Браслет із знаком лева

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ

Такої скарбонки молодий керуючий «Бойд банку» не бачив ніколи й ніде. То був важкезний вогнетривкий сейф з якимось дивовижним секретом. І навіть Алістер Бойд, котрий добре знався на цьому, попервах боязко торкнувся його лискучої поверхні, хоча банкіром, здавалось, виховувався змалечку та мусив би кумекати, що й до чого. Увесь бо час плентався під ногами батька, пізнавав секрети мудрованих капшуків, ключі від яких татусь віддавав клієнтам, власникам отих металевих скриньок, вічок, шаф, шуфляд, комірок, вмурованих, вмонтованих, впаяних у стіни банківського сховища.

А тут — жодного натяку на місце, куди треба вставляти ключ. Дивина, та й годі…

Ще за життя батечка їх власний банк на східній околиці Лондона ледве жеврів. Останні роки старий Бойд все ж таки узяв реванш, тишком-нишком діставши під гарантії дозвіл на відкриття філії в індонезійському містечку Тусуклаїнг на півночі Суматри. Але попри всі негаразди про Бойда-старшого у фінансових колах почали говорити, що він, виявляється, уміє робити гроші, при цьому, правда, додавали: для себе, а не для її величності британської монархії. Заговорили тоді, коли у серпні 1945-го Індонезія отримала незалежність і проголосила економічними партнерами кожного чесного європейця, хто хотів співпрацювати з молодою державою.

Бойд-молодший зронив скупу сльозу на могилі батечка із жалю за те, що з лондонського банку по сплаті боргів вийшов гаплик, і що отримав по тестаменту всього-на-всього банк у Богом забутій тропічній дірці, і проклинаючи усіх і вся, змушений податися тягти ярмо в Індонезію.

І все ж таки нічого подібного Алістер не бачив, пальцями сантиметр за сантиметром обмацуючи небачену досі скарбонку, хоча не раз сам давав поради, котру модель сейфа придбати для зберігання того коштовного мотлоху, якого так бракувало йому. Від подиву молодий керуючий дістав гикавку і довго б ще відригував бурбоном, бо мав до нього особливу пристрасть, якби усередині не бовкнула батьківська сентенція про престиж європейця в очах туземців. «Це святе правило, — видихував батько, востаннє повернувшись додому з Суматри. — Добропорядність європейців вони обожествляють. Так треба триматись, тільки так…»

Різні народності Індонезії вештались у тому портовому містечку Тусуклаїнг. Були то батаки, племена каро, тимор, пак-пак, ангкола та мандайлінг. Лопотіли батакськими діалектами, сповідували в основному іслам, вірили в духів, що населяють довкілля, у душі померлих і у порядність молодого Бойда.

Попервах Алістер почувався серед батаків боязко. Як там не є, а шепнули йому добрі люди, що канібалізм серед місцевих був реальною справою ще донедавна. І невеличка дружня порада — не пробуджувати в них первісні інстинкти. Філософія туземців жахнула Бойда своєю простотою. Вони вважали, що поїдаючи ворога, поїдали і його душу — тонді, котра у свою чергу повинна посилити тонді всіх учасників трапези, передавши їм якості убитого. Волосся ставало дибки від почутого. Тому Бойд, як тільки оселився у Тусуклаїнгу, скрізь кричав, що він патріот і друг отим туземцям.

Бойд міг забожитися, що подібної скарбонки не існує більше взагалі. Сейф стояв в кінці банківського сховища, по обидва боки якого до дверей тяглися квадратики вмурованих у стіни сталевих вічок. На кожному — порядковий номер. Попервах здалося, що то просто металева постать лева оберігає багатство, роззявивши гострозубу пащу у німій пересторозі. Цар звірів сидів, лапами підтримуючи черево, на якому значився порядковий № 1.

Коли вперше Бойд-молодший ступив на землю Тусуклаїнга, маючи за найкращу перепустку прізвище батька, тут була лише одна вулиця, що вела до порту. Праворуч — банк з єдиною на всю околицю пристійною вивіскою «Бойд банк», ліворуч — крамниця з баром, на другому поверсі — готель з червоним ліхтарем. Ясна річ, тільки для європейців. Якби таке компрометуюче сусідство трапилося Алістеру Бойду в Лондоні, про кар’єру фінансиста можна було забути. Тут — навпаки. Червоний ліхтар ще довго служив Бойду мало не ковенгардівською завісою лондонської опери, за якою ховалися клієнти, полагодивши свої справи у банку Бойда.

Потім ще кільканадцять разів наодинці Алістер обмацував лева, шукаючи бодай маленький натяк на те, де мало б бути місце, звідки відчинялася скарбонка. Однак усі спроби розбивались об німу вишкірену левову пащеку.

Але за тим, що хоронилося в череві лева, мали прийти. Єдиний охоронець банківського сховища місцевий старожил Фантабеан Калі, котрий працював ще із старшим Бойдом, показав молодому керуючому угоду, що висіла над сейфом № 1. Оренду заплачено золотом до двохтисячного року. Про це зроблено відповідний запис англійською мовою і підтверджено печаттю мерії міста Тусуклаїнга. На те Алістер тільки хмикнув. Хто ж знав, що колонія стане самостійною державою і треба буде рахуватися з її законами. Далі йшов текст, написаний на товстій шкірі невідомим Бойду індонезійським діалектом. Це було старобатакське письмо девангарі. Значення мав кожен зібраний у стовпчик знак, зовсім не схожий на букви сучасного індонезійського алфавіту з його латинським шрифтом. А внизу під нерозбірливими закарлючками підпису власника сейфа № 1 і необхідними печатками «Бойд банку» з дозволу нотаріуса йшов переклад англійською мовою. Текст, очевидно, був скороченим. З нього розважлива рука викинула усі пишні слова, котрими так полюбляють хизуватися туземці, залишивши саму суть. Переклад складався лише з одного речення:

— Тут ще однієї тварюки мені бракувало! — знизав плечима Бойд і зі злості на свого татуся, котрий залишився тупуватим скнарою, що не допетрав, як слід, перекладу, боляче гримнувся ногою у незрушне тіло металевого сейфа.

На це охоронець низько опустив голову і здригнувся так, наче Бойд добряче стусонув його, а не металеве одоробало, на тілі якого Алістер так і не зміг знайти жодного сліду, манісінької замкової щілинки, крізь яку винюхав би вміст металевого тельбуха.

Іноді Бойду здавалося, що Фантабеан Калі навмисне робиться таємничим і ховає за низько опущеною головою вибухи в очах, як тільки заходить мова про скарбонку № 1. Але вся ота чортівня видавалася такою незрозумілою, що Бойд списував побачене краєчком ока на свій кшталт.

— А хіба тут є леви? — перепитував.

— Т-а-к… — не підводячи очей шарудів Калі.

— Ну, а чого ж цього не випотрошили? — пхав ногою сейф, все ще пам’ятаючи батьківські перестороги щодо статечного поводження з туземцями.

Фантабеан Калі на те тільки знизував плечима і тягнув одне й те ж:

— Це символ сили і могутності…

Оце ти, курдуплику низькорослий, говориш про силу і могутність, — хотів перепитати Бойд, але завжди вчасно прикушував язика. Де-де, а перед сторонніми він не дозволяв собі навіть белькнути щось супроти їхнього народу.

— … будь сильним і мудрим як лев, — рефреном вторив Калі, невідомо до кого звертаючись. При цьому тембр його голосу ставав дзвінкішим і навіть відлунював у порожньому банківському сховищі численними кришталиками, що дзенькали в металеві вічка вмонтованих сейфів і розсипалися, котились іскристо по підлозі.

Алістер Бойд відмахувався спересердя, — що взяти з цього Калі, котрий боїться навіть на тінь сейфа № 1 ступити. Потеревенити б з кимось про того металевого лева, але кому пискнеш, якщо туземці так поважають його банк і фінансові закони, несучи на зберігання мало не по рупії, що зайва цікавість могла б тільки нашкодити. Заспокоївся тим, що списав оту всю писану нісенітницю на релігійні забобони туземців. Могли ж ті дикуни, падкі до зовнішніх ефектів, не тільки змайструвати скарбонку у вигляді лева, але й покласти туди висушений хвіст мавпи, пір’я якогось екзотичного папуги або попіл з’їдженого ними ж вождя племені, оголосивши це святими атрибутами. Бачив тут Алістер і таке.

А коли досі не прийшли, — значить, немає кому…

З роками Бойд став у містечку поважною людиною. Порт потребував кредитів для розвитку. Алістер охоче керував банківськими операціями, надаючи майже щодня чималі позики. Володіючи фактичним станом справ у господарстві Тусуклаїнга, знав усе про цільовий характер, терміновість, обіг платежів. Забезпеченням поворотності кредиту служили застави цінностей: коштовне каміння, золоті прикраси та різне причандалля з благородного металу. Іншого Бойд не визнавав, хіба що хтось прошарудів доларами або рідними фунтами стерлінгів. Усе це зберігалося у його особистому сейфі.

Аби видавати себе за справжнього друга туземців, одружився на індонезійці. Вилицювате лице з вогкими чорними очима не притягували так Алістера, як її тугі перса, схожі на дитячі кулачки з гостроносими пипками, таке ж духмяне, цнотливо звабливе тіло дівчини-підлітка. Про неї Бойд не знав нічогісінько. Навіть її ім’я Рідхусанга в домі вимовляли так рідко, що до нього Алістер не звик, а інколи, коли припікало, горланив:

— Ріде!

Бойд не помічав власної дружини, не розумів і навіть не намагався зрозуміти. Коли треба, мовчки йшов до її ліжка…

Щоправда, туземка виявилася не з дурних, швидко вивчила англійську мову, як слід заварювала чай, але не змогла народити жодної дитини, що остаточно відштовхнуло її від Алістера.

Бойд навіть в думці не мав втаємничувати дружину у банківські справи, ніколи не водив Ріде у святая святих свого банку і не хизувався найсучаснішими сейфами, що прилаштував поруч з металевим левом.

І от сьогодні, здається, Бойду доведеться послати Ріде до банку.

Алістер догрався зі своєю демократією. У містечку з’явилось ще кілька банків, які очолювали індонезійці. Хочеш-не хочеш, довелося давати колегам поради та навіть рекомендації, вітаючи народження національних банків, а в душі проклинаючи конкурентів і свого довгого язика, котрий молов-перемелював усілякі фінансові викрутаси. Хіба ж гадав, що туземці виявляться з клепками в казанках та швидко докумекають, у чому банківський хосен.

Місткість особистого сейфа спливла, наче вода крізь пальці. Схожим ставало на те, що фінансова зірка Бойда-молодшого змушена котитися за обрій.

Термін сплати по двох векселях, отриманих Алістером від портовиків, закінчувався. І назавтра Бойд хотів виставити свої претензії, а як оплати не буде, то самому визначити процент кредитних ставок, на це він мав право. І якби не підвернута вчора нога, котру з перестороги взято в гіпс, він сам би подався до банку. Але нога боліла нестерпно.

— Ріде! — гаркнув Бойд, вмощуючи загіпсовану ногу на ослінчику. — Де тебе чорти носять?

— Я тут.

Як завжди, Рідхусанга зайшла непомітно до кімнати, що чи не найбільше бісило Алістера.

— У, відьмисько, — процідив крізь зуби. — Слухай-но, я щойно телефонував до того виродка Калі, він знає, що ти маєш прийти. Проведе тебе до сховища. Дивись, щоб за тобою не швендяв. Праворуч від стіни є вічко номер два. Запам’ятала?

Ріде все нижче опускала голову. Бойд дивився крізь неї. По стіні повзла зелена муха і збиралася на сонячній плямі знову залишити паскудство. Її б скрученою газеткою… раз…

— Ось цим ключем відкриєш і принесеш мені зелену папку.

Ріде затиснула ключ в кулачку і так само непомітно вислизнула з кімнати.

Чекати довго не довелося. За чверть години Алістер почув, як внизу дзеленькнуло і за мить до його кімнати влетіла Ріде. Бойд хотів глянути, чи саме ту папку вона тримає в руках і вже простяг руку (Дай!), але побачивши, що Ріде притискає до грудей засклену рамку з документом про оренду сейфа № 1, — завмер з роззявленим ротом, з якого готові були злетіти прокльони.

— Ми надзвичайно багатий народ! — чітко промовила дружина, гордо тримаючи голову.

— Що? Що? — півнем пустив Алістер.

— Я дочка тоба-батаків, з марга[1] Гінсутіон. Тут раджа[2] написав, якими багатствами володіє наш народ!

Бойд німо глипнув на пожовклий від часу тестамент, маючи з нього лише лаконічний переклад.

— Хто, хто володіє? Яким багатством?

Рідхусанга відступила крок від чоловіка і чітко декламуючи, перекладала з тоба-батакського діалекту текст, що нічого досі не говорив Бойду, а лише блимав на нього скляною обрамленою плямою зі стіни.

Бойда трясло мов у тропічній лихоманці. Якось зіп’явся на ноги, тримаючись однією рукою за крісло, а другу простягнув до Ріде.

— Що то за скарби? Що там?

Вчепився за дружину, обхопив обома руками, трясонув за плечі. Стискав горло, видушуючи до останнього інформацію про те, що таїться у череві лева.

— Кажи, відьмо, говори!

— Там… золото, прикраси, рубіни, смарагди, аметис… ти…

Очі Рідхусанги розширилися, їх оповивало сиве пасмо туману. У кутиках забриніли сльози, увібравши усю вогкість. Вони б вже й покотились, якби Алістер не розігнав їх, шалено трусонувши кволим жіночим тілом.

— Не пущу нікого до лева! — Лавина роз’ятреного єства вивержувалась з Бойдової горлянки. — Нікого! Усе, що у тельбусі, буде моє! МОЄ! І то вже скоро, за якихось два роки!

Бойд кричав і кричав, не помічаючи, що дружина більше не пручається. Відпустив лише тоді, коли по руках моторошно поповзли конвульсії зсудомленого тіла.

Відкинув Ріде геть…

Несамовито заболіла нога, — виходить, він стоїть на своїх двох. Підняв уражену ногу і підстрибуючи на одній, подався до крісла. І тільки звідти кинув ненависний погляд у кут, де Ріде синіми вустами хапала повітря, і процідив:

— Пискнеш кому, уб’ю!