я думала. — Ну, добре.

— Приклади палець до паперу, він сам всмокче твою кров. — Не дуже вірячи в її слова, я так і зробила, але папір присмоктався до шкіри. Якісь маленькі цупкі присоски витягували краплини крові, які розпливалися майже чорними плямами у згорток. Очі відьми розширювалися і вона захоплено дивилася на контракт. Ніби й сама не вірила в свою вдачу. Я ж попленталася додому. Виснажена, проте повна закоханості та впевненості.

Через два тижні я пішла на сповідь. Як казала відьма, так я і зробила, протягнувши ладанку пастору я думала, він відразу кинеться до мене зі словами кохання. А він покрутивши її, сховав у кишеню.

— Дякую Моніка. Мені приємно. Дозволь і я подарую тобі щось. — Опустивши очі, він протягнув мені свої чотки. Бог мій! Відьма так і сказала. Вхопивши їх, наче останнє в своєму житті, я притулила їх до серця. — Я буду завжди ходити з ними! Ніколи вас не забуду!

— Ти кажеш так, наче прощаєшся?

— Так, я хочу змінити церкву. Через свої почуття до вас, я не можу більше приходити сюди.

— Що ж, це правильне рішення. Я гадаю, так буде краще для обох нас. — Чи мені здалося, чи він і насправді засмутився? Тихенько і легко він пішов. Моє серце боліло, і я зробила геть безглузду річ — побігла за ним.

— Дмитро! — Він озирнувся, я поцілувала його в губи, міцно обнявши. Зовсім оторопівши, він грубо відштовхнув мене.

— Що ти робиш!

— Те, на що ти б ніколи не зважився. Ти хочеш мене так само як і я тебе.

— Твоя пристрасть задурманила твій розум. Я ніколи не буду з тобою. Моя доля вирішена. Цей вибір я зробив сам і свідомо. Я хочу служити церкві й ніколи, чуєш, ніколи не буду з таким капризним дівчисько як ти! — Зло тупнув ногою, він швидко пішов. А я так і залишилася стояти з відкритим ротом. Хвиля образи повільно, але впевнено підіймалася в грудях. «Капризне дівчисько?!».

Настала ніч з п’ятого на шосте травня. Була північ. Засліплена образою, я йшла закутавшись в хустку по дорозі до коров’ячого броду. Коли я знайшла сліди корови, то набрали з нього до рота води (з відразою, до речі). Це було принизливо і скидалося на божевілля, але я робила все, що наказала мені відьма. Покропила цією водою хреста, зняла з себе весь одяг і розіславши його на хресті, вилізла оголена на нього. Так я лежала декілька хвилин, було холодно і я відчувала себе дурепою. Далі, мені здалося, що я заснула. Очі були заплющенні. Відьма сказала, не відкривати їх доти, поки мене не покличуть. Мені стало зовсім холодно, ніг і рук я не відчувала, волосся поприлипало до тіла.

— Хто тут? — Спитав чоловічий голос.

— Це я. — Все так, як і казала відьма. До мене підійшов чоловік. Світло від місяця було достатньо, щоб я розгледіла в ньому Дмитра. Він наче спав з розплющеними очима.

— Хто тут? Відгукніться!

— Моніка.

— Моніка?! — Скоріше це було запитання ніж оклик, і до болю знайомий голос. — Що ти тут робиш так пізно?! — Собаки навкруги наче скажені лаяли. Він стояв засунувши руки в кишені ряси й дивився скляним поглядом.

Яскраве світло било в очі. Я лежала в своєму ліжку, у своїй кімнаті. Поруч нікого. Голова боліла, в скронях стукала кров. Невже все наснилося?! Я відкинула покривало.

— Дорогенька, ти вже встала? О бог мій! В тебе ці дні настали. Треба ж таке в день весілля. Ну нічого. В день мого весілля… — Мати почала в сотий раз розповідати про цей день, і завжди з новими подробицями. Для мене залишалося неясно, що ж трапилося в ночі. Я пам’ятала чітко, як ми кохалися з Дмитром. На коров’ячому броді. На розісланій моїй одежі. Посеред вулиці, на перехресті. Такі нереальні обставини й такі реальні приємні відчуття. Десь, в закуточках моєї душі, неприємно затріщала совість. Але при інтимних спогадах мені стало якось лоскотно, ноги підкосилися, ледве не впала. Щось було магічне в тому акті кохання. Брудне, але магічне. Я немов уві сні. Однак, моє простирадло було забруднено кров’ю.

Мене вдягали та чепурили служниці, вся метушня в будинку нагадувала якийсь балаган. Я відчувала себе погано, головний біль був нестерпним. У вухах гуділо. В горлі постійно пересихало, руки та ноги тремтіли.

Карета прибрана в квіти та кольорові стрічки. Все, як у неприємному сні. Церква. На весіллі прибуло триста осіб. Так, це було розкішне святкування. Батько вів до вівтаря. По обидва боки від проходу стояли пишно вбрані гості. Всі охали й ахали з приводу мого плаття, шлейфом воно тягнулося за мною на чотири метри. Фата вкривала моє обличчя, моє кам’яне, бліде обличчя. Я нічого не відчувала, зовсім. Якась нудотна байдужість до всього і до всіх. Пастор стояв спиною до мене, він хрестився. Коли Дмитро повернувся до нас, достатньо було одного нашого погляду, щоб зрозуміти, те, що відбувалося вночі, відбулося насправді. Очі він не відводив, відкрив Біблію, яку тримав у руці.

Служба йшла довго. Дмитро був іншим. В ньому більше не було нічого наївного, цнотливого. Прямий жорсткий погляд. Крива посмішка. Це був той тип чоловіка, який міг бути як янголом, так в однаковій мірі, дияволом.

Коли всі нас привітали, ми проїхали до старовинного замку, в якому повинно було відбутися урочистість. Ми сиділи в центрі П — образного столу. Свято швидко набирало обертів. Але не для мене. Я ніяк не могла звільнитися від неприємного відчуття після поцілунку з моїм новоспеченим чоловіком. До речі, його звали Вадимом. Своїм жирним ротом — присоском він відразливо впився в мої губи, його очі передчували ніч. Нічим потішити тебе не можу, любий. Відьма дала мені якогось відвару, сказала давати чоловіку кожну ніч.

— Мені треба до дамської кімнати. — Шепнула я Олені. Ми вийшли.

— Йди, не чекай мене під дверима. — Захлопнувши двері, я відчула себе у безпеці й зітхнула з полегшенням. Двері знову хлопнули.

— Олена, я ж просила, — але це була не вона. Дмитро вхопив мене за руку. Під очима чорні круги, самі очі втомлені.

— Що ти зробила зі мною! Що?!!! — Він був роздратований.

— Ти лякаєш мене. Відпусти!

— Ти, ти розумієш що сталося! — Дмитро кричав. — Я сам не свій з того дня, як ти мені зізналася в своїх почуттях. Але молитви допомагали мені, доки ти не подарувала мені цю ладанку. Я з глузду з’їхав. Мене душили бажання, а потім це… Я не можу з цим боротися. — І щодуху він почав задирати мою сукню. Цього я не очікувала, його грубість налякала мене.

— Не треба, не торкайся мене, будь ласка… — Але ці слова потонули в вирії бажання, яке поглинуло нас цілком і повністю. Пристрасть керувала мною мов маріонеткою, і весь світ не існував, окрім його, мене і жаги. У двері постукали, няня сповіщала, що пора йти.

— Зараз! — Ледве дихаючи, прошепотіла я. — В неділю, прийдеш на вулицю Криву. Будинок номер п’ять. Хазяйка Ханна. Вона проводить тебе до кімнати. Я буду там тебе чекати з одинадцятої дня.

— Я прийду. — Поцілувавши мене, він вийшов через інший вхід.

Не тямлячи себе від щастя, я підливала зілля в келих вина Вадима. З Оленою ми домовилися (вона була посвячена в усі мої пригоди), що до гостей винесе червоні яблука і пляшку червоного вина — символ того, що наречена була цнотливою. Такий був звичай. Білі яблука і вино, (це якби наречена була займана вже до шлюбної ночі), що само по собі тяжкий сором, Олена повинна віднести відьмі.

Вадим прийшов до мене, повністю голим. Його важко було назвати чоловіком: жінкоподібна жирна фігура, жодного волосся на тілі, весь гладенький, чисте порося. Такий тендітний та ніжний. Лукавою посмішкою він звернувся до мене. Я протягнула йому келих вина.

— Вип’ємо, любий. Я дуже хвилююсь, ти повинен розуміти, дівчати сором’язливі в таких ділах. Мені треба трошки розслабитися. — Він видав щось подібне до сміху. Але вино випив.

— Лягай! — Скомандував він. — Цю ганчірку знімай. Зараз ти отримаєш задоволення від справжнього чоловіка. — Ганчіркою був мережевий французький пеньюар, який мати заказала ще пів року тому, а щодо справжнього чоловіка, то він погарячкував. Але я мовчки підкорилася. Подумки, я окреслила кроки для відступу. Це був замок і майже в кожної кімнати був запасний хід. Тут він був за колоною біля будуара. Справжній чоловік невдало покривав моє тіло слинявими поцілунками. Мене нудило.

— Якась ти, дерев’яна. — Він ліг на мене всім своїм обрюзглим тілом і лежав. Мені стало важко, але він не ворушився.

— Вадим? — Я пхнула його у бік, ніякого ефекту. Ледве скинула це тіло з себе, в якому тонули руки. — Так ти спиш! — Я відчула полегшення… Це ж все відьомський напій! Так ось, який наслідок. Тільки — но я хотіла одягнути пеньюар, як двері чорного ходу розкрилися, на порозі стояв оскаженілий Дмитро. Важко дихаючи, він з ненавистю дивився на мене. На ньому не було його звичної ряси, він ніби й не він був.

— Що ти тут робиш?

— Де він?

— Заспокойся. — М’яко сказала я. Побачивши сплячого Вадима, який до того ж хропів як кнур, він стукнув себе по чолу і сів на край ліжка.

— Я божеволію. — Він притягнув мене до себе і поцілував в живіт. — У вас щось було?

— Мертві бджоли не гудуть. Ні, він так напився, що відключився відразу, як ліг.

— Чому ти роздягнута?

— Він наказав. — Я одягнулася врешті. Але не відчувала сорому за свою оголеність.

— Я не міг всидіти на місці. Не міг допустити, щоб до тебе хтось ще торкався. — І додав, — люба, треба вирішити як бути далі. — Що я могла йому відповісти?

— Вір мені. Добре?

— Я не можу допустити, щоб ти жила з іншим чоловіком. Я пішов на гріх заради тебе, я зрадив всі свої ідеали. Свою віру. Мені нема прощення. Але я не жалкую. Хочу аби ти була поруч. Завжди.

— Так і буде. Але трохи доведеться зачекати.

— Чого чекати? Втечемо! Я несу нісенітницю, я знаю. Твій батько знайде нас і вб’є. Мене відлучатимуть від церкви. Хоча, я і сам не зможу в ній залишатися…

— Не переймайся, любий. Бог пробачить тобі, і мені. — Я згадала про контракт. Мені хотілося його заспокоїти, сказати: «Я спокусила тебе обманом, я й отримаю по заслузі. Але це буде потім. Хай так». — Ти мені віриш?

— Так. — Мені здалося, що він був якийсь причинний? Проте всі докори совісті я відкидала зась.

— Поцілуй мене коханий і нічого не питай. Все буде гаразд. — Мені здалося, що він і не слухав мене.

Наступні місяці ми зустрічалися потайки в будинку номер п’ять по вулиці Кривій. Олена вийняла у Ханни там кімнату. Відьма по-змовницьки мені всміхалася. Вони ж зачинялися з Оленою в кімнаті.

Кожного вечора я підмішувала зілля в напої чоловіка. Тепер він не засинав, він просто не міг виконувати свій чоловічий обов’язок. Це мене дуже тішило, і я насолоджувалася тим, як він не може. Однак це мало неочікувані наслідки для мене. Чоловік став агресивним. Все почалося з ляпаса, а вже через деякий час він бив мене. Вадим був жорстоким. Він ненавидів мене так само, як і я його. Олена порадила знов звернутися до відьми. Я боялася, що стане ще гірше. Декілька разів Дмитро хотів вбити його і навіть видавав плани, як ми це зробило. Не знаю навіть, що лякало мене найбільше — побої чоловіка чи те, ким ставав мій коханий. Окрім цього чоловік зривався на мене і через негласну домовленість наших батьків, яку він не міг виконати — ми повинні були подарувати їм онука, спадкоємця обох династій. Мій батько кожен день бував в нас. Для нього головне було мати онука. Сина в нього не було. Мої ж синці він не хотів помічати, як і моя мати. Чоловік суворо попередив, щоб я не базікала про його проблему, в якій, до речі, він звинуватив мене. Його запалі очі виблискували з-під настовбурчених брів, коли він сказав моєму батькові: «Мені підсунули браковану жінку». Наступного ж дня до нас прийшов лікар і оглянувши Вадима, сказав батькам, що не дає гарантій на те, що я взагалі завагітнію, хіба що від повітря. Відчаю батька не було меж. І вперше за багато років, він поклавши руку на моє плече, сказав: «Якщо так, ми знайдемо іншого чоловіка. Головне — спадкоємець. — Надія загорілася в моїй душі. — Звісно, розлучитися ви не зможете, але… Про це ми поговоримо іншим разом».

А план мого батька був такий: якщо Вадимові проблеми не пройдуть, він відправить мене світ за очі, а всім скаже, що я поїхала народжувати. Я ж вільна у виборі кандидата на отця моєї дитини. Це був жах. І я пішла до відьми, знов. Гірше вже бути не може. О, так. Це хоч яка, але надія.

Вадиму я сказала, що знаю одну ворожку в місті, яка може вирішити наші проблеми. На диво він відразу погодився, очі заблищали. Він дав мені грошей, але одну не пустив. Зібрався мене супроводжувати.

— Я чув про цю відьму з Кривої. Кажуть, вона і справді все може. — Так. Я знаю. Хотілося мені сказати. Але промовчала, ніжно поцілувавши його в лоба і пригнічуючи огиду, посміхнулася.

На порозі будинку по вулиці Кривій, як завжди палила висока жінка, чепурно одягнута в чорне.

— Я чекала на вас… — Прошипіла вона, чим дуже здивувала нас обох. Ми пройшли до середини будинку, в ту ж саму розкішну кімнату. Здавалося я була тут ще вчора. Але з того дня мину вже рік.

— Лягайте пан Вадим. Я знаю вашу біду і зможу допомогти. Відьма запалила пахощі, від яких в мене відразу розболілася голова. Він лежав на тахті та ніби заснув. Тихенько ми вийшли в дзеркальну кімнату.

— Навіщо ти прийшла? Ще і його привела.

— Пробачте. Він наполіг. Я нічого не могла придумати, щоб відмовити йому. А це вам, в знак подяки. Мені дуже потрібна ваша допомога. — Я протягнула їй золоту брошку у формі сонечка. Обличчя жінки вмить пом’якшало.

— Не треба було. Вельми дякую. — Радісно вона крутила брошку і жмурилася від задоволення.

— Я поїла його відваром з тої чашу, яку ви мені дали. Але все стає тільки гірше.

— Хіба Дмитро не з тобою?

— Так. Але… Все не так, як я хотіла. Вадим став жорстоким, він б’є мене. Я хочу просто припинити це.

— Добре — добре. Заспокойся. Все буде так, як ти того хочеш. Але це ще не все. Мені потрібно пасмо твого волосся. — Я згодилася.

— О! — Відьма з насолодою нюхала волосся, цей жест викликав в мене відразу. Вона як божевільна кружляла по кімнаті притискаючи його до носа.

Дзеркала в кімнаті були закриті, а замість стола, в центрі, покоїлося велике крісло з високою спинкою, більш схоже на трон. Навколо нього були розташовані свічки, утворюючи пентаграму. Також я звернула увагу на три бочки з яких йшла пара.

— Сідай дитино! — Крикнула відьма, вона була в дуже піднесеному настрої. Я послухалась. Мов очманіла вона почала перекидати бочки. З них на підлогу виливалася рідина — червоного, рожевого і помаранчевого кольорів, вони зливалися в химерні візерунки навколо крісла. Не одна свічка не згасла, вогонь від них підіймався все вище і вище. Я задерла ноги, ужахаючись вогню. Відьма танцювала божевільно, підстрибуючи у гору і співала на весь голос. З кутів почулося шипіння, щось сичало, я хотіла була вже бігти звідси, як відьма вхопила мене за руку:

— Нічого не бійся! — При цих словах вона полоснула мене по руці великим ножем. Від шоку я навіть не змогла закричати. Кров струмилася на підлогу, вогонь вже підступив до обшивки мого трону, поділ плаття зайнявся. Шипіння ставало ближче, тільки — но я помітила істот, схожих на карликів із синіми, майже розтрощеними тілами, вони вилизували кров на підлозі. Вогонь обійняв мої ноги, але жара я не відчувала. Піднятися не могла, голова йшла обертом, рука страшенно боліла, якась твар вчепилася в неї іклами та пила кров. Це була Олена. Вона хихотіла і поглядала на мене. Інші істоти пищали як скажені. Я бачила як горить моє тіло, тхнуло смаженим м’ясом, шкіра червоніла й обвуглилася. Болі не було.

Я не знаю, скільки часу це продовжувалося, мабуть, я втратила свідомість. Але відкривши очі, побачила стелю. Я лежала на полу розкинувши руки та ноги в різні сторони. Рука! Слава Богу вона ціла, моя шкіра, як і раніше, гладка і неушкоджена. Наді мною стояла відьма і читаючи щось на кшталт закляття незрозумілою мовою, сипала на мене попіл. Олени не було. Невже мені все це здалося?

— Вставай. — Вже лагідно сказала вона. — Відьма протягнула мені скриньку із залишками попелу, — це попіл твого тіла. Ти, прийшовши до мене, свідомо відмовилася від того життя, яке тобі було обрано долею. Ти вибрала інше, і тому, тобі треба було попрощатися зі своїм старим тілом. Це добавиш до вина свого чоловіка, хай вип’є. І все.

— Сподіваюся, що більше я до вас не прийду.

— Ну, якщо лише тобі треба буде інший чоловік. — Жарт я не оцінила, все, що сталося настільки виснажило мене, що я ледве могла говорити. Вадим все лежав на ліжку, на часах був той же самий час, коли ми з відьмою залишили його.

— Вадиме, вставай.

— Вже все?

— Так. Майже. Тобі треба ще дещо випити.

— Давай.

— Не зараз. Вдома.

Дорогою назад я мовчала, на відміну від мене Вадим був бадьорим і без перерви балакав. Як же він дратував мене! Прийшовши додому, ми сіли вечеряти. Я висипала попіл в бокал з вином і замислилася, а треба це? Згадуючи все, що сталося у відьми вдома, якесь сумління заговорило до мене. А що, як це зробить мені лише гірше? Так, я ненавиділа його, але якою ціною мастила своє щастя? І чи буде те щастя. Я хотіла просто припинити побої, зневажливе до себе відношення. Що буде, коли він все це вип’є? Може він буде ґвалтувати мене? Від цих всіх думок мені стало моторошно. Крапку в моєму сумлінні поставили його слова, які стали для нього фатальними: «А знаєш, до тебе я ходив до проституток, і ніколи не було таких проблем. Вони знають, як зробити приємно чоловіку. Вони — справжні жінки. А ти… Вочевидь, така огидна мені, що… Сама розумієш. Навіть моє тіло не хоче тебе. Це буде наш з тобою єдиний раз, щоб твій папаша заспокоївся. Мене чекає повне насолоди життя!» І він підморгнув Олені. Завдяки їй, не знаю, що там вона йому робила, але іноді, він був вдоволеним. Рішуче я протягнула йому бокал.

— Тримай.

— За справжніх жінок! — Вадим знов посміхнувся до Олени, — за кохання з ними, за втіху, якої ти ніколи не знала і знати не будеш у селі, куди я тебе відправлю щойно ти завагітнієш! — І залпом випив вино.

— Так, — несподівано навіть для себе, сказала я, — ти настільки потворний і бридкий, що з тобою злигаються лише проститутки й то, за гроші. Ти… глянь на себе. Навіть як би ти був останнім чоловіком на землі, я нізащо, чуєш мене, нізащо не стояла б з тобою навіть на одному клаптику! — Злоба перекосила його обличчя, важке тіло вскочило з місця. Очі стріляли люттю з — під висячих повік.

— Ах ж ти тварюка!.. Я вб’ю тебе! — Він кинувся до мене і стиснув горло. — Вб’ю! — Волав Вадим, піна пішла з його рота, він не тямив, що робив. Краєм ока я бачила Олену, яка стояла в кутку. Ні, вона не була перелякана. Вона нагадувала мені дитину в новорічну ніч, яка нетерпляче чекала, коли дозволять розгорнути подарунки. Ця дівчина всміхалася і кивала на кожне вимовлене його слово. — Ти думала така вся гарна, ти думала я буду в захваті від тебе! Ти стерво! Я знаю про тебе і цього пастора. Я бачив вас. Тепер, ні ти, ні він, більше нічого не побачите. — Це були останні його слова. Раптом, чоловік відпустив мене, тіло його обм’якало, зрештою витягнулося немов струна, він збліднув і впав мертвим. В голові промайнуло «так тобі й треба». Ледве віддихавшись, я відповзла від нього.

— Він — наш! — Зашепотіло щось над вухом. Ті самі потвори, з синіми тілами із будинку відьми, повиповзали звідусіль і потягли тіло Вадима. Олена закричала і впала на коліна. Вона простягала до нього руки. Щось пішло не так. З переляку я вибігла з кімнати, наштовхнулася на служницю. Я ридала зі страху.

— Моя пані, що сталося? — Хоча вся прислуга в будинку чула наш огидний скандал.

— Там… — Але ридання завадили мені сказати. Та хіба могла я сказати що там?

В цей же вечір приїхали мої та Вадимові батьки. Де він, ніхто не знав, знайти його теж не могли. Від мене не вдалося добитися ані слова. Я лише хрипіла, горло сяяло красномовними синцями від рук душогуба. Я сказала, що ми посварилися і він пішов. Це підтвердив конюх. На моє здивування. Він сказав, що бачив як пан брав коня і кудись вирушив. Три дні продовжувалися розшуки, але…я не горювала. Не було ані жалю, ані крихти сумління. Зрозумівши, що Вадима не знайдуть, я відчула полегшення. Розібратися з Оленою в мене не було сил. Крім того, вона давала свідчення про події тієї ночі на мою користь.

— Ваш син збіг! — Кричав мій батько, — він не витримав проблем. Він хотів вбити мою дитину, може вона звісно на це і заслуговує, але, ви знаєте що?! Вчора його бачили у пані Зої, отже, йому захотілося такого кохання! — Батьки Вадима, щоб не підіймати скандал, компенсували грошима відсутність сина і вирішили через рік розлучити нас. Батько погодився. Звичайно, він звинувачував мене, що я не змогла втримати чоловіка, в той момент я пожалкувала, що не залишила трошки попелу. Вжахнувшись цієї думки, я нарешті зрозуміла, що накоїла. Я стала іншою, я вбила чоловіка, так чи інакше, цей гріх був на мені. Хоча, оплакувала свій вчинок недовго. Я знову звернулася до Ханни за зіллям, тепер, для свого батька. Проте попередила, як воно повинно діяти. Адже тепер стала помічати синці й на матері. Куди я раніше дивилася! З мамою ми зговорилися, я відкрила їй те, що наробила. Але вона не жахнулася, а попросила міцнішого зілля. Від нього батько став поблажливим і спокійним. Він виконував все, що ми йому казали. Мати припинила бути заляканою і вогник життя заблищав у неї в очах.

Мої часті зустрічі з коханим зробили своє діло — придушили сумління, в корені. Дмитро пішов з церкви. Скандалу завадив мій батько. Він в один момент став дуже люб’язний до Дмитра, тягнувся до нього як до сина. Закляття відьми працювало. Мій жахливий батько став ручним, м’яким і поступливим. Через два місяці його розбив інсульт, він не помер, але був немічним. Я ненавиділа його, і раділа. Я стала іншою. Та відьма, тоді, спалила мою душу. Тільки, в той час я це не розуміла.

Гроші роблять своє діло, в церкві скоро забули про відступника Дмитра.

Через рік ми одружилися. Здавалося, наше щастя буде безмежним. Через 15 років Дмитро вже керував цим університетом. Він і був його засновником. Чоловік набув великої популярності серед знаті, але він ніколи не забував і простих людей. Дмитро відкривав школи по селах, навчав сільських дітей. Але власних в нас так і не було. Іноді, його пригнічувало сумління. Він замикався в собі, уходив з дому, блукав десь на болотах. І знову, мені допомагала відьма. Щоправда, багато чого вона розкрила мені, наприклад приготування відьомських відварів. Я вчилася в неї залюбки. Олену я не відпускала від себе, тепер вона по-іншому служила мені. Те, на що я перетворювалася, подобалось мені. Я отримувала владу, силу.

Хоча і були моменти, які до нестями лякали. Наприклад, мені всюди здавався Вадим, він вештався по парку, бачила його у дзеркалах і воді. Тому я припинила їздити до Ханни. Я не бачила її років три. Але зовсім інше бентежило. Напади Дмитра ставали частіше і частіше. Я боялася, що в такому стані він може щось зробити собі. Чоловік карав себе, що зрадив віру. Він думав (!), що сам мене спокусив. Я бачила, куди рано чи пізно приведе його стан. Мені майнула думка, розвіяти те багаторічне закляття. Воно відпустить його. Не піде ж він від мене? Довго вагаючись я поїхала все ж таки до відьми. Зайшовши до її оселі побачила, замість того охайного багатого приміщення — руїни. Стеля обвалилася, стіни пошарпалися, колись гарні меблі були згорілими. Дуже брудно, ціла зграя пацюків копошилися у кутку. На тахті лежала жінка. Стара, страшна, із жовтою шкірою, зсудомленими руками, без ніг…

— Я знала, що ти прийдеш… — Прошепотіла вона. — Мені стало погано, нудота підійшла до горла. Я прикрила рот рукою. — Не йди… — Немов прочитала мої думки відьма. Вона протягнула до мене те, що колись було рукою, а зараз… Щось подібне, — йди. Йди до мене. Не бійся. Я помираю. — Стримуючи блювання, я взяла її за руку, як добре, одягнула рукавички. Обов’язково спалю їх потім. Відьма видала щось подібне до усмішки.

— Час розплати прийшов моя чудова пані Моніка.

— Про що ти?

— Я допомагала тобі, тепер ти допоможи мені.

— Що ти хочеш щоб я зробила?

— Скоро я помру. — Відьма Ханна закашлялася, кров’яна мокрота покрила її губи. — І на мене чекає пекло. А я туди не піду. Ти поховаєш мене, а через два дні, на молодий місяць викопаєш, проведеш ритуал, якого я навчала тебе. Так — так, ти знаєш про що я кажу. — Я висмикнула руку.

— Ти божевільна стара!

— А ти тепер моя!!!! — Вона спромоглася піднятися на лікті. — Ти будеш служити мені сто років. А якщо ти не відкопаєш і не оживиш мене, всі мої помічники придушать уві сні всіх, кого ти любиш. — Очі відьми стали скляними. — Я чую як біси розпалили вогонь ще дужче, вони кличуть мене, кличуть! — Стара на мить впала в забуття. Я вся тремтіла так, що зуби цокотіли. Так, все так. Ця відьомська курва разом зі своєю служницею Оленою провели мою ініціацію. В ніч на Юрія я зробила хрест з одежі та окропила його водою із коров’ячого сліду — паплюження віри. Займалася коханням на цьому хресті із чоловіком, якого забрала у Бога. Занапастила Вадима. Навчалася у відьми злої, темної сили. Втягнула і свою мати та батька. Хоча за нього я не жалкувала. Про що я!!!! Все це не могло так змінити мене, може я і була такою все життя? Ці дії були частиною ритуалу посвячення в відьми. Ханна набирала собі служниць.

— Щоб ти здохла! — Крикнула я їй і вибігла з будинку. Коли я повернулася додому, погані передчуття стиснули мої груди. Дмитра не могли знайти. Він знов подався на болото. Ми шукали його до вечора і знайшли в зашморгу. Нам вдалося його врятувати, це був перший раз. З переляку я дала розпорядження про поховання відьми. Навіть замовила служіння в церкві, куди ми не ходили через стан чоловіка. Потроху життя налагодилося. Звісно я не відкопувала відьму і ніякі чорти не дошкуляли мені. З часом я заспокоїлася, але пильнувала чоловіка, приступи якого хоч і спали, але все одно іноді повторювалися. Він не ліз у петлю, але блукав по болотах.

Іноді я бачила себе у дзеркалі зовсім іншою ніж була. Очі наливалися ніччю, волосся переливалося вогняними пасмами. Моє тіло всмоктувало силу, але я їй не користалася. Я знала, що відьма горить у вогні пекла, а розпалює його Вадим, чи те, що від нього залишилося.

Я підходжу до кінця моєї сповіді. А як ви знаєте, наприкінці завжди цікавіше.

Взимку ми справляли бал. Дмитро був в доброму гуморі. Розважав гостей. Танцював з панночками. Я була рада за нього. Сьогодні добрий день аби нарешті зняти з нього закляття. За день до цього я відправила Олену до болота назбирати любку дволисту, вовчого тіла болотного та декілька жаб’ячих лапок. Не питай. Це гидко, але відвар сам себе не зварить. Закляття, а іноді, і цілі рецепти спливали самі по собі в моїй голові. Я дозволяла цим собі користатися. Востаннє. Після проведення ритуалу, я покінчу з відьомством. І з Оленою. Я рішуче була налаштована провчити її за все. Адже вже не було секретом, що вона змовилася з відьмою щоб підгорнути мене під чобіток.

Я йшла поміж гостей. Віталася. Раптом в грудях я відчула поштовх такої сили, що ледве втрималася на ногах. Коло каміну спиною до мене стояв чоловік. Він спирався на палицю. Був одягнений в чорний фрак зі шкіряними виточками. У нас так не вдягалися. Скроні вибриті, по спині спускалася коса із житнього волосся. Він уважно когось слухав, однією рукою сперся на камін. Міцні ноги обуті у високі запилюжені чоботи. Здавалося він тільки — но приїхав. Я знала його. Цей внутрішній поштовх з’являється тоді, коли бачиш когось дуже рідного через багато років. Я йшла до нього наче за покликом. Навіть не помітила, що коло нього стояв Дмитро.

— А ось і моя дружина! — Чоловік повернувся. Світ здригнувся.

— Моя Моніка. Моніка — Вітольд Скануш. Мій польський колега.

— Приємно. — Стовідсотково він мені знайомий. Далекі спогади мляво поворушилися.

— Ми не знайомі?

— О, пані Марія ви обіцяли мені танок?! Ти не проти?

— Ні, що ти. — Дмитро поцілував мене і помчав.

— Мені здається, що я вас знаю. — Вітольд посміхався. Він мав стійку воєнного. Риси обличчя ніби промальовані, чітко, без зайвих нарисів. Ця посмішка.

— Де ми могли бачитися?

— Можливо, уві снах? — Далі мені здалося, що пролунав грім. Мої сни. Про Вітольда. Цей голос лоскотав вуха, його руки тримали мене. Саме ця посмішка вгамовувала і спокушала. Цього просто не може бути.

— Я не розумію. — Вітольд важко зітхнув. Зіниці в його очах були вертикальними, як у покійної відьми.

— Що ж, все не так сталося, як гадалося.

— В якому сенсі? — Він вказав на двері. Через них увійшла жінка. Висока. Гарна. Струнка. Вона палила мундштук. Ханна фон Грільда.

— Як це можливо… — Ледве вимовила я.

— Думаю для продовження нам потрібно усамітнитися. — Вітольд взяв мене під руку і повів через весь зал до виходу. В тиші чоловічого кабінету нас було четверо. Перелякана я впала, як мішок, у крісло, навпроти сів Вітольд. Він склав руки на палиці й сперся на них підборіддям. Погляд пропалював. В кутку кімнати щулилася Олена. Розкішна відьма залишилася біля дверей. Вітольд знов зітхнув.

— В тебе є питання?

— Вона встигла споїти Дмитра? — Спитала Ханна.

— Ще ні. — Не повертаючись до неї відповів Вітольд.

— Хто ви такі?

— Ханну ти знаєш. Вона відьма. Не проста, до речі. Вона служить Кадуку.

— І що це має значення кому вона служить?

— Так. Кадук — болотний біс. Ханна годує його. Заманює людей. Кривдить душі. Як твого Дмитра наприклад. Вона підла і підступна тварюка. — Грільда зашипіла. — Проте і в неї є слабкість, — вона смертна, як і всі люди. Продовжувати жити може тільки за допомогою ініціації відьми, одну, на сто років. Олена, — він вказав рукою в куток, — була ініційована. Але, трошки схибнулася. — Олена давилася сміхом. — Ось бачиш. Так от, Ханна дає Кадуку жертви, він продовжує її життя. Цього разу, звісно, все пішло не так. Може сама розкажеш? — Ханна поклала руку йому на плече, він відповів поцілунком.

— Ох, хто ж знав, що ти замовиш церковну службу! Ці молитви запечатали мене в могилі. Я не могла вибратися звідси. Добре, що нагодився вчасно Вітольд. Він відкрив могилу і провів відповідний ритуал, який ти повинна була зробити. Тепер, згідно нашому контракту, ти будеш служити мені сто років.

— Контракту?

— Ти підписала його? Пам’ятаєш? — І Ханна продемонструвала пошарпаний згорток.

— Там було всього одне речення.

— Так. Всі наслідки ти береш на себе. Ось і все.

— А ти хто? — Спитала я у Вітольда.

— Я — Блуд. Я та сила яка уводить людину з її шляху. Через розбещеність, пристрасть. — Він багатозначно подивився на мене. — Я хотів тебе для себе. Але ти зі своїм пастором конче допікала. І я вирішив дати тобі те, чого бажаєш. Ханні все одно потрібна була помічниця. І ми зробили все так, як ти хотіла. І поки ти не передумала, або ж не уткнула якусь дурість, я заведу твого Дмитра далеко у болото. Не шукайте його, ви не знайдете. Через сто років, коли ти закінчиш служити Ханні, я прийду по тебе. Задам тобі лише одне питання, і якщо ти відповіси «так», заберу тебе і відпущу Дмитра.

— Я зараз готова сказати «так», відпусти його!

— Ні — ні — ні. Контракт! — Процідила відьма. Вітольду не хотілося з цим погоджуватися, але контракт є непорушним. Він завагався на хвилинку.

— Всьому свій час. Ми будемо разом. — Повторив Блуд слова, які я вже чула уві сні.

Залунав вій вовків. Завила хуртовина.

Моніка змовкла. Вона плакала тихенько. Вся ця розповідь здавалася мені нереальною.

— А далі що? — Моніка підняла на мене червоні й опухлі від сліз очі.

— Я довго хворіла. Мати кликала багато лікарів і чародіїв. Лікарі не знали, що зі мною. Чародії лякалися, адже печатка Вітольда була на мені. Сам він був завжди поруч. Я майже звикла до його присутності. Навкруги всі знали, що Дмитро зник після свого чергового приступу. Я не вірила, що зможу врятувати його. І тому єдиний вихід, який я для себе бачила, це — померти. Одного вечора, я майже вже не вставала з ліжка, завітав, як завжди, Вітольд. Він сидів перед каміном і піддавав жару.

— Якщо ти помреш, то ніколи не знайдеш Дмитра. А так в тебе є шанс. Ти не можеш прийняти те, що сталося, тому що багато чого не розумієш. Ти боїшся того. Інтуїтивно відчуваєш, що ролі в житті помінялися. Люди завжди були хазяїнами життя, самовпевнено вірили в свою перевагу, вони царі, а тут, з відкриттям потойбіччя, людина раптом стає жертвою. — Вітольд дивно посміхнувся.

Пройшов деякий час. Люди змінювалися, світ ставав іншим. Спочатку я почала займатися ворожінням. Пізнавати цей світ, і відкрила те, що і в царстві пітьми є світлий бік. Як не дивно, але до нього я не стала примикати, в пітьми я почувала себе спокійніше. На початку. До однієї події: це було рано — вранці, я була вже стара і ледве ходила. Погано бачила, але я почула страшезний вій вовків. Був лютий місяць. За вікном пурга. В мене колотило серце, щось було знайоме мені в цій ситуації, я взяла ліхтарик і вийшла на вулицю.

— Хто тут? — Але вітер розвіяв мої слова, із — за снігу я нічого не бачила. Хтось наближався до мене. — Хто тут? — Невідомий вхопив мене за лікті, ліхтарик випав з рук. Я не боялася. Очі не бачили, хто це був, але душа, вона знала, за руки мене тримав Дмитро.

— Моніка. Слухай мене уважно. Не вір Вітольду. В той час, як ти зголосишся піти з ним і відмовишся від сили відьми, він вб’є мене. А для тебе вже не буде воротті. Залишайся з відьмою, чуєш?!!! — Вітер розсипав видіння на маленькі крижані уламки. — Люба, мені холодно. — Останнє, що я почула.

— І? Що далі, Моніка? — До мене прийшов Вітольд. Сто років минули і я повинна була померти. «Ти будеш зі мною?», спитав він тоді мене. І знаєш, цей чорт був впевнений, що я піду. Він кусав губи, смакуючи момент, коли я стану його.

— Ні. — Насилу вимовила я. Моє тіло було вже таким немічний, що майже не слухалося. Вітольд не вірив в те, що я щойно сказала.

— Побачимося через сто років! — Гаркнув він відпихаючи Ханну. Та з’явилася, як тільки я сказала «ні».

— Ти чув? Тобі відмовили, перший раз за стільки століть! — Ханна страшно реготала, їй посіпувала Олена.

— Відмовила!!!! А тепер залиш нас, мені треба допомогти моїй помічниці померти, поховати, а потім оживити!!! — І продовжувала реготати. Цей звук так і залишився в моїх вухах і досі.

Очманіла я нарешті видохнула. Не те, щоб я їй не вірила. Просто, вибух в моїй голові. Мовчання доволі затягнулося. Я не знала, що казати й взагалі, якого дідька відбувається?! Моніка делікатно присіла коло мене. Я відсахнулася. Не можу сказати чому.

— Наталя, може ти хочеш щось ще дізнатися. У тебе є запитання? — Розуміючи мій стан, подруга (невпевнена, щоправда, чи можна на неї так тепер називати), відійшла до вікна.

— Еее, ем…. — Язик задубів у роті. — Еее, тобі було 16 років, коли ти вийшла заміж. Ем, потім ти прожила ще років сто, плюс триста років служила відьмі, скільки ж тобі років насправді? Чотириста?

— Майже 384, але хто рахує ті літа! — Ображено відповіла Моніка. — Наталя! Це все що тебе цікавить?! Господи, яка ж ти несерйозна.

— Так, а що з Дмитром?

— Він блукає десь там, де я не можу його дістати. У служінні Ханні я вже триста років. За цей час, мабуть, стала досвідченішою ніж вона. Відьма більше нікого не ініціює, адже є я. Вона вірить мені. Багато секретів відкрила, навчила. Не знаю, усвідомлює вона, що сама допомагає мені у пошуках чи ні. Але я здогадуюся де він. В той день, коли ми з тобою познайомилися, я намагалася потрапити в те місце.

— Ти ще була тепло вдягненою!

— Так. Ти, мабуть, подумала, що я ненормальна.

— Ну, я і зараз так думаю. Щодо Вітольда, він і в другий раз приходив до тебе?

— Так. Для нього це, як виклик. І для нас час йде не так як для вас. Ми відчуваємо його по-іншому.

— А що буде, якщо ти знайдеш чоловіка?

— Я розвію врешті те закляття, яким відьма прив’язала його до мене. Допоможу йому перейти в кращий світ…

— Мені цікаво, ти ж розуміла, що Дмитро був з тобою лише через ворожіння?

— Спочатку ні. Потім до мене прийшло усвідомлення, але я не хотіла про це ані думати, ані приймати. Я кохала його всім серцем і мала надію, що мої почуття зможуть… Не знаю, я хотіла, щоб він мене кохав і все. Ворожіння, звісно, мало й інший, темний бік, який поглинав мого коханого. Я все виправлю!

— А далі?

— Я дозволю нарешті собі померти. Відмовитися від цієї сили.

— І ти потрапиш в пекло?

— Як знати, Наталя, як знати. Проте я не піду сама. Ми підемо всі разом, з Грільдою та Оленою. Вони отримують по заслузі. Всі ми.

— А Марк. Що буде з ним?

— На жаль, сьогодні він потрапить до Кадука. Але в мене є план, і ми обов’язково його врятуємо. Але сьогодні…

— Ти ведеш хлопців до Кадука?

— Я хлопців, Вітольд — дівчат. Так, ми обоє даємо те, що він від нас вимагає. Проте, і дівчата, і хлопці, повинні бути закоханими. Тоді ритуал жертво підношення зараховується.

— Що має з того Вітольд?

— Свою силу, тут, на землі. Кадук наповнює його владою.

— І тебе він теж хотів віддати?

— Ні, Блуд шукав собі дружину. І знайшов. От тільки не все сталося, як гадалося. — Моніка закусила губу. — Іноді я думаю, а що, якби я зголосилася. Я втомилася від цієї боротьби.

— А щодо твого плану? — Моніка хитро посміхнулася.