Блукаюча у часі

ІІ Жінка з довгим вогняним волоссям

До зустрічі з Марком залишилося півгодини тому Моніка запропонувала трохи пройтися. Вже настали сутінки, проте вони ще більше підкреслювали містичність цього місця. В мене справді перехопило подих. Замок і прилеглі до нього будинки розсипалися по острову на п’ятьох ярусах. Його називали ще пірамідою в морі. На верхівці скали, на висоті майже вісімдесяти метрів, підносяться стіни древнього абатства. Зараз там головний корпус університету. На шпилі цього замку головує золота фігура архангела. В руках він тримає загострений меч, спрямований в небо.

Кожний ярус має своє призначення. Перші два, самі великі, належать жителям цього острова. Там розташована церква, маленькі, майже іграшкові житлові будинки, лікарня і сила — силенна сувенірних крамниць, готелів. Є школа і дитячий садочок. Оскільки острів вважається національною та історичною пам’яткою і завдяки своєму незвичайному розташуванню, щорічно приймає багацько туристів.

Верхні три яруси територія університету.

Третій ярус вміщує безліч навчальних корпусів, лабораторій, велика бібліотека та декілька крамниць й кафе.

На четвертому ярусі розташовані гуртожитки посеред паркової зони. Унікальної, до речі. Є штучне озеро біля невеликого кінотеатру.

І, нарешті, найголовніший ярус, улюблениць студентів і туристів — старий замок монастиря. В його будівлі розташовувався головний корпус з лекційними аудиторіями та деканат. Все колишнє абатство — це середньовічний укріплений замок. Він мав стиль готичної архітектури, яку відрізняє суворість і простота в деталях. Фасад головного корпусу складається зі ступінчастих витончених аркад й увінчаний ажурним гострим шпилем. Вежі, що розташовувалися з чотирьох сторін будівлі й ніби підтримували її, мали похилі дахи. Доповнювали їх тристулкові вікна, які прикрашали кам’яні сплетіння у вигляді конюшини. Міські ж будівлі, хоча і зберегли готичний настрій в архітектурі, з часом придбали помітні риси неокласичної архітектури: мансардні дахи, псевдовенеціанські вікна, декоративні карнизи.

Я дивилася на шпиль цієї будівлі. Помаранчевий захід відблискував останній подих золотої фігури архангела. Майже миттєво загорілося мізерне освітлення і янгол щезнув. Чомусь стало моторошно. Ніби він більше не захищав це місце. Тепер панувала її Величність Пітьма.

— Захоплює, правда? — Моніка взяла мене під руку. Ми спускалися до третього ярусу в кафе «ГамаюН».

— Так.

— Ти знаєш, що раніше тут був монастир, але у 1790 році він був закритий?

— Щось чула.

— А потім на острові, в будівлі абатства, відкрили в’язницю. Тут ув’язнювали самих небезпечних злочинців.

— Монастир, в’язниця … Різниця то в чому? — Ми вже йшли парком серед магазинів і навчальних корпусів. Все було зачинено. Тихо десь співав птах.

— Наталя, а ти знаєш, через що закрили монастир?

— Ти зараз розкажеш якусь моторошну історію? Вдало обрала час. — Моніка засміялася. Сміх, як плеяда дзвіночків на Різдво, майнуло в голові. — Розкажи краще про те, як тут все влаштоване.

— Університет має дуже строгі правила щодо поведінки, навчання і всього іншого. Великі вимоги висуваються до знань, тому більшу частину часу всі проводять на заняттях і в бібліотеці. Бібліотека — це гордість закладу, найкраща в Європі! Також тут є декілька кафе і гордість студентства — бар «ГамаюН», до якого ми й прямуємо. На вихідних там є навіть дискотека. А так у будні, там виступають міські гурти. Можна пограти в більярд, настільний теніс, футбол, хокей і випити пиво. Але якщо бармен добрий, то і чогось міцніше, але у вихідні. Ніякого алкоголю на протязі тижня!

— Прикро. А освітлення тут бідненьке якесь.

— Це зараз. Десь через тиждень, вночі бути як вдень, не все ще запустили у роботу. Так що намагайся сама не ходити.

— Не буду, якось моторошно.

— Звикнеш. «А може й ні, це вже як пощастить», подумала Моніка.

Нарешті ми вийшли в освітлену зону, і навіть заасфальтовану. Бар же виправдав моїх очікувань: фасад мав в готичному стилі. Високі тонкі шпилі високо встромлялися в зіркове небо. Щоправда, фігури, які повинні бути горгулями, більш схожі на ідолів епохи середньовічного язичництва. Я бачила таких на малюнках, це здається Ярило — бог, чи ні, не пам’ятаю. І яка різниця.

— Наталя, бар здається не працює. — І справді, вивіска не горіла, вікна темні. Коло бара стояв Марк, він вже не здався мені таким приємним, на ньому була жовта гавайська сорочка і білі шорти. Побачивши нас, він помахав рукою, підійшовши ближче він усміхнувся своєю чарівною усмішкою, так, він все — таки гарний…

— Привіт! А я вже зачекався. Бар виявляється ще не працює. Підемо тоді погуляємо. Покажемо нашій новенькій парк? — Марк взяв мене за руку і повів у протилежний бік. На Моніку навіть не подивився, ніби її й не було поруч. Тривожний знак для мене, адже він її відкрито ігнорує. Так хлопці роблять, коли дівчина їм не байдужа. Проте тепло його руки змивало мою турботу.

— Так. — Відповіла Моніка якось невпевнено. Марк подумав, що його байдужість засмутила її й він весело продовжував щебетати далі всілякі дурниці. Проте, зовсім інше було на думці дівчини. Адже тільки вона відзначила, те, що не побачили ми. Підходячи до бару, Моніка помітила тіні. Вони повзли по землі до Марка. Ось із темної густої маси почали вимальовуватися руки, покручені з довгими корявими пальцями та ось показалась голова. Не було видно що це, але це ніби нюхало повітря, вловлювало запах наближаючись до Марка. Так, воно хотіло його, цей запах … Істота божеволіла тихо, без звуку. Моніка прискорила крок, я аж бігла за нею. Коли Марк пішов до нас, істота повернула голову, воно відкрило вже рота, готуючись вхопити його за ноги. Але тільки пащу, що зяяла, і це все, що змогла розгледіти Моніка — чорну смердючу пащу. Дівчина видохнула з полегшенням, вона встигла вчасно. Воно ж, налякане, поповзло назад у пітьму, там, де його ніхто не побачить, особлива вона, його володарка. Однак істота пильно продовжувала слідкувати із темних кутків. Воно повзло безмовно, неухильно крокуючи за нами.

— І так, Марк. Здається мені, що сьогодні ти ніяк не заблукав шукаючи свого корпусу? — Сказала я, стріляючи очима в його бік. Мені подобалося, що він тримає мене за руку, але я все-таки демонстративно вивернула її та взяла Моніку під лікоть. Він на мить розгубився, але вже за секунду променисто посміхнувся.

— Так, ви мене розкусили. — Він підняв руки так, ніби здавався. — Хотів з Монікою привітатися й водночас, — він зробив наголос на цьому слові, - познайомитися з її чарівною сусідкою. Мені на пропускному пункті сказали, що приїхала онучка того самого — Ернеста Войчека! Він мій кумир.

— Дякую, дуже приємно. Дід теж був моїм кумиром.

— Мені шкода, що він помер. Ти не пам’ятаєш звісно, але і наша сім'я була на похороні. Я бачив тебе там.

— Тоді я нікого не бачила. Сам розумієш.

— Так, звісно. Моніка, а ти знала що з нами буде вчитися онука Войчека? — Я знала, що мій дід був авторитетною персоною, але такою, щоб його знала навіть молодь!. Це справді слава.

— Знала. Наталя, я була знайома з твоїм дідом. Ти дуже схожа на нього. Зовнішньо — точна копія.

— Дякую, це найприємніша річ яку я чула… — Виникла незручна пауза. Я помітила, що Моніка завжди оберталася, ніби за нами хтось йшов.

— Ти чого?

— Нічого.

— Пропоную піти на галявину ідолів! — Викрикнув Марк занадто голосно для такої тиші. Його слова луною віднесло десь у море.

— Це що таке?

Галявина ідолів виявилася досить цікавою. Жовті цнотливі ліхтарі тихо дзижчали. В їх світлі я розгледіла велику поляну. В її центрі, півмісяцем стояли статуї. Вони були втоплені у високій траві. Вона ледве колихалася під літнім вітерцем. Трава була настільки висока, що прикривала бетонні лавочки поміж ними. Я нарахувала дванадцять ідолів. Один із них, найвищий, стояв у центрі.

— Цим статуям понад тисячі років, — Моніка провела рукою по одній із них. — Раніше, на цьому місці наші предки проводили обряди. Вона на диво збереглася. Християнство знищило все, що відносилось до язичництва. — Ми сіли між Ярилом і Даждьбогом. На цьому місці навіть дихалося якось інакше — давнім, проте не забутим.

— Дивно. Але тут дванадцять богів, коли Володимир запровадив лише шість.

— Наталя, ти знаєш міфологію? — Моніка була дуже здивована.

— Трошки. Мій дід був схиблений на українській міфології. В нього було багато книжок на цю тему, звісно, книжки я не читала, але дід постійно розповідав. Статуї реставрували? — Насправді, вони виглядали так, ніби їх поставили ніби вчора.

— Не всі. З уцілілих, дивним чином, були Перун, Летница й Мокош. Всі інші — збереглися лише фрагменти. Мати казала, що прихильники культу встигли сховати цих богів. — Як же нудно, а от Марку здається цікаво. Він слухав Моніку відкривши рота, я знала цей погляд: він був безнадійно закоханий в цю, до нестями гарну і загадкову дівчину. В мене виникало відчуття «третьої» зайвої і я підвелася.

— Час іти.

— Куди? — Марк схопив мене за руку, — ми з пів годинки сидімо тільки. І ти ще не чула химерну історію про ченців-збоченців.

— Про що ти?

— Я намагалася тобі вже розповісти, чому закрили монастир, ти ж не захотіла слухати.

— Бо в твоїй розповіді було відсутнє слово ченці-збоченці. — Мої супутники розсміялися. Далі вони наввипередки розповідали про ченців.

— Монастир був чоловічий. Його настоятель був і справді доброю і мудрою людиною. А от деякі ченці — не дуже.

— Ой, Моніка, кажи вже, як було. Вони були справжніми збоченцями. — Марк встав. — Вони організували секту, де займалися всілякими розпусними речами.

— Так, вони привозили дівчат із міста і робили всіляке таке. — Щоки Моніки зайняв рум’янець.

— Один одним вони теж не нехтували.

— Марк, все це лише плітки.

— Просто, для твого виховання, серденько, це не зрозуміло.

— Короче кажучи, — не втерпіла я, — монахи з монахами, монахи з дівчатами влаштовували вакханалію, що тут таке?

— А ось твоє виховання потребує корективів! — Марк жартівливо пригрозив пальцем.

— Ха-ха. Так що далі?

— Вони, під час своїх ритуалів, обпоювали дівчат. Ті, в якомусь несвідомому стані, блукали голими та стрибали із західного обриву в сагу. Коли все розкрилося, там, внизу, серед грязі й коренів знайшли декілька десятків тіл. Бідолашні.

— А навіщо ченцям це робити?

— Вони приносили жертву. — Марк вказав на шпиль абатства.

— Там же архангел.

— Вдень так. Вночі ні. Вони бачили там свого бога.

— Один із них на суді, - Моніка нервово тріщала кісточками пальців, — сказав, що коли заходить сонце, архангел відлітає. І на його місце приходить зло.

— Що за зло?

— Вони описали його, як загадкову жінку із дивовижно довгим вогняним волоссям.

— Наталя права і час вже йти відпочивати. — Моніка різко обірвала нашу розмову.

— А тебе ніхто не тримає, йди. А ми з Натою ще прогуляємося. — А від цього його погляду вже в мене пробігли мурашки по спині, але ні.

— Якось іншим разом. — Моніка дуже настояла щоб ми провели Марка, бо нас же двоє і йти веселіше, ніж йому потім одному. Тому прийшовши до нашої кімнати я напала на неї з розпитуванням.

— То ти кажеш, Марк тебе ненавидить? Та він дивиться на тебе не відводячи очей!

— Але він хотів, щоб саме ти залишилася з ним.

— Він намагався спровокувати ревнощі. І я відчуваю себе дуже паршиво. Тобі він подобається?

— Наталя, він ніколи мене не подобався настільки, щоб я з ним щось закрутила. Він якось освідчився мені, я відмовила, після цього він дуже образився. Але пройшло декілька місяців, я думала він заспокоївся. — Отакої! Мене здолав такий гнів!

— Чому ти мені відразу не сказала! Я знала, що тут щось не так. І чому тоді ти пішла зі мною.

— Ти мене благала, пам’ятаєш? — Насправді, я вмовила її піти разом. Нічого, найкращі ліки проти одного кохання — це нове кохання!

Грюкнувши дверима я зайшла до ванної кімнати, гаряча ванна — ось чого потребує зараз моя душа. Моніка довго дивилась на двері, якими я щойно бахнула. Тяжко видохнула, сіла перед дзеркалом і почала розчісувати волосся, погляд її блукав десь далеко, лице осунулося.

Зараз, перед дзеркалом сиділа жінка. Вона мала замислений відчужений вигляд. Смарагдові очі потемніли і стали чорними, з кожним рухом руки по волоссю воно ставало все довшим і густішим, довшим і густішим і, врешті, почало міняти білий сонячний колір на вогняно — рудий…