Блукаюча у часі

IV Пані Пристрасть

Що таке кохання? Що таке пристрасть? У кожного буде своя, особиста відповідь. У кожного своє уявлення і трактується воно по — різному. Але де та межа, яка відтинає шалену, нестерпну пристрасть від кохання? Як її побачити? Де знайти сили, щоб відмовитися від об’єкта свого бажання? Пані Пристрасть шаленою бурею охоплює тебе, туманить розум. Всередині тебе, в тому місці, на грудях, відкриваються якісь дверцята, котрі випускають назовні приховані бажання. Пристрасть — це ніби міцний, солодкий напій, який ти п’єш. Він штурмує, пече, п’янить твоє тіло і ти готовий до всього, будь — коли, будь — де. Забезпечити свої інстинкти, вгамувати тваринну спрагу — ось мета пристрасті, зруйнувати здоровий глузд. Рушійною силою вона пройде по всьому твоєму тілу від п’ят до голови, поки божевільним вихором не поглине повністю. Кров закипить у жилах, і це не лише вислів. Чи відчували ви, як гаряча кров біжіть під шкірою, як вона ніби кипить? Руки починають тремтіти, а потім і все тіло охоплює одним єдиним імпульсом? Ти ніби в гарячці, ніби ось — ось помреш, якщо не задовольниш потреби пристрасті?! Коли ж хміль проходить, ти розумієш, що взагалі — то, ти б собі такого не дозволив? Але як п’янко і приємно було в полоні Пані Пристрасті?

Панувала осінь. Ми жили звичайним буденним життям. Моніка не перебільшила, коли сказала, що університет має доволі жорсткі правила у навчанні та поведінці. Заняття були виснажливими, потребували багато концентрації та часу. Після них, ми ще мали факультативи. Частину ночі проводили в бібліотеці, готуючи завдання. За наші пригоди на свято Юрія, ми були покарані. Тепер, після важких лекцій і практичних занять, я прибирала в їдальні. Моніка на кухні. Це було принизливо. Звісно, найшлося з десяток доброзичливих дівуль, які зло жартували з нас. Взагалі, в університеті з’явився осередок «гнильця». Він складався із пихатих першокурсників. Очолювала їх Альбіна. Худорлява, довгонога краля.

— Сіточка не жме? — Цілий стіл вибухнув гоготом. Я протирала останні столи, коли компанія Альбіни зайшла в їдальню. На мені й справді була сітка для волосся. Я придуркувато посміхнулася і не знала, що їй на це відповісти. Мені тут відпрацьовувати цілий семестр. До дратівливих жартів, я вже майже звикла.

— Тобі, я маю надію, мозок не жме? — Із кухню вийшла Моніка. Очі блищали вогнем. Вираз обличчя навісний. (Просто вона не спала вже декілька діб нормально). Альбіна перестала сміятися й оцінюючи дивилася на Моніку. Всі її посіпаки чекали продовження, але Альбіна не хотіла зчепитися із донькою директорки. Говорили, що Моніка буває нестриманою. Дівчина закусила губу від жалю: «Підемо кудись, де не тхне». Хлопці та дівчата гуртом висипалися за двері. Моніка мовчки повернулася на кухню і закинула ганчірку.

— Піду до кав'ярні. Ти зі мною? — Спитала я в подруги.

— Ні, я маю ще купу зробити завдань.

— Тоді я пішла, якщо набридне, приходь.

— Ок. Але я вдруге не хочу вчитися на першому курсі. І тобі не раджу. — Я одягла куртку, накинула на плече рюкзак і вийшла. На вулиці вже панував листопад. Кожен місяць осені пахнув для мене особливо. Вересень — червоним теплом, жовтень — помаранчевим соком, а от листопад мав відчуття ковдри у велику червоно-білу клітинку та аромату чаю. Перебуваючи тут вже деякий час, я не могла не відмітити красу цього місця, парк був дивовижний! Яких тільки тут не було дерев. За парком дивилися декілька людей, вони чистили його, пестили кожну рослину, обожнювали своє творіння. Залюбки я робила коло, коли йшла до гуртожитку, щоб довше йти. Запах осені наповнив повітря. Різнобарвне листя прикрашали дерева. Була одна алея, яка дуже мені подобалася. Я гуляла тут, коли хотіла усамітнитися. Величезні дуби сторожили її, і мовчазні, завжди сповнені печалі, статуї. Їх я нарахувала дев’ять. Вони зображали жінок у різні моменти розпачу: одна стояла на колінах і простирала руки до неба; інша закрила обличчя руками; третя з відразою дивилася на свої руки які, як мені здалося були ніби у крові; четверта вхопила себе за горло, ніби намагалася видерти з нього щось; п’ята встромила собі ножа у груди; шоста застигла в молитовній позі; сьома — прикривала свою оголену красу; восьма — схопилась за голову і ніби кричала від відчаю і врешті дев’ята — моя улюблена, вона просто стояла схрестивши руки на грудях і дивилась кудись у далечінь. Її обличчя покривала вуаль. Вона була зроблена із сурми, як мені пояснили. Таке сумне обличчя, наче туга по комусь, який давно пішов з життя. В ногах її лежала книга. Вправний митець зробив аутентичні скульптури, які оживали та розповідали кожна свою історію. Але зараз мені не хотілося туди йти, вже було темно і дуже холодно. В кав’ярні я побачила за одним зі столів Марка з Павлом. Павло — сусід Марка по кімнаті. Так склалося, що ми подружилися. Марк все ще був мені небайдужий, але я намагалася не подавати виду. Павло ж, навпроти, дуже мені подобався. Ми могли годинами сміятися і розказувати один одному найпотаємніші секрети. Навіть Моніка іноді ревнувала. Вона казала, що Павло моя «найліпша подружка». Проте, це так. Нам було легко один з одним. Щодо відносин Моніки й Марка, то вони залишалися напруженими. Ми гуляли, спілкувалися, жартували, але іноді він затримував на ній свій погляд довше, ніж було потрібно. Вона ж поводила себе природно, а іноді надміру люб’язно. Павло весело помахав мені рукою.

— Ната! — Так він мене називав. — Йди — но сюди. Допоможи пожвавити цього похмуру! — Марк в’яло посміхнувся.

— Ти сама?

— Так, Моніка робить завдання. Ти ж знаєш її ситуацію, на неї зараз особливо напосіли викладачі та мати…

— Так — так. Як завжди. — Марк і відчував полегшення, що Моніки не було, і в той самий час жадав, щоб вона була поруч. Ця дівчина — його особистий наркотик. Він відчував біль поряд з нею, він відчував відчай без неї. І що з цього було найболючіше — він і сам не міг відповісти. Марк все ще плекав надію, що вона розтане. Моніка весь час вислизала з його рук, треба діяти, хоча порядком йому вже набридло постійно це робити. Але саме цим вона його й приваблювала, ох ця пристрасть. Чи може з його боку це і було щире кохання?

— А ти, що ж не вчишся? — Спитав він.

— Набридло.

— От і молодець. А вона сама?

— Не зрозуміла?

— Моніка сама зараз чи з кимось?

— Сама, я ж казала — займається. — Ну навіщо він задає мені такі питання, виказує тим самим свої почуття до неї. Невже не розуміє, що мені боляче?

— А що? — Раптом в голові Марка промайнула думка, що вона може бути не сама. Він чітко вималював картинку: ось вона в ліжку, в обіймах іншого. І чомусь, цей інший був їх викладач міфології — Вітольд. Пояснити собі, чому саме Вітольд, він не міг. Але ця уявна парочка сміялася з нього, втамовувала свою пристрасть. Такі думи йому хтось навіював, але він цього не розумів.

— Піду до неї. — Допивши одним ковтком сік, він швидко побіг, в його уявній картинці він вже молотив Вітольда, а Моніка благала помилування.

— Куди, ти йолопе! Тебе ж не пустять, гуртожитки зачинені для відвідувачів після двадцятої! — Але Марк вже не чув Павла, він біг. Хлопець розумів, що в гуртожиток не попаде через двері. Отже, залізе у вікно, вона побачить і впустить його. І він ще раз спробує. Марк намагався йти, якомога швидше, але від хвилювання ноги якось плутались, він тяжко дихав, йому стало жарко.

В той самий час Моніка йшла не поспішаючи по гальковій доріжці. Дівчина все — таки вирішила піти в кав’ярню до друзів. Їй вже так набридло це покарання. І ще Альбіна, ця стерво, вічно чіпає Наталю. Підіймався північний вітер. Він ніс запах болота і купу подій. Моніка сильніше закуталася у в’язану хустку. Думками вона блукала.

На протилежній стороні алеї, вона побачила Марка, він швидко наближався, але все одно був ще далеко. Моніка знала, куди він йде. Адже сама навіяла йому ті думки про неї й Вітольда. Хлопець був майже на межі, майже готовий для останнього кроку. В сквері ані души, дівчина помітила, що було якось підозріло тихо. Отже, вони не самі, а з тими, хто блукає у темряві. Вона пришвидшила кроки. Моніка бачила тіні, які повзли з кутків пітьми, вони намагалися випередити її, ось, нізвідки визирнула фігура людини. Вона зупинила Марка. Моніка здогадалася, хто це був. Він ласував кров’ю та обертав людей на живих мерців. Фігура повернула до неї обличчя і два ікла заблищали у пітьмі. Моніка зупинилася, діставши прямо з повітря блискуче лезо, опромінене пітьмою. Вона встромила його кінцем у землю. Закляття розірвало тишу: уся нечисть повилазила вмить звідусіль, їх кликала володарка. Все навкруги завмерло, Марк обернувся стовпом, Моніка ж стала іншою. Її волосся стало довгим до самісіньких стоп. Воно сяяло вогняно-рудим кольором, немов язики полум’я, танцювало, мерехтіло в нічній темряві. Її очі стали повністю чорними, шкіра блідою, як у мерця. Нечисть припала до її ніг.

— Звали володарка?! — Скільки голосів можна було зараз почути, ричань, перешіптувань.

— Зупиніть його! — Язик в неї був як у змії, цупкими кігтями на руках вона чіплялася за повітря. Моніка наблизилася до упиря, але ноги її не рухалися, замість їх у неї аж так і кишіли сотні змій, вони несли свою хазяйку. Упир повернувся до неї, вигляд мав розчарований.

— Пані Моніка. — Він злегка вклонився їй. Моніка нічого не відповіла на його вітання. Вона зневажає упирів.

— Чому ти тут? Хіба ти не знаєш, цей чоловік мій! — Прошепотіла вона зміїними нотками.

— Ні. Я не знав. І не впізнав вас здалека. Пробачте мені, будь ласка, але я маю право обирати кого завгодно. — І тут він мав рацію. Шанувати закони цього світу навіть вона повинна була.

— Він давно мною обраний. — Упир відстоював своє право.

— Він не має вашої мітки пані.

— Якщо я запропоную тобі іншого, ти залишиш цього?

— Так… — Упир показав свої ікла. — Я хочу її, — в руках у нього з’явився клаптик волосся, він підніс його до носа, ввібрав запах, його тіло затремтіло, — так, її…

— Хай буде так, бери. Але запам’ятайте всі інші, цей мій! — При цих словах змії на ногах зашипіли.

— Домовилися. Проте зробіть на ньому вже мітку. Він причинний?

— Не зовсім, поки ще.

— Моя пані чекає слушної нагоди? — Відьма втомлено подивилася на нього. Як же їй це все остогиділо. Проте було одне «але», яке не дозволяло чинити наразі інакше.

— Зовсім скоро. — Упир розтанув блідними вогниками у пітьмі. На обличчі мав дивовижно — прискіпливу посмішку.

Щойно Моніка віддала згоду на поживу упирем Альбіни. В альтернативі — це був кращий варіант ніж Марк, її Марк. Всі істоти заповзли по своїм куткам. Моніка ж стояла на своєму місці з кинджалом у руці, вона дмухнула на нього і він обернувся у пісок, який розсипався у повітрі. Марк йшов на зустріч, голова була опущена, він так і не зрозумів, куди ж подівся той чоловік, який хотів у нього підпалити. Куди ж йому палити, такий блідий був, жах, і від нього так дихало холодом, наче крижаний лід.

— Марк!

— Моніка? Що ти тут робиш?

— Вирішила піти попити каву…

Ми з Павлом випили вже по третій чашці кави. Моніка не відповідала на дзвінки. Телефон Марка був взагалі ввімкнений. Ми плуталися в здогадках. Прийняла вона його чи ні? Тому ми вирішили трохи зачекати. Тим паче, Павло бажав залишитися і не кидати ж його самого! А все через одну дівчину. Річ у тому, що наш Павло був до нестями закоханий у свою однокурсницю Альбіну. Високу плоску дошку, яка постійно до мене чіплялася. Вона зверхньо дивилась на всіх і вся. Що він знайшов у ній, ми збагнути не могли. Зараз вона сиділа за сусіднім столиком з якимось блідим красенем. І де вона його підчепила?! Я намагалась заспокоїти Павла, коли він тільки — но вирішив підійти до неї, поговорити, з’явився цей блідий чоловік з зовнішністю рок-зірки, звісно Павло відступив. Він дуже комплексував через свою повноту, хоча мені здається, він дуже милий. Цього я йому звісно не сказала, а то, не приведи Боже, почне чіплятися з горя, руйнувати дружні стосунки я аж ніяк не збиралася. Достатньо того, що моя симпатія до Марка іноді заважала при спілкуванні з Монікою. Альбіна відкрито залицялася, рок-зірка недвозначно натякав.

— Будьте здорові шановне студентство!!! — До кав’ярні зайшов Вітольд.

— І вам доброго! — Відповіли всі якось хором. Він був дуже популярний серед студентів, але я вперто продовжувала відноситися до нього з насторогою. І ще той факт, що він мав духовний сан, збивали зовсім з пантелику. Як такий чоловік — кремінь, хижацької натури міг мати релігію? Я чула, що він розпусник. Звідусіль посипалися пропозиції до викладача, всі хотіли, щоб саме з ними посидів Вітольд Євгенович.

— Дякую, дякую. Мене вже було запрошено! Пробачте. — І сів з нами. Цього я ніяк не очікувала. Перехвилювавшись Павло взагалі розлив каву, для нього цей чоловік був авторитетом.

— Ой, який я незграбний. Я зараз, пан Вітольд, вам чогось принести? — Але до Вітольда вже підскочили аж дві офіціантки водночас.

— Дякую дівчата, але мене сьогодні друг пригощає. Так, Павлику, унцію пиву, будь ласка. — Павло кивнув.

— Ната, ти ще щось будеш?

— Ні, дякую. Ще одне горнятко чаю і мене знудить. Ш в и д ш е. — Промовила я до нього одними лише губами, він ледве всміхнувся.

— Сподіваюсь, у вас не побачення? — І знов він сів у свою звичну позу: ноги ширше, руки на столі зціплені в замок.

— А може і побачення.

— Я завадив? — Ні краплі незручності, навіть якби я і сказала, що завадив, він і не думав йти. — Хоча, цей хлопчик, не твій тип.

— Ні, в нас не побачення. І так, ви завадили. — Ну ж бо, проси вибачення та йди. Як же я себе почувала незручно, він не відводив очей, дивився прямо. Чого ж ти до мене чіпляєшся! Тільки зараз до мене дійшов зміст його останніх слів «це не твій тип», хм…

— Хто ж тоді мій тип?!

— Якщо відверто, то він, здається, зараз з іншою. — Від обурення я почервоніла, невже була так очевидна моя симпатія до Марка!

— Це ви про кого? — Я покашляла, прочищаючи горло. Де ж Павло!

— Я про Марка. Ти дуже на ньому зациклена. Тим паче, він теж зациклений, на іншій. Тобі треба спілкуватися з другими чоловіками…

— Мені неприємна ця тема. Тим паче, — мені здалося, я зараз задихнуся від люті, — з вами. Якщо вам так кортить прочитати лекцію, то, — що ж сказати, — завтра у вас їх достатньо! — От дурницю бовтнула. Я збиралась вже встати й піти, як до столика підійшли водночас Марк і Павло.

— А от і ти друже! — Павло повернувся з бокалом пива. — Де ти був? — Він, як і вся решта за сусідніми столиками, ошелешено дивився на Марка. Він мав жовтий колір обличчя, пересохлі потріскані губи. Штани у багнюці, руки чорні, здавалося, що він капав землю. Вона була і на його куртці, і на шиї, під нігтями рук.

— Я… — Марк подивився на свої руки так, наче вперше їх побачив. Потім колихнувся. Вітольд з Павлом кинулися підтримати хлопця.

— Гей, хлопчина, що з тобою сталося? — Вітольд тримав його обома руками.

— Я… — Все що міг сказати Марк. Мене це все не на жарт перелякало. Може він зустрів ту потвору з відірваною головою під піхвою?

— Друже, думаю тобі треба відвести його до медичного пункту. Зможеш?

— Так, звісно. — Павло перехопив Марка. — Ната?

— Я з вами!

— Ні-ні. Тобі треба встигнути в гуртожиток до десятої, а то знов отримаєш якесь покарання. Сама підеш?!

— Я проведу її. — Вітольд подивився на мене, — якщо, звісно, дама не проти. — Ох дідько! Я проти! Проти! Проти!

— Ні, не проти. — Якомога байдуже сказала я. — Але хлопці вже попленталися до виходу. — Зателефонуй потім мені! Чуєш, Павло?

Ми йшли мовчки. Я розуміла, що до десятої вечора повинна бути в гуртожитку, бо залишок навчального року проведу в їдальні із засмальцьованою сіткою на голові. Проте я дуже хвилювалася за Марка.

— Не хвилюйся за друга. Я відразу піду до медпункту. Тобі ж не можна потрапляти в пригоди.

— Добре. — Я відчувала себе ніяково, декілька раз хотіла ще щось сказати, але зупинялася. Він теж, здається, так себе відчував. От ми дійшли до корпусу.

— От чорт! Гуртожиток зачинили. — Вже була початок одинадцятого, неймовірно, але ми йшли майже 20 хвилин, коли до кав’ярні 10 хвилин ходу.

— Не хвилюйся, ми попросимо вахтерку відчинити. Я щось вигадаю. — Вітольд потягнувся до дзвінка.

— Не треба! — Я перехопила руку, мені здалося, ні, я відчула як тремтіння проскочила по його руці й передалося мені.

— Чому ж? — Його голос став хриплим й тихим. Вивернувшись від моєї руки він обережно зціпив свої пальці в мої.

— Вона дуже, той, зла. — Я не могла знайти слів, голос тремтів, та куди там голос, все тіло. Що ж це таке? Раптом задзвонив мій мобільник, — це дзвінок спасіння, я висмикнула руку. Моніка! Дякувати Богові. Обмалювавши їй ситуацію, Моніка наказала йти до чорного ходу, вона відімкне його. Вітольд провів мене до нього, хід був з іншої сторони вежі. Я йшла швидко, настільки, наскільки могла, і відчувала себе просто дурепою від цього. Моніка вже чекала.

— Привіт! Тихенько. Нумо, хутко! О, Вітольд? Доброго вечора, не очікувала тебе побачити. — Моніка здивовано подивилася на мене.

— На добраніч. — Тільки і сказала я не дивлячись, навіть, у його бік.

— І вам дівчатка, солодких снів. — Промуркотів чоловік.

— Наталя, це твоє діло звісно, але він бабій. До того ж такий, котрий сам за дівчатами не бігає. Він грає в садистські ігри. Закохує в себе і ти не встигнеш оговтатися, як вже сама вештаєшся за ним. Цей чоловік отримає від цього задоволення. — Перше, що сказала мені подруга, коли ми потрапили до кімнати.

— А що з його жінкою трапилося?

— Не знаю. Знаю, що він переїхав сюди сам. Вона іноді приїжджала до нього, але вони не дуже ладнали.

— Діти є?

— Ні. А чому ти так раптом зацікавилась?

— Просто. Нічого такого. Він мені не подобається, ти ж знаєш.

— Звісно. — Задзвонив телефон. Павло сповістив, що Марк перебуває в шоковому стані. На голові в нього знайшли садно, доволі глибоке. Фельдшер припустив, що Марк міг звалитися на Північному боці острова, бо багнюка була болотною. Як він туди потрапив і що робив, хлопець не міг відповісти. Його залишили на ніч. А ранком відправлять в місцеву лікарню. Моніка без жодних емоцій вислухала мене.

— Таке трапляється, коли вештаєшся там поночі.

— Він йшов до тебе.

— Його тут не було. Я весь вечір робила завдання.

— Тобі ніби все одно на нього?

— Про нього є кому піклуватися. — Я не впізнавала подругу. Завжди чуйна до чужого болю, зараз вона була іншою, чужою. Саме в цей момент я бачила в ній риси фрау Грільди: пожмакане обличчя, позбавлене почуттів; застиглі пусті очі; губи, складені в вираз «все дратує».

Моніка знов прокинулась посеред ночі. Їй ніяк не вдавалося заспокоїти своє серцебиття. Вона довго лежала з розплющеними очима. Раптом я встала з ліжка, тоді мені здалося, що хтось плаче. Повернувшись до сусідки та прислухаючись, зрозуміла, що вона начебто спить. Було темно і я не бачила, що Моніка слідкувала за мною. Я сиділа і намагалася зрозуміти звідки йшов звук. Це з коридору, я вийшла. «Знов у вісні ходить», подумала Моніка і тихенько пішла за мною. В коридорі було темно. На першому поверсі видавала протяжні низькі звуки одинока лампа, світло від неї ледь підіймалося тонким стовпчиком по сферичному коридору. Ледве — ледве я розгледіла фігуру людини, вона сиділа на колінах на сходинках між п’ятим і четвертими поверхами. Обхопивши голову руками, вона плакала. За статурою фігура була схожа на чоловіка. Хто це був? Що він робить у жіночому гуртожитку вночі? Моніка нечутно йшла за мною, вона знала, що сновиду не можна різко будити. Подруга боялася налякати мене. І не бачила і не чула те, що бачила і чула я. Мені стало моторошно, холодок пробіг по шиї, піднявся до потилиці. Плач ставав гучніше і вже переходив на ридання. Він відскакував від кам’яних стін, розливався по холу і знов повертався до свого джерела. Мене здивувало, що ніхто окрім мене не чув цього.

— Пане. Що сталося? Хто ви? — Поклавши руку йому на плече, я з відразою відсторонилася назад. Плече, немов якась м’яка згнила маса, розвалилося від мого дотику. Чоловік замовк, він повернув до мене лице, його очі повилазили з орбіт, наче дві блакитні кульки. Лице було все вкрите трупними плямами, розпухле, як у потопельника. — Вона покинула мене, — прохрипів він, — покинула! — І впав до моїх ніг. Його тіло хлюпало, з нього стікала цівками брудна вода. Маска страху застила на моєму обличчі, я стояла наче вкопана. Моніка, якій нарешті відкрилися побачене мною, підбігла до мене. Істота при її появі з острахом поповзло по сходинках до низу, наче рак, який повзе тільки назад. — Ната! Прокинься. Знов ти ходиш у вісні.

— Моніка ти бачила?

— Що, що я бачила? Пішли.

— Ні. Скажи! — Я вхопила її за плечі, — ти ж бачила, так? — Тяжко видохнувши вона сказала «так».

— Хто це був?

— Ми це з'ясуємо.

— А раптом, він прийде до нашої кімнати?

— Не прийде, я тобі обіцяю. Не прийде. — Обійнявшись ми повернулися до кімнати. Понад усе Моніку хвилювало те, чому вони приходили до мене, спочатку птахи, тепер воно. І справді, хто це був, якийсь потопельник, але що саме він хотів від мене, їй було незрозуміло. Зачинивши двері, вона дістала камінь синього кольору з письмового столу і накреслила їм хрест перед порогом.

— Бачиш, ніхто не зайде.

— Я думала креслять круг крейдою.

— І крейдою, і круг теж, але так надійніше.

Так чи інакше, але я заснула неспокійним сном. До ранку постійно прокидалася, мені все здавалось, що цей потопельник у кімнаті. Майже перед світанком я забулася. На душі стало спокійно, раптом, я вгамувалась. В кімнаті стало ясно від ранкового світла, і мені вже не було так страшно. Світло, рятівне денне світло. Годинник почав дзеленчати. Я помітила, що Моніка уникає мого погляду, — що там? — Спитала я.

— Нічого, а що?

— Ти якось дивно поводишся. Моніка, учора я не була під дією ніяких речовин, я бачила ЦЕ! До того ж, ти теж бачила.

— Я нічого не бачила.

— Ти ж мені казала!

— Казала, лише для того, щоб тебе заспокоїти. На сходинках нікого і нічого не було. Це все витвір твоєї уяви, зі сновидами таке трапляється.

— Ти брешеш. Чого тоді ти креслила хрести? Щоб заспокоїти мене?! — Я не на жарт розсердилася на неї, грюкнувши дверима пішла геть.

Чим далі йшов день, тим більше я розуміла, що нічна пригода могла бути дійсно грою моєї уяви. Може в цьому мене намагалася переконати моя підсвідомість, ховаючи деталі в глибини пам’яті. На Моніку я так вже не сердилася, навпаки, мені самій було соромно за свою поведінку.

В лекційну аудиторію зайшов Вітольд Євгенович, зараз була його лекція. Всі студенти пожвавішали. В нього і справді був дуже цікавий урок і він проводив його на висоті. Поряд зі мною сиділа Альбіна, вигляд в неї був наче у хворої. Вона тримала голову однією рукою, іншою закривала собі рота, стримуючи порив кашлю.

— Захворіла? — Вона не відразу зрозуміла сенс моїх слів, не дивно, білявка.

— Що?

— Захворіла питаю.

— Яка тобі різниця! — Вона відвернулась від мене, тим самим даючи зрозуміти, що не хоче продовжувати розмову.

— Так, зараз така погода. Треба тепліше одягатися. — Я натякала на її вчорашній вигляд, майже роздягнена. — Аля зиркнула на мене, зрозумівши натяк. Очі в неї були опухлі й червоні.

— Тебе забула спитати, як мені одягатися. — Буркнула вона.

— Я бачу, що в когось є інформація на дану тему. Може поділитися з аудиторією. Пані? — Ох цей Вітольд, — будь ласка, хто з вас, Альбіна чи Наталя?

— Нехай пані Войчик розповість, в неї так цікаво виходить! — От курва, ця Альбіна.

— Добре пані Войчек, будь ласка, що ви маєте сказати з приводу цивілізації Майя?

— Я… — Нічого не маю казати, просто я не знаю нічого. Вся надія була на Вітольда. Він же чудово розумів, що ми просто базікали, ну добре, вирішив мене наказати, але зараз він бачив же, що мені нема чого казати. Але професор дивився на мене посміхаючись. Зараза.

— Продовжуйте, будь ласка, не соромтеся. — Я мовчала. — Дякую пані Войчек, мушу вас зупинити, бо боюся, на вашу цікаву розповідь у нас не вистачить часу. — Всі засміялися, я почервоніла як помідор. Ненавиджу його. Очима пошукала Моніку, вона зі співчуттям подивилась на мене, я усміхнулась у відповідь. На виході з лекційної аудиторії ми зустріли Павла. Він повідомив, що Марка відвезли у місцеву лікарню. Ми вирішили зранку піти відвідати його.

«Жахливий день!»- Вигукнула я, кидаючи сумку на підлогу.

— Так. — Моніка впала на ліжко.

— Пробач за ранок. Мабуть, я божеволію.

— Все гаразд. Думаю тобі не завадить розслабитися!

— Маєш пропозицію?

— А як же. Сьогодні п’ятниця? А що в нас в цей день?

— Дискотека! — Одночасно сказали ми.

— Ти чула, як цей козел чіплявся до мене на лекції? Знаєш Моніка, я очікувала, що він буде більш поблажливий, вже розмріялася, що він запав на мене. І ще ця ситуація з Марком. Що з ним сталося? Я дуже хвилююся.

— Годі вже. З ним все буде гаразд, завтра сама переконаєшся. А про Вітольда я тебе попереджала, він грає з дівчатами.

— Здається, що так.

— Припини себе жаліти. Гаряча ванна, ось, що тобі саме зараз потрібно.

— О так. Що ж вдягти ввечері?

— Може це? — Моніка дістала з шафи коротеньке червоне плаття. — Як тобі? Воно буде дуже лічити до твого гарного темного волосся.

— А воно не занадто відверте?

— Подруга, ти йдеш розважатися чи як?

— Так точно!

Ми були молоді. Тому зміна настроїв і планів для нас нормально. Тим паче дівчата, ми так любимо бути гарними. Коли ми прийшли до «ГамаюНа», там вже була купа народу. Міський гурт, під назвою «Гармати», налаштовував інструмент, а доки лунала музика з колонок. Негучна попса під яку спілкувалися неголосно студенти. За столиком нас вже очікував Павло.

— Наталя ти виглядаєш феєрично! — Друг поцілував мене у щоку. Моніка вдягла джинси й чорну майку з глибоким декольте, туго затягнула волосся в хвіст, і звісно високі підбори. Так ось вона, якраз, виглядала на всі сто балів. Хоч би на годинку побути нею! Четвертий стілець за нашим столиком пустував. Запала тиша. Бідолашний Марк, здається Вітольд мав рацію, я надто зациклена.

— Що сьогодні п’ємо дами? — Павло встав, щоб зробити замовлення.

— Все, що має сорок обертів!

— Моніка, таке продаватимуть тільки тобі!

— Тоді я пішла. Всі згодні? — Ми крикнули «так»! Коли Моніка пішла, Павло по-змовницьки заговорив до мене.

— Мені потрібно тобі дещо сказати, поки її тут немає.

— Про кого?

— Я думаю, з Марком щось сталося жахливе і тут не обійшлося без Моніки.

— Я тебе не розумію. До чого тут вона? — Але, в глибині душі, я знала, що він має рацію.

— Поговоримо, але не тут. Пізніше. — Моніка повернулася з пляшкою.

— Про що базікаєте? — Павло похитав головою.

— Про того чортового Вітольда Євгеновича!

— А, ти все не можеш заспокоїтися. — Гурт почав грати. О так, вони чудові. Випивши, я трохи розслабилася.

— Ну що Павлик, будеш моїм кавалером на сьогодні?

— Як скажеш.

— Моніка ідеш?

— О ні, дякую, я залюбки посиджу. — Ми пішли танцювати. А це, я вміла і любила найбільше.

— Що ти хотів сказати?

— Відбуваються дивні речі. Іноді, я бачу те, чого, не може бути. Істот, які не можуть існувати. — Я з жахом подивилася в очі друга, він не жартував. Вгадавши вираз на моєму обличчі, спитав: «Ти теж щось бачила?»

— Припустимо. Що далі?

— Я простежив сигнал телефону Марка в той вечір. І сигнал телефону Моніки. Вони були разом того вечора на Півночі острова, в болоті.

— Як так?

— Не знаю. Але на карті я помітив те місце. Вона в моїй кімнаті.

— Це якась помилка. Павло, вони фізично не змогли б так швидко спуститися туди та піднятися назад за такий короткий проміжок часу!

— Я ж кажу, дивні речі. Нам потрібно туди сходити. Сигнал віщує, що телефон Марка досі там.

— Навіщо Моніці це приховувати?

— Влучне питання. — Врешті почалася повільна музика і ми змогли спокійно говорити, так, ніби захоплено танцюємо.

— Твоя подруга не та, за кого себе видає. І всі тут не ті. Наталя, я відчуваю.

— Добре, припустимо, що ти правий. Що далі?

До бару зайшов Вітольд. Натовп студентів, як завжди на вихідних. Йому подобалося проводити тут час, тим паче, всі молоді викладачі наприкінці тижня забували про свій статус і гуляли зі студентством. Знаючи рамки, звісно. Але він міг і не дотримуватися цих рамок. Його покликали знайомі колеги та аспіранти. Дійти до них, як завжди, виявилося проблемою, на кожному кроці його зупиняли студенти, переважно студентки. Требо було поїхати в місто, там, де всі дорослі й не треба боятися карної відповідальності. Але щось стримало його, він знав що, тобто хто. Тому Вітольд сівши за столик, почав виглядати предмет своєї раптової зацікавленості. Довго шукати не довелося, здається вона була сьогодні королевою балу. Першокурсниця танцювала разом із пухкеньким Павлом, була вище за нього. Проте, здається у них була цікава бесіда, бо пара танцювала повільний танок під швидкий рок. Вона виглядала приголомшливо в коротесенькому червоному платтячку, плечі відкриті, виріз плаття був прямим, трохи вище грудей. Довгі гарні ноги, червоні підбори, здається дівчата їх називали «шпильками». Звісно, доповненням до цілого сексуального портрета, було довге хвилясте волосся кольору гарячого шоколаду. Рухи її були повільними і гладкими. Якщо з простою зацікавленістю він міг поборотись, то з пристрастю — навряд чи. Він встав і пішов до неї. О так, ця пристрасть, що повністю тебе підкорює, знов полонила розум, відкинувши сором, здоровий глузд, все. Існувала тільки вона — її величність БАЖАННЯ.

— Маю надію, що дівчина не відмовить мені? — Вітольд нахабно відсторонив Павла. Той зніяковів.

— Цей танок я вже обіцяла.

— Я не проти! — Павло відступив і шепнув мені на вухо. — Зустрінемося завтра о дев’ятій на галявині ідолів.

Вітольд вже міцно тримав мене і кружляв в ритм музиці. Він був на голову вище, спортивної статури і його стальні обійми не терпіли відмови. Від такої настирної поведінки я розгубилась. Подивилася на Моніку, та реготала. От подруга називається!

— Пробач за лекцію. — Я мов прокинулась. Серце скажено клекотіло.

— Ніби якщо я скажу ні, то це щось змінить.

— Мені справді шкода. В мене був поганий настрій, і я не мав права кидатися на тебе.

— Вибачення прийняте.

— Мені полегшало.

— А зараз що це було?!

— Це, — він уважно подивився мені в очі, яких як я не намагалася, відвести не могла, — це бій самців за саму гарну самку — Що?! Бій самців за самку. Я зупинилась.

— Я не хочу танцювати.

— Що тебе образило? Це ж закони природи: природній відбір.

— То я самка? Гарне порівняння ж. До речі, якщо вже казати мовою природи, то ви кобель! — Відпихнувши його, я пішла. Круто загнула. Прощавайте мої гарні оцінки з міфології!

— Що сталося?

— Моніка ти уявляєш, він щойно сказав, що відбив мене від самців. Я назвала його «кобель».

— Як? — Моніка поперхнулась.

— Не треба подруга таких очей, ніби ти не знаєш, що означає це слово.

— Ната, це жорстоко було, ха — ха, хоч хтось дав йому відсіч. Але дорогенька, щось мені підказує, що він так просто не здається. — Моніка кивнула головою в бік. Так, Вітольд йшов до нас.

— Привіт Моніка. Якщо я з вами посиджу, нічого?

— Звісно ні! — Моніка лукаво посміхнулася йому. Ці двоє виглядали зараз підозріло.

— Дякую. Це від нашого столу до вашого. — Вітольд поставив пляшку вина на стіл. — Це, як би мовити, моє перепрошення. Я мав необережність невдало пожартувати, чим образив твою подругу. Прошу вибачення. — Сказав він персонально мені.

— Занадто багато вибачень за один вечір?

— Розумієш, ми, кобеля, такі, спочатку накоїмо, а потім виправляємося. — Вітольд розлив шампанське по келихах.

— За самих гарних жінок, які сидять за цим столом!

— Будьмо! — Вони випили. Я лише ледве торкнулася губами. Мені потрібно залишатися при ясному розумі, особливо тепер, після розмови з Павлом.

— Здається він і насправді запав на тебе. — Зашепотіла Моніка мені на вухо, — але не втрачай голови, від рук цього самця розбилося не одне дівоче серце.

— Ви танцюєте? — До мене підійшов хлопець, однокурсник Ігор.

— Так, звісно. — «Аби вшитися звідси».

— І кому я повинен бути вдячним за репутацію бабія? — Широко усміхаючись, Вітольд налив ще шампанського.

— Мені звісно.

— Я так і здогадався. І навіщо ж ти такі плітки розпускаєш? Я просто хотів подружитися з твоєю подругою.

— Подружитись? А як же, дай пригадати, ти дружив з Катею, Танею. О, ледве не забула, Оля! Ти зі всіма хотів дружити. Тільки вся твоя дружба потім їм боком вийшла, на моєму плечі, ридаючи три дні і три ночі. А те, що Наталя мені подруга — це точно. Тому і попередила про тебе. Хоча знаєш, ти їй з самого початку не сподобався. Так що я не винна.

— Ти їй розповіла про дівчат?

— Ні.

— Звісно ж.

— Вітольд, я знаю тебе вже давно, ти жодної спідниці не пропустиш, особливо, якщо це гарна спідниця першокурсниці. І, будь ласка, облиш дівчинку у спокої.

— Моя королева гнівається? — Очі Вітольда заблищали вогнем, так, це справжні вогні горіли в очах.

— Припини. Якщо ми хочемо жити у цьому світі, ми повинні дотримуватися його правил. Не ображати найкращих подруг. І навіщо ти налякав її у лісі? Кортіло прийняти свою справжню подобу? Рано дорогенький, не час ще.

— Моя люба, не забувай свого місця. Владарюй своєю нечистю, я ж — хазяїн своєї території. У тебе своє ремесло, у мене — своє.

— Все так. Ти хазяїн, поки що. Але ж влада мінлива пані. — Відчувши, що їх розмова переходить в небезпечне для неї русло, Моніка змінила гордівливий тон на дружній. — Пропоную не сваритися. Я просто ввічливо прохаю не чіпати її.

— Підтримаю пропозицію щодо припинення сварок.

Танок закінчився. Розчаровано, я повернулася на місце. Танцювати вже не хотілось.

— Я втомилася, може підемо спати? Чи ти ще хочеш залишитися? — Спитала Моніка, вона натягувала куртку.

— Я залишуся. — Насправді мені хотілось піти, але потрібно дещо переговорити з Павлом.

— Хто тебе проведе?

— Кавалер!

— Так? І хто він? — Моніка очима вказала на Вітольда.

— Гітарист. — Несподівано видала я.

— Нічого собі! Коли ти встигла його закадрити?

— Ще не встигла. Дивись і вчися. — Відпивши від шампанського, я пішла в атаку. Це виявилося не складно, гітарист гурту не зводив з мене очей цілий вечір, тому, коли я підійшла до нього і запропонувала провести себе, він не відмовився. Його звали Еней. Маю надію, що він таки парубок моторний і хлопець хоть куди козак! Не скажу, що він був красень. Але такий собі поганий хлопець з татуїровками. Гарний кандидат на вечір. Павло десь зник, тому мені все ж таки довелося йти з Енеєм. Взявши пальта, ми вийшли з бара. Парубок відразу обійняв мене, так, я дозволю ці вольності, такий вже в мене сьогодні настрій.

— Ну що, крихітко, тобі подобається наш гурт? Чого раніше я тебе не бачив?

— Я щонайвідданіша ваша прихильниця, від сьогодні. — Пальто я не застебнула, тому дуже скоро почала тремтіти від холоду.

— Ти вся тремтиш. Йди до тата, він тебе зігріє. — Йди до тата? Ось тобі й інтелект! А яка різниця! Гітарист від якого тхнуло пивом й дешевими цигарками притягнув мене до себе і незграбно почав цілувати. Лише на мить, я уявила, ніби зі мною стояв Вітольд, і чому в мене виникла така думка? Як би там не було, але цей факт дуже збудив мене. Я притулилась до мого «хлопця на один вечір» і показала йому, що таке справжній поцілунок з самою гарною самкою. Кров кипіла, тому його куртка та мій плащ вже були скинуті на землю. Моя уява малювала Вітольда, який зриває з мене одяг. Я не знала того, що об’єкт мого пристрасного бажання все бачив. Повільно він обходив нас, пильнуючи все дійство.

— Добрий вечір! — Голосно проказав він. Мій гітарист швидко озирнувся.

— Хто це? — Вітольд схопив його за комір і відтягнув від мене.

— Поліція моралі.

— Ой, Вітольд Євгенович. А що ви тут робити?

— Пильную чесноту дівчини.

— Може ви мене поставити на землю? — Професор майже кинув його. Вітольд підняв мій плащ.

— Дон Жуан. Марш звідси.

— Вже йду. — Та що ж таке! Чому його всі лякаються, я натягнула плаття на груди.

— Тримай. — Він протягнув мені плащ, я швидко вдяглася. Мені якось раптом стало холодно, все тіло калатало.

— На самому цікавому зупинили.

— Пішли я тебе проведу.

— Я сама піду. Ти що слідкуєш за мною?

— Розумієш, я саме йшов додому, але ти так голосно стогнала, що я не одразу зрозумів, чи — то благання про допомогу чи що.

— Я думаю, ти бачив, що допомога мені не потрібна.

— Застудишся. — Його з'їдали ревнощі. Вона віддала перевагу цьому слинявому прищавому підлітку. Ми знову йшли мовчки, мені було холодно й огидно від своєї поведінки. А ще я було обурена. За яким правом він вмішується в моє приватне життя? Хоча, мені було соромно і перед ним. Мої зуби вибивали чечітку, тому я нічого не могла сказати. Йшла тремтіла й лютувала.

Він мовчав. Він думав про те, що він щойно зробив невластиву для себе річ. В іншому випадку, він просто не став би навіть йти за ними, але не зараз. Та що ж це з ним? Невже пристрасть так охопила його до цього дівчиська. Хоча… може це просто самолюбство, дух суперництва?

Моє тремтіння дійшло до межі й зуби били голосно, нічого не могла з собою вдіяти.

Вітольд скоса глянув на неї, але не міг собі дозволити обійняти. Тому, прискоривши кроки, вони швидко дійшли до гуртожитку. Мовчки розійшлися. Не роздягаючись я залізла під ковдру, Моніки міцно спала. Скоро і я забулася сном.

Вітольд зайшов до хащі парку. Він вже не був у людській подобі.

На ранок, вкрившись теплою ковдрою, я розповідала новини вчорашнього вечора. Моніка чомусь реготала, час від часу витираючи сльози.

— Я не зовсім розумію твою реакцію.

— Ну, мені приємно, що через тебе цей бабій втрачає голову. Ніколи він ні за ким так не ходив. Торік у мене було три подруги. Чудові, гарні дівчата. Всі вони посварилися через Вітольда. Зненавиділи одна одну, почали робити всілякі капості. Він же продовжував зустрічатися зі всіма трьома. Його бавила ця ситуація. Вони божеволіли через нього.

— А далі, чим все скінчилося?

— Тобі він подобається? — Раптова зміна розмови насторожила мене.

— Ти не відповіла на питання, чим все скінчилося?

— Нічим, вони покинули навчання і в глибокій депресії роз’їхалися по домівках.

— Напевно був скандал! Чому ж його не вигнали?

— По — перше, він спровокував цю ситуацію, але ж за вуха їх не тягнув, по — друге, він має впливових покровителів та й фахівець його рівня дуже цінний, а по — третє, йому пробачили.

— Дивно. З усього перерахованого я зрозуміла тільки одне — він має впливових покровителів.

— Тепер твоя черга відповідати на моє питання.

— На яке?

— Ти знаєш.

— Мені лестить його увага. Але, при ньому якось чудно себе відчуваю. Сором’язливо, сконфужено. Я боюся його, розумієш? Його напору, його влади. Так, він такий чоловік, через якого втрачаєш розум. Тому я вирішила триматися від нього якнайдалі.

— Молодець. Він справді небезпечний.

— А тобі він приділяв знаки уваги?

— Наталя, я не його формат.

— Це точно? Щоб не виплило як з Марком.

— Точно.

— А він?

— Тим паче. — Це мене заспокоїло.

— Які плани на ранок? — Мені вже час збиратися на зустріч із Павлом. Я знизила плечима.

— Ясно. Мені потрібно у місто. Зустрінемося там о третій, добре? Години відвідування у лікарні якраз починаються.

— Ок. А навіщо тобі в місто?

— Мати відсилає за деякими ліками. Хочеш зі мною?

— Ні — ні. — Я грайливо потяглася. — Хочу нічого не робити.

— Тоді до зустрічі. — Моніка вийшла.